Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ щодо притягнення до адміністративної відповідальності у вигляді адмінарешту за участь у мирному зібранні та злісну непокору працівнику правоохоронного органу


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

18 травня 2021 року

м. Київ

Провадження № 13-81зво19
Судова справа № 3-3128/2010

Велика Палата Верховного Суду в складі:

головуючого Князєва В.С.,

судді-доповідача Британчука В.В.,

суддів : Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І.,Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А.,

учасники провадження у справі:

захисник Тарахкало М.О.

розглянула заяву захисника Тарахкала М.О. в інтересах ОСОБА_1 про перегляд постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 у справі про адміністративне правопорушення з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом і

ВСТАНОВИЛА:

Зміст судових рішень

Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП), та накладено адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту на строк п`ятнадцять діб.

Місцевим судом було встановлено, що ОСОБА_1 28 травня 2010 року о 07:30 незаконно, порушуючи встановлений порядок, знаходився на будівельному майданчику з будівництва дороги по вул. Білої Акації у м. Харкові, огородженому у встановленому порядку, перешкоджаючи проведенню будівельних робіт, створюючи небезпеку для свого життя та життя інших осіб. Неодноразові законні вимоги працівників міліції, які виконували функції з охорони громадського порядку на зазначеній території, залишити територію будівельного майданчика, ОСОБА_1 виконувати відмовився, при намаганні примусово видалити його з будівельного майданчика, упирався, виривався, намагаючись залишитися на огородженій території, чим допустив злісну непокору законним вимогам працівників міліції.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року змінено постанову місцевого суду та зменшено розмір накладеного на ОСОБА_1 адміністративного стягнення з п`ятнадцяти до дев`яти діб адміністративного арешту, в іншій частині - залишено без змін.

Рішення Європейського суду з прав людини

18 червня 2019 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Чернега та інші проти України», яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2019 року, в якому констатував порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 , а саме: п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки були відсутні гарантії для забезпечення ефективності відмови заявника від його присутності у судовому засіданні під час розгляду справи в апеляційному суді і неможливо однозначно встановити, що заявник відмовився від такого свого права; ст. 11 Конвенції у зв`язку з його затриманням і притягненням до відповідальності.

ЄСПЛ присудив відшкодувати ОСОБА_1 6000 Євро у рахунок завданої моральної шкоди та 16 600 Євро як компенсацію судових та інших витрат (разом з трьома іншими заявниками).

Заява про перегляд судового рішення

У заяві до Великої Палати Верховного Суду про перегляд постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 у зв`язку з встановленням рішенням ЄСПЛ у справі «Чернега та інші проти України» порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні його справи судом, захисник Тарахкало М.О. просить скасувати судові рішення і закрити провадження у справі, про що наводить відповідні доводи.

Зокрема, на думку захисника, ЄСПЛ дійшов висновку, що для справедливості провадження було важливим, що б ОСОБА_1 був присутнім у засіданні апеляційного суду у разі якщо він не відмовився від цього права у встановленому порядку. Його не було повідомлено про засідання апеляційного суду і не існувало чіткого порядку, щоб особа, яка тримається під вартою, могла заявити клопотання про забезпечення його присутності у засіданні апеляційного суду. Тому ЄСПЛ не встановив, що ОСОБА_1 відмовився від свого права бути присутнім у судовому засіданні. У зв`язку з цим не можна стверджувати, що існували необхідні гарантії для забезпечення ефективності відмови. За вказаних обставин ЄСПЛ визнав у цій справі порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо ОСОБА_1 .

Також захисник зазначив, що у справі щодо ОСОБА_1 було втручання у його право на свободу мирних зібрань і це призвело до порушення ст. 11 Конвенції у зв`язку з його затриманням та накладенням стягнення.

Захисник стверджував, що деякі спостереження Суду взагалі ставлять під сумнів наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП, але у будь-якому випадку строк накладення на останнього адміністративного стягнення за події 28 травня 2010 року закінчився згідно з положеннями ст. 38, п. 7 ст. 247 КпАП.

Позиції осіб, які беруть участь у перегляді

Захисник в судовому засіданні підтримав заяву і просив судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП.

Висновки Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді-доповідача, пояснення заявника на підтримку заяви, дослідила обставини справи про адміністративне правопорушення, обговорила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.

Згідно з ч. 2 ст. 2971 КпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути переглянута з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення.

У такому разі відповідно до положень ч. 1 ст. 2978 КпАП справа про перегляд судового рішення розглядається Великою Палатою Верховного Суду.

Держава Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).

Відповідно до ст. 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною.

Главою 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру. Згідно зі ст. 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.

Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:

- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

- коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

Відповідно до ст. 297-10 КпАП за наслідками розгляду справи Велика Палата Верховного Суду, якщо дійде висновку про повне або часткове задоволення заяви, має право: скасувати постанову (постанови) та закрити провадження у справі; скасувати постанову (постанови) та передати справу про адміністративне правопорушення на новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану постанову; змінити постанову (постанови).

У заяві про перегляд судових рішень у справі про адміністративне правопорушення висловлено прохання про виконання рішення ЄСПЛ через застосування додаткових заходів індивідуального характеру шляхом скасування постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року, Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року та закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, щодо ОСОБА_1 ЄСПЛ визнав порушення Україною своїх зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, в частині накладення адміністративного стягнення та дотримання процесуальних прав ОСОБА_1 під час апеляційного провадження. Це дає право Великій Палаті Верховного Суду переглянути справу з точки зору наявності у його діях складу вказаного правопорушення.

Таке право узгоджується і з висновком Суду (п. 172) про те, що, беручи до уваги суворість покарання, адміністративне провадження стосовно заявника у цій справі як таке, має розглядатися як «кримінальне» для цілей Конвенції та протоколів до неї і тому супроводжуватися усіма гарантіями ст. 6 Конвенції.

Частинами 1, 2 ст. 6 Конвенції, серед іншого, гарантується право на те, що незалежний і безсторонній суд, встановлений законом, встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти особи кримінального обвинувачення. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Редакція статті 185 КпАП, яка діяла на час інкримінованого адміністративного правопорушення, передбачала відповідальність за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, а також вчинення таких же дій щодо члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв`язку з їх участю в охороні громадського порядку.

Установлення злісності непокори, законності розпорядження або вимоги працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, є обов`язковими ознаками вищевказаного адміністративного правопорушення.

Злісною непокорою є відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця у зв`язку з їх участю в охороні громадського порядку або відмова, виражена у зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок (абзац 2 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 року N 8 "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров`я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів").

Із таким тлумаченням терміну «злісна непокора» погодився Конституційний Суд України в абз. 2 п. 5 рішення від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011 у справі № 1-28/2011 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст. 263 КпАП та п. 5 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про міліцію» (справа про строки адміністративного затримання).

У справі, яка переглядається, місцевим судом установлено, що ОСОБА_1 28 травня 2010 року о 07:30 незаконно, порушуючи встановлений порядок, знаходився на будівельному майданчику з будівництва дороги по вул. Білої Акації у м. Харкові, огородженому у встановленому порядку, перешкоджаючи проведенню будівельних робіт, створюючи небезпеку для свого життя та життя інших осіб. Неодноразові законні вимоги працівників міліції, які виконували функції з охорони громадського порядку на зазначеній території, залишити територію будівельного майданчика, ОСОБА_1 виконувати відмовився, при намаганні примусово видалити його з будівельного майданчика, упирався, виривався, намагаючись залишитися на огородженій території, чим допустив злісну непокору законним вимогам працівників міліції.

Апеляційний суд у постанові від 18 червня 2010 року залишив без зміни постанову місцевого суду у цій частині.

Разом із тим, у формулюванні обставин адміністративного правопорушення в обох судових рішеннях не зазначено які законодавчі норми і який встановлений порядок порушив ОСОБА_1 , якими діями перешкоджав проведенню будівельних робіт і створював небезпеку для свого життя та життя інших осіб.

Також зі справи не вбачається неодноразовості вимог працівників міліції до ОСОБА_1 залишити територію будівельного майданчика. ОСОБА_1 стверджував, що таких вимог не чув і непокори не вчиняв.

Відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень працівника (працівників) міліції, виражена у зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок, у діях ОСОБА_1 судами не встановлена.

Стосовно цих дій працівників міліції ЄСПЛ зазначив таке (пункти 248-251). З рішень національних судів… не зовсім зрозуміло, коли саме працівники міліції звернулись з наказом, який заявник не виконав, внаслідок чого його було затримано та притягнуто до відповідальності. За таких обставин Суд не вбачає підстав ставити під сумнів довід заявника, що єдиним наказом працівників міліції (прохання покинути будівельний майданчик) був той, коли він з іншими вже був оточений у тісне коло і заблокований працівниками охорони. Яка була відповідь не зрозуміло. Після чого працівники міліції почали затримання.

Суд зазначив, що працівники міліції, як вбачається, віддали цей наказ звичним тоном голосу без використання підсилюючого обладнання незважаючи на галас довкола. До того ж з попереднім первинним наказом розійтися звернулася особа без розпізнавальних знаків міліції, як вбачається цивільна особа, а невиконання наказу призвело до стримання протестувальників працівниками охорони. Є підстави сумніватися, що коли працівники міліції повторили наказ, усі протестувальники одразу почули та зрозуміли його. У будь-якому разі наказ повторили лише тоді, коли протестувальники були обмежені у пересуванні.

Також Суд зазначив, що у Керівних принципах зі свободи мирних зібрань наголошується на необхідності чіткого визначення органу, уповноваженого видавати наказ на розгін (в Україні на той час була міліція), та важливості надання достатнього часу для виконання цього наказу (ЄСПЛ встановив, що у ОСОБА_1 фактично такого часу не було, адже він разом з іншими був оточений у тісне коло і заблокований працівниками охорони).

ЄСПЛ не погодився з висновками судів України про неодноразовість вимог працівників міліції до ОСОБА_1 покинути територію будівельного майданчика, встановивши, що конкретний наказ розійтися був один (п. 254).

Суд вважав, що, з огляду на важливість права на свободу мирних зібрань у демократичному суспільстві, у своєму обґрунтуванні національні суди були зобов`язані врахувати можливу розгубленість заявника щодо джерела цього наказу та можливого способу його виконання (п. 254).

Проте суди цього не зробили. Вони також не пояснили суворості накладеного на заявника стягнення,... а також будь-які особливості його поведінки, які б могли виправдати таке ставлення (п. 255).

Суд констатував допущену щодо ОСОБА_1 процесуальну несправедливість у провадженнях, зокрема, в апеляційному суді (пункти 185, 186, 257), що підтверджує непропорційність накладеного стягнення.

Отже, накладене на ОСОБА_1 найсуворіше стягнення, було необґрунтованим та несправедливим і не відповідало вимогам статей 32, 33 КпАП.

Наведена необґрунтованість судових рішень, відсутність в них доказів усіх ознак адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП, поряд із висновками ЄСПЛ у рішенні «Чернега та інші проти України» про порушення гарантій справедливого судового розгляду, дають Великій Палаті Верховного Суду підстави вважати, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад цього правопорушення, а безпідставне накладення на нього адміністративного стягнення у виді адміністративного арешту на строк дев`ять діб (з урахуванням постанови апеляційного суду), є порушенням конституційного принципу верховенства права, адже рішення судів мають бути не тільки законними і обґрунтованими, а й справедливими.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду, керуючись положеннями ст. 29710 КпАП, дійшла висновку, що підлягають: заява захисника - задоволенню; судові рішення щодо ОСОБА_1 - скасуванню; провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, - закриттю на підставі п. 1 ст. 247 КпАП за відсутністю у його діях складу цього адміністративного правопорушення.

Керуючисьстаттями 2971, 2978, 2979, 29710 КпАП, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву захисника Тарахкала М.О. в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.

Постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, щодо нього закрити за відсутністю в його діях складу цього адміністративного правопорушення.

Постанова є остаточною і може бути переглянута тільки на підставі, встановленій ч. 2 ст. 297-1 КпАП.

Головуючий суддя В. С. Князєв

Суддя-доповідач В. В. Британчук

Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов К. М. Пільков

І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців В. В. Пророк

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

В. І. Данішевська В. М. Сімоненко

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик

Г. Р. Крет

Джерело: ЄДРСР 97163059

Link to comment
Share on other sites

Цікаве рішення з точки зору правильної кваліфікації непокори працівникам поліції та розгону мирного протесту, яким вимогам потрібна відповідати поведінка поліції та обґрунтованість судами адмінарешту з точки зору ЄСПЛ.

Велика палата зазначила, що наведена необґрунтованість судових рішень, відсутність в них доказів усіх ознак адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП, поряд із висновками ЄСПЛ у рішенні «Чернега та інші проти України» про порушення гарантій справедливого судового розгляду, дають Великій Палаті Верховного Суду підстави вважати, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад цього правопорушення, а безпідставне накладення на нього адміністративного стягнення у виді адміністративного арешту на строк дев`ять діб (з урахуванням постанови апеляційного суду), є порушенням конституційного принципу верховенства права, адже рішення судів мають бути не тільки законними і обґрунтованими, а й справедливими.

Link to comment
Share on other sites

  • 2 weeks later...

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І.,Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пророка В. В.,Рогач Л. І.

у справі № 3-3133/10 (провадження № 13-80зво19)про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 за заявою захисника Тарахкала М. О. в інтересах ОСОБА_1 про перегляд постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010року та постанови Апеляційного суду Харківської області від 18 червня2010 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом

Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року ОСОБА_1 (далі - заявник) визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), та накладено на нього адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту строком 15 діб.Постановою Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року вказане рішення районного суду змінено. Зменшено накладене на заявника адміністративне стягнення з 15 до 9 діб адміністративного арешту. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

ОСОБА_1 визнано винним у тому, що 28 травня 2010 року о 07 год 30 хв., незаконно перебуваючи на огородженій території будівельного майданчика по вул. Білої Акації у м. Харкові, перешкоджаючи проведенню будівельних робіт та створюючи небезпеку для свого життя і життя інших осіб, він відмовився виконати законні вимоги працівників міліції, які здійснювали функції з охорони громадського порядку території будівництва, та залишити вказану територію. При намаганні працівників міліції примусово видалити ОСОБА_1 з території майданчика він упирався, виривався, чим допустив злісну непокору їх законним вимогам.

18 травня 2021 року Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) ухвалила постанову у справі № 3-3133/10 (далі - постанова), якою заяву захисника Тарахкала М. О. в інтересах ОСОБА_1 задовольнила. Постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувала, а провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 185 КУпАП, щодо нього закрила за відсутністю в його діях складу цього адміністративного правопорушення.

Ухвалюючи судове рішення, Велика Палата зазначила, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) визнав порушення Україною своїх зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 185 КУпАП, в частині накладення адміністративного стягнення та дотримання процесуальних прав ОСОБА_1 під час апеляційного провадження. Це дає право Великій Палаті переглянути справу з точки зору наявності в його діях складу вказаного правопорушення.

Із таким висновком не можемо погодитись з огляду на таке.

Рішенням ЄСПЛ у справі «Чернега та інші проти України» від 18 червня 2019 року, яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2019 року (далі - рішення), констатовано порушення Україною щодо ОСОБА_1 пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) в суді апеляційної інстанції та статті 11 Конвенції у зв`язку із затриманням та накладенням стягнення.

За висновками Суду,порушення пункту 1 статті 6 Конвенції полягало в тому, що однозначно неможливо встановити, що заявник відмовився від свого права бути присутнім у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції. Для справедливості провадження було важливим, щоб заявник був присутнім у засіданні апеляційного суду (пункт 180 рішення), проте його не було проінформовано про засідання, незважаючи на те, що національне законодавство вимагало, щоб апеляційний суд інформував сторони про своє засідання (пункти 181 та 182 рішення).

Крім того, Судом наголошено, що, навіть якби заявник був проінформований, він не міг самостійно забезпечити свою присутність у судовому засіданні, оскільки перебував під вартою. Отож мав існувати встановлений законодавством або практикою порядок, який би надавав право заявнику звернутися до органів державної влади з клопотанням про забезпечення його присутності в судовому засіданні<…>Оскільки наявність таких гарантій Урядом не доведено, а національним правом не передбачено такого порядку в справах про адміністративне правопорушення, Судом визнано, що відмова від права на присутність у судовому засіданні не була надана у встановленому порядку (пункт 183 рішення).

За висновками Суду, щодо заявника було порушено також статтю 11 Конвенції у зв`язку з його затриманням та накладенням стягнення. Судом установлено, що заявника було притягнуто до відповідальності за невиконання конкретного наказу розійтися, виданого 28 травня 2010 року. Проте, з огляду на важливість права на свободу мирних зібрань у демократичному суспільстві, у своєму обґрунтуванні національні суди були зобов`язані врахувати можливу розгубленість заявника щодо джерела цього наказу та можливого способу його виконання (пункт 254 рішення).

ЄСПЛ також указав, що національні суди не обґрунтували достатнім чином свої рішення про накладення на заявниканайсуворішого стягнення у виді адміністративного арешту, а Уряд не довів, що застосована санкція була пропорційною переслідуваній законній меті (пункти 255-258 рішення).

Мотивація більшості суддів Великої Палати щодо відсутностів діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185 КУпАП, зводиться до того, що ЄСПЛ у своєму рішенніпоставив під сумнів фактичні обставини,встановлені національними судами (пункти 33-36 постанови).

Разом із тим, встановлюючи порушення статті 11 Конвенції в контексті втручання у право заявника на свободу мирних зібрань, ЄСПЛ застосував триступеневий тест, якийпередбачає послідовне надання відповідей на питання: чи було таке втручання «передбачено законом»;чи переслідувало воно одну або кілька законних цілей, визначених у пункті 2 цієї статті;чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві» (пункт 231 рішення). При цьому поняття необхідності втручання передбачає не лише його відповідність певній нагальній потребі, але й пропорційність такого втручання переслідуваній законній меті (пункт 247 рішення).

Встановлюючи відповідність втручання першим двом критеріям, Суд, погодившись із доводами Уряду, встановив, що таке втручання було «встановлено законом», оскільки ґрунтувалось на національному законодавстві, а саме статті 185 КУпАП, яка передбачала покарання за непокору законним вимогам працівників міліції (пункти 232 та 241 рішення), та переслідувало законну мету захисту здоров`я та безпеки протестуючих та працівників, оскільки присутність заявників на будівельному майданчику порушувала правила безпеки (пункт 242 рішення).

Встановлюючи відповідність втручання третьому критерію, Суд у своїх міркуваннях зазначив, що з рішень національних судів або інших документів у національних матеріалах стосовно справ про адміністративні порушення не повністю ясно, коли міліція видала наказ, який не виконали заявники, що призвело до їх затримання та засудження. Єдиним наказом міліції був наказ, згаданий у попередньому пункті, який був виданий, коли заявники вже були оточені та заблоковані охоронцями (пункт 249 рішення).

Водночас, як зазначає Суд,самих по собі наведених вище міркувань недостатньо для того, щоб він визнав, що національні суди, які мали перевагу безпосереднього ознайомлення з усіма доказами у справі, в тому числі допитати свідків, помилилися у своїх фактологічних висновках про те, що заявники дійсно не виконали вимогу працівників міліції розійтися. Зрештою, ситуацію 28 травня 2010 року слід розглядати не окремо, а в більш широкому контексті подій: станом на цю дату було загальновідомо про проведення будівельних робіт на території, на якій були присутні заявники, і заявники, визнавши, що брали участь в акціях протесту з 20 травня 2010 року, не могли не знати, що, скоріш за все, для запобігання їхньому втручанню у вирубку дерев і проведення будівельних робіт буде залучено працівників міліції. Крім того, не слід забувати, що надані самими заявниками докази, як убачається, підтверджують висновок, що деякі протестувальники дійсно намагалися перешкоджати зусиллям працівників міліції відтіснити їх з будівельного майданчика, принаймні пасивно, волочачи ноги (пункт 253 рішення).

Таким чином, ЄСПЛ не поставив під сумнів висновки національних судів щодо встановлених фактичних обставин справи, зазначивши лише, що національні суди повинні були взяти до уваги у своєму обґрунтуванні можливу плутанину з боку заявника щодо джерела наказу та, можливо, шляху для його виконання і пояснити тяжкість покарання, накладеного на заявника, особливо у порівнянні з покаранням, накладеним на інших протестувальників, та будь-яких особливостей його поведінки, які могли б виправдати таке поводження (пункти 254 та 255 рішення). Такий висновок випливає також зі змісту пунктів 25-29 Частково окремої думки судді Пінто де Альбукерке.

Ураховуючи те, що зазначене порушення констатоване ЄСПЛ у контексті встановлення третього критерію наведеного вищетесту, використаного Судом для оцінки пропорційності втручання у право заявників на свободу мирних зібрань (пункт 247 рішення), посилання в постанові Великої Палати на такі міркування Суду як на встановлені фактичні обставини, які ставлять під сумнів наявність у діях заявника складу кримінального правопорушення,передбаченого статтею 185 КУпАП, є безпідставними.

Навіть припустивши, що Велика Палата на підставі встановлених ЄСПЛ порушень вбачала право на перегляд справи з точки зору наявності в діях заявника складу адміністративного правопорушення, вона позбавлена такої можливості з огляду на обмеженість своїх повноважень.

Переглядаючи рішення національних судів щодо ОСОБА_1 , Велика Палата діє на підставі та в порядку, передбаченому главою 24-1 КУпАП.Такий порядок є екстраординарним, та, враховуючи те, що на національному рівні справа щодо ОСОБА_1 розглядалась судами першої та апеляційної інстанцій, які за своєю суттю є судами факту, Велика Палата не наділена повноваженнями щодо перегляду такої справи по суті та, за аналогією з іншими процесами, діє як суд права.

Так, Велика Палата поставила під сумнів наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185 КУпАП, а саме його об`єктивної сторони. Разом з тим встановлення ознак об`єктивної сторони складу адміністративного правопорушення є можливим лише на підставі оцінки доказів, безпосередньо досліджених судом. Такі докази вже були оцінені судами нижчих інстанцій, на підставі чого вони дійшли висновку про наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення.

Так, визнаючи ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185 КУпАП, районний суд послався на ряд доказів, які містяться в матеріалах справи про адміністративне правопорушення. Суд апеляційної інстанціїв частині встановлення складу адміністративного правопорушення залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Велика Палата,вказавши на відсутність складу адміністративного правопорушення, безпосередньо не дослідивши докази, надала їм іншу оцінку, чим вийшла за межі своїх повноважень.

Разом із тим положеннями глави 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.

За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені в рішенні ЄСПЛ.

Згідно із частиною 3 цієї статті, відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.

Заявник попросив Суд вказати в резолютивній частині рішення про необхідність нового розгляду справи (пункт 288 рішення).Водночас Суд зазначив, що в цій справі він встановив порушення гарантії справедливого судового розгляду щодо заявника, і що національне законодавство передбачає можливість відновлення провадження, пославшись на пункт 99 свого рішення, в якому констатовано можливість перегляду рішення у справі про адміністративне правопорушенняв порядку статті 297-1 КУпАП. Далі Суд зазначив, що, незважаючи на суму, яку він присудив відповідно до статті 41 Конвенції, належною формою відшкодування було б відновлення провадженняв разі подання відповідної заяви (пункт 291 рішення).

Велика Палата відкрила провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника за заявою захисника в його інтересах і за результатами перегляду дійшла висновку про відсутність в його діях складу адміністративного правопорушення та закрила провадження у справі з цієї підстави. Проте констатований ЄСПЛ характер порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, дають підстави вважати, що їх виправлення можливе шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний апеляційний перегляд справи щодо заявника за статтею 185 КУпАП.

Разом із тим, враховуючи, що події, які були підставою притягнення заявника до адміністративної відповідальності, відбувались 28 травня 2010 року, а строки накладення адміністративного стягнення, передбачені статтею 38 КУпАП, станом на день розгляду справи Великою Палатою закінчилися, застосування такого заходу індивідуального характеру не є доцільним, оскільки скасування рішення суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до цього суду є заходом, який за своєю суттю погіршує правове становище заявника, з огляду на зменшення судом апеляційної інстанції розміру санкції, застосованої до заявника районним судом, з 15 до 9 діб адміністративного арешту.

Відповідно до пункту 7 частини першоїстатті 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю в разізакінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу.

Ця норма КУпАП є імперативною і підлягає застосуванню судами першої та апеляційної інстанцій.Вона не передбачає повноважень суду щодо встановлення обставин вчинення адміністративного правопорушення та наявності вини особи у його вчиненні.

Ураховуючи те, що у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу, судові рішення підлягають скасуванню, заявник відновлює попередній юридичній стан, який він мав до порушення Конвенції.

Таким чином, ЄСПЛ констатував, що втручання в право заявника на свободу мирних зібрань було «встановлено законом» і переслідувало законну мету, але санкції, застосовані до заявника, не були пропорційними переслідуваній законній меті, тобто Судом не було поставлено під сумнів наявність у діях заявника складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185 КУпАП.Також ЄСПЛ констатував порушення статті 6 Конвенції судом апеляційної інстанції і не поставив під сумнів справедливість судового розгляду стосовно заявника в першій інстанції.

З огляду на це вважаємо, що заява захисника Тарахкала М. О. в інтересах ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього підлягала частковому задоволенню. Постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо заявника підлягали скасуванню, а провадження у справі - закриттю у зв`язку із закінченням на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 КУпАП.

Судді Великої Палати

Верховного Суду: Ю. Л. Власов Г. Р. Крет

Д . А. Гудима В. В. Пророк

В. І. Данішевська Л. І. Рогач

Л. Й. Катеринчук

Джерело: ЄДРСР 97451664

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      31 серпня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 903/1030/19
      Провадження № 12-4гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Пількова К. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю
      секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,
      представника відповідача Боднарука Р. І.
      розглянула у судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом фізичної особи-підприємця Лешика Ігоря Івановича (далі - позивач) до Луцької міської ради (далі - відповідач) про визнання поновленим договору оренди землі
      за касаційною скаргою позивача на рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року, ухвалене суддею Гарбарою І. О., та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Філіпової Т. Л., Мельника О. В. і Бучинської Г. Б.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Громадянин придбав майно, для обслуговування якого на п`ять років оформив право оренди комунальною земельною ділянкою. У судовому порядку цей договір був поновлений ще на один такий строк - до 1 липня 2019 року. Через місяць після спливу строку оренди земельної ділянки її орендар з метою оформлення поновлення відповідного договору на тих самих умовах і на той самий строк надав до міської ради проєкт відповідної додаткової угоди. Проте рада відповіла, що оформити таку угоду неможливо без додаткових дій з боку орендаря. А після того, як орендар звернувся знову, - визнала укладення додаткової угоди неможливим.
      2. Орендар вважав, що оскільки він продовжив користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору її оренди, а міська рада впродовж місяця після спливу цього строку не заперечила проти поновлення договору, останній поновився на тих самих умовах і на той самий строк. Тому орендар звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі поновленим на підставі частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV). Мотивував вимогу тим, що продовжує користуватися орендованою земельною ділянкою після спливу строку відповідного договору, проти поновлення якого орендодавець упродовж установленого законом строку не заперечив. Суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили рішення не на користь позивача. Вважали, що він не реалізував право на поновлення договору оренди землі, бо всупереч умовам цього договору та припису частини другої статті 33 Закону № 161-XIV не повідомив орендодавця про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди землі на новий строк.
      3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, має відповісти на два ключові питання: (1) Який порядок поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV? (2) Чи дотримав такого порядку позивач?
      (2) Короткий зміст позовної заяви
      4. 27 грудня 2019 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати поновленим на тих самих умовах на п`ять років (до 1 липня 2024 року) укладений із відповідачем і зареєстрований у Державному реєстрі земель 1 липня 2009 року за № 040907700368 договір оренди землі від 16 червня 2009 року (далі - договір оренди землі), предметом якого є земельна ділянка площею 0,0050 га з кадастровим номером 0710100000:33:016:0034 на вул. Конякіна, 14к у м. Луцьку (далі - земельна ділянка). Мотивував позовну заяву так:
      4.1. 16 жовтня 2008 року позивач придбав за договором купівлі-продажу об`єкт за адресою: м. Луцьк, вул. Конякіна, 14к.
      4.2. 16 червня 2009 року згідно з рішенням відповідача від 27 травня 2009 року № 41/38 позивач уклав із відповідачем договір оренди землі, згідно з яким отримав у користування строком на п`ять років (до 1 липня 2014 року) земельну ділянку.
      4.3. 1 липня 2009 року Волинська регіональна філія Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» зареєструвала цей договір у Державному реєстрі земель за № 040907700368.
      4.4. 22 травня 2019 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення у справі № 903/180/19, згідно з яким поновив договір оренди землі на п`ять років, а саме до 1 липня 2019 року.
      4.5. 2 серпня 2019 року з метою поновлення договору оренди землі на тих самих умовах і на той самий строк позивач направив відповідачеві три примірники додаткової угоди до договору оренди землі. Проте отримав від відповідача лист, у якому той повідомив про необхідність надати додаткові документи, що є необхідними для укладення такої угоди.
      4.6. 28 жовтня 2019 року позивач надав відповідачеві необхідні документи.
      4.7. 19 листопада 2019 року відповідач у листі № 29-19/87/2019 відмовив у підписанні додаткової угоди та повернув позивачеві оригінали поданих документів.
      4.8. За змістом частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV (тут і далі - до зміни редакції цієї статті згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» від 5 грудня 2019 року (далі - Закон № 340-IX), підпункт 8 пункту 8 розділу I якого набрав чинності 16 липня 2020 року) орендар не має повідомляти орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі. Таке поновлення відбувається внаслідок того, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець не заперечує проти поновлення відповідного договору. Пролонгація останнього за відсутності протягом одного місяця після закінчення його строку заперечень орендодавця є обов`язковою. Рішення орендодавця про поновлення договору оренди землі не потрібно. Згода орендодавця вважається отриманою за відсутності його письмових заперечень протягом одного місяця після закінчення дії такого договору, тобто ця згода надається у формі мовчання згідно з частиною третьою статті 205 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      4.9. Відповідач порушив право позивача на поновлення договору оренди землі. Оскільки позивач є власником майна, розміщеного на земельній ділянці, та вчинив дії, необхідні для оформлення права її оренди на новий строк, надати таку ділянку іншим особам на будь-якому правовому титулі неможливо.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      5. 11 лютого 2020 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      5.1. Державна реєстрація права оренди земельної ділянки засвідчує вже набуте право, яке виникло на підставі договору оренди землі. Факт реєстрації права оренди земельної ділянки є лише елементом юридичного складу, за наявності якого виникає таке право, а не підставою його набуття. Тому строк договору оренди землі закінчився 1 липня 2019 року (аналогічні висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 390/612/16-ц, а Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду - у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 917/410/18).
      5.2. Передбачені у частинах першій - п`ятій і шостій статті 33 Закону № 161-XIV підстави для поновлення договору оренди землі не пов`язані між собою. Матеріально-правовою підставою позову позивач визначив частину шосту статті 33 Закону № 161-XIV. Для поновлення відповідного договору на цій підставі необхідна сукупність таких юридичних фактів: орендар належно виконує обов`язки за договором; до закінчення строку останнього він повідомив орендодавця в установлений строк про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову у поновленні договору оренди (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц).
      5.3. Позивач усупереч пункту 8 договору оренди землі та частині другій статті 33 Закону № 161-XIV не повідомив відповідача про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди землі на новий строк. Враховуючи те, що позивач не звертався до відповідача з листом-повідомленням про поновлення відповідного договору, таке переважне право припинилось.
      5.4. У матеріалах справи відсутні докази не тільки звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір продовжити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах, але й докази сплати орендної плати за землю та докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі на строк до 1 липня 2019 року.Тобто позивач не реалізував «право на продовження дії» цього договору та після спливу строку останнього не підтвердив доказами факт продовження користування земельною ділянкою.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      6. 3 червня 2020 року Північно-західний апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою підтримав висновки суду першої інстанції та залишив рішення останнього без змін. Окрім висновків, які навів суд першої інстанції, апеляційний суд зазначив таке:
      6.1. Відповідач не заперечує, що орендар є добросовісним користувачем земельної ділянки, вчасно і у повному обсязі сплачує орендну плату.
      6.2. Цивільні зобов`язання слід належно виконувати. Умови договору оренди землі передбачали обов`язок орендаря до закінчення строку договору звернутися до орендодавця з пропозицією підписати додаткову угоду. Цей обов`язок відповідав приписам статті 33 Закону № 161-XIV. За умови його виконання та наступної пасивної поведінки орендодавця позивач міг би вимагати укладення додаткової угоди, зокрема і через суд.
      6.3. Враховуючи межі апеляційного розгляду, визначені у статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), нема підстав досліджувати докази, які додатково подав позивач, бо він не обґрунтував об`єктивну неможливість їх подання до суду першої інстанції. Ці докази не впливають на висновок про відмову у позові, оскільки у матеріалах справи немає доказів звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах.
      6.4. На висновок про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі на новий строк не впливає те, що позивач не зареєстрував право оренди за цим договором, бо строк останнього визначений у чинному рішенні Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 3 липня 2020 року позивач подав касаційну скаргу, а 21 серпня 2020 року надіслав таку скаргу, врахувавши зауваження, викладені в ухвалі судді Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 27 липня 2020 року про залишення цієї скарги без руху. Просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позову. Скаржиться на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 9 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження на підставі пунктів 1 і 4 частини другої статті 287 ГПК України.
      9. 14 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував необхідністю відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18.
      9.1. Переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк (частини перша - п`ята статті 33 Закону № 161-XIV) потрібно відрізняти від поновлення договору оренди землі (частина шоста статті 33 вказаного Закону). Поновлення договору передбачає продовження договірних відносин після закінчення строку договору оренди землі, коли орендар продовжує користуватися земельною ділянкою та відсутні заперечення орендодавця протягом одного місяця. Цей договір поновлюється на той же строк і на тих самих умовах, що були у ньому передбачені. А переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк передбачає можливість установлення інших, відмінних від існуючих, умов за домовленістю сторін, тобто стосується укладення нового договору оренди землі на новий строк і з новими умовами.
      9.2. Закон ототожнив не поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» і «поновлення договору оренди землі», як вирішила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц та № 159/5756/18, а поняття «укладення договору оренди землі на новий строк» і «поновлення договору оренди землі». Натомість поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» стосується процедури, передбаченої частинами першою - п`ятою статті 33 Закону № 161-XIV.
      9.3. Пов`язування з можливістю поновлення договору оренди землі відповідно до частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV надсилання орендарем листа-повідомлення з проєктом додаткової угоди може зумовлювати труднощі та штучні перепони у реалізації орендарями земель державної чи комунальної власності механізму, передбаченого вказаною частиною, бо орендодавці таких земель здебільшого вирішують питання продовження орендних правовідносин через надання відповідних адміністративних послуг.
      9.4. Розмежування інститутів переважного права на укладення договору оренди землі на новий строк (частини перша - п`ята статті 33 Закону № 161-XIV) і поновлення договору оренди землі (частина шоста цієї статті) забезпечить еволюційний та послідовний підхід до впорядкування практики застосування норм зазначеного Закону під час вирішення відповідної категорії спорів.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      10.1. Суд апеляційної інстанції застосував приписи статті 33 Закону № 161-XIV без урахування висновку щодо їхнього застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18.
      10.2. Приписи статті 33 Закону № 161-XIV передбачають обов`язковість пролонгації договору оренди землі за відсутності заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку цього договору та не вимагають наявності рішення орендодавця про поновлення договору оренди землі. Згода орендодавця вважається отриманою у разі вчинення ним бездіяльності (частина третя статті 205 ЦК України), тобто за відсутності письмових заперечень протягом одного місяця після закінчення строку такого договору.
      10.3. Апеляційний суд звернув увагу на відсутність за місяць до закінчення строку договору оренди землі повідомлення про намір позивача скористатися переважним правом на поновлення цього договору згідно з частинами першою-п`ятою статті 33 Закону № 161-XIV. Але суд не врахував, що позивач вчинив дії, передбачені частиною шостою цієї статті, які є достатньою підставою для поновлення відповідного договору.
      10.4. Суд апеляційної інстанції не виконав вимоги статті 86 ГПК України щодо оцінки доказів, оскільки не оцінив у сукупності такі докази: лист позивача до відповідача від 2 серпня 2019 року; лист відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, в якому він повідомив позивача про необхідність подати для укладення додаткової угоди додаткові документи, надані відповідачу 28 жовтня 2019 року; лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019; довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. 5 листопада 2020 року до суду в електронній формі надійшов відзив відповідача на касаційну скаргу (т. 1, а. с. 207-213).Наступного дня аналогічний за змістом відзив відповідач надіслав суду засобами поштового зв`язку (т. 1, а. с. 229-233). Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Мотивував відзив так:
      11.1. Позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки замість вимоги про визнання договору оренди землі поновленим мав заявити вимогу про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту. Визнання договору оренди землі поновленим є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захисту порушеного права позивача через імперативний припис про обов`язковість оформлення такого поновлення саме шляхом укладення додаткової угоди (див. близькі за змістом висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 4 червня 2019 року у справі № 910/9044/18).
      11.2. Суди попередніх інстанцій мотивували їхні рішення висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суди не врахували викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18 висновок щодо застосування приписів статті 33 Закону № 161-XIV у подібних правовідносинах.
      11.3. Суд першої інстанції правильно вказав, що позивач не підтвердив належними та допустимими доказами факти продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди землі та внесення орендної плати.
      11.4. Крім того, з огляду на предмет і підстави позову необхідно встановити обставини продовження користування позивачем земельною ділянкою. Твердження позивача про те, що відповідач не заперечував добросовісність користування земельною ділянкою та повну сплату орендної плати, не означають, що позивач звільнений від обов`язку доказування цих обставин.
      11.5. Довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 і 20 лютого 2020 року про відсутність у позивача заборгованості зі сплати орендної плати за договором оренди землі позивач подав із порушенням вимог статті 80 ГПК України. Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв ці докази до уваги.
      12. 6 листопада 2020 року до суду в електронній формі надійшли додаткові пояснення відповідача (т. 1, а. с. 220-224) для підтвердження доводів про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Того ж дня аналогічні за змістом додаткові пояснення відповідач надіслав до суду засобами поштового зв`язку (т. 1, а. с. 234-236). Зазначив, що 22 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 159/5756/18, у якій відступила від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17, про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з надсиланням проєкту додаткової угоди для поновлення договору на підставі частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV (аналогічний висновок, від якого в означеній постанові відступила Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду сформулював у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18, яку позивач згадав у касаційній скарзі).
      13. Під час судового засідання представник відповідача просив у задоволенні касаційної скарги відмовити. Звернув увагу на те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного, на його думку, права, а належним способом захисту є звернення до суду з вимогою про визнання укладеною додаткової угоди. Вказав, що за змістом статті 33 Закону № 161-XIV в орендаря є обов`язок завчасно надіслати орендодавцю повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, і невиконання такого обов`язку унеможливлює поновлення договору. Такі доводи обґрунтував висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 159/5756/18. Вважає, що запропонований Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду підхід до тлумачення приписів статті 33 Закону № 161-XIV нівелює означений обов`язок орендаря.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Які наслідки пропуску відповідачем процесуальних строків і межі касаційного перегляду?
      14. Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 295 ГПК України).
      15. Відкриваючи касаційне провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду визначив 5 листопада 2020 року терміном для подання відзиву на касаційну скаргу.
      16. Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником (абзац перший частини другої статті 170 ГПК України). Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта вказаної статті).
      17. Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника). Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника) (частина восьма статті 42 ГПК України).
      18. Тобто, якщо учасник справи чи його представник подає до суду документи в електронній формі, він зобов`язаний їх підписати, використовуючи електронний цифровий підпис. Якщо відповідні документи учасник справи чи його представник належно не підписав, суд повертає їх без розгляду.
      19. 5 листопада 2020 року на електронну адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача (т. 1, а. с. 207-213), а наступного дня - його додаткові пояснення (т. 1, а. с. 220-224). Жоден із цих документів не був скріплений електронним цифровим підписом (т. 1, а. с. 214, 225). Тому Велика Палата Верховного Суду залишає їх без розгляду.
      20. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 118 ГПК України).
      21. 6 листопада 2020 року відповідач надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу та додаткові пояснення (т. 1, а. с. 229-236), аналогічні за змістом до тих, які суд отримав в електронній формі 5 і 6 листопада 2020 року відповідно.
      22. З огляду на те, що відзив на касаційну скаргу відповідач надіслав у паперовій формі після настання терміну, який визначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі про відкриття касаційного провадження від 9 жовтня 2020 року, а також враховуючи відсутність підстав для поновлення пропущеного процесуального строку (стаття 119 ГПК України), Велика Палата Верховного Суду залишає такий відзив без розгляду.
      23. При розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим кодексом (частина перша статті 161 ГПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ята цієї статті).
      24. Відповідач не просив дозволу подати додаткові пояснення, які він надіслав 6 листопада 2020 року, а суд за межами строку для подання відзиву на касаційну скаргу не визнавав їх подання необхідним. Тому ці додаткові пояснення Велика Палата Верховного Суду теж залишає без розгляду.
      25. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).
      26. Велика Палата Верховного Суду переглядає у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
      (2) Оцінка аргументів сторін і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (2.1) Який порядок поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV?
      27. Позивач стверджував, що має право на поновлення договору оренди землі на тих самих умовах і на той самий строк на підставі частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. Суди першої й апеляційної інстанцій з позивачем не погодилися. Велика Палата Верховного Суду їхні висновки щодо вирішення спору підтримує.
      28. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи за потрібне відступити від її висновків, викладених у постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц та № 159/5756/18. Підставою для відступу вважав те, що поновлення договору оренди землі згідно з частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV є автоматичним продовженням вказаного договору на той самий строк і на тих самих умовах, які сторони погодили під час його укладення, без необхідності повідомляти орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі, а також надсилати проєкт додаткової угоди; таке поновлення не вимагає прийняття орендодавцем відповідного рішення, оскільки земельні правовідносини сторони вже врегулювали під час передання земельної ділянки й укладення договору оренди землі, а подальше регулювання закон передбачив у вигляді поновлення цього договору.
      29. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи, зокрема, внесені згідно із Законом № 340-IX зміни до Закону № 161-XIV (доповнення його статтею 32-2 «Поновлення договорів оренди землі» та викладення статті 33 у новій редакції з назвою «Переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк») і до Земельного кодексу України (далі - ЗК України; доповнення його статтею 126-1 «Поновлення договору оренди землі, договору про встановлення земельного сервітуту, договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови»), вважає, що відсутні вагомі підстави для відступу від її висновку стосовно застосування частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV у редакції, яка існувала до її зміни згідно із Законом № 340-IX. Процедура поновлення договору оренди землі та процедура укладення такого договору на новий строк справді мали би відрізнятися, причому у разі поновлення договору мав би існувати спеціальний порядок державної реєстрації права оренди на новий строк. Але стаття 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX вимагала від орендаря саме для поновлення договору оренди землі завчасно надіслати орендодавцеві повідомлення про таке поновлення з проєктом відповідної додаткової угоди, а спеціального порядку державної реєстрації права оренди на новий строк законодавство не передбачало.
      30. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина третя статті 792 ЦК України).
      31. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом (частини перша та дев`ята статті 93 ЗК України).
      32. Стаття 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX мала назву «Поновлення договору оренди землі», тобто була цілком присвячена процедурам такого поновлення. Проте вони за змістом приписів указаної статті відрізнялися від тих, які пропонують застосувати позивач і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. Так, згідно з частиною першою цієї статті по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Таке формулювання зазначеного припису у сукупності з назвою статті 33 Закону № 161-XIV й іншими її приписами не підтверджує доводи позивача та висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду про те, що лише частина шоста цієї статті визначала правила поновлення договору оренди землі, які виключали необхідність вчинення активних дій орендарем. Конструкція статті 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX передбачала можливість поновлення договору оренди землі у порядку реалізації переважного права на укладення цього договору на новий строк.
      33. Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (речення перше частини другої статті 33 Закону № 161-XIV). До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди (частина третя статті 33 цього Закону).
      34. Отже, стаття 33 Закону № 161-XIV прямо передбачала подання орендарем у строки, визначені у частині другій цієї статті, повідомлення саме про поновлення договору оренди землі та проєкт додаткової угоди про таке поновлення.Шляхом надсилання орендодавцю відповідного письмового повідомлення орендар мав завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування земельною ділянкою. А орендодавець, будучи обізнаним із таким наміром, отримував можливість спланувати подальші дії у зв`язку зі спливом строку договору оренди землі, зважити доцільність пошуку інших потенційних орендарів, а за їх наявності - зіставити пропоновані ними умови оренди з умовами, викладеними у проєкті додаткової угоди, яку надав орендар.
      35. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що незалежно від того, чи бажають сторони змінити умови оренди на майбутнє, покладення на орендаря обов`язку з надсилання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проєктом відповідної додаткової угоди до спливу строку цього договору є вигідним для обох сторін і не є надмірно обтяжливим для будь-кого із них. Якщо орендар розраховував на відсутність потенційних орендарів (про яких орендодавець не зобов`язаний повідомляти) та завчасно не надіслав орендодавцеві лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі, а просто продовжив користуватися земельною ділянкою після спливу строку цього договору, він втрачав право оренди та ризикував отримати відмову орендодавця в укладенні нового договору оренди землі.
      36. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина п`ята статті 33 Закону № 161-XIV).
      37. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності) (частина шоста статті 33 Закону № 161-XIV).
      38. Частини п`ята та шоста статті 33 Закону № 161-XIV встановлюють загальне та спеціальне правила продовження орендних правовідносин:
      38.1. Зазагальним правилом, викладеним у частині п`ятій статті 33 Закону № 161-XIV, орендодавець у місячний строк із дня отримання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проєктом відповідної додаткової угоди їх розглядає, за потреби узгоджує з орендарем істотні умови договору, може повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень проти поновлення договору оренди землі, а за відсутності таких заперечень - вирішує поновити договір оренди землі (таке рішення потрібне лише щодо земель державної та комунальної власності) й укладає з орендарем відповідну додаткову угоду.
      38.2. Спеціальне правило, викладене у частині шостій Закону № 161-XIV, розраховане на випадки, коли орендодавець, який отримав від орендаря, наприклад, в останній день строку договору оренди землі лист-повідомлення про поновлення цього договору з проєктом відповідної додаткової угоди, протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві заперечень щодо такого поновлення, а орендар продовжив добросовісно користуватися земельною ділянкою. У такому разі орендодавець позбавлений можливості узгоджувати з орендарем нові істотні умови договору оренди землі, що вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були, без прийняття орендодавцем земель державної та комунальної власності окремого рішення про таке поновлення.
      Порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди землі (за наявності таких заперечень) у відповідь на вчасно відправлений орендарем лист-повідомлення про поновлення цього договору з проєктом відповідної додаткової угоди дає орендареві, який добросовісно продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, підстави розраховувати на поновлення такого договору в силу частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. Інакше кажучи, у такому разі відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як його мовчазну згоду на поновлення цього договору на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені у ньому раніше. Але таке поновлення обов`язково оформляється шляхом підписання сторонами додаткової угоди, а у разі якщо орендодавець цього не робить, - у судовому порядку за вимогою про визнання укладеною додаткової угоди та з фіксацією її повного тексту у резолютивній частині рішення суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18).
      39. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (частина четверта статті 33 вказаного Закону).
      40. Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку (частина восьма статті 33 Закону № 161-XIV). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина одинадцята статті 33 Закону № 161-XIV).
      41. Без укладення додаткової угоди до договору оренди землі завершення процедури поновлення такого договору було неможливим. Така угода має ознаки не тільки зобов`язального, але й речового договору, оскільки засвідчує волю сторін на передання земельної ділянки у тимчасове володіння орендареві на новий строк. Тому зазначена додаткова угода згідно з пунктом 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк. Саме з цією реєстрацією закон пов`язує виникнення права оренди (стаття 125 ЗК України). Тому не можна вважати, що поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, є «автоматичною» пролонгацією орендних правовідносин.
      42. Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує його обов`язки за цим договором; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору (див. постанови від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц, від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18).
      43. Єдиний механізм оформлення продовження орендних відносин, а саме шляхом укладення згаданої у частинах третій, п`ятій - восьмій, одинадцятій статті 33 Закону № 161-XIV додаткової угоди підтверджує змістовну єдність усіх приписів цієї статті. Тому помилковим є висновок суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про те, що передбачені у частинах першій - п`ятій і шостій статті 33 Закону № 161-XIV підстави для поновлення договору оренди землі не пов`язані між собою.
      44. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Закон № 340-ІХ суттєво змінив підхід до продовження орендних відносин. Він чітко розмежував зміст понять «поновлення договору оренди землі» та «переважне право орендаря на укладення договору оренди на новий строк», доповнивши ЗК України статтею 126-1 «Поновлення договору оренди землі, договору про встановлення земельного сервітуту, договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови», Закон № 161-XIV - статтею 32-2 «Поновлення договорів оренди землі», яка відсилає до статті 126-1 ЗК України, та виклавши статтю 33 Закон № 161-XIV у новій редакції з назвою «Переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк» (тобто приписи цієї статті незастосовні до поновлення договорів оренди землі). У частині зазначених змін і доповнень Закон № 340-ІХ набрав чинності 16 липня 2020 року.
      45. За змістом приписів статті 126-1 ЗК України можливість поновлення договору оренди землі має бути чітко передбачена у цьому договорі та підпорядкована низці умов. Таке поновлення не можна передбачати у договорах оренди земельних ділянок державної та комунальної власності, крім випадків, якщо на таких ділянках розташовані будівлі або споруди, які перебувають у власності користувача або набувача права користування відповідною ділянкою (див. частину першу вказаної статті). За наявності у договорі оренди землі умови щодо його поновлення після закінчення строку, на який його уклали сторони, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах без вчинення сторонами письмового правочину про його поновлення. Останнє можливе у разі відсутності заяви однієї зі сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Таку заяву сторона договору може подати до вказаного реєстру не пізніш як за місяць до дати закінчення договору оренди землі (див. частини другу та третю статті 126-1 ЗК України).
      46. Наведені законодавчі зміни спрямовані на впорядкування інститутів поновлення договорів оренди землі та переважного права орендаря на укладення цього договору на новий строк задля удосконалення регулювання відносин орендаря й орендодавця земельної ділянки. Проте такі зміни не спростовують наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування приписів статті 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX.
      (2.2) Чи дотримав позивач порядку поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV?
      47. Спірні правовідносини виникли через відмову відповідача поновити договір оренди землі після спливу його строку. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, хоч і з дещо відмінною мотивацією.
      47.1. Суд першої інстанції вважав, що оскільки в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до відповідача за 30 днів до спливу строку договору оренди землі з листом про поновлення такого договору, відсутні докази сплати орендної плати, а також докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі строком до 1 липня 2019 року, то позивач не реалізував право на поновлення договору оренди землі та не підтвердив продовження користування земельною ділянкою після спливу строку цього договору.
      47.2. Суд апеляційної вважав, що у задоволенні позову слід відмовити через відсутність у матеріалах справи доказів звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення строку договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах.
      48. Велика Палата Верховного Суду погоджується з відмовою у задоволенні позову за обставин, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, а саме:
      48.1. 16 червня 2009 року відповідач уклав із позивачем договір оренди землі, за умовами якого перший надав, а другий прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для обслуговування критої зупинки транспорту з торговим павільйоном (пункти 14 договору). Сторони уклали цей договір на 5 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право на його поновлення на новий строк. Для цього орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8 договору оренди землі). Орендодавець зобов`язаний у місячний строк з дня надходження клопотання орендаря розглянути питання про продовження дії договору (пункт 28 договору оренди землі). Договір припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено (пункт 36 договору оренди землі).
      48.2. 1 липня 2009 року вказаний договір був зареєстрований за № 040907700368 і діяв до 1 липня 2014 року.
      48.3. 22 травня 2019 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення у справі № 903/180/19, згідно з яким визнав поновленим договір оренди землі на тих самих умовах строком на п`ять років до 1 липня 2019 року. Це судове рішення набрало законної сили 18 червня 2019 року.
      48.4. 1 липня 2019 року строк договору оренди землі сплив.
      48.5. 2 серпня 2019 року позивач звернувся до відповідача з клопотанням, в якому просив укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, оскільки відповідач не висловив заперечень проти цього протягом місяця після закінчення дії договору.
      48.6. 19 листопада 2019 року відповідач направив позивачеві лист, в якому зазначив, що останній не виконав вимог, викладених у листі відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, а саме: не зареєстрував право оренди земельної ділянки на підставі рішення Господарського суду Волинської області від 22 травня 2019 року у справі № 903/180/19 і не подав документів для скасування рішення відповідача від 26 липня 2017 року № 29/50 «Про надання фізичній особі-підприємцю Лешику І. І. дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на вул. Конякіна, 14к», яке не можна виконати, бо договір оренди землі поновлений на новий строк, а за наявності цього рішення управління земельних ресурсів відповідача не може підготувати проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі.
      49. За змістом приписів статті 33 Закону № 161-XIV обов`язок підготувати проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі був покладений на орендаря. Рішення відповідача від 26 липня 2017 року № 29/50 не перешкоджало у такій підготовці ні орендареві, ні орендодавцеві, якби останній мав намір зробити орендареві відповідну пропозицію.
      50. Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач усупереч вимогам частини другої статті 33 Закону № 161-XIV і пункту 8 договору оренди землі не повідомив відповідача за 30 днів до спливу строку цього договору про намір його поновити, Велика Палата Верховного Суду з висновком судів про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі за частиною шостою статті 33 вказаного Закону погоджується.
      51. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції звернув увагу на те, що позивач не надав докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі на строк до 1 липня 2019 року. На думку апеляційного суду, те, що позивач не зареєстрував таке право після набрання 18 червня 2019 року законної сили рішенням суду у справі № 903/180/19, не впливає на висновок про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі на новий строк. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що станом на час набрання законної сили рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 діяли приписи статті 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з частиною першою якої реєстраційні дії на підставі рішень судів проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень, без подання відповідної заяви заявником (позивачем). Якщо Державна судова адміністрація України не забезпечила згідно з частиною другою статті 31-1 зазначеного Закону передачу до Державного реєстру прав примірника рішення Господарського суду Волинської області від 22 травня 2019 року у справі № 903/180/19, чи державний реєстратор усупереч частині третій цієї статті не вчинив належні реєстраційні дії на підставі відповідного судового рішення, негативні наслідки не можна покладати на сторону, на користь якої таке рішення ухвалив суд.
      52. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим застосування судом першої інстанції висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 390/612/16-ц, для обгрунтування того, що відсутність державної реєстрації права оренди земельної ділянки не впливає на можливість поновлення такого права. У зазначеній постанові такого висновку немає.
      53. Зауваження суду першої інстанції про те, що позивач не надав докази сплати орендної плати за землю та докази продовження користування тією земельною ділянкою, на якій розміщений належний йому на праві власності об`єкт, після спливу строку договору оренди землі, Велика Палата Верховного Суду оцінює критично. У разі правомірного знаходження на земельній ділянці належного особі на праві власності об`єкта нерухомості надання цієї ділянки в оренду іншим особам неможливе. Апеляційний суд вказав, що відповідач не заперечує добросовісність користування орендарем земельною ділянкою, а також вчасність і повноту внесення орендної плати.
      54. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 37-38)). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).
      55. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 ЦК України).
      56. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (абзац перший частини другої статті 120 ЗК України).
      57. З урахуванням наведених приписів у разі наявності в особи права власності саме на об`єкт нерухомості відсутність підстав для поновлення договору оренди землі за частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV не може бути перешкодою для реалізації такою особою права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування її об`єкта, а також для оформлення відповідних договірних відносин щодо цієї ділянки.
      (2.3) Щодо інших доводів позивача та відповідача
      58. Позивач стверджував, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги статті 86 ГПК України, оскільки не дослідив в сукупності такі докази: адресований відповідачу лист позивача від 2 серпня 2019 року; лист відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, в якому він повідомив позивачеві про необхідність подати додаткові документи для укладення додаткової угоди; лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019; довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14.
      59. Апеляційний суд зазначив, що немає підстав досліджувати докази, які додатково в апеляційній інстанції подав позивач, бо останній не пояснив, чому не міг їх подати до суду першої інстанції. Водночас апеляційний суд констатував, що ці докази не впливають на висновок про відмову у позові, бо позивач не звернувся до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір. Велика Палата Верховного Суду з цим погоджується.
      60. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 86 ГПК України). Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (речення друге частини другої вказаної статті).
      61. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 269 ГПК України).
      62. Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою (т. 1, а. с. 68-73), позивач долучив до неї копію листа відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019 (т. 1, а. с. 74) та оригінали довідок Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 (т. 1, а. с. 75) і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14 (т. 1, а. с. 76), а також спробував обґрунтувати неможливість подання деяких із цих документів до суду першої інстанції. Так, причиною неподання до суду першої інстанції листа відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019 позивач вказав відсутність у нього примірника цього листа та необхідність отримання його копії; неподання довідок податкового органу для підтвердження відсутності заборгованості з внесення орендної плати мотивував необхідністю виправлення описки у довідці, яку він отримав 7 лютого 2020 року. Зазначив, що лише 20 лютого 2020 року отримав довідку, в якій не було описки, але не пояснив, чому не подав до суду першої інстанції довідку Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року з поясненням наявності у ній описки у році видачі. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд недосконало мотивував відмову дослідити докази, які позивач подав в апеляційній інстанції. Але оскільки позивач не виконав умови договору оренди землі та статті 33 Закону № 161-XIV щодо поновлення такого договору, правильним є висновок апеляційного суду про те, що означені докази, як і витяг із нормативної грошової оцінки на земельну ділянку та документи, які позивач називає «невід`ємними додатками до угоди», не впливають на загальний висновок про необґрунтованість позову.
      63. З огляду на зміст постанови суду апеляційної інстанції необґрунтованим є і довід позивача про те, що цей суд не оцінив лист, адресований відповідачу, від 2 серпня 2019 року та лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019.
      64. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованою скаргу позивача на те, що суди першої й апеляційної інстанцій не застосували викладений у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18 висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду щодо застосування частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. У постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі для поновлення цього договору за частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV. Тому суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано не застосували вказаний висновок, яким позивач мотивував касаційну скаргу.
      65. Під час судового засідання відповідач вказав, що позовна вимога про визнання договору оренди землі поновленим є неефективним способом захисту. Мотивував висновками, викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 4 червня 2019 року у справі № 910/9044/18 про визнання договору оренди землі поновленим на той самий строк і на тих самих умовах. У тій постанові суд виснував, що належним способом захисту у спірних правовідносинах є вимога про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту, бо вимога про визнання договору оренди землі поновленим не забезпечує захист порушеного права позивача через обов`язковість оформлення поновлення договору оренди землі саме шляхом укладення додаткової угоди. Велика Палата Верховного Суду з цими доводами відповідача погоджується.
      66. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
      67. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).
      68. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14)).
      69. Якщо орендодавець відмовляється укласти чи ухиляється від укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов`язковість якої визначена у частині восьмій статті 33 Закону № 161-XIV, то належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною такої угоди з викладенням її змісту у резолютивній частині судового рішення (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (пункти 65-67) і від 29 травня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (пункти 76-77)).
      70. Позивач звернувся до суду за захистом права на поновлення договору оренди землі з вимогою визнати такий договір поновленим на тих самих умовах, тобто обрав неефективний спосіб захисту права, яке, до того ж, як встановлено вище, відповідач не порушив.
      (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (3.1) Щодо суті касаційної скарги
      71. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення(пункт 1 частини першої статті 308 ГПК України).
      72. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 309 ГПК України).
      73. Беручи до уваги наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права та встановлені недоліки оскаржених судових рішень, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року є правильними по суті та законними. Тому у задоволенні касаційної скарги позивача слід відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (3.2) Щодо судових витрат
      74. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо суті касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      Керуючись частинами першою та другою статті 300, пунктом 1 частини першої статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Лешика Ігоря Івановича залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      К. М. Пільков
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 99890781
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 вересня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 816/228/17
      Провадження № 11-109апп21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О.,Британчука В. В.,Власова Ю. Л.,Гриціва М. І.,Гудими Д. А.,Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С.,Князєва В. С., Крет Г. Р.,Лобойка Л. М., Пількова К. М.,Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Квант сервіс» до Головного управління Державної фіскальної службиу Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу
      за касаційною скаргою Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області) на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року (суддя Удовіченко С. О.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року (судді Перцова Т. С., Дюкарєва С. В., Жигилій С. П.),
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Квант сервіс» (далі - ТОВ «НВП «Квант сервіс»)звернулось до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області(далі - ГУ ДФС у Полтавській області), в якому просило:
      - визнати протиправним та скасувати наказ від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс»;
      - визнати недійсним акт від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства.
      На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що при направленні наказу про проведення перевірки відповідач повинен був зазначити адресу ТОВ «НВП «Квант сервіс», яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань, проте на порушення вимог Податкового кодексу України (далі - ПК) повідомлення та наказ про проведення перевірки направлені за іншою адресою. Вчинене контролюючим органом процедурне порушення вплинуло на можливість платника податків бути присутнім під час проведення перевірки та надавати пояснення і документи з питань, щодо яких проводилась перевірка.
      Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 1 березня 2017 року закрив провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним акта ГУ ДФС у Полтавській області від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період із 1 січня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період із 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки» у зв`язку з тим, що вказані позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року, визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДФС у Полтавській області від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» (код за ЄДРПОУ 37667365)».
      Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення, дійшли висновку про те, що оскільки відповідач не довів правомірності прийнятого наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ НВП «Квант сервіс» (код ЄДРПОУ 37667365)», то наявні підстави для визнання його протиправним та скасування.
      Ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що направлення документів про проведення перевірки платника податків контролюючим органом за іншою адресою, відмінною від зазначеної як місцезнаходження юридичної особи в статутних документах, призвело до несвоєчасного повідомлення контролюючим органом платника податків про строки проведення перевірки. Таким чином, вчинені контролюючим органом процедурні порушення вплинули на можливість платника податків захистити свої права під час проведення спірної перевірки, зокрема щодо надання відомостей про обставини спірних господарських операцій.
      При цьому суди послались на правову позицію щодо застосування норм матеріального права, викладену колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), згідно з якою ПК з метою дотримання балансу публічних і приватних інтересів встановлені певні умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.
      Не погодившись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ГУ ДФС у Полтавській області подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення судів і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні судових рішень не дотримано вимог матеріального та процесуального права, не враховано всіх фактичних обставин, що мають значення для вирішення спору.
      ГУ ДФС у Полтавській області зазначає, що оскаржуваний наказ про проведення перевірки направлявся за адресою ліквідатора, а тому обов`язок щодо належного повідомлення платника про проведення перевірки ним виконаний. Наполягає на тому, що спірний наказ реалізований, а відтак відсутні правові підстави для його скасування.
      На час розгляду справи відзиву від позивача не надходило.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДФС у Полтавській області.
      1 березня 2018 року справу в порядку, передбаченому підпунктом 4 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року; далі - КАС), передано до Верховного Суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 4 березня 2021 року на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Зазначене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду обґрунтовано наявністю виключної правової проблеми, яка полягає у з`ясуванні питання про те, чи є наказ про призначення перевірки окремим та самостійним актом індивідуальної дії, який у період своєї чинності впливав на права та обов`язки платника податків, суттєво їх порушуючи.
      Саме з таких мотивів колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги про неможливість скасування в судовому порядку спірного наказу з огляду на факт вичерпання ним своєї дії та допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс».
      На переконання колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, судові рішення у цій справі, про перегляд яких контролюючий орган подав касаційну скаргу, є правильними по суті, вони відповідають критеріям законності та обґрунтованості. Порушень норм процесуального права, які б призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, судами також не допущено.
      Підстав для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження в справі або залишенням позову без розгляду (стаття 354 КАС) колегією суддів теж не встановлено.
      Також немає підстав визначених у статті 351 КАС для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, як і визначених у статті 353 КАС підстав для скасування судових рішень з направленням справи для продовження розгляду або на новий розгляд.
      На етапі касаційного перегляду цієї справи колегією суддів не встановлено підстав, наведених у статтях 351, 353 КАС (перелік яких є вичерпним), наявність яких мала б наслідком скасування судових рішень першої та/або апеляційної інстанцій.
      Проте колегія суддів зазначає, що на час касаційного перегляду справи вона не може оминути наявності правового висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 22 лютого 2020 року, одним зі спірних у якій було питання щодо можливості скасування наказу про призначення перевірки після її проведення (справа № 826/17123/18) й ухвалення рішення, яке йому суперечитиме.
      У цьому рішенні судова палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду фактично відступила від попередньої практики Верховного Суду про те, що саме на етапі допуску до перевірки суб`єкт господарської діяльності може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного здійснення податкового контролю щодо себе; водночас допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні та проведенні відповідної виїзної або фактичної перевірки.
      Разом з тим у вказаному рішенні констатовано, що в разі якщо контролюючим органом була проведена перевірка на підставі наказу про її проведення і за наслідками такої перевірки прийнято податкові повідомлення-рішення чи інші рішення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження після допуску платником податків посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки не є належним способом захисту права платника податків, оскільки подальше скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права. За висновком судової колегії, належним способом захисту порушеного права платника податків у такому випадку є саме оскарження рішення, прийнятого за результатами перевірки.
      Колегія суддів дійшла висновку, що така ситуація й має ознаки виключної правової проблеми й потребує вирішення на рівні Великої Палати Верховного Суду.
      З огляду на викладене Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 31 березня 2021 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, у зв`язку з отриманням відомостей про винесення судового рішення про порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи - ТОВ «НВП «Квант сервіс»
      ГУ ДФС у Полтавській області на підставі підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.7 пункту 78.1, пункту 78.2 статті 78, статті 79 ПК та пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 28 грудня 2014 року № 71-VII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» видано наказ від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП Квант сервіс».
      Згідно із цим наказом призначено проведення невиїзної документальної перевірки
      ТОВ «НВП Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 березня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки терміном 5 робочих днів з 17 жовтня 2016 року.
      Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, наданого податковим органом на обґрунтування правомірності своїх дій, цей наказ надіслано адресату - арбітражному керуючому - ліквідатору ТОВ «НВП «Квант сервіс» Бугаєнку А. А. на адресу: вул. Нечуя-Левицького, 5, м. Полтава. Поштове відправлення за номером 3600015428390 вручене одержувачу 17 жовтня 2016 року.
      Водночас відповідно до статутних документів ТОВ «НВП «Квант сервіс» місцезнаходження юридичної особи визначено за адресою: вул. Конституції, 13, м. Полтава, 36020.
      За наслідками реалізації наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» відповідачем проведено позапланову невиїзну документальну перевірку ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 січня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки, за результатами якої складено акт від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365.
      У подальшому у зв`язку з виявленими контролюючим органом у ході перевірки порушеннями податкового законодавства на підставі акта перевірки ГУ ДФС у Полтавській області прийнято податкове повідомлення-рішення від 21 листопада 2016 року № 0005201404.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на таке.
      Велика Палата Верховного Суду наголошує, що касаційний перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС).
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС).
      Правовідносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
      Пунктом 75.1 статті 75 ПК (тут та надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
      Згідно з пунктом 79.1 статті 79 ПК документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності підстав для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.
      Як убачається зі змісту спірного наказу про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки, підставою для його прийняття зазначено, зокрема, підпункт 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК.
      Відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності обставин, коли розпочато процедуру реорганізації юридичної особи (крім перетворення), припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, закриття постійного представництва чи відокремленого підрозділу юридичної особи, в тому числі іноземної компанії, організації, порушено провадження у справі про визнання банкрутом платника податків або подано заяву про зняття з обліку платника податків.
      Посадові та службові особи контролюючих органів зобов`язані, зокрема, дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій (підпункти 21.1.1, 21.1.4 пункту 21.1 статті 21 ПК).
      Глава 8 розділу ІІ ПК визначає види перевірок, які можуть бути проведені контролюючими органами, а також порядок та процедуру їх проведення. Зокрема, встановлюється чітке розмежування щодо порядку допуску до виїзних та невиїзних перевірок, а також щодо місця проведення зазначених перевірок.
      При цьому приписи ПК в цій частині установлюють і певні правила поведінки при здійсненні перевірки як для суб`єкта владних повноважень, так і для платника податків, чітке дотримання яких вимагається задля забезпечення балансу між публічними і приватними інтересами.
      Допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної планової / позапланової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу. Документальна планова / позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу (пункт 77.6 статті 77, пункт 78.5 статті 78 ПК).
      Стаття 79 ПК визначає особливості проведення документальної невиїзної перевірки.
      Пунктом 79.2 цієї статті встановлено, що документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.
      Варто зазначити, що право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду перевірки. Реалізація такого права за відсутності обов`язку в контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою.
      Відповідно до пункту 79.3 статті 79 ПК присутність платників податків під час проведення документальних невиїзних перевірок не обов`язкова.
      Незважаючи на необов`язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній все ж має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК, відповідно до якого платник податків має право бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.
      За наявності письмового звернення платника податків замість документальної невиїзної перевірки може проводитися документальна виїзна перевірка (пункт 79.5 статті 79 ПК).
      Отже, у посадових осіб контролюючого органу виникає право на проведення документальної позапланової невиїзної перевірки за сукупності двох умов: наявності визначених законом підстав для її проведення (правова підстава) та надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки (формальна підстава).
      При цьому абзац другий пункту 79.2 статті 79 ПК визначає, що виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.
      Положення статті 19 Конституції України встановлюють, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 55 Конституції України).
      Право на судовий захист відображене і в частині першій статті 5 КАС, відповідно до якої кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
      Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені у статті 2 КАС.
      З урахуванням наведеного колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла таких висновків: аналізованими нормами ПК з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів установлено умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.
      Щодо вимоги про визнання протиправним та скасування наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 колегія суддів Великої Палати Верховного Суду зазначає таке.
      Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС визначено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
      В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що «… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».
      У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акта індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.
      Отже, у разі якщо контролюючий орган був допущений до проведення перевірки на підставі наказу про її проведення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження не є належним та ефективним способом захисту права платника податків, оскільки скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права.
      Неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки.
      При цьому підставами для скасування таких рішень є не будь-які порушення, допущені під час призначення і проведення такої перевірки, а лише ті, що вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та відповідно на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення.
      Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду не погоджується із позицією судів попередніх інстанцій у частині задоволення позову про протиправність наказу щодо призначення перевірки від 10 жовтня 2016 року № 1336, оскільки такий спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      При цьому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14).
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
      Слід зауважити, що хоча Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі саме на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, суд роз`яснив, що такі позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку жодного судочинства, відтак звернення із заявою про передачу справи не зможе бути розглянуте і вирішене судом.
      Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області) задовольнити частково.
      2. Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженнюне підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      В. С. Князєв
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС постанова оформлена суддею
      Князєвим В. С.
      Джерело: ЄДРСР 100022843
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 вересня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 1-421/10
      Провадження № 13-35зво21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Крет Г. Р.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Дегтяр Л. О.,
      заявника ОСОБА_1 ,
      захисника (у режимі відеоконференції) Черкаса В. М.,
      прокурора Антонець О. В.
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      встановила:
      Зміст оскаржених рішень національних судів і встановлені обставини справи
      1. Вироком Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 369 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.
      2. ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, дізнавшись від потерпілого ОСОБА_2 про його затримання працівниками міліції за підозрою у вчиненні злочину у період з 25 січня по 06 лютого 2006 року, з метою використати вказані обставини в особистих корисливих цілях і заволодіти шляхом обману та зловживання довірою чужим майном - грошовими коштами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в сумі 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грн, вчинив підбурювання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до давання хабаря через нього посадовим особам прокуратури та суду.
      3. 06 лютого 2006 року в 13:55 в приміщенні нотаріальної контори, що знаходиться у м. Маріуполі по проспекту Будівельників, 141, ОСОБА_1 , зловживаючи довірою потерпілих, не маючи наміру передавати вказану суму коштів посадовим особам правоохоронних органів, вчинив замах на незаконне заволодіння майном потерпілих, отримавши від ОСОБА_3 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грнта є великим розміром, проте довести до кінця свій злочинний умисел не зміг з підстав, що не залежали від його волі, оскільки був затриманий працівниками правоохоронних органів.
      Зміст рішення Європейського суду з прав людини
      4. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 17 грудня 2020 року у справі «Карташов проти України» (заява № 66362/11), яке набуло статусу остаточного 17 березня 2021 року (далі - рішення), констатовано порушення судом першої інстанції пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
      5. Констатувавши відповідне порушення, Суд виходив із того, що під час постановлення щодо заявника обвинувального вироку вирішальне значення мали показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (оскільки у кримінальній справі вони були у статусі потерпілих, то надалі по тексту застосовуватиметься термін «потерпілі»), які були єдиними безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник, а, після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи, інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, не було (пункт 36 рішення).
      6. Склад суду першої інстанції повністю змінився, і новий склад жодного з потерпілих не допитав (пункт 37 рішення).
      7. Оцінюючи причини неявки потерпілих у судове засідання, ЄСПЛ зазначив, що головною причиною була їхня відмова давати показання. Це було їхнє право згідно з національним законодавством (пункти 24 і 25), і тому суд першої інстанції не міг змусити їх давати показання. Також Суд не погодився з тим, що повне звільнення від обов`язку давати показання, яке національне законодавство надає потерпілим тільки з огляду на їхній офіційний процесуальний статус, було вагомою причиною з точки зору Конвенції. Як зазначив Суд, у цій справі не було наведено жодних конкретних причин для звільнення потерпілих від обов`язку давати показання (пункт 38 рішення).
      8. Навіть якщо суд згідно з національним законодавством не міг примусити потерпілих давати показання, суддя, яка повторно розглядала справу, не пояснила, чому, незважаючи на незрозуміле ухилення потерпілих від надання показань, вона все одно була готова покладатися на їхні попередні показання, хоча ніколи не бачила їх особисто (пункт 39 рішення).
      9. З огляду на принципову зміну у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      10. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 3 600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
      Позиція заявника й інших учасників судового провадження
      11. У заяві про перегляд судових рішень заявник, на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» порушення національними судами пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо нього, ставить питання про скасування вироку і ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд. На обґрунтування своїх вимог наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      12. У судовому засіданні заявник та його захисник підтримали позицію, викладену у заяві.
      13. Прокурор вважав за необхідне задовольнити заяву частково, скасувати ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Позиція Великої Палати та мотиви ухвалення постанови
      14. Держава Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      15. Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною.
      16. Главою 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру.
      17. Згідно зі статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      18. Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      -коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      19. Згідно з послідовною практикою ЄСПЛ необхідним елементом справедливості судового провадження є наявність в обвинуваченого можливості реалізувати своє право за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції шляхом безпосереднього допиту свідка в присутності судді, який ухвалює остаточне рішення у справі.
      20. ЄСПЛ зазвичай констатує порушення принципу безпосередності у випадках, коли склад суду повністю змінювався, однак новий склад суду не допитував свідків обвинувачення (пункти 49-50 рішення від 12 березня 2020 року у справі «Черніка проти України»; пункти 35-38 рішення від 25 липня 2019 року у справі «Сванідзе проти Грузії»; пункти 44-48 рішення від 07 березня 2017 року у справі «Церовшек та Божичнік проти Словенії»; пункти 70-73 рішення від 21 квітня 2009 року у справі «Гутеан проти Румунії»).
      21. Водночас відповідно до сформованих ЄСПЛ правових позицій сам по собі факт використання національним судом як допустимих доказів показань свідків без допиту їх у судовому засіданні не є безумовною підставою для визнання судового провадження несправедливим. Для оцінки в означених випадках процедури розгляду справи з точки зору дотримання вимог статті 6 Конвенції Суд розробив загальні критерії, зміст яких викладено в рішеннях у справах «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» від 15 грудня 2011 року (пункти 119-147), «Шачашвілі проти Німеччини» від 15 грудня 2015 року (пункти 110-131), «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року (пункти 74-76).
      22. Наведені критерії полягають у з`ясуванні таких питань: чи існували достатні підстави для неявки свідка в судове засідання та визнання допустимими доказами показань відсутнього свідка; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження, достатньо вагомою, щоб визнання їх допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони; чи існували достатні врівноважуючі фактори, в тому числі надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв`язку з неможливістю перевірки показань у судовому засіданні (рішення у справах «Шачашвілі проти Німеччини», «Черніка проти України»).
      23. Розкриваючи коло врівноважуючих факторів, Суд до їх числа відносить заходи, здатні забезпечити справедливу та належну оцінку достовірності показань (пункт 75 рішення у справі «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року). Одним з таких урівноважуючих заходів ЄСПЛ визнає можливість допиту стороною захисту свідка, котрий у подальшому не з`явився в судове засідання, під час досудового слідства в ході процесуальних дій, зафіксованих із застосуванням відеозапису (пункт 130 рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини»; пункти 19, 50 рішення у справі «Чмура проти Польщі» від 03 квітня 2012 року).
      24. Сформовані практикою ЄСПЛ правила реалізації права обвинуваченого за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції узгоджуються з нормами національного кримінально-процесуального закону, які діяли на час розгляду судом справи і постановлення вироку.
      25. Зокрема, відповідно до закріплених у статті 257 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) принципів безпосередності й усності судового розгляду суд першої інстанції при розгляді справи повинен був безпосередньо дослідити докази, в тому числі допитати свідків.
      26. Відповідно до статті 308 КПК 1960 року потерпілий допитувався за правилами допиту свідків. Загальний порядок допиту свідка встановлювався статтями 302, 303 цього Кодексу.
      27. Як виняток із загального правила щодо необхідності безпосереднього допиту свідка в судовому засіданні, відповідно до статті 306 КПК 1960 року, виключно у випадках, передбачених законом передбачалось оголошення судом показань свідка, даних під час досудового слідства. Згідно з пунктом 2 частини першої зазначеної статті в разі неприбуття свідка до суду дослідження його показань, даних слідчому, прокурору, допускалося лише в разі, якщо явка цієї особи з тих або інших причин неможлива. Поважними причинами, що зумовлюють таку неможливість, могли визнаватися обставини, які об`єктивно перешкоджали свідку з`явитися в судове засідання впродовж тривалого часу, - тяжка хвороба, смерть, переїзд за кордон на постійне проживання, війна, стихійне лихо, інша надзвичайна ситуація тощо.
      28. Хоч оцінка конкретних обставин як поважних чи неповажних причин неприбуття особи й залежно від цього - прийняття рішення про оголошення її показань, даних на попередній стадії процесу, чи забезпечення безпосереднього сприйняття свідчень становили дискреційні повноваження суду, однак існування відповідних обставин належало до предмета перевірки під час судового розгляду і мало підтверджуватися доказами. В інших випадках неприбуття свідка суд зобов`язаний був діяти відповідно до вимог статей 70, 71 КПК 1960 року, тобто вживати визначених цими статтями заходів для його допиту в судовому засіданні, в тому числі шляхом примусового приводу і притягнення до відповідальності за неявку до суду без поважних причин.
      Правові наслідки конвенційних порушень, констатованих ЄСПЛ у цій справі
      29. Рішення ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» набуло статусу остаточного згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції.
      30. Зазначене рішення спонукає до висновку, що в основі визнаного ЄСПЛ порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат судового провадження щодо ОСОБА_1 і є підставами для нового розгляду справи з метою відновлення порушених прав заявника.
      31. Зокрема, як убачається з вироку і взято до уваги Судом, в основу висновків суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, за які його засуджено, було покладено показання потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
      32. Однак показань жодної із наведених осіб суд, який постановив оскаржуваний вирок, безпосередньо не дослідив. Для забезпечення явки цих осіб суд неодноразово виносив постанови про їх примусовий привід. Однак відповідні судові доручення правоохоронними органами виконані не були, і вжиття уповноваженими службовими особами всіх необхідних і можливих заходів для їх виконання з матеріалів справи не вбачається. Обставин, які б об`єктивно унеможливлювали прибуття до суду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , під час судового розгляду встановлено не було.
      33. Натомість на підставі статті 306 КПК 1960 року в судовому засіданні лише були оголошені їх показання, дані під час досудового слідства, в тому числі на очних ставках із заявником. Сторона захисту спочатку не заперечувала проти оголошення показань вказаних осіб, але після цього, через виявлені суперечності, наполягала на їх виклику і допиті. Однак, судом першої інстанції було відмовлено в задоволенні відповідного клопотання (т. 4, а. с. 204).
      34. Наведене свідчить про те, що суд не використав усіх процесуальних можливостей для допиту ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні. ЄСПЛ наголошує, що за відсутності доказів поважних причин неприбуття вказаних осіб суд без достатніх підстав обмежився оголошенням їх показань під час досудового слідства (пункти 36 - 39 рішення).
      35. За таких обставин Суд акцентував увагу, що після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи не було інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, які вказували, що заявник вимагав та отримав гроші для надання хабаря, тому вирішальне значення під час ухвалення обвинувального вироку мали показання потерпілих. Саме ці особи були безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник (пункт 36 рішення).
      36. Дослідження на підставі статті 306 КПК 1960 року раніше даних показань свідків позбавило сторону захисту можливості взяти участь у їх допиті. Тоді як реалізація відповідного права забезпечила би стороні захисту можливість поставити свідкам запитання з урахуванням усіх інших доказів, з`ясувати чи уточнити обставини, що могли викликати сумніви, в тому числі зумовлені розбіжностями між ними.
      37. З огляду на викладене, як констатував Суд, принципова зміна у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      Спосіб виправлення допущених порушень
      38. Як убачається з матеріалів справи, у своїй апеляційній скарзі захисник Черкасс В. М. в інтересах засудженого ОСОБА_1 як на підстави для скасування вироку посилався, серед іншого, на неповноту судового слідства й істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону. Зокрема, вказував, що суд першої інстанції, обмежившись оголошенням показань потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , даних під час досудового розслідування та судового розгляду у іншому складі колегії суддів, безпосереднього їх не допитав, у задоволенні клопотання засудженого про їх виклик до суду та допит - відмовив (т. 4, а. с. 241 - 251).
      39. За змістом пункту 1 частини першої статті 367 та пункту 1 частини другої статті 368 КПК 1960 року неповнота судового слідства, у тому числі коли не були допитані певні особи, виступала підставою для зміни або скасування вироку в апеляційному порядку.
      40. Згідно з частиною третьою статті 358 КПК 1960 року суд апеляційної інстанції був уповноважений визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, коли буди підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно, а відповідно до частини п`ятої статті 362 цього Кодексу зазначений суд був уповноважений проводити судове слідство за правилами глави 26 цього Кодексу щодо тієї частини вироку, законність і обґрунтованість якої оспорювалась в апеляції.
      41. Таким чином, з огляду на вимоги апеляційної скарги захисника та повноваження суду апеляційної інстанції, вказаний суд мав можливість усунути допущені судом першої інстанції порушення шляхом проведення судового слідства на підставах і в порядку, встановлених частиною третьою статті 358, частиною п`ятою статті 362 КПК 1960 року.
      42. Проте, незважаючи на допущену місцевим судом неповноту судового слідства у зв`язку з незабезпеченням допиту потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , апеляційний суд не вжив заходів для усунення порушень вимог кримінально-процесуального закону судом першої інстанції.
      43. Всупереч вимогам частини другої статті 377 КПК 1960 року, залишаючи апеляційну скаргу захисника без задоволення, суд апеляційної інстанції не навів переконливих мотивів відповідних висновків, які б узгоджувалися з положеннями статей 257, 306 цього Кодексу щодо безпосередності, усності процесу й допустимості оголошення раніше даних потерпілим показань виключно в разі об`єктивної неможливості його явки.
      44. Не дав належної оцінки відповідним аргументам сторони захисту, що були наведені у касаційній скарзі, і суд касаційної інстанції (т. 4, а. с. 292 - 301).
      45. Таким чином, для усунення встановлених ЄСПЛ порушень конвенційних прав ОСОБА_1 необхідно забезпечити явку потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у судове засідання для їх допиту з урахуванням вимог статей 302, 308 КПК 1960 року та/або перевірити за матеріалами справи їх показання, зафіксовані в інших джерелах. Верховний Суд як суд права позбавлений процесуальних повноважень безпосередньо досліджувати й оцінювати докази.
      46. Апеляційний суд відповідно до частини третьої статті 358 та частини п`ятої статті 362 КПК 1960 року вправі провести повне або часткове судове слідство, в межах якого, зокрема, допитати потерпілих, дослідити документи та матеріали. Отже, у справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції в межах своїх повноважень, з урахуванням доводів апеляційної скарги має процесуальні можливості виправити недоліки провадження в місцевому суді.
      47. Разом із тим направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, на переконання Великої Палати, не є необхідним та ефективним способом усунення допущених порушень. Адже наслідком такого процесуального рішення було б відновлення судового провадження в повному обсязі спочатку, що передбачало б необхідність повторного виклику й допиту всіх свідків, перевірки всіх документів та інших матеріалів справи. Натомість порушення процедури сприйняття й дослідження судом інших доказів, крім показань зазначених вище двох потерпілих, ЄСПЛ не встановлено і з матеріалів справи не вбачається. За таких обставин призначення нового розгляду у місцевому суді може завдати шкоди інтересам кримінального судочинства, зокрема в частині дотримання розумних строків, а також реалізації засади безпосередності процесу, оскільки у зв`язку зі спливом тривалого часу після подій можливість забезпечення явки свідків до суду і відтворення ними обставин, що підлягають доказуванню, значно ускладнені.
      48. Виходячи з наведеного Велика Палата вважає, що виправлення констатованої ЄСПЛ невідповідності судового провадження вимогам статті 6 Конвенції можна здійснити шляхом нового апеляційного розгляду. Під час такого розгляду апеляційному суду необхідно з дотриманням норм процесуального права усунути порушення, зазначені в цій постанові.
      49. Зважаючи на викладене, керуючись статтями 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ухвалила:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Г. Р. Крет
      Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. М. Лобойко С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 99648450
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 826/16464/13-а
      Провадження № 11-389апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року (судді Беспалов О. О., Губська О. А., Сорочко Є. О.) у справі № 826/16464/13-а за позовом ОСОБА_1 до Конституційного Суду України (далі - КСУ), треті особи: Кабінет Міністрів України, Державна казначейська служба України, про стягнення недоотриманих коштів та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до КСУ, у якому з урахуванням неодноразових змін і уточнень позовних вимог просив стягнути з відповідача:
      - заробітну плату в сумі 120 581,55 грн;
      - відпускні в розмірі 1 153,68 грн;
      - допомогу до відпустки в розмірі посадового окладу - 2 680 грн;
      - матеріальну допомогу в розмірі 44 972,25 грн;
      - компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн;
      - щомісячне довічне грошове утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб у сумі 173 736,06 грн;
      - вихідну допомогу в розмірі 881 898,60 грн.
      Позивач також просив стягнути з відповідача судові витрати в розмірі 18 167,37 грн.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що внаслідок застосування посадового окладу в розмірі 1 195 грн, визначеного з порушенням вимог частини другої статті 44 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2862-XII), під час роботи на посаді секретаря колегії суддів КСУ йому неправильно розраховано заробітну плату, відпускні, додатковий оклад до відпустки, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічне грошове утримання за січень - грудень 2005 року, а при виході у відставку - компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу.
      3. На переконання позивача, розмір його заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року мав визначатися з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці суддів» (у редакції, чинній на час її прийняття; далі - Постанова № 865). Надання зворотної сили вказаній постанові не суперечить закріпленому у статті 58 Конституції України принципу дії нормативних актів у часі, який допускає можливість надання зворотної сили нормативним актам, що покращують становище особи. Після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 30 червня 2005 року № 513 «Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України» (далі - Постанова № 513) відповідач мав самостійно, враховуючи положення статті 44 Закону № 2862-XII, здійснити перерахунок посадових окладів суддів КСУ.
      4. ОСОБА_1 зазначив, що за вказаний вище період він повинен був отримувати заробітну плату, до якої входять: посадовий оклад; надбавка за вищий кваліфікаційний клас судді (400 грн); надбавка за напруженість та складність роботи (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за вчений ступінь (15 % від розміру посадового окладу); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за таємність (15 % від розміру посадового окладу); щомісячна премія (25 % від щомісячного заробітку); надбавка за вислугу років (40 % від щомісячного заробітку); надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас, надбавки за вислугу років). При цьому посадовий оклад мав бути обрахований з урахуванням Постанови № 865, виходячи з 12,5 розміру мінімальної заробітної плати, встановлених Законом України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (далі - Закон № 2285-IV), а саме: з 01 квітня - 290 грн, з 01 липня - 310 грн, з 01 вересня - 332 грн.
      5. ОСОБА_1 також указав на те, що в період з 01 січня по 31 травня 2005 року відповідач на порушення частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII обрахував щомісячну надбавку за вислугу років у відсотковому співвідношенні від розміру посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас, а зобов`язаний був здійснити обрахунок указаної надбавки від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас. Унаслідок цього позивач отримав заробітну плату за вказаний період у меншому розмірі, ніж установлено цим Законом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      6. Справа розглядалася судами неодноразово.
      7. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 16 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задовольнив повністю: стягнув з КСУ на користь позивача заробітну плату в розмірі 120 581,55 грн, відпускні в розмірі 1 153,68 грн, допомогу до відпустки в розмірі 2 680 грн; матеріальну допомогу в розмірі 44 972,25 грн, компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн, щомісячне довічне грошове утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 173 736,06 грн, вихідну допомогу в розмірі 881 898,60 грн. Суд також стягнув на користь ОСОБА_1 за рахунок КСУ судові витрати в розмірі 18 167,37 грн.
      8. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що розмір заробітної плати позивача з 01 червня 2005 року повинен був визначатися з урахуванням Постанови № 865, а відповідач повинен був організувати з 01 червня 2005 року оплату праці суддів КСУ відповідно до частини другої статті 44 Закону № 2862-XII. Крім цього, обчислення щомісячної надбавки за вислугу років позивача мало здійснюватися від загальної суми щомісячного заробітку.
      9. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 вересня 2018 року задовольнив апеляційну скаргу КСУ, а рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
      10. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ані в об`ємі фінансування, ані у виплаті заробітної плати суддів законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, а тому правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було.
      11. При цьому суд апеляційної інстанції послався на правову позицію, наведену в постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 21-1461а15, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 травня 2018 року у справі № 2а-1796/09-10/2270/12.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      12. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що апеляційний суд порушив принцип верховенства права, завдання адміністративного судочинства, норми матеріального права, а саме: статей 3, 6, 8, 19, 43, 129, 129-1 Конституції України, статті 44 Закону № 2862-XII, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також норми процесуального права, а саме: статей 2, 6, 78, 108, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки розглянув справу без повного, об`єктивного та всебічного з`ясування її обставин, з неправильним їх установленням, без належної їх оцінки та аргументації.
      13. Скаржник зазначив, що Верховний Суд України та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановах від 04 листопада 2015 року (справа № 21-1461а15), від 15 грудня 2015 року (справа № 822/2527/13-а) та від 23 травня 2018 року (справа № 2а-1796/09-10/2270/12) відповідно, на які послався суд апеляційної інстанції, правильно встановили, що розмір заробітної плати суддів установлений спеціальним законом, яким був у спірний період Закон № 2862-XII, і фактично визнали загальним Закон України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР). Однак всупереч загальновизнаному теоретичному постулату про пріоритетність спеціального закону над загальним ці суди застосували не спеціальний закон, а загальний. При цьому і суд апеляційної інстанції, і Верховний Суд України та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не взяли до уваги як положення статті 13 Закону № 108/95-ВР, відповідно до яких оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з державного бюджету, здійснюється не тільки в межах бюджетних асигнувань, але й з інших позабюджетних фондів, так і наявність у бюджеті резервного фонду. Такими мотивами зазначені суди, на переконання позивача, надали виключне право Кабінету Міністрів України на власний розсуд регулювати заробітну плату суддів шляхом установлення обсягу фінансування їх заробітної плати у Державному бюджеті України та не лише не брати до уваги розміри їх заробітної плати, встановлені спеціальними законами, а саме законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Конституційний Суд України», а й не виконувати їх. Отримання суддями заробітної плати в установленому статтею 43 Конституції України розмірі поставлено судами в залежність від вищих органів державної влади, які беруть участь у законодавчому бюджетному процесі. За своїм змістом такі мотиви судів спрямовані проти незалежності суддів і ставлять їх у матеріальному залежність від певних вищих органів державної влади.
      14. ОСОБА_1 також указав на те, що апеляційний суд не визнав доведеними обставини неправильності обчислення й виплати відповідачем надбавки за вислугу років за період з 01 січня до 01 червня 2005 року в частині визначення бази її обчислення не з посадового окладу, як це робив відповідач, а із заробітної плати, як це встановлено постановами Верховного Суду України від 17 червня 2014 року у справі № 21-91а14 та від 13 січня 2015 року у справі № 21-582а14, якими визнано, що згідно зі статтею 44 Закону № 2862-XII надбавка за вислугу років суддям має обчислюватися із заробітної плати, а не лише з посадового окладу судді.
      15. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      16. Скаржник також просить стягнути з відповідача на його користь судові витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги та відповідно до статті 358 КАС України постановити окрему ухвалу щодо порушення судом апеляційної інстанції принципу верховенства права, норм матеріального та процесуального права, завдань адміністративного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      17. У відзиві на касаційну скаргу КСУ зазначив, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови правильно застосував норми матеріального й процесуального права та обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції.
      18. На думку відповідача, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин Постанови № 865 з 01 січня 2005 року, внаслідок чого позивачу безпідставно нараховано додаткові кошти за п`ять місяців 2005 року. До того ж усупереч висновку, викладеному в Рішенні КСУ від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), про те, що вказана норма Основного Закону України стосується лише юридичної відповідальності особи, суд першої інстанції дійшов висновку, що надання зворотної сили Постанові № 865 не суперечить закріпленому в статті 58 Конституції України принципу дії нормативних актів у часі, яка допускає можливість надання зворотної сили нормативним актам, що покращують становище особи. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, правильно визначив спірні правовідносини такими, що не пов`язані з юридичною відповідальністю відповідача.
      19. Відповідач зазначив, що у 2005 році застосувати безпосередньо положення статті 44 Закону № 2862-XII до розрахунку заробітної плати суддів КСУ без урахування відповідних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України про оплату праці було неможливо. Відповідно до частини другої статті 8 Закону № 108/95-ВР умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначає Кабінет Міністрів України, а тому КСУ не мав (і наразі не має) права на порушення вимог цього Закону та підзаконних актів самостійно приймати рішення стосовно зміни розмірів оплати праці суддів КСУ.
      20. КСУ вказав і на те, що відповідно до положень пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 08 листопада 1996 року № 1350 «Про забезпечення діяльності Конституційного Суду України» (далі - Постанова № 1350) надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці обраховується з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років. Отже, для розрахунку надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці необхідно спочатку визначити розмір доплати за вислугу років. Однак згідно з частиною четвертою статті 44 Закону № 2862-XII суддям виплачувалася щомісячна надбавка за вислугу років у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас. Відтак указана норма Закону № 2862-XII, на переконання відповідача, передбачала, що загальна сума місячного заробітку, основною складовою якого є посадовий оклад, обмежена через включення до нього лише доплати за кваліфікаційний клас судді.
      21. Крім цього, суд апеляційної інстанції врахував висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, та встановив, що в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ані в об`ємі фінансування, ані у виплаті заробітної плати суддів України законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, тобто правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було. На думку відповідача, доводи ОСОБА_1 про те, що деякі постанови Верховного Суду України не можна вважати законними, оскільки вони начебто ухвалені з порушенням норм Конституції та законів України, принципу законності судочинства та Конвенції, є голослівними, оскільки ці постанови не скасовані, продовжують свою дію в часі й підлягають оцінюванню на загальних підставах незалежно від того, подобається комусь їх зміст чи ні.
      22. У зв`язку з викладеним КСУ просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
      Рух касаційної скарги
      23. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 листопада 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року, а ухвалою від 11 листопада 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України.
      24. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 листопада 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      25. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що не погоджується з висновком щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Верховного Суду України, та вважає за необхідне відступити від нього.
      26. Так, Верховний Суд України дійшов висновку, що Кабінет Міністрів України, діючи відповідно до статті 8 Закону № 108/95-ВР, Постановою № 865 не просто підвищив посадові оклади, а визначив нові розміри та умови оплати праці суддів, у зв`язку із чим нові посадові оклади могли бути застосовані лише з одночасною втратою чинності указами Президента України в частині оплати праці суддів (постанова від 03 листопада 2015 року в справі № 21-527а15).
      27. Крім того, Верховний Суд України у подібних правовідносинах неодноразово зауважував, що, незважаючи на те, що розмір заробітної плати судді встановлений спеціальним законом - статтею 44 Закону № 2862-XII, а не статтею 8 Закону № 108/95-ВР, виплата заробітної плати судді підпорядкована нормам Закону № 108/95-ВР, зокрема статті 13, відповідно до якої оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджується одночасно з бюджетом. Оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у Постанові № 513 та постанові Кабінету Міністрів України від 30 червня 2005 року № 514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України» (далі - Постанова № 514)) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було (постанови від 04 листопада 2015 року у справах № 2-а-9288/10/2270, 822/505/13-а, від 11 листопада 2015 року у справі № 2а/0270/3001/12, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а).
      28. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, до правовідносин у справі, яка розглядається, підлягають застосуванню висновки ЄСПЛ.
      29. Так, ЄСПЛ у рішеннях у справах «Сук проти України» від 10 березня 2011 року, «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року зазначив, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23 рішення у справі «Кечко проти України»).
      30. На переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає, та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання. До того ж ЄСПЛ у рішенні від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії» констатував заборону органу державної влади посилатися на брак коштів як на причину неможливості виконання власних зобов`язань.
      31. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виходячи з визначених у частині четвертій статті 7 КАС України загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами зазначив, що приписи частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ як правового акта, який має вищу юридичну силу, підлягають застосуванню безвідносно до приведення Кабінетом Міністрів України підзаконного нормативно-правового регулювання у відповідність із вимогами чинного законодавства та забезпечення відповідного фінансування.
      32. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду також зазначив, що такий підхід до правозастосування відображено в численних постановах Верховного Суду України: від 26 лютого 2013 року у справі № 21-29а13, від 21 січня 2014 року у справі № 21-464а13, від 17 червня 2014 року у справі № 21-91а14, від 13 січня 2015 року у справі № 21-582а14, від 03 листопада 2015 року у справі № 21-527а15, від 27 квітня 2016 року у справі № 736/268/14, від 20 вересня 2017 року у справі № 21-2655а16 та інших у різноманітних правовідносинах.
      33. За викладених обставин Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вважає, що в період з 01 червня по 31 грудня 2005 року посадовий оклад судді КСУ повинен був визначатися на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ і пункту 1 Постанови № 513, а саме 80 % від посадового окладу Голови КСУ.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      34. ОСОБА_1 з 18 жовтня 1996 року працював суддею, секретарем Колегії суддів КСУ.
      35. Рішенням VII з`їзду суддів України від 03 листопада 2005 року ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ у відставку у зв`язку із закінченням строку повноважень.
      36. На підставі розпорядження виконувача обов`язків Голови КСУ від 08 листопада 2005 року з позивачем проведено розрахунки при звільненні з роботи (а. с. 6, т. 1).
      37. Відповідно до довідки КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/323, виданої судді КСУ у відставці ОСОБА_1 , його заробітна плата на час звільнення з посади становила 9 639,31 грн і складалася з: посадового окладу в розмірі 1 195 грн; доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у сумі 400 грн, надбавки за вислугу років (40 %) у розмірі 638 грн, надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 %) у розмірі 2 009,70 грн, надбавки за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 %) у розмірі 1 196,25 грн, надбавки за напруженість і складність роботи (90 %) у розмірі 1 435,50 грн, надбавки за таємність (15 %) у розмірі 179,25 грн, надбавки за вчену ступінь (15 %) у розмірі 179,25 грн, надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 %) у розмірі 478,50 грн, щомісячної премії (25 %) у розмірі 1 927,86 грн. Одночасно позивачу як судді, який мав право на відставку та продовжував працювати на посаді, виплачувалось довічне грошове утримання судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) (а. с. 10, т. 1).
      38. Згідно з довідкою про щомісячну заробітну плату судді КСУ у відставці ОСОБА_1 за період його роботи на посаді секретаря Колегії суддів КСУ з 01 січня по 31 жовтня 2005 року, складеною завідувачем відділу фінансування, бухгалтерського обліку та звітності - головним бухгалтером КСУ, позивач за період з 01 січня по 31 жовтня 2005 року одержував такі види виплат:
      - посадовий оклад у розмірі 1 195 грн на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 року № 2288 «Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів» (зі змінами) (далі - Постанова № 2288), Указу Президента України від 11 грудня 2002 року № 1150/2002 «Про забезпечення діяльності Конституційного Суду України» (далі - Указ № 1150/2002);
      - надбавку за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн на підставі Постанови № 1350, Указу Президента України від 21 серпня 1999 року № 1048/99 «Про розміри надбавок до посадових окладів суддів за кваліфікаційні класи» (далі - Указ № 1048/99);
      - надбавку за вислугу років у розмірі 638 грн (40 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Закону № 2862-XII;
      - надбавку за інтенсивність праці в розмірі 2 009,70 грн (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) на підставі Постанови № 1350;
      - надбавку за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи в розмірі 1 196,25 грн (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/95 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» (далі - Указ № 584/95);
      - надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 1 435,50 грн (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Постанови № 1350 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 року № 496 «Про доповнення пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 08 листопада 1996 р. № 1350» (далі - Постанова № 496));
      - надбавку за таємність в розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 414 «Про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці» (далі - Постанова № 414);
      - надбавку за вчену ступінь (кандидат наук) в розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 2288;
      - надбавку за почесне звання («Заслужений юрист України») в розмірі 478,50 грн (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 1150/2002;
      - щомісячну премію в розмірі 1 927,86 грн (25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок) на підставі Постанови № 2288;
      - грошове утримання працюючого судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) на підставі Указу № 1150/2002 (а. с. 64, т. 3).
      39. Вважаючи, що виплата щомісячної надбавки за вислугу років за період з 01 січня по 31 травня 2005 року та заробітної плати, відпускних, додаткового окладу до відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року проведені у неналежних розмірах, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      1. Щодо перерахунку надбавки за вислугу років, одержаної позивачем за період з 01 січня по 31 травня 2005 року
      40. Відповідно до частини першої статті 29 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 422/96-ВР) судді КСУ одержують заробітну плату та користуються іншими видами матеріального забезпечення, встановленими законами України про статус суддів.
      41. Згідно із частиною четвертою статті 44 Закону № 2862-XII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 відсотків, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.
      42. Частиною першою статті 44 Закону № 2862-XII визначено, що заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок.
      43. Пізніше у часі законодавець підпунктом «б» підпункту 2 пункту 61 розділу ІІ «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 107-VI) вніс зміни до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII, відповідно до яких змінено порядок нарахування суддям щомісячної надбавки за вислугу років (замість її визначення у відсотках до загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи передбачено її обчислення у тих самих відсотках, але від посадового окладу судді).
      44. Рішенням КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 положення пункту 61 розділу ІІ Закону № 107-VI визнано неконституційними.
      45. Обґрунтовуючи це рішення, КСУ у пункті 7.3 його мотивувальної частини зазначив, що запроваджений Законом № 107-VI порядок обчислення щомісячної надбавки за вислугу років суддів призвів до зменшення її суми, оскільки посадовий оклад є лише частиною щомісячного заробітку судді. Відповідно наслідком такого зменшення є зменшення його заробітної плати і зниження існуючих гарантій незалежності суддів.
      46. Таким чином, КСУ визнав, що за Законом № 2862-XII обчислення щомісячної надбавки за вислугу років мало здійснюватися від загальної суми щомісячного заробітку судді.
      47. Проте у відзиві на касаційну скаргу відповідач інакше тлумачить частину четверту статті 44 Закону № 2862-XII та вважає, що загальна сума місячного заробітку, основною складовою якого є посадовий оклад, обмежена через включення до нього лише доплати за кваліфікаційний клас судді.
      48. Відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд керувався лише тим, що правова позиція Верховного Суду України, висловлена в постановах від 17 червня 2014 року та 13 січня 2015 року у справах № 21-91а14, 21-582а14 відповідно, не може бути врахована при розгляді цієї справи, оскільки спірні правовідносини в указаних справах стосувалися періоду з 01 січня 2006 року, а пункт 2-2 Постанови № 865 набрав чинності з 01 березня 2008 року.
      49. Натомість суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині, погодився з доводами позивача щодо неправильного обрахунку відповідачем у період з 01 січня по 31 травня 2005 року розміру надбавки за вислугу років.
      50. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з довідкою КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/323, виданою судді КСУ у відставці ОСОБА_1 , його заробітна плата на час звільнення з посади становила 9 639,31 грн і складалася з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас (вищий), надбавки за вислугу років (40 %), надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 %), надбавки за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 %), надбавки за напруженість і складність роботи (90 %), надбавки за таємність (15 %), надбавки за вчену ступінь (15 %), надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 %), щомісячної премії (25 %) (а. с. 10, т. 1).
      51. Відповідно до положень пункту 3 Постанови № 1350 надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці обраховується з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років.
      52. З огляду на викладене суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що надбавки, розмір яких встановлюється з урахуванням надбавки за вислугу років (надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці у розмірі 90 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років), до щомісячного заробітку судді, з якого обчислюється надбавка за вислугу років, не включаються, а їх розмір обчислюється після встановлення розміру надбавки за вислугу років.
      53. Суд першої інстанції, визначаючи розмір недоплаченої ОСОБА_1 надбавки за вислугу років, керувався розрахунком позивача.
      54. Так, з 01 січня по 31 травня 2005 року позивач повинен був отримувати заробітну плату, яка складається з:
      - посадового окладу в розмірі 1 195 грн (Постанова № 2288, Указ № 1150/2002);
      - доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн (Постанова № 1350, Указ № 1048/99);
      - надбавки за напруженість і складність роботи (90 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 1 435,50 грн ((1 195 грн + 400 грн) х 90 %) (Постанова № 1350 зі змінами, внесеними згідно з Постановою № 496);
      - надбавки за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи (75 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 1 196,25 грн ((1 195 грн + 440 грн) х 75%) (Указ № 584/95);
      - надбавки за вчену ступінь (15 % від посадового окладу) в розмірі 179,25 грн (1195 грн х 15 %) (Постанова № 2288);
      - надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 478,50 грн ((1 195 грн + 400 грн) х 30 %) (Указ № 1150/2002);
      - надбавки за таємність (15 % від посадового окладу) в розмірі 179,25 грн (1 195 грн х 15 %) (Постанова № 414);
      - щомісячної премії (25 % від суми посадового окладу та всіх зазначених вище надбавок) у розмірі 1 265,94 грн ((1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн) х 25 %) (Постанова № 2288);
      - надбавки за вислугу років (40 % від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 2 531,88 грн ((1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн + 1 265,94 грн) х 40 %) (стаття 44 Закону № 2862-XII);
      - надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) в розмірі 3 714,19 грн ((1 195 грн + 400 грн + 2 531,88 грн) х 90 %) (Постанова № 1350).
      55. Отже, загальна сума щомісячної заробітної плати позивача за період з 01 січня по 31 травня 2005 року мала становити 12 575,76 грн (1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн + 1 265,94 грн + 2 531,88 грн + 3 714,19 грн).
      56. За вказаний період позивач фактично отримав заробітну плату: у січні - 9 733,31 грн; у лютому - 9 639,31 грн; у березні - 9 639,31 грн; у квітні - 9 639,31 грн; у травні - 9 651,09 грн, що підтверджується довідкою КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/321 (а. с. 9, т. 1).
      57. Таким чином, позивачу недоплачено заробітну плату у січні 2005 року на суму 2 842,45 грн (12 575,76 грн - 9 733,31 грн), у лютому 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у березні 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у квітні 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у травні 2005 року на суму 2 924,67 грн (12 575,76 грн - 9 651,09 грн).
      58. Отже, загальна сума заробітної плати (надбавки за вислугу років), що недоплачена позивачу за період з 01 січня по 31 травня 2005 року, становила 14 576,47 грн (2 842,45 грн + 2 936,45 грн + 2 936,45 грн + 2 936,45 грн + 2 924,67 грн).
      59. Велика Палата Верховного Суду вважає такий розрахунок обґрунтованим, а тому рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині є правильним.
      2. Щодо перерахунку сум заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічного грошового утримання за період з 01 січня по 31 грудня 2005 року та вихідної допомоги позивача
      60. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» («Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
      61. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
      62. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      63. Спір у вказаній частині позовних вимог виник у зв`язку з неправильним обрахунком, на думку позивача, посадового окладу судді КСУ за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, внаслідок чого позивачу неправильно розраховано заробітну плату, відпускні, довічне грошове утримання, а при виході у відставку - компенсацію за невикористану відпустку та вихідну допомогу.
      64. Верховний Суд України у постановах від 04 листопада 2015 року у справах № 2-а-9288/10/2270, 822/505/13-а, від 11 листопада 2015 року у справі № 2а/0270/3001/12, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а, на які послався суд апеляційної інстанції при вирішенні справи в цій частині, дійшов висновку, від якого пропонує відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, про те, що, незважаючи на те, що розмір заробітної плати судді встановлений спеціальним законом - статтею 44 Закону № 2862-XII, а не статтею 8 Закону № 108/95-ВР, виплата заробітної плати судді підпорядкована нормам Закону № 108/95-ВР, зокрема його статті 13, відповідно до якої оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджується одночасно з бюджетом. Оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у постановах № 513 та 514) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було.
      65. Аналогічного висновку в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 2а-1796/09-10/2270/12 дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.
      66. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на таке.
      67. Відповідно до частин першої та другої статті 8 Закону № 108/95-ВР (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
      Умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадку, передбаченого частиною першою статті 10 цього Закону.
      68. Згідно із частинами першою та другою статті 13 Закону № 108/95-ВР оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів.
      Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
      69. Частиною першою статті 29 Закону № 422/96-ВР було встановлено, що судді КСУ одержують заробітну плату та користуються іншими видами матеріального забезпечення, встановленими законами України про статус суддів.
      70. На підставі частини третьої статті 11 Закону № 2862-XII гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України і Автономної Республіки Крим.
      71. Частиною другою статті 44 Закону № 2862-XII було визначено, що розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя.
      72. 30 червня 2005 року Кабінет Міністрів України в межах своїх повноважень прийняв постанови № 513 і 514.
      73. У пункті 1 Постанови № 513 Кабінет Міністрів України установив, що:
      - посадовий оклад Голови КСУ становить 15, заступника Голови - 12,8 розміру мінімальної заробітної плати;
      - преміювання Голови та заступників Голови КСУ здійснюється щомісяця в розмірі до 10 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час;
      - зазначеним посадовим особам надбавка за напруженість та складність роботи, передбачена Постановою № 1350, а також надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбачена Постановою № 2288, не встановлюються, преміювання відповідно до зазначеної постанови не здійснюється.
      74. Ці постанови набрали чинності з 01 червня 2005 року.
      75. Таким чином, у зв`язку зі змінами умов оплати праці Голови КСУ, передбаченими Постановою № 513, та враховуючи зазначені вище положення частини другої статті 44 Закону № 2862-XII, у суддів КСУ з 01 червня 2005 року виникло право на новий обрахунок заробітної плати.
      76. Згідно із частинами першою та другою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
      77. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-VI «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику ЄСПЛ як джерело права.
      78. За змістом правової позиції ЄСПЛ у справі «Кечко проти України» (рішення від 08 листопада 2005 року) у межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.
      79. З огляду на те, що гарантовані законом виплати неможливо поставити в залежність від видатків бюджету, Велика Палата Верховного Суду визнає необґрунтованим висновок Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, який покладено в основу рішення суду апеляційної інстанції в цій справі, про те, що оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у постановах № 513 та 514) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було.
      80. Відмова КСУ в перерахунку та виплаті позивачу заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги виходячи з розміру посадового окладу, визначеного на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-XII та пункту 1 Постанови № 513, а саме 80 відсотків від посадового окладу голови КСУ, порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції право мирно володіти своїм майном. Доки відповідне положення цього Закону є чинним, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в такій виплаті. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України»).
      81. Зазначена правова позиція також узгоджується з висновками КСУ, викладеними у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року № 20-рп/2004, від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007.
      82. Крім того, Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2010 року у справі № 21-399во10, від 07 грудня 2012 року у справі № 21-977во10, від 03 грудня 2010 року у справі № 21-44а10).
      83. Отже, суд апеляційної інстанції у вказаній частині позовних вимог дійшов помилкового висновку про повну відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
      84. Водночас, задовольняючи позов у частині стягнення з КСУ на користь позивача недоплачених сум заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що розмір заробітної плати позивача як судді КСУ у відставці повинен був визначатися з урахуванням Постанови № 865.
      85. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим цей висновок суду першої інстанції з огляду на таке.
      86. 03 вересня 2005 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 865, якою затвердив схеми посадових окладів керівників та суддів КСУ, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Апеляційного суду України, апеляційних та місцевих судів.
      87. Цією постановою Уряд України привів оклади суддів у відповідність з установленим частиною другою статті 44 Закону № 2862-XII співвідношенням до посадових окладів Голови Верховного Суду України та голови суду, у якому працює суддя.
      88. Проте згідно з пунктом 5 Постанови № 865 ця постанова набирає чинності з 01 січня 2006 року.
      89. Внаслідок цього з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року оклади суддів усіх судів України не відповідали вимогам статті 44 Закону № 2862-XII.
      90. Постановою від 16 травня 2007 року у справі № К-17634/06 Вищий адміністративний суд України визнав незаконним пункт 5 Постанови № 865 (у першій редакції) та допустив поворот виконання цієї постанови, визнавши, що вона підлягає застосуванню одночасно з постановами № 513 і 514 з питань оплати праці керівників судів, тобто з 01 червня 2005 року.
      91. При цьому станом на час ухвалення Вищим адміністративним судом України вказаного судового рішення пункт 5 Постанови № 865 був викладений в іншій редакції.
      92. Так, Кабінет Міністрів України постановою від 31 грудня 2005 року № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 р. № 865» (далі - Постанова № 1310) пункт 5 Постанови № 865 виклав у новій редакції, відповідно до якої остання набирає чинності з дня втрати чинності указами Президента України від 10 липня 1995 року № 584, від 19 вересня 1996 року № 856, від 05 березня 2002 року № 220, від 25 листопада 2002 року № 1061, статей 3 та 4 Указу Президента України від 11 грудня 2002 року № 1150, абзацу першого статті 1 Указу Президента України від 03 лютого 2002 року № 173 у частині встановлення надбавки суддям військових місцевих та військових апеляційних судів.
      93. Оскільки Вищий адміністративний суд України визнав незаконним пункт 5 Постанови № 865 у редакції до часу набрання чинності Постановою № 1310, то у Кабінету Міністрів України не було підстав для виконання постанови цього суду від 16 травня 2007 року, а у КСУ та судів загальної юрисдикції не виникло підстав для застосування Постанови № 865 при обрахунку заробітної плати суддів з 01 червня 2005 року.
      94. Отже, посадовий оклад позивача як судді КСУ в період з 01 червня по 03 листопада 2005 року повинен був визначатися на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ та пункту 1 Постанови № 513 і становити 12 розмірів мінімальної заробітної плати (15 розмірів мінімальної заробітної плати х 80 %).
      95. Суд першої інстанції навів відповідні розрахунки заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги позивача за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, визначивши посадовий оклад позивача у розмірі 12,5 мінімальної заробітної плати, а також помилково включив до відповідних обрахунків надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас, щомісячну премію в розмірі 25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок.
      96. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на підставі Постанови № 513 було змінено умови оплати праці Голови КСУ та його заступників, а не лише збільшено розмір їх посадових окладів. Як зазначалося вище, Кабінет Міністрів України у пункті 1 цієї Постанови установив, зокрема, що:
      - преміювання Голови та заступників Голови КСУ здійснюється щомісяця в розмірі до 10 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час;
      - зазначеним посадовим особам надбавка за напруженість та складність роботи, передбачена Постановою № 1350, а також надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбачена Постановою № 2288, не встановлюються, преміювання відповідно до зазначеної постанови не здійснюється.
      97. Суди попередніх інстанцій установили, що суддя КСУ у відставці ОСОБА_1 за період його роботи на посаді секретаря Колегії суддів КСУ в період з 01 червня по 03 листопада 2005 року одержував такі види виплат:
      - посадовий оклад у розмірі 1 195 грн на підставі Постанови № 2288, Указу № 1150/2002;
      - надбавку за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн на підставі Постанови № 1350, Указу № 1048/99;
      - надбавку за вислугу років у розмірі 638 грн (40 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Закону № 2862-XII;
      - надбавку за інтенсивність праці в розмірі 2 009,70 грн (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) на підставі Постанови № 1350;
      - надбавку за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи в розмірі 1 196,25 грн (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 584/95;
      - надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 1 435,50 грн (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Постанови № 1350 (зі змінами, внесеними згідно з Постановою № 496);
      - надбавку за таємність у розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 414;
      - надбавку за вчену ступінь (кандидат наук) у розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 2288;
      - надбавку за почесне звання («Заслужений юрист України») в розмірі 478,50 грн (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 1150/2002;
      - щомісячну премію в розмірі 1 927,86 грн (25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок) на підставі Постанови № 2288;
      - грошове утримання працюючого судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) на підставі Указу № 1150/2002.
      98. Таким чином, з огляду на вимоги пункту 1 Постанови № 513 щодо виключення із заробітної плати Голови КСУ надбавки за напруженість та складність роботи, передбаченої Постановою № 1350, надбавки за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбаченої Постановою № 2288, здійснення преміювання відповідно до зазначеної постанови та враховуючи, що позивач отримував надбавку за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи у розмірі 75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас, установленому Указом № 584/95 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 21 січня 2006 року № 46/2006), а не Постановою № 2288, при перерахунку його заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги необхідно виключити лише надбавку за напруженість і складність роботи (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас), передбачену Постановою № 1350, а щомісячну премію врахувати у розмірі 10 % від суми посадового окладу за фактично відпрацьований час, як було встановлено в пункті 1 Постанови № 513 для Голови та заступників Голови КСУ.
      99. З огляду на викладені вище висновки та встановлені обставини справи з 01 червня по 03 листопада 2005 року позивач повинен був отримувати заробітну плату, яка складається з:
      - посадового окладу в розмірі 12 мінімальних заробітних плат (стаття 44 Закону № 2862-ХІІ, Постанова № 513);
      - доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн (Постанова № 1350, Указ № 1048/99);
      - надбавки за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи у розмірі 75 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас (Указ № 584/95);
      - надбавки за вчену ступінь (кандидат наук) у розмірі 15 % від посадового окладу (Постанова № 2288);
      - надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» у розмірі 30 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас (Указ № 1150/2002);
      - надбавки за таємність у розмірі 15 % від посадового окладу (Постанова № 414);
      - щомісячної премії (10 % від посадового окладу за фактично відпрацьований час) (Постанова № 513);
      - надбавки за вислугу років у розмірі 40 % від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас (стаття 44 Закону № 2862-XII);
      - надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) (Постанова № 1350).
      100. Відповідно до статті 83 Закону № 2285-IV у 2005 році розмір мінімальної заробітної плати становив: з 01 квітня - 290 грн, з 01 липня - 310 грн, з 01 вересня - 332 грн.
      101. Як установив суд першої інстанції, у червні 2005 року ОСОБА_1 відпрацював повний місяць (20 робочих днів). У зв`язку з щорічною відпусткою у період з 25 липня до 20 серпня 2005 року у липні позивач відпрацював 16 з 21 робочого дня, а у серпні - 7 з 22 робочих днів. У вересні та жовтні 2005 року позивач відпрацював повні місяці (22 і 21 робочі дні відповідно), а у листопаді 2005 року - 3 з 22 робочих днів.
      102. Таким чином, у червні 2005 року ОСОБА_1 повинен був отримати заробітну плату за такими складовими: посадовий оклад - 3 480 грн (12 х 290 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи - 2 910 грн ((3 480 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 522 грн (3 480 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 164 грн ((3 480 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 522 грн (3 480 грн х 15 %); щомісячна премія - 348 грн (3 480 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 3 738,40 грн ((3 480 грн + 400 грн + 2 910 грн + 522 грн + 1 164 грн + 522 грн + 348 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 6 856,56 грн ((3 480 грн + 400 грн + 3 738,40 грн) х 90 %), а всього 19 940,96 грн.
      103. Оскільки за червень 2005 року позивач отримав заробітну плату в сумі 9 651,09 грн, то недоплачена частина заробітної плати складає 10 289,87 грн (19 940,96 грн - 9 651,09 грн).
      104. У липні та серпні 2005 року заробітна плата ОСОБА_1 повинна була складати: посадовий оклад - 3 720 грн (12 х 310 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи - 3 090 грн ((3 720 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 558 грн (3 720 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 236 грн ((3 720 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 558 грн (3 720 грн х 15 %); щомісячна премія - 372 грн (3 720 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 3 973,60 грн ((3 720 грн + 400 грн + 3 090 грн + 558 грн + 1 236 грн + 558 грн + 372 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 7 284,24 грн ((3 720 грн + 400 грн + 3 973,60 грн) х 90 %), а всього 21 191,84 грн.
      105. Як установлено матеріалами справи, за липень 2005 року позивач отримав заробітну плату у сумі 7 361,91 грн за 16 відпрацьованих днів, а за серпень 2005 року - 3 084,72 грн за 7 відпрацьованих днів.
      106. Отже, за липень 2005 року ОСОБА_1 недоплачено заробітну плату в сумі 8 784,25 грн (21 191,84 грн / 21 день х 16 днів - 7 361,91 грн), за серпень 2005 року - 3 658,14 грн (21 191,84 грн / 22 дні х 7 днів - 3 084,72 грн).
      107. У вересні - листопаді 2005 року заробітна плата ОСОБА_1 повинна була складати: посадовий оклад - 3 984 грн (12 х 332 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи - 3 288 грн ((3 984 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 597,60 грн (3 984 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 315,20 грн ((3 984 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 597,60 грн (3 984 грн х 15 %); щомісячна премія - 398,40 грн (3 984 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 4 232,32 грн ((3 984 грн + 400 грн + 3 288 грн + 597,60 грн + 1 315,20 грн + 597,60 грн + 398,40 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 7 754,69 грн ((3 984 грн + 400 грн + 4 232,32 грн) х 90 %), а всього 22 567,81 грн.
      108. Матеріалами справи встановлено, що за вересень 2005 року позивач отримав 9 656,98 грн, за жовтень 2005 року - 9 656,98 грн, за листопад 2005 року - 1 316,86 грн за 3 відпрацьовані дні.
      109. Отже, ОСОБА_1 за вересень 2005 року недоплачено заробітну плату в сумі 12 910,83 грн (22 567,81 грн - 9 656,98 грн), за жовтень 2005 року - 12 910,83 грн (22 567,81 грн - 9 656,98 грн) та за листопад 2005 року - 1 760,57 грн (22 567,81 грн / 22 дні х 3 дні - 1 316,86 грн).
      110. Таким чином, за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року позивачу недоплачено заробітну плату на суму 50 314,49 грн (10 289,87 грн + 8 784,25 грн + 3 658,14 грн + 12 910,83 грн + 12 910,83 грн + 1 760,57 грн).
      111. У зв`язку з таким перерахунком заробітної плати позивача підлягають також перерахунку його відпускні, додатковий оклад до відпустки, компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, довічне грошове утримання та вихідна допомога.
      112. Відповідно до частини п`ятої статті 44 Закону № 2862-XII суддям надається щорічна відпустка тривалістю 30 робочих днів з наданням додаткового посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.
      113. Як установив суд першої інстанції, ОСОБА_1 у період з 25 липня по 20 серпня 2005 року перебував у щорічній відпустці тривалістю 24 робочих дні (а. с. 7, т. 1).
      114. Для обрахунку відпускних позивача необхідно визначити середньоденний розмір його заробітної плати.
      115. Пунктом 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Порядок № 100), визначено, що нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях, провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.
      116. Розрахунковим періодом для обчислення середньої заробітної плати для нарахування відпускних є період з 01 липня 2004 року по 30 червня 2005 року. Цей період включав 365 календарних днів, на які припадали 10 святкових, неробочих днів (24 серпня - День незалежності України, 01 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво, 8 березня, Великдень, 1, 2 травня, 9 травня, Трійця, 28 червня - День Конституції України).
      117. Відповідно до положень пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються: основна заробітна плата; доплати і надбавки; премії, які мають постійний характер; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років.
      118. Суд першої інстанції встановив, що заробітна плата позивача за липень - грудень 2004 року становила: липень - 11 102,59 грн; серпень - 8 795,45 грн, вересень - 10 764,76 грн; жовтень - 10 764,76 грн; листопад - 10 016,21 грн; грудень - 9 814,61 грн.
      119. Крім цього, суд першої інстанції правильно врахував заробітну плату позивача за січень - травень 2005 року з урахуванням наведеного вище перерахунку надбавки за вислугу років за цей період, а саме по 12 575,76 грн щомісяця.
      120. Проте заробітна плата позивача за червень 2005 року має враховуватися в розмірі 19 940,96 грн як наведено у викладеному вище обрахунку.
      121. Отже, середньоденний розмір заробітної плати для розрахунку відпускних становить 405,85 грн ((11 102,59 грн + 8 795,45 грн + 10 764,76 грн + 10 764,76 грн + 10 016,21 грн + 9 814,61 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 19 940,96 грн) / 355 календарних днів (365 - 10), де: 365 - число календарних днів періоду, 10 - кількість святкових, неробочих днів періоду).
      122. Відпускні позивача за 6 днів липня та 18 днів серпня 2005 року становлять: липень - 2 435,10 грн (405,85 грн х 6); серпень - 7 305,30 грн (405,85 грн х 18).
      123. Як установив суд першої інстанції, за 6 днів липня та 18 днів серпня 2005 року позивач отримав відпускні у розмірі 2 352,84 грн і 7 058,52 грн відповідно.
      124. Таким чином, за 6 днів липня 2005 року позивачу недоплачено відпускні на суму 82,26 грн (2 435,10 грн - 2 352,84 грн), а за 18 днів серпня 2005 року - 246,78 грн (7 305,30 грн - 7 058,52 грн), всього: 329,04 грн.
      125. Крім цього, позивачу недоплачено додатковий посадовий оклад до відпустки. Так, суд першої інстанції установив, що позивач отримав цю виплату у розмірі 1 195 грн. Проте посадовий оклад у липні 2005 року мав становити 3 720 грн, як наведено у викладеному вище обрахунку. Відтак позивачу недоплачено 2 525 грн (3 720 грн - 1 195 грн).
      126. Задовольняючи позов в частині стягнення недоплаченої суми компенсації за невикористану відпустку, суд першої інстанції керувався висновком додаткової судово-бухгалтерської експертизи від 03 березня 2009 року № 10703 (а. с. 230-233, т. 1).
      127. Експертизою встановлено, що ОСОБА_1 при звільненні з посади у зв`язку з виходом у відставку не використав щорічну відпустку в кількості 6 днів за період з 01 серпня 2004 року по 31 липня 2005 року та 9 днів за період з 01 серпня по 03 листопада 2005 року, а також додаткову відпустку за 2005 рік в кількості 15 днів, всього 30 днів.
      128. Для обрахунку компенсації за невикористану відпустку позивача також необхідно визначити середньоденний розмір його заробітної плати.
      129. Розрахунковим періодом для обчислення середньої заробітної плати для нарахування компенсації за невикористану відпустку є період з 01 листопада 2004 року по 31 жовтня 2005 року. Цей період включав 365 календарних днів, на які припадали 10 святкових, неробочих днів (01 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво, 8 березня, Великдень, 1, 2 травня, 9 травня, Трійця, 28 червня - День Конституції України, 24 серпня - День незалежності України).
      130. Заробітна плата позивача за вказаний період становила: листопад 2004 року - 10 016,21 грн, грудень 2004 року - 9 814,61 грн, січень - травень 2005 року - по 12 575,76 грн щомісяця, червень 2005 року - 19 940,96 грн, липень 2005 року - 16 146,16 грн (заробітна плата за 16 днів) та 2 435,10 грн (відпускні за 6 днів), серпень 2005 року - 6 742,86 грн (заробітна плата за 7 днів) та 7 305,30 грн (відпускні за 18 днів), вересень та жовтень 2005 року - по 22 567,81 грн щомісяця.
      131. Отже, середньоденний розмір заробітної плати для розрахунку компенсації за невикористану відпустку становить 508,21 грн ((10 016,21 грн + 9 814,61 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 19 940,96 грн + 16 146,16 грн + 2 435,10 грн + 6 742,86 грн + 7 305,30 грн + 22 567,81 грн + 22 567,81 грн) / 355 календарних днів (365 - 10), де: 365 - число календарних днів періоду, 10 - кількість святкових, неробочих днів періоду).
      132. Розмір компенсації за невикористану відпустку (щорічну та додаткову) становить 15 246,30 грн (508,21 грн х 30).
      133. Матеріалами справи встановлено, що компенсація за невикористану відпустку ОСОБА_1 при звільненні його з посади у зв`язку з виходом у відставку 03 листопада 2005 року нарахована у розмірі 9 855,90 грн (а. с. 11, т. 1).
      134. Таким чином, позивачу недоплачено вказану виплату на суму 5 390,40 грн (15 246,30 грн - 9 855,90 грн).
      135. Згідно з абзацом другим пункту 2 Постанови № 1350 щорічна матеріальна допомога судді Конституційного Суду України для вирішення соціально-побутових питань надається у розмірі двомісячного заробітку.
      136. Суд першої інстанції установив, що позивачу в липні 2005 року було виплачено щорічну матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі 19 302,23 грн.
      137. Заробітна плата позивача у червні 2005 року становила 19 940,96 грн.
      138. Таким чином, позивачу недоплачено матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань на суму 20 579,69 грн (19 940,96 грн х 2 - 19 302,23 грн).
      139. Відповідно до частини четвертої статті 43 Закону № 2862-XII судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, виплачується за його вибором пенсія або звільнене від сплати податку щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше ніж до 90 відсотків заробітку судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання.
      140. Абзацом першим пункту 4 Указу № 1150/2002 визначено, що суддя Конституційного Суду України, який має право на відставку та продовжує працювати на цій посаді, одержує заробітну плату та 100 відсотків передбаченого законом щомісячного грошового утримання, належного йому в разі виходу у відставку.
      141. Матеріалами справи встановлено, що судді ОСОБА_1 було призначено щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків, яке в період з січня по грудень 2005 року виплачувалося відповідачем в розмірі 8 675,38 грн щомісяця (а. с. 8-10, т. 1).
      142. З урахуванням викладених вище розрахунків заробітна плата позивача за січень - жовтень 2005 року становила: січень - травень - по 12 575,76 грн щомісяця, червень - 19 940,96 грн, липень та серпень - по 21 191,84 грн щомісяця, вересень та жовтень - по 22 567,81 грн щомісяця.
      143. Отже, позивач протягом 2005 року мав право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в таких розмірах: січень - травень - по 11 318,18 грн (12 575,76 грн х 90 %) щомісяця, червень - 17 946,86 грн (19 940,96 грн х 90 %), липень та серпень - по 19 072,66 грн (21 191,84 грн х 90 %) щомісяця, вересень - грудень - по 20 311,03 грн (22 567,81 грн х 90 %) щомісяця, а всього в сумі 193 927,20 грн.
      144. За вказаний період позивачу фактично було виплачено щомісячне довічне грошове утримання в сумі 104 104,56 грн.
      145. Таким чином, позивачу недоплачено щомісячне довічне грошове утримання за січень - грудень 2005 року на суму 89 822,64 грн (193 927,20 грн - 104 104,56 грн).
      146. Відповідно до частини третьої статті 43 Закону № 2862-XII судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
      147. Абзацом першим пункту 4 Указу № 1150/2002 визначено, що судді Конституційного Суду України, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога в порядку і розмірі, встановлених законодавством, але не менше його річного заробітку.
      148. Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді судді 33 повних роки. При виході у відставку позивачу була виплачена вихідна допомога у розмірі 318 097,23 грн виходячи із виплаченої у жовтні 2005 року заробітної плати у розмірі 9 639,31 грн (а. с. 6, 10, 11, т. 1).
      149. Проте, згідно з наведеним вище обрахунком заробітна плата позивача за жовтень 2005 року (останній повний робочий місяць перед виходом у відставку) становила 22 567,81 грн.
      150. Отже, ОСОБА_1 мав право на отримання вихідної допомоги в розмірі 744 737,73 грн (22 567,81 грн х 33), а тому позивачу недоплачено вихідну допомогу на суму 426 640,50 грн (744 737,73 грн - 318 097,23 грн).
      151. З огляду на викладені вище обрахунки позивачу протягом 2005 року недоплачено відповідачем: 14 576,47 грн заробітної плати (надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року, 50 314,49 грн заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, 329,04 грн відпускних, 2 525 грн додаткового окладу до відпустки, 5 390,40 грн компенсації за невикористану відпустку, 20 579,69 грн матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, 89 822,64 грн щомісячного довічного грошового утримання, 426 640,50 грн вихідної допомоги, а всього 610 178,23 грн.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      152. Відповідно до пунктів 3 і 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      153. За правилами частини першої статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      154. Згідно з частиною першою статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      155. Оскільки Київський апеляційний адміністративний суд порушив норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, то постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню повністю.
      156. Ураховуючи, що Окружний адміністративний суд міста Києва дійшов правильного висновку про задоволення позову, але помилково застосував норми матеріального права в частині обрахунку ОСОБА_1 заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічного грошового утримання за період з 01 січня по 31 грудня 2005 року та вихідної допомоги, то рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в цій частині. В частині ж стягнення з КСУ на користь позивача заробітної плати (щомісячної надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року в розмірі 14 576,47 грн рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року підлягає залишенню в силі.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      157. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      158. Згідно із частинами першою та третьою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
      До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
      159. За правилами частин першої і третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
      160. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірах:
      - 1 700 грн згідно з квитанцією від 07 листопада 2006 року № 145 (а. с. 1, т. 1) - за подання позову;
      - 850 грн згідно з квитанцією від 04 серпня 2010 року № 73 (а. с. 197, т. 3) - за подання касаційної скарги на постанову Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2009 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2010 року;
      - 17 грн згідно з квитанцією від 07 липня 2014 року № 48 (а. с. 45, т. 4) - за отримання копії висновку судово-економічної експертизи;
      - 1 190 грн згідно з квитанцією від 26 січня 2015 року № 97 (а. с. 159, т. 4) - за подання касаційної скарги на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2014 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року;
      - 17 620 грн згідно з квитанцією від 23 жовтня 2018 року № 0.0.1167141889.1 (а. с. 19, т. 6) - за подання касаційної скарги на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року, а всього 21 377 грн.
      164. Позивач також поніс судові витрати, пов`язані з проведенням експертиз:
      -1 692 грн згідно з квитанцією від 14 квітня 2008 року № 11032.84.3 (а. с. 17, т. 2);
      - 6 768 грн згідно з квитанцією від 28 листопада 2008 року № 11 (а. с. 19, т. 2);
      - 6 673 грн згідно з квитанцією від 18 березня 2014 року № 6591.349.1 (а. с. 72, т. 4), а всього в сумі 15 133 грн.
      161. Отже, загальна сума понесених позивачем судових витрат становить 36 510 грн (21 377 грн + 15 133 грн).
      162. У касаційній скарзі позивач просив стягнути з відповідача на його користь, зокрема, витрати на сплату послуг банку в розмірі 176,20 грн. Проте такі витрати на сплату послуг банку не є судовими витратами в розумінні частини третьої статті 132 КАС України.
      163. Велика Палата Верховного Суду вважає, що на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню документально підтверджені судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме 18 039,59 грн.
      Керуючись статями 341, 345, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року скасувати.
      3. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення з Конституційного Суду України на його користь заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року в розмірі 106 005,08 грн (сто шість тисяч п`ять гривень 08 копійок), відпускних в розмірі 1 153,68 грн (одна тисяча сто п`ятдесят три гривні 68 копійок), допомоги до відпустки в розмірі 2 680 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят гривень), матеріальної допомоги в розмірі 44 972,25 грн (сорок чотири тисячі дев`ятсот сімдесят дві гривні 25 копійок), компенсації за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн (десять тисяч п`ять гривень 30 копійок), щомісячного довічного грошового утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 173 736,06 грн (сто сімдесят три тисячі сімсот тридцять шість гривень 06 копійок), вихідної допомоги в розмірі 881 898,60 грн (вісімсот вісімдесят одна тисяча вісімсот дев`яносто вісім гривень 60 копійок) - скасувати.
      4. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
      4.1. Стягнути з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 недоплачені суми: заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року в розмірі 50 314,49 грн (п`ятдесят тисяч триста чотирнадцять гривень 49 копійок); відпускних в розмірі 329,04 грн (триста двадцять дев`ять гривень 04 копійки); допомоги до відпустки в розмірі 2 525 грн (дві тисячі п`ятсот двадцять п`ять гривень); матеріальної допомоги в розмірі 20 579,69 грн (двадцять тисяч п`ятсот сімдесят дев`ять гривень 69 копійок); компенсації за невикористану відпустку в розмірі 5 390,40 грн (п`ять тисяч триста дев`яносто гривень 40 копійок); щомісячного довічного грошового утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 89 822,64 грн (вісімдесят дев`ять тисяч вісімсот двадцять дві гривні 64 копійки); вихідної допомоги в розмірі 426 640,50 грн (чотириста двадцять шість тисяч шістсот сорок гривень 50 копійок).
      4.2. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
      5. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року в частині стягнення з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 заробітної плати (надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року в розмірі 14 576,47 грн (чотирнадцять тисяч п`ятсот сімдесят шість гривень 47 копійок) залишити в силі.
      6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Конституційного Суду України (ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України - 00013534) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) витрати на сплату судового збору в розмірі 18 039,59 грн (вісімнадцять тисяч тридцять дев`ять гривень 59 копійок).
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко
      В. С. Князєв І. В. Ткач
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 98728790
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 916/2813/18
      Провадження № 12-71гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання - Бутенка А. О.,
      учасники справи:
      позивач - адвокат Приміч Д. В.,
      відповідачка-1 - адвокат Гамар В. І.,
      відповідачка-2 - не з`явився,
      третя особа - не з`явився,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Позивач) на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 ( ОСОБА_2 - головуючий, судді Щавинська Ю. М., Невінгловська Ю. М.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (Поліщук Л. В. - головуючий, судді Будішевська Л. О., Таран С. В.) у справі
      за позовом ОСОБА_1
      до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , Відповідачка-1), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 , Відповідачка-2),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство «Ніка-2» (далі - ПП)
      про визнання договору дарування недійсним.
      1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
      1.1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі ПП, укладеного Відповідачками 13.07.2015 (далі - Договір).
      1.2. Позовна заява мотивована тим, що Позивач не уповноважував Відповідачку-1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом ПП, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на основі їх спільного сумісного майна, зокрема за спільно нажиті кошти подружжя. На час укладення Договору подружжю ОСОБА_5 належало 80 % статутного капіталу ПП (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн - ОСОБА_3 , 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн - ОСОБА_1 ). Водночас за Договором ОСОБА_3 без згоди та відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 частку статутного капіталу ПП у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Таким чином, оскільки Відповідачка-1 розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди Позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, Договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України) в редакції, чинній на час укладення Договору.
      Позивач також стверджує, що дізнався про Договір лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП про перерозподіл часток в статутному капіталі ПП, оформленого протоколом від 13.07.2015 № 1, та про виключення Позивача зі складу учасників ПП, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в розмірі 6 000 000 грн, і про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму, оформленого протоколом від 23.11.2015 № 3.
      1.3. У відзивах на позовну заяву Відповідачки зазначили, що спір стосовно правомірності укладення ОСОБА_3 . Договору вже вирішено в судовому порядку. Так, Одеський апеляційний господарський суд в постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17 дослідив правовий статус спільного сумісного майна подружжя Сажиних у співвідношенні з корпоративними правовідносинами, які виникають під час створення підприємства та його діяльності, і зробив висновок, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. Відповідні обставини з огляду на положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не підлягають повторному доказуванню.
      Відповідачки зауважили, що у 2015 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 досягнули домовленості щодо відчуження їхніх часток у статутному капіталі ПП на користь власних дітей, яка була оформлена протоколом загальних зборів учасників ПП від 13.05.2015.
      Відповідачка-1 також заявила про сплив позовної давності, оскільки з часу підписання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 протоколу зборів учасників ПП від 13.05.2015 до моменту його звернення до суду із цим позовом минуло більше трьох років. При цьому Договір за змістом повністю збігається з вказаним протоколом загальних зборів та міститься в матеріалах реєстраційної справи ПП, з якими Позивач міг ознайомитися у будь-який час.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 провадження у справі закрито. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спір між чоловіком і дружиною щодо недійсності укладеної дружиною без згоди чоловіка угоди, за якою відчужена спільна сумісна власність подружжя, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки оспорюється правочин у сімейних правовідносинах.
      2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2019 ухвалу Господарського суду Одеської області про закриття провадження у справі скасовано; справу № 916/2813/18 передано до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду. Мотивуючи цю постанову, апеляційний суд зазначив, що на час укладення Договору сторони у справі були учасниками ПП, а цей правочин укладений не між подружжям, а між Відповідачками, які є учасниками ПП. Ураховуючи суб`єктний склад учасників справи та предмет спору, його належить розглядати за правилами господарського судочинства.
      2.3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.12.2019, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, у позові відмовлено.
      2.4. Рішення судів мотивовані тим, що укладення ОСОБА_3 . Договору не потребувало згоди її чоловіка ОСОБА_1 , тому вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а підстави для його визнання недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини четвертої статті 369 ЦК України відсутні.
      З посиланням на правові висновки, наведені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, суди зазначили, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 СК України були використані одним з подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі, зважаючи на положення статей 116, 147 ЦК України, є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, а подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із них (засновником), шляхом участі в управлінні товариством, натомість інший - набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди іншого з подружжя.
      При цьому суди вказали на необґрунтованість посилання Позивача на висновок Конституційного Суду України, зроблений у Рішенні від 19.09.2012 № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суди зазначили, що цей висновок зроблений щодо приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, як унітарного підприємства відповідно до частини четвертої статті 63 Господарського кодексу України (тут і далі - ГК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин, у яких ПП на час вчинення оспорюваного правочину існувало як корпоративне підприємство з трьома засновниками (учасниками) відповідно до частини п`ятої статті 63 ГК України.
      3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
      3.1. 30.06.2020 Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
      4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі
      4.1. Суди неправильно застосували норми ЦК України, СК України та Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП власником, який перебував у шлюбних відносинах. На думку Позивача, оскільки статутний капітал ПП є сформованим, а ця юридична особа зареєстрована Відповідачкою-1 під час шлюбу з Позивачем, майно цього підприємства є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 . Після перерозподілу часток новими засновниками ПП стали чоловік Відповідачки-1 (Позивач) та її донька (Відповідачка-2), тобто всі засновники перебували в сімейних відносинах і частки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не перестали бути об`єктом спільної сумісної власності, а змінилось лише їх відсоткове співвідношення. З моменту створення ПП до моменту вчинення Договору були змінені частки в його статутному капіталі (частка ОСОБА_3 стала 60 %), однак це не призвело до зміни правового режиму зазначеного майна, а лише змінило порядок управління підприємством. Водночас частка Позивача і Відповідачки-1 у статутному капіталі ПП у загальному розмірі 80 % залишилися об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
      4.2. При цьому суди помилково врахували висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, оскільки вони стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Натомість висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, який стосувався б приватних підприємств, відсутній. На переконання Позивача, правове регулювання процедур створення та діяльності приватних підприємств і товариств з обмеженою відповідальністю не є тотожним, а також наявні підстави для визнання Договору недійсним, оскільки для його вчинення була необхідна згода Позивача на дарування частки в статутному капіталі ПП, яка знаходилась у їх спільній сумісній власності з Відповідачкою-1.
      5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
      5.1. 13.08.2020 Відповідачка-1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, належним чином дослідили та врахували висновки Конституційного Суду України, Верховного Суду та Верховного Суду України.
      5.2. Відповідачка-1 вказує на необхідність урахування в порядку, визначеному частиною четвертою статті 75 ГПК України, висновків Одеського апеляційного господарського суду, викладених у постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя.
      5.3. Також ОСОБА_3 звертає увагу на те, що первісною підставою позову ОСОБА_1 зазначив відсутність своєї згоди на укладення Договору дарування частки в статутному капіталі ПП, яку Позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя. Водночас таке обґрунтування спростовується матеріалами справи, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції Відповідачка-1 надавала суду рішення загальних зборів засновників ПП від 13.05.2015, за яким два учасника - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали взаємну згоду на відчуження кожним з них часток в статутному капіталі підприємства.
      6. Розгляд справи Верховним Судом
      6.1. Ухвалою від 23.07.2020 Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та призначив розгляд справи в судовому засіданні на 02.09.2020; встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 14.08.2020.
      6.2. Ухвалою Суду від 02.09.2020 оголошувалась перерва в судовому засіданні до 09.09.2020.
      6.3. Ухвалою від 09.09.2020 Суд передав цю справу разом з вищевказаною касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки справа № 916/2813/18 містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції в спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, яке створено за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю.
      6.4. Ухвалою від 30.09.2020 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 916/2813/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 17.11.2020, а в подальшому відповідними ухвалами повідомляла учасників справи про дату та час проведення чергових судових засідань з розгляду вищевказаної касаційної скарги.
      7. Встановлені судами обставини
      7.1. ПП створено громадянкою Молдови ОСОБА_3 з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку на основі задоволення потреб громадян, колективних, державних та інших підприємств і організацій у виконанні робіт і наданні послуг у сферах, визначених предметом діяльності (пункт 1.1 статуту підприємства, затвердженого рішенням загальних зборів учасників засновників, та зареєстрованого Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією (далі - Адміністрація) 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276).
      7.2. Відповідно до пункту 3.5 статуту ПП у зазначеній редакції статутний фонд становить 500 грн; вкладом засновника в статутний фонд підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, іншими природними ресурсами, а також інші майнові права, кошти, в тому числі і в іноземній валюті та інші види вкладів, не заборонені діючим законодавством.
      7.3. На підставі рішення засновника ПП від 19.09.2005 № 2 до складу засновників підприємства введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
      7.4. Відповідно до пункту 1.2 статуту ПП, зареєстрованого Адміністрацією 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276 з подальшими змінами та доповненнями, проведеними державними реєстраторами 21.04.2008 за № 15301050007000138 та 20.07.2011 за № 153021050011000138, засновниками підприємства є ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
      7.5. На підставі рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 09.01.2013 № 1, до статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. Згідно з пунктом 3.2 статуту в цій редакції для забезпечення діяльності підприємства створюється статутний капітал у розмірі 30 000 000 грн, який складається з вартості вкладів його засновників; вклади засновників у статутному капіталі становлять: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %.
      7.6. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдаровуваній належну дарувальнику частку у статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
      7.7. Згідно з пунктом 2.1 Договору дарувальник передає предмет дарування з моменту підписання цього договору з подальшою реєстрацією змін та доповнень до статутних документів ПП у частині обдарованої частки.
      7.8. Пунктом 5.1. Договору визначено, що він набуває чинності з моменту його підписання Сторонами і діє до моменту повного виконання Сторонами своїх зобов`язань за ним.
      7.9. Рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 % та ОСОБА_4 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %; внести зміни та доповнення до статуту ПП та доручити засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
      7.10. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.10.2015 у справі № 495/6567/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6 ), зареєстрований 23.12.1995 у ВЦС сектору Ришкань, м. Кишинів, актовий запис № 875.
      7.11. На момент створення ПП (державна реєстрація 12.09.2001) і укладення Договору від 13.07.2015 Позивач та Відповідачка-1 перебували в шлюбі.
      7.12. У провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/1553/17 за позовом ОСОБА_1 до ПП за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Адміністрації в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників та статутів товариства.
      7.13. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2018 у справі № 916/1553/17, залишеним без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2018 та Верховного Суду від 10.10.2018, позовні вимоги задоволено частково: визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформлене протоколом № 3 від 23.11.2015; визнано недійсним статут ПП у новій редакції, затверджений рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 3 від 23.11.2015; у частині позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформленого протоколом № 1 від 13.07.2015, та визнання недійсними змін та доповнень до статуту ПП у редакції, затвердженій рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 1 від 13.07.2015, відмовлено.
      8. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Щодо юрисдикції
      8.1. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      8.2. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      8.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      8.4. Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      8.5. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
      8.6. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
      8.7. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
      8.8. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов`язків є їх тісний зв`язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов`язків можуть врегулювати свої відносини, пов`язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов`язки на іншу особу їх носії не можуть.
      8.9. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.
      8.10. Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах.
      8.11. Посилання позивача на невідповідність Договору нормам статей 60, 61, 63 СК України не свідчить про його укладення в сімейних правовідносинах. Норми зазначених статей регулюють відносини реалізації подружжям права спільної сумісної власності, яке передбачене статтями 368-372 ЦК України. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі ті, які не перебувають у сімейних правовідносинах, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо.
      8.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України.
      Щодо правової природи приватного підприємства
      8.13. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
      8.14. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).
      8.15. Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.
      8.16. Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.
      8.17. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.
      8.18. Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.
      8.19. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».
      8.20. Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, слід виходити з такого.
      8.21. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПП створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства.
      8.22. ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. Згідно із частиною третьою статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
      8.23. Отже, за загальним правилом учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом). У такому випадку ПП не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю, а відповідно до статті 84 ЦК України в чинній редакції, яка встановлює вичерпний перелік підприємницьких товариств, таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю або виробничим кооперативом (сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням).
      8.24. Визначальною ознакою кооперативу є те, що один член кооперативу має лише один голос у вищому органі (абзац четвертий статті 4 Закону України «Про кооперацію», абзац перший частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»), з можливістю мати у певних випадках додаткову кількість голосів (абзац другий частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Отже, оскільки статутом ПП не встановлено, що один член (засновник, учасник) має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, то ПП не є кооперативом.
      8.25. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.
      8.26. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством.
      8.27. Стосовно виключної правової проблеми, для вирішення якої цю справу було передано на розгляд Великої Палати, слід також звернути увагу на таке.
      8.28. Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 09.09.2020 зазначила, що, зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання діяльності приватних підприємств, виникає потреба в усуненні існуючої невизначеності, у тому числі шляхом можливого застосування інституту аналогії.
      8.29. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
      8.30. Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.
      8.31. Водночас у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на приписи частини першої статті 8 ЦК України.
      8.32. У контексті наведеного в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення Договору (далі - Закон).
      Щодо правового режиму майна приватного підприємства
      8.33. Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Отже, юридичній особі може належати майно на праві власності.
      8.34. Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності.
      8.35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про кооперацію» джерелами формування майна кооперативу є, зокрема, вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» джерелами формування майна сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського кооперативного об`єднання є, зокрема, вступні внески та вклади (у тому числі додаткові вклади), членські та цільові внески його членів.
      8.36. Здійснивши аналіз наведених положень законодавства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).
      8.37. Часткою в статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов`язків, пов`язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку розподілу майна товариства в процесі його ліквідації.
      8.38. При цьому розмір відчужуваної частки визначає обсяг окремих корпоративних прав, які переходять до нового володільця частки. Зокрема, кількість голосів, яку має новий володілець частки при голосуванні на загальних зборах учасників товариства, частини прибутку товариства, яку він має право отримати у разі виплати дивідендів, частини майна товариства, яку він може вимагати у разі виходу з товариства, що пропорційні до розміру переданої йому частки.
      8.39. Водночас з урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону, за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на належне йому майно, у тому числі на внесені учасниками вклади.
      8.40. Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, з якими Велика Палата Верховного Суду погоджується.
      8.41. Вирішуючи зазначене в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання нібито суперечності правових позицій щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства, викладених у постановах Верховного Суду України (Верховного Суду), та з іншого боку позиції, наведеної в Рішенні Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      8.42. У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      8.43. Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок).
      8.44. В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа.
      8.45. Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).
      8.46. Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки:
      перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю;
      другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.
      8.47. За такого розуміння Велика Палата Верховного Суду не вбачає суперечностей між позиціями Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства.
      Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю
      8.48. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      8.49. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.
      8.50. Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
      8.51. Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
      8.52. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
      8.53. За змістом пункту 4 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом.
      8.54. Відповідно до пунктів «а» та «д» частини першої статті 10 Закону учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.
      8.55. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що в пункті «а» статті 10 Закону перелік відповідних випадків обмежений саме положеннями цього конкретного Закону, натомість в пункті «д», який визначає право учасника здійснити відчуження часток в статутному капіталі товариства, законодавець вжив поняття «закон» в широкому розумінні, що включає в себе, зокрема, положення ЦК України та СК України, які встановлюють особливості розпорядження об`єктами спільної сумісної власності.
      8.56. За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      8.57. Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      8.58. Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.
      8.59. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.
      8.60. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.
      8.61. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
      8.62. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
      8.63. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.
      8.64. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.
      8.65. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      8.66. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16.
      8.67. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором.
      Щодо суті позовної вимоги
      8.68. Судами встановлено, що ПП створено одноособово громадянкою Молдови ОСОБА_3 у 2001 році, статутний фонд становив 500 грн.
      8.69. На підставі рішення засновника ПП ( ОСОБА_3 ) від 19.09.2005 № 2 до складу засновників введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
      8.70. У подальшому рішенням загальних зборів від 09.01.2013 № 1 збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та визначено вклади учасників у межах цього капіталу таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %. До статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138.
      8.71. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдарована) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдарованій належну дарувальнику частку в статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
      8.72. У той же день рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000, що відповідає частці у розмірі 20 % та ОСОБА_4 вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %. Внесено зміни та доповнення до статуту ПП та доручено засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
      8.73. Статтею 69 СК України передбачено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Так, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Якщо об`єктом поділу є нерухоме майно, тоді такий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина друга статті 69 СК України).
      8.74. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. Поділ спільного майна може здійснюватися в добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності між ними спору.
      8.75. Добровільний поділ майна подружжя передбачає наявність взаємної волі подружжя на припинення режиму спільної сумісної власності щодо належного їм майна.
      8.76. Сімейні відносини як вид цивільних правовідносин можуть бути врегульовані крім СК України іншими нормативно-правовими актами.
      8.77. Оскільки СК України допускає регулювання сімейних відносин за допомогою договору, то при укладенні, виконанні і розірванні такого договору можуть застосовуватися й норми ЦК України.
      8.78. Зокрема, стаття 355 ЦК України передбачає два види спільної сумісної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності, вважається, що частки в співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом.
      8.79. Частина третя статті 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом.
      8.80. Зазначені положення ЦК України збігаються з положеннями СК України щодо правового режиму спільного майна подружжя.
      8.81. СК України закріплює як право спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте подружжям під час шлюбу (стаття 60 СК України), так і право поділу цього майна (стаття 70), а також право подружжя на укладання між собою договорів щодо поділу цього майна (стаття 9, частина перша статті 65, частина друга статті 69 СК України).
      8.82. У статті 9 СК України законодавець закріпив право подружжя на укладення між собою сімейних договорів. При цьому подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім`єю, також можуть врегулювати свої сімейні відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам СК України, інших законів України та моральним засадам суспільства.
      8.83. У частині першій статті 65 СК України закріплено принцип розпорядження спільним майном подружжя за взаємною згодою.
      8.84. Також частина друга статті 69 СК України передбачає принцип розподілу майна подружжя за взаємною згодою.
      8.85. За змістом статті 60 СК України право спільної сумісної власності на майно виникає у обох із подружжя одночасно. При цьому статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до єдиного державного реєстру (ЄДР). Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 06.02.2019 у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19), від 01.09.2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20). Отже, наявність у ЄДР відомостей про належність частки у статутному капіталі юридичної особи лише одному з подружжя не позбавляє іншого з подружжя доводити наявність права спільної сумісної власності на частку.
      8.86. Згідно зі статтею 70 СК у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      8.87. Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України.
      8.88. Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю.
      8.89. Майно, яке належить одному з подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Однак воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, зокрема, договорів дарування, купівлі-продажу, найму (оренди) тощо, які подружжя можуть укладати між собою або з іншими особами на підставі частини першої статті 64 СК України.
      8.90. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. При цьому майно (майнові права), які не увійшли до предмета договору, залишаються в спільній сумісній власності подружжя. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї.
      8.91. Відтак подружжя має право на власний розсуд здійснити поділ спільного майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, при цьому самостійно визначивши його обсяг та частку кожного з них у цьому майні.
      8.92. Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09.01.2013 № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя.
      8.93. Зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 ЦК України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 ЦК України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу).
      8.94. З огляду на зазначене слід дійти висновку, що після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_3 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна.
      8.95. Позиція ОСОБА_3 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09.01.2013 № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки ОСОБА_3 згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою.
      8.96. З огляду на це суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
      8.97. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.98. Згідно із частиною четвертою статті 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      8.99. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте оскаржувані судові рішення необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      8.100. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що хоча доводи, викладені в касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову, проте наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги та зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень.
      9. Судові витрати
      9.1. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 цього Кодексу у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
      9.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про необхідність змінити мотивувальні частини судових рішень судів попередніх інстанцій, якими в задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на Скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі № 916/2813/18 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення та постанову залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Л. М. Лобойко
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков
      Джерело: ЄДРСР 98531899