Постанова БП-ВС щодо цивільної юрисдикції при оскарженні встановлення пов'язаності осіб та стягнення їх коштів у Приватбанку


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 826/20221/16
Провадження № 11-1459апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,

представників:

позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8,

Національного банку України Григорчука Віктора Івановича, Пріцака Івана Євгенійовича, Тарана Євгена Олексійовича,

Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костюкова Дмитра Ігоровича,

Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Бауліної Віри Олегівни, Кахраманова Рустама Нураятовича, Лазовського Олега Володимировича,

Кабінету Міністрів України Божка Владислава Григоровича, Польця Дмитра Михайловича,

Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» Кучерявого Сергія Віталійовича,

за участю прокурора Офісу Генерального прокурора Василенко Наталії Вікторівни,

розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_9, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),


УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної  М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_1 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_11 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_8 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_9 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6 як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016,  101/2016,  102/2016; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

2. На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.

5. Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визначення позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.

6. При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.

7. Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог

8. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України з цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

9. Так, Національний банк України у своїй касаційній скарзі просить постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання відмовити повністю, а також закрити провадження в адміністративній справі в частині вимог про:

визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якої діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладених між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ «Укргазбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів усіх зазначених у позовній заяві сум грошових коштів, що складаються з основних сум списаних депозитів та ненарахованих процентів за цими депозитами за період з 22 грудня 2016 року до 22 лютого 2017 року.

10.    На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Національний банк України зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій з приводу відсутності правових підстав для визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Скаржник наполягає на тому, що ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки, водночас зроблені ними висновки ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими врегульовано критерії та процедуру визначення повязаності особи з банком, а також положень, які стосуються можливості обміну на акції додаткової емісії необтяжених грошових зобовязань банку при розрахунку мінімальної потреби у капіталі неплатоспроможного банку.

11.    Обґрунтовуючи свої доводи стосовно необхідності закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування в частині, що стосується позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та 44, рішень виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893, Національний банк України зазначив, що у цьому випадку уповноважена особа Фонду Соловйова Н. А. не є субєктом владних повноважень, адже виконувані нею повноваження стосуються управління банком, який виведено з ринку відповідно до рішення Національного банку України. На переконання скаржника, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку.

12.    Не повязані з вирішенням публічно-правового спору й вимоги позивачів щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору. Водночас висновки судів попередніх інстанцій про те, що ці договори є адміністративними, відповідач вважає помилковими, оскільки субєкти владних повноважень не є у них сторонами.

13.    Крім цього, на думку скаржника, задовольняючи позов у частині вимог про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів сум грошових коштів як поворот виконання договорів про придбання акцій, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив положення статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції до 15 грудня 2017 року, якими визначено повноваження суду при вирішенні справи. Також порушення норм процесуального права Національний банк України вбачає у тому, що суд першої інстанції прийняв до розгляду позов, у якому позивачі заявами від 07 та 21 березня 2017 року одночасно змінили предмет та підстави позову, а в подальшому в розгляді справи взяв участь суддя, який, на переконання цього скаржника, був небезстороннім і підлягав відводу, про що свідчить порушення порядку визначення суддів для розгляду цієї справи. Зазначене суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.

14.    У додаткових письмових поясненнях до касаційної скарги Національний банк України послався на висновок експерта в галузі права з питань застосування аналогії права/закону при визначенні сфери правового регулювання відносин, регламентованих пунктом 2 частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який, на переконання скаржника, підтверджує його доводи щодо невіднесення до юрисдикції адміністративного суду позовних вимог про визнання нечинними договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016.

15.    ПАТ «КБ «Приватбанк» у своїй касаційній скарзі ставить вимоги, аналогічні тим, які заявив Національний банк України. Наведені на їх обґрунтування мотиви також загалом не відрізняються.

16.    У письмових поясненнях до касаційної скарги представник ПАТ «КБ «Приватбанк» звернув увагу на те, що за змістом положень частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності повязаних із банком осіб») підстави для прийняття рішення Національним банком України про визнання особи повязаною з банком можуть бути предметом оскарження виключно за умови притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності. Також зазначив, що договори придбання акцій та купівлі-продажу акцій банку не можуть вважатися адміністративними договорами, оскільки їх сторонами не є субєкти владних повноважень, а предмет не стосується розмежування компетенції субєктів владних повноважень, делегування публічно-владних, управлінських функцій, перерозподілу чи обєднання бюджетних коштів, видання індивідуального акта та врегулювання питання адміністративних послуг. До того ж договори придбання акцій були підписані уповноваженими особами Фонду як представниками осіб, які не є субєктами публічного права. За своїм характером такі договори мають приватноправову природу. У контексті цих аргументів представник ПАТ «КБ «Приватбанк» послався також на висновок експертів у галузі права щодо правової природи договору, укладеного відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». До того ж жодна зі сторін договору купівлі-продажу акцій банку, сторонами якого є держава в особі Міністерства фінансів України (покупець) і фізичні та юридичні особи, які є власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» (продавці), не реалізує в цьому випадку владних управлінських функцій. Також представник ПАТ «КБ «Приватбанк» указав на неправильне застосування судами статті 162 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року щодо здійснення повороту виконання договорів, оскільки такий спосіб захисту може застосовуватися виключно щодо визнаного нечинним або скасованого рішення субєкта владних повноважень.

17.    Міністерство фінансів України у касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.

18.    У цій скарзі акцентовано увагу на тому, що, визнаючи нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, укладений між державою в особі Міністерства фінансів України та особами, які були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому, що це призведе до порушення прав Міністерства фінансів України як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк», а також економічних загроз, відсутності можливості забезпечити виконання усіх зобовязань перед клієнтами банку як фізичними, так і юридичними особами зі збереженням валюти вкладів та інших умов укладених договорів.

19.    Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду на підставі відповідного клопотання здійснила процесуальну заміну Міністерства фінансів України на правонаступника Кабінет Міністрів України, який є органом, якому передано управління державним пакетом акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».

20.    Кабінет Міністрів України підтримав вимоги, наведені в поданій Міністерством фінансів України касаційній скарзі, водночас у письмових доповненнях до неї зазначив, що вважає правомірним рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Зауважив, що обтяження їх коштів, які були зареєстровані після запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за відсутності у позивачів права на розпорядження коштами на рахунку, а також за відсутності їх відображення за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку є нікчемним відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Стосовно вимог про визнання незаконними наказів уповноваженої особи Фонду, рішень Фонду, визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, а також стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів Кабінет Міністрів України зазначив, що їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Мотиви цих доводів у цілому збігаються з наведеними в касаційній скарзі Національного банку України.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у запереченнях (відзивах) на касаційні скарги мотивів

21.    У листопаді 2017 року представник позивачів подав заперечення на касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «КБ «Приватбанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

22.    На переконання представника позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо відсутності визначеної законодавством сукупності умов для визнання їх повязаними з банком особами. На його думку, належних і допустимих доказів, які б прямо підтверджували ці обставини, матеріали справи не містять, а наведені скаржниками доводи щодо помилковості цих висновків судів ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими визначено підстави та процедуру визнання осіб повязаними з банком. Оскільки позивачі не були повязаними особами з банком, Фонд та його уповноважені особи не мали права укладати від імені позивачів договори купівлі акцій, обмінювати грошові вимоги на акції, списувати грошові кошти з рахунків та перераховувати ці кошти на інші рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк». Також представник позивачів звернув увагу на те, що станом на день придбання акцій 21 грудня 2016 року усі вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» про отримання грошових коштів за депозитними договорами були обтяжені Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «МТІР ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ», записи про обтяження були внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна 19 грудня 2016 року.

23.    З приводу доводів скаржників про потребу закриття провадження в адміністративній справі представник позивачів зазначив, що між його довірителями та Фондом чи уповноваженими особами Фонду не існує жодних цивільно-правових угод, спірні правовідносини обумовлені ініціативою держави щодо виведення банку з ринку в порядку статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до того ж уповноважені особи Фонду, які здійснювали управління ПАТ «КБ «Приватбанк», є посадовими особами Фонду і діяли на виконання делегованих ним повноважень, тому ці відносини мають публічно-правовий характер.

24.    Крім цього, представник позивачів вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій з приводу того, що договори придбання акцій мають характер адміністративних договорів, оскільки їх укладенню передували управлінські акти Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України та Фонду, при цьому процедура «бейл-ін» щодо обміну прав вимоги грошових коштів на акції додаткової емісії здійснена в процесі виведення банку з ринку за участю держави, в кінцевому підсумку грошові кошти в сумі однієї гривні були спрямовані до Державного бюджету України і власником 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» стала держава в особі Міністерства фінансів України. Таким чином, представник позивачів стверджує, що вимоги про визнання цих договорів нечинними та стягнення з банку на користь позивачів сум коштів як поворот їх виконання були правомірно розглянуті в порядку адміністративного судочинства і є ефективним способом відновлення порушених незаконними рішеннями відповідачів прав позивачів.

25.    Представник позивачів також зауважив, що заявами від 07 та 21 березня 2017 року було змінено лише предмет позову, а його підстава відсутність у позивачів ознак повязаних з банком осіб, яка є спільною для всіх позовних вимог, залишилась незмінною, тому доводи скаржників з приводу одночасної зміни предмета та підстав позову є, на його думку, безпідставними. Стосовно ж тверджень про порушення порядку визначення суддів для розгляду справи представник позивачів зазначив, що положень статті 15-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року було дотримано, позовну заяву було зареєстровано в автоматизованій системі документообігу суду в порядку черговості, як і вимагає ця норма.

26.    У запереченнях проти касаційної скарги Міністерства фінансів України представник позивачів зазначив, що наведені цим скаржником доводи не заслуговують на увагу, оскільки скаржник, стверджуючи про порушення його прав як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк» та посилаючись на інші ймовірні наслідки задоволення позову, проігнорував факт порушення прав та інтересів позивачів унаслідок недотримання субєктами владних повноважень вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім цього, представник позивачів зауважив, що позов не стосується визнання прав позивачів на акції, що перебувають у власності Міністерства фінансів України, відповідно, його задоволення не призведе до позбавлення цього права.

27.    У додаткових письмових поясненнях до заперечень на касаційні скарги представник позивачів зазначив про відсутність істотної участі ОСОБА_1 в компанії BOLVIK VENTURES LTD, оскільки за законодавством Республіки Кіпр засновник трасту не може вважатися його власником. На підтвердження цього доводу представник позивачів послався на висновок експертів у галузі права щодо доктринального тлумачення та застосування норм і положень про довірчий траст та довірчу власність у законодавстві України та законодавстві Республіки Кіпр від 12 лютого 2018 року № 126/26-е. Крім цього, зауважив, що питання наявності у ОСОБА_1 ознак повязаної з ПАТ «КБ «Приватбанк» особи через Приватне акціонерне товариство «Телекомпанія «ТЕТ» (далі ПрАТ «ТК «ТЕТ») та компанію BOLVIK VENTURES LTD досліджувалося судами у справі № 826/20288/16. Так, у цій справі, зокрема, суди встановили відсутність істотної участі ОСОБА_1 у ПрАТ «ТК «ТЕТ» та участі в управлінні компанії BOLVIK VENTURES LTD. Крім цього, в іншій справі (№ 826/20239/16) суди встановили, що Акціонерне товариство «Акцент-банк» та ПАТ «КБ «Приватбанк» не є повязаними особами.

Позиція інших учасників справи

28.    Від Фонду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, а в частині вимог до Фонду закрити провадження в адміністративній справі.

Позиція прокурора

29.    У письмових поясненнях, поданих 13 березня 2020 року, прокурор підтримав і просив задовольнити касаційні скарги Національного банку України, Міністерства фінансів України та ПАТ «КБ «Приватбанк». Зазначив, що договори придбання акцій та акти приймання-передачі за ними не можуть вважатися адміністративними, адже субєкти владних повноважень не є їх сторонами і здійснення управлінських функцій не є метою цих договорів, водночас позовні вимоги про визнання їх нечинними обґрунтовано потребою захисту цивільних прав позивачів, що обумовлює приватноправовий характер спору в цій частині. Стосовно ж договору купівлі-продажу акцій банку Міністерством фінансів України, то залучення останнього як сторони договору є однією з форм участі держави у цивільних правовідносинах, оскільки жодних публічно-владних управлінських функцій щодо іншої сторони договору воно не здійснювало. Таким чином, на цю частину позовних вимог юрисдикція адміністративного суду не поширюється, а отже й провадження в адміністративній справі підлягає закриттю. Також, на думку прокурора, наявні у справі докази переконливо свідчать про наявність у Національного банку України правових підстав для визнання позивачів повязаними з банком особами, а отже й про законність прийнятого з цього приводу рішення. За цих обставин Фонд мав правові підстави для застосування процедури обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними особами на акції додаткової емісії.

30.    Положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» запроваджено з метою посилення відповідальності повязаних із банком осіб, насамперед керівників банків, контролерів та інших власників істотної участі в банку, підвищення ефективності банківського нагляду, забезпечення стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Сутність механізму «бейл-ін» полягає, серед іншого, в залученні акціонерів і кредиторів банку до відновлення його платоспроможності шляхом списання власних коштів акціонерів, тобто у примусовій трансформації незабезпечених вимог певної категорії кредиторів у субординований борг або статутний капітал банку. Цей механізм дозволяє врегулювати неплатоспроможність банків або високу ймовірність її настання за рахунок внутрішніх джерел банків.

31.    З огляду на наведене скасування рішення про повязаність позивачів з банком та договорів про обмін грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами на акції додаткової емісії може призвести до негативних наслідків для банку, його вкладників та фінансової стабільності держави.

Рух касаційних скарг

32.    Вищий адміністративний суд України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.

33.    На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.

34.    Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передала зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

35.    Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2018 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Саприкіну І. В. Ухвалою від 16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду в закритому судовому засіданні.

36.    07 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 16/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, зокрема й справи № 826/20221/16.

37.    Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 червня 2019 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.

38.    Ухвалою від 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання Національного банку України про залишення адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 без розгляду внаслідок зловживання процесуальними правами. Велика Палата Верховного Суду зазначила в ухвалі,  що це питання буде вирішено під час розгляду справи по суті.

39.    16 грудня 2019 року з Генеральної прокуратури України надійшло повідомлення про вступ прокурора у справу.

40.    У судовому засіданні 31 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду допустила заміну Міністерства фінансів України на його правонаступника Кабінет Міністрів України.

41.    16 березня 2020 року під час закритого судового засідання колегія суддів Великої Палати Верховного Суду на підставі частини дванадцятої статті 10 КАС вирішила розгляд справи в частині, що не стосується банківської таємниці, здійснювати у відкритому судовому засіданні.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

42.    05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.

43.    10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.

44.    01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.

45.    28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.

46.    17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.

47.    13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.

48.    22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.

49.    12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.

50.    22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.

51.    30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.

52.    29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.

53.    Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.

54.    Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.

55.    Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.

56.    18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи», згідно з якою прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».

57.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.

58.    20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), серед яких, зокрема, є позивачі. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.

59.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_9 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».

60.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.

61.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.

62.    Того ж дня, 20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.

63.    Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк». Зокрема, в договорах зазначено, що набувачі акцій відступають банку права вимоги в таких сумах: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_12; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7.

64.    Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.

65.    Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».

66.    Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

67.    Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_13.

68.    Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка набрала чинності 30 квітня 2019 року згідно із Законом України від 05 липня 2018 року № 2491-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні», функції з управління корпоративними правами держави в державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами

69.    За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

70.    Окремий випадок, який кореспондується з наведеною правовою нормою, передбачений частиною четвертою статтею 52 цього ж Закону, за якою особа, визначена рішенням Національного банку України повязаною з банком особою, чи такий банк можуть оскаржити в установленому законом порядку рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою, а в разі притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності оспорити підстави рішення Національного банку України про її визначення повязаною з банком особою.

71.    Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону повязаними з банком особами є:

1) контролери банку;

2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку;

3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку;

4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи;

5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку;

6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб;

7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 16 цієї частини;

8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі;

9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.

72.    Пунктом 1 глави 1 розділу II Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 (далі Положення № 315), встановлено, що особа є повязаною з банком із моменту виникнення підстав для визначення такої особи повязаною з банком відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

73.    Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобовязаний подавати Національному банку України інформацію про повязаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України.

74.    Банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. У цьому переліку визначається дата, станом на яку особа визнана такою, що є повязаною з банком. Такий перелік є динамічним, він постійно оновлюється на підставі зміни інформації щодо особи, визначеної повязаною з банком. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Таким чином, рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду).

75.    Таким чином, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  

76.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб.

77.    При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.

78.    Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  

79.    Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

80.    Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.

81.    Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.

82.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

83.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Щодо визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів:

-    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»

84.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладення відповідних договорів.

85.    Що ж до наказу про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказу про перерахування коштів повязаних осіб, то ці рішення є обовязковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.

86.    Разом із цим якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду. Зазначена правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 квітня, 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно та інших. Висновки у цих справах стосувалися оскарження рішень/повідомлень уповноважених осіб Фонду щодо визнання правочинів нікчемними.

87.    До того ж позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

88.    Таким чином, ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.

89.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

90.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:

-    договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,

-    договору купівлі-продажу акцій банку  та акта виконання зобовязань за цим договором

91.    Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договори про придбання акцій, а також акти приймання-передачі до цих договорів (як невідємна частина договору) є адміністративними договорами, оскільки фактично вони укладені за участю субєктів владних повноважень (угоди з обох сторін підписано уповноваженими особами Фонду) на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому наділені відповідними ознаками адміністративних договорів. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що вказані договори були укладені без вільного волевиявлення позивачів на виконання вимог нормативно-правових актів, тому схвалив висновок суду першої інстанції про те, що вони є адміністративними.

92.    Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками виходячи з таких міркувань.

93.    Відповідно до пункту 14 статті 3 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року адміністративний договір це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.

94.    Водночас сторонами договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами є позивачі (крім ОСОБА_2) та ПАТ «КБ «Приватбанк». Держава в особі суб'єкта владних повноважень стороною цих договорів не є.

95.    Отже, договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.

96.    Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на помилку суду апеляційної інстанції, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони. Відповідно до визначення адміністративного договору, наведеного вище, укладення договору без вільного волевиявлення сторони такою ознакою не є.

97.    За загальним правилом, адміністративний договір, як і будь-який інший договір, укладається за вільного волевиявлення сторін, яке формується самими сторонами або призначеними ними представниками. Лише у випадках, встановлених законом, допускається укладення адміністративного або цивільно-правового договору від імені сторони через представника, який виконує представницькі повноваження за відсутності сторони або всупереч її волі.

98.    Спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни  встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

99.    Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.

100. Від імені власника правочин може бути вчинений представником. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

101. У представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини.

102. Внутрішні правовідносини виникають між представником і особою, яку представник представляє. Так, діючи від імені особи, яку він представляє, представник повинен діяти добросовісно та розумно (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо між особою та її представником відсутні договірні правовідносини щодо представництва, то в разі порушення представником обовязків діяти добросовісно та розумно, особа, яку представляє представник, вправі вимагати від нього відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України. Якщо представник діє на виконання договору доручення, між представником і особою, яку він представляє, виникають договірні правовідносини. Водночас особа, щодо якої представник вчиняє правочин від імені того, кого він представляє, не є учасником внутрішніх правовідносин.

103. Зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин.

104. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.

105. Крім того, оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у своїх постановах висновки, які в цілому можна узагальнити так.

106. Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).

107. Водночас спори, які виникають з правовідносин, що не охоплюються зазначеною державною гарантією і випливають з укладеного між банком і фізичною особою договору, де уповноважена особа та Фонд діють як представники сторони договірних відносин, а виконувані Фондом функції більшою мірою стосуються забезпечення відновлення платоспроможності банку або підготовки його до ліквідації, що законом доручено здійснювати лише Фонду, наприклад, про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів, не є публічно-правовими та не належить до юрисдикції адміністративних судів (така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та інших).

108. У справі, яка переглядається, участь Фонду та його уповноважених осіб обумовлена виконанням функцій виведення банку з ринку за участю держави. Специфіка характеру цих правовідносин полягає в тому, що метою участі держави визначено потребу забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників (постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи»), що свідчить про обумовленість цієї участі суспільним, публічним інтересом.

109. Водночас наявність суспільного, публічного інтересу не означає, що спір є публічно-правовим, оскільки регулювання, спрямоване на задоволення публічного інтересу, може бути як публічно-правовим, так і приватноправовим, відповідно і спірні правовідносини залежно від їх характеру можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими, зокрема господарськими або цивільними.

110. Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому субєкту. Такі відносини є приватноправовими.

111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

112. Договір купівлі-продажу акцій також не є адміністративним договором з причин, зазначених вище.

113. Спірний договір спрямований на продаж належних, зокрема, позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу  встановлене главою 54 ЦК України. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.

114. Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно повязані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.

Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень

115. Позивачі у своїй позовній заяві просили суд поновити їх порушені права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів (основних сум списаних депозитів та ненарахованих на них процентів станом на 22 лютого 2017 року) як поворот виконання усіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.

116. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав за можливе задовольнити позовні вимоги про стягнення грошових коштів як поворот виконання протиправних рішень відповідачів.

117. Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи в судовому засіданні, дійсним змістом вимог позивачів (крім ОСОБА_2) є стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк», які, на думку позивачів, були втрачені ними через безпідставне застосування до них процедури примусового обміну їх грошових вимог до банку на акції банку як до повязаних з банком осіб.

118. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору за цією позовною вимогою, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

119. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

120. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», спираючись на свою попередню практику, вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

121. Отже, у світлі практики ЄСПЛ слід беззаперечно дотримуватись правил юрисдикції.

122. Відповідно до частини другої статті 21 КАС у редакції на час звернення позивачів з позовною заявою та розгляду справи судами попередніх інстанцій вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС у чинній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 14 цієї частини, та стягнення з відповідача субєкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на субєктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

125. Отже, в частині зазначеної вимоги судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.

Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ

126. Скаржники обґрунтовують касаційну скаргу, зокрема, порушеннями в суді першої інстанції порядку визначення суддів для розгляду цієї справи, а також тим, що в розгляді справи в суді першої інстанції взяв участь суддя, який був небезстороннім і підлягав відводу. Так, скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі.

127. За наведеними скаржниками доводами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.

128. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Щодо застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»

129. Національний банк України звернувся до Великої Палати Верховного Суду з клопотанням від 9 червня 2020 року про закриття провадження у справі щодо частини позовних вимог, мотивуючи клопотання тим, що відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої   десятої статті 266-1 КАС у цій же редакції, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

130. Ці доводи слід відхилити, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю з інших підстав.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ

131. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС у цій же редакції суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

132. За правилами абзацу другого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обовязковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

133. Підсумовуючи викладене вище, за результатом перегляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційних скарг. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року слід скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.

Висновки щодо розподілу судових витрат

134. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Щодо оприлюднення судових рішень у цій справі

135. Відповідно до пункту 6 статті 129 Конституції України гласність судового процесу належить до основних засад судочинства.

136. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей конституційний припис не може бути ефективно реалізований без можливості ознайомлення з текстами судових рішень.

137. Крім того, така можливість є необхідною для інформування суддів, практикуючих юристів, науковців про правові позиції, що виробляються судовою практикою. Важливим є також і інформування широкого загалу про вирішення спорів судами як запобіжник корупції та несправедливості в судочинстві.

138. У тих випадках, коли існує необхідність нерозголошення певної інформації, зокрема таємної, іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини тощо, має бути забезпечена можливість ознайомлення з текстами судових рішень за винятком такої інформації.

139. Порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності  судів, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства регулюється Законом України «Про доступ до судових рішень».

140. Відповідно до частини першої статті 3, частини першої статті 4 зазначеного Закону Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень; судові рішення, внесені до реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.

141. Відповідно до частини другої статті 2 цього Закону якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи в закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до частини четвертої статті 4 цього Закону обмеження права вільного користування офіційним вебпорталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 цього Закону у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не може бути розголошена інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.

142. При цьому Державна судова адміністрація України не наділена повноваженням самостійно визначати, яка саме інформація не може бути розголошена.

143. Отже, у таких випадках суд має вказати, яка саме інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні, не підлягає розголошенню і має бути замінена літерними або цифровими позначеннями.

144. Розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю. Банківську таємницю у цій справі становить інформація про банківські рахунки та суми депозитів позивачів, оскільки така інформація може свідчити про фінансово-економічний стан позивачів як клієнтів банку (пункти 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

145. Отже, у тексті цієї постанови, а також у текстах інших судових рішень у цій справі, що відкриті для загального доступу, інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.

3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.

4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв  Суддя доповідач    Судді:  О. Б. Прокопенко Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко  В. В. Британчук  Н. П. Лященко  Ю. Л. Власов  В. В. Пророк  М. І. Гриців  Л. І. Рогач  Д. А. Гудима  О. М. Ситнік  В. І. Данішевська  О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна  В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков  О. Г. Яновська  О. Р. Кібенко

Link to post
Share on other sites

Нарешті з'явилось рішення Великої палати по справі Суркісів до Приватбанку. Цинічність цього рішення вражає, а також неозброєними оком вбачається як навмисно затягувалась справа для набрання чинності так званим антиколомойським Законом, який не застосували тільки тому, зазначивши, що провадження закривають з інших підстав.

Велика палата в черговий раз застосовуючи магічний шар, карти Таро, кавову гущу, заячу лапку, на мій погляд, прийшла до висновку, що причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, пов'язаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх пов'язаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.

У зв'язку з цим суд зазначив, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків пов'язаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів пов'язаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.

Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому суб'єкту. Такі відносини є приватноправовими.

111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

Відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно пов'язані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.

123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі суб'єкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на суб'єктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

Link to post
Share on other sites

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О.С.

на постанову Великої Палати від 15 червня 2020 року

у справі № 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Кабінету Міністрів України, Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк», за участю прокурора про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року.

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили; зокрема, визнати протиправним та скасувати рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами; визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»; визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів; визнати нечинними з моменту укладення ряд договір про придбання акцій; визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів; стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів депозити та проценти за депозитами.

2. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

3. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України із цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

4. Касаційне провадження у справі відкрито ухвалами судді від 10, 16 та 27 листопада 2017 року.

5. На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до розгляду.

6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

7. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15 червня 2020 року касаційні скарги Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила; розяснила позивачам, що розгляд позовних вимог цієї справи в частині матеріальних вимог віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції, інша частина позовних вимог щодо неправомірних дій Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не підлягає вирішенню в судах.

8. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

9. Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду ухвалила помилкове рішення щодо неможливості завершення розгляду справи у Великій Палаті та закриття провадження в адміністративній справі у частині позовних вимог.

10. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. При цьому важливо врахувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі.

11. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що спірність правовідносин у даній справі обумовлена рішеннями Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами.

12. За Законом України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління (частина перша статті 2 цього Закону). Однією з його функцій є здійснення банківського нагляду та контролю (стаття 7 названого Закону).

13. Статтею 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

14. У статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», наголошується, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

15. Водночас положеннями частини четвертої статті 52 цього ж Закону прямо передбачено, що рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою може бути оскаржене до суду банком або відповідною особою.

16. Таким чином, Національний банк України у межах спірних правовідносин діє виключно на виконання передбачених наведеними правовими нормами публічно-владних управлінських функцій, а оспорюване рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, впливає на обсяг їх прав та обовязків і є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС.

17. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин, коли принаймні один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу, внаслідок чого ця особа зазнає порушення прав, свобод чи інтересів у межах публічно-правових відносин.

18. Беручи до уваги викладене, вважаю, що позов у даній справі підлягав розгляду судом у порядку адміністративного судочинства, а Велика Палата Верховного Суду повинна була ухвалити у справі остаточне рішення, зважаючи, зокрема на те, що справа у провадженні касаційного суду перебуває на розгляді вже майже три роки.

19. Беручи до уваги те, що тривалий розгляд справи у Великій Палаті Верховного Суду був зумовлений, у тому числі, непоодинокими випадками зловживання процесуальними правами з боку учасників справи, касаційний суд був зобовязаний вживати заходи для запобігання зловживанню процесуальними правами, відповідно до ст. 45 Кодексу адміністративного судочинства України.

20. Крім того, за наведеним у постанові Великої Палати висновком, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії Національного банку України про визначення позивачів повязаними з банком особами взагалі не може бути предметом судового розгляду, оскільки за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимог. Такий висновок, на мою думку, є необґрунтованим і суперечить, наприклад, змісту Закону України №590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», ухваленого 13 травня 2020 року.

21. Вважаю також за потрібне зазначити, що наведений у постанові висновок про неможливість оскаржити згадане рішення Комісії в суді жодної юрисдикції не відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

22. Так, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом.

23. Також у рішенні від 13 листопада 2018 року у справі «Омельченки проти України» (заява N 45965/08) ЄСПЛ зазначив, що вже роз'яснив у своїй прецедентній практиці щодо України, що суперечливі приписи національних судів у визначенні юрисдикції по справі, у разі якщо це призвело до неможливості розгляду зазначеної справи по суті, прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду (пункт 15 рішення).

24. Таким чином, на мою думку, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду висновок щодо неможливості оскарження позивачами рішення Національного банку України не відповідає ані положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ані наведеним висновкам ЄСПЛ щодо потреби існування в особи чіткої практичної можливості оскаржити дії (рішення), які становлять втручання у її права та необхідності контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» і забезпечує гарантії статті 6 Конвенції.

25. Беручи до уваги викладене, вважаю помилковими висновки, підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду, про потребу закриття провадження в адміністративній справі.

26. На мою думку, скасування таких, що набрали законної сили судових рішень судів попередніх інстанцій із закриттям касаційним судом частини провадження в адміністративній справі та направлення іншої частини справи для розгляду спочатку в суді першої інстанції через чотири роки після початку її розгляду, не відповідає потребі справедливого, ефективного та швидкого вирішення справи, та суперечить вимогам ст. ст. 12, 27, 266-1, 342 Кодексу адміністративного судочинства України. Розгляд справи мав бути завершений у Великій Палаті Верховного Суду ухваленням рішення по суті спору.

Суддя Великої Палати Верховного Суду О.С. Ткачук

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91751863

Link to post
Share on other sites

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

15 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 826/20221/16

Провадження № 11-1459апп18

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк», про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзєнцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.)

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі уповноважена особа Фонду, Фонд відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк»), у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_11 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_8 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_9 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6, як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, № 92/2016,№ 100/2016, № 101/2016, № 102/2016, рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

2. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

3. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України із цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

4. При цьому Національний банк України та ПАТ КБ «Приватбанк» у своїх касаційних скаргах, зокрема, ставили питання про закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування у частині, що стосуються позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та № 44, рішень Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893; визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору.

5. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.

6. На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до розгляду.

7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

8. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15 червня 2020 року касаційні скарги Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила; розяснила позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

9. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

10. Вважаємо передчасними підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду висновки про неможливість ефективного відновлення стверджуваних порушених прав позивачів у порядку адміністративного судочинства та закриття провадження в адміністративній справі у частині позовних вимог, зокрема, про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами та стягнення на їх користь грошових коштів.

11. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка є загальною, при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин, водночас важливо врахувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі.

12. У даній справі позивачі оскаржували застосовану до них державою в особі уповноважених органів процедуру примусового позбавлення їх права власності на депозитні кошти у зв'язку із визнанням їх пов'язаними з банком особами, та просили відновити ці права шляхом стягнення цих коштів з банку.

13. За своєю правовою природою зазначена процедура є адміністративною, незважаючи на те, що її проведення оформлювалось не тільки владними рішеннями уповноважених державою органів, а й укладеними ними договорами, оскільки у цих відносинах державні органи владно керували поведінкою інших суб'єктів без їх волевиявлення.

14. У зв'язку із цим оскарження позивачами рішень та договорів, прийнятих (укладених) уповноваженими державою органами під час проведення ними зазначеної адміністративної процедури, та відновлення прав, порушених внаслідок її проведення, належить до компетенції адміністративних судів України.

15. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що основою виникнення спірних правовідносин стало рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами.

16. За Законом України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління (частина перша статті 2 цього Закону). Однією з його функцій є здійснення банківського нагляду та контролю (стаття 7 названого Закону).

17. За визначенням, наведеним у статті 1 цього Закону, банківський нагляд система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

18. За статтею 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

19. Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати повязаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у пунктах 19 частини першої цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших звязків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк. У такому разі особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком не доведе протилежного.

20. Постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 затверджено Положення про визначення пов'язаних із банком осіб (далі Положення).

21. Згідно з пунктом 1 глави 1 розділу II Положення банк визначає перелік пов'язаних із банком осіб, який затверджується правлінням банку, відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та з урахуванням цього Положення.

22. Відповідно до пунктів 1, 2, 5, 7 глави 2 розділу ІІ цього ж Положення Національний банк України може визначати пов'язаною із банком особу відповідно до вимог статті 52 згаданого Закону із застосуванням зокрема ознак, зазначених у главі 3 цього розділу. Національний банк України може визначати пов'язаною з банком особу, використовуючи одну або декілька ознак одночасно.

23. Рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами приймає Комісія. Національний банк України приймає рішення про визначення юридичної або фізичної особи повязаною з банком особою кожного разу, коли Національний банк України виявляє підстави для цього. Визначення особи не повязаною з банком не перешкоджає наступному визначенню такої особи повязаною, якщо для цього виникають підстави.

24. Якщо банк доведе, що особа не є пов'язаною з банком, то відповідне рішення Комісії скасовує/змінює Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем. Якщо банк не доведе, що особа не є пов'язаною з банком, то Комітет залишає рішення Комісії без змін.

25. Національний банк України має право за невиконання банком рішення Національного банку України щодо визначення фізичних та/або юридичних осіб пов'язаними з банком особами застосувати до банку відповідні заходи впливу.

26. Варто зауважити, що рішення про визначення особи повязаною з банком впливає на обсяг її прав та встановлює для неї додаткові обмеження, зокрема: угоди, укладені банком із повязаними з банком особами на умовах, що не є поточними ринковими умовами, визнаються недійсними з моменту їх укладення (частина шоста статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»); банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для погашення цією особою будь-яких зобовязань перед повязаною з банком особою; придбання активів повязаної з банком особи, за винятком продукції, що виробляється цією особою; придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних повязаною з банком особою (частина восьма зазначеної статті); Національний банк України має право встановлювати обмеження на операції банків із повязаними з банком особами (частина десята зазначеної статті); така особа не має права на отримання суми гарантованого державою вкладу (пункт 4 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), при визначенні у законі черговості та порядку задоволення вимог до неплатоспроможного банку вона як вкладник включається не до четвертої чи сьомої, а до девятої черги (частина перша статті 52 того ж Закону) та ін.

27. За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

28. Водночас положеннями частини четвертої статті 52 цього ж Закону прямо передбачено, що рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою може бути оскаржене до суду банком або відповідною особою.

29. Таким чином, Національний банк України у межах спірних правовідносин діє виключно на виконання передбачених наведеними правовими нормами публічно-владних управлінських функцій, а оспорюване рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, впливає на обсяг їх прав та обовязків і є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС.

30. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин, коли принаймні один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу, внаслідок чого ця особа зазнає порушення прав, свобод чи інтересів у межах публічно-правових відносин.

31. Беручи до уваги викладене, вважаємо, що позов у частині оскарження рішення про визначення позивачів повязаними з банком особами, яке наразі є основною передумовою виникнення спірних правовідносин (зокрема і втрати коштів, про що зазначають позивачі), підлягає розгляду судом у порядку адміністративного судочинства.

32. У постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок про те, що спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

33. Зокрема зазначено, що банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб. За своєю суттю це рішення Національного банку України є адресованою банку вказівкою доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду. У постанові зауважено, що на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій оспорюване рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку, однак позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття рішення у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

34. Таким чином, за наведеним у постанові висновком, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії про визначення позивачів повязаними з банком особами взагалі не може бути предметом судового розгляду, оскільки за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Отже, позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження згаданого рішення Комісії як самостійної позовної вимоги.

35. Вважаємо, що наведені у постанові мотиви не в повній мірі враховують положення зазначених вище правових норм, зміст яких дозволяє зробити однозначний висновок про те, що згадане рішення Комісії за своєю юридичною природою є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС, оскільки: його прийнято спеціальним уповноваженим субєктом на виконання публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, при цьому його прийняття обумовлює зміну обсягу прав позивачів та виникнення для них певних обмежень, воно є обовязковим і його невиконання банком зумовлює застосування Національним банком України до відповідного банку заходів впливу.

36. Так, за логікою постанови, банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, натомість рішення Комісії стосовно визначення особи повязаною з банком особою є за своєю суттю адресованою банку вказівкою доповнити відповідний перелік, водночас у випадку незгоди цієї особи з таким рішенням Комісії вона не може оскаржити до суду зазначене рішення, а має використовувати передбачені нормами Цивільного процесуального кодексу України способи захисту стверджуваних порушених майнових прав, доводячи відсутність у неї статусу повязаної з банком особи та посилаючись на неправомірність цього рішення як підставу позову.

37. Вважаємо зазначений висновок помилковим, оскільки у такому випадку втрачає сенс існування згаданої Комісії як колегіального органу, утвореного з метою визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами, а також прийняття нею відповідних рішень.

38. Крім цього, наведений у постанові висновок прямо суперечить положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», якою передбачено право відповідного банку чи особи на оскарження рішення Національного банку України про визначення цієї особи повязаною з банком особою.

39. Слід зауважити, що запропонований підхід, за яким визначене законом право особи оскаржити рішення фактично тлумачиться як відсутність у неї такого права, спотворює зміст наведеної правової норми і тим самим порушує принцип правової визначеності, адже обумовлює непередбачуваність та незрозумілість правил її застосування для субєктів відповідних правовідносин.

40. До того ж слід наголосити на тому, що законність рішення субєкта владних повноважень обумовлюється не лише його змістом, а й потребою дотримання певних формальних вимог (наявність повноважень його ухвалювати, належний склад відповідного органу, дотримання процедури прийняття та ін.), тому позбавлення позивачів права обґрунтовувати позов, у тому числі й посиланням на ці обставини, суттєво звужує передбачене законом право на його оскарження.

41. Крім цього, особливістю розгляду справи в порядку адміністративного судочинства, на відміну від судочинства цивільного, є те, що в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 72 КАС у редакції, чинній на час розгляду і вирішення справи судами попередніх інстанцій, частина друга статті 77 КАС у чинній редакції), натомість наведений у постанові висновок про потребу перекладення тягаря доказування обставин відсутності статусу повязаних з банком осіб на позивачів також очевидно сприяє звуженню їх прав.

42. Отже, на нашу думку, у межах цього спору рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами слід оцінювати як самостійний предмет позову, що підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а не суто як підставу захисту порушеного приватного (майнового) права.

43. При цьому, як убачається зі змісту касаційних скарг, особи, які їх подали, взагалі не ставлять під сумнів ані можливість судового оскарження згаданого рішення, ані юрисдикційну належність спору в цій частині позовних вимог.

44. З приводу посилань у постанові на те, що на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій оспорюване рішення Комісії вичерпало свою дію, варто зауважити, що суд перевіряє його законність на час його прийняття, а не на час вирішення спору судами попередніх інстанцій, відтак у випадку визнання адміністративним судом протиправним і скасування цього рішення воно втрачає чинність з моменту його прийняття як незаконне. Натомість констатація судом відсутності у позивачів статусу повязаних з банком осіб без оскарження згаданого рішення Комісії як самостійної позовної вимоги не виключає можливості спричинення оспорюваним рішенням правових наслідків.

45. З урахуванням наведеного вище вважаємо також за потрібне зазначити, що наведений у постанові висновок про неможливість оскаржити згадане рішення Комісії в суді жодної юрисдикції не відповідає практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ, Суд).

46. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.

47. Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

48. У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

49. У пункті 50 рішенні від 28 лютого 2008 року у справі «Церква села Сосулівка проти України» (заява N 37878/02) ЄСПЛ нагадав свою практику, відповідно до якої пункт 1 статті 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому право на доступ до суду право порушити провадження у судах щодо прав та обов'язків цивільного характеру становить тільки один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Об'єднаного Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія A, №18, ст. 18, пункт 36). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), серія A, № 333-Б, ст. 42, пункт 36).

50. У рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом.

51. У пункті 41 рішенні від 21 грудня 2017 року в справі «Фельдман та банк «Словянський» проти України» (заява № 42758/05) ЄСПЛ зазначив, що у випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обовязки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам статті 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення у подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium) від 10 лютого 1983 року, серія А, № 58, пункт 29, «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria) від 25 листопада 1994 року, серія А, № 295-В, пункт 31, та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року, серія А, № 335-А, пункт 40).

52. Також у рішенні від 13 листопада 2018 року у справі «Омельченки проти України» (заява N 45965/08) ЄСПЛ зазначив, що вже роз'яснив у своїй прецедентній практиці щодо України, що суперечливі приписи національних судів у визначенні юрисдикції по справі, у разі якщо це призвело до неможливості розгляду зазначеної справи по суті, прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду (пункт 15 рішення).

53. З урахуванням наведених висновків ЄСПЛ слід зазначити, що правила юрисдикції беззаперечно мають дотримуватися, втім наданий національним законодавством рівень доступу до суду як один з аспектів гарантій справедливого судочинства має залишатися достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві, тобто особа має право отримати вирішення спору судом.

54. Таким чином, на нашу думку, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду висновок щодо неможливості оскарження позивачами рішення Національного банку України про визначення їх повязаними з банком особами не відповідає ані положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ані наведеним висновкам ЄСПЛ щодо потреби існування в особи чіткої практичної можливості оскаржити дії (рішення), які становлять втручання у її права та необхідності контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» і забезпечує гарантії статті 6 Конвенції.

55. Беручи до уваги викладене, вважаємо помилковими висновки, підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду, про потребу закриття провадження в адміністративній справі, оскільки стверджувані позивачами порушені права могли бути ефективно відновлені судом адміністративної юрисдикції.

56. Наразі сама собою спрямованість вимог особи на захист у кінцевому підсумку майнового інтересу особи вочевидь є недостатньою для визначення спору таким, що не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

57. У рішенні від 21 грудня 2017 року від 21 грудня 2017 року в справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) у контексті суперечливості наведених національними судами висновків стосовно того, який суд мав юрисдикцію розглядати позов заявниці по суті, ЄСПЛ нагадав, що стаття 6 Конвенції вимагає, щоб держави забезпечували процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення питань, повязаних із юрисдикцією (пункти 19, 21).

58. У справі «Сутяжник проти Російської Федерації» (заява № 8269/02, рішення від 23 липня 2009 року) ЄСПЛ указав, що приймає той факт, що як принцип, правил юрисдикції слід дотримуватися. Однак при певних обставинах цієї справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку. Зрештою, за таких обставин справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, було непропорційною мірою, і повага до принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

59. На нашу думку, скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень судів попередніх інстанцій, ухвалених по суті позовних вимог із закриттям провадження в адміністративній справі, не відповідає потребі ефективного та швидкого вирішення питань, повязаних із юрисдикцією, адже обумовлює розгляд справи спочатку судом іншої юрисдикції, що не може бути виправдано з огляду на існування практичної можливості відновлення прав позивачів судом у порядку адміністративного судочинства, про що зазначено вище, та часу, що минув від дня подання позовної заяви. Скасування рішень судів попередніх інстанцій наразі більшою мірою спрямоване на досягнення юридичного формалізму, ніж на виправлення важливої судової помилки.

60. Оскільки розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю (відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), у тексті цієї окремої думки інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами, підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.

61. Крім того, за змістом частини третьої статті 355 КАС якщо суддя-доповідач не згодний з постановою суду касаційної інстанції, постанова оформлюється іншим суддею.

62. Отже, суддям, які проголосували за відповідне рішення Великої Палати Верховного Суду, необхідно було б дотриматися вимог частини третьої статті 355 КАС та зазначити у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року суддю чи суддів, які оформили її текст.


Судді Великої Палати Верховного Суду В. В. Британчук Ю. Л. Власов Ж. М. Єленіна В. С. Князєв О. Б. Прокопенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91720792

Link to post
Share on other sites

Державний герб України

Збіжна окрема думка

суддів Антонюк Н. О., Данішевської В. І., Кібенко О. Р.,

Лобойка В. М., Пророка В. В., Рогач Л. І.

у справі № 826/20221/16,

провадження № 11-1459апп18

Велика Палата Верховного Суду 15 червня 2020 року ухвалила рішення в адміністративній справі № 826/20221/16 з такою резолютивною частиною:

1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.

3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.

4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Повністю погоджуючись із резолютивною частиною рішення, звертаємо увагу на таке.

За усталеною позицією Великої Палати Верховного Суду помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Отже, вирішуючи питання про належну юрисдикцію спору, суд повинен проаналізувати природу спірних правовідносин і на цій основі зробити висновки щодо їх характеру. Вважаємо, що відповідний аналіз залишився за межами постанови Великої Палати Верховного Суду в цій справі, внаслідок чого постанова є недостатньо мотивованою.

Також, відповідно до підпункту «а» пункту 3 частини 1 статті 356 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) мотивувальна частина постанови суду касаційної інстанції має містити мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу. На нашу думку, постанова Великої Палати Верховного Суду в цій справі не повністю відповідає зазначеній нормі.

Враховуючи викладене, вважаємо, що наступне мотивування мало бути також включеним до відповідних підрозділів мотивувальної частини судового рішення. 

1) Щодо правової природи обміну вимог кредиторів до банку на акції банку

Перш за все, зазначений вище недолік полягає у відсутності в постанові аналізу правової природи процедури «бейл-ін» у цілому, від чого мотивувальна частина постанови носить фрагментарний характер. Вважаємо, що такий аналіз (який був нами запропонований, але не увійшов до тексту постанови) є необхідним для належного мотивування та зясування не адміністративного, а приватноправового характеру спірних правовідносин (попри наявність суспільного інтересу).

Вважаємо, що мотивувальна частина постанови мала б містити таку аргументацію в цій частині:

Щодо правової природи процедури «бейл-ін»

1. Директивою 2014/59/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» процедура «бейл-ін» (англійською «bail-in») визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію в частку в статутному капіталі банку (наприклад, в акції), тим самим збитки банку перекладаються на його акціонерів (учасників) та кредиторів. У випадку конвертації незабезпечених вимог кредиторів у частку в статутному капіталі відбувається капіталізація банку на суму, необхідну для покриття збитків. При цьому кредитори стають акціонерами (учасниками) банку та отримують право на дивіденди від майбутніх прибутків. У випадку списання незабезпечених вимог кредиторів зменшується загальна сума зобов'язань кредитної установи, що розширює можливості для її фінансового оздоровлення.

2. В Україні процедура «бейл-ін» передбачена Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

3. З факту неплатоспроможності банку випливає, що майна банку не вистачає для розрахунку зі всіма кредиторами. За таких умов відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі в редакції до 23 травня 2020 року) держава гарантує окремій категорії вкладників відшкодування коштів за їхніми вкладами. Сума граничного розміру гарантованого державою відшкодування коштів вкладникам становить 200 тисяч гривень. Таке відшкодування спрямоване на захист найбільш вразливої частини кредиторів.

4. Стосовно ж решти вимог кредиторів з огляду на недостатність коштів неплатоспроможного банку законодавець має вирішити, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Для цього встановлюється черговість їх задоволення. Кредитори останніх черг можуть і не отримати задоволення своїх вимог. При цьому можливе позбавлення кредиторів останніх черг задоволення їх вимог не означає покарання цих кредиторів, а означає, що за рішенням законодавця кредитори перших черг потребують захисту переважно перед кредиторами останніх черг.

5. Звичайним наслідком виведення неплатоспроможного банку з ринку є його ліквідація (пункти 14 частини другої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

6. У процедурі ліквідації банку черговість задоволення вимог кредиторів визначена статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» виходячи з уявлень про те, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Зокрема, відповідно до пункту 9 частини першої статті 52 зазначеного Закону в процедурі ліквідації банку вимоги кредиторів банку, які є повязаними з банком особами, задовольняються у девяту чергу.

7. Натомість спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. Із цією метою держава інвестує кошти в неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною для держави альтернативою ліквідації банку. Вона передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані позбавлення певних кредиторів того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

8. Водночас окремі категорії кредиторів у разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку. Відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» такими кредиторами, зокрема, є юридичні та фізичні особи, що не повязані з банком, але лише в межах їхніх коштів за поточними та депозитними рахунками; та кредитори незалежно від того, чи вони є повязаними з банком особами, якщо грошові зобовязання перед ними є обтяженими. Вимоги таких кредиторів не підлягають обміну на акції додаткової емісії банку (тобто в процедурі «бейл ін»). Метою виключення з процедури «бейл ін» першої категорії вимог є відновлення довіри до банку з боку не повязаних з банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої категорії вимог захист добросовісних заставодержателів.

9. Процедура «бейл-ін» також не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

10. Щодо ціни викупу державою акцій неплатоспроможного банку, то частина шоста статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає два можливих варіанти:

- якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобовязань на акції додаткової емісії банку залишається відємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України в повному обсязі за одну гривню. Кошти від продажу неплатоспроможного банку спрямовуються на поповнення коштів Фонду;

- якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобовязань на акції додаткової емісії банку є позитивним, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України повністю або частково на умовах відстрочення платежу. У такому разі ціна акцій визначається протягом трьох місяців за результатами проведеної за рахунок банку на вимогу Міністерства фінансів України оцінки справедливої вартості активів та зобовязань банку із залученням міжнародно визнаної аудиторської фірми.

Таким чином, якщо після завершення процедури конвертації зобовязань банку перед кредиторами на акції банку його зобовязання перевищують активи, тобто капітал банку є відємним або нульовим, то акції, які отримали колишні кредитори повязані з банком особи, продаються державі (інвестору) за одну гривню, це означає, що фактично відбувається списання зобовязань банку перед цими особами.

Звертаємо увагу на те, що процедура відновлення платоспроможності банку спрямована на досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті, зокрема, покарання певних кредиторів шляхом їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку. Хоч кредитори банку, включені до девятої черги задоволення вимог, при ліквідації банку зазвичай не отримують жодних виплат, але така процедура не має конфіскаційних наслідків, натомість не допускає безпідставне збагачення кредиторів у звязку із заміною ліквідації банку на відновлення його платоспроможності.

Отже, застосування процедури «бейл-ін» до незабезпечених кредиторів повязаних з банком осіб не є публічно-правовою санкцією за порушення законодавства, ця процедура спрямована на фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів повязаних з банком осіб та/або їх конвертацію в акції, а тому застосовувані в межах цієї процедури заходи мають цивільно-правову природу (погашення вимог кредиторів певної групи перед неплатоспроможним банком).

2) Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Повністю погоджуючись із цим висновком, вважаємо, що його належне мотивування залишилося поза текстом постанови в цій справі.

На нашу думку, належна мотивація цього висновку полягає в такому.

1. Наявність в особи статусу повязаної з банком особи впливає на обсяг її цивільних прав та встановлює для неї додаткові обмеження. Такий статус, зокрема, не дозволяє цій особі укладати договори з банком на певних умовах (частина шоста статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), банк не має права придбавати активи у такої особи (частина восьма зазначеної статті), Національний банк України своїми рішеннями може встановлювати для повязаних з банком осіб і інші обмеження (частина десята зазначеної статті). Така особа не має права на отримання суми гарантованого державою вкладу (пункт 4 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), при визначенні в законі черговості та порядку задоволення вимог до неплатоспроможного банку вона як вкладник включається не до четвертої чи сьомої, а до девятої черги (частина перша статті 52 того ж Закону). Перелічені норми спрямовані на те, щоб похідними (непрямими) методами зменшити обслуговування банками своїх повязаних осіб, адже це створює істотні ризики в банківській діяльності. Особа, яка визнана повязаною з банком, може вибрати обслуговування в іншому банку для уникнення несприятливих правових наслідків такої повязаності, або може доводити в суді факт своєї неповязаності з банком.

2. Відповідно до частини першої статті 1076 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) відповідно до якої банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта; відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам; іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність. Згідно із частиною десятою статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України має право розкривати інформацію про банк чи повязаних із банком осіб, що збирається під час проведення банківського нагляду і становить банківську таємницю, органам державної влади, уповноваженим здійснювати досудове розслідування, в разі виявлення порушення законодавства, що містить ознаки кримінального правопорушення. Таким чином, у певних, передбачених законом випадках щодо повязаних осіб можуть розкриватися відомості, що становлять банківську таємницю.

3. Згідно із частиною третьою статті 55 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України і економічних нормативів. Національний банк України не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

4. Відповідно до статті 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. Національний банк України для цілей банківського нагляду має право отримувати від державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться для формування статутного капіталу банку. Державні органи та інші особи зобов'язані протягом 20 днів з дня отримання запиту Національного банку України надати йому відповідну інформацію. При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або неадекватною, банк зобов'язаний на вимогу Національного банку України невідкладно розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів, спрямованих на усунення недоліків. Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду. Національний банк України у межах безвиїзного нагляду має право письмово вимагати від банку копії документів, а також письмові пояснення з питань його діяльності. Банк зобов'язаний надавати на письмову вимогу Національного банку України відповідну інформацію та копії документів.

5. Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати повязаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у пунктах 1-9 частини першої цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших завязків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк.

6. Також відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком не доведе протилежного.

7. Цією нормою не передбачено можливості доведення Національному банку України відсутності в особи статусу повязаної з банком особи самою цією особою.

8. Водночас із моменту ухвалення такого рішення Комісією для банку починають діяти обмеження, встановлені банківським законодавством. Відповідно до частин восьмої десятої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для погашення цією особою будь-яких зобовязань перед повязаною з банком особою; придбання активів повязаної з банком особи, за винятком продукції, що виробляється цією особою; придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних повязаною з банком особою. Національний банк України здійснює контроль за операціями банків із повязаними з банком особами. Національний банк України має право встановлювати обмеження на операції банків із повязаними з банком особами. Недотримання банком цих обмежень розглядається як порушення банком банківського законодавства, незалежно від того, чи має особа статус повязаної з банком відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

9. Таким чином, рішення Національного банку України про визначення особи такою, що є повязаною з банком, створює правові наслідки для банку, оскільки банк зобовязаний поводитися з особою як з такою, що є повязаною з банком, навіть якщо особа такою не є. Якщо банк порушить цей обовязок і вступить з такою особою у правовідносини, які заборонені для повязаних з банком осіб, то це порушення не матиме цивільно-правових наслідків, але до банку можуть бути застосовані публічно-правові заходи впливу відповідно до закону. У цьому й полягає зміст припису про те, що особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи, що є повязаною з банком, не доведе протилежного.

10. При цьому рішення Національного банку України про визначення особи такою, що є повязаною з банком, не створює правових наслідків для цієї особи, оскільки статус повязаної з банком особи виникає в силу закону, а не з такого рішення. Водночас таке рішення Національного банку України означає, що він заперечує право особи на вступ у правовідносини з банком без обмежень, установлених відповідно до закону для повязаних з банком осіб. Тому особа вправі оскаржити таке рішення Національного банку України до суду для уникнення ситуації правової невизначеності в будь-який момент, поки рішення не вичерпало своєї дії.

11. Крім того, слід звернути увагу на те, що частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено прийняття Національним банком України рішення про визначення осіб повязаними з банком лише при здійсненні банківського нагляду. Натомість у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку прийняття таких рішень Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не передбачено, і така процедура не є банківським наглядом.

12. Водночас зазначеним Законом установлено регулювання відносин за участю повязаних з банком осіб. Зокрема, частиною третьою статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку приймає Кабінет Міністрів України за пропозицією Національного банку України, в якій зазначаються, серед іншого, можливості обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами, а також необтяжених грошових зобовязань перед юридичними та фізичними особами, що не повязані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб, на акції додаткової емісії; відповідно до частини першої статті 52 цього Закону вимоги кредиторів банку, які є повязаними з банком особами, погашаються у девяту чергу тощо. Отже, Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовується в частині правил щодо повязаних з банком осіб незалежно від того, чи було прийняте Національним банком України рішення про визначення певної особи повязаною з банком.

13. Якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду визначив особу повязаною з банком, а особа вважає, що вона не має такого статусу, то виникає ситуація правової невизначеності на майбутнє. Така особа вважає, що вона має право укладати договори з банком, здійснювати операції на загальних умовах без обмежень, установлених для повязаних з банком осіб, та має право на нерозкриття інформації про неї, що становить банківську таємницю, але такі права особи не визнаються Національним банком України, бо він вважає особу повязаною з банком.

14. Для захисту інтересу особи в правовій визначеності законом установлюється відповідний спосіб захисту такого інтересу. Так, відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України особа може звернутися до суду з позовною вимогою про визнання її права.

15. Передбачена частиною четвертою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» можливість заінтересованої особи оскаржити рішення Національного банку України про визначення цієї особи повязаною з банком також є таким способом захисту. Судове рішення, ухвалене за відповідною позовною вимогою, знімає на майбутнє сумніви в тому, чи має особа права, зазначені вище.

16. Судове рішення, спрямоване на усунення правової невизначеності, може захистити інтерес позивача лише на майбутнє, превентивно захищаючи позивача від майбутніх порушень його права, оскільки в майбутньому сторони матимуть змогу діяти в умовах правової визначеності, знаючи про права одна одної і не порушуючи їх. Якщо ж відповідач, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права позивача, то способом захисту прав позивача є спосіб, спрямований на захист порушених прав позивача. У такому разі позовна вимога, спрямована на усунення правової невизначеності в минулому, не є способом захисту прав або інтересів позивача.

17. Тому позовна вимога, спрямована на усунення правової невизначеності, є способом захисту інтересу лише в разі, якщо така невизначеність триває на момент вирішення спору, зокрема, якщо відповідач продовжує не визнавати прав позивача.

18. Оскільки особа набуває статусу повязаної з банком особи в силу закону, то вона і втрачає цей статус автоматично з моменту втрати ознак такої повязаності.

19. Водночас у цій справі позивачі звернулися з вимогою, яка, як зазначено вище, не є способом захисту інтересів особи в правовій визначеності на минуле, задоволення такої вимоги не здатне поновити прав позивачів, які вже порушені, ні за яких обставин справи, і при цьому незалежно від юрисдикції суду. Тому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

3) Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:

- договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,

- договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити. Погоджуємось з таким висновком.

Водночас Велика Палата Верховного Суду також зазначила в постанові, що справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства. Не погоджуємось із таким висновком і вважаємо, що справа в цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

На нашу думку, належна мотивація цього висновку мала би полягати в такому.

1. Відповідно до частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, і такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника.

2. Це означає, що оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень, не призведе до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного в процедурі «бейл-ін», зокрема й у випадку констатації судом певних порушень, не може бути підставою для застосування наслідків недійсності договору, а тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом (незалежно від юрисдикції) не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. 

3. На час вирішення спору судами здійснено обмін вимог позивачів на акції, а 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано інвестору (державі в особі Міністерства фінансів України), тобто всі процедури, обумовлені підготовкою та передачею банку новому акціонеру й відновлення його платоспроможності, завершені.

4. При цьому під час розгляду спору за вимогою, яка відображає дійсне прагнення позивачів і підлягає розгляду по суті в суді належної юрисдикції, позивачі вправі посилатися на неправомірність укладення від їх імені договорів, не вдаючись до їх оспорювання.

5. Таким чином, з огляду на наведені вище висновки вважаємо, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами та про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором не здатне поновити прав позивачів незалежно від юрисдикції суду. Тому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

4) Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень

Позивачі просили суд поновити порушені, на їх думку, права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів саме як поворот виконання всіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.

У постанові відсутнє обґрунтування помилковості вимог позивачів щодо стягнення коштів саме в поворот виконання відповідно до КАС України в редакції, що була чинною на час звернення з позовом.

На нашу думку, мотивація постанови в цій частині мала б полягати в такому.

1. Пунктом 1 частини другої статті 162 КАС України було передбачено, що в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

2. Крім того, частиною першою статті 2 КАС України було встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

3. Отже, за змістом наведених норм поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень допускався лише щодо держави як відповідача за адміністративним позовом.

4. Натомість вимоги про стягнення коштів на користь одних фізичних або юридичних осіб з інших фізичних або юридичних осіб як поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень не відповідають статті 162 КАС України, а тому відповідні позовні вимоги не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

5. При цьому розгляд позовної вимоги про стягнення коштів як поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень у порядку цивільного чи господарського судочинства законом також не передбачений.

5) Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ

Скаржники наводять аргументи, які можуть свідчити про істотні порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), якою гарантоване право на справедливий суд, у світлі практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Вважаємо, що, зважаючи на серйозність інкримінованих скаржниками порушень, Велика Палата Верховного Суду була зобовязана надати розгорнуту оцінку таким аргументам. Натомість постанова не тільки не містить такої оцінки, а й не відображає повною мірою аргументації скаржників у цьому відношенні.

На нашу думку, мотивація постанови в цій частині мала би полягати в такому.

1. Скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі. У подальшому всі позовні заяви (у справах № 826/20218/16, 826/20219/16), окрім адміністративного позову у справі № 826/20221/16, були повернуті позивачам ухвалами на підставі заяв про їх відкликання. Це, на думку скаржників, свідчить про зловживання позивачами своїми процесуальними правами, що призвело до порушення порядку визначення судді для розгляду справи, встановленого частиною третьою статті 15-1 КАС України, і підтверджує упередженість судді-доповідача при розгляді справи.

2. Із цього приводу звертаємо увагу на субєктивний і обєктивний критерії безсторонності суду, напрацьовані ЄСПЛ.

3. Так, у рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) ЄСПЛ у пунктах 104106 зазначив таке:

«Як правило, безсторонність означає відсутність упередженості та необ'єктивності. Згідно з усталеною практикою Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з: (i) суб'єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об'єктивним у цій справі, та (ii) об'єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., серед інших, рішення у справах «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria), від 24 лютого 1993 року, Series A № 255, пункти 28 та 30, та «Веттштайн проти Швейцарії» (Wettstein v. Switzerland), заява № 33958/96, пункт 42, ECHR 2000-XII).

Проте між суб'єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об'єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об'єктивний критерій), а й може бути пов'язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій) (див. рішення у справі «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus) [ВП], заява № 73797/01, пункт 119, ECHR 2005-XIII). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб'єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об'єктивної безсторонності (див. рішення від 10 червня 1996 року у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства» (Pullar v. United Kingdom), пункт 32, Reports 1996-III).

У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість іншими словами, «має не лише здійснюватися правосуддя ще має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (див. рішення від 26 жовтня 1984 року у справі «Де Куббер проти Бельгії» (De Cubber v. Belgium), Series A, № 86)».

4. Таким чином, за практикою ЄСПЛ для дотримання вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, яким передбачене, зокрема, право кожного на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, недостатньо фактичної безсторонності суду, яка проявляється у відсутності особистої упередженості чи необ'єктивності відповідно до субєктивного критерію. Необхідним є дотримання і обєктивного критерію, що передбачає виключення будь-якого обґрунтованого сумніву в безсторонності суду.

5. Вважаємо, що в цій справі не було дотримано обєктивного критерію безсторонності суду. Звернення позивачів з кількома позовними заявами з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів, з подальшим їх відкликанням, крім однієї, свідчить про маніпулювання з боку позивачів автоматизованим розподілом справ між суддями з метою вибору судді.

6. Зазначене свідчить про наявність обставин, які викликають сумнів у неупередженості обраного позивачами судді. Наявність таких обставин є підставою для відводу (самовідводу) судді (пункт 4 частини першої статті 27 КАС України).

7. Із цих підстав Національний банк України заявляв відвід, який не було задоволено.

8. Відмовляючи в задоволенні заяви Національного банку України про відвід судді ухвалою від 25 січня 2017 року, суддя зазначив, що для відведення судді необхідно обґрунтувати наявність обставин, які об'єктивно можуть указувати на можливу упередженість. При цьому жодної оцінки доводам позивача в ухвалі надано не було. Натомість суддя послався на рішення ЄСПЛ у справі «Василеску проти Румунії», яке стосується усунення з-під юрисдикції судів окремої категорії спорів, а тому є нерелевантним у справі, що розглядається.

9. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС України порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.

10. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Вважаємо, що викладені вище аргументи є важливими і мали би бути обовязково включеними до мотивувальної частини судового рішення. 

Судді:

Антонюк Н. О.Данішевська В. І.Кібенко О. Р.,Лобойко В. М.Пророк В. В.Рогач Л. І.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91720793

Link to post
Share on other sites

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіна М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинним з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: основну суму списаного депозиту та ненараховані проценти за депозитами на користь ОСОБА_1; ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, зазначивши конкретні розміри як списаного депозиту так і ненарахованих процентів щодо кожного позивача як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016, 101/2016, 102/2016, рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.

17 травня 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив постанову, залишену без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року, про задоволення позову.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення банком протилежного. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були ухвалені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.

Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визнанням позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.

В частині позовних вимог щодо визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Суди вважали, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.

Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» грошових коштів, які зберігалися на рахунках, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.

15 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково; постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила. Роз'яснила позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що справа в частині позовних вимог щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами, договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором; про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду мотивувала свої висновки тим, що рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, здійснений за наслідками банківського нагляду). Отже норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно. 

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. Того ж дня особи, які визначалися як повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб. Рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився. Тому на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку. 

У звязку з цим Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі в частині вимог про визнання протиправними та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами з тих підстав, що спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції, оскільки у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що наказ про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказ про перерахування коштів повязаних осіб, є обовязковими лише для працівників банку чи Фонду, тобто є внутрішніми документами банку чи Фонду.

За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду вважала, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) права позивачів незалежно від юрисдикції суду, тому дійшов висновку, що провадження у справі в частині зазначених вимог необхідно закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.

Разом з цим Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновком апеляційного суду, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вважала, що у представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини, тобто зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, а отже представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, сформулювала у своїх постановах висновки про те, що Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).

Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду вважала, що спірні правовідносини за своїм характером є цивільно-правовими, а вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися судом цивільної юрисдикції, оскільки спірний договір спрямований на продаж належних позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.

Вирішуючи питання про юрисдикцію спору щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, і з огляду на субєктний склад сторін у спорі, у якому позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства, тому вважала, що в цій частині судові рішення необхідно скасувати, провадження у справі закрити.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися повністю не можу та відповідно до статті 34 КАС України висловлюю окрему думку.

Суди встановили, що 05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.

10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.

01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.

28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.

17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.

13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.

22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.

12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.

22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.

30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.

29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.

Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.

Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.

Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.

18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України постановою № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи» прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».

18 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.

20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), до яких, зокрема, віднесено позивачів. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_7 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.

20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_7 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.

Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_7 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк».

Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.

Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».

Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вважаю правильними висновки суду про необхідність розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

Разом з тим, висновки щодо закриття провадження у справі у звязку з тим, що частина позовних вимог не підлягає розгляду у суді взагалі, вважаю такими, що не у повній мірі відповідають вимогам чинного законодавства та ухвалені не у відповідності до принципів судочинства.

У частині позовних вимог провадження закрито з підстав, що вказані вимоги не можуть бути розглянуті у жодному судочинстві, оскільки частина з них вичерпала свою дію (скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами) і є підставою позову, а частина ( щодо наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб») є внутрішніми документами Фонду чи його уповноваженої особи. Тому ці вимоги не підлягають розгляду у жодному судочинстві.

Такі висновки порушують право позивачів на доступ до правосуддя.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.

У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обовязків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобовязує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення Конституційного Суду України).

У статті 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Законом може бути визначений обовязковий досудовий порядок урегулювання спору.

Отже у Конституції України визначено, що у разі виникнення спору між будь-якими особами, він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил юрисдикції та підсудності.

Єдине обмеження встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обовязковий досудовий порядок урегулювання такого спору.

У разі відсутності такої вказівки, будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими и протирічать як міжнародним зобовязанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і Конституційним засадам.

Крім того, необхідно враховувати, що позивачі оскаржували рішення органів, наділених владними повноваженнями та інших державних органів, які допускали пряме втручання у цивільні права позивачів, а саме право володіння, користування та розпорядження майном, що передбачено статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції, гарантується у статті 41 Конституції України та законами України.

Крім того, унеможливлення оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких органів тягне за собою унеможливлення для фізичної особи захисту своїх порушених прав у наступному, оскільки держава, у межах своїх повноважень, як законодавця, встановила у процесуальному законодавстві певні часові проміжки, протягом яких особа може реалізувати своє право на судовий захист та його отримати реально.

Визнання судом рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових осіб є підставою для можливості звернення у наступному про відшкодування шкоди, спричиненої такими діями, рішеннями чи бездіяльністю.

Обмеження можливості звернення до суду і отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.

Необхідно наголосити, що і статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», і статтею 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено право на оскарження рішень, дій або бездіяльності вказаних органів і це право не обумовлене жодними досудовими процедурами. Тому позивачі реалізували своє право на звернення до суду і незалежно від вичерпаності чи невичерпаності дії оскаржуваного рішення, воно, за їх думкою, уже порушило їх права та істотно впливає на обсяг прав. Тому вичерпаність чи невичерпаність оскаржуваного рішення органа державної влади, який допустив втручання у приватні права особи, не можуть бути підставою для закриття провадження у справі, та констатації того, що такі вимоги взагалі не можуть бути розглянуті жодним судом. Так висновки можуть свідчити про втручання у право позивачів на справедливий суд.

Щодо закриття провадження у справі відносно оскарження наказів Уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 про зупинення в частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк» та від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»; рішень Виконавчої дирекції Фонду «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887, «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2891, «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» № 2893 від 20 грудня 2016 року.

Вважаю, що такі висновки не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, оскільки будь-який документ може вважатися таким, що регулює внутрішню діяльність установи лише у тому разі, якщо він не зачіпає будь-яких прав інших осіб, які не є працівниками такої установи.

У позові зазначено, що перераховані рішення оскаржуються лише і виключно у межах, які зачіпають права позивачів, та обґрунтовано, яким саме чином відбувається таке втручання у право власності приватних осіб.

Тобто усі перераховані рішення стосуються прав позивачів з володіння, користування та розпорядження своїм майном грошовими коштами, розміщеними на рахунках ПАТ КБ «Приватбанк», що уже унеможливлює висновок про обмеженість дії оскаржуваними рішеннями виключно внутрішньою організацією роботи державних органів.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Гарантією дотримання вказаними органами та їх посадовими особами таких вимог і є можливість оскарження цих рішень, дій чи бездіяльності до суду, оскільки у іншому випадку ця норма Конституції буде ілюзорною, а вказані органи та їх посадові особи, які мають широкий вплив на права як юридичних, так і фізичних осіб, матимуть можливість чинити свавілля.

Отже, саме можливість судового розгляду, доступ до правосуддя і є тією основною гарантією законності дій державних органів та їх посадових осіб, як і законодавчо закріплений принцип відшкодування шкоди, спричиненої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю таких органів чи їх посадових осіб.

Тобто необхідно розмежовувати вимоги позивачів до ПАТ КБ «Приватбанк», які мають цивільно-правову природу, і випливають із дотримання сторонами договірних зобовязань, так і інші вимоги, які обумовлені саме рішеннями як Комісії, так і уповноважених осіб Фонду, що вплинуло безпосередньо на права позивачів.

У даному випадку мало бути визначено про закриття справи у звязку з порушенням правила юрисдикційності спору.

При цьому необхідно керуватися таким.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», що згадувалося раніше, Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». У деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначене законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень (рішення у справі «Хуліо Воу Жиберт та Ель Хогар і ля Мода проти Іспанії» (Julio Bou Gibert and El Hogar Y La Moda J. A. Х. А. v. Spain) (ухв.), заява № 14929/02, 13 травня 2003 року).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу субєкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Стосовно питання доступу до суду Суд повторює, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обовязків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа «Ґолдер проти Сполученого Королівства», рішення від 21 лютого 1975 року, серія А № 18, п. 28-36). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте, право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з п. 1 статті 6, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення у справі «Brulla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року, п. 33). Ухвала щодо прийнятності Заяви № 6778/05 «МПП "Голуб" проти України» від 18 жовтня 2005 року. У рішенні «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року, ЄСПЛ також виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обовязків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ).

Оскільки стаття 6 ЄСПЛ відсилає до «цивільних» прав та обовязків, може зявитися хибне враження, що гарантії цієї статті поширюються лише на справи, які розглядаються судами за правилами цивільного процесу чи в судах цивільної юрисдикції. Однак це не так. Як свідчить практика ЄСПЛ, формальна кваліфікація права у внутрішньому праві держав-членів чи розгляд справи в суді іншої юрисдикції (наприклад, адміністративної чи господарської) не є перешкодою для визнання заяви прийнятною за статтею 6 Конвенції. Тому варто розглянути, який зміст вкладає Суд у поняття «цивільні права та обовязки». Передусім, згідно з прецедентною практикою Суду, поняття «цивільних прав і обовязків» не може зводитися виключно до посилань на національне право відповідної держави. У кількох випадках Суд вже підтверджував принцип, що це поняття в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції є «автономним», оскільки інше рішення може призвести до результатів, які будуть несумісними з предметом і метою Конвенції. Для того, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції міг бути застосований в його цивільній частині, необхідна наявність спору щодо «права» як такого (рішення у справі «Кьоніг проти Федеративної Республіки Німеччина» (Kцnig v. Federal Republic of Germany) від 28 червня 1978 року, серія A, № 27, sec. 29-30, пп. 88-89, і у справі «Бараона проти Португалії» (Baraona v. Portugal) від 08 липня 1987 року, серія A, № 122, sec. 17-18, п. 42. 43 рішення Великої палати у справі «Феррацціні проти Італії» (Ferrazzini v.Italy) від 12 липня 2001 року, заява № 44759/98, п. 24. 49 визнане у внутрішньому законодавстві, а також щоб спір за своєю суттю стосувався цивільного права. Оскільки Конвенція є живим документом, який має тлумачитися у світлі сьогоденних реалій, за роки, що минули з часу прийняття Конвенції, відносини набули очевидного розвитку в багатьох сферах.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України (тут і далі у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України субєктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший субєкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Частинами першою, другою статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий субєктний склад. Участь субєкта владних повноважень є обовязковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі субєкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного субєкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії субєктів владних повноважень.

У статті 1 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) передбачалося, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Питання компетенції судів щодо розгляду цивільних справ регулювалося у статті 15 ЦПК України, якою передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

- захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

- інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналіз наведених норм КАС України та ЦПК України в сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права повязане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

ЄСПЛ у своїй практиці, зокрема, у рішенні від 13 травня 1980 року у справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32), визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Разом з тим, обрання способу захисту порушеного права є виключним правом позивача відповідно до принципу диспозитивності. Втручання у таке право можливе лише у тому разі, якщо суд вважає, що це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина від порушень з боку субєктів владних повноважень, чи застосовує інший, ефективний спосіб захисту права.

Вочевидь, що закриття провадження у справі таким ефективним способом захисту порушеного права вважатися не може.

Суди встановили і це підтверджується матеріалами справи, що позивачі ОСОБА_1 перебували з ПАТ «КБ «Приватбанк» у договірних відносинах. Це також підтверджено як сторонами спору, так і письмовими доказами, якими є відповідні договори банківського вкладу та банківського рахунку, укладені між позивачами (кожним окремо) та ПАТ «КБ «Приватбанк».

У справі, що розглядається, у поданому до суду адміністративному позові частина позовних вимог стосувалася оскарження рішень Комісії НБУ, наказів та рішень Виконавчої дирекції Фонду та його Уповноважених осіб, та визнання нечинними договорів, які хоч і укладені з обох сторін Уповноваженими особами Фонду, однак ці Уповноважені особи діяли як представники з одного боку неплатоспроможного банку, а з іншого фізичної особи вкладника. Тобто договори, сторонами яких були банк і фізична особа вкладник.

З аналізу позовних вимог вбачається, що кінцевою метою позивачів було не оскарження, на їх думку, протиправних актів органів владних повноважень, а повернення коштів, які перебували на депозитних рахунках у ПАТ «КБ «Приватбанк», оскільки усі вимоги конкретизовані саме посиланням позивачів на порушення їх права власності, а саме прав позивачів на вільне володіння, користування та розпорядження власним майном, грошовими коштами, розміщеними у ПАТ «КБ «Приватбанк».

У справі, що переглядається в суді касаційної інстанції, не заперечується, що позивачі оскаржують дії НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, правонаступником якого у спірних правовідносинах визнано Кабінет Міністрів України. Вказані субєкти як регулятори ринку банківських послуг, наділені владними повноваженнями, однак у спірних правовідносинах вони виступали як сторона цивільно-правових відносин.

Статтею 50 ЦПК України визначено, що позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Отже, однорідні, нерозривно повязані між собою вимоги, вирішення однієї з яких залежить від інших, можуть бути обєднані в одне провадження.

Таким чином, не можуть бути розглянуті у різних юрисдикціях однорідні, повязані між собою вимоги.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заявлені позовні вимоги нерозривно повязані між собою і від задоволення одних вимог щодо визнання протиправними рішень НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України у частині, що стосується цивільних прав позивачів. залежить задоволення інших вимог, визнання договорів нечинними та стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» коштів, які перебували на вкладних рахунках позивачів та процентів за депозитами. Вирішення вказаної вимоги не належить до компетенції адміністративної юрисдикції, оскільки є спором про право власності особи на певну кількість грошових коштів, що підтверджується і змістом позовної заяви.

Вирішення позовних вимог за правилами різних видів судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

Вважаю, що позовні вимоги виключно про оскарження дій НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України чи Кабінету Міністрів України, які вчинені ними або на виконання функцій регулятора банківської системи, або як реалізація владних повноважень органу державної влади, підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки свідчать про публічну спрямованість змісту позовних вимог.

Більше того, якщо вказані вимоги повязані із вимогами про відшкодування саме вказаними органами майнової чи моральної шкоди, такі спори також мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства, що прямо передбачено у статті 21 КАС України. Так, статтею 21 КАС України у редакції, чинній на час подання адміністративного позову до суду, регулювалося питання підсудності кількох пов'язаних між собою вимог, зокрема, передбачалося, що позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою.

Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України).

Тому вважаю, що закриття провадження у справі з підстав того, що оскаржувані рішення державних установ та їх посадових осіб не можуть розглядатися жодним судом не ґрунтується на вимогах як міжнародних актів, Конвенції та правозастосовній практиці ЄСПЛ, так і вимогах Конституції України та принципах процесуального законодавства, які є аналогічними у адміністративній та цивільній юрисдикціях.

Суддя О. М. Ситнік

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91680120

Link to post
Share on other sites

Державний герб України

Окрема думка

судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В.

справа № 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

23 вересня 2020 року

м. Київ

15 червня 2020 року велика Палата Верхового Суду розглянула у відкритому судовому засіданні зазначену справу та проголосила скорочену постанову про скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року і ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року та закриття провадження у справі з підстав порушення правил юрисдикції.

З огляду на зміст скороченої постанови від 15 червня 2020 року 23 червня 2020 року позивачі звернулися до Великої Палати Верховного Суду з заявою про передачу справи до Печерського районного суду міста Києва, як суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд даної справи.


Ухвалою від 23 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду зазначену заяву про передачу справи за встановленою юрисдикцією задовольнила, справу передала до Печерського районного суду міста Києва.

Водночас з зазначеною ухвалою Великої Палати Верхового Суду не можу погодитися з огляду на таке:

1. По перше, як неодноразово раніше я зазнавав у своїх окремих думка (зокрема, від 19 лютого 2020 року у справі № 813/2417/17 (провадження № 11-568 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016755; у справі № 813/3602/16 (провадження № 11-803 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/87902156; у справі № 200/10822/18-а (провадження № 11-897 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048403; у справі № 495/1335/17 (провадження № 11-1001 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048311; у справі № 809/846/18 (провадження № 11-1002 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048404; у справі № 826/746/17 (провадження № 11-1003 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048312; у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88062865; у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016758; від 26 лютого 2020 року у справі № 804/6183/17 (провадження № 11-171 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376242; у справі № 810/2938/17 (провадження № 11-935 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048405; у справі № 462/5617/16-а (провадження № 11-1041 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016850; у справі № 750/3192/14 (провадження № 14-439 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88062446; від 04 березня 2020 року у справі № 360/162/19(провадження № 11-843 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376244; у справі № 757/6214/19-а (провадження № 11-862 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376307; у справі № 757/63985/16 (провадження № 14-556 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048309), я не погоджуюся з темпоральним застосуванням Великою Палатою Верховного Суду процесуальних норм, запроваджених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року (далі Закон № 460-IX), з огляду на пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX, яким встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року), розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

2. І, по друге, закриваючи провадження у справі, на моє переконання, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що заявлені позивачами вимоги випливають з цивільно правових договорів банківського вкладу, і суть спірних правовідносин між позивачами і банком зводиться до вимог позивачів щодо повернення їм грошових коштів банківських вкладів, яких вони, на їхню думку, були неправомірно позбавлені.

3. Таким чином заявлені позивачами у справі вимоги не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного провадження: лише вимоги про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» грошових коштів, які були вкладами позивачів до банківської установи, можуть бути предметом розгляду в порядку цивільного судочинства; інші заявлені вимоги за даних обставин справи не можуть бути предметом позовних вимог в суді жодної юрисдикції.

4. З цим мотивів, зокрема, Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку про відсутність підстав для застосування в даній справі Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності».

5. Аналогічно, Велика Палата Верховного Суду не застосувала приписи пункту 2 частини третьої статті 353 КАС України, оскільки закрила провадження в порядку адміністративного судочинства.

6. Водночас в ході підготовки повного тексту постанови Великої Палати Верховного Суду частина суддів, на моє переконання, змінила власну думку внаслідок чого виявилося неможливим погодити мотивувальну частину постанови Великої Палати Верховного Суду у відповідності з мотивами, що послужили основою проголошеної скороченої постанови.

7. Внаслідок цього в повному тексті постанови Великої Палати Верховного Суду відсутній чіткий висновок щодо юрисдикції частини заявлених позивачами вимог. Сукупність окремих думок суддів Великої Палати Верховного Суду також свідчить про відсутність такого висновку.

8. Відповідно до частини третьої статті 354 КАС України, якою стаття доповнена Законом № 460-IX, у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду.

9. Таким чином, за умови, що хоча б одна з заявлених позивачами вимог підлягає розгляду в порядку господарського чи адміністративного судочинства, справа не може бути передана на розгляд суду цивільної юрисдикції.

Суддя В. В. Пророк

Окрема думка складена 05 жовтня 2020 року.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91998359

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ОКРЕМА ДУМКА
      суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М.
      на постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2021 року в адміністративній справі № 9901/230/20 (провадження № 11-22заі20)
      за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання незаконним та скасування рішення
      Короткий виклад історії справи
      У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до ВРП, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України» (далі - рішення № 2118/0/15-20, спірне рішення).
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що ВРП 14 липня 2020 року повторно розглянула подання Другої Дисциплінарної палати ВРП про звільнення судді Шевченківського районного суду міста Києва та повторно з тих же самих підстав прийняла рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статі 126 Конституції України.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
      Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції
      Указом Президента України від 13 листопада 2010 року № 767/2010 ОСОБА_1 призначена строком на п`ять років на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва. П`ятирічний строк повноважень судді ОСОБА_1 закінчився 13 липня 2015 року.
      6 березня 2017 року Друга Дисциплінарна палата ВРП, розглянувши дисциплінарну справу стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 , відкриту за заявою заступника прокурора Шевченківського району міста Києва Гавриша Р. В. , ухвалила рішення № 417/2дп/15-17 про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади.
      За результатами розгляду дисциплінарної справи Друга Дисциплінарна палата ВРП встановила, що суддею було прийнято постанови про накладення адміністративного стягнення (від 14 січня 2014 року у справі № 761/361/14-п, від 31 січня 2014 року у справі №761/2797/14-п, від 6 лютого 2014 року у справі № 761/3212/14-п, від 14 лютого 2014 року у справі № 761/3220/14-п) на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року, та дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не виконала вимог статей 33, 245, 251-252, 278, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ухвалюючи рішення, Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що характер допущених суддею порушень свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
      Рішенням ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 залишено без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17. Вказані рішення в судовому порядку не оскаржувались.
      Рішенням ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
      Не погодившись із рішенням про звільнення, позивачка оскаржила його в судовому порядку.
      Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 800/556/17 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Велика Палата Верховного Суду постановою від 31 січня 2019 року рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року скасувала та ухвалила нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнила. Скасувала рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Скасовуючи рішення ВРП, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недотримання відповідачем регламентованої процедури розгляду подання Другої Дисциплінарної палати ВРП про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, тому рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17, яким ОСОБА_1 звільнено з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, прийнято з порушенням пункту 2 частини другої статті 57 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII«Про Вищу раду правосуддя» (далі -Закон № 1798-VIII).
      Оскільки рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17 про притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності залишилось нереалізованим, ВРП 14 липня 2020 року прийняла рішення № 2118/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Не погодившись із рішенням № 2118/0/15-20, позивачка оскаржила його в судовому порядку.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржуване рішення № 2118/0/15-20 ухвалено повноважним складом ВРП та підписано усіма її членами, які брали участь у його ухваленні; це рішення містить підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
      Суд наголосив, що ОСОБА_1 рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17 та рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 до суду не оскаржувала, на момент прийняття спірного рішення вони були чинними та нереалізованими.
      Крім цього, суд першої інстанції зазначив, що в межах судового розгляду, предметом якого є законність рішення ВРП про звільнення судді, не можуть оцінюватись обставини дисциплінарної справи стосовно судді (в тому числі мотиви ВРП й оцінка нею обставин, що стали підставою для прийняття рішення в межах дисциплінарного провадження стосовно судді, а також окремі процедурні рішення цього органу).
      Отже, суд дійшов висновку, що рішення № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування цього рішення відповідно до частини другої статті 57 Закону 1798-VIIIнемає.
      Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, порушувала питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про задоволення позову.
      Обґрунтовуючи скаргу, ОСОБА_1 посилалася на те, що суд першої інстанції допустив неправильне тлумачення закону, застосував закон, який не підлягає застосуванню, та не застосував закон, який підлягав застосуванню, а саме:
      - не застосував положення Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), які стосуються строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення через 6,5 року після буцім-то вчинення нею дисциплінарного проступку у 2014 році;
      - узаконив повторне її звільнення, проте вона вже була один раз звільнена з тих же підстав на основі одного і того ж подання, що не передбачено відповідним законодавством;
      - не врахував, що внаслідок низької якості законодавства на час виникнення права на оскарження до суду дисциплінарних рішень ВРП по суті, такі рішення оскаржені нею не були;
      - вказавши на кадровий характер спірного рішення ВРП, суд належним чином не перевірив це рішення на предмет відповідності вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чим допустив порушення норм процесуального права;
      - суд належним чином не відреагував на порушення засади неупередженості складу ВРП, особливо з урахуванням існування попереднього прецеденту - рішення ВРП про звільнення судді з посади, яке було скасоване саме з підстав неповноважного складу ВРП.
      Велика Палата Верховного Суду постановою від 8 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року - без змін.
      Основні мотиви, викладені впостанові Великої Палати Верховного Суду
      Оцінивши рішення 2118/0/15-20 на його відповідність пункту 3 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, більшість Великої Палати Верховного Суду вважала, що це рішення містить конкретну підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
      ВРП, реалізуючи рішення дисциплінарного органу, ухвалила в пленарному складі рішення про звільнення судді ОСОБА_1 з посади у межах своїх повноважень та у спосіб, що визначені законом.
      Аналіз статей 33 та 51 Закону № 1798-VIII не встановили обмежень для члена ВРП брати участь при повторному розгляді подання. Підстав для заявлення самовідводів не встановлено.
      Підстав, визначених пунктами 1 та 2 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, для скасування оскаржуваного рішення відповідача встановлено не було.
      Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ОСОБА_1 ні рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17, ні рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 у судовому порядку не оскаржувала. На час ухвалення спірного рішення вони були чинними та не реалізованими.
      Крім цього, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення ВРП про звільнення судді з посади не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а лише приймається на його підставі. У такому рішенні ВРП не оцінює обставин та висновків дисциплінарного органу щодо змісту, характеру дисциплінарного проступку, виду дисциплінарної відповідальності, строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та інших пов`язаних із цим питань, оскільки для цього законами України № 1402-VIII та № 1798-VII передбачено процедуру перегляду ВРП рішень її дисциплінарного органу, а рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, - Великою Палатою Верховного Суду.
      Нормами зазначених вище законів не передбачено права ВРП під час вирішення питання про звільнення судді з посади переоцінювати вже встановлені в ході дисциплінарного провадження обставини.
      Тобто в межах судового розгляду, предметом якого є законність рішення ВРП про звільнення судді, не можуть оцінюватись обставини дисциплінарної справи стосовно судді (в тому числі мотиви ВРП й оцінка нею обставин, що стали підставою для прийняття рішення в межах дисциплінарного провадження щодо судді, а також окремі процедурні рішення цього органу).
      Отже, рішення ВРП № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування вказаного рішення відповідно до частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII немає.
      Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спірним рішенням ВРП реалізувала стягнення, накладене на позивачку рішенням Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року №417/2дп/15-17, а тому оскаржуване рішення відповідача не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а за своєю суттю є кадровим.
      Відповідно до частини першої статті 56 Закону №1798-VIII питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої Конституції України, розглядається на засіданні ВРП.
      Зазначеною статтею не встановлено строків для прийняття рішення ВРП та не передбачено застосування строків при розгляді подання відповідного органу про звільнення судді з посади.
      Не знайшли свого підтвердження і доводи ОСОБА_1 щодо її повторного звільнення з посади суддів. Так, Велика Плата Верховного Суду дійшла висновку, що факт подвійного притягнення судді до дисциплінарної відповідальності відсутній. 14 липня 2020 року ВРП ухвалила рішення, яким реалізувала попередньо ухвалене Другою Дисциплінарною палатою рішення про притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.
      Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що доводи скаржниці про те, що вона не мала змоги оскаржити рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17, оскільки в силу положень Закону № 1798-VIII з дня набрання ним чинності таке рішення підлягало оскарженню до Верховного Суду, який станом на червень 2017 року ще не був утворений, не можуть бути визнані обґрунтованими, адже положення КАС зі змінами, внесеними Законом № 1798-VIII, чітко визначали, до якого суду та в якому порядку слід звертатися з вимогами щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП до утворення Верховного Суду. Порядок розгляду Вищим адміністративним судом України таких справ та особливості провадження у них передбачався статтею 171-1 КАС (також з урахуванням змін, внесених Законом № 1798-VIII).
      Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
      Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
      З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.
      У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
      Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статті 115 Закону № 1402-VIII суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади.
      Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП.
      На наше переконання, для звільнення мають існувати серйозні підстави неналежної поведінки чи некомпетентності або значне порушення визначених законом дисциплінарних правил або кримінально-правових норм.
      Відповідно до частини першої статті 109 Закону № 1402-VIII до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: попередження; догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; суворої догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов`язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; подання про переведення судді до суду нижчого рівня; подання про звільнення судді з посади.
      Під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності (частина друга цієї статті).
      Дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді (частина восьма зазначеної статті).
      Істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов`язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який з таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду (частина дев`ята статті 109 Закону № 1402-VIII).
      Статтею 52 Закону № 1798-VIII встановлено, що рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з такої підстави: рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      Відповідно до статті 56 цього Закону питання про звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді), ВРП розглядає на підставі подання Дисциплінарної палати про звільнення судді.
      Згідно зі статтею 57 Закону № 1798-VIII оскарження рішення ВРП, про звільнення судді з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з такої підстави: рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      З аналізу положень статей 52, 57 зазначеного Закону вбачається, що на ВРП покладається обов`язок навести мотиви, з яких вона дійшла певних висновків, та відповідні їм підстави як при вирішенні питання про дисциплінарну відповідальність судді, так і при вирішенні питання про його звільнення з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Наявність такої вимоги про здійснення перевірки мотивів і підстав на цих обох стадіях обумовлена необхідністю забезпечити таку процедуру, яка гарантує об`єктивний та ретельний розгляд питання про притягнення судді до найбільш суворого дисциплінарного стягнення - звільнення з посади, та запобігти можливим зловживанням дисциплінарними провадженнями.
      На нашу думку, вказані обставини належним чином не враховані ВРП при винесенні рішення про звільнення з посади судді ОСОБА_1 .
      Так, факт вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку або грубого нехтування обов`язками має бути встановлений ВРП з урахуванням усіх обставин вчинення такого проступку або грубого нехтування обов`язками, його наслідків, умислу судді у вчиненні відповідних дій та не може ґрунтуватись на припущеннях.
      Наголошуємо, що підставою для притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності вказано істотне порушення суддею норм процесуального права та принципу верховенства права під час винесення постанов про накладення адміністративного стягнення (від 14 січня 2014 року у справі № 761/361/14-п, від 31 січня 2014 року у справі №761/2797/14-п, від 6 лютого 2014 року у справі № 761/3212/14-п, від 14 лютого 2014 року у справі № 761/3220/14-п) на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року.
      Фактично ВРП, надаючи оцінку змісту судових рішень в зазначених адміністративних справах, дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не виконала вимог статей 33, 245, 251-252, 278, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а характер допущених суддею порушень свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
      Необхідно зазначити, що особи, яких було притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі статті 122-2 Кодексу адміністративного судочинства України, дій судді ОСОБА_1 не оскаржували та до відповідних органів із заявою про притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності не звертались.
      У пункті 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, встановлено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.
      У Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, ухваленій 17 листопада 2010 року, зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66, 68). Подібна позиція висловлена й Венеціанською комісією у висновку від 16-17 березня 2007 року № CDL-AD(2007)003 щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів в Україні. У ньому було наголошено, що неправильне тлумачення закону суддею має вирішуватися шляхом апеляції, а не шляхом дисциплінарної процедури (пункт 40).
      Разом із тим, як убачається з рішення ВРП від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, мотивування цього рішення зводиться до посилань на рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17, яким її було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у виді подання про звільнення з посади та відповідні положення, передбачені частиною третьою статті 56 Закону № 1798-VIII та пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
      З такими висновками погодилась більшість суддів Великої Палати Верховного Суду. На нашу думку, у рішенні ВРП доцільно було б наводити усі обставини, що мають значення для прийняття рішення.
      Відповідно до частини шостої статті 56 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення.
      Вмотивованість - це вимога наводити письмово у рішенні судження, пояснення, наявність чи відсутність фактів, які є основою висновків. Це також пояснення належного органу, чому він виніс саме таке рішення, погодився з одними та відхилив інші доводи.
      Як убачається зі змісту спірного рішення, воно не містить в собі ознак чи властивостей, з огляду на які його можна віднести до вмотивованого рішення в розумінні вимог частини шостої статті 56 Закону № 1798-VIII, мети, а також обґрунтованості (суспільної значимості) та завдання стадії розгляду питання звільнення судді з посади.
      Конституція України і Закон № 1798-VIIІ унормували процедуру розгляду питання про звільнення судді з посади. В окремих законодавчих положеннях визначили підстави і порядок розгляду питання звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини першої статті 126 Конституції України. Прописали, що рішення про звільнення судді приймається за наслідками «розгляду», під яким зазвичай розуміється динамічна функціональна послідовність дій (чинників), яка вимагає дотримуватися певних формальностей та умов, обумовлених питанням звільнення судді з посади.
      За законом під час вирішення питання про звільнення судді з посади ВРП набуває іншої статусної якості (властивості), відмінної від тої, коли ВРП діяла як орган дисциплінарного контролю.
      На нашу думку, стадія звільнення судді з посади за особливими обставинами покладає на ВРП обов`язок пізнати і відповісти на ті ймовірні заперечення, факти та/або міркування судді, які мають бути спрямовані власне проти подання Дисциплінарної палати. На цьому етапі може скластися ситуація, яка змушуватиме ВРП подивитись на дії судді через призму обставин, які не були предметом дослідження в межах дисциплінарного провадження, але мають значення на час вирішення питання про звільнення судді. Можуть з`явитися чи будуть заявлені об`єктивні відомості, які впливатимуть і можуть змінити ступінь небезпечності вчиненого порушення або характеризуватимуть особу судді в позитивному світлі. Зрештою, на стадії звільнення судді з посади, навіть за наявності умов, що цілком не виправдовують поведінку судді, але можуть бути достатніми для його прощення, ВРП не позбавлена дискреції відмовити у звільненні судді на підставі подання дисциплінарного органу тощо.
      Зрозуміло, що ВРП на стадії вирішення питання про звільнення судді з посади не повинна повторно досліджувати обставини дисциплінарного проступку чи ревізувати рішення дисциплінарних органів. На наш погляд, такого змісту дій від ВРП не повинен очікувати й сам суддя.
      Справді, грань між повноваженнями ВРП як дисциплінарного органу й органу, якому надано повноваження звільняти суддів з посади, які сконцентровані в одного й того самого державного органу, ззовні може видатися невиразною й малопомітною (розмитою). ВРП як орган, який вирішує питання звільнення судді з посади, залежна і пов`язана з веліннями свого рішення, яке ВРП прийняла в статусі дисциплінарних органів, що здійснюють дисциплінарне провадження стосовно суддів.
      Однак такі специфічні відмінності та особливості для ВРП не повинні мати довільного значення, оскільки ВРП на підставі закону й відповідно до мети свого створення в реальності зобов`язана розділяти (виокремлювати) функцію звільнення судді з посади й функцію притягнення судді до дисциплінарної відповідальності на накладення на нього стягнення, розуміючи, що в кожній з них перед ВРП стоять різні завдання й різні цілі, які своєю чергою зумовлюють використання відповідних методів пізнання і вирішення питань, що перед нею постають. ВРП не повинна ототожнювати ці процедури, «зневажати» й через зовнішні форми вираження не давати підстав сприймати розгляд питання про звільнення судді з посади як технічне, само собою очевидне й наперед вже вирішене; як рішення, яке не потребує викладу мотивів його прийняття.
      Отже, якщо притримуватися окресленої лінії поведінки, то подання дисциплінарного органу про звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, у межах процедури розгляду питання про звільнення судді з посади ВРП має сприймати лише як привід, який детермінує окремий самостійний розгляд питання про звільнення судді з посади, наслідки якого потребують з`ясування достатності аргументів для застосування такого звільнення й винесення відносно цього приводу вмотивованого рішення. Така логіка дій ВРП не повинна мати іншого значення, навіть якщо сама ВРП в рамках дисциплінарного провадження погодилася з ознаками дисциплінарного порушення в діях судді та зі запропонованим видом стягнення.
      Якщо рішення ВРП не містить таких мотивів, то, на наш погляд, є підстави вважати, що відповідач діяв протиправно.
      Варто також наголосити, що під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
      Крім того, обвинувачення судді у вчиненні проступку не було конкретизовано, що позбавило ОСОБА_1 права захищатися від цього обвинувачення. Саме на цивільний і кримінальний аспекти статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод звертав увагу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
      За викладених обставин ВРП дійшла передчасних висновків про наявність в діях ОСОБА_1 складу дисциплінарного проступку.
      На підставі наведеного не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення ВРП про звільнення судді з посади та про відмову в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .
      Більшість Великої Палати Верховного Суду, погодившись із застосуванням до судді ОСОБА_1 найбільш суворого стягнення - звільнення з посади, не врахувала, що висновок про наявність дисциплінарного проступку чи грубого нехтування обов`язками суддею ОСОБА_1 не можна вважати обґрунтованим.
      Також необхідно зазначити, що положеннями пункту 5.1 статті 5 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, на яку, зокрема, посилався ЄСПЛ у зазначеному рішенні у справі «Олександр Волков проти України», встановлено, що шкала санкцій, яка може застосовуватися до суддів, визначається в законі та повинна відповідати принципу пропорційності.
      Таким чином, на нашу думку, належній оцінці підлягали обставини справи, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, зокрема, щодо наявності умислу, негативних наслідків дій судді, щодо наявності або відсутності дисциплінарних стягнень у судді.
      Висновки
      Оскаржуване ОСОБА_1 рішення ВРП від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 має формальний характер та не містить мотивів, з яких ВРП дійшла висновку про звільнення ОСОБА_1 з посади судді. Тому ми не погоджуємося з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2021 року, і вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Судді Великої ПалатиВерховного Суду: О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      М. І. Гриців
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      В. М. Сімоненко
      Джерело: ЄДРСР 96377418
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      2 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 906/1308/19
      Провадження № 12-76гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула касаційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ) «Лесі Українки 38» та фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) Козлової Лариси Борисівни на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 липня 2020 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 24 лютого 2020 року у справі № 906/1308/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСББ «Лесі Українки 38» та ФОП Козлової Л. Б. про визнання недійсним договору.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У грудні 2019 року ОСОБА_1 , який є власником квартири багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_1 та членом ОСББ «Лесі Українки 38», звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом до ОСББ «Лесі Українки 38» та до ФОП Козлової Л. Б. про визнання недійсним договору від 1 квітня 2018 року № 12 про надання послуг, укладеного ОСББ «Лесі Українки 38» та ФОП Козловою Л. Б.
      1.2. На обґрунтування підстав позову позивач зазначив, що рішення про передачу будинку на обслуговування ФОП Козлової Л. Б. загальні збори не приймали, з умовами спірного договору мешканців будинку не ознайомлено, якість надання послуг погіршилась, вартість послуг безпідставно завищено, що порушує права позивачів та мешканців будинку як споживачів послуг обслуговування будинку, які мали надаватися за спірним договором.
      1.3. Вказав на те, що ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовом фізичних осіб - співвласників ОСББ «Лесі Українки 38», поданим до тих самих відповідачів, з тим самим предметом та з тих самих підстав, оскільки такий спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      1.4. ОССБ «Лесі Українки 38», заперечуючи проти позову, зазначило, що головою правління прийняте рішення про підписання договору з ФОП Козловою Л. Б. з надання послуг з комплексного обслуговування будинку, а згідно зі статтею 16 Статуту ОСББ «Лесі Українки 38» голова правління має повноваження без доручення ОСББ укладати в межах своєї компетенції договори.
      1.5. ФОП Козлова Л. Б., заперечуючи проти позову, вказала, що спірний договір не є договором про передачу функцій на управління будинком, а є господарським договором. Крім того, позивач не довів, що останній порушує його права та норми законодавства, що діяло на час укладання спірного договору.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 24 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 липня 2020 року, позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір від 1 квітня 2018 року № 12 про надання послуг, укладений між ОСББ «Лесі Українки 38» та ФОП Козловою Л. Б.
      2.2. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що оспорюваний договір не відповідає приписам статей 10, 12-14 Закону України від 29 листопада 2001 року № 2866-III «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон № 2866-III) та статей 9-11 Закону України 14 травня 2015 року № 417-VIII «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (далі - Закон № 417-VIII), тож вказали на наявність підстав для визнання такого договору недійсним, оскільки укладення спірного договору без рішення загальних зборів порушує право позивача як співвласника на управління будинком.
      2.3. При цьому суди надали правову оцінку укладеному відповідачами договору як договору з управителем про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, оскільки в обов`язки ФОП Козлової Л. Б. за договором входять функції, пов`язані з управлінням.
      2.4. При визначенні юрисдикції спору апеляційний суд, посилаючись на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у справах № 462/2646/17, № 501/1571/16-ц, № 826/10249/18 дійшов висновку про можливість розгляду спору господарським судом з огляду на характер спірних правовідносин, оскільки спір виникає при здійсненні права управління юридичною особою, а такий спір є найбільш наближеним до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), незалежно від суб`єктного складу учасників такого спору (частина шоста статті 30 ГПК).
      2.5. У вирішенні цього питання апеляційний суд також узяв до уваги те, що ухвалою Богунівського районного суду міста Житомира від 28 жовтня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовом фізичних осіб - співвласників ОСББ «Лесі Українки 38» до цього ОСББ та ФОП Козлової Л. Б., оскільки справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погодившись з постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 липня 2020 року та рішенням Господарського суду Житомирської області від 24 лютого 2020 року, ОСББ «Лесі Українки 38» та ФОП Козлова Л.Б. звернулися до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційними скаргами, в яких просять скасувати вказані судові рішення і відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .
      3.2. Скаржники вважають, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 1, 8 л - 11 Закону № 417-VIII, оскільки правовідносини сторін регулюються виключно приписами Закону № 2866-III та Статутом ОСББ «Лесі Українки 38».
      3.3. Щодо підстав недійсності договору скаржники вказують на помилковість висновків судів про його невідповідність нормам законодавства, якого не існувало на момент укладення такого договору, а також на хибність віднесення до договорів про надання послуг з управління багатоквартирним будинком договору, який є складним, поєднує ознаки договору підряду та договору про надання послуг і стосується господарської діяльності відповідачів.
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Ухвалою від 14 вересня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами ОСББ «Лесі Українки 38» та ФОП Козлової Л.Б. на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 липня 2020 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 24 лютого 2020 року, надав учасникам справи строк для подання відзивів на касаційні скарги.
      4.2. Ухвалою від 8 жовтня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду справу разом із касаційними скаргами передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зокрема, на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2020 року у справі № 760/2064/17-ц та від 14 липня 2020 року у справі № 466/8748/16-ц.
      4.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що з огляду на суть та суб`єктний склад спірних правовідносин, висновок про юрисдикційну належність відповідних справ та однакове розуміння правильності визначення розмежування судової юрисдикції сприятиме розумній передбачуваності судових рішень, забезпечить реалізацію на практиці принципу правової визначеності як для позивачів, так і для судів, та сприятиме єдиному підходу у визначенні предметної юрисдикції у спорах між фізичними особами - співвласниками багатоквартирного будинку та ОСББ щодо діяльності ОСББ, зокрема під час укладення, розірвання, визнання недійсними договорів, укладених ОСББ з іншими особами.
      4.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 4 листопада 2020 року на підставі частини третьої статті 302 ГПК України прийняла до розгляду справу разом із касаційними скаргами та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      5. Позиція інших учасників справи
      5.1. Позивач не скористався процесуальним правом направлення відзиву на касаційні скарги.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. Позивач є власником квартири 104 у багатоквартирному будинку за адресою: місто Житомир, вулиця Лесі Українки, 38.
      6.2. Відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 10 серпня 2016 року зареєстровано ОСББ «Лесі Українки 38» за адресою: місто Житомир, вулиця Лесі Українки, 38.
      6.3. За пунктом 2 розділу І Статуту ОСББ «Лесі Українки 38» діє відповідно до Закону № 2866-III, чинного законодавства України та цього Статуту.
      6.4. Об`єднання набуває статусу юридичної особи з моменту його державної реєстрації у порядку, встановленому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (пункт 4 розділу І Статуту).
      6.5. Вищим органом управління об`єднання є загальні збори. Загальні збори вправі приймати рішення з усіх питань діяльності об`єднання. Загальні збори скликаються не рідше одного разу на рік (пункт 2 розділу ІІІ Статуту).
      6.6. До виключної компетенції загальних зборів належить: затвердження Статуту об`єднання, внесення змін до нього; обрання членів правління об`єднання; питання про використання спільного майна; затвердження кошторису, балансу об`єднання та річного звіту; попереднє (до їх укладення) погодження умов договорів, укладених на суму, що перевищує 20 000,00 грн, а також договорів, предметом яких є цінні папери, майнові права або спільне майно співвласників чи їх частина; визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків і платежів співвласників; прийняття рішення про реконструкцію та ремонт будинку або про зведення господарських споруд; визначення розміру матеріального та іншого заохочення голови та членів правління; визначення обмежень на користування спільним майном; обрання та відкликання управителя, затвердження та зміна умов договору з управителем, прийняття рішення про передачу функцій з управління спільним майном будинку повністю або частково асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку; прийняття рішень про заснування інших юридичних осіб або участь у товариствах (пункт 3 розділу ІІІ Статуту).
      6.7. Відповідно до пункту 14 розділу ІІІ Статуту ОСББ «Лесі Українки 38» до компетенції правління належить: підготовка кошторису, балансу об`єднання та річного звіту; здійснення контролю за своєчасною сплатою співвласниками внесків і платежів та вжиття заходів щодо стягнення заборгованості згідно із законодавством; розпорядження коштами об`єднання відповідно до затвердженого загальними зборами об`єднання кошторису; укладення договорів про виконання робіт, надання послуг та здійснення контролю за їх виконанням; ведення діловодства, бухгалтерського обліку та звітності про діяльність об`єднання; скликання та організація проведення загальних зборів співвласників або зборів представників; призначення письмового опитування співвласників та утворення відповідної комісії для його проведення.
      6.8. Згідно з пунктом 16 розділу ІІІ Статуту ОСББ «Лесі Українки 38» правління зі свого складу обирає голову правління та його заступника. На виконання своїх повноважень голова правління, зокрема, діє без доручення від імені об`єднання та укладає в межах компетенції договори і вчиняє інші правочини відповідно до рішень правління.
      6.9. 1 квітня 2018 року ОСББ «Лесі Українки 38» (замовник) в особі голови правління та ФОП Козлова Л. Б. (виконавець) уклали договір № 12 на надання послуг.
      6.10. Згідно з підпунктами 1.1 - 1.3 вказаного договору його предметом є надання бухгалтерських послуг, у тому числі ведення податкового обліку та паспортного столу, організаційних робіт, необхідних для діяльності ОСББ; виконання сантехнічних робіт у місцях загального користування будинку; обслуговування електромереж.
      6.11. Пунктом 2.1 договору встановлено, що ціна послуг, зазначених в цьому договорі, складає 0,05 % від мінімальної заробітної плати, що на момент укладення договору складає 3 723*0,05 % = 1,86 грн за 1 кв.м, а саме (згідно з актом приймання-передачі з балансу на баланс житлового будинку від 30 березня 2018 року) 6 425,63 кв.м*1,86 грн = 11 950 грн без ПДВ щомісячно.
      6.12. Згідно з пунктом 3.1 договір починає діяти з моменту підписання сторонами. Термін дії договору визначено з 1 квітня по 31 грудня 2018 року.
      6.13. Проаналізувавши встановлені судом обставини, суди дійшли висновку, що визначені договором від 1 квітня 2018 року в якості предмета договору виконання сантехнічних робіт у місцях загального користування будинку та обслуговування електромереж є функціями з управління багатоквартирним будинком, тож укладений відповідачами договір є завуальованою формою договору з управителем про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, оскільки в обов`язки виконавця за договором входять функції, пов`язані з управлінням.
      6.14. При цьому суду не надано доказів наявності рішення загальних зборів співвласників, яким вирішено питання щодо передачі іншій особі функцій управління щодо виконання сантехнічних робіт у місцях загального користування будинку та обслуговування електромереж.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо юрисдикції спору
      7.2. За приписами частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      7.3. Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
      7.4. Отже, ознаками господарського спору, який належить до юрисдикції господарського суду, є, зокрема, участь у спорі суб`єкта господарювання, наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним та Господарським кодексами України (далі - ЦК України та ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, а також спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
      7.5. Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за пунктами 1, 3 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      7.6. Частиною першою статті 385 ЦК України передбачено, що власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків).
      7.7. Законом № 2866-III визначено правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.
      7.8. Відповідно до визначень, наведених у статті 1 Закону № 2866-III, ОСББ - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.
      Співвласники багатоквартирного будинку - власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.
      Управитель багатоквартирного будинку (далі - управитель) - фізична особа - підприємець або юридична особа - суб`єкт підприємницької діяльності, яка за договором зі співвласниками забезпечує належне утримання та ремонт спільного майна багатоквартирного будинку і прибудинкової території та належні умови проживання і задоволення господарсько-побутових потреб.
      7.9. Згідно зі статтею 2 Закону № 2866-III вказаний Закон регулює: порядок створення, реєстрації, реорганізації, діяльності і ліквідації об`єднань, асоціацій; відносини суб`єктів права власності щодо користування та розпорядження спільним майном співвласників у об`єднанні; відносини між об`єднаннями та асоціаціями; відносини між об`єднаннями, асоціаціями і органами державної влади та органами місцевого самоврядування; відносини між об`єднаннями і господарюючими суб`єктами.
      7.10. За статтею 4 Закону № 2866-III об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.
      Об`єднання створюється як непідприємницьке товариство для здійснення функцій, визначених законом. Порядок надходження і використання коштів об`єднання визначається цим Законом та іншими законами України.
      Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.
      ОСББ відповідає за своїми зобов`язаннями коштами і майном ОСББ, від свого імені набуває майнові і немайнові права та обов`язки, виступає позивачем та відповідачем у суді.
      7.11. Тож законодавець визначає ОСББ як юридичну особу приватного права (створену в добровільному порядку шляхом її заснування власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку на підставі домовленості між собою), створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.
      7.12. За змістом статей 6, 7, 10, 15 Закону № 2866-III співвласники багатоквартирного будинку створюють ОСББ, затверджують статут такого об`єднання, мають право знайомитися з рішеннями загальних зборів та оскаржувати їх судовому порядку, брати участь в управлінні об`єднанням у порядку, визначеному цим Законом і статутом об`єднання; обирати та бути обраним до складу статутних органів об`єднання;знайомитися з протоколами загальних зборів, робити з них виписки; одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність об`єднання; вимагати від статутних органів захисту своїх прав та дотримання співвласниками правил добросусідства.
      7.13. Створене об`єднання має право відповідно до законодавства та статуту об`єднання: утворювати органи управління, визначати умови та розмір плати за їхню діяльність; приймати рішення про надходження та витрати коштів об`єднання; визначати порядок користування спільним майном відповідно до статуту об`єднання; укладати договори; виступати замовником робіт з капітального ремонту, реконструкції багатоквартирного будинку; встановлювати порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів; здійснювати для виконання статутних завдань господарче забезпечення діяльності об`єднання в порядку, визначеному законом; визначати підрядника, укладати договори про управління та експлуатацію, обслуговування, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення майна з будь-якою фізичною або юридичною особою; здійснювати контроль за своєчасною сплатою внесків і платежів; захищати права, представляти інтереси співвласників у судах, органах державної влади і органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності; використовувати допоміжні приміщення у багатоквартирному будинку для потреб органів управління об`єднання; встановлювати сервітути, здавати в оренду допоміжні приміщення та інше спільне майно багатоквартирного будинку. Загальні збори об`єднання мають право делегувати асоціації, до якої входить об`єднання, частину повноважень своїх органів управління. Об`єднання може стати засновником (членом) асоціації.
      7.14. Зміст та види діяльності, яка здійснюється саме ОСББ після його створення як юридичної особи, передбачена статтею 16 Закону № 2866-III.
      7.15. Згідно зі статтею 15 указаного Закону співвласник зобов`язаний: виконувати вимоги статуту об`єднання; виконувати рішення статутних органів, прийняті у межах їхніх повноважень; не допускати порушення законних прав та інтересів інших співвласників; своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.
      7.16. За висновками, які містяться, зокрема, в постановах від 2 жовтня 2019 року у справі № 501/1571/16-ц, від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2446/17, Велика Палата Верховного Суду вказала про розгляд господарськими судами спорів у правовідносинах, які стосуються порядку створення, реєстрації, реорганізації, діяльності і ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, з огляду на характер спірних правовідносин, оскільки такі спори виникають при здійсненні права управління юридичною особою, а тому є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої ГПК України) незалежно від суб`єктного складу такого спору.
      7.17. Також відповідно до статті 12 Закону № 2866-III ОСББ через свої органи управління здійснює управління багатоквартирним будинком. Об`єднання самостійно визначає порядок управління багатоквартирним будинком та може змінити його у порядку, встановленому цим Законом та статутом об`єднання.
      За рішенням загальних зборів функції з управління багатоквартирним будинком можуть бути передані (всі або частково) управителю або асоціації.
      7.18. Якщо функції з управління багатоквартирним будинком за рішенням загальних зборів об`єднання передано управителю, відносини з управління регулюються договором, укладеним між об`єднанням і управителем, умови якого повинні відповідати умовам типового договору, затвердженого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної житлової політики і політики у сфері житлово-комунального господарства (стаття 13 Закону № 2866-III).
      7.19. Тож за змістом наведених вище статей 12 та 13 Закону № 2866-III, що знайшов відображення у назвах статті 12 «Управління багатоквартирним будинком» та статті 13 «Відносини співвласників та управителя», а також положень абзацу другого та абзацу третього статті 2 Закону № 2866-III, законодавець виокремив у межах відносин, врегульованих цим Законом, відносини, які стосуються порядку створення, реєстрації, реорганізації, діяльності і ліквідації об`єднань, асоціацій, та відносини суб`єктів права власності щодо користування та розпорядження спільним майном співвласників у об`єднанні.
      7.20. За положеннями частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
      7.21. Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, регулювання правових, організаційних та економічних відносин, пов`язаних з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління визначає Закон № 417-VІІІ, предметом регулювання якого є відносини, що виникають у процесі реалізації прав та виконання обов`язків власників квартир та нежитлових приміщень як співвласників багатоквартирного будинку (частина перша статті 2 вказаного Закону).
      7.22. За визначенням, наведеним у статті 1 Закону № 417-VIII, управління багатоквартирним будинком - це вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку.
      7.23. Управління багатоквартирним будинком здійснюється його співвласниками.
      За рішенням співвласників усі або частина функцій з управління багатоквартирним будинком можуть передаватися управителю або всі функції - ОСББ (асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку) (частина перша статті 9 Закону № 417-VIII). За рішенням загальних зборів функції з управління багатоквартирним будинком можуть бути передані (всі або частково) управителю або асоціації.
      7.24. За частиною першою статті 10 Закону № 417-VIII співвласники приймають рішення щодо управління багатоквартирним будинком на зборах у порядку, передбаченому цією статтею. Якщо у багатоквартирному будинку в установленому законом порядку утворено об`єднання співвласників, проведення зборів співвласників та прийняття відповідних рішень здійснюється згідно із законом, що регулює діяльність об`єднань співвласників багатоквартирних будинків.
      7.25. Наявність вказівки на особливості законодавчого регулювання порядку проведення зборів співвласників та прийняття відповідних рішень не означає того, що зі створенням ОСББ на правовідносини з управління спільним майном багатоквартирного будинку вже не поширюються приписи Закону № 417-VIII, адже за таких обставин співвласники багатоквартирних будинків не перестають бути учасниками відносин зі здійснення права власності у багатоквартирному будинку.
      7.26. Стаття 6 Закону № 417-VІІІ визначає права співвласників багатоквартирного будинку. За змістом пунктів 1, 2 частини першої цієї статті співвласники багатоквартирного будинку мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників; брати участь в управлінні багатоквартирним будинком особисто або через представника.
      7.27. Разом з тим, за змістом пунктів 1, 5 частини першої статті 7 указаного Закону, співвласники зобов`язані забезпечувати належне утримання та належний санітарний, протипожежний і технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку; виконувати рішення зборів співвласників.
      7.28. Аналогічні вимоги містять положення частини четвертої статті 319, статті 322 ЦК України - власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом
      7.29. Отже, управління майном багатоквартирного будинку є правом (та, відповідно, обов`язком) власників приміщень у багатоквартирному будинку, яке може реалізовуватися та виконуватися ними через ОСББ, створене в цьому будинку, або шляхом передачі відповідних функцій (чи їх частини) управителю або асоціації.
      7.30. Визначення порядку управління багатоквартирним будинком (тобто, вирішення питання про те, наділити цими функціями ОСББ, створене в цьому будинку, чи передати відповідні функції (чи їх частину) управителю або асоціації, є невід`ємною складовою реалізації прав та виконання обов`язків співвласниками багатоквартирного будинку щодо належного утримання та управління спільним майном, що здійснюється за їх безпосереднім волевиявленням.
      7.31. Управління багатоквартирним будинком управителем здійснюється на підставі договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, що укладається згідно з типовим договором. Вартість послуг з управління багатоквартирним будинком визначається за рішенням зборів співвласників (загальних зборів ОСББ) і згодою управителя та зазначається у договорі з управителем.
      Умови договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком повинні відповідати умовам типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Істотними умовами договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком є: перелік послуг; вимоги до якості послуг; права і обов`язки сторін; відповідальність сторін за порушення договору; ціна послуг; порядок оплати послуг; порядок і умови внесення змін до договору; строк дії договору, порядок і умови продовження дії та розірвання договору (частини перша - четверта статті 11 Закону № 417-VIII).
      7.32. Водночас відносини, що виникають у процесі надання послуг з управління багатоквартирним будинком, регулюються Законом України від 9 листопада 2017 року № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII), згідно зі статтею 13 якого залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).
      7.33. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону № 2189-VIII послуга з управління багатоквартирним будинком - результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору, а управитель багатоквартирного будинку - фізична особа - підприємець або юридична особа - суб`єкт підприємницької діяльності, яка за договором із співвласниками забезпечує належне утримання та ремонт спільного майна багатоквартирного будинку і прибудинкової території та належні умови проживання і задоволення господарсько-побутових потреб. Споживачами такої послуги може бути індивідуальний споживач (фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги), або колективний споживач - юридична особа, що об`єднує споживачів у будівлі та в їхніх інтересах укладає договір про надання комунальної послуги.
      7.34. Відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Виконавець зобов`язаний забезпечувати своєчасність та відповідну якість житлово-комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договору (частина перша статті 1, 9, пункт 1 частини другої статті 21 Закону № 2189-VIII).
      7.35. За змістом частини першої статті 15 Закону № 2189-VIII договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком (зміни до нього) від імені всіх співвласників багатоквартирного будинку укладається з визначеним відповідно до законодавства управителем співвласником (співвласниками), уповноваженим (уповноваженими) на це рішенням зборів співвласників. Такий договір підписується на умовах, затверджених зборами співвласників, та є обов`язковим для виконання всіма співвласниками.
      7.36. Тобто надання управителем послуг з управління будинком породжує права та обов`язки між співвласниками багатоквартирних будинків і виконавцем таких послуг.
      7.37. За статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства; відповідно до положень частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      7.38. Як установили суди попередніх інстанцій, у справі, що розглядається, ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСББ «Лесі Українки 38» та до ФОП Козлової Л. Б. про визнання недійсним договору на надання послуг, укладеного ОСББ, членом якого є позивач, та ФОП Козловою Л. Б. - виконавцем цих послуг, указавши на порушення укладенням спірного договору з надання послуг з управління та обслуговування будинку прав позивача - фізичної особи як співвласника багатоквартирного будинку.
      7.39. Згідно із частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      7.40. З огляду на викладене, враховуючи предмет, характер спору та суб`єктний склад його сторін, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір у цій справі виник стосовно прав і обов`язків позивача щодо користування та розпорядження спільним майном як співвласника багатоквартирного будинку, тому має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      7.41. Такі висновки є послідовними. Так, у постанові від 5 лютого 2020 року у справі № 127/15798/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про розгляд у порядку цивільного судочинства спору за позовом фізичної особи - співвласника багатоквартирного будинку до голови ОСББ про визнання бездіяльності щодо ненадання обґрунтованої відповіді на заяву про ремонт спільного майна будинку протиправною та зобов`язання відповідача вчинити дії щодо надання обґрунтованої відповіді на подану заяву.
      7.42. Посилання суду апеляційної інстанції на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема у справах № 462/2646/17, № 501/1571/16-ц, № 826/10249/18, та висновок про можливість розгляду спору у цій справі господарським судом з огляду на характер спірних правовідносин, оскільки спір виникає при здійсненні права управління юридичною особою, а такий спір є найбільш наближеним до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 статті 20 ГПК України), незалежно від суб`єктного складу такого спору (частина 6 статті 30 ГПК) є помилковими, тому що спірні правовідносини у вказаних справах стосувались порядку створення, реєстрації, діяльності і ліквідації об`єднань, організацій.
      7.43. Натомість спір у справі, що розглядається, стосується реалізації прав та виконання обов`язків позивача у межах здійснення ним як співвласником володіння, користування і розпорядження спільним майном багатоквартирного будинку, учасника правовідносин з надання житлово-комунальних послуг.
      7.44. З огляду на викладене суди першої й апеляційної інстанцій помилково вважали, що спір у цій справі належить до юрисдикції господарських судів.
      Щодо конфлікту юрисдикцій
      7.45. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Богунського районного суду м. Житомир від 28 жовтня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 до ОСББ «Лесі Українки 38», ФОП Козлової Л. Б про визнання недійсним договору, переліку і розміру внесків, платежів на утримання будинку на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України. Суд роз`яснив позивачу, що спір має розглядатися за правилами господарського судочинства.
      7.46. Оскільки суд загальної юрисдикції відмовив позивачу у відкритті провадження у справі за позовом, поданим до тих самих відповідачів, з тим самим предметом та з тих самих підстав, що й у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що це поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
      7.47. У пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства», заява № 4451/70, пункт 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії», заява № 36760/06, пункт 230).
      7.48. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      7.49. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
      7.50. У рішенні від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38, 40).
      У рішенні від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України. Натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26).
      У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ встановив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122,125).
      У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18,24).
      7.51. З огляду на існування юрисдикційного конфлікту, з метою забезпечення права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця справа має бути розглянута за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу має бути забезпечено доступ до правосуддя, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку з процесуальною діяльністю суду.
      Подібний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у її постановах від 12 грудня 2018 року у справах № 490/9823/16-ц та № 761/12676/17, від 27 березня 2019 року у справі № 766/10137/17.
      Щодо розгляду справи по суті
      7.52. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що укладений відповідачами договір за своїм змістом є договором про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, оскільки визначені договором обов`язки ФОП Козлової Л. Б. як виконавця за договором є частиною компетенції органів управління ОСББ.
      7.53. Як уже зазначалося вище, управління багатоквартирним будинком здійснюється його співвласниками.
      За рішенням співвласників усі або частина функцій з управління багатоквартирним будинком можуть передаватися управителю або всі функції - ОСББ (асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку).
      За рішенням загальних зборів функції з управління багатоквартирним будинком можуть бути передані (всі або частково) управителю або асоціації.
      7.54. Тобто саме співвласники приймають рішення щодо управління багатоквартирним будинком на зборах у порядку, передбаченому статтею 10 Закону № 417-VIII. Якщо у багатоквартирному будинку в установленому законом порядку утворено об`єднання співвласників, проведення зборів співвласників та прийняття відповідних рішень здійснюється згідно із законом, що регулює діяльність об`єднань співвласників багатоквартирних будинків.
      7.55. За змістом статті 10 Закону № 2866-III загальні збори скликаються і проводяться в порядку, передбаченому цим Законом для установчих зборів, правлінням об`єднання або ініціативною групою з не менш як трьох співвласників. Кожний співвласник (його представник) під час голосування має кількість голосів, пропорційну до частки загальної площі квартири або нежитлового приміщення співвласника у загальній площі всіх квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку. Якщо одна особа є власником квартир (квартири) та/або нежитлових приміщень, загальна площа яких становить більш як 50 % загальної площі всіх квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, кожний співвласник має один голос незалежно від кількості та площі квартир або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності.
      Статутом об`єднання може бути встановлено інший порядок визначення кількості голосів, що належать кожному співвласнику на загальних зборах.
      Рішення про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників, порядок управління та користування спільним майном, передачу у користування фізичним та юридичним особам спільного майна, а також про реконструкцію та капітальний ремонт багатоквартирного будинку або зведення господарських споруд вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини загальної кількості усіх співвласників, а в разі якщо статутом не передбачено прийняття таких рішень, - більшістю голосів. З інших питань рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини загальної кількості співвласників.
      7.56. Суди попередніх інстанцій з`ясували, що докази наявності рішення загальних зборів співвласників, яким було б вирішено питання щодо передачі ФОП Козловій Л. Б. окремих функцій управління багатоквартирним будинком шляхом укладення спірного договору, в матеріалах справи відсутні.
      7.57. Доводи касаційних скарг зазначене судами не спростовують.
      7.58. Оскільки встановлено, що оспорюваний договір укладено з порушенням статей 10, 12 - 14 Закону № 2866-III та статей 9 - 11 Закону № 417-VІІІ, які підлягали застосуванню, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання спірного договору недійсним.
      7.59. Крім того, апеляційний суд розглянув та врахував доводи апеляційних скарг щодо застосованого судом першої інстанції законодавства, відповідно зазначивши, що такі доводи, не спростовують того висновку, що правління ОСББ передало ФОП Козловій Л. Б. окремі повноваження з управління будинком без наявності волевиявлення усіх співвласників шляхом прийняття ними відповідного рішення на загальних зборах.
      7.60. Ураховуючи викладе, суди попередніх інстанцій прийняли по суті законні рішення, правильно застосувавши норми матеріального права.
      8. Щодо відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      8.1. За приписами частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
      8.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, передаючи справу № 906/1308/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність відступу від правових позицій, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 760/2064/17-ц та від 14 липня 2020 року у справі № 466/8748/16-ц.
      8.3. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 11 червня 2020 року розглянув по суті спір у справі № 760/2064/17-ц між співвласником багатоквартирного будинку та головою ОСББ про визнання договору про абонентське юридичне обслуговування недійсним та відшкодування збитків, який виник виходячи з такого. Відповідно до статуту ОСББ правління та голова правління обираються терміном на два роки, тому позивач вважав, що голова правління незаконно обіймав цю посаду з 25 жовтня 2012 року. Позивач посилався на те, що голова правління протягом 2012 - 2015 років відмовлявся організувати та проводити загальні звітно-виборчі збори ОСББ, результати фінансово-господарської діяльності останнього не доводились до відома його членів, тому співвласники квартир змусили правління провести аудиторську перевірку фінансового стану ОСББ. Зазначав, що перевірка була проведена у листопаді 2015 року, за її результатами було виявлено низку порушень фінансової дисципліни, допущених головою правління ОСББ спільно з бухгалтером ОСББ, про що зазначено в звіті аудиторської компанії. Крім того, вказав, що згідно з висновком аудиту протягом 2013 - 2015 років відповідач завдав співвласникам ОСББ збитки, перерахувавши грошові кошти за фіктивним договором про надання юридичних послуг товариству, яке є стороною цього договору. Врахувавши суб`єктний склад спірних правовідносин та їх зміст, касаційний суд цивільної юрисдикції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      8.4. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 14 липня 2020 року розглянув по суті у порядку цивільного судочинства спір у справі № 466/8748/16-ц між співвласником багатоквартирного будинку та ОСББ про часткове скасування рішення загальних зборів ОСББ. Позов обґрунтований тим, що позивач є власником квартири у будинку, в якому співвласники квартир створили ОСББ. За наслідками проведених загальних зборів до кошторису ОСББ з утримання будинку неправомірно включені додаткові послуги, а саме послуги сторожа, правова допомога, а також спецодяг, які не передбачені законодавством на утримання будинку та прибудинкової території, тому порушують права позивача як споживача житлово-комунальних послуг та співвласника ОСББ. Позивач просив суд скасувати рішення загальних зборів у частині затвердження кошторису на утримання будинку у зв`язку з неправомірним включенням додаткових послуг. У судових рішеннях у цій справі відсутні правові висновки щодо юрисдикції спору, втім про правову позицію, відповідно до якої спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства, свідчить факт розгляду справи судом цивільної юрисдикції.
      8.5. Натомість у справі, що розглядається, предметом позову є вимога фізичної особи - співвласника багатоквартирного будинку до ОСББ та господарюючого суб`єкта про визнання недійсним укладеного останніми договору. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення про передачу будинку на обслуговування ФОП Козловій Л.Б. загальні збори ОСББ не приймали, з умовами спірного договору мешканців будинку не ознайомлено, якість надання послуг погіршилась, вартість послуг безпідставно завищено, що порушує права позивача та мешканців будинку як споживачів послуг з обслуговування будинку, які мали надаватися за спірним договором.
      8.6. Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правові висновки, викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постановах від 11 червня та 14 липня 2020 року у справах № 760/2064/17-ц та № 466/8748/16-ц відповідно, а також зміст судових рішень, фактичні обставини справи, суть спору у справі №906/1308/19, вважає, що відсутні підстави для відступу від правових позицій, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, оскільки правовідносини та предмети спорів у цих справах та у справі, що розглядається, не є подібними.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1. Згідно із частиною першою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      9.2. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      9.3. З огляду викладене, ураховуючи, що суди першої й апеляційної інстанцій, правильно застосувавши норми матеріального права, прийняли законні рішення, а позивач позбавлений можливості захистити свої права у суді загальної юрисдикції, оскільки ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2019 року йому було відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовом, поданим до тих самих відповідачів, з тим самим предметом та з тих самих підстав, що і в цій справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційних скарг ОСББ «Лесі Українки 38» та ФОП Козлової Л.Б. без задоволення, а ухвалених у справі судових рішень - без змін.
      10. Щодо розподілу судових витрат
      10.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційних скарг ОСББ «Лесі Українки 38» та ФОП Козлової Л.Б. без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, в порядку статті 129 ГПК України покладаються на скаржників.
      Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційні скарги Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Лесі Українки 38» та фізичної особи - підприємця Козлової Лариси Борисівни залишити без задоволення.
      Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 липня 2020 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 24 лютого 2020 року - залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Л. І. Рогач
      Судді:
      Т.О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96342864
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      9 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 635/4741/17
      Провадження № 14-46 цс 20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Промстройснаб» (далі - ТзОВ «Промстройснаб»), Товарної біржі «Всеукраїнський торгівельний центр», ОСОБА_2 (далі - набувач), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Будянська селищна рада Харківського району Харківської області, Акціонерне товариство закритого типу «Будянський фаянс» (далі - АТЗТ «Будянський фаянс»), про визнання прилюдних торгів такими, що проведені з порушенням закону,
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року, постановлену суддею Панас Н. Л., і постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенка І. С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Громадянин не взяв участь в аукціоні, на якому було реалізоване майно підприємства, що перебувало у процедурі банкрутства. Вирішив оскаржити результати цих торгів і витребувати продане на них майно від його кінцевого набувача. Відповідачами визначив біржу, яка організувала торги, господарське товариство, що придбало майно на торгах, а також людину, яка стала кінцевим набувачем цього майна. Суди закрили провадження у справі, вважаючи, що такий спір треба розглядати у межах справи про банкрутство.
      2. Незгідний із таким висновком судів позивач подав касаційну скаргу. Стверджував, що оскільки підприємства, з банкрутством якого суди попередніх інстанцій пов`язали визначення предметної юрисдикції, на час звернення до суду вже не було, тонемає підстав закривати провадження у цивільній справі. Тим більше, що у ній це підприємство не є відповідачем. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами позивача не погодилася та підтримала висновки судів попередніх інстанцій.
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      3. У серпні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому з урахування заяви про уточнення позовних вимог просив:
      3.1. Визнати недійсними результати проведених 30 червня 2015 року у провадженні в справі № Б-39/58-06 прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна (приміщень, які складають 23/100 частини нежитлової будівлі клубу), що заходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - приміщення).
      3.2. Визнати недійсним протокол № 4 від 30 червня 2015 року з проведення прилюдних торгів із реалізації приміщень, які належали АТЗТ «Будянський фаянс».
      3.3. Визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане 6 серпня 2015 року ТзОВ «Промстройснаб» та зареєстроване в реєстрі за № 1059 (далі - свідоцтво), а також «відновити положення, що існувало до порушення».
      3.4. Застосувати наслідки недійсності правочину у вигляді витребування приміщень із чужого незаконного володіння набувача.
      4. Мотивував позов такими обставинами:
      4.1. На прилюдних торгах, які організувала Товарна біржа «Всеукраїнський торгівельний центр», відбувся продаж приміщень, власником яких було АТЗТ «Будянський фаянс». Переможцем торгів стало ТзОВ«Промстройснаб», яке отримало свідоцтво. Кінцевим власником приміщень є набувач.
      4.2. За попередньою домовленістю з одним із кредиторів АТЗТ «Будянський фаянс» -Приватним акціонерним товариством «Пласт маркет» - позивач хотів узяти участь у прилюдних торгах. Однак з незалежних від нього причин не зміг взяти таку участь.
      4.3. Прилюдні торги проведені з такими порушеннями: «заниження» оцінки приміщень; не було належно та своєчасно розміщено оголошення про торги; не створені умови конкурсу для реалізації приміщень; документи за результатами проведених торгів оформлені з порушенням закону.
      (3) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      5. 11 жовтня 2018 року Харківський районний суд Харківської області постановив ухвалу, згідно з якою, зокрема, задовольнив клопотання ТзОВ «Промстройснаб» про закриття провадження у справі та закрив провадження у справі, оскільки її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. Мотивував ухвалу так :
      5.1. 29 вересня 2016 року Господарський суд Харківської області у справі № Б-39/58-06 про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» ухвалив рішення, за яким, зокрема, затвердив ліквідаційний баланс і звіт ліквідатора АТЗТ «Будянський фаянс», ліквідував цю юридичну особу, ухвалив вважати погашеними вимоги її кредиторів і припинив провадження у справі.
      5.2. Відомості про ліквідацію АТЗТ «Будянський фаянс» внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      5.3. Порядок продажу майна АТЗТ «Будянський фаянс», а саме приміщень, включених до ліквідаційної маси останнього, був врегульований, зокрема, Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон), і такий продаж здійснюється у ліквідаційній процедурі у межах справи про банкрутство. Тому спори про визнання недійсним такого аукціону чи торгів вирішуються у межах відповідної справи про банкрутство.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      6. 30 січня 2019 року Харківський апеляційний суд ухвалив постанову, згідно з якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував тим, що, оскільки продаж приміщень відбувся за Законом, а позивач оскаржує результати відповідних прилюдних торгів, то спір треба вирішувати за правилами господарського судочинства.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 12 березня 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року й ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на порушення судами норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 19 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що судові рішення оскаржені через порушення правил предметної юрисдикції, а доводи заявника відповідно до статті 403 ЦПК України є підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      9.1. Суди, закривши провадження, не роз`яснили, до юрисдикції якого суду віднесений розгляд цієї справи, хоча мали такий обов`язок.
      9.2. Суди не встановили, чи існує та юридична особа, з банкрутством якої вони пов`язали правила визначення предметної юрисдикції.
      9.3. Суди порушили принцип диспозитивності та суб`єктивне право позивача на звернення до суду за правилами цивільного судочинства, бо не врахували, що позов поданий не до тієї юридичної особи, з якою вони пов`язали юрисдикцію, а зовсім до інших осіб.
      9.4. Апеляційний суд незаконно розглянув апеляційну скаргу позивача за його відсутності; позивач не був повідомлений про дату, час і місце розгляду його апеляційної скарги.
      (2) Доводи інших учасників справи
      10. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      11. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про визначення юрисдикції суду щодо оскарження результатів прилюдних торгів з реалізації майна юридичної особи у процедурі її банкрутства. Позивач у касаційній скарзі заперечив законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, які виснували, що спір треба розглядати у межах справи про банкрутство. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками судів, оскільки спір стосується майна банкрута.
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис передбачений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      15. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      15.1. 2 листопада 2011 року Господарський суд Харківської області прийняв постанову у справі № Б-39/58-06 щодо банкрутства АТЗТ «Будянський фаянс», в якій визнав боржника банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру.
      15.2. 29 вересня 2016 року Господарський суд Харківської області у вкащаній справі ухвалив рішення, за яким, зокрема, затвердив ліквідаційний баланс і звіт ліквідатора АТЗТ «Будянський фаянс», ліквідував цю юридичну особу, ухвалив вважати погашеними вимоги її кредиторів і припинив провадження у справі.
      15.3. Відомості про ліквідацію АТЗТ «Будянський фаянс», яке було власником приміщень, внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      16. Суди попередніх інстанцій правильно вважали, що оскільки приміщення включено до ліквідаційної маси АТЗТ «Будянський фаянс», продаж якого врегульований, зокрема, Законом (у редакції Закону України N 4212-VI, що набрав чинності 19 січня 2013 року, з наступними змінами), то спір щодо цього майна треба вирішувати у межах відповідної справи про банкрутство. А таку справу може розглядати виключно господарський суд. Тому не можна вважати обґрунтованим аргумент касаційної скарги про те, що суди, закривши провадження, не роз`яснили, до юрисдикції якого суду віднесений розгляд цієї справи.
      17. Господарським судам підвідомчі справи, зокрема, у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником (пункт 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення до суду; далі - ГПК України). Аналогічний припис є у частині четвертій статті 10 Закону.
      18. Відповідно до пункту 11 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону його положення, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом.
      19. Після проведення інвентаризації та оцінки майна ліквідатор здійснює продаж майна банкрута такими способами: проведення аукціону; продаж безпосередньо юридичній або фізичній особі. Вибір способів продажу активів здійснюється ліквідатором з метою забезпечення його відчуження за найвищою ціною. Ліквідатор організовує проведення аукціону з продажу активів банкрута з урахуванням вимог Закону (частини перша та друга статті 44 Закону).
      20. Процедура реалізації майна на прилюдних торгах полягає у забезпеченні оплатного переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів. Такий перехід відбувається внаслідок укладення та виконання договору купівлі-продажу. На підтвердження його укладення складається відповідний протокол, а на підтвердження виконання з боку продавця - акт про проведені прилюдні торги (близький за змістом підхід застосував Верховний Суд України у висновку, викладеному в постановах від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 і від 13 лютого 2013 року у справі № 6-174цс12, а також Велика Палата Верховного Суду у постановах від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 38)).
      21. Вказане підтверджують приписи статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Так, стаття 650 ЦК України закріплює такий спосіб реалізації майна як укладення договорів на біржах, аукціонах (торгах), конкурсах, і відсилає до інших нормативних актів, які мають встановлювати особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і зміст припису частини четвертої статті 656 ЦК України, згідно з яким до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
      22. У справах про банкрутство всі процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника. Тому спори, які стосуються, зокрема, порушення порядку продажу майна боржника є безпосередньо пов`язаними з провадженням у справі про банкрутство. А отже, їх слід розглядати за правилами господарського судочинства (аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 635/6730/15-ц).
      23. Результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними (частина третя статті 55 Закону).
      24. Частиною восьмою статті 44 Закону визначено, що спори, які виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, у тому числі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна, розглядаються в межах провадження у справі про банкрутство.
      25. Спір, що стосується наслідків реалізації майна боржника у процедурі банкрутства, суд не може вирішувати в порядку позовного провадження окремо від провадження у справі про банкрутство. Такий спір слід розглядати у межах останньої з метою реалізації принципу судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства задля ефективнішого захисту прав та законних інтересів кредиторів (аналогічні висновки сформульовані у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі №908/4057/14, а також у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 25 лютого 2019 року у справі № 906/864/17). Отже, спір щодо правомірності вчинення правочину про відчуження майна боржника у процедурі банкрутства треба розглядати за правилами господарського судочинства у межах провадження у відповідній справі про банкрутство.
      26. Суди попередніх інстанцій вказали, що спір, розгляд якого ініціював позивач у справі № 635/4741/17, стосується продажу на аукціоніприміщень, включених до ліквідаційної маси АТЗТ «Будянський фаянс» у процедурі його банкрутства. Предметом позову є визнання недійсними результатів прилюдних торгів і протоколу щодо реалізації приміщень, визнання незаконним та скасування свідоцтва, застосування наслідків недійсності правочину у вигляді витребування приміщень із чужого незаконного володіння набувача. А підставою звернення з цими вимогами стали, на думку позивача, порушення встановленого порядку проведення продажу приміщень на прилюдних торгах.
      27. Позивач у касаційній скарзі вказав про порушення його права на судовий захист у випадку визначення господарської юрисдикції суду для розгляду цього спору. Як установили суди, до подання позову у серпні 2017 року провадження у справі про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» 29 вересня 2016 року вже було припинено, а до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про ліквідацію юридичної особи-боржника. Тобто існує перешкода для продовження розгляду на підставі пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, що була чинною на час подання позову, справи № 635/4741/17 господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс». Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що така перешкода не є нездоланною, а наявність останньої не впливає на зміну юрисдикції суду для розгляду відповідного спору.
      28. У пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), як указує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте, такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не нівелює сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
      29. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      30. Сутність гарантованого Конвенцією права позивача на суд і на ефективний засіб юридичного захисту не буде нівельованою, якщо він матиме реальну можливість доступу до суду для захисту цивільних прав та інтересів, які вважає порушеними. Такий захист може відбутися після ініціювання позивачем скасування ухвали Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2016 року про припинення провадження у справі № Б-39/58-06 про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» шляхом оскарження цієї ухвали або звернення із заявою про її перегляд за нововиявленими обставинами.
      31. Процесуальна можливість оскарження вказаної ухвали була передбачена у статті 8 Закону. Зокрема, в апеляційному порядку могли бути оскаржені всі ухвали місцевого господарського суду, прийняті у справі про банкрутство, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та цим Законом. А у касаційному порядку могли бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті, зокрема, за результатами перегляду ухвал про закриття провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (частини друга та третя статті 8 Закону; на підставі Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» у тексті Закону слова «припинення провадження» у всіх відмінках і числах замінено відповідно словами «закриття провадження» у відповідному відмінку і числі). Аналогічні положення закріплені у частинах другій і третій статті 9 Кодексу України з процедур банкрутства. А можливість звернутися із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами ухвал господарського суду у справах про банкрутство (неплатоспроможність), що набрали законної сили та підлягають оскарженню у випадках, передбачених Законом, передбачена главою 3 розділу IV ГПК України.
      32. Отже, особа може оскаржити ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство як в апеляційному, так і в касаційному порядку, встановленому ГПК України, з урахуванням особливостей, передбачених Кодексом України з процедур банкрутства. А крім того, може звернутися із заявою про перегляд такої ухвали за нововиявленими обставинами. Лише за умови існування провадження у справі про банкрутство та тільки у межах тієї справи за певних умов можливим є розгляд спору щодо результатів прилюдних торгів і застосування наслідків недійсності правочину (близький за змістом висновок сформульований у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 25 лютого 2019 року у справі № 906/864/17). Таким чином, відповідний спір, розгляд якого позивач у справі № 635/4741/17 помилково ініціював за правилами цивільного судочинства, може розглянути господарський суд у разі скасування ухвали Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2016 року про припинення провадження у справі № Б-39/58-06, у межах якої відбулося відчуження приміщень.
      (1.2) Щодо інших доводів позивача у касаційній скарзі
      33. Позивач у касаційній скарзі стверджує про порушення судами принципу диспозитивності, оскільки він подав позов не до тієї юридичної особи, з існуванням якої суд пов`язав юрисдикцію. Велика Палата Верховного Суду відхиляє цей аргумент, оскільки, незважаючи на те, кого позивач зазначив сторонами справи, суди правильно встановили сторін спору та не порушили принцип диспозитивності, визначаючи юрисдикцію.
      33.1. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      33.2. Поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27)).
      33.3. Визначення відповідачів як одного із видів суб`єктів цивільного процесу є правом позивача. Проте для визначення юрисдикції суду мають значення насамперед характер спірних правовідносин, а у певних випадках також види суб`єктів, які є учасниками цих правовідносин (сторони спору).
      33.4. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що, як зазначено вище, відповідно до частини восьмої статті 44 спори, що виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство. Цей припис слід застосовувати незалежно від того, кого позивач визначив відповідачами. Стороною спору щодо майна, відчуженого у межах провадження у справі про банкрутство завжди є особа, майно якої було відчужене. Тому аргумент позивача про порушення судами принципу диспозитивності є безпідставним.
      34. Позивач у касаційній скарзі вказав на те, що суд апеляційної інстанції допустив порушення процесуальних норм, оскільки неналежно повідомив позивача про дату, час та місце розгляду справи. Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент обґрунтованим.
      34.1. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи (частина перша статті 8 ЦПК України).
      34.2. Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням (абзац другий статті 366 ЦПК України).
      34.3. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина друга статті 372 ЦПК України).
      34.4. 5 листопада 2018 року Харківський апеляційний суд постановив ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі, яку позивач отримав 11 листопада 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 97).
      34.5. 12 листопада 2018 року Харківський апеляційний суд постановив ухвалу про закінчення підготовки апеляційного розгляду справи та призначення її до розгляду на 21 листопада 2018 року з повідомленням учасників справи про дату, час і місце розгляду справи. Вказану ухвалу позивач отримав 21 листопада 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 95).
      34.6. 21 листопада 2018 року секретар судового засідання склав довідку про те, що розгляд справи суд відклав на 12 грудня 2018 року. Поштова кореспонденція разом із повісткою про виклик позивача до суду була повернута відділенням поштового зв`язку із зазначенням такої причини повернення: «Інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» (том 2, а. с. 121-122).
      34.7. 12 грудня 2018 року секретар судового засідання склав довідку про те, що розгляд справи суд відклав на 16 січня 2019 року. Позивач був повідомлений про відкладення розгляду справи 21 грудня 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 129).
      34.8. 16 січня 2019 року Харківський апеляційний суд оголосив перерву в судовому засіданні до 30 січня 2019 року. Позивач на судове засідання не з`явився. Докази повідомлення позивача про оголошення такої перерви у матеріалах справи відсутні.
      34.9. 30 січня 2019 року суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи позивач був належно повідомлений про дату та час продовження розгляду справи. Тому, ухвалюючи того дня судове рішення, цей суд порушив вимогу процесуального закону. Проте Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що ті суттєві для вирішення питання юрисдикції аргументи, які позивач заявив в апеляційній скарзі, він виклав і в скарзі касаційній. Велика Палата Верховного Суду розглянула вище ці аргументи, дала на них відповіді та встановила, що висновок судів першої й апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі є правильним. Тому з метою забезпечення ефективності юридичного захисту прав та інтересів позивача відсутні підстави для скасування постанови Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      35. Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      36. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у справі № 635/4741/17 у березні 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX.
      37. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      38. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).
      39. З огляду на наведену оцінку доводів позивача та висновків судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про закриття провадження у справі. А тому залишає касаційну скаргу позивача без задоволення, а ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року- без змін.
      Керуючись статтею 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96406951
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 367/4695/20
      Провадження № 14-12цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року у складі судді Саранюк Л. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В.
      у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради про проведення перерахунку споживачам послуг та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2020 року Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» (далі - ГО «Ірпінська спілка споживачів») звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради (далі - КП «УЖКГ «Ірпінь»), у якому просила зобов`язати відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на загальну суму 3 331 124,83 грн.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що жителі міста Ірпеня та інші громадяни України, споживачі комунальних послуг, з метою захисту своїх прав створили ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка зареєстрована Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) 24 липня 2020 року.
      Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Під час здійснення своєї статутної діяльності позивачем встановлено, що Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області в січні 2019 року провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на суму 3 331 124,83 грн.
      Припис № 1 від 28 січня 2019 року є чинним та не скасований у судовому порядку, проте відповідач його не виконав, чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн.
      Позивач із посиланням на пункти 9 та 10 частини першої статті 25 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) вказав, що об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій та відповідно до законодавства захищати в суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства, а ГО «Ірпінська спілка споживачів» є належним позивачем.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      31 липня 2020 року ухвалою Ірпінського міського суду Київської області у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ірпінська спілка споживачів» до КП «УЖКГ «Ірпінь» про проведення перерахунку споживачам послуг відмовлено. Роз`яснено позивачу, що справа належить до юрисдикції господарських судів.
      Ухвала мотивована тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а її розгляд відноситься до юрисдикції господарського суду, оскільки спір виник між юридичними особами.
      13 жовтня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ірпінська спілка споживачів» залишено без задоволення, а ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір між суб`єктами господарювання підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що окремої процедури для захисту прав групи осіб Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) не містить.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У листопаді 2020 року ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права і просила судові рішення скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що на підставі частини другої статті 4 ЦПК України ГО «Ірпінська спілка споживачів» звернулася з позовом на захист прав невизначеного кола споживачів міста Ірпеня - фізичних осіб відповідно до пункту 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-ХІІ та її Статуту.
      Зазначала, що правовідносини, які виникли внаслідок порушення відповідачем прав споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій через неналежне визначення ціни послуг, є майновими, цивільними правовідносинами між відповідачем і фізичними особами - мешканцями багатоповерхових будинків, яких відповідач обслуговує. Сторонами спору фактично є споживачі послуг, які хоч і не є стороною судового процесу, проте саме їх порушені права і підлягають поновленню відповідачем, яким є КП «УЖКГ «Ірпінь».
      Посилалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15, у якій зроблено висновки про те, що спір за участю громадської організації розглядається в порядку господарського судочинства, лише у випадках, якщо між сторонами наявні господарські правовідносини, предметом спору є майно або речові права на майно такої громадської організації, а також щодо організаційних відносин у межах створення та діяльності громадської організації як юридичної особи, що свідчить про належність їх до правовідносин у сфері господарювання.
      У цій справі ГО «Ірпінська спілка споживачів» виступає не як суб`єкт господарювання, між нею та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні господарські відносини, позовна заява спрямована не на захист прав організації, а на захист прав третіх осіб - споживачів, у Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК України) відсутня норма, що прямо передбачає вирішення вказаного спору господарським судом, тому цей спір не має розглядатися в порядку господарської юрисдикції.
      Вважала, що спір за позовом громадської організації, який направлений на захист прав споживачів, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      19 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      14 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      20 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» у касаційній скарзі посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15 (провадження № 12-726гс18), за яким визначено випадки, коли спір за позовом громадської організації підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Дослідивши наведений вище правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що він стосується інших (не тотожних) правовідносин, які є відмінними від правовідносин, які виникли в цій справі.
      11 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      24 липня 2020 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ірпінська спілка споживачів», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      Позивач вказував, що в січні 2019 року Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої було складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року, відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року кошти в розмірі 3 331 124,83 грн шляхом здійснення перерахунку. Відповідач не виконав зазначений припис чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн.
      Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства шляхом зобов`язання відповідача повернути кошти (здійснити перерахунок) споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року на загальну суму 3 331 124,83 грн.
      Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду має визначити, які правовідносини виникли між сторонами - громадською організацією (об`єднанням споживачів) та юридичною особою, яка надає комунальні послуги, з приводу проведення перерахунку вартості послуг.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 ГПК України.
      Так, частиною 1 статті 20 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачалося, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ за позовом громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до юридичної особи про захист прав споживачів, але на її розгляді перебувала цивільна справа № 199/1478/17 (провадження № 14-52цс19) за скаргою громадської організації, яка не мала статусу юридичної особи, поданою в інтересах фізичної особи - члена цієї організації, у якій Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що громадська організація без статусу юридичної особи не є особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи (постанова від 13 березня 2019 року).
      Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 200/13835/15-ц, у якій громадська організація звернулася з позовом в інтересах фізичної особи - споживача, суд касаційної інстанції зробив висновок, що право громадської організації споживачів (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача не передбачене нормами законодавства.
      Отже, справи, що розглядалися Великою Палатою Верховного Суду та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, стосувалися питання можливості громадської організації (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача. Питання юрисдикційності спору за позовом юридичної особи - громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до іншої юридичної особи про захист прав споживачів Великою Палатою Верховного Суду не вирішувалося.
      У цій справі розглядається позов юридичної особи ГО «Ірпінська спілка споживачів», поданий в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня до юридичної особи КП «УЖКГ «Ірпінь» щодо зобов`язання здійснити перерахунок послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року в розмірі 3 331 124,83 грн.
      Вирішуючи питання предметної та суб`єктної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання поширення юрисдикції господарських судів на вирішення зазначеної справи залежить як від з`ясування предмета і змісту правовідносин, так і від суб`єктного складу, у межах яких виник спір.
      Відповідно до статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Статтею 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають, зокрема, справи, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      За змістом статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
      Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
      Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.
      Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
      Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
      Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
      При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом.
      Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
      При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
      У частині першій статті 1 Закону України від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII) надано такі визначення: житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг (пункт 5); виконавець комунальної послуги - суб`єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору (пункт 2); індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги (пункт 6); послуга з управління багатоквартирним будинком -результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору (пункт 12).
      Згідно зі статтею 2 Закону № 2189-VIII предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках.
      Частиною першою статті 6 Закону № 2189-VIII передбачено, що учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг.
      У частині першій статті 1 Закону № 1023-XII надано визначення таким термінам: виконавець -суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3); споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22).
      Відповідно до статті 1-1 Закону № 1023-XII цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
      У пункті 6 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав.
      Згідно з пунктами 9 та 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-XII об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов`язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов`язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами. Також об`єднання споживачів має право відповідно до законодавства захищати у суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Тобто законом надано право громадським організаціям споживачів звертатися до суду, у тому числі і до юридичних осіб, які є управителями багатоквартирних житлових будинків та які надають комунальні послуги в інтересах побутових споживачів, незалежно від їх членства у вказаній громадській організації, за захистом прав таких споживачів.
      При цьому в Законі № 1023-XII чітко визначено, що вказане рішення стосується лише і виключно споживачів, права яких порушено протиправними діями суб`єкта господарювання, який надає відповідні послуги.
      Між ГО «Ірпінська спілка споживачів» та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні правовідносини в розумінні ГК України, оскільки спір стосується права, порушеного, на думку ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка в силу Закону № 1023-XII представляє інтереси невизначеного кола споживачів, кожного зі споживачів міста Ірпеня на перерахунок відповідачем вартості послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій.
      Тобто між учасниками справи відсутні господарські правовідносини, наявність яких є визначальною при віднесенні спору до компетенції господарських судів.
      У вказаному спорі ГО «Ірпінська спілка споживачів» захищає не власні інтереси, а фактично діє в інтересах фізичних осіб - споживачів житлово-комунальних послуг, представляє інтереси та здійснює захист прав саме вказаних осіб на підставі статті 25 Закону № 1023-XII та її Статуту.
      Тому між громадською організацією та юридичною особою, яка надає послуги, апріорі відсутні матеріальні правовідносини, оскільки в судовому спорі така громадська організація виступає від власного імені, але захищає побутових споживачів, права яких вважає порушеними через протиправні дії надавача послуг.
      Судами попередніх інстанцій не враховані положення Закону № 1023-XII та Статуту, не надано оцінку можливості звернення ГО «Ірпінська спілка споживачів» з позовом, направленим на захист прав та інтересів невизначеного кола споживачів.
      У законодавстві відсутні положення, які б надавали право фізичним особам, що не є суб`єктами підприємницької діяльності, звертатися до господарського суду в межах спірних правовідносин за захистом їх порушених прав як споживачів.
      У постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів зроблено висновок про те, що здійснення представництва за законом не змінює природу спірних правовідносин як таких, що здійснюються в межах відносин між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт, надавачами послуг різних форм власності відповідно до Закону № 1023-XII, відтак стороною такого спору (а не стороною судового процесу) є споживач у розумінні статті 1 Закону № 1023-XII.
      Зазначені висновки підтверджуються таким.
      Згідно зі статтею 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
      За положеннями частин першої та другої статті 81 ЦК України юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
      Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
      Статтею 1 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI) передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
      Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
      Громадська спілка - це громадське об`єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
      Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами.
      У преамбулі Закону № 1023-XII вказано, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
      Відповідно до пункту 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.
      Згідно з пунктами 1, 6, 7 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 6) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; 7) об`єднання в громадські організації споживачів (об`єднання споживачів).
      Частиною першою статті 22 Закону № 1023-XII визначено, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.
      При розгляді спору необхідно звернути увагу на питання щодо повноважень громадської організації споживачів на представництво та захист прав невизначеного кола споживачів у судах, оскільки від відповіді на вказане питання залежить і визначення юрисдикційності спору.
      Частиною першою статті 24 Закону № 1023-XII передбачено, що з метою захисту своїх законних прав та інтересів споживачі мають право об`єднуватися у громадські організації споживачів (об`єднання споживачів).
      У статті 25 Закону № 1023-XII закріплено перелік прав громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Таким чином, Закон № 1023-XII надає об`єднанню споживачів право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів та захищати у суді права споживачів, які не є членами (учасниками) громадської організації споживачів.
      Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Наведені позивачем пункти Статуту передбачають можливість ГО «Ірпінська спілка споживачів» представляти і захищати інтереси споживачів - своїх членів та інших осіб в судах.
      У пункті 2.6 Рішення Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 (у справі за конституційним зверненням асоціації «Дім авторів музики в Україні» щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв`язку з положеннями пункту «г» частини першої статті 49 Закону України «Про авторське право і суміжні права») роз`яснено, що захист у судах прав та інтересів інших осіб є однією з гарантій реалізації конституційного права кожного на судовий захист і полягає у зверненні до суду державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право звертатися із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.
      Закон № 1023-XII та Статут надає ГО «Ірпінська спілка споживачів» право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів, тому звернення із цим позовом в інтересах споживачів міста Ірпеня ґрунтується на приписах чинного законодавства та статутних документах позивача.
      ГО «Ірпінська спілка споживачів» за своїм правовим статусом є юридичною особою приватного права, метою діяльності якої є задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності, та задля досягнення цієї мети громадська організація може здійснювати представництво та захист прав невизначеного кола приватних осіб (споживачів) у судах та інших органах, установах і організаціях в разі порушення прав невизначеного кола споживачів.
      З огляду на зміст та характер спірних правовідносин, суб`єктний склад цього спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір з урахуванням вимог статті 19 ЦПК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є помилковим, оскількипозов ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала не для захисту власних інтересів як суб`єкта цивільних відносин, а в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня, спір між сторонами є спором про право цивільне, виник фактично між споживачами послуг та КП «УЖКГ «Ірпінь» і направлений на захист прав споживачів міста Ірпеня щодо проведення відповідачем перерахунку послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, тому повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» задовольнити.
      Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96179832
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 761/3540/20
      Провадження № 14-17цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ошукані українці» на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.
      у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ошукані українці» до Політичної партії «Слуга народу» про визнання протиправними дій політичної партії щодо процедури скликання та проведення поетапного з'їзду політичної партії, визнання протиправним та скасування рішення поетапного з'їзду політичної партії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2020 року Громадська організація «Ошукані українці» (далі - ГО «Ошукані українці») звернулася до суду з позовом до Політичної партії «Слуга народу» (далі - ПП «Слуга народу»), в якому просила визнати протиправними дії політичної партії щодо процедури скликання та проведення поетапного з`їзду ПП «Слуга народу», який проводився 09-10 червня, 07 липня 2019 року (далі - поетапний з`їзд ПП «Слуга народу»); визнати протиправним та скасувати рішення цього поетапного з`їзду.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на поетапному з`їзді ПП «Слуга народу» затверджено передвиборчу програму партії, список кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року.
      Позивач указував, що відповідачем умисно приховано зміст Статуту ПП «Слуга народу» (далі - Статут ПП), введено в оману виборців, делегатів з`їзду, визначених керівництвом партії в односторонньому порядку. Відповідачем на порушення підпункту 4.9.11 пункту 4.9 та пункту 5.6 Статуту ПП не проведено конференцій регіональних парторганізацій, у тому числі щодо обов`язкового обрання делегатів на поетапний з`їзд ПП «Слуга народу», оскільки членів Черкаської обласної організації ПП «Слуга народу» не було повідомлено про дату, час і місце конференції Черкаської регіональної організації щодо обрання делегатів на цей поетапний з`їзд, а конференції не проведено взагалі.
      ГО «Ошукані українці» зареєстрована як юридична особа, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, та діє відповідно до Статуту ГО «Ошукані українці» (далі - Статут ГО).
      Членами ГО «Ошукані українці», зокрема, є члени ПП «Слуга народу» та делегати поетапного з`їзду ПП «Слуга народу».
      До ГО «Ошукані українці» звернулися її члени та громадяни України - виборці, які мають підстави вважати, що їх права, свободи та інтереси порушено незаконними діями та рішеннями ПП «Слуга народу».
      З посиланням на значну кількість звернень громадян позивач вважав, що справа має загальнодержавне значення, а протиправність проведення поетапного з`їзду ПП «Слуга народу» порушує права всіх громадян України, оскільки свідчить про незаконне формування законодавчого органу влади - Верховної Ради України IX скликання.
      Позивач зазначив, що у підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту ГО передбачено, що для досягнення своєї мети та виконання завдань організація має право, зокрема, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Право громадської організації на звернення до суду з відповідними позовами також кореспондується з нормами статті 21 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI).
      Крім того норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) виключають предметну юрисдикцію цього спору, тому всі інші спори мають розглядатися у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).
      Вважав наявними підстави для звернення до суду за захистом конституційних прав громадян та прав, передбачених Законом України від 05 квітня 2001 року № 2365-ІІІ «Про політичні партії в Україні» (далі - Закон № 2365-ІІІ), у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      07 лютого 2020 року ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ошукані українці» до ПП «Слуга народу» про визнання протиправними дій політичної партії щодо процедури скликання та проведення її поетапного з'їзду, визнання протиправним та скасування рішення цього з'їзду. Роз`яснено позивачу, що з таким позовом слід звертатися в порядку адміністративного судочинства.
      Позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, його розглядати має адміністративний суд, оскільки спір, який виник між сторонами, має публічно-правовий характер.
      30 червня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ошукані українці»залишено без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що позов подано на захист порушених прав громадян України, які гарантовані нормами статей 36, 37, 38 Конституції України. Позивач оскаржує дії політичної партії та її рішення щодо затвердження передвиборчої програми ПП «Слуга народу», списку кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року, які, на думку членів ГО «Ошукані українці» та інших громадян, порушують їх виборчі права.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У серпні 2020 року ГО «Ошукані українці» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права, просила судові рішення скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що спір не містить ознак публічно-правового, оскільки сторони не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, не є суб`єктами владних повноважень та суб`єктами виборчого процесу в розумінні статей 273-277 КАС України. Крім того, члени ГО «Ошукані українці» є делегатами з`їздів ПП «Слуга народу», що унеможливлює розгляд справи в порядку адміністративного судочинства.
      Суди не врахували, що порушення відповідачем Статуту ПП та Закону № 2365-ІІІ стосується внутрішньої діяльності партії, а питання внутрішньої діяльності політичної партії розглядалося Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі № 761/20154/16-ц (постанова від 04 листопада 2019 року).
      ГО «Ошукані українці» відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України, статті 21 Закону № 4572-VI та свого Статуту звернулася з цим позовом в інтересах її членів та інших громадян України в порядку цивільного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      У листопаді 2020 року ПП «Слуга народу» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу партії, законність рішень якого не може бути перевірена в судовому порядку, тому судові рішення просила залишити без змін.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      20 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      13 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      27 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що Велика Палата Верховного Суду не викладала у своїй постанові висновок щодо предметної чи суб`єктної юрисдикції спору в подібних правовідносинах.
      16 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 13 квітня 2016 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ПП «Слуга народу», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      28 січня 2020 року проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ошукані українці», що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      Позивач указував, що на поетапному з`їзді ПП «Слуга народу», який проводився 09-10 червня, 07 липня 2019 року, затверджено передвиборчу програму ПП «Слуга народу», список кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року. При цьому умисно приховано зміст Статуту ПП, введено в оману виборців, делегатів з`їзду, визначених керівництвом партії в односторонньому порядку, та на порушення підпункту 4.9.11 пункту 4.9 та пункту 5.6 Статуту ПП не проведено конференцій регіональних парторганізацій, у тому числі щодо обов`язкового обрання делегатів на поетапний з`їзд ПП «Слуга народу».
      Позивач вважав, що порушені права громадян підлягають захисту в порядку цивільного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ про визнання протиправними дій та рішень політичної партії, питання юрисдикції такого спору не вирішувала.
      Велика Палата Верховного Суду має визначити юрисдикцію спору за позовом громадської організації до політичної партії про визнання протиправними дій та рішень політичної партії.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, та, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Позивач ГО «Ошукані українці» просить визнати протиправними дії відповідача - ПП «Слуга народу» щодо процедури скликання та проведення поетапного з`їзду політичної партії та визнати протиправним і скасувати рішення цього поетапного з`їзду.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      У пунктах 2, 7 частини першої статті 4 КАС України надано визначення таких термінів:
      - публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;
      - суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, визначено у статті 19 КАС України.
      Так, частинами першою, другою статті 19 КАС України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачалося, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб.
      Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди мають враховувати як предмет та зміст, так і суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      Тобто до компетенції адміністративних судів належать, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб`єктами при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, а також спори, що виникли у зв`язку із порушенням прав суб`єкта виборчого процесу або процесу референдуму.
      Велика Палата Верховного Суду послідовно, як у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15 (провадження № 11-192апп18) так і інших, вказала, що участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Якщо одна сторона у межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.
      Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
      Статтею 46 КАС України визначено, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.
      Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.
      Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
      Згідно з КАС України у справах, пов`язаних з виборчим процесом та референдумом, відповідачами, у тому числі за позовом особи, яка не є суб`єктом владних повноважень, можуть бути кандидати, їх довірені особи, партії (блоки), місцеві організації партій, їхні уповноважені особи та посадові особи (статті 276, 277 КАС України).
      Тобто КАС України передбачено виключні випадки, коли відповідачем у справі може бути політична партія чи її місцева організація.
      Позивачем у цій справі є ГО «Ошукані українці», а відповідачем визначено ПП «Слуга народу».
      Предметом позову є оскарження дій ПП «Слуга народу» щодо процедури скликання і проведення її поетапного з`їзду, та рішення цього з`їзду.
      Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
      Статтею 1 Закону №4572-VI передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
      Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
      Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами.
      Відповідно до частин першої та другої статті 21 Закону № 4572-VI для здійснення своєї мети (цілей) громадське об`єднання має право: 1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); 2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; 3) одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації; 4) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об`єднання та важливих питань державного і суспільного життя; 5) проводити мирні зібрання; 6) здійснювати інші права, не заборонені законом.
      Згідно з пунктом 1.1 свого Статуту ГО «Ошукані українці» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, освітніх та інших інтересів своїх членів та/або інших осіб.
      Відповідно до пунктів 1.5, 2.1, 2.4 свого Статуту ГО «Ошукані українці» є непідприємницьким товариством, її діяльність має суспільний характер, та для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань організація має право, зокрема, бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Відповідачем у справі є політична партія, а саме ПП «Слуга народу».
      У частині першій статті 1 Закону № 2365-ІІІ закріплено, що право громадян на свободу об`єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.
      Згідно зі статтею 2 Закону № 2365-ІІІ політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
      Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку (частина перша статті 3 Закону № 2365-ІІІ).
      Частиною третьою статті 4 Закону № 2365-III передбачено, що втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом.
      У статті 8 Закону № 2365-ІІІ вказано, що політичні партії повинні мати статут, а також закріплено перелік відомостей, які має містити статут політичної партії.
      Статтею 12 Закону № 2365-III визначено, що політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України; 2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України; 3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України; 4) підтримувати міжнародні зв`язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону; 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об`єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.
      Згідно зі статтею 18 Закону №2365-III державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють: 1) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, - за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії, крім випадків, коли здійснення такого контролю законом віднесено до повноважень інших органів державної влади; 2) Центральна виборча комісія, окружні виборчі комісії, територіальні виборчі комісії на відповідних місцевих виборах - за додержанням політичними партіями встановленого порядку участі у виборчому процесі, а також, у межах визначених законом повноважень, за своєчасністю подання до відповідних виборчих комісій проміжних та остаточних фінансових звітів про надходження і використання коштів виборчих фондів на виборах, відповідністю їх оформлення встановленим вимогам, достовірністю включених до них відомостей; 3) Рахункова палата - за цільовим використанням політичними партіями коштів, виділених з державного бюджету на фінансування їхньої статутної діяльності; 4) Національне агентство з питань запобігання корупції - за додержанням встановлених законом обмежень щодо фінансування політичних партій, передвиборної агітації, агітації з всеукраїнського та місцевого референдуму, законним та цільовим використанням політичними партіями коштів, виділених з державного бюджету на фінансування їхньої статутної діяльності, своєчасністю подання звітів партій про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, звітів про надходження і використання коштів виборчих фондів на загальнодержавних та місцевих виборах, повнотою таких звітів, відповідністю їх оформлення встановленим вимогам, достовірністю включених до них відомостей.
      Політичні партії зобов`язані подавати на вимогу контролюючих органів необхідні документи та пояснення. Рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.
      У статті 21 Закону № 2365-III закріплено, що в судовому порядку може бути заборонено політичну партію. У частині першій цієї статті вказано, що за адміністративним позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, політична партія може бути заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо її створення і діяльності, встановлених Конституцією України, цим та іншими законами України.
      Інших випадків та суб`єктів оскарження діяльності політичної партії, в тому числі з питань її внутрішньопартійної діяльності, Закон № 2365-III не визначає.
      Згідно з пунктом 1.1 свого Статуту ПП «Слуга народу» є політичною партією, що об`єднує на засадах добровільності громадян України - прихильників програми партії, з метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян та участі у виборах, інших політичних заходах.
      Відповідно до пункту 2.3 Статуту ПП для здійснення своєї мети та завдань партія має право, серед іншого, вільно проводити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України та чинним законодавством України, брати участь у виборах Президента України, народних депутатів Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України, брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги тощо) відповідно до чинного законодавства.
      Таким чином, політична партія є добровільним об`єднанням громадян, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах і не здійснює владних управлінських функцій. При цьому до органів, які відповідно до закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, в тому числі і щодо дотриманням політичною партією вимог її статуту, суди не належать.
      Відтак ні громадські організації, ні політичні партії не наділені владними управлінськими функціями, а тому не є суб`єктами владних повноважень в розумінні КАС України.
      Суди не врахували, що відповідач не є суб`єктом владних повноважень, оскільки не здійснював у правовідносинах публічно-владних управлінських функцій та не приймав жодного владного управлінського рішення стосовно позивача.
      Апеляційний суд помилково зробив висновок про те, що спір між сторонами виник щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом.
      Під виборчим процесом необхідно розуміти здійснення суб`єктами виборчого процесу виборчих процедур щодо підготовки та проведення відповідних виборів у строки, передбачені законодавством, які починаються у законодавчо визначений термін та закінчуються офіційним оприлюдненням результатів виборів (вибори Президента України) або через законодавчо встановлений строк після цього оприлюднення. Пов`язаність правовідносин з виборчим процесом полягає в тому, щоб ці правовідносини виникли в межах виборчого процесу й стосувалися підготовки та проведення виборів.
      Спори, які виникли поза межами виборчого процесу або не стосуються виборчого процесу (проведення та підготовки виборів), не належать до виборчих спорів у розумінні КАС України.
      Позовні вимоги у цій справі не передбачають оскарження дії чи бездіяльності партії в частині порушення виборчих прав або інтересів громадян щодо участі у виборчому процесі чи процесі референдуму. Сам позивач наголошує, що сторони у спорі не є суб`єктами виборчого процесу у розумінні статей 273 - 277 КАС України.
      Суди не взяли до уваги змісту позовної заяви та апеляційної скарги, в яких позивач зазначив, що підставою для звернення до суду з цим позовом є порушення відповідачем підпункту 4.9.11 пункту 4.9, пункту 5.6 Статуту ПП та положень Закону № 2365-ІІІ щодо процедури скликання та проведення поетапного з'їзду.
      Необхідно наголосити, що питання щодо створення політичної партії, затвердження її найменування, символіки, програми та статуту, членства в партії, скликання і проведення з`їздів, програми з`їздів відносяться до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії.
      Предметом цього спору є оскарження дій та рішення політичної партії з посиланням на недотримання відповідачем процедур, визначених Статутом ПП та Законом № 2365-ІІІ, що фактично свідчить про незгоду позивача із внутрішньоорганізаційною діяльністю політичної партії. Предмет позову не пов`язаний з діями, рішеннями чи бездіяльністю політичної партії та її регіональної парторганізації, вчиненими (прийнятими) під час виборчого процесу. Позивачем не оскаржуються такі дії та рішення через призму порушення законодавства про вибори чи референдум, разом з тим указується на порушення відповідачем норм Закону № 2365-ІІІ та Статуту ПП.
      Отже, цей спір пов`язаний із відносинами, які відповідно до Закону № 2365-ІІІ, Статуту ПП віднесені до її внутрішньої діяльності та виключної компетенції партії.
      У мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі № 1-17/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 ЦПК України та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) вказано, що частиною другою статті 8 Закону № 4572-VI визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об`єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також в нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону № 2365-III. Об`єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення (стаття 13 Закону № 4572-VI).
      Конституційний Суд України роз`яснив, що внутрішня організація, взаємовідносини членів об`єднань громадян, їх підрозділів, статутна відповідальність членів цих об`єднань регулюються корпоративними нормами, встановленими самими об`єднаннями громадян, які базуються на законі; визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян не допускається.
      У разі виникнення спору щодо порушення об`єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об`єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд в разі оскарження громадянином актів і дій таких об`єднань.
      Оскаржуючи дії та рішення відповідача, позивач фактично вказує лише на невиконання ПП «Слуга народу» вимог, передбачених Статутом ПП, що є її виключною компетенцією та правом вільно, в межах закону та статуту, виконувати свої цілі, мету та завдання.
      Таким чином, вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу, а тому такі питання в силу пункту 4 частини другої статті 19 КАС України не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Вказані обставини не були враховані судами попередніх інстанцій, які, правильно послалися на те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, однак дійшли помилкового висновку про підвідомчість цього спору адміністративним судам.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду як в порядку цивільного судочинства, так і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      Вказаний висновок узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18, від 13 березня 2019 року у справі № 9901/947/18, від 12 червня 2019 року у справі № 9901/70/19, від 13 травня 2020 року у справі № 9901/527/19, від 27 травня 2020 року у справі № 9901/485/19 та інших.
      Оскільки оскаржувані дії та рішення належать до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії і є її виключною компетенцією, а втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється законом, за винятком передбачених Законом № 2365-III випадків, і суди не належать до органів, які відповідно до цього Закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, у тому числі й стосовно дотримання ними вимог їх статуту, то заявлені позовні вимоги не можуть бути предметом судового розгляду.
      Отже, висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції адміністративних судів є помилковим, оскільки вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу, законність рішень якого не може бути перевірена в судовому порядку взагалі, тому судові рішення підлягають зміні в їх мотивувальній та резолютивній частинах з вказаних вище підстав.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови, а також виключити абзац другий резолютивної частини ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року, в якому роз`яснено позивачу, що з указаними вимогами слід звертатися в порядку адміністративного судочинства.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів відмови у відкритті провадження в цій справі, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації «Ошукані українці» задовольнити частково.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови.
      Абзац другий резолютивної частини ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року виключити.
      В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96179831