Постановление ВСУ по пересмотру о применении сроков исковой давности по искам прокуратуры и действительности договоров подписанных с превышением полномочий

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника Тернопільського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до державного господарського об'єднання концерну «Військторгсервіс», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2013 року заступник Тернопільського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до суду з позовом до Концерну «Військторгсервіс», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Прокурор зазначав, що 20 вересня 2008 року державне господарське об'єднання концерн «Військторгсервіс» продало ОСОБА_1 комплекс об'єктів нерухомості, що розташований за АДРЕСА_1.

Оскільки представник концерну «Військторгсервіс», який підписав указаний договір, не мав права на відчуження зазначеного майна без дозволу Міністерства оборони України та Фонду державного майна України, а такого дозволу останні не надавали, прокурор, посилаючись на те, що відчуження цього об'єкта відбулося з порушенням Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 806 (далі – Порядок), а також вимог статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просив визнати недійсним договір купівлі-продажу комплексу об'єктів нерухомості, розташованого за АДРЕСА_1, який складається з: їдальні цегляної НОМЕР_1 загальною площею 367,5 кв. м під літ. «А»; кондитерського цеху цегляного загальною площею 132,4 кв. м під літ. «А»; сараїв цегляних під літ. «Б» та «В», та застосувати наслідки недійсності правочину.

Ухвалою Чортківського районного суду Тернопільської області від 21 січня 2015 року за заявою прокурора від 19 січня 2015 року позов у частині вимог про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу від 20 вересня 2008 року шляхом повернення майна в натурі Концерну «Військторгсервіс» залишено без розгляду.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 6 квітня 2016 року в задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 22 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України задоволено: визнано недійсним укладений між Концерном «Військторгсервіс» та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу від 20 вересня 2008 року комплексу об'єктів нерухомості, розташованого за АДРЕСА_1, який складається з їдальні цегляної НОМЕР_1 загальною площею 367,5 кв. м під літ. «А»; кондитерського цеху цегляного загальною площею 132,4 кв. м під літ. «А»; сараїв цегляних під літ. «Б» та «В».

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення суду касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 92, 241, 253, 257, 261, 267 ЦК України.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 та 29 квітня, 11 листопада 2015 року, 20 квітня, 27 липня, 16 вересня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 30 листопада 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 лютого 2004 року, виданим Чортківським міським головою на підставі рішення виконкому Чортківської міської ради від 11 лютого 2004 року НОМЕР_2, власником комплексу загальною площею 531,8 кв. м, який складається з їдальні НОМЕР_1 літера «А» загальною площею 367,5 кв. м, кондитерського цеху літера «А» площею 132,4 кв. м, сараю літера «Б» площею 29,9 кв. м, сараю літера «В» площею 2,0 кв. м, який розташований за АДРЕСА_1, є Держава в особі Верховної Ради України (балансоутримувач Державне господарське об'єднання концерн «Військторгсервіс»).

Довіреністю НОМЕР_3 від 4 жовтня 2004 року Міністерство оборони України уповноважило начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства Оборони України ОСОБА_2 на надання від імені міністерства підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на передачу в оренду (найм), списання з балансу, застосування прискореної амортизації та відчуження майна, що закріплене за Міністерством на праві господарського відання.

12 листопада 2004 року Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України в особі начальника ОСОБА_2 надало начальнику державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_3 дозвіл на відчуження основних засобів, серед яких нежитлові приміщення їдальні загальною площею 499,9 кв. м, розташовані за АДРЕСА_1.

Відповідно до окремого доручення Міністра оборони України від 12 лютого 2005 року НОМЕР_4 всі довіреності на право укладання договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони України прав здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився, вважати недійсними.

Згідно листа Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України за підписом начальника ОСОБА_2 від 17 лютого 2005 року НОМЕР_5 на виконання окремого доручення Міністра оборони України перший примірник довіреності НОМЕР_4, виданої на ім'я начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України ОСОБА_2, повернуто директору адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

Згідно з наказом Міністра оборони України від 31 січня 2006 року НОМЕР_6 реорганізовано Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено його діяльність як юридичної особи шляхом приєднання до Державного господарського об'єднання - «Концерн «Військторгсервіс» (далі – Концерн «Військторгсервіс») та визначено останнє правонаступником усіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України.

12 вересня 2007 року концерн «Військторгсервіс» в особі генерального директора ОСОБА_2, який діяв на підставі статуту концерну, довіреністю уповноважив начальника Філії Державного підприємства «Управління торгівлі Західного оперативного командування «Військторгсервіс» ОСОБА_3 на укладення від імені концерну «Військтогсервіс» будь-яких договорів (господарські, цивільно-правові) щодо відчуження належного концерну будь-якого нерухомого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди), а також договорів оренди (в тому числі цілісних майнових комплексів) з дозволу органу управління майном концерну – Міністерства оборони України.

4 серпня 2008 року концерн «Військторгсервіс» в особі ОСОБА_3 уклав із Рівенською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею «Прайс» договір про надання послуг щодо проведення аукціону (прилюдних торгів) з продажу нежитлових приміщень А-1, загальною площею 499,9 кв. м, розташованих за АДРЕСА_1.

Переможцем прилюдних торгів, проведених 6 вересня 2008 року, з продажу зазначеного майна став ОСОБА_1, з яким ОСОБА_3, діючи від імені концерну «Військторгсервіс», 20 вересня 2008 року уклав договір купівлі-продажу комплексу об’єктів нерухомості, що розташований за АДРЕСА_1.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог прокурора, виходив з того, що відчуження спірного майна, що є об’єктом державної власності, відбулося з порушенням вимог вищезазначеного Порядку, зокрема без згоди на відчуження майна Міністерства оборони України та Фонду державного майна України, а відтак укладений сторонами договір у силу положень статей 215, 216 ЦК України підлягає визнанню недійсним. 

Суд також дійшов висновку, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в межах установленої статтею 261 ЦК України позовної давності, оскільки про наявність оспорюваного договору прокурору та Міністерству оборони України стало відомо в 2012 році під час проведення перевірки законності відчуження посадовими особами концерну «Військторгсервіс» державного майна.

Разом із тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справи за позовом про визнання недійсним рішення про відчуження майна, визнання довіреності та договору купівлі-продажу недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, дійшов висновку про те, що припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов’язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи, не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов’язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16 вересня 2015 року дійшов висновку про те, що суди, при вирішенні питання про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним з підстав виходу представника товариства за межі наданих йому повноважень, мають звертати увагу на вимоги частини першої статті 241 ЦК України, за якою правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Крім того, при розгляді подібних справ слід ураховувати вимоги закону, викладені у частині третій статті 92 ЦК України, згідно з якою, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постанові від 30 листопада 2016 року.

У постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2014 року міститься висновок про те, що для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об’єктивні (сам факт порушення права), так і суб’єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб’єктивних прав, відтак обов’язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 92, 241 ЦК України в поєднанні зі статтями 203, 215 ЦК України та статей 256, 257, 261, 267 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). 

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. 

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. 

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Крім того, згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

За правилами статей 237, 244, 246 ЦК України орган юридичної особи або інша особа, уповноважена її установчими документами, може видати довіреність від імені юридичної особи іншому представнику (який не є органом юридичної особи чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені) та уповноважити представника вчинити правочин від імені юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Стаття 240 ЦК України допускає можливість передоручення. 

Разом з тим, згідно із частинами першою та другою статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

З огляду на вищенаведене різну правову природу мають та не можуть ототожнюватися довіреність, яку видає юридична особа своєму представнику на вчинення правочину з відчуження майна від імені юридичної особи, та згода власника майна на його відчуження, яку власник надає згідно зі статтею 136 ГК України. 

Зокрема, в разі відчуження юридичною особою майна, закріпленого за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов’язкової наявності попередньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою довіреності представнику на вчинення відповідного правочину протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник. 

Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів. Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України).

За таких обставин та з огляду на приписи статей 92, 237–239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов’язки за цією довіреністю.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені.

Суд у справі, яка переглядається, встановив, що продавцем комплексу об’єктів нерухомості була юридична особа – концерн «Військторгсервіс», а покупцем – ОСОБА_1.

Перевіряючи доводи заяви в частині застосування судами норм статей 257, 261, 267 ЦК України щодо позовної давності судова палата виходить з такого.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За частиною другою статті 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 

При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з’ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з вищезазначеним позовом. Це право пов’язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

Ураховуючи те, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суди не з’ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухваленого у цій справі.

Не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки суд, відмовляючи в позові прокурора, виходив з пропущення останнім строків позовної давності, проте так і не зазначив, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави.

Суд помилково не застосував вищенаведені норми статті 92 ЦК України, внаслідок чого не перевірив та не встановив обставин, від яких залежить правильне застосування норм матеріального права та вирішення спору по суті.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 22 вересня 2016 року та рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 6 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк
Л.І. Охрімчук 
В.М. Сімоненко

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 12 квітня 2017 року у справі
№ 6-72цс17

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. 

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. 

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

З огляду на приписи статей 92, 237–239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов’язки за цією довіреністю.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені.

За частиною другою статті 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з’ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Це право пов’язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

Ураховуючи те, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суди не з’ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права.

Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-72цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3AD123C814A0E55DC2258138002D4E84

[ANTIRAID]

ВСУ в очередной раз обратил внимание на исчисление сроков исковой давности по искам прокуратуры в интересах госорганов, который должен исчисляться непосредственно с момента когда о нарушении права стало известно непосредственно лицу в чьих интересах подан иск. Кроме того ВСУ обратил внимание и на подписание договоров лицом не уполномоченным на заключение договора, однако об отсутствии последствий если другой стороне о таких нарушениях не известно.