ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру об отсутствии оснований прекращения ипотеки при пропуске сроков исковой давности

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 липня 2017 року

м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., 
суддів: Берднік І.С.,
Ємця А.А.,
Гуменюка В.І.,
Жайворонок Т.Є.,
Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І., 
Романюка Я.М.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання іпотеки і договору іпотеки припиненими та зобов’язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л и :

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що після смерті свого сина він разом зі своєю дружиною та донькою померлого прийняли спадщину, до складу якої входять, зокрема, будинок та земельна ділянка АДРЕСА_1, які за життя син передав в іпотеку на забезпечення зобов’язань за кредитним договором, укладеним між ним та відповідачем. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 липня 2014 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» (далі – ПАТ «Родовід Банк») про стягнення зі спадкоємців боргу за кредитним договором були залишені без задоволення з підстави пропуску банком позовної давності. Посилаючись на те, що за статтею 266 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зі спливом позовної давності до основної вимоги за кредитним договором позовна давність спливла і до додаткової вимоги за забезпечувальним договором іпотеки, позивач ОСОБА_1 просив суд визнати припиненим договір іпотеки від 30 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 та ПАТ «Родовід Банк», та договір від 09 вересня 2008 року про внесення змін до договору іпотеки від 30 липня 2008 року; визнати іпотеку припиненою за договором іпотеки від 30 липня 2008 року, укладеним між ОСОБА_4 та ПАТ «Родовід Банк», та договором від 09 вересня 2008 року про внесення змін до договору іпотеки від 30 липня 2008 року; зняти (скасувати) заборону на відчуження нерухомого майна у вигляді житлового будинку та присадибної земельної ділянки розміром S_1, що розташовані в с. Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, накладену 30 липня 2008 року у зв'язку із укладенням договору іпотеки приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстровану в реєстрі НОМЕР_1, та вилучити вказаний запис із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 вересня 2015 року позов задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 24 грудня 2015 року рішення районного суду скасовано, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

22 липня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 17 Закону України «Про іпотеку». 

На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 9 грудня 2014 року, в якій, на його думку, по-іншому застосована зазначена норма права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Під час розгляду справи суди встановили, що 07 квітня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк» і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір з подальшими змінами від 09 вересня 2008 року, згідно з яким позичальник отримав у банку на споживчі потреби кредит у розмірі 12 млн 296 тис. грн строком до 07 квітня 2009 року зі сплатою 30 % річних.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і позичальником 30 липня 2008 року було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_4 передав в іпотеку банку належні йому житловий будинок та присадибну земельну ділянку розміром S_1, розташовані АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Спадщину після його смерті прийняли його батьки ОСОБА_1, ОСОБА_2, а також його донька ОСОБА_6 шляхом подання у встановлений законом строк заяв про прийняття спадщини до Шостої Харківської державної нотаріальної контори.

06 листопада 2013 року спадкоємці уклали договір про поділ спадщини, за наслідками якого батьки померлого успадкували в рівних частках (по 1/4 частині) 1/2 частину житлового будинку та земельної ділянки розміром S_1, що розташовані за вказаною адресою.

19 листопада 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримали свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/4 частину житлового будинку за кожним, а рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 травня 2014 року, яке набрало законної сили, за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано право власності за кожним на 1/4 частину земельної ділянки розміром S_1 в порядку спадкування за законом після смерті сина.

Інша 1/2 частина житлового будинку та земельної ділянки розміром S_1 належать ОСОБА_3, яка проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з померлим ОСОБА_4, на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2010 року, яке набрало законної сили.

Також суди установили, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2014 року і ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2015 року, у задоволенні позову ПАТ «Родовід банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено з тих підстав, що банк пропустив строк позовної давності звернення до суду за захистом своїх прав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відмова в задоволенні позовних вимог банку про стягнення заборгованості за кредитним договором через пропуск строку позовної давності впливає на реальність виконання такого договору, тобто кредитор втратив право на примусове виконання зобов’язання по основному договору, що є наслідком припинення, як основного, так і похідного зобов’язання (іпотеки). 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що відмова суду в задоволенні позовних вимог банку про стягнення боргу за кредитним договором через сплив позовної давності не вважається передбаченою законом підставою для припинення договору іпотеки.

Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого господарського суду України від 9 грудня 2014 року суд касаційної інстанції, задовольняючи вимоги про визнання договору іпотеки припиненим, виходив з того, що сплив позовної давності на вимоги про звернення стягнення на заставлене майно шляхом визнання права власності означає, що будь-які вимоги, пов’язані з обтяженням такого предмета застави не можуть бути задоволені, а сам предмет застави є вільним від обтяжень. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Згідно із частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Правила припинення зобов’язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов’язання» розділу І книги п’ятої «Зобов’язальне право» ЦК України, норми якої передбачають, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599), переданням відступного (стаття 600), зарахуванням (стаття 601), за домовленістю сторін (стаття 604), прощенням боргу (стаття 605), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606), неможливістю виконання (стаття 607), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609). 

Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають. 

При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). 

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. 

Згідно з приписами цієї статті особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи. 

У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само й боржник зі спливом позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя цієї статті). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята цієї статті). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша цієї статті), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. 

Отже, ЦК України не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. 

Таким чином, зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється. 

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і за загальним правилом є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 цього Закону). 

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Зміст цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

 Так, згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання. Натомість такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням, цей Закон не передбачає. 

Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли такого висновку.

Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, отже, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку». 

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17.

Крім того, відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. 

Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов’язань переходять обов’язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки.

Отже, у справі, рішення в якій переглядаються, суди апеляційної та касаційної інстанцій правильно застосували вищевказані норми матеріального права та на підставі заявлених позовних вимог дійшли обґрунтованого висновку про те, що факт відмови судом у задоволенні позову ПАТ «Родовід банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором внаслідок пропущення строку позовної давності не є підставою для припинення іпотеки в розумінні абзацу другого частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. 

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
 
п о с т а н о в и л и :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді: І.С. Берднік
В.І. Гуменюк
А.А. Ємець
Т.Є. Жайворонок
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Правова позиція 
у справі № 6-1840цс16

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і за загальним правилом є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 цього Закону). 

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Зміст цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Так, згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання. Натомість такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням, цей Закон не передбачає. 

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Правила припинення зобов’язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов’язання» розділу І книги п’ятої «Зобов’язальне право» ЦК України, норми якої передбачають, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599), переданням відступного (стаття 600), зарахуванням (стаття 601), за домовленістю сторін (стаття 604), прощенням боргу (стаття 605), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606), неможливістю виконання (стаття 607), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609). 

Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). 

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. 

Згідно з приписами цієї статті особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи. 

Отже, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється. 

Аналізи положень статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України дає підстави для висновку.

Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, отже, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку». 

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1840цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B4BF33F6CBD31197C225815D004344DF

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что истечение исковой давности к основному и дополнительному требованию кредитора о взыскании долга по кредитному договору и об обращении взыскания на предмет ипотеки (в том числе и при наличии решения суда об отказе в этом иске по основанию пропуска исковой давности) сам по себе не прекращает основного обязательства по кредитному договору и, следовательно, не может считаться основанием для прекращения ипотеки по абзацем вторым части первой статьи 17 Закона Украины «Об ипотеке».

Для этого нужно установить именно прекращение основного обязательства, на основании главы 50 «Прекращение обязательства» раздела I книги пятой «Обязательственное право» ГК Украины, нормы которой предусматривают, что обязательство прекращается исполнением, проведенным надлежащим образом (статья 599), передачей отступного (статья 600), зачислением (статья 601), по договоренности сторон (статья 604), прощением долга (статья 605), сочетанием должника и кредитора в одном лице (статья 606), невозможностью исполнения (статья 607), смертью физического лица или ликвидацией юридического лица (статьи 608 и 609).

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 711/4556/16-ц
      Провадження № 14-88 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - позичальник), Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Міняйло Ірина Петрівна (далі також - нотаріус), про визнання зобов`язань припиненими, зобов`язання зняти заборону відчуження земельної ділянки, повернути оригінал правовстановлюючого документа та про відшкодування моральної шкоди
      за касаційною скаргою ПАТ «Дельта Банк» на рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року, ухвалене суддею Колодою Л. Д., й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Карпенко О. В., Гончар Н. І., Ювшина В. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 16 травня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом,в якому з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог просив :
      1.1. Визнати припиненими зобов`язання за іпотечним договором від 24 грудня 2007 року № 49.12/77/1717/07, укладеним Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) «Кредитпромбанк» із позивачем і посвідченим та зареєстрованим нотаріусом у реєстрі за № 9016 (далі - іпотечний договір).
      1.2. Застосувати наслідки припинення іпотечного договору та зобов`язати нотаріуса зняти заборону відчуження (далі - заборона відчуження) земельної ділянки площею 720 кв. м з кадастровим номером 7110136700:03:021:0065, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка), шляхом виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису № 6295098 та виключення з Державного реєстру іпотек запису № 5943254.
      1.3. Зобов`язати ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачеві оригінал Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 620757 , виданого 10 жовтня 2007 року (далі - державний акт).
      1.4. Стягнути з ПАТ «Дельта Банк» 700 000 грн як відшкодування заподіяної моральної шкоди.
      2. Мотивував позов такими обставинами :
      2.1. 24 грудня 2007 року ВАТ «Кредитпромбанк» уклало з позичальником кредитний договір № 49.36/77/07-Сз (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі у сумі 700 000 грн терміном до 23 грудня 2019 року включно.
      2.2. Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ВАТ «Кредитпромбанк» цього ж дня уклало з позивачем іпотечний договір, відповідно до умов якого позивач передав в іпотеку банку земельну ділянку, а нотаріус наклав заборону відчуження земельної ділянки. Крім того, згідно з іпотечним договором позивач передав банку оригінал державного акта.
      2.3. 27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» уклало з ПАТ «Дельта Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набуло всі права й обов`язки кредитора за кредитним та іпотечним договорами.
      2.4. 23 березня 2016 року позивач звернувся до ПАТ «Дельта Банк» про повернення йому оригіналу державного акта та про виключення записів про обтяження земельної ділянки у зв`язку з повним виконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором.
      2.5. ПАТ «Дельта Банк» відмовилося виконати вимоги позивача.
      2.6. Відмовою повернути оригінал державного акта ПАТ «Дельта Банк» заподіяло позивачеві фізичні та душевні страждання, тяжкі переживання щодо долі його приватної власності, а тому ПАТ «Дельта Банк» має відшкодувати завдану моральну шкоду.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 18 жовтня 2016 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив частково :
      3.1. Визнав припиненими зобов`язання за іпотечним договором.
      3.2. Зобов`язав нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна і Державного реєстру іпотек.
      3.3. Зобов`язав ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта.
      3.4. Відмовив у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором позичальник повністю виконав його зобов`язання; сума заборгованості за кредитом і відсотками повністю погашена.
      4.2. Вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором, застосування наслідків припинення останнього та про повернення державного акта є обґрунтованими, оскільки відпала необхідність забезпечувати основне зобов`язання.
      4.3. Вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди є безпідставною, оскільки спірні правовідносини пов`язані з іпотечним договором, а відшкодування моральної шкоди у такому випадку закон не передбачає. Окрім того, ні здоров`ю, ні майну позивача шкода завдана не була.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 10 лютого 2017 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      6. Мотивував ухвалу так :
      6.1. Суд першої інстанції дійшов аргументованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
      6.2. Спір не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства. За суб`єктним складом сторін і характером їх правовідносин спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У березні 2017 року ПАТ «Дельта Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу.
      8. Просить скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року, а провадження у справі закрити.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Обґрунтував ухвалу тим, що ПАТ «Дельта Банк» оскаржує рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. ПАТ «Дельта Банк» мотивує касаційну скаргу порушеннями судами норм процесуального права, а саме :
      11.1. ПАТ «Дельта Банк» перебуває у процесі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» Кадиров В. В. (далі - уповноважена особа Фонду) на підставі наказу виконавчої дирекції Фонду від 2 жовтня 2015 року № 328. Фонд є юридичною особою публічного права, а уповноважена особа - його працівником. Тому позов до неї є позовом до Фонду, який треба розглядати за правилами адміністративного судочинства, тоді як позивач заявив вимоги виключно до ПАТ «Дельта Банк» і нотаріуса.
      11.2. Суди зобов`язали нотаріуса виключити записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, хоча нотаріус є суб`єктом делегованих владних повноважень, з огляду на що його дії слід оскаржувати до адміністративного суду.
      (2) Позиції інших учасників справи
      12. Позивач, ОСОБА_2 і нотаріус відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
      16. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      17. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      18. Вжитий у цьому приписі термін «суб`єкт владних повноважень» згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції позначав орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу або іншого суб`єкта, який здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      19. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України у вказаній редакції).
      20. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакціївизначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      21. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      22. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      23. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      24. Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін «публічно-» означає, що такі функції суб`єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. Аналогічний зміст має термін «владні управлінські функції», закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час постановлення судових рішень судами першої й апеляційної інстанцій.
      25. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).
      26. У суді першої інстанції (а. с. 121-124), в апеляційній скарзі (а. с. 149-153) та у касаційній скарзі (а. с. 205-209) ПАТ «Дельта Банк» вказувало, що воно перебуває у процедурі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду.
      27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що Фонд створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку та здійснює у цій сфері нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України, а правовідносини між Фондом і вкладником в межах гарантованої державою граничної суми відшкодування за вкладом, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 6 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 20 червня 2018 року у справах № 805/2090/17-а і № 820/3664/16, від 27 червня 2018 року у справі № 813/2943/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 818/53/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 761/15111/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 591/1272/18).
      28. Однак, позивач у цій справі не є вкладником банку і звернувся до суду з вимогами про визнання зобов`язань припиненими, зобов`язання зняти заборону відчуження земельної ділянки, повернути оригінал правовстановлюючого документа та про відшкодування моральної шкоди. У цих правовідносинах, як і у правовідносинах з включення вимог вкладника до реєстру акцептованих вимог кредиторів і про стягнення за договором банківського вкладу коштів, що перевищують гарантовану державою граничну суму відшкодування (див., зокрема, Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16, від 6 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/17365/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 642/6117/17), Фонд (його уповноважена особа) виконує не владні управлінські функції, а представляє інтереси банку-відповідача як сторони відповідного договору. Такі спори є приватноправовими та залежно від суб`єктного складу мають розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства.
      29. Окрім того, уповноважена особа Фонду є працівником Фонду та діє від імені банку в межах повноважень Фонду. Така особа у цивільному процесі за позовом до банку може виступати представником банку та не має самостійної процесуальної дієздатності (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 84-93 постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц та у пунктах 16-25 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 383/2/17).
      30. З огляду на вказане довід касаційної скарги про публічно-правовий характер спірних правовідносин через те, що ПАТ «Дельта Банк» перебуває у процедурі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. Оскільки спір, за вирішенням якого до суду звернувся позивач, пов`язаний із захистом його речового права, належністю виконання кредитного й іпотечного договорів, цей спір виник з цивільних правовідносин і не стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері відносин публічно-правових. Тому з огляду на суб`єктний склад учасників спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули справу за правилами цивільного судочинства.
      31. Стосовно доводу ПАТ «Дельта Банк» про те, що нотаріус є суб`єктом делегованих владних повноважень, з огляду на що його дії слід оскаржувати до адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що нотаріус не є стороною спору стосовно заборони відчуження земельної ділянки. У цій справі вирішується спір про цивільне право на земельну ділянку між позивачем, який вимагає, зокрема, виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек записів щодо її обтяження, та ПАТ «Дельта Банк» як правонаступника ПАТ «Кредитпромбанк», в інтересах якого зареєстроване це обтяження. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже вказувала, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування запису щодо державної реєстрації обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстроване (див. пункти 51 і 58 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
      (1.2) Щодо суті позовних вимог
      32. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частини друга та третя статті 400 ЦПК України).
      (1.2.1) Щодо визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили :
      33.1. 24 грудня 2007 року ВАТ «Кредитпромбанк» уклало із ОСОБА_2 кредитний договір, а з позивачем - іпотечний договір.
      33.2. 27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» уклало із ПАТ «Дельта Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набуло всіх прав і обов`язків кредитора за кредитним та іпотечним договорами.
      33.3. Основне зобов`язання (зобов`язання за кредитним договором) припинилося з 23 березня 2016 року у зв`язку з повним виконанням позичальником його обов`язків за цим договором перед ПАТ «Дельта Банк». Отже, внаслідок повного виконання основного зобов`язання припиняється забезпечення його іпотекою, також припиняється обтяження земельної ділянки забороною її відчуження.
      34. Відповідно до частин першої та другої статті 509 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
      35. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). Однією з таких підстав є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
      36. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).
      37. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      38. Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
      39. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).
      40. Поняття іпотеки деталізує абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку», який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      41. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України).
      42. Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).
      43. За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання (аналогічний висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 910/16461/16; див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц).
      44. Суди встановили факт припинення зобов`язань за кредитним договором у зв`язку з його повним і належним виконанням позичальником. Цю обставину, як і відсутність у ПАТ «Дельта Банк» фінансових та майнових претензій до позичальника (відображену у довідці ПАТ «Дельта Банк» від 30 березня 2016 року за вих. № 05-3261366) учасники справи не оспорювали. Тому з огляду на те, що належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає по суті правильними висновки судів про задоволення вимоги позивача про визнання зобов`язань за іпотечним договором припиненими.
      (1.2.2) Щодо зняття заборони відчуження земельної ділянки та виключення відповідних записів з державних реєстрів
      45. Обмеження речових прав на нерухоме майно (обтяження нерухомого майна) - це обмеження або заборона розпорядження нерухомим майном, установлена відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом (абзац п`ятий частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору).
      46. Суди встановили, що, посвідчивши іпотечний договір, нотаріус наклав заборону відчуження земельної ділянки. Це відповідає пункту 2.4 іпотечного договору, згідно з яким при його посвідченні нотаріус накладає таку заборону до моменту повного виконання зобов`язань позичальником перед іпотекодержателем за кредитним договором.
      47. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина друга статті 593 ЦК України, частина третя статті 17 Закону України «Про іпотеку»).
      48. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
      49. Записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна, а також іпотеки за належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором є перешкодами у реалізації власником права розпорядження відповідним майном.
      50. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив вимогу позивача зобов`язати нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна і з Державного реєстру іпотек.
      51. Матеріально-правові вимоги позивача у цивільній справі мають бути спрямовані на захист його прав, свобод чи інтересів, порушених або оспорюваних відповідачем, а не третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
      52. Згідно з частиною другою статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Аналогічний припис закріплений у частині другій статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      53. Позивач визначив відповідачами ПАТ «Дельта Банк» і позичальника, а нотаріус має статус третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача та не є стороною спору (див. пункт 31 цієї постанови). Тому суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, зобов`язавши нотаріуса до вчинення вказаних у рішенні дій. Це порушення суд апеляційної інстанції не виправив.
      54. З огляду на це, враховуючи процесуальний статус учасників справи, а також наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки (пункт 44 цієї постанови), суди мали ухвалити рішення, яким зняти заборону відчуження земельної ділянкита виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек.
      (1.2.3) Щодо вимог про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта та про стягнення відшкодування моральної шкоди
      55. Позивач зазначав, що ПАТ «Дельта Банк» відмовилося повернути йому оригінал державного акта, і така відмова заподіяла позивачеві фізичні та душевні страждання, тяжкі переживання щодо долі його приватної власності. Тому він просив суд зобов`язати ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал акта та стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на свою користь відшкодування моральної шкоди у сумі 700 000 грн.
      56. Суди встановили такі обставини :
      56.1. Згідно з пунктом 2.6 іпотечного договору на період його дії іпотекодавець передає за актом прийому-передачі іпотекодержателю оригінал державного акта, а після повного виконання боржником умов кредитного договору іпотекодержатель зобов`язаний протягом двох робочих днів повернути за актом прийому-передачі іпотекодавцеві державний акт;
      56.2. Відповідно до акта прийому-передачі від 24 грудня 2007 року й акта прийому-передачі від 7 лютого 2008 року позивач передав ВАТ «Кредитпромбанк» оригінал державного акта.
      57. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив вимогу позивача про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал державного акта. Проте суди не звернули увагу на те, що у матеріалах справи є як акт прийому-передачі від 24 грудня 2007 року, складений і підписаний ВАТ «Кредитпромбанк» з позивачем про передання останнім і прийняття першим оригіналу державного акта (а. с. 25), так і акт прийому-передачі від 7 лютого 2008 року, відповідно до якого ВАТ «Кредитпромбанк» передав, а позивач прийняв оригінал державного акта (а. с. 26).
      58. Окрім того, суди вважали доведеною обставину звернення позивача до ПАТ «Дельта Банк» 23 березня 2016 року, зокрема, про повернення оригіналу державного акта. Однак у відповіді ПАТ «Дельта Банк» від 24 березня 2016 року за вих. № 2705 (а. с. 29), яка була адресована позичальникові і яку позивач долучив до позовної заяви на підтвердження наведеної вище обставини, відсутня інформація щодо оригіналу державного акта.
      59. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про задоволення вимоги позивача щодо зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал державного акта зроблений з порушенням норм процесуального права: суди не дослідили належним чином вищевказані докази. Отже, рішення судів попередніх інстанцій у цій частині необхідно скасувати з направленням справи у відповідній частині на новий розгляд.
      60. Оскільки позивач обґрунтував вимогу про стягнення з ПАТ «Дельта Банк» відшкодування моральної шкоди саме його відмовою повернути державний акт, а цю обставину суди встановили з порушенням норм процесуального права, то рішення судів у частині зазначеної вимоги також слід скасувати із направленням справи у цій частині на новий розгляд.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      61. Згідно з пунктами 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу повністю на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      62. Відповідно до пунктів 1 і 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази чи необґрунтовано відхилив заяву учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      63. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      64. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      65. Оскільки суди попередніх інстанцій правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства, однак, з огляду на наведені вище мотиви, допустили порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення (не дослідили всі зібрані у справі докази) та неправильно застосували норм матеріального права, касаційна скарга є частково обґрунтованою.
      66. Тому рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року необхідно скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек і ухвалити у цій частині нове рішення, яким вказану вимогу задовольнити частково: зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек; скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта та про відмову у стягнення відшкодування моральної шкоди і передати справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, а у частині задоволення вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      67. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, мають бути розподілені за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      68. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України).
      69. Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).
      70. Належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки.
      Керуючись статтею 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, статтями 411, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково.
      2. Рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року :
      2.1. Скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Міняйло Ірини Петрівни зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек; ухвалити у цій частині нове рішення, яким вказану вимогу задовольнити частково: зняти заборону відчуження земельної ділянки площею 720 кв. м з кадастровим номером 7110136700:03:021:0065, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис № 6295098 і виключити з Державного реєстру іпотек запис № 5943254.
      2.2. Скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» повернути ОСОБА_1 оригінал державного акта на право власності на земельну ділянку, серії ЯЕ № 620757 , виданого 10 жовтня 2007 року, та у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди; у цих частинах справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.3. Залишити без змін у частині задоволення вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором від 24 грудня 2007 року № 49.12/77/1717/07, укладеним Відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк» із ОСОБА_1 .
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      О. С. Золотніков
      Л. І. Рогач
      О. Р. Кібенко
      І. В. Саприкіна
      В. С. Князєв
      О. М. Ситнік
      Л. М. Лобойко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 367/2022/15-ц
      Провадження N 14-376 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради Київської області (далі також - Ірпінська міська рада) до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "ОМ-АРТ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гоменюк Олени Миколаївни, Реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції Київської області, ТзОВ "Забудова-Д", треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Ірпінське виробниче управління житлово-комунального господарства, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на нерухоме майно, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння
      за заявою заступника Генерального прокурора України (далі також - заявник) про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року (далі також - заява про перегляд).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради звернувся з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки (далі разом - державні акти):
      1.1.1. Серії ЯМ N 415252 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0183), виданий на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2
      1.1.2. Серії ЯМ N 720185 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0159), виданий на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21
      1.1.3. Серії ЯМ N 942928 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0150), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.1.4. Серії ЯМ N 942926 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0151), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.1.5. Серії ЯМ N 942927, (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0197), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.2. Визнати недійсними свідоцтва N 26523045 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0202) та N 26523999 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0201) про право власності на нерухоме майно (далі разом - свідоцтва про право власності), видані на ім'я TзOB "ОМ-АРТ".
      1.3. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень N 15964504 від 22 вересня 2014 року, N 21754868 і N 21754911 від 2 червня 2015 року, N 21712411, N 21712152 та N 21712277 від 29 травня 2015 року (далі разом - рішення про державну реєстрацію прав).
      1.4. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      1.5. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, а з незаконного володіння ОСОБА_3 - земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159.
      2. Позовні вимоги мотивував такими обставинами:
      2.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким:
      2.1.1. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 440-10-VI "Про визнання нечинними рішень Ірпінської міської ради" в частині визнання нечинним рішення Ірпінської міської ради N 3276-72-У від 7 серпня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування Ірпінського ВУКГ за адресою: АДРЕСА_1, землі рекреаційного призначення (парк культури та відпочинку "Лісовий")" і визначення цільового призначення земельної ділянки рекреаційного призначення площею 4,1035 га у АДРЕСА_1, як землі для житлової та громадської забудови;
      2.1.2. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 437-10-VI "Про внесення змін до рішення Ірпінської міської ради від 19 червня 2003 року N 337-12-XXIV" у частині виключення з переліку об'єктів благоустрою у сфері земельного господарства, призначених для відпочинку населення, парку культури та відпочинку "Лісовий" (АДРЕСА_1).
      2.1.3. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 444-10-VI "Про надання дозволу громадянам на розроблення проектів землеустрою" у частині надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд громадянам ОСОБА_20, ОСОБА_19, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 (далі разом - набувачі) на АДРЕСА_1.
      2.1.4. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 15 листопада 2011 року N 1315-21-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_20 на АДРЕСА_2 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; рішення Ірпінської міської ради від 6 жовтня 2011 року N 1049-19-VI та N 1050-19-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_3 у власність відповідно ОСОБА_19 та ОСОБА_18 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 18 серпня 2011 року N 811-15-VI, N 815-15-VI, N 812-15-VI, N 813-15-VI, N 810-15-VI, N 814-15-VI, N 817-15-VI, N 804-15-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_4 у власність відповідно ОСОБА_17, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_25, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 1 липня 2011 року N 739-13-VI, N 740-13-VI, N 738-13-VI, N 737-13-VI, N 736-13-VI, N 735-13-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_5 у власність відповідно ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
      2.1.5. Визнав недійсними державні акти серії ЯК N 210950, серії ЯК N 210953, серії ЯК N 210952, серії ЯК N 210954, серії ЯК N 210951, серії ЯК N 210955, серії ЯМ N 720185, серії ЯМ N 720039, серії ЯМ N 720035, серії ЯМ N 720033, серії ЯМ N 720036, серії ЯМ N 720034, серії ЯМ N 720038, серії ЯМ N 720037, серії ЯМ N 119810 серії ЯМ N 415252, серії ЯМ N 086022, видані на ім'я набувачів (на державних актах були проставлені відмітки про перехід права власності на відповідні земельні ділянки, зокрема, на державному акті серії ЯМ N 415252, виданому на ім'я ОСОБА_20, - про перехід права власності до ОСОБА_2; на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, - про перехід права власності до ОСОБА_21).
      2.1.6. Витребував з незаконного володіння набувачів відповідні земельні ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.
      2.2. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року в частині витребування земельних ділянок на користь держави й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      2.3. 3 грудня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2014 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року.
      2.4. Спірні земельні ділянки рекреаційного призначення вибули з володіння власника з порушенням вимог законодавства у період дії заборони на їх передання у власність, встановленої у статті 1 Закону України "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах". А тому їх слід витребувати від кінцевих набувачів - ТзОВ "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 25 листопада 2015 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
      4. Рішення суд мотивував так:
      4.1. ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" придбали земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радою, а з фізичними особами, та вибули з володіння Ірпінської міської ради, яка приймала рішення про передання земельних ділянок у власність фізичних осіб-продавців, не поза її волею.
      4.2. Договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені з ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" не визнані недійсними, а на час їх укладення були чинними рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких набувачі отримали право власності на земельні ділянки та мали право на їх відчуження.
      4.3. У ТзОВ "ОМ-АРТ" як у добросовісного набувача не можна витребувати згідно з приписами статей 330 і 388 ЦК Україниземельні ділянки, що були придбані за оплатними договорами та вибули з володіння попередніх власників не поза їх волею.
      4.4. Можна витребувати лише індивідуально визначені речі, які фізично існують на момент витребування, зокрема земельні ділянки, які мають індивідуально визначені характеристики, а саме площу та кадастровий номер. Земельні ділянки, надані набувачам на підставі скасованих рішень Ірпінської міської ради, не можна ототожнювати зі спірними земельними ділянками, які просить витребувати позивач, оскільки останні на час розгляду справи мають інші кадастрові номери та площі.
      4.5. Не можна витребувати земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 у ТзОВ "Забудова-Д", оскільки товариство набуло на них право власності за оплатним договором у порядку виконання судового рішення згідно з приписами статті 388 ЦК України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 16 лютого 2016 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      6. Мотивував ухвалу так:
      6.1. Земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради не поза її волею.
      6.2. TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 набули право власності на спірні земельні ділянки згідно з договорами купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радо, а з фізичними та юридичними особами, право власності яких підтверджене державними актами та свідоцтвами про право власності.
      6.3. На час укладення договорів купівлі-продажу, за якими відповідні земельні ділянки придбали ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3, не були скасовані рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких раніше отримали право власності на земельні ділянки набувачі. Вказані договори купівлі-продажу сторони виконали.
      6.4. Придбаваючи земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:015, 3210900000:01:047:0183 та 3210900000:01:047:0159, TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не знали та не могли знати про те, що вказані земельні ділянки відчужують особи, які не мають права розпорядження ними, оскільки право власності ОСОБА_20, ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_21 і ОСОБА_1 було у встановленому порядку зареєстроване. Тому TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок.
      6.5. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради як власника поза її волею. Ця рада приймала рішення про надання земельних ділянок у власність набувачам, але ті рішення надалі були скасовані у судовому порядку. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок немає підстав для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України.
      6.6. Земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:015 ТзОВ "Забудова-Д" придбало у ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 у порядку виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц, що унеможливлює витребування цих ділянок.
      6.7. Рішення про державну реєстрацію прав прийняті на підставах зареєстрованих і не визнаних недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:150 та 3210900000:01:047:0159 та на виконання і з дотриманням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
      6.8. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнав недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20, а також державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Вчинення на державних актах серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252 відміток про відчуження земельних ділянок на підставі договорів купівлі-продажу не змінює суті таких державних актів як недійсних. А тому вимога про повторне їх скасування є необґрунтованою.
      6.9. Визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів їх купівлі-продажу, не є належним способом захисту права позивача.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      7. 16 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій.
      8. Суд касаційної інстанції мотивував ухвалу так:
      8.1. На момент вчинення перших правочинів, за якими спірні земельні ділянки були відчужені, рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких фізичні особи набули право власності на ці ділянки, не були скасовані, а відповідні договори сторони повністю виконали.
      8.2. Суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки вибули з володіння власника поза його волею, оскільки саме Ірпінська міська рада прийняла рішення про надання спірних земельних ділянок набувачам, і ці рішення лише у подальшому скасував суд у справі N 1013/4597/2012. У вказаних рішеннях Ірпінської міської ради було її волевиявлення на вибуття земельних ділянок з власності територіальної громади м. Ірпеня та на передання їх у приватну власність. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок відсутні підстави для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України.
      8.3. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що оскільки продаж спірних земельних ділянок на користь ТзОВ "Забудова-Д" відбувся у порядку, встановленому для виконання судових рішень, то вказане є додатковою підставою для відмови у задоволенні вимоги про витребування цих ділянок у зазначеного відповідача.
      9. Суддя Леванчук А.О. висловив щодо зазначеної ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ окрему думку, яку мотивував так:
      9.1. Висновок про відмову у задоволенні позову є помилковим, не ґрунтується на повному та всебічному з'ясуванні обставин у справі і зроблений без належного застосування висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 3 червня 2015 року у справах N 6-205цс15, N 6-217цс15, від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16.
      9.2. Суди залишили поза увагою те, що державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, а тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-205цс15).
      9.3. Суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-217цс15, про те, що вчинення на державному акті, визнаному судом недійсним, відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.
      9.4. Для вирішення спору в частині заявлених на підставі статті 388 ЦК України вимог про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння суди також не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16, відповідно до якого розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади.
      9.5. З огляду на вказане касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області необхідно було задовольнити частково: скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд
      10. У лютому 2017 року заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року. Просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      11. 6 березня 2017 року Верховний Суд України ухвалою відкрив провадження у справі.
      12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон України N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України викладений у новій редакції.
      13. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.
      14. У січні 2018 року заява про перегляд разом із доданими до неї матеріалами була передана до Верховного Суду.
      15. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. 31 липня 2018 року Верховний Суд у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що заявник оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (господарської та цивільної) у відповідних їхніх рішеннях.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд
      17. Заява подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення судом касаційної інстанції різних за змістом судових рішень (постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15) у подібних правовідносинах, а також - невідповідності оскаржених судових рішень викладеному у постановах Верховного Суду України (від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      18. Заявник мотивує заяву про перегляд так:
      18.1. Власником комунального майна є не відповідна рада як орган місцевого самоврядування, а територіальна громада. Волевиявлення Ірпінської міської ради щодо розпорядження об'єктами комунальної власності має відповідати чинному законодавству.
      18.2. Ірпінська міська рада, ухвалюючи рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки із земель рекреаційного призначення на землі житлової та громадської забудови і передаючи її після поділу у приватну власність фізичним особам, діяла всупереч приписам законодавства, що підтверджують судові рішення у справі N 1013/4597/2012.
      18.3. З огляду на викладене право дійсного власника - територіальної громади м. Ірпеня - не припинилося з утратою відповідного майна. А тому це право має бути захищене за віндикаційним позовом на підставі статті 388 ЦК України.
      18.4. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки не внаслідок їх продажу під час примусового виконання судового рішення на публічних (прилюдних) торгах, а під час добровільного виконання судового рішення.
      (2) Позиція ТзОВ "Забудова-Д"
      19. У березні 2017 року ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення на заяву про перегляд, які мотивує так:
      19.1. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
      19.2. Обставини справи N 367/2022/15-ц відрізняються від обставин справи N 911/263/15, за наслідками розгляду якої 10 травня 2016 року Вищий господарський суд України ухвалив постанову, наведену заявником як приклад неоднакового застосування норм права.
      19.3. Немає невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року викладеним у постановах Верховного Суду України, які навів заявник, висновками щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      19.3.1. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15 не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      19.3.2. У справі N 367/2022/15-ц підставою для відмови в позові була неможливість витребування спірних земельних ділянок від добросовісного набувача у зв'язку із застосуванням частини другої статті 388 ЦК України. Натомість у наведених вище постановах Верховного Суду України й ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосована така підстава відмови у витребуванні майна в добросовісного набувача як продаж цього майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      (2) Доводи інших учасників справи
      20. Інші учасники справи заперечення на заяву про перегляд не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів
      (1.1) Щодо підстав для перегляду судових рішень
      21. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      (1.1.1) Стосовно невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права
      22. Обґрунтовуючи невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 367/2022/15-ц викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник надав для порівняння копії постанов Верховного Суду України від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15.
      23. У постанові від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що спірне нежитлове приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду - ухвали про визнання мирової угоди, яка надалі була скасована. Вказане, на думку суду, підтверджує, що майно вибуло з володіння власника поза його волею, а тому є підстави для витребування цього майна з незаконного володіння відповідача. Отже, у зазначеній справі Верховний Суд України сформулював висновок про застосування припису пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Проте у справі, яка переглядається, суди встановили інші обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, а саме те, що земельні ділянки вибули з власності територіальної громади на підставі відповідних рішень органу місцевого самоврядування, які пізніше скасував суд, а не на підставі ухвали про визнання мирової угоди, скасованої надалі судом.
      24. Крім того, надані для порівняння постанови Верховного Суду України від 3 червня 2015 року у справах N 6-205 цс 15 і N 6-217 цс 15 не можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, оскільки у зазначених постановах немає висновків про застосування приписів частин першої та другої статті 388 ЦК України, про неправильність застосування яких у справі N 367/2022/15-ц стверджує заявник у заяві про перегляд.
      25. У наданій для порівняння постанові від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15 за позовом Одеської міської ради, від імені якої в інтересах держави його подав заступник прокурора Одеської області, про витребування майна з незаконного володіння кінцевого набувача Верховний Суд України встановив, що Вищий господарський суд України у постанові від 16 жовтня 2014 року у справі N 916/2545/13 визнав недійсним один з пунктів рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року, а також визнав удаваними та недійсними укладені Одеською міською радою у зв'язку з вказаним її рішенням договори дарування і купівлі-продажу.Верховний Суд України у справі N 916/2131/15 дійшов висновку, що оскільки Одеська міська рада розпорядилася комунальним майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, це майно вибуло з володіння територіальної громади поза її волею, а тому слід залишити в силі рішення суду першої інстанції, який задовольнив позов про витребування майна від кінцевого набувача (аналогічні висновки у подібних правовідносинах Верховний Суд України сформулював у постановах від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15).
      26. Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави для вирішення питання про усунення невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-цвикладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
      (1.1.2) Стосовно неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах
      27. Обґрунтовуючи неоднакове застосування судами касаційної інстанції приписів пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник навів постанову Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15, в яких, на думку заявника, зазначені приписи застосовані інакше, ніж в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-ц.
      28. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
      29. В ухвалі від 18 січня 2016 року у справі N 1522/29456/12 (провадження N 6-11667 ск 15) колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що за змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами зазначеної справи Приморський районний суд м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року в іншій справі - N 2/1522/7856/11 - задовольнив позов фізичної особи до Одеської міської ради і визнав за позивачем право власності на реконструйовану квартиру. Надалі ця фізична особа відчужила зазначену квартиру за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року іншій фізичній особі, а та продала її на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2012 року ще іншій фізичній особі. Апеляційний суд Одеської області 29 лютого 2012 року ухвалив рішення у справі N 2/1522/7856/11 (провадження N 22ц-1590/1371/2012), яким скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2011 року та відмовив у задоволенні позову про визнання права власності на реконструйовану квартиру. Звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року, Одеська міська рада, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Одеської області, у справі N 1522/29456/12 стверджувала, що рішення Приморського районного суду м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року у справі N 2/1522/7856/11, яке стало підставою для набуття реконструйованої квартири у власність, було скасоване в апеляційному порядку, а тому відпали підстави відповідно до яких відчужувач набув право власності на відповідне майно.
      30. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини, які виникли між учасниками справи N 6-11667 ск 15, не є подібними до правовідносин учасників справи N 367/2022/15-ц. А тому в останній не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15.
      31. У наданій для порівняння постанові від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 Вищий господарський суд України, вирішуючи питання щодо застосування статті 388 ЦК України, вказав, що відповідач відчужив нежитлові приміщення, не маючи на це права, оскільки перед тим набув право власності на відповідне нерухоме майно на підставі судового рішення, скасованого надалі через його незаконність. Майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами справи N 911/263/15 позивач просив витребувати нерухоме майно з незаконного володіння відповідача, вказуючи на вибуття майна поза волею власника. Суди двох інстанцій відхилили довід відповідача про продаж спірного нерухомого майна у порядку, встановленому рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2010 року у справі N 7/807, оскільки у матеріалах справи N 911/263/15 не було доказів реалізації спірного нерухомого майна на публічних (прилюдних) торгах з продажу арештованого майна. Вищий господарський суд України також дійшов висновку, що частина друга статті 388 ЦК України регулює захист прав осіб, які придбали майно на публічних (прилюдних) торгах, проведених у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що предмет спору й обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування частини другої статті 388 ЦК України, у справах N 911/263/15 і N 367/2022/15-ц є подібними. Проте суди касаційної інстанції у цих справах неоднаково застосували частину другу статті 388 ЦК України, що зумовлює необхідність вирішення заяви про перегляд у відповідній частині.
      (1.2) Щодо відсутності волі територіальної громади на вибуття з її володіння земельних ділянок
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке:
      33.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, згідно з яким у частині, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, скасував низку рішень Ірпінської міської ради, які уможливили первинне вибуття спірних земельних ділянок з володіння їхнього власника, зокрема рішень надання дозволу набувачам на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення та передання їм цих земельних ділянок і про затвердження зазначених проектів, а також визнав недійсними державні акти, видані набувачам.
      33.2. На підставі договору купівлі-продажу від 7 листопада 2012 року ОСОБА_10 відчужила належну їй на праві власності земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159 ОСОБА_21, про що на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, зроблена відмітка про перехід права власності до ОСОБА_21 Надалі на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2014 року ОСОБА_21 відчужив цю земельну ділянку на користь ОСОБА_3
      33.3. ОСОБА_20 на підставі договору купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року відчужив належну йому на праві власності земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183 на користь ОСОБА_2. На державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_20, зроблена відмітка про перехід прав власності до ОСОБА_2.
      33.4. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 4 листопада 2011 року (реєстрові номери 2401, 2410, 2395, 2416, 2407, 2413 та 2404) ОСОБА_16, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_14 і ОСОБА_17 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, 3210900000:01:047:0170, 3210900000:01:047:0169, 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0167, 3210900000:01:047:0168 на користь TзOB "ОМ-АРТ".
      33.5. Останнє на підставі заяви N 917 від 12 вересня 2012 року об'єднало придбані ним у відповідачів у справі N 1013/4597/2012 зазначені земельні ділянки та земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0158, придбану на підставі договору купівлі-продажу від 4 листопада 2011 року (реєстровий N 2398), в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га.
      33.6. На підставі заяви TзOB "ОМ-АРТ" про поділ земельних ділянок N 612 від 18 березня 2013 року земельна ділянка з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 загальною площею 0,4 га кожна за адресами: АДРЕСА_4 і АДРЕСА_8 відповідно.
      33.7. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким скасував рішення Ірпінського міського суду від 16 серпня 2012 року в частині витребування спірних земельних ділянок з незаконного володіння набувачів, і в цій частині ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні вимог прокурора про витребування з незаконного володіння набувачів на користь держави спірних земельних ділянок. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      33.8. 29 травня 2015 року TзOB "ОМ-АРТ" відчужило земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 на користь TзOB "Забудова-Д" на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року (реєстрові номери 997 і 996).
      33.9. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 15 липня 2011 року та 25 липня 2011 року (реєстрові номери 1354, 1358, 1450, 1458, 1464 і 1446), ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 на користь ОСОБА_1
      33.10. Остання на підставі заяви N 920 від 12 вересня 2012 року об'єднала придбані нею земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 в одну земельну ділянку загальною площею 0,4 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0197.
      33.11. Надалі на підставі трьох договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року та від 2 червня 2015 року (реєстрові номери 1000, 1007 і 1008 відповідно) ОСОБА_1 відчужила земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 і 3210900000:01:047:0151 на користь TзOB "Забудова-Д".
      33.12. ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ТзОВ "Забудова-Д" є добросовісними кінцевими набувачами.
      34. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
      35. Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.
      36. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п'ята статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      37. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності (частина п'ята статті 60 вказаного Закону).
      38. Міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
      39. Виключно на пленарних засіданнях міської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 вказаного Закону).
      40. Оскільки спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності на підставі рішень Ірпінської міської ради, скасованих у судовому порядку у справі N 1013/4597/2012 через їх незаконність, волі територіальної громади м. Ірпеня на таке вибуття не було. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15.
      41. Отже, у справі N 367/2022/15-ц суди неправильно застосували пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України та дійшли помилкового висновку про наявність волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття спірних земельних ділянок. Враховуючи це, земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0183, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_2, 3210900000:01:047:0159, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_3, а також 3210900000:01:047: 0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, кінцевим набувачем яких є ТзОВ "Забудова-Д", вибули з власності територіальної громади м. Ірпеня поза її волею.
      (1.3) Щодо неможливості витребування у добросовісного набувача майна, проданого у порядку, встановленому для виконання судових рішень
      42. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
      42.1. На підставі дозволу Центрального відділу державної виконавчої служби (далі - ВДВС) Чернігівського міського управління юстиції (далі - МУЮ) N 0339/573, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47667710 від 27 травня 2015 року, ТзОВ "ОМ-АРТ" 29 травня 2015 року продало ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047: 0203 і 3210900000:01:047:0202 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 524 938 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем у виконавчому провадженні N 47667710.
      42.2. На підставі дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ N 0339/574, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47677546 від 27 травня 2015 року, ОСОБА_1 29 травня 2015 року та 2 червня 2015 року продала ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:0150 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 275 062 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем за виконавчим провадженням N 47677546.
      43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV) у відповідній редакції.
      45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону N 606-XIV).
      46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п'ята зазначеної статті).
      47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону N 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.
      48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      49. Оскільки ТзОВ "Забудова-Д" придбало земельні ділянки не внаслідок їх примусової реалізації на виконання судового рішення, а за домовленістю з ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 та з дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ, Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів про неможливість витребування у ТзОВ "Забудова-Д" спірних земельних ділянок помилковими.
      (1.4) Щодо витребування спірних земельних ділянок
      50. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
      51. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168).
      52. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
      52.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
      52.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
      52.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).
      52.4. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      53. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля (пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      54. Право власника витребувати незаконно, безпідставно відчужені земельні ділянки, які належали до земель рекреаційного призначення (парку культури та відпочинку "Лісовий"), визначене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель, наслідків порушення заборони на зміну їх цільового призначення і регламентування підстав для витребування з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
      55. Враховуючи встановлені у справах N 1013/4597/2012 і N 367/2022/15-ц обставини, висновки судів у справі N 1013/4597/2012 та на наведені вище висновки щодо відсутності волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття з її володіння спірних земельних ділянок і неможливість застосування до вимоги про їх витребування від ТзОВ "Забудова-Д" частини другої статті 388 ЦК України, вимоги прокурора про витребування спірних земельних ділянок від кінцевих набувачів є підставними.
      56. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки суду першої інстанції щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
      57. До категорій земель за основним цільовим призначенням належать, зокрема, землі рекреаційного призначення (пункт "ґ" частини першої статті 19 ЗК України).
      58. Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
      59. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина третя статті 52 ЗК України).
      60. Згідно зі статтею 1 Закону України від 17 березня 2011 року N 3159-VI "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах", який набрав чинності 13 квітня 2011 року, строком на 5 років запроваджений мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення (земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень, а також земельних ділянок об'єктів фізичної культури і спорту) в містах та інших населених пунктах. Завданням цього Закону було запобігання масовим проявам зміни цільового призначення і забудови окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах (зелених зон, зелених насаджень, об'єктів фізичної культури і спорту), що призводить до погіршення санітарно-гігієнічних, рекреаційних та спортивно-оздоровчих умов життя громадян, а також фізичного і естетичного виховання дітей та молоді.
      61. Той факт, що спірні земельні ділянки належали до земель рекреаційного призначення міста Ірпеня (парку культури та відпочинку "Лісовий"), і на зміну їх цільового призначення поширювалася зазначена заборона, встановили суди у справі N 1013/4597/2012. Зокрема, вони вказали, що рекреаційна територія між АДРЕСА_1, Чехова, Українська та АДРЕСА_2 була утворена за рішенням Ірпінської міської ради ще у 2003 році. І ця рада у спосіб, передбачений статтями 20, 50-52, 123 ЗК України, віднесла спірні земельні ділянки до земель рекреаційного призначення шляхом прийняття відповідних рішень.
      62. У цій справі загальний інтерес у контролі за використанням спірних земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації, тобто загальний інтерес у збереженні парку культури та відпочинку "Лісовий" на землях рекреаційного призначення, переважає приватний інтерес кінцевих набувачіву збереженні за ними права на спірні земельні ділянки для будівництва й обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд на шкоду вказаному загальному інтересу. Менш обтяжливого засобу забезпечення означеного контролю за користування майном в обставинах цієї справи немає.
      63. Крім того, зважаючи на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України, у цій справі неможливо вирішити питання щодо належної компенсації кінцевим набувачам з огляду на те, що останні розпорядилися їхніми процесуальними правами, не заявили відповідні зустрічні позови, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання та самостійно збирати докази для встановлення розміру означеної компенсації. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. Так, з урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України кінцеві набувачі, які не заявили зустрічні позови у справі N 367/2022/15-ц, можуть заявити до власника земельних ділянок позов про відшкодування здійснених з часу, з якого власникові належить право на їх повернення, необхідних витрат на утримання та збереження витребуваних земельних ділянок, а у разі здійснення поліпшень цих ділянок, які не можна відокремити від них без завдання їм шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельних ділянок. Крім того, кінцеві набувачі, із власності яких витребовуються земельні ділянки, також не позбавлені можливості відновити їхні права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до осіб, в яких вони придбали ці ділянки, про відшкодування збитків.
      64. У суді першої інстанції до ухвалення рішення у справі ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення, в яких, зокрема, заявило про застосування позовної давності (т. 3, а. с. 1-5). Тоді як відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про застосування позовної давності у суді першої інстанції до винесення ним рішення не заявляли ні у запереченнях на позов (т. 2, а. с. 50-59, 60-66), мотивованих добросовісністю набуття відповідних земельних ділянок і законністю їхнього відчуження Ірпінською міською радою саме як ділянок для житлової та громадської забудови, ні під час судових засідань 11 та 25 листопада 2015 року (т. 2, а. с. 212-213; т. 3, а. с. 24-27), 4 червня та 2 листопада 2015 року (т. 1, а. с. 204-205, т. 2, а. с. 143-144), в яких брали участь представники зазначених відповідачів.
      65. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
      66. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.Успорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи теж заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      67. Отже, дійшовши висновку про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок у добросовісних кінцевих набувачів, необхідно дослідити питання перебігу позовної давності за вимогою про витребування таких ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", оскільки воно заявило про застосування позовної давності у суді першої інстанції. Проте останній, вважаючи позов необґрунтованим у цілому, висновків щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності не робив, момент, з якого стало чи мало стати відомо про порушення права позивача, не встановлював. Факти, необхідні для вирішення питання про застосування позовної давності до вимоги про витребування спірних земельних ділянок у ТзОВ "Забудова-Д", відсутні і в рішеннях судів апеляційної та касаційної інстанцій з огляду на їхні висновки про відмову у позові.
      68. Враховуючи наведені вище помилки, допущені судами у справі N 367/2022/15-ц щодо застосування норм матеріального права, відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати фактита досліджувати докази, Велика Палата Верховного Суду не може перевірити доводи ТзОВ "Забудова-Д" щодо застосування позовної давності, а тому й ухвалити законне та обґрунтоване нове судове рішення у частині вимоги витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202 і земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      (1.5) Щодо визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності
      69. Позивач також заявляв вимоги про визнання недійсними державного акта серії ЯМ N 415252, виданого на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, державного акта серії ЯМ N 720185, виданого на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21, державних актів серії ЯМ N 942928, серії ЯМ N 942926 і серії ЯМ N 942927, виданих на ім'я ОСОБА_1, і про визнання недійсними свідоцтв про право власності N 26523045 та N 26523999, виданих на ім'я TзOB "ОМ-АРТ".
      70. Суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність всіх заявлених у цій справі вимог. Залишаючи його рішення без змін, суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнані недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 та серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20 (які позивач також просив визнати недійсними у справі N 367/2022/15-ц), а також визнані недійсними державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Окрім того, апеляційний суд дійшов висновку, що визнання недійсними державних актів та свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів купівлі-продажу земельних ділянок, не є належним способом захисту прав позивача. Вказані висновки суд касаційної інстанції не спростував.
      71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      72. З огляду на вказане, оскільки у справі N 1013/4597/2012 були скасовані первинні підстави вибуття спірних земельних ділянок із володіння територіальної громади м. Ірпеня, а для вирішення питання про задоволення вимоги про їх витребування не є ефективним способом захисту права власника оспорювання державних актів і свідоцтв, що посвідчують відповідне право, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не можуть бути задоволені вимоги про визнання недійсними свідоцтв про право власності та державних актів.
      (1.6) Щодо скасування рішень про державну реєстрацію прав
      73. Позивач просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав:
      73.1. N 15964504 від 22 вересня 2014 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159.
      73.2. N 21754868 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0150.
      73.3. N 21754911 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000: 01:047:0151.
      73.4. N 21712411 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047: 0197.
      73.5. N 21712152 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047:0202.
      73.6. N 21712277 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      73.7. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що оскільки рішення про державну реєстрацію прав, які позивач просить скасувати, приймали приватні нотаріуси на підставі посвідчених ними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та на виконання вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а ці договори суд не визнав недійсними, немає підстав для скасування вищевказаних рішень про державну реєстрацію прав.
      74. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі N 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.
      75. Так, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      76. З огляду на наведене, враховуючи те, що позивач заявив вимоги про витребування із незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровими номером 3210900000:01:047:0159, із незаконного володіння ОСОБА_2 - земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, із незаконного володіння ТзОВ "Забудова-Д" - земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не може бути задоволена вимога про скасування рішень про державну реєстрацію прав.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд
      77. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3603 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд, за наслідками її розгляду більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про часткове задоволення заяви.
      78. Відповідно до частини першої статті 3604 ЦПК України у вказаній редакції Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього кодексу.
      79. За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України, суд має право у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, скасувати судове рішення (судові рішення) й ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення (підпункт "а" пункту 2 частини першої статі 3604 ЦПК України).
      80. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до 15 грудня 2017 року.
      81. Відсутність у Верховного Суду України можливості встановлювати обставини справи, збирати та перевіряти докази і надавати їм оцінку при розгляді заяв про перегляд за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та допущені судами порушення, які не дозволили ухвалити нове рішення у справі, мало наслідком скасування судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., зокрема, постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 442/8157/15-ц, від 31 травня 2017 року у справі N 638/6982/15-ц, від 16 серпня 2017 року у справі N 6-2667цс16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду заяв про перегляд також скасовувала судові рішення та передавала справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., наприклад, постанови від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі N 367/2271/15-ц).
      82. Враховуючи те, що підстави, передбачені пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у зазначеній редакції, підтвердилися, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява про перегляд є частково обґрунтованою. Тому з огляду на відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати факти та досліджувати докази, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року слід: скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про витребування спірних земельних ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", а справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про застосування позовної давності до зазначеної вимоги; скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову; залишити в силі в іншій частині.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      83. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      84. На підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      З огляду на наведене, керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року:
      2.1. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову:
      витребувати у ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1; адреса: АДРЕСА_6) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер 3210900000:01:047:0159, площею 0,1 га;
      витребувати у ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2; адреса: АДРЕСА_7) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 3210900000:01:047:0183, площею 0,1 га.
      2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" про витребування на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області із незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203; справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.3. Залишити в силі в іншій частині.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Ж.М. Єленіна Л.І. Рогач О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 1018/6936/12
      Провадження 4-с-15/19
      ухвала
      Іменем України
      12 липня 2019 року Обухівський районний суд Київської області в складі :
      головуючого судді Потабенко Л.В.,
      при секретарі Буртовій О.Є.,
      розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_1 на рішення державного виконавця по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
      в с т а н о в и в:
      У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаною скаргою, в якій просив визнати незаконними і скасувати постанову заступника начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції у Київській області про відкриття виконавчого провадження № 51052150 від 12.05.2016 року, а також постанову про арешт майна боржника у цьому ж виконавчому провадженні від 20.07.2017 року.
      В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на те, що заступником начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції у Київській області Голубець Н.М. у 2013 році було винесено постанову, якою відкрите виконавче провадження ВП №40850765 за виконавчим листом №2/1018/1549/12, виданим Обухівським районним судом Київської області по справі № 1018/6936/12 про стягнення з нього на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованості по кредиту в розмірі 200 855 грн. 47 коп.; заборгованості по відсоткам в розмірі 77 019 грн. 12 коп. та судових витрат в розмірі 3 219 грн., а всього 281 093 грн. 59 коп. 30.04.2015 року заступником начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. вказаний виконавчий лист №2/1018/1549/12 повернуто стягувачеві. 12.05.2016 року заступником начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №51052150 за виконавчим листом № 2/1018/1549/12.
      Вищевказана постанова, на думку заявника, є незаконною, оскільки виконавчий лист до виконання був пред`явлений з пропуском річного строку, встановленого для пред`явлення виконавчого листа до виконання. Так, останнім днем строку пред`явлення вказаного виконавчого документу до виконання є 30.04.2016 року, проте стягувач подав заяву про відкриття виконавчого провадження до відділу державної виконавчої служби лише 10.05.2016 року, тобто з пропуском визначеного у виконавчому листі річного строку, що мало б стати підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження.
      Скаржник в судове засідання не з`явився, представник скаржника подав до суду заяву про розгляд скарги за його відсутності, просив задовольнити скаргу в повному обсязі.
      Стягувач та державний виконавець в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, про дату, час та місце слухання справи повідомлялися належним чином.
      Суд, вивчивши матеріали скарги та матеріали виконавчого провадження № 51052150, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд дійшов до наступного.
      Судом встановлено, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 13.12.2012 року було частково задоволено позов ПАТ «Альфа-Банк» та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитом в розмірі 200 855 грн. 47 коп.; заборгованість по відсоткам в розмірі 77 019 грн. 12 коп. та судові витрати в розмірі 3 219 грн., а всього 281 093 грн. 59 коп. Вказане рішення набрало законної сили.
      Відповідно до заяви стягувача ПАТ «Альфа-Банк» 19.09.2013 року стягувачу поштою було направлено виконавчий лист від 17.09.2013 року, який знаходився на примусовому виконанні у відділі державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції у Київській області.
      30.04.2015 року виконавчий лист було повернуто без виконання, про що у ньому є відповідна відмітка.
      10.05.2016 року стягувач ПАТ «Альфа-Банк» звернувся до органу ДВС із заявою щодо відкриття виконавчого провадження, повторно пред`явивши виконавчий документ до виконання. Факт надходження даної заяви стягувача до виконавчої служби 10.05.2016 року підтверджується відбитком штемпеля про отримання вхідної кореспонденції виконавчою службою, а також резолюцією на даній заяві « Голубець Н.М. до виконання, 10.05.2016 року».
      12.05.2016 року заступником начальника ВДВС Обухівського МУЮ Голубець Н.М. постановою відкрито виконавче провадження № 51052150 за виконавчим листом № 2/1018/1549/12 від 17.09.2013 року про стягнення з ОСОБА_1 боргу в сумі 291093,59 грн. на користь ПАТ «Альфа Банк».
      20.07.2017 року заступником начальника ВДВС Обухівського МУЮ Голубець Н.М., в рамках виконавчого провадження № 51052150 за виконавчим листом № 2/1018/1549/12 від 17.09.2013 року, постановою накладено арешт на майно боржника.
      За змістом ст.ст. 129, 129-1 Конституції України, та у відповідності до ст. 18 ЦПК України, судове рішення, що набрало законної сили, обов`язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
      Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції» (далі Конвенція).
      Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
      Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Згідно ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
      Відповідно до ст. 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
      Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
      Згідно вимог Закону України «Про виконавче провадження» виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
      З наявної в справі копії виконавчого листа, виданого Обухівським районним судом Київської області 17.09.2013 року по справі № 2/1018/1549/12, вбачається, що термін пред`явлення виконавчого листа до виконання - 1 рік.
      В зв`язку із поверненням виконавчого листа стягувачу постановою державного виконавця від 30.04.2015 року, річний термін пред`явлення виконавчого листа до виконання розпочався з цієї дати - 30.04.2015 року, і, відповідно, тривав до 30.04.2016 року.
      З наявної в справі та в матеріалах виконавчого провадження копії заяви ПАТ «Альфа-Банк» про відкриття виконавчого провадження вбачається, що її було подано до відділу державної виконавчої служби 10.05.2016 року.
      Таким чином, з вищезазначеного вбачається, що стягувач пропустив річний термін пред`явлення виконавчого листа до виконання, а отже вимоги скарги підлягають задоволенню в повному обсязі .
      Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
      На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 447-453 ЦПК України, Законом України «Про виконавче провадження», суд,- 
      У Х В А Л И В:
      Скаргу ОСОБА_1 на рішення державного виконавця по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задовольнити.
      Постанову заступника начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. про відкриття виконавчого провадження № 51052150 від 12.05.2016 року та постанову про арешт майна боржника від 20.07.2017 року по виконавчому провадженні № 51052150, визнати незаконними.
      Скасувати постанову заступника начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. про відкриття виконавчого провадження № 51052150 від 12.05.2016 року.
      Скасувати постанову заступника начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. про арешт майна боржника від 20.07.2017 року по виконавчому провадженні № 51052150.
      Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
      Суддя:
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/83285384
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 668/9978/15-ц
      Провадження N 14-124цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 17 квітня 2018 року у складі судді Гаврилова Д.В. та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 18 вересня 2018 року у складі колегії суддів Орловської Н.В., Кутурланової О.В., Майданіка В.В., у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки,
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Імексбанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме - кафе швидкого харчування, що розташоване по АДРЕСА_1 шляхом його реалізації на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, за ціною не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності.
      Позивач посилався на те, що 19 липня 2007 року між Акціонерним комерційним банком "Імексбанк" (далі - АКБ "Імексбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Імексбанк", та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5) був укладений договір відновлювальної кредитної лінії N 1/17/2007, відповідно до умов якого останньому було надано кредит в сумі 250 тис. доларів США терміном до 18 липня 2011 року.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором відновлювальної кредитної лінії між АТ "Імексбанк" та ФОП " ОСОБА_5 " було укладено іпотечний договір N 1/17/2007 від 19 липня 2007 року, зареєстрований приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Стаднік І.В., реєстровий N 3404.
      Предметом іпотеки відповідно до умов іпотечного договору є магазин продовольчих товарів з кулінарією та баром загальною площею 696,4 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      Вказаний об'єкт без дозволу АТ "Імексбанк" був самовільно реконструйований боржником ФОП " ОСОБА_5 " та перебудований у кафе швидкого харчування.
      Рішенням господарського суду Херсонської області у справі N 11/216-08 від 26 червня 2008 року за ФОП " ОСОБА_5 " визнано право власності на об'єкт нерухомості - кафе швидкого харчування за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 683,5 кв. м з урахуванням перетворення, переобладнання об'єкта, до якого належить в тому числі новостворені підвал площею 11,4 кв. м (приміщення N 1), кабінет площею 8,1 кв. м (приміщення N 17), сходи площею 3,8 кв. м (приміщення N 18).
      Ухвалою господарського суду Херсонської області від 11 травня 2011 року порушено провадження у справі N 5024/831/2011 про банкрутство ФОП " ОСОБА_5 ". Ухвалою цього ж суду від 30 січня 2012 року затверджено реєстр вимог кредиторів боржника, відповідно до якого вимоги АТ "Імексбанк" в сумі 1 млн 909 тис. 327 грн 40 коп. включено до третьої черги як такі, що забезпечені заставою майна боржника. Предмет іпотеки АТ "Імексбанк" був включений до складу ліквідаційної маси банкрута.
      В ході процедури банкрутства ФОП "ОСОБА_5 " 12 грудня 2012 року було призначено перші торги з продажу спірного майна боржника за ціною 3 млн 301 тис. 401 грн 67 коп. Торги не відбулися у зв'язку з відсутністю купівельного попиту. 25 грудня 2012 року призначені повторні торги за ціною 2 млн 476 тис. 51 грн 25 коп. Торги відбулися, проте покупцем не було виконано умови попереднього договору купівлі-продажу, укладеного за підсумками торгів, вартість майна у встановлені строки сплачена не була.
      У порушення Порядку продажу майна банкрута, затвердженого комітетом кредиторів, порядку продажу майна, встановленого Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" 10 жовтня 2013 року торговою біржею було складено протокол повторних біржових торгів N Б-111/28-13, переможцем яких визнано ОСОБА_7 за ціною 500 тис. грн (ці кошти також не було сплачено на рахунок банкрута). АТ "Імексбанк" спільно з арбітражним керуючим Марченко С.О. оскаржили правомірність складання протоколу в судовому порядку в господарському суді Херсонської області.
      Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 16 вересня 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2014 року, визнано недійсним протокол N Б-111/28-13 від 10 жовтня 2013 року біржових торгів, організованих товарною біржею "Херсонська обласна товарна біржа" про визначення переможця торгів учасника під N 2 ОСОБА_7 по купівлі спірного нежитлового приміщення.
      Під час укладення іпотечного договору ОСОБА_4 як дружина ОСОБА_5 не заперечувала щодо передачі майна в іпотеку. Майно не перебувало у спільній власності подружжя, що підтверджується пунктом 2.1.4 іпотечного договору.
      Разом з тим, ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, в який було включено й іпотечне майно.
      Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2014 року за нею було визнано право власності на це майно. За договором купівлі-продажу від 9 січня 2015 року ОСОБА_4 відчужила майно ОСОБА_3.
      Зважаючи на те, що зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконано, ПАТ "Імексбанк" вважало, що у банку виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Посилаючись на те, що відповідно до статті 23 Закону України "Про іпотеку", особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, позивач просив позов задовольнити.
      Суди розглядали справу неодноразово.
      В подальшому позивач доповнив свої вимоги, залучив до участі в справі в якості співвідповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_1, посилаючись на те, що набувши право власності на предмет іпотеки ОСОБА_3 31 серпня 2016 року передав спірне майно в іпотеку ОСОБА_1, яка 18 липня 2017 року за договором про задоволення вимог іпотекодержателя набула право власності на нього.
      Останнім рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 17 квітня 2018 року у задоволенні позову ПАТ "Імексбанк" відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем без поважних причин пропущено строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права. Заборгованість за кредитним договором стягнута постановою Одеського апеляційного господарського суду 14 вересня 2010 року. Доказів на підтвердження того, що до звернення до суду з позовом 18 серпня 2015 року позивач вживав заходів щодо звернення стягнення на предмет іпотеки позивачем не надано, а тому суд застосував наслідки пропуску позовної давності, про що заявила відповідачка ОСОБА_1
      Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 18 вересня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Імексбанк" задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано, позов ПАТ "Імексбанк" задоволено частково.
      У рахунок погашення кредитної заборгованості ФОП ОСОБА_5 у розмірі 221 тис. 079 доларів США, з яких: 202 тис. 777 доларів США 76 центів - заборгованість за кредитом, 18 тис. 301 долар США 24 центи - відсотки за користування кредитом, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме кафе швидкого харчування по АДРЕСА_2, загальною площею 682,1 кв. м, у межах вартості предмета іпотеки, шляхом продажу на прилюдних торгах за ціною визначеною суб'єктом оціночної діяльності на час продажу.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Імексбанк", суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не пропущено строк позовної давності, кредитор не мав можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд поза межами ліквідаційної процедури ФОП ОСОБА_5, оскільки така можливість виникла з часу набуття чинності постанови Одеського апеляційного господарського суду від 16 вересня 2014 року, якою визнані недійсними біржові торги від 10 жовтня 2013 року.
      У жовтні 2018 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та закрити провадження у справі, або скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 ГПК України спори щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці, вирішуються господарськими судами. Оскільки ОСОБА_5 було укладено договір із ПАТ "Імексбанк" саме як фізичною особою-підприємцем, то і спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Крім того, ОСОБА_1 зазначала, що постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2010 року було стягнуто з ФОП " ОСОБА_5 " на користь АТ "Імексбанк" заборгованість за простроченим кредитом, а отже на підставі частини першої статті 261 ЦК України для АТ "Імексбанк" 15 вересня 2010 року почався перебіг позовної давності для звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      ОСОБА_1 вказувала на необґрунтований висновок апеляційного суду про початок перебігу позовної давності з часу ухвалення судового рішення про недійсність біржових торгів від 10 жовтня 2013 року, що суперечить частині другій статті 33 Закону України "Про іпотеку", відповідно до умов якої в разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи - іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов'язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.
      Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
      Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ПАТ "Імексбанк" до суду з позовом, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Натомість ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом банку) обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу).
      Посилання в касаційній скарзі на статтю 20 ГПК України є безпідставним, оскільки зазначена норма набула чинності вже після відкриття провадження у справі.
      Відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом банку) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У справі, яка розглядається, позивач - іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи - останнього власника предмета іпотеки з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням зобов'язань за кредитним договором, забезпечених іпотекою.
      Оскільки на час звернення до суду з позовом спірне нежитлове приміщення, яке є предметом іпотеки, вибуло з власності ФОП " ОСОБА_4 " та перейшло у власність ОСОБА_3, а у подальшому було відчужено ОСОБА_1, які є фізичними особами, то і позовні вимоги до відповідачів фізичних осіб щодо звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
      З огляду на викладене доводи касаційної скарги про те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства є помилковими.
      Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Щодо решти доводів касаційної скарги слід зазначити таке.
      Судами встановлено, що відповідно до договору відновлювальної кредитної лінії N 1/17/2007 від 19 липня 2007 року АКБ "Імексбанк", правонаступником якого є ПАТ "Імексбанк", надало ФОП " ОСОБА_5 " кредит у розмірі 250 тис. доларів США на строк до 18 липня 2011 року зі сплатою відсотків за користування кредитним коштами.
      У рахунок забезпечення своєчасного та повного виконання зобов'язань за кредитним договором того ж дня між позивачем та ФОП " ОСОБА_5 " було укладено іпотечний договір N 1/17/2007.
      У зв'язку з порушенням боржником умов кредитного договору, банк змушений був звертатись до суду. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2010 року стягнуто із ФОП " ОСОБА_5 " на користь АТ "Імексбанк" заборгованість за кредитом.
      Постановою господарського суду Херсонської області від 09 червня 2011 року у справі N 5024/831/2011 ФОП ОСОБА_5 визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, скасовано арешт, накладений на майно ОСОБА_5, заборонено накладання нових арештів чи інших обмежень по розпорядженню майном боржника.
      У зв'язку з цим виконавче провадження з примусового виконання рішення господарського суду Одеської області про стягнення з ФОП " ОСОБА_5 " на користь ПАТ "Імексбанк" заборгованості в сумі 1 млн 796 тис. 291 грн 25 коп. було закінчено, а постановою від 16 листопада 2011 року припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення. Копії постанови направлені стягувачу та боржнику, а судове рішення не виконано.
      Ухвалою господарського суду Херсонської області від 30 січня 2012 року в справі N 5024/831/2011 затверджено реєстр вимог кредиторів боржника, відповідно до якого вимоги АТ "Імексбанк" в сумі 1 млн 909 тис. 327 грн 40 коп. включено до III черги як такі, що забезпечені заставою майна боржника ФОП " ОСОБА_5 " (кафе швидкого харчування, розташованого в АДРЕСА_1). Вказаний предмет іпотеки включений до складу ліквідаційної маси банкрута.
      В ході процедури банкрутства ФОП ОСОБА_5 двічі було проведено торги з реалізації майна боржника. Згідно протоколу повторних біржових торгів від 10 жовтня 2013 року переможцем торгів було визнано ОСОБА_7 за ціновою пропозицією у 500 тис. грн.
      На підставі проведених торгів рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 26 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 18 липня 2014 року, задоволено позов ОСОБА_7 та знято заборону - обтяження N 802590 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на відчуження та проведено державну реєстрацію припинення обтяження речових прав на спірне нерухоме майно. Здійснено державну реєстрацію припинення обтяження іпотекою - обтяження N 802567 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      На підставі зазначених судових рішень приватним нотаріусом знято заборону та припинено обтяження іпотекою нерухомого майна, що є предметом договору іпотеки від 19 липня 2007 року.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року вищезазначені рішення суду першої інстанції від 26 березня 2014 року та ухвалу суду апеляційної інстанції від 18 липня 2014 року було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
      В ході нового розгляду справи в суді першої інстанції позов ОСОБА_7 про зняття обтяження та здійснення державної реєстрації залишено без розгляду.
      Правомірність складання протоколу повторних біржових торгів від 10 жовтня 2013 року, за якими переможцем було визнано ОСОБА_7, була оскаржена АТ "Імексбанк" та арбітражним керуючим до Господарського суду Херсонської області, проте ухвалою цього суду від 06 серпня 2014 року відмовлено у визнанні недійсним цього протоколу.
      Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 16 вересня 2014 року, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2014 року, ухвалу Господарського суду Херсонської області від 06 серпня 2014 року скасовано та визнано недійсним протокол біржових торгів від 10 жовтня 2013 року про визначення переможцем торгів ОСОБА_7 щодо купівлі кафе швидкого харчування по АДРЕСА_1.
      У період з 26 березня 2014 року, тобто з ухвалення Суворовським районним судом м. Херсона рішення про зняття заборони - обтяження речових прав на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, по 20 жовтня 2014 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні записи про обтяження предмету іпотеки.
      У цей період ОСОБА_4 звернулась з позовом до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу та поділ майна, в тому числі спірного нерухомого майна - приміщення кафе швидкого харчування, яке є предметом договору іпотеки від 19 липня 2007 року.
      Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 жовтня 2014 року в порядку поділу майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнано за ОСОБА_4 право власності на кафе швидкого харчування по АДРЕСА_1 вартістю 505 тис. грн.
      09 січня 2015 року ОСОБА_4 уклала договір купівлі-продажу та продала зазначене нерухоме майно - кафе швидкого харчування ОСОБА_3. У свою чергу ОСОБА_3 31 серпня 2016 року уклав договір іпотеки, за умовами якого передав спірне нерухоме майно в іпотеку ОСОБА_1, яка 18 липня 2017 року набула право власності на спірне майно за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 31 серпня 2016 року.
      Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.
      За змістом статті 11 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.
      Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України "Про іпотеку", до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою.
      Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.
      Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України "Про іпотеку" є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України "Про іпотеку" містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.
      Проведений аналіз норм законодавства та встановлені фактичні обставини свідчать про відсутність підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України "Про іпотеку", а відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
      Викладене свідчить про правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо правових підстав для задоволення позову банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у разі зміни власника іпотечного майна.
      В частині доводів касаційної скарги щодо строків позовної давності слід зазначити таке.
      За визначенням статті 1, частин четвертої-сьомої статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (з 01 січня 2000 року до 19 січня 2013 року), мораторій на задоволення вимог кредитора - зупинення виконання боржником стосовно якого порушено справу про банкрутство грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань, застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.
      Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно із порушенням справи про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства. Не нараховується неустойка, не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань. Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство.
      Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 та частини другої статті 26 наведеного Закону, з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.
      Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя.
      Судом встановлено, що станом на час відкриття ліквідаційної процедури, боржник за кредитним зобов'язанням ФОП ОСОБА_5 був водночас власником спірного нерухомого майна, що було передано в забезпечення кредитного зобов'язання іпотекодержателю АТ "Імексбанк", правонаступником якого є ПАТ "Імексбанк".
      Відповідно до частини третьої статті 19 вказаного Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій. Крім того, на період дії мораторію зупиняється перебіг позовної давності.
      Отже, зняття обтяження за наведеними нормами законодавства про банкрутство не припиняє іпотеку, а обмежує право іпотекодержателя самостійно, поза межами ліквідаційної процедури, здійснювати дії із реалізації предмета іпотеки.
      Відтак, лише з моменту, коли право власності, разом з правами та обов'язками іпотекодателя перейшло до особи, відмінної від боржника - банкрута, припинились і обставини, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, а у банка виникло право і можливість для звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Доводи касаційної скарги в цій частині висновків апеляційного суду не спростовують.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
      Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 18 вересня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська