Постанова БП-ВС щодо цивільної юрисдикції при оскарженні встановлення пов'язаності осіб та стягнення їх коштів у Приватбанку

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 826/20221/16
Провадження № 11-1459апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,

представників:

позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8,

Національного банку України Григорчука Віктора Івановича, Пріцака Івана Євгенійовича, Тарана Євгена Олексійовича,

Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костюкова Дмитра Ігоровича,

Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Бауліної Віри Олегівни, Кахраманова Рустама Нураятовича, Лазовського Олега Володимировича,

Кабінету Міністрів України Божка Владислава Григоровича, Польця Дмитра Михайловича,

Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» Кучерявого Сергія Віталійовича,

за участю прокурора Офісу Генерального прокурора Василенко Наталії Вікторівни,

розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_9, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної  М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_1 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_11 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_8 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_9 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6 як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016,  101/2016,  102/2016; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

2. На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.

5. Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визначення позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.

6. При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.

7. Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог

8. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України з цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

9. Так, Національний банк України у своїй касаційній скарзі просить постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання відмовити повністю, а також закрити провадження в адміністративній справі в частині вимог про:

визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якої діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладених між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ «Укргазбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів усіх зазначених у позовній заяві сум грошових коштів, що складаються з основних сум списаних депозитів та ненарахованих процентів за цими депозитами за період з 22 грудня 2016 року до 22 лютого 2017 року.

10.    На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Національний банк України зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій з приводу відсутності правових підстав для визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Скаржник наполягає на тому, що ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки, водночас зроблені ними висновки ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими врегульовано критерії та процедуру визначення повязаності особи з банком, а також положень, які стосуються можливості обміну на акції додаткової емісії необтяжених грошових зобовязань банку при розрахунку мінімальної потреби у капіталі неплатоспроможного банку.

11.    Обґрунтовуючи свої доводи стосовно необхідності закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування в частині, що стосується позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та 44, рішень виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893, Національний банк України зазначив, що у цьому випадку уповноважена особа Фонду Соловйова Н. А. не є субєктом владних повноважень, адже виконувані нею повноваження стосуються управління банком, який виведено з ринку відповідно до рішення Національного банку України. На переконання скаржника, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку.

12.    Не повязані з вирішенням публічно-правового спору й вимоги позивачів щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору. Водночас висновки судів попередніх інстанцій про те, що ці договори є адміністративними, відповідач вважає помилковими, оскільки субєкти владних повноважень не є у них сторонами.

13.    Крім цього, на думку скаржника, задовольняючи позов у частині вимог про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів сум грошових коштів як поворот виконання договорів про придбання акцій, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив положення статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції до 15 грудня 2017 року, якими визначено повноваження суду при вирішенні справи. Також порушення норм процесуального права Національний банк України вбачає у тому, що суд першої інстанції прийняв до розгляду позов, у якому позивачі заявами від 07 та 21 березня 2017 року одночасно змінили предмет та підстави позову, а в подальшому в розгляді справи взяв участь суддя, який, на переконання цього скаржника, був небезстороннім і підлягав відводу, про що свідчить порушення порядку визначення суддів для розгляду цієї справи. Зазначене суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.

14.    У додаткових письмових поясненнях до касаційної скарги Національний банк України послався на висновок експерта в галузі права з питань застосування аналогії права/закону при визначенні сфери правового регулювання відносин, регламентованих пунктом 2 частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який, на переконання скаржника, підтверджує його доводи щодо невіднесення до юрисдикції адміністративного суду позовних вимог про визнання нечинними договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016.

15.    ПАТ «КБ «Приватбанк» у своїй касаційній скарзі ставить вимоги, аналогічні тим, які заявив Національний банк України. Наведені на їх обґрунтування мотиви також загалом не відрізняються.

16.    У письмових поясненнях до касаційної скарги представник ПАТ «КБ «Приватбанк» звернув увагу на те, що за змістом положень частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності повязаних із банком осіб») підстави для прийняття рішення Національним банком України про визнання особи повязаною з банком можуть бути предметом оскарження виключно за умови притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності. Також зазначив, що договори придбання акцій та купівлі-продажу акцій банку не можуть вважатися адміністративними договорами, оскільки їх сторонами не є субєкти владних повноважень, а предмет не стосується розмежування компетенції субєктів владних повноважень, делегування публічно-владних, управлінських функцій, перерозподілу чи обєднання бюджетних коштів, видання індивідуального акта та врегулювання питання адміністративних послуг. До того ж договори придбання акцій були підписані уповноваженими особами Фонду як представниками осіб, які не є субєктами публічного права. За своїм характером такі договори мають приватноправову природу. У контексті цих аргументів представник ПАТ «КБ «Приватбанк» послався також на висновок експертів у галузі права щодо правової природи договору, укладеного відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». До того ж жодна зі сторін договору купівлі-продажу акцій банку, сторонами якого є держава в особі Міністерства фінансів України (покупець) і фізичні та юридичні особи, які є власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» (продавці), не реалізує в цьому випадку владних управлінських функцій. Також представник ПАТ «КБ «Приватбанк» указав на неправильне застосування судами статті 162 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року щодо здійснення повороту виконання договорів, оскільки такий спосіб захисту може застосовуватися виключно щодо визнаного нечинним або скасованого рішення субєкта владних повноважень.

17.    Міністерство фінансів України у касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.

18.    У цій скарзі акцентовано увагу на тому, що, визнаючи нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, укладений між державою в особі Міністерства фінансів України та особами, які були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому, що це призведе до порушення прав Міністерства фінансів України як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк», а також економічних загроз, відсутності можливості забезпечити виконання усіх зобовязань перед клієнтами банку як фізичними, так і юридичними особами зі збереженням валюти вкладів та інших умов укладених договорів.

19.    Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду на підставі відповідного клопотання здійснила процесуальну заміну Міністерства фінансів України на правонаступника Кабінет Міністрів України, який є органом, якому передано управління державним пакетом акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».

20.    Кабінет Міністрів України підтримав вимоги, наведені в поданій Міністерством фінансів України касаційній скарзі, водночас у письмових доповненнях до неї зазначив, що вважає правомірним рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Зауважив, що обтяження їх коштів, які були зареєстровані після запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за відсутності у позивачів права на розпорядження коштами на рахунку, а також за відсутності їх відображення за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку є нікчемним відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Стосовно вимог про визнання незаконними наказів уповноваженої особи Фонду, рішень Фонду, визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, а також стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів Кабінет Міністрів України зазначив, що їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Мотиви цих доводів у цілому збігаються з наведеними в касаційній скарзі Національного банку України.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у запереченнях (відзивах) на касаційні скарги мотивів

21.    У листопаді 2017 року представник позивачів подав заперечення на касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «КБ «Приватбанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

22.    На переконання представника позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо відсутності визначеної законодавством сукупності умов для визнання їх повязаними з банком особами. На його думку, належних і допустимих доказів, які б прямо підтверджували ці обставини, матеріали справи не містять, а наведені скаржниками доводи щодо помилковості цих висновків судів ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими визначено підстави та процедуру визнання осіб повязаними з банком. Оскільки позивачі не були повязаними особами з банком, Фонд та його уповноважені особи не мали права укладати від імені позивачів договори купівлі акцій, обмінювати грошові вимоги на акції, списувати грошові кошти з рахунків та перераховувати ці кошти на інші рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк». Також представник позивачів звернув увагу на те, що станом на день придбання акцій 21 грудня 2016 року усі вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» про отримання грошових коштів за депозитними договорами були обтяжені Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «МТІР ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ», записи про обтяження були внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна 19 грудня 2016 року.

23.    З приводу доводів скаржників про потребу закриття провадження в адміністративній справі представник позивачів зазначив, що між його довірителями та Фондом чи уповноваженими особами Фонду не існує жодних цивільно-правових угод, спірні правовідносини обумовлені ініціативою держави щодо виведення банку з ринку в порядку статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до того ж уповноважені особи Фонду, які здійснювали управління ПАТ «КБ «Приватбанк», є посадовими особами Фонду і діяли на виконання делегованих ним повноважень, тому ці відносини мають публічно-правовий характер.

24.    Крім цього, представник позивачів вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій з приводу того, що договори придбання акцій мають характер адміністративних договорів, оскільки їх укладенню передували управлінські акти Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України та Фонду, при цьому процедура «бейл-ін» щодо обміну прав вимоги грошових коштів на акції додаткової емісії здійснена в процесі виведення банку з ринку за участю держави, в кінцевому підсумку грошові кошти в сумі однієї гривні були спрямовані до Державного бюджету України і власником 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» стала держава в особі Міністерства фінансів України. Таким чином, представник позивачів стверджує, що вимоги про визнання цих договорів нечинними та стягнення з банку на користь позивачів сум коштів як поворот їх виконання були правомірно розглянуті в порядку адміністративного судочинства і є ефективним способом відновлення порушених незаконними рішеннями відповідачів прав позивачів.

25.    Представник позивачів також зауважив, що заявами від 07 та 21 березня 2017 року було змінено лише предмет позову, а його підстава відсутність у позивачів ознак повязаних з банком осіб, яка є спільною для всіх позовних вимог, залишилась незмінною, тому доводи скаржників з приводу одночасної зміни предмета та підстав позову є, на його думку, безпідставними. Стосовно ж тверджень про порушення порядку визначення суддів для розгляду справи представник позивачів зазначив, що положень статті 15-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року було дотримано, позовну заяву було зареєстровано в автоматизованій системі документообігу суду в порядку черговості, як і вимагає ця норма.

26.    У запереченнях проти касаційної скарги Міністерства фінансів України представник позивачів зазначив, що наведені цим скаржником доводи не заслуговують на увагу, оскільки скаржник, стверджуючи про порушення його прав як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк» та посилаючись на інші ймовірні наслідки задоволення позову, проігнорував факт порушення прав та інтересів позивачів унаслідок недотримання субєктами владних повноважень вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім цього, представник позивачів зауважив, що позов не стосується визнання прав позивачів на акції, що перебувають у власності Міністерства фінансів України, відповідно, його задоволення не призведе до позбавлення цього права.

27.    У додаткових письмових поясненнях до заперечень на касаційні скарги представник позивачів зазначив про відсутність істотної участі ОСОБА_1 в компанії BOLVIK VENTURES LTD, оскільки за законодавством Республіки Кіпр засновник трасту не може вважатися його власником. На підтвердження цього доводу представник позивачів послався на висновок експертів у галузі права щодо доктринального тлумачення та застосування норм і положень про довірчий траст та довірчу власність у законодавстві України та законодавстві Республіки Кіпр від 12 лютого 2018 року № 126/26-е. Крім цього, зауважив, що питання наявності у ОСОБА_1 ознак повязаної з ПАТ «КБ «Приватбанк» особи через Приватне акціонерне товариство «Телекомпанія «ТЕТ» (далі ПрАТ «ТК «ТЕТ») та компанію BOLVIK VENTURES LTD досліджувалося судами у справі № 826/20288/16. Так, у цій справі, зокрема, суди встановили відсутність істотної участі ОСОБА_1 у ПрАТ «ТК «ТЕТ» та участі в управлінні компанії BOLVIK VENTURES LTD. Крім цього, в іншій справі (№ 826/20239/16) суди встановили, що Акціонерне товариство «Акцент-банк» та ПАТ «КБ «Приватбанк» не є повязаними особами.

Позиція інших учасників справи

28.    Від Фонду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, а в частині вимог до Фонду закрити провадження в адміністративній справі.

Позиція прокурора

29.    У письмових поясненнях, поданих 13 березня 2020 року, прокурор підтримав і просив задовольнити касаційні скарги Національного банку України, Міністерства фінансів України та ПАТ «КБ «Приватбанк». Зазначив, що договори придбання акцій та акти приймання-передачі за ними не можуть вважатися адміністративними, адже субєкти владних повноважень не є їх сторонами і здійснення управлінських функцій не є метою цих договорів, водночас позовні вимоги про визнання їх нечинними обґрунтовано потребою захисту цивільних прав позивачів, що обумовлює приватноправовий характер спору в цій частині. Стосовно ж договору купівлі-продажу акцій банку Міністерством фінансів України, то залучення останнього як сторони договору є однією з форм участі держави у цивільних правовідносинах, оскільки жодних публічно-владних управлінських функцій щодо іншої сторони договору воно не здійснювало. Таким чином, на цю частину позовних вимог юрисдикція адміністративного суду не поширюється, а отже й провадження в адміністративній справі підлягає закриттю. Також, на думку прокурора, наявні у справі докази переконливо свідчать про наявність у Національного банку України правових підстав для визнання позивачів повязаними з банком особами, а отже й про законність прийнятого з цього приводу рішення. За цих обставин Фонд мав правові підстави для застосування процедури обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними особами на акції додаткової емісії.

30.    Положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» запроваджено з метою посилення відповідальності повязаних із банком осіб, насамперед керівників банків, контролерів та інших власників істотної участі в банку, підвищення ефективності банківського нагляду, забезпечення стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Сутність механізму «бейл-ін» полягає, серед іншого, в залученні акціонерів і кредиторів банку до відновлення його платоспроможності шляхом списання власних коштів акціонерів, тобто у примусовій трансформації незабезпечених вимог певної категорії кредиторів у субординований борг або статутний капітал банку. Цей механізм дозволяє врегулювати неплатоспроможність банків або високу ймовірність її настання за рахунок внутрішніх джерел банків.

31.    З огляду на наведене скасування рішення про повязаність позивачів з банком та договорів про обмін грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами на акції додаткової емісії може призвести до негативних наслідків для банку, його вкладників та фінансової стабільності держави.

Рух касаційних скарг

32.    Вищий адміністративний суд України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.

33.    На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.

34.    Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передала зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

35.    Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2018 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Саприкіну І. В. Ухвалою від 16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду в закритому судовому засіданні.

36.    07 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 16/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, зокрема й справи № 826/20221/16.

37.    Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 червня 2019 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.

38.    Ухвалою від 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання Національного банку України про залишення адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 без розгляду внаслідок зловживання процесуальними правами. Велика Палата Верховного Суду зазначила в ухвалі,  що це питання буде вирішено під час розгляду справи по суті.

39.    16 грудня 2019 року з Генеральної прокуратури України надійшло повідомлення про вступ прокурора у справу.

40.    У судовому засіданні 31 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду допустила заміну Міністерства фінансів України на його правонаступника Кабінет Міністрів України.

41.    16 березня 2020 року під час закритого судового засідання колегія суддів Великої Палати Верховного Суду на підставі частини дванадцятої статті 10 КАС вирішила розгляд справи в частині, що не стосується банківської таємниці, здійснювати у відкритому судовому засіданні.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

42.    05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.

43.    10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.

44.    01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.

45.    28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.

46.    17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.

47.    13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.

48.    22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.

49.    12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.

50.    22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.

51.    30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.

52.    29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.

53.    Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.

54.    Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.

55.    Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.

56.    18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи», згідно з якою прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».

57.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.

58.    20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), серед яких, зокрема, є позивачі. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.

59.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_9 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».

60.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.

61.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.

62.    Того ж дня, 20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.

63.    Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк». Зокрема, в договорах зазначено, що набувачі акцій відступають банку права вимоги в таких сумах: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_12; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7.

64.    Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.

65.    Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».

66.    Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

67.    Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_13.

68.    Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка набрала чинності 30 квітня 2019 року згідно із Законом України від 05 липня 2018 року № 2491-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні», функції з управління корпоративними правами держави в державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами

69.    За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

70.    Окремий випадок, який кореспондується з наведеною правовою нормою, передбачений частиною четвертою статтею 52 цього ж Закону, за якою особа, визначена рішенням Національного банку України повязаною з банком особою, чи такий банк можуть оскаржити в установленому законом порядку рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою, а в разі притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності оспорити підстави рішення Національного банку України про її визначення повязаною з банком особою.

71.    Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону повязаними з банком особами є:

1) контролери банку;

2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку;

3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку;

4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи;

5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку;

6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб;

7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 16 цієї частини;

8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі;

9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.

72.    Пунктом 1 глави 1 розділу II Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 (далі Положення № 315), встановлено, що особа є повязаною з банком із моменту виникнення підстав для визначення такої особи повязаною з банком відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

73.    Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобовязаний подавати Національному банку України інформацію про повязаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України.

74.    Банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. У цьому переліку визначається дата, станом на яку особа визнана такою, що є повязаною з банком. Такий перелік є динамічним, він постійно оновлюється на підставі зміни інформації щодо особи, визначеної повязаною з банком. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Таким чином, рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду).

75.    Таким чином, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  

76.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб.

77.    При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.

78.    Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  

79.    Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

80.    Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.

81.    Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.

82.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

83.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Щодо визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів:

-    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»

84.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладення відповідних договорів.

85.    Що ж до наказу про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказу про перерахування коштів повязаних осіб, то ці рішення є обовязковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.

86.    Разом із цим якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду. Зазначена правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 квітня, 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно та інших. Висновки у цих справах стосувалися оскарження рішень/повідомлень уповноважених осіб Фонду щодо визнання правочинів нікчемними.

87.    До того ж позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

88.    Таким чином, ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.

89.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

90.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:

-    договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,

-    договору купівлі-продажу акцій банку  та акта виконання зобовязань за цим договором

91.    Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договори про придбання акцій, а також акти приймання-передачі до цих договорів (як невідємна частина договору) є адміністративними договорами, оскільки фактично вони укладені за участю субєктів владних повноважень (угоди з обох сторін підписано уповноваженими особами Фонду) на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому наділені відповідними ознаками адміністративних договорів. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що вказані договори були укладені без вільного волевиявлення позивачів на виконання вимог нормативно-правових актів, тому схвалив висновок суду першої інстанції про те, що вони є адміністративними.

92.    Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками виходячи з таких міркувань.

93.    Відповідно до пункту 14 статті 3 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року адміністративний договір це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.

94.    Водночас сторонами договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами є позивачі (крім ОСОБА_2) та ПАТ «КБ «Приватбанк». Держава в особі суб'єкта владних повноважень стороною цих договорів не є.

95.    Отже, договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.

96.    Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на помилку суду апеляційної інстанції, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони. Відповідно до визначення адміністративного договору, наведеного вище, укладення договору без вільного волевиявлення сторони такою ознакою не є.

97.    За загальним правилом, адміністративний договір, як і будь-який інший договір, укладається за вільного волевиявлення сторін, яке формується самими сторонами або призначеними ними представниками. Лише у випадках, встановлених законом, допускається укладення адміністративного або цивільно-правового договору від імені сторони через представника, який виконує представницькі повноваження за відсутності сторони або всупереч її волі.

98.    Спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни  встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

99.    Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.

100. Від імені власника правочин може бути вчинений представником. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

101. У представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини.

102. Внутрішні правовідносини виникають між представником і особою, яку представник представляє. Так, діючи від імені особи, яку він представляє, представник повинен діяти добросовісно та розумно (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо між особою та її представником відсутні договірні правовідносини щодо представництва, то в разі порушення представником обовязків діяти добросовісно та розумно, особа, яку представляє представник, вправі вимагати від нього відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України. Якщо представник діє на виконання договору доручення, між представником і особою, яку він представляє, виникають договірні правовідносини. Водночас особа, щодо якої представник вчиняє правочин від імені того, кого він представляє, не є учасником внутрішніх правовідносин.

103. Зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин.

104. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.

105. Крім того, оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у своїх постановах висновки, які в цілому можна узагальнити так.

106. Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).

107. Водночас спори, які виникають з правовідносин, що не охоплюються зазначеною державною гарантією і випливають з укладеного між банком і фізичною особою договору, де уповноважена особа та Фонд діють як представники сторони договірних відносин, а виконувані Фондом функції більшою мірою стосуються забезпечення відновлення платоспроможності банку або підготовки його до ліквідації, що законом доручено здійснювати лише Фонду, наприклад, про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів, не є публічно-правовими та не належить до юрисдикції адміністративних судів (така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та інших).

108. У справі, яка переглядається, участь Фонду та його уповноважених осіб обумовлена виконанням функцій виведення банку з ринку за участю держави. Специфіка характеру цих правовідносин полягає в тому, що метою участі держави визначено потребу забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників (постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи»), що свідчить про обумовленість цієї участі суспільним, публічним інтересом.

109. Водночас наявність суспільного, публічного інтересу не означає, що спір є публічно-правовим, оскільки регулювання, спрямоване на задоволення публічного інтересу, може бути як публічно-правовим, так і приватноправовим, відповідно і спірні правовідносини залежно від їх характеру можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими, зокрема господарськими або цивільними.

110. Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому субєкту. Такі відносини є приватноправовими.

111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

112. Договір купівлі-продажу акцій також не є адміністративним договором з причин, зазначених вище.

113. Спірний договір спрямований на продаж належних, зокрема, позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу  встановлене главою 54 ЦК України. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.

114. Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно повязані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.

Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень

115. Позивачі у своїй позовній заяві просили суд поновити їх порушені права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів (основних сум списаних депозитів та ненарахованих на них процентів станом на 22 лютого 2017 року) як поворот виконання усіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.

116. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав за можливе задовольнити позовні вимоги про стягнення грошових коштів як поворот виконання протиправних рішень відповідачів.

117. Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи в судовому засіданні, дійсним змістом вимог позивачів (крім ОСОБА_2) є стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк», які, на думку позивачів, були втрачені ними через безпідставне застосування до них процедури примусового обміну їх грошових вимог до банку на акції банку як до повязаних з банком осіб.

118. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору за цією позовною вимогою, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

119. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

120. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», спираючись на свою попередню практику, вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

121. Отже, у світлі практики ЄСПЛ слід беззаперечно дотримуватись правил юрисдикції.

122. Відповідно до частини другої статті 21 КАС у редакції на час звернення позивачів з позовною заявою та розгляду справи судами попередніх інстанцій вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС у чинній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 14 цієї частини, та стягнення з відповідача субєкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на субєктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

125. Отже, в частині зазначеної вимоги судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.

Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ

126. Скаржники обґрунтовують касаційну скаргу, зокрема, порушеннями в суді першої інстанції порядку визначення суддів для розгляду цієї справи, а також тим, що в розгляді справи в суді першої інстанції взяв участь суддя, який був небезстороннім і підлягав відводу. Так, скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі.

127. За наведеними скаржниками доводами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.

128. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Щодо застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»

129. Національний банк України звернувся до Великої Палати Верховного Суду з клопотанням від 9 червня 2020 року про закриття провадження у справі щодо частини позовних вимог, мотивуючи клопотання тим, що відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої   десятої статті 266-1 КАС у цій же редакції, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

130. Ці доводи слід відхилити, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю з інших підстав.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ

131. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС у цій же редакції суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

132. За правилами абзацу другого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обовязковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

133. Підсумовуючи викладене вище, за результатом перегляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційних скарг. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року слід скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.

Висновки щодо розподілу судових витрат

134. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Щодо оприлюднення судових рішень у цій справі

135. Відповідно до пункту 6 статті 129 Конституції України гласність судового процесу належить до основних засад судочинства.

136. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей конституційний припис не може бути ефективно реалізований без можливості ознайомлення з текстами судових рішень.

137. Крім того, така можливість є необхідною для інформування суддів, практикуючих юристів, науковців про правові позиції, що виробляються судовою практикою. Важливим є також і інформування широкого загалу про вирішення спорів судами як запобіжник корупції та несправедливості в судочинстві.

138. У тих випадках, коли існує необхідність нерозголошення певної інформації, зокрема таємної, іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини тощо, має бути забезпечена можливість ознайомлення з текстами судових рішень за винятком такої інформації.

139. Порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності  судів, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства регулюється Законом України «Про доступ до судових рішень».

140. Відповідно до частини першої статті 3, частини першої статті 4 зазначеного Закону Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень; судові рішення, внесені до реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.

141. Відповідно до частини другої статті 2 цього Закону якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи в закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до частини четвертої статті 4 цього Закону обмеження права вільного користування офіційним вебпорталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 цього Закону у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не може бути розголошена інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.

142. При цьому Державна судова адміністрація України не наділена повноваженням самостійно визначати, яка саме інформація не може бути розголошена.

143. Отже, у таких випадках суд має вказати, яка саме інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні, не підлягає розголошенню і має бути замінена літерними або цифровими позначеннями.

144. Розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю. Банківську таємницю у цій справі становить інформація про банківські рахунки та суми депозитів позивачів, оскільки така інформація може свідчити про фінансово-економічний стан позивачів як клієнтів банку (пункти 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

145. Отже, у тексті цієї постанови, а також у текстах інших судових рішень у цій справі, що відкриті для загального доступу, інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.

3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.

4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв  Суддя доповідач    Судді:  О. Б. Прокопенко Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко  В. В. Британчук  Н. П. Лященко  Ю. Л. Власов  В. В. Пророк  М. І. Гриців  Л. І. Рогач  Д. А. Гудима  О. М. Ситнік  В. І. Данішевська  О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна  В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков  О. Г. Яновська  О. Р. Кібенко

[ANTIRAID]

Нарешті з'явилось рішення Великої палати по справі Суркісів до Приватбанку. Цинічність цього рішення вражає, а також неозброєними оком вбачається як навмисно затягувалась справа для набрання чинності так званим антиколомойським Законом, який не застосували тільки тому, зазначивши, що провадження закривають з інших підстав.

Велика палата в черговий раз застосовуючи магічний шар, карти Таро, кавову гущу, заячу лапку, на мій погляд, прийшла до висновку, що причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, пов'язаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх пов'язаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.

У зв'язку з цим суд зазначив, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків пов'язаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів пов'язаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.

Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому суб'єкту. Такі відносини є приватноправовими.

111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

Відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно пов'язані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.

123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі суб'єкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на суб'єктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О.С.

на постанову Великої Палати від 15 червня 2020 року

у справі № 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Кабінету Міністрів України, Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк», за участю прокурора про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року.

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили; зокрема, визнати протиправним та скасувати рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами; визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»; визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів; визнати нечинними з моменту укладення ряд договір про придбання акцій; визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів; стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів депозити та проценти за депозитами.

2. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

3. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України із цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

4. Касаційне провадження у справі відкрито ухвалами судді від 10, 16 та 27 листопада 2017 року.

5. На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до розгляду.

6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

7. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15 червня 2020 року касаційні скарги Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила; розяснила позивачам, що розгляд позовних вимог цієї справи в частині матеріальних вимог віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції, інша частина позовних вимог щодо неправомірних дій Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не підлягає вирішенню в судах.

8. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

9. Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду ухвалила помилкове рішення щодо неможливості завершення розгляду справи у Великій Палаті та закриття провадження в адміністративній справі у частині позовних вимог.

10. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. При цьому важливо врахувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі.

11. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що спірність правовідносин у даній справі обумовлена рішеннями Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами.

12. За Законом України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління (частина перша статті 2 цього Закону). Однією з його функцій є здійснення банківського нагляду та контролю (стаття 7 названого Закону).

13. Статтею 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

14. У статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», наголошується, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

15. Водночас положеннями частини четвертої статті 52 цього ж Закону прямо передбачено, що рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою може бути оскаржене до суду банком або відповідною особою.

16. Таким чином, Національний банк України у межах спірних правовідносин діє виключно на виконання передбачених наведеними правовими нормами публічно-владних управлінських функцій, а оспорюване рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, впливає на обсяг їх прав та обовязків і є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС.

17. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин, коли принаймні один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу, внаслідок чого ця особа зазнає порушення прав, свобод чи інтересів у межах публічно-правових відносин.

18. Беручи до уваги викладене, вважаю, що позов у даній справі підлягав розгляду судом у порядку адміністративного судочинства, а Велика Палата Верховного Суду повинна була ухвалити у справі остаточне рішення, зважаючи, зокрема на те, що справа у провадженні касаційного суду перебуває на розгляді вже майже три роки.

19. Беручи до уваги те, що тривалий розгляд справи у Великій Палаті Верховного Суду був зумовлений, у тому числі, непоодинокими випадками зловживання процесуальними правами з боку учасників справи, касаційний суд був зобовязаний вживати заходи для запобігання зловживанню процесуальними правами, відповідно до ст. 45 Кодексу адміністративного судочинства України.

20. Крім того, за наведеним у постанові Великої Палати висновком, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії Національного банку України про визначення позивачів повязаними з банком особами взагалі не може бути предметом судового розгляду, оскільки за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимог. Такий висновок, на мою думку, є необґрунтованим і суперечить, наприклад, змісту Закону України №590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», ухваленого 13 травня 2020 року.

21. Вважаю також за потрібне зазначити, що наведений у постанові висновок про неможливість оскаржити згадане рішення Комісії в суді жодної юрисдикції не відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

22. Так, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом.

23. Також у рішенні від 13 листопада 2018 року у справі «Омельченки проти України» (заява N 45965/08) ЄСПЛ зазначив, що вже роз'яснив у своїй прецедентній практиці щодо України, що суперечливі приписи національних судів у визначенні юрисдикції по справі, у разі якщо це призвело до неможливості розгляду зазначеної справи по суті, прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду (пункт 15 рішення).

24. Таким чином, на мою думку, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду висновок щодо неможливості оскарження позивачами рішення Національного банку України не відповідає ані положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ані наведеним висновкам ЄСПЛ щодо потреби існування в особи чіткої практичної можливості оскаржити дії (рішення), які становлять втручання у її права та необхідності контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» і забезпечує гарантії статті 6 Конвенції.

25. Беручи до уваги викладене, вважаю помилковими висновки, підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду, про потребу закриття провадження в адміністративній справі.

26. На мою думку, скасування таких, що набрали законної сили судових рішень судів попередніх інстанцій із закриттям касаційним судом частини провадження в адміністративній справі та направлення іншої частини справи для розгляду спочатку в суді першої інстанції через чотири роки після початку її розгляду, не відповідає потребі справедливого, ефективного та швидкого вирішення справи, та суперечить вимогам ст. ст. 12, 27, 266-1, 342 Кодексу адміністративного судочинства України. Розгляд справи мав бути завершений у Великій Палаті Верховного Суду ухваленням рішення по суті спору.

Суддя Великої Палати Верховного Суду О.С. Ткачук

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91751863

[ANTIRAID]

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

15 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 826/20221/16

Провадження № 11-1459апп18

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк», про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзєнцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.)

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі уповноважена особа Фонду, Фонд відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк»), у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_11 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_8 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_9 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6, як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, № 92/2016,№ 100/2016, № 101/2016, № 102/2016, рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

2. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

3. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України із цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

4. При цьому Національний банк України та ПАТ КБ «Приватбанк» у своїх касаційних скаргах, зокрема, ставили питання про закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування у частині, що стосуються позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та № 44, рішень Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893; визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору.

5. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.

6. На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до розгляду.

7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

8. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15 червня 2020 року касаційні скарги Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила; розяснила позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

9. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

10. Вважаємо передчасними підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду висновки про неможливість ефективного відновлення стверджуваних порушених прав позивачів у порядку адміністративного судочинства та закриття провадження в адміністративній справі у частині позовних вимог, зокрема, про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами та стягнення на їх користь грошових коштів.

11. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка є загальною, при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин, водночас важливо врахувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі.

12. У даній справі позивачі оскаржували застосовану до них державою в особі уповноважених органів процедуру примусового позбавлення їх права власності на депозитні кошти у зв'язку із визнанням їх пов'язаними з банком особами, та просили відновити ці права шляхом стягнення цих коштів з банку.

13. За своєю правовою природою зазначена процедура є адміністративною, незважаючи на те, що її проведення оформлювалось не тільки владними рішеннями уповноважених державою органів, а й укладеними ними договорами, оскільки у цих відносинах державні органи владно керували поведінкою інших суб'єктів без їх волевиявлення.

14. У зв'язку із цим оскарження позивачами рішень та договорів, прийнятих (укладених) уповноваженими державою органами під час проведення ними зазначеної адміністративної процедури, та відновлення прав, порушених внаслідок її проведення, належить до компетенції адміністративних судів України.

15. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що основою виникнення спірних правовідносин стало рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами.

16. За Законом України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління (частина перша статті 2 цього Закону). Однією з його функцій є здійснення банківського нагляду та контролю (стаття 7 названого Закону).

17. За визначенням, наведеним у статті 1 цього Закону, банківський нагляд система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

18. За статтею 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

19. Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати повязаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у пунктах 19 частини першої цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших звязків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк. У такому разі особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком не доведе протилежного.

20. Постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 затверджено Положення про визначення пов'язаних із банком осіб (далі Положення).

21. Згідно з пунктом 1 глави 1 розділу II Положення банк визначає перелік пов'язаних із банком осіб, який затверджується правлінням банку, відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та з урахуванням цього Положення.

22. Відповідно до пунктів 1, 2, 5, 7 глави 2 розділу ІІ цього ж Положення Національний банк України може визначати пов'язаною із банком особу відповідно до вимог статті 52 згаданого Закону із застосуванням зокрема ознак, зазначених у главі 3 цього розділу. Національний банк України може визначати пов'язаною з банком особу, використовуючи одну або декілька ознак одночасно.

23. Рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами приймає Комісія. Національний банк України приймає рішення про визначення юридичної або фізичної особи повязаною з банком особою кожного разу, коли Національний банк України виявляє підстави для цього. Визначення особи не повязаною з банком не перешкоджає наступному визначенню такої особи повязаною, якщо для цього виникають підстави.

24. Якщо банк доведе, що особа не є пов'язаною з банком, то відповідне рішення Комісії скасовує/змінює Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем. Якщо банк не доведе, що особа не є пов'язаною з банком, то Комітет залишає рішення Комісії без змін.

25. Національний банк України має право за невиконання банком рішення Національного банку України щодо визначення фізичних та/або юридичних осіб пов'язаними з банком особами застосувати до банку відповідні заходи впливу.

26. Варто зауважити, що рішення про визначення особи повязаною з банком впливає на обсяг її прав та встановлює для неї додаткові обмеження, зокрема: угоди, укладені банком із повязаними з банком особами на умовах, що не є поточними ринковими умовами, визнаються недійсними з моменту їх укладення (частина шоста статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»); банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для погашення цією особою будь-яких зобовязань перед повязаною з банком особою; придбання активів повязаної з банком особи, за винятком продукції, що виробляється цією особою; придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних повязаною з банком особою (частина восьма зазначеної статті); Національний банк України має право встановлювати обмеження на операції банків із повязаними з банком особами (частина десята зазначеної статті); така особа не має права на отримання суми гарантованого державою вкладу (пункт 4 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), при визначенні у законі черговості та порядку задоволення вимог до неплатоспроможного банку вона як вкладник включається не до четвертої чи сьомої, а до девятої черги (частина перша статті 52 того ж Закону) та ін.

27. За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

28. Водночас положеннями частини четвертої статті 52 цього ж Закону прямо передбачено, що рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою може бути оскаржене до суду банком або відповідною особою.

29. Таким чином, Національний банк України у межах спірних правовідносин діє виключно на виконання передбачених наведеними правовими нормами публічно-владних управлінських функцій, а оспорюване рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, впливає на обсяг їх прав та обовязків і є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС.

30. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин, коли принаймні один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу, внаслідок чого ця особа зазнає порушення прав, свобод чи інтересів у межах публічно-правових відносин.

31. Беручи до уваги викладене, вважаємо, що позов у частині оскарження рішення про визначення позивачів повязаними з банком особами, яке наразі є основною передумовою виникнення спірних правовідносин (зокрема і втрати коштів, про що зазначають позивачі), підлягає розгляду судом у порядку адміністративного судочинства.

32. У постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок про те, що спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

33. Зокрема зазначено, що банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб. За своєю суттю це рішення Національного банку України є адресованою банку вказівкою доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду. У постанові зауважено, що на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій оспорюване рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку, однак позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття рішення у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

34. Таким чином, за наведеним у постанові висновком, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії про визначення позивачів повязаними з банком особами взагалі не може бути предметом судового розгляду, оскільки за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Отже, позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження згаданого рішення Комісії як самостійної позовної вимоги.

35. Вважаємо, що наведені у постанові мотиви не в повній мірі враховують положення зазначених вище правових норм, зміст яких дозволяє зробити однозначний висновок про те, що згадане рішення Комісії за своєю юридичною природою є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС, оскільки: його прийнято спеціальним уповноваженим субєктом на виконання публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, при цьому його прийняття обумовлює зміну обсягу прав позивачів та виникнення для них певних обмежень, воно є обовязковим і його невиконання банком зумовлює застосування Національним банком України до відповідного банку заходів впливу.

36. Так, за логікою постанови, банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, натомість рішення Комісії стосовно визначення особи повязаною з банком особою є за своєю суттю адресованою банку вказівкою доповнити відповідний перелік, водночас у випадку незгоди цієї особи з таким рішенням Комісії вона не може оскаржити до суду зазначене рішення, а має використовувати передбачені нормами Цивільного процесуального кодексу України способи захисту стверджуваних порушених майнових прав, доводячи відсутність у неї статусу повязаної з банком особи та посилаючись на неправомірність цього рішення як підставу позову.

37. Вважаємо зазначений висновок помилковим, оскільки у такому випадку втрачає сенс існування згаданої Комісії як колегіального органу, утвореного з метою визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами, а також прийняття нею відповідних рішень.

38. Крім цього, наведений у постанові висновок прямо суперечить положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», якою передбачено право відповідного банку чи особи на оскарження рішення Національного банку України про визначення цієї особи повязаною з банком особою.

39. Слід зауважити, що запропонований підхід, за яким визначене законом право особи оскаржити рішення фактично тлумачиться як відсутність у неї такого права, спотворює зміст наведеної правової норми і тим самим порушує принцип правової визначеності, адже обумовлює непередбачуваність та незрозумілість правил її застосування для субєктів відповідних правовідносин.

40. До того ж слід наголосити на тому, що законність рішення субєкта владних повноважень обумовлюється не лише його змістом, а й потребою дотримання певних формальних вимог (наявність повноважень його ухвалювати, належний склад відповідного органу, дотримання процедури прийняття та ін.), тому позбавлення позивачів права обґрунтовувати позов, у тому числі й посиланням на ці обставини, суттєво звужує передбачене законом право на його оскарження.

41. Крім цього, особливістю розгляду справи в порядку адміністративного судочинства, на відміну від судочинства цивільного, є те, що в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 72 КАС у редакції, чинній на час розгляду і вирішення справи судами попередніх інстанцій, частина друга статті 77 КАС у чинній редакції), натомість наведений у постанові висновок про потребу перекладення тягаря доказування обставин відсутності статусу повязаних з банком осіб на позивачів також очевидно сприяє звуженню їх прав.

42. Отже, на нашу думку, у межах цього спору рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами слід оцінювати як самостійний предмет позову, що підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а не суто як підставу захисту порушеного приватного (майнового) права.

43. При цьому, як убачається зі змісту касаційних скарг, особи, які їх подали, взагалі не ставлять під сумнів ані можливість судового оскарження згаданого рішення, ані юрисдикційну належність спору в цій частині позовних вимог.

44. З приводу посилань у постанові на те, що на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій оспорюване рішення Комісії вичерпало свою дію, варто зауважити, що суд перевіряє його законність на час його прийняття, а не на час вирішення спору судами попередніх інстанцій, відтак у випадку визнання адміністративним судом протиправним і скасування цього рішення воно втрачає чинність з моменту його прийняття як незаконне. Натомість констатація судом відсутності у позивачів статусу повязаних з банком осіб без оскарження згаданого рішення Комісії як самостійної позовної вимоги не виключає можливості спричинення оспорюваним рішенням правових наслідків.

45. З урахуванням наведеного вище вважаємо також за потрібне зазначити, що наведений у постанові висновок про неможливість оскаржити згадане рішення Комісії в суді жодної юрисдикції не відповідає практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ, Суд).

46. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.

47. Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

48. У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

49. У пункті 50 рішенні від 28 лютого 2008 року у справі «Церква села Сосулівка проти України» (заява N 37878/02) ЄСПЛ нагадав свою практику, відповідно до якої пункт 1 статті 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому право на доступ до суду право порушити провадження у судах щодо прав та обов'язків цивільного характеру становить тільки один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Об'єднаного Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія A, №18, ст. 18, пункт 36). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), серія A, № 333-Б, ст. 42, пункт 36).

50. У рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом.

51. У пункті 41 рішенні від 21 грудня 2017 року в справі «Фельдман та банк «Словянський» проти України» (заява № 42758/05) ЄСПЛ зазначив, що у випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обовязки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам статті 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення у подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium) від 10 лютого 1983 року, серія А, № 58, пункт 29, «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria) від 25 листопада 1994 року, серія А, № 295-В, пункт 31, та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року, серія А, № 335-А, пункт 40).

52. Також у рішенні від 13 листопада 2018 року у справі «Омельченки проти України» (заява N 45965/08) ЄСПЛ зазначив, що вже роз'яснив у своїй прецедентній практиці щодо України, що суперечливі приписи національних судів у визначенні юрисдикції по справі, у разі якщо це призвело до неможливості розгляду зазначеної справи по суті, прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду (пункт 15 рішення).

53. З урахуванням наведених висновків ЄСПЛ слід зазначити, що правила юрисдикції беззаперечно мають дотримуватися, втім наданий національним законодавством рівень доступу до суду як один з аспектів гарантій справедливого судочинства має залишатися достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві, тобто особа має право отримати вирішення спору судом.

54. Таким чином, на нашу думку, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду висновок щодо неможливості оскарження позивачами рішення Національного банку України про визначення їх повязаними з банком особами не відповідає ані положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ані наведеним висновкам ЄСПЛ щодо потреби існування в особи чіткої практичної можливості оскаржити дії (рішення), які становлять втручання у її права та необхідності контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» і забезпечує гарантії статті 6 Конвенції.

55. Беручи до уваги викладене, вважаємо помилковими висновки, підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду, про потребу закриття провадження в адміністративній справі, оскільки стверджувані позивачами порушені права могли бути ефективно відновлені судом адміністративної юрисдикції.

56. Наразі сама собою спрямованість вимог особи на захист у кінцевому підсумку майнового інтересу особи вочевидь є недостатньою для визначення спору таким, що не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

57. У рішенні від 21 грудня 2017 року від 21 грудня 2017 року в справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) у контексті суперечливості наведених національними судами висновків стосовно того, який суд мав юрисдикцію розглядати позов заявниці по суті, ЄСПЛ нагадав, що стаття 6 Конвенції вимагає, щоб держави забезпечували процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення питань, повязаних із юрисдикцією (пункти 19, 21).

58. У справі «Сутяжник проти Російської Федерації» (заява № 8269/02, рішення від 23 липня 2009 року) ЄСПЛ указав, що приймає той факт, що як принцип, правил юрисдикції слід дотримуватися. Однак при певних обставинах цієї справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку. Зрештою, за таких обставин справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, було непропорційною мірою, і повага до принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

59. На нашу думку, скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень судів попередніх інстанцій, ухвалених по суті позовних вимог із закриттям провадження в адміністративній справі, не відповідає потребі ефективного та швидкого вирішення питань, повязаних із юрисдикцією, адже обумовлює розгляд справи спочатку судом іншої юрисдикції, що не може бути виправдано з огляду на існування практичної можливості відновлення прав позивачів судом у порядку адміністративного судочинства, про що зазначено вище, та часу, що минув від дня подання позовної заяви. Скасування рішень судів попередніх інстанцій наразі більшою мірою спрямоване на досягнення юридичного формалізму, ніж на виправлення важливої судової помилки.

60. Оскільки розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю (відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), у тексті цієї окремої думки інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами, підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.

61. Крім того, за змістом частини третьої статті 355 КАС якщо суддя-доповідач не згодний з постановою суду касаційної інстанції, постанова оформлюється іншим суддею.

62. Отже, суддям, які проголосували за відповідне рішення Великої Палати Верховного Суду, необхідно було б дотриматися вимог частини третьої статті 355 КАС та зазначити у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року суддю чи суддів, які оформили її текст.

Судді Великої Палати Верховного Суду В. В. Британчук Ю. Л. Власов Ж. М. Єленіна В. С. Князєв О. Б. Прокопенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91720792

[ANTIRAID]

Державний герб України

Збіжна окрема думка

суддів Антонюк Н. О., Данішевської В. І., Кібенко О. Р.,

Лобойка В. М., Пророка В. В., Рогач Л. І.

у справі № 826/20221/16,

провадження № 11-1459апп18

Велика Палата Верховного Суду 15 червня 2020 року ухвалила рішення в адміністративній справі № 826/20221/16 з такою резолютивною частиною:

1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.

3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.

4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Повністю погоджуючись із резолютивною частиною рішення, звертаємо увагу на таке.

За усталеною позицією Великої Палати Верховного Суду помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Отже, вирішуючи питання про належну юрисдикцію спору, суд повинен проаналізувати природу спірних правовідносин і на цій основі зробити висновки щодо їх характеру. Вважаємо, що відповідний аналіз залишився за межами постанови Великої Палати Верховного Суду в цій справі, внаслідок чого постанова є недостатньо мотивованою.

Також, відповідно до підпункту «а» пункту 3 частини 1 статті 356 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) мотивувальна частина постанови суду касаційної інстанції має містити мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу. На нашу думку, постанова Великої Палати Верховного Суду в цій справі не повністю відповідає зазначеній нормі.

Враховуючи викладене, вважаємо, що наступне мотивування мало бути також включеним до відповідних підрозділів мотивувальної частини судового рішення. 

1) Щодо правової природи обміну вимог кредиторів до банку на акції банку

Перш за все, зазначений вище недолік полягає у відсутності в постанові аналізу правової природи процедури «бейл-ін» у цілому, від чого мотивувальна частина постанови носить фрагментарний характер. Вважаємо, що такий аналіз (який був нами запропонований, але не увійшов до тексту постанови) є необхідним для належного мотивування та зясування не адміністративного, а приватноправового характеру спірних правовідносин (попри наявність суспільного інтересу).

Вважаємо, що мотивувальна частина постанови мала б містити таку аргументацію в цій частині:

Щодо правової природи процедури «бейл-ін»

1. Директивою 2014/59/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» процедура «бейл-ін» (англійською «bail-in») визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію в частку в статутному капіталі банку (наприклад, в акції), тим самим збитки банку перекладаються на його акціонерів (учасників) та кредиторів. У випадку конвертації незабезпечених вимог кредиторів у частку в статутному капіталі відбувається капіталізація банку на суму, необхідну для покриття збитків. При цьому кредитори стають акціонерами (учасниками) банку та отримують право на дивіденди від майбутніх прибутків. У випадку списання незабезпечених вимог кредиторів зменшується загальна сума зобов'язань кредитної установи, що розширює можливості для її фінансового оздоровлення.

2. В Україні процедура «бейл-ін» передбачена Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

3. З факту неплатоспроможності банку випливає, що майна банку не вистачає для розрахунку зі всіма кредиторами. За таких умов відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі в редакції до 23 травня 2020 року) держава гарантує окремій категорії вкладників відшкодування коштів за їхніми вкладами. Сума граничного розміру гарантованого державою відшкодування коштів вкладникам становить 200 тисяч гривень. Таке відшкодування спрямоване на захист найбільш вразливої частини кредиторів.

4. Стосовно ж решти вимог кредиторів з огляду на недостатність коштів неплатоспроможного банку законодавець має вирішити, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Для цього встановлюється черговість їх задоволення. Кредитори останніх черг можуть і не отримати задоволення своїх вимог. При цьому можливе позбавлення кредиторів останніх черг задоволення їх вимог не означає покарання цих кредиторів, а означає, що за рішенням законодавця кредитори перших черг потребують захисту переважно перед кредиторами останніх черг.

5. Звичайним наслідком виведення неплатоспроможного банку з ринку є його ліквідація (пункти 14 частини другої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

6. У процедурі ліквідації банку черговість задоволення вимог кредиторів визначена статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» виходячи з уявлень про те, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Зокрема, відповідно до пункту 9 частини першої статті 52 зазначеного Закону в процедурі ліквідації банку вимоги кредиторів банку, які є повязаними з банком особами, задовольняються у девяту чергу.

7. Натомість спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. Із цією метою держава інвестує кошти в неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною для держави альтернативою ліквідації банку. Вона передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані позбавлення певних кредиторів того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

8. Водночас окремі категорії кредиторів у разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку. Відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» такими кредиторами, зокрема, є юридичні та фізичні особи, що не повязані з банком, але лише в межах їхніх коштів за поточними та депозитними рахунками; та кредитори незалежно від того, чи вони є повязаними з банком особами, якщо грошові зобовязання перед ними є обтяженими. Вимоги таких кредиторів не підлягають обміну на акції додаткової емісії банку (тобто в процедурі «бейл ін»). Метою виключення з процедури «бейл ін» першої категорії вимог є відновлення довіри до банку з боку не повязаних з банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої категорії вимог захист добросовісних заставодержателів.

9. Процедура «бейл-ін» також не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

10. Щодо ціни викупу державою акцій неплатоспроможного банку, то частина шоста статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає два можливих варіанти:

- якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобовязань на акції додаткової емісії банку залишається відємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України в повному обсязі за одну гривню. Кошти від продажу неплатоспроможного банку спрямовуються на поповнення коштів Фонду;

- якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобовязань на акції додаткової емісії банку є позитивним, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України повністю або частково на умовах відстрочення платежу. У такому разі ціна акцій визначається протягом трьох місяців за результатами проведеної за рахунок банку на вимогу Міністерства фінансів України оцінки справедливої вартості активів та зобовязань банку із залученням міжнародно визнаної аудиторської фірми.

Таким чином, якщо після завершення процедури конвертації зобовязань банку перед кредиторами на акції банку його зобовязання перевищують активи, тобто капітал банку є відємним або нульовим, то акції, які отримали колишні кредитори повязані з банком особи, продаються державі (інвестору) за одну гривню, це означає, що фактично відбувається списання зобовязань банку перед цими особами.

Звертаємо увагу на те, що процедура відновлення платоспроможності банку спрямована на досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті, зокрема, покарання певних кредиторів шляхом їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку. Хоч кредитори банку, включені до девятої черги задоволення вимог, при ліквідації банку зазвичай не отримують жодних виплат, але така процедура не має конфіскаційних наслідків, натомість не допускає безпідставне збагачення кредиторів у звязку із заміною ліквідації банку на відновлення його платоспроможності.

Отже, застосування процедури «бейл-ін» до незабезпечених кредиторів повязаних з банком осіб не є публічно-правовою санкцією за порушення законодавства, ця процедура спрямована на фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів повязаних з банком осіб та/або їх конвертацію в акції, а тому застосовувані в межах цієї процедури заходи мають цивільно-правову природу (погашення вимог кредиторів певної групи перед неплатоспроможним банком).

2) Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Повністю погоджуючись із цим висновком, вважаємо, що його належне мотивування залишилося поза текстом постанови в цій справі.

На нашу думку, належна мотивація цього висновку полягає в такому.

1. Наявність в особи статусу повязаної з банком особи впливає на обсяг її цивільних прав та встановлює для неї додаткові обмеження. Такий статус, зокрема, не дозволяє цій особі укладати договори з банком на певних умовах (частина шоста статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), банк не має права придбавати активи у такої особи (частина восьма зазначеної статті), Національний банк України своїми рішеннями може встановлювати для повязаних з банком осіб і інші обмеження (частина десята зазначеної статті). Така особа не має права на отримання суми гарантованого державою вкладу (пункт 4 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), при визначенні в законі черговості та порядку задоволення вимог до неплатоспроможного банку вона як вкладник включається не до четвертої чи сьомої, а до девятої черги (частина перша статті 52 того ж Закону). Перелічені норми спрямовані на те, щоб похідними (непрямими) методами зменшити обслуговування банками своїх повязаних осіб, адже це створює істотні ризики в банківській діяльності. Особа, яка визнана повязаною з банком, може вибрати обслуговування в іншому банку для уникнення несприятливих правових наслідків такої повязаності, або може доводити в суді факт своєї неповязаності з банком.

2. Відповідно до частини першої статті 1076 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) відповідно до якої банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта; відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам; іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність. Згідно із частиною десятою статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України має право розкривати інформацію про банк чи повязаних із банком осіб, що збирається під час проведення банківського нагляду і становить банківську таємницю, органам державної влади, уповноваженим здійснювати досудове розслідування, в разі виявлення порушення законодавства, що містить ознаки кримінального правопорушення. Таким чином, у певних, передбачених законом випадках щодо повязаних осіб можуть розкриватися відомості, що становлять банківську таємницю.

3. Згідно із частиною третьою статті 55 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України і економічних нормативів. Національний банк України не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

4. Відповідно до статті 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. Національний банк України для цілей банківського нагляду має право отримувати від державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться для формування статутного капіталу банку. Державні органи та інші особи зобов'язані протягом 20 днів з дня отримання запиту Національного банку України надати йому відповідну інформацію. При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або неадекватною, банк зобов'язаний на вимогу Національного банку України невідкладно розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів, спрямованих на усунення недоліків. Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду. Національний банк України у межах безвиїзного нагляду має право письмово вимагати від банку копії документів, а також письмові пояснення з питань його діяльності. Банк зобов'язаний надавати на письмову вимогу Національного банку України відповідну інформацію та копії документів.

5. Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати повязаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у пунктах 1-9 частини першої цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших завязків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк.

6. Також відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком не доведе протилежного.

7. Цією нормою не передбачено можливості доведення Національному банку України відсутності в особи статусу повязаної з банком особи самою цією особою.

8. Водночас із моменту ухвалення такого рішення Комісією для банку починають діяти обмеження, встановлені банківським законодавством. Відповідно до частин восьмої десятої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для погашення цією особою будь-яких зобовязань перед повязаною з банком особою; придбання активів повязаної з банком особи, за винятком продукції, що виробляється цією особою; придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних повязаною з банком особою. Національний банк України здійснює контроль за операціями банків із повязаними з банком особами. Національний банк України має право встановлювати обмеження на операції банків із повязаними з банком особами. Недотримання банком цих обмежень розглядається як порушення банком банківського законодавства, незалежно від того, чи має особа статус повязаної з банком відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

9. Таким чином, рішення Національного банку України про визначення особи такою, що є повязаною з банком, створює правові наслідки для банку, оскільки банк зобовязаний поводитися з особою як з такою, що є повязаною з банком, навіть якщо особа такою не є. Якщо банк порушить цей обовязок і вступить з такою особою у правовідносини, які заборонені для повязаних з банком осіб, то це порушення не матиме цивільно-правових наслідків, але до банку можуть бути застосовані публічно-правові заходи впливу відповідно до закону. У цьому й полягає зміст припису про те, що особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи, що є повязаною з банком, не доведе протилежного.

10. При цьому рішення Національного банку України про визначення особи такою, що є повязаною з банком, не створює правових наслідків для цієї особи, оскільки статус повязаної з банком особи виникає в силу закону, а не з такого рішення. Водночас таке рішення Національного банку України означає, що він заперечує право особи на вступ у правовідносини з банком без обмежень, установлених відповідно до закону для повязаних з банком осіб. Тому особа вправі оскаржити таке рішення Національного банку України до суду для уникнення ситуації правової невизначеності в будь-який момент, поки рішення не вичерпало своєї дії.

11. Крім того, слід звернути увагу на те, що частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено прийняття Національним банком України рішення про визначення осіб повязаними з банком лише при здійсненні банківського нагляду. Натомість у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку прийняття таких рішень Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не передбачено, і така процедура не є банківським наглядом.

12. Водночас зазначеним Законом установлено регулювання відносин за участю повязаних з банком осіб. Зокрема, частиною третьою статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку приймає Кабінет Міністрів України за пропозицією Національного банку України, в якій зазначаються, серед іншого, можливості обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами, а також необтяжених грошових зобовязань перед юридичними та фізичними особами, що не повязані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб, на акції додаткової емісії; відповідно до частини першої статті 52 цього Закону вимоги кредиторів банку, які є повязаними з банком особами, погашаються у девяту чергу тощо. Отже, Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовується в частині правил щодо повязаних з банком осіб незалежно від того, чи було прийняте Національним банком України рішення про визначення певної особи повязаною з банком.

13. Якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду визначив особу повязаною з банком, а особа вважає, що вона не має такого статусу, то виникає ситуація правової невизначеності на майбутнє. Така особа вважає, що вона має право укладати договори з банком, здійснювати операції на загальних умовах без обмежень, установлених для повязаних з банком осіб, та має право на нерозкриття інформації про неї, що становить банківську таємницю, але такі права особи не визнаються Національним банком України, бо він вважає особу повязаною з банком.

14. Для захисту інтересу особи в правовій визначеності законом установлюється відповідний спосіб захисту такого інтересу. Так, відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України особа може звернутися до суду з позовною вимогою про визнання її права.

15. Передбачена частиною четвертою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» можливість заінтересованої особи оскаржити рішення Національного банку України про визначення цієї особи повязаною з банком також є таким способом захисту. Судове рішення, ухвалене за відповідною позовною вимогою, знімає на майбутнє сумніви в тому, чи має особа права, зазначені вище.

16. Судове рішення, спрямоване на усунення правової невизначеності, може захистити інтерес позивача лише на майбутнє, превентивно захищаючи позивача від майбутніх порушень його права, оскільки в майбутньому сторони матимуть змогу діяти в умовах правової визначеності, знаючи про права одна одної і не порушуючи їх. Якщо ж відповідач, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права позивача, то способом захисту прав позивача є спосіб, спрямований на захист порушених прав позивача. У такому разі позовна вимога, спрямована на усунення правової невизначеності в минулому, не є способом захисту прав або інтересів позивача.

17. Тому позовна вимога, спрямована на усунення правової невизначеності, є способом захисту інтересу лише в разі, якщо така невизначеність триває на момент вирішення спору, зокрема, якщо відповідач продовжує не визнавати прав позивача.

18. Оскільки особа набуває статусу повязаної з банком особи в силу закону, то вона і втрачає цей статус автоматично з моменту втрати ознак такої повязаності.

19. Водночас у цій справі позивачі звернулися з вимогою, яка, як зазначено вище, не є способом захисту інтересів особи в правовій визначеності на минуле, задоволення такої вимоги не здатне поновити прав позивачів, які вже порушені, ні за яких обставин справи, і при цьому незалежно від юрисдикції суду. Тому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

3) Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:

- договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,

- договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити. Погоджуємось з таким висновком.

Водночас Велика Палата Верховного Суду також зазначила в постанові, що справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства. Не погоджуємось із таким висновком і вважаємо, що справа в цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

На нашу думку, належна мотивація цього висновку мала би полягати в такому.

1. Відповідно до частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, і такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника.

2. Це означає, що оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень, не призведе до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного в процедурі «бейл-ін», зокрема й у випадку констатації судом певних порушень, не може бути підставою для застосування наслідків недійсності договору, а тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом (незалежно від юрисдикції) не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. 

3. На час вирішення спору судами здійснено обмін вимог позивачів на акції, а 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано інвестору (державі в особі Міністерства фінансів України), тобто всі процедури, обумовлені підготовкою та передачею банку новому акціонеру й відновлення його платоспроможності, завершені.

4. При цьому під час розгляду спору за вимогою, яка відображає дійсне прагнення позивачів і підлягає розгляду по суті в суді належної юрисдикції, позивачі вправі посилатися на неправомірність укладення від їх імені договорів, не вдаючись до їх оспорювання.

5. Таким чином, з огляду на наведені вище висновки вважаємо, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами та про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором не здатне поновити прав позивачів незалежно від юрисдикції суду. Тому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

4) Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень

Позивачі просили суд поновити порушені, на їх думку, права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів саме як поворот виконання всіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.

У постанові відсутнє обґрунтування помилковості вимог позивачів щодо стягнення коштів саме в поворот виконання відповідно до КАС України в редакції, що була чинною на час звернення з позовом.

На нашу думку, мотивація постанови в цій частині мала б полягати в такому.

1. Пунктом 1 частини другої статті 162 КАС України було передбачено, що в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

2. Крім того, частиною першою статті 2 КАС України було встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

3. Отже, за змістом наведених норм поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень допускався лише щодо держави як відповідача за адміністративним позовом.

4. Натомість вимоги про стягнення коштів на користь одних фізичних або юридичних осіб з інших фізичних або юридичних осіб як поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень не відповідають статті 162 КАС України, а тому відповідні позовні вимоги не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

5. При цьому розгляд позовної вимоги про стягнення коштів як поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень у порядку цивільного чи господарського судочинства законом також не передбачений.

5) Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ

Скаржники наводять аргументи, які можуть свідчити про істотні порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), якою гарантоване право на справедливий суд, у світлі практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Вважаємо, що, зважаючи на серйозність інкримінованих скаржниками порушень, Велика Палата Верховного Суду була зобовязана надати розгорнуту оцінку таким аргументам. Натомість постанова не тільки не містить такої оцінки, а й не відображає повною мірою аргументації скаржників у цьому відношенні.

На нашу думку, мотивація постанови в цій частині мала би полягати в такому.

1. Скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі. У подальшому всі позовні заяви (у справах № 826/20218/16, 826/20219/16), окрім адміністративного позову у справі № 826/20221/16, були повернуті позивачам ухвалами на підставі заяв про їх відкликання. Це, на думку скаржників, свідчить про зловживання позивачами своїми процесуальними правами, що призвело до порушення порядку визначення судді для розгляду справи, встановленого частиною третьою статті 15-1 КАС України, і підтверджує упередженість судді-доповідача при розгляді справи.

2. Із цього приводу звертаємо увагу на субєктивний і обєктивний критерії безсторонності суду, напрацьовані ЄСПЛ.

3. Так, у рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) ЄСПЛ у пунктах 104106 зазначив таке:

«Як правило, безсторонність означає відсутність упередженості та необ'єктивності. Згідно з усталеною практикою Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з: (i) суб'єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об'єктивним у цій справі, та (ii) об'єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., серед інших, рішення у справах «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria), від 24 лютого 1993 року, Series A № 255, пункти 28 та 30, та «Веттштайн проти Швейцарії» (Wettstein v. Switzerland), заява № 33958/96, пункт 42, ECHR 2000-XII).

Проте між суб'єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об'єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об'єктивний критерій), а й може бути пов'язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій) (див. рішення у справі «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus) [ВП], заява № 73797/01, пункт 119, ECHR 2005-XIII). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб'єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об'єктивної безсторонності (див. рішення від 10 червня 1996 року у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства» (Pullar v. United Kingdom), пункт 32, Reports 1996-III).

У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість іншими словами, «має не лише здійснюватися правосуддя ще має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (див. рішення від 26 жовтня 1984 року у справі «Де Куббер проти Бельгії» (De Cubber v. Belgium), Series A, № 86)».

4. Таким чином, за практикою ЄСПЛ для дотримання вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, яким передбачене, зокрема, право кожного на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, недостатньо фактичної безсторонності суду, яка проявляється у відсутності особистої упередженості чи необ'єктивності відповідно до субєктивного критерію. Необхідним є дотримання і обєктивного критерію, що передбачає виключення будь-якого обґрунтованого сумніву в безсторонності суду.

5. Вважаємо, що в цій справі не було дотримано обєктивного критерію безсторонності суду. Звернення позивачів з кількома позовними заявами з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів, з подальшим їх відкликанням, крім однієї, свідчить про маніпулювання з боку позивачів автоматизованим розподілом справ між суддями з метою вибору судді.

6. Зазначене свідчить про наявність обставин, які викликають сумнів у неупередженості обраного позивачами судді. Наявність таких обставин є підставою для відводу (самовідводу) судді (пункт 4 частини першої статті 27 КАС України).

7. Із цих підстав Національний банк України заявляв відвід, який не було задоволено.

8. Відмовляючи в задоволенні заяви Національного банку України про відвід судді ухвалою від 25 січня 2017 року, суддя зазначив, що для відведення судді необхідно обґрунтувати наявність обставин, які об'єктивно можуть указувати на можливу упередженість. При цьому жодної оцінки доводам позивача в ухвалі надано не було. Натомість суддя послався на рішення ЄСПЛ у справі «Василеску проти Румунії», яке стосується усунення з-під юрисдикції судів окремої категорії спорів, а тому є нерелевантним у справі, що розглядається.

9. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС України порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.

10. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Вважаємо, що викладені вище аргументи є важливими і мали би бути обовязково включеними до мотивувальної частини судового рішення. 

Судді:

Антонюк Н. О.Данішевська В. І.Кібенко О. Р.,Лобойко В. М.Пророк В. В.Рогач Л. І.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91720793

[ANTIRAID]

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіна М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинним з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: основну суму списаного депозиту та ненараховані проценти за депозитами на користь ОСОБА_1; ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, зазначивши конкретні розміри як списаного депозиту так і ненарахованих процентів щодо кожного позивача як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016, 101/2016, 102/2016, рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.

17 травня 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив постанову, залишену без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року, про задоволення позову.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення банком протилежного. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були ухвалені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.

Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визнанням позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.

В частині позовних вимог щодо визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Суди вважали, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.

Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» грошових коштів, які зберігалися на рахунках, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.

15 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково; постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила. Роз'яснила позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що справа в частині позовних вимог щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами, договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором; про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду мотивувала свої висновки тим, що рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, здійснений за наслідками банківського нагляду). Отже норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно. 

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. Того ж дня особи, які визначалися як повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб. Рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився. Тому на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку. 

У звязку з цим Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі в частині вимог про визнання протиправними та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами з тих підстав, що спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції, оскільки у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що наказ про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказ про перерахування коштів повязаних осіб, є обовязковими лише для працівників банку чи Фонду, тобто є внутрішніми документами банку чи Фонду.

За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду вважала, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) права позивачів незалежно від юрисдикції суду, тому дійшов висновку, що провадження у справі в частині зазначених вимог необхідно закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.

Разом з цим Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновком апеляційного суду, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вважала, що у представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини, тобто зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, а отже представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, сформулювала у своїх постановах висновки про те, що Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).

Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду вважала, що спірні правовідносини за своїм характером є цивільно-правовими, а вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися судом цивільної юрисдикції, оскільки спірний договір спрямований на продаж належних позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.

Вирішуючи питання про юрисдикцію спору щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, і з огляду на субєктний склад сторін у спорі, у якому позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства, тому вважала, що в цій частині судові рішення необхідно скасувати, провадження у справі закрити.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися повністю не можу та відповідно до статті 34 КАС України висловлюю окрему думку.

Суди встановили, що 05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.

10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.

01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.

28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.

17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.

13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.

22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.

12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.

22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.

30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.

29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.

Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.

Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.

Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.

18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України постановою № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи» прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».

18 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.

20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), до яких, зокрема, віднесено позивачів. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_7 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.

20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_7 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.

Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_7 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк».

Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.

Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».

Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вважаю правильними висновки суду про необхідність розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

Разом з тим, висновки щодо закриття провадження у справі у звязку з тим, що частина позовних вимог не підлягає розгляду у суді взагалі, вважаю такими, що не у повній мірі відповідають вимогам чинного законодавства та ухвалені не у відповідності до принципів судочинства.

У частині позовних вимог провадження закрито з підстав, що вказані вимоги не можуть бути розглянуті у жодному судочинстві, оскільки частина з них вичерпала свою дію (скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами) і є підставою позову, а частина ( щодо наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб») є внутрішніми документами Фонду чи його уповноваженої особи. Тому ці вимоги не підлягають розгляду у жодному судочинстві.

Такі висновки порушують право позивачів на доступ до правосуддя.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.

У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обовязків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобовязує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення Конституційного Суду України).

У статті 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Законом може бути визначений обовязковий досудовий порядок урегулювання спору.

Отже у Конституції України визначено, що у разі виникнення спору між будь-якими особами, він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил юрисдикції та підсудності.

Єдине обмеження встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обовязковий досудовий порядок урегулювання такого спору.

У разі відсутності такої вказівки, будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими и протирічать як міжнародним зобовязанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і Конституційним засадам.

Крім того, необхідно враховувати, що позивачі оскаржували рішення органів, наділених владними повноваженнями та інших державних органів, які допускали пряме втручання у цивільні права позивачів, а саме право володіння, користування та розпорядження майном, що передбачено статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції, гарантується у статті 41 Конституції України та законами України.

Крім того, унеможливлення оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких органів тягне за собою унеможливлення для фізичної особи захисту своїх порушених прав у наступному, оскільки держава, у межах своїх повноважень, як законодавця, встановила у процесуальному законодавстві певні часові проміжки, протягом яких особа може реалізувати своє право на судовий захист та його отримати реально.

Визнання судом рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових осіб є підставою для можливості звернення у наступному про відшкодування шкоди, спричиненої такими діями, рішеннями чи бездіяльністю.

Обмеження можливості звернення до суду і отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.

Необхідно наголосити, що і статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», і статтею 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено право на оскарження рішень, дій або бездіяльності вказаних органів і це право не обумовлене жодними досудовими процедурами. Тому позивачі реалізували своє право на звернення до суду і незалежно від вичерпаності чи невичерпаності дії оскаржуваного рішення, воно, за їх думкою, уже порушило їх права та істотно впливає на обсяг прав. Тому вичерпаність чи невичерпаність оскаржуваного рішення органа державної влади, який допустив втручання у приватні права особи, не можуть бути підставою для закриття провадження у справі, та констатації того, що такі вимоги взагалі не можуть бути розглянуті жодним судом. Так висновки можуть свідчити про втручання у право позивачів на справедливий суд.

Щодо закриття провадження у справі відносно оскарження наказів Уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 про зупинення в частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк» та від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»; рішень Виконавчої дирекції Фонду «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887, «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2891, «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» № 2893 від 20 грудня 2016 року.

Вважаю, що такі висновки не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, оскільки будь-який документ може вважатися таким, що регулює внутрішню діяльність установи лише у тому разі, якщо він не зачіпає будь-яких прав інших осіб, які не є працівниками такої установи.

У позові зазначено, що перераховані рішення оскаржуються лише і виключно у межах, які зачіпають права позивачів, та обґрунтовано, яким саме чином відбувається таке втручання у право власності приватних осіб.

Тобто усі перераховані рішення стосуються прав позивачів з володіння, користування та розпорядження своїм майном грошовими коштами, розміщеними на рахунках ПАТ КБ «Приватбанк», що уже унеможливлює висновок про обмеженість дії оскаржуваними рішеннями виключно внутрішньою організацією роботи державних органів.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Гарантією дотримання вказаними органами та їх посадовими особами таких вимог і є можливість оскарження цих рішень, дій чи бездіяльності до суду, оскільки у іншому випадку ця норма Конституції буде ілюзорною, а вказані органи та їх посадові особи, які мають широкий вплив на права як юридичних, так і фізичних осіб, матимуть можливість чинити свавілля.

Отже, саме можливість судового розгляду, доступ до правосуддя і є тією основною гарантією законності дій державних органів та їх посадових осіб, як і законодавчо закріплений принцип відшкодування шкоди, спричиненої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю таких органів чи їх посадових осіб.

Тобто необхідно розмежовувати вимоги позивачів до ПАТ КБ «Приватбанк», які мають цивільно-правову природу, і випливають із дотримання сторонами договірних зобовязань, так і інші вимоги, які обумовлені саме рішеннями як Комісії, так і уповноважених осіб Фонду, що вплинуло безпосередньо на права позивачів.

У даному випадку мало бути визначено про закриття справи у звязку з порушенням правила юрисдикційності спору.

При цьому необхідно керуватися таким.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», що згадувалося раніше, Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». У деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначене законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень (рішення у справі «Хуліо Воу Жиберт та Ель Хогар і ля Мода проти Іспанії» (Julio Bou Gibert and El Hogar Y La Moda J. A. Х. А. v. Spain) (ухв.), заява № 14929/02, 13 травня 2003 року).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу субєкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Стосовно питання доступу до суду Суд повторює, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обовязків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа «Ґолдер проти Сполученого Королівства», рішення від 21 лютого 1975 року, серія А № 18, п. 28-36). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте, право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з п. 1 статті 6, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення у справі «Brulla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року, п. 33). Ухвала щодо прийнятності Заяви № 6778/05 «МПП "Голуб" проти України» від 18 жовтня 2005 року. У рішенні «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року, ЄСПЛ також виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обовязків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ).

Оскільки стаття 6 ЄСПЛ відсилає до «цивільних» прав та обовязків, може зявитися хибне враження, що гарантії цієї статті поширюються лише на справи, які розглядаються судами за правилами цивільного процесу чи в судах цивільної юрисдикції. Однак це не так. Як свідчить практика ЄСПЛ, формальна кваліфікація права у внутрішньому праві держав-членів чи розгляд справи в суді іншої юрисдикції (наприклад, адміністративної чи господарської) не є перешкодою для визнання заяви прийнятною за статтею 6 Конвенції. Тому варто розглянути, який зміст вкладає Суд у поняття «цивільні права та обовязки». Передусім, згідно з прецедентною практикою Суду, поняття «цивільних прав і обовязків» не може зводитися виключно до посилань на національне право відповідної держави. У кількох випадках Суд вже підтверджував принцип, що це поняття в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції є «автономним», оскільки інше рішення може призвести до результатів, які будуть несумісними з предметом і метою Конвенції. Для того, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції міг бути застосований в його цивільній частині, необхідна наявність спору щодо «права» як такого (рішення у справі «Кьоніг проти Федеративної Республіки Німеччина» (Kцnig v. Federal Republic of Germany) від 28 червня 1978 року, серія A, № 27, sec. 29-30, пп. 88-89, і у справі «Бараона проти Португалії» (Baraona v. Portugal) від 08 липня 1987 року, серія A, № 122, sec. 17-18, п. 42. 43 рішення Великої палати у справі «Феррацціні проти Італії» (Ferrazzini v.Italy) від 12 липня 2001 року, заява № 44759/98, п. 24. 49 визнане у внутрішньому законодавстві, а також щоб спір за своєю суттю стосувався цивільного права. Оскільки Конвенція є живим документом, який має тлумачитися у світлі сьогоденних реалій, за роки, що минули з часу прийняття Конвенції, відносини набули очевидного розвитку в багатьох сферах.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України (тут і далі у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України субєктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший субєкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Частинами першою, другою статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий субєктний склад. Участь субєкта владних повноважень є обовязковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі субєкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного субєкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії субєктів владних повноважень.

У статті 1 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) передбачалося, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Питання компетенції судів щодо розгляду цивільних справ регулювалося у статті 15 ЦПК України, якою передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

- захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

- інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналіз наведених норм КАС України та ЦПК України в сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права повязане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

ЄСПЛ у своїй практиці, зокрема, у рішенні від 13 травня 1980 року у справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32), визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Разом з тим, обрання способу захисту порушеного права є виключним правом позивача відповідно до принципу диспозитивності. Втручання у таке право можливе лише у тому разі, якщо суд вважає, що це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина від порушень з боку субєктів владних повноважень, чи застосовує інший, ефективний спосіб захисту права.

Вочевидь, що закриття провадження у справі таким ефективним способом захисту порушеного права вважатися не може.

Суди встановили і це підтверджується матеріалами справи, що позивачі ОСОБА_1 перебували з ПАТ «КБ «Приватбанк» у договірних відносинах. Це також підтверджено як сторонами спору, так і письмовими доказами, якими є відповідні договори банківського вкладу та банківського рахунку, укладені між позивачами (кожним окремо) та ПАТ «КБ «Приватбанк».

У справі, що розглядається, у поданому до суду адміністративному позові частина позовних вимог стосувалася оскарження рішень Комісії НБУ, наказів та рішень Виконавчої дирекції Фонду та його Уповноважених осіб, та визнання нечинними договорів, які хоч і укладені з обох сторін Уповноваженими особами Фонду, однак ці Уповноважені особи діяли як представники з одного боку неплатоспроможного банку, а з іншого фізичної особи вкладника. Тобто договори, сторонами яких були банк і фізична особа вкладник.

З аналізу позовних вимог вбачається, що кінцевою метою позивачів було не оскарження, на їх думку, протиправних актів органів владних повноважень, а повернення коштів, які перебували на депозитних рахунках у ПАТ «КБ «Приватбанк», оскільки усі вимоги конкретизовані саме посиланням позивачів на порушення їх права власності, а саме прав позивачів на вільне володіння, користування та розпорядження власним майном, грошовими коштами, розміщеними у ПАТ «КБ «Приватбанк».

У справі, що переглядається в суді касаційної інстанції, не заперечується, що позивачі оскаржують дії НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, правонаступником якого у спірних правовідносинах визнано Кабінет Міністрів України. Вказані субєкти як регулятори ринку банківських послуг, наділені владними повноваженнями, однак у спірних правовідносинах вони виступали як сторона цивільно-правових відносин.

Статтею 50 ЦПК України визначено, що позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Отже, однорідні, нерозривно повязані між собою вимоги, вирішення однієї з яких залежить від інших, можуть бути обєднані в одне провадження.

Таким чином, не можуть бути розглянуті у різних юрисдикціях однорідні, повязані між собою вимоги.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заявлені позовні вимоги нерозривно повязані між собою і від задоволення одних вимог щодо визнання протиправними рішень НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України у частині, що стосується цивільних прав позивачів. залежить задоволення інших вимог, визнання договорів нечинними та стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» коштів, які перебували на вкладних рахунках позивачів та процентів за депозитами. Вирішення вказаної вимоги не належить до компетенції адміністративної юрисдикції, оскільки є спором про право власності особи на певну кількість грошових коштів, що підтверджується і змістом позовної заяви.

Вирішення позовних вимог за правилами різних видів судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

Вважаю, що позовні вимоги виключно про оскарження дій НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України чи Кабінету Міністрів України, які вчинені ними або на виконання функцій регулятора банківської системи, або як реалізація владних повноважень органу державної влади, підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки свідчать про публічну спрямованість змісту позовних вимог.

Більше того, якщо вказані вимоги повязані із вимогами про відшкодування саме вказаними органами майнової чи моральної шкоди, такі спори також мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства, що прямо передбачено у статті 21 КАС України. Так, статтею 21 КАС України у редакції, чинній на час подання адміністративного позову до суду, регулювалося питання підсудності кількох пов'язаних між собою вимог, зокрема, передбачалося, що позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою.

Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України).

Тому вважаю, що закриття провадження у справі з підстав того, що оскаржувані рішення державних установ та їх посадових осіб не можуть розглядатися жодним судом не ґрунтується на вимогах як міжнародних актів, Конвенції та правозастосовній практиці ЄСПЛ, так і вимогах Конституції України та принципах процесуального законодавства, які є аналогічними у адміністративній та цивільній юрисдикціях.

Суддя О. М. Ситнік

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91680120

[ANTIRAID]

Державний герб України

Окрема думка

судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В.

справа № 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

23 вересня 2020 року

м. Київ

15 червня 2020 року велика Палата Верхового Суду розглянула у відкритому судовому засіданні зазначену справу та проголосила скорочену постанову про скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року і ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року та закриття провадження у справі з підстав порушення правил юрисдикції.

З огляду на зміст скороченої постанови від 15 червня 2020 року 23 червня 2020 року позивачі звернулися до Великої Палати Верховного Суду з заявою про передачу справи до Печерського районного суду міста Києва, як суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд даної справи.

Ухвалою від 23 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду зазначену заяву про передачу справи за встановленою юрисдикцією задовольнила, справу передала до Печерського районного суду міста Києва.

Водночас з зазначеною ухвалою Великої Палати Верхового Суду не можу погодитися з огляду на таке:

1. По перше, як неодноразово раніше я зазнавав у своїх окремих думка (зокрема, від 19 лютого 2020 року у справі № 813/2417/17 (провадження № 11-568 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016755; у справі № 813/3602/16 (провадження № 11-803 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/87902156; у справі № 200/10822/18-а (провадження № 11-897 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048403; у справі № 495/1335/17 (провадження № 11-1001 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048311; у справі № 809/846/18 (провадження № 11-1002 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048404; у справі № 826/746/17 (провадження № 11-1003 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048312; у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88062865; у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016758; від 26 лютого 2020 року у справі № 804/6183/17 (провадження № 11-171 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376242; у справі № 810/2938/17 (провадження № 11-935 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048405; у справі № 462/5617/16-а (провадження № 11-1041 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016850; у справі № 750/3192/14 (провадження № 14-439 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88062446; від 04 березня 2020 року у справі № 360/162/19(провадження № 11-843 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376244; у справі № 757/6214/19-а (провадження № 11-862 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376307; у справі № 757/63985/16 (провадження № 14-556 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048309), я не погоджуюся з темпоральним застосуванням Великою Палатою Верховного Суду процесуальних норм, запроваджених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року (далі Закон № 460-IX), з огляду на пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX, яким встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року), розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

2. І, по друге, закриваючи провадження у справі, на моє переконання, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що заявлені позивачами вимоги випливають з цивільно правових договорів банківського вкладу, і суть спірних правовідносин між позивачами і банком зводиться до вимог позивачів щодо повернення їм грошових коштів банківських вкладів, яких вони, на їхню думку, були неправомірно позбавлені.

3. Таким чином заявлені позивачами у справі вимоги не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного провадження: лише вимоги про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» грошових коштів, які були вкладами позивачів до банківської установи, можуть бути предметом розгляду в порядку цивільного судочинства; інші заявлені вимоги за даних обставин справи не можуть бути предметом позовних вимог в суді жодної юрисдикції.

4. З цим мотивів, зокрема, Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку про відсутність підстав для застосування в даній справі Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності».

5. Аналогічно, Велика Палата Верховного Суду не застосувала приписи пункту 2 частини третьої статті 353 КАС України, оскільки закрила провадження в порядку адміністративного судочинства.

6. Водночас в ході підготовки повного тексту постанови Великої Палати Верховного Суду частина суддів, на моє переконання, змінила власну думку внаслідок чого виявилося неможливим погодити мотивувальну частину постанови Великої Палати Верховного Суду у відповідності з мотивами, що послужили основою проголошеної скороченої постанови.

7. Внаслідок цього в повному тексті постанови Великої Палати Верховного Суду відсутній чіткий висновок щодо юрисдикції частини заявлених позивачами вимог. Сукупність окремих думок суддів Великої Палати Верховного Суду також свідчить про відсутність такого висновку.

8. Відповідно до частини третьої статті 354 КАС України, якою стаття доповнена Законом № 460-IX, у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду.

9. Таким чином, за умови, що хоча б одна з заявлених позивачами вимог підлягає розгляду в порядку господарського чи адміністративного судочинства, справа не може бути передана на розгляд суду цивільної юрисдикції.

Суддя В. В. Пророк

Окрема думка складена 05 жовтня 2020 року.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91998359