Постановление ВС-КГС о возможности применения исковой давности к требованию об обращении взыскания на предмет ипотеки
By
ANTIRAID, in Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
2 members have voted
-
Пользователи
No members to show
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
09 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 285/3950/17-ц
провадження № 61-41907сво18
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Гулька Б. І., Висоцької В. С., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Сімоненко В. М.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,
представники позивача: Щербак Ольга Анатоліївна, Михніцький Геннадій Юльянович , Біллерис Юрій Олексійович ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Микитюк О. Ю., Борисюка Р. М., Григорусь Н. Й. від 25 червня 2018 року,
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості.
Позов мотивовано тим, що 19 серпня 2008 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 287/1-685, за умовами якого з урахуванням додаткових угод № № 1, 2 банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 12 000 дол. США зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення до 18 серпня 2018 року на умовах, визначених договором та додатковими угодами до нього.
У порушення умов кредитного договору, а також статей 509, 526, 1054 ЦК України, відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав, чим порушив умови кредитного договору. У зв`язку з чим станом на 25 вересня 2017 року утворилась заборгованість у сумі 11 098,07 дол. США, що в гривневому еквівалентні становить 291 452, 65 грн, яка складається із: 5 824,05 дол. США заборгованості за кредитом; 3 374,46 дол. США заборгованості за відсотками; 1 101,95 дол. США пені за несвоєчасність повернення кредиту; 797,61 дол. США пені за несвоєчасність повернення відсотків, яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 26 березня 2018 року у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено.
Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки останній платіж за кредитом відповідачем здійснено 26 грудня 2013 року, тому відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 до кредитного договору змінено строк виконання основного зобов`язання на 26 січня 2014 року. Звернувшись до суду з позовом 01 листопада 2017 року, позивач пропустив позовну давність, про застосування якої просив відповідач.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 26 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову ПАТ «Укрсоцбанк».
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за тілом кредиту в розмірі 4 474,40 дол. США; за відсотками в розмірі 671,16 дол. США та пеню в розмірі 1046,5 дол. США, а всього - 6 192,06 дол. США, що станом на 25 червня 2018 року становить 163 780 грн.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки відповідач припинив виконання зобов`язання в грудні 2013 року, кредитний договір діє до 18 серпня 2018 року, а з позовом банк звернуся 01 листопада 2017 року, тому поза межами позовної давності знаходяться лише щомісячні платежі та відсотки, нараховані до 01 листопада 2014 року, а пеня за межами річного строку позовної давності - до 01 листопада 2016 року.
Крім того, апеляційний суд вважав, що наявність рішення третейського суду від 03 березня 2015 року не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки вказаним рішенням стягнута заборгованість станом на 29 жовтня 2014 року, тобто поза межами позовної давності.
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
У серпні 2018 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що останній платіж за кредитом здійснено 26 грудня 2013 року, відтак згідно з пунктом 4 додаткової угоди № 2 до кредитного договору строк повернення кредиту змінився з 18 серпня 2018 року на 26 січня 2014 року. Тому банк, звернувшись до суду з позовом 01 листопада 2017 року, пропустив позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України. Крім того, рішенням третейського суду від 03 березня 2015 року станом на 29 жовтня 2014 року стягнуто не щомісячні чергові платежі, як вважав апеляційний суд, а достроково всю суму заборгованості.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 серпня 2018 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 285/3950/17 з Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області. Зупинено виконання постанови апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 квітня 2019 року вказану справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 травня 2019 року вказану справу передано на розгляд Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2019 року справу № 285/3950/17-ц прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
У справі, яка переглядається, суд установив, що 19 серпня 2008 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 287/1-685, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 12 000 дол. США зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення до 18 серпня 2013 року на умовах, визначених договором.
Відповідно до додаткових угод №№ 1, 2 від 02 квітня та 30 листопада 2009 року до вказаного кредитного договору сторони домовились про зміну графіку погашення кредиту та про зміну кінцевого терміну повернення заборгованості, а саме до 18 серпня 2018 року.
Відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 до договору кредиту у разі порушення позичальником строків сплати процентів визначених пунктом 2.4. договору кредиту та/або кредиту як в повному обсязі, так і частково, більш ніж на 30 календарних днів, позичальник зобов`язаний достроково погасити кредит, нараховані проценти та можливі штрафні санкції в повному обсязі на 31 календарний день прострочення виконання зобов`язання за договором.
01 листопада 2017 року (згідно поштового штампу на конверті) банк звернувся до суду з указаним позовом, у якому посилався на те, що позичальник порушив умови договору, не сплачував нараховані банком відсотки, не погашав кредит, унаслідок чого станом на 25 вересня 2017 року утворилась заборгованість у сумі 11 098,07 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 5 824,05 дол. США; заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 3 374,46 дол. США; пені несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 1 101,95 дол. США; пені несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 797,61 дол. США.
22 січня 2018 року ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.
Установлено, що 03 березня 2015 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків ухвалено рішення про задоволення позову ПАТ «Укрсоцбанк». Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором від 19 серпня 2008 року № 287/1-685 станом на 29 жовтня 2014 року в сумі 88 127,38 грн, яка складається із: 5824,05 дол. США, що згідно офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) становить 75 435,90 грн, - заборгованість за кредитом; 797,32 дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 10 327,27 грн, - відсотки за користування кредитом; 182,53 дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 2 364,21 грн, - пеня.
Вирішуючи спір по суті та відхиляючи доводи відповідача про пропуск позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що поза межами позовної давності знаходяться лише місячні платежі та відсотки, нараховані до 01 листопада 2014 року, а пеня за межами річного строку позовної давності - до 01 листопада 2016 року. Апеляційний суд вважав, що наявність рішення третейського суду від 03 березня 2015 року не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки вказаним рішенням стягнута заборгованість станом на 29 жовтня 2014 року, тобто поза межами позовної давності.
2.Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована наявністю різного підходу щодо застосування положень статті 264 ЦК України щодо переривання позовної давності за наявності рішення третейського суду у справах про стягнення кредитної заборгованості.
Так, у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 756/3692/16-ц (провадження № 61-23472св18) зроблено правовий висновок про те, що звернення за захистом свого права до некомпетентного суду (третейського суду) не свідчить про переривання позовної давності, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 Закону доповнено пунктом14 згідно із Законом № 2983-VI від 03 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 392/272/16-ц (провадження № 61-4191св18) зроблено правовий висновок про те, що підставою переривання позовної давності є лише пред`явлення позову до суду, який є державним органом. Звернення з позовом до третейського суду не перериває позовної давності, оскільки згідно зі статтею 2 Закону України «Про третейські суди» третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
Передаючи справу на розгляд Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що оскільки з 26 грудня 2013 року відповідач припинив виконувати щомісячні зобов`язання з погашення кредиту та процентів за користування кредитом, то відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 строк виконання основного зобов`язання настав 26 січня 2014 року.
Таким чином, право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором виникло у позивача 26 січня 2014 року.
Згідно із частиною другою статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Частиною третьою цієї ж статті визначено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Наведеною нормою переривання перебігу позовної давності не диференціюється залежно від форми захисту права особи.
Способи захисту цивільних прав та інтересів судом врегульовані статтею 16 ЦК України, відповідно до якої особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 21 ЦПК України визначено, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.
Метою створення і діяльності третейських судів в Україні визначено захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (стаття 1 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди»).
При цьому, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятками, переліченими у цій статті.
Виходячи з наведених норм права, зміст поняття «суд» у статті 16 ЦК України та інших нормах цього Кодексу, включаючи положення глави 19 ЦК України про позовну давність, охоплюються також і третейські суди.
Цивільне законодавство України при побудові конструкції переривання позовної давності не вказує, що наслідком пред`явлення особою позову у вигляді переривання позовної давності є виключно звернення до суду як державного органу.
Тому, пред'явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, перериває позовну давність.
З урахуванням наведеного, звернення до третейського суду свідчить і про зміну строку виконання основного зобов'язання як це передбачено частиною другою статті 1050 ЦК України.
Таким чином, перебіг позовної давності за вимогами ПАТ «Укрсоцбанк» був перерваний поданням у листопаді 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків позовної заяви до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого 03 березня 2015 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків у справі № 2023/14 було ухвалено рішення про задоволення позову.
Отже, саме з цього періоду перервалася позовна давність та її перебіг почався заново.
Із указаним позовом банк звернувся до суду 01 листопада 2017 року, тобто в межах загальної позовної давності, передбаченої статею 257 ЦК України.
Наведене свідчить про необхідність відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року у справі № 392/272/16-ц (провадження № 61-4191св18).
Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов`язання до настання строку виконання, визначеного договором.
Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Вказаний висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18); від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18); від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
Оскільки 26 січня 2014 року настав строк виконання договору в повному обсязі, то з цього часу право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом та пені припинилося.
Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд належним чином не з`ясував всіх фактичних обставин справи; не врахував, що банк змінив строк виконання основних зобов`язань, що в свою чергу унеможливлює стягнення процентів та пені після закінчення терміну його дії; не визначився з періодом, за який вони мають бути стягнуті та не врахував наявність рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 03 березня 2015 року, яке перериває позовну давність, що призвело до неправильного вирішення спору по суті.
На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, тому Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки щодо застосування норми права
Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
Отже, на підставі вказаного Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що пред`явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, в силу вимог частини другої статті 264 ЦК України перериває позовну давність та може свідчити про зміну строку виконання основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України.
Керуючись статтями 400, 403, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Постанову апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий
М. Є. Червинська
Судді:
Б. І. Гулько
В. С. Висоцька
В. І. Крат
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
В. М. Симоненко
Джерело: ЄДРСР 86505049
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
21 серпня 2019 року
м. Київ
Справа № 2-836/11
Провадження № 14-308 цс 19
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула справу за заявою ОСОБА_1 (далі також - заявниця) про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання у справі за позовом ОСОБА_2 (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідачка) про поділ майна
за касаційною скаргою відповідачки на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року, постановлену суддею Трушиною О. І., та постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Черевка П. М., Драгомирецького М. М., Дрішлюка А. І.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст вимог
1. 22 березня 2011 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив:
1.1. Поділити житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок), між співвласниками та виділити позивачеві в натурі 3/8 частини житлового будинку, а відповідачці - 5/8 його частин.
1.2. Визначити порядок користування присадибною земельною ділянкою площею 0,10 га, що знаходиться за вказаною адресою.
2. Мотивував позов такими обставинами:
2.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла дружина позивача - ОСОБА_4 , - яка проживала у житловому будинку.
2.2. Житловий будинок належав ОСОБА_4 на праві власності згідно зі свідоцтвом про право власності від 25 березня 2005 року, виданим виконавчим комітетом Нерубайської сільської ради.
2.3. 1 червня 2010 року Біляївський районний суд Одеської області ухвалив рішення у справі № 2-1147/2010, яким визнав право спільної часткової власності на житловий будинок за позивачем у розмірі 3/8 частин цього будинку, а за відповідачкою - у розмірі 5/8 таких частин.
2.4. Відповідачка вважає себе власницею житлового будинку та не допускає позивача до нього, через що у позивача з відповідачкою виникають конфлікти.
2.5. Оскільки земельна ділянка під житловим будинком не приватизована, можливо визначити порядок користування позивачем і відповідачкою присадибною земельною ділянкою пропорційно до їхніх часток у житловому будинку.
3. 22 липня 2011 року Біляївський районний суд Одеської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: виділив позивачеві в натурі 3/8 частини житлового будинку та земельну ділянку площею 0,0375 га, а відповідачці - 5/8 частин житлового будинку та земельну ділянку площею 0,0625 га; зобов`язав позивача та відповідачку виконати роботи з переобладнання житлового будинку, а саме: утворити дверний отвір у приміщенні 1-5 - 700 грн; встановити перемички - 180 грн; встановити дверний блок у приміщенні 1-5 - 300 грн; встановити віконний отвір і віконний блок у приміщенні 1-5 - 1000 грн; встановити цегляну перегородку в приміщенні 1-4 - 700 грн; встановити перемички - 180 грн; встановити дверний блок 1-4 - 300 грн; стягнути з відповідачки на користь позивача шляхом заліку грошову компенсацію у розмірі 31 230 грн з урахуванням різниці у частках, суми сплаченого судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
4. 5 серпня 2011 року Біляївський районний суд Одеської області видав два виконавчі листи.
5. 12 серпня 2011 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції Одеської області відкрив виконавче провадження з виконання виконавчого листа про стягнення з відповідачки на користь позивача 31 320,00 грн.
6. Надалі відділ державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції Одеської області неодноразово звертався до суду з поданням про затвердження мирової угоди, укладеної позивачем з відповідачкою, однак Біляївський районний суд Одеської області ухвалами від 12 жовтня 2012 року та 19 вересня 2013 року відмовив у визнанні цієї мирової угоди щодо виконання виконавчого листа про стягнення 31 320,00 грн.
7. 9 червня 2016 року у зв`язку зі смертю позивача Біляївський районний суд Одеської області постановив ухвалу, якою замінив сторону виконавчого провадження про стягнення з відповідачки на користь позивача грошової компенсації у розмірі 31 320,00 грн, а саме замінив стягувача (позивача) заявницею як його правонаступником.
8. 17 січня 2018 року заявниця звернулася до суду із заявою, в якій просила:
8.1. Видати у справі № 2-836/11 дублікат виконавчого листа про стягнення з відповідачки на її користь 31 320,00 грн.
8.2. Поновити заявниці строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання через поважність причин його пропуску.
9. Мотивувала заяву тим, що після ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження виявила, що виконавчий лист, виданий у справі № 2-836/11, відсутній. Вказує, що не може пред`явити виконавчий лист до виконання через те, що ані вона, ані позивач його не отримували. Стверджує, що визнана стягувачем боргу з відповідачки, але через відсутність виконавчого листа державний виконавець не може винести постанову про відкриття виконавчого провадження в інтересах заявниці.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
10. 1 березня 2018 року Біляївський районний суд Одеської області постановив ухвалу про задоволення вказаної заяви: видав заявниці дублікат виконавчого листа № 2-836/11 про стягнення з відповідачки на користь заявниці (після заміни стягувача згідно з ухвалою суду від 9 червня 2016 року) шляхом заліку грошової компенсації у розмірі 31 320,00 грн з урахуванням різниці у частках в житловому будинку, суми сплаченого судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, і поновив строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання.
11. Мотивував ухвалу, зокрема, тим, що згідно з листом Біляївського міськрайонного відділу ДВС Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 26 лютого 2018 року № 4564/15 виконавче провадження за виконавчим листом від 5 серпня 2011 року про стягнення з відповідачки на користь позивача коштів завершене 27 грудня 2013 року згідно з пунктом 4 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження». Проте виконавчий лист не був повернутий стягувачеві. Через втрату цього листа слід видати заявниці його дублікат. А оскільки вирішення питання про заміну стягувача та намагання заявниці з`ясувати, де знаходиться оригінал виконавчого листа, зайняли багато часу, строк на пред`явлення цього листа до виконання пропущений з поважної причини, і його слід поновити.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
12. 7 листопада 2018 року Апеляційний суд Одеської області прийняв постанову, якою залишив ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року без змін, погодившись з мотивами суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
13. 7 грудня 2019 року відповідачка подала касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
14. 21 грудня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відповідачки на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та на постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року у частині поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання та відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою на вказані судові рішення у частині видачі дубліката виконавчого листа.
15. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
16. Обґрунтував ухвалу так:
16.1. 22 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Міністерства енергетики та вугільної промисловості України на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26 червня 2018 року й ухвалу Господарського суду Донецької області від 12 березня 2018 року у частині відмови у поновленні строку для пред`явлення дубліката виконавчого документа (наказу) до виконання та відмови у видачі дубліката наказу у справі № 19/176. У вказаній ухваліВерховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, застосувавши підпункт 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, зазначив, що дублікат наказу як виконавчого документа може бути виданий лише у разі звернення стягувача або державного виконавця із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення його до виконання.
16.2. Враховуючи те, що у підпункті 17.4 пункту 1 розділу XIІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII є припис, аналогічний до припису підпункт 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України у редакції того ж Закону, з метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність відступити від зазначеного висновку, викладеного в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського судувід 22 серпня 2018 року.
16.3. Суди неоднаково застосовують вказаний пункт «Перехідних положень» ЦПК України, зокрема: поновлюють строк для пред`явлення дубліката виконавчого документа до виконання та видають такий дублікат (справи № 61-2290ск18, № 61-37133ск18, № 61-14586ск18, № 6/256); відмовляють у поновлені строку для пред`явлення дубліката виконавчого листа до виконання та у його видачі (справи № 61-1387ск19, № 759/6388/16-ц).
16.4. Єдність підходів до вирішення питання щодо можливості поновлення строку для видачі дубліката виконавчого документа та стосовно наявності підстав для відмови у видачі дубліката у зв`язку з відмовою у поновленні строку на його пред`явлення є важливою для формування єдиної судової практики.
16.5. Зміст поняття строку пред`явлення виконавчого листа до виконання є близьким до змісту поняття позовної давності, тобто строку, протягом якого особа може звернутись до суду за захистом порушеного права, оскільки і той, й інший строк є матеріальними та можуть бути перервані чи поновлені. Тому ці строки не можуть бути преклюзивними.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
17. Відповідачка мотивує касаційну скаргу так:
17.1. 22 липня 2011 року Біляївський районний суд Одеської області ухвалив рішення, на підставі якого видав виконавчий лист. Виконавче провадження закінчилося 12 жовтня 2012 року. З часу закінчення виконавчого провадження минуло 6 років, а закон встановив трирічний строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання.
17.2. Порушуючи процесуальні норми, суди не встановили, коли саме закінчився строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання, вказавши тільки, що «вирішення питання про заміну стягувача і намагання заявниці з`ясувати, де знаходиться виконавчий лист, зайняло багато часу».
17.3. Відповідачка погасила борг перед позивачем. Проте, оскільки з дня закінчення виконавчого провадження минуло майже 6 років, не зберегла розписку позивача про погашення суми боргу.
(2) Позиція інших учасників справи
18. Заявниця відзив на касаційну скаргу не подала.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
19. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що виконавчий лист був пред`явлений до виконання вчасно, проте втрачений під час виконання, а тому є підстави видати дублікат виконавчого листа. А крім того, оскільки заявниця пропустила строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання з поважних причин, цей строк слід поновити.
20. Вирішуючи питання про видачу дубліката виконавчого документа у справі № 19/176, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 22 серпня 2018 року застосував, зокрема, підпункт 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України та вказав, що дублікат наказу господарського суду може бути виданий лише у разі звернення стягувача або виконавця із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення наказу до виконання.
21. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, висловлену в ухвалі від 29 травня 2019 року, вказане тлумачення звужує застосування підпункту 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України (відповідно - й аналогічного підпункту 17.4 пункту 1 розділу XIІІ «Перехідні положення ЦПК України), оскільки у разі видачі дубліката виконавчого документа одночасно може бути поновлений пропущений строк, встановлений для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Тому треба відступити від викладеного в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 серпня 2018 року висновку.
22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
23. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування юридичної визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави.
24. З метою забезпечення єдності судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах можуть бути: вади попереднього висновку (його неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цьому висновку підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. За наявності певної з цих підстав Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від висловленого раніше висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
25. На час відкриття виконавчого провадження № 28325250 (постанова від 12 серпня 2011 року) та повернення виконавчого документа стягувачеві (постанова від 27 грудня 2013 року) діяв Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV). Тоді як на час звернення заявниці до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання вже діяв Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року (далі - Закон № 1404-VIII).
26. Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
27. З огляду на зміст частини першої статті 11 Закону № 1404-VIII строк пред`явлення виконавчого документа до виконання - це період часу, в межах якого стягувач має право пред`явити виконавчий документ до примусового виконання.
28. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII; близький за змістом припис був відображений у частині другій статті 24 Закону № 606-XIV).
29. У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України; близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК України).
30. Відповідно до підпункту 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів:у разі втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ГПК України).
31. Отже, приписи підпункту 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України та підпункту 17.4 пункту 1 розділу XIІІ «Перехідні положення ЦПК України не суперечать приписам частини шостої статті 12 Закону № 1404-VIII, частини першої статті 433 ЦПК України, частини першої статті 329 ГПК України. Зазначені приписи перехідних положень вказаних кодексів не забороняють суду одночасно розглянути та вирішити поставлені у заяві стягувача питання про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання та про видачу дубліката такого документа у разі його втрати або розглянути питання про видачу дубліката втраченого виконавчого документа після того, як суд поновив строк для пред`явлення цього документа до виконання.
32. У справі № 19/176 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду розглядав касаційну скаргу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26 червня 2018 року й ухвалу Господарського суду Донецької області від 12 березня 2018 року у частині відмови у поновленні строку для пред`явлення наказу до виконання та відмови у видачі дубліката наказу.
33. В ухвалі від 22 серпня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на те, що ухвала про відмову у поновленні пропущеного строку для пред`явлення наказу до виконання зазначена у пункті 22 частини 1 статті 255 ГПК України, тобто належить до тих ухвал, які не можна оскаржити у касаційному порядку. А тому постанова Донецького апеляційного господарського суду від 26 червня 2018 року й ухвала Господарського суду Донецької області від 12 березня 2018 року у частині відмови у поновленні строку для пред`явлення наказу до виконання касаційному оскарженню не підлягають.
34. З огляду на те, що суд першої інстанції не поновив Міністерству енергетики та вугільної промисловості Українистрок для пред`явлення виконавчого документа до виконання, у Касаційного господарського суду у складі Верховного Судуне було підстав вважати, що строк, встановлений для пред`явлення наказу до виконання, не сплив. А тому суд дійшов висновку, що дублікат виконавчого документа може бути виданий лише у разі звернення із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення такого документа до виконання.
35. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у разі пропуску стягувачем строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання зазначений висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не створює перешкод для задоволення заяви стягувача про видачу дубліката втраченого виконавчого документа у разі, якщо суд задовольнив заяву стягувача про поновлення пропущеного строку для пред`явлення такого документа до виконання. Тобто, якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви.
36. Отже, відсутні підстави для відступу від висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного в ухвалі від 22 серпня 2018 року у справі № 19/176.
37. Задовольняючи заяву у справі № 2-836/11, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив поважність причин пропуску строку на пред`явлення виконавчого листа до виконання, а також те, що виконавчий лист не був повернутий стягувачеві та був втрачений. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій є предметом касаційного перегляду лише у частині видачі дубліката виконавчого листа, оскільки Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду в ухвалі від 21 грудня 2018 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відповідачки на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та на постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року у частині поновлення заявниці пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання. Тому з огляду на цю відмову у відкритті касаційного провадження доводи відповідачки стосовно необґрунтованості рішень судів першої й апеляційної інстанцій у частині поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними.
38. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
39. З огляду на вказаний припис неприйнятними є доводи касаційної скарги стосовно погашення відповідачкою суми боргу, які зводяться до переоцінки доказів і встановлених судами обставин. Аргументи стосовно порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права у частині задоволення заяви про видачу дубліката виконавчого листа у касаційній скарзі відсутні.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
40. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
41. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
42. З огляду на надану оцінку аргументам відповідачки та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій щодо задоволення заяви про видачу дубліката виконавчого листа, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою. Тому цю скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року - без змін.
(2.2) Щодо судових витрат
43. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з поданням цієї скарги, покладаються на відповідачку.
(3) Висновки щодо застосування норм права
44. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII).
45. У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України; близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК України).
46. Відповідно до підпункту 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів:у разі втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ГПК України).
47. Якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви.
Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А :
1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
2. Ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
Д. А. Гудима
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна
Н. П. Лященко
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов
Л. І. Рогач
М. І. Гриців
О. М. Ситнік
В. І. Данішевська
О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна
В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86566261
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
20 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 802/1340/18-а
Провадження № 11-474апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), про визнання протиправним та скасування рішення
за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк» на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року (суддя Поліщук І. М.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року (судді Капустинський М. М., Моніч Б. C., Матохнюк Д. Б.),
УСТАНОВИЛА:
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946) та запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк».
Вінницький окружний адміністративний суд рішенням від 7 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року, позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946). У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м. та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк», що свідчить про протиправність оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також наявність підстав для скасування зазначеного рішення.
Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанції, АТ «КБ «Приватбанк» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі закрити. Вважає, що судові рішення прийняті, зокрема, з порушенням норм процесуального права, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, адже спір не є публічно-правовим та виник з майнових правовідносин.
На час розгляду справи відзивів не надходило.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк», а ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). АТ «КБ «Приватбанк» оскаржує судове рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга АТ «КБ «Приватбанк» підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва на право власності від 24 квітня 2008 року позивачу разом із ОСОБА_2 належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 2 частині кожному.
20 травня 2008 року між ОСОБА_2 (позичальник) та АТ «КБ «Приватбанк» (банк) укладено кредитний договір № VIV7GA0000000001.
З метою забезпечення виконання умов кредитного договору № VIV7GA0000000001, 20 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (іпотекодавці) уклали із АТ «КБ «Приватбанк» (іпотекодержателем) договір іпотеки квартири № 2912 (далі - Договір іпотеки).
Відповідно до пункту 1 Договору іпотеки предметом цього договору є надання іпотекодавцями в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в пункті 33.3 цього Договору (предмет іпотеки), на забезпечення виконання зобов`язань іпотекодавців, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем/позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця/позичальника.
Згідно з пунктом 33.3 Договору іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: 2-кімнатну квартиру загальною площею 47,40 кв. м, житловою площею 27,60 кв. м. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 квітня 2008 року, виданого Виконкомом Вінницької міської ради згідно з рішенням від 24 квітня 2008 року за № 932.
Як зазначає позивач у позовній заяві, з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна йому стало відомо, що 12 грудня 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення за індексним номером № 32871946 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яким перереєстровано квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». При цьому підставою для виникнення права власності на квартиру зазначено Договір іпотеки.
Не погоджуючись із таким рішенням приватного нотаріуса, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте АТ «КБ «Приватбанк» зазначило, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Суди попередніх інстанцій, вирішуючи цю справу по суті заявлених позовних вимог, врахували правову позицію Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладену у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1159/17 щодо визначення правил юрисдикції у цій категорії справ.
Разом із тим, врахувавши наявність ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 2 квітня 2018 року, яка набрала законної сили, про закриття провадження у справі за правилами цивільного судочинства за аналогічними вимогами позивача, дійшла правильного висновку, що попередня юрисдикційна невизначеність суду на цьому етапі ставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
Як убачається з матеріалів справи, спірні у цій справі правовідносини пов`язані з реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартиру позивача, та виникли у зв`язку із запереченням позивачем такого права, а отже, існує спір про право. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
Водночас, як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendzv. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Вінницький міський суд Вінницької області ухвалою від 2 квітня 2018 року закрив провадження у цивільній справі № 127/23872/17 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Приватбанк», приватного нотаріуса про скасування рішення про державну реєстрацію та зобов`язання реєстратора вчинити дії, оскільки розгляд цієї справи віднесено до адміністративної юрисдикції.
Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач звертався до суду за вирішенням цього спору в порядку цивільного судочинства, проте провадження у справі було закрито та спрямовано позивача до адміністративного суду, а отже, закриття провадження у цій справі поставило би під загрозу сутність гарантовані Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_1 перешкоди у реалізації права на судовий захист, і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Перевіряючи правильність дотримання судами попередніх інстанцій встановленого законом порядку реалізації права примусового стягнення на предмет іпотеки, здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV).
За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.
Приписами статті 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Разом з тим відповідно до пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оскаржуваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
У цьому випадку умовами іпотечного договору від 20 травня 2008 року, зокрема підпукту 16.7.1 пункту 16.7 Договору іпотеки, передбачено, що іпотекодержатель має право, доки він залишається власником заставної, з метою задоволення своїх вимог і в порядку, передбаченому пункту 22 цього Договору, звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані.
Згідно з пунктом 22 Договору іпотеки у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору.
Із наведеного слідує, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю та боржнику (позичальнику) письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором.
Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, заперечуючи проти задоволення вимог адміністративного позову, відповідач зазначав, що при прийнятті документів від АТ «КБ «Приватбанк» були вивчені всі документи серед яких також і були наявні повідомлення про усунення порушень від 28 липня 2016 року № 975, адресоване ОСОБА_1 , та повідомлення від 28 липня 2016 року № 975/1, адресоване ОСОБА_2 . При цьому вказав, що із рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 слідує, що 1 серпня 2016 року ОСОБА_2 особисто отримав письмові вимоги, про що мав повідомити і ОСОБА_1 .
Факт отримання ОСОБА_2 повідомлення про усунення порушень № 975/1 від 28 липня 2016 року підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 210300533042, натомість факт вручення повідомлення про усунення порушень № 975 від 28 липня 2016 року ОСОБА_1. підтверджується відміткою на самих повідомленнях, засвідченою його власноручним підписом.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що твердження представника позивача про те, що ОСОБА_1 не надсилалось повідомлення-вимога про усунення порушень, а також посилання відповідача та представника третьої особи на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 як на єдиний доказ вручення повідомлення ОСОБА_1 , не відповідають обставинам справи, а тому є необґрунтованими та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.
7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпуктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).
Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.
Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті.
Таким чином, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «КБ «Приватбанк».
Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності від 8 грудня 2016 року № 17975146 на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк» задоволенню не підлягає.
Рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) і підстав відступати від цього рішення не вбачається.
Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни судових рішень з мотивів наведених у цій постанові.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Статтею 351 КАС визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 рокув їх мотивувальних частинах з огляду на викладені вище висновки.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.
2. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року змінити.
2.1. Викласти мотивувальну частину рішення та постанови в редакції цієї постанови.
2.2. Викласти пункт 2 резолютивної частини рішення у такій редакції:
«Визнати протиправним і скасувати запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк»».
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
О. Б. Прокопенко
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
Д. А. Гудима
О. М. Ситнік
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. С. Золотніков
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86435729
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
26 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 914/3224/16
Провадження № 12-128 гс 19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Бакуліної С. В.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
за участю:
секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Скай Проект» (представник - адвокат Биструшкін В. Ю.),
третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю «Нарнія-Трейд» (представник - адвокат Биструшкін В. Ю.),
розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року (головуючий Кравчук Н. М., судді Плотніцький Б. Д., Кордюк Г. Т.)та рішення Господарського суду Львівської області від 17 грудня 2018 року (суддя Козак І. Б.) у справі № 914/3224/16 за позовом Львівської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Скай Проект» (далі - ТОВ «Скай Проект»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Нарнія-Трейд» (далі - ТОВ «Нарнія?Трейд»), про витребування земельної ділянки.
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
1.1. У грудні 2016 року Львівська міська рада звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до ТОВ «Нарнія-Трейд» про витребування земельної ділянки площею 0,20 га за адресою: м. Львів, вул. Стрийська -вул. Чмоли, кадастровий номер 4610136800:01:008:0002.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 27 грудня 2000 року на підставі розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 15 грудня 2000 року № 1454 між останньою та Закритим акціонерним товариством «Авіас-Плюс» (далі - ЗАТ «Авіас-Плюс») було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва АЗС площею 0,20 га, яка розташована за адресою: м. Львів, вул. Стрийська - вул. Чмоли, та видано ЗАТ «Авіас-Плюс» відповідний державний акт про право власності на землю від 23 січня 2001 року № ЛВ 028577. Господарський суд міста Києва рішенням від 11 травня 2002 року у справі № 31/89, яке набрало законної сили, визнав недійсними зазначені вище договір та державний акт про право власності на землю у зв`язку з тим, що на момент прийняття розпорядження Львівською обласною державною адміністрацією земельна ділянка належала до земель м. Львова та могла відчужуватися лише на підставі рішення Львівської міської ради. Оскільки згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на земельну ділянку зареєстровано за ТОВ «Нарнія?Трейд», Львівська міська рада, з посиланням на статтю 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зазначаючи, що спірне майно вибуло з комунальної власності поза її волею, просила витребувати указану земельну ділянку у ТОВ «Нарнія?Трейд». При цьому позивач вважає, що він не пропустив позовної давності, оскільки дізнався про порушення свого права власності на земельну ділянку з оформленням останнім набувачем цього майна права власності на нього, а про момент та підставу набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку Львівська міська рада довідалася із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, доступ до якого є відкритим з 26 листопада 2015 року.
1.3. Заперечення проти позову обґрунтовані тим, що відповідач набув у власність земельну ділянку з відома та не без волі Львівської міської ради, отже, відсутні підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, для її витребування. Крім того, відповідач зазначив, що позивач пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом, оскільки про порушення свого права Львівська міська рада дізналася ще з моменту прийняття Господарським судом міста Києва рішення від 11 травня 2002 року у справі № 31/89, у зв`язку з чим просив застосувати наслідки спливу позовної давності.
1.4. Господарський суд Львівської області ухвалою від 19 вересня 2017 року замінив первісного відповідача ТОВ «Нарнія-Трейд» на належного відповідача ТОВ «Скай Проект», оскільки останнє з 28 березня 2017 року є власником спірної земельної ділянки; ТОВ «Нарнія-Трейд» залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
2. Фактичні обставини справи, установлені судами
2.1. 27 грудня 2000 року на підставі розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 15 грудня 2000 року № 1454 між останньою та ЗАТ «Авіас-Плюс» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва АЗС площею 0,2 га, яка розташована за адресою: м. Львів, вул. Стрийська - вул. Чмоли, та видано ЗАТ «Авіас-Плюс» відповідний державний акт про право власності на землю від 23 січня 2001 року № ЛВ 028577.
2.2. 12 квітня 2002 року ЗАТ «Авіас Плюс» продало, а Відкрите акціонерне товариство (далі - ВАТ) «Дніпронафтопродукт» придбало земельну ділянку площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли (а.с. 75 - 77, том 1).
2.3. Господарський суд міста Києва рішенням від 11 травня 2002 року у справі № 31/89, яке набрало законної сили, визнав недійсними: розпорядження Львівської облдержадміністрації від 27 грудня 2000 року про продаж земельної ділянки площею 0,2 га для будівництва АЗС за адресою: м. Львів, вул. Стрийська - вул. Чмоли (кадастровий номер 4610136800:01:008:0002), договір купівлі-продажу земельної ділянки від 27 грудня 2000 року та державний акт на право власності на землю від 23 січня 2001 року за № ЛВ № 028577 за ЗАТ «Авіас?Плюс» з підстав відсутності волі територіальної громади міста Львова на її продаж (а.с. 78 - 81, том 1).
2.4. 10 березня 2004 року виконавчий комітет Львівської міської ради видав ВАТ «Дніпронафтопродукт» державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЛВ № 097154, який було зареєстровано в Державному реєстрі земель за № 4610136800:01:008:0002.
2.5. 8 червня 2004 року між ВАТ «Дніпронафтопродукт» та Закритим акціонерним товариством (далі - ЗАТ) «Фірма «Львів?Петроль» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли, згідно якого останній придбав її у власність (а.с. 69 - 74, том 1).
2.6. 9 липня 2004 року Львівська міська рада видала ЗАТ «Фірма «Львів?Петроль» державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли для будівництва і обслуговування АЗС за № 087065 (а.с. 32, том 1).
2.7. 10 травня 2006 року Управління архітектури та містобудування Львівської міської ради погодило містобудівне обґрунтування зміни цільового призначення земельної ділянки і розміщення адмінкорпусу на розі вул. Стрийської - вул. Чмоли в м. Львові (а.с. 31, том 1).
2.8. 19 квітня 2007 року Львівська міська рада ухвалою № 760 дозволила ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» змінити цільове призначення земельної ділянки площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли, погодила місце розташування земельної ділянки та надала дозвіл на виготовлення відповідного проекту землеустрою (а.с. 28, том 1).
2.9. 14 лютого 2008 року Львівська міська рада ухвалою № 1545 затвердила ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» проект землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли, перевівши її із земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення до земель житлової та громадської забудови та визнала таким, що втратив чинність, державний акт від 9 липня 2004 року № 087065 (а.с. 27, том 1).
2.10. 1 квітня 2008 року на підставі ухвали Львівської міської ради від 14 лютого 2008 року № 1545 ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» отримало державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли для будівництва і обслуговування адміністративного корпусу (а.с. 36, том 1).
2.11. 1 серпня 2008 року виконавчий комітет Львівської міської ради рішенням № 785 дозволив ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» проектування адміністративного корпусу з підземним паркінгом на вул. Стрийській - вул. Чмоли (а.с. 30, том 1).
2.12. 14 листопада 2008 року на загальних зборах акціонерів ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» прийнято рішення про створення ТОВ «Нарнія-Трейд» та внесено до статутного капіталу новоствореного товариства майно, у тому числі і земельну ділянку на вул. Стрийська - вул. Чмоли у м. Львові (а.с. 42 - 57, том 1).
2.13. 10 вересня 2009 року ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» та ТОВ «Нарнія-Трейд» підписали акт приймання-передачі майна до статутного капіталу ТОВ «Нарнія-Трейд» (а.с. 58, том 1).
2.14. 19 грудня 2014 року за ТОВ «Нарнія-Трейд» зареєстровано право власності на земельну ділянку на вул . Стрийська – вул. Чмоли у м. Львові площею 0,2 га, кадастровий номер 4610136800:01:008:0002 для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (а.с. 34 - 35, том 1).
2.15. 23 березня 2017 року між ТОВ «Нарнія-Трейд» та ТОВ «Скай Проект» підписано акт приймання-передачі земельної ділянки по вул. Стрийська - вул. Чмоли у м. Львові площею 0,2 га, кадастровий номер 4610136800:01:008:0002, як внесок до статутного капіталу ТОВ «Скай Проект» (а.с. 226, том 2).
2.16. 28 березня 2017 року за ТОВ «Скай Проект» зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,2 га, кадастровий номер 4610136800:01:008:0002, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 3 квітня 2017 року № 84113749 (а.с. 225, том 2).
3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
3.1. Справа розглядалась судами неодноразово.
3.2. Господарський суд Львівської області рішенням від 17 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року, в задоволенні позовних вимог відмовив.
3.3. Мотивуючі рішення, суди дійшли висновку про наявність підстав для витребування спірного майна на підставі статті 388 ЦК України, проте відмовили в позові на підставі статей 256, 261 ЦК України, зазначивши про те, що позивачу стало відомо про рішення суду щодо спірної ділянки ще 1 травня 2002 року, і саме з цієї дати слід обчислювати початок перебігу позовної давності.
4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
4.1. Не погоджуючись з постановою Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року та рішенням Господарського суду Львівської області від 17 грудня 2018 року, Львівська міська рада звернулася з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у якій просила скасувати зазначені судові акти та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
4.2. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили початок перебігу позовної давності з моменту винесення Господарським судом міста Києва рішення від 1 травня 2002 року у справі № 31/89, оскільки вказаний строк, на думку скаржника, слід обчислювати з моменту, коли Львівській міській раді стало відомо про набуття права власності на спірну земельну ділянку саме ТОВ «Нарнія-Трейд», що відбулося після отримання органом місцевого самоврядування у порядку статті 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомостей про власника спірної земельної ділянки.
5. Доводи інших учасників справи
5.1. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Скай Проект» зазначає, що посилання скаржника на дату, коли ТОВ «Нарнія-Трейд» стало власником земельної ділянки, не можуть братися до уваги судом для визначення початку перебігу строку позовної давності, оскільки норми законодавства не пов`язують початок цього строку, його переривання та поновлення зі зміною добросовісного набувача.
6. Передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 травня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року та рішення Господарського суду Львівської області від 17 грудня 2018 року.
6.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 липня 2019 року справу разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
6.3.Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про те, що виключною правовою проблемою, яка має важливе значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, є питання щодо застосування судами положень статей 256, 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, а саме з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення її права, тобто з моменту вибуття майна із власності або користування, чи з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення свого права шляхом набуття майна особою, у якої це майно знаходиться на час подачі позову.
6.4. При цьому Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду посилався на позиції, висловлені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 травня 2019 року у справі № 911/2817/17 та постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17, від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц.
6.5. Так, у постанові від 21 травня 2019 року у справі № 911/2817/17 Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду висловлена позиція, що право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула із володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та не з моменту набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, і початок перебігу позовної давності співпадає з моментом звернення прокурором із позовом у такій справі.
6.6. У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 висловлено позицію щодо відсутності пропуску позивачем позовної давності, оскільки відповідач ОСОБА_1 , яка є останнім власником спірного майна, набула права власності на об`єкт нерухомого майна 25 січня 2017 року, а з позовом прокурор звернувся до суду 2 лютого 2017 року, тобто в межах позовної давності.
6.7. У постанові від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду також виходив із того, що позов подано в межах трирічного строку, оскільки набуття відповідачами як останніми набувачами спірної земельної ділянки відбулося на підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2016 року, а до суду із цим позовом Одеська міська рада звернулася 21 листопада 2016 року.
6.8. Наявність відмінних один від одного висновків судів різних юрисдикцій щодо застосування судами положень статей 256, 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, вказує на наявність у цій справі виключної правової проблеми, вирішення якої має важливе значення для розвитку права в цілому у зв`язку з чим, ця справа була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
7.1. Згідно з приписами частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
7.2. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
7.3. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
7.4. Оскільки спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності на підставі розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 15 грудня 2000 року № 1454, скасованого в судовому порядку у справі № 31/89 через його незаконність, волі територіальної громади м. Львова на таке вибуття не було. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 25 січня 2017 року у справі № 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі № 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 та з висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц.
7.5. Установлення цього факту є достатнім для того, щоб у позивача виникли правові підстави для витребування земельної ділянки в порядку статті 388 ЦК України.
7.6. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності порушених прав Львівської міської ради та правових підстав для звернення останньої до суду з цим позовом.
7.7. Матеріали справи свідчать і судами попередніх інстанцій установлено, що відповідач подав заяву про застосування позовної давності до вирішення спору.
7.8. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
7.9. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
7.10. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
7.11. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
7.12. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
7.13. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
7.14. Скаржник стверджує, що позовна давність у цій справі має обчислюватись з моменту, коли Львівській міській раді стало відомо про набуття права власності на спірну земельну ділянку саме ТОВ «Нарнія-Трейд», що відбулося після отримання Львівською міською радою відповідної інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку загального доступу згідно зі статтею 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» - після 26 листопада 2015 року.
7.15. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
7.16. Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давністьщодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц).
7.17. За змістом частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до особи, яка є боржником, тобто до особи, яка є належним відповідачем за позовом. У разі пред`явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Водночас якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв`язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред`явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до цієї іншої особи.
7.18. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
7.19. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.
7.20. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
7.21. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
7.22. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивачу стало відомо про рішення суду щодо спірної ділянки в іншій справі.
7.23. Також Велика Палата Верховного Суду критично ставиться до посилань судів попередніх інстанцій на те, що міською радою приймались ухвали про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (у 2007 році) та про видачу державного акта на ділянку (у 2008 році). Приймаючи такі ухвали, міська рада виконувала повноваження, покладені на неї законодавством, тобто діяла не як власник спірної земельної ділянки. Тому прийняття зазначених ухвал не обов`язково свідчить про те, що міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права як власника.
7.24. Оскільки порушення прав позивача було предметом судового розгляду в іншій справі № 31/89, то позивачу було відомо про таке порушення ще на час звернення позивача з позовом у зазначеній справі. Суди попередніх інстанцій дату такого звернення не встановили. Водночас суди попередніх інстанцій встановили, що судове рішення у справі № 31/89 було прийняте Господарським судом міста Києва 1 травня 2002 року. Зазначене свідчить про те, що позивачу було відомо про порушення його прав принаймні на цю дату.
7.25. Водночас, з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
7.26. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги Львівської міської ради без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
7.27. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
7.28. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року у справі № 914/3224/16 - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя
В. С. Князєв
Суддя-доповідач
С. В. Бакуліна
Судді: Н. О. Антонюк
Л. М. Лобойко
Т. О. Анцупова
Н. П. Лященко
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
В. І. Данішевська
О. М. Ситнік
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. С. Золотніков
В. Ю. Уркевич
О. Р. Кібенко
Джерело: ЄДРСР 86401166
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 465/4287/15
Провадження № 14-406цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Приватне акціонерне товариство «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - ПрАТ «УПСК»),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року у складі колегії суддів Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Федоришина А. В.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «УПСК» про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з ПрАТ «УПСК» на свою користь страхове відшкодування в сумі 33 444,65 грн, компенсацію завданої моральної шкоди в сумі 3 344,00 грн.
Позовна заява мотивована тим, що 09 березня 2015 року близько 13 год. 30 хв. на вул. Кондукторській у м. Львові ОСОБА_2 ., керуючи транспортним засобом марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , порушив Правила дорожнього руху України, здійснивши зіткнення із керованим ним автомобілем марки «Oпель», номерний знак НОМЕР_2 , що призвело до механічного пошкодження автомобілів.
Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 застрахована в ПрАТ «УПСК». 10 березня 2015 року позивач звернувся до Львівського представництва ПрАТ «УПСК» та повідомив про страховий випадок.
19 березня 2015 року в офіційного дилера «Oпель» складено калькуляцію ремонту автомобіля на суму 69 461,12 грн та передано до представництва страхової компанії.
Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 за фактом дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), яка сталася 09 березня 2019 року, визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
06 травня 2015 року представник ПрАТ «УПСК» повідомив позивача, що розмір страхового відшкодування складає близько 20 000,00 грн.
Завдана позивачу майнова шкода в добровільному порядку не відшкодована, він самостійно звертався до експерта, який визначив її розмір у сумі 33 444,65 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача.
Крім цього, посилаючись на статті 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач просив стягнути з відповідача на свою користь завдану моральну шкоду, яку оцінив у 3 344,00 грн (10 % від 33 444,65 грн). Обґрунтовував це тим, що затягування відповідачем виплати відшкодування, порушення зобов`язань за договором страхування призвело до душевних хвилювань позивача та вимагало додаткових зусиль і часу для вирішення цього питання, вплинуло на особисті, сімейні стосунки.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПрАТ «УПСК» на користь ОСОБА_1 33 444,65 грн невиплаченої страхової суми, 3 344,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач виконав усі вимоги та умови, передбачені Законом України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV). Невиплата відповідачем страхового відшкодування суперечить чинному законодавству та свідчить про намагання уникнути виконання своїх зобов`язань. Моральні страждання, завдані позивачу, пов`язані з незаконними діями останнього, які полягають у небажанні відшкодувати вартість відновлювального ремонту автомобіля.
Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 03 лютого 2016 року відмовлено у задоволенні заяви ПрАТ «УПСК» про перегляд заочного рішення від 02 грудня 2015 року.
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПрАТ «УПСК» задоволено, рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що страховик протягом десяти робочих днів з дня отримання повідомлення про ДТП направив свого представника для визначення розміру збитків, але ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. Крім того, Законом № 1961-IV не встановлено обов`язку страховика відшкодувати моральну шкоду у зв`язку із пошкодженням транспортного засобу та за відсутності факту ушкодження здоров`я позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року, а рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не визначився з характером правовідносин сторін, неправильно застосував норми матеріального права, не надав належної оцінки поданим доказам та порушив норми процесуального права.
Відповідач не надав судам першої й апеляційної інстанцій оригіналу або копії заяви від 19 березня 2015 року про виплату страхового відшкодування, яку ОСОБА_1 подавав до страхової компанії.
Позивач самостійно залучив експерта для визначення розміру збитків, оскільки не погоджувався з розміром визначеного ПрАТ «УПСК» страхового відшкодування. Складення звіту про визначення розміру страхового відшкодування трьома різними спеціалістами, залученими страховою компанією, є порушенням вимог Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092.
Позиція інших учасників справи
У запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу ПрАТ «УПСК» просило скаргу відхилити, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які підлягають застосуванню.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 16 січня 2017 року - призначено до судового розгляду.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту, п`яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, зокрема, за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19).
У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що для розгляду цивільного позову потерпілого до МТСБУ про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 Кримінального кодексу України в межах кримінального провадження, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування у порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, не є обов`язковим.
Необхідність відступлення від цього висновку, на думку колегії суддів, зумовлена різною практикою касаційного суду щодо вирішення питання про отримання потерпілим відшкодування завданої йому шкоди, а саме таким.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18) Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про те, що всупереч вимогам законодавства позивачем не доведено факт його звернення до страховика із заявою про здійснення страхової (регламентної) виплати у строк, передбачений пунктом 35.1 статті 35 Закону № 1961-IV.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18) зазначено, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням потерпілим заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), протягом певного строку, який законодавець обмежує роком з моменту скоєння ДТП.
У постанові від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду зазначив, що законом визначений чіткий механізм звернення до страховика (МТСБУ) для отримання відшкодування шкоди, який, зокрема, передбачає звернення потерпілого із відповідною заявою у порядку, передбаченому статтею 35 Закону № 1961-IV.
У постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що уразі настання страхового випадку страховик зобов`язаний виплатити страхове відшкодування, а інші умови договору страхування є підставою для відмови у виплаті лише в тому разі, якщо таке порушення положень договору страхувальником перешкодило страховику переконатись, що ця подія є страховим випадком, і має оцінюватись судом у кожному конкретному випадку.
У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к відхилено доводи представника цивільного відповідача (страховика), що потерпілий не звертався до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18) суд не погодився, що виплата страхового відшкодування здійснюється виключно після подання потерпілим заяви про страхове відшкодування, оскільки зібраними у справі доказами встановлено факт настання страхового випадку, причини його настання, розмір заподіяної шкоди, виконання потерпілим вимог закону щодо повідомлення про страховий випадок і надання документів для отримання відшкодування.
У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.
В ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок, що заява потерпілого про страхове відшкодування не заперечує його права у разі ігнорування страховиком такої заяви, незгоди із розміром визначеної страхової виплати чи із рішенням страховика про відмову у страховому відшкодуванні звернутися за судовим захистом.
Також колегія суддів зазначила, що підставою для звернення до Великої Палати Верховного Суду у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) є наявність різної судової практики, наведеної Касаційним кримінальним судом, а саме: у Касаційному цивільному суді, Касаційному кримінальному суді, Касаційному господарському суді, проте Велика Палата Верховного Суду не зазначила про відступ від жодного із висновків касаційних судів про застосування норм права.
Разом з цим, на думку колегії суддів, необхідність відступлення від указаного висновку Великої Палати Верховного Суду пов`язано з тим, що безпосереднє звернення до суду, а не до страховика, унеможливлює обчислення неустойки, чи сум, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки для цього слід визначити початок прострочення грошового зобов`язання.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 серпня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Суди встановили, що 12 лютого 2015 року ОСОБА_2 уклав з Акціонерним товариством «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - АТ «УПСК»), яке перейменовано в ПрАТ «УПСК», договір - поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АІ/1240722, у якому застрахував автомобіль марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , 1990 року випуску.
За умовами цього договору страхова сума становить 50 тис. грн.
09 березня 2015 року близько 13.30 год. на вул. Кондукторській у м. Львові сталася ДТП за участю автомобіля марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 .
Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та накладено адміністративне стягнення.
Установлено, що винним у вказаній ДТП є ОСОБА_2 , який порушив Правила дорожнього руху України, внаслідок чого автомобілю позивача завдано механічних пошкоджень.
ОСОБА_1 повідомив АТ «УПСК» про настання страхового випадку, що підтверджується відповідною заявою від 10 березня 2015 року (а. с. 68).
10 березня 2015 року складено акт огляду пошкодженого транспортного засобу, у якому встановлено деталізований перелік пошкоджень транспортного засобу - автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 . Огляд проводився у присутності ОСОБА_1 та представника відповідача ОСОБА_3
20 березня 2015 року суб`єкт оціночної діяльності фізична особа - підприємець ОСОБА_4 склав калькуляцію ремонту пошкодженого автомобіля на суму 33 356,50 грн з ПДВ (а. с. 72 - 74).
Відповідно до звіту № 826/1350 оцінювача ОСОБА_5 коефіцієнт фізичного зносу транспортного засобу - автомобіля «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , складає 0,57 %.
07 травня 2015 року позивач звернувся до незалежного експерта Петричковича Б. С., який склав висновок експертного авто-товарознавчого дослідження від 27 травня 2015 року № 39/15, у якому вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , на момент огляду становила 33 444,65 грн (а. с. 16 - 45).
Вартість проведення експертного авто-товарознавчого дослідження експертом ОСОБА_6 становить 1800,00 грн, що підтверджується товарним чеком від 27 травня 2015 року (а. с. 45).
Право на звернення до суду закріплено у Конституції України і на час звернення позивача із позовом відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширювалася на всі правовідносини, що виникали у державі.
На час розгляду справи були внесені зміни до статті 124 Конституції України та передбачено , що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Тобто, якщо на час звернення з позовом не було будь-яких обмежень для такого звернення, то з набранням чинності змін до Конституції України від 02 червня 2016 року, можливість звернення до суду пов`язується з дотриманням позивачем досудового порядку врегулювання спору, якщо такий порядок визначений законом як обов`язковий.
Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату).
До сфери обов`язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV.
Закон № 1961-IV регулює правовідносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому Законі визначено, що особами, відповідальність яких вважається застрахованою, є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом, тобто таким, який зазначається у чинному договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункти 1.4, 1.7 статті 1).
За вимогами статті 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV).
Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IVстраховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.
У Законі № 1961-IV детально регламентовано дії водія,транспортного засобу, причетного до дорожньо транспортної пригоди, тобто потерпілого, так і страховика.
У пункті 33.1.4 статті 33 Закону № 1961-IV передбачено, що у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов`язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально.
Крім того, для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ) заяву про страхове відшкодування (пункт 35.1 статті 35).
Згідно з пунктом 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку.
Відповідно до пунктів 37.1.1, 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є:
? навмисні дії особи, відповідальність якої застрахована (страхувальника), водія транспортного засобу або потерпілого, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на осіб, дії яких пов`язані з виконанням ними громадянського чи службового обов`язку, вчинені у стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або під час захисту майна, життя, здоров`я. Кваліфікація дій таких осіб встановлюється відповідно до закону;
? неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.
При цьому зазначений у пункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним і поновленню не підлягає.
Із аналізу наведених норм спеціального Закону № 1961-IV можна зробити висновок, що підстави для відмови у виплаті страхового відшкодування передбачені у статті 37 Закону № 1961-IV, їх перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.
Тому саме річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є припинювальним і з його спливом у страховика настає право на відмову у виплаті страхового відшкодування.
Разом з тим у Законі № 1961-IV прямо не передбачено, що встановлено досудовий порядок урегулювання спору. Не зазначено про обов`язок особи, яка заявляє вимогу про виплату страхового відшкодування, спочатку звернутися до страховика, та не пов`язано дотримання такого порядку з правом чи можливістю цієї особи звернутися до суду з вимогою про стягнення страхового відшкодування.
Тому у контексті вказаних обставин справи можна зробити висновок, що у Законі № 1961-IV не передбачено обов`язкового досудового порядку врегулювання питання з приводу виплати страхового відшкодування, особа, яка вимагає такої виплати, за власним розсудом може звернутися із заявою безпосередньо до страховика, з дотриманням вимог, передбачених у статті 35 названого Закону, чи звернутися безпосередньо до суду.
У будь-якому разі строк звернення обмежується щодо стягнення майнової шкоди річним строком.
Інших обмежень щодо порядку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування норми Закону № 1961-IV не містять.
У разі звернення із заявою безпосередньо до суду, страховик з цього моменту має діяти відповідно до статті 36 Закону № 1961-IV, та не позбавлений можливості, у разі відсутності заперечень проти позову, його визнати та сплатити страхове відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування.
У межах справи, що розглядається, підлягає з`ясуванню питання, чи є обов`язковим попереднє звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування для задоволення судом вимог про відшкодування шкоди, заявлених таким потерпілим до страховика.
Вирішуючи питання про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), від висновків якої вважала за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зазначено, що у системному зв`язку зі статтею 36 вимоги підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що попереднє звернення потерпілого у випадках, передбачених законом, до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, загалом не є обов`язковим та не виключає право особи звернутися безпосередньо до суду із позовом про стягнення відповідного страхового відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду при цьому послалася на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц, у якій зроблено висновок про необхідність стягнення страхового відшкодування незважаючи на те, що позивач не звертався до страховика із заявою про відшкодування шкоди і за таким відшкодуванням звернувся безпосередньо до суду в межах річного строку.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками, викладеними в її постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), та не вбачає підстав для відступлення від них.
Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18), Касаційний кримінальний суду складі Верховного Суду у постанові від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18).
Висновки, зроблені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18), Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к, Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) у подібних правовідносинах, теж їм не суперечать. Хоч у цих постановах і зазначено про необхідність звернення до страховика із заявою про здійснення страхової виплати у строк, передбачений статтею 35 Закону № 1961-IV, однак обставини вказаних справ свідчать про те, що судом досліджувалися обставини дотримання заявниками саме річного строку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування, а не про порядок такого звернення.
У справі, що розглядається, встановлено, що страховий випадок (ДТП) стався 09 березня 2015 року, а позов до суду подано в червні 2015 року, тобто в межах установленого законом річного строку.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та відмовив у позові про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, оскільки жодним законодавчим актом не передбачено обов`язку потерпілого звернутися попередньо до страховика, а незвернення до страховика не позбавляє права позивача звернутися до суду для стягнення страхового відшкодування.
Зі змісту апеляційної скарги відповідача (т. 1, а. с. 144 - 150) убачається, що він не погоджувався з рішенням суду першої інстанції у частині розміру страхового відшкодування, однак апеляційний суд не зазначив обставин і фактів на спростування цих доводів, обмежившись лише висновком про незвернення до відповідача із заявою про виплату страхового відшкодування.
Тобто, в апеляційному порядку не перевірялося рішення суду першої інстанції на предмет законності й обгрунтованості у частині розміру страхового відшкодування, а між сторонами існує спір стосовно цього питання.
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи в касаційному порядку, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оскільки Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, то вважає за необхідне направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.
Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та зазначає таке.
Питання відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому, врегульовано статтею 26-1 Закону № 1961-IV, згідно з якою, зокрема, страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю.
Однак позивач, обґрунтовуючи свої вимоги про відшкодування моральної шкоди, не посилався як на підставу своїх вимог на ушкодження здоров`я під час ДТП, як і не зазначав про завдання моральної шкоди внаслідок пошкодження транспортного засобу. Позивач зазначав, що моральна шкода спричинена невиплатою страхового відшкодування.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою 2 цієї статті.
Таким чином, частина перша статті 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв`язку та вини заподіювача.
Позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 мотивував затягуванням відповідачем виплати відшкодування, порушенням зобов`язань за договором страхування, що, за його твердженнями, призвело до душевних хвилювань та вимагало додаткових зусиль і часу, вплинуло на особисті, сімейні стосунки.
Апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, неправильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Рішення апеляційного суду не можна вважати законним та обґрунтованим.
Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
У такому разі розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 400, 402, 403, 409, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова В. С. Князєв
С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
В. В. Британчук Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців В. В. Пророк
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
О. С. Золотніков О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86402010
-
-
Темы
-
.jpg.8798bcfee7ff97156bc03c005d80b552.thumb.jpg.f7c3ba54e4e10a527c41f191358a6d9e.jpg)
