Постановление БП-ВС касательно возможности вручения подозрения судье любым лицом входящим в группу осуществляющую досудебное расследование и ведущая это криминальное производство

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2019 року

м. Київ

Справа № 536/2475/14-к

Провадження № 13-34кс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Антонюк Н. О.,

суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Сидор А. В.,

учасники судового провадження:

прокурор - Чупринська Є. М.,

розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42013000000000557, за обвинуваченням:

ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року);

ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Кременчуці Полтавської області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року),

за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к і

В С Т А Н О В И Л А:

Обставини, встановлені рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст оскаржених судових рішень

Вироком Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року), і виправдано у зв`язку з недоведеністю того, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачувався, поновлено ОСОБА_1 в правах, обмежених під час кримінального провадження, обраний запобіжний захід - підписку про невиїзд - скасовано.

Суддя Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що він як службова особа, яка займає відповідальне становище, уповноважена на виконання функцій держави, одержав хабар в значному розмірі за виконання в інтересах того, хто дає хабар, будь-якої дії з використанням службового становища під час апеляційного перегляду справи № 2а-1670/1802/11 у складі колегії суддів. У цій справі постановою від 12 квітня 2011 року суд першої інстанції визнав протиправними й скасував податкові повідомлення-рішення Кременчуцької ОДПІ в Полтавській області щодо визначення суми податкового зобов`язання ПП «Бумеранг» (позивача) за платежем ПДВ на загальну суму 1 133 407,50 грн. Це рішення було оскаржено в апеляційному порядку, справу розглянула колегія суддів, до складу якої входив ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції дійшов висновку, що як в ході досудового розслідування, так і в ході судового розгляду не доведено те, що вчинено кримінальне правопорушення, інкриміноване ОСОБА_1 .

Пославшись на недостатність, неналежність та недопустимість досліджених судом доказів, якими сторона обвинувачення доводила подію кримінального правопорушення, вчиненого суддею ОСОБА_1 , суд визнав його невинуватим та виправдав за ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року).

Цим же вироком дії ОСОБА_2 кваліфіковано за ч. 1 ст. 190 КК України та звільнено його від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 цього Кодексу у зв`язку із закінченням строків давності, кримінальне провадження щодо нього закрито.

Місцевий суд дійшов висновку про винуватість адвоката ОСОБА_2 у вчиненні злочину, але за інших обставин, та кваліфікував його дії як шахрайство, визнавши доведеним, що ОСОБА_2 , дізнавшись про перебування на розгляді в Харківському апеляційному адміністративному суді згаданої адміністративної справи, з метою заволодіння грошовими коштами ПП «Бумеранг» ввів в оману його представників, зателефонувавши їм від імені працівника суду та повідомивши про можливість вирішення справи на користь підприємства за його посередництвом. Під час подальших зустрічей з представниками ПП «Бумеранг» останній повідомив їм неправдиву інформацію, що діє від імені суддів, в провадженні яких перебуває зазначена справа, які нібито уповноважили його бути посередником при вирішенні питання щодо передачі хабаря з метою позитивного вирішення справи на користь ПП «Бумеранг». Для переконливості він демонстрував номери телефонів суддів, з якими був знайомий, та влаштував з ними зустріч під час ознайомлення з матеріалами справи.

Місцевий суд встановив, що, погодившись на вищезазначену пропозицію, в день засідання, 18 жовтня 2011 року, ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 у приміщенні суду 8 000 доларів США для передачі як хабаря суддям, а останній зімітував перед ОСОБА_3 телефонну розмову з ОСОБА_1 та відправив йому СМС-повідомлення зі словом «ОК». Після судового засідання ОСОБА_2 пішов з ОСОБА_1 до його службового кабінету, де поклав у журнал файл з паперами, між якими були одержані від представника ПП «Бумеранг» 6 000 доларів США, а решту суми (2 000 дол. США) залишив у себе.

Вироком також вирішено долю речових доказів, а саме: грошові кошти в сумі 8 000 доларів США, які зберігаються у фінансово-економічному управлінні Служби безпеки України, передано на рахунок держави; грошові кошти в сумі 22 000 гривень, які зберігаються на депозитному рахунку Генеральної прокуратури України, передано ОСОБА_2 ; мобільний телефон іPhone IMEI НОМЕР_1 зі стартовим пакетом № НОМЕР_3 повернуто ОСОБА_2 ; мобільний телефон іPhone IMEI НОМЕР_1 зі стартовим пакетом № НОМЕР_2 передано ОСОБА_1 ; всі інші речові докази вирішено зберігати у справі.

Ухвалою від 15 січня 2018 року Апеляційний суд Полтавської області залишив вирок суду першої інстанції без змін.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про відповідність вироку суду статтям 94, 374, 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) є неправильним, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 419 КПК України та є лише відтворенням тексту виправдувального вироку місцевого суду без будь-якого аналізу та оцінки доводів, наведених в апеляційній скарзі прокурора.

Прокурор у скарзі зазначає, що виправдовуючи ОСОБА_1 , суд першої інстанції послався на недостатність доказів для підтвердження обвинувачення в отриманні хабаря від ОСОБА_2 .

Апеляційний суд, на думку прокурора, безпідставно погодився з висновком місцевого суду щодо недопустимості доказу - протоколу обшуку та, як наслідок, похідних від нього доказів. Суд мав право надати іншу правову оцінку цьому доказу, навівши мотиви свого рішення, але не визнавати його недопустимим з наведених у вироку мотивів, а тому, за аргументами прокурора, обшук у цій справі проведено на законних підставах.

Помилковим, на переконання прокурора, є також висновок суду про те, що вручення слідчим повідомлення про підозру ОСОБА_1 , яке складене та підписане заступником Генерального прокурора України за дорученням останнього, суперечить вимогам кримінального процесуального закону, бо КПК України такої заборони не містить.

Щодо засудженого ОСОБА_2 прокурор у касаційній скарзі зазначає про те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку в порушення статті 413 КПК України неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, що не підлягав застосуванню, перекваліфікувавши дії ОСОБА_2 з ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 190 цього Кодексу у зв`язку з недоведеністю вини останнього за ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України. Такі висновки судів, як вважає скаржник, не відповідають обставинам провадження, більше того, за відсутності будь-якого обґрунтування та аналізу доказів вини саме за ч. 1 ст. 190 КК України, а не за частиною другою цієї статті з огляду на розмір завданої шкоди, та у зв`язку з незазначенням того, яким шляхом та у який спосіб, у якому розмірі та щодо кого ОСОБА_2 вчинив шахрайські дії, що суперечить статті 413 КПК України.

У підсумку прокурор вказав, що за статтею 419 КПК України апеляційний суд зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права, а у разі залишення вимог без задоволення - зазначити підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Натомість апеляційний суд мотиви відмови у задоволенні апеляційної скарги навів виключно в загальних рисах без жодного аналізу фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи і не дав відповіді на всі аргументи прокурора, ретельно не проаналізував та не зіставив усі докази, на які посилалася сторона обвинувачення.

У запереченнях на касаційну скаргу захисник ОСОБА_2 - Савічєв О. О., серед іншого, зазначає, що станом на 17 жовтня 2011 року, коли була винесена ухвала про дозвіл на проведення обшуку, щодо його підзахисного не було порушено будь-яких кримінальних чи оперативно-розшукових справ, оскільки кримінальну справу щодо нього відкрили тільки 24 жовтня 2011 року; тому службовий кабінет судді ОСОБА_1 не міг бути місцем обшуку; службовий кабінет є окремим об`єктом, на який розповсюджуються гарантії недоторканності судді; суд не надавав дозволу на виїмку речей та документів.

Захисник звертає увагу на те, що повідомлення про підозру ОСОБА_1 від 21 березня 2014 року вручене йому 10 квітня 2014 року, а це свідчить про порушення вимог статей 276, 278 КПК України. Окрім цього, ОСОБА_2 , як вважає захисник, нікого не схиляв до передачі йому грошових коштів, в т. ч. у вигляді хабаря, а лише запропонував свої послуги як адвокат посадовим особам ПП «Бумеранг» та нікому не заподіяв матеріальної шкоди, тому згідно зі ст. 49 КК України він підлягає звільненню від кримінальної відповідальності як за ч. 1, так і за ч. 2 ст. 190 КК України.

Виправданий ОСОБА_1 у своїх запереченнях вважає касаційну скаргу прокурора необґрунтованою з огляду на те, що у справі наявні докази, які свідчать про відсутність самої події злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, а між ним та ОСОБА_2 виникли цивільно-правові відносини щодо існуючого боргу за переданий аванс на купівлю автомобіля. Вважає, що наданий у постанові Печерського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2011 року дозвіл на проведення обшуку в приміщенні суду не підлягає розширеному трактуванню. Він також зазначає, що не причетний до шахрайських дій ОСОБА_2 .

Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду

Ухвалою від 12 червня 2019 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 434-1 КПК України як таке, що містить виключну правову проблему.

Колегія суддів зазначила, що аналіз судової практики вказує на неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм кримінального процесуального закону щодо визначення суб`єктного складу здійснення повідомлення про підозру судді.

Колегія суддів констатувала існування такої неоднакової практики, вказавши на наявність різних правових позицій Вищого адміністративного суду України, а також Касаційних адміністративного та кримінального судів у складі Верховного Суду.

На підтвердження неоднакової практики судів вищих інстанцій щодо окресленої проблеми в ухвалі про передачу справи наведено для прикладу постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 349/1487/14-к (провадження № 51-4717км18), Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 квітня 2018 року у справі № 800/536/17 (провадження № П/9901/400/18), а також постанови Вищого адміністративного суду України від 18 січня 2016 року у справі № 800/408/15 та від 28 березня 2016 року у справі № 800/93/16.

В ухвалі про передачу справи визначено такі питання, які, на думку колегії суддів, становлять виключну правову проблему:

1) з огляду на положення статті 481 КПК України чи слід розглядати під повідомленням судді про підозру лише факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою, чи має бути здійснений комплекс усіх дій відповідною особою: «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру;

2) чи виключно Генеральний прокурор або його заступник уповноважені здійснювати повідомлення судді про підозру;

3) якщо повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником, то чи повинні вони бути включені до складу групи прокурорів чи вони є окремими процесуальними керівниками;

4) чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру;

5) які наслідки вручення повідомлення судді про підозру не Генеральним прокурором чи його заступником, а іншими суб`єктами, які не зазначені у статті 481 КПК України;

6) чи призведе здійснення повідомлення судді про підозру неналежним суб`єктом до правових наслідків, що виключають набуття особою статусу підозрюваного, а в подальшому - обвинуваченого, та які наслідки це має при розгляді кримінального провадження судом по суті?

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на момент розгляду цієї справи законодавець доповнив частиною другою статтю 481 КПК України (Закон України від 4 жовтня 2019 року № 187-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства», далі - Закон № 187-IX).

Водночас відповідно до статті 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. З урахуванням цього, питання, поставлені колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, не втрачають своєї актуальності та потребують вирішення з огляду на велику кількість судових проваджень, в яких застосовуються норми КПК України у попередній редакції.

Позиції учасників судового провадження

В судовому засіданні прокурор повністю підтримав подану касаційну скаргу, додатково наголосивши на помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо виправдання ОСОБА_1 та перекваліфікації дій ОСОБА_2 , оскільки у матеріалах кримінального провадження достатньо доказів, які підтверджують вину цих осіб у вчинених діяннях. На думку прокурора, у цьому кримінальному провадженні повідомлення про підозру здійснене уповноваженими суб`єктами.

Від виправданого ОСОБА_1 надійшли заяви про розгляд справи за його відсутності (т.10, а.с.59, т. 11, а.с. 46-47, 88-91, 136). В матеріалах справи також міститься копія заяви ОСОБА_2 про здійснення касаційного провадження без його участі (т. 10, а.с. 81).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

(1) Спеціальний порядок здійснення повідомлення про підозру судді

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суддя належить до категорії тих осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження згідно зі статтею 480 КПК України. Однією зі складових особливого порядку кримінального провадження щодо судді є процедура здійснення повідомлення про підозру судді.

Підвищені гарантії незалежності судді у зв`язку зі здійсненням ним правосуддя встановлюються насамперед тому, що відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За частиною першою статті 57 Закону № 1402-VIII особа, призначена на посаду судді, складає присягу, дотримання якої належить до його обов`язків відповідно до частини шостої статті 56 цього Закону.

У статті 6 Закону № 1402-VIII передбачено, що, здійснюючи правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Згідно з частиною четвертою цієї статті органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади.

Дотримання засади незалежності суддів нерозривно пов`язане зі спеціальним порядком провадження щодо них у кримінальних справах. Так, законодавцем у статті 480 КПК України визначено перелік осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, що є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми шляхом визначення особливого порядку проведення слідчих (розшукових) і процесуальних дій щодо осіб, які мають особливий публічний правовий статус у суспільстві, зокрема суддів. Тому ускладнення кримінально-процесуальної форми здійснення підозри суддям є додатковою гарантією їх незалежності.

Загальні положення, які регулюють питання процедури повідомлення про підозру, містяться в главі 22 КПК України.

Так, частиною першою статті 276 КПК України передбачені випадки, в яких повідомлення про підозру здійснюється обов`язково в порядку, передбаченому статтею 278 цього Кодексу. Частиною другою статті 276 КПК України встановлено, що у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа (особа, якій законом надано право здійснювати затримання) зобов`язані невідкладно повідомити підозрюваному про його права, передбачені статтею 42 цього Кодексу. Після повідомлення про права слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа зобов`язані також детально роз`яснити кожне із зазначених прав, якщо підозрюваний висловить прохання про це (частина третя статті 276 КПК України).

Глава 22 КПК України регулює питання щодо порядку вручення письмового повідомлення про підозру, де законодавець, окрім термінів «здійснюється» та «складається», вживає також термін «вручається» в контексті повідомлення про підозру (частини перша і друга статті 278 КПК України).

За загальним правилом, письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором (частина перша статті 277 КПК України). Однак, в статті 276 цього Кодексу зазначено, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 481 КПК України письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором або його заступником. Схожа норма закріплена в частині четвертій статті 49 Закону № 1402-VIII, згідно з якою судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником. Така ж норма була передбачена і в частині другій статті 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI), чинного на момент складання повідомлення про підозру у цій справі.

Особливий порядок здійснення повідомлення про підозру суддям саме Генеральним прокурором або його заступником, які обіймають керівні адміністративні посади в органі прокуратури найвищого рівня, є однією з гарантій захисту суддів від протиправного впливу та втручання будь-яких суб`єктів у їхню професійну діяльність зі здійснення правосуддя в державі. Ця гарантія покликана також захищати суддів від дій, спрямованих на безпідставну дискредитацію та підрив авторитету судової влади в суспільстві загалом.

Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї судді, а навпаки, мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових та професійних обов`язків.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що однією зі складових правового статусу судді є його незалежність та недоторканність, і це зумовлює віднесення судді до окремої категорії осіб, кримінальне провадження щодо яких здійснюється в особливому порядку.

(2) Реалізація спеціального порядку здійснення повідомлення про підозру судді

(2.1) Загальні положення

Велика Палата Верховного Суду насамперед зауважує, що виділяють кілька підходів до розуміння поняття «здійснення повідомлення про підозру». Перший підхід полягає у розумінні повідомлення про підозру як процесуального рішення, прийнятого уповноваженим на це органом/посадовою особою з підстав та в порядку, визначеному КПК України. Другий підхід передбачає сукупність ряду послідовних процесуальних дій, які охоплюють собою окремі етапи.

Із системного аналізу норм глави 22 КПК України вбачається, що процедуру здійснення повідомлення про підозру особі можна умовно поділити на такі етапи:

1) етап прийняття рішення щодо необхідності здійснення особі повідомлення про підозру, який передбачає перевірку підстав здійснення такого повідомлення згідно з частиною першою статті 276 КПК України, дотримання процесуальних гарантій під час проведення тих чи інших слідчих або оперативно-розшукових дій або застосування запобіжних заходів, які вчинялись до моменту здійснення такого повідомлення. На цьому етапі відбувається формування волевиявлення уповноваженої посадової особи (слідчого або прокурора) про необхідність здійснення повідомлення про підозру. Потрібно також зауважити, що законодавство передбачає можливість (у разі необхідності) зміни волевиявлення щодо здійснення повідомлення про підозру у формі зміни раніше повідомленої або ж повідомлення нової підозри в порядку, визначеному статтею 279 КПК України;

2) етап об`єктивації/вираження сформованого внутрішнього волевиявлення уповноваженої посадової особи щодо прийнятого рішення в зовнішню форму шляхом складання тексту повідомлення про підозру відповідно до вимог, передбачених статтею 277 КПК України, та його підписання;

3) етап доведення інформації до відома адресата, щодо якого прийняте рішення про повідомлення про підозру, шляхом безпосереднього вручення його тексту особі згідно зі статтею 278 КПК України. На цьому етапі відбувається також повідомлення прав підозрюваному, а в разі якщо підозрюваний висловить відповідне прохання, то йому зобов`язані детально роз`яснити кожне із зазначених прав (частина третя статті 276 КПК України).

Колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що визначення правової природи цих дій і встановлення кола суб`єктів, які уповноважені на їх вчинення, має важливе практичне значення для висновку про те, на якому (яких) із етапів здійснення повідомлення про підозру об`єктивується гарантія незалежності судді.

(2.2) Підписання повідомлення про підозру судді

Повідомлення про підозру є системою процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора під час досудового розслідування, спрямованих на формування законної та обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваною, можливості захищатися усіма дозволеними законом засобами та способами. Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Викладена в письмовому повідомленні підозра служить підґрунтям для початку реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні. У підозрюваного з`являються можливості впливати на зміст підозри та на подальше формулювання обвинувачення у обвинувальному акті, яким завершується досудове розслідування. Сформульована підозра встановлює межі здійснення слідчим і прокурором обвинувальної діяльності, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість більш цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту.

Припис пункту 3 частини першої статті 481 КПК України є додатковою гарантією незалежності суддів, їхньої професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективне виконання ними службових функцій шляхом встановлення ускладненого порядку кримінального переслідування щодо них. Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності суддів, здійснення на них тиску у зв`язку з відправленням правосуддя та реалізацією судового контролю.

Таким чином, наділення лише Генерального прокурора або його заступника повноваженнями щодо погодження і наступного підписання письмового повідомлення про підозру судді сумнівів не викликає, оскільки саме перевіркою наявності підстав для вчинення такої процесуальної дії виключно цими суб`єктами забезпечуються гарантії незалежності судді. Адже, за таких умов контроль за дотриманням законності повідомлення про підозру здійснюють представники прокуратури найвищого рівня.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та наступне підписання такого процесуального документа, може здійснювати лише Генеральний прокурор або його заступник.

Щодо питання про те, чи Генеральний прокурор або його заступник повинні входити до складу групи прокурорів, чи вони є окремими процесуальними керівниками, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке.

Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим прокурорам чи слідчим. Для реалізації цього повноваження ані Генеральний прокурор, ані його заступник не повинні обов`язково здійснювати процесуальне керівництво у відповідному кримінальному провадженні щодо судді, оскільки чинне кримінальне процесуальне законодавство такої вимоги не встановлює.

(2.3) Вручення повідомлення про підозру судді

Як зазначалось вище, законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру. Різне розуміння та співвідношення цих понять зумовили відмінну судову практику щодо питання про те, чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору щодо вручення судді повідомлення про підозру (в редакції статті 481 КПК України до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року), яка діяла на момент вручення підозри судді у цій справі).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що для відповіді на це питання необхідно здійснити тлумачення відповідних норм права. Проте способи тлумачення норм права не можна використовувати ізольовано один від одного. Колегія суддів наголошує на тому, що надання переваги словесно-граматичному (буквальному) трактуванню норм законодавства без одночасного цільового (телеологічного) їх тлумачення не дозволить встановити зміст, а також мету та практичне значення існування тієї чи іншої норми у законодавстві. Це може призвести до значних та невиправданих ускладнень у правозастосовній практиці. Тому задля досягнення мети тлумачення правових норм доцільно використовувати способи тлумачення в їхній сукупності та комплексному взаємозв`язку.

Наслідком ігнорування певних способів тлумачення норм, зокрема, функціонального, системного, порівняльного, може стати також превалювання формального підходу (форми) до розуміння над змістом (суттю) обставин кримінального провадження, які мають бути досліджені всебічно, повно та неупереджено для дотримання засади законності, передбаченої статтею 9 КПК України.

Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне та необхідне здійснити словесно-граматичне тлумачення термінів, вжитих законодавцем у КПК України, з позиції вищенаведених способів тлумачення змісту статті 481 КПК України щодо особливостей здійснення повідомлення про підозру судді (в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року).

Системний метод передбачає аналіз цієї норми у взаємозв`язку з іншими, пов`язаними з нею нормами, насамперед з нормою статті 2 КПК України, яка визначає завдання кримінального провадження.

Серед завдань кримінального провадження, окреслених у статті 2 КПК України, законодавець визначив такі, як захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Водночас, законодавством України про судоустрій і статус суддів передбачені додаткові гарантії для забезпечення незалежності судді, що є необхідним, насамперед, в інтересах самого ж суспільства, яке має право на отримання доступу до чесного та справедливого правосуддя, яке неможливо забезпечити у випадку незахищеності судді від протиправного втручання та впливу на нього у зв`язку зі здійсненням ним правосуддя.

Як уже зазначалось вище, законодавець наділяє правом на здійснення письмового повідомлення про підозру судді лише Генерального прокурора або його заступника як прокурорів найвищого рівня для посилення захисту професійної незалежності судді від здійснення такого повідомлення прокурором або слідчим будь-якого рівня.

Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що дотримання такої підвищеної гарантії незалежності судді досягається саме на етапі формування та об`єктивації волевиявлення щодо повідомлення про підозру судді уповноваженим на це суб`єктом, яке включає в себе:

1) перевірку підстав для повідомлення підозри зазначеним суб`єктам (стаття 276 КПК України) та виконання вимог щодо реалізації цих підстав, передбачених, зокрема, нормами статті 216 цього Кодексу щодо дотримання правил підслідності та унеможливлення початку досудового розслідування будь-якими органами, окрім чітко визначених цією статтею, частинами 1-3, 8-10 статті 49 Закону № 1402-VIII, які так само становлять собою комплекс додаткових/підвищених гарантій незалежності судді під час здійснення його затримання або тримання під вартою чи арешту, проведення щодо судді оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, застосування запобіжних заходів тощо, які відбуваються попередньо ще до моменту формування волевиявлення щодо повідомлення судді про підозру тощо;

2) складання та підписання такого повідомлення про підозру виключно Генеральним прокурором або його заступником як прокурорами, які уповноважені здійснювати повідомлення у цій категорії справ відповідно до вимог пунктів 1 та 8 частини першої статті 277 КПК України, а також реалізацію (за необхідності) ними повноважень щодо повідомлення нової або зміни раніше повідомленої підозри судді в порядку, визначеному статтею 279 цього Кодексу, що теж є виключною компетенцією Генерального прокурора та/або його заступника.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що лише ці посадові особи, які організовують та координують діяльність усіх органів прокуратури з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, мають право здійснювати нагляд за законністю здійснення повідомлення про підозру судді на цих етапах. Вони особисто повинні перевірити обґрунтованість прийняття рішення про здійснення такого повідомлення, з`ясувавши для цього, чи були дотримані гарантії щодо затримання судді та/або проведення оперативно-розшукових чи слідчих дій, правильність визначення підслідності тощо, про що йшлося вище.

Зазначення у повідомленні про підозру прізвища, посади та підпису Генерального прокурора або його заступника підтверджує те, що власне Генеральний прокурор або його заступник є тією посадовою особою, яка вважає повідомлення про підозру судді законним та обґрунтованим.

Таким чином, саме вищеперераховані дії спрямовані на прийняття рішення щодо здійснення повідомлення про підозру судді, і саме вони складають додаткову гарантію забезпечення незалежності судді та запобігають неправомірному впливу чи тиску у зв`язку зі здійсненням ним професійної діяльності.

Що стосується заключного етапу процедури здійснення повідомлення про підозру судді, а саме його вручення, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

Норма статті 276 цього Кодексу має відсильний характер і вказує на те, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Однак, глава 37 КПК України, яка є спеціальною щодо глави 22 цього Кодексу, не дає чіткого розуміння того, чи поширюється на Генерального прокурора або його заступника норма про особисте вручення ними такого письмового повідомлення особі, так само як і не передбачає імперативної вимоги про це. Не дають безпосередньої відповіді на означене питання відповідні норми законодавства України про судоустрій та статус суддів.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що вручення процесуального документа (повідомлення про підозру), а також повідомлення і роз`яснення (за необхідності) прав підозрюваному є кінцевим етапом, яким завершується процедура здійснення повідомлення про підозру судді. Однак саме по собі вручення тексту повідомлення про підозру судді іншим суб`єктом за умови, що його було прийнято, перевірено, складено та підписано уповноваженим на це статтею 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. Подальше вручення такого документа не дає підстав вважати, що суб`єкт його вручення якимось чином впливає на реалізацію цієї гарантії.

Якщо в конкретному випадку існують підстави для зміни підозри або для висловлення нової, то ця процедура починатиметься заново шляхом підготовки відповідного письмового документа, який знову ж таки повинен бути складеним та підписаним Генеральним прокурором або його заступником. Особа, яка вручає текст повідомлення, на реалізацію повноважень Генерального прокурора або його заступника зі зміни підозри вплинути не може. Ця теза також підтверджує висновок про те, що саме на початковому етапі об`єктивації волевиявлення щодо повідомлення про підозру судді забезпечується гарантія суддівської незалежності.

Щодо процедури повідомлення та роз`яснення прав підозрюваному колегія суддів звертає увагу на таке. Предметом повідомлення (та за необхідності роз`яснення) у цьому випадку є права підозрюваного, передбачені статтею 42 КПК України. Перелік цих прав, а також їхній зміст не змінюється залежно від того, хто їх повідомить - Генеральний прокурор або його заступник чи інша уповноважена особа, яка за дорученням вручатиме повідомлення про підозру. Обсяг зазначених прав, складність доведення їх змісту до адресата тощо не залежать від того, хто саме їх повідомлятиме та роз`яснюватиме.

Колегія суддів вважає, що мета забезпечення відповідних гарантій для судді є досягнутою на попередніх етапах виконання комплексу дій щодо здійснення повідомлення про підозру судді, про які йшлося вище. Особливих вимог щодо вручення як до акту передання особисто, безпосередньо «з рук в руки» судді складеного Генеральним прокурором або його заступником тексту повідомлення про підозру не встановлює ані загальна норма статті 278 (єдина, що регулює саме порядок вручення цього повідомлення), ані не встановлювала спеціальна норма статті 481 КПК України (в редакції до набрання чинності Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року), ані відповідні норми Закону № 1402-VIII.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що важливим під час тлумачення цієї норми є також використання функціонального способу, тобто яким чином норма повинна реалізовуватись і які ризики можуть виникнути у процесі її застосування. Функціональний спосіб тлумачення норм права ґрунтується на знаннях факторів та умов, у яких функціонує, діє та застосовується норма права, що тлумачиться. Адже норма права не є чимось формально-теоретичним, а призначена насамперед для забезпечення потреб практики правозастосування.

Внаслідок буквального тлумачення норми щодо вручення повідомлення про підозру судді особисто Генеральним прокурором або його заступником можуть виникнути штучні та формальні перешкоди для виконання завдань кримінального провадження, визначених статтею 2 КПК України.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що необхідно враховувати порядок вручення підозри, встановлений у статті 278 КПК України. Так, за частинами першою - третьою статті 278 КПК України письмове повідомлення про підозру повинно бути врученим у день його складення, а в разі, якщо особа затримана, то повідомлення про підозру вручається їй не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. У разі необхідності вручити повідомлення про підозру одночасно декільком суддям може виникнути ситуація, за якої дотримання відповідних часових меж буде ускладнене або унеможливлене, оскільки відповідні адресати для вручення можуть знаходитися у різних територіально віддалених місцях або ж своєю поведінкою можуть ускладнювати реалізацію процедури такого вручення.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що окрім суддів, норма пункту 3 частини першої статті 481 КПК України передбачає досить широкий перелік інших осіб, щодо яких забезпечується особливий порядок здійснення повідомлення про підозру, де обов`язковою є участь Генерального прокурора або його заступника, а саме: присяжному на час виконання ним обов`язків у суді, Голові, заступнику Голови, члену Вищої ради правосуддя, Голові, заступнику Голови, члену Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, працівникам Національного антикорупційного бюро України.

Більше того, є окрема категорія суб`єктів, здійснення підозри яким може вчинятися виключно Генеральним прокурором (виконувачем обов`язків Генерального прокурора), зокрема: народному депутату України, кандидату в Президенти України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові або іншому члену Рахункової палати, прокурору Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Директору або іншому працівнику Національного антикорупційного бюро України, заступникам Генерального прокурора, члену Національного агентства з питань запобігання корупції.

Аналіз наведеного вище переліку категорій осіб, щодо яких кримінальним законодавством України встановлений особливий порядок кримінального провадження, підтверджує висновок, викладений колегією суддів, про те, що додаткова гарантія у формі встановлення спеціальної процедури здійснення повідомлення про підозру цим категоріям осіб полягає саме у перевірці підстав і наступному складанні та підписанні повідомлення визначеними законом суб`єктами. Однак подальше вручення письмової підозри окресленим категоріям осіб не впливає на посилення або послаблення цих гарантій. Сам по собі факт особистої передачі повідомлення про підозру не забезпечує додаткового захисту ані судді, ані інших осіб, щодо яких визначено спеціальний порядок здійснення повідомлення про підозру.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вручення повідомлення про підозру судді іншою уповноваженою особою за умови, що рішення було прийняте та підписане визначеним на це статтею 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. ТомуГенеральний прокурор або його заступник можуть доручити слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру (в редакції статті 481 КПК України до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року).

Уповноваження іншої особи на вручення повідомлення про підозру судді, рішення про здійснення якого прийнято належним суб`єктом, на завершальному етапі здійснення такого повідомлення, не призводить до порушення цієї гарантії, передбаченої статтею 481 КПК України та статті 49 Закону № 1402-VIII.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду з урахуванням статті 481 КПК України (в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року) звертає увагу на те, що відповідне доручення Генеральний прокурор або його заступник могли надати лише тій уповноваженій особі, яка здійснювала досудове розслідування або входила до групи, яка призначена для здійснення цього кримінального провадження відповідно до статті 37 КПК України.

Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень

Щодо ОСОБА_2 прокурор у касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку в порушення статті 413 КПК України неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, що не підлягав застосуванню, перекваліфікувавши дії ОСОБА_2 з ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 190 цього Кодексу у зв`язку з недоведеністю вини останнього за ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України. При цьому, навіть при такій перекваліфікації суд апеляційної інстанції не врахував розміру завданої шкоди.

Прокурор вважає такі висновки судів неаргументованими й такими, що не відповідають обставинам провадження, оскільки відсутнє будь-яке їх обґрунтування, аналіз доказів вини та не вказано, чому дії ОСОБА_2 було перекваліфіковано саме на ч. 1 ст. 190 КК України, а не на частину другу цієї статті, з огляду на розмір завданої шкоди, та не зазначено, яким шляхом та у який спосіб, у якому розмірі та щодо кого ОСОБА_2 вчинив шахрайські дії. Тому, на думку скаржника, всупереч статті 413 КПК України суд не застосував закон, який підлягав застосуванню.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до пункту 2 частини третьої статті 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку обов`язково вказується формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення. Водночас Кременчуцький районний суд Полтавської області вказаних вимог до змісту вироку не виконав. Апеляційний суд не усунув зазначеного порушення під час перегляду справи.

Так, Кременчуцький районний суд Полтавської області проаналізував у вироку від 27 листопада 2015 року досліджені в судовому засіданні докази, вказав, що вони є послідовними, узгоджуються один з одним, відповідають фактичним обставинам справи, будь-які суперечності в них відсутні, що свідчить про їх об`єктивність та правдивість, оцінив їх за своїм внутрішнім переконанням. Суд першої інстанції дійшов висновку про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні іншого кримінального правопорушення, яке не інкримінувалось йому стороною обвинувачення, і кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 190 КК України. При цьому суд мотивував таке рішення тим, що ОСОБА_2 винний у вчиненні кримінального правопорушення, але за інших обставин, і констатував, що він заволодів чужим майном шляхом обману, тобто вчинив шахрайство.

Окрім цього відповідно до пункту 2 частини третьої статті 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку, зокрема, зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів; мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймалися такі рішення.

Згідно з частиною першою статті 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та інші обставини, визначені цією нормою.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що вищенаведені вимоги під час дослідження фактичних обставин та перекваліфікації дій ОСОБА_2 на ч. 1 ст. 190 КПК України судом першої інстанції дотримано не було. Апеляційний суд під час перегляду справи всупереч вимог частини другої статті 419 КПК України цього порушення не усунув. Адже самої лише узагальненої вказівки на те, що сторона обвинувачення не довела суду, що ОСОБА_2 вчинив інкриміноване йому кримінальне правопорушення, недостатньо для того, щоб зробити висновок про доведеність його винуватості саме за ч. 1 ст. 190 КК України.

У диспозиції частини першої ст. 190 КК України міститься визначення шахрайства як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману або зловживання довірою. Для констатації вини особи у вчиненні цього кримінального правопорушення (навіть за умови подальшого звільнення її від кримінальної відповідальності) необхідно встановити наявність всіх обов`язкових ознак складу злочину, в тому числі таких як предмет злочину та його розмір, потерпілий, суспільно небезпечне діяння та його наслідок, спосіб вчинення злочину. Однак суд першої інстанції цього не зробив.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що без належного встановлення тих обставин, які мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню відповідно до статті 91 КПК України та наведенню у мотивувальній частині вироку за статтею 374 цього Кодексу, судове рішення не може вважатись належним чином обґрунтованим, мотивованим та законним, як це вимагається згідно із статтею 370 КПК України. Апеляційний суд зазначених недоліків вироку не усунув.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що судом дотримані вимоги статті 374 КПК України. Колегія суддів вважає, що такі порушення є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і є такими, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення згідно з пунктом 1 частини першої статті 438 КПК України.

У вироку суду першої інстанції містяться твердження, які мають внутрішню суперечливість і ці недоліки не виправлені судом апеляційної інстанції. Так, в ході аналізу доказів суд, викладаючи зміст показань ОСОБА_2 у мотивувальній частині вироку, спочатку вказує на те, що обвинувачений ОСОБА_2 винним себе в пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-17 від 7 квітня 2011 року) під час судового розгляду визнав частково. При переході до дослідження інших доказів вини ОСОБА_2 суд знову вжив формулювання: «крім особистих визнань, винність обвинуваченого ОСОБА_2 повністю та об`єктивно підтверджується дослідженими під час судового розгляду доказами». Однак в кінцевому результаті суд дійшов висновку про зміну кваліфікації. Такі внутрішні неузгодженості у вироку Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року свідчать про недотримання ним вимог статті 370 КПК України.

Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що згідно з частиною шостою статті 368 КПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення вироку), обираючи і застосовуючи норму КК України до суспільно небезпечних діянь під час ухвалення вироку, суди повинні враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в його постановах. На момент винесення судового рішення судом першої інстанції, положеннями кримінального процесуального кодексу було визначено, що у випадках, передбачених частиною четвертою статті 455 і частиною другою статті 456 КПК України, суди мають право відступити від висновків Верховного Суду України з одночасним наведенням відповідних мотивів. Ці вимоги КПК України судом першої інстанції дотримано не було.

Апеляційний суд також під час перегляду вироку суду першої інстанції у своєму рішенні вказав, що згідно з правовою позицією, яка міститься в постанові Верховного Суду України від 26 березня 2015 року (справа № 5-3кс), якщо винний отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі службовій особі як хабар (неправомірну вигоду), маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить оцінювати як шахрайство і кваліфікувати за відповідною частиною ст. 190 КК України. Однак якщо винний сам схилив хабародавця до передачі йому цінностей, його дії належить також кваліфікувати як підбурювання до закінченого замаху на дачу неправомірної вигоди (хабаря), тобто ще й за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 і відповідною частиною ст. 369 КК України.

Апеляційний суд формально звернув увагу на те, що відповідно до змісту оскаржуваного в цій частині вироку місцевий суд не дотримався вимог закону в частині кваліфікації дій ОСОБА_2 , відступив від вищенаведеної правової позиції та кваліфікував дії ОСОБА_2 лише за ч. 1 ст. 190 КК України, але не навів відповідних мотивів, з яких він здійснив такий відступ.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу також на суперечливість між висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо підстав виправдання ОСОБА_1 .

Вирок, постановлений іменем України, є одним з найважливіших актів правосуддя і до його постановлення належить підходити з винятковою відповідальністю, суворо додержуючись вимог статей 370-374 КПК України.

Відповідно до пунктів 1-3 частини першої статті 368 КПК України суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити такі питання: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа; чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений; чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Кримінальний процесуальний закон (стаття 373 КПК України) розрізняє два види вироків: обвинувальний та виправдувальний. При цьому виправдувальний вирок ухвалюється за наявності однієї з таких підстав: не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених п.п. 1, 2 частини першої статті 284 цього Кодексу.

Суд першої інстанції у вироку від 27 листопада 2015 року ухвалив визнати невинуватим ОСОБА_1 у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-17 від 7 квітня 2011 року) та виправдати його у зв`язку з недоведеністю того, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачується.

Натомість, в ухвалі апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року колегія суддів вказує, що «погоджується з судом першої інстанції щодо встановлення відсутності події інкримінованого ОСОБА_1 кримінального правопорушення і не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги прокурора в цій частині». Тобто суди зазначили дві різні самостійні підстави виправдання особи, що, по-перше, суперечить вимогам ст. 373 КПК України, а по-друге, має різні юридичні наслідки для виправданої особи.

Велика Палата Верховного Суду враховує також те, що кримінальне провадження здійснювалося щодо двох осіб, з яких одна особа ( ОСОБА_1 ) була виправдана, а інша особа ( ОСОБА_2 ) - визнана винною. Тому суду під час нового судового розгляду належить дослідити чи немає суперечностей між виправданням одного з обвинувачених у зв`язку із з недоведеністю його вини у вчиненні злочину або ж з відсутністю події злочину та із притягненням іншої особи до кримінальної відповідальності за вчинення злочину.

Велика Палата Верховного Суду враховує, що предметом розгляду у цій справі є також питання, яке стосується порядку вручення підозри ОСОБА_1 як судді Харківського апеляційного адміністративного суду.

Суди попередніх інстанцій установили, що заступник Генерального прокурора України доручив повідомити ОСОБА_1 про підозру слідчому в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Зубцову О. О., що засвідчено особистим підписом заступника Генерального прокурора України відповідно до вимог пункту 4 частини другої статті 36 КПК України.

У додатку до тексту повідомлення про підозру міститься інформація про вручення копії повідомлення Зубцовим О. О. , а також про роз`яснення слідчим згідно з вимогами статті 276 КПК України прав підозрюваного, передбачених статтями 42, 468, 469 КПК України.

Однак, апеляційний суд зазначив, що повідомлення про підозру судді у цій справі втратило чинність, а сам ОСОБА_1 не набув статусу особи, підозрюваної у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення. Апеляційний суд прийшов до висновку, що оскільки інша підозра в цьому кримінальному провадженні ОСОБА_1 не повідомлялась, подальші слідчі дії з ним як із підозрюваним порушували його право на захист та були незаконними.

Велика Палата Верховного Суду у цій справі зробила висновок щодо застосування норм права, які стосуються вручення підозри спеціальним суб`єктам та які діяли в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року, а тому судам необхідно прийняти рішення з врахуванням висловленої у цій постанові правової позиції.

У касаційній скарзі прокурор стверджує про те, що апеляційний суд безпідставно погодився з висновком місцевого суду щодо недопустимості доказу - протоколу обшуку в службовому кабінеті судді ОСОБА_1 та, як наслідок, похідних від нього доказів. На думку прокурора, обшук проведено на законних підставах, а саме на виконання постанови Печерського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2011 року, а докази, отримані в результаті проведення такого обшуку у службовому кабінеті ОСОБА_1 18 жовтня 2011 року, здобуті законним шляхом та є допустимими й належними.

Постановою від 17 жовтня 2011 року Печерський районний суд м. Києва задовольнив подання старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Буряка О. О. про надання дозволу на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду та в інших належних йому приміщеннях. Суд надав дозвіл на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду, який розташований за адресою: м. Харків, вул. Володарського, 46, корпус 1, та в інших належних йому приміщеннях. Однак зі змісту протоколу обшуку від 18 жовтня 2011 року вбачається, що місцем проведення обшуку став тільки службовий кабінет судді Харківського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 , розташований на другому поверсі в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду за адресою: вул. Володарського, 46, м. Харків.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статей 87, 89 КПК України вказаний доказ є недопустимим як такий, що отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, оскільки постанова Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2011 року, якою було надано дозвіл на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду, розташованого за адресою: м. Харків, вул. Володарського, 46, корпус 1, та в інших належних йому приміщеннях, не містить дозволу про проведення обшуку в службовому кабінеті судді Гуцала М. І . А тому суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що обшук у службовому кабінеті судді ОСОБА_1 був проведений без відповідного судового дозволу, а тому є незаконним, що й зумовило визнання доказів, здобутих у ході такого обшуку, недопустимими.

Такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними з огляду на таке. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що подання старшого слідчого в особливо важливих справах ГПУ Буряка О. О. про надання дозволу на проведення обшуку від 17 жовтня 2011 року було мотивоване, зокрема, тим, що на той момент слідство мало достатні дані про те, що після передачі ОСОБА_3 та ОСОБА_7 грошових коштів адвокату Вигодському С. В. як хабаря, останній передасть їх працівникам Харківського апеляційного адміністративного суду. У зв`язку з цим у приміщенні цього суду, який розташований за адресою: вул. Володарського, 46, корпус 1 у м. Харкові, та в інших належних йому приміщеннях, на думку слідства, могли знаходитись документи, речі, цінності, здобуті злочинним шляхом, а також грошові кошти, передані ОСОБА_3 та ОСОБА_7 як хабар, що мають значення для встановлення обставин справи.

Подання про дозвіл на проведення обшуку було спрямоване на винесення постанови про проведення обшуку у приміщенні всього суду та в інших належних йому приміщеннях, адже передбачити на момент винесення постанови про дозвіл на проведення обшуку, яким саме працівникам Харківського апеляційного адміністративного суду здійснюватиметься передача коштів, було неможливо.

Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про те, що судове рішення в частині визнання недопустимим протоколу обшуку від 18 жовтня 2011 року службового кабінету судді Харківського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 як такого, що отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, оскільки постанова Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2011 року не містить дозволу про проведення обшуку в службовому кабінеті судді ОСОБА_1 є передчасним, так само як і висновки про те, що це зумовило визнання доказів, здобутих в ході такого обшуку, недопустимими.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що за викладених вище обставин касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає скасуванню на підставі пунктів 1, 2 частини першої статті 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.

Під час нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції суду необхідно врахувати наведені в цій постанові висновки та ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення, яке буде відповідати вимогам чинного законодавства України.

Висновки про застосування норм права

1. Гарантія незалежності суддів забезпечується тим, що виключно Генеральний прокурор або його заступник перевіряють підстави для повідомлення про підозру судді, складають та підписують її текст, а також можуть повідомити про нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру.

2. Письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та подальше підписання такого процесуального документа, може здійснюватися лише Генеральним прокурором або його заступником. Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим особам.

3. Генеральний прокурор або його заступник реалізують повноваження щодо письмового повідомлення про підозру судді незалежно від того, чи здійснюють вони процесуальне керівництво у конкретному кримінальному провадженні.

4. Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру судді суб`єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії у конкретному кримінальному провадженні.

5. Вручення повідомлення про підозру судді уповноваженим суб`єктом за умови, що таке рішення було прийняте (складене) та підписане саме Генеральним прокурором або його заступником, не порушує гарантії суддівської незалежності.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 433 - 434-1, 436 - 438, 441, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

Н. О. Антонюк

Судді: Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

Н. П. Лященко

В. В. Британчук

О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов

В. В. Пророк

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

Д. А. Гудима

О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна

О. Г. Яновська

О. С. Золотніков

Джерело: ЄДРСР 86365236

[ANTIRAID]

На мой взгляд отдельные судьи Большой палаты, видимо будучи обязанными за свое назначение или находящиеся под давлением коррумпированных правоохранительных органов, приняли это заведомо неправосудное решение, подрывающее независимость всего судейского корпуса. Обоснование этого, тут также на уровне "пророческих" решений.

К подобным выводам подталкивает не только наличие практически половины от состава суда отдельных мнений, но и факт затягивания с рассмотрением дела в связи с умышленной, опять же на мой взгляд, неявкой прокурора и формирование нужного перевеса в составе суда для принятия этого, по моему мнению, незаконного решения.

Большая палата указала:

1. Гарантия независимости судей обеспечивается тем, что исключительно Генеральный прокурор или его заместитель проверяют основания для сообщения о подозрении судьи, составляют и подписывают ее текст, а также могут сообщить о новом подозрении или изменить ранее сообщенную подозрение.

2. Письменное уведомление о подозрении судьи, которое предусматривает согласование и последующее подписание такого процессуального документа, может осуществляться лишь Генеральным прокурором или его заместителем. Это полномочия Генерального прокурора или его заместителя является исключительным и не может быть препоручено другим лицам.

3. Генеральный прокурор или его заместитель реализуют полномочия по письменному уведомлению о подозрении судьи независимо от того, осуществляют они процессуальное руководство в конкретном уголовном производстве.

4. Генеральный прокурор или его заместитель могут поручить вручение принятого (составленного) и подписанного ими сообщения о подозрении судьи субъекту, уполномоченному осуществлять процессуальные действия в конкретном уголовном производстве.

5. Вручение сообщение о подозрении судьи уполномоченным субъектом при условии, что такое решение было принято (составлено) и подписано именно Генеральным прокурором или его заместителем, не затрагивает гарантии судейской независимости.