Постановление ВСУ по пересмотру о применении исковой давности к истребованию из незаконного владения имущества


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,

за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук Олени Сергіївни,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1, Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції, третя особа – ОСОБА_3, про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У червні 2015 року прокурор Києво-Святошинського району Київської області звернувся до суду із зазначеним позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі – ДП «Київлісгосп»), мотивуючи вимоги тим, що у період з березня до травня 2009 року головою Київської обласної державної адміністрації (далі – голова Київської ОДА,

Київська ОДА відповідно) прийнято розпорядження, згідно з якими видано державні акти на право власності на земельні ділянки, розташовані на території Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, у тому числі на ім’я ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10. Позивач зазначив, що вказані розпорядження прийнято на підставі рішень суду, які в подальшому було скасовано судом апеляційної інстанції, однак ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 відчужили земельні ділянки на користь ОСОБА_3, який у свою чергу на підставі договорів дарування від 8 липня 2014 року подарував їх ОСОБА_1.

Посилаючись на те, що спірні земельні ділянки незаконно вибули з державної власності, позивач просив суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки та витребувати їх з незаконного володіння відповідача ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України в постійне користування ДП «Київлісгосп».

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 19 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року, в задоволенні позову прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київлісгосп» відмовив.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 червня 2016 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилив, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року залишив без змін.

29 вересня 2016 року до Верховного Суду України звернувся заступник Генерального прокурора України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень статей 261 та 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

У зв’язку із цим заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені у справі рішення й ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та прокурора Халанчук О.С., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справ, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2008 року та додатковим рішенням цього ж суду від 10 березня 2009 року задоволено позов до Києво-Святошинської районної державної адміністрації, Київської ОДА, Товариства з обмеженою відповідальністю «Екер» про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.

На виконання зазначеного судового рішення головою Київської ОДА було прийнято розпорядження від 27, 30 березня 2009 року НОМЕР_1, НОМЕР_2; 1, 2, 9, 10, 14, 16 квітня 2009 року НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8; 6, 7 травня 2009 року НОМЕР_9, НОМЕР_10.

На підставі цих розпоряджень ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 одержали державні акти на право власності на ці земельні ділянки.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 27 липня 2011 скасував рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2008 року й додаткове рішення цього ж суду від 10 березня 2009 року та закрив провадження у справі.

У квітні 2014 року заступник прокурора Київської області звернувся в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київлісгосп» до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до Київської ОДА, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_10 та ОСОБА_13 про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння та визнання права власності та права користування земельними ділянками.

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 31 липня 2014 року позов задовольнив частково, визнав незаконними та скасував розпорядження голови Київської ОДА від 27, 30 березня 2009 року НОМЕР_1, НОМЕР_2; 1, 2, 9, 10, 14, 16 квітня 2009 року НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8; 6, 7 травня 2009 року НОМЕР_9, НОМЕР_10, а також визнав недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, отримані на підставі цих розпоряджень.

До ухвалення цього судового рішення ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 відчужили земельні ділянки на користь ОСОБА_3, який у свою чергу на підставі договорів дарування від 8 липня 2014 року подарував їх ОСОБА_1.

22 червня 2015 року з метою витребування зазначених земельних ділянок із чужого володіння прокурор Києво-Святошинського району Київської області звернувся до суду з даним позовом.

Суд першої інстанції, з вимогами якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора з підстави пропуску позовної давності, виходячи з того, що моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки є момент їх незаконного вилучення з постійного користування державного підприємства, а не відчуження останньому власнику. Установивши, що дозвіл на вилучення земельних ділянок надавався безпосередньо ДП «Київлісгосп», суди дійшли висновку, що суб’єкт, в інтересах якого подано у 2015 році позов, був обізнаний про можливе порушення свого права користування земельними ділянками ще у 2007 році; обізнаність Кабінету Міністрів України про порушення прав або можливість такої обізнаності потрібно розглядати через обізнаність його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Обґрунтовуючи підстави подання заяви про перегляд судового рішення, визначені пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року, 31 липня 2013 року, 8 й 22 липня та 23 вересня 2015 року, 18 січня, 3 й 24 лютого, 2 березня, 13 квітня, 16 травня, 11 й 20 липня 2016 року, а також постанови Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року, 28 січня, 11 лютого, 24 червня й 16 вересня 2015 року та 29 червня 2016 року.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки:

- за змістом статті 388 ЦК України майно яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанови від 16 квітня 2014 року, 28 січня та 24 червня 2015 року);

- відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 ЦК України майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним і за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна (постанова від 11 лютого 2015 року);

- звертаючись до суду із заявою про захист прав громадян та державних інтересів, прокуратура реалізує конституційну функцію представництва інтересів громадянина або держави в суді. Відчуження спірного приміщення магазину, що є об’єктом державної власності, відбулося з порушенням вимог Порядку відчуження об’єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803, зокрема без згоди та/або погодження на відчуження майна суб’єкта управління та Фонду державного майна України; спірний договір купівлі-продажу був укладений від імені Концерну «Військторгсервіс» особою, яка не мала повноважень на вчинення дій щодо відчуження державного нерухомого майна, закріпленого на праві господарського відання за цим концерном, оскільки довіреність, видана раніше Міністром оборони України, визнана недійсною та відкликана окремим дорученням (постанова від 16 вересня 2015 року);

- статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу його не можна витребувати в нього; одним із чинників дотримання принципу пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що в разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав (постанова від 29 червня 2016 року).

Порівняння змісту наданих постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У наданих для порівняннях судових рішеннях Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, установивши, що:

- відповідачу надано спірну земельну ділянку, яка належить до лісового фонду, без згоди землекористувача на її вилучення; позивач звернувся до суду в межах строку позовної давності, оскільки перебіг цього строку розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави та власних інтересів дізналися особи, в інтересах яких звернувся прокурор; земельна ділянка вибула з державної власності протиправно у зв’язку з прийняттям незаконних рішень, тому відповідно до вимог статті 388 ЦК України може бути витребувана у відповідача (ухвали від 13 квітня, 20 липня, 16 травня 2016 року);

- надані відповідачам земельні ділянки належать до земель водного фонду й не можуть передаватися в приватну власність; при цьому суди обчислили строк позовної давності з моменту, коли особи, в інтересах яких звернувся прокурор з позовом до суду, довідалися про порушення свого права (рішення від 8 липня 2015 року);

- рішення селищної ради щодо передачі у власність відповідача спірної земельної ділянки є незаконним, оскільки вона не перебувала у власності територіальної громади, тому селищна рада не мала відповідних повноважень; спірна земельна ділянка знаходилась у користуванні державного підприємства й вибула з володіння не з його волі (ухвала від 11 липня 2016 року);

- будинок є самочинним будівництвом, збудованим на земельній ділянці, яка належить міській раді та не була відведена відповідачу для будівництва у визначеному законом порядку; причини пропуску позовної давності є поважними (ухвала від 2 березня 2016 року);

- спірна квартира вибула з володіння власника поза його волею, а саме на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасовано, тому наявні підстави для витребування її у відповідачів у комунальну власність (ухвала від 18 січня 2016 року);

- договір купівлі-продажу нерухомого майна вчинено без необхідного обсягу цивільної дієздатності, без волевиявлення власника майна, тому підлягає визнанню недійсним, а спірне майно – витребуванню у відповідача; прокурор звернувся до суду в межах строку загальної позовної давності (22 липня 2015 року);

- земельна ділянка вибула з володіння міської ради поза її волею на підставі рішення суду, яке в подальшому скасовано, тому наявні підстави для витребування майна у добросовісного набувача згідно з вимогами статі 388 ЦК України (ухвала від 14 грудня 2011 року).

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 лютого 2016 року залишив без змін рішення суду першої інстанції, яким задоволено позовні вимоги фізичної особи про визнання права власності на частину квартири та визнання коштів спільними. При цьому суд касаційної інстанції, посилаючись на положення статей 256, 257 та 261 ЦК України, дійшов висновку, що позивач звернувся до суду саме тоді, коли він дізнався про порушення свого права, в межах позовної давності.

Ухвалою від 31 липня 2013 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що строк позовної давності товариством не пропущено; відповідач є добросовісним набувачем рятувальної станції, і є підстави для витребування спірного майна із чужого незаконного володіння.

Суд касаційної інстанції ухвалою 3 лютого 2016 року залишив без змін рішення апеляційного суду, який установив, що мирова угода підписана керівником підприємства з перевищенням владних повноважень, наданих йому статутом, та дійшов висновку про відсутність волі у власника майна на відчуження; позивач позовної давності не пропустив.

Зазначені судові рішення, наданих для порівняння, та судове рішення про перегляд якого подано заяву, ухвалені у справах з різними фактичними обставинами, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у побідних правовідносинах.

Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі від 23 вересня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки земельна ділянка вибула з володіння власника – держави незаконно, на підставі підробленого рішення селищної ради, яке було скасоване рішенням суду від 12 березня 2014 року, а державний акт виданий на ім’я набувача за цим рішенням селищної ради визнаний недійсним рішенням суду від 22 травня 2014 року, то прокурор, подавши позовну заяву в грудні 2014 року, звернувся до суду з позовними вимогами в межах трирічного строку позовної давності.

Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

ОСОБА_1 подала заяву про застосування позовної давності.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Це правило пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

У справі, яка є предметом перегляду, прокурор в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київлісгосп» звернувся з позовними вимогами про витребування майна з незаконного володіння ОСОБА_1 – особи, якій на підставі правовстановлюючих документів належить спірна земельна ділянка, розташована на території Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Зазначений позов виник у зв’язку з тим, що ОСОБА_1 набула у власність спірні земельні ділянки на підставі договору дарування, укладеного 8 липня 2014 року.

При цьому ОСОБА_1 набула у власність земельні ділянки, які свого часу були передані ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10.

Положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом.

Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність.

Рішенням суду від 31 липня 2014 року визнано незаконними та скасовано розпорядження, на підставі яких ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 отримали у власність земельні ділянки, а також визнано недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, отримані на підставі цих розпоряджень.

Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов’язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з’ясувати, з якого моменту в прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП «Київлісгосп» з віндикаційним позовом.

Ухвалюючи рішення в справі, яка переглядається, суди, пославшись на те, що моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки є момент їх незаконного вилучення з постійного користування державного підприємства (2007 рік), не врахували положень закону та не з’ясували можливості реалізувати це право в примусовому порядку через суд у 2007 році.

З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо, зокрема коли почався перебіг позовної давності, а також наявність правових підстав для витребування земельних ділянок з володіння ОСОБА_1.

Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

З огляду на викладене, ухвалені в справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час розгляду таких справ суди мають враховувати висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні від 20 жовтня

2011 року в справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04). Зокрема, пункт 71, де зазначено, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 6 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.


Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

Постанова від 12 липня 2017 року № 6-2458цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/570F7CFAE9F65E2EC225815D00434622

Link to comment
Share on other sites

ВСУ указал, что факт неправомерности приобретения права собственности, если это не предусмотрено законом, подлежит доказыванию, а правомерность приобретения права собственности предполагает его законность и добросовестность. При этом анализ статьи 261 ГК Украины дает основания для вывода, что начало течения исковой давности совпадает с моментом возникновения у заинтересованной стороны права на иск, то есть возможности реализовать свое право в принудительном порядке через суд.

С учетом особенностей конкретных правоотношений начало течения исковой давности может быть связан с различными юридическими фактами и их оценкой уполномоченным лицом.

 

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...