Постановление ВСУ по пересмотру правового режима имущества супругов

[Олег1964]

Родители жены дали денег зятю на предпринимательскую деятельность. Вот что получилось:

 

ПОСТАНОВА 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

2 жовтня 2013 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І.,

Гуменюка В.І., Патрюка М.В.,

Лященко Н.П., Романюка Я.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., -

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру", ОСОБА_2, приватного підприємства "Вітер Плюс" про визнання недійсним договорів та визнання права власності,

 

в с т а н о в и л а:

 

У грудні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 25 липня 1998 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. 

 

Указувала, що 24 квітня 2008 року ОСОБА_2 як фізична особа-підприємець за спільні сумісні кошти подружжя з її згоди для здійснення підприємницької діяльності придбав нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1.

 

5 травня 2008 року ОСОБА_2 прийняв рішення про внесення ним як засновником до статутного фонду приватного підприємства "Любе Сервіс" (далі – ПП "Любе Сервіс") зазначених нежилих приміщень (згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи найменування приватного підприємства змінилося на "Вітер Плюс").

 

Пізніше, 4 липня 2008 року, без її згоди ОСОБА_2 уклав кредитні договори з акціонерним банком "АвтоЗАЗбанк" (далі – АБ "АвтоЗАЗбанк"), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Банк Кіпру" (далі – ПАТ "Банк Кіпру"), а за договором від 4 липня 2008 року ПП "Любе Сервіс" передало в іпотеку цьому банку зазначені нежилі приміщення. 

 

Посилаючись на порушення ОСОБА_2 вимог закону під час укладення цих договорів, ОСОБА_1 просила: визнати недійсними кредитні договори від 4 липня 2008 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2, які укладені ОСОБА_2 як позичальником та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсними договори поруки НОМЕР_3, НОМЕР_4, які укладені ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнати недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя.

 

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 4 липня 2012 року позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнано недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнано нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2. У решті позову відмовлено.

 

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, визнання недійсним договору іпотеки від 4 липня 2008 року та визнання нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. У решті – рішення районного суду залишено без змін.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції.

 

10 квітня 2013 року надійшла заява ПАТ "Банк Кіпру" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

 

У заяві про перегляд ПАТ "Банк Кіпру" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року із залишенням у силі рішення апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 57, 60, 61 СК України.

 

На обґрунтування заяви ПАТ "Банк Кіпру" додало ухвалу Верховного Суду України від 6 червня 2012 року у справі № 6-4984 вов 10, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року (№6-4072 св12) та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року (№6-19258св11), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2013 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. 

 

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

 

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. 

 

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 25 липня 1998 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.

 

Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї цілі від батьків ОСОБА_1 зі згоди останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, придбано нежилі приміщення площею S, що розташовані АДРЕСА_1, для їх використання у його підприємницькій діяльності.

 

5 травня 2008 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 як засновник ПП "Любе Сервіс" відповідно до п. 2 рішення засновника без згоди дружини вніс до статутного фонду цього підприємства зазначене нежиле приміщення. 

 

4 липня 2008 року АБ "АвтоЗАЗбанк" і ОСОБА_2 уклали кредитні договори НОМЕР_1 та НОМЕР_2, згідно з якими АБ "АвтоЗАЗбанк" надав ОСОБА_2 кредит на поточні потреби в сумі 620 тис. доларів США та 3 млн грн.

 

З метою забезпечення виконання зобов’язання за зазначеними кредитними договорами в цей самий день, 4 липня 2008 року, АБ "АвтоЗАЗбанк" і ПП "Любе Сервіс" уклали договори поруки НОМЕР_3 та НОМЕР_4, за якими ПП "Любе Сервіс" зобов’язувалось відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_2 перед кредитором - АБ "АвтоЗАЗбанк", і договір іпотеки, за яким ПП "Любе Сервіс" передало спірне приміщення в іпотеку банку.

 

В ухвалі від 13 лютого 2013 року у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що нежиле приміщення, яке придбане фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 під час шлюбу з ОСОБА_1 за рахунок спільних коштів і внесене до статутного фонду заснованого ним ПП "Любе Сервіс", є спільним сумісним майном подружжя. Оскільки ОСОБА_2 не отримав письмової згоди ОСОБА_1 на внесення цього майна до статутного фонду ПП "Любе Сервіс" та на передачу цього майна в іпотеку, суд дійшов висновку про недійсність указаних угод із підстав, передбачених ст. ст. 57, 60, 65 СК України.

 

Водночас в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року та рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року, які додані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції, застосовуючи норми ст.ст. 57, 61, 65 СК України та ст. 52 ЦК України, зазначив, що нерухоме майно, яке придбане під час шлюбу одним із подружжя - фізичною особою-підприємцем, а також майно, яке внесене до статутного фонду приватного підприємства, не набуває статусу спільного сумісного майна подружжя, а є майном фізичної особи-підприємця, приватного підприємства, на розпорядження яким згода іншого з подружжя не вимагається.

 

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цим судом норм ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України.

 

Що стосується ухвали Верховного Суду України від 6 червня 2012 року (№ 6-4984 вов 10), то вона не є підставою для перегляду, оскільки не є рішенням суду касаційної інстанції, а тому посилання на неї не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.

 

Таким чином, предметом перегляду в справі, яка переглядається, є застосування касаційним судом ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України при визначенні правового режиму майна, набутого під час шлюбу одним із подружжя – фізичною особою-підприємцем, та вирішення питання про те, чи є майно, яке внесене одним із подружжя до статутного фонду приватного підприємства, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, розпорядження яким вимагає згоди іншого з подружжя.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

 

Стаття 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підстави її набуття.

 

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. 

 

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. 

 

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

 

Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

 

Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в інших наданих для порівняння судових рішеннях. 

 

Водночас у справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності.

 

Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю.

 

За таких обставин висновок суду про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах ст. 60 СК України. 

 

Отже, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

 

Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. 

 

Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

 

Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. 

 

Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво".

 

У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво" розкривається поняття "підприємництва" як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

 

Проголошена в ч. 1 ст. 3 цього Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону.

 

Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо.

 

Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

 

Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо.

 

Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності.

 

Відповідно до ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи – громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ).

 

Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України).

 

Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України). 

 

Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності ПП "Любе Сервіс" та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежиле приміщення (рішення виконавчого комітету м. Львова від 13 червня 2008 року НОМЕР_5, свідоцтво про право власності від 19 червня 2008 року НОМЕР_6), суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб.

 

При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

 

Отже, реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України).

 

Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (ч. 2 ст. 67 ГК України).

 

За змістом ст. 51 ГК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. 

 

Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності.

 

За таких обставин висновок суду про необхідність отримання ОСОБА_2 у цих випадках згоди іншого з подружжя відповідно до норм ст. 65 СК України не ґрунтується на вимогах закону.

 

Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.

 

Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя.

 

Саме такого висновку дійшов суд касаційної інстанції в ухвалах, які надані для порівняння заявником.

 

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу, та скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним. 

 

Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

 

Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а:

 

Заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" задовольнити частково.

 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року скасувати, направити справу на новий касаційний розгляд.

 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

 

Головуючий А.Г. Ярема

Судді: Л.І. Григор'єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

М.В. Патрюк 

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 

(у справі № 6-79 цс 13)

 

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

 

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. 

 

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. 

 

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

 

Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. 

 

Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

 

Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. 

 

Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво".

 

Відповідно до ст. 320 ЦК України, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Окремою формою підприємницької діяльності є підприємницька діяльність фізичних осіб. Жодних спеціальних умов чи обмежень використання фізичною особою, яка перебуває у шлюбі, свого майна для здійснення підприємницької діяльності законом не встановлено. Як зазначається у ч. 2 ст. 52 ЦК України, фізична особа – підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. На підставі цього положення, а також норм ст. ст. 57, 61 СК України слід дійти висновку про те, що майно фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

 

Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

 

Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності.

 

Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб.

 

При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

 

Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.

 

Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності .

 

Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя.

 

Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва 

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/47ABD5881B0EBA62C2257BFF002C54E7

[у.zaporozhskiy]

Установивши факт отримання  ОСОБА_2 коштів від  третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю.

За таких обставин висновок суду про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах ст. 60 СК України.

 Отже, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

 

Основное из чего нужно исходить, откуда были получены деньги ФОПом.

Если они действительно были получены по договору от 3-их лиц с указанием, что даются на занятие предпринимательской деятельностью, то какое отношение к этому имеет второй супруг?

Нужно посмотреть внимательно определение апелляции.

 

Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності ПП "Любе Сервіс" та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежиле приміщення (рішення виконавчого комітету               м. Львова від 13 червня 2008 року НОМЕР_5, свідоцтво про право власності             від 19 червня 2008 року  НОМЕР_6), суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим  спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб.

 

Вот еще о чем, я хотел сказать.

С момента когда, супруги или просто физическое лицо, а также даже другое юридическое лицо передает в уставный фонд другого юридического лица имущество, то оно становится имуществом нового юр. лица.

Я вкладывал несколько решений ВССУГУД, подтверждающих эту позицию, возможно даже было постановление ВСУ по этому вопросу.

 

При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого  спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

 

Вот с этим я кардинально не согласен.

Или же просто нет такого способа защиты, как признание недействительным решения ФОП о передаче имущества в уставный фонд?

Хотя по моему мнение это является сделкой, кто что думает?

 

Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є,  ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності.

Разве собственником имущества может быть указано физическое лицо предприниматель?

 

 

 

Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є,  ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності .

 

Снова таки, если бы имущество ФЛП было куплено не за деньги третьих лиц, то нельзя было бы говорить о том, что имущество ФЛП не является общей совместной собственностью.

 

Для того, что бы понять суть этого решения.

Нужно установить:

1.Кто указан в договоре о получении денег на покупку имущества ФЛ или ФЛП.

[Олег1964]

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 25 липня 1998 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї цілі від батьків ОСОБА_1 зі згоди останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, придбано нежилі приміщення площею S, що розташовані АДРЕСА_1, для їх використання у його підприємницькій діяльності.

 

Возможно была попытка признать кредитные договора и договор ипотеки и поруки недействительными, используя Семейный Кодекс.

Возможно зять кинул семью.

 

 

Водночас у справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності.

Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю.

 

Тестю нужно было брать долговую расписку от зятя и решения были бы другими.

 

В любом случае:

Мораль сей басни такова - брачный конкракт лучший способ улучшить жизнь в браке.

[у.zaporozhskiy]

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 25 липня 1998 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї цілі від батьків ОСОБА_1 зі згоди останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, придбано нежилі приміщення площею S, що розташовані АДРЕСА_1, для їх використання у його підприємницькій діяльності.

 

Возможно была попытка признать кредитные договора и договор ипотеки и поруки недействительными, используя Семейный Кодекс.

Возможно зять кинул семью.

 

 

Водночас у справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності.

Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю.

 

Тестю нужно было брать долговую расписку от зятя и решения были бы другими.

 

В любом случае:

Мораль сей басни такова - брачный конкракт лучший способ улучшить жизнь в браке.

 

Конечно, вот в этом-то и есть проблема.

В расписке указано физическое лицо-предприниматель.

[Олег1964]

Конечно, вот в этом-то и есть проблема.

В расписке указано физическое лицо-предприниматель.

А где в постановлении идет речь о расписке или ином долговом документе?

Тесть дал деньги зятю под честное слово. А зря.

[у.zaporozhskiy]

А где в постановлении идет речь о расписке или ином долговом документе?

Тесть дал деньги зятю под честное слово. А зря.

Это я так думаю, нужно смотреть решение апелляции.

Я не думаю, что решение всех 4 инстанций основывалось на честном слове.

[Олег1964]

Это я так думаю, нужно смотреть решение апелляции.

Я не думаю, что решение всех 4 инстанций основывалось на честном слове.

В Постанове ВСУ указано:

нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності.

Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України.

в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю.

 

 

Тесть здесь третье лицо, которое дало деньги  зятю для занятия предпринимательской деятельности без письменной сделки.

Это была безвозмездная помощь со стороны тестя.

[у.zaporozhskiy]

Это я так думаю, нужно смотреть решение апелляции.

Я не думаю, что решение всех 4 инстанций основывалось на честном слове.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/27380179

 

Справа №  1319/2-2811/11                                        Головуючий у 1 інстанції: Мичка Б.Р.  

Провадження №  22-ц/1390/6473/12                     Доповідач в 2-й інстанції:   Гірник Т. А.  

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2012 року      колегія суддів Судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючого судді- Гірник Т.А.

суддів - Богонюка М.Я. , Шумської Н.Л.

секретаря - Мариняк  О.І.

з участю представника позивача  ОСОБА_2 -ОСОБА_3, представника відповідача ПАТ " Банк Кіпру " -Іванова В.П., представника відповідача ОСОБА_5- ОСОБА_6, представника відповідача  ПП " Вітер Плюс " -  Рури В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за  апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру"   на рішення Сихівського  районного суду  м. Львова   від 04 липня 2012 року    по справі за позовом  ОСОБА_2  до Публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру", ОСОБА_5, Приватного підприємства "ВІТЕР ПЛЮС" про визнання недійсними договорів  та визнання права власності , -

В С Т А Н О В И Л А:

          Позивач  ОСОБА_2 у  грудні 2011 року звернулась з позовом до ПАТ "Банк Кіпру ", ОСОБА_5, ПП "ВІТЕР ПЛЮС" з рядом вимог. Просила визнати  недійсними   кредитні  договори від  04.07.2008 року  за №ІD  145   між АБ "АвтоЗАЗбанк" та  ОСОБА_5 за умовами якого останній отримав кредит  на поточні потреби в сумі  620 000 доларів США  та за №ІD 146  між тими ж сторонами, за умовами якого  ОСОБА_5 отримав кредит на поточні потреби в сумі 3 000 000 гривен. Визнати недійсними:  договір поруки  від 04.07.2008 року  № ІD   155 між АБ "АвтоЗАЗбанк" та  ПП "ЛЮБЕ- СЕРВІС ", як поручителем, договір поруки між тими  ж сторонами за №157  від 04.07.2008 року, що укладені у забезпечення вказаних кредитних договорів.  Визнати  недійсним договір іпотеки  від 04.07.2008 року між ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС" та АБ "АвтоЗАЗбанк" за змістом якого підприємство у забезпечення вимог банку, що виникли з кредитних договорів  №ІD  145 від 04 липня 2008 року  та №ІD  146 від 04 липня 2008 року, а також усіх додаткових договорів /договорів про внесення змін до них/ передало в іпотеку нежитлові приміщення   площею 524 , 9 м кв по АДРЕСА_1  ліквідаційною вартістю  6 120 000 гривен зазначеного приватного підприємства, правонаступником якого є  ПП "ВІТЕР ПЛЮС".

            У квітні 2012 року  позивач подала заяву, датовану  27.04.2011 року  про збільшення позовних вимог  та додатково просила  визнати за нею право особистої приватної власності на зазначені приміщення. У липні 2012 року  клопотанням про уточнення позовних вимог  доповнила вимогами  про  визнання недійсним  п.2  рішення засновника  ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС"  № 05/1 від 05.05.2008 року про внесення у статуний фонд нежитлових приміщень, загальною площею  524, 9 м кв  по АДРЕСА_1 та визнання цих приміщень  спільною сумісною власністю позивача та відповідача ОСОБА_5 Мотивами позову зазначала відсутність її згоди ,як подружжя  на  внесення у статутний фонд  ПП "ЛЮБЕ -СЕРВІС" засновника ОСОБА_5 придбаних за особисті кошти позивачки  приміщень, які у подальшому стали предметом договору іпотеки .

           Рішенням суду  позов задоволено частково.

            Визнано недійсним  пункт 2  рішення засновника  ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС" № 05/1 від 5 травня  2008 року  про внесення у статутний фонд  нежитлових приміщень  загальною площею  524, 9 м кв  по АДРЕСА_1, визнано недійсним договір іпотеки  від 4 липня  2008 року  серії  ВКМ  № 389611, між ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС "  та АБ " АвтоЗАЗбанк " та визнано  нежитлові приміщення пл.  524, 9 м кв ,  по АДРЕСА_1   спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та  ОСОБА_5

            В решті в позові відмовлено.

            Додатковим рішенням  05 вересня 2012 року  вирішено питання судових витрат .

            Рішення суду  від 04.07.2012 року оскаржив  ПАТ "БАНК Кіпру", який є правонаступником  АБ "АвтоЗАЗбанк ".  Апеляційну скаргу мотивує тим, що висновки суду  не відповідають  обставинам справи, судом порушено норми процесуального та   матеріального права, не застосвано норми, які підлягають застосуванню, що призвело до постановлення незаконного рішення. Задовільняючи частково вимоги, суд мотивував своє рішення  відсутністю обсягу  цивільної дієздатності  ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС" за  відсутності згоди  позивачки  на внесення у статутний фонд  цього ПП спірних приміщень.  Однак  не врахував, що попередньо ці приміщення придбані  ОСОБА_5  як фізичною особою -підприємцем.  Безпідставними є  висновки, що чинне законодавство України  не виділяє такого суб"єкта права  власності  як фізична особа -підприємець та не містить норм щодо  права власності  фізичної особи -підприємця, що не узгоджується з ст. 52 ЦК України , ст. 42 Конституції України, ст. 42 Господарського Кодексу  України. Суд не врахував  роз"яснень Постанови Пленуму  Верховного Суду України "Про практику застосування судами  законодавства при розгляді справ  про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя"  № 11 від  21.12. 2007 року  та положень ст. ст. 52, 57 , 61 Сімейного Кодексу України, за змістом яких майно приватного підприємця  чи фізичної особи-підприємця  не є об"єктом спільної сумісної власності подружжя.  В порушення норм процесуального права суд прийняв до розгляду вимоги позивача після розгляду справи по суті,  хоча позивачем   змінено предмет спору, що суперечить  ч. 2 ст. 31 ЦПК України.

            Просить рішення суду скасувати,  ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позові в цілому.

             В судовому засіданні представник апелянта  апеляційну скаргу підтримав  та додатково пояснив, що  рішення Конституційного Суду України, на яке послався  представник позивача у письмових запереченнях на апеляційну скаргу -щодо офіційного тлумачення  положення ч.1 ст.61  Сімейного Кодексу України від 09 вересня 2012 року  у справі  № 1-8/2012р., то таке  прийнято  щодо іншої ситуації, у якій  один з подружжя  діяв  як фізична особа, а не як  фізична особа-підприємець. Просить врахувати, що на даний час заборгованість   ОСОБА_5 перед банком становить понад 10 000 000 гривен, іншого майна  та доходів за  рахунок яких банк може забезпечити повернення кредиту, окрім предмету іпотеки -немає, що  усі дії щодо приміщень проведені напередодні отримання кредитних коштів у значних сумах, що може свідчити  про  небажання відповідача  виконувати боргові зобов"язання перед банком .

             Представник  позивача  заперечив проти доводів апеляційної скарги, просить рішення суду залишити без змін, як законне та обгрунтоване, а апеляційну скаргу без задоволення. Аналогічну позицію висловили представники інших відповідачів по справі.

              Заслухавши  суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заперечення  учасників процесу, колегія суддів дійшла висновку, що   апеляційна скарга  підлягає до задоволення  частково , рішення суду в частині задоволених вимог позивачки підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення.

До такого висновку колегія суддів приходить, виходячи з наступних мотивів.

            Відповідно до вимог ст.ст.11,59,60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до вимог цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін зобов"язана довести ті обставини на які вона посилається  як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до  вимог ст. 213 ЦПК України,  рішення суду  повинно бути  законним і  обгрунтованим. Законим є рішення, яким суд, виконавши  всі вимоги  цивільного  судочинства, вирішив справу згідно із законом.  Обгрунтованим є рішення, ухвалене  на основі  повно  і всебічно  з"ясованих  обставин, на які  сторони  посилаються  як на підставу  своїх  вимог  і заперечень, підтверджених  тими доказами, які  були досліджені  в судовому засіданні.

 Колегія суддів вважає , що рішення суду  в повній мірі таким вимогам не відповідає.

 Задовільняючи позов  у зазначеній вище частині, суд  мотивував своє рішення, що  сторони по справі  - відповідач ОСОБА_5 та позивач ОСОБА_2  25.07.1998 року уклали шлюб /а.с.9/ 24.04.2008 року  укладено  договір купівлі-продажу, що посвідчений нотаріально, за  умовами  якого ТзОВ "Аптека  № 14" продало, а  фізична  особа-підприємець  ОСОБА_5 купив  нежитлові приміщення, загальною площею  524,9 м кв  по АДРЕСА_1 /а.с. 27/. Заявою позивачки  ОСОБА_2   від 24.04.2008 року   остання підтвердила свою згоду  на купівлю   цих приміщень  фізичною особою підприємцем ОСОБА_5 /а.с. 29/. З врахуванням   нотаріально-посвідченої  заяви батьків позивачки -ОСОБА_8 та ОСОБА_9  про надання у березні 2008 року  своїй  дочці  150 000 грн. для придбання  її чоловіком  ОСОБА_5  нежитлових приміщень площею  524, 9 м кв  по АДРЕСА_1  та  вимог  ч. 1 ст. 61 СК України, за змістом якої  набуте подружжям за час шлюбу майно  належить чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності  -  суд першої інстнації дійшов висновку про визнання таких приміщень спільною сумісною власністю  подружжя Яким.  

З обгрунтованістю  таких  висновків суду першої інстанції колегія суддів не погоджується . Суд не врахував  та не  дав належної оцінки тим  обставинам , що  заява ОСОБА_9 та ОСОБА_8  про надання позивачу коштів для придбання її чоловіком приміщень -складена  18 квітня 2012 року , в  процесі вирішення судом спору.

Звертаючись до суду з позовом  27.12. 2011 року , позивач ОСОБА_2  стверджувала , що приміщення придбані  за  її особисті кошти  без  жодних посилань на  отримання  таких коштів  від   батьків.  Причин  складання  ОСОБА_9 та ОСОБА_8 такої заяви по спливу 4-х років - суд не з"ясував , як і  не переконався  у відповідності змісту такої заяви дійсним обставинам. Нотаріальне посвідчення тексу заяви не свідчить про відображення у такій  фактичних даних .

Ч.1 ст. 64  ЦПК України передбачає, що  письмовими доказами  є будь-які  документи, акти, довідки, листування  службового  або особистого  характеру  або витяги  з них, що містять відомості  про обставини, які мають значення  для справи.  Ч. 2 ст. 58 ЦПК України  надає право  сторонам  обгрунтовувати належність конкретного доказу  для підтвердження  їхніх вимог  або заперечень. На час звернення позивачки до суду з вимогами,  заява, на яку позивач  в подальшому посилалась як на доказ обгрунтованості вимог  з чим погодитвся суд -  не існувала і про  обставини,  на які вона посилалась у позові в первісній редакції, які в  подальшому відобразились у заяві батьків позивача - остання   не зазначала, однак суд їх врахував, не мотивуваши  своє рішення  в цій частині. Крім того, письмові пояснення   за підписом ОСОБА_8 та  ОСОБА_9  від 23.03. 2012 року  не можуть прийматись до уваги як належні докази, оскільки  такі не охоплюються поняттям  письмових доказів, виходячи із  аналізу ч.1  ст.64 ЦПК України /а.с. 85 /.  В основу  подальших висновків про  визнання недійсним пункт 2  рішення засновника  ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС" № 05/1 від 5 травня  2008 року  про внесення в статутний фонд  нежитлових приміщень та визнання недійсним договору іпотеки  від 4 липня  2008 року  серії  ВКМ  № 389611, укладеного між Приватним підприємством  "ЛЮБЕ -СЕРВІС"  та АБ "АвтоЗАЗбанк"  грунтуються на попередніх висновках суду   з посиланням на ст.ст.63, 65 СК України  із змісту яких убачається, що  дружина та чоловік   мають рівні права на володіння, користування та розпорядження  майном, що належить їм на праві спільної сумісної власнсті, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, а також розпоряджаються майном, що  є об"єктом права спільної сумісної власності  подружжя, за взаємною згодою.З цих же мотивів визнано спірні приміщення власністю пождружжя Яким .

Однак висновки суду про необхідність згоди позивачки, як подружжя ОСОБА_5  на  вчинення  дій щодо цих приміщень ФОП ОСОБА_5 -  є необгрунтовані.

Ч.2 ст.65 Сімейного Кодексу України, на яку послався суд, передбчає, що при укладенні  договорів  одним із подружжя  вважається, що  він діє  за згодою  другого  з подружжя. Дружина, чоловік  має  право на звернення  до суду  з позовом  про визнання  договору  недійсним  як такого, що укладений другим з подружжя  без  її, його згоди, якщо  цей договір  виходить за межі  дрібного побутового. З посиланням на цю норму, суд  визнав недійсним  договір іпотеки   від 4 липня  2008 року  серії  ВКМ  № 389611між ПП "ЛЮБЕ -СЕРВІС"  та АБ "АвтоЗАЗбанк". Вказана норма передбачає право звернення до суду  з позовом про визнання  договору недійсним, однак  виходячи із  вимог ст.15 ЦК України, кожна особа  має право  на захист  свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тому суд необгрунтовано утотожнив поняття права на звернення до суду з поняттям  порушеного права.

З матеріалів справи вбачається, що за умовами  договору іпотеки  ПП "ЛЮБЕ -СЕРВІС"  передало в іпотеку банку   нежитлові приміщення у забезпечення вимог банку, як іпотекодержателя  що випливає з кредитних договорів   від  04.07.2008 року  за№ІD  145  та  №ІD 146  між АБ "АвтоЗАЗбанк" та  ОСОБА_5 /а.с. 20/.  Мотиви рішенні суду про укладення цього договору   без наявного обсягу  цивільної дієздатності  внаслідок  відсутності згоди ОСОБА_2 на внесення  в статутний фонд ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС"  спірних нежитлових приміщень та його суперечливість   Цивільному кодексу України, Сімейному Кодексу України  та моральним засадам суспільства  та визнання в зв"язку з цим  недійсним п. 2  рішення засновника  ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС"  про внесення у статутний фонд нежитлових приміщень та визнання недійсним вказаного дговору іпотеки  - є необгрутованими.

              Згідно копії свідоцтва - ОСОБА_5   зареєстрований як  фізична особа- підприємець 20.09.2002 року /а.с. 53/.  Саме як ФОП  за   договором  купівлі-продажу 24.04.2008 року купив    нежитлові приміщення, про що  вказано у самому договорі /а.с. 27/.  За даними копії  свідоцтва про державну реєстрацію  юридичної особи  08.10.1996 року  проведено державну реєстрацію  ПП " ЛЮБЕ-СЕРВІС". В подальшому, а саме  16.01.2009 року   замінено свідоцтво про державну реєстрацію  в зв"язку із зміною найменування юридичної особи  на ПП "ВІТЕР ПЛЮС", що убачається із копії  відповідного свідоцтва  серії  АО1  № 556158 /а.с. 30, 31./

        У   рішенні №  05/01 від 05.05. 2008 року  зазначено, що  громадянин України ОСОБА_5  вирішив  викласти  п.1.1. Статуту підприємства  в наступній редакції "засновником приватного підприємства  "ЛЮБЕ-СЕРВІС" /із зазначенням ідентифікаційного коду  підприємтсва/ - є громадянин України  ОСОБА_5/ із зазначенням паспортних даних про особу та місця проживання  /зареєстрований як фізична особа- підприємець  Виконавчим комітетом Львівської міської ради  20 вересня 2002 року із зазначенням даних відповідного Свідоцтва про державну реєстрацію. Пунктом 2  цього ж рішення, який судом визнано  недійсним - вирішено  внести у статутний фонд  Підприємства нежитлові приміщення  загальною площею  524, 9 м кв  по АДРЕСА_1 які належать засновнику  на підставі договору купівлі-продажу  від 24.04.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотарільаного округу ОСОБА_10, зареєстрованого в реєстрі  за № 3766 /а.с. 33/. В судовому засіданні представник ОСОБА_5 не пояснив причин  викладення у новій редакції п.1.1. Статуту. Однак колегія суддів вважає, що  така його редакція не спростовує  змісту договору купівлі-продажу  в частині, що спірні приміщення були придбані саме  фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5, а отже  саме як приналежні  фізичній особі-підприємцю   внесені у статутний фонд ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС".

          Зазначення у рішенні  за №05/1 даних про  засновництво приватного підприємства  громадянином України  ОСОБА_5 не  дає підстав для висновку про те, що саме   у його власності як фізичної особи   перебували спірні приміщення, якими останній розпорядився в період шлюбу без згоди подружжя, що у  подальшому дало можливість ПП "СЕРВІС ПЛЮС", як законному власнику  згідно  свідоцтва  про право власності  №  ЛР0903 від 19.06.2008 року,  зареєструвати це право 27.06.2008 року, що убачається з витягу  про реєстрацію права власності на нерухоме майно та  самостійно визначитись про передачу приміщень в іпотеку у забезпечення грошових зобов"язань за кредитними договорами з фізичною особою ОСОБА_5 /а.с. 55,56/.

        Вирішуючи спір, суд першої інстанції не врахував, що  згідно  рішення  виконавчого комітету  Львівської міської ради за №  575 від  13.06. 2008 року - вирішено оформити  ПП  "ЛЮБЕ-СЕРВІС"  право приватної власності в цілому  на нежитлові приміщення  загальною площею  524,9 м кв  у будинку АДРЕСА_1  згідно з технічним паспортом /а.с. 54/.  Такі обставини додатково спростовують висновки суду про укладення  договору іпотеки вказаним ПП  без наявного обсягу цивільної дієздатності  за відсутності згоди позивача на внесення приміщень до статутного фонду.

          Вирішуючи  питання про внесення  до статутного фонду спірних приміщень, про що вказано в оскаржуваному п. 2 рішення  засновника ПП "СЕРВІС ПЛЮС" узгоджується із  вимогами ст.42  ГК України, яка регламентує, що  підприємництво  - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик  господарська діяльність, що здійснюється суб"єктами  господарювання /підприємцями/ з метою досягнення економічних  і соціальних результатів  та одержання прибутку.

          Виходячи із змісту п.2 ч.2  ст.55 ГК України  - суб"єктами господарювання є  громадяни України, іноземці  та особи без громадянства  які здійснюють господарську діяльність  та зареєстровані відповідно  до закону як підприємці. Аналізуючи цю норму, слід вважати, що  виключно на її підставі у  рішенні № 05/1 вказано  дані про  громадянство відповідача, а саме  що такий є громадянином України, а не іноземцем і не особою без громадянства, тому такі дані  в оскаржуваному рішенні  безпідставно тлумачаться позивачем, як доказ розпорядження відповідачем спільним майном подружжя без її згоди.

           Отже,  купуючи спірні приміщення та вирішуючи  про передачу таких у статутний фонд іншого підприємства, відповідач ОСОБА_5 діяв виключно як  суб"єкт  господарювання- фізична особа - підприємець .

            У відповідності до вимог ст. 51  ЦК України -до підприємницької діяльності  фізиних осіб  застосовуються  нормативно-правові акти, що  регулюють підприємницьку діяльність  юридичних осіб, якщо інше  не встановлено  законом  або не випливає  із суті відносин.  

             У відповідності до роз"яснень  Постанови  № 11 Пленуму  Верховного Суду України  "Про практику застосування судами законодавства  при розгляді  справ  про право на шлюб,  розірвання шлюбу, визнання його недійсним  та поділ спільного майна подружжя " від 21.12.2007 року, зокрема п. 29 -  відповідно до положень статей  57, 61  СК, ст. 52  ЦК майно приватного підприємства  чи фізичної особи -підприємця  не є об"єктом спільної сумісної власності подружжя.  Інший із подружжя  має право тільки на частку  одержаних доходів від цієї діяльності.  Тому висновки суду про визнання спірних приміщень спільною власністю подружжя  Яким необгрунтовані. Крім того, задовільняючи вимоги в цій частині, суд першої інстанції не врахував  існування ніким не  оспорюваних  рішення  виконавчого  комітету  Львівської міської ради  від 13.06.2008 року "Про оформлення права  приватної власності  на нежитлові приміщення  у будинку АДРЕСА_1  за ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС " , видане на його підставі 19.06.2008 року  свідоцтво  про право власності, ніким не скасовану  реєстрацію  27.06.2008 року цього права власності ,що убачається з долучених до справи копій перелічених документів / а.с. 54-56/.

              В додаткових поясненнях до апеляційної скарги позивач  посилаєтьтся на Рішення Конституційного Суду України  від 19 вересня 2012 року  у справі за №1-8/2012  за  конституційним зверненням  приватного підприємства "ІКІО "  щодо офіційного тлумачення положення  частини першої статті 61  Сімейного кодексу України.   Колегія суддів вважає, що роз"яснення в цьому рішенні не  підтверджують обгрунтованість апеляційної скарги, оскільки   Конституційний Суд дійшов висновку, що  статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок  спільної сумісної власності подружжя  є об"єктом  їх спільної  сумісної власності.  Отже роз"яснення дано  на випадок  заснування одним із подружжя -фізичною особою  приватного підприємства за рахунок  спільної сумісної власності подружжя, що не може поширюватись на спірні правовідносини.

                Аналіз  долучених до справи  рішень, угод, договорів свідчить про те, що  напередодні  отримання кредитних коштів відповідачем ОСОБА_5 на значні суми   на поточні потреби, останнім  вчинено ряд дій  стосовно майна -спірних приміщень,   лише за рахунок яких  забезпечувалось виконання  умов кредитних договорів на  620 000 доларів США та 3 000 000 гривен. З пояснень представника банку в судовому засіданні, заборгованість по таким на даний час  становить біля 10 000 000 гривен, боргові зобов"язання відповідачем не виконуються, іншого майна, за рахунок якого банк може погасити або погасити частково заборгованість ОСОБА_5  немає. Протягом більше 3-х років  чинність оскаржуваних договорів та рішень  позивач не оспорювала.

                Колегія суддів звертає увагу, що при вирішенні спору судом першої інстанції   прийнято рішення на підставі   поданих позивачем доказів, які  не відповідають вимогам ч.2 сти.64 ЦПК України, яка передбачає, що письмові  докази, як  правило, подаються в оригіналі.  Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. З матеріалів справи  вбачається, що жодний доказ позивачем в оригіналі не подавався,  долучені копії   свідоцтва про шлюб, кредитних договорів,  договорів поруки, договору іпотеки, купівлі-продавжу, заяв, свідоцтв про  державну реєстрацію підприємства, оскаржуваного рішення,   рішень приватного підприємства та інші документи  з оригіналами судом не звірялись, отже у відповідності іх копій не переконався  / а.с.  7- 34 ,53-56/.

                На підставі наведеного колегія суддів приходить до висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення вимог позивачки та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у позові .

                 Керуючись   ст. ст.303, 304 п.2 ч. 1 ст. 307 ,  п. 3 ч.1 ст. 309, 313 , ч. 2 ст. 314, 316, 317, 319  ЦПК України,  колегія суддів

                                                               В И Р І Ш И Л А  :

      Апеляційну скаргу  Публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" задоволити частково.

       Рішення Сихівського  районного суду  м. Львова    від 04 липня 2012 року   в частині  задоволення  позовних вимог  ОСОБА_2  про  визнання недійсним  пункту 2  рішення засновника  ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС" № 05/1 від 5 травня  2008 року  про внесення в статутний фонд  нежитлових приміщень  загальною площею  524, 9 м кв  по АДРЕСА_1 визнання недійсним договору іпотеки  від 4 липня  2008 року  серії  ВКМ  №389611, укладеного між Приватним підприємством  "ЛЮБЕ -СЕРВІС"  та АБ " АвтоЗАЗбанк ",  посвідчений          приватним нотаріусом  Львівського міського нотаріального округу  ОСОБА_11  та зареєстрованого у реєстрі  за №1017, визнання  нежитлових приміщень, загальною площею  524, 9 м кв, що знаходяться у АДРЕСА_1   спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та  ОСОБА_5  -  скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення,   яким  у  позові   ОСОБА_2  до  Публічного акціонерного товариства  "Банк Кіпру", ОСОБА_5, Приватного підприємства "Вітер Плюс"  про визнання  недійсним  пункту 2  рішення засновника  ПП "ЛЮБЕ-СЕРВІС" № 05/1 від 5 травня  2008 року  про внесення у статуний фонд  нежитлових приміщень  загальною площею  524, 9 м кв  по АДРЕСА_1 визнання недійсним договору іпотеки  від 4 липня  2008 року  серії  ВКМ  № 389611, укладеного між Приватним підприємством  "ЛЮБЕ-СЕРВІС"  та АБ "АвтоЗАЗбанк", посвідчений          приватним нотаріусом  Львівського міського нотаріального округу  ОСОБА_11  та зареєстрованого у реєстрі  за №1017, визнання  нежитлових приміщень  загальною площею  524, 9 м кв, що знаходяться  по АДРЕСА_1   спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та  ОСОБА_5 -   відмовити .

           В решті рішення суду залишити без змін.

           Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене  у касаційному порядку  шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції  протягом двадцяти днів з дня набрання ним  законної сили.

Головуючий суддя                                                                                Гірник Т.А.

Судді                                                                                                    Богонюк М.Я.

                                                                                                              Шумська Н.Л.       

 

Вот теперь понятно, какая глупость была допущена участниками процесса в этом деле.

Единственным доказательством, на котором основывалось решение 1 инстанции, было совместное заявление родителей жены, хотя и нотариально заверенное, но которое вообще не имеет силы.

Так как факт получения денег мужем не доказан, а тем более нужно было доказать возмездность такого получения.

Поэтому можно сказать "большое спасибо" Львовяням за такое решение.

правда исходя из фактических обстоятельств, я так и не понял, где же здесь не однородное применение норм материального права.

 

 

В Постанове ВСУ указано:

нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності.

Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України.

в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю.

 

 

Тесть здесь третье лицо, которое дало деньги  зятю для занятия предпринимательской деятельности без письменной сделки.

Это была безвозмездная помощь со стороны тестя.

 

Олег 1964, спасибо, теперь разобрался.

Причем долговую расписку нужно было оформлять нужным числом.

[у.zaporozhskiy]

Для тех, кому интересно решение ВССУГУД

http://reyestr.court.gov.ua/Review/29791182

У Х В А Л А

І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И                                             

13 лютого 2013 року                                                                                                    м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних              і кримінальних справ у складі:

Головуючого:                           Луспеника Д. Д.,

Суддів:                          Лесько А. О.,     Сімоненко В. М.,                                 

Хопти С. Ф.,      Червинської М. Є.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства  «Банк Кіпру», ОСОБА_4, приватного підприємства «ВІТЕР ПЛЮС» про визнання недійсним  договорів та визнання права власності,

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Львівської області від 05 листопада 2012 року,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_3 у грудні 2011 року звернулася у суд з позовом до публічного акціонерного товариства  «Банк Кіпру» (далі - ПАТ «Банк Кіпру), ОСОБА_6, приватного підприємства «ВІТЕР ПЛЮС» (далі ПП «ВІТЕР ПЛЮС». Просила  визнати  недійсними кредитні договори від 04 липня 2008 року за № ID 145 між АБ «АвтоЗАЗбанк» та ОСОБА_4 за умовами якого останній отримав кредит на поточні потреби у сумі 620 000 доларів США та за           № ID 146 між тими ж сторонами, за умовами якого  ОСОБА_4 отримав кредит на поточні потреби у сумі 3 000 000 грн. Визнати недійсними: договір поруки від 04 липня 2008 року № ID 155 між АБ «АвтоЗАЗбанк» та ПП «ЛЮБЕ-СЕРВІС», як поручителем, договір поруки між  тими ж  сторонами за № 157 від  04 липня  2008 року, що укладені   у забезпечення вказаних кредитних  договорів. Визнати недійсним  договір іпотеки від 04  липня 2008 року  між ПП «ЛЮБЕ-СЕРВІС» та АБ «АвтоЗАЗбанк»  за змістом  якого  підприємство у забезпечення   вимог банку, що виникли з кредитних договорів № ID  145 від 04 липня 2008 року  та  № ID 146 від 04 липня  2008 року, а також усіх додаткових  договорів (договорів  про внесення  змін до них) передало  в іпотеку  нежитлові  приміщення  площею 524,9 кв.м. по                                   АДРЕСА_1 ліквідаційною вартістю 6 120 000 грн. зазначеного  приватного  підприємства, правонаступником якого є                 ПП «ВІТЕР ПЛЮС». З урахуванням уточнень позивачка просила: визнати за нею право  особистої приватної власності на зазначені приміщення; визнати недійсним п.2 рішення засновника ПП «ЛЮБЕ -СЕРВІС», № 05/1                 від 05 травня 2008 року  про внесення у статутний фонд нежитлових приміщень, загальною площею  524,9 кв.м. по АДРЕСА_1 та визнання цих приміщень спільною  сумісною власністю позивача та відповідача ОСОБА_4 Мотивами  позову позивачка зазначила  відсутність її згоди, як подружжя  на внесення у статутний фонд                   ПП «ЛЮБЕ - СЕРВІС» приміщень, які придбані за час подружнього життя та які у подальшому стали  предметом договору іпотеки.

Просила позов задовольнити.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 04 липня                   2012 року, позов задоволено частково.

Визнано недійсним пункт 2 рішення засновника  ПП «ЛЮБЕ - СЕРВІС» № 05/1 від 05 травня 2008 року про внесення у статутний фонд  нежитлових приміщень загальною площею 524,9 кв.м. по                             АДРЕСА_1

Визнано недійсним договір іпотеки від 04 липня 2008 року  серії ВКМ № 389611, укладений між  приватним підприємством «ЛЮБЕ-СЕРВІС» та АБ «АвтоЗАЗбанк», посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7 та зареєстрований у реєстрі за          № 1017.

Визнано нежитлові приміщення, загальною площею 524,9 кв.м., що знаходяться у АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4

В решті позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 05 листопада             2012 року, рішення суду першої інстанції у частині задоволення  позовних вимог ОСОБА_3 скасовано. Ухвалено в цій частині  нове рішення, яким у позові  ОСОБА_3 до ПАТ «Банк Кіпру», ОСОБА_4, ПП «ВІТЕР ПЛЮС» про визнання недійсним  пункту 2 рішення засновника ПП «ЛЮБЕ - СЕРВІС»                № 05/1 від 05 травня 2008 року про  внесення у статутний  фонд нежитлових  приміщень загальною  площею 524,9 м.кв. по  АДРЕСА_1 визнання недійсним договору  іпотеки від 04 липня  2008 року серії ВКМ № 389611, укладеного між ПП «ЛЮБЕ-СЕРВІС» та АБ «АвтоЗАЗбанк», посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7 та зареєстрованого у реєстрі за № 1017, визнання нежитлових приміщень загальною площею 524,9 м.кв., що  знаходяться по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судове рішення апеляційної інстанцій та залишити в силі  рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги  порушенням судом норм процесуального права та неправильним  застосуванням  норм  матеріального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши матеріали справи, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.


Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому  шлюбі з 25 липня  1998 року. В період шлюбу, 24 квітня  2008 року ОСОБА_4,  як фізична особа - підприємець, придбав у ТОВ «Аптека № 14» нежитлові  приміщення, загальною площею 524,9 кв.м. по АДРЕСА_1

ОСОБА_3  24 квітня 2008 року подала заяву про надання згоди на купівлю її чоловіком фізичною особою - підприємцем  ОСОБА_4 нежитлових приміщень, загальною площею 524,9 кв.м. по   АДРЕСА_1  за ціною  та на умовах визначених в договорі купівлі-продажу, та  що такий договір відповідає інтересам їх сім'ї.

04 липня  2008 року  між АБ «АвтоЗАЗбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитні договори № ID 145 та № ID 146, згідно якого банк надав останньому кредит на поточні потреби у сумі  620 000 доларів США ТА 3000000 грн. у порядку та на умовах, визначених вказаними договорами.

У забезпечення  виконання зобов'язань   за кредитними договорами     №  ID 145 та № ID 146, 04 липня  2008 року  між  АБ «АвтоЗАЗбанк», правонаступником прав  та обов'язків якого являється ПАТ «Банк Кіпру» та ПП  «ЛЮБЕ - СЕРВІС», засновником якого  являється відповідач ОСОБА_4, укладено договори поруки №  ID 155 № ID 157, за  якими                               ПП «ЛЮБЕ - СЕРВІС» зобов'язалося відповідати  перед кредитором за виконання позичальником взятих  на себе зобов'язань з вищевказаних кредитних договорів.

Задовольняючи  частково позов  про  визнання недійсними договорів  та визнання права власності, суд першої інстанції виходив з того, що  сторони по справі  - відповідач  ОСОБА_4 та позивач  ОСОБА_3  на час придбання  спірної нерухомості та на час укладення кредитного договору та договору іпотеки перебували у шлюбі, а тому у відповідності до положень  ч.1 ст.61 СК України набуте подружжям за час шлюбу майно належить чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності і без згоди подружжя не може бути передано в іпотеку.

Крім того, суд зазначив, що кошти на предбання майна було передано подружжю батьками ОСОБА_3-  ОСОБА_8 та ОСОБА_9

Скасовуючи у частині рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що  судом першої інстанції не враховано та не надано  належної оцінки тим обставинам, що  заява ОСОБА_8 та ОСОБА_9  про надання позивачу коштів  для придбання її чоловіком приміщень складена  18 квітня 2012 року, в процесі вирішення судом спору

Крім того, купуючи спірні приміщення та вирішуючи   про передачу таких  у статутний фонд  іншого підприємства, відповідач ОСОБА_4 діяв виключно як суб'єкт  господарювання - фізична особа  - підприємець, а тому права позивачки не порушено.

З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна виходячи з наступного.

За положенями ч. 3 ст. 368 ЦК України майно,  набуте подружжям за час шлюбу,  є їхньою  спільною сумісною   власністю,  якщо  інше  не  встановлено договором  або законом.

Відповідно до ст. 369 ЦК України співвласники майна,  що є у спільній  сумісній  власності, володіють  і  користуються  ним спільно,  якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном,  що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників  правочину щодо розпорядження спільним  майном  вважається,  що  він  вчинений  зазгодою всіх співвласників.

Згода співвласників  на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном,  який підлягає нотаріальному посвідченню та (або)  державній  реєстрації,  має бути виготовлена письмово і нотаріально посвідчена.

        Правочин  щодо  розпорядження  спільним  майном,  вчинений одним із співвласників,  може бути  визнаний  судом  недійсним  за позовом  іншого  співвласника  у  разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Аналогічні положення містить і ст. 65 СК України щодо розпорядження майном подружжя, відповідно до якої дружина, чоловік розпоряджаються майном,  що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При  укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого з подружжя.  Дружина,  чоловік має право на  звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого,  що укладений другим із подружжя без її,  його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів,  які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної  реєстрації,  а  також договорів  стосовно  цінного  майна,  згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на  укладення  договору,  який  потребує  нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Крім того, за положеннями ст. 115 ЦК України господарське товариство є власником  майна,  переданого йому учасниками товариства у  власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Отже, на вчинення одним з подружжя правочинів щодо передачі  до статутного капіталу товариств майна, яке знаходиться у спільній власності подружжя, якщо такий правочин потребує нотаріального посвідчення або відносно цінного майна потрібна згоді іншого подружжя, яка має бути надана у простій письмовій формі або нотаріально посвідчена.

Суд першої інстанції, визнаючи недійсним п. 2 рішення засновників ПП «Любе-Вервіс» № 05/1 від 5 травня 2008 року про внесення ОСОБА_4 як засновником до статутного капіталу товариства нежитлових приміщень розташованих по АДРЕСА_1 обґрунтовано та відповідно до зазначених норм права дійшов до висновку, що зазначене рішення є правочином щодо розпорядження цінним майном, яке знаходилось у спільній власності подружжя, а тому на його передачу у власність товариства мало бути нотаріально посвідчене погодження позивачки.

Також є такими, що відповідають нормам матеріального права висновки суду першої інстанції що спірне майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а не є майном відповідача ОСОБА_4 як фізичної особи підприємця.

За положеннями ст. 60 ЦК України майно,  набуте подружжям за час шлюбу,належить дружині та чоловікові  на  праві  спільної  сумісної  власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба  тощо) самостійногозаробітку(доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Виключення з зазначених положень визначені ст. ст. 57, 58 СК України.

За системним аналізом зазначених норм права правовий режим майна, придбаного за час шлюбу визначається не за його цільовим призначенням, а за джерелами його придбання, крім речей особистого користування, та відповідно до часу його набуття.

До зазначеного у ст.ст. 57, 58 СК України перелику майно приватного підприємця не відноситься.

Конституційний суд України у своєму рішені № 17-рп від 19 вересня 2012 року дійшов наступних висновків: «Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу).

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту частина перша статті 61 Кодексу).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

На думку Конституційного Суду України, приватне підприємство або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об'єктом їх спільної сумісної власності.»

Такий саме правовий статус має і майно приватного підприємця, яке придбане ним за рахунок спільних коштів подружжя. Сама по собі належність майна приватному підприємцю не створює право особистої власності підприємця на зазначене майно.

Отже, судом першої інстанції  ухвалено рішення відповідно до фактичних прав та обов'язків сторін і норм матеріального права, яке було помилково скасоване апеляційним судом.

Апеляційним судом не обґрунтовано взято до уваги як підстава для відмови у позові той факт, що заява ОСОБА_8 та ОСОБА_9 про надання коштів подружжю на придбання нерухомості оформлена ними у період слухання справи, оскільки зазначений факт жодним чином на право спільної сумісної власності подружжя на майно, яке придбане, як встановлено судами за час шлюбу, не впливає, оскільки судом першої інстанції зроблено висновки що майно придбане подружжям за час шлюбу за спільні кошти фактично без урахування їх походження.


Оскільки на зазначені положення норм матеріального права  та рішення Конституційного Суду України апеляційним судом уваги не звернуто, та помилково скасоване  рішення суду першої інстанції ухвалене згідно з законом, рішення апеляційного суду, відповідно до ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню та залишення у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336, 339 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
                                    
у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 5 листопада           2012 року скасувати, залишити в силі рішення Сихівського районного суду  м. Львова від 4 липня 2012 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий:    Д. Д. Луспеник

Судді      А. О. Лесько
Сімоненко
С. Ф. Хопта
М. Є. Червинська

Теперь стало интересно разобраться:  Водночас в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року та рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних  і  кримінальних   справ  від 20 липня 2011 року, які додані на підтвердження неоднакового застосування норм  матеріального  права,  суд   касаційної  інстанції,  застосовуючи  норми ст.ст. 57, 61, 65 СК України та ст. 52 ЦК України, зазначив, що нерухоме майно, яке придбане під час шлюбу одним із подружжя - фізичною особою-підприємцем, а також майно, яке внесене до статутного фонду приватного підприємства, не набуває статусу спільного сумісного майна подружжя, а є майном фізичної особи-підприємця, приватного підприємства, на розпорядження яким згода іншого з подружжя не вимагається.
В определениях, которые поданы, как основания для пересмотра, тоже указано, что ФОП передавал исключительно свое имущество в новообразованное юридическое лицо.
Я бы изменил название темы.
ФОП здесь не при чем, основная причина: частная собственность супруга не является совместной, а поэтому не требует согласия второго супруга.