ANTIRAID

Практика есть. Подайте срочно заявление об обеспечении иска путем приостановки исполнительного производства.Вот есть положительное решение: http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=4950

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 2а-6500/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Чудак О.М. Суддя-доповідач: Лічевецький І.О. ПОСТАНОВА Іменем України "15" листопада 2012 р. м. Київ Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого -судді Лічевецького І.О., суддів -Грищенко Т.М., Мацедонської В.Е., при секретарі -Війтович Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2012 року адміністративну справу за позовом кредитної спілки «Добросвіт»до Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державна виконавча служба України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача -Національний банк України, публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», публічне акціонерне товариство «БМ Банк», публічне акціонерне товариство «Креді Аргіколь Банк», публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», публічне акціонерне товариство «Банк Форум», публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», публічне акціонерне товариство «Банк перший», публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України», про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині, ВСТАНОВИВ Кредитна спілка «Добросвіт»звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати частково недійсним пункт 3.15 наказу Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012р. «Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень» та повністю недійсним пункт 4.5.9 цього наказу. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що названі положення суперечать Закону України «Про виконавче провадження». Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2012 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5. В іншій частині позову відмовлено. В апеляційних скаргах Міністерство юстиції України, Державна виконавча служба України, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просять скасувати вказане судове рішення та прийняти нове, яким у задоволені позову відмовити повністю. Вважаючи, що ухвалюючи судове рішення суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси і обов'язки та вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_2 ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, судом порушення норм чинного матеріального та процесуального законодавства, що призвело до постановлення неправильного судового рішення, скаржники просять скасувати постановлене судове рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог КС «Добросвіт». Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний адміністративний суд дійшов наступного. Судом першої інстанції встановлено, що наказом Міністерства юстиції України №512/5 від 02.04.2012 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 р. за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень (надалі за текстом -«Інструкція»). Пунктом 3.15 цієї Інструкції передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному у статті 47 Закону. При цьому в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження). Згідно підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Відмовляючи в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання частково недійсним пункту 3.15 Інструкції, окружний адміністративний суд зазначив, що спірна норма відповідає положенням Закону України «Про виконавче провадження»від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV (надалі за текстом -«Закон № 606-XIV») і така позиція позивачем не заперечується. Вирішуючи питання щодо законності підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції, суд попередньої інстанції дійшов висновку про його невідповідність Закону № 606-XIV та Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування своєї позиції суд також послався на те, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дитини. На думку колегії суддів, зазначений висновок суду є наслідком неналежного застосування нормативно-правових актів, що регулюють ці правовідносини. Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закону України «Про виконавче провадження». За змістом статті 1 цього Закону виконавче провадження -це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів. Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено Главою 4 Закону № 606-XIV. Згідно частини 1 статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Відповідно до частини 8 статті 54 Закону № 606-XIV примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Статтею 33 Закону України «Про іпотеку»від 5 червня 2003 р. № 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно частини 1 статті 41 Закону України «Про іпотеку»реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону Наведена норма Закону України «Про іпотеку»є бланкетною та передбачає врегулювання відповідних правовідносин Законом № 606-XIV, яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії провадяться відповідно до цього Закону та інших законів. Частиною 4 статті 177 Сімейного кодексу України визначено, що дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло. Відповідно до частини 10 названої статті Сімейного кодексу України порядок провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Такий Порядок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. №866. Згідно пункту 67 Порядку провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної в місті ради за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Закон України «Про охорону дитинства»від 26 квітня 2001 р. № 2402-III визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері. Відповідно до статті 18 названого Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Згідно пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 395/2011, одним з основних завдань Мін'юсту України є формування і забезпечення реалізації політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Аналіз наведених норм з точки зору послідовності їх викладення, внутрішнього взаємозв'язку та наслідків застосування дає підстави для висновку, що визначаючи необхідність отримання попереднього дозволу органів опіки та піклування, при реалізації нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, відповідач діяв відповідно до покладених на нього завдань та на виконання Законів України. При цьому судова колегія зазначає, що визнаючи спірний пункт Інструкції незаконним, суд першої інстанції не зазначив, якій нормі правового акту вищої юридичної сили він суперечить. Так, частиною 2 статті 7 Закону № 606-XIV прямо передбачено право державного виконавця залучати для проведення виконавчих дій представників органів опіки і піклування. А той факт, що Закон України «Про іпотеку» не визначає обов'язку державного виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, не має наслідком незаконність відповідних положень Інструкції, які покликані конкретизувати порядок дій під час виконавчого провадження. Не можна погодитись і з правовою позицією суду першої інстанції стосовно того, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дитини. Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України Мін'юст України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики. Оскільки ухвалене у справі судове рішення не відповідає вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості, то воно підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову. Керуючись статтями 160, 198, 202, 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційні скарги Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 липня 2012 року скасувати та прийняти нову постанову. У задоволенні адміністративного позову відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі в 20-ти денний строк з дня складення постанови в повному обсязі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України, з подачею документу про сплату судового збору, а також копій касаційної скарги відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Головуючий суддя Лічевецький І.О. Судді: Грищенко Т.М. Мацедонська В.Е. http://reyestr.court.gov.ua/Review/27653997 ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "02" липня 2013 р. м. Київ К/9991/80149/12 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: головуючого Білуги С.В., суддів Гаманка О.І., Загороднього А.Ф. розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційні скарги кредитної спілки «Добросвіт», Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк», Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», Публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк», заяви про приєднання до касаційних скарг від Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ», Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку», Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 у справі за позовом кредитної спілки «Добросвіт» до Міністерства юстиції України, третя особа на стороні відповідача Державна виконавча служба України, треті особи на стороні позивача: Національний банк України, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «БМ Банк», Публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк», Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», Публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», Публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», Публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», Публічне акціонерне товариство «Банк перший», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання нормативно-правового акту незаконним в окремій його частині, - встановила: У травні 2012 року кредитна спілка «Добросвіт» звернулася до суду з позовом до Міністерства юстиції України про визнання пункту 3.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802 в частині речення (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини 1 статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження) та підпункту 4.5.9 пункту 4.5 цієї Інструкції незаконними. Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2012 позов кредитної спілки «Добросвіт» було задоволено частково. Визнано незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 апеляційні скарги Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 було задоволено. Постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2012 скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог кредитної спілки «Добросвіт». Кредитна спілка «Добросвіт», ПАТ «Ерсте Банк», ПАТ АБ «Укргазбанк», ПАТ «Комерційний банк «Надра», Національний банк України, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», ПАТ «ВТБ Банк», ПАТ «Креді Агріколь Банк» подали касаційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просять постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді - доповідача, колегія суддів вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду апеляційної інстанції постановлене з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційних скарг є необґрунтованими і не дають підстав, які передбачені статтями 225 - 229 Кодексу адміністративного судочинства України для зміни чи скасування судового рішення. Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень. Пунктом 3.15 цієї Інструкції передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному у статті 47 Закону. При цьому в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження). Підпунктом 4.5.9 пункту 4.5 вищенаведеної Інструкції передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Не погоджуючись з положенням вищенаведених пунктів Інструкції з організації примусового виконання рішень, кредитна спілка «Добросвіт» звернулася до суду. Так, частково задовольняючи позов, суду першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог щодо визнання частково недійсним пункту 3.15 Інструкції з тих підстав, що оскаржуваний пункт відповідає положенням Закону України «Про виконавче провадження». Визнаючи незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, суд першої інстанції дійшов висновку про його невідповідність Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», а також послався на те, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дітей. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржувані пункти Інструкції з організації примусового виконання рішень не суперечать нормам актів вищої юридичної сили, а тому їх положення є законними. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення). Частиною 1 статті 52 вищенаведеного Закону передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Згідно частини 8 статті 54 вказаного Закону примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частин 1 та 3 статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно частини 1 статті 41 вищенаведеного Закону реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Отже, положення зазначеної статті Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки здійснюється з урахуванням положень Закону України «Про виконавче провадження», яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії проводяться відповідно до положень цього Закону та інших законів. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Відповідно до частини 4 статті 177 Сімейного кодексу України дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло. На виконання частини 10 статті 177 Сімейного кодексу України постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866 був затверджений Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини. Так, пунктом 67 вказаного Порядку передбачено, що дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у м.м. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної в місті ради за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Як зазначено у статті 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 № 44/25, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-XII, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України «Про охорону дитинства» (Преамбула Закону). Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. З урахуванням положень вищенаведеного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що визнаючи в оскаржуваному підпункті 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень необхідність отримання дозволу органів опіки і піклування при реалізації нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, відповідач діяв згідно покладених на нього завдань та на виконання Законів України. Посилання суду першої інстанції на те, що Закону України «Про іпотеку» не визначає обов'язку державного виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, як було вірно зазначено судом апеляційної інстанції, ніяким чином не визначає незаконність оскаржуваних положень Інструкції з організації примусового виконання рішень, оскільки остання як раз і конкретизує порядок та дії, зокрема, державних виконавців підчас виконавчого провадження. Крім того, право державного виконавця залучати для проведення виконавчих дій представників органів опіки і піклування, передбачено частиною 2 статті 7 Закону України «Про виконавче провадження» та пунктом 2.4 Інструкції про з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5. Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Керуючись ст.ст. 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - ухвалила: Касаційні скарги кредитної спілки «Добросвіт», Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк», Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», Публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк», заяви про приєднання до касаційних скарг від Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ», Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку», Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 у справі за позовом кредитної спілки «Добросвіт» до Міністерства юстиції України, третя особа на стороні відповідача Державна виконавча служба України, треті особи на стороні позивача: Національний банк України, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «БМ Банк», Публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк», Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», Публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», Публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», Публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», Публічне акціонерне товариство «Банк перший», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання нормативно-правового акту незаконним в окремій його частині - без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий С.В. Білуга Судді О.І. Гаманко А.Ф. Загородній http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32171335

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 лютого 2010 р. № 28/152 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого –судді Дерепи В.І. суддів :Грека Б.М., –(доповідача у справі), Подоляк О.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Укрспецтехніка" на рішеннягосподарського суду м. Києва від 08.07.09 у справі № 28/152 господарського суду м. Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрспецтехніка" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Барельєф" про стягнення 123390,50 грн. за участю представників від: позивача Ганущин М.В. (дов. від 21.12.09) відповідача Шафінська І.І. (дов. від 28.08.08) В С Т А Н О В И В : Товариство з обмеженою відповідальністю “Укрспецтехніка” звернулось до господарського суду м. Києва з позовом про стягнення із товариства з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія “Барельєф” 123 390,50 грн., з яких 52 957,30 грн. –сума заборгованості, 67 785,34 грн. –пеня, 2 647,86 грн. –штраф. Рішенням господарського суду м. Києва від 08.07.09 (суддя Копитова О.С.) позов задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 54387,77 грн., з яких 52 165,30 грн. основного боргу, 2 222,47 грн. пені, а також 551,80 грн. –державне мито та 52,77 грн. –витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В решті позову відмовлено. В частині задоволення позову рішення мотивоване наявністю неоплаченої заборгованості, на яку нарахована пеня в передбаченому законом розмірі. В частині відмови в позові рішення мотивоване невірністю розрахунку пені, виходячи з розміру більшого, ніж передбачено законодавством. Щодо стягнення штрафу, то в цій частині в позові відмовлено, оскільки неможливо двічі притягнути до відповідальності за одне і те ж правопорушення. Не погоджуючись із рішенням в частині відмови в позові, позивач просить його скасувати в цій частині, позов задовольнити повністю. Скарга мотивована невірним застосуванням судом ст.ст. 549, 551 Цивільного кодексу України. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги щодо дотримання судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. На підставі аналізу доказів у справі, судом встановлено, що 05.01.08 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Укрспецтехніка” (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія “Барельєф” (покупець) укладено договір №КС-80, відповідно до умов якого продавець бере на себе зобов’язання здійснити продаж та поставку товару, а покупець прийняти і оплатити його вартість на умовах, викладених в договорі. Відповідно до п.4.6 договору, покупець зобов’язується повністю розрахуватись за отриманий товар не пізніше 14 календарних днів від дати кожної поставки товару, шляхом перерахування на розрахунковий рахунок продавця суми, вказаної у накладній за поставлену партію товару. Як убачається з матеріалів справи, відповідач в повному обсязі за поставлений товар в установлені договором строки не розрахувався. На дату подання позовної заяви заборгованість відповідача перед позивачем становила 52 957,30 грн., що підтверджується актом звірки взаєморозрахунків станом на 30.06.09. Під час розгляду справи відповідач частково погасив заборгованість, сплативши 792,00 грн. Тому судом обґрунтовано припинене провадження у справі в частині стягнення суми основного боргу в розмірі 792 грн. на підставі п. 1-1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України за відсутністю предмету спору. Відповідно до п. 8.2 Договору в випадку порушення строку оплати продукції, Покупець зобов‘язується погасити заборгованість та сплатити пеню в розмірі 2% від неоплаченої суми за кожен день прострочення платежу та штраф у розмірі 5% від несплаченої суми. Задовольняючи позов, суд виходив з того, що заборгованість відповідача перед позивачем становить 52165,30 грн., на яку має нараховуватися пеня в розмірі, обмеженому приписами Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”. Позивач вважає, що обмеження судом пені є незаконним. Втім, колегія суддів вважає за необхідне підтримати правову позицію місцевого суду. Відповідно до п. п. 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Частиною 6 ст. 231 Господарського кодексу України передбачено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Обмеження максимального розміру пені за порушення грошових зобов'язань встановлено спеціальним законом, яким є Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", в преамбулі якого зазначено, що він регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Згідно ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 передбачено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Частиною 2 ст. 343 Господарського кодексу України встановлено, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Таким чином, граничний розмір пені, який не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, визначений спеціальним законом, положення якого не встановлюють обмежень щодо визначення сторонами в договорі розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню. Отже, при визначені розміру відповідальності за невиконання грошових зобов'язань пріоритет мають норми Закону, а не положення договору, а відтак, судом правомірно обмежений розмір пені, що підлягає стягненню. Щодо стягнення штрафу, то судом правомірно зазначено, що відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Відповідно до п. 8.2 Договору, у випадку порушення строку оплати продукції, покупець зобов‘язується погасити заборгованість та сплатити пеню в розмірі 2% від неоплаченої суми за кожен день прострочення платежу та штраф у розмірі 5% від несплаченої суми. Оскільки, відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України пеня і штраф є різновидами неустойки, то стягнення з відповідача одночасно пені та штрафу за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання, як це передбачено п. 8.2 Договору, суперечить Конституції України та загальним засадам цивільного законодавства, а тому вимога позивача в частині стягнення штрафу задоволенню не підлягає. Отже, доводи касаційної скарги спростовуються вищевикладеним та не можуть бути підставою для скасування рішення у справі, а тому, його слід залишити без змін, так як воно ухвалене при повному з'ясуванні всіх обставин справи та при вірному правозастосуванні. Керуючись ст. ст. 1115 - 1117 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрспецтехніка" залишити без задоволення, рішення господарського суду м. Києва від 08.07.09 у справі № 28/152 залишити без змін. Головуючий - суддя В. Дерепа Судді Б. Грек О. Подоляк http://reyestr.court.gov.ua/Review/7810792

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2007 р. № 13/710-06 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Добролюбової Т.В. суддів Гоголь Т.Г., Швець В.О. за участю представників сторін котрі позивача не з'явився, повідомлений належним чином відповідача не з'явився, повідомлений належним чином розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 06.03.2007 року у справі господарського суду Сумської області № 13/710-06 за позовом Приватного підприємства "Агрохім" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" про стягнення 9953,47грн. за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" до Приватного підприємства "Агрохім" про визнання договору недійсним Приватне підприємство "Агрохім" звернулось до господарського суду Сумської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" 9953,47 грн., а саме: 9774,95 грн. штрафу Доповідач Гоголь Т.Г. за несвоєчасну оплату товару, поставленого позивачем відповідно до умов договору купівлі-продажу № 11/07-06 від 31.07.2006 року, укладеного між сторонами у справі, 75,00 грн. пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, передбаченої пунктом 6.3. договору та 102,65 грн. - 23 % річних. Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" звернулось до господарського суду із зустрічним позовом, в якому просило визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу від 31.07.2006 року за № 11/07-06, посилаючись на те, що особа, яка підписала договір від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс", не мала цивільної дієздатності укладати та підписувати спірний договір. Господарський суд Сумської області рішенням від 23.01.2007 року (суддя Б.І. Лиховид) первісні позовні вимоги задовольнив у повному обсязі та стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" на користь Приватного підприємства "Агрохім" 9774,95 грн. штрафу, 75,00 грн. пені, 102,65 грн. - 23 % річних, з посиланням на те, що факт порушення Товариством з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" умов спірного договору доведений позивачем належним чином та у повному обсязі. В задоволенні зустрічних позовних вимог суд відмовив у зв’язку з їх необґрунтованістю. Харківський апеляційний господарський суд постановою від 06.03.2007 року (судді Демченко В.О., Барбашова С.В., Бухан А.І.) рішення господарського суду Харківської області від 23.01.2007 року залишив без змін з тих самих підстав. Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" звернулось з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 23.01.2007 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 06.03.2007 року у даній справі, справу скерувати на новий розгляд до господарського суду Сумської області, посилаючись на те, що господарськими судами попередніх інстанцій неповно з'ясовані обставини, які мають значення для справи, безпідставно визнано встановленими обставини справи, які не доведені позивачем в процесі розгляду справи, а також неправильно застосовано норми матеріального права, а саме статті 217, 218, 230, 625 Цивільного кодексу України, статті 97, 101 Господарського процесуального кодексу України. В касаційній скарзі скаржник посилається на те, що оскільки штраф та пеня відносяться до одного виду юридичної відповідальності, вони не можуть застосовуватись одночасно. Приватне підприємство "Агрохім" не скористалося своїм правом на надання відзиву на касаційну скаргу. Заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні господарського суду Сумської області від 23.01.2007 року та постанові Харківського апеляційного господарського суду від 06.03.2007 року, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Попередніми судовими інстанціями в процесі розгляду справи було встановлено, що 31.07.2006 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" та Приватним підприємством "Агрохім" укладений договір купівлі-продажу за № 11/07-06. На виконання умов даного Договору позивач поставив відповідачеві препарат Ню-Фільм на суму 32583,17 грн., що підтверджується видатковою накладною № АХ-0002443 від 31.07.2006 року та довіреністю серії ЯМЛ № 015793 від 01.08.2006 року, який своєчасно оплачений не був. Відповідно до пункту 4.3 Договору оплата товару здійснюється протягом 3 банківських днів з моменту його отримання але не пізніше 04.08.2006 року. Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і відповідно до умов договору. Попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідач несвоєчасно здійснив розрахунки за придбаний товар, а саме оплатив його 09.08.2006 року, згідно виписки банку (аркуш справи 47). Прострочка оплати складає чотири дні. Пунктом 6.3 Договору сторони встановили, що у випадку несвоєчасного здійснення розрахунку за товар покупець (відповідач) зобов'язаний сплатити продавцю (позивачу) штраф, який складає 30 % від суми заборгованості та пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що розраховується від суми заборгованості за кожен день прострочення. Частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. За період прострочки оплати позивачем була нарахована пеня, яка складає 75,00 грн. Зазначена сума була правомірно стягнута на користь позивача. Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Враховуючи вимоги наведених норм, а також пункт 6.4. Договору, за яким сторони встановили відсоток річних в розмірі 23%, господарські суди дійшли вірного висновку про задоволення позовних вимог позивача про стягнення з відповідача 102,65 грн. 23% річних. Попередні судові інстанції дійшли, також, вірного висновку щодо відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання недійсним укладеного між сторонами договору № 11/07-06 від 31.07.2006 року. За приписами статті 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений, представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє лише уразі наступного його схвалення цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Попередні судові інстанції встановили, що з боку відповідача було схвалення спірного правочину, а саме: товар був ним прийнятий та 09.08.2006 року проведена його оплата, що підтверджується банківською випискою. Стягуючи з відповідача на користь позивача штраф за прострочку оплати у сумі 9774, 95 грн. місцевий та апеляційний господарські суди дійшли хибного висновку щодо правомірності цих вимог. Відповідно до статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Розмір штрафних санкцій унормований статтею 231 цього ж Кодексу. За приписами пункту 6 наведеної норми штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Крім того, згідно зі статтею 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а штраф і пеня відносяться до одного виду юридичної відповідальності, у зв’язку з чим суд не погоджується з висновками попередніх судових інстанцій у даній частині і знаходить підстави для часткового задоволення касаційної скарги. З огляду на зазначене рішення та постанова у справі щодо стягнення з відповідача на користь позивача 9774, 95 грн. штрафу суперечать приписам наведених норм та підлягають скасуванню у цій частині. Керуючись статтями 1115, 1117, пунктом 2 статті 111 9, статтями 11110, 11111, 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Рішення господарського суду Сумської області від 23.01.2007 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 06.03.2007 року у справі № 13/710-06 скасувати в частині стягнення з Приватного підприємства "Агрохім" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" 9774, 95 грн. штрафу, відмовивши у цій частині у позові. Решту рішення та постанови залишити без змін. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехресурс" задовольнити частково. Головуючий суддя Т. Добролюбова Судді Т.Гоголь В. Швець http://reyestr.court.gov.ua/Review/811522

Очень важным в данном решении является: Крім того, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про визнання договорів дарування удаваними, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, помилково виходив з того, що ст. 235 ЦК України у цьому випадку не може бути застосована через відсутність судового рішення про визнання цих договорів недійсними, оскільки для застосування зазначеної норми попереднє встановлення судовим рішенням недійсності (нікчемності) договорів не вимагається. Также стоит отметить, что для признания договора мнимым желательно первоначально установить возникшие правоотношения посредством других судебных решений.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор'євої Л.І, Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення (визнання) укладення договору купівлі-продажу та визнання права власності на частку в спільній сумісній власності подружжя, в с т а н о в и в: У травні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 2 квітня 2004 року його колишня дружина ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договори дарування 65/100 частин незавершеної будівництвом житлової прибудови з підвалом за адресою: АДРЕСА_1 та присадибної земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1 за тією ж адресою. Вказував, що фактично це майно ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу під час шлюбу з ним за їхні спільні кошти - за 90 тис. доларів США, оскільки ОСОБА_3 є чужою людиною і не мала наміру безоплатно передавати зазначене майно його дружині. Просив визнати спірний договір удаваним, встановивши, що фактично сторонами укладено договір купівлі-продажу, визнати за ним право власності на Ѕ частину спірного майна набутого в шлюбі як частку в спільній сумісній власності подружжя. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2011 року позов задоволено. Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 1 березня 2012 року рішення міськрайонного суду скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року рішення апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень заявник порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року й рішення апеляційного суду Тернопільської області від 1 березня 2012 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. 235 ЦК України та залишення в силі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2011 року. Як на підставу для перегляду зазначеного рішення заявник послався на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2011 року, від 11 лютого 2011 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 січня 2009 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2012 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи Судова палата у цивільних Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, що переглядається судами встановлено, що з 1995 року до 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час перебування у зареєстрованому шлюбі 2 квітня 2004 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_4, який діяв за довіреністю в інтересах ОСОБА_3, договір дарування 65/100 частини незавершеної будівництвом прибудови з підвалом літ. "А" до жилого будинку за адресою: АДРЕСА_1. Цього ж дня сторони уклали договір дарування земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розташована за тією ж адресою. Відповідно до цих договорів ОСОБА_2 безоплатно отримала у власність зазначене майно. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що сторонами фактично укладено договори купівлі-продажу, у зв'язку з чим набуте ОСОБА_2 за договорами від 2 квітня 2004 року майно є спільною сумісною власністю подружжя, в якому ОСОБА_1 належить Ѕ його частина. При цьому судом встановлено, що в день укладення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 договорів дарування – 2 квітня 2004 року, згідно з розпискою від 2 квітня 2004 року ОСОБА_5, яка є онукою ОСОБА_3, отримала від ОСОБА_6 – батька ОСОБА_1, 90 тис. доларів США за продаж її чоловіком ОСОБА_4, (який діяв від імені ОСОБА_3), ОСОБА_2 будинку та земельної ділянки, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 вересня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про стягнення боргу встановлений факт укладення ОСОБА_1 29 березня 2004 року договору позики зі своїм батьком ОСОБА_6 на суму 950 400 грн для купівлі незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_1 та присадибної земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розташована за тією ж адресою. Крім того, із показань ОСОБА_5 суд встановив, що вона займалась продажем будинку своєї бабусі, яка в силу похилого віку не мала змоги оформити договір купівлі-продажу, у зв'язку з чим видала на ім'я її чоловіка ОСОБА_4 довіреність на продаж (дарування) будинку, в якій, разом із тим, ім'я обдарованого не зазначала, оскільки фактично мала намір продати будинок. 2 квітня 2004 року вона отримала від ОСОБА_6, який є батьком позивача, у присутності ОСОБА_2, кошти за продаж належного її бабусі – ОСОБА_3 будинку та присадибної земельної ділянки в сумі 90 тис. доларів США. В заяві до суду від 30 травня 2011 року ОСОБА_3 підтвердила факт продажу свого будинку і земельної ділянки за 90 тис. доларів США та відсутності у неї наміру дарування цього майна людям, яких вона не знала. З показань ОСОБА_6 та ОСОБА_7 – батьків ОСОБА_1, суд встановив, що їх син і невістка мали намір купити спірний будинок з присадибною ділянкою, однак через перебування сина в лікарні договір оформлявся на невістку, під час якого він, ОСОБА_6, згідно домовленості передав гроші продавцям. Крім того, суд зазначив, що доручення в частині укладення договору дарування, в якому відсутнє ім'я обдарованого, є нікчемним в силу положень ч. 4 ст. 720 ЦК України, а тому не може враховуватися судом. Скасовуючи це рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про безпідставність вимог ОСОБА_1, який не був стороною спірних правочинів. В той же час, в ухвалі від 26 квітня 2011 року, постановленій у справі за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи: ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення Миронівського районного суду Київської області від 29 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2010 року погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки між сторонами фактично виникла домовленість саме про купівлю-продаж будинку, яка було оформлена договорами дарування, цей договір є відповідно до ст. 58 ЦК Української РСР удаваним (ст. 235 ЦК України). Аналогічних висновків при застосуванні норм ст. 60 СК України і ст. 235 ЦК України дійшов суд касаційної інстанції й у справах про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно, встановивши, що воля сторін в угоді була спрямована на укладення договору купівлі-продажу, а не договору дарування (ухвала Верховного Суду України від 19 січня 2009 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2011 року). Як у зазначених справах, так і у справі, яка переглядається, касаційними судами вирішувалось питання про недійсність договорів дарування на підставі ст. 235 ЦК України (ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР), укладених одним із подружжя під час зареєстрованого шлюбу при оспоренні цих договорів іншим із подружжя з підстав набуття майна за відплатним договором за спільні кошти подружжя та поширення на це майно правового режиму спільного сумісного майна подружжя. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні однієї і тієї самої норми права – ст. 235 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме. Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: укладення ОСОБА_6 і ОСОБА_1 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна; передача 90 тис. доларів США ОСОБА_6 ОСОБА_5 – онуці власниці будинку і присадибної ділянки ОСОБА_3 у момент укладення договорів дарування й визнання цього факту продавцем; відсутність у дорученні ОСОБА_3 імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_4 на вчинення саме договору купівлі-продажу; визнання ОСОБА_3 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї волі на укладення договору дарування нерухомого майна, (в той час як відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню та вважаються встановленими). Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування. Крім того, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про визнання договорів дарування удаваними, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, помилково виходив з того, що ст. 235 ЦК України у цьому випадку не може бути застосована через відсутність судового рішення про визнання цих договорів недійсними, оскільки для застосування зазначеної норми попереднє встановлення судовим рішенням недійсності (нікчемності) договорів не вимагається. Таким чином, встановивши зазначені факти суд касаційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин ст. 235 ЦК України, внаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, наданих для порівняння. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року підлягає скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-5 ЦПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Т.Є. Жайворонок М.В. Патрюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція у справі № 6-133цс12 Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме. Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: укладення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна; передача 90 тис. доларів США ОСОБА_1 ОСОБА_3 – онуці власниці будинку і присадибної ділянки ОСОБА_4 у момент укладення договорів дарування й визнання цього факту продавцем; відсутність у дорученні ОСОБА_4 імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_5 на вчинення саме договору купівлі-продажу; визнання ОСОБА_4 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї волі на укладення договору дарування нерухомого майна, в той час як відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі вважаються встановленими й не підлягають доказуванню. Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування. Таким чином, встановивши зазначені факти суд касаційної інстанції дав їм неправильну юридичну оцінку та неправильно застосував до спірних правовідносин ст. 235 ЦК України, внаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, наданих для порівняння. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...e1?OpenDocument

Р І Ш Е Н Н Я іменем україни 22 лютого 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» (далі ПАТ «ПУМБ») до товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНЕЖ» (далі ТОВ «СЕНЕЖ»), ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю «АРТ МОТОРС» (далі ТОВ «АРТ МОТОРС») про стягнення суми за кредитним договором за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 - на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 вересня 2011 року, в с т а н о в и л а: У березні 2010 року ПАТ «ПУМБ» звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 12 червня 2008 року між ним та ТОВ «СЕНЕЖ» укладено кредитний договір, за яким останньому надано 350 тис. доларів США. За умовами договору ТОВ «СЕНЕЖ» зобовязалося сплатити відсотки за користування кредитом та повернути його у повному обсязі не пізніше 10 червня 2009 року. Для забезпечення виконання зобовязань ТОВ «Сенеж» цього ж дня між банком та ОСОБА_3, ТОВ «АРТ МОТОРС» укладено з кожним окремо договори поруки. Починаючи з 11 серпня 2009 року ТОВ «СЕНЕЖ» належним чином не виконує зобовязань щодо сплати процентів за користування кредитом. Поручителі на предявлені вимоги по виконанню зобовязань ТОВ «СЕНЕЖ» не реагували. У звязку із цим позивач просив стягнути солідарно з відповідачів 350 тис. доларів США боргу по кредиту, 28986,81 доларів США боргу по відсотках за користування кредитом, 380675 грн. 69 коп. пені за порушення строків повернення основної суми кредиту, 9238 грн. 13 коп. пені за порушення строків сплати відсотків за користування кредитом. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 вересня 2011 року, позов задоволено: стягнуто солідарно з ТОВ «СЕНЕЖ», ОСОБА_3, ТОВ «АРТ МОТОРС» на користь ПАТ «ПУМБ» 3416123 грн. 50 коп. заборгованості за кредитним договором, з яких 350 тис. доларів США, що за офіційним курсом Національного Банку України становить 2794750 грн. боргу по кредиту, 28986,81 доларів США, що за офіційним курсом Національного Банку України становить 231459 грн. 68 коп. боргу по відсотках за користування кредитом, 380675 грн. 69 коп. пені за порушення строків повернення основної суми кредиту, 9238 грн. 13 коп. пені за порушення строків сплати відсотків за користування кредитом. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати, провадження у справі закрити. Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідачі належним чином не виконують своїх зобовязань за кредитним договором і договорами позики; ТОВ «СЕНЕЖ» має заборгованість за кредитним договором на загальну суму 3416123 грн. 50 коп., яка і підлягає стягненню з відповідачів у солідарному порядку. Проте з таким висновком судів погодитись не можна. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом установлено, що 12 червня 2008 року між ЗАТ «ПУМБ», правонаступником якого є ПАТ «ПУМБ», та ТОВ «СЕНЕЖ» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобовязався надати позичальнику кредит у розмірі 350 тис. доларів США, а останній прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити банку відсотки за користування кредитом та повернути його в повному обсязі у порядку та строки, обумовлені кредитним договором, але не пізніше 10 червня 2009 року (а.с. 11-21). Для забезпечення виконання зобовязань ТОВ «СЕНЕЖ» перед банком за кредитним договором 12 червня 2008 року між банком та ОСОБА_3, а також ТОВ «АРТ МОТОРС» були укладені договори поруки, за якими поручителі зобовязалися відповідати перед банком за виконання позичальником зобовязань за кредитним договором (а.с. 26-28, 32-34). Банк належним чином виконав свої обовязки за кредитним договором, відкривши ТОВ «СЕНЕЖ» позичковий рахунок та надавши йому обумовлені кредитним договором грошові кошти в повному обсязі, що підтверджується меморіальним ордером № 1010167968 від 12 червня 2008 року, а також випискою операцій та оборотів за позичковим рахунком ТОВ «СЕНЕЖ» від 20 січня 2010 року за період з 12 червня 2008 року по 20 січня 2010 року (а.с. 22-23). Проте позичальник свої зобовязання за кредитним договором не виконав, у звязку із чим станом на 1 лютого 2010 року має заборгованість, яка складає: 350 тис. доларів США заборгованість за основною сумою кредиту, 28986,81 доларів США - заборгованість по відсотках за користування кредитом, 380675 грн. 69 коп. пеня за порушення строків повернення основної суми кредиту, 9238 грн. 13 коп. пеня за порушення строків сплати відсотків за користування кредитом (а.с. 6-7). Як убачається із витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (а.с. 113) 16 грудня 2010 року проведена державна реєстрація припинення юридичної особи ТОВ «СЕНЕЖ» у звязку з визнанням її банкрутом. Згідно ч. 1 ст. 609 ЦК України зобовязання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобовязання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема, за зобовязаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженням здоровя або смертю. Таким чином, грошове зобовязання ТОВ «СЕНЕЖ» перед ПАТ «ПУМБ» було припинено у звязку з ліквідацією цієї юридичної особи. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобовязання, а також у разі зміни зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. За таких обставин, позовні вимоги до ОСОБА_3 та ТОВ «АРТ МОТОРС» у звязку з припиненням поруки задоволенню не підлягали, однак суд першої інстанції в порушення вимог вказаних норм закону ухвалив рішення про стягнення солідарно з ОСОБА_3 та ТОВ «АРТ МОТОРС» суми заборгованості за кредитним договором . Крім того, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі (п. 7 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Отже, провадження у справі в частині вимог до ТОВ «СЕНЕЖ» підлягало закриттю, оскільки 16 грудня 2010 року вказане товариство, як юридична особа, було ліквідовано. Враховуючи, що фактичні обставини встановлені судами правильно, проте не вірно застосовані норми матеріального права та порушено норми процесуального права, судова колегія відповідно до ст. ст. 340-341 ЦПК України вважає за необхідне скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ» до ОСОБА_3, ТОВ «АРТ МОТОРС», а в частині позовних вимог до ТОВ «СЕНЕЖ» - провадження у справі закрити. Керуючись ст. ст. 336, 340-341 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України в и р і ш и л а : Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 вересня 2011 року скасувати. Провадження у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» до товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНЕЖ» про стягнення заборгованості за кредитним договором закрити. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» до ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю «АРТ МОТОРС» про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта М.Є. Червинська http://reyestr.court.gov.ua/Review/21841269

У Х В А Л А іменем україни 22 березня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Карпенко С.О., суддів: Амеліна В.І., Ступак О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2, про припинення правовідносин поруки за договором поруки за касаційною скаргою ОСОБА_3, яка діє в інтересах публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2011 року та на ухвалу апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2011 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про припинення правовідносин за договором поруки, мотивуючи свої вимоги тим, що зобовязання за кредитним договором, укладеним між публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_2, змінені без її згоди як поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг її відповідальності за договором поруки. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2011 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Припинено правовідносини поруки за договором поруки № SR-002/1004/2007 від 29 листопада 2007 року, укладеного між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_1 Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2011 року та на ухвалу апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2011 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 559 ЦК України порука припиняється у разі зміни зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Згідно ст. 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, вірно виходив з того, що згода позивача на подальшу зміну умов основного зобовязання, яке відбувалось протягом 2008-2009 року тричі, шляхом укладення додаткових угод про збільшення процентної ставки, внаслідок якої збільшився обсяг відповідальності позивача, як поручителя, набуває чинності тільки після відповідного погодження тексту додаткової угоди до кредитного договору власним підписом, надання погоджувального листа, підписання додаткової угоди до договору поруки. Наведені у касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2011 року та ухвала апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2011 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, яка діє в інтересах публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» відхилити, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2011 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий С.О. Карпенко Судді В.І. Амелін О.В. Ступак http://reyestr.court.gov.ua/Review/22463637

У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 червня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого: Пшонки М.П., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Матвєєвої О.А., Писаної Т.О., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» (далі - ПАТ «Мегабанк») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Мегабанк», ОСОБА_1 про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію, та за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Мегабанк», ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_2 про зобов'язання виконати умови кредитного договору, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 10 березня 2011 року та на ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2011 року,- в с т а н о в и л а: У грудні 2009 року ПАТ «Мегабанк» звернулося до суду з даним позовом, в обґрунтування якого посилалося на те, що 22 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Мегабанк», правонаступником якого є ПАТ «Мегабанк», було укладено кредитний договір. За умовами договору відповідач отримала кредит у сумі 72 600 доларів США строком користування з 22 грудня 2006 року по 21 грудня 2011 року зі сплатою 13% річних за користування кредитом. З метою забезпечення виконання зобов'язань між ВАТ «Мегабанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. Починаючи з листопада 2008 року, ОСОБА_1 припинила сплачувати грошові кошти, внаслідок чого утворилася заборгованість, загальна сума якої станом на 1 березня 2011 року складала 526 067 грн. 66 коп. У лютому 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, зазначаючи про те, що після укладення договору поруки між ВАТ «Мегабанк» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду №2 від 25 вересня 2008 року, згідно з якою збільшено процентну ставку на 1%, тобто збільшено обсяг його відповідальності без його згоди. У листопаді 2010 року ОСОБА_1 подала позов, вказавши, що кредитним договором передбачено право позичальника покласти виконання своїх обов'язків (у повному обсязі або частково) на будь-яку особу, а кредитодавець зобов'язаний прийняти виконання від вказаної особи. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 10 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2011 року, позов ПАТ «Мегабанк» до ОСОБА_1 задоволено частково. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено повністю. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Розірвано кредитний договір від 22 грудня 2006 року, укладений між ВАТ «Мегабанк» та ОСОБА_1 Зобов'язано ПАТ «Мегабанк» прийняти виконання зобов'язання за кредитним договором від 22 грудня 2006 року, укладеним між ВАТ «Мегабанк» та ОСОБА_1, у розмірі 448 000 грн. від ОСОБА_3 Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Мегабанк» заборгованість за кредитним договором від 22 грудня 2006 року у розмірі 78 067 грн. 66 коп. та судові витрати у розмірі 1 820 грн. Визнано договір поруки від 22 грудня 2006 року, укладений між ВАТ «Мегабанк» та ОСОБА_2, таким, що припинив свою дію. У задоволенні позову ПАТ «Мегабанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 526 067 грн. 66 коп. відмовлено повністю. У решті позову ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі. Стягнуто з ПАТ «Мегабанк» та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по 23 грн. з кожного. Не погодившись, ПАТ «Мегабанк» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити у повному обсязі вимоги ПАТ «Мегабанк» та у повному обсязі відмовити у позовах ОСОБА_1 і ОСОБА_2 Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов ОСОБА_2 та відмовляючи у позові ПАТ «Мегабанк» про стягнення з нього заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що внаслідок укладення між Банком та ОСОБА_1 25 вересня 2008 року додаткової угоди обсяг відповідальності ОСОБА_2 було збільшено без його згоди. Пунктом 2.4.1. договору поруки передбачено право банку змінювати умови кредитного договору без згоди поручителя, якщо внаслідок цього не збільшується обсяг його відповідальності /а.с. 11/, у протилежному випадку порука припиняється, що встановлено частиною 1 статті 559 ЦК України та пунктом 5.2. договору поруки. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у цій частині є обґрунтованими. Разом з тим, суд частково задовольнив позов ОСОБА_1, зобов'язавши Банк прийняти виконання зобов'язання за кредитним договором від іншої особи, на підставі того, що 8 листопада 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено правочин, за яким останній передав, а ОСОБА_1 прийняла, право вимоги до ОСОБА_3 по поверненню боргу у розмірі 448 000 грн. Крім того, суди виходили з того, що рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 29 липня 2010 року, яке набрало законної сили, встановлена наявність грошового зобов'язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 у сумі 448 000 грн., які рішенням стягнуто. З такими висновками погодитися не можна, виходячи з наступного. Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. За змістом статті 528 ЦК України покладення виконання зобов'язання на іншу особу не означає заміни боржника в зобов'язанні. Сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою, але ця інша особа не несе перед цією стороною будь-яких обов'язків і не має перед нею будь-яких прав. Оскаржуваним рішенням проведена фактична заміна боржника у зобов'язанні, що законом не передбачено, оскільки ОСОБА_3 не пропонує Банку виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_1, покладених на нього рішенням суду. Відповідно до ч.2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Суди вищезазначених вимог закону не врахували, зважаючи на що ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню в частині вимог за первісним позовом ПАТ «Мегабанк» до ОСОБА_1 про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 338, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» задовольнити частково. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 10 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2011 року в частині вимог Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_1 про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 10 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2011 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: М.П. Пшонка Судді: А.О. Леванчук А.В. Маляренко О.А. Матвєєва Т.О. Писана http://reyestr.court.gov.ua/Review/24979803

Вам уже порекомендовали один вариант.Можете еще попробовать поступить следующим образом: 1. Обратитесь в банк и попросите переоформить кредит на Вас и соответственно переоформить на Вас автомобиль и залог. 2. Банку необходимо будет обратится к госисполнителю с заявлением об исключении имущества из акта описи и ареста, если это делал исполнитель, иначе необходимо обратится в суд, который накладывал арест с заявлением об исключении из ареста автомобиля. 3. Как только арест будет снят, Вы сможете в банке переоформить кредит и залог. Для того, чтобы у банка появился стимул, объясните, что в противном случае Вам нет смысла в дальнейшем погашении кредита, т.к. Вам все равно, то ли этот банк заберет и продаст атвомобиль, но потратит на это значительные средства и время, то ли это сделают другие банки с госисполнителем. Если ситуация не изменится то, к сожалению, Вам нет смысла погашать этот кредит.

У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 червня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О. суддів: Євграфової Є.П.,Журавель В.І., Завгородньої І.М.,Іваненко Ю.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Техаудит", ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" про розірвання договору поруки, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Донецької області від 26 вересня 2011 року, в с т а н о в и л а: У січні 2009 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Техаудит" (далі - ТОВ "Техаудит"), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Позивач зазначав, що 27 жовтня 2006 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Техаудит" укладено кредитний договір за умовами якого банк надав товариству кошти в розмірі 111982 швейцарських франків на умовах сплати 8,7% річних та кінцевим строком повернення коштів не пізніше 26 жовтня 2011 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 27 жовтня 2006 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договори поруки. Посилаючись на те, що ТОВ "Техаудит" своїх зобов'язань за кредитним договором не виконує, неодноразово уточнивши позовні вимоги, ПАТ "УкрСиббанк" просив суд стягнути солідарно з ТОВ "Техаудит", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на його користь заборгованість за кредитним договором в розмірі 120508,06 швейцарських франків. У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ "УкрСиббанк" про розірвання договору поруки, посилаючись на те, що підписуючи договір поруки, був впевнений, що ТОВ "Техаудит" є прибутковим підприємством та буде виконувати умови спірного кредитного договору належним чином. Однак в зв'язку із зміною керівництва ТОВ "Техаудит" господарська діяльність підприємства зупинилася та воно несе збитки. Його як засновника позбавлено доступу та контролю за діяльністю ТОВ "Техаудит". Вважає, що він не може відповідати за зобов'язаннями ТОВ "Техаудит", оскільки на підприємстві істотно змінилися обставини, які він не міг передбачити на момент укладення договору поруки, в зв'язку з чим просить суд розірвати договір поруки, укладений 27 жовтня 2006 року між ним та ПАТ "УкрСиббанк". Рішенням Київського районного суду м. Донецька від 25 червня 2010 року первісний позов задоволено частково: стягнуто з ТОВ "Техаудит" на користь ПАТ "УкрСиббанк" 120508,06 швейцарських франків, а в решті вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 26 вересня 2011 року рішення місцевого суду скасовано: стягнуто солідарно з ТОВ "Техаудит", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" 120508,06 швейцарських франків, а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Частково задовольняючи первісний позов, місцевий суд виходив із того, що внаслідок невиконання ТОВ "Техаудит" взятих на себе зобов'язань за кредитним договором щодо своєчасного повернення кредитних коштів та процентів за користування ними утворилася заборгованість перед ПАТ "УкрСиббанк", що є порушенням умов укладеного між сторонами кредитного договору та підставою для стягнення з ТОВ "Техаудит" заборгованості; несвоєчасне повідомлення поручителів про наявність заборгованості та необхідність її сплатити відповідно до ст. 559 ЦК України припинило договори поруки та правовідносини сторін щодо поруки. Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що підстави для припинення поруки відсутні, оскільки встановлений кредитним договором строк його виконання не сплинув. Проте погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна. Судом першої інстанції встановлено, що 27 жовтня 2006 року між ПАТ УкрСиббанк" та ТОВ "Техаудит" укладено кредитний договір згідно із умовами якого банк надав ТОВ "Техаудит" 111982 швейцарських франків на умовах сплати 8,7 % річних та кінцевим строком повернення коштів не пізніше 26 жовтня 2011 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 27 жовтня 2006 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2, з кожним зокрема, укладено договір поруки. У порушення умов кредитного договору ТОВ "Техаудит" зобов'язання за договором належним чином не виконував, у зв'язку із чим у нього виникла заборгованість перед банком у розмірі 120508,06 швейцарських франків. Пунктом 11.1. кредитного договору визначено, що у випадку застосування будь-якого з п.п.4.8., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.9., 5.10., 5.11., 5.12., 7.4., ч.2 п.9.2. та/або настання обставин, що передбачені вищевказаними пунктами, банк має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав, згідно з п.1.2.2. цього договору. При цьому термін повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредит - обов'язковим до повернення з моменту отримання позичальником відповідної письмової вимоги банку. В цьому випадку позичальник зобов'язується достроково повернути отриманий кредит та плату за кредит у встановлений заново термін в повному обсязі. Згідно із п. 1.2. договорів поруки термін повернення кредиту - 26 жовтня 2011 року, якщо тільки не буде застосовано інший термін повернення кредиту, відповідно до кредитного договору. Крім того, судом першої інстанції встановлено, що 8 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" направлено ТОВ "Техаудит" вимогу про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором протягом 14 календарних днів з дати її отримання, а у випадку непогашення простроченої заборгованості, термін повернення всієї суми кредиту та відсотків за його використання буде визнаний таким, що настав на 32 календарний день з дати відправлення даної вимоги. Приймаючи вказаний лист як належний доказ пред'явлення вимоги банком до позичальника, місцевий суд виходив із наявного опису вкладень на ім'я ТОВ "Техаудит" із зазначенням адреси отримувача, яка тотожна адресі позичальника у кредитному договорі, поштового штемпеля та відсутності доказів, які б спростовували факт отримання вказаної вимоги. Разом з тим, в матеріалах справи містяться також вимоги ПАТ "УкрСиббанк" до поручителів від 8 липня 2008 року про погашення заборгованості за кредитним договором. При цьому, суд першої інстанції, з'ясовуючи питання про отримання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 повідомлень про невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, обґрунтовано виходив з того, що вказаний факт не доведений матеріалами справи і дані вимоги не одержувалися поручителями через невірне написання поштової адреси одержувачів та згідно із наданої відділенням зв'язку інформації. Згідно зі ст. 558 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про припинення поруки у зв'язку з тим, що банк, встановивши інший ніж визначений кредитним договором та договорами поруки момент пред'явлення вимоги, пред'явив позов до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у січні 2009 року, тобто після спливу зазначених у ч. 4 ст. 559 ЦК України строків для звернення з відповідною вимогою до поручителів за укладеними 27 жовтня 2006 року договорами поруки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що кредитний договір укладено по 26 жовтня 2011 року то на час звернення ПАТ "УкрСиббанк" до суду з позовом строк пред'явлення позову до поручителів не минув, оскільки не врахував, що банк, використовуючи своє право, визначене п.п. 5.5., 11.1. кредитного договору встановив момент пред'явлення вимоги із застосуванням іншого терміну повернення кредиту то строк дії поруки в даному випадку становить один рік від дня укладення договору поруки, яка на час пред'явлення позову була припинена, як того вимагає закон. За таких обставин місцевий суд, встановивши повно і всебічно обставини справи й визначивши правовідносини, зумовлені встановленими фактами, правильно застосував правові норми та ухвалив законне й справедливе рішення. Згідно з вимогами ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Донецької області від 26 вересня 2011 року скасувати, а рішення Київського районного суду м. Донецька від 25 червня 2010 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: Є.П. Євграфова В.І. Журавель І.М. Завгородня Ю.Г. Іваненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/25239722

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2011 року м. Київ Колегія суддів cудової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Штелик С.П. суддів: Дем`яносова М.В., Касьяна О.П., Кафідової О.В., Коротуна В.М. розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про припинення договору поруки, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 28 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2011 року, в с т а н о в и л а: ПАТ КБ «Приватбанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про припинення договору поруки. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 28 липня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2011 року, в задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором №МК 134-08 від 07 липня 2008 року, було відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк» про припинення договору поруки №МК 134-08 від 07 липня 2008 року, було відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ КБ «Приватбанк», посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» та відмовити у задоволенні зустрічного позову. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог банку про стягнення суми боргу з поручителя ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із доведеності факту зміни основного зобовязання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу його відповідальності. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про припинення договору поруки, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вірно виходив з того, що договір поруки вважається припиненим з моменту збільшення обсягу відповідальності і вказане не потребує судового підтвердження. Відповідно до статті 4 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України. Перелік способів захисту цивільних справ та інтересів міститься в статті 16 ЦК України. Цей перелік не є вичерпним, і суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений законом або договором. Згідно ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Ухвалюючи судові рішення по справі суди встановили, що 07 липня 2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк» та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 було укладено кредитний договір №МК 134-08, відповідно до умов якого, позивач передав, а ОСОБА_5 отримала для оплати послуг реєстрації застави у Державному Реєстрі обтяжень рухомого майна та поповнення оборотних засобів кошти у сумі 55000 грн. строком до 06 липня 2009 року за умови сплати за користування кредитними коштами 24% річних. Згідно з п.2.3.1 зазначеного кредитного договору банк мав право в односторонньому порядку збільшувати розмір відсоткової ставки. У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором, 07 липня 2008 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 укладено договір поруки №МК 134-08, згідно якого ОСОБА_3 зобов'язався солідарно відповідати перед банком за зобов'язаннями за кредитним договором №МК 134-08 на умовах, визначених кредитним договором. Пунктом 1 договору поруки визначено обсяг відповідальності як боржника, так і поручителя, зокрема, вказана сума кредиту, термін повернення кредитних коштів та розмір відсоткової ставки - 24% річних. Пунктом 2 договору поруки № МК 134-08 передбачено, що поручитель відповідає перед кредитором за виконання обовязків за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Пунктом 13 договору поруки передбачено, що зміни і доповнення до цього договору вносяться тільки за згодою сторін, в письмовому вигляді, шляхом укладення відповідної додаткової угоди. 26 листопада 2008 року між ОСОБА_5 та позивачем укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору № МК 134-08, відповідно до якої сторони змінили умови договору, а саме п. 1.3. кредитного договору, змінивши графік погашення кредиту. З матеріалів справи вбачається, що з 02 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку без погодження з позичальником та поручителем збільшив процентну ставку за кредитом. Відповідні зміни до договору поруки сторонами не вносились. Частиною 1 статті 559 ЦК України передбачено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. При цьому обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення яких здійснює поручитель. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вірно виходив з того, що при збільшенні обсягу відповідальності поручителя без його згоди, в силу ч.1 ст. 559 ЦК України, договір поруки вважається припиненим з моменту збільшення обсягу відповідальності і вказане не потребує судового підтвердження. Також суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про необґрунтованість позовних вимог банку щодо стягнення суми боргу з поручителя ОСОБА_3, оскільки зміни основного зобовязання без згоди поручителя призвели до збільшення обсягу його відповідальності. Статтею 337 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційних скарг про неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права безпідставні. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» відхилити. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 28 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2011 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий С.П. Штелик Судді: М.В. Дем`яносов О.П. Касьян О.В. Кафідова В.М. Коротун http://reyestr.court.gov.ua/Review/21116219

РІШЕННЯ іменем україни 14 грудня 2011 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Савченко В.О., Фаловської І.М., - розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу з урахуванням процентів та індексу інфляції, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 20 серпня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 26 січня 2010 року, в с т а н о в и л а: 11 лютого 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу з урахуванням процентів та індексу інфляції. В обґрунтування вимог позову вказувала, що відповідно до договору позики від 25 травня 2006 року надала в борг відповідачу ОСОБА_5 34400 грн., до 25 травня 2007 року. Відповідно до п. 3 вказаного договору поручителем є ОСОБА_4 Судовим наказом виданим Кузнецовським міським судом Рівненської області № 2н-25707 від 8 червня 2007 року із ОСОБА_5 було стягнуто суму боргу у розмірі 34400 грн. Вказувала, що в січні 2009 року нею було отримано постанову ВДВС Ковельського міськрайонного управління юстиції ВП № 8129308 від 21 січня 2009 року про повернення виконавчого документа стягувачеві, в звязку з відсутністю у боржника майна. Позивач вважає, що дана сума підлягає стягненню з поручителя ОСОБА_4 Згідно доводів ОСОБА_3 солідарному стягненню з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 підлягають проценти, визначені на рівні облікової ставки Національного банку України за період з 25 травня 2007 року по 25 травня 2009 року в сумі 10149 грн. 52 коп. та індекс інфляції за час прострочення виконання зобовязань з 25 травня 2007 року по 25 травня 2009 року в сумі 22497 грн. 60 коп. У поданих розрахунках вказаних сум позивачка вказує, що 10149 грн. 52 коп. це сума пені за договором за період прострочення виконання зобовязань з 25 травня 2006 року по 25 травня 2009 року, визначена в розмірі облікової ставки Національного банку України, а 22497 грн. 60 коп. це інфляційне збільшення суми боргу, визначене за період з 25 травня 2006 року по 25 травня 2009 року, виходячи із середнього індексу інфляції 1,654. Враховуючи наведене позивачка просила суд стягнути з ОСОБА_4 на її користь 34400 грн. бору. Стягнути з ОСОБА_6, ОСОБА_4 у солідарному порядку 22497 грн. 60 коп., та проценти в сумі 10149 грн. 52 коп. Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 20 серпня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 26 січня 2010 року, зазначений позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 34400 грн. боргу. В іншій частині позовних вимог відмовлено за безпідставністю. Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 18 листопада 2011 року справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу з урахуванням процентів та індексу інфляції передано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення в частині стягнення з неї на користь позивачки 34400 грн. боргу, посилаючись на їх необґрунтованість та неправильне застосування норм матеріального права й допущені при розгляді справи порушення норм процесуального права, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Оскаржувані в справі судові рішення ухвалено з порушенням цих вимог. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що що ОСОБА_4 як поручитель несе солідарну відповідальність за кредитним договором, ураховуючи, що порука не припинена, оскільки дотримано передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК строк у шість місяців для предявлення вимоги до поручителя щодо виконання зобовязання. Проте з такими висновками суду неможливо погодитись. Судом установлено, що з 25 травня 2006 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_6 позичив у ОСОБА_3 34400 грн., які зобовязався повернути не пізніше 25 травня 2007 року. Згідно з пунктом 3 договору ОСОБА_4 виступила поручителем за договором позики. Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання не предявить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобовязання не встановлений або встановлений моментом предявлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не предявить позову до поручителя потягом одного року від дня укладення договору поруки. Відхиляючи такі заперечення відповідачки ОСОБА_4, суд першої інстанції зазначив, що в листопаді 2007 року ОСОБА_3 зверталась в межах шестимісячного терміну, після настання строку основного зобовязання, як того вимагає ч. 4 с. 559 ЦК України. Але з такими висновками погодитись неможливо. Як вбачається із договору позики сторонами було погоджено строк виконання зобовязання щодо повернення позики не пізніше 25 травня 2007 року (а.с. 5). Таким чином, строк виконання основного зобовязання настав 25 травня 2007 року, проте вимога до відповідачки ОСОБА_4 предявлена позивачкою лише 11 лютого 2009 року, тобто з пропуском шестимісячного строку від дня настання строку виконання основного Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Враховуючи, що питання про стягнення процентів та індексу інфляції у касаційній скарзі ОСОБА_4 не порушувалось, то в цій частині рішення не переглядається. За таких обставин, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду, як такі, що ухвалені з порушенням норм процесуального й матеріального закону, підлягають скасуванню відповідно до ст. 341 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Керуючись ст. ст. 336, 341, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в и р і ш и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 20 серпня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 26 січня 2010 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу відмовити. Рішення оскарженню не підлягає. Головуючий В.М. Колодійчук Судді: В.С. Висоцька М.К. Гримич В.О. Савченко І.М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/21117263

Подайте заявление в прокуратуру на действия представителя опеки

Вы можете попытаться обжаловать определение суда об аресте в связи со сменой кредитора.

Этот банк в любом случае засчитает оплаты в первую очередь в погашение пени. Вы можете попробовать договорится о полном погашении задолженности, тогда есть вероятность списания пени, либо делать оплаты с указанием куда зачисляются деньги. Т.е. погашение процентов, погашение тела.Если в Приватбанке откажутся принимать с назначением платежа, Вы можете попробовать провести оплату через другой банк с четким указанием, что именно Вы погашаете: тело или проценты.

Ухвала іменем україни 17 жовтня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гончара В.П., суддів: Дербенцевої Т.П., Карпенко С.О., Нагорняка В.А., Писаної Т.О., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», третя особа: ОСОБА_4, про визнання окремої частини кредитного договору та додаткової угоди недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Донецької області від 20 жовтня 2011 року, - в с т а н о в и л а: У лютому 2011 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» далі - ПАТ «ВТБ Банк» ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 25 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 450 000 грн. строком до 24 квітня 2015 року зі сплатою 17 % річних. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 24 квітня 2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за яким останній поручився перед банком за виконання позичальником зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії, пені, штрафних санкцій та збитків, розмір, термін, умови повернення та сплати яких встановлюються кредитними договором та будь-якими додатковими угодами до нього. Посилаючись на те, що внаслідок неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість у розмірі 386 224, 63 грн., ПАТ «ВТБ Банк» після уточнення позовних вимог просило суд стягнути на його користь у солідарному порядку з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 як з боржника та поручителя зазначену суму боргу і судові витрати. ОСОБА_5 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «ВТБ Банк», у якому просив визнати недійсним п. 7.4 кредитного договору та додаткову угоду до нього, якою збільшено процентну ставку за користування кредитом. Обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначав, що п. 7.4 укладеного між сторонами кредитного договору, яким визначено процедуру підвищення процентної ставки, порушує його права як споживача банківських послуг, оскільки у разі заперечення ним щодо нового розміру плати за користування кредитом банк набуває права вимагати дострокового погашення кредиту та всіх нарахувань за ним, тому він змушений був 6 листопада 2008 року підписати додаткову угоду № 1 до кредитного договору, якою збільшено розмір процентної ставки з 17 % до 23, 5 % річних. Заперечуючи проти первісного позову, ОСОБА_5 також вказував, що новий графік погашення кредиту та відсотків за користування ним сторонами підписано не було. Рішенням Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 4 липня 2011 року у задоволенні позову публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» задоволено. Визнано недійсним п. 7.4 кредитного договору від 25 квітня 2008 року, укладеного між публічним акціонерним товариством «ВТБ Банк» та ОСОБА_3. Визнано недійсною додаткову угоду № 1 від 6 листопада 2008 року до кредитного договору від 25 квітня 2008 року, укладеного між публічним акціонерним товариством «ВТБ Банк» та ОСОБА_3. Вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 20 жовтня 2011 року рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 4 липня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено. Стягнено з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 386 224, 63 грн. У задоволенні позову ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» про визнання окремої частини кредитного договору та додаткової угоди недійсними відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 порушує питання про скасування рішення апеляційного суду Донецької області від 20 жовтня 2011 року та залишення в силі рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 4 липня 2011 року, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню. Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судами встановлено, що 25 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 450 000 грн. строком до 24 квітня 2015 року зі сплатою 17 % річних. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 24 квітня 2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. Додатковою угодою до кредитного договору, укладеною між сторонами 6 листопада 2008 року, збільшено розмір процентної ставки з 17 % до 23, 5 % річних. Задовольняючи позов ОСОБА_3 до ПАТ «ВТБ Банк» про визнання окремої частини кредитного договору та додаткової угоди недійсними, суд першої інстанції виходив із того, що банком було збільшено розмір процентної ставки у односторонньому порядку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд дослідив усі наявні у справі докази та дійшов вірного висновку про те, що сторонами у п. 7.4 кредитного договору погоджено процедуру підвищення процентної ставки, а підписавши додаткову угоду, боржник підтвердив надання згоди на її підвищення. Апеляційний суд дійшов вірного висновку і про те, що не припинився договір поруки, оскільки відповідно до п. 1 договору поруки від 25 квітня 2008 року поручитель поручається перед банком за виконання позичальником зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії, пені, штрафних санкцій та збитків, розмір, термін, умови повернення та сплати яких встановлюються кредитними договором та будь-якими додатковими угодами до нього ( у тому числі тими, що збільшують основне зобов'язання). Таким чином, рішення апеляційного суду у частині відмови у задоволенні зустрічного позову є законним та обгрунтованим, доводи касаційної скарги висновки суду у цій частині не спростовують. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, суд першої інстанції посилався на відсутність заборгованості позичальника перед банком, оскільки новий графік повернення кредиту між сторонами підписано не було, а тому ОСОБА_3 здійснював платежі за попереднім графіком від 25 квітня 2008 року. Згідно ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. За вимогами п.3 ч. 1 ст. 316 ЦПК України у мотивувальній частині рішення апеляційного суду необхідно зазначати: мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлені судом першої інстанції та не оспорені обставини, а також обставини, встановлені апеляційним судом, і визначені відповідно до них правовідносини; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; назву статті, її частину, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуальний закон, яким суд керувався. Скасовуючи рішення першої інстанції у частині задоволення первісного позову та задовольняючи позовні вимоги ПАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, апеляційний суд у порушення вищезазначених норм не навів достатніх мотивів, за якими він вважав невірними висновки суду першої інстанції, не зазначив у мотивувальній частині рішення у чому полягає порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Крім того, апеляційний суд не перевірив доводи відповідача ОСОБА_3 щодо внесення ним платежів у більшому розмірі, ніж передбачено графіком повернення кредитних коштів від 25 квітня 2008 року. Задовольняючи основний позов, суд апеляційної інстанції посилався на те, що з моменту укладення додаткової угоди до кредитного договору 6 листопада 2008 року ОСОБА_3 мав здійснювати платежі за користування кредитом з урахуванням підвищеної процентної ставки. Разом з тим, апеляційний суд не звернув уваги на те, що новий графік повернення кредитних коштів з урахуванням підвищеної процентної ставки у матеріалах справи відсутній. Також, апеляційний суд не дав оцінки змісту додаткової угоди від 6 листопада 2008 року, якою п. 1.1 кредитного договору викладено у новій редакції та зазначено, що предметом кредитного договору є надання банком позичальникові грошових коштів на таких умовах: сума кредиту 450 000 грн., строк користування до 24 квітня 2015 року, плата за користування кредитом 23,5 % річних. Відповідно до п. п. 2, 3 додаткової угоди нарахування процентів за новою відсотковою ставкою починається з 6 листопада 2008 року. Всі інші умови кредитного договору від 25 квітня 2008 року залишаються без змін. Як вбачається із тексту додаткової угоди, у ній відсутні положення щодо порядку погашення кредиту і сплати процентів за користування ним, а також відсутні пункти щодо нового графіку погашення кредиту з урахуванням підвищеної процентної ставки. Таким чином, апеляційний суд у порушення ст. 214 ЦПК України доводи сторін щодо графіку погашення кредиту після укладення додаткової угоди не перевірив, не з'ясував чи укладався новий графік погашення кредиту, не встановив розмір платежів, які позичальник мав сплачувати з урахуванням підвищеної процентної ставки та не перевірив чи мав ОСОБА_3 заборгованість перед банком щодо погашення кредиту. Оскільки апеляційний суд, ухвалюючи нове рішення не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, рішення суду не відповідає вимогам ст.ст. 213, 214 ЦК України щодо законності та обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду. Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, - у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Донецької області від 20 жовтня 2011 року скасувати. Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.П. Гончар Судді: Т.П. Дербенцева С.О. Карпенко В.А. Нагорняк Т.О. Писана http://reyestr.court.gov.ua/Review/27193139

У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гончара В.П. суддів: Дербенцевої Т.П., Карпенко С.О., Нагорняка В.А., Писаної Т.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Волинської області від 9 грудня 2011 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2011 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» звернулось до суду з зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 4 квітня 2008 року ОСОБА_3 уклав з банком кредитний договір, за умовами якого одержав 5 000 грн. строком до 1 квітня 2010 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 25% річних. Оскільки свої зобов'язання за кредитним договором останній не виконав, кредит та проценти вчасно не повернув, просило стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у розмірі 6 475, 88 грн., що утворилась станом на 17 січня 2011 року. Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 29 вересня 2011 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Волинської області від 9 грудня 2011 року рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 29 вересня 2011 року скасовано та ухвалено нове. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 6 475,88 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення апеляційного суду Волинської області від 9 грудня 2011 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач кредитний договір не підписував та дій, спрямованих на його укладення, не вчиняв. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що кредитний договір від 4 квітня 2008 року не визнавався судом недійсним та в силу ст. 204 ЦК України є таким, що вчинений. ОСОБА_3 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконав, тому з нього підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором. Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам рішення суду не відповідає. Судами встановлено, 4 квітня 2008 року між публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 12-10, за умовами якого останній одержав 5 000 грн. строком до 1 квітня 2010 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 25% річних. Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно ч.ч.1, 2 ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), що встановлено ч.2 ст.207 ЦК України. Частиною 2 ст. 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Статтею 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав встановлених ст.11 Цивільного кодексу, в тому числі, з договорів та інших правочинів. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 посилався на те, що кредитний договір від 4 квітня 2008 року він не укладав і не підписував. Суд апеляційної інстанції у порушення вимог ст.ст. 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, не перевірив доводів відповідача і з'ясованих судом першої інстанції обставин; не дослідив та не надав належної оцінки наявній у матеріалах справи заяві про видачу паспорта за формою №1 від 22 квітня 2003 року та копії паспорта відповідача, який є у кредитній справі; не встановив та не зазначив у рішенні, чи підписаний кредитний договір стороною - ОСОБА_3, а відтак, чи має він обов'язки позичальника за кредитним договором, що в силу ст. 207 ЦК України є необхідним для вирішення питання про дійсність кредитного договору чи про його нікчемність. З огляду на викладене, ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції не можна визнати законним й обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Волинської області від 9 грудня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.П. Гончар Судді: Т.П. Дербенцева С.О. Карпенко В.А. Нагорняк Т.О. Писана Головуючий В.П. Гончар Судді: Т.П. Дербенцева С.О. Карпенко В.А. Нагорняк Т.О. Писана http://reyestr.court.gov.ua/Review/26949978

Справа № 0806/1242/2012 Номер провадження № 2/0806/483/2012 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ іменем України "01" серпня 2012 р. Гуляйпільський районний суд Запорізької областів складі: головуючого суддіЯрош С. О. при секретаріТутовій М.М. ,розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Гуляйполе Запорізької області цивільну справу за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна»до ОСОБА_3, комунального підприємтсва «Імпульс« Пологівської районної ради про звернення стягнення на предмет іпотеки за кредитним договором, - В С Т А Н О В И В : 14.06.2012 року до суду звернулося ТОВ «ОТП Факторинг Україна» з позовом до ОСОБА_3, комунального підприємства «Імпульс«Пологівської районної ради про звернення стягнення на предмет іпотеки за кредитним договором. В позові позивач посилався на те, що позивач є правонаступником ЗАТ "ОТП Банк" і відповідно до умов укладеного між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 кредитного договору №РМ SМE-202/090/2008 банк здійснив відповідачу видачу кредиту в сумі 377760 доларів США, що підтверджується меморіальним валютним ордером від 27.02.2008 року на придбання нерухомого майна, відповідно до п.1.1 частини 2 кредитного договору банк надає позичальнику кредит, що визначений у частині 1 цього договору, а позичальник приймає кредит, зобов`язується належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом та виконати всі інші зобов`язання, як це вказано у цьому договорі, згідно п.3 частини 1 кредитного договору для розрахунку процентів за користування кредитом було встановлено плаваючу процентну ставку, яка складається з фіксованого відсотку в розмірі 5 % та плаваючого відсотку FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення дії депозитного договору, відповідно до п.4 частини 1 кредитного договору повернення кредиту та сплати процентів відбувається шляхом сплати позичальником щомісяця у розмірі і в строк, визначені у графіку Платежів, шляхом внесення готівки в касу Банку або безготвіковим перерахуванням на Поточний рахунок, нараховані в порядку передбаченому договором проценти сплачуються Позичальником одночасно з погашенням відповідної часитини кредиту та в строк, передбачений в графіку Платежів, відповідно до п.4.1.1 кредитного договору за порушення прийнятих на себе зобов`язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визанчені цим договором строки, позичальник зобов`язаний заплатити Банку пеню в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожний день прострочки, зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум, однак позичальником всупереч умовам кредитного договору вищевказані зобов`язання щодо повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитними коштами не виконуються, так станом на 14.05.2012 року заборгованість за кредитним договором склала: 372506,91 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 01.06.2012 року складає 2977261,48 грн. -заборгованість за тілом кредиту, 51478,88 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 01.06.2012 року складає 411444,94 грн. -заборгованість за процентами, 12398786,04 -пеня нарахована на суму заборгованості в розмірі 1% на кожний день прострочення сплати кредиту, загальна сума заборгованості становить 15787492,46 грн., відповідно до п.1.9.1 кредитного договору банк має право вимагати дострокового виконання зобов`язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та майновим поручителем своїх боргових та інших зобов`язань за цим договором після спливу 30 днів з дати направлення на адресу позичальника відповідної вимоги про усунення порушень, відповідна досудова вимога була отримана позичальником 21.01.2009 року та залишена ним без виконання, відповідно до п.2.1 договору іпотеки укладеного між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 27.02.2008 року №РМ SМE202/090/2008 предметом іпотеки є нерухоме майно майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 "в" загальною вартістю 1711928,39 грн., прохає в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року станом на 14.05.2012 року в розмірі 15787492,46 грн., яка складається з заборгованості за тілом кредиту в сумі 2977261,48 грн., заборгованості за процентами в сумі 411444,94 грн., 12398786,04 -пені, нарахованої на суму заборгованості в розмірі 1% на кожний день прострочення сплати кредиту, звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року, а саме нерухоме майно майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 "в" загальною вартістю 1711928,39 грн. та належить на праві приватної власності ОСОБА_3 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ТОВ «ОТП Факторинг Україна» від імені ТОВ «ОТП Факторинг Україна»договору купівлі-продажу будь яким способом з іншою особою покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності на вказане майно, а також з наданням ТОВ «ОТП Факторинг Україна»всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу вказаного майна та вчинення дій від імені ОСОБА_3 на реєстрацію права власності предмету іпотеки, на проведення оцінки предмету іпотеки, та з передачею іпотекодержателю ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в управління предмету іпотеки на період до його реалізації, встановити початкову ціну реалізації ТОВ «ОТП Факторинг Україна» предмету іпотеки в розмірі не менше ринкової вартості на підставі оціник майна суб єктом оціночної діяльності, на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, зобов`язати комунальне підприємство «Імпульс«Пологівської районної ради зареєструвати за ОСОБА_4 право власності на майновий комплекс загальною площею 3717,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 "в" відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 27.02.2008 року, посвідченого првиатним нотаріусом Гуляйпільського районного нотаріального округу за реєстровим номером №484 і який зареєстрований в Державному реєстрі правочинів 27.02.2008 року о 10:38 годині реєстраційний номер правочину 2719551. У судовому засіданні представник позивача Працевитий Г.О. позов підтримав, суду пояснивши, що позивач є правонаступником ЗАТ "ОТП Банк" і відповідно до умов укладеного між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 кредитного договору №РМ SМE-202/090/2008 банк здійснив відповідачу видачу кредиту в сумі 377760 доларів США, що підтверджується меморіальним валютним ордером від 27.02.2008 року на придбання нерухомого майна, відповідно до п.1.1 частини 2 кредитного договору банк надає позичальнику кредит, що визначений у частині 1 цього договору, а позичальник приймає кредит, зобов`язується належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом та виконати всі інші зобов`язання, як це вказано у цьому договорі, згідно п.3 частини 1 кредитного договору для розрахунку процентів за користування кредитом було встановлено плаваючу процентну ставку, яка складається з фіксованого відсотку в розмірі 5 % та плаваючого відсотку FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення дії депозитного договору, відповідно до п.4 частини 1 кредитного договору повернення кредиту та сплати процентів відбувається шляхом сплати позичальником щомісяця у розмірі і в строк, визначені у графіку Платежів, шляхом внесення готівки в касу Банку або безготвіковим перерахуванням на Поточний рахунок, нараховані в порядку передбаченому договором проценти сплачуються Позичальником одночасно з погашенням відповідної часитини кредиту та в строк, передбачений в графіку Платежів, відповідно до п.4.1.1 кредитного договору за порушення прийнятих на себе зобов`язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визанчені цим договором строки, позичальник зобов`язаний заплатити Банку пеню в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожний день прострочки, зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум, однак позичальником всупереч умовам кредитного договору вищевказані зобов`язання щодо повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитними коштами не виконуються, так станом на 14.05.2012 року заборгованість за кредитним договором склала: 372506,91 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 01.06.2012 року складає 2977261,48 грн. -заборгованість за тілом кредиту, 51478,88 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 01.06.2012 року складає 411444,94 грн. -заборгованість за процентами, 12398786,04 -пеня нарахована на суму заборгованості в розмірі 1% на кожний день прострочення сплати кредиту, загальна сума заборгованості становить 15787492,46 грн., відповідно до п.1.9.1 кредитного договору банк має право вимагати дострокового виконання зобов`язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та майновим поручителем своїх боргових та інших зобов`язань за цим договором після спливу 30 днів з дати направлення на адресу позичальника відповідної вимоги про усунення порушень, відповідна досудова вимога була отримана позичальником 21.01.2009 року та залишена ним без виконання, відповідно до п.2.1 договору іпотеки укладеного між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 27.02.2008 року №РМ SМE202/090/2008 предметом іпотеки є нерухоме майно майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 "в" загальною вартістю 1711928,39 грн., прохає в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року станом на 14.05.2012 року в розмірі 15787492,46 грн., яка складається з заборгованості за тілом кредиту в сумі 2977261,48 грн., заборгованості за процентами в сумі 411444,94 грн., 12398786,04 -пені, нарахованої на суму заборгованості в розмірі 1% на кожний день прострочення сплати кредиту, звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року, а саме нерухоме майно майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 "в" загальною вартістю 1711928,39 грн. та належить на праві приватної власності ОСОБА_3 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ТОВ «ОТП Факторинг Україна»від імені ТОВ «ОТП Факторинг Україна»договору купівлі-продажу будь яким способом з іншою особою покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності на вказане майно, а також з наданням ТОВ «ОТП Факторинг Україна»всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу вказаного майна та вчинення дій від імені ОСОБА_3 на реєстрацію права власності предмету іпотеки, на проведення оцінки предмету іпотеки, та з передачею іпотекодержателю ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в управління предмету іпотеки на період до його реалізації, встановити початкову ціну реалізації ТОВ «ОТП Факторинг Україна» предмету іпотеки в розмірі не менше ринкової вартості на підставі оціник майна суб єктом оціночної діяльності, на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, зобов`язати комунальне підприємство «Імпульс«Пологівської районної ради зареєструвати за ОСОБА_3 право власності на майновий комплекс загальною площею 3717,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 "в" відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 27.02.2008 року, посвідченого првиатним нотаріусом Гуляйпільського районного нотаріального округу за реєстровим номером №484 і який зареєстрований в Державному реєстрі правочинів 27.02.2008 року о 10:38 годині реєстраційний номер правочину 2719551. Відповідачі, належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи судом, в судове засідання не з`явилися, про причини неявки до суду не повідомили, заяв про розгляд справи у свою відсутність не надали. Суд, керуючись ст.224 ЦПК України, так як проти цього не заперечує представник позивача, розглядає справу заочним розглядом на підставі наявних у справі доказів. Суд, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на повному, об`єктивному, всебічному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, вважає встановленими наступні обставини: 27.02.2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу майнового комплексу загальною площею 3717,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 "в" , який був нротаріально посаідчений приватним нотаріусом Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області Демченко Т.М.(а.с.34) та зареєстрований в Державному реєстрі правочинів, що підтверджується його копією та витягом з реєстру (а.с.34-35). 27.02.2008 року між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договор №РМ SМE-202/090/2008, що підтверджується його копією (а.с.6-9). Відповідно до п.1.1 частини 2 кредитного договору банк надав ОСОБА_3 кредит, що визначений у частині 1 цього договору в сумі 1907688 грн., що підтверджується меморіальним валютним ордером від 27.02.2008 року (а.с.17). Відповідно до п.1.1 частини 2 кредитного договору відповідач ОСОБА_3 зобов`язався прийняти кредит та належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом та виконати всі інші зобов`язання, як це вказано у цьому договорі, згідно п.3 частини 1 кредитного договору для розрахунку процентів за користування кредитом було встановлено плаваючу процентну ставку, яка складається з фіксованого відсотку в розмірі 5 % та плаваючого відсотку FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення дії депозитного договору, відповідно до п.4 частини 1 кредитного договору повернення кредиту та сплати процентів відбувається шляхом сплати позичальником щомісяця у розмірі і в строк, визанчені у графіку Платежів, шляхом внесення готівки в касу Банку або безготвіковим перерахуванням на Поточний рахунок, нараховані в порядку, передбаченому договором проценти сплачуються Позичальником одночасно з погашенням відповідної часитини кредиту та в строк, передбачений в графіку Платежів (а.с.6). 27.02.2008 року між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, відповідно до п.2.1 якого в забезпечення виконання кредитного договору відповідач надав майновий комплекс загальною площею 3717,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 "в" (а.с.15). Відповідач порушив зобов`язання щодо повернення кредиту та відсотків за його користування, що підтверджується розрахунком заборгованості ( а.с.18). 13.11.2008 року ОСОБА_3 була направлена досудова вимога про сплату протягом 30 днів заборгованість за кредитним договором (а.с.19). Відповідач ОСОБА_3 вимогу не виконав. Заборгованість за кредитним договором №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року станом на 14.05.2012 року складає 15787492,46 грн., яка складається з заборгованості за тілом кредиту в сумі 2977261,48 грн., заборгованості за процентами в сумі 411444,94 грн., 12398786,04 -пені, нарахованої на суму заборгованості в розмірі 1% на кожний день прострочення сплати кредиту. 07.06.2010 року між позивачем і ПАТ "ОТП Банк" був укладений договір про відсуплення права вимоги, відповідно до якого позивач придбав боргові зобов`язання відповідача ОСОБА_3 за кредитним договором №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року, укладеним між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3, та іпотекодержателя за договором іпотеки №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року, укладеним між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3.(а.с.40-44). 25.03.2011 року відповідачем: комунальним підприємством «Імпульс«Пологівської районної ради видана довідка №647 про те, що майновий комплекс загальною площею 3717,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 "в" зареєстрований за ОСОБА_6 (а.с.21). 11.04.2011 року державним виконавцем державної виконавчої служби Гуляйпільського районного управління юстиції Запорізької області Кравченко В.В. виконавчий напис №5978, виданий 23.09.2009 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу про звернення стягнення на нерухоме майно майнового комплексу загальною площею 3717,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 "в", який належить на праві власності ОСОБА_3, повернуто без виконання, так як нерухомість за боржником не зареєстрована (а.с.22). Суд, відмовляючи в задоволенні позову, виходить з наступного: Між сторонами: позивачем та відповідачем ОСОБА_3 склалися правовідносини по договору позики, які регулюються параграфом 1 Позика, параграфом 3 Позика та параграфом 2 Кредит Цивільного кодексу України та умовами кредитним договором №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року, укладеного між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3, а також параграфом 3 Порука та умовами договору іпотеки №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року, укладеного між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 Судом встановлено, що позивач у справі є правонаступником позичальника за кредитним договором №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року, укладеним між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3, та іпотекодержателя за договором іпотеки №РМ SМE202/090/2008 від 27.02.2008 року, укладеним між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_3 порушив зобов`язання по поверненню отриманого кредиту та відсотків за його користування. Відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів відповідно до ст.1048 ЦК України. Відповідно до п.1.9.1 кредитного договору у разі порушення взятих зобов`язань вимагати дострокового повернення кредиту, відсотків та комісій (а.с.7). Однак відповідач заборгованість не погасив. Судом встановлено, що позикодавець прострочив повернення частини позики відповідно до умов кредитного договору, а тому позивач має право відповідно до ст. 1050 ЦК України та п.1.9.1 кредитного договору вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів відповідно до ст.1048 ЦК України. Відповідно до ч.1 ст.33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ст.6 Закону України "Про іпотеку" іпотека за цим договором поширюється на земельну ділянку, на якій розташований предмет іпотеки і яка належить іпотекодавцеві на праві власності на підставі документу зазначеного у договорі іпотеки. Відповідно до ст.39 Закону України "Про іпотеку" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначається і спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням процедури продажу, встановленою ч.1 ст.38 цього Закону, яка передбачає право Іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Названі та інші повноваження надані іпокекодержателю іпотекодавцем на здійснення дій з продажу предмету іпотеки від імені іпотекодавця будь-якій особі-покупцеві у разі порушення основного зобов'язання містяться у договорі іпотеки, укладеному між відповідачем та позивачем, у розділі, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. На момент укладення договору іпотеки сторони прийшли до взаєморозуміння, що перелік зазначених у договорі іпотеки повноважень з продажу предмету іпотеки іпотекодержателем не є вичерпним. Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_10 не виконав зобов`язань по кредитному договору і тому позивач має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів відповідно до ст.1048 ЦК України та п.1.9.1 кредитного договору. Однак суд, вирішуючи позовні вимоги, які полягають у зверненні стягнення на заставлене майно в рахунок заборгованості відповідача ОСОБА_3 за кредитним договором керується ст.11 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Суд, вважаючи доведеними обставини, щодо порушення відповідачем ОСОБА_10 умов кредитного договору і розміру заборгованості, а також права позивача на дострокове повернення такої заборгованості, розглядаючи спір в межах заявлених позивачем позовних вимог, відмовляє в його задоволенні з наступних підстав. Відповідно до ст.182 ЦК України право власності на речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Відповідно до ч.1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" цей закон регулює відносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухомемайно та їх обтяжень. Відповідно до п.6 ст.3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) укладаються, якщо право власності на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього закону. Відповідно до п.1 ст.4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності на нерухоме майно, розміщене на території України, підлягає обов`язковій державній реєстрації. Відповідно до п.1 ст.16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви правонабувача, сторін (сторони) правочину, за яким виникло право, або уповноважених ними (нею) осіб. Відповідно до п.3 ч.1ст.24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо із завою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа. Відповідно до п.5 ч.1 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили. Відповідно до п.1.3 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 07.07.2002 року №7/5 державна реєстрація проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць, обслуговування на території яких здійснюється БТІ, створеними до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та інших законодавчих актів України" та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно. Відповідно до ст.55 Закону України "Про нотаріат" угоди про відчуження або заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється. Судом встановлено, що позивач не є правонабувачем або стороною договору купівлі-продажу, за яким виникло право на заставлене майно відповідно до п.1 ст.16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а тому не має права звернутися до реєструючого органу з заявою. Суд не приймає посилання позивача на п.5 ч.1 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" , відповідно до якої державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили, так як відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Позивач не надав суду доказів, що його право порушене, не визнається або оспорюється комунальним підприємством «Імпульс«Пологівської районної ради. А тому позов не підлягає задоволенню, як такий, що не підтверджений встановленими обставинами та наданими суду доказами. Керуючись ст.ст.8-11,60,88,212-215,218,224-226 ЦПК України, ст.526,546,549,610-612,625,629,1048-1050,1054 ЦК України, п.п.1.1,4.1.1,1.5 кредитного договору №РМ SМE-202/090/2008 від 27.02.2008 року суд, - В И Р І Ш И В: Позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, комунального підприємтсва «Імпульс«Пологівської районної ради про звернення стягнення на предмет іпотеки за кредитним договором залишити без задоволення. З рішенням в повному обсязі сторони мають право ознайомитися 03 серпня 2012 року. На заочне рішення може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Запорізької області через Гуляйпільський районний суд Запорізької області протягом 10 днів з дня отримання копії заочного рішення. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Запорізької області через Гуляйпільський районний суд Запорізької області шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення, а особою, яка була відсутня в судовому засіданні, протягом 10 днів з дня отримання копії рішення. Суддя: Ярош С. О. http://reyestr.court.gov.ua/Review/25598714

1. Просто так на поводу ни у кого не стоит идти.2. Подобные ситуации есть, одни люди соглашаются, другие продолжают судиться либо бороться с исполнительной службой. 3. Верить или не верить решать Вам. На самом деле даже они не знают, что будет через год. Если не подписать какое-либо соглашение по этому поводу, то все это будет игрой в рулетку с шансом 50 на 50 или спишут или не спишут. 4. Какой готовить отзыв необходимо решать, когда будет иск. 5. Если сумма долга для Вас значения не имеет, то тогда вывод напрашивается сам собой - а куда Вам спешить?

Видимо у банка начались проблемы с резервами и самим бизнесом. Наконец-то они поняли, что нужно договариваться. Я бы рекомендовал подойти и посмотреть, что действительно есть у банка на руках. Есть ли решение суда или нет, а дальше уже принимать решение идти на условия банка или подумать и предложить им свой вариант. На мой взгляд когда курс станет 10, условия могут быть значительно привлекательнее. В любом случае рекомендую настаивать на 100% списании процентов.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 листопада 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,- розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» до товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНЕЖ», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и л а: У березні 2010 року публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний банк» (далі – ПАТ “ПУМБ”) звернулося до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «СЕНЕЖ» (далі – ТОВ «СЕНЕЖ») та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначало, що 14 січня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк» (далі – ЗАТ “ПУМБ”), правонаступником якого є ПАТ “ПУМБ”, і ТОВ «СЕНЕЖ» було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 1 млн 400 тис. грн, а зазначене товариство зобов’язалось використати отриманий кредит за цільовим призначенням і повернути банку кредитні кошти в повному обсязі зі сплатою відсотків за користування кредитом у порядку та у строки, установлені кредитним договором, але не пізніше 14 липня 2009 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_1 14 січня 2008 року був укладений договір поруки НОМЕР_2, відповідно до п. 1.2 якого ОСОБА_1 взяв на себе зобов’язання за належне виконання умов кредитного договору ТОВ «СЕНЕЖ» у повному обсязі, включаючи сплату товариством основного боргу, відсотків, комісій і неустойки. Банк належним чином виконав свої зобов’язання, проте ТОВ «СЕНЕЖ» своїх зобов’язань за кредитним договором не виконало у зв’язку із чим станом на 1 лютого 2010 року утворилася заборгованість, просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку 1 млн 664 тис. 689 грн 46 коп. заборгованості за кредитним договором, 1 700 грн судового збору та 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2011 року позов ПАТ “ПУМБ” задоволено: стягнуто солідарно з ТОВ «СЕНЕЖ» та ОСОБА_1 на його користь 1 млн. 664 тис. 689 грн 46 коп. заборгованості за кредитним договором, 1 700 грн судового збору та 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2011 року рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення кредитної заборгованості з ТОВ «СЕНЕЖ» скасовано та ухвалено нове рішення в цій частині про відмову в задоволенні позовних вимог до ТОВ «СЕНЕЖ»; в іншій частині рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2011 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), – неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2012 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в указаному для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «ПУМБ» Міщенка С.Г., перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судами встановлено, що 14 січня 2008 року між ЗАТ “ПУМБ” (правонаступником якого є ПАТ “ПУМБ”) та ТОВ «СЕНЕЖ» було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати позичальнику кредит у розмірі 1 млн 400 тис. грн, а ТОВ «СЕНЕЖ» прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити банку відсотки за користування кредитом і повернути його в повному обсязі в порядку та строки, обумовлені кредитним договором, але не пізніше 14 липня 2009 року (а.с. 9-17). З метою забезпечення виконання зобов’язань ТОВ «СЕНЕЖ» перед банком за кредитним договором 14 січня 2008 року між ЗАТ “ПУМБ” та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_2, за яким поручитель зобов’язався відповідати перед банком за виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором (а.с. 20-23). ЗАТ “ПУМБ” належним чином виконало свої обов’язки за кредитним договором, відкривши ТОВ «СЕНЕЖ» позичковий рахунок і надавши йому обумовлені кредитним договором грошові кошти в повному обсязі, що підтверджується меморіальним ордером НОМЕР_3 від 16 січня 2008 року, а також випискою операцій та оборотів за позичковим рахунком ТОВ «СЕНЕЖ» від 20 січня 2010 року за період з 14 січня 2008 року до 20 січня 2010 року (а.с. 18-19). Проте позичальник своїх зобов’язань за кредитним договором не виконав, у зв’язку із чим станом на 1 лютого 2010 року утворилася заборгованість, яка складає: 1 млн 400 тис. грн - заборгованість за основною сумою кредиту, 99 729 грн 86 коп. - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 161 959 грн 60 коп. - пеня за порушення строків повернення основної суми кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, а всього 1 млн 664 тис. 689 грн 46 коп. (а.с. 5-6). Як убачається з постанови господарського суду Дніпропетровської області від 25 серпня 2010 року, ТОВ «СЕНЕЖ» визнано банкрутом, а згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців 16 грудня 2010 року проведено державну реєстрацію припинення юридичної особи - ТОВ «СЕНЕЖ» - у зв’язку з визнанням її банкрутом (а.с. 54, 109). Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення кредитної заборгованості з ТОВ «СЕНЕЖ» та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог до ТОВ «СЕНЕЖ», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що грошове зобов’язання ТОВ «СЕНЕЖ» перед ПАТ «ПУМБ» було припинено у зв’язку з ліквідацією цієї юридичної особи, однак, залишаючи рішення суду без змін у частині позовних вимог до ОСОБА_1, виходив із того, що відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, тобто за умови виконання позичальником усіх боргових зобов’язань за кредитним договором. Разом із тим у наданому як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2012 року суд дійшов протилежного висновку про те, що оскільки припинилося забезпечене порукою зобов’язання, зокрема у зв’язку з ліквідацією юридичної особи-боржника, це є підставою для припинення поруки в порядку ч. 1 ст. 559 ЦК України. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права, а саме ч. 1 ст. 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно із ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема, за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Таким чином, грошове зобов’язання ТОВ «СЕНЕЖ» перед ПАТ «ПУМБ» було припинено у зв’язку з ліквідацією цієї юридичної особи. Згідно із ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати. Термін «порука», застосований законодавцем у ч. 1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов’язальних правовідносин поруки, з припиненням яких втрачає чинність договір поруки. Отже, зі змісту зазначеної норми вбачається, що порука припиняється в разі припинення основного зобов’язання. Рішення суду у справі, яке переглядається, не ґрунтується на вимогах матеріального права, оскільки всупереч зазначеному суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом не може бути підставою припинення поруки, тому що зобов’язання за кредитним договором не припинилося. Крім того, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі (п. 7 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). За таких обставин заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року - скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк М.В. Патрюк Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.В. Онопенко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 Згідно із ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема, за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Згідно із ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати. Термін «порука», застосований законодавцем у ч. 1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов’язальних правовідносин поруки, з припиненням яких втрачає чинність договір поруки. Зі змісту зазначеної норми вбачається, що порука припиняється в разі припинення основного зобов’язання, отже припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення поруки, тому що зобов’язання за кредитним договором припинилося. Суддя Верховного Суду України Н.П. Лященко http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...cf?OpenDocument

Да

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Суддя Верховного Суду України Ярема А.Г., розглянувши 30 червня 2009 року касаційну скаргу закритого акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 14 квітня 2009 року в справі за позовом закритого акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, встановив: Рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 25 грудня 2008 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь закритого акціонерного товариства комерційного банку (далі - ЗАТ КБ) “ПриватБанк” 16 824 грн. 49 коп. заборгованості за кредитним договором та судові витрати, а всього - 17 022 грн. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 14 квітня 2009 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ЗАТ КБ “ПриватБанк” відмовлено, вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ЗАТ КБ “ПриватБанк” ставить питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції і передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права. У відкритті касаційного провадження у даній справі слід відмовити. За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги і зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку про те, що судом допущено порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, та зазначені доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у разі якщо касаційна скарга є необгрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі. Керуючись ст. 328 ЦПК України, ухвалив: У відкритті касаційного провадження в справі за позовом закритого акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою закритого акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 14 квітня 2009 року відмовити. Копію ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами направити особі, яка подавала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4326940

РІШЕННЯ іменем України 14 квітня 2009 року м. Ужгород Колегія суддів палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі суддів: Чужі Ю.Г. (головуючий), Панька В.Ф., Животова Є.О., при секретарі Янкович К.І., з участю представника апелянта, розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ужгороді цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 на рішення Воловецького районного суду від 25 грудня 2008 року по справі за позовом ЗАТ КБ «Приват Банк» до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором кредиту, - в с т а н о в и л а : У серпні 2008 року ЗАТ КБ «Приват Банк» (далі банк) звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2. про стягнення боргу за договором кредиту. Вимоги банк мотивував тим, що відповідач відповідно до кредитного договору № МКWGК00000012 від 29.09.2005 року отримав від банку кредит в розмірі 13343 доларів США. В порушення умов договору ОСОБА_2. не сплачує банку проценти за користуванням кредиту і станом на 19.08.2008 року заборгував банку 1767,41 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 8554,26 грн. Посилаючись на дані обставини банк просив постановити рішення, яким стягнути з відповідача на їх користь 8554,26 грн. та судові витрати по справі. Рішенням Воловецького районного суду від 25 грудня 2008 року позов задоволено. В обґрунтування апеляційної скарги представник відповідача посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування рішення місцевого суду та закриття провадження у справі. Заслухавши осіб, які взяли участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до частково задоволення з таких підстав. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача є зобов'язання перед банком з приводу неналежного виконання кредитного договору № МКWGК00000012 від 29.09.2005 року. Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки суд дійшов його без повного та всебічного з'ясування дійсних обставин справи, прав сторін та з порушенням норм матеріального права. Матеріалами справи встановлено, що 29.09.2005 року між сторонами був укладений договір кредиту на суму 13343 долари США для придбання житлового будинку АДРЕСА_1. Згідно цього договору ОСОБА_2. отримав у банку 12000 доларів США та придбав вищезгаданий будинок. Забезпечення виконання відповідачем свого зобов'язання перед банком по кредитному договору було оформлено договором іпотеки, який був укладений між сторонами 1.10.2005 року. В період з жовтня 2005 року по січень 2007 року відповідачем, в рахунок погашення кредиту та сплати процентів, було добровільно сплачено банку 22058,40 грн. В червні 2006 року по судовому наказу (справа № 2-Н-14/06) з відповідача на користь банку було стягнуто 3562 грн., а 7 грудня 2007 року відповідно до виконавчого напису нотаріуса був реалізований з прилюдних торгів предмет іпотеки (будинок відповідача) за 75100 грн. З виручених від реалізації заставленого майна коштів 63351,18 грн. були перераховані позивачу в рахунок покриття всієї заборгованості по кредиту, в тому числі основного боргу, відсотків, комісії та пені. Згідно ст. 23 укладеного між сторонами договору іпотеки сторони договору визначили судовий та позасудовий спосіб врегулювання задоволення вимог іпотекодержателя, зокрема, звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса. Позивач (іпотекодекжатель) звернув стягнення на будинок відповідача на підставі виконавчого напису нотаріуса, тобто задовольнив свої вимоги в позасудовий спосіб. Відповідно до ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними. Таким чином, на думку колегії суддів, вимоги банку до відповідача про стягнення заборгованості по договору кредиту, який є основним по відношенню до договору іпотеки, є безпідставними і задоволенню не підлягають. Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Оскільки суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, рішення суду, відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Керуючись ст.ст. 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів, - в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Воловецького районного суду від 25 грудня 2008 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ЗАТ КБ «Приват Банк» у задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором кредиту. Стягнути з ЗАТ КБ «Приват Банк» на користь ОСОБА_2 42 (сорок дві) грн. 77 коп. судового збору та 30 (тридцять) грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено до Верховного Суду України протягом двох місяців шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3719176