Постановление БП-ВС о возможности не передавать застройщиком квартиры в случае приобретения исключительно имущественных прав, не применении экспертизы, переоценке доказательств и применении исковой давности


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2019 року

м. Київ

Справа № 522/1029/18

Провадження № 14-270цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробуд ЛТД», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, визнання права власності на квартири, витребування їх із чужого незаконного володіння, зобов`язання не чинити перешкод у здійсненні права власності, виселення та вселення, за касаційними скаргами ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 на постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року, прийняту у складі суддів Сегеди С.М., Гірняк Л.А., Кононенко Н.А.

Історія справи

Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог

1. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробуд ЛТД» (далі - ТОВ «Добробуд ЛТД»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просила:

-визнати недійсними договір купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_4 , та договір купівлі-продажу майнових прав від 18 листопада 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_3 ;

-визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ;

-витребувати із чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 вищевказану квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_2 не чинити позивачу перешкоди у користуванні цією квартирою, а також виселити ОСОБА_2 із цієї квартири та вселити у неї ОСОБА_1 ;

-витребувати із чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 вищевказану квартиру АДРЕСА_3 шляхом зобов`язання ОСОБА_5 усунути та не чинити позивачу перешкоди у користуванні вказаною квартирою, яка була відчужена на користь останнього ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, виселити ОСОБА_5 із цієї квартири та вселити у неї ОСОБА_1 .

2. Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку, зокрема згідно з договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року набула майнові права на зазначене спірне нерухоме майно у вигляді відповідної квартири, проте відповідачем ТОВ «Добробуд ЛТД» цю квартиру було розділено на дві квартири та перепродано, тому вона вважала свої права порушеними і просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

4. Рішення суду першої інстанції мотивовано наступним.

5. Позивачем не доведено, що майно, яке відчужувалось за вказаними спірними договорами купівлі-продажу майнових прав є ідентичним спірному майну, зазначеному у вищевказаному договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року (далі - договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року).

6. При цьому судом першої інстанції було встановлено, що індивідуальні ознаки (загальна розрахункова площа, поверхи, планування), якими наділена квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка зазначена у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, не відповідають індивідуальним ознакам притаманним квартирам із будівельним номером АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3) та будівельним номером АДРЕСА_2 (нині квартира АДРЕСА_2 ) .

7. Також, позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), іншим вимогам закону, або порушують законні права та інтереси ОСОБА_1 .

8. Позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1)на які просить визнати право власності, а також не є власником майнових прав на ці квартири.

9. Крім того, суд першої інстанції констатував неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (щодо захисту права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння), оскільки віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. Крім того, суд першої інстанції посилався на те, що одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів.

10. При цьому судом було встановлено, що відповідно до обгрунтування позовної заяви, позивач вважає, що її права та інтереси порушені саме невиконанням ТОВ «Добробуд ЛТД» своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, оскільки цей відповідач не передав їй спірне новозбудоване майно та інших документи необхідні для реєстрації за нею права власності на нього. Таким чином, позивач стверджує про перебування із ТОВ «Добробуд ЛТД» у зобов`язальних відносинах, отже, права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права. При цьому, обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не передбачений інститутом зобов`язального права.

11. Також, судом встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання цього договору шляхом направлення відповідних повідомлень ОСОБА_1 , а отже вказаний договір вважається розірваним після повторного невручення зазначеного повідомлення позивачу із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД».

12. Таким чином, судом першої інстанції було встановлено правомірність розірвання договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року внаслідок неналежного виконання позивачем, передбачених цим договором обов'язків.

13. Відтак, суд першої інстанції вважав, що позивач не має прав щодо спірного нерухомого майна.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

14. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_4 , на підставі якого ТОВ «Добробуд ЛТД» відчужило майнові права на квартиру будівельний номер АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3 ), розрахунковою площею 115,5 кв. м, яка розташована на 22-23 поверхах будинку АДРЕСА_7 . Визнано недійсним договір купівлі - продажу майнових прав від 18 листопада 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_3 , на підставі якого ТОВ «Добробуд ЛТД» відчужило майнові права на квартиру будівельний номер 175/1 (нині квартира АДРЕСА_3 ), розрахунковою площею 74 кв. м (нині фактична площа квартири складає 76,1 кв. м), яка розташована на 21 поверсі будинку АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_11 , загальною площею 115,5 кв. м, житловою площею 82,2 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_12 , загальною площею 76,1 кв. м, житловою площею 59 кв. м. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_11 . Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_12 . В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

15. Постанова Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року мотивована тим, що ОСОБА_1 , зокрема за договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року придбала майнові права на квартири АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1 , площею 76,1 кв. м та 115,5 кв . м (будівельний номер АДРЕСА_2 у м. Одесі , на 21-22-23 поверхах у житловому будинку АДРЕСА_7 . Позивач в подальшому внесена у відповідний реєстр власників майнових прав вказаного житлового будинку, а також набула права власності на обидві квартири, сплативши за вказане нерухоме майно грошові кошти у повному обсязі. Проте, ТОВ «Добробуд ЛТД», порушуючи свої зобов`язання за вказаним договором купівлі-продажу майнових прав, без згоди ОСОБА_1 , незаконно розділило її квартиру на дві квартири та незаконно перепродало майнові права на них іншим особам.

16. Крім того, суд апеляційної інстанції вважав, що ТОВ «Добробуд ЛТД» безпідставно посилалось на правомірність розірвання ним в односторонньому порядку вказаного договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року у зв`язку з несплатою позивачем членських внесків до ГО «АІ «Гагарін Плаза», визначених пунктом 7.3 цього договору, оскільки цей пункт договору є таким, що спрямований на порушення прав позивача і є нікчемним.

17. Крім того, суд апеляційної інстанції посилався на відсутність доказів того, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 сплачували грошові кошти за будь-якими договорами щодо спірного нерухомого майна.

18. Суд апеляційної інстанції вважав, що не підтверджені доказами і доводи ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_2 про те, що договори купівлі - продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 листопада 2010 року, які були укладені відповідно між цим товариством і ОСОБА_4 , а також із ОСОБА_6 , яка переуступила своє право ОСОБА_3 , стосуються інших квартир (а саме двох квартир: № АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1), а не спірної квартири з будівельним номером 176, яка мала бути передана у власність позивача.

19. Крім того, суд апеляційної інстанції посилаючись на технічний паспорт від 24 липня 2014 року, вважав встановленою ту обставину, що загальна площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,4 кв. м, а не 161,2 кв. м, як вказувало у своїй вимозі про внесення додаткових коштів ТОВ «Добробуд ЛТД». Крім того, апеляційний суд зазначив, що таке збільшення вказаної площі на 21,8 кв. м відбулось за рахунок того, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порушення умов договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року в односторонньому порядку змінило планування квартири АДРЕСА_1 , що на думку суду апеляційної інстанції підтверджується висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року.

20. Суд апеляційної інстанції також вважав, що оскільки ОСОБА_1 своєї згоди на вказані зміни площі спірної квартири не давала, то у ТОВ «Добробуд ЛТД» були відсутні правові підстави вимагати у позивача доплату за таку збільшену площу квартиру у розмірі 32 700 доларів США.

21. Суд апеляційної інстанції вважав доведеним і те, що у зв`язку з недійсністю вищевказаних договорів купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року (які були укладені відповідно між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_4 , а також із ОСОБА_6 , яка переуступила своє право ОСОБА_3 ), є недійсними і договори купівлі-продажу квартири, укладені 14 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а також 02 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , оскільки правовстановлюючі документи на вказане нерухоме майно у продавців за цими договорами також були недійсними.

22. Враховуючи наведені обставини, зважаючи на введення вказаного будинку в експлуатацію, суд апеляційної інстанції вважав, що майнові права позивача трансформувалися у право власності на спірне нерухоме майно, а отже належним способом захисту є і витребування його у добросовісних набувачів.

Короткий зміст обгрунтування та вимог касаційних скарг

23. У січні 2019 року ОСОБА_2 , ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 подали до Верховного Суду касаційні скарги, у яких просять скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 січня 2018 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року, посилаючись на мотиви, якими обґрунтовано це рішення суду першої інстанції.

24. В тому числі, в усіх вказаних касаційних скаргах містяться доводи щодо наступного.

25. Договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року було розірвано на підставі його пункту 7.3 - у зв`язку з несплатою позивачем членських внесків на користь ГО «АІ «Гагарін Плаза». ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, шляхом направлення відповідного повідомлення позивачу, та повторним його не врученням позивачу (із поверненням цього повідомлення 03 квітня 2015 року) із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД»

26. Відтак, з 03 квітня 2015 року договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року є таким, що розірваний в односторонньому порядку, а отже, позивач не має майнових прав на спірне майно, а тому і не отримувала спірну квартиру за актом прийому-передачі. При цьому в оскаржуваній постанові апеляційним судом не було зазначено, яким саме законом встановлена нікчемність вищевказаного п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року.

27. Також, у касаційних скаргах вказано, що ТОВ «Добробуд ЛТД» не мало можливості здійснити реконструкцію квартири АДРЕСА_1 , зробивши з неї дві квартири за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1, оскільки ці квартири розташовані на різних поверхах та у сукупності мають більшу площу, ніж площа квартири № АДРЕСА_1 .

28. Висновок будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року є неналежним доказом, в тому числі, оскільки ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року не було передбачено можливості складання такого висновку за зверненням учасника справи.

29. Крім того, у вказаному висновку будівельно-технічного експертного дослідження відсутні дані, щодо попередження експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

30. А також, судом апеляційної інстанції не було враховано, що на вирішення вказаного будівельно-технічного експертного дослідження не ставилося питань щодо можливості відповідної реконструкції та утворення з однієї спірної квартири АДРЕСА_1 - двох вищевказаних квартир за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1. При цьому в оскаржуваній постанові апеляційним судом не було зазначено підстав, з яких цей суд на підставі технічного паспорту на спірну квартиру АДРЕСА_1 дійшов до висновку про те, що ця квартира АДРЕСА_1 була реконструйована у дві вищевказані квартири за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1 (технічні паспорти на які апеляційний суд не досліджував), а отже такий висновок зроблений судом апеляційної інстанції на припущеннях.

31. Крім того, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, отримала лише право на набуття права власності на квартиру за будівельним АДРЕСА_1 розрахунковою площею 139,4 кв. м, розташовану за вищевказаною адресою, а не право власності на це нерухоме майно. Вимога про визнання за позивачем права власності на спірну квартиру на підставі положень ст. 392 ЦК України є безпідставною, оскільки таку вимогу має право заявляти виключно власник майна, проте позивач відповідне право власності у встановленому законом порядку не набула. Оскільки позивач не є власником спірного майна, тому положення ст. 387, 388 ЦК України про витребування майна із чужого незаконного володіння до спірних правовідносин не можуть бути застосовані.

32. При цьому у касаційних скаргах міститься посилання на судову практику Верховного Суду України з цього приводу, викладену у постановах від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, а також - Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 761/4669/15-ц (провадження № 61-18542св18), від 20 червня 2018 року у справі № 447/3065/15-ц (провадження № 61-2106св18), від 18 липня 2018 року у справі № 761/23860/15-ц (провадження № 61-21875св18), від 01 серпня 2018 року (провадження № 61-21342св18).

33. Також мотивами касаційного оскарження є посилання на ту обставину, що позивачем не доведено невідповідність положенням законодавства договорів купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року, які були укладені відповідно між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_4 , а також між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_6 , яка переуступила своє майнове право ОСОБА_3 , і правові підстави для визнання їх недійсними відсутні з огляду на положення ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину.

34. Також, у касаційних скаргах вказано, що відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

35. При цьому у касаційних скаргах міститься посилання на судову практику Верховного Суду України з цього приводу, викладену у постановах від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15.

36. Крім того, у касаційних скаргах ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зазначено, що ОСОБА_1 звернулась до суду з пропуском строку позовної давності, оскільки мала дізнатися про порушення її прав з 01 квітня 2014 року.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

37. У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційні скарги, у якому посилалась на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою. Вказувала, що її незаконно було позбавлено права власності на спірну квартиру, оскільки вона у повному обсязі виконала взяті на себе зобов`язання за договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року. ТОВ «Добробуд ЛТД» в односторонньому порядку змінило планування спірної квартири, чим збільшило її площу, за яку незаконно вимагала у неї, позивача, доплату, що є порушенням умов цього договору. Обставини щодо збільшення вказаної площі підтверджуються висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 рокута технічним паспортом на спірну квартиру. У 2014 році будинок, в якому знаходиться спірна квартира, було введено в експлуатацію, проте ТОВ «Добробуд ЛТД» про такі обставини її не повідомило, вищевказану квартиру їй не передало, а розділило її на дві квартири, які передало у власність іншим особам.

Рух справи у суді касаційної інстанції

38. Ухвалами Верховного Суду від 22 січня 2019 року та від 01 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

39. 08 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 5 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

40. 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

41. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що вказані касаційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке.

42. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

43. Судами було встановлено, що 28 березня 2008 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Паралелі» (далі - ТОВ «Паралелі»), яке діяло від імені, за дорученням та в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Юг-Інвест» (далі - ТОВ «КУА «Юг-Інвест»), яке у свою чергу, діяло від імені в інтересах та за рахунок Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Перспективний» (далі - ПЗНВІФ «Перспективний») був укладений договір купівлі-продажу облігацій ТОВ «Добробуд ЛТД» (далі - договір купівлі - продажу облігацій).

44. У відповідності до п. 2.1 договору купівлі - продажу облігацій ТОВ «КУА «Юг-Інвест» зобов`язалось передати у власність ОСОБА_1 облігацію, а ОСОБА_1 зобов`язалась оплатити цю облігацію номінальною вартістю 293 987,48 грн та прийняти її у власність на умовах цього договору (базовий актив облігації - квартира АДРЕСА_2 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 ).

45. 25 травня 2008 року між ТОВ «Паралелі», що діяло від імені та в інтересах ТОВ «КУА «Юг-Інвест», що в свою чергу, діяло від імені та в інтересах ПЗНВІФ «Перспективний», та ОСОБА_1 була укладена додаткова угода до договору купівлі-продажу облігацій. Згідно з умовами цієї додаткової угоди було змінено строк оплати ОСОБА_1 облігації, вказаний в п.3.3 договору купівлі-продажу облігації, та визначено його - до 01 грудня 2008 року.

46. 28 січня 2009 року між ТОВ «Паралелі» та ОСОБА_1 була також укладена додаткова угода до договору купівлі-продажу облігації. Згідно з умовами цієї додаткової угоди було змінено ціну облігації, яка має бути сплачена ОСОБА_1 та визначено її вартість у розмірі 744 000 грн.

47. Згідно з випискою ВАТ «Морський транспортний банк» від 17 березня 2009 року про стан рахунку у цінних паперах ОСОБА_1 , на її рахунок у цінних паперах була зарахована іменна безпроцентна облігація номінальною вартістю 293 987,48 грн, емітент - ТОВ «Добробуд ЛТД».

48. На виконання умов договору купівлі-продажу облігації, в період з квітня по жовтень 2008 року, ОСОБА_1 сплатила на користь ТОВ «КУА «Юг-Інвест» за іменну безпроцентну (цільову) облігацію грошові кошти в сумі 744 000 грн.

49. Таким чином, ОСОБА_1 набула право власності на вказану облігацію, оскільки у відповідності до умов договору купівлі-продажу облігації сплатила на користь ТОВ «КУА «Юг-Інвест» ціну облігації у сумі 744 000 грн та вказана облігація була зарахована на зазначений рахунок ОСОБА_1 у цінних паперах.

50. 28 березня 2008 року між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_1 був укладений договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна (далі - договір про пайову участь у будівництві).

51. Відповідно до вказаного договору про пайову участь у будівництві ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язалось передати позивачу у власність пай - безумовне майнове право на квартиру, будівельний АДРЕСА_1, розрахунковою площею 128,22 кв. м, розташовану на 21-22 поверхах жилого будинку № 1 багатоповерхового житлового комплексу за адресою АДРЕСА_2 (далі - пай), а позивач зобов`язалась прийняти пай і передати ТОВ «Добробуд ЛТД» облігацію в обмін на пай. Згідно з Додатком № 1 до договору про пайову участь у будівництві, а також згідно з поверховим планом будинку від 05 лютого 2013 року, вищевказана квартира з будівельним АДРЕСА_1 складалась з 3-х рівнів загальною площею 128,22 кв. м. Загальна площа першого рівня складала 67,26 кв. м, загальна площа другого рівня - 35,34 кв. м, а загальна площа третього рівня - 23,97 кв. м.

52. Крім того, 25 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» укладено додаткову угоду до договору про пайову участь у будівництві, згідно з якою вказана квартира під будівельним АДРЕСА_1 має бути розташована не тільки на 21-22 поверхах, але і на 23 поверсі вказаного жилого будинку № 1.

53. 17 березня 2010 року ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» складено акт, в якому зазначено, що площа вищевказаної спірної квартири АДРЕСА_1 139,4 кв. м. 54 . 25 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» був укладений договір про припинення зобов`язань заліком зустрічних вимог. 29 березня 2010 року позивач, як розпорядник рахунку у цінних паперах, на виконання умов договору викупу емітентом цільових облігацій від 21 січня 2010 року, надала розпорядження до ВАТ «Морський транспортний банк» про списання вищевказаної облігації з її рахунку у цінних паперах із зарахуванням її на рахунок у цінних паперах ТОВ «Добробуд ЛТД», яке було виконане. 29 березня 2019 року позивач сплатила на користь ТОВ «Добробуд ЛТД» 133 321 грн 50 коп.

55. 25 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, згідно з пунктом 3.1 якого ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язалось передати їй у власність об`єкт інвестування (безумовне майнове право на квартиру будівельний АДРЕСА_1 розрахунковою площею 139,40 кв. м, розташовану на 21-22-23-му поверхах жилого будинку № 1 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_2 , Житловий комплекс «Гагарін Плаза - 1»), а позивач зобов`язалась прийняти об`єкт інвестування і сплатити за нього ТОВ «Добробуд ЛТД» інвестицію. Згідно з пунктом 4.2 вищевказаного договору купівлі-продажу майнових прав передача ТОВ «Добробуд ЛТД» позивачу об`єкту інвестування по акту прийому-передачі мала відбутись не пізніше 04 кварталу 2011 року. Пунктом 5.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року встановлено, що інвестиція, яку позивач зобов`язана сплатити ТОВ «Добробуд ЛТД» до 15 листопада 2010 року, з урахуванням податку на додану вартість, становить 427 308 грн 98 коп. Відповідно до додатку № 1 до договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, квартира будівельний АДРЕСА_1 у вищевказаному будинку складалась з 3-х рівнів, загальною площею 139,4 кв. м. Загальна площа першого рівня складала 75,5 кв. м, загальна площа другого рівня складала 33,37 кв. м, а загальна площа третього рівня складала 30,53 кв. м. При цьому вказаний житловий будинок було введено в експлуатацію у 2014 році.

56. Крім того, договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року передбачено, що з моменту набуття чинності цього договору, Договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна від 28 березня 2008 року, укладений між цими ж сторонами, втрачає свою силу (припиняється) за згодою сторін.

57. Проаналізувавши наведені обставини у їх сукупності, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що судом першої інстанції зроблені вірні висновки щодо безпідставності вимог позивача про визнання недійсними вказаних договорів, з таких підстав.

58. Судом першої інстанції були встановлені наступні обставини.

59. Відповідно до договору купівлі продажу майнових прав № 1\22-23-АДРЕСА_3 від 19 березня 2010 року та акта приймання-передачі квартири № АДРЕСА_1 від 26 грудня 2014 року квартира з будівельним АДРЕСА_1 (нині квартира АДРЕСА_1) знаходиться на 22-23 поверхах і має розрахункову площу 115,5 кв.м.

60. Відповідно до договору купівлі продажу майнових прав № 1\21-175\1 від 18 листопада 2010 року та акта приймання-передачі квартири № АДРЕСА_2 від 17 грудня 2014 року квартира із будівельним № АДРЕСА_2 (нині квартира АДРЕСА_2) знаходиться на 21 поверсі і має розрахункову площу 76,1 кв.м.

61. Будівельні номери в зазначених договорах купівлі-продажу не співпадають із будівельним АДРЕСА_1 вказаним в договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, укладеним із позивачем. Договір купівлі - продажу майнових прав № 1\22-23-176\1 від 19 березня 2010 року був укладений раніше, ніж вказаний договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.

62. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, щодо того, що інтереси позивача порушують саме оскаржувані договори. При цьому відсутні докази, що будь-яке невиконання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року зумовлено саме укладанням ТОВ «Добробуд ЛТД» вказаних договорів купівлі-продажу майнових прав № 1\22-23-176\1 від 19 березня 2010 року та № 1\21-175\1 від 18 листопада 2010 року.

63. Крім того, такий висновок зроблено і з тих підстав, що сумарна площа двох, вищевказаних квартир (з будівельним АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3) є значно більшою ніж розрахункова площа майна, вказана в договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.

64. При цьому відповідно до п. 5.8 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року розрахункова площа новозбудованого майна визначається технічною документацією розробленою КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості». Ця умова погоджена обома сторонами договору. Наданий позивачем технічний паспорт від 24 липня 2014 року, складений ТОВ «Нове БТІ», тому не може вважатися належним доказом по справі з огляду і на ту обставину, що договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року визначено, суб'єкта, який визначає остаточну розрахункову площу новозбудованого майна.

65. Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що висновок будівельно-технічного експертного дослідження 18 серпня 2014 року не може бути визнаний належним та допустимий доказом з огляду на наступне.

66. Так, ст. 106 ЦПК України, передбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи.

67. Частиною 6 ст. 106 ЦПК України зазначено, що експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Згідно з ч. 5 ст. 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

68. Разом з тим, у висновку будівельно-технічного експертного дослідження 18 серпня 2014 року не зазначено, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та те, що висновок підготовлено для подання до суду.

69. Крім того, можливість складання висновку за зверненням учасника справи на момент складання вказаного висновку будівельно-технічного експертного дослідження передбачено ще не було, оскільки така можливість була передбачена з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності такими змінами до ЦПК України, в тому числі, в частині викладення ст. 106 цього Кодексу у вищевказаній редакції.

70. Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

71. Ураховуючи те, що висновок експерта не є належним та допустимим доказом, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 не доведено, що майно, яке відчужувалось за вказаними спірними договорами купівлі продажу майнових прав, укладеними із відповідачами, є ідентичним майну, зазначеному в укладеному з нею договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.

72. Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції зокрема складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.

73. Проте, рішення суду апеляційної інстанції містить суперечливі висновки щодо фактичної остаточної площі спірної квартири, право власності на яку визнано за ОСОБА_1 , зокрема одночасно зазначено розміри 155,2, 155,4 та 191,6 кв. м - без визначення конкретизації щодо розміру дійсної та остаточної площі спірного нерухомого майна, а отже такі висновки є взаємовиключними, і судом апеляційної інстанції вказані розбіжності проігноровані.

74. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що виходячи з умов договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, укладеним з ТОВ «Добробуд ЛТД», ОСОБА_1 придбала майнові права на квартиру з АДРЕСА_1, розрахунковою площею 139,4 кв. м на 21-22-23 поверхах у житловому будинку АДРЕСА_7 та була внесена у реєстр власників майнових прав на квартиру АДРЕСА_3 вказаного житлового будинку. При цьому, п. 5.8 цього договору купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року передбачено зміну розміру інвестиції пропорційно розрахункової площі новозбудованого майна у порядку, визначеному цим договором. Згідно з технічним паспортом від 24 липня 2014 року (який визнано судом апеляційної інстанції належним та допустимим доказом у справі) загальна площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,4 кв. м, а відповідно до висновку будівельно-технічного експертного дослідження №017/14 від 18 серпня 2014 року (який також визнано судом апеляційної інстанції належним та допустимим доказом по справі) площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,2 кв. м.

75. Також, апеляційний суд всупереч вимогам ч. 1 ст. 382 ЦПК України не навів доводів щодо незгоди з висновками суду першої інстанції та мотивів прийняття чи відхилення кожного аргументу. Зокрема, апеляційним судом не спростовано вищевказаний висновок суду першої інстанції щодо розбіжності у співвідношенні загальної площі квартир АДРЕСА_2 (яка згідно з рішенням суду першої інстанції становить 191,6 кв.м) у будинку АДРЕСА_2 , у порівнянні з вищевказаною площею квартири АДРЕСА_17 , а отже належним чином не обґрунтовані висновки апеляційного суду щодо того, що вказані квартири, яким було присвоєно № АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1, фактично і є спірною квартирою, якій раніше був присвоєний будівельний АДРЕСА_1.

76. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що питання щодо встановлення розміру дійсної фактичної площі спірної квартири вочевидь стосується безпосереднього предмету судового розгляду, в тому числі, в контексті визначення співвідношення вищевказаної квартири із будівельним номером АДРЕСА_1, визначеного у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, до квартир із будівельним номером АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_3) та будівельним номером АДРЕСА_1 (квартира АДРЕСА_2), на які суд апеляційної інстанції визнав право власності за ОСОБА_1

77. При цьому згідно із законом на ОСОБА_1 було покладено обов'язок щодо доведення цих обставин.

78. Так, з положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, зокрема вбачається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

79. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає недоведеними твердження ОСОБА_1 що вищевказана квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка визначена договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, є тим самим нерухомим майном, на яке суд апеляційної інстанції визнав за нею право власності, проте, вже з іншими вищевказаними номерами.

80. Щодо вирішення питання визнання недійсними договорів Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.

81. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

82. Позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушують її законні права та інтереси.

83. Крім того, Велика Палата Верховного Суду погоджується і з рішенням суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності за позивачем, витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов`язання усунути та не чинити перешкоди позивачу у користуванні квартирою, виселення вказаних відповідачів та вселення позивача у спірне житло, з огляду на наступне.

84. Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

85. Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

86. Згідно із ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

87. Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

88. Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, визначених цивільним законодавством.

89. Згідно з нормами ЦК України до первинного способу набуття права власності, зокрема, належить набуття права власності на новостворену річ (в тому числі, на об`єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 ЦК України).

90. Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

91. Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

92. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, зокрема, на об`єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації.

93. Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін.

94. Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація.

95. При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі - самостійно визначати момент переходу права власності.

96. Тобто, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, позивач отримала обмежене речове право, за яким вона, як власник цього права, наділена певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

97. Так, умовами договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов'язалось передати у власність ОСОБА_1 безумовне майнове право на новозбудоване майно (після введення об'єкта будівництва в експлуатацію), що після державної реєстрації (за ініціативою та за рахунок позивача стає її правом власності на новозбудоване майно, як на нерухомість). Право власності на новозбудоване майно виникає в порядку, визначеному цивільним законодавством України.

98. Для отримання позивачем права власності саме на новозбудоване майно (квартиру з будівельним АДРЕСА_2 розрахунковою площею 139,4 кв. м, розташовану на 21-22-23 поверсі будинку № 1 багатоповерхового жилого комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за вищевказаною адресою) необхідна наявність ряду правопороджуючих фактів. Такі факти регламентовані п. 6.2 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року та діючим законодавством щодо порядку реєстрації речових прав на нерухоме майно, та такими фактами, зокрема, є: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; акт приймання-передачі об'єкта будівництва та новоствореного майна.

99. Факт підписання відповідного акта приймання-передачі об`єкта будівництва та новоствореного майна мав підтвердити належне виконання сторонами умов договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, але з огляду на те, що у позивача є заперечення щодо належного виконання умов договору з боку ТОВ «Добробуд ЛТД», це виявилося неможливим.

100. Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

101. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

102. Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

103. На час укладення сторонами відповідного договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися Законами України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та «Про інвестиційну діяльність».

104. Судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Ні зазначеними вище нормами, ні нормою ст. 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об`єкт нерухомості на підставі судового рішення.

105. Отже, порядок оформлення права власності на об`єкт інвестування після прийняття такого об`єкта в експлуатацію визначено відповідними нормами.

106. Відповідно до ст. 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

107. Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.

108. Беручи до уваги, що моментом виникнення майнових прав, а саме суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності, яке позивачем на спірні квартири у втстановленому законом та договором порядку не набуте, вимоги ОСОБА_1 щодо визнання її власником квартир не ґрунтуються на законі.

109. Крім того, має місце пред`явлення позовів про визнання права власності на новостворене чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно.

110. Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами і зазначені вище позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності, задоволені вони бути не можуть.

111. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1),на які просить визнати право власності, а також не надала доказів, що є власником майнових прав на ці квартири, то суд першої інстанції правильно вважав, що позивач безпідставно звернувся із позовом з такими вимогами.

112. Крім того, судом першої інстанції правильно зазначено, що власник майна вправі звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).

113. При цьому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння).

114. Отже, віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного , так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів.

115. Відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

116. Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову.

117. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень ЦК України.

118. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Відповідно до положень ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

119. При цьому, як вже зазначалося вище - індивідуальні ознаки (загальна розрахункова площа, поверхи, планування), якими наділена квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка зазначена у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, не відповідають індивідуальним ознакам притаманним квартирам із будівельним номером АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3 ) та будівельним номером АДРЕСА_2 (нині АДРЕСА_2 .

120. Крім того, судом першої інстанції було вірно встановлено, що відповідно до позовної заяви, позивач вважає, що її права та інтереси порушені саме невиконанням ТОВ «Добробуд ЛТД» своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, які стосуються передання їй новозбудованого майна та документів необхідних для реєстрації за нею права власності на нього. Отже, з огляду на те, що позивач стверджує про перебування із ТОВ «Добробуд ЛТД» у зобов`язальних відносинах, то права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права.

121. Також, судом першої інстанції було встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, шляхом направлення відповідних повідомлень позивачу, враховуючи, що останнє повторне повідомлення не було вручено позивачу із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД». Отже, з 03 квітня 2015 року - з дати повторного повернення повідомлення кур`єрської служби про неможливість здійснити доставку поштових конвертів ОСОБА_1 , договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року є розірваним на підставі ст. 651 ЦК України, якою передбачено, що розірвання договорів здійснюється за згодою сторін, розірвання договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.

122. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що судом апеляційної інстанції безпідставно, без посилання на норми права було констатовано нікчемність пункту 7.3 договору купівлі-продажу від 25 березня 2010 року, зокрема в контексті вимог законодавства, та співвідношення обставин щодо сплати інвестором ОСОБА_1 щомісячних членських внесків до ГО «АІ «Гагарін Плаза» до відповідних прав та обов`язків сторін по вказаному договору купівлі-продажу від 25 березня 2010 року, оскільки мотивувальна частина постанови Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року не містить аналізу вимог ЦК України або іншого законодавства релевантного до таких спірних правовідносин.

123. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції не обґрунтував висновок про те, що ОСОБА_1 не давала своєї згоди на збільшення площі спірної квартири. Так, у п. 6.1 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року визначено, що після введення об`єкта будівництва в експлуатацію, але не раніше завершення повного розрахунку між сторонами за цим договором, ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язано передати ОСОБА_1 об`єкт інвестування та новозбудоване майно, а ОСОБА_1 зобов`язана прийняти його за актом прийому-передачі. У п. 5.5-5.10 цього договору передбачено, що розмір інвестиції підлягає зміні при настанні умов прямо передбачених цим договором або за згодою сторін; інвестор зобов`язаний своєчасно сплатити інвестицію у порядку, передбаченому цим договором; погоджено відповідну зміну розміру інвестиції пропорційно розрахункової площі новозбудованого майна у порядку, визначеному цим договором.

124. Наведених умов договору суд апеляційної інстанції не врахував та не проаналізував положень ст. 204, 526, 530 ЦК України, якими регламентовані умови правомірності правочину та правила належного виконання зобов`язання, зокрема в контексті зобов`язань ОСОБА_1 щодо виконання вищевказаних умов договору купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, в тому числі і в частині, яка стосується відповідного збільшення розміру інвестиції.

125. Так, відповідно до приписів ст. 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином у відповідності з умовами договору і вимогами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов і вимог - у відповідності зі звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

126. У відповідності до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

127. Згідно з ч. 2 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

128. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ОСОБА_1 не було доведено і ті обставини, що вона належним чином виконала вищевказані зобов`язання за договором купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року в частині щодо оплати у повному обсязі інвестиції пропорційно збільшенню розміру площі спірного нерухомого майна - в контексті вирішення питання щодо набуття відповідного майнового права щодо спірного нерухомого майна.

129. Разом з тим, ОСОБА_1 не позбавлена права на звернення на підставі ст. ст. 625, 653 ЦК України із позовом про відшкодування завданих їй збитків.

130. Щодо наявності виключної правової проблеми, для вирішення якої Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне.

131. В ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2019 року колегія суддів вказала на те, що ухвалюючи постанову у справі, яка переглядається, апеляційний суд виходив із того, що позивач, сплативши у повному обсязі кошти за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, стала власником прав на це майно, тому визнав за останньою право власності на об`єкт інвестування - нерухоме майно у будинку який було введено в експлуатацію. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 та від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15 зазначено, що визнання у судовому порядку права власності на новостворене майно за позовом, заявленим до будівельної компанії, суперечить вимогам ст. 15, 331 ЦК України. Колегія суддів вважала, що такі висновки Верховного Суду України свідчать про існування виключної правової проблеми, оскільки ними унеможливлено захист невизнаного та оспорюваного (а не лише порушеного) права, що є об`єктами цивільного права. При цьому колегія суддів звертала увагу на те, що за аналогічних фактичних обставин і тотожних правовідносин в інших постановах Верховний Суд України приходив до висновку про необхідність захисту прав позивачів, а саме у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15.

132. Враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недоведеність позивачем наявності у неї майнового права на спірне новостворене майно, тому відсутні підстави для розгляду питання про наявність чи відсутність виключної правової проблеми, у тому числі, в контексті застосування положень ст. 392 ЦК України - щодо захисту інтересів ОСОБА_1 шляхом визнання за неї права власності на спірне майно.

133. Щодо доводів касаційної скарги про пропущення ОСОБА_1 строків позовної давностіВелика Палата Верховного Суду констатує наступне.

134. Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

135. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

136. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

137. Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

138. Враховуючи вищевикладене, допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року,рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 рокузмінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

139. Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

140. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

141. Судові витрати у виді судового збору за подання ОСОБА_1 позову та клопотань до суду першої інстанції, а також апеляційної скарги підлягають зарахуванню в дохід держави.

142. Судові витрати у виді судового збору, сплачені ОСОБА_2 , ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 за подання касаційних скарг по 14184 грн 60 коп. кожний, належить стягнути з ОСОБА_1 .

Керуючись ст. 400, 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційні скарги ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 задовольнити частково.

Скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 рокузмінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині -залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_26 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» (ЄДРПОУ 32146472, адреса: Одеська область, м. Іллічівськ, вул. 1 травня, буд. 3) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_27 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя -доповідач О.С. Ткачук

Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко

Т .О. Анцупова В.С. Князєв

С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко

В.В. Британчук Н.П. Лященко

Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко

М.І. Гриців Л.І. Рогач

Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич

Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська

О.С. Золотніков

Джерело: ЄДРСР 87144996

Link to post
Share on other sites

На мой взгляд это решение констатирует окончательную катастрофу судебной реформы. Большая палата не имея на то полномочий просто взяла и переоценила доказательства на свое усмотрение. Фактически этим решение дан зеленый свет всем застройщикам безнаказанно обманывать покупателей имущественных прав и не передавать им недвижимость, а в последствии, в лучшем случае компенсировать гривневый эквивалент внесенной "инвестиции".

Большая палата посчитала, что истица не доказала, что хотя она и внесла средства по инвестиционному договору на конкретные квартиры, но в связи с изменением нумерации эти квартиры законно, по мнению Большой палаты, перестали быть теми в которые она проинвестировала. И таким образом не передача ей этих квартир законна и ее права не нарушены.

Отдельно суд указал, что отказ в удовлетворении иска в связи с отсутствием нарушенного права не требует указания в решении суда вывода относительно решения вопроса истечения исковой давности как дополнительного основания для отказа в удовлетворении иска.

Кроме того, Большая палата уклонилась от решения исключительной правовой проблемы о возможности признания права собственности на вновь созданное имущество по иску к строительной компании, в связи с чем само дело и попало туда.

 

  • Like 1
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 квітня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 910/10011/19
      Провадження № 12-84гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представників Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» - Степанишина В. О., Пасічника Я. С.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Хмельницької обласної державної адміністрації (далі - ОДА) на рішення Господарського суду міста Києва від 26 лютого 2020 року (суддя Балац С. В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року (головуючий суддя Корсак В. А., судді Євсіков О. О., Попікова О. В.)
      у справі № 910/10011/19
      за позовом Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української православної Церкви» (далі - Релігійна організація) до ОДА про визнання протиправним і скасування розпорядження.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2019 року Релігійна організація звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання протиправним та скасування розпорядження ОДА від 27 березня 2019 року № 213/2019-р «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції» (далі - розпорядження № 213/2019-р).
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач видав спірне розпорядження з перевищенням наданих йому повноважень, з порушенням Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), законів України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», «Про місцеві державні адміністрації», на підставі рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, яке позивачем не приймалося, а було прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню. За твердженням позивача, відповідач прийняв спірне рішення про реєстрацію статуту Релігійної організації на підставі документів, які не відповідають вимогам чинного законодавства, та за відсутності необхідних документів, зокрема, статуту релігійної громади у чинній редакції, не перевірив відповідність поданих на реєстрацію документів, зокрема рішення, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, та статуту Релігійної організації у новій редакції, вимогам чинного законодавства та статуту Релігійної організації, чинному на момент внесення змін до статуту, не перевірив, чи відповідають винесені на його затвердження зміни до статуту волевиявленню самої релігійної громади.
      3. У надісланому відзиві на позовну заяву ОДА зазначила, що відповідно до підпункту 34 пункту 5 Положення про Управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови ОДА від 19 вересня 2019 року № 674/219-р, зазначене Управління здійснює попередній розгляд поданих на реєстрацію статутів (положень) релігійних громад, а також змін і доповнень до них, перевірку їх відповідності законодавству, видачі дублікатів статутних документів релігійних громад. При цьому відповідач зазначив, що документи, подані до Управління для прийняття рішення про реєстрацію статуту, відповідали вимогам законодавства, підстав для відмови у реєстрації статуту не було. На думку відповідача, розпорядження ОДА оскаржується з підстав порушення особами, які подали заяву про реєстрацію статуту, положень закону в частині дотримання порядку та способу реєстрації таких змін, тоді як такого роду обставини належать до внутрішньої діяльності юридичної особи. Відповідач просить у задоволенні позовних вимог Релігійної організації відмовити у повному обсязі.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      4. Релігійна організація була створена у 1991 році відповідно до статті 14 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-ХІІ) з ініціативи віруючих громадян - жителів села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області. Статут Релігійної організації був прийнятий на парафіяльних зборах (протокол парафіяльних зборів від 05 грудня 2016 року № 1/12).
      5. Відповідно до пунктів 1.1, 1.3 статуту (у редакції, зареєстрованій розпорядженням Хмельницької ОДА від 03 травня 2018 року № 423/2018-р, що була чинна на момент прийняття спірного розпорядження) Релігійна організація (парафія) є неприбутковою організацією, первинним канонічним підрозділом Української православної церкви (далі - УПЦ) та знаходиться в організаційному підпорядкуванні Хмельницької єпархії УПЦ. Парафія об`єднує громадян православного віросповідання для сумісного здійснення права на свободу сповідання та поширення православної віри, а також для піклування про релігійно-моральне виховання.
      6. Згідно з пунктами 2.1, 2.4, 2.5 статуту Релігійної організації парафію очолює настоятель, якого призначає та звільняє єпархіальний архієрей. Вищим органом парафіяльного управління є парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель. До складу парафіяльних зборів належать священнослужителі, церковнослужителі, а також миряни - члени парафіяльних зборів, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.
      7. Відповідно до пунктів 2.7, 2.8 статуту Релігійної організації парафіяльні збори скликаються настоятелем спільно з парафіяльною радою або, за благословенням єпархіального архієрея, благочинним або іншим представником єпархіального архієрея у міру потреби, але не рідше ніж один раз на рік. Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше 2/3 від числа членів парафіяльних зборів.
      8. Згідно з пунктами 2.10, 2.11 статуту Релігійної організації парафіяльні збори, на яких розглядається питання про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади, вважаються чинними за умови присутності усіх членів парафіяльних зборів. Рішення про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади приймається шляхом консенсусу за згодою всіх членів парафіяльних зборів. Статут Релігійної організації, протокол парафіяльних зборів підписуються настоятелем (головуючим) і секретарем. Усі документи парафії підписуються настоятелем та головою парафіяльної ради (пункти 2.14, 2.20 статуту).
      9. 17 лютого 2019 року відбулися загальні парафіяльні збори віруючих релігійної громади під головуванням настоятеля парафії з розгляду питання про визначення юрисдикції/підпорядкованості релігійної громади, на яких були присутні 228 членів релігійної громади. На цих зборах прийняті рішення, оформлені протоколом № 1. Зокрема, по п`ятому питанню порядку денного вирішили підтвердити, що релігійна громада входить до складу та підзвітна Хмельницькій єпархії УПЦ та зберігає свою духовну і канонічну єдність з УПЦ під предстоятельством Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Онуфрія.
      10. Зазначений протокол підписаний головою загальних парафіяльних зборів (настоятелем парафії) ОСОБА_1 , секретарем ОСОБА_2 та п`ятьма членами загальних парафіяльних зборів, затверджений керуючим Хмельницькою єпархією УПЦ митрополитом Хмельницьким і Старокостянтинівським Антонієм , а також скріплений печаткою управління Хмельницької єпархії УПЦ.
      11. Водночас члени релігійної громади (126 осіб) на зборах прийняли рішення, оформлені протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, а саме вирішили:
      - змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ та перейти під канонічне підпорядкування управління Хмельницької єпархії Православної церкви України (далі - ПЦУ);
      - внести зміни до статуту Релігійної організації «шляхом прийняття його в новій редакції зі зміною назви релігійної громади на таку: Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області»;
      - уповноважити підписати статут Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції та заяву до ОДА про його реєстрацію голову її парафіяльної ради ОСОБА_4 , а також уповноважити ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подати статут і заяву до ОДА, провести реєстраційні дії у державного реєстратора та вчинити дії щодо державної реєстрації юридичної особи з правом подання заяв та інших документів, отримання виписок, витягів тощо з правом підпису про їх отримання, здійснення необхідних платежів.
      12. Розпорядженням ОДА від 27 березня 2019 року № 213/2019-р зареєстровано статут релігійної громади у новій редакції.
      13. У липні 2019 року Релігійна організація (настоятель парафії Степанишин В. О.) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання розпорядження № 213/2019-р протиправним та його скасування.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      14. Господарський суд міста Києва рішенням від 26 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року, позовні вимоги задовольнив у повному обсязі.
      15. Судові рішення мотивовано тим, що розпорядження № 213/2019-р суперечить статті 14 Закону № 987-ХІІ, відповідач здійснив реєстрацію змін у статуті юридичної особи, яка потягла зміну канонічної підлеглості, з порушенням вимог чинного законодавства, не перевіривши обставин наявності дійсного волевиявлення релігійної громади віруючих.
      16. Апеляційний суд, посилаючись на висновки, викладені у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, зазначив, що спір у цій справі за суб`єктним складом та предметом позову відноситься до юрисдикції господарських судів та підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства, оскільки має приватноправовий характер, виник унаслідок реалізації особистих немайнових прав членів релігійної громади, стосується питань участі у створенні та діяльності релігійної громади, зміни канонічного підпорядкування, внесення відповідних змін до статуту, при цьому за суб`єктним складом сторони у справі є юридичними особами.
      17. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що заявлена позивачем у цій справі вимога про визнання протиправним та скасування розпорядження ОДА є належним способом захисту порушеного права, оскільки такий спосіб може привести до відновлення порушеного права позивача, виходячи з обставин цього спору.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      18. У вересні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) надійшла касаційна скарга, в якій скаржник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі № 910/10011/19.
      19. Касаційний господарський суд ухвалою від 28 жовтня 2020 року поновив ОДА строк на подання касаційної скарги, відкрив касаційне провадження, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, призначив справу до розгляду.
      20. 19 листопада 2020 року Касаційний господарський суд ухвалою передав цю справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).
      21. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд вказав про необхідність відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 ГПК, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, який був врахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається.
      22. У вказаній постанові, винесеній за результатами розгляду справи, яка є аналогічною справі № 910/10011/19, Касаційний адміністративний суд дійшов висновку, що з огляду на суб`єктний склад сторін, предмет позову та характер спірних правовідносин такий спір має вирішуватися за правилами господарського судочинства, оскільки не є спором між учасниками публічно-правових відносин, а отже, спірні правовідносини є приватноправовими, стосуються прав та інтересів учасників релігійної громади на канонічне підпорядкування, а позовні вимоги спрямовані на захист цивільного права позивача (Свято-Миколаївської УПЦ).
      23. Колегія суддів Касаційного господарського суду, проаналізувавши положення статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК), статті 7, частин першої - третьої статті 8 Закону № 987-ХІІ, частини першої статті 4, частини першої статті 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), вважає, що зі змісту позовних вимог та їх підстав вбачається, що позов у справі № 910/10011/19 фактично поданий на захист релігійних прав та інтересів учасників релігійної громади, членами якої є віруючі громадяни (фізичні особи), зокрема позов направлений на захист права релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях УПЦ та на захист інтересів останньої задовольняти релігійні потреби громадян як членів релігійної громади. Тобто позов у цій справі направлений на захист цивільних прав фізичних осіб як членів релігійної громади та інтересів позивача.
      24. Здійснивши аналіз статті 3 ГК, частини першої статті 2, частини першої статті 20 ГПК, статей 3, 19 ЦПК у сукупності зі статтями 8, 12, 14, 15 Закону № 987-ХІІ, який є спеціальним для застосування до правовідносин, пов`язаних зі свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, Касаційний господарський суд зазначив, що оскільки спірні правовідносини безпосередньо пов`язані з реєстрацією нової редакції статуту Релігійної організації, порядок проведення якої врегульовано статтею 14 Закону № 987-ХІІ, юрисдикцію спорів, що виникають з таких правовідносин, також слід визначати відповідно до частини двадцять першої статті 14 та частини другої статті 15 цього Закону.
      25. На підставі наведеного Касаційний господарський суд вважає, що спір у цій справі належить розглядати у порядку цивільного судочинства, а отже, є необхідність відступити від висновку, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14.
      26. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 грудня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи скаржника
      27. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, на порушення частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 та пункту 1 частини першої статті 231 ГПК, дійшов помилкового висновку про підвідомчість спору у цій справі господарському суду. Апеляційний суд не врахував висновок Верховного Суду щодо застосування цих норм процесуального права у подібних правовідносинах та щодо підвідомчості спору, який стосується правовідносин з прийняття уповноваженим органом рішення про реєстрацію статуту релігійної організації, до юрисдикції цивільного суду, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19 та від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, а також у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 у справі № 806/2475/17.
      28. Також апеляційний суд порушив частину першу статті 2 ГПК, не врахував висновок Верховного Суду щодо застосування цієї норми процесуального права у подібних правовідносинах щодо відсутності порушеного права позивача рішенням релігійної громади про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 598/157/15-ц.
      29. При цьому апеляційний суд порушив частину першу статті 77 ГПК, оскільки встановив обставину недійсності рішення загальних зборів членів релігійної громади, оформлених протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, за відсутності рішення суду в іншій справі, яке набрало законної сили, про визнання недійсним такого рішення.
      Доводи релігійної організації
      30. У надісланому відзиві на касаційну скаргу Релігійна організація, серед іншого, зазначає, що спір у цій справі підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства, а висновки Великої Палати Верховного Суду, на які послався відповідач у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі.
      31. Державна реєстрація Хмельницької єпархії ПЦУ станом на дату проведення зборів не була проведена, а за обставин, що склалися між сторонами у цій справі, позивач не може звернутися до суду з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, оскільки відповідачем за таким позовом може бути сама юридична особа, а не окремі особи, які виступили від її імені, а тому позовна вимога, заявлена у цій справі, є ефективним та належним способом захисту порушеного права.
      32. Суди попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі правильно застосували положення статті 15 Закону № 987-ХІІ. Рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформлене протоколом
      від 23 лютого 2019 року № 1, на підставі якого відповідач видав спірне розпорядження, суперечить частині четвертій статті 8 Закону № 987-ХІІ, оскільки прийняте неповноважними зборами. Відповідач не надав реєстраційної справи юридичної особи - Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви», додатків до протоколу зборів, який став підставою для реєстрації статуту у новій редакції, а саме списку осіб, які голосували за таке рішення.
      33. Посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги, необґрунтованість наведених скаржником підстав касаційного оскарження, позивач просить оскаржувані рішення у справі № 910/10011/19 залишити без змін.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      34. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      35. Правовідносини, пов`язані з діяльністю релігійних організацій, регулюються Законом № 987-ХІІ, який був прийнятий 23 квітня 1991 року та набув чинності 06 червня 1991 року (Закон).
      36. Положеннями статті 14 вказаного Закону було визначено, що перевищення встановленого цим Закономтерміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР. Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).
      37. Відповідно до статті 15 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР.
      38. Згідно зі статтею 16 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
      39. На момент прийняття цього Закону не існувало господарських чи арбітражних судів, не було прийнято ГПК.
      40. Натомість на час прийняття Закону № 987-ХІІ ЦПК містив главу 31-А, в порядку якої розглядались спори громадян і юридичних осіб із суб`єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних правовідносинах.
      41. Так, відповідно до статті 248-1 ЦПК (в редакції 1963 року) громадянин має право звернутися в суд із скаргою, якщо вважає, що діями службової особи ущемлено його права. У суд може бути оскаржено дії, одноособово здійснені службовими особами від свого імені або від імені органу, який вони представляють.
      42. Отже, на час прийняття Закону існувало інше процесуальне законодавство, якому положення Закону № 987-ХІІ в редакції 1991 року кореспондували.
      43. У подальшому Верховною Радою України було прийнято ГПК, який згодом, зазнавши змін, був викладений у редакції від 16 серпня 2020 року.
      44. Відповідними нормами цього процесуального закону було визначено юрисдикцію спорів між юридичною особою та її учасником (засновником, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      45. У той же час відповідні зміни до Закону № 987-ХІІ внесені не були.
      46. Звертає на себе увагу, що ГПК є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів.
      47. Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону № 987-ХІІ.
      48. А тому положення Закону № 987-ХІІ є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству.
      49. Велика Палата Верховного Суду неодноразово формувала позиції, відповідно до яких юрисдикція судового спору визначається за предметом спору, тобто за змістом та дійсним характером спірних правовідносин.
      50. Так, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а). Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №804/14471/15).
      51. Що стосується суті цього спору, то фактично підставою позову є незгода Релігійної організації з рішенням загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленим протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, оскільки, на думку цієї організації, воно прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню.
      52. Із цього вбачається, що у позивача наявний спір не з державним реєстратором, а порушення своїх прав він убачає в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту.
      53. Положеннями пункту 3 частини першої статті 20 ГПК визначено, що до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.
      54. У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикціями, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах про спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.
      55. Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК, так і ГПК залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.
      56. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 вказано, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК в редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарськими судами розглядаються справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      57. У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскарження рішення загальних зборів учасників є спором, пов`язаним з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків зазначені положення Статуту товариства, тому його слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      58. Крім того, правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду відповідає також висновок Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а, в якому суд зазначив, що, незважаючи на те, що оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує невирішений корпоративний спір, у межах якого повинні бути розв`язані й питання, пов`язані з реєстрацією зміни інформації про юридичну особу, з підстав позову вбачається, що предметом оскарження у цій справі є рішення відповідача про проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, прийняте на підставі протоколу позачергових зборів уповноважених громадської організації. Саме скликання цих зборів і ухвалені ними рішення спричинили виникнення спірних правовідносин між позивачем та громадською організацією. Тобто звернення позивача до суду із цим позовом викликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а пов`язане з наявністю спору між членами громадської організації щодо обрання керівника, членів правління та ревізійної комісії. Отже, позовні вимоги про скасування рішення реєстратора є похідними від вимог щодо відновлення порушених корпоративних прав, а тому цей спір не пов`язаний безпосередньо із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що унеможливлює його розгляд у порядку адміністративного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      59. Згідно з постановами Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а позивач оскаржив до адміністративного суду дії суб`єктів владних повноважень - державних реєстраторів, пов`язані з реєстрацією змін до установчих документів товариства, внесенням відомостей щодо зміни складу його учасників та керівника, посилаючись при цьому на недотримання цими суб`єктами встановленого законом порядку проведення такої реєстрації.
      60. Однак з висловлених позивачем у ході розгляду справи мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на думку позивача, реєстрації таких змін пов`язана з підробкою протоколу загальних зборів товариства, виключенням його зі складу учасників у незаконний спосіб, а також нікчемністю договору купівлі-продажу його частки в статутному капіталі товариства. Тобто звернення позивача до суду із цим позовом покликане необхідністю захисту його прав не у сфері публічно-правових відносин, а його корпоративних та майнових прав, що виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства, натомість підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      61. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 826/2778/16 установила, що громадська організація звернулася до суду з позовом про визнання протиправними й скасування записів в Реєстрі громадських об`єднань та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про внесення відомостей про фізичну особу як керівника громадської організації, а також зобов`язання відповідачів відновити відомості про іншу фізичну особу як керівника громадської організації. З висловлених позивачем мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на його думку, реєстрації таких змін пов`язана з поданням документів, справжність та правомірність яких позивач заперечує, оскільки в цей період збори громадської організації взагалі не проводилися і жодні рішення про зміни в керівництві організації не приймалися. Таким чином, спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача із прийнятими відповідачами рішеннями про реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу й покликані фактично відновити попередню реєстрацію інформації про керівника. Отже, звернення громадської організації до суду із цим позовом пов`язане з наявністю спору між її учасниками з приводу керівника громадської організації, а не із захистом прав у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
      62. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 оскарження юридичною особою дій державного реєстратора щодо порушення процедури припинення (ліквідації) іншої юридичної особи, учасником якої позивач не був, а захищав свої права кредитора за відсутності у реєстраційній карті передбаченого підтвердження розрахунків з кредиторами, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи.
      63. Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла також у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 про оскарження дій державного реєстратора в частині припинення юридичної особи у зв`язку з тим, що рішення про державну реєстрацію припинення юридичної особи ухвалено на підставі документів, які надійшли від осіб, які, як вважає позивач, не мали права ухвалювати таке рішення, а документи, надані державному реєстратору, сфальшовані, зобов`язання державного реєстратора внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запис про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи.
      64. Оскарження дій та рішень реєстратора щодо державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, а також внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань рішення засновників щодо припинення юридичної особи, обґрунтоване невиконанням товариством зобов`язань за інвестиційним договором, свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15).
      65. Крім того, Касаційний господарський суд у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 910/13499/19 за позовом Релігійної організації до обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної державної адміністрації, яким зареєстровано статут релігійної організації у новій редакції, зазначив про належність цієї категорії спорів до господарської юрисдикції.
      66. Відповідно до статті 13 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
      67. Згідно зі статтею 7 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
      68. Положеннями частин першої - п`ятої статті 8 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) визначено, що релігійна громада є місцевою Релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
      69. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).
      70. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюються загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
      71. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
      72. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
      73. Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства.
      74. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19, від 22 січня 2020 року у справі № 809/1025/17 та інших, у яких викладена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства.
      75. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для відступу від висновку щодо застосування частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 ГПК, викладеного в постанові Касаційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, який був урахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається, - відсутні, оскільки з огляду на приватноправовий характер правовідносин спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      76. При цьому Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18, від 18 березня 2020 року у справі № 466/6221/16-а, від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15, від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20.
      77. Щодо суті спору, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      78. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      79. Згідно із частиною другою статті 4 ГПК юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      80. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
      81. Позов у цій справі подано Релігійною організацію до ОДА про визнання протиправним і скасування розпорядження № 213/2019-р, яке стосувалося реєстрації нової редакції статуту Релігійної організації на підставі рішення загальних парафіяльних зборів Релігійної організації (релігійної громади с. Сутківці) про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях цієї релігійної громади.
      82. Як уже зазначалося вище, позовні вимоги обґрунтовані порушенням прав Релігійної організації в результаті ухвалення рішення загальними парафіяльними зборами членів Релігійної організації (рішення загальних зборів, оформлене протоколом від 23 лютого 2019 року № 1).
      83. Згідно з пунктом 1.1 статуту (у редакції, прийнятій на парафіяльних зборах 05 грудня 2016 року (протокол № 1/2), зареєстрованій розпорядженням Хмельницької ОДА від 03 травня 2018 року №423/2018) Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» (яка далі по тексту статуту зазначена як парафія) є неприбутковою релігійною організацією, первинним канонічним підрозділом Української Православної Церкви (УПЦ), та знаходиться в організаційному підпорядкуванні Хмельницької єпархії УПЦ. Парафія як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту. Діяльність парафії поширюється на село Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області (пункти 1.9, 1.12 статуту позивача у зазначеній редакції).
      84. Вищим органом парафіяльного управління є парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель (пункт 2.4 статуту). Серед органів управління позивача як юридичної особи є також парафіяльна рада - виконавчий та розпорядчий орган парафіяльних зборів, яка підзвітна зборам та настоятелю (пункт 2.16 статуту) та ревізійна комісія (пункт 2.23 статуту).
      85. Тобто позивач як юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону, що відповідає загальному положенню про цивільну дієздатність юридичної особи, закріпленому в частині першій статті 92 Цивільного кодексу України.
      86. Судами попередніх інстанцій встановлено, що передумовами звернення позивача до суду у цій справі є:
      1) прийняття членами релігійної громади (126 осіб) рішень, оформлених протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, зокрема щодо зміни підлеглості у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ шляхом переходу під канонічне підпорядкування управління Хмельницької єпархії ПЦУ з відповідним внесенням змін до статуту релігійної організації (позивача) та
      2) подальша державна реєстрація нової редакції статуту, затвердженої цим рішенням релігійної громади (її частини).
      87. Тобто оскарження реєстраційних дій, що зазначено як предмет позову в цій справі, по суті є похідною вимогою від спору щодо дійсності статуту релігійної організації в новій редакції.
      88. Рішення, які були прийняті загальними парафіяльними зборами релігійної громади (членами такої громади в кількості 126 осіб), належать до рішень, які були ухвалені всередині цієї громади (Релігійної організації) щодо реалізації цивільних прав, свобод та інтересів членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності Релігійної організації як юридичної особи з метою задоволення інтересів її членів.
      89. Ухвалене 23 лютого 2019 року рішення загальних парафіяльних зборів членів релігійної громади с. Сутківці, що стало підставою для вчинення відповідачем спірної державної реєстрації, стосується прав та інтересів релігійної громади с. Сутківці та її членів. Адже в результаті його ухвалення було змінено канонічне підпорядкування Релігійної організації (позивача), обрано її нового керівника (настоятеля парафії) та затверджено нову редакцію статуту. Тобто ухвалене рішення стосується, у тому числі, порядку організації та управління Релігійною організацією як юридичною особою.
      90. При цьому позивач посилається на те, що рішення про затвердження статуту в новій редакції прийняте з порушенням чинного статуту; на зборах територіальної громади, а не парафіяльними зборами; за участі осіб, які не мали права брати участь у таких зборах тощо. Тому позивач вважає збори нечинними та неправомочними.
      91. Якщо у зборах брали участь особи, які не вправі були діяти як орган юридичної особи, повноважний приймати нову редакцію статуту, то така нова редакція не є чинною, бо вона не була прийнята юридичною особою в особі відповідного органу. Водночас реєстрація такої нової редакції порушує правову визначеність щодо того, статут у якій саме редакції є чинним - у новій чи в попередній. Отже, позовна вимога фактично спрямована не на позбавлення статуту в новій редакції юридичної сили, а на захист порушеного інтересу в правовій визначеності. Реєстрація статуту в новій редакції, прийнятій не органом юридичної особи, а неуповноваженими на це особами, може порушувати інтерес у правовій визначеності як членів Релігійної організації, так і самої Релігійної організації як юридичної особи. Такий інтерес підлягає судовому захисту.
      92. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
      93. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18.
      94. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
      95. Водночас відповідно до пункту 2 частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» щодо: визнання повністю або частково недійсними рішень засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу; визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів юридичної особи; заборони (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій; накладення/зняття арешту корпоративних прав; зобов`язання вчинення реєстраційних дій; скасування реєстраційної дії/запису в Єдиному державному реєстрі; виділу юридичної особи; провадження у справах про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, прийнятих відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; припинення юридичної особи, що не пов`язано з банкрутством юридичної особи; відміни державної реєстрації припинення юридичної особи; припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, що не пов`язано з банкрутством юридичної особи; відміни державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця; відміни в порядку апеляційного/касаційного оскарження судового рішення, на підставі якого вчинено реєстраційну дію.
      96. Отже, судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах.
      97. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 987-ХІІ держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту вичерпує свою дію з моменту внесення таких змін або доповнень до статуту (прийняття статуту в новій редакції).
      98. Отже, зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу Релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту Релігійної організації в новій редакції. Судове рішення про задоволення такої позовної вимоги є підставою для приведення суб`єктом державної реєстрації відомостей про Релігійну організацію, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у відповідність до відомостей статуту Релігійної організації в попередній редакції.
      99. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).
      100. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги відповідача.
      Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      101. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      102. Згідно із частинами першою - третьою статті 311 ГПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      103. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      Щодо розподілу судових витрат
      104. У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції відповідно до приписів статті 129 ГПК Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на позивача.
      Керуючись статтями 308, 313, 314, 315, 317 ГПК, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу Хмельницької обласної державної адміністрації задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 26 лютого 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року скасувати.
      3. Прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
      4. Стягнути з Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» (32134, Хмельницька обл., Ярмолинецький район, с. Сутківці, вул. Заводська, 5, код 22778817) на користь Хмельницької обласної державної адміністрації (29005, м . Хмельницький, майдан Незалежності, Будинок рад, код 22985083) судовий збір за подання апеляційної і касаційної скарги в розмірі 6723 (шість тисяч сімсот двадцять три) грн 50 коп.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Л.Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 96695006
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 640/3393/19
      Провадження № 11-24апп21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» (далі - ТОВ «Аскоп-Україна») до Головного управління ДФС у м. Києві (правонаступником якого є Головне управління ДПС у м. Києві) про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення
      за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року (судді Ключкович В. Ю., Парінов А. Б., Беспалов О. О.),
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2019 року ТОВ «Аскоп-Україна» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним і скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у м. Києві від 20 лютого 2019 року № 0007431409.
      Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 16 липня 2019 року позов задовольнив.
      Ухвалою від 4 вересня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві залишив без руху та надав скаржнику строк для сплати судового збору; ухвалою від 31 жовтня 2019 року продовжив строк для виконання вимог попередньої ухвали, а ухвалою від 28 листопада 2019 року - повернув апеляційну скаргу внаслідок неусунення зазначеного вище недоліку.
      27 грудня 2019 року відповідач удруге подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції від 16 липня 2019 року.
      27 січня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві залишив без руху відповідно до частини третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а також внаслідок невиконання апелянтом вимог пункту 1 частини п`ятої статті 296 КАС.
      Ухвалою від 20 лютого 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою Головного управління ДФС у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року.
      На обґрунтування ухвали апеляційний суд зазначив, що станом на 20 лютого 2020 року Головним управлінням ДФС у м. Києві недоліки апеляційної скарги не усунуто, а саме: не сплачено судовий збір у розмірі 6259,11 грн та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року, що є перешкодою для відкриття апеляційного провадження.
      Не погодившись із цією ухвалою, Головне управління ДПС у м. Києві (як правонаступник Головного управління ДФС у м. Києві) подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, просить скасувати ухвалу.
      Відповідач у касаційній скарзі наводить доводи щодо обмеження фінансування судового збору, у зв`язку із чим він не зміг виконати вимоги ухвали суду та сплатити судовий збір вчасно.
      У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Аскоп-Україна» просить залишити касаційну скаргу без задоволення та звертає увагу на те, що відповідач протягом тривалого часу не сплатив судовий збір та стверджує, що його доводи про неможливість сплатити судовий збір у встановлений судом строк є безпідставними. Крім того, позивач зазначає про те, що Головне управління ДПС у м. Києві в касаційній скарзі наводить доводи лише щодо неможливості сплати судового та не спростовує встановлені судом обставини неподання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження як підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження.
      Касаційний адміністративний суд ухвалою від 14 вересня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві в зазначеній справі.
      19 січня 2021 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Зазначене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду обґрунтовано наявністю виключної правової проблеми у зв`язку із суперечністю у правозастосуванні судами передбачених статтями 298 та 299 КАС наслідків недоліків апеляційної скарги як у межах однієї юрисдикції, так і в межах різних юрисдикцій.
      На думку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 КАС є невідповідність апеляційної скарги вимогам КАС лише в частині невиконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху внаслідок неподання заяви про поновлення строку або ненаведення інших поважних причин його пропуску.
      Наслідком же неусунення скаржником інших недоліків (зокрема, у разі несплати судового збору) є повернення апеляційної скарги, а не відмова у відкритті апеляційного провадження.
      При цьому за наявності в апеляційній скарзі вад, які перешкоджають її руху, на думку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, питання поважності причин пропуску строку її подання вирішуватися судом не може.
      Перехід суду до з`ясування обставин, встановлення яких може бути підставою для відмови у відкритті провадження, стає можливим лише внаслідок попереднього усунення недоліків апеляційної скарги, які можуть бути підставою для її повернення відповідно до частини четвертої статті 298 КАС, для чого й надавався строк.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Частиною першою статті 13 КАС передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
      Право на апеляційне оскарження закріплено також у статті 293 КАС і реалізується у спосіб подання в установленому порядку апеляційної скарги, форма та зміст якої також визначається процесуальним законом.
      Вимоги до форми та змісту апеляційної скарги встановлено статтею 296 КАС, строки подання скарги - статтею 295 цього Кодексу.
      Статтею 298 КАС передбачено, що до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу (частина друга).
      Положеннями статті 169 КАС визначено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання встановлених вимог, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, встановлюється спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.
      Позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом (пункт 1 частини четвертої, частина восьма статті 169КАС)
      Питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.
      Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку (частина третя статті 298 КАС).
      Якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Також підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження є ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення (пункти 3, 4 статті 299 КАС).
      За відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи відмови у відкритті апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі (стаття 300 КАС).
      Таким чином процесуальне законодавство встановлює певний порядок дій суду при виявленні недоліків, зокрема, апеляційної скарги. Як у випадку невиконання вимог статті 296 КАС щодо форми та змісту скарги, так і вимог щодо дотримання строку апеляційного оскарження, зокрема, відсутності відповідного клопотання чи визнання вказаних у ньому підстав неповажними, - апеляційна скарга залишається без руху.
      Водночас неусунення певних недоліків скарги передбачають різні правові наслідки, а саме:
      - повернення судом апеляційної інстанції скарги - у разі неусунення недоліків щодо її форми та змісту, визначених у статті 296 КАС (пункт 1 частини четвертої статті 169КАС), при цьому скаржник не позбавлений права знову подати апеляційну скаргу з дотриманням встановлених до неї законом вимог;
      - відмова судом апеляційної інстанції у відкритті апеляційного провадження - у разі неусунення недоліків, пов`язаних із недотриманням вимог щодо дотримання строку та ініціюванням перед судом питання про його поновлення, що також є передумовою для відмови в подальшому у відкритті провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення (пункти 3, 4 частини першої статті 299КАС).
      На переконання Великої Палати Верховного Суду, до поданої з пропуском строку скарги (без клопотання про його поновлення чи з визнанням судом вказаних у ньому підстав неповажними),яка, крім цього, має інші недоліки, і ці недоліки скарги після залишення її судом без руху не усунуто, зокрема й не подано відповідного клопотання із зазначенням інших причин для його поновлення, слід застосовувати наслідки, передбачені пунктом 4 частини першої статті 299КАС.
      Приписи пункту 4 частини першої статті 299 КАС є імперативними та зобов`язують суд, у разі якщо особою у визначений строк не буде подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або у поданій заяві будуть наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження, визнані судом неповажними, відмовити у відкритті апеляційного провадження.
      Наявність передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 169 КАС підстави для повернення скарги, а саме неусунення її окремих недоліків щодо форми та змісту (не пов`язаних з недотриманням процесуального строку) після залишення скарги без руху, поряд з відсутністю передумов для поновлення строку, не виключає відмову у відкритті провадження за такою скаргою саме з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 299КАС.
      Такий підхід обумовлений тим, що право на оскарження судового рішення обмежене встановленим у законі строком на апеляційне оскарження, покликаним на дотримання принципу правової визначеності як одного з елементів верховенства права, та має дисциплінувати суб`єктів адміністративного судочинства.
      Процесуальні строки роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
      Так, усунення певних недоліків скарги (у тому числі й удруге поданої після повернення), не пов`язаних з дотриманням процесуальних строків, як от сплата судового збору, за відсутності підстав для поновлення строку подання скарги однаково виключає можливість відкриття апеляційного провадження за такою скаргою.
      З матеріалів справи, що розглядається, убачається, що копію оскаржуваного рішення від 16 липня 2019 року представником відповідача отримано 26 липня 2019 року (підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення), отже, удруге подана 27 грудня 2019 року апеляційна скарга (через п`ять місяців з дня отримання оскаржуваного рішення), подана з пропуском встановленого частиною першою статті 295 КАС 30-денного строку на апеляційне оскарження цього рішення. До скарги не було додано доказів сплати судового збору. Матеріали апеляційної скарги містили клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, у якому скаржник просив визнати поважними причини пропуску строку на апеляційне скарження та зазначив, що Головне управління ДФС у м. Києві пропустило строк на апеляційне оскарження у зв`язку з недостатнім фінансуванням.
      Суд апеляційної інстанції з огляду на те, що з моменту отримання відповідачем оскаржуваного судового рішення минуло п`ять місяців, дійшов висновку, що Головне управління ДФС у м. Києві мало достатньо часу для сплати судового збору, однак апелянтом не надано жодних доказів, які підтверджували б неможливість оплати судового збору в установлений КАС строк та поважність пропуску строку для подачі апеляційної скарги,
      Тому ухвалою від 27 січня 2020 року суд надав контролюючому органу строк для усунення недоліків вдруге поданої апеляційної скарги у спосіб надання доказів сплати судового збору, а також обґрунтованого клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження з наведенням інших поважних причин пропуску такого строку з доданням доказів на їх підтвердження.
      10 лютого 2020 року до Шостого апеляційного адміністративного суду Головним управлінням ДФС у м. Києві подано заяву про усунення недоліків, у якій скаржник просив продовжити строк на сплату судового збору або відстрочити сплату до вирішення справи по суті.
      Необхідність відстрочення сплати судового збору або продовження строку для цього скаржник обґрунтував відсутністю у Головного управління ДФС у м. Києві можливості сплатити судовий збір.
      Суд відмовив у задоволенні такого клопотання й оскаржуваною ухвалою відмовив у відкритті апеляційного провадження за скаргою Головного управління ДФС у м. Києві.
      Велика Палата погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції, адже особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, невжиття суб`єктом владних повноважень заходів щодо виділення коштів для сплати судового збору чи перерозподілу наявних кошторисних призначень не може вважатися поважною причиною пропуску процесуального строку для звернення до суду.
      Причини пропуску строку є поважними, якщо обставини, які зумовили такі причини, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
      У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів.
      Відсутність бюджетного фінансування не надає суб`єкту владних повноважень право в будь-який час після сплину строку апеляційного оскарження реалізовувати право на апеляційне оскарження судового рішення.
      У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «...підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».
      Тобто виходячи з принципу «належного урядування» державні органи зобов`язані діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у цьому випадку - за рахунок платника податку у зв`язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).
      Відповідачем не було надано суду належних доказів поважності причин пропуску строку, які не дозволяли останньому подати апеляційну скаргу в розумний строк без невиправданих зволікань, і суд апеляційної інстанції надав йому достатній строк для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме для надання доказів сплати судового збору та обґрунтованого клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження з наведенням інших поважних причин пропуску такого строку з доданням доказів на їх підтвердження.
      Однак скаржником у заяві про усунення недоліків таких причин (інших ніж ті, що суд умотивовано визнав неповажними)не наведено та не подано заяву про поновлення такого строку.
      Таким чином, оскільки Головним управлінням ДПС у м. Києві, крім того, що не усунуто недолікиапеляційної скарги щодо сплати судового збору, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року з наведенням підстав для поновлення такого строку, то суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою.
      Такий висновок ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права і не спростований доводами касаційної скарги.
      Частиною першою статті 350 КАС передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві без задоволення, а ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року - без змін.
      Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96694993
    • By ANTIRAID
      ОКРЕМА ДУМКА
      суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М.
      на постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2021 року в адміністративній справі № 9901/230/20 (провадження № 11-22заі20)
      за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання незаконним та скасування рішення
      Короткий виклад історії справи
      У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до ВРП, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України» (далі - рішення № 2118/0/15-20, спірне рішення).
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що ВРП 14 липня 2020 року повторно розглянула подання Другої Дисциплінарної палати ВРП про звільнення судді Шевченківського районного суду міста Києва та повторно з тих же самих підстав прийняла рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статі 126 Конституції України.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
      Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції
      Указом Президента України від 13 листопада 2010 року № 767/2010 ОСОБА_1 призначена строком на п`ять років на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва. П`ятирічний строк повноважень судді ОСОБА_1 закінчився 13 липня 2015 року.
      6 березня 2017 року Друга Дисциплінарна палата ВРП, розглянувши дисциплінарну справу стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 , відкриту за заявою заступника прокурора Шевченківського району міста Києва Гавриша Р. В. , ухвалила рішення № 417/2дп/15-17 про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади.
      За результатами розгляду дисциплінарної справи Друга Дисциплінарна палата ВРП встановила, що суддею було прийнято постанови про накладення адміністративного стягнення (від 14 січня 2014 року у справі № 761/361/14-п, від 31 січня 2014 року у справі №761/2797/14-п, від 6 лютого 2014 року у справі № 761/3212/14-п, від 14 лютого 2014 року у справі № 761/3220/14-п) на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року, та дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не виконала вимог статей 33, 245, 251-252, 278, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ухвалюючи рішення, Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що характер допущених суддею порушень свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
      Рішенням ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 залишено без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17. Вказані рішення в судовому порядку не оскаржувались.
      Рішенням ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
      Не погодившись із рішенням про звільнення, позивачка оскаржила його в судовому порядку.
      Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 800/556/17 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Велика Палата Верховного Суду постановою від 31 січня 2019 року рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року скасувала та ухвалила нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнила. Скасувала рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Скасовуючи рішення ВРП, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недотримання відповідачем регламентованої процедури розгляду подання Другої Дисциплінарної палати ВРП про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, тому рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17, яким ОСОБА_1 звільнено з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, прийнято з порушенням пункту 2 частини другої статті 57 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII«Про Вищу раду правосуддя» (далі -Закон № 1798-VIII).
      Оскільки рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17 про притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності залишилось нереалізованим, ВРП 14 липня 2020 року прийняла рішення № 2118/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Не погодившись із рішенням № 2118/0/15-20, позивачка оскаржила його в судовому порядку.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржуване рішення № 2118/0/15-20 ухвалено повноважним складом ВРП та підписано усіма її членами, які брали участь у його ухваленні; це рішення містить підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
      Суд наголосив, що ОСОБА_1 рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17 та рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 до суду не оскаржувала, на момент прийняття спірного рішення вони були чинними та нереалізованими.
      Крім цього, суд першої інстанції зазначив, що в межах судового розгляду, предметом якого є законність рішення ВРП про звільнення судді, не можуть оцінюватись обставини дисциплінарної справи стосовно судді (в тому числі мотиви ВРП й оцінка нею обставин, що стали підставою для прийняття рішення в межах дисциплінарного провадження стосовно судді, а також окремі процедурні рішення цього органу).
      Отже, суд дійшов висновку, що рішення № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування цього рішення відповідно до частини другої статті 57 Закону 1798-VIIIнемає.
      Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, порушувала питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про задоволення позову.
      Обґрунтовуючи скаргу, ОСОБА_1 посилалася на те, що суд першої інстанції допустив неправильне тлумачення закону, застосував закон, який не підлягає застосуванню, та не застосував закон, який підлягав застосуванню, а саме:
      - не застосував положення Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), які стосуються строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення через 6,5 року після буцім-то вчинення нею дисциплінарного проступку у 2014 році;
      - узаконив повторне її звільнення, проте вона вже була один раз звільнена з тих же підстав на основі одного і того ж подання, що не передбачено відповідним законодавством;
      - не врахував, що внаслідок низької якості законодавства на час виникнення права на оскарження до суду дисциплінарних рішень ВРП по суті, такі рішення оскаржені нею не були;
      - вказавши на кадровий характер спірного рішення ВРП, суд належним чином не перевірив це рішення на предмет відповідності вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чим допустив порушення норм процесуального права;
      - суд належним чином не відреагував на порушення засади неупередженості складу ВРП, особливо з урахуванням існування попереднього прецеденту - рішення ВРП про звільнення судді з посади, яке було скасоване саме з підстав неповноважного складу ВРП.
      Велика Палата Верховного Суду постановою від 8 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року - без змін.
      Основні мотиви, викладені впостанові Великої Палати Верховного Суду
      Оцінивши рішення 2118/0/15-20 на його відповідність пункту 3 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, більшість Великої Палати Верховного Суду вважала, що це рішення містить конкретну підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
      ВРП, реалізуючи рішення дисциплінарного органу, ухвалила в пленарному складі рішення про звільнення судді ОСОБА_1 з посади у межах своїх повноважень та у спосіб, що визначені законом.
      Аналіз статей 33 та 51 Закону № 1798-VIII не встановили обмежень для члена ВРП брати участь при повторному розгляді подання. Підстав для заявлення самовідводів не встановлено.
      Підстав, визначених пунктами 1 та 2 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, для скасування оскаржуваного рішення відповідача встановлено не було.
      Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ОСОБА_1 ні рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17, ні рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 у судовому порядку не оскаржувала. На час ухвалення спірного рішення вони були чинними та не реалізованими.
      Крім цього, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення ВРП про звільнення судді з посади не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а лише приймається на його підставі. У такому рішенні ВРП не оцінює обставин та висновків дисциплінарного органу щодо змісту, характеру дисциплінарного проступку, виду дисциплінарної відповідальності, строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та інших пов`язаних із цим питань, оскільки для цього законами України № 1402-VIII та № 1798-VII передбачено процедуру перегляду ВРП рішень її дисциплінарного органу, а рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, - Великою Палатою Верховного Суду.
      Нормами зазначених вище законів не передбачено права ВРП під час вирішення питання про звільнення судді з посади переоцінювати вже встановлені в ході дисциплінарного провадження обставини.
      Тобто в межах судового розгляду, предметом якого є законність рішення ВРП про звільнення судді, не можуть оцінюватись обставини дисциплінарної справи стосовно судді (в тому числі мотиви ВРП й оцінка нею обставин, що стали підставою для прийняття рішення в межах дисциплінарного провадження щодо судді, а також окремі процедурні рішення цього органу).
      Отже, рішення ВРП № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування вказаного рішення відповідно до частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII немає.
      Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спірним рішенням ВРП реалізувала стягнення, накладене на позивачку рішенням Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року №417/2дп/15-17, а тому оскаржуване рішення відповідача не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а за своєю суттю є кадровим.
      Відповідно до частини першої статті 56 Закону №1798-VIII питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої Конституції України, розглядається на засіданні ВРП.
      Зазначеною статтею не встановлено строків для прийняття рішення ВРП та не передбачено застосування строків при розгляді подання відповідного органу про звільнення судді з посади.
      Не знайшли свого підтвердження і доводи ОСОБА_1 щодо її повторного звільнення з посади суддів. Так, Велика Плата Верховного Суду дійшла висновку, що факт подвійного притягнення судді до дисциплінарної відповідальності відсутній. 14 липня 2020 року ВРП ухвалила рішення, яким реалізувала попередньо ухвалене Другою Дисциплінарною палатою рішення про притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.
      Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що доводи скаржниці про те, що вона не мала змоги оскаржити рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17, оскільки в силу положень Закону № 1798-VIII з дня набрання ним чинності таке рішення підлягало оскарженню до Верховного Суду, який станом на червень 2017 року ще не був утворений, не можуть бути визнані обґрунтованими, адже положення КАС зі змінами, внесеними Законом № 1798-VIII, чітко визначали, до якого суду та в якому порядку слід звертатися з вимогами щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП до утворення Верховного Суду. Порядок розгляду Вищим адміністративним судом України таких справ та особливості провадження у них передбачався статтею 171-1 КАС (також з урахуванням змін, внесених Законом № 1798-VIII).
      Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
      Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
      З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.
      У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
      Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статті 115 Закону № 1402-VIII суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади.
      Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП.
      На наше переконання, для звільнення мають існувати серйозні підстави неналежної поведінки чи некомпетентності або значне порушення визначених законом дисциплінарних правил або кримінально-правових норм.
      Відповідно до частини першої статті 109 Закону № 1402-VIII до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: попередження; догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; суворої догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов`язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; подання про переведення судді до суду нижчого рівня; подання про звільнення судді з посади.
      Під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності (частина друга цієї статті).
      Дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді (частина восьма зазначеної статті).
      Істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов`язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який з таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду (частина дев`ята статті 109 Закону № 1402-VIII).
      Статтею 52 Закону № 1798-VIII встановлено, що рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з такої підстави: рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      Відповідно до статті 56 цього Закону питання про звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді), ВРП розглядає на підставі подання Дисциплінарної палати про звільнення судді.
      Згідно зі статтею 57 Закону № 1798-VIII оскарження рішення ВРП, про звільнення судді з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з такої підстави: рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      З аналізу положень статей 52, 57 зазначеного Закону вбачається, що на ВРП покладається обов`язок навести мотиви, з яких вона дійшла певних висновків, та відповідні їм підстави як при вирішенні питання про дисциплінарну відповідальність судді, так і при вирішенні питання про його звільнення з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Наявність такої вимоги про здійснення перевірки мотивів і підстав на цих обох стадіях обумовлена необхідністю забезпечити таку процедуру, яка гарантує об`єктивний та ретельний розгляд питання про притягнення судді до найбільш суворого дисциплінарного стягнення - звільнення з посади, та запобігти можливим зловживанням дисциплінарними провадженнями.
      На нашу думку, вказані обставини належним чином не враховані ВРП при винесенні рішення про звільнення з посади судді ОСОБА_1 .
      Так, факт вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку або грубого нехтування обов`язками має бути встановлений ВРП з урахуванням усіх обставин вчинення такого проступку або грубого нехтування обов`язками, його наслідків, умислу судді у вчиненні відповідних дій та не може ґрунтуватись на припущеннях.
      Наголошуємо, що підставою для притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності вказано істотне порушення суддею норм процесуального права та принципу верховенства права під час винесення постанов про накладення адміністративного стягнення (від 14 січня 2014 року у справі № 761/361/14-п, від 31 січня 2014 року у справі №761/2797/14-п, від 6 лютого 2014 року у справі № 761/3212/14-п, від 14 лютого 2014 року у справі № 761/3220/14-п) на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року.
      Фактично ВРП, надаючи оцінку змісту судових рішень в зазначених адміністративних справах, дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не виконала вимог статей 33, 245, 251-252, 278, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а характер допущених суддею порушень свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
      Необхідно зазначити, що особи, яких було притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі статті 122-2 Кодексу адміністративного судочинства України, дій судді ОСОБА_1 не оскаржували та до відповідних органів із заявою про притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності не звертались.
      У пункті 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, встановлено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.
      У Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, ухваленій 17 листопада 2010 року, зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66, 68). Подібна позиція висловлена й Венеціанською комісією у висновку від 16-17 березня 2007 року № CDL-AD(2007)003 щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів в Україні. У ньому було наголошено, що неправильне тлумачення закону суддею має вирішуватися шляхом апеляції, а не шляхом дисциплінарної процедури (пункт 40).
      Разом із тим, як убачається з рішення ВРП від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, мотивування цього рішення зводиться до посилань на рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17, яким її було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у виді подання про звільнення з посади та відповідні положення, передбачені частиною третьою статті 56 Закону № 1798-VIII та пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
      З такими висновками погодилась більшість суддів Великої Палати Верховного Суду. На нашу думку, у рішенні ВРП доцільно було б наводити усі обставини, що мають значення для прийняття рішення.
      Відповідно до частини шостої статті 56 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення.
      Вмотивованість - це вимога наводити письмово у рішенні судження, пояснення, наявність чи відсутність фактів, які є основою висновків. Це також пояснення належного органу, чому він виніс саме таке рішення, погодився з одними та відхилив інші доводи.
      Як убачається зі змісту спірного рішення, воно не містить в собі ознак чи властивостей, з огляду на які його можна віднести до вмотивованого рішення в розумінні вимог частини шостої статті 56 Закону № 1798-VIII, мети, а також обґрунтованості (суспільної значимості) та завдання стадії розгляду питання звільнення судді з посади.
      Конституція України і Закон № 1798-VIIІ унормували процедуру розгляду питання про звільнення судді з посади. В окремих законодавчих положеннях визначили підстави і порядок розгляду питання звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини першої статті 126 Конституції України. Прописали, що рішення про звільнення судді приймається за наслідками «розгляду», під яким зазвичай розуміється динамічна функціональна послідовність дій (чинників), яка вимагає дотримуватися певних формальностей та умов, обумовлених питанням звільнення судді з посади.
      За законом під час вирішення питання про звільнення судді з посади ВРП набуває іншої статусної якості (властивості), відмінної від тої, коли ВРП діяла як орган дисциплінарного контролю.
      На нашу думку, стадія звільнення судді з посади за особливими обставинами покладає на ВРП обов`язок пізнати і відповісти на ті ймовірні заперечення, факти та/або міркування судді, які мають бути спрямовані власне проти подання Дисциплінарної палати. На цьому етапі може скластися ситуація, яка змушуватиме ВРП подивитись на дії судді через призму обставин, які не були предметом дослідження в межах дисциплінарного провадження, але мають значення на час вирішення питання про звільнення судді. Можуть з`явитися чи будуть заявлені об`єктивні відомості, які впливатимуть і можуть змінити ступінь небезпечності вчиненого порушення або характеризуватимуть особу судді в позитивному світлі. Зрештою, на стадії звільнення судді з посади, навіть за наявності умов, що цілком не виправдовують поведінку судді, але можуть бути достатніми для його прощення, ВРП не позбавлена дискреції відмовити у звільненні судді на підставі подання дисциплінарного органу тощо.
      Зрозуміло, що ВРП на стадії вирішення питання про звільнення судді з посади не повинна повторно досліджувати обставини дисциплінарного проступку чи ревізувати рішення дисциплінарних органів. На наш погляд, такого змісту дій від ВРП не повинен очікувати й сам суддя.
      Справді, грань між повноваженнями ВРП як дисциплінарного органу й органу, якому надано повноваження звільняти суддів з посади, які сконцентровані в одного й того самого державного органу, ззовні може видатися невиразною й малопомітною (розмитою). ВРП як орган, який вирішує питання звільнення судді з посади, залежна і пов`язана з веліннями свого рішення, яке ВРП прийняла в статусі дисциплінарних органів, що здійснюють дисциплінарне провадження стосовно суддів.
      Однак такі специфічні відмінності та особливості для ВРП не повинні мати довільного значення, оскільки ВРП на підставі закону й відповідно до мети свого створення в реальності зобов`язана розділяти (виокремлювати) функцію звільнення судді з посади й функцію притягнення судді до дисциплінарної відповідальності на накладення на нього стягнення, розуміючи, що в кожній з них перед ВРП стоять різні завдання й різні цілі, які своєю чергою зумовлюють використання відповідних методів пізнання і вирішення питань, що перед нею постають. ВРП не повинна ототожнювати ці процедури, «зневажати» й через зовнішні форми вираження не давати підстав сприймати розгляд питання про звільнення судді з посади як технічне, само собою очевидне й наперед вже вирішене; як рішення, яке не потребує викладу мотивів його прийняття.
      Отже, якщо притримуватися окресленої лінії поведінки, то подання дисциплінарного органу про звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, у межах процедури розгляду питання про звільнення судді з посади ВРП має сприймати лише як привід, який детермінує окремий самостійний розгляд питання про звільнення судді з посади, наслідки якого потребують з`ясування достатності аргументів для застосування такого звільнення й винесення відносно цього приводу вмотивованого рішення. Така логіка дій ВРП не повинна мати іншого значення, навіть якщо сама ВРП в рамках дисциплінарного провадження погодилася з ознаками дисциплінарного порушення в діях судді та зі запропонованим видом стягнення.
      Якщо рішення ВРП не містить таких мотивів, то, на наш погляд, є підстави вважати, що відповідач діяв протиправно.
      Варто також наголосити, що під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
      Крім того, обвинувачення судді у вчиненні проступку не було конкретизовано, що позбавило ОСОБА_1 права захищатися від цього обвинувачення. Саме на цивільний і кримінальний аспекти статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод звертав увагу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
      За викладених обставин ВРП дійшла передчасних висновків про наявність в діях ОСОБА_1 складу дисциплінарного проступку.
      На підставі наведеного не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення ВРП про звільнення судді з посади та про відмову в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .
      Більшість Великої Палати Верховного Суду, погодившись із застосуванням до судді ОСОБА_1 найбільш суворого стягнення - звільнення з посади, не врахувала, що висновок про наявність дисциплінарного проступку чи грубого нехтування обов`язками суддею ОСОБА_1 не можна вважати обґрунтованим.
      Також необхідно зазначити, що положеннями пункту 5.1 статті 5 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, на яку, зокрема, посилався ЄСПЛ у зазначеному рішенні у справі «Олександр Волков проти України», встановлено, що шкала санкцій, яка може застосовуватися до суддів, визначається в законі та повинна відповідати принципу пропорційності.
      Таким чином, на нашу думку, належній оцінці підлягали обставини справи, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, зокрема, щодо наявності умислу, негативних наслідків дій судді, щодо наявності або відсутності дисциплінарних стягнень у судді.
      Висновки
      Оскаржуване ОСОБА_1 рішення ВРП від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 має формальний характер та не містить мотивів, з яких ВРП дійшла висновку про звільнення ОСОБА_1 з посади судді. Тому ми не погоджуємося з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2021 року, і вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Судді Великої ПалатиВерховного Суду: О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      М. І. Гриців
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      В. М. Сімоненко
      Джерело: ЄДРСР 96377418
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м . Київ
      Справа № 921/530/18
      Провадження № 12-58гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю.Л.
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Збаразької міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року (головуючий суддя Плотніцький Б. Д., судді Кравчук Н. М., Кордюк Г. Т.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року (суддя Шумський І. П.)
      у справі № 921/530/18
      за позовом Збаразької міської ради
      до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни
      про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2018 року Збаразька міська рада (далі - позивач, міська рада) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни (далі - відповідач, ФОП Кузьмиха Н. І.), в якому просила (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 лютого 2019 року) внести зміни до пунктів 1, 6, 10, 12, 14, 17, 32, 41 договору оренди земельної ділянки (далі - договір оренди землі), укладеного 01 листопада 2008 року між позивачем і відповідачем, зареєстрованого у Тернопільській філії ДЗК у м. Збараж Збаразького району Тернопільської області за № 040464800064 від 17 жовтня 2008 року, виклавши їх у редакції, наведеній у позовній заяві; вважати зміненими пункти 6 і 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року - моменту введення в дію рішення міської ради від 08 липня 2014 року № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража».
      2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю приведення договору оренди землі у відповідність із вимогами чинного законодавства, а також вказаного вище рішення міської ради, яким затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража та передбачено, що вона вводиться в дію з 01 січня 2015 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Рішенням міської ради від 29 липня 2008 року № 806 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Кузьмисі Н. І. для комерційного використання, будівництва та обслуговування торгового спортивно-відпочивального комплексу загальною площею 1,28 га із земель запасу в межах населеного пункту по вул. Павлова м. Збаража з передачею цієї земельної ділянки їй в оренду терміном на 49 років.
      4. 01 листопада 2008 року між міською радою (орендодавцем) та ФОП Кузьмихою Н. І. (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до пункту 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для комерційного використання, яка знаходиться у м. Збаражі по вул. Павлова.
      5. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,28 га (пункт 2 договору оренди землі).
      6. Пунктом 6 договору оренди землі визначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з витягом з технічної документації з визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки № 7077 від 29 жовтня 2008 року становить 355 552,9 грн і 27,7776 грн за 1 кв. м.
      7. У пункті 10 договору оренди землі сторони обумовили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 % (рішення міської ради № 656 від 17 січня 2008 року «Про встановлення розмірів орендної плати за землю») нормативної грошової оцінки землі (355 552,9 грн), що складає 10 666,59 грн на рік. Нарахування орендної плати проводиться з моменту підписання договору оренди сторонами.
      8. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення та коефіцієнта індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладання або зміни умов договору оренди чи продовження його дії (пункт 11 договору оренди землі).
      9. Пункт 14 договору оренди землі передбачає, що розмір орендної плати переглядається один раз на два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, зміни коефіцієнта індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом.
      10. Земельна ділянка передається в оренду для комерційного використання - будівництва та обслуговування торгового спортивно-оздоровчого комплексу (пункт 16 договору оренди землі).
      11. У пункті 17 договору оренди землі зазначено цільове призначення земельної ділянки: землі населених пунктів, для промислового використання.
      12. Відповідно до пункту 37 договору оренди землі зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.
      13. Договір оренди землі зареєстрований у Тернопільській філії ДЗК в м. Збаражі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 жовтня 2008 року за № 040864803563.
      14. Додатками до договору оренди є: акт приймання-передачі б/н від 01 листопада 2008 року, згідно з яким міська рада передала ФОП Кузьмисі Н. І. вказану вище земельну ділянку площею 1,28 га в оренду; акт визначення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі; план-схема (експлікація) земельної ділянки площею 1,28 га з описом її меж, яка не містить інформації щодо кадастрового номера орендованої земельної ділянки; викопіювання з генерального плану реконструкції та забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі; виконаний Управлінням Держкомзему у Збаразькому районі Тернопільської області (станом на жовтень 2008 року) витяг № 7077 з технічної документації, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на момент укладення договору складає 355 552,90 грн; розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена на 29 жовтня 2008 року, з визначеним у ньому розміром орендної плати - 10 666,59 грн.
      15. Відповідно до витягу від 07 листопада 2018 року № НВ-6105229842018 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку комунальної власності площею 1,28 га, розташовану за адресою: вул. Павлова, м. Збараж, Збаразький район, Тернопільська обл., ця земельна ділянка за цільовим призначенням та видом використання належить до земель: 03.10 - для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку); категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Витяг містить інформацію про державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 03 квітня 2014 року відділом Держземагентства у Збаразькому районі, та про її кадастровий номер - 6122410100:02:005:0540.
      16. Судами встановлено, що 08 липня 2014 року міською радою прийнято рішення № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража» (далі - рішення № 771), пунктом 1 якого вирішено затвердити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Збаража, в тому числі схему прояву функціонального планування історико-культурних та природно-ландшафтних локальних факторів, схему економіко-планувального зонування, картограму розповсюдження агровиробничих ґрунтів. Пунктом 2 цього рішення затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража, в тому числі середню базову вартість одного квадратного метра земель міста у розмірі 86,16 грн.
      17. Згідно з рішенням № 771 нормативна грошова оцінка земель м. Збаража вводиться в дію з 01 січня 2015 року; це рішення підлягає доведенню до відома землевласників та землекористувачів м. Збаража через оприлюднення в засобах масової інформації; рішенням зобов`язано землекористувачів до 01 січня 2015 року внести зміни в договори оренди землі в частині розрахунку орендної плати за земельні ділянки.
      18. Рішення № 771 опубліковано у друкованому виданні - засобі масової інформації - місцевій газеті «Народне слово» від 11 липня 2014 року № 28 (8132).
      19. З метою приведення розміру орендної плати у відповідність із вимогами чинного законодавства щодо нормативної грошової оцінки земель та укладення додаткової угоди до договору оренди землі позивачем було направлено на адресу відповідача лист від 19 листопада 2018 року № 03-1710/26 з пропозицією підписати додаткову угоду до договору оренди землі. До зазначеного листа міською радою додано: додаткову угоду № 1 від 19 листопада 2018 року; копію рішення № 771; розрахунок розміру орендної плати та витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18.
      20. Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18 відділу у Збаразькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 1,28 га, кадастровий номер 6122410100:02:005:0540, за адресою: вул. Павлова у м. Збараж, складає 7 282 086,32 грн.
      21. Згідно з розрахунком розміру орендної плати за земельну ділянку комунальної власності, що є додатком до додаткової угоди № 1 від 19 листопада 2018 року, розмір орендної плати складає 218 462,59 грн.
      22. Оскільки відповідач не підписав указану додаткову угоду, зміни до договору оренди землі за згодою сторін внесені не були, тому позивач звернувся із цим позовом до суду за захистом свого порушеного права.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      23. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Внесено зміни до пунктів 1, 6, 10, 17 договору оренди землі, з викладенням їх у такій редакції:
      - пункт 1: «орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку), землі громадської та житлової забудови, за кадастровим номером 6122410100:02:005:0540 по вулиці Павлова м. Збаража»;
      - пункт 6: «нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить - 7 282 086,32 грн (568,91 грн за 1 кв. м)»;
      - пункт 10: «орендна плата за землю вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 відсотки нормативної грошової оцінки, що складає 218 462,59 грн (розрахунок (форма розрахунку затверджена рішенням сесії міської ради від 29 січня 2015 року № 977) орендної плати, який розраховується міською радою відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки та діючої відсоткової ставки, встановленої рішенням сесії Збаразької міської ради)»;
      - пункт 17: «для комерційного використання, будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку)».
      Встановлено, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      24. Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі - 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення міської ради № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини п`ятої статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також обставинам справи. Отже, відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      25. У березні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга міської ради, в якій остання просить скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні таких позовних вимог: «вважати зміненими пункти 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року» та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити відповідне рішення, яким внести зміни до пунктів 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року (моменту введення в дію рішення № 771).
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міської ради, призначив касаційну скаргу до розгляду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      27. 14 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 921/530/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      28. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у справі № 6-325цс16 за позовом міської ради до орендаря про внесення змін до договору оренди землі, у тому числі в частині розміру орендної плати (умови договорів, з яких виник спір у справах № 921/530/18 і № 6-325цс16, в частині підстав для перегляду розміру орендної плати є подібними, зокрема, в цих договорах серед таких підстав для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати відсутнє введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), Верховний Суд України зазначив, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, і дійшов висновку про наявність підстав для внесення змін до договору оренди землі в частині визначення розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки та розміру орендної плати.
      29. Верховний Суд України, врахувавши, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився і розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у справі № 6-325цс16, постановив вважати зміненим з 01 січня 2014 року (момент введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі) абзац другий пункту 9 договору оренди землі (щодо розміру орендної плати) і виклав його у редакції, наведеній у постанові.
      30. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо можливості/необхідності внесення змін до договору оренди землі в частині зміни розміру орендної плати з моменту, що передує набранню законної сили відповідним рішенням суду, а саме з моменту введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі (за умови відсутності відповідно до умов договору оренди землі такої підстави для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати, як введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), викладеного в постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16.
      31. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      32. Касаційну скаргу мотивовано незгодою позивача з висновками судів про те, що в силу приписів частини третьої статті 653 ЦК України, частини п`ятої статті 188 ГК України вимога позивача про визнання зміненими пунктів 6, 10 договору оренди земельної ділянки з 01 січня 2015 року (з моменту введення в дію рішення № 771) не відповідає положенням законодавства та обставинам справи, а відтак відповідні зобов`язання сторін за договором оренди земельної ділянки змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      33. Міська рада зазначила, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не врахували норму частини п`ятої статті 188 ГК України, а також висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України.
      34. Відповідач своїм правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу, передбаченим статтею 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), не скористався.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо суті касаційної скарги
      35. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      36. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги, а саме щодо відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до договору оренди землі з 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771.
      37. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі саме 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 ЦК України та частини п`ятої статті 188 ГК України, а також обставинам справи. Суди визначили, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      38. Велика Палата Верховного Суду щодо цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій зазначає таке.
      39. Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
      40. Відповідно до частини дев'ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом. Згідно зі статтею 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 161-XIV)відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
      41. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      42. Статтею 13 Закону № 161-XIV встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      43. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 161-XIV орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі.
      44. Згідно зі статтею 21 Закону № 161-XIV орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
      45. Частинами першою - третьою статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
      46. З наведених норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
      47. Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
      48. Відповідно до частин першої, другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони.
      49. Статтею 30 Закону № 161-XIV передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
      50. Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили.
      51. Наведені норми права передбачають, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов`язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.
      52. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника з посиланням на частину п`яту статті 188 ГК України, оскільки спір у цій справі виник між сторонами у земельних відносинах, а згідно з частиною першою статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу земельні відносини.
      53. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду також викладено низку висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, правових підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає, зокрема, стосовно того, що:
      - за відсутності волевиявлення сторони щодо внесення змін до договору оренди землі, зміни до договору оренди про збільшення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою не можуть бути внесені, у такому разі спір вирішується в судовому порядку (пункт 7.8 постанови від 27 січня 2020 року у справі № 922/676/19);
      - договір оренди землі вважається зміненим з дати набрання законної сили судовим рішенням (пункт 7.9 постанови від 11 грудня 2019 року у справі № 922/1298/19).
      54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо права та обов`язки сторін змінюються внаслідок внесення змін до договору судовим рішенням, то відповідне зобов`язання змінюється з моменту набрання таким рішенням законної сили.
      55. З приводу відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      56. У справі № 6-325цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01 січня 2014 року.
      57. Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки якщо договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (частина третя статті 653 ЦК України).
      58. Щодо посилань міської ради в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      59. У постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 17/299-10, від 04 липня 2011 року у справі № 41/81пд, від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 23 травня 2011 року у справі № 7/105-10 відсутній висновок Верховного Суду України щодо моменту, з якого має змінюватись розмір орендної плати за землю. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи міської ради в частині посилань на ці постанови.
      60. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 916/170/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вирішував спір про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та врахував факти, встановлені судовими рішеннями у іншій справі - № 916/2956/17, внаслідок чого дійшов висновку, що вимога позивача щодо розрахунку орендної плати за старою нормативною грошовою оцінкою є безпідставною.
      61. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання міської ради на постанову Верховного Суду України від 06 грудня 2010 року у справі № 2-1/1006-200, оскільки зазначена постанова відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      62. Відповідно до статті 309 ГК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      63. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга міської ради підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Щодо судових витрат
      64. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Збаразької міської ради залишити без задоволення.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року у справі № 921/530/18 залишити без змін.
      3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95849041
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/20221/16
      Провадження № 11-1459апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
      представників:
      позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8,
      Національного банку України Григорчука Віктора Івановича, Пріцака Івана Євгенійовича, Тарана Євгена Олексійовича,
      Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костюкова Дмитра Ігоровича,
      Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Бауліної Віри Олегівни, Кахраманова Рустама Нураятовича, Лазовського Олега Володимировича,
      Кабінету Міністрів України Божка Владислава Григоровича, Польця Дмитра Михайловича,
      Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» Кучерявого Сергія Віталійовича,
      за участю прокурора Офісу Генерального прокурора Василенко Наталії Вікторівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_9, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання
      за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог
      1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:
      визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної  М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_1 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_11 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_8 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_9 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6 як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016,  101/2016,  102/2016; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.
      4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.
      5. Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визначення позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.
      6. При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.
      7. Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог
      8. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України з цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.
      9. Так, Національний банк України у своїй касаційній скарзі просить постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання відмовити повністю, а також закрити провадження в адміністративній справі в частині вимог про:
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якої діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладених між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ «Укргазбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів усіх зазначених у позовній заяві сум грошових коштів, що складаються з основних сум списаних депозитів та ненарахованих процентів за цими депозитами за період з 22 грудня 2016 року до 22 лютого 2017 року.
      10.    На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Національний банк України зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій з приводу відсутності правових підстав для визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Скаржник наполягає на тому, що ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки, водночас зроблені ними висновки ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими врегульовано критерії та процедуру визначення повязаності особи з банком, а також положень, які стосуються можливості обміну на акції додаткової емісії необтяжених грошових зобовязань банку при розрахунку мінімальної потреби у капіталі неплатоспроможного банку.
      11.    Обґрунтовуючи свої доводи стосовно необхідності закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування в частині, що стосується позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та 44, рішень виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893, Національний банк України зазначив, що у цьому випадку уповноважена особа Фонду Соловйова Н. А. не є субєктом владних повноважень, адже виконувані нею повноваження стосуються управління банком, який виведено з ринку відповідно до рішення Національного банку України. На переконання скаржника, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку.
      12.    Не повязані з вирішенням публічно-правового спору й вимоги позивачів щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору. Водночас висновки судів попередніх інстанцій про те, що ці договори є адміністративними, відповідач вважає помилковими, оскільки субєкти владних повноважень не є у них сторонами.
      13.    Крім цього, на думку скаржника, задовольняючи позов у частині вимог про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів сум грошових коштів як поворот виконання договорів про придбання акцій, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив положення статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції до 15 грудня 2017 року, якими визначено повноваження суду при вирішенні справи. Також порушення норм процесуального права Національний банк України вбачає у тому, що суд першої інстанції прийняв до розгляду позов, у якому позивачі заявами від 07 та 21 березня 2017 року одночасно змінили предмет та підстави позову, а в подальшому в розгляді справи взяв участь суддя, який, на переконання цього скаржника, був небезстороннім і підлягав відводу, про що свідчить порушення порядку визначення суддів для розгляду цієї справи. Зазначене суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.
      14.    У додаткових письмових поясненнях до касаційної скарги Національний банк України послався на висновок експерта в галузі права з питань застосування аналогії права/закону при визначенні сфери правового регулювання відносин, регламентованих пунктом 2 частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який, на переконання скаржника, підтверджує його доводи щодо невіднесення до юрисдикції адміністративного суду позовних вимог про визнання нечинними договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016.
      15.    ПАТ «КБ «Приватбанк» у своїй касаційній скарзі ставить вимоги, аналогічні тим, які заявив Національний банк України. Наведені на їх обґрунтування мотиви також загалом не відрізняються.
      16.    У письмових поясненнях до касаційної скарги представник ПАТ «КБ «Приватбанк» звернув увагу на те, що за змістом положень частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності повязаних із банком осіб») підстави для прийняття рішення Національним банком України про визнання особи повязаною з банком можуть бути предметом оскарження виключно за умови притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності. Також зазначив, що договори придбання акцій та купівлі-продажу акцій банку не можуть вважатися адміністративними договорами, оскільки їх сторонами не є субєкти владних повноважень, а предмет не стосується розмежування компетенції субєктів владних повноважень, делегування публічно-владних, управлінських функцій, перерозподілу чи обєднання бюджетних коштів, видання індивідуального акта та врегулювання питання адміністративних послуг. До того ж договори придбання акцій були підписані уповноваженими особами Фонду як представниками осіб, які не є субєктами публічного права. За своїм характером такі договори мають приватноправову природу. У контексті цих аргументів представник ПАТ «КБ «Приватбанк» послався також на висновок експертів у галузі права щодо правової природи договору, укладеного відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». До того ж жодна зі сторін договору купівлі-продажу акцій банку, сторонами якого є держава в особі Міністерства фінансів України (покупець) і фізичні та юридичні особи, які є власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» (продавці), не реалізує в цьому випадку владних управлінських функцій. Також представник ПАТ «КБ «Приватбанк» указав на неправильне застосування судами статті 162 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року щодо здійснення повороту виконання договорів, оскільки такий спосіб захисту може застосовуватися виключно щодо визнаного нечинним або скасованого рішення субєкта владних повноважень.
      17.    Міністерство фінансів України у касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.
      18.    У цій скарзі акцентовано увагу на тому, що, визнаючи нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, укладений між державою в особі Міністерства фінансів України та особами, які були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому, що це призведе до порушення прав Міністерства фінансів України як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк», а також економічних загроз, відсутності можливості забезпечити виконання усіх зобовязань перед клієнтами банку як фізичними, так і юридичними особами зі збереженням валюти вкладів та інших умов укладених договорів.
      19.    Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду на підставі відповідного клопотання здійснила процесуальну заміну Міністерства фінансів України на правонаступника Кабінет Міністрів України, який є органом, якому передано управління державним пакетом акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».
      20.    Кабінет Міністрів України підтримав вимоги, наведені в поданій Міністерством фінансів України касаційній скарзі, водночас у письмових доповненнях до неї зазначив, що вважає правомірним рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Зауважив, що обтяження їх коштів, які були зареєстровані після запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за відсутності у позивачів права на розпорядження коштами на рахунку, а також за відсутності їх відображення за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку є нікчемним відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Стосовно вимог про визнання незаконними наказів уповноваженої особи Фонду, рішень Фонду, визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, а також стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів Кабінет Міністрів України зазначив, що їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Мотиви цих доводів у цілому збігаються з наведеними в касаційній скарзі Національного банку України.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у запереченнях (відзивах) на касаційні скарги мотивів
      21.    У листопаді 2017 року представник позивачів подав заперечення на касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «КБ «Приватбанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      22.    На переконання представника позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо відсутності визначеної законодавством сукупності умов для визнання їх повязаними з банком особами. На його думку, належних і допустимих доказів, які б прямо підтверджували ці обставини, матеріали справи не містять, а наведені скаржниками доводи щодо помилковості цих висновків судів ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими визначено підстави та процедуру визнання осіб повязаними з банком. Оскільки позивачі не були повязаними особами з банком, Фонд та його уповноважені особи не мали права укладати від імені позивачів договори купівлі акцій, обмінювати грошові вимоги на акції, списувати грошові кошти з рахунків та перераховувати ці кошти на інші рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк». Також представник позивачів звернув увагу на те, що станом на день придбання акцій 21 грудня 2016 року усі вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» про отримання грошових коштів за депозитними договорами були обтяжені Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «МТІР ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ», записи про обтяження були внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна 19 грудня 2016 року.
      23.    З приводу доводів скаржників про потребу закриття провадження в адміністративній справі представник позивачів зазначив, що між його довірителями та Фондом чи уповноваженими особами Фонду не існує жодних цивільно-правових угод, спірні правовідносини обумовлені ініціативою держави щодо виведення банку з ринку в порядку статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до того ж уповноважені особи Фонду, які здійснювали управління ПАТ «КБ «Приватбанк», є посадовими особами Фонду і діяли на виконання делегованих ним повноважень, тому ці відносини мають публічно-правовий характер.
      24.    Крім цього, представник позивачів вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій з приводу того, що договори придбання акцій мають характер адміністративних договорів, оскільки їх укладенню передували управлінські акти Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України та Фонду, при цьому процедура «бейл-ін» щодо обміну прав вимоги грошових коштів на акції додаткової емісії здійснена в процесі виведення банку з ринку за участю держави, в кінцевому підсумку грошові кошти в сумі однієї гривні були спрямовані до Державного бюджету України і власником 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» стала держава в особі Міністерства фінансів України. Таким чином, представник позивачів стверджує, що вимоги про визнання цих договорів нечинними та стягнення з банку на користь позивачів сум коштів як поворот їх виконання були правомірно розглянуті в порядку адміністративного судочинства і є ефективним способом відновлення порушених незаконними рішеннями відповідачів прав позивачів.
      25.    Представник позивачів також зауважив, що заявами від 07 та 21 березня 2017 року було змінено лише предмет позову, а його підстава відсутність у позивачів ознак повязаних з банком осіб, яка є спільною для всіх позовних вимог, залишилась незмінною, тому доводи скаржників з приводу одночасної зміни предмета та підстав позову є, на його думку, безпідставними. Стосовно ж тверджень про порушення порядку визначення суддів для розгляду справи представник позивачів зазначив, що положень статті 15-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року було дотримано, позовну заяву було зареєстровано в автоматизованій системі документообігу суду в порядку черговості, як і вимагає ця норма.
      26.    У запереченнях проти касаційної скарги Міністерства фінансів України представник позивачів зазначив, що наведені цим скаржником доводи не заслуговують на увагу, оскільки скаржник, стверджуючи про порушення його прав як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк» та посилаючись на інші ймовірні наслідки задоволення позову, проігнорував факт порушення прав та інтересів позивачів унаслідок недотримання субєктами владних повноважень вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім цього, представник позивачів зауважив, що позов не стосується визнання прав позивачів на акції, що перебувають у власності Міністерства фінансів України, відповідно, його задоволення не призведе до позбавлення цього права.
      27.    У додаткових письмових поясненнях до заперечень на касаційні скарги представник позивачів зазначив про відсутність істотної участі ОСОБА_1 в компанії BOLVIK VENTURES LTD, оскільки за законодавством Республіки Кіпр засновник трасту не може вважатися його власником. На підтвердження цього доводу представник позивачів послався на висновок експертів у галузі права щодо доктринального тлумачення та застосування норм і положень про довірчий траст та довірчу власність у законодавстві України та законодавстві Республіки Кіпр від 12 лютого 2018 року № 126/26-е. Крім цього, зауважив, що питання наявності у ОСОБА_1 ознак повязаної з ПАТ «КБ «Приватбанк» особи через Приватне акціонерне товариство «Телекомпанія «ТЕТ» (далі ПрАТ «ТК «ТЕТ») та компанію BOLVIK VENTURES LTD досліджувалося судами у справі № 826/20288/16. Так, у цій справі, зокрема, суди встановили відсутність істотної участі ОСОБА_1 у ПрАТ «ТК «ТЕТ» та участі в управлінні компанії BOLVIK VENTURES LTD. Крім цього, в іншій справі (№ 826/20239/16) суди встановили, що Акціонерне товариство «Акцент-банк» та ПАТ «КБ «Приватбанк» не є повязаними особами.
      Позиція інших учасників справи
      28.    Від Фонду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, а в частині вимог до Фонду закрити провадження в адміністративній справі.
      Позиція прокурора
      29.    У письмових поясненнях, поданих 13 березня 2020 року, прокурор підтримав і просив задовольнити касаційні скарги Національного банку України, Міністерства фінансів України та ПАТ «КБ «Приватбанк». Зазначив, що договори придбання акцій та акти приймання-передачі за ними не можуть вважатися адміністративними, адже субєкти владних повноважень не є їх сторонами і здійснення управлінських функцій не є метою цих договорів, водночас позовні вимоги про визнання їх нечинними обґрунтовано потребою захисту цивільних прав позивачів, що обумовлює приватноправовий характер спору в цій частині. Стосовно ж договору купівлі-продажу акцій банку Міністерством фінансів України, то залучення останнього як сторони договору є однією з форм участі держави у цивільних правовідносинах, оскільки жодних публічно-владних управлінських функцій щодо іншої сторони договору воно не здійснювало. Таким чином, на цю частину позовних вимог юрисдикція адміністративного суду не поширюється, а отже й провадження в адміністративній справі підлягає закриттю. Також, на думку прокурора, наявні у справі докази переконливо свідчать про наявність у Національного банку України правових підстав для визнання позивачів повязаними з банком особами, а отже й про законність прийнятого з цього приводу рішення. За цих обставин Фонд мав правові підстави для застосування процедури обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними особами на акції додаткової емісії.
      30.    Положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» запроваджено з метою посилення відповідальності повязаних із банком осіб, насамперед керівників банків, контролерів та інших власників істотної участі в банку, підвищення ефективності банківського нагляду, забезпечення стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Сутність механізму «бейл-ін» полягає, серед іншого, в залученні акціонерів і кредиторів банку до відновлення його платоспроможності шляхом списання власних коштів акціонерів, тобто у примусовій трансформації незабезпечених вимог певної категорії кредиторів у субординований борг або статутний капітал банку. Цей механізм дозволяє врегулювати неплатоспроможність банків або високу ймовірність її настання за рахунок внутрішніх джерел банків.
      31.    З огляду на наведене скасування рішення про повязаність позивачів з банком та договорів про обмін грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами на акції додаткової емісії може призвести до негативних наслідків для банку, його вкладників та фінансової стабільності держави.
      Рух касаційних скарг
      32.    Вищий адміністративний суд України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.
      33.    На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
      34.    Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передала зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      35.    Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2018 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Саприкіну І. В. Ухвалою від 16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду в закритому судовому засіданні.
      36.    07 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 16/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, зокрема й справи № 826/20221/16.
      37.    Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 червня 2019 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.
      38.    Ухвалою від 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання Національного банку України про залишення адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 без розгляду внаслідок зловживання процесуальними правами. Велика Палата Верховного Суду зазначила в ухвалі,  що це питання буде вирішено під час розгляду справи по суті.
      39.    16 грудня 2019 року з Генеральної прокуратури України надійшло повідомлення про вступ прокурора у справу.
      40.    У судовому засіданні 31 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду допустила заміну Міністерства фінансів України на його правонаступника Кабінет Міністрів України.
      41.    16 березня 2020 року під час закритого судового засідання колегія суддів Великої Палати Верховного Суду на підставі частини дванадцятої статті 10 КАС вирішила розгляд справи в частині, що не стосується банківської таємниці, здійснювати у відкритому судовому засіданні.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      42.    05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.
      43.    10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.
      44.    01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.
      45.    28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.
      46.    17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.
      47.    13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.
      48.    22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.
      49.    12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.
      50.    22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.
      51.    30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.
      52.    29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.
      53.    Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.
      54.    Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.
      55.    Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.
      56.    18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи», згідно з якою прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».
      57.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.
      58.    20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), серед яких, зокрема, є позивачі. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.
      59.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_9 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».
      60.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.
      61.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.
      62.    Того ж дня, 20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.
      63.    Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк». Зокрема, в договорах зазначено, що набувачі акцій відступають банку права вимоги в таких сумах: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_12; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7.
      64.    Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.
      65.    Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».
      66.    Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5
      67.    Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_13.
      68.    Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка набрала чинності 30 квітня 2019 року згідно із Законом України від 05 липня 2018 року № 2491-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні», функції з управління корпоративними правами держави в державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами
      69.    За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.
      70.    Окремий випадок, який кореспондується з наведеною правовою нормою, передбачений частиною четвертою статтею 52 цього ж Закону, за якою особа, визначена рішенням Національного банку України повязаною з банком особою, чи такий банк можуть оскаржити в установленому законом порядку рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою, а в разі притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності оспорити підстави рішення Національного банку України про її визначення повязаною з банком особою.
      71.    Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону повязаними з банком особами є:
      1) контролери банку;
      2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку;
      3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку;
      4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи;
      5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку;
      6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб;
      7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 16 цієї частини;
      8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі;
      9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.
      72.    Пунктом 1 глави 1 розділу II Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 (далі Положення № 315), встановлено, що особа є повязаною з банком із моменту виникнення підстав для визначення такої особи повязаною з банком відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
      73.    Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобовязаний подавати Національному банку України інформацію про повязаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України.
      74.    Банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. У цьому переліку визначається дата, станом на яку особа визнана такою, що є повязаною з банком. Такий перелік є динамічним, він постійно оновлюється на підставі зміни інформації щодо особи, визначеної повязаною з банком. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Таким чином, рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду).
      75.    Таким чином, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  
      76.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб.
      77.    При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.
      78.    Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  
      79.    Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      80.    Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.
      81.    Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.
      82.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      83.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів:
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»
      84.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладення відповідних договорів.
      85.    Що ж до наказу про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказу про перерахування коштів повязаних осіб, то ці рішення є обовязковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.
      86.    Разом із цим якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду. Зазначена правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 квітня, 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно та інших. Висновки у цих справах стосувалися оскарження рішень/повідомлень уповноважених осіб Фонду щодо визнання правочинів нікчемними.
      87.    До того ж позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      88.    Таким чином, ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.
      89.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      90.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:
      -    договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,
      -    договору купівлі-продажу акцій банку  та акта виконання зобовязань за цим договором
      91.    Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договори про придбання акцій, а також акти приймання-передачі до цих договорів (як невідємна частина договору) є адміністративними договорами, оскільки фактично вони укладені за участю субєктів владних повноважень (угоди з обох сторін підписано уповноваженими особами Фонду) на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому наділені відповідними ознаками адміністративних договорів. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що вказані договори були укладені без вільного волевиявлення позивачів на виконання вимог нормативно-правових актів, тому схвалив висновок суду першої інстанції про те, що вони є адміністративними.
      92.    Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками виходячи з таких міркувань.
      93.    Відповідно до пункту 14 статті 3 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року адміністративний договір це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.
      94.    Водночас сторонами договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами є позивачі (крім ОСОБА_2) та ПАТ «КБ «Приватбанк». Держава в особі суб'єкта владних повноважень стороною цих договорів не є.
      95.    Отже, договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.
      96.    Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на помилку суду апеляційної інстанції, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони. Відповідно до визначення адміністративного договору, наведеного вище, укладення договору без вільного волевиявлення сторони такою ознакою не є.
      97.    За загальним правилом, адміністративний договір, як і будь-який інший договір, укладається за вільного волевиявлення сторін, яке формується самими сторонами або призначеними ними представниками. Лише у випадках, встановлених законом, допускається укладення адміністративного або цивільно-правового договору від імені сторони через представника, який виконує представницькі повноваження за відсутності сторони або всупереч її волі.
      98.    Спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни  встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).
      99.    Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.
      100. Від імені власника правочин може бути вчинений представником. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
      101. У представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини.
      102. Внутрішні правовідносини виникають між представником і особою, яку представник представляє. Так, діючи від імені особи, яку він представляє, представник повинен діяти добросовісно та розумно (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо між особою та її представником відсутні договірні правовідносини щодо представництва, то в разі порушення представником обовязків діяти добросовісно та розумно, особа, яку представляє представник, вправі вимагати від нього відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України. Якщо представник діє на виконання договору доручення, між представником і особою, яку він представляє, виникають договірні правовідносини. Водночас особа, щодо якої представник вчиняє правочин від імені того, кого він представляє, не є учасником внутрішніх правовідносин.
      103. Зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин.
      104. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.
      105. Крім того, оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у своїх постановах висновки, які в цілому можна узагальнити так.
      106. Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).
      107. Водночас спори, які виникають з правовідносин, що не охоплюються зазначеною державною гарантією і випливають з укладеного між банком і фізичною особою договору, де уповноважена особа та Фонд діють як представники сторони договірних відносин, а виконувані Фондом функції більшою мірою стосуються забезпечення відновлення платоспроможності банку або підготовки його до ліквідації, що законом доручено здійснювати лише Фонду, наприклад, про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів, не є публічно-правовими та не належить до юрисдикції адміністративних судів (така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та інших).
      108. У справі, яка переглядається, участь Фонду та його уповноважених осіб обумовлена виконанням функцій виведення банку з ринку за участю держави. Специфіка характеру цих правовідносин полягає в тому, що метою участі держави визначено потребу забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників (постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи»), що свідчить про обумовленість цієї участі суспільним, публічним інтересом.
      109. Водночас наявність суспільного, публічного інтересу не означає, що спір є публічно-правовим, оскільки регулювання, спрямоване на задоволення публічного інтересу, може бути як публічно-правовим, так і приватноправовим, відповідно і спірні правовідносини залежно від їх характеру можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими, зокрема господарськими або цивільними.
      110. Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому субєкту. Такі відносини є приватноправовими.
      111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.
      112. Договір купівлі-продажу акцій також не є адміністративним договором з причин, зазначених вище.
      113. Спірний договір спрямований на продаж належних, зокрема, позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу  встановлене главою 54 ЦК України. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.
      114. Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно повязані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень
      115. Позивачі у своїй позовній заяві просили суд поновити їх порушені права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів (основних сум списаних депозитів та ненарахованих на них процентів станом на 22 лютого 2017 року) як поворот виконання усіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.
      116. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав за можливе задовольнити позовні вимоги про стягнення грошових коштів як поворот виконання протиправних рішень відповідачів.
      117. Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи в судовому засіданні, дійсним змістом вимог позивачів (крім ОСОБА_2) є стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк», які, на думку позивачів, були втрачені ними через безпідставне застосування до них процедури примусового обміну їх грошових вимог до банку на акції банку як до повязаних з банком осіб.
      118. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору за цією позовною вимогою, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      119. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      120. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», спираючись на свою попередню практику, вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
      121. Отже, у світлі практики ЄСПЛ слід беззаперечно дотримуватись правил юрисдикції.
      122. Відповідно до частини другої статті 21 КАС у редакції на час звернення позивачів з позовною заявою та розгляду справи судами попередніх інстанцій вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС у чинній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 14 цієї частини, та стягнення з відповідача субєкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
      123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на субєктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      125. Отже, в частині зазначеної вимоги судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.
      Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ
      126. Скаржники обґрунтовують касаційну скаргу, зокрема, порушеннями в суді першої інстанції порядку визначення суддів для розгляду цієї справи, а також тим, що в розгляді справи в суді першої інстанції взяв участь суддя, який був небезстороннім і підлягав відводу. Так, скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі.
      127. За наведеними скаржниками доводами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.
      128. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Щодо застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»
      129. Національний банк України звернувся до Великої Палати Верховного Суду з клопотанням від 9 червня 2020 року про закриття провадження у справі щодо частини позовних вимог, мотивуючи клопотання тим, що відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої   десятої статті 266-1 КАС у цій же редакції, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.
      130. Ці доводи слід відхилити, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю з інших підстав.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ
      131. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС у цій же редакції суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      132. За правилами абзацу другого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обовязковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      133. Підсумовуючи викладене вище, за результатом перегляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційних скарг. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року слід скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      134. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Щодо оприлюднення судових рішень у цій справі
      135. Відповідно до пункту 6 статті 129 Конституції України гласність судового процесу належить до основних засад судочинства.
      136. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей конституційний припис не може бути ефективно реалізований без можливості ознайомлення з текстами судових рішень.
      137. Крім того, така можливість є необхідною для інформування суддів, практикуючих юристів, науковців про правові позиції, що виробляються судовою практикою. Важливим є також і інформування широкого загалу про вирішення спорів судами як запобіжник корупції та несправедливості в судочинстві.
      138. У тих випадках, коли існує необхідність нерозголошення певної інформації, зокрема таємної, іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини тощо, має бути забезпечена можливість ознайомлення з текстами судових рішень за винятком такої інформації.
      139. Порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності  судів, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства регулюється Законом України «Про доступ до судових рішень».
      140. Відповідно до частини першої статті 3, частини першої статті 4 зазначеного Закону Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень; судові рішення, внесені до реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.
      141. Відповідно до частини другої статті 2 цього Закону якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи в закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до частини четвертої статті 4 цього Закону обмеження права вільного користування офіційним вебпорталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 цього Закону у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не може бути розголошена інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.
      142. При цьому Державна судова адміністрація України не наділена повноваженням самостійно визначати, яка саме інформація не може бути розголошена.
      143. Отже, у таких випадках суд має вказати, яка саме інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні, не підлягає розголошенню і має бути замінена літерними або цифровими позначеннями.
      144. Розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю. Банківську таємницю у цій справі становить інформація про банківські рахунки та суми депозитів позивачів, оскільки така інформація може свідчити про фінансово-економічний стан позивачів як клієнтів банку (пункти 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
      145. Отже, у тексті цієї постанови, а також у текстах інших судових рішень у цій справі, що відкриті для загального доступу, інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.
      4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв  Суддя доповідач    Судді:  О. Б. Прокопенко Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко  В. В. Британчук  Н. П. Лященко  Ю. Л. Власов  В. В. Пророк  М. І. Гриців  Л. І. Рогач  Д. А. Гудима  О. М. Ситнік  В. І. Данішевська  О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна  В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков  О. Г. Яновська  О. Р. Кібенко