Постановление ВС-КУС об отмене приговора по ДТП и новом рассмотрении в связи с ненадлежащим исследованием и неправильным рассмотрением гражданского иска
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
2 members have voted
-
Пользователи
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 804/4188/17
Провадження № 11-457апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Золотнікова О. С.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (далі - ГУ ДФС) на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року (суддя Дєєв М. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року (судді Юрко І. В., Білак С. В., Чумак С. Ю.) у справі № 804/4188/17 за позовом ГУ ДФС до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - УДВС) про визнання протиправними й скасування постанов та
ВСТАНОВИЛА :
Короткий зміст позовних вимог
1. У липні 2017 року ГУ ДФС звернулося до суду з позовом до УДВС, у якому просило визнати протиправними та скасувати постанови головного державного виконавця УДВС Осельського Є. С. про відкриття виконавчих проваджень від 06 березня 2017 року ВП № 53527296 та ВП № 53527612.
2. На обґрунтування позову ГУ ДФС зазначило, що ухвали слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к, на підставі яких було прийнято оскаржувані постанови, не є виконавчими документами в розумінні Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 04 липня 2017 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 вересня 2017 року залишив без змін ухвалу суду першої інстанції.
5. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що незгода сторони виконавчого провадження з діями або рішенням державного виконавця у виконавчому провадженні, відкритому на підставі ухвал, постановлених слідчими суддями Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська за результатами розгляду кримінальних справ, не може бути розглянута за правилами адміністративного судочинства, а має розглядатися в порядку кримінального судочинства.
Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
6. Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що судові рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.
7. На думку скаржника, виконавчі листи за ухвалами слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к не видавалися, а тому не було підстав для прийняття оскаржуваних постанов.
8. Скаржник, посилаючись на частину першу статті 181 КАС України, зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
9. У зв`язку з викладеним ГУ ДФС просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Позиція інших учасників справи
10. На час розгляду справи відповідач відзив на касаційну скаргу не надіслав.
Рух касаційної скарги
11. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 13 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким КАС України викладено в новій редакції.
13. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
14. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 травня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України, оскільки предметом перегляду в цій справі є ухвали судів першої та апеляційної інстанцій, а характер спірних правовідносин не вимагає участі сторін у судовому засіданні.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
17. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
18. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
19. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
20. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
21. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
22. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
23. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
24. Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб`єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
25. Матеріалами справи встановлено, що у провадженні слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська перебували справи № 201/11811/16-к та № 201/14034/16-к за скаргами різних фізичних та юридичних осіб на дії слідчих, вчинені у межах досудового розслідування кримінального провадження № 32016040000000037.
26. У справі № 201/11811/16-к за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС Ткачука Д. А. щодо неповернення тимчасово вилученого під час обшуку майна ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року зобов`язано повернути ОСОБА_1 типовий млинний комплекс «Харків`янка 3000 плюс».
27. У справі № 201/14034/16-к за скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Дніпро-Агропрайд», Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Агросвіт», ТОВ «Павлоградзернопродукт», Кооперативу «Колосок» щодо порушення слідчими Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС законодавства при проведенні обшуків 02 серпня 2016 року та зобов`язання повернути вилучене в ході обшуків майно ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 15 листопада 2016 року зобов`язано слідчого Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС або інший орган досудового розслідування, у провадженні якого перебуває кримінальне провадження № 32016040000000037, повернути скаржникам вилучене майно, що визначено у протоколі обшуку від 02 серпня 2016 року.
28. 06 березня 2017 року державний виконавець УДВС Осельський Є. С. прийняв постанови про відкриття виконавчих проваджень, зокрема ВП № 53527612 на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Наумової О. С. від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та ВП № 53527296 на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Ходаківського М. П. від 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к.
29. Вважаючи протиправними постанови про відкриття виконавчих проваджень від 06 березня 2017 року № 53527612 та № 53527296, ГУ ДФС звернулося до суду з цим адміністративним позовом.
30. Визначаючи юрисдикцію суду щодо розгляду поданого ГУ ДФС позову, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
31. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
32. Примусовому виконанню відповідно до вказаного Закону підлягають ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом (пункт 2 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII).
33. Згідно із частиною першою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
34. Отже, при виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
35. На підставі частин третьої та четвертої статті 535 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження.
Органи, особи, які виконують судове рішення, повідомляють суд, який постановив судове рішення, про його виконання.
36. Проте положеннями КПК України не встановлено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення у кримінальному провадженні.
37. Водночас частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
38. Аналогічна норма закріплена і в частині першій статті 287 КАС України(у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
39. Аналіз наведених правових положень у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо примусового виконання виконавчого документа, виданого судом у кримінальній справі, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки КПК України не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб.
40. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/61236/16-ц (провадження № 14-431цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 824/297/18-а (провадження № 11-1479апп18) та від 29 травня 2019 року у справі № 760/14437/18 (провадження № 14-224цс19).
41. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про непоширення юрисдикції адміністративного суду на спір щодо оскарження постанов державного виконавця про відкриття виконавчих проваджень, прийнятих на підставі примусового виконання ухвал слідчих суддів у кримінальних провадженнях, а тому помилково відмовив у відкритті провадження в цій справі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
42. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
43. Згідно із частиною першою статті 353 КАС Українипідставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
44. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій постановили судові рішення з порушенням норм процесуального права та які перешкоджають подальшому провадженню у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням матеріалів справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Головного управління ДФС України у Дніпропетровській області задовольнити.
2. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року скасувати, а справу направити до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. С. Золотніков
Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
Т. О. Анцупова Н. П. Лященко
С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко
В. В. Британчук В. В. Пророк
Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
М. І. Гриців О. М. Ситнік
В . І. Данішевська О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
В . С. Князєв
Джерело: ЄДРСР 86877104
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
4 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 280/85/19
Провадження № 11-707апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області в особі Ізолятора тимчасового тримання № 1 (далі - ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області) про визнання протиправною бездіяльності
за касаційною скаргою ОСОБА_1 подану його адвокатом Плецькою Ю. В., на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року (суддя Артоуз О. О.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року (судді Божко Л. А., Іванов С. М., Дурасова Ю. В.),
УСТАНОВИЛА:
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із позовом про визнання протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не переведенні підозрюваного у встановлений законом строк із ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор», що мало наслідком застосування до позивача недозволених методів ведення досудового розслідування.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року, відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства та роз`яснено заявнику його право на звернення з позовом до місцевого суду в порядку кримінального судочинства.
При цьому суди встановили, що 14 вересня 2018 року за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого пунктом 12 частиною другою статті 115 Кримінального кодексу України, ОСОБА_1 було затримано в порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Того ж дня позивача було доставлено до ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області. Ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 17 вересня 2018 року у справі № 335/10857/18 (провадження № 1-кс/335/72-2/2018) до підозрюваного ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 12 листопада 2018 року включно, який обчислювався з 14 вересня 2018 року, без визначення розміру застави.
Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 27 вересня 2018 року ухвалу слідчого судді суду першої інстанції від 17 вересня 2018 року про обрання запобіжного заходу щодо ОСОБА_1 змінена: абзац третій доповнено словами «в межах строків досудового розслідування».
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 вересня 2018 року у справі № 335/9599/18 (провадження № 1-кс/335/7534/2018) задоволено клопотання старшого слідчого в ОВС СУ ГУНП в Запорізькій області майора поліції Єрємєєва О. В., продовжено підозрюваному ОСОБА_1 строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб до 26 листопада 2018 року включно, у задоволенні клопотання захисників ОСОБА_1 про зміну запобіжного заходу та звільнення з-під варти відмовлено.
До 9 жовтня 2018 року ОСОБА_1 утримувався в місці із спеціальним режимом тримання (ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області) і лише 9 жовтня 2018 року був переведений до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор». Таким чином, на думку позивача, він утримувався в місці із спеціальним режимом тримання протягом 25 діб і був переведений до установи пенітенціарної служби з порушенням строків встановлених законом. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача щодо непереведення підозрюваного у строк, передбачений законом, протиправною.
Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, адвокат ОСОБА_1 - Плецька Ю. В. звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
На обґрунтування доводів скарги посилається на те, що Національна поліція входить до системи центральних органів виконавчої влади, таким чином, посадові особи Національної поліції (в тому числі посадові особи ізолятора тимчасового тримання) є суб`єктами владних повноважень і виконують управлінські функції шляхом прийняття відповідних рішень.
Також адвокат позивача зазначив, що спори з приводу законності дій чи бездіяльності посадових осіб Національної поліції в особі ізолятора тимчасового тримання щодо переведення підозрюваних до слідчого ізолятора є публічно-правовими, оскільки виникають за участю суб`єкта владних повноважень під час реалізації наданих йому законодавством владних управлінських функцій стосовно забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян.
Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надав.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки позивач оскаржує судові рішення з мотивів порушення судами правил предметної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 вересня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд у порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межахнаведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, а публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС).
Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Відповідно до частини першої статті 1 КПК порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Згідно зі статтею 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Частиною першою статті 24 КПК передбачено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Параграфом 1 глави 18 КПКвстановлено порядок застосування запобіжних заходів, затримання особи в порядку кримінального провадження.
Кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов`язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи (частина перша статті 206 КПК).
Статтею 22 Закону України від 30 червня 1993 року № 3352-XII «Про попереднє ув`язнення» встановлено, що нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув`язнення здійснюється прокурором шляхом реалізації повноважень щодо нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Крім того, частиною першою статті 306 КПК визначено, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу, з урахуванням положень глави 26 КПК.
Як убачається з матеріалів справи, предметом спору у цій справі є вимога позивача про визнання протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не переведенні ОСОБА_1 (підозрюваного) у встановлений законом строк із ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор», що мало наслідком застосування до нього недозволених методів ведення досудового розслідування.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки оскаржувані дії вчинялися у межах проведення досудового розслідування та врегульовані нормами КПК, то й оскарження процесуальних актів, дій органів досудового розслідування здійснюється в порядку кримінального судочинства.
Таким чином, з огляду на суб`єктний склад та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 про поширення на цей спір юрисдикції адміністративного суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про необхідність розгляду питання про оскарження дій органів досудового розслідування в порядку кримінального судочинства.
За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Оскільки відмова у відкритті провадження у цій справі судами попередніх інстанцій відповідає правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом Плецькою Ю. В., слід залишити без задоволення, а ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року - без змін.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом Плецькою Юлією Вікторівною, залишити без задоволення.
2. Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
О. Б. Прокопенко
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
В. І. Данішевська
О. М. Ситнік
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. С. Золотніков
В. Ю. Уркевич
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86401161
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 536/2475/14-к
Провадження № 13-34кс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Антонюк Н. О.,
суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
за участю секретаря судового засідання Сидор А. В.,
учасники судового провадження:
прокурор - Чупринська Є. М.,
розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42013000000000557, за обвинуваченням:
ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року);
ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Кременчуці Полтавської області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року),
за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к і
В С Т А Н О В И Л А:
Обставини, встановлені рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст оскаржених судових рішень
Вироком Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року), і виправдано у зв`язку з недоведеністю того, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачувався, поновлено ОСОБА_1 в правах, обмежених під час кримінального провадження, обраний запобіжний захід - підписку про невиїзд - скасовано.
Суддя Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що він як службова особа, яка займає відповідальне становище, уповноважена на виконання функцій держави, одержав хабар в значному розмірі за виконання в інтересах того, хто дає хабар, будь-якої дії з використанням службового становища під час апеляційного перегляду справи № 2а-1670/1802/11 у складі колегії суддів. У цій справі постановою від 12 квітня 2011 року суд першої інстанції визнав протиправними й скасував податкові повідомлення-рішення Кременчуцької ОДПІ в Полтавській області щодо визначення суми податкового зобов`язання ПП «Бумеранг» (позивача) за платежем ПДВ на загальну суму 1 133 407,50 грн. Це рішення було оскаржено в апеляційному порядку, справу розглянула колегія суддів, до складу якої входив ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції дійшов висновку, що як в ході досудового розслідування, так і в ході судового розгляду не доведено те, що вчинено кримінальне правопорушення, інкриміноване ОСОБА_1 .
Пославшись на недостатність, неналежність та недопустимість досліджених судом доказів, якими сторона обвинувачення доводила подію кримінального правопорушення, вчиненого суддею ОСОБА_1 , суд визнав його невинуватим та виправдав за ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року).
Цим же вироком дії ОСОБА_2 кваліфіковано за ч. 1 ст. 190 КК України та звільнено його від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 цього Кодексу у зв`язку із закінченням строків давності, кримінальне провадження щодо нього закрито.
Місцевий суд дійшов висновку про винуватість адвоката ОСОБА_2 у вчиненні злочину, але за інших обставин, та кваліфікував його дії як шахрайство, визнавши доведеним, що ОСОБА_2 , дізнавшись про перебування на розгляді в Харківському апеляційному адміністративному суді згаданої адміністративної справи, з метою заволодіння грошовими коштами ПП «Бумеранг» ввів в оману його представників, зателефонувавши їм від імені працівника суду та повідомивши про можливість вирішення справи на користь підприємства за його посередництвом. Під час подальших зустрічей з представниками ПП «Бумеранг» останній повідомив їм неправдиву інформацію, що діє від імені суддів, в провадженні яких перебуває зазначена справа, які нібито уповноважили його бути посередником при вирішенні питання щодо передачі хабаря з метою позитивного вирішення справи на користь ПП «Бумеранг». Для переконливості він демонстрував номери телефонів суддів, з якими був знайомий, та влаштував з ними зустріч під час ознайомлення з матеріалами справи.
Місцевий суд встановив, що, погодившись на вищезазначену пропозицію, в день засідання, 18 жовтня 2011 року, ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 у приміщенні суду 8 000 доларів США для передачі як хабаря суддям, а останній зімітував перед ОСОБА_3 телефонну розмову з ОСОБА_1 та відправив йому СМС-повідомлення зі словом «ОК». Після судового засідання ОСОБА_2 пішов з ОСОБА_1 до його службового кабінету, де поклав у журнал файл з паперами, між якими були одержані від представника ПП «Бумеранг» 6 000 доларів США, а решту суми (2 000 дол. США) залишив у себе.
Вироком також вирішено долю речових доказів, а саме: грошові кошти в сумі 8 000 доларів США, які зберігаються у фінансово-економічному управлінні Служби безпеки України, передано на рахунок держави; грошові кошти в сумі 22 000 гривень, які зберігаються на депозитному рахунку Генеральної прокуратури України, передано ОСОБА_2 ; мобільний телефон іPhone IMEI НОМЕР_1 зі стартовим пакетом № НОМЕР_3 повернуто ОСОБА_2 ; мобільний телефон іPhone IMEI НОМЕР_1 зі стартовим пакетом № НОМЕР_2 передано ОСОБА_1 ; всі інші речові докази вирішено зберігати у справі.
Ухвалою від 15 січня 2018 року Апеляційний суд Полтавської області залишив вирок суду першої інстанції без змін.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про відповідність вироку суду статтям 94, 374, 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) є неправильним, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 419 КПК України та є лише відтворенням тексту виправдувального вироку місцевого суду без будь-якого аналізу та оцінки доводів, наведених в апеляційній скарзі прокурора.
Прокурор у скарзі зазначає, що виправдовуючи ОСОБА_1 , суд першої інстанції послався на недостатність доказів для підтвердження обвинувачення в отриманні хабаря від ОСОБА_2 .
Апеляційний суд, на думку прокурора, безпідставно погодився з висновком місцевого суду щодо недопустимості доказу - протоколу обшуку та, як наслідок, похідних від нього доказів. Суд мав право надати іншу правову оцінку цьому доказу, навівши мотиви свого рішення, але не визнавати його недопустимим з наведених у вироку мотивів, а тому, за аргументами прокурора, обшук у цій справі проведено на законних підставах.
Помилковим, на переконання прокурора, є також висновок суду про те, що вручення слідчим повідомлення про підозру ОСОБА_1 , яке складене та підписане заступником Генерального прокурора України за дорученням останнього, суперечить вимогам кримінального процесуального закону, бо КПК України такої заборони не містить.
Щодо засудженого ОСОБА_2 прокурор у касаційній скарзі зазначає про те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку в порушення статті 413 КПК України неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, що не підлягав застосуванню, перекваліфікувавши дії ОСОБА_2 з ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 190 цього Кодексу у зв`язку з недоведеністю вини останнього за ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України. Такі висновки судів, як вважає скаржник, не відповідають обставинам провадження, більше того, за відсутності будь-якого обґрунтування та аналізу доказів вини саме за ч. 1 ст. 190 КК України, а не за частиною другою цієї статті з огляду на розмір завданої шкоди, та у зв`язку з незазначенням того, яким шляхом та у який спосіб, у якому розмірі та щодо кого ОСОБА_2 вчинив шахрайські дії, що суперечить статті 413 КПК України.
У підсумку прокурор вказав, що за статтею 419 КПК України апеляційний суд зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права, а у разі залишення вимог без задоволення - зазначити підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Натомість апеляційний суд мотиви відмови у задоволенні апеляційної скарги навів виключно в загальних рисах без жодного аналізу фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи і не дав відповіді на всі аргументи прокурора, ретельно не проаналізував та не зіставив усі докази, на які посилалася сторона обвинувачення.
У запереченнях на касаційну скаргу захисник ОСОБА_2 - Савічєв О. О., серед іншого, зазначає, що станом на 17 жовтня 2011 року, коли була винесена ухвала про дозвіл на проведення обшуку, щодо його підзахисного не було порушено будь-яких кримінальних чи оперативно-розшукових справ, оскільки кримінальну справу щодо нього відкрили тільки 24 жовтня 2011 року; тому службовий кабінет судді ОСОБА_1 не міг бути місцем обшуку; службовий кабінет є окремим об`єктом, на який розповсюджуються гарантії недоторканності судді; суд не надавав дозволу на виїмку речей та документів.
Захисник звертає увагу на те, що повідомлення про підозру ОСОБА_1 від 21 березня 2014 року вручене йому 10 квітня 2014 року, а це свідчить про порушення вимог статей 276, 278 КПК України. Окрім цього, ОСОБА_2 , як вважає захисник, нікого не схиляв до передачі йому грошових коштів, в т. ч. у вигляді хабаря, а лише запропонував свої послуги як адвокат посадовим особам ПП «Бумеранг» та нікому не заподіяв матеріальної шкоди, тому згідно зі ст. 49 КК України він підлягає звільненню від кримінальної відповідальності як за ч. 1, так і за ч. 2 ст. 190 КК України.
Виправданий ОСОБА_1 у своїх запереченнях вважає касаційну скаргу прокурора необґрунтованою з огляду на те, що у справі наявні докази, які свідчать про відсутність самої події злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, а між ним та ОСОБА_2 виникли цивільно-правові відносини щодо існуючого боргу за переданий аванс на купівлю автомобіля. Вважає, що наданий у постанові Печерського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2011 року дозвіл на проведення обшуку в приміщенні суду не підлягає розширеному трактуванню. Він також зазначає, що не причетний до шахрайських дій ОСОБА_2 .
Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду
Ухвалою від 12 червня 2019 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 434-1 КПК України як таке, що містить виключну правову проблему.
Колегія суддів зазначила, що аналіз судової практики вказує на неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм кримінального процесуального закону щодо визначення суб`єктного складу здійснення повідомлення про підозру судді.
Колегія суддів констатувала існування такої неоднакової практики, вказавши на наявність різних правових позицій Вищого адміністративного суду України, а також Касаційних адміністративного та кримінального судів у складі Верховного Суду.
На підтвердження неоднакової практики судів вищих інстанцій щодо окресленої проблеми в ухвалі про передачу справи наведено для прикладу постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 349/1487/14-к (провадження № 51-4717км18), Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 квітня 2018 року у справі № 800/536/17 (провадження № П/9901/400/18), а також постанови Вищого адміністративного суду України від 18 січня 2016 року у справі № 800/408/15 та від 28 березня 2016 року у справі № 800/93/16.
В ухвалі про передачу справи визначено такі питання, які, на думку колегії суддів, становлять виключну правову проблему:
1) з огляду на положення статті 481 КПК України чи слід розглядати під повідомленням судді про підозру лише факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою, чи має бути здійснений комплекс усіх дій відповідною особою: «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру;
2) чи виключно Генеральний прокурор або його заступник уповноважені здійснювати повідомлення судді про підозру;
3) якщо повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником, то чи повинні вони бути включені до складу групи прокурорів чи вони є окремими процесуальними керівниками;
4) чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру;
5) які наслідки вручення повідомлення судді про підозру не Генеральним прокурором чи його заступником, а іншими суб`єктами, які не зазначені у статті 481 КПК України;
6) чи призведе здійснення повідомлення судді про підозру неналежним суб`єктом до правових наслідків, що виключають набуття особою статусу підозрюваного, а в подальшому - обвинуваченого, та які наслідки це має при розгляді кримінального провадження судом по суті?
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на момент розгляду цієї справи законодавець доповнив частиною другою статтю 481 КПК України (Закон України від 4 жовтня 2019 року № 187-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства», далі - Закон № 187-IX).
Водночас відповідно до статті 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. З урахуванням цього, питання, поставлені колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, не втрачають своєї актуальності та потребують вирішення з огляду на велику кількість судових проваджень, в яких застосовуються норми КПК України у попередній редакції.
Позиції учасників судового провадження
В судовому засіданні прокурор повністю підтримав подану касаційну скаргу, додатково наголосивши на помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо виправдання ОСОБА_1 та перекваліфікації дій ОСОБА_2 , оскільки у матеріалах кримінального провадження достатньо доказів, які підтверджують вину цих осіб у вчинених діяннях. На думку прокурора, у цьому кримінальному провадженні повідомлення про підозру здійснене уповноваженими суб`єктами.
Від виправданого ОСОБА_1 надійшли заяви про розгляд справи за його відсутності (т.10, а.с.59, т. 11, а.с. 46-47, 88-91, 136). В матеріалах справи також міститься копія заяви ОСОБА_2 про здійснення касаційного провадження без його участі (т. 10, а.с. 81).
Позиція Великої Палати Верховного Суду
(1) Спеціальний порядок здійснення повідомлення про підозру судді
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суддя належить до категорії тих осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження згідно зі статтею 480 КПК України. Однією зі складових особливого порядку кримінального провадження щодо судді є процедура здійснення повідомлення про підозру судді.
Підвищені гарантії незалежності судді у зв`язку зі здійсненням ним правосуддя встановлюються насамперед тому, що відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
За частиною першою статті 57 Закону № 1402-VIII особа, призначена на посаду судді, складає присягу, дотримання якої належить до його обов`язків відповідно до частини шостої статті 56 цього Закону.
У статті 6 Закону № 1402-VIII передбачено, що, здійснюючи правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Згідно з частиною четвертою цієї статті органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади.
Дотримання засади незалежності суддів нерозривно пов`язане зі спеціальним порядком провадження щодо них у кримінальних справах. Так, законодавцем у статті 480 КПК України визначено перелік осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, що є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми шляхом визначення особливого порядку проведення слідчих (розшукових) і процесуальних дій щодо осіб, які мають особливий публічний правовий статус у суспільстві, зокрема суддів. Тому ускладнення кримінально-процесуальної форми здійснення підозри суддям є додатковою гарантією їх незалежності.
Загальні положення, які регулюють питання процедури повідомлення про підозру, містяться в главі 22 КПК України.
Так, частиною першою статті 276 КПК України передбачені випадки, в яких повідомлення про підозру здійснюється обов`язково в порядку, передбаченому статтею 278 цього Кодексу. Частиною другою статті 276 КПК України встановлено, що у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа (особа, якій законом надано право здійснювати затримання) зобов`язані невідкладно повідомити підозрюваному про його права, передбачені статтею 42 цього Кодексу. Після повідомлення про права слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа зобов`язані також детально роз`яснити кожне із зазначених прав, якщо підозрюваний висловить прохання про це (частина третя статті 276 КПК України).
Глава 22 КПК України регулює питання щодо порядку вручення письмового повідомлення про підозру, де законодавець, окрім термінів «здійснюється» та «складається», вживає також термін «вручається» в контексті повідомлення про підозру (частини перша і друга статті 278 КПК України).
За загальним правилом, письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором (частина перша статті 277 КПК України). Однак, в статті 276 цього Кодексу зазначено, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 481 КПК України письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором або його заступником. Схожа норма закріплена в частині четвертій статті 49 Закону № 1402-VIII, згідно з якою судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником. Така ж норма була передбачена і в частині другій статті 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI), чинного на момент складання повідомлення про підозру у цій справі.
Особливий порядок здійснення повідомлення про підозру суддям саме Генеральним прокурором або його заступником, які обіймають керівні адміністративні посади в органі прокуратури найвищого рівня, є однією з гарантій захисту суддів від протиправного впливу та втручання будь-яких суб`єктів у їхню професійну діяльність зі здійснення правосуддя в державі. Ця гарантія покликана також захищати суддів від дій, спрямованих на безпідставну дискредитацію та підрив авторитету судової влади в суспільстві загалом.
Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї судді, а навпаки, мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових та професійних обов`язків.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що однією зі складових правового статусу судді є його незалежність та недоторканність, і це зумовлює віднесення судді до окремої категорії осіб, кримінальне провадження щодо яких здійснюється в особливому порядку.
(2) Реалізація спеціального порядку здійснення повідомлення про підозру судді
(2.1) Загальні положення
Велика Палата Верховного Суду насамперед зауважує, що виділяють кілька підходів до розуміння поняття «здійснення повідомлення про підозру». Перший підхід полягає у розумінні повідомлення про підозру як процесуального рішення, прийнятого уповноваженим на це органом/посадовою особою з підстав та в порядку, визначеному КПК України. Другий підхід передбачає сукупність ряду послідовних процесуальних дій, які охоплюють собою окремі етапи.
Із системного аналізу норм глави 22 КПК України вбачається, що процедуру здійснення повідомлення про підозру особі можна умовно поділити на такі етапи:
1) етап прийняття рішення щодо необхідності здійснення особі повідомлення про підозру, який передбачає перевірку підстав здійснення такого повідомлення згідно з частиною першою статті 276 КПК України, дотримання процесуальних гарантій під час проведення тих чи інших слідчих або оперативно-розшукових дій або застосування запобіжних заходів, які вчинялись до моменту здійснення такого повідомлення. На цьому етапі відбувається формування волевиявлення уповноваженої посадової особи (слідчого або прокурора) про необхідність здійснення повідомлення про підозру. Потрібно також зауважити, що законодавство передбачає можливість (у разі необхідності) зміни волевиявлення щодо здійснення повідомлення про підозру у формі зміни раніше повідомленої або ж повідомлення нової підозри в порядку, визначеному статтею 279 КПК України;
2) етап об`єктивації/вираження сформованого внутрішнього волевиявлення уповноваженої посадової особи щодо прийнятого рішення в зовнішню форму шляхом складання тексту повідомлення про підозру відповідно до вимог, передбачених статтею 277 КПК України, та його підписання;
3) етап доведення інформації до відома адресата, щодо якого прийняте рішення про повідомлення про підозру, шляхом безпосереднього вручення його тексту особі згідно зі статтею 278 КПК України. На цьому етапі відбувається також повідомлення прав підозрюваному, а в разі якщо підозрюваний висловить відповідне прохання, то йому зобов`язані детально роз`яснити кожне із зазначених прав (частина третя статті 276 КПК України).
Колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що визначення правової природи цих дій і встановлення кола суб`єктів, які уповноважені на їх вчинення, має важливе практичне значення для висновку про те, на якому (яких) із етапів здійснення повідомлення про підозру об`єктивується гарантія незалежності судді.
(2.2) Підписання повідомлення про підозру судді
Повідомлення про підозру є системою процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора під час досудового розслідування, спрямованих на формування законної та обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваною, можливості захищатися усіма дозволеними законом засобами та способами. Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Викладена в письмовому повідомленні підозра служить підґрунтям для початку реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні. У підозрюваного з`являються можливості впливати на зміст підозри та на подальше формулювання обвинувачення у обвинувальному акті, яким завершується досудове розслідування. Сформульована підозра встановлює межі здійснення слідчим і прокурором обвинувальної діяльності, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість більш цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту.
Припис пункту 3 частини першої статті 481 КПК України є додатковою гарантією незалежності суддів, їхньої професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективне виконання ними службових функцій шляхом встановлення ускладненого порядку кримінального переслідування щодо них. Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності суддів, здійснення на них тиску у зв`язку з відправленням правосуддя та реалізацією судового контролю.
Таким чином, наділення лише Генерального прокурора або його заступника повноваженнями щодо погодження і наступного підписання письмового повідомлення про підозру судді сумнівів не викликає, оскільки саме перевіркою наявності підстав для вчинення такої процесуальної дії виключно цими суб`єктами забезпечуються гарантії незалежності судді. Адже, за таких умов контроль за дотриманням законності повідомлення про підозру здійснюють представники прокуратури найвищого рівня.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та наступне підписання такого процесуального документа, може здійснювати лише Генеральний прокурор або його заступник.
Щодо питання про те, чи Генеральний прокурор або його заступник повинні входити до складу групи прокурорів, чи вони є окремими процесуальними керівниками, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке.
Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим прокурорам чи слідчим. Для реалізації цього повноваження ані Генеральний прокурор, ані його заступник не повинні обов`язково здійснювати процесуальне керівництво у відповідному кримінальному провадженні щодо судді, оскільки чинне кримінальне процесуальне законодавство такої вимоги не встановлює.
(2.3) Вручення повідомлення про підозру судді
Як зазначалось вище, законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру. Різне розуміння та співвідношення цих понять зумовили відмінну судову практику щодо питання про те, чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору щодо вручення судді повідомлення про підозру (в редакції статті 481 КПК України до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року), яка діяла на момент вручення підозри судді у цій справі).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що для відповіді на це питання необхідно здійснити тлумачення відповідних норм права. Проте способи тлумачення норм права не можна використовувати ізольовано один від одного. Колегія суддів наголошує на тому, що надання переваги словесно-граматичному (буквальному) трактуванню норм законодавства без одночасного цільового (телеологічного) їх тлумачення не дозволить встановити зміст, а також мету та практичне значення існування тієї чи іншої норми у законодавстві. Це може призвести до значних та невиправданих ускладнень у правозастосовній практиці. Тому задля досягнення мети тлумачення правових норм доцільно використовувати способи тлумачення в їхній сукупності та комплексному взаємозв`язку.
Наслідком ігнорування певних способів тлумачення норм, зокрема, функціонального, системного, порівняльного, може стати також превалювання формального підходу (форми) до розуміння над змістом (суттю) обставин кримінального провадження, які мають бути досліджені всебічно, повно та неупереджено для дотримання засади законності, передбаченої статтею 9 КПК України.
Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне та необхідне здійснити словесно-граматичне тлумачення термінів, вжитих законодавцем у КПК України, з позиції вищенаведених способів тлумачення змісту статті 481 КПК України щодо особливостей здійснення повідомлення про підозру судді (в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року).
Системний метод передбачає аналіз цієї норми у взаємозв`язку з іншими, пов`язаними з нею нормами, насамперед з нормою статті 2 КПК України, яка визначає завдання кримінального провадження.
Серед завдань кримінального провадження, окреслених у статті 2 КПК України, законодавець визначив такі, як захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Водночас, законодавством України про судоустрій і статус суддів передбачені додаткові гарантії для забезпечення незалежності судді, що є необхідним, насамперед, в інтересах самого ж суспільства, яке має право на отримання доступу до чесного та справедливого правосуддя, яке неможливо забезпечити у випадку незахищеності судді від протиправного втручання та впливу на нього у зв`язку зі здійсненням ним правосуддя.
Як уже зазначалось вище, законодавець наділяє правом на здійснення письмового повідомлення про підозру судді лише Генерального прокурора або його заступника як прокурорів найвищого рівня для посилення захисту професійної незалежності судді від здійснення такого повідомлення прокурором або слідчим будь-якого рівня.
Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що дотримання такої підвищеної гарантії незалежності судді досягається саме на етапі формування та об`єктивації волевиявлення щодо повідомлення про підозру судді уповноваженим на це суб`єктом, яке включає в себе:
1) перевірку підстав для повідомлення підозри зазначеним суб`єктам (стаття 276 КПК України) та виконання вимог щодо реалізації цих підстав, передбачених, зокрема, нормами статті 216 цього Кодексу щодо дотримання правил підслідності та унеможливлення початку досудового розслідування будь-якими органами, окрім чітко визначених цією статтею, частинами 1-3, 8-10 статті 49 Закону № 1402-VIII, які так само становлять собою комплекс додаткових/підвищених гарантій незалежності судді під час здійснення його затримання або тримання під вартою чи арешту, проведення щодо судді оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, застосування запобіжних заходів тощо, які відбуваються попередньо ще до моменту формування волевиявлення щодо повідомлення судді про підозру тощо;
2) складання та підписання такого повідомлення про підозру виключно Генеральним прокурором або його заступником як прокурорами, які уповноважені здійснювати повідомлення у цій категорії справ відповідно до вимог пунктів 1 та 8 частини першої статті 277 КПК України, а також реалізацію (за необхідності) ними повноважень щодо повідомлення нової або зміни раніше повідомленої підозри судді в порядку, визначеному статтею 279 цього Кодексу, що теж є виключною компетенцією Генерального прокурора та/або його заступника.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що лише ці посадові особи, які організовують та координують діяльність усіх органів прокуратури з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, мають право здійснювати нагляд за законністю здійснення повідомлення про підозру судді на цих етапах. Вони особисто повинні перевірити обґрунтованість прийняття рішення про здійснення такого повідомлення, з`ясувавши для цього, чи були дотримані гарантії щодо затримання судді та/або проведення оперативно-розшукових чи слідчих дій, правильність визначення підслідності тощо, про що йшлося вище.
Зазначення у повідомленні про підозру прізвища, посади та підпису Генерального прокурора або його заступника підтверджує те, що власне Генеральний прокурор або його заступник є тією посадовою особою, яка вважає повідомлення про підозру судді законним та обґрунтованим.
Таким чином, саме вищеперераховані дії спрямовані на прийняття рішення щодо здійснення повідомлення про підозру судді, і саме вони складають додаткову гарантію забезпечення незалежності судді та запобігають неправомірному впливу чи тиску у зв`язку зі здійсненням ним професійної діяльності.
Що стосується заключного етапу процедури здійснення повідомлення про підозру судді, а саме його вручення, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
Норма статті 276 цього Кодексу має відсильний характер і вказує на те, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Однак, глава 37 КПК України, яка є спеціальною щодо глави 22 цього Кодексу, не дає чіткого розуміння того, чи поширюється на Генерального прокурора або його заступника норма про особисте вручення ними такого письмового повідомлення особі, так само як і не передбачає імперативної вимоги про це. Не дають безпосередньої відповіді на означене питання відповідні норми законодавства України про судоустрій та статус суддів.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що вручення процесуального документа (повідомлення про підозру), а також повідомлення і роз`яснення (за необхідності) прав підозрюваному є кінцевим етапом, яким завершується процедура здійснення повідомлення про підозру судді. Однак саме по собі вручення тексту повідомлення про підозру судді іншим суб`єктом за умови, що його було прийнято, перевірено, складено та підписано уповноваженим на це статтею 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. Подальше вручення такого документа не дає підстав вважати, що суб`єкт його вручення якимось чином впливає на реалізацію цієї гарантії.
Якщо в конкретному випадку існують підстави для зміни підозри або для висловлення нової, то ця процедура починатиметься заново шляхом підготовки відповідного письмового документа, який знову ж таки повинен бути складеним та підписаним Генеральним прокурором або його заступником. Особа, яка вручає текст повідомлення, на реалізацію повноважень Генерального прокурора або його заступника зі зміни підозри вплинути не може. Ця теза також підтверджує висновок про те, що саме на початковому етапі об`єктивації волевиявлення щодо повідомлення про підозру судді забезпечується гарантія суддівської незалежності.
Щодо процедури повідомлення та роз`яснення прав підозрюваному колегія суддів звертає увагу на таке. Предметом повідомлення (та за необхідності роз`яснення) у цьому випадку є права підозрюваного, передбачені статтею 42 КПК України. Перелік цих прав, а також їхній зміст не змінюється залежно від того, хто їх повідомить - Генеральний прокурор або його заступник чи інша уповноважена особа, яка за дорученням вручатиме повідомлення про підозру. Обсяг зазначених прав, складність доведення їх змісту до адресата тощо не залежать від того, хто саме їх повідомлятиме та роз`яснюватиме.
Колегія суддів вважає, що мета забезпечення відповідних гарантій для судді є досягнутою на попередніх етапах виконання комплексу дій щодо здійснення повідомлення про підозру судді, про які йшлося вище. Особливих вимог щодо вручення як до акту передання особисто, безпосередньо «з рук в руки» судді складеного Генеральним прокурором або його заступником тексту повідомлення про підозру не встановлює ані загальна норма статті 278 (єдина, що регулює саме порядок вручення цього повідомлення), ані не встановлювала спеціальна норма статті 481 КПК України (в редакції до набрання чинності Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року), ані відповідні норми Закону № 1402-VIII.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що важливим під час тлумачення цієї норми є також використання функціонального способу, тобто яким чином норма повинна реалізовуватись і які ризики можуть виникнути у процесі її застосування. Функціональний спосіб тлумачення норм права ґрунтується на знаннях факторів та умов, у яких функціонує, діє та застосовується норма права, що тлумачиться. Адже норма права не є чимось формально-теоретичним, а призначена насамперед для забезпечення потреб практики правозастосування.
Внаслідок буквального тлумачення норми щодо вручення повідомлення про підозру судді особисто Генеральним прокурором або його заступником можуть виникнути штучні та формальні перешкоди для виконання завдань кримінального провадження, визначених статтею 2 КПК України.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що необхідно враховувати порядок вручення підозри, встановлений у статті 278 КПК України. Так, за частинами першою - третьою статті 278 КПК України письмове повідомлення про підозру повинно бути врученим у день його складення, а в разі, якщо особа затримана, то повідомлення про підозру вручається їй не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. У разі необхідності вручити повідомлення про підозру одночасно декільком суддям може виникнути ситуація, за якої дотримання відповідних часових меж буде ускладнене або унеможливлене, оскільки відповідні адресати для вручення можуть знаходитися у різних територіально віддалених місцях або ж своєю поведінкою можуть ускладнювати реалізацію процедури такого вручення.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що окрім суддів, норма пункту 3 частини першої статті 481 КПК України передбачає досить широкий перелік інших осіб, щодо яких забезпечується особливий порядок здійснення повідомлення про підозру, де обов`язковою є участь Генерального прокурора або його заступника, а саме: присяжному на час виконання ним обов`язків у суді, Голові, заступнику Голови, члену Вищої ради правосуддя, Голові, заступнику Голови, члену Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, працівникам Національного антикорупційного бюро України.
Більше того, є окрема категорія суб`єктів, здійснення підозри яким може вчинятися виключно Генеральним прокурором (виконувачем обов`язків Генерального прокурора), зокрема: народному депутату України, кандидату в Президенти України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові або іншому члену Рахункової палати, прокурору Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Директору або іншому працівнику Національного антикорупційного бюро України, заступникам Генерального прокурора, члену Національного агентства з питань запобігання корупції.
Аналіз наведеного вище переліку категорій осіб, щодо яких кримінальним законодавством України встановлений особливий порядок кримінального провадження, підтверджує висновок, викладений колегією суддів, про те, що додаткова гарантія у формі встановлення спеціальної процедури здійснення повідомлення про підозру цим категоріям осіб полягає саме у перевірці підстав і наступному складанні та підписанні повідомлення визначеними законом суб`єктами. Однак подальше вручення письмової підозри окресленим категоріям осіб не впливає на посилення або послаблення цих гарантій. Сам по собі факт особистої передачі повідомлення про підозру не забезпечує додаткового захисту ані судді, ані інших осіб, щодо яких визначено спеціальний порядок здійснення повідомлення про підозру.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вручення повідомлення про підозру судді іншою уповноваженою особою за умови, що рішення було прийняте та підписане визначеним на це статтею 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. ТомуГенеральний прокурор або його заступник можуть доручити слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру (в редакції статті 481 КПК України до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року).
Уповноваження іншої особи на вручення повідомлення про підозру судді, рішення про здійснення якого прийнято належним суб`єктом, на завершальному етапі здійснення такого повідомлення, не призводить до порушення цієї гарантії, передбаченої статтею 481 КПК України та статті 49 Закону № 1402-VIII.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду з урахуванням статті 481 КПК України (в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року) звертає увагу на те, що відповідне доручення Генеральний прокурор або його заступник могли надати лише тій уповноваженій особі, яка здійснювала досудове розслідування або входила до групи, яка призначена для здійснення цього кримінального провадження відповідно до статті 37 КПК України.
Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень
Щодо ОСОБА_2 прокурор у касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку в порушення статті 413 КПК України неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, що не підлягав застосуванню, перекваліфікувавши дії ОСОБА_2 з ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 190 цього Кодексу у зв`язку з недоведеністю вини останнього за ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України. При цьому, навіть при такій перекваліфікації суд апеляційної інстанції не врахував розміру завданої шкоди.
Прокурор вважає такі висновки судів неаргументованими й такими, що не відповідають обставинам провадження, оскільки відсутнє будь-яке їх обґрунтування, аналіз доказів вини та не вказано, чому дії ОСОБА_2 було перекваліфіковано саме на ч. 1 ст. 190 КК України, а не на частину другу цієї статті, з огляду на розмір завданої шкоди, та не зазначено, яким шляхом та у який спосіб, у якому розмірі та щодо кого ОСОБА_2 вчинив шахрайські дії. Тому, на думку скаржника, всупереч статті 413 КПК України суд не застосував закон, який підлягав застосуванню.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до пункту 2 частини третьої статті 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку обов`язково вказується формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення. Водночас Кременчуцький районний суд Полтавської області вказаних вимог до змісту вироку не виконав. Апеляційний суд не усунув зазначеного порушення під час перегляду справи.
Так, Кременчуцький районний суд Полтавської області проаналізував у вироку від 27 листопада 2015 року досліджені в судовому засіданні докази, вказав, що вони є послідовними, узгоджуються один з одним, відповідають фактичним обставинам справи, будь-які суперечності в них відсутні, що свідчить про їх об`єктивність та правдивість, оцінив їх за своїм внутрішнім переконанням. Суд першої інстанції дійшов висновку про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні іншого кримінального правопорушення, яке не інкримінувалось йому стороною обвинувачення, і кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 190 КК України. При цьому суд мотивував таке рішення тим, що ОСОБА_2 винний у вчиненні кримінального правопорушення, але за інших обставин, і констатував, що він заволодів чужим майном шляхом обману, тобто вчинив шахрайство.
Окрім цього відповідно до пункту 2 частини третьої статті 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку, зокрема, зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів; мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймалися такі рішення.
Згідно з частиною першою статті 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та інші обставини, визначені цією нормою.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що вищенаведені вимоги під час дослідження фактичних обставин та перекваліфікації дій ОСОБА_2 на ч. 1 ст. 190 КПК України судом першої інстанції дотримано не було. Апеляційний суд під час перегляду справи всупереч вимог частини другої статті 419 КПК України цього порушення не усунув. Адже самої лише узагальненої вказівки на те, що сторона обвинувачення не довела суду, що ОСОБА_2 вчинив інкриміноване йому кримінальне правопорушення, недостатньо для того, щоб зробити висновок про доведеність його винуватості саме за ч. 1 ст. 190 КК України.
У диспозиції частини першої ст. 190 КК України міститься визначення шахрайства як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману або зловживання довірою. Для констатації вини особи у вчиненні цього кримінального правопорушення (навіть за умови подальшого звільнення її від кримінальної відповідальності) необхідно встановити наявність всіх обов`язкових ознак складу злочину, в тому числі таких як предмет злочину та його розмір, потерпілий, суспільно небезпечне діяння та його наслідок, спосіб вчинення злочину. Однак суд першої інстанції цього не зробив.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що без належного встановлення тих обставин, які мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню відповідно до статті 91 КПК України та наведенню у мотивувальній частині вироку за статтею 374 цього Кодексу, судове рішення не може вважатись належним чином обґрунтованим, мотивованим та законним, як це вимагається згідно із статтею 370 КПК України. Апеляційний суд зазначених недоліків вироку не усунув.
Велика Палата Верховного Суду не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що судом дотримані вимоги статті 374 КПК України. Колегія суддів вважає, що такі порушення є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і є такими, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення згідно з пунктом 1 частини першої статті 438 КПК України.
У вироку суду першої інстанції містяться твердження, які мають внутрішню суперечливість і ці недоліки не виправлені судом апеляційної інстанції. Так, в ході аналізу доказів суд, викладаючи зміст показань ОСОБА_2 у мотивувальній частині вироку, спочатку вказує на те, що обвинувачений ОСОБА_2 винним себе в пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-17 від 7 квітня 2011 року) під час судового розгляду визнав частково. При переході до дослідження інших доказів вини ОСОБА_2 суд знову вжив формулювання: «крім особистих визнань, винність обвинуваченого ОСОБА_2 повністю та об`єктивно підтверджується дослідженими під час судового розгляду доказами». Однак в кінцевому результаті суд дійшов висновку про зміну кваліфікації. Такі внутрішні неузгодженості у вироку Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року свідчать про недотримання ним вимог статті 370 КПК України.
Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що згідно з частиною шостою статті 368 КПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення вироку), обираючи і застосовуючи норму КК України до суспільно небезпечних діянь під час ухвалення вироку, суди повинні враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в його постановах. На момент винесення судового рішення судом першої інстанції, положеннями кримінального процесуального кодексу було визначено, що у випадках, передбачених частиною четвертою статті 455 і частиною другою статті 456 КПК України, суди мають право відступити від висновків Верховного Суду України з одночасним наведенням відповідних мотивів. Ці вимоги КПК України судом першої інстанції дотримано не було.
Апеляційний суд також під час перегляду вироку суду першої інстанції у своєму рішенні вказав, що згідно з правовою позицією, яка міститься в постанові Верховного Суду України від 26 березня 2015 року (справа № 5-3кс), якщо винний отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі службовій особі як хабар (неправомірну вигоду), маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить оцінювати як шахрайство і кваліфікувати за відповідною частиною ст. 190 КК України. Однак якщо винний сам схилив хабародавця до передачі йому цінностей, його дії належить також кваліфікувати як підбурювання до закінченого замаху на дачу неправомірної вигоди (хабаря), тобто ще й за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 і відповідною частиною ст. 369 КК України.
Апеляційний суд формально звернув увагу на те, що відповідно до змісту оскаржуваного в цій частині вироку місцевий суд не дотримався вимог закону в частині кваліфікації дій ОСОБА_2 , відступив від вищенаведеної правової позиції та кваліфікував дії ОСОБА_2 лише за ч. 1 ст. 190 КК України, але не навів відповідних мотивів, з яких він здійснив такий відступ.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу також на суперечливість між висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо підстав виправдання ОСОБА_1 .
Вирок, постановлений іменем України, є одним з найважливіших актів правосуддя і до його постановлення належить підходити з винятковою відповідальністю, суворо додержуючись вимог статей 370-374 КПК України.
Відповідно до пунктів 1-3 частини першої статті 368 КПК України суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити такі питання: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа; чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений; чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення.
Кримінальний процесуальний закон (стаття 373 КПК України) розрізняє два види вироків: обвинувальний та виправдувальний. При цьому виправдувальний вирок ухвалюється за наявності однієї з таких підстав: не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених п.п. 1, 2 частини першої статті 284 цього Кодексу.
Суд першої інстанції у вироку від 27 листопада 2015 року ухвалив визнати невинуватим ОСОБА_1 у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-17 від 7 квітня 2011 року) та виправдати його у зв`язку з недоведеністю того, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачується.
Натомість, в ухвалі апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року колегія суддів вказує, що «погоджується з судом першої інстанції щодо встановлення відсутності події інкримінованого ОСОБА_1 кримінального правопорушення і не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги прокурора в цій частині». Тобто суди зазначили дві різні самостійні підстави виправдання особи, що, по-перше, суперечить вимогам ст. 373 КПК України, а по-друге, має різні юридичні наслідки для виправданої особи.
Велика Палата Верховного Суду враховує також те, що кримінальне провадження здійснювалося щодо двох осіб, з яких одна особа ( ОСОБА_1 ) була виправдана, а інша особа ( ОСОБА_2 ) - визнана винною. Тому суду під час нового судового розгляду належить дослідити чи немає суперечностей між виправданням одного з обвинувачених у зв`язку із з недоведеністю його вини у вчиненні злочину або ж з відсутністю події злочину та із притягненням іншої особи до кримінальної відповідальності за вчинення злочину.
Велика Палата Верховного Суду враховує, що предметом розгляду у цій справі є також питання, яке стосується порядку вручення підозри ОСОБА_1 як судді Харківського апеляційного адміністративного суду.
Суди попередніх інстанцій установили, що заступник Генерального прокурора України доручив повідомити ОСОБА_1 про підозру слідчому в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Зубцову О. О., що засвідчено особистим підписом заступника Генерального прокурора України відповідно до вимог пункту 4 частини другої статті 36 КПК України.
У додатку до тексту повідомлення про підозру міститься інформація про вручення копії повідомлення Зубцовим О. О. , а також про роз`яснення слідчим згідно з вимогами статті 276 КПК України прав підозрюваного, передбачених статтями 42, 468, 469 КПК України.
Однак, апеляційний суд зазначив, що повідомлення про підозру судді у цій справі втратило чинність, а сам ОСОБА_1 не набув статусу особи, підозрюваної у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення. Апеляційний суд прийшов до висновку, що оскільки інша підозра в цьому кримінальному провадженні ОСОБА_1 не повідомлялась, подальші слідчі дії з ним як із підозрюваним порушували його право на захист та були незаконними.
Велика Палата Верховного Суду у цій справі зробила висновок щодо застосування норм права, які стосуються вручення підозри спеціальним суб`єктам та які діяли в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року, а тому судам необхідно прийняти рішення з врахуванням висловленої у цій постанові правової позиції.
У касаційній скарзі прокурор стверджує про те, що апеляційний суд безпідставно погодився з висновком місцевого суду щодо недопустимості доказу - протоколу обшуку в службовому кабінеті судді ОСОБА_1 та, як наслідок, похідних від нього доказів. На думку прокурора, обшук проведено на законних підставах, а саме на виконання постанови Печерського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2011 року, а докази, отримані в результаті проведення такого обшуку у службовому кабінеті ОСОБА_1 18 жовтня 2011 року, здобуті законним шляхом та є допустимими й належними.
Постановою від 17 жовтня 2011 року Печерський районний суд м. Києва задовольнив подання старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Буряка О. О. про надання дозволу на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду та в інших належних йому приміщеннях. Суд надав дозвіл на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду, який розташований за адресою: м. Харків, вул. Володарського, 46, корпус 1, та в інших належних йому приміщеннях. Однак зі змісту протоколу обшуку від 18 жовтня 2011 року вбачається, що місцем проведення обшуку став тільки службовий кабінет судді Харківського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 , розташований на другому поверсі в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду за адресою: вул. Володарського, 46, м. Харків.
Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статей 87, 89 КПК України вказаний доказ є недопустимим як такий, що отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, оскільки постанова Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2011 року, якою було надано дозвіл на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду, розташованого за адресою: м. Харків, вул. Володарського, 46, корпус 1, та в інших належних йому приміщеннях, не містить дозволу про проведення обшуку в службовому кабінеті судді Гуцала М. І . А тому суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що обшук у службовому кабінеті судді ОСОБА_1 був проведений без відповідного судового дозволу, а тому є незаконним, що й зумовило визнання доказів, здобутих у ході такого обшуку, недопустимими.
Такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними з огляду на таке. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що подання старшого слідчого в особливо важливих справах ГПУ Буряка О. О. про надання дозволу на проведення обшуку від 17 жовтня 2011 року було мотивоване, зокрема, тим, що на той момент слідство мало достатні дані про те, що після передачі ОСОБА_3 та ОСОБА_7 грошових коштів адвокату Вигодському С. В. як хабаря, останній передасть їх працівникам Харківського апеляційного адміністративного суду. У зв`язку з цим у приміщенні цього суду, який розташований за адресою: вул. Володарського, 46, корпус 1 у м. Харкові, та в інших належних йому приміщеннях, на думку слідства, могли знаходитись документи, речі, цінності, здобуті злочинним шляхом, а також грошові кошти, передані ОСОБА_3 та ОСОБА_7 як хабар, що мають значення для встановлення обставин справи.
Подання про дозвіл на проведення обшуку було спрямоване на винесення постанови про проведення обшуку у приміщенні всього суду та в інших належних йому приміщеннях, адже передбачити на момент винесення постанови про дозвіл на проведення обшуку, яким саме працівникам Харківського апеляційного адміністративного суду здійснюватиметься передача коштів, було неможливо.
Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про те, що судове рішення в частині визнання недопустимим протоколу обшуку від 18 жовтня 2011 року службового кабінету судді Харківського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 як такого, що отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, оскільки постанова Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2011 року не містить дозволу про проведення обшуку в службовому кабінеті судді ОСОБА_1 є передчасним, так само як і висновки про те, що це зумовило визнання доказів, здобутих в ході такого обшуку, недопустимими.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що за викладених вище обставин касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає скасуванню на підставі пунктів 1, 2 частини першої статті 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.
Під час нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції суду необхідно врахувати наведені в цій постанові висновки та ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення, яке буде відповідати вимогам чинного законодавства України.
Висновки про застосування норм права
1. Гарантія незалежності суддів забезпечується тим, що виключно Генеральний прокурор або його заступник перевіряють підстави для повідомлення про підозру судді, складають та підписують її текст, а також можуть повідомити про нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру.
2. Письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та подальше підписання такого процесуального документа, може здійснюватися лише Генеральним прокурором або його заступником. Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим особам.
3. Генеральний прокурор або його заступник реалізують повноваження щодо письмового повідомлення про підозру судді незалежно від того, чи здійснюють вони процесуальне керівництво у конкретному кримінальному провадженні.
4. Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру судді суб`єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії у конкретному кримінальному провадженні.
5. Вручення повідомлення про підозру судді уповноваженим суб`єктом за умови, що таке рішення було прийняте (складене) та підписане саме Генеральним прокурором або його заступником, не порушує гарантії суддівської незалежності.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 433 - 434-1, 436 - 438, 441, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.
Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя
В. С. Князєв
Суддя-доповідач
Н. О. Антонюк
Судді: Т. О. Анцупова
Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна
Н. П. Лященко
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
Д. А. Гудима
О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна
О. Г. Яновська
О. С. Золотніков
Джерело: ЄДРСР 86365236
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 629/847/15-к
Провадження № 13-70кс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Антонюк Н. О.,
суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю секретаря судового засідання Сидор А. В.,
учасники судового провадження:
прокурор - Чупринська Є. М.,
захисник ОСОБА_3 - Шевченко Д. В.,
в режимі відеоконференції:
потерпілий - ОСОБА_2 ,
представники потерпілих - Іщенко В. В., Малунов В. Р.
розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014220380002071 за обвинуваченням:
ОСОБА _3 , громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Радгоспне Близнюківського району Харківської області, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 115, ст. 348 Кримінального кодексу України (далі - КК України),
за касаційними скаргами прокурора, потерпілих ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2018 року у справі № 629/847/15-к і
В С Т А Н О В И Л А:
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 25 лютого 2016 року ОСОБА_3 засуджено до покарання у виді позбавлення волі за ч. 1 ст. 115 КК України на строк 15 років, за ст. 348 КК України -10 років.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_3 остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 зараховано у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 19 вересня 2014 року по 25 лютого 2016 року.
Заявлені цивільні позови потерпілих задоволено частково, вирішено долю речових доказів, а також питання щодо арешту майна засудженого та стягнення процесуальних витрат.
Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 22 грудня 2016 року частково задовольнив апеляційні скарги потерпілих ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , захисника обвинуваченого - адвоката Картавих М. І., скасував вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 25 лютого 2016 року щодо ОСОБА_3 та призначив новий розгляд у суді першої інстанції.
Вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року ОСОБА_3 засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.
Цим же вироком ОСОБА_3 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ст. 348 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу цього кримінального правопорушення.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (в редакції Закону України № 838-VIII від 26 листопада 2015 року) зараховано у строк відбування покарання ОСОБА_3 строк його попереднього ув`язнення з 19 вересня 2014 року по день набрання вироком законної сили.
Заявлені цивільні позови потерпілих ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 задоволено частково, цивільний позов ОСОБА_4 залишено без розгляду, вирішено долю речових доказів, а також питання щодо арешту майна засудженого та стягнення процесуальних витрат.
Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 29 березня 2018 року залишив без задоволення апеляційні скарги прокурора, захисника обвинуваченого - Шевченка Д. В. , потерпілих ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , а також представника потерпілого ОСОБА_4 - Малунова В. Р., а вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року щодо ОСОБА_3 - без змін.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (у редакції Закону України № 838-VIII від 26 листопада 2015 року) ОСОБА_3 зараховано у строк відбування покарання у виді позбавлення волі строк його попереднього ув`язнення з 19 вересня 2014 року по 20 червня 2017 року включно з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (у редакції Закону України № 2046-VІІІ від 18 травня 2017 року) зараховано ОСОБА_3 у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 21 червня 2017 року по 29 березня 2018 року включно із розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.
Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій
Згідно з вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2018 року, ОСОБА_3 визнано винним у тому, що він ІНФОРМАЦІЯ_2 року приблизно о 22 годині 00 хвилин, будучи у стані алкогольного сп`яніння, приїхав до будівлі контори СФГ «Кременчуцький М . І .» за адресою: вул. Центральна, 21, с. Радгоспне Близнюківського району Харківської області та, діючи з метою умисного вбивства ОСОБА_9 з мотивів неприязних відносин, здійснив постріл у напрямку останнього з мисливської гладкоствольної рушниці «Fabarm», спорядженої дробовими патронами 12 калібру, спричинивши потерпілому проникаюче вогнепальне поранення, від якого той помер на місці.
За ці дії ОСОБА_3 засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України.
Також ОСОБА_3 обвинувачувався в тому, що він у вищевказаний час та в зазначеному місці з метою протиправного заподіяння смерті працівникові правоохоронного органу - дільничому інспектору міліції Лозівського МВ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_4 під час виконання останнім своїх службових обов`язків умисно здійснив постріл у його бік, заподіявши легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. Після цього міліціонер-водій ОСОБА_10 , намагаючись перешкодити протиправним діям ОСОБА_3 , схопив руками та направив у стелю ствол рушниці, який був спрямований перед цим у напрямку ОСОБА_4 ОСОБА_3 здійснив третій постріл у стелю, після чого був затриманий працівниками міліції, у зв`язку з чим не довів свого злочинного умислу до кінця з причин, що не залежали від його волі.
За вказані дії ОСОБА_3 пред`явлено обвинувачення за ст. 348 КК України, за яким його виправдано судом через відсутність складу цього кримінального правопорушення.
Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог та узагальнені доводи осіб, які їх подали
Потерпілі ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , а також прокурор звернулися до Верховного Суду з касаційними скаргами, які були згодом уточнені та доповнені.
Серед підстав для скасування судових рішень та призначення нового апеляційного розгляду цієї справи потерпілі ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 в ідентичних за змістом скаргах зазначили, зокрема, таке:
призначене судом покарання ОСОБА_3 не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, тому що суди не врахували даних про особу винного, а саме характеристику та вирок Лозівського районного суду Харківської області від 17 червня 1996 року;
безпідставним є виправдання ОСОБА_3 за ст. 348 КК України;
така пом`якшуюча обставина, як щире каяття засудженого, була врахована помилково під час призначення йому покарання;
часткове задоволення цивільного позову про стягнення моральної шкоди із засудженого є безпідставним, оскільки винний взагалі не відшкодував потерпілим ані матеріальної, ані моральної шкоди;
засудженому повинна бути призначена максимальна міра покарання за ч. 1 ст. 115 КК України;
ухвала апеляційного суду не містить мотивованого та обґрунтованого спростування доводів апеляційних скарг, а тому підлягає скасуванню у зв`язку з істотним порушенням вимог статей 414, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) з призначенням нового розгляду в Апеляційному суді Харківської області.
У касаційній скарзі (з доповненнями) потерпілого ОСОБА_4 висловлено такі аргументи:
апеляційний суд під час перегляду не дотримався вимог статті 404 КПК України та не дослідив повторно обставини, які були предметом розгляду в суді першої інстанції;
апеляційний суд в ухвалі не навів мотивів та підстав відхилення доводів апеляційної скарги потерпілого, а загалом оцінив їх як безпідставні припущення апелянта;
суд першої інстанції, ухвалюючи виправдувальний вирок за ст. 348 КК України, дійшов помилкового висновку, пославшись, зокрема, на необізнаність обвинуваченого ОСОБА_3 про те, що працівник правоохоронного органу ОСОБА_4 виконував службові обов`язки за зверненням ОСОБА_9 , тому що це не виключає факту перебування працівника міліції на службі та виконання ним своїх службових обов`язків;
місцевий суд неправильно оцінив відомості, отримані під час проведення слідчого експерименту 28 листопада 2014 року за участі ОСОБА_4 та ОСОБА_10 ;
хибним є висновок суду про те, що винний не міг бачити службовий автомобіль працівників міліції перед вчиненням злочину, це спростовується доказами у справі;
висновки суду про те, що другий та третій постріли були здійснені випадково внаслідок сил інерції після здійсненого першого пострілу, містять протиріччя; постріли ОСОБА_3 здійснювались не випадково і хаотично, а умисно та цілеспрямовано в обох потерпілих;
вирок суду фактично ґрунтується лише на показаннях обвинуваченого, а суд, поклавши в основу засудження особи за ч. 1 ст. 115 КК України певні докази, ті ж самі докази інтерпретує по-іншому в частині обвинувачення за ст. 348 КК України.
Потерпілий ОСОБА_4 , виходячи з вищенаведених ним аргументів, а також із того, що апеляційний суд, на його думку, формально розглянув справу, не дав вичерпної відповіді на доводи апеляції, просить скасувати вирок та ухвалу судів нижчих інстанцій та призначити новий розгляд у суді першої інстанції в іншому складі суддів.
Прокурор у своїй касаційній скарзі зазначив, що:
єдиною підставою для виправдання ОСОБА_3 за ст. 348 КК України є його показання;
суд безпідставно не взяв до уваги протоколи проведення слідчих експериментів та висновки експертних досліджень, які спростовують показання щодо випадковості другого та третього пострілів у частині обвинувачення ОСОБА_3 за ст. 348 КК України;
з тексту вироку не зрозуміло, якими доказами спростовано висновки експертиз та підтверджено відсутність у діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого ст. 348 КК України, оскільки під час судового розгляду суд дослідив лише ті докази, які сторона обвинувачення надала на підтвердження вини ОСОБА_3 ;
суд під час призначення покарання не врахував відсутності пом`якшуючих обставин та наявності обтяжуючої обставини - вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння, що дає підстави призначити покарання більш суворе серед можливих.
Наведені порушення, на думку прокурора, є підставою для скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового апеляційного розгляду цієї справи.
Засуджений ОСОБА_3 подав заперечення на касаційні скарги і вказав, що касаційні скарги є необґрунтованими, тому що він щиро покаявся і визнав свою вину в убивстві ОСОБА_9 . Захисник засудженого у своїх запереченнях зазначив, що ОСОБА_3 вибачився і висловив жаль перед потерпілими - членами сім`ї ОСОБА_9 , протиріч у його показаннях немає, аргументи потерпілого ОСОБА_4 ґрунтуються на його суб`єктивному сприйнятті певних обставин та припущеннях, а доводи прокурора - на незгоді з оцінкою судом доказів. Захисник також звертає увагу на те, що під час виконання вироку у цій справі ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 31 жовтня 2018 року, залишеною без змін ухвалою Полтавського апеляційного суду від 19 березня 2019 року, ОСОБА_3 згідно зі ст. 81 КК України звільнено умовно-достроково від відбування невідбутої частини покарання.
Тому, на думку захисника, оскаржуваний вирок виконано, а за одне і те ж правопорушення ніхто не може бути двічі притягнений до кримінальної відповідальності. Загалом ОСОБА_3 та його захисник просять судові рішення залишити без змін.
Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалою від 3 жовтня 2019 року передала зазначене кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 434-1 КПК України.
Таке рішення колегія суддів мотивувала тим, що під час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_3 у судах першої та апеляційної інстанцій брали участь прокурори Колодій М. М., Дьолог В. М. та Бондарчук Я. В. Однак зі скаргою до суду касаційної інстанції звернувся прокурор відділу прокуратури Харківської області Мозговий М. Л., який є старшим групи прокурорів у зазначеному провадженні.
8 листопада 2018 року зазначена колегія суддів відкрила касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора Мозгового М. Л. На обґрунтування такого рішення колегія суддів в ухвалі про передачу справи зазначила, що фактично відступила від правового висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 303/3779/16-к (провадження № 51-674кмо17). Однак вирішити це питання інакше вона не могла з огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду в ухвалі від 17 квітня 2018 року (провадження № 13-22зк18), згідно з яким питання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як це передбачено правилами статей 434-1, 434-2 КПК України, вирішується лише після відкриття касаційного провадження.
На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, у цьому кримінальному провадженні є два питання, які становлять виключну правову проблему і мають бути вирішені Великою Палатою Верховного Суду: по-перше, як має діяти колегія суддів, палата в разі, якщо вона вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні об`єднаної палати Касаційного кримінального суду; по-друге, як визначається обсяг повноважень прокурорів під час оскарження судових рішень у касаційному та в апеляційному порядку.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор та потерпілі підтримали подані ними касаційні скарги і відтворили наведені в них аргументи. Також потерпілі та прокурор наголосили на необхідності скасування рішення суду апеляційної інстанції у зв`язку із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Захисник ОСОБА_3. адвокат Шевченко Д. В. підтримав доводи, викладені в його запереченнях на касаційні скарги та запереченнях засудженого, вказавши, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій щодо його підзахисного є законними, справедливими і просив залишити їх без змін.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
(1) Щодо порядку відступу від висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні об`єднаної палати
Механізм передачі кримінального провадження на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше, передбачений нормами статей 434-1, 434-2 КПК України.
Відповідно до частини другої статті 434-1 КПК України передбачено умови, за яких суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати. Така передача може мати місце, коли ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що механізм відступів від попередніх висновків, викладених у раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів, палати або ж об`єднаної палати має бути однаковим незалежно від того, в якій юрисдикції ухвалено те чи інше рішення. Такий підхід базується на необхідності побудови однакової системи передачі справ колегіями, палатами тощо з метою формування єдиного і зрозумілого цілісного механізму відступу від попередньо зроблених висновків.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що необхідність існування єдиного сталого механізму для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше, безпосередньо випливає із тих завдань, реалізацію яких повинен здійснювати Верховний Суд. Адже, статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на Верховний Суд покладено обов`язок забезпечувати сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Саме з метою реалізації цих завдань Верховного Суду у процесуальних кодексах, в тому числі й у КПК України, повинен бути визначений однаковий механізм передачі провадження на розгляд палати, об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду.
Проте з порівняльно-правового аналізу всіх процесуальних кодексів, норми яких є правовою підставою для передачі проваджень з метою відступу від попередніх висновків про застосування норм права у подібних відносинах, вбачається, що існують певні розбіжності у формулюванні цих норм.
Так, на відміну від наведених вище положень частини другої статті 434-1 КПК України, частинами другими статей 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. У цих процесуальних кодексах законодавець не вжив словосполучення «інша об`єднана палата», як це зроблено в частині другій статті 434-1 КПК України.
Відповідно у ГПК України, ЦПК України та КАС України чітко та недвозначно прописано, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі об`єднаної палати.
Велика Палата Верховного Суду бере до уваги ще й той факт, що зміни до КПК України в частині правового регулювання процедури відступу від висновку про застосування норми права (статті 434-1 та 434-2 КПК України) були внесені тим же законом, яким ГПК України, ЦПК України та КАС України були викладені у нових редакціях, - Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
Таким чином у зв`язку із використанням у частині другій статті 434-1 КПК України словосполучення «іншої об`єднаної палати», замість «об`єднаної палати» як це має місце у ГПК України, ЦПК України та КАС України, виникнула прогалина щодо вирішення питання про передачу справи колегією суддів або палатою на повторний розгляд об`єднаної палати з метою відступу від її попереднього висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, якщо його раніше ухвалено тією ж об`єднаною палатою.
Відповідно до частини шостої статті 9 КПК України у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу, тобто можливим є застосування аналогії у кримінальному провадженні.
Відсутність у статті 434-1 КПК України механізму для відступу від правового висновку, викладеного в рішенні об`єднаної палати, є правовою прогалиною, вирішення якої має істотне значення для формування практики суду касаційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду вважає, що усунення цієї прогалини можливе шляхом застосування аналогії норм кримінального процесуального закону, які регламентують порядок передачі кримінального провадження у разі необхідності відступу від висновку палати (тієї ж самої, яка раніше сформулювала правовий висновок), а також Великої Палати Верховного Суду, тобто за аналогією до частин першої та четвертої статті 434-1 КПК України.
Такий підхід забезпечить єдність механізмів для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше Верховним Судом у складі об`єднаної палати, для касаційних судів всіх юрисдикцій у складі Верховного Суду.
Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що якщо колегія суддів, палата вважають за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні об`єднаної палати відповідного касаційного суду, то справа може бути передана на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду, яка за наявності для цього відповідних правових підстав може відступити від висновків, прийнятих цією ж об`єднаною палатою раніше.
(2) Щодо обсягу повноважень прокурорів під час оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку
У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 303/3779/16-к (провадження № 51-674кмо17) об`єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що за змістом статті 393, частини четвертої статті 36 КПК України правом на подання апеляційної скарги зі сторони обвинувачення наділений прокурор, який брав участь у судовому провадженні, а також незалежно від їх участі в судовому провадженні прокурори вищого рівня: Генеральний прокурор, його перший заступник та заступники, керівник регіональної прокуратури, його перший заступник та заступники. При цьому згідно з приписами статей 399, 403, частини четвертої статті 36 КПК України правом на усунення недоліків апеляційної скарги прокурора наділена лише особа, яка подала апеляційну скаргу, а також службові особи органів прокуратури вищого рівня - Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, їх перші заступники та заступники щодо апеляційних скарг, внесених ними, керівниками, першими заступниками чи заступниками керівників або прокурорами прокуратур нижчого рівня.
Оскільки рішення об`єднаної палати визначає право прокурора на подання апеляційної скарги, то, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, з якою погоджується Велика Палата Верховного Суду, воно фактично стосується і визначення обсягу повноважень прокурора під час вирішення питання щодо подання касаційної скарги.
Насамперед Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з параграфом 2 глави 3 розділу 1 та пунктом 19 частини першої статті 3 КПК України прокурор є суб`єктом кримінального процесу зі сторони обвинувачення.
Відповідно до частин першої та другої статті 37 КПК України прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів.
Прокурор здійснює свої повноваження у кримінальному провадженні з початку до його завершення. Те саме стосується й прокурорів, які включені до складу групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні. Тобто в конкретному кримінальному провадженні, за загальним правилом, характер діяльності прокурорів, які входять до складу групи, містить ознаку постійності.
Прокурори, які включені до складу групи прокурорів, і в такий спосіб знаходяться в єдиному організаційно-процесуальному утворенні, спрямовані на досягнення єдиної мети, виконують загальні завдання. Крім того, всі прокурори, які входять до складу групи прокурорів, мають однакові процесуальні права і обов`язки, а отже, однаковий процесуальний статус.
Ще однією ознакою групи прокурорів виступає єдність процесуального статусу. Група прокурорів у кримінальному провадженні діє як єдиний процесуальний суб`єкт - прокурор. Процесуальні дії, що вчиняють прокурори, які входять до групи, мають характер взаємодоповнюваності та взаємозамінності й спрямовані на реалізацію прав та обов`язків прокурора відповідно до норм КПК України. Скарга, подана на судові рішення в установленому законом порядку одним з прокурорів, які входять до групи, може бути доповнена чи змінена іншим прокурором із числа зазначених і вважається єдиним процесуальним документом.
На підставі викладеного розуміння сутності групи прокурорів можна зробити висновок, що прокурор - член групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні володіє всім обсягом прав прокурора (оскільки він визначений керівником органу прокуратури для здійснення таких повноважень у цьому провадженні) незалежно від того, чи брав він участь у ньому на попередніх етапах.
Велика Палата Верховного Суду констатує, що всі прокурори, визначені у групі прокурорів для здійснення процесуального керівництва (за винятком старшого прокурора, на якого, крім іншого, покладається додаткове повноваження з керівництва діями інших прокурорів групи), є взаємозамінні та рівнозначні між собою в межах визначеного кримінального провадження. Протилежне розуміння нівелювало б саму мету створення такої групи прокурорів у кримінальному провадженні.
Повноваження прокурора (в т.ч. того, який входить у групу прокурорів) в межах конкретного кримінального провадження не припиняються і жодною нормою кримінального процесуального закону України не звужуються. Це випливає з самого визначення державного обвинувачення, яке міститься у пункті 3 частини першої статті 3 КПК України і полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
Це право також підтверджується частиною шостою статті 393 та частиною шостою статті 425 КПК України, за якою апеляційну та касаційну скарги має право подати прокурор без конкретизації того, що це має бути саме той прокурор, який брав участь у судових засіданнях на попередніх інстанціях.
Частиною четвертою статті 36 КПК України врегульовано повноваження прокурорів вищого рівня. Ця норма не свідчить про те, що іншими прокурорами, які можуть подавати такі скарги, є прокурори, які брали участь у судовому провадженні. Основний акцент в тлумаченні аналізованої норми стосується можливості подачі скарг визначеними прокурорами вищого рівня незалежно від того, чи брали саме вони участь в судовому провадженні.
На підставі викладеного вище Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що право, передбачене частиною шостою статті 393, частиною шостою статті 425, пунктами 15, 20 частини другої статті 36 КПК України, на подання апеляційної та касаційної скарг прокурором, який входить до складу групи прокурорів, визначеної в порядку статті 37 цього Кодексу, не обмежується його участю в судових засіданнях з розгляду конкретного кримінального провадження в судах попередніх інстанцій. Група прокурорів, визначена у конкретному кримінальному провадженні відповідно до статті 37 КПК України, діє як єдиний суб`єкт зі сторони обвинувачення - прокурор. Процесуальні дії, що вчиняють прокурори, які входять до групи, мають характер взаємодоповнюваності та взаємозамінності й спрямовані на реалізацію прав і обов`язків прокурора відповідно до норм КПК України.
Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень
Потерпілі ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , а також прокурор у касаційних скаргах оспорюють рішення судів попередніх інстанцій про виправдання ОСОБА_3 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ст. 348 КК України.
Велика Палата Верховного Суду враховує, що під час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_3 у судах першої та апеляційної інстанцій брали участь прокурори Колодій М. М., Дьолог В. М. та Бондарчук Я. В., а прокурор Мозговий М. Л. - лише у суді апеляційної інстанції (т. 7, а.с. 4-9, 95). З урахуванням висновків Великої Палати щодо подання апеляційних та касаційних скарг прокурором, який входить до складу групи прокурорів, Мозговий М. Л. у цьому провадженні мав повноваження подати касаційну скаргу.
Прокурор та потерпілий - працівник правоохоронного органу ОСОБА_4 у своїх касаційних (так само, як і в апеляційних) скаргах вказують на те, що в основі виправдання ОСОБА_3 за цим обвинуваченням лежать лише його показання про те, що другий та третій постріли були здійснені в напрямку дільничного працівника міліції випадково, а також про те, що йому не було відомо про перебування співробітників міліції в приміщенні контори, де знаходився ОСОБА_9 .
У вироку Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року місцевий суд обґрунтував свої висновки про відсутність у діях ОСОБА_3 складу злочину, передбаченого ст. 348 КК України, тим, що:
у судовому засіданні ОСОБА_3 вказав на те, що йому не було відомо про перебування співробітників міліції ОСОБА_4 та ОСОБА_10 в приміщенні контори в с. Радгоспному Близнюківського району Харківської області; постріли у бік ОСОБА_4 та у стелю були здійснені випадково; службового автомобіля співробітників міліції біля будівлі контори він не бачив; суд дійшов висновку про те, що ці показання не були спростовані у судовому засіданні доказами та були перевірені під час слідчого експерименту за його участю;
потерпілий ОСОБА_4 повідомив, що при виконанні службових обов`язків за зверненням ОСОБА_9 чи за іншими зверненнями він з ОСОБА_3 не зустрічався, що вказує на необізнаність обвинуваченого про те, що ОСОБА_4 виконуються певні службові обов`язки за зверненням ОСОБА_9 ;
ОСОБА_3 не був обізнаний про звернення ОСОБА_9 до правоохоронних органів з приводу погроз останньому вбивством, а також про виконання ОСОБА_4 своїх службових обов`язків з розгляду цього звернення, у зв`язку з чим умисел ОСОБА_3 на протиправне заподіяння смерті працівнику міліції під час виконання ним своїх службових обов`язків є недоведеним;
при здійсненні першого пострілу у бік ОСОБА_9 та другого пострілу у бік ОСОБА_4 ОСОБА_3 знаходився в приміщенні коридору контори, не увійшовши до приміщення кабінету. При цьому ОСОБА_4 та ОСОБА_10 знаходилися праворуч від місця розташування ОСОБА_3 та були за межами огляду останнього, що підтверджується показаннями свідка ОСОБА_10 , результатами даних додаткового слідчого експерименту від 28 листопада 2014 року, схемою до протоколу огляду місця події від 23 жовтня 2014 року;
на підставі статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема, про те, що ОСОБА_3 бачив службовий автомобіль працівників міліції, що стояв біля будівлі контори, а також на припущенні про те, що другий та третій постріли були здійснені невипадково з урахуванням показань ОСОБА_3
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відповідно до частини другої статті 419 КПК України при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути вказані підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Дослідивши оскаржувану ухвалу апеляційного суду на предмет відповідності вимогам цієї норми, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в частині виправдання ОСОБА_3 за ст. 348 КК України апеляційний суд не проаналізував доводів апеляційної скарги прокурора та не навів мотивів щодо їх безпідставності.
Так, апеляційний суд в частині виправдання не дав обґрунтованої відповіді на доводи апеляційної скарги прокурора про таке:
чому не були враховані нічим не спростовані показання безпосередніх учасників події - ОСОБА_4 та ОСОБА_10 про те, що після здійснення пострілу у ОСОБА_9 обвинувачений направив ствол рушниці в бік ОСОБА_4 , який виконував свої службові обов`язки та перебував у форменому одязі працівника міліції, і здійснив у нього постріл;
чому не взяті до уваги результати проведених експертиз та інші докази, окрім самих тільки показань ОСОБА_3 ;
з тексту вироку не зрозуміло, якими саме наданими суду доказами спростовано висновки проведених експертних досліджень та підтверджена відсутність у діях ОСОБА_3 складу злочину, передбаченого ст. 348 КК України, оскільки в судовому засіданні досліджувались лише ті докази, які надала сторона обвинувачення на підтвердження вини ОСОБА_3 в інкримінованих йому обох злочинах.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що умисел ОСОБА_3 на вчинення злочину, передбаченого ст. 348 КК України, не встановлено, і вказав, що апелянти та їх представники не подавали до початку та під час апеляційного розгляду клопотань щодо повторного дослідження доказів.
Однак такий висновок не узгоджується з матеріалами справи, оскільки в апеляційній скарзі прокурор, керуючись частиною третьою статті 404 КПК України, просив суд дослідити обставини та докази, які вже були досліджені судом першої інстанції, проте поверхнево та однобічно та з порушеннями вимог КПК України (т.7, а.с.7). Тому вказівка в ухвалі апеляційного суду на відсутність такого клопотання за умови, що таке прохання наявне в одній з апеляційних скарг, не відповідає дійсності та спростовується матеріалами кримінального провадження.
Апеляційний суд не надав мотивованої відповіді також на аргументи апеляційних скарг потерпілих ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 щодо неврахування показань ОСОБА_4 та ОСОБА_10 , наданих ними в судовому засіданні 7 квітня 2017 року, про мотив пострілу у бік ОСОБА_4 . Адже останні стверджували, що після скоєння злочину ОСОБА_3 на питання працівника міліції про те, чому він стріляв у нього, відповів: «Для того, щоб не залишати свідків» (т. 7, а.с. 26, 34, 44, 52).
Потерпілий ОСОБА_4 у касаційній (аналогічно, як і в апеляційній) скарзі вказує, що у висновку суду першої інстанції містяться протиріччя в тому, що наданими суду доказами спростовано висновок додаткової судово-балістичної експертизи № 13186 від 15 грудня 2014 року (т. 3, а.с.44-47) щодо спроможності показань ОСОБА_3 про випадковість здійснення першого пострілу.
ОСОБА_4 вказує на те, що у судовому засіданні встановлено наявність прямого умислу ОСОБА_3 на спричинення смерті ОСОБА_12 , але не спростовано доказами випадковості двох інших пострілів. У зв`язку з цим суд першої інстанції взяв до уваги показання обвинуваченого та констатував, що другий та третій постріли ОСОБА_3 здійснив випадково внаслідок сил інерції після першого пострілу та при подальшому стисканні рушниці в області спускового гачка правою рукою. Суди попередніх інстанцій вказали, що показання ОСОБА_3 щодо випадковості пострілів не спростовані також і висновком комплексної судово-медичної та судово-балістичної експертизи № 34-КЕ/52К/2015 від 4 березня 2015 року (т. 3, а.с. 63-81). Цим висновком визначено, що хоча й встановлена малоймовірність можливості здійснення пострілів за обставин, на які посилається ОСОБА_3 , але повністю не можна виключити таку можливість.
Колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що висновки, зроблені у вироку суду першої інстанції і залишені без змін апеляційним судом, є передчасними, містять у собі суттєві протиріччя, які не були усунуті під час апеляційного перегляду.
Суб`єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 348 КК України, характеризується умисною формою вини. Обвинувачений повинен усвідомлювати, що посягає на життя працівника правоохоронного органу саме у зв`язку з виконанням ним своїх службових обов`язків. Однак суб`єктивна сторона цього складу злочину не пов`язана з точною обізнаністю винного зі змістом тих службових обов`язків, які в даний момент виконує потерпілий. Достатньо, щоб винний усвідомлював сам факт того, що працівник правоохоронного органу здійснює свої службові повноваження.
Тому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що факт необізнаності особи про виконання працівником міліції конкретних службових обов`язків не виключає можливої наявності в діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого ст. 348 КК України.
При кваліфікації за ст. 348 КК України кримінальна відповідальність настає, якщо злочин вчинено з метою не допустити чи припинити правомірну діяльність потерпілого у зв`язку з виконанням ним зазначеного обов`язку, змінити характер останньої, а так само з мотивів помсти за неї незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх обов`язків до моменту вбивства.
Факт попереднього знайомства з працівником правоохоронного органу, так само, як і поінформованість про те, що померлий ОСОБА_9 звернувся до міліції з відповідною заявою, не свідчить про наявність або відсутність умислу на посягання на життя працівника правоохоронного органу у зв`язку з виконанням ним службових обов`язків.
Окрім цього судам необхідно враховувати, що склад злочину, передбачений ст. 348 КК України, є спеціальною нормою до загальної норми, яка міститься у ст. 115 цього Кодексу. Така спеціальна норма виділена за ознакою спеціального потерпілого та тим, що посягання на життя працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів здійснюється у зв`язку з виконанням цим працівником своїх службових обов`язків. У випадку відсутності у вчиненому спеціальних ознак, за якими виділена відповідна норма (в даному випадку ст. 348 КК України), застосуванню може підлягати загальна норма. Суд звертає увагу, що у випадку наявності кваліфікуючих ознак, визначених ч. 2 ст. 115 КК України, як-от вбивство двох або більше осіб, вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення тощо, застосуванню може підлягати ч. 2 ст. 115 КК України.
У всіх касаційних (так само, як і в апеляційних) скаргах потерпілі, а також прокурор зазначають, що призначене ОСОБА_3 покарання не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. Зокрема, потерпілі ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 вказали, що суди не врахували даних про особу винного, а саме характеристику та вирок Лозівського районного суду Харківської області від 17 червня 1996 року.
У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно відхилив зазначені доводи представника потерпілих, оскільки ОСОБА_3 17 червня 1996 року був засуджений вироком Лозівського районного суду Харківської області до трьох років позбавлення волі з відстрочкою його виконання на два роки на підставі ст. 46-1 КК України 1960 року. Так, у п. 3-2 ч. 1 ст. 55 КК України 1960 року передбачено, що особи, засуджені до позбавлення волі з застосуванням статті 46-1 цього Кодексу, якщо вони протягом строку відстрочки виконання вироку не вчинять нового злочину і відносно них у встановленому порядку вирок не буде виконано, є такими, що не мають судимості. Суду не надано доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_3 протягом строку відстрочки виконання вироку вчинив новий злочин і щодо нього у встановленому порядку вирок виконано. За таких обставин, а також з урахуванням відсутності відомостей про судимості у відповідній довідці, суд констатував, що ОСОБА_3 не вважається таким, що має судимість. Велика Палата Верховного Суду не вбачає порушень у цій частині.
Щодо відсутності в поведінці ОСОБА_3 такої обставини, що пом`якшує покарання, як щире каяття, проти наявності якої заперечили всі заявники у своїх касаційних (як і в апеляційних) скаргах, слід зазначити таке.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, відверту негативну оцінку своєї злочинної поведінки, визнання тих обставин, які ставляться в провину, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
Суд першої інстанції у вироку, залишеному без змін апеляційним судом, не обґрунтував, у чому проявилось щире каяття ОСОБА_3 , які дії вчиняв останній задля відшкодування завданих злочином збитків та виправлення наслідків вчиненого. В запереченнях на касаційні скарги ані ОСОБА_3 , ані його захисник, не спростували доводи потерпілих про невжиття винним заходів, спрямованих на відшкодування їм шкоди, протягом кількох років з часу вчинення убивства. Таких підтверджень не містять також інші матеріали кримінального провадження.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час нового розгляду суду апеляційної інстанції необхідно повторно дослідити наявність у діях ОСОБА_3 щирого каяття і з врахуванням такого дослідження зробити висновок про наявність або відсутність відповідної пом`якшуючої обставини.
Отже, Велика Палата Верховного Суду констатує, що у цій справі має місце невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого згідно з частиною першою статті 414, пунктом 3 частини першої статті 438 КПК України, оскільки покарання не відповідає особі обвинуваченого та є явно несправедливим через м`якість, що повинен врахувати під час нового розгляду суд апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за викладених обставин ухвала Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2018 року у справі № 629/847/15-к щодо ОСОБА_3 підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого (частина перша статті 438 КПК України).
Виходячи з того, що ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, аргументи, наведені в касаційних скаргах потерпілих ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , щодо цивільного позову будуть досліджені під час нового апеляційного розгляду.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що за викладених вище обставин касаційні скарги потерпілих ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , а також прокурора підлягають частковому задоволенню, а ухвала Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2018 року у справі № 629/847/15-к щодо ОСОБА_3 підлягає скасуванню на підставі пунктів 1-3 частини першої статті 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Під час нового апеляційного розгляду кримінального провадження суду необхідно врахувати наведені в цій постанові висновки та ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення, яке буде відповідати вимогам чинного законодавства України.
Висновок про застосування норми права
Якщо колегія суддів, палата, яка розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку, вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного кримінального суду, то вона передає таке кримінальне провадження на розгляд цієї ж об`єднаної палати.
Об`єднана палата касаційного суду може відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі цієї ж об`єднаної палати.
Передбачене частиною шостою статті 393, частиною шостою статті 425, пунктами 15, 20 частини другої статті 36 КПК України право на подання апеляційної та касаційної скарг прокурором, який входить до складу групи прокурорів, визначеної в порядку статті 37 цього Кодексу, не обмежується його участю в судових засіданнях з розгляду конкретного кримінального провадження у судах попередніх інстанцій.
Якщо прокурор був включений до групи прокурорів, однак не брав участі у судових засіданнях, він має право на подання апеляційної чи касаційної скарг.
Група прокурорів, визначена у конкретному кримінальному провадженні відповідно до статті 37 КПК України, діє як єдиний суб`єкт на стороні обвинувачення - прокурор.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 433 - 434-2, 436 - 438, 441, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційні скарги прокурора, потерпілих ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 задовольнити частково.
Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2018 року у справі № 629/847/15-к щодо ОСОБА_3 скасувати, призначити новий розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя
В. С. Князєв
Суддя-доповідач
Н. О. Антонюк
Судді: Т. О. Анцупова
Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна
Н. П. Лященко
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
В. І. Данішевська
О. М. Ситнік
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. С. Золотніков
В. Ю. Уркевич
О. Р. Кібенко
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86105184
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 752/14248/18
Провадження № 14-520 цс 19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Пророка В. В.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року у складі судді Чередніченко Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року у складі колегії суддів Желепи О. В., Музичко С. Г., Рубан С. М. у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення державного виконавця Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Геращенко Аліни Іванівни
УСТАНОВИЛА:
Короткий зміст вимог скарги
1. У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва із зазначеною скаргою, в якій просив суд скасувати постанову державного виконавця Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Геращенко А. І. (далі - державний виконавець) від 01 березня 2017 року про відкриття виконавчого провадження № 53495732 та про накладення арешту на його майно в межах цього виконавчого провадження.
2. Скарга обґрунтована тим, що згідно з вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2012 року у справі № 1-19/12, крім іншого, з нього стягнуто на користь Відкритого акціонерного товариства «Завод залізобетонних конструкцій № 1» (далі - ВАТ «Завод залізобетонних конструкцій № 1») матеріальну шкоду в сумі 121 658,53 грн.
3. На виконання цієї частини зазначеного вироку було відкрите виконавче провадження № 53495732 на підставі виконавчого листа від 19 квітня 2016 року № 1-19 (далі - виконавчий лист) та постановою державного виконавця накладений арешт на його майно.
4. Однак резолютивна частина вироку Голосіївського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2012 року у справі № 1-19/12 не відповідає тій, що зазначена у виконавчому листі. У зв`язку з цим виконавчий лист не відповідає вимогам Закону України «Про виконавче провадження», а вказані постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження та накладення арешту на майно ОСОБА_1 підлягають скасуванню.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
5. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року, у відкритті провадження відмовлено.
6. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що оскільки примусове виконання рішення щодо розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні здійснює державна виконавча служба, то оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні вироків, що стосуються вирішення цивільних позовів у кримінальному провадженні, відповідно до статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
7. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій та відкрити провадження по скарзі.
Узагальнені доводи касаційної скарги
8. Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з оскаржуваними судовими рішеннями, якими визначено, що заява ОСОБА_1 про оскарження дій та рішень державного виконавця має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, ОСОБА_1 звернувся з відповідним позовом до Київського окружного адміністративного суду.
9. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2019 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 відмовлено.
10. Рішення зазначених судів адміністративної юрисдикції мотивовані тим, що основоположним при оскарженні рішень, дій або бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення згідно з, зокрема, Законом України «Про виконавче провадження» є принцип, відповідно до якого особа має звертатися з такими скаргами саме до того суду, який видав відповідний виконавчий документ.
Рух справи в суді касаційної інстанції
11. Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у справі.
12. 28 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі позивача доводів, передбачених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Згідно із цією нормою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
13. 01 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила її до розгляду в порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
14. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
15. Статтями 124,125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
16. Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
17. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
18. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
19. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
20. Частиною першою статті 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
21. Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (частина перша статті 287 КАС України).
22. Тобто, якщо закон встановив інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
23. Відповідно до частини першої статті 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
24. Згідно з частиною п`ятою статті 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
25. З матеріалів справи вбачається, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2012 року ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 357, частиною другою статті 189, частиною четвертою статті 191 та частиною п`ятою статті 185 Кримінального кодексу України.
26. Цим же вироком задоволений цивільний позов ВАТ «Завод залізобетонних конструкцій № 1» та з ОСОБА_1 стягнута на користь ВАТ «Завод залізобетонних конструкцій № 1» матеріальна шкода в розмірі 121 658,53 грн.
27. Частиною третьою статті 535 КПК України встановлено, що у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження.
28. На виконання вищезазначеного вироку було відкрите виконавче провадження № 53495732 на підставі виконавчого листа та постановою державного виконавця накладений арешт на майно ОСОБА_1 .
29. Відповідно до частин першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
30. Статтею 391 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
31. Завданням цивільного судочинства, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
32. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
33. Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
34. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (стаття 448 ЦПК України).
35. Отже, право на звернення зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за правилами цивільного судочинства пов`язане з наявністю судового рішення, ухваленого згідно з ЦПК України, та його примусовим виконанням відповідним органом, а також у випадку якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, КПК України не врегульовані.
36. Враховуючи те, що нормами КПК України не встановлено порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення, яким задоволений цивільний позов у кримінальному провадженні, то в силу вимог частини п`ятою статті 128 КПК України таке оскарження має відбуватися у порядку встановленому ЦПК України.
37. Отже, оскільки юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно визначено, що скарга ОСОБА_1 має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки з огляду на предмет спору та характер спірних правовідносин цей спір має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
38. Близького за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 755/5626/16-ц (провадження № 6?2946цс16), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 569/12295/16-ц (провадження № 14?451 цс 18).
39. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
40. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
41. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
42. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 402-404 406, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до Голосіївського районного суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
В. В. Пророк
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов
О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
В. І. Данішевська
О. М. Ситнік
О. С. Золотніков
О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна
В. Ю. Уркевич
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86241626
-
-
Темы
-
.jpg.8798bcfee7ff97156bc03c005d80b552.thumb.jpg.f7c3ba54e4e10a527c41f191358a6d9e.jpg)