Постанова ВП-ВС про цивільну юрисдикцію спору з повернення депозиту з Кредитної спілки при укладені мирової угоди у справі про банкрутство, яке було припинено


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2021 року

м . Київ

Справа № 916/661/20

Провадження № 12-55гс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Власова Ю. Л.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

за участю:

секретаря судового засідання Бутенка А. О.,

позивача - ОСОБА_1 ,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року (головуючий суддя Савицький Я. Ф., судді Головей В. М., Разюк Г. П.) та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року (суддя Бездоля Д. О.)

у справі

за позовом ОСОБА_1

до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство»

про спонукання до виконання мирової угоди.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (далі - КС «Перше кредитне товариство», відповідач), у якому просив суд зобов`язати відповідача виконати умови мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, про що видати наказ.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджений реєстр кредиторів КС «Перше кредитне товариство», відповідно до якого вимоги позивача віднесені до четвертої черги кредиторів.

4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду, припинено дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, уведеного ухвалою від 31 травня 2011 року, та припинено провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».

5. Відповідно до умов мирової угоди та графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість у сумі 3 910,62 грн частинами, а саме: 782,12 грн - строк погашення ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 173,19 грн - строк погашення ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 758,78 грн - строк погашення ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195,53 грн - строк погашення І квартал 2020 року.

6. Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 910,62 грн не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з указаним позовом.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

7. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

8. Судові рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до господарського суду до відповідача з позовом як фізична особа, позивач не є підприємцем, тому з огляду на відсутність у господарських судах відкритого провадження у справі про банкрутство відповідача та невіднесення цього спору статтею 20 ГПК України до юрисдикції господарського суду, позовна заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Позовні вимоги ОСОБА_1 повинні розглядатись у порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

9. У червні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просить судові рішення у цій справі скасувати повністю, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив його від сплати судового збору, відкрив касаційне провадження та призначив до розгляду касаційну скаргу, надавши учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

11. Ухвалою від 15 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції.

12. При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_1 уже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси.

13. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено на підставі того, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

14. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Одеського апеляційного суду від 09 червня 2020 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року справу прийнято та призначено до розгляду.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

16. Касаційну скаргу мотивовано: а) неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема порушенням принципу верховенства права, оскільки посилання на частину першу статті 20 ГПК України як єдине і безальтернативне джерело права не є достатнім; б) порушенням норм процесуального права, зокрема, як стверджує скаржник, всупереч частині четвертій статті 236 ГПК України суди не врахували висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду стосовно розгляду справ за позовами про спонукання до виконання мирової угоди; в) невідповідністю висновку суду про те, що позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, підпункту 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, згідно з яким такі заяви підлягають розгляду в господарських судах.

17. Також ОСОБА_1 зазначає, що Господарським судом Одеської області за правилами господарського судочинства вже було розглянуто справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» - ОСОБА_2 про спонукання КС «Перше кредитне товариство» виконати умови цієї ж мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у частині погашення заборгованості в сумі 94 810,30 грн перед ОСОБА_2 . За результатом розгляду справи по суті Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 02 травня 2019 року про часткове задоволення позову.

18. Крім того, скаржник посилається на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки ухвала суду про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», то така ухвала не має статусу виконавчого документа, тому позивач обґрунтовано звернувся з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

19. У судовому засіданні позивач підтримав свою касаційну скаргу, просив суд її задовольнити. На питання головуючого у справі щодо правової природи його вимог до КС «Перше кредитне товариство», зазначених у мировій угоді, позивач відповів, що це заборгованість відповідача, яка виникла внаслідок неповернення останнім депозиту, внесеного позивачем у 2008 році.

Позиція відповідача у справі

20. У письмових поясненнях, які надійшли на електронну пошту Верховного Суду 15 січня 2021 року, КС «Перше кредитне товариство» просить суд касаційної інстанції залишити ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.

21. Відповідач указує, що позовна заява ОСОБА_1 не є заявою про відкриття провадження про банкрутство в розумінні Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ). При цьому чинне законодавства не передбачає: інших підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, ніж подання такої заяви; можливості розгляду інших заяв до боржника за відсутності самої справи про банкрутство; іншої процедури розгляду справ щодо процедур банкрутства, ніж та, що передбачена КУзПБ.

22. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовна заява ОСОБА_1 не може бути вирішена в порядку господарського судочинства, оскільки: у провадженні господарських судів не перебуває відкритої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство»; позивач є фізичною особою, яка не є суб`єктом господарської діяльності; спірні правовідносини не мають ознак корпоративних або інших, що віднесені до юрисдикції господарських судів.

23. Доводам позивача стосовно виконання державними виконавцем ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» уже було надано оцінку судом під час розгляду скарги позивача на відповідні дії державного виконавця в межах справи № 7/17-2087-2011. Зокрема, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15 січня 2020 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державної виконавця відмовлено.

24. Посилання позивача на аналогічну (на його думку) справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» про спонукання відповідача виконати умови тієї самої мирової угоди є безпідставними, оскільки вказана справа була розглянута Господарським судом Одеської області до набрання чинності КУзПБ. З цих самих підстав є необґрунтованими посилання позивача на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України».

25. ОСОБА_1 у касаційній скарзі замовчує існування справи № 522/5176/20 за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання умов тієї ж самої мирової угоди. На сьогодні розгляд Приморським районним судом м. Одеси цієї цивільної справи триває. Відповідач вважає, що саме районний суд є судом, встановленим законом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи. Посилання позивача на механізм виконання мирової угоди та норми Закону України «Про виконавче провадження» не змінюють підвідомчості спору, оскільки процесуальне законодавство дозволяє розглядати подібні справи залежно від конкретних обставин у межах як господарського, так і цивільного судочинства.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо юрисдикції суду

26. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 зазначив, що ухвала Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам, встановленим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження», тому він має право захистити свої права шляхом подання позову про спонукання до виконання мирової угоди саме до господарського суду, у випадку задоволення якого господарський суд видає наказ.

27. Натомість ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».

28. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався положеннями пунктів 1, 8 частини першої статті 20, пунктом 1 частини першої статті 175 ГПК України та частиною другою статті 7 КУзПБ та дійшов висновку, що за правилами господарського судочинства відсутність відкритого провадження у справі про банкрутство, в межах якої була затверджена мирова угода, на момент пред`явлення позову про спонукання до виконання цієї мирової угоди є підставою для відмови у відкритті провадження за таким позовом. Суд указав, що позовна заява позивача підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

29. Визначаючи юрисдикцію суду щодо вирішення цього спору, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

31. У статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

32. Звідси загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ визначений за правилами іншого судочинства.

33. Згідно з частинами першою, другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

34. Відповідно до пунктів 1, 8 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство.

35. Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

36. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

37. Одним зі способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватися лише прав та обов`язків сторін щодо предмета позову. Право сторін на укладання мирової угоди встановлено ГПК України.

38. За змістом частин першої - четвертої статті 78 ГПК України (у редакції, яка діяла на момент постановлення ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року в справі № 7/17-2087-2011), умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

39. За приписами частин першої - четвертої статті 192 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі.

40. Відповідно до статті 193 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

41. З аналізу наведених приписів ГПК України вбачається, що мирова угода у позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення.

42. На відміну від звичайного договору, мирова угода у позовному провадженні укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення.

43. Натомість у справах про банкрутство, провадження в яких здійснювалося до набрання чинності КУзПБ, інститут мирової угоди відрізнявся від мирової угоди у позовному провадженні та був передбачений як різновид судової процедури щодо боржника у справі про його банкрутство.

44. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» за заявою ОСОБА_3 , введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

45. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, провадження у цій справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було припинено. Ця ухвала винесена в межах справи про банкрутство згідно з приписами чинного на той момент Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року; далі - Закон № 2343-XII).

46. За приписами статті 35 Закону № 2343-XII під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

47. З наведеної норми вбачається, що мирова угода у процедурі банкрутства є правочином, який змінює строки виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами, які виникли з раніше укладених ними правочинів або інших підстав. Унаслідок укладення мирової угоди у процедурі банкрутства виникнення нових або додаткових зобов`язань не відбувається, проте змінюється строк виконання зобов`язань за раніше укладеними правочинами між боржником та його кредиторами або їх розмір.

48. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції.

49. У пункті 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Звідси оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII.

50. Оскільки в силу норм Закону № 2343-XII мирова угода у справі про банкрутство є самостійною судовою процедурою щодо боржника у справі про його банкрутство, то умови, порядок укладання та виконання такої мирової угоди, а також наслідки її невиконання були врегульовані нормами Закону № 2343-XII, які є спеціальними.

51. Відповідно до частин першої - третьої статті 37 Закону № 2343-XIIмирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.

52. Наслідки невиконання боржником мирової угоди визначені статтею 39 Закону № 2343-XII. Так, частинами першою, другою статті 39 цього Закону встановлено, що за заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.

53. Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 39 Закону № 2343-XII мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів. Розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не тягне її розірвання щодо інших кредиторів.

54. Крім того, згідно із частиною восьмою статті 39 Закону № 2343-XII у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою.

55. Відтак спеціальними нормами Закону № 2343-XII, які регламентують взаємини кредиторів та боржника у справі про банкрутство останнього, було передбачено право кредитора захистити свої права у випадку невиконання боржником мирової угоди як шляхом її розірвання за рішенням суду, так і шляхом пред`явлення своїх вимог до боржника.

56. З наведених норм права вбачається, що, на відміну від ухвали суду про затвердження мирової угоди у позовному провадженні, ухвала про затвердження мирової угоди у процедурі банкрутства не є виконавчим документом та не підлягає примусовому виконанню виконавчою службою. Невиконання боржником своїх договірних зобов`язань у строки, зазначені у мировій угоді, затвердженій у процедурі банкрутства, може мати наслідком звернення кредитора до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості в розмірі, передбаченому мировою угодою, в позовному або наказному провадженні, встановленому процесуальним законодавством.

57. Натомість Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно посилався на положення Закону № 4212-VI, тоді як до правовідносин, що виникли в межах справи № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», застосуванню підлягали норми Закону № 2343-XII.

58. Однак ще до моменту звернення ОСОБА_1 до господарського суду з позовною заявою про спонукання до виконання мирової угоди, а саме 21 жовтня 2019 року, набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень якого визнано таким, що втратив чинність, Закон № 2343-XII з наступними змінами.

59. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 910/26972/14 зазначив, що розділом ІІІ «Санація боржника» КУзПБ передбачено реабілітаційну процедуру щодо боржника із затвердженням плану санації, виконання якої може дозволити боржнику відновити свою платоспроможність. Відповідно до частини другої статті 51 КУзПБ передбачено ряд заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, перелік яких не є обмеженим. Зазначене дозволяє дійти висновку, що укладення мирової угоди між боржником та окремим кредитором на етапі санації є можливим. Однак укладення правочинів про прощення, розстрочення, відстрочення боргу має вирішуватися відповідно до глави 50 ЦК України «Припинення зобов`язання» (статей 604-609 ЦК України) та з урахуванням особливостей провадження у справі про банкрутство, які виключають укладення окремих видів правочинів на певних етапах процедури банкрутства (зокрема, внаслідок дії мораторію згідно зі статтею 41 КУзПБ), з метою уникнення задоволення вимог кредиторів в індивідуальному порядку та забезпечення усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав та законних інтересів; забезпечення конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі на умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів.

60. Також Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № Б13/115-12 вказав, що із сукупного аналізу положень КУзПБ та пояснювальної записки до проекту цього акта вбачається, що законодавець у цьому Кодексі прагнув об`єднати мирову угоду та санацію в єдину процедуру виходячи з подібності правових механізмів відновлення платоспроможності боржника, отже, включив правові інструменти, притаманні мировій угоді за Законом № 2343-XII (відстрочка, розстрочка та прощення (списання) кредиторами боргів боржника), до положень КУзПБ, що регламентують процедуру санації.

61. На відміну від Закону № 2343-XII, що передбачав можливість укладення мирової угоди у справі про банкрутство, у КУзПБ такої судової процедури банкрутства, як мирова угода, та порядку її укладення не встановлено. Як наслідок, у випадку невиконання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, КУзПБ не передбачено і процедури звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсною такої мирової угоди або її розірвання.

62. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 провадження у справі про банкрутство відповідача у цій справі - КС «Перше кредитне товариство» припинено, а в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відсутні дані про наявність будь-якого провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».

63. Відтак Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовна заява ОСОБА_1 про спонукання до виконання мирової угоди не може бути розглянута в межах будь-якої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» з огляду на відсутність останньої.

64. Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

65. Спір між фізичною особою ОСОБА_1 та КС «Перше кредитне товариство» виник у цивільних правовідносинах внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011.

66. Такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських відносинах, позивач не є підприємцем, отже, за предметною та суб'єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах.

67. Таким чином, перевіривши в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуальногоправа, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

68. Посилання скаржника на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, Велика Палата Верховного Суду до уваги не бере. Так, у справі № 2/101/09 Приватне мале підприємство «Юнтек» звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничого підприємства «Літа-М» про спонукання до виконання мирової угоди. Натомість у справі № 916/661/20 до господарського суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди звернувся ОСОБА_1 як фізична особа. Отже, за суб`єктним складом правовідносини у названих справах не є подібними.

69. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє аргументи позивача з посиланням на підпункт 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, оскільки правове регулювання укладення та виконання мирової угоди в позовному провадженні (про яку зазначається у підпункті 7.9 постанови) відрізняється від укладення та виконання мирової угоди в процедурі банкрутства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

70. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

71. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

72. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін.

Щодо судових витрат

73. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення судові витрати щодо перегляду справи в суді касаційної інстанції покладаються на скаржника.

74. Натомість, як уже зазначалося, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив останнього від сплати судового збору.

Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

Ю. Л. Власов

Судді:

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

К. М. Пільков

І. В. Григор`єва

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

В. В. Пророк

Д. А. Гудима

Л. І. Рогач

В. І. Данішевська

О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна

В. М. Сімоненко

Л. Й. Катеринчук

І. В. Ткач

Г. Р. Крет

С. П. Штелик

Джерело: ЄДРСР 94803670

Link to post
Share on other sites

Господарська юрисдикція Великої палати продовжує продукувати дуже сумнівні за якістю та логічною послідовністю постанови. До речі, суд навіть не може у висновку сформувати саму правову позицію.

В черговий раз тішать окремі думки, хоча й вони протирічать як рішенню, так і одна одній. Крім того, вони, мабуть, забули про свої раніше зроблені геніальні висновки, що спір члена кредитної спілки з повернення депозиту є корпоративним та розглядається у господарському суді.

Тобто зараз, завдяки господарській юрисдикції виникла чергова невизначеність з юрисдикцією в залежності від температури, фази луни, чи направлення вітру.

Суд прийшов до висновку, що спеціальними нормами Закону № 2343-XII, які регламентують взаємини кредиторів та боржника у справі про банкрутство останнього, було передбачено право кредитора захистити свої права у випадку невиконання боржником мирової угоди як шляхом її розірвання за рішенням суду, так і шляхом пред`явлення своїх вимог до боржника.

З наведених норм права вбачається, що, на відміну від ухвали суду про затвердження мирової угоди у позовному провадженні, ухвала про затвердження мирової угоди у процедурі банкрутства не є виконавчим документом та не підлягає примусовому виконанню виконавчою службою. Невиконання боржником своїх договірних зобов`язань у строки, зазначені у мировій угоді, затвердженій у процедурі банкрутства, може мати наслідком звернення кредитора до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості в розмірі, передбаченому мировою угодою, в позовному або наказному провадженні, встановленому процесуальним законодавством.

На відміну від Закону № 2343-XII, що передбачав можливість укладення мирової угоди у справі про банкрутство, у КУзПБ такої судової процедури банкрутства, як мирова угода, та порядку її укладення не встановлено. Як наслідок, у випадку невиконання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, КУзПБ не передбачено і процедури звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсною такої мирової угоди або її розірвання.

Спір між фізичною особою ОСОБА_1 та КС «Перше кредитне товариство» виник у цивільних правовідносинах внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011.

Такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських відносинах, позивач не є підприємцем, отже, за предметною та суб'єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах.

Link to post
Share on other sites

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/661/20 (провадження № 12-55гс20)

у господарській справі за позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (далі - КС «Перше кредитне товариство») про спонукання до виконання мирової угоди

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з указаним позовом, у якому просив суд зобов`язати відповідача виконати умови мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, про що видати наказ.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 31 травня 2011 року ухвалою Господарського суду Одеської області порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

05 березня 2013 року ухвалою Господарського суду Одеської області (справа № 7/17-2087-2011) затверджений реєстр кредиторів КС «Перше кредитне товариство», відповідно до якого вимоги позивача віднесені до четвертої черги кредиторів.

05 квітня 2016 року ухвалою Господарського суду Одеської області (справа № 7/17-2087-2011) затверджено мирову угоду, припинено дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, введеного ухвалою від 31 травня 2011 року, та припинено провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».

Відповідно до умов мирової угоди та графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість у сумі 3 тис. 910 грн 62 коп. частинами, а саме: 782 грн 12 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 тис. 173 грн 19 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 тис. 758 грн 78 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195 грн 53 коп. - строк погашення - І квартал 2020 року.

Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 тис. 910 грн 62 коп. не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з указаним позовом.

17 березня 2020 року ухвалою Господарського суду Одеської області, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Судові рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовом як фізична особа, позивач не є підприємцем, тому з огляду на відсутність у господарських судах відкритого провадження у справі про банкрутство відповідача та невіднесення цього спору статтею 20 ГПК України до юрисдикції господарського суду позовна заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а має розглядатися у порядку цивільного судочинства.

У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду касаційну скаргу на ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у якій просив судові рішення скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу обґрунтовано неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема порушенням принципу верховенства права, адже посилання на частину першу статті 20 ГПК України як єдине і безальтернативне джерело права не є достатнім; неврахуванням судами висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду стосовно розгляду справ за позовами про спонукання до виконання мирової угоди; невідповідністю висновків суду, що позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

ОСОБА_1 зазначив, що Господарським судом Одеської області за правилами господарського судочинства вже було розглянуто справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» - ОСОБА_2 про спонукання КС «Перше кредитне товариство» виконати умови цієї ж мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у частині погашення заборгованості в сумі 94 тис. 810 грн 30 коп. перед ОСОБА_2 . За результатом розгляду справи по суті Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 02 травня 2019 року про часткове задоволення позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилався на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, про те, що оскільки ухвала суду про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», то така ухвала не має статусу виконавчого документа, а відтак позивач обґрунтовано звернувся з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

15 січня 2021 року на електронну пошту Верховного Суду від КС «Перше кредитне товариство» надійшли письмові пояснення, в яких спілка просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року - без змін.

Зазначала, що доводам позивача стосовно виконання державним виконавцем ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі №7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» уже було надано оцінку судом під час розгляду скарги позивача на дії державного виконавця в межах справи № 7/17-2087-2011. Зокрема, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15 січня 2020 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця відмовлено.

Посилання позивача на аналогічну, на думку кредитної спілки, справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» про спонукання відповідача виконати умови тієї самої мирової угоди є безпідставними, оскільки вказана справа була розглянута Господарським судом Одеської області до набрання чинності Кодексом України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ). З цих самих підстав є необґрунтованими посилання позивача на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України».

ОСОБА_1 у касаційній скарзі замовчує існування справи № 522/5176/20 за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання умов тієї ж самої мирової угоди. На сьогодні розгляд Приморським районним судом м. Одеси цієї цивільної справи триває. Відповідач вважає, що саме цей суд є судом, встановленим законом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи. Посилання позивача на механізм виконання мирової угоди та норми Закону України «Про виконавче провадження» в редакції від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) не змінюють підвідомчості спору, оскільки процесуальне законодавство дозволяє розглядати подібні справи залежно від конкретних обставин у межах як господарського, так і цивільного судочинства.

19 червня 2020 року Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду ухвалою відкрив касаційне провадження та призначив справу до розгляду.

15 липня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду передано цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначала, що ОСОБА_1 вже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси.

03 квітня 2020 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси (справа № 522/5176/20) у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено з тієї підстави, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, 09 червня 2020 року постановою Одеського апеляційного суду ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року (справа № 522/5176/20) скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

08 вересня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято та призначено до розгляду.

19 січня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року - без змін.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що, на відміну від звичайного договору, мирова угода укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення. Мирова угода, укладена у справах позовного провадження, не є договором у цивільному/господарському-правовому розумінні, оскільки порядок її укладення та затвердження регламентовано положеннями ГПК України, проте вона має на меті припинення спору на умовах, погоджених сторонами та затверджених судом. Наведений правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 904/8731/17 та від 21 травня 2019 року у справі № 916/2889/13, відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав.

Вказувала, що у справах про банкрутство, провадження в яких здійснювалося до набрання чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, інститут мирової угоди був передбачений як різновид судової процедури щодо боржника у справі про його банкрутство.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що мирова угода у процедурі банкрутства є правочином, який змінює строки виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами, які виникли з раніше укладених ними правочинів або з інших підстав. Унаслідок укладення мирової угоди у процедурі банкрутства виникнення нових або додаткових зобов`язань не відбувається, проте змінюється строк виконання зобов`язань за раніше укладеними правочинами між боржником та його кредиторами або їх розмір.

19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) викладено в новій редакції.

У пункті 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII.

У силу норм Закону № 2343-XII мирова угода у справі про банкрутство є самостійною судовою процедурою щодо боржника у справі про його банкрутство, то й умови та порядок укладання такої мирової угоди регулюються нормами Закону, які є спеціальними.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спеціальними нормами Закону № 2343-XII, які регламентують відносини кредиторів та боржника у справі про банкрутство останнього, було передбачено право кредитора захистити свої права у випадку невиконання боржником мирової угоди як шляхом її розірвання за рішенням суду, так і шляхом пред`явлення своїх вимог до боржника.

Тому зробила висновок, що, на відміну від ухвали суду про затвердження мирової угоди у позовному провадженні, ухвала про затвердження мирової угоди у процедурі банкрутства не є виконавчим документом та не підлягає примусовому виконанню виконавчою службою. Невиконання боржником своїх договірних зобов`язань у строки, зазначені у мировій угоді, затвердженій у процедурі банкрутства, може мати наслідком звернення кредитора до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості в розмірі, передбаченому мировою угодою, в позовному або наказному провадженні, встановленому процесуальним законодавством.

Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне звернути увагу на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно посилався на положення Закону № 4212-VI, тоді як до правовідносин, що виникли в межах справи № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», застосуванню підлягали норми Закону № 2343-XII.

Зазначала, що до моменту звернення ОСОБА_1 до господарського суду з позовною заявою про спонукання до виконання мирової угоди, а саме 21 жовтня 2019 року, набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» якого визнано таким, що втратив чинність, зокрема Закон № 2343-XII з наступними змінами.

Тому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що, на відміну від Закону № 2343-XII, що передбачав можливість укладення мирової угоди у справі про банкрутство, у КУзПБ такої судової процедури банкрутства, як мирова угода, та порядку її укладення не встановлено. Як наслідок, у випадку невиконання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, КУзПБ не передбачено і процедури звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсною такої мирової угоди або її розірвання.

Відтак Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовна заява ОСОБА_1 про спонукання до виконання мирової угоди не може бути розглянута в межах будь-якої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» з огляду на відсутність останньої.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір між фізичною особою ОСОБА_1 та КС «Перше кредитне товариство» виник внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011.

Тому Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських правовідносинах, позивач не є підприємцем, а отже, за висновками Великої Палати Верховного Суду, за предметною та суб`єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.

Суди попередніх інстанцій установили, що 31 травня 2011 року ухвалою Господарського суду Одеської області порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» за заявою ОСОБА_3 , введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

05 квітня 2016 року ухвалою Господарського суду Одеської області (справа № 7/17-2087-2011) затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, провадження у цій справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було припинено.

Ця ухвала винесена в межах справи про банкрутство згідно з приписами чинного на той час Закону № 2343-XII.

За умовами мирової угоди та відповідно до графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість в сумі 3 тис. 910 грн 62 коп. частинами, а саме: 782 грн 12 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 тис. 173 грн 19 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 тис. 758 грн 78 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195 грн 53 коп. - строк погашення - І квартал 2020 року.

Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 тис. 910 грн 62 коп. не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

При розгляді вказаної справи вирішувалося питання щодо її юрисдикційності та порядку вирішення спору

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі-Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria) Комісія висловила думку, що термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». У деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначене законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2003 року у справі «Хуліо Боу Жиберт та Ель Хогар і ля Мода проти Іспанії») (Julio BouGibert andEl HogarY La ModaJ. A. X. A. v. Span).

За частинами першою, другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство.

Аналогічні положення передбачалися і у статті 12 ГПК України на час розгляду справи про банкрутство та постановлення ухвали про затвердження мирової угоди.

21 жовтня 2019 року набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» якого визнано таким, що втратив чинність Закон № 2343-XII з наступними змінами. Цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Пунктом 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» КУзПБ встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону № 2343-XII. Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» КУзПБ цей Кодекс набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через шість місяців з дня набрання чинності цим Кодексом.

У пункті 2 цього розділу зазначено, що з дня введення в дію цього Кодексу визнати таким, що втратив чинність Закон № 2343-XII.

У статті 2 КУзПБ визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

Згідно зі статтею 7 цього Кодексу спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Тобто на час звернення ОСОБА_1 з позовом діяло правило, за яким усі питання у справах про банкрутство належали до компетенції господарського суду.

Одним зі способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову (частини перша і третя статті 78 ГПК України у редакції, чинній на час затвердження мирової угоди у справі про банкрутство).

Право сторін на укладення мирової угоди передбачено положеннями цієї ж статті.

За змістом частин першої - четвертої статті 78 ГПК України (у редакції, яка діяла на час постановлення ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року в справі № 7/17-2087-2011), умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

На відміну від звичайної угоди, мирова угода, що укладається в господарському процесі укладається в процесі розгляду справи у господарському суді; укладається у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; не лише змінює матеріально-правові відносини, а й припиняє процесуально-правові відносини; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового акта.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 192 ГПК України ( тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі.

За положеннями статті 193 ГПК України виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою.Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом № 1404-VIII. У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Отже, як у попередній редакції ГПК України, так і в чинній редакції передбачено право сторін укласти мирову угоду, суду - таку мирову угоду затвердити, постановивши відповідну ухвалу, а наслідком затвердження мирової угоди є закриття провадження у справі та право стягувача на примусове виконання боржником умов мирової угоди.

Жодних особливостей як укладення мирової угоди, так і її примусового виконання КУзПБ не містить, як не містить і обмежень щодо укладення мирової угоди під час провадження у справі про банкрутство та щодо примусового виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди у такій справі.

Разом з тим на час затвердження мирової угоди у справі про банкрутство особливості такого затвердження та виконання мирової угоди у справі про банкрутство були передбачені в Законі № 2343-XII.

19 січня 2013 року набрав чинності Закон № 4212-VI, яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції.

У пункті 1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII.

У розділі IV Закону № 2343-XII урегульовано питання укладення мирової угоди у справі про банкрутство.

Згідно зі статтею 35 Закону № 2343-XII під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

У статті 37 цього Закону передбачалося, що мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.

Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.

Згідно із частинами п`ятою та шостою статті 38 Закону № 2343-XII з дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно з умовами мирової угоди. Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство.

У статті 39 цього Закону передбачалися наслідки невиконання мирової угоди, а саме: за заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода

може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують

підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним

законодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що

господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у

встановленому порядку.

Вимоги конкурсних кредиторів, за якими зроблено розрахунки згідно з умовами мирової угоди, вважаються погашеними.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду в разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів; розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не зумовлює її розірвання щодо інших кредиторів.

У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються в повному розмірі у незадоволеній частині.

У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі порушення провадження у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою.

Можна зробити висновок, що Закон № 2343-XII передбачав особливості укладення, виконання, розірвання та наслідки невиконання мирової угоди.

Разом з тим про обов`язковість виконання мирової угоди боржником передбачалося й у вказаному Законі.

При цьому жодних обмежень чи особливостей примусового виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою господарського суду, Закон № 2343-XII не містить і не обмежує дії загальних норм ГПК України. Тому вважаємо, що ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди при розгляді справи про банкрутство підлягає примусовому виконанню відповідно до вимог ГПК України додатково з урахуванням особливостей, передбачених Законом № 2343-ХІІ.

Такий висновок можна зробити, якщо враховувати, що редакція Закону № 2343-ХІІ приймається на час порушення справи про банкрутство.

Можна звернути увагу, що і в Законі № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI), а саме в розділі V, передбачено підстави укладення, виконання, розірвання та наслідки невиконання мирової угоди.

Частиною першою статті 77 Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами.

Положеннями статті 79 цього Закону встановлено, що мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про закриття провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.

Згідно із частинами п`ятою та шостою статті 81 Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) з дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів відповідно до умов цієї мирової угоди. Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство.

Частиною дев`ятою статті 82 Закону № 2343-ХІІ (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що в разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою.

Тобто і в указаній редакції Закону № 2343-ХІІ не передбачалося неможливості застосування до мирової угоди та ухвали про її затвердження вимог ГПК України та не зазначалося про заборону чи неможливість примусового виконання цієї ухвали.

Отже, ухвала від 05 квітня 2016 року Господарського суду Одеської області у справі № 7/17-2087-2011, якою затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, а провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», припинено підлягала виконанню з урахуванням вимог ГПК України та Закону № 1404-VIII.

Право на забезпечення виконання судового рішення є невід`ємною частиною права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції. У пункті 40 рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» ЄСПЛ наголосив що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення від 27 серпня 1991 року у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece), пункт 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 Конвенції тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункти 34, 36).

Для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж ЄСПЛ уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. рішення від 26 вересня 1996 року у справах «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) та «Заппія проти Італії» (Zappia v. Italy)).

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

За положенням статті 18 ГПК України у редакції, що діяла на час виконання мирової угоди та розгляду справи, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

У частині першій статті 232 ГПК України визначено види судових рішень. Судовими рішеннями є:

1) ухвали;

2) рішення;

3) постанови;

4) судові накази.

Відповідно до статті 326 ГПК України у чинній редакції судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Як убачається з матеріалів справи та установлено судами, з моменту визнання господарським судом у попередньому засіданні 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 заявлених кредитором вимог до боржника вимога позивача ОСОБА_1 віднесена до четвертої черги кредиторів. Тобто його вимоги включені до реєстру акцептованих вимог кредитора на суму грошових коштів, внесених як вклад на депозит КС «Перше кредитне товариство», та є учасником провадження.

Можна зробити висновок, що за таких обставин відбувся судовий розгляд по суті його вимог про стягнення коштів (ухвала господарського суду про визнання цих вимог з включенням їх до реєстру вимог кредиторів від 05 березня 2013 року), що виключає необхідність його повторного звернення до суду в порядку позовного провадження про стягнення суми заборгованості за депозитом чи з будь-яким іншим позовом про стягнення вказаних коштів.

Пред`явлення вимоги до боржника в обсязі, передбаченому мировою угодою згідно із частиною восьмою статті 39 Закону № 2343-ХІІ, є способом виконання судового рішення у справі про банкрутство (ухвали про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство), яке має розглядатися тим судом, який здійснював провадження у справі про банкрутство (судом господарської юрисдикції, що розглянув справу про банкрутство).

Розділ V«Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у господарських справах» ГПК України щодо виконання судових рішень, прийнятих у процедурі банкрутства у випадку, якщо провадження у справі про банкрутство припинено із збереженням боржника як юридичної особи, не виключає можливості застосування загальних норм цього Кодексу.

З урахуванням дії процесуальної норми у часі застосовуються положення статей 192, 193 ГПК України у чинній редакції.

Тому можна зробити висновок, що наслідки укладення мирової угоди у справі про банкрутство не відрізняються від наслідків укладення мирової угоди в іншій господарській справі.

При укладенні мирової угоди у справі про банкрутство наслідки щодо її виконання передбачено статтею 326 ГПК України.

У пункті 2 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII відповідно до цього Закону передбачено, що примусовому виконанню підлягають рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема: ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.

У частині першій статті 4 Закону № 1404-VIII передбачено вимоги до виконавчого документа. У виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред`явлення рішення до виконання.

У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема, місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти.

Частиною четвертою статті 4 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо, зокрема: боржника визнано банкрутом (пункт 3); виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону (пункт 6).

У разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим цією статтею, стягувач має право звернутися до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із зазначеними вимогами.

Ухвала суду є виконавчим документом лише у випадку, якщо вона містить усі реквізити виконавчого документа, передбачені Законом № 1404-VIII.

У випадку якщо ухвала суду не відповідає таким вимогам, а відповідні зміни не можуть бути внесені у зв`язку із припиненням провадження, єдиною можливістю примусового виконання ухвали про затвердження мирової угоди є видача наказу про виконання ухвали про затвердження мирової угоди.

Такий висновок підтверджується і частиною першою статті 327 ГПК України, згідно з якою виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки висловлено в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) та в пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).

11 квітня 2019 року Другий приморський відділ державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області Міністерства юстиції України направив позивачу повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі статті 4 Закону № 1404-VIII, оскільки він не відповідає вимогам до виконавчого документа.

Обрання способу захисту порушеного права є виключним правом позивача відповідно до принципу диспозитивності. Втручання у таке право можливе лише у тому разі, якщо суд вважає, що це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, чи застосовує інший, ефективний спосіб захисту права.

За положеннями статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З огляду на наведене відмова у відкритті провадження у справі, що переглядається у спосіб, який суперечить принципу юридичної визначеності, і висновки судів про те, що за суб`єктним складом цей позов не підлягає розгляду у господарському судочинстві, а має розглядатися у порядку цивільного судочинства, є неприйнятним як виправдання невиконання судового рішення та підтвердження його необов`язковості, що насамперед суперечить конституційним засадам правосуддя.

Зазначена справа є фактично продовженням справи про банкрутство, оскільки стосується примусового виконання ухвали про затвердження мирової угоди. Тому такі вимоги не можуть бути розглянуті у порядку іншого, ніж господарське, судочинства.

У цьому випадку суд із застосуванням вимог статті 5 ГПК України мав вирішити питання про можливість примусового виконання ухвали господарського суду та про видачу судового наказу на її примусове виконання щодо позивача.

Спонукання особи звертатися до кількох судів з новими позовами про стягнення з того ж відповідача тих же коштів, які за судовим рішенням уже присуджені позивачу, не передбачено чинним законодавстві, вочевидь, суперечить конституційним засадам судочинства.

Крім того, як установлено судами, ОСОБА_1 вже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, в порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси.

03 квітня 2020 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси (справа № 522/5176/20) у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено з тієї підстави, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а 09 червня 2020 року постановою Одеського апеляційного суду ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року (справа № 522/5176/20) скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Це свідчить про те, що позивач був змушений неодноразово звертатися до суду для реалізації своїх прав щодо виконання судового рішення.

Тому відмова у відкритті провадження не відповідає засадам ГПК України, оскільки судовий захист повинен відбуватися в порядку визначеного судочинства.

Таким чином, висновки судів не ґрунтуються на конституційних засадах правосуддя, вимогах чинного законодавства щодо обов`язковості виконання судового рішення.

Вважаємо, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження за позовом про спонукання до виконання мирової угоди є необґрунтованими, і такий спір має розглядатися в порядку господарського судочинства в порядку виконання судового рішення господарського суду.

Судді: О. М. Ситнік

М. І. Гриців

О. Б. Прокопенко

Джерело: ЄДРСР 94666798

Link to post
Share on other sites

19 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 916/661/20

Провадження № 12-55гс20

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Катеринчук Л. Й., Пророка В. В., Єленіної Ж. М. стосовно постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року, ухваленої за наслідком розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 за позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (далі - КС «Перше кредитне товариство», відповідач) про спонукання до виконання мирової угоди.

Відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, про наявність якої повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

Короткий виклад позовних вимог та обставин справи

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до КС «Перше кредитне товариство», в якому просив суд зобов`язати відповідача виконати умови мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», про що видати наказ.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач не виконував взятих на себе зобов`язань відповідно до умов мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство відповідача, згідно з графіком погашення заборгованості на загальну суму 3 910, 62 грн (у період з II кварталу 2017 року по I квартал 2020 року) та зазначав про необхідність зобов`язати (спонукати) відповідача оплатити йому цю суму шляхом видачі наказу суду про стягнення.

Закривши провадження з розгляду такого спору, місцевий суд та апеляційний суд погодилися з тим, що вимоги про спонукання до виконання мирової угоди у справі про банкрутство мають розглядатися цивільним судом, оскільки за своєю правовою природою зобов`язання відповідача перед позивачем виникли з цивільно-правового договору, укладеного відповідачем з фізичною особою, мирова угода не змінила його правової природи, а тому зазначений спір має розглядатися не в господарській, а в цивільній юрисдикції, так як положеннями частини першої статті 20 ГПК України не віднесено до компетенції господарських судів даного виду спорів.

Оскаржуючи ці рішення, позивач зауважив на помилковості висновків судів про необхідність розгляду даного спору за правилами цивільного судочинства, оскільки предметом спору є виконання відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за мировою угодою, яка затверджена ухвалою суду у справі про банкрутство, що безпосередньо пов`язано з правовідносинами щодо виконання ухвали суду у справі про банкрутство та сприятиме більш ефективному захисту ним своїх цивільних прав саме в господарському судочинстві шляхом спонукання відповідача до виконання умов мирової угоди на суму 3 910, 62 грн.

Позивач аргументував, що Господарським судом Одеської області, яким здійснювалося провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», у такий спосіб було розглянуто позов кредитора фізичної особи ОСОБА_2 до відповідача в цій справі, який виник внаслідок невиконання відповідачем умов тієї ж мирової угоди, та частково задоволено позовні вимоги цього кредитора-фізичної особи про спонукання до вчинення певних дій (виконання мирової угоди, затвердженої у справі про банкрутство, справа № 916/312/19).

Висновки Великої Палати Верховного Суду

За наслідками розгляду справи № 916/661/20 Велика Палата Верховного Суду постановою від 19 січня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, апостанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін.

Погоджуючись з висновками мотивувальної частини постанови Великої Палати Верховного Суду про те, що мирова угода, укладена у справі про банкрутство, як наслідок окремої процедури відповідно до статей 35-36 Закону №2343-ХІІ не має ознак виконавчого документа відповідно до статті 192 ГПК України, вважаємо за необхідне звернути увагу на таке.

1. Процедура банкрутства є окремою судовою процедурою, яка здійснюється судами господарського судочинства з переважним застосуванням норм матеріального та процесуального права, визначених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Законом про банкрутство) у відповідній редакції, що застосовується до такого боржника, або Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ, стаття 4 Закону №2343-ХІІ, стаття 7 Закону про банкрутство в редакції Закону №4212-VІ, стаття 6 Кодексу). Відповідно до частини шостої статті 12 ГПК України, положення ГПК України застосовуються до процедур банкрутства як загальні норми процесуального права, у випадку якщо іншого не передбачено спеціальними процесуальними нормами, які визначені Законом про банкрутство чи КУзПБ.

2. Під час здійснення процедури банкрутства приймаються судові рішення, поіменовані ухвалами, які мають ознаки розгляду по суті спірних вимог між кредитором та боржником та є за своєю правовою природою рішеннями суду в розумінні статті 233 ГПК України у звичайному позовному провадженні.

До таких судових рішень належать у процедурі банкрутства, зокрема, ухвали про розгляд спірних вимог кредиторів та ухвали попереднього судового засідання, прийняті в ході розгляду грошових вимог кредиторів у справі про банкрутство по суті кредиторських вимог.

Після визнання кредиторських вимог у справі про банкрутство за наслідком прийняття таких судових рішень (ухвал), грошові вимоги кредиторів вважаються визнаними у належній судовій процедурі та підлягають задоволенню із застосуванням спеціальних механізмів процедури банкрутства, одним з яких було укладення мирової угоди у справі про банкрутство відповідно до статей 35-37 Закону про банкрутство (в редакції Закону №2343-ХІІ, яка застосовувалася до відповідача у процедурі банкрутства).

Дійсно, мирова угода у справі про банкрутство не змінює правової природи тих первісних зобов`язань сторін, з яких виникли грошові вимоги (грошових чи речово-правових у цивільних правовідносинах, податкових, зобов`язань зі сплати соціальних внесків та інших), які були визнані судом та виражені у грошовій формі у справі про банкрутство ухвалою попереднього судового засідання чи ухвалою про розгляд вимог кредитора з висновками про включення їх до реєстру вимог кредиторів.

3. Відтак, прийняття у справі про банкрутство судових рішень про визнання спірних вимог кредитора (включення його до реєстру кредиторів у справі про банкрутство) та судового рішення про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство на умовах відстрочення (розстрочення) виконання зобов`язань боржником, виключає необхідність доказування у позовному провадженні обґрунтованості таких вимог до боржника, а, відповідно, необхідність повторного розгляду цих вимог по суті у судах різних юрисдикцій (господарській, цивільній чи адміністративній).

4. Вважаємо, що правовою проблемою, яка виникла у даній справі, є віднайдення ефективного способу захисту цивільних прав кредитора (позивача), розмір вимог якого було визнано за судовими рішеннями у справі про банкрутство, та в ході розгляду справи про банкрутство шляхом укладення мирової угоди боржник прийняв на себе зобов`язання задовольнити ці вимоги у певні строки.

У випадках невиконання боржником (відповідачем) у добровільному порядку прийнятих на себе зобов`язань за мировою угодою кредитор може розірвати таку мирову угоду у частині своїх вимог (частина шоста статті 39 Закону №2343-ХІІ) або пред`явити вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою (частина восьма статті 39 Закону №2343-ХІІ). Такі вимоги кредитора розглядаються господарським судом який здійснював провадження у справі про банкрутство та можуть бути підставою поновлення провадження у справі про банкрутство в цілому.

5. Розгляд вимоги кредитора до боржника про виконання зобов`язання за мировою угодою, затвердженою судом у справі про банкрутство, вже не означає розгляду спору по суті таких вимог, оскільки вони були розглянуті та визнані судовими рішеннями у справі про банкрутство (ухвалами про розгляд вимог кредитора чи ухвалою про затвердження реєстру вимог кредиторів). У даному випадку суд перевіряє обставини виконання боржником умов мирової угоди у справі про банкрутство, тобто суд має здійснити перевірку виконання судового рішення, яким затверджена ця мирова угода.

6. Отже, пред`явлення вимоги до боржника в обсязі, передбаченому мировою угодою згідно з частиною восьмою статті 39 Закону №2343-ХІІ, є способом виконання судового рішення у справі про банкрутство (ухвали про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство), який має реалізовуватися тим судом, який здійснював провадження у справі про банкрутство (судом господарської юрисдикції, що розглянув справу про банкрутство).

7. Законом про банкрутство не передбачено особливостей виконання судових рішень у справі про банкрутство поза межами провадження у справі про банкрутство. Такі рішення виконуються ліквідатором із застосуванням механізмів реалізації майна боржника у процедурі банкрутства під час здійснення провадження у справі про банкрутство та інших способів задоволення вимог кредиторів у такій процедурі.

Зазначене не виключає можливості застосування загальних процесуальних норм, передбачених Розділом V"Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у господарських справах" ГПК України щодо виконання судових рішень, прийнятих у процедурі банкрутства у випадку, якщо провадження у справі про банкрутство припинено із збереженням боржника як юридичної особи.

8. Статтею 124 Конституції України регламентовано, що правосуддяв Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна із сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, невизнаними чи оспореними.

Приписами частини другої статті 4 ГПК Українигарантовано право фізичним особам, які не є підприємцями, на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду.

Перелік справ, віднесених до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, згідно з пунктом 8 частини першої якого, до нього включено справи про банкрутство.

9. Отже, фізичні особи, які не мають статусу суб`єкта господарювання, вправі здійснювати захист своїх прав та законних інтересів щодо виконання судових рішень, прийнятих у справах про банкрутство, із застосуванням загальних правил виконання судових рішень у господарських судах відповідно до розділів V-VІ ГПК України.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено порушення у 2011 році щодо відповідача справи про банкрутство та визнання ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 вимог позивача у цій справі на суму 3 910, 62 грн до четвертої черги задоволення.

Отже, процесуально результат розгляду судом вимог позивача до боржника оформлено ухвалою господарського суду про затвердження вимог кредиторів, що є різновидом судового рішення, у якому суд відображає розмір та перелік усіх визнаних судом вимог кредиторів, у тому числі фізичних осіб, які вносяться розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів.

10. У судовому засіданні 19 січня 2021 року позивач надав пояснення щодо правової природи його вимог до відповідача, зазначених у мировій угоді, як таких, що є заборгованістю відповідача, яка виникла внаслідок неповернення КС «Перше кредитне товариство» депозиту, внесеного позивачем у 2008 році.

Отже, з моменту визнання господарським судом у попередньому засіданні 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 заявлених кредитором вимог до боржника, позивач ( ОСОБА_1 ) набув статусу конкурсного кредитора на суму грошових коштів, внесених як вклад на депозит відповідача (КС «Перше кредитне товариство») та є учасником провадження.

Велика Палата Верховного Суду у цій постанові дійшла висновку, що мирова угода у справі про банкрутство є правочином, який змінює строки виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами, які виникли з раніше укладених ними правочинів або інших підстав.

11. Погоджуючись з таким висновком, наголошуємо на тому, що у позивача вже існує рішення суду про розгляд по суті його грошових вимог (ухвала про визнання цих вимог з включенням їх до реєстру вимог кредиторів від 05 березня 2013 року), що виключає необхідність його повторного звернення до суду у порядку позовного провадження про стягнення зазначеної суми. Така сума є безспірною.

Затвердження ухвалою господарського суду від 05 квітня 2016 року мирової угоди у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» та закриття провадження у справі у зв`язку з відновленням платоспроможності боржника, зумовило наявність у ОСОБА_1 , як конкурсного кредитора, законних очікувань щодо належного виконання КС «Перше кредитне товариство» умов мирової угоди щодо сплати на його користь грошових коштів на суму 3 910, 62 грн. частинами згідно графіка погашення заборгованості, яка затверджена судовим рішенням у справі про банкрутство з припиненням провадження.

12. Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина перша статті 2 ГПК України). Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданнями господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статті 2 ГПК України).

Складовою права на ефективний судовий захист є забезпечення належного та своєчасного виконання судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду спорів, що відповідає принципу обов`язковості судових рішень, які набрали законної сили.

13. Водночас, невиконання суб`єктом господарювання, платоспроможність якого відновлено за наслідком укладення мирової угоди у справі про банкрутство та її затвердження ухвалою господарського суду, умов мирової угоди щодо конкретного кредитора, вимоги якого визнано у справі про банкрутство за судовим рішенням, становить порушення права такого кредитора на судовий захист у справі господарського судочинства в розумінні статті 6 Конвенції, оскільки виконання судового рішення є складовою частиною судового провадження. Таке порушення боржника вимагає виконання державою своїх позитивних зобов`язань за наданими особі гарантіями щодо обов`язковості виконання судових рішень всіма органами на території України, які реалізуються шляхом здійснення судового контролю за прийнятими у справі про банкрутство рішеннями, зокрема щодо виконання боржником умов укладеної та затвердженої судом у справі про банкрутство мирової угоди.

Частиною першою статті 327 ГПК України передбачено, що виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Отже й контроль за виконанням судового рішення має здійснюватися тим судом, який його приймав.

Відтак, належним способом захисту інтересів заявника (позивача) у даній справі є звернення до господарського суду, який розглянув справу про банкрутство, про прийняття судового рішення (ухвали) про видачу наказу суду для забезпечення виконання умов затвердженої судом мирової угоди у справі про банкрутство та стягнення з боржника 3 910, 62 грн. При цьому, для захисту інтересів заявника суд не позбавлений можливості розглянути подану ним "позовну заяву" як звернення в порядку виконання судового рішення у справі про банкрутство, виходячи з суті вимог заявника у цій справі.

З огляду на таке, за наслідком розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 постанову апеляційного суду та ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі слід було скасувати з передачею заяви ОСОБА_1 для розгляду у справу № 7/17-2087-2011 для вжиття заходів контролю за виконанням прийнятого судового рішення (мирової угоди) шляхом винесення ухвали про стягнення грошової суми та видачею відповідного наказу суду.

Таке рішення в повній мірі відповідало б застосуванню завдань господарського судочинства щодо ефективності захисту прав фізичної особи у справі про банкрутство та не суперечило б застосуванню загальних положень ГПК України щодо здійснення контролю за виконанням судових рішень саме тим судом, який ці рішення приймав.

Судді Великої Палати

Верховного Суду Л. Й. Катеринчук

В. В. Пророк

Ж. М. Єленіна

Джерело: ЄДРСР 94525432

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 367/4695/20
      Провадження № 14-12цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року у складі судді Саранюк Л. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В.
      у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради про проведення перерахунку споживачам послуг та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2020 року Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» (далі - ГО «Ірпінська спілка споживачів») звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради (далі - КП «УЖКГ «Ірпінь»), у якому просила зобов`язати відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на загальну суму 3 331 124,83 грн.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що жителі міста Ірпеня та інші громадяни України, споживачі комунальних послуг, з метою захисту своїх прав створили ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка зареєстрована Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) 24 липня 2020 року.
      Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Під час здійснення своєї статутної діяльності позивачем встановлено, що Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області в січні 2019 року провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на суму 3 331 124,83 грн.
      Припис № 1 від 28 січня 2019 року є чинним та не скасований у судовому порядку, проте відповідач його не виконав, чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн.
      Позивач із посиланням на пункти 9 та 10 частини першої статті 25 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) вказав, що об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій та відповідно до законодавства захищати в суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства, а ГО «Ірпінська спілка споживачів» є належним позивачем.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      31 липня 2020 року ухвалою Ірпінського міського суду Київської області у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ірпінська спілка споживачів» до КП «УЖКГ «Ірпінь» про проведення перерахунку споживачам послуг відмовлено. Роз`яснено позивачу, що справа належить до юрисдикції господарських судів.
      Ухвала мотивована тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а її розгляд відноситься до юрисдикції господарського суду, оскільки спір виник між юридичними особами.
      13 жовтня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ірпінська спілка споживачів» залишено без задоволення, а ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір між суб`єктами господарювання підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що окремої процедури для захисту прав групи осіб Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) не містить.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У листопаді 2020 року ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права і просила судові рішення скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що на підставі частини другої статті 4 ЦПК України ГО «Ірпінська спілка споживачів» звернулася з позовом на захист прав невизначеного кола споживачів міста Ірпеня - фізичних осіб відповідно до пункту 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-ХІІ та її Статуту.
      Зазначала, що правовідносини, які виникли внаслідок порушення відповідачем прав споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій через неналежне визначення ціни послуг, є майновими, цивільними правовідносинами між відповідачем і фізичними особами - мешканцями багатоповерхових будинків, яких відповідач обслуговує. Сторонами спору фактично є споживачі послуг, які хоч і не є стороною судового процесу, проте саме їх порушені права і підлягають поновленню відповідачем, яким є КП «УЖКГ «Ірпінь».
      Посилалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15, у якій зроблено висновки про те, що спір за участю громадської організації розглядається в порядку господарського судочинства, лише у випадках, якщо між сторонами наявні господарські правовідносини, предметом спору є майно або речові права на майно такої громадської організації, а також щодо організаційних відносин у межах створення та діяльності громадської організації як юридичної особи, що свідчить про належність їх до правовідносин у сфері господарювання.
      У цій справі ГО «Ірпінська спілка споживачів» виступає не як суб`єкт господарювання, між нею та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні господарські відносини, позовна заява спрямована не на захист прав організації, а на захист прав третіх осіб - споживачів, у Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК України) відсутня норма, що прямо передбачає вирішення вказаного спору господарським судом, тому цей спір не має розглядатися в порядку господарської юрисдикції.
      Вважала, що спір за позовом громадської організації, який направлений на захист прав споживачів, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      19 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      14 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      20 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» у касаційній скарзі посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15 (провадження № 12-726гс18), за яким визначено випадки, коли спір за позовом громадської організації підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Дослідивши наведений вище правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що він стосується інших (не тотожних) правовідносин, які є відмінними від правовідносин, які виникли в цій справі.
      11 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      24 липня 2020 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ірпінська спілка споживачів», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      Позивач вказував, що в січні 2019 року Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої було складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року, відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року кошти в розмірі 3 331 124,83 грн шляхом здійснення перерахунку. Відповідач не виконав зазначений припис чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн.
      Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства шляхом зобов`язання відповідача повернути кошти (здійснити перерахунок) споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року на загальну суму 3 331 124,83 грн.
      Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду має визначити, які правовідносини виникли між сторонами - громадською організацією (об`єднанням споживачів) та юридичною особою, яка надає комунальні послуги, з приводу проведення перерахунку вартості послуг.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 ГПК України.
      Так, частиною 1 статті 20 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачалося, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ за позовом громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до юридичної особи про захист прав споживачів, але на її розгляді перебувала цивільна справа № 199/1478/17 (провадження № 14-52цс19) за скаргою громадської організації, яка не мала статусу юридичної особи, поданою в інтересах фізичної особи - члена цієї організації, у якій Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що громадська організація без статусу юридичної особи не є особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи (постанова від 13 березня 2019 року).
      Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 200/13835/15-ц, у якій громадська організація звернулася з позовом в інтересах фізичної особи - споживача, суд касаційної інстанції зробив висновок, що право громадської організації споживачів (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача не передбачене нормами законодавства.
      Отже, справи, що розглядалися Великою Палатою Верховного Суду та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, стосувалися питання можливості громадської організації (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача. Питання юрисдикційності спору за позовом юридичної особи - громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до іншої юридичної особи про захист прав споживачів Великою Палатою Верховного Суду не вирішувалося.
      У цій справі розглядається позов юридичної особи ГО «Ірпінська спілка споживачів», поданий в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня до юридичної особи КП «УЖКГ «Ірпінь» щодо зобов`язання здійснити перерахунок послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року в розмірі 3 331 124,83 грн.
      Вирішуючи питання предметної та суб`єктної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання поширення юрисдикції господарських судів на вирішення зазначеної справи залежить як від з`ясування предмета і змісту правовідносин, так і від суб`єктного складу, у межах яких виник спір.
      Відповідно до статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Статтею 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають, зокрема, справи, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      За змістом статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
      Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
      Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.
      Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
      Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
      Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
      При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом.
      Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
      При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
      У частині першій статті 1 Закону України від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII) надано такі визначення: житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг (пункт 5); виконавець комунальної послуги - суб`єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору (пункт 2); індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги (пункт 6); послуга з управління багатоквартирним будинком -результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору (пункт 12).
      Згідно зі статтею 2 Закону № 2189-VIII предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках.
      Частиною першою статті 6 Закону № 2189-VIII передбачено, що учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг.
      У частині першій статті 1 Закону № 1023-XII надано визначення таким термінам: виконавець -суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3); споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22).
      Відповідно до статті 1-1 Закону № 1023-XII цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
      У пункті 6 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав.
      Згідно з пунктами 9 та 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-XII об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов`язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов`язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами. Також об`єднання споживачів має право відповідно до законодавства захищати у суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Тобто законом надано право громадським організаціям споживачів звертатися до суду, у тому числі і до юридичних осіб, які є управителями багатоквартирних житлових будинків та які надають комунальні послуги в інтересах побутових споживачів, незалежно від їх членства у вказаній громадській організації, за захистом прав таких споживачів.
      При цьому в Законі № 1023-XII чітко визначено, що вказане рішення стосується лише і виключно споживачів, права яких порушено протиправними діями суб`єкта господарювання, який надає відповідні послуги.
      Між ГО «Ірпінська спілка споживачів» та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні правовідносини в розумінні ГК України, оскільки спір стосується права, порушеного, на думку ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка в силу Закону № 1023-XII представляє інтереси невизначеного кола споживачів, кожного зі споживачів міста Ірпеня на перерахунок відповідачем вартості послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій.
      Тобто між учасниками справи відсутні господарські правовідносини, наявність яких є визначальною при віднесенні спору до компетенції господарських судів.
      У вказаному спорі ГО «Ірпінська спілка споживачів» захищає не власні інтереси, а фактично діє в інтересах фізичних осіб - споживачів житлово-комунальних послуг, представляє інтереси та здійснює захист прав саме вказаних осіб на підставі статті 25 Закону № 1023-XII та її Статуту.
      Тому між громадською організацією та юридичною особою, яка надає послуги, апріорі відсутні матеріальні правовідносини, оскільки в судовому спорі така громадська організація виступає від власного імені, але захищає побутових споживачів, права яких вважає порушеними через протиправні дії надавача послуг.
      Судами попередніх інстанцій не враховані положення Закону № 1023-XII та Статуту, не надано оцінку можливості звернення ГО «Ірпінська спілка споживачів» з позовом, направленим на захист прав та інтересів невизначеного кола споживачів.
      У законодавстві відсутні положення, які б надавали право фізичним особам, що не є суб`єктами підприємницької діяльності, звертатися до господарського суду в межах спірних правовідносин за захистом їх порушених прав як споживачів.
      У постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів зроблено висновок про те, що здійснення представництва за законом не змінює природу спірних правовідносин як таких, що здійснюються в межах відносин між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт, надавачами послуг різних форм власності відповідно до Закону № 1023-XII, відтак стороною такого спору (а не стороною судового процесу) є споживач у розумінні статті 1 Закону № 1023-XII.
      Зазначені висновки підтверджуються таким.
      Згідно зі статтею 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
      За положеннями частин першої та другої статті 81 ЦК України юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
      Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
      Статтею 1 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI) передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
      Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
      Громадська спілка - це громадське об`єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
      Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами.
      У преамбулі Закону № 1023-XII вказано, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
      Відповідно до пункту 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.
      Згідно з пунктами 1, 6, 7 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 6) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; 7) об`єднання в громадські організації споживачів (об`єднання споживачів).
      Частиною першою статті 22 Закону № 1023-XII визначено, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.
      При розгляді спору необхідно звернути увагу на питання щодо повноважень громадської організації споживачів на представництво та захист прав невизначеного кола споживачів у судах, оскільки від відповіді на вказане питання залежить і визначення юрисдикційності спору.
      Частиною першою статті 24 Закону № 1023-XII передбачено, що з метою захисту своїх законних прав та інтересів споживачі мають право об`єднуватися у громадські організації споживачів (об`єднання споживачів).
      У статті 25 Закону № 1023-XII закріплено перелік прав громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Таким чином, Закон № 1023-XII надає об`єднанню споживачів право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів та захищати у суді права споживачів, які не є членами (учасниками) громадської організації споживачів.
      Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Наведені позивачем пункти Статуту передбачають можливість ГО «Ірпінська спілка споживачів» представляти і захищати інтереси споживачів - своїх членів та інших осіб в судах.
      У пункті 2.6 Рішення Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 (у справі за конституційним зверненням асоціації «Дім авторів музики в Україні» щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв`язку з положеннями пункту «г» частини першої статті 49 Закону України «Про авторське право і суміжні права») роз`яснено, що захист у судах прав та інтересів інших осіб є однією з гарантій реалізації конституційного права кожного на судовий захист і полягає у зверненні до суду державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право звертатися із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.
      Закон № 1023-XII та Статут надає ГО «Ірпінська спілка споживачів» право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів, тому звернення із цим позовом в інтересах споживачів міста Ірпеня ґрунтується на приписах чинного законодавства та статутних документах позивача.
      ГО «Ірпінська спілка споживачів» за своїм правовим статусом є юридичною особою приватного права, метою діяльності якої є задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності, та задля досягнення цієї мети громадська організація може здійснювати представництво та захист прав невизначеного кола приватних осіб (споживачів) у судах та інших органах, установах і організаціях в разі порушення прав невизначеного кола споживачів.
      З огляду на зміст та характер спірних правовідносин, суб`єктний склад цього спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір з урахуванням вимог статті 19 ЦПК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є помилковим, оскількипозов ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала не для захисту власних інтересів як суб`єкта цивільних відносин, а в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня, спір між сторонами є спором про право цивільне, виник фактично між споживачами послуг та КП «УЖКГ «Ірпінь» і направлений на захист прав споживачів міста Ірпеня щодо проведення відповідачем перерахунку послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, тому повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» задовольнити.
      Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96179832
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 761/3540/20
      Провадження № 14-17цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ошукані українці» на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.
      у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ошукані українці» до Політичної партії «Слуга народу» про визнання протиправними дій політичної партії щодо процедури скликання та проведення поетапного з'їзду політичної партії, визнання протиправним та скасування рішення поетапного з'їзду політичної партії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2020 року Громадська організація «Ошукані українці» (далі - ГО «Ошукані українці») звернулася до суду з позовом до Політичної партії «Слуга народу» (далі - ПП «Слуга народу»), в якому просила визнати протиправними дії політичної партії щодо процедури скликання та проведення поетапного з`їзду ПП «Слуга народу», який проводився 09-10 червня, 07 липня 2019 року (далі - поетапний з`їзд ПП «Слуга народу»); визнати протиправним та скасувати рішення цього поетапного з`їзду.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на поетапному з`їзді ПП «Слуга народу» затверджено передвиборчу програму партії, список кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року.
      Позивач указував, що відповідачем умисно приховано зміст Статуту ПП «Слуга народу» (далі - Статут ПП), введено в оману виборців, делегатів з`їзду, визначених керівництвом партії в односторонньому порядку. Відповідачем на порушення підпункту 4.9.11 пункту 4.9 та пункту 5.6 Статуту ПП не проведено конференцій регіональних парторганізацій, у тому числі щодо обов`язкового обрання делегатів на поетапний з`їзд ПП «Слуга народу», оскільки членів Черкаської обласної організації ПП «Слуга народу» не було повідомлено про дату, час і місце конференції Черкаської регіональної організації щодо обрання делегатів на цей поетапний з`їзд, а конференції не проведено взагалі.
      ГО «Ошукані українці» зареєстрована як юридична особа, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, та діє відповідно до Статуту ГО «Ошукані українці» (далі - Статут ГО).
      Членами ГО «Ошукані українці», зокрема, є члени ПП «Слуга народу» та делегати поетапного з`їзду ПП «Слуга народу».
      До ГО «Ошукані українці» звернулися її члени та громадяни України - виборці, які мають підстави вважати, що їх права, свободи та інтереси порушено незаконними діями та рішеннями ПП «Слуга народу».
      З посиланням на значну кількість звернень громадян позивач вважав, що справа має загальнодержавне значення, а протиправність проведення поетапного з`їзду ПП «Слуга народу» порушує права всіх громадян України, оскільки свідчить про незаконне формування законодавчого органу влади - Верховної Ради України IX скликання.
      Позивач зазначив, що у підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту ГО передбачено, що для досягнення своєї мети та виконання завдань організація має право, зокрема, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Право громадської організації на звернення до суду з відповідними позовами також кореспондується з нормами статті 21 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI).
      Крім того норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) виключають предметну юрисдикцію цього спору, тому всі інші спори мають розглядатися у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).
      Вважав наявними підстави для звернення до суду за захистом конституційних прав громадян та прав, передбачених Законом України від 05 квітня 2001 року № 2365-ІІІ «Про політичні партії в Україні» (далі - Закон № 2365-ІІІ), у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      07 лютого 2020 року ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ошукані українці» до ПП «Слуга народу» про визнання протиправними дій політичної партії щодо процедури скликання та проведення її поетапного з'їзду, визнання протиправним та скасування рішення цього з'їзду. Роз`яснено позивачу, що з таким позовом слід звертатися в порядку адміністративного судочинства.
      Позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, його розглядати має адміністративний суд, оскільки спір, який виник між сторонами, має публічно-правовий характер.
      30 червня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ошукані українці»залишено без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що позов подано на захист порушених прав громадян України, які гарантовані нормами статей 36, 37, 38 Конституції України. Позивач оскаржує дії політичної партії та її рішення щодо затвердження передвиборчої програми ПП «Слуга народу», списку кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року, які, на думку членів ГО «Ошукані українці» та інших громадян, порушують їх виборчі права.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У серпні 2020 року ГО «Ошукані українці» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права, просила судові рішення скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що спір не містить ознак публічно-правового, оскільки сторони не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, не є суб`єктами владних повноважень та суб`єктами виборчого процесу в розумінні статей 273-277 КАС України. Крім того, члени ГО «Ошукані українці» є делегатами з`їздів ПП «Слуга народу», що унеможливлює розгляд справи в порядку адміністративного судочинства.
      Суди не врахували, що порушення відповідачем Статуту ПП та Закону № 2365-ІІІ стосується внутрішньої діяльності партії, а питання внутрішньої діяльності політичної партії розглядалося Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі № 761/20154/16-ц (постанова від 04 листопада 2019 року).
      ГО «Ошукані українці» відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України, статті 21 Закону № 4572-VI та свого Статуту звернулася з цим позовом в інтересах її членів та інших громадян України в порядку цивільного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      У листопаді 2020 року ПП «Слуга народу» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу партії, законність рішень якого не може бути перевірена в судовому порядку, тому судові рішення просила залишити без змін.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      20 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      13 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      27 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що Велика Палата Верховного Суду не викладала у своїй постанові висновок щодо предметної чи суб`єктної юрисдикції спору в подібних правовідносинах.
      16 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 13 квітня 2016 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ПП «Слуга народу», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      28 січня 2020 року проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ошукані українці», що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      Позивач указував, що на поетапному з`їзді ПП «Слуга народу», який проводився 09-10 червня, 07 липня 2019 року, затверджено передвиборчу програму ПП «Слуга народу», список кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року. При цьому умисно приховано зміст Статуту ПП, введено в оману виборців, делегатів з`їзду, визначених керівництвом партії в односторонньому порядку, та на порушення підпункту 4.9.11 пункту 4.9 та пункту 5.6 Статуту ПП не проведено конференцій регіональних парторганізацій, у тому числі щодо обов`язкового обрання делегатів на поетапний з`їзд ПП «Слуга народу».
      Позивач вважав, що порушені права громадян підлягають захисту в порядку цивільного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ про визнання протиправними дій та рішень політичної партії, питання юрисдикції такого спору не вирішувала.
      Велика Палата Верховного Суду має визначити юрисдикцію спору за позовом громадської організації до політичної партії про визнання протиправними дій та рішень політичної партії.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, та, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Позивач ГО «Ошукані українці» просить визнати протиправними дії відповідача - ПП «Слуга народу» щодо процедури скликання та проведення поетапного з`їзду політичної партії та визнати протиправним і скасувати рішення цього поетапного з`їзду.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      У пунктах 2, 7 частини першої статті 4 КАС України надано визначення таких термінів:
      - публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;
      - суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, визначено у статті 19 КАС України.
      Так, частинами першою, другою статті 19 КАС України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачалося, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб.
      Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди мають враховувати як предмет та зміст, так і суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      Тобто до компетенції адміністративних судів належать, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб`єктами при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, а також спори, що виникли у зв`язку із порушенням прав суб`єкта виборчого процесу або процесу референдуму.
      Велика Палата Верховного Суду послідовно, як у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15 (провадження № 11-192апп18) так і інших, вказала, що участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Якщо одна сторона у межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.
      Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
      Статтею 46 КАС України визначено, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.
      Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.
      Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
      Згідно з КАС України у справах, пов`язаних з виборчим процесом та референдумом, відповідачами, у тому числі за позовом особи, яка не є суб`єктом владних повноважень, можуть бути кандидати, їх довірені особи, партії (блоки), місцеві організації партій, їхні уповноважені особи та посадові особи (статті 276, 277 КАС України).
      Тобто КАС України передбачено виключні випадки, коли відповідачем у справі може бути політична партія чи її місцева організація.
      Позивачем у цій справі є ГО «Ошукані українці», а відповідачем визначено ПП «Слуга народу».
      Предметом позову є оскарження дій ПП «Слуга народу» щодо процедури скликання і проведення її поетапного з`їзду, та рішення цього з`їзду.
      Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
      Статтею 1 Закону №4572-VI передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
      Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
      Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами.
      Відповідно до частин першої та другої статті 21 Закону № 4572-VI для здійснення своєї мети (цілей) громадське об`єднання має право: 1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); 2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; 3) одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації; 4) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об`єднання та важливих питань державного і суспільного життя; 5) проводити мирні зібрання; 6) здійснювати інші права, не заборонені законом.
      Згідно з пунктом 1.1 свого Статуту ГО «Ошукані українці» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, освітніх та інших інтересів своїх членів та/або інших осіб.
      Відповідно до пунктів 1.5, 2.1, 2.4 свого Статуту ГО «Ошукані українці» є непідприємницьким товариством, її діяльність має суспільний характер, та для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань організація має право, зокрема, бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Відповідачем у справі є політична партія, а саме ПП «Слуга народу».
      У частині першій статті 1 Закону № 2365-ІІІ закріплено, що право громадян на свободу об`єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.
      Згідно зі статтею 2 Закону № 2365-ІІІ політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
      Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку (частина перша статті 3 Закону № 2365-ІІІ).
      Частиною третьою статті 4 Закону № 2365-III передбачено, що втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом.
      У статті 8 Закону № 2365-ІІІ вказано, що політичні партії повинні мати статут, а також закріплено перелік відомостей, які має містити статут політичної партії.
      Статтею 12 Закону № 2365-III визначено, що політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України; 2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України; 3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України; 4) підтримувати міжнародні зв`язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону; 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об`єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.
      Згідно зі статтею 18 Закону №2365-III державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють: 1) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, - за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії, крім випадків, коли здійснення такого контролю законом віднесено до повноважень інших органів державної влади; 2) Центральна виборча комісія, окружні виборчі комісії, територіальні виборчі комісії на відповідних місцевих виборах - за додержанням політичними партіями встановленого порядку участі у виборчому процесі, а також, у межах визначених законом повноважень, за своєчасністю подання до відповідних виборчих комісій проміжних та остаточних фінансових звітів про надходження і використання коштів виборчих фондів на виборах, відповідністю їх оформлення встановленим вимогам, достовірністю включених до них відомостей; 3) Рахункова палата - за цільовим використанням політичними партіями коштів, виділених з державного бюджету на фінансування їхньої статутної діяльності; 4) Національне агентство з питань запобігання корупції - за додержанням встановлених законом обмежень щодо фінансування політичних партій, передвиборної агітації, агітації з всеукраїнського та місцевого референдуму, законним та цільовим використанням політичними партіями коштів, виділених з державного бюджету на фінансування їхньої статутної діяльності, своєчасністю подання звітів партій про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, звітів про надходження і використання коштів виборчих фондів на загальнодержавних та місцевих виборах, повнотою таких звітів, відповідністю їх оформлення встановленим вимогам, достовірністю включених до них відомостей.
      Політичні партії зобов`язані подавати на вимогу контролюючих органів необхідні документи та пояснення. Рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.
      У статті 21 Закону № 2365-III закріплено, що в судовому порядку може бути заборонено політичну партію. У частині першій цієї статті вказано, що за адміністративним позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, політична партія може бути заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо її створення і діяльності, встановлених Конституцією України, цим та іншими законами України.
      Інших випадків та суб`єктів оскарження діяльності політичної партії, в тому числі з питань її внутрішньопартійної діяльності, Закон № 2365-III не визначає.
      Згідно з пунктом 1.1 свого Статуту ПП «Слуга народу» є політичною партією, що об`єднує на засадах добровільності громадян України - прихильників програми партії, з метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян та участі у виборах, інших політичних заходах.
      Відповідно до пункту 2.3 Статуту ПП для здійснення своєї мети та завдань партія має право, серед іншого, вільно проводити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України та чинним законодавством України, брати участь у виборах Президента України, народних депутатів Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України, брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги тощо) відповідно до чинного законодавства.
      Таким чином, політична партія є добровільним об`єднанням громадян, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах і не здійснює владних управлінських функцій. При цьому до органів, які відповідно до закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, в тому числі і щодо дотриманням політичною партією вимог її статуту, суди не належать.
      Відтак ні громадські організації, ні політичні партії не наділені владними управлінськими функціями, а тому не є суб`єктами владних повноважень в розумінні КАС України.
      Суди не врахували, що відповідач не є суб`єктом владних повноважень, оскільки не здійснював у правовідносинах публічно-владних управлінських функцій та не приймав жодного владного управлінського рішення стосовно позивача.
      Апеляційний суд помилково зробив висновок про те, що спір між сторонами виник щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом.
      Під виборчим процесом необхідно розуміти здійснення суб`єктами виборчого процесу виборчих процедур щодо підготовки та проведення відповідних виборів у строки, передбачені законодавством, які починаються у законодавчо визначений термін та закінчуються офіційним оприлюдненням результатів виборів (вибори Президента України) або через законодавчо встановлений строк після цього оприлюднення. Пов`язаність правовідносин з виборчим процесом полягає в тому, щоб ці правовідносини виникли в межах виборчого процесу й стосувалися підготовки та проведення виборів.
      Спори, які виникли поза межами виборчого процесу або не стосуються виборчого процесу (проведення та підготовки виборів), не належать до виборчих спорів у розумінні КАС України.
      Позовні вимоги у цій справі не передбачають оскарження дії чи бездіяльності партії в частині порушення виборчих прав або інтересів громадян щодо участі у виборчому процесі чи процесі референдуму. Сам позивач наголошує, що сторони у спорі не є суб`єктами виборчого процесу у розумінні статей 273 - 277 КАС України.
      Суди не взяли до уваги змісту позовної заяви та апеляційної скарги, в яких позивач зазначив, що підставою для звернення до суду з цим позовом є порушення відповідачем підпункту 4.9.11 пункту 4.9, пункту 5.6 Статуту ПП та положень Закону № 2365-ІІІ щодо процедури скликання та проведення поетапного з'їзду.
      Необхідно наголосити, що питання щодо створення політичної партії, затвердження її найменування, символіки, програми та статуту, членства в партії, скликання і проведення з`їздів, програми з`їздів відносяться до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії.
      Предметом цього спору є оскарження дій та рішення політичної партії з посиланням на недотримання відповідачем процедур, визначених Статутом ПП та Законом № 2365-ІІІ, що фактично свідчить про незгоду позивача із внутрішньоорганізаційною діяльністю політичної партії. Предмет позову не пов`язаний з діями, рішеннями чи бездіяльністю політичної партії та її регіональної парторганізації, вчиненими (прийнятими) під час виборчого процесу. Позивачем не оскаржуються такі дії та рішення через призму порушення законодавства про вибори чи референдум, разом з тим указується на порушення відповідачем норм Закону № 2365-ІІІ та Статуту ПП.
      Отже, цей спір пов`язаний із відносинами, які відповідно до Закону № 2365-ІІІ, Статуту ПП віднесені до її внутрішньої діяльності та виключної компетенції партії.
      У мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі № 1-17/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 ЦПК України та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) вказано, що частиною другою статті 8 Закону № 4572-VI визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об`єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також в нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону № 2365-III. Об`єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення (стаття 13 Закону № 4572-VI).
      Конституційний Суд України роз`яснив, що внутрішня організація, взаємовідносини членів об`єднань громадян, їх підрозділів, статутна відповідальність членів цих об`єднань регулюються корпоративними нормами, встановленими самими об`єднаннями громадян, які базуються на законі; визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян не допускається.
      У разі виникнення спору щодо порушення об`єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об`єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд в разі оскарження громадянином актів і дій таких об`єднань.
      Оскаржуючи дії та рішення відповідача, позивач фактично вказує лише на невиконання ПП «Слуга народу» вимог, передбачених Статутом ПП, що є її виключною компетенцією та правом вільно, в межах закону та статуту, виконувати свої цілі, мету та завдання.
      Таким чином, вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу, а тому такі питання в силу пункту 4 частини другої статті 19 КАС України не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Вказані обставини не були враховані судами попередніх інстанцій, які, правильно послалися на те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, однак дійшли помилкового висновку про підвідомчість цього спору адміністративним судам.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду як в порядку цивільного судочинства, так і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      Вказаний висновок узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18, від 13 березня 2019 року у справі № 9901/947/18, від 12 червня 2019 року у справі № 9901/70/19, від 13 травня 2020 року у справі № 9901/527/19, від 27 травня 2020 року у справі № 9901/485/19 та інших.
      Оскільки оскаржувані дії та рішення належать до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії і є її виключною компетенцією, а втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється законом, за винятком передбачених Законом № 2365-III випадків, і суди не належать до органів, які відповідно до цього Закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, у тому числі й стосовно дотримання ними вимог їх статуту, то заявлені позовні вимоги не можуть бути предметом судового розгляду.
      Отже, висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції адміністративних судів є помилковим, оскільки вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу, законність рішень якого не може бути перевірена в судовому порядку взагалі, тому судові рішення підлягають зміні в їх мотивувальній та резолютивній частинах з вказаних вище підстав.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови, а також виключити абзац другий резолютивної частини ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року, в якому роз`яснено позивачу, що з указаними вимогами слід звертатися в порядку адміністративного судочинства.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів відмови у відкритті провадження в цій справі, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації «Ошукані українці» задовольнити частково.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови.
      Абзац другий резолютивної частини ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року виключити.
      В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96179831
       
    • By ANTIRAID
      Огляд містить правові висновки судової палати, сформовані в 2020 році, які сприятимуть забезпеченню сталості та єдності судової практики у справах про банкрутство. Викладений матеріал дає змогу зрозуміти основні підходи до вирішення проблемних питань, які виникають під час практичного застосування норм законодавства про банкрутство, зокрема щодо:
      - порядку набуття статусу кредитора  у справі про банкрутство;
      - можливості касаційного оскарження судових рішень про затвердження плану санації боржника, а також затвердження змін та доповнень до нього;
      - умов та підстав вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство;
      - заміни кредитора у справі  про банкрутство на стадії апеляційного провадження;
      - можливості окремого оскарження від рішення суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядках ухвали про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство тощо.
      Окрім того, в огляді наведено правові позиції судової палати, які слід враховувати при застосуванні конкретних статей Кодексу України з процедур банкрутства.
      Правові висновки стануть у пригоді суддям, адвокатам, юристам, науковцям, а також усім, хто здійснює професійну діяльність у сфері банкрутства і бажає бути в курсі останньої судової практики, щоб успішно застосовувати її у своїй роботі.
      https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Ogliad_KGS_bankrutstvo_2020.pdf
      Огляд правових висновків ВС-КГС щодо застосування норм права у процедурах банкрутства за 2020 рік.pdf
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м . Київ
      Справа № 921/530/18
      Провадження № 12-58гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю.Л.
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Збаразької міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року (головуючий суддя Плотніцький Б. Д., судді Кравчук Н. М., Кордюк Г. Т.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року (суддя Шумський І. П.)
      у справі № 921/530/18
      за позовом Збаразької міської ради
      до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни
      про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2018 року Збаразька міська рада (далі - позивач, міська рада) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни (далі - відповідач, ФОП Кузьмиха Н. І.), в якому просила (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 лютого 2019 року) внести зміни до пунктів 1, 6, 10, 12, 14, 17, 32, 41 договору оренди земельної ділянки (далі - договір оренди землі), укладеного 01 листопада 2008 року між позивачем і відповідачем, зареєстрованого у Тернопільській філії ДЗК у м. Збараж Збаразького району Тернопільської області за № 040464800064 від 17 жовтня 2008 року, виклавши їх у редакції, наведеній у позовній заяві; вважати зміненими пункти 6 і 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року - моменту введення в дію рішення міської ради від 08 липня 2014 року № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража».
      2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю приведення договору оренди землі у відповідність із вимогами чинного законодавства, а також вказаного вище рішення міської ради, яким затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража та передбачено, що вона вводиться в дію з 01 січня 2015 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Рішенням міської ради від 29 липня 2008 року № 806 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Кузьмисі Н. І. для комерційного використання, будівництва та обслуговування торгового спортивно-відпочивального комплексу загальною площею 1,28 га із земель запасу в межах населеного пункту по вул. Павлова м. Збаража з передачею цієї земельної ділянки їй в оренду терміном на 49 років.
      4. 01 листопада 2008 року між міською радою (орендодавцем) та ФОП Кузьмихою Н. І. (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до пункту 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для комерційного використання, яка знаходиться у м. Збаражі по вул. Павлова.
      5. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,28 га (пункт 2 договору оренди землі).
      6. Пунктом 6 договору оренди землі визначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з витягом з технічної документації з визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки № 7077 від 29 жовтня 2008 року становить 355 552,9 грн і 27,7776 грн за 1 кв. м.
      7. У пункті 10 договору оренди землі сторони обумовили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 % (рішення міської ради № 656 від 17 січня 2008 року «Про встановлення розмірів орендної плати за землю») нормативної грошової оцінки землі (355 552,9 грн), що складає 10 666,59 грн на рік. Нарахування орендної плати проводиться з моменту підписання договору оренди сторонами.
      8. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення та коефіцієнта індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладання або зміни умов договору оренди чи продовження його дії (пункт 11 договору оренди землі).
      9. Пункт 14 договору оренди землі передбачає, що розмір орендної плати переглядається один раз на два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, зміни коефіцієнта індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом.
      10. Земельна ділянка передається в оренду для комерційного використання - будівництва та обслуговування торгового спортивно-оздоровчого комплексу (пункт 16 договору оренди землі).
      11. У пункті 17 договору оренди землі зазначено цільове призначення земельної ділянки: землі населених пунктів, для промислового використання.
      12. Відповідно до пункту 37 договору оренди землі зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.
      13. Договір оренди землі зареєстрований у Тернопільській філії ДЗК в м. Збаражі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 жовтня 2008 року за № 040864803563.
      14. Додатками до договору оренди є: акт приймання-передачі б/н від 01 листопада 2008 року, згідно з яким міська рада передала ФОП Кузьмисі Н. І. вказану вище земельну ділянку площею 1,28 га в оренду; акт визначення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі; план-схема (експлікація) земельної ділянки площею 1,28 га з описом її меж, яка не містить інформації щодо кадастрового номера орендованої земельної ділянки; викопіювання з генерального плану реконструкції та забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі; виконаний Управлінням Держкомзему у Збаразькому районі Тернопільської області (станом на жовтень 2008 року) витяг № 7077 з технічної документації, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на момент укладення договору складає 355 552,90 грн; розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена на 29 жовтня 2008 року, з визначеним у ньому розміром орендної плати - 10 666,59 грн.
      15. Відповідно до витягу від 07 листопада 2018 року № НВ-6105229842018 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку комунальної власності площею 1,28 га, розташовану за адресою: вул. Павлова, м. Збараж, Збаразький район, Тернопільська обл., ця земельна ділянка за цільовим призначенням та видом використання належить до земель: 03.10 - для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку); категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Витяг містить інформацію про державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 03 квітня 2014 року відділом Держземагентства у Збаразькому районі, та про її кадастровий номер - 6122410100:02:005:0540.
      16. Судами встановлено, що 08 липня 2014 року міською радою прийнято рішення № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража» (далі - рішення № 771), пунктом 1 якого вирішено затвердити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Збаража, в тому числі схему прояву функціонального планування історико-культурних та природно-ландшафтних локальних факторів, схему економіко-планувального зонування, картограму розповсюдження агровиробничих ґрунтів. Пунктом 2 цього рішення затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража, в тому числі середню базову вартість одного квадратного метра земель міста у розмірі 86,16 грн.
      17. Згідно з рішенням № 771 нормативна грошова оцінка земель м. Збаража вводиться в дію з 01 січня 2015 року; це рішення підлягає доведенню до відома землевласників та землекористувачів м. Збаража через оприлюднення в засобах масової інформації; рішенням зобов`язано землекористувачів до 01 січня 2015 року внести зміни в договори оренди землі в частині розрахунку орендної плати за земельні ділянки.
      18. Рішення № 771 опубліковано у друкованому виданні - засобі масової інформації - місцевій газеті «Народне слово» від 11 липня 2014 року № 28 (8132).
      19. З метою приведення розміру орендної плати у відповідність із вимогами чинного законодавства щодо нормативної грошової оцінки земель та укладення додаткової угоди до договору оренди землі позивачем було направлено на адресу відповідача лист від 19 листопада 2018 року № 03-1710/26 з пропозицією підписати додаткову угоду до договору оренди землі. До зазначеного листа міською радою додано: додаткову угоду № 1 від 19 листопада 2018 року; копію рішення № 771; розрахунок розміру орендної плати та витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18.
      20. Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18 відділу у Збаразькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 1,28 га, кадастровий номер 6122410100:02:005:0540, за адресою: вул. Павлова у м. Збараж, складає 7 282 086,32 грн.
      21. Згідно з розрахунком розміру орендної плати за земельну ділянку комунальної власності, що є додатком до додаткової угоди № 1 від 19 листопада 2018 року, розмір орендної плати складає 218 462,59 грн.
      22. Оскільки відповідач не підписав указану додаткову угоду, зміни до договору оренди землі за згодою сторін внесені не були, тому позивач звернувся із цим позовом до суду за захистом свого порушеного права.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      23. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Внесено зміни до пунктів 1, 6, 10, 17 договору оренди землі, з викладенням їх у такій редакції:
      - пункт 1: «орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку), землі громадської та житлової забудови, за кадастровим номером 6122410100:02:005:0540 по вулиці Павлова м. Збаража»;
      - пункт 6: «нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить - 7 282 086,32 грн (568,91 грн за 1 кв. м)»;
      - пункт 10: «орендна плата за землю вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 відсотки нормативної грошової оцінки, що складає 218 462,59 грн (розрахунок (форма розрахунку затверджена рішенням сесії міської ради від 29 січня 2015 року № 977) орендної плати, який розраховується міською радою відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки та діючої відсоткової ставки, встановленої рішенням сесії Збаразької міської ради)»;
      - пункт 17: «для комерційного використання, будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку)».
      Встановлено, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      24. Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі - 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення міської ради № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини п`ятої статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також обставинам справи. Отже, відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      25. У березні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга міської ради, в якій остання просить скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні таких позовних вимог: «вважати зміненими пункти 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року» та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити відповідне рішення, яким внести зміни до пунктів 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року (моменту введення в дію рішення № 771).
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міської ради, призначив касаційну скаргу до розгляду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      27. 14 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 921/530/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      28. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у справі № 6-325цс16 за позовом міської ради до орендаря про внесення змін до договору оренди землі, у тому числі в частині розміру орендної плати (умови договорів, з яких виник спір у справах № 921/530/18 і № 6-325цс16, в частині підстав для перегляду розміру орендної плати є подібними, зокрема, в цих договорах серед таких підстав для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати відсутнє введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), Верховний Суд України зазначив, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, і дійшов висновку про наявність підстав для внесення змін до договору оренди землі в частині визначення розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки та розміру орендної плати.
      29. Верховний Суд України, врахувавши, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився і розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у справі № 6-325цс16, постановив вважати зміненим з 01 січня 2014 року (момент введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі) абзац другий пункту 9 договору оренди землі (щодо розміру орендної плати) і виклав його у редакції, наведеній у постанові.
      30. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо можливості/необхідності внесення змін до договору оренди землі в частині зміни розміру орендної плати з моменту, що передує набранню законної сили відповідним рішенням суду, а саме з моменту введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі (за умови відсутності відповідно до умов договору оренди землі такої підстави для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати, як введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), викладеного в постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16.
      31. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      32. Касаційну скаргу мотивовано незгодою позивача з висновками судів про те, що в силу приписів частини третьої статті 653 ЦК України, частини п`ятої статті 188 ГК України вимога позивача про визнання зміненими пунктів 6, 10 договору оренди земельної ділянки з 01 січня 2015 року (з моменту введення в дію рішення № 771) не відповідає положенням законодавства та обставинам справи, а відтак відповідні зобов`язання сторін за договором оренди земельної ділянки змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      33. Міська рада зазначила, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не врахували норму частини п`ятої статті 188 ГК України, а також висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України.
      34. Відповідач своїм правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу, передбаченим статтею 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), не скористався.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо суті касаційної скарги
      35. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      36. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги, а саме щодо відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до договору оренди землі з 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771.
      37. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі саме 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 ЦК України та частини п`ятої статті 188 ГК України, а також обставинам справи. Суди визначили, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      38. Велика Палата Верховного Суду щодо цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій зазначає таке.
      39. Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
      40. Відповідно до частини дев'ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом. Згідно зі статтею 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 161-XIV)відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
      41. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      42. Статтею 13 Закону № 161-XIV встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      43. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 161-XIV орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі.
      44. Згідно зі статтею 21 Закону № 161-XIV орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
      45. Частинами першою - третьою статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
      46. З наведених норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
      47. Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
      48. Відповідно до частин першої, другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони.
      49. Статтею 30 Закону № 161-XIV передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
      50. Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили.
      51. Наведені норми права передбачають, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов`язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.
      52. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника з посиланням на частину п`яту статті 188 ГК України, оскільки спір у цій справі виник між сторонами у земельних відносинах, а згідно з частиною першою статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу земельні відносини.
      53. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду також викладено низку висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, правових підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає, зокрема, стосовно того, що:
      - за відсутності волевиявлення сторони щодо внесення змін до договору оренди землі, зміни до договору оренди про збільшення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою не можуть бути внесені, у такому разі спір вирішується в судовому порядку (пункт 7.8 постанови від 27 січня 2020 року у справі № 922/676/19);
      - договір оренди землі вважається зміненим з дати набрання законної сили судовим рішенням (пункт 7.9 постанови від 11 грудня 2019 року у справі № 922/1298/19).
      54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо права та обов`язки сторін змінюються внаслідок внесення змін до договору судовим рішенням, то відповідне зобов`язання змінюється з моменту набрання таким рішенням законної сили.
      55. З приводу відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      56. У справі № 6-325цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01 січня 2014 року.
      57. Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки якщо договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (частина третя статті 653 ЦК України).
      58. Щодо посилань міської ради в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      59. У постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 17/299-10, від 04 липня 2011 року у справі № 41/81пд, від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 23 травня 2011 року у справі № 7/105-10 відсутній висновок Верховного Суду України щодо моменту, з якого має змінюватись розмір орендної плати за землю. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи міської ради в частині посилань на ці постанови.
      60. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 916/170/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вирішував спір про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та врахував факти, встановлені судовими рішеннями у іншій справі - № 916/2956/17, внаслідок чого дійшов висновку, що вимога позивача щодо розрахунку орендної плати за старою нормативною грошовою оцінкою є безпідставною.
      61. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання міської ради на постанову Верховного Суду України від 06 грудня 2010 року у справі № 2-1/1006-200, оскільки зазначена постанова відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      62. Відповідно до статті 309 ГК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      63. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга міської ради підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Щодо судових витрат
      64. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Збаразької міської ради залишити без задоволення.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року у справі № 921/530/18 залишити без змін.
      3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95849041
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/20221/16
      Провадження № 11-1459апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
      представників:
      позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8,
      Національного банку України Григорчука Віктора Івановича, Пріцака Івана Євгенійовича, Тарана Євгена Олексійовича,
      Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костюкова Дмитра Ігоровича,
      Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Бауліної Віри Олегівни, Кахраманова Рустама Нураятовича, Лазовського Олега Володимировича,
      Кабінету Міністрів України Божка Владислава Григоровича, Польця Дмитра Михайловича,
      Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» Кучерявого Сергія Віталійовича,
      за участю прокурора Офісу Генерального прокурора Василенко Наталії Вікторівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_9, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання
      за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог
      1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:
      визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної  М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_1 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_11 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_8 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_9 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6 як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016,  101/2016,  102/2016; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.
      4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.
      5. Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визначення позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.
      6. При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.
      7. Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог
      8. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України з цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.
      9. Так, Національний банк України у своїй касаційній скарзі просить постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання відмовити повністю, а також закрити провадження в адміністративній справі в частині вимог про:
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якої діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладених між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ «Укргазбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів усіх зазначених у позовній заяві сум грошових коштів, що складаються з основних сум списаних депозитів та ненарахованих процентів за цими депозитами за період з 22 грудня 2016 року до 22 лютого 2017 року.
      10.    На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Національний банк України зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій з приводу відсутності правових підстав для визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Скаржник наполягає на тому, що ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки, водночас зроблені ними висновки ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими врегульовано критерії та процедуру визначення повязаності особи з банком, а також положень, які стосуються можливості обміну на акції додаткової емісії необтяжених грошових зобовязань банку при розрахунку мінімальної потреби у капіталі неплатоспроможного банку.
      11.    Обґрунтовуючи свої доводи стосовно необхідності закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування в частині, що стосується позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та 44, рішень виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893, Національний банк України зазначив, що у цьому випадку уповноважена особа Фонду Соловйова Н. А. не є субєктом владних повноважень, адже виконувані нею повноваження стосуються управління банком, який виведено з ринку відповідно до рішення Національного банку України. На переконання скаржника, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку.
      12.    Не повязані з вирішенням публічно-правового спору й вимоги позивачів щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору. Водночас висновки судів попередніх інстанцій про те, що ці договори є адміністративними, відповідач вважає помилковими, оскільки субєкти владних повноважень не є у них сторонами.
      13.    Крім цього, на думку скаржника, задовольняючи позов у частині вимог про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів сум грошових коштів як поворот виконання договорів про придбання акцій, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив положення статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції до 15 грудня 2017 року, якими визначено повноваження суду при вирішенні справи. Також порушення норм процесуального права Національний банк України вбачає у тому, що суд першої інстанції прийняв до розгляду позов, у якому позивачі заявами від 07 та 21 березня 2017 року одночасно змінили предмет та підстави позову, а в подальшому в розгляді справи взяв участь суддя, який, на переконання цього скаржника, був небезстороннім і підлягав відводу, про що свідчить порушення порядку визначення суддів для розгляду цієї справи. Зазначене суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.
      14.    У додаткових письмових поясненнях до касаційної скарги Національний банк України послався на висновок експерта в галузі права з питань застосування аналогії права/закону при визначенні сфери правового регулювання відносин, регламентованих пунктом 2 частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який, на переконання скаржника, підтверджує його доводи щодо невіднесення до юрисдикції адміністративного суду позовних вимог про визнання нечинними договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016.
      15.    ПАТ «КБ «Приватбанк» у своїй касаційній скарзі ставить вимоги, аналогічні тим, які заявив Національний банк України. Наведені на їх обґрунтування мотиви також загалом не відрізняються.
      16.    У письмових поясненнях до касаційної скарги представник ПАТ «КБ «Приватбанк» звернув увагу на те, що за змістом положень частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності повязаних із банком осіб») підстави для прийняття рішення Національним банком України про визнання особи повязаною з банком можуть бути предметом оскарження виключно за умови притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності. Також зазначив, що договори придбання акцій та купівлі-продажу акцій банку не можуть вважатися адміністративними договорами, оскільки їх сторонами не є субєкти владних повноважень, а предмет не стосується розмежування компетенції субєктів владних повноважень, делегування публічно-владних, управлінських функцій, перерозподілу чи обєднання бюджетних коштів, видання індивідуального акта та врегулювання питання адміністративних послуг. До того ж договори придбання акцій були підписані уповноваженими особами Фонду як представниками осіб, які не є субєктами публічного права. За своїм характером такі договори мають приватноправову природу. У контексті цих аргументів представник ПАТ «КБ «Приватбанк» послався також на висновок експертів у галузі права щодо правової природи договору, укладеного відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». До того ж жодна зі сторін договору купівлі-продажу акцій банку, сторонами якого є держава в особі Міністерства фінансів України (покупець) і фізичні та юридичні особи, які є власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» (продавці), не реалізує в цьому випадку владних управлінських функцій. Також представник ПАТ «КБ «Приватбанк» указав на неправильне застосування судами статті 162 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року щодо здійснення повороту виконання договорів, оскільки такий спосіб захисту може застосовуватися виключно щодо визнаного нечинним або скасованого рішення субєкта владних повноважень.
      17.    Міністерство фінансів України у касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.
      18.    У цій скарзі акцентовано увагу на тому, що, визнаючи нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, укладений між державою в особі Міністерства фінансів України та особами, які були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому, що це призведе до порушення прав Міністерства фінансів України як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк», а також економічних загроз, відсутності можливості забезпечити виконання усіх зобовязань перед клієнтами банку як фізичними, так і юридичними особами зі збереженням валюти вкладів та інших умов укладених договорів.
      19.    Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду на підставі відповідного клопотання здійснила процесуальну заміну Міністерства фінансів України на правонаступника Кабінет Міністрів України, який є органом, якому передано управління державним пакетом акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».
      20.    Кабінет Міністрів України підтримав вимоги, наведені в поданій Міністерством фінансів України касаційній скарзі, водночас у письмових доповненнях до неї зазначив, що вважає правомірним рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Зауважив, що обтяження їх коштів, які були зареєстровані після запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за відсутності у позивачів права на розпорядження коштами на рахунку, а також за відсутності їх відображення за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку є нікчемним відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Стосовно вимог про визнання незаконними наказів уповноваженої особи Фонду, рішень Фонду, визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, а також стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів Кабінет Міністрів України зазначив, що їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Мотиви цих доводів у цілому збігаються з наведеними в касаційній скарзі Національного банку України.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у запереченнях (відзивах) на касаційні скарги мотивів
      21.    У листопаді 2017 року представник позивачів подав заперечення на касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «КБ «Приватбанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      22.    На переконання представника позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо відсутності визначеної законодавством сукупності умов для визнання їх повязаними з банком особами. На його думку, належних і допустимих доказів, які б прямо підтверджували ці обставини, матеріали справи не містять, а наведені скаржниками доводи щодо помилковості цих висновків судів ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими визначено підстави та процедуру визнання осіб повязаними з банком. Оскільки позивачі не були повязаними особами з банком, Фонд та його уповноважені особи не мали права укладати від імені позивачів договори купівлі акцій, обмінювати грошові вимоги на акції, списувати грошові кошти з рахунків та перераховувати ці кошти на інші рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк». Також представник позивачів звернув увагу на те, що станом на день придбання акцій 21 грудня 2016 року усі вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» про отримання грошових коштів за депозитними договорами були обтяжені Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «МТІР ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ», записи про обтяження були внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна 19 грудня 2016 року.
      23.    З приводу доводів скаржників про потребу закриття провадження в адміністративній справі представник позивачів зазначив, що між його довірителями та Фондом чи уповноваженими особами Фонду не існує жодних цивільно-правових угод, спірні правовідносини обумовлені ініціативою держави щодо виведення банку з ринку в порядку статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до того ж уповноважені особи Фонду, які здійснювали управління ПАТ «КБ «Приватбанк», є посадовими особами Фонду і діяли на виконання делегованих ним повноважень, тому ці відносини мають публічно-правовий характер.
      24.    Крім цього, представник позивачів вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій з приводу того, що договори придбання акцій мають характер адміністративних договорів, оскільки їх укладенню передували управлінські акти Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України та Фонду, при цьому процедура «бейл-ін» щодо обміну прав вимоги грошових коштів на акції додаткової емісії здійснена в процесі виведення банку з ринку за участю держави, в кінцевому підсумку грошові кошти в сумі однієї гривні були спрямовані до Державного бюджету України і власником 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» стала держава в особі Міністерства фінансів України. Таким чином, представник позивачів стверджує, що вимоги про визнання цих договорів нечинними та стягнення з банку на користь позивачів сум коштів як поворот їх виконання були правомірно розглянуті в порядку адміністративного судочинства і є ефективним способом відновлення порушених незаконними рішеннями відповідачів прав позивачів.
      25.    Представник позивачів також зауважив, що заявами від 07 та 21 березня 2017 року було змінено лише предмет позову, а його підстава відсутність у позивачів ознак повязаних з банком осіб, яка є спільною для всіх позовних вимог, залишилась незмінною, тому доводи скаржників з приводу одночасної зміни предмета та підстав позову є, на його думку, безпідставними. Стосовно ж тверджень про порушення порядку визначення суддів для розгляду справи представник позивачів зазначив, що положень статті 15-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року було дотримано, позовну заяву було зареєстровано в автоматизованій системі документообігу суду в порядку черговості, як і вимагає ця норма.
      26.    У запереченнях проти касаційної скарги Міністерства фінансів України представник позивачів зазначив, що наведені цим скаржником доводи не заслуговують на увагу, оскільки скаржник, стверджуючи про порушення його прав як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк» та посилаючись на інші ймовірні наслідки задоволення позову, проігнорував факт порушення прав та інтересів позивачів унаслідок недотримання субєктами владних повноважень вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім цього, представник позивачів зауважив, що позов не стосується визнання прав позивачів на акції, що перебувають у власності Міністерства фінансів України, відповідно, його задоволення не призведе до позбавлення цього права.
      27.    У додаткових письмових поясненнях до заперечень на касаційні скарги представник позивачів зазначив про відсутність істотної участі ОСОБА_1 в компанії BOLVIK VENTURES LTD, оскільки за законодавством Республіки Кіпр засновник трасту не може вважатися його власником. На підтвердження цього доводу представник позивачів послався на висновок експертів у галузі права щодо доктринального тлумачення та застосування норм і положень про довірчий траст та довірчу власність у законодавстві України та законодавстві Республіки Кіпр від 12 лютого 2018 року № 126/26-е. Крім цього, зауважив, що питання наявності у ОСОБА_1 ознак повязаної з ПАТ «КБ «Приватбанк» особи через Приватне акціонерне товариство «Телекомпанія «ТЕТ» (далі ПрАТ «ТК «ТЕТ») та компанію BOLVIK VENTURES LTD досліджувалося судами у справі № 826/20288/16. Так, у цій справі, зокрема, суди встановили відсутність істотної участі ОСОБА_1 у ПрАТ «ТК «ТЕТ» та участі в управлінні компанії BOLVIK VENTURES LTD. Крім цього, в іншій справі (№ 826/20239/16) суди встановили, що Акціонерне товариство «Акцент-банк» та ПАТ «КБ «Приватбанк» не є повязаними особами.
      Позиція інших учасників справи
      28.    Від Фонду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, а в частині вимог до Фонду закрити провадження в адміністративній справі.
      Позиція прокурора
      29.    У письмових поясненнях, поданих 13 березня 2020 року, прокурор підтримав і просив задовольнити касаційні скарги Національного банку України, Міністерства фінансів України та ПАТ «КБ «Приватбанк». Зазначив, що договори придбання акцій та акти приймання-передачі за ними не можуть вважатися адміністративними, адже субєкти владних повноважень не є їх сторонами і здійснення управлінських функцій не є метою цих договорів, водночас позовні вимоги про визнання їх нечинними обґрунтовано потребою захисту цивільних прав позивачів, що обумовлює приватноправовий характер спору в цій частині. Стосовно ж договору купівлі-продажу акцій банку Міністерством фінансів України, то залучення останнього як сторони договору є однією з форм участі держави у цивільних правовідносинах, оскільки жодних публічно-владних управлінських функцій щодо іншої сторони договору воно не здійснювало. Таким чином, на цю частину позовних вимог юрисдикція адміністративного суду не поширюється, а отже й провадження в адміністративній справі підлягає закриттю. Також, на думку прокурора, наявні у справі докази переконливо свідчать про наявність у Національного банку України правових підстав для визнання позивачів повязаними з банком особами, а отже й про законність прийнятого з цього приводу рішення. За цих обставин Фонд мав правові підстави для застосування процедури обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними особами на акції додаткової емісії.
      30.    Положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» запроваджено з метою посилення відповідальності повязаних із банком осіб, насамперед керівників банків, контролерів та інших власників істотної участі в банку, підвищення ефективності банківського нагляду, забезпечення стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Сутність механізму «бейл-ін» полягає, серед іншого, в залученні акціонерів і кредиторів банку до відновлення його платоспроможності шляхом списання власних коштів акціонерів, тобто у примусовій трансформації незабезпечених вимог певної категорії кредиторів у субординований борг або статутний капітал банку. Цей механізм дозволяє врегулювати неплатоспроможність банків або високу ймовірність її настання за рахунок внутрішніх джерел банків.
      31.    З огляду на наведене скасування рішення про повязаність позивачів з банком та договорів про обмін грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами на акції додаткової емісії може призвести до негативних наслідків для банку, його вкладників та фінансової стабільності держави.
      Рух касаційних скарг
      32.    Вищий адміністративний суд України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.
      33.    На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
      34.    Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передала зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      35.    Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2018 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Саприкіну І. В. Ухвалою від 16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду в закритому судовому засіданні.
      36.    07 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 16/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, зокрема й справи № 826/20221/16.
      37.    Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 червня 2019 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.
      38.    Ухвалою від 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання Національного банку України про залишення адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 без розгляду внаслідок зловживання процесуальними правами. Велика Палата Верховного Суду зазначила в ухвалі,  що це питання буде вирішено під час розгляду справи по суті.
      39.    16 грудня 2019 року з Генеральної прокуратури України надійшло повідомлення про вступ прокурора у справу.
      40.    У судовому засіданні 31 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду допустила заміну Міністерства фінансів України на його правонаступника Кабінет Міністрів України.
      41.    16 березня 2020 року під час закритого судового засідання колегія суддів Великої Палати Верховного Суду на підставі частини дванадцятої статті 10 КАС вирішила розгляд справи в частині, що не стосується банківської таємниці, здійснювати у відкритому судовому засіданні.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      42.    05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.
      43.    10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.
      44.    01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.
      45.    28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.
      46.    17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.
      47.    13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.
      48.    22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.
      49.    12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.
      50.    22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.
      51.    30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.
      52.    29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.
      53.    Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.
      54.    Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.
      55.    Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.
      56.    18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи», згідно з якою прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».
      57.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.
      58.    20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), серед яких, зокрема, є позивачі. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.
      59.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_9 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».
      60.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.
      61.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.
      62.    Того ж дня, 20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.
      63.    Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк». Зокрема, в договорах зазначено, що набувачі акцій відступають банку права вимоги в таких сумах: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_12; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7.
      64.    Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.
      65.    Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».
      66.    Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5
      67.    Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_13.
      68.    Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка набрала чинності 30 квітня 2019 року згідно із Законом України від 05 липня 2018 року № 2491-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні», функції з управління корпоративними правами держави в державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами
      69.    За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.
      70.    Окремий випадок, який кореспондується з наведеною правовою нормою, передбачений частиною четвертою статтею 52 цього ж Закону, за якою особа, визначена рішенням Національного банку України повязаною з банком особою, чи такий банк можуть оскаржити в установленому законом порядку рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою, а в разі притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності оспорити підстави рішення Національного банку України про її визначення повязаною з банком особою.
      71.    Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону повязаними з банком особами є:
      1) контролери банку;
      2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку;
      3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку;
      4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи;
      5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку;
      6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб;
      7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 16 цієї частини;
      8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі;
      9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.
      72.    Пунктом 1 глави 1 розділу II Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 (далі Положення № 315), встановлено, що особа є повязаною з банком із моменту виникнення підстав для визначення такої особи повязаною з банком відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
      73.    Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобовязаний подавати Національному банку України інформацію про повязаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України.
      74.    Банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. У цьому переліку визначається дата, станом на яку особа визнана такою, що є повязаною з банком. Такий перелік є динамічним, він постійно оновлюється на підставі зміни інформації щодо особи, визначеної повязаною з банком. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Таким чином, рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду).
      75.    Таким чином, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  
      76.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб.
      77.    При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.
      78.    Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  
      79.    Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      80.    Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.
      81.    Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.
      82.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      83.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів:
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»
      84.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладення відповідних договорів.
      85.    Що ж до наказу про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказу про перерахування коштів повязаних осіб, то ці рішення є обовязковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.
      86.    Разом із цим якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду. Зазначена правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 квітня, 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно та інших. Висновки у цих справах стосувалися оскарження рішень/повідомлень уповноважених осіб Фонду щодо визнання правочинів нікчемними.
      87.    До того ж позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      88.    Таким чином, ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.
      89.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      90.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:
      -    договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,
      -    договору купівлі-продажу акцій банку  та акта виконання зобовязань за цим договором
      91.    Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договори про придбання акцій, а також акти приймання-передачі до цих договорів (як невідємна частина договору) є адміністративними договорами, оскільки фактично вони укладені за участю субєктів владних повноважень (угоди з обох сторін підписано уповноваженими особами Фонду) на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому наділені відповідними ознаками адміністративних договорів. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що вказані договори були укладені без вільного волевиявлення позивачів на виконання вимог нормативно-правових актів, тому схвалив висновок суду першої інстанції про те, що вони є адміністративними.
      92.    Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками виходячи з таких міркувань.
      93.    Відповідно до пункту 14 статті 3 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року адміністративний договір це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.
      94.    Водночас сторонами договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами є позивачі (крім ОСОБА_2) та ПАТ «КБ «Приватбанк». Держава в особі суб'єкта владних повноважень стороною цих договорів не є.
      95.    Отже, договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.
      96.    Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на помилку суду апеляційної інстанції, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони. Відповідно до визначення адміністративного договору, наведеного вище, укладення договору без вільного волевиявлення сторони такою ознакою не є.
      97.    За загальним правилом, адміністративний договір, як і будь-який інший договір, укладається за вільного волевиявлення сторін, яке формується самими сторонами або призначеними ними представниками. Лише у випадках, встановлених законом, допускається укладення адміністративного або цивільно-правового договору від імені сторони через представника, який виконує представницькі повноваження за відсутності сторони або всупереч її волі.
      98.    Спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни  встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).
      99.    Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.
      100. Від імені власника правочин може бути вчинений представником. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
      101. У представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини.
      102. Внутрішні правовідносини виникають між представником і особою, яку представник представляє. Так, діючи від імені особи, яку він представляє, представник повинен діяти добросовісно та розумно (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо між особою та її представником відсутні договірні правовідносини щодо представництва, то в разі порушення представником обовязків діяти добросовісно та розумно, особа, яку представляє представник, вправі вимагати від нього відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України. Якщо представник діє на виконання договору доручення, між представником і особою, яку він представляє, виникають договірні правовідносини. Водночас особа, щодо якої представник вчиняє правочин від імені того, кого він представляє, не є учасником внутрішніх правовідносин.
      103. Зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин.
      104. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.
      105. Крім того, оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у своїх постановах висновки, які в цілому можна узагальнити так.
      106. Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).
      107. Водночас спори, які виникають з правовідносин, що не охоплюються зазначеною державною гарантією і випливають з укладеного між банком і фізичною особою договору, де уповноважена особа та Фонд діють як представники сторони договірних відносин, а виконувані Фондом функції більшою мірою стосуються забезпечення відновлення платоспроможності банку або підготовки його до ліквідації, що законом доручено здійснювати лише Фонду, наприклад, про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів, не є публічно-правовими та не належить до юрисдикції адміністративних судів (така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та інших).
      108. У справі, яка переглядається, участь Фонду та його уповноважених осіб обумовлена виконанням функцій виведення банку з ринку за участю держави. Специфіка характеру цих правовідносин полягає в тому, що метою участі держави визначено потребу забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників (постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи»), що свідчить про обумовленість цієї участі суспільним, публічним інтересом.
      109. Водночас наявність суспільного, публічного інтересу не означає, що спір є публічно-правовим, оскільки регулювання, спрямоване на задоволення публічного інтересу, може бути як публічно-правовим, так і приватноправовим, відповідно і спірні правовідносини залежно від їх характеру можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими, зокрема господарськими або цивільними.
      110. Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому субєкту. Такі відносини є приватноправовими.
      111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.
      112. Договір купівлі-продажу акцій також не є адміністративним договором з причин, зазначених вище.
      113. Спірний договір спрямований на продаж належних, зокрема, позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу  встановлене главою 54 ЦК України. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.
      114. Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно повязані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень
      115. Позивачі у своїй позовній заяві просили суд поновити їх порушені права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів (основних сум списаних депозитів та ненарахованих на них процентів станом на 22 лютого 2017 року) як поворот виконання усіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.
      116. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав за можливе задовольнити позовні вимоги про стягнення грошових коштів як поворот виконання протиправних рішень відповідачів.
      117. Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи в судовому засіданні, дійсним змістом вимог позивачів (крім ОСОБА_2) є стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк», які, на думку позивачів, були втрачені ними через безпідставне застосування до них процедури примусового обміну їх грошових вимог до банку на акції банку як до повязаних з банком осіб.
      118. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору за цією позовною вимогою, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      119. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      120. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», спираючись на свою попередню практику, вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
      121. Отже, у світлі практики ЄСПЛ слід беззаперечно дотримуватись правил юрисдикції.
      122. Відповідно до частини другої статті 21 КАС у редакції на час звернення позивачів з позовною заявою та розгляду справи судами попередніх інстанцій вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС у чинній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 14 цієї частини, та стягнення з відповідача субєкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
      123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на субєктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      125. Отже, в частині зазначеної вимоги судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.
      Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ
      126. Скаржники обґрунтовують касаційну скаргу, зокрема, порушеннями в суді першої інстанції порядку визначення суддів для розгляду цієї справи, а також тим, що в розгляді справи в суді першої інстанції взяв участь суддя, який був небезстороннім і підлягав відводу. Так, скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі.
      127. За наведеними скаржниками доводами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.
      128. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Щодо застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»
      129. Національний банк України звернувся до Великої Палати Верховного Суду з клопотанням від 9 червня 2020 року про закриття провадження у справі щодо частини позовних вимог, мотивуючи клопотання тим, що відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої   десятої статті 266-1 КАС у цій же редакції, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.
      130. Ці доводи слід відхилити, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю з інших підстав.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ
      131. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС у цій же редакції суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      132. За правилами абзацу другого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обовязковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      133. Підсумовуючи викладене вище, за результатом перегляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційних скарг. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року слід скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      134. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Щодо оприлюднення судових рішень у цій справі
      135. Відповідно до пункту 6 статті 129 Конституції України гласність судового процесу належить до основних засад судочинства.
      136. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей конституційний припис не може бути ефективно реалізований без можливості ознайомлення з текстами судових рішень.
      137. Крім того, така можливість є необхідною для інформування суддів, практикуючих юристів, науковців про правові позиції, що виробляються судовою практикою. Важливим є також і інформування широкого загалу про вирішення спорів судами як запобіжник корупції та несправедливості в судочинстві.
      138. У тих випадках, коли існує необхідність нерозголошення певної інформації, зокрема таємної, іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини тощо, має бути забезпечена можливість ознайомлення з текстами судових рішень за винятком такої інформації.
      139. Порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності  судів, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства регулюється Законом України «Про доступ до судових рішень».
      140. Відповідно до частини першої статті 3, частини першої статті 4 зазначеного Закону Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень; судові рішення, внесені до реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.
      141. Відповідно до частини другої статті 2 цього Закону якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи в закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до частини четвертої статті 4 цього Закону обмеження права вільного користування офіційним вебпорталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 цього Закону у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не може бути розголошена інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.
      142. При цьому Державна судова адміністрація України не наділена повноваженням самостійно визначати, яка саме інформація не може бути розголошена.
      143. Отже, у таких випадках суд має вказати, яка саме інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні, не підлягає розголошенню і має бути замінена літерними або цифровими позначеннями.
      144. Розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю. Банківську таємницю у цій справі становить інформація про банківські рахунки та суми депозитів позивачів, оскільки така інформація може свідчити про фінансово-економічний стан позивачів як клієнтів банку (пункти 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
      145. Отже, у тексті цієї постанови, а також у текстах інших судових рішень у цій справі, що відкриті для загального доступу, інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.
      4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв  Суддя доповідач    Судді:  О. Б. Прокопенко Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко  В. В. Британчук  Н. П. Лященко  Ю. Л. Власов  В. В. Пророк  М. І. Гриців  Л. І. Рогач  Д. А. Гудима  О. М. Ситнік  В. І. Данішевська  О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна  В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков  О. Г. Яновська  О. Р. Кібенко