ANTIRAID

Постановление БП-ВС о необходимости до 02.05.2009 обязательно регистрировать право собственности на земельный участок независимо от способа получения его в собственность и момента появления права собственности

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 755/9215/15-ц

Провадження № 14-382цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінчук Ігор Анатолійович (далі - приватний нотаріус),

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса - Невмержицької Ірини Миколаївни

на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В. М.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0611 га у межах згідно з планом, розташовану на АДРЕСА_1 (далі - с/т «Київський ЕВРЗ ») з кадастровим номером 8000000000:66: 662:0003 , за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом, скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 26 жовтня 2007 року вказана земельна ділянка була подарована їй ОСОБА_3 Приватний нотаріус 13 серпня 2013 року при видачі свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_2 не з`ясував, що ця земельна ділянка останній не належить.

Зазначала те, що факт реєстрації цієї земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр) за відповідачкою перешкоджає їй здійснити реєстрацію земельної ділянки на своє ім`я.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0611 га, розташовану на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:66:662:0003, за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом. Скасовано рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку припинилося з моменту її відчуження, а саме з часу укладення договору дарування від 26 жовтня 2007 року, згідно з яким ОСОБА_3 подарував цю ділянку ОСОБА_1 . Тому спірна земельна ділянка не належала ОСОБА_3 на час складення державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції (далі - державний виконавець, ВДВС відповідно) акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року, на підставі якого у подальшому ця ділянка була передана ОСОБА_2 . Оскільки договір дарування земельної ділянки є чинним, то порушено право володіння позивачки на земельну ділянку. Видача 13 серпня 2013 року приватним нотаріусом свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку є незаконною.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Право власності на подаровану земельну ділянку позивачці належало з дня прийняття нею цієї земельної ділянки, тобто з 26 жовтня 2007 року, а тому на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року ця ділянка належала ОСОБА_1 , а не боржнику ОСОБА_3 . Крім того, позивачкою 29 квітня 2013 року до Державного реєстру була подана заява про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку.

Короткий зміст вимог, наведених у касаційних скаргах

У березні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У квітні 2019 року представник приватного нотаріуса - Невмержицька І. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року, які просила скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, в іншій частині судові рішення залишити без змін, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - ОСОБА_2 .

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували при вирішенні цього спору вимог щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно. На думку ОСОБА_2 , рішення суду першої інстанції є непослідовним і нелогічним, незрозумілим у чому саме полягає незаконність дій нотаріуса, рішення якого скасовано, та які норми чинного законодавства нотаріусом при цьому було порушено. Крім того, відсутнє посилання на норми закону, порушені органом ВДВС, якого не було залучено до участі у справі в якості співвідповідача, на підставі постанови та акта якого приватний нотаріус виносив рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 і видавав відповідне свідоцтво. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях. Також судами не взято до уваги заяву про застосування позовної давності.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначено, що суди у порушення вимог статті 49 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) прийняли утчонену позовну заяву до розгляду, якою фактично змінено предмет та підставу позову. На думку ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що факт реєстрації 29 квітня 2013 року за ОСОБА_1 мав місце при наявності накладеної органами ДВС заборони на земельну ділянку і саме ця обставина стала підставою для визнання помилковим такого запису самим реєстратором. Суди не врахували вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору дарування), за умовами яких право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на неї. Сам факт підписання договору дарування земельної ділянки не здійснює перехід права власності на неї.

Також у касаційній скарзі вказано, що помилковими є висновки апеляційного суду про те, що накладені державним виконавцем 01 серпня 2012 року обтяження на спірну земельну ділянку вчинені з недотриманням вимог Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору дарування). Крім того, визнаючи недійсним свідоцтво, суди першої та апеляційної інстанцій, не зазначили жодних правових підстав для цього, оскільки оскаржувані судові рішення не містять посилань на неправомірність дій державного виконавця, що склав відповідний акт і передав майно, неправомірність дій або бездіяльності нотаріуса.

У поясненнях, поданих у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 зазначає, що оскаржувані судові рішення позбавляють її права власності на землю, набутого в рамках виконавчого провадження про стягнення коштів у розмірі 1 301 165,00 грн, у зв'язку ззакриттям такого внаслідок його повного виконання ще в 2013 році. При цьому ОСОБА_3 уникнув цивільно-правової відповідальності за виконання судового рішення про стягнення суми й зберіг право власності на спірну земельну ділянку.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М.

Касаційну скаргу представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М. мотивовано тим, що у спірних правовідносинах державний реєстратор є суб`єктом владних повноважень, який наділений державою на публічно-владні управлінські функції. Вважає, що спір у частині вирішення вимог про державну реєстрацію речового права не міг бути вирішений у порядку цивільного судочинства, оскільки він належить до адміністративного судочинства.

Крім того, суди попередніх інстанцій помилково застосували виключно положення статті 722 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому не врахували положення статті 334 ЦК України про державну реєстрацію прав на нерухомість та Закон № 1952-IV. Також у касаційній скарзі зазначено, що державний виконавець у своїй діяльності керувався відомостями, достовірність яких гарантована державою та згідно з якими власником спірного майна була саме третя особа - ОСОБА_3 , а не позивачка, у зв'язку з чим висновки судів про незаконність дій чи рішень державного виконавця не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, подану ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухвалених у справі судових рішень, просить касаційну скаргу відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 04 та 24 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.

Суди встановили, що 26 жовтня 2007 року ОСОБА_3 згідно договору дарування земельної ділянки № 61, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучком В. П., реєстровий № 2943, подарував ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,0611 га, розташовану по АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2010 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , відповідно до якого ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 за 124000 доларів США указану квартиру.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто завдані збитки у розмірі 1 297 628,00 грн, 1 700,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

На виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року старшим державним виконавцем ВДВС 01 серпня 2012 року складено акт опису й арешту майна - спірної земельної ділянки, а 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна цю ділянку передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу.

13 серпня 2013 року приватний нотаріус на підставі акта про передачу арештованого майна від 17 липня 2013 року видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на земельну ділянку, цього ж дня вніс до Державного реєстру запис за № 2090696 про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на зазначену земельну ділянку.

ОСОБА_1 подала у травні 2015 року цивільний позов до суду та вважала, що видача ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянку та рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на цю ділянку за ОСОБА_2 порушує її право на вільне володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Можна зробити висновок, що суди загальної юрисдикції не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Отже, одним з учасників адміністративного спору є суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.

Також у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та в пункті 1 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року надано визначення публічно-правового спору як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій у пункті 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та пункті 5 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року адміністративне судочинство визначено як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, установленому цим законом.

У статті 17 КАС України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, указано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред`явлення позову.

У цьому випадку виник спір про право, а не спір між фізичною особою та суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, тому цей спір не є публічно-правовим і належить до цивільної юрисдикції, оскільки саме суть правовідносин (зміст та характер спору) є вирішальною під час віднесення справи до цивільної чи адміністративної юрисдикції, а не суб`єктний склад та участь суб`єкта владних повноважень, який сам по собі не визначає спір як публічно-правовий і не відносить до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за його участю.

До того ж публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом із тим однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи особистого немайнового права та інтересу учасника.

Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений загрозою порушення приватного права та інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Виникнення спірних правовідносин обумовлено наявністю між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спору про право власності на земельну ділянку, оскільки, на думку позивачки, ця ділянка належить їй згідно договору дарування земельної ділянки від 26 жовтня 2007 року, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Тобто цей позов поданий на захист цивільного (речового) права позивачки.

Спір про скасування рішення та/чи запису про державну реєстрацію прав чи обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у якому позивачем є особа, яка не була заявником щодо вчинення відповідних реєстраційних дій, а відповідачем - державний реєстратор, що вчинив відповідні дії за заявою іншої особи, є приватноправовим.

Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення та/чи запису про проведену державну реєстрацію права має бути особа, право якої зареєстровано, а тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін.

Саме такі правові висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 14-109цс18, від 21 листопада 2018 року у справі № 14-330цс18, від 28 листопада 2018 року у справі № 1021апп18, від 12 грудня 2018 року у справі № 14-417цс18, від 23 січня 2019 року у справі № 11-1288апп18 і підстав для відступлення від них Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Ураховуючи те, що в цій справі оспорюється правомірність набуття фізичною особою права власності на спірну земельну ділянку, що впливає на майнові права та інтереси цієї особи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства.

Щодо суті спору, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти (пункти 1, 4 частини другої статті 11 ЦК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (частина третя статті 334 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною першою статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 719 ЦК України).

Частиною першою статті 722 ЦК України передбачено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Згідно з приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов'язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів.

Водночас при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно слід керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин.

Статтею 14 Конституцією України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.

Підставами виникнення і припинення прав на земельні ділянки, як і прав на інші об`єкти нерухомого майна, розташовані на них, є передбачені законом юридичні факти, що підтверджуються відповідними документами.

Згідно з частиною першою статті 125 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору дарування) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 ЗК України).

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку. Видавалися державні акти вказаного зразка державними органами земельних ресурсів при місцевих державних адміністраціях або органах місцевого самоврядування, підписувались головою місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, а також начальником державного органу земельних ресурсів.

Постановами Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2008 року № 926, від 12 листопада 2008 року № 1019 були змінені форми державного акта на право власності на земельну ділянку.

Крім того, на момент укладення договору дарування діяла Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 04 травня 1999 року № 43 (далі - Інструкція № 43), згідно з пунктами 3.1, 3.2 якої державні акти на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою видаються структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України. Державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.

Порядок ведення книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі встановлюється наказом Держкомзему України (пункт 3.3 Інструкції № 43).

Пунктом 3.10 Інструкції № 43 визначено, що у випадку припинення права власності чи користування земельною ділянкою документ, який посвідчує це право, повертається до архіву державного органу земельних ресурсів, де зберігається другий примірник цього документа.

Тобто до 02 травня 2009 року документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку незалежно від способу набуття власником такого права, виступав виключно державний акт. При цьому також слід враховувати, що до травня 2009 року переоформлення державного акта у разі переходу права на земельну ділянку до нового власника було обов'язковим.

Відповідно до статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень - єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.

Зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна (частина сьома статті 3 Закону № 1952-IV).

За приписами пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно.

З аналізу норм права вбачається, що для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.

Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.

Крім того, на час укладення договору дарування (26 жовтня 2007 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

А тому ОСОБА_1 , яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій до правовідносин, що виникли між сторонами, не застосували положення статей 125, 126 ЗК України, Закону № 1952-IV щодо отримання державного акта на право власності на земельну ділянку та обов`язкової державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Стаття 126 ЗК України у редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_2 за актом про передачу арештованого майна (17 липня 2013 року), передбачала, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Крім того, з 01 січня 2013 року право власності на земельну ділянку посвідчувалося на загальних засадах посвідчення права власності на об'єкти нерухомого майна, тобто свідоцтвом про право власності, що видавав державний реєстратор прав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Ураховуючи те, що позивачка, отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором дарування від 26 жовтня 2007 року, не отримала державний акт, не зареєструвала своє речове право на ділянку, а із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку звернулася лише 29 квітня 2013 року, то на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року не набула права власності на нього, бо власником земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, розташованої по АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі значився ОСОБА_3 .

Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Так, на час реєстрації ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку у квітні 2013 року уже існував акт опису й арешту майна, складений державним виконавцем ВДВС, відповідно до якого на спірну земельну ділянку було накладено арешт.

Частиною першою статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХIV) передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту (частини перша, друга статті 57 Закону № 606-ХIV).

Відповідно до частини п'ятої статті 57 Закону № 606-ХIV про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.

Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 57 Закону № 606-ХIV).

Отже, під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти щодо арештованого майна, а мають оскаржити вказані дії ДВС чи постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

За таких обставин власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_2 , яка отримала цю ділянку 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна у рахунок погашення боргу та13 серпня 2013 року зареєструвала право власності ділянки на своє ім`я, отримала відповідне свідоцтво, що відповідає вимогам ЦК України, ЗК України та Закону № 1952-IV.

Власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до статей 391, 392 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що вона набувала права власності на спірну земельну ділянку і таке право порушено відповідачами.

Крім того, ефективним способом захисту права неволодіючого власника до незаконно володіючого, на його думку, не власника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340).

За приписами частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково ухваленого нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року необхідно скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині судові рішення залишити без змін.

За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

На позивачку покладаються судові витрати за подання кожним із відповідачів касаційних скарг у березні - квітні 2019 року на підставі ставок, що діяли на момент вчинення процесуальної дії, з урахуванням пропорційності задоволених вимог, у розмірі 974,40 грн (1 218*0,2*2 немайнові вимоги*200 %).

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича - Невмержицької Ірини Миколаївни задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ).

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича (03131, м. Київ, вул. Передова, 19, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова В. С. Князєв

С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко

В. В. Британчук Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців В. В. Пророк

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

В. І. Данішевська О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич

О. С. Золотніков О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 85869101

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что до 2 мая 2009 года документом, который удостоверял право собственности на земельный участок независимо от способа приобретения владельцем такого права, выступал исключительно государственный акт. При этом также следует учитывать, что к маю 2009 года переоформления государственного акта в случае перехода права на земельный участок к новому владельцу было обязательным.

Из анализа норм права следует, что для получения в собственность земельного участка в 2007 году, который является недвижимым имуществом, недостаточно было лишь факта заключения договора дарения, для возникновения такого права одаряемый должен был получить документ, удостоверяющий право собственности - государственный акт, и осуществить государственную регистрацию прав на недвижимое имущество.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2340/4717/18
      Провадження № 11-412апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Черкаський обласний психоневрологічний диспансер», який змінив свою назву на Комунальне некомерційне підприємство «Черкаський обласний психоневрологічний диспансер Черкаської обласної ради» (далі - Диспансер), про визнання рішення неправомірним та зобов`язання надати доступ до інформації про стан здоров`я
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2018 року (суддя Руденко А. В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року (судді Чаку Є. В., Файдюк В. В., Мєзєнцев Є. І.),
      УСТАНОВИЛА:
      29 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому просив:
      - визнати неправомірним рішення лікарсько-консультативної комісії Диспансеру (далі - Комісія) від 17 серпня 2018 року про обмеження ОСОБА_1 у наданні інформації щодо стану його психічного здоров`я;
      - зобов`язати Диспансер надати доступ до інформації про стан його психічного здоров`я.
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначив, що відмова Комісії в наданні позивачу інформації щодо стану його психічного здоров`я з посиланням на статтю 26 Закону України від 22 лютого 2000 року № 1489-III «Про психіатричну допомогу» (далі - Закон № 1489-III) є необґрунтованою та протиправною, оскільки порушує передбачені частиною третьою статті 32 Конституції України та частиною першою статті 285 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) право позивача знайомитися, зокрема, в установах з відомостями про себе, а також право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров`я.
      Оскаржуване рішення Комісії, на переконання позивача, прийняте всупереч положенням частини шостої статті 16 Закону України від 1 червня 2010 року № 2297-VI «Про захист персональних даних» (далі - Закон № 2297-VI), які передбачають право суб`єкта таких даних на одержання будь-яких відомостей про себе у будь-кого суб`єкта відносин, пов`язаних з персональними даними.
      Черкаський окружний адміністративний суд ухвалою від 4 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки позов належить розглядати за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір у цій справі пов`язаний із захистом особистого немайнового права позивача та не є публічно-правовим, відтак справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені судові рішення щодо відмови у відкритті провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для розгляду.
      Незгода скаржника з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі мотивована тим, що спір у цій справі є спором фізичної особи з розпорядником публічної інформації - Диспансером щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності в частині доступу до публічної інформації, тому відповідно до пункту 7 частини першої статті 19 КАС має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Адміністративною справою є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС).
      Згідно з пунктами 1, 7 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження, а також у спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить.
      Згідно із частиною першою статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.
      За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Статтею 285 ЦК передбачено, що повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров`я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров`я.Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров`я або погіршити стан здоров`я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров`я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами (частини перша, третя зазначеної статті).
      За правилами частини шостої статті 16 Закону № 2297-VI суб`єкт персональних даних має право на одержання будь-яких відомостей про себе у будь-якого суб`єкта відносин, пов`язаних з персональними даними, крім випадків, установлених законом. Відмова у доступі до персональних даних допускається, якщо доступ до них заборонено згідно із законом (частина третя статті 17 зазначеного Закону).
      Відповідно до статті 6 Закону № 1489-III право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров`я особи та надання їй психіатричної допомоги має сама особа чи її законний представник.
      Статтею 26 зазначеного Закону встановлено таке:
      - лікар-психіатр зобов`язаний пояснити особі, якій надається психіатрична допомога, з урахуванням її психічного стану, у доступній формі інформацію про стан її психічного здоров`я, прогноз можливого розвитку захворювання, про застосування методів діагностики та лікування, альтернативні методи лікування, можливий ризик та побічні ефекти, умови, порядок і тривалість надання психіатричної допомоги, її права та передбачені цим Законом можливі обмеження цих прав при наданні психіатричної допомоги. Право на одержання зазначеної інформації щодо неповнолітнього віком до 14 років та особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, мають їх законні представники;
      - особа при наданні їй психіатричної допомоги або її законний представник має право на ознайомлення з історією хвороби та іншими документами, а також на отримання в письмовому вигляді будь-яких рішень щодо надання їй психіатричної допомоги відповідно до закону;
      - у випадках, коли повна інформація про стан психічного здоров`я особи може завдати шкоди її здоров`ю або призвести до безпосередньої небезпеки для інших осіб, лікар-психіатр або комісія лікарів-психіатрів можуть таку інформацію обмежити. У цьому разі лікар-психіатр або комісія лікарів-психіатрів інформує законного представника особи, враховуючи особисті інтереси особи, якій надається психіатрична допомога. Про надану інформацію або її обмеження робиться запис у медичній документації.
      Особи, яким надається психіатрична допомога, мають права і свободи громадян, передбачені Конституцією України та законами України. Обмеження їх прав і свобод допускається лише у випадках, передбачених Конституцією України, відповідно до законів України. Рішення про обмеження прав осіб, яким надається психіатрична допомога, фіксується у медичній документації із зазначенням строку його дії та може бути оскаржено до суду (частини перша, третя статті 25 Закону № 1489-III).
      Відповідно до статті 32 цього Законурішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права, свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги, здійсненні їх соціального захисту, наданні їм соціальних послуг або проходженні ними спеціального навчання, можуть бути оскаржені, за вибором таких громадян, до власника закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, спеціального навчального закладу або уповноваженого ними органу, або у порядку підлеглості до вищого органу чи посадової особи, або безпосередньо до суду.
      Зі змісту позовної заяви та доданих до неї матеріалів убачається, що спір у цій справі виник у зв`язку з незгодою ОСОБА_1 з обмеженням Комісією інформації щодо стану його психічного здоров`я на підставі на статті 26 Закону № 1489-III, у зв`язку з чим відповідач Диспансер відмовляє ОСОБА_1 у наданні цієї інформації.
      Правовідносини, пов`язані з наданням чи обмеженням доступу до інформації про стан психічного здоров`я фізичної особи врегульовано спеціальним законом, а саме Законом № 1489-III, який, зокрема, визначає і передумови для відмови у доступі до відповідної інформації, а також суб`єктів, які в ході надання психіатричної допомоги відповідно до своєї компетенції встановлюють наявність таких передумов.
      При цьому відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації», посиланням на який обґрунтовано касаційну скаргу, цей Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб`єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.
      Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи ОСОБА_1 про необхідність визначення юрисдикції цього спору як спору з розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності в частині доступу до публічної інформації із застосуванням пункту 7 частини першої статті 19 КАС, за яким такий спір має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
      З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що цей спір не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин, а носить приватноправовий характер, зокрема стосується захисту особистого немайнового права позивача, що виключає розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Доводи, викладені в касаційній скарзі таких висновків не спростовують.
      За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 , не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року - без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 рокузалишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна
      В. В. Пророк
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 88495568
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 522/3777/17
      Провадження № 14-651цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - Фонд) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Івент Менджмент Груп», ТзОВ «Бізнес Буд» про витребування майна
      за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Кравця Ю. І., Журавльова О. Г. і Комлевої О. С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 27 лютого 2017 року прокурор звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив :
      1.1. Витребувати на користь Фонду нерухоме майно - частини нежитлових приміщень, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: 1) з незаконного володіння ОСОБА_1 - 8/1000 (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м), 50/1000, 50/1000, 732/7000, 152/7000, 152/7000, 304/7000, 2/1000 (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м); 2) з незаконного володіння ОСОБА_2 - 549/7000, 152/7000, 152/7000, 152/7000 (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м), 115/1000 (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м); 3) з незаконного володіння ТзОВ «Бізнес Буд» - 154/1000 (літера «Б» - спальний корпус № 2 загальною площею 789,4 кв. м); 4) з незаконного володіння ТзОВ «Івент Менджмент Груп» - 147/1000 (літера «А» - лікувальний корпус № 1 загальною площею 712,8 кв. м), 136/1000 (літера «В» - їдально-харчовий блок загальною площею 661,7 кв. м).
      1.2. Визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для скасування реєстрації права власності на частини нежитлових приміщень: 1) ОСОБА_1 - на 8/1000 (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м), 50/1000, 50/1000, 732/7000, 152/7000, 152/7000, 304/7000, 2/1000 (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м); 2) ОСОБА_2 - на 549/7000, 152/7000, 152/7000, 152/7000 (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м), 115/1000 (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м); 3) ТзОВ «Бізнес Буд» - на 154/1000 (літера «Б» - спальний корпус № 2 загальною площею 789,4 кв. м); 4) ТзОВ «Івент Менджмент Груп» - на 136/1000 (літера «В» - їдально-харчовий блок загальною площею 661,7 кв. м), 147/1000 (літера «А» - лікувальний корпус № 1 загальною площею 712,8 кв. м).
      2. Мотивував позовну заяву так :
      2.1. 25 серпня 2005 року Господарський суд міста Києва постановив ухвалу, якою затвердив мирову угоду та припинив провадження у справі № 40/343-50/746 за позовом ТзОВ «Авіком» про зобов`язання Дочірнього підприємства «Санаторій ім. Чувиріна» Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі - ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця») виконати умови договору купівлі-продажу від 24 лютого 2005 року № 24/02-05 та про стягнення з Приватного підприємства (далі - ПП) «Сома» 4 343,90 грн.
      2.2. На підставі вказаної мирової угоди 22 грудня 2005 року Комунальне підприємство (далі - КП) «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» зареєструвало за ТзОВ «Авіком» право власності на нежитлові приміщення загальною площею 4 528,2 кв. м, що належали ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» та знаходилися за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: лікувальний корпус № 1 (літера «А»), спальний корпус № 2 (літера «Б»), їдально-харчовий блок (літера «В»), спальний корпус № 3 (літера «Г»), спальний корпус № 4 (літера «Г 1»), клуб з бібліотекою - корпус 5 (літера «Е»), прохідна (літера «Ж»), майстерня (літера «З»), вбиральня (літера «К») (далі разом - спірні приміщення), контейнерна (літера «И»).
      2.3. Згідно з витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно підставою для реєстрації права власності на спірні приміщення за ТзОВ «Авіком» була мирова угода, затверджена ухвалою Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року у справі № 40/343-50/746.
      2.4. 19 червня 2007 року на підставі договору купівлі-продажу ТзОВ «Авіком» продало ОСОБА_3 та ОСОБА_5 115/1000 частин спірних приміщень (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м).
      2.5. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» на підставі договору купівлі-продажу продало ОСОБА_6 і ОСОБА_7 152/1000 частини спірних приміщень (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м).
      2.6. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» уклало з ОСОБА_8 і ОСОБА_9 договір купівлі-продажу, предметом якого є 8/1000 частин спірних приміщень (літера «З» - прохідна загальною площею 37,9 кв. м).
      2.7. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» продало ОСОБА_10 2/1000 частини спірних приміщень (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м).
      2.8. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» уклало з ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 і ОСОБА_14 договір купівлі-продажу, предметом якого є 283/1000 частини спірних приміщень (літера «Г» - спальний корпус № 3, літера «Г 1» - спальний корпус № 4 загальною площею 1 017,4 кв. м).
      2.9. 8 серпня 2007 року ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 уклали з ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 і ОСОБА_21 договір купівлі-продажу, предметом якого є 183/1000 частини спірних приміщень.
      2.10. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_22 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.11. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_23 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.12. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_24 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.13. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_25 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.14. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_26 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.15. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_27 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.16. 27 травня 2009 року ОСОБА_18 , ОСОБА_16 , ОСОБА_15 та ОСОБА_17 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 732/7000 частини спірних приміщень.
      2.17. 27 травня 2009 року ОСОБА_21 , ОСОБА_20 і ОСОБА_19 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 549/7000 частин спірних приміщень.
      2.18. 28 травня 2009 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 8/1000 частин спірних приміщень (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м).
      2.19. 29 травня 2009 року ОСОБА_24 , ОСОБА_27 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 304/7000 частини спірних приміщень.
      2.20. 1 червня 2009 року ОСОБА_23 уклала договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.21. 1 червня 2009 року ОСОБА_25 уклав договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.22. 3 червня 2009 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.23. 3 червня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 115/1000 частин спірних приміщень.
      2.24. 4 червня 2009 року ОСОБА_11 і ОСОБА_14 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув у власність 50/1000 частин спірних приміщень.
      2.25. 4 червня 2009 року ОСОБА_12 та ОСОБА_13 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув у власність 50/1000 частин спірних приміщень.
      2.26. 11 червня 2009 року ОСОБА_26 уклала договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.27. 11 червня 2009 року ОСОБА_22 уклав договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень.
      2.28. 2 квітня 2010 року ТзОВ «Авіком» уклало договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 437/1000 частин спірних приміщень.
      2.29. 1 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 154/1000 частини спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Бізнес Буд», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 31 травня 2014 року ІН 22419653.
      2.30. 4 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 136/1000 частин спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі майна від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Івент Менджмент Груп», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 30 квітня 2014 року ІН 21148126.
      2.31. 4 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 147/1000 частин спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі майна від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Івент Менджмент Груп», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 30 квітня 2014 року ІН 21144298.
      2.32. 17 грудня 2010 року ОСОБА_10 уклав договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 2/1000 частини спірних приміщень (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м).
      2.33. 4 листопада 2014 року Господарський суд міста Києва постановив ухвалу у справі № 40/343-50/746, згідно з якою задовольнив заяву ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» від 13 липня 2006 року № 25 і подання Прокуратури міста Києва від 14 грудня 2006 року № 05/1-2504-06 про перегляд справи за нововиявленими обставинами, скасував ухвалу про затвердження мирової угоди від 25 серпня 2005 року, а 18 грудня 2014 року постановив ухвалу, якою залишив позовну заяву у справі № 40/343-50/746 без розгляду. Іншими словами, ухвала господарського суду, яка стала підставою для незаконного відчуження спірних приміщень у власність ТзОВ «Авіком», була скасована у судовому порядку.
      2.34. Державною власністю є майно, передане ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», і його не можна відчужувати без згоди власника, якого представляє Фонд (див. постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2014 рок у справі № 3-107гс14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 3-142гс14, від 4 листопада 2014 року у справі № 3-166гс14, від 18 листопада 2014 року у справах № 3-172гс14 та № 3-173гс14). Оскільки Фонд не приймав жодних рішень і не надавав дозволів на відчуження спірних приміщень у власність, останні вибули з володіння власника не з його волі іншим шляхом.
      2.35. Власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, та без визнання попередніх угод недійсними (див. постанову Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Тому є підстави для витребування спірних приміщень з незаконного володіння відповідачів, що також підвереджують висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15.
      2.36. Оскільки «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, у чому саме полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 17 жовтня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким позов задовольнив. Мотивував рішення тим, що відповідачі неправомірно набули право власності на спірні приміщення, а прокурор належно обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави в суді.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      4. 8 травня 2019 року Одеський апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року в частині задоволення позовних вимог прокурора до ТзОВ «Івент Менджмент Груп» та ТзОВ «Бізнес Буд» і закрив провадження щодо цих вимог. Рішення суду першої інстанції у частині вимог до відповідачів-фізичних осіб учасники справи не оскаржили.
      5. Мотивував постанову такими обставинами :
      5.1. Позовні вимоги до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки є спір між юридичними особами щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, а підстави набуття юридичними особами права власності на спірне майно також є різними.
      5.2. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що оскільки у цій справі, крім відповідачів-юридичних осіб, є два відповідачі-фізичні особи, то спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      5.3. Заявлені до юридичних і фізичних осіб вимоги прокурора в інтересах держави не є такими, що нерозривно пов`язані між собою, а від вирішення вимог до фізичних осіб не залежить вирішення вимог до юридичних осіб. Тому позовні вимоги прокурора до відповідачів-юридичних осіб і відповідачів-фізичних осіб не можна розглядати в одному провадженні. Вказане відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 5 червня 2019 року заступник прокурора Одеської області звернувся з касаційною скаргою. Просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року. Скаржиться на порушення апеляційним судом норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 18 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що заступник прокурора Одеської області оскаржує постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Заступник прокурора Одеської області мотивував касаційну скаргу так :
      8.1. Прокурор звернувся з позовом про витребування єдиного об`єкта нерухомості, розподіленого між відповідачами, й об`єднав у позові декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення та поданими доказами.
      8.2. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, слід розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17).
      8.3. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду за правилами цивільного судочинства спору з вказаними вимогами та таким суб`єктним складом, як у цій справі, тоді як Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позовних вимог, заявлених одночасно до фізичної та юридичної осіб.
      8.4. Суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб, оскільки спір у справі, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      8.5. Спірні приміщення складали єдиний майновий комплекс, які в цілому забезпечували функціонування санаторію. Вирішення спору щодо витребування однієї частини майна у фізичних осіб за правилами цивільного судочинства та щодо витребування іншої частини того ж об`єкта нерухомості в юридичних осіб за правилами господарського судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності судового розгляду, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій у різних провадженнях, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      8.6. Закривши провадження у справі про витребування частини спірних приміщень у юридичних осіб, суд апеляційної інстанції не врахував, що позовна давність за цими вимогами минула, що буде перешкодою для задоволення відповідного позову у господарському суді.
      9. 14 вересня 2019 року заступник прокурора Одеської області подав пояснення, в яких навів такі аргументи :
      9.1. Доводи відзиву ТзОВ «Бізнес Буд» щодо наявності підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб, є необґрунтованими з підстав, наведених у касаційній скарзі.
      9.2. Прокурор звернувся з позовною заявою після того, як встановив, що майно вибуло з володіння держави на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, а Фонд не вжив заходів щодо витребування цього майна з незаконного володіння.
      9.3. Незаконне вибуття спірних приміщень з володіння держави фактично позбавило її можливості володіти, користуватися та розпоряджатися цими об`єктами, а їх повернення державі становить суспільний публічний інтерес і за обставин справи вимагає представництва прокурором інтересів держави.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 15 серпня 2019 року ТзОВ «Івент Менджмент Груп» подало відзив на касаційну скаргу, який мотивувало так :
      10.1. Доводи прокурора щодо застосування до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17, є необґрунтованими, оскільки у вказаній справі були інші обставини, що вплинули на застосування норм матеріального та процесуального права.
      10.2. Апеляційний суд правильно вважав, що спір у частині вимог до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц, від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 2-1390/11 і від 25 квітня 2018 року у справі № 1522/18417/12-ц.
      10.3. Апеляційний суд не порушив принципів повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, оскільки вимоги, які заявлені до фізичних осіб, не є похідними від вимог, що заявлені до осіб юридичних. На майнові права останніх ніяк не вплине витребування майна у фізичних осіб. Більше того, позовні вимоги до фізичних і юридичних осіб є самостійними та стосуються окремих об`єктів нерухомості.
      11. 29 серпня 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, який мотивував так :
      11.1. Висновки апеляційного суду щодо наявності юрисдикції господарського суду в частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб, є обґрунтованими.
      11.2. Прокурор пропустив позовну давність, оскільки про неправомірне відчуження майна санаторію знав ще у лютому 2006 року, коли порушив кримінальне провадження стосовно посадових осіб ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».
      11.3. Вимоги прокурора про витребування у ОСОБА_2 належної йому частки спірних приміщень вже були предметом судового розгляду, і 10 серпня 2016 року у справі № 522/9482/15-ц Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні цих вимог. 8 грудня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким змінив рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року у мотивувальній частині, а в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Тобто, звернувшись з аналогічними вимогами у справі № 522/3777/17, прокурор зловжив процесуальними правами.
      11.4. Витребувавши у ОСОБА_2 нерухоме майно без будь-якої компенсації, держава незаконно втрутилася у його право власності, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що підтверджують висновки Європейського суду з прав людини, зроблені у відповідних рішеннях.
      12. 19 лютого 2020 року до суду надійшла заява ОСОБА_2 , відправлена 16 лютого 2020 року, «про неможливість залишення в силі рішення суду, яке знищує авторитет і престиж України». Цю заяву мотивував так :
      12.1. Рішення суду першої інстанції не є законним, оскільки у ньому наведені висновки, які не стосуються справи.
      12.2. Незважаючи на те, що ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи, суд першої інстанції поклав на нього обов`язок зі сплати судового збору у сумі 46 796,73 грн.
      12.3. Суд першої інстанції не залучив до участі у справі третіми особами попередніх власників спірних приміщень, а також розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які не були належно та завчасно повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
      13. 26 лютого 2020 року на електронну пошту Верховного Суду від імені представника ОСОБА_2 надійшло клопотання «про залучення загальновідомого доказу до матеріалів справи», а саме копії постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/9482/15-ц.
      14. 30 серпня 2019 року ТзОВ «Бізнес Буд» подало відзив на касаційну скаргу, який мотивувало так :
      14.1. Позовні вимоги до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки спір у частині тих вимог виник між юридичними особами, а підстави набуття права власності на спірні приміщення є різними.
      14.2. Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом, а розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності.
      14.3. У справі № 522/3777/17 у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави, а тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог.
      14.4. «У разі вирішення справи по суті безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави може бути підставою для скасування судового рішення, що набрало законної сили, лише у випадку, коли законних підстав для такого представництва очевидно не було, що свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України» (див. висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, сформульовані у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та в ухвалі від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17, а також висновки Верховного Суду у складу колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульовані в ухвалі від 7 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17 і від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17).
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції
      (1.1) Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді
      15. ТзОВ «Бізнес Буд» у відзиві на касаційну скаргу заперечило наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави у справі № 522/3777/17. З огляду на те, що вказаний аргумент може впливати на можливість розгляду касаційної скарги прокурора, Велика Палата Верховного Суду має цей аргумент розглянути.
      16. За змістом абзаців першого та другого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на час звернення з позовом, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
      17. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      18. Суд першої інстанції дослідив підстави для звернення прокурора з позовом і дійшов висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді. Рішення суду першої інстанції було оскаржене до апеляційного суду лише в частині задоволення позовних вимог прокурора до ТзОВ «Івент Менджмент Груп» і ТзОВ «Бізнес Буд». У частині задоволених вимог до відповідачів-фізичних осіб рішення суду першої інстанції учасники справи не оскаржили.
      19. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанцій прокурор обґрунтовував порушення інтересів держави, визначив орган, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, та вказав, у чому полягає бездіяльність зазначеного органу щодо захисту законних інтересів держави, а саме, що Фонд всупереч покладених на нього завдань щодо повернення у державну власність майна, яке вибуло з володіння держави з порушенням законодавства, не вжив заходи для усунення порушень, вказаних у позовній заяві. Тому немає підстав, які би унеможливлювали розгляд касаційної скарги.
      20. Явно необґрунтованими є доводи ТзОВ «Бізнес Буд» про необхідність застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, сформульовані у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та в ухвалі від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17, а також висновків Верховного Суду у складу колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованих в ухвалі від 7 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17 і від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, оскільки у вказаних справах були відмінні від справи № 522/3777/17 обставини, що впливають на застосування норм права:
      20.1. У справах № 806/1000/17 і № 924/1237/17 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що «у разі вирішення справи по суті безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави може бути підставою для скасування судового рішення, що набрало законної сили, лише у випадку, коли законних підстав для такого представництва очевидно не було, що свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України». Проте, Велика Палата Верховного Суду не ухвалює рішення щодо суті справи № 522/3777/17, а ТзОВ «Бізнес Буд» не навело доводів, що могли би підтвердити очевидну відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави у цій справі.
      20.2. У справі № 822/1169/17 прокурор не мав статусу позивача чи представника позивача, а подав апеляційну та касаційну скарги в інтересах відповідача - Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду повернув касаційну скаргу прокурора, вказавши, що останній не довів необхідність захисту інтересів держави, а також не обґрунтував підстави для звернення із касаційною скаргою від імені відповідача.
      20.3. У справі № 910/18283/17 прокурор, який не брав у ній участі, подав касаційну скаргу в інтересах держави. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу про повернення цієї скарги, оскільки прокурор не обґрунтував неналежність виконання повноважень Київською міською радою, яка, маючи статус третьої особи, теж подала касаційну скаргу.
      20.4. У справі № 918/323/17 прокурор звернувся в інтересах держави з позовною заявою до Управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Рівненської міської ради та Комунального Рівненського шляхово-експлуатаційного управління автомобільних доріг. Суд касаційної інстанції передав справу на новий розгляд зокрема тому, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили орган, уповноважений державою здійснювати функції захисту її інтересів у спірних відносинах.
      (1.2) Щодо юрисдикції суду
      21. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      22. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у вказаній редакції).
      23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      24. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      25. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      26. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України).
      27. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.
      28. Юридичною підставою для закриття апеляційним судом провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб став, зокрема, припис статті 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, відповідно до якого не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягали розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
      29. Заявлені у справі № 522/3777/17 позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння могли бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки ЦПК України та ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції треба враховувати також суб`єктний критерій.
      30. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не були віднесені спори щодо витребування майна, власником якого є фізична особа. Натомість ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      31. Тобто, ЦПК України у вказаній редакції не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб`єктним складом як у справі № 522/3777/17 за правилами цивільного судочинства. Тоді як ГПК України у відповідній редакції навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову прокурора про витребування майна одночасно у фізичних та юридичних осіб.
      32. Позов може бути заявлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 32 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою (частина друга статті 118 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      33. Прокурор звернувся до суду з позовом на захист інтересів держави про витребування у кінцевих набувачів - фізичних та юридичних осіб - спірних приміщень, які в цілому забезпечували функціонування санаторію. Крім того, обґрунтував позовні вимоги одними обставинами, пов`язаними з обраним способом захисту порушеного права власності, та єдиною підставою - скасуванням судового рішення (ухвали Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі № 40/343-50/746 за позовом ТзОВ «Авіком» про зобов`язання ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» виконати умови договору купівлі-продажу від 24 лютого 2005 року № 24/02-05 і про стягнення з ПП «Сома» 4 343,90 грн), на підставі якого спірні приміщення вибули з володіння держави та 22 грудня 2005 року були зареєстровані за ТзОВ «Авіком».
      34. Суд апеляційної інстанції вказав, що вимоги, заявлені до юридичних та фізичних осіб, не є такими, що нерозривно пов`язані між собою, а від вирішення вимог до фізичних осіб не залежить вирішення вимог до осіб юридичних. Аналогічні доводи у відзиві на касаційну скаргу навело ТзОВ «Івент Менджмент Груп».ТзОВ «Бізнес Буд» у відзиві на касаційну скаргу теж підтримало висновок апеляційного суду щодо наявності юрисдикції господарського суду у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб.
      35. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги доводи касаційної скарги, згідно з якими всі спірні приміщення були призначені для функціонування санаторію та ним використовувалися. Подальше відчуження спірних приміщень на користь відповідачів не впливає на приналежність цих приміщень до майна санаторію на час їхнього набуття ТзОВ «Авіком» на підставі ухвали Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі № 40/343-50/746. Відмінність підстав набуття юридичними особами-відповідачами прав на спірні приміщення (частини нежитлових приміщень санаторію) від підстав набуття таких прав фізичними особами-відповідачами за обставин справи № 522/3777/17 не підтверджує наявність юрисдикції господарського суду у частині вимог до юридичних осіб, як про це помилково зазначив суд апеляційної інстанції в оскарженому рішенні.
      36. Предметом доказування у цій справі є факти, які підтверджують правомірність вимог про витребування власником спірних приміщень з чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують: суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно; незаконність вибуття останнього з володіння позивача; відсутність у відповідачів юридичних підстав для збереження володіння таким майном; наявність витребуваного майна в натурі у незаконному володінні відповідачів. Зазначені обставини треба встановити щодо всіх відповідачів, від яких позивач витребовує спірні приміщення. Тому доцільним є розгляд і вирішення спору в межах одного провадження.
      37. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що ефективний судовий захист інтересів держави буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи за правилами цивільного судочинства. Такий розгляд відповідає принципу юридичної визначеності, оскільки не допускає роз`єднання позовних вимог про витребування спірних приміщень, що є складовими майна санаторію, залежно від суб`єктного складу учасників спору, а також вплине, зокрема, на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. Вказане спростовує висновки суду апеляційної інстанції, а також доводи відзивів на касаційну скаргу про наявність підстав для закриття провадження у справі у частині позовних вимог до юридичних осіб.
      38. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до юридичних осіб, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до фізичних осіб, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      39. З огляду на зміст сформульованого у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц висновку Великої Палати Верховного Суду, який застосував суд апеляційної інстанції, цей висновок не міг слугувати підставою для закриття провадження у справі № 522/3777/17 у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб. З аналогічних міркувань явно необґрунтованими є доводи ТзОВ «Івент Менджмент Груп» про те, що у разі застосування до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 2-1390/11 і від 25 квітня 2018 року у справі № 1522/18417/12-ц, існують підстави для закриття провадження у справі № 522/3777/17 у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб.
      (1.3) Щодо інших доводів учасників справи
      40. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
      41. Оскільки заступник прокурора Одеської області звернувся з касаційною скаргою 5 червня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає постанову апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      42. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частини друга та п`ята статті 174 ЦПК України).
      43. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених ЦПК України у зазначеній редакції (стаття 126). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України).
      44. 23 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження та роз`яснив учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу у 10-денний строк з дня отримання цієї ухвали.
      45. ТзОВ «Івент Менджмент Груп» подало відзив на касаційну скаргу 15 серпня 2019 року, обґрунтувавши отримання 5 серпня 2019 року ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 липня 2019 року. Згідно з матеріалами справи ТзОВ «Бізнес Буд» не отримало зазначену ухвалу (т. 3, а. с. 54) та подало відзив на касаційну скаргу 30 серпня 2019 року, заявивши про поважність причин пропуску строку на подання цього відзиву та про поновлення такого строку. Натомість ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу 29 серпня 2019 року, а поновити строк на його подання не просив. Тому Велика Палата Верховного Суду залишає без розгляду відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, а також його заяву від 16 лютого 2020 року «про неможливість залишення в силі рішення суду, яке знищує авторитет і престиж України», в якій викладені додаткові до вказаного відзиву пояснення, на подання яких суд дозволу не надавав.
      46. Крім того, рішення суду першої інстанції ТзОВ «Івент Менджмент Груп» і ТзОВ «Бізнес Буд» оскаржили до апеляційного суду лише в частині вимог до юридичних осіб. Але суд апеляційної інстанції рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року взагалі не переглядав, закривши провадження у справі за вимогами до зазначених юридичних осіб. Підстави для перегляду рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог до фізичних осіб відсутні. Оскільки предметом касаційного перегляду є постанова апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині вимог до відповідачів-юридичних осіб, а рішення суду першої інстанції не є предметом такого перегляду та не було предметом перегляду в апеляційному суді, доводи ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції нібито неналежно повідомив його і ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду справи не можуть впливати на висновки Великої Палати Верховного Суду. ОСОБА_2 не подавав ні апеляційну, ні касаційну скаргу та згідно з матеріалами справи не має повноважень представляти інтереси ОСОБА_1 , який теж судові рішення в апеляційному та касаційному порядку не оскаржив.
      47. Оскільки заступник прокурора Одеської області у поясненнях від 14 вересня 2019 року навів додаткові доводи щодо відсутності підстав для закриття провадження у справі за межами строку на касаційне оскарження, такі пояснення Велика Палата Верховного Суду теж залишає без розгляду.
      48. Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником (частина друга статті 183 ЦПК України). Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника) (абзац перший частини восьмої статті 43 ЦПК України). Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог, зокрема, частини другої статті 183 ЦПК України, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта вказаної статті).
      49. Згідно з довідкою відділу опрацювання документів управління забезпечення автоматизованого документообігу Великої Палати Верховного Суду клопотання «про залучення загальновідомого доказу до матеріалів справи», надіслане 26 лютого 2020 року на електронну пошту Верховного Суду від імені представника ОСОБА_2 , не було скріплене електронним цифровим підписом. Тому Велика Палата Верховного Суду повертає це клопотання заявникові без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      50. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги має право скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України).
      51. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).
      52. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
      53. Враховуючи надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає що, закривши провадження у справі у частині вимог до відповідачів-юридичних осіб, цей суд порушив норми процесуального права. Тому постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року слід скасувати, а справу передати до цього суду для продовження розгляду у відповідній частині.
      (2.2) Щодо судових витрат
      54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 88495566
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      25 березня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 641/8857/17
      Провадження № 14-514 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року у складі судді Курганникової О. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів Бровченко І. О., Бурлака І. В., Колтунова А. І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними, відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями і бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив суд визнати незаконним притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України (далі - КК України) у зв`язку із закриттям провадження та ухваленням вироку щодо ОСОБА_2 за той злочин, у якому прокуратура обвинувачувала ОСОБА_1 , та стягнути за рахунок державного бюджету на його користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн.
      1.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прокуратурою Комінтернівського району міста Харкова 28 лютого 2006 року щодо ОСОБА_1 була відкрита кримінальна справа № 22060055-д.4 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частинною третьою статті 212 КК України, та об`єднана разом із матеріалами кримінальної справи № 22060055.
      1.2. Постановою прокурора прокуратури міста Харкова матеріали кримінальної справи № 22060055 були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12012220540000584 за ознаками кримінального правопорушення, вчиненого ОСОБА_1 , передбаченого частиною першою статті 175, частиною першої статті 190 КК України.
      1.3. 30 липня 2008 року ОСОБА_1 було вручено постанову про притягнення його як обвинуваченого за частиною другою статті 175 КК України, частини другої статті 364 та частини третьої статті 212 КК України.
      1.4. Матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012220540000584 за частиною першою статті 190 КК України виділено в окреме провадження № 12014220010000134.
      1.5. 02 червня 2014 року кримінальне провадження № 12014220010000134 було об`єднано в одне провадження разом із провадженням № 12012220540000592.
      1.6. Постановою прокурора прокуратури міста Харкова від 10 жовтня 2016 року з матеріалів кримінального провадження № 12012220540000592 було виділено окреме провадження № 120016220540002368 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 212 КК України.
      1.7. Постановою старшого слідчого другого відділу розслідування кримінального провадження слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області від 24 листопада 2017 року кримінальне провадження № 120016220540002368 було закрите у зв`язку з відсутністю в діях службових осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-американське підприємство «Веда - Холдинг» (далі - ТОВ «СП «Веда - Холдинг»), зокрема і ОСОБА_1 , складу кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 212, статті 219 КК України.
      1.8. У кримінальному провадженні № 12016220540002368 установлено, що ОСОБА_2 , перебуваючи на посаді генерального директора ТОВ «СП «Веда - Холдинг», вчинив умисне ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах. За вказаним фактом було зареєстровано кримінальне провадження, яке виділено в окреме провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, яке направлено до суду для розгляду по суті. Згідно з вироком Комінтернівського районного суду міста Харкова від 11 вересня 2017 року ОСОБА_2 звільнений від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності.
      1.9. Отже, дії прокуратури Комінтернівського району міста Харкова, правонаступником якої внаслідок реформи стала Харківська місцева прокуратура № 5, щодо обвинувачення ОСОБА_1 у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України є незаконними.
      1.10. Спричинення моральної шкоди та її розмір ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що під слідством за обвинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, він перебував з 30 липня 2008 року по 24 серпня 2011 року. Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. З огляну на це та враховуючи суттєві зміни в життєвих та виробничих стосунках, які ОСОБА_1 зазнав, перебуваючи під слідством, просив стягнути на його користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2. РішеннямКомінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року в задоволені позову відмовлено в повному обсязі.
      3. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прийняття слідчим або прокурором процесуального рішення у кримінальному провадженні, яке в подальшому скасовується компетентною особою у встановленому законом порядку, саме по собі не зумовлює настання відповідальності з боку вказаних суб`єктів. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області оцінюється судом лише як незгода з процесуальними рішеннями, прийнятими в межах вищевказаних кримінальних проваджень, та ґрунтується на його особистих висновках і не підтверджується належними доказами. Таким чином, позивач не довів наявності передбачених законом підстав для відшкодування моральної шкоди.
      4. Постановою Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково.
      5. Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року змінене. Закрите провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними. В іншій частині рішення залишене без змін.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги в частині визнання дій незаконними не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спеціальний порядок розгляду скарг, які позивач заявив за правилами цивільного судочинства, визначає кримінальний процесуальний закон, зокрема глава 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Крім цього, закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати.
      7. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди суд апеляційної інстанції зазначив, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року (№ 641/6086/16-ц), встановлено, що вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з підстав пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, зокрема, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України вже розглядалась.
      8. Також ОСОБА_1 не довів, яким чином проведення слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 йому були заподіяні моральні страждання.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      9. У червні 2019 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
      Узагальнені доводи касаційної скарги
      10. Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України в частині визнання дій незаконними не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в даному випадку підлягають застосуванню приписи частин першої та сьомої статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
      11. Також, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року (№ 641/6086/16-ц), вже розглядалася вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з підстав пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, зокрема, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України спростовуються, постановою Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2018 року (№ 641/8857/17), якою встановлено різні підстави позовних вимог ОСОБА_1 в цивільних справах № 641/6086/16-ц та № 641/8857/17.
      Позиція інших учасників справи
      12. У липні 2019 року від прокуратури Харківської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій та зазначаючи, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      13. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі.
      13.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційногоцивільного суду ухвалою від 04 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України ( далі - ЦПК України), відповідно до якої справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      13.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2019 року справа прийнятодо розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      14. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      15. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      16. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      17. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      18. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      19. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      20. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      21. Звернувшись до суду, ОСОБА_1 у своєму позові просив визнати незаконним притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 212 КК України у зв`язку із закриттям провадження та ухваленням вироку відносно ОСОБА_2 за той злочин, у якому прокуратура обвинувачувала його, та стягнути за рахунок державного бюджету на свою користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн.
      22. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 Кримінального процесуального кодексу України).
      23. Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України).
      24. Згідно із частиною першою статті 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
      25. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях визначає глава 26 КПК України.
      26. Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора, що можуть бути оскаржені слідчому судді на етапі досудового провадження, визначений у частині першій статті 303 КПК України. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу (частина друга статті 303 КПК України).
      27. Тобто кримінальний процесуальний закон визначає спеціальний порядок розгляду скарг, які позивач заявив за правилами цивільного судочинства.
      28. Вимоги про визнання незаконними дій органів досудового розслідування у кримінальних провадженнях мають вирішуватися за правилами КПК України.
      29. При цьому закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати.
      30. Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4 цс 19).
      31. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції щодо закриття провадження у справі в частині визнання дій про притягнення позивача до кримінальної відповідальності незаконними є законною та обґрунтованою.
      32. Щодо відшкодування моральної шкоди Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      33. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      34. Частинами першою, другою та сьомою статті 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      35. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема, внаслідок, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
      36. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті першої Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»).
      37. Статтею другою Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадках, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
      38. Згідно з пунктом 5 статті 3 цього ж Закону у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
      39. Положеннями статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» встановлено, що відшкодування моральної шкоди, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
      40. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, установлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»).
      41. Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме статті 1176 ЦК України та Закону.
      42. Оскільки Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не містить чітких вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      43. Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      44. У цій справі, обґрунтовуючи свої вимоги щодо відшкодування моральної шкоди та розмір такої шкоди, ОСОБА_1 зазначив, що з 26 січня 2007 року по 19 листопада 2012 року (п`ять років і десять місяців) перебуваючи під слідством та судом, він безперервно перебував під підпискою про невиїзд з міста Харкова (кримінальна справа № 22060055).
      45. Зокрема, з 30 липня 2008 року по 24 серпня 2011 року (37 місяців) за обвинуваченням у злочині, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України.
      46. З огляду на це просив стягнути на свою користь 118 400,00 грн на підставі частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (як відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом).
      47. Однак під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом, у якому просив стягнути на свою користь за рахунок коштів Державного бюджету України 4 777 151,00 грн як відшкодування моральної шкоди за незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності та пред`явлення обвинувачення у злочинах, передбачених частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України у кримінальній справі № 22060055 (№ 641/6086/16-ц).
      48. Позов був обґрунтований тим, що незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності та пред`явленням обвинувачення у злочинах, передбачених частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України, триманням його під підпискою про невиїзд з міста Харкова упродовж п`яти років і десяти місяців були повністю паралізовані всі можливі життєві зв`язки, були утруднені спілкування і стосунки з оточуючими людьми, він не мав можливості нормально працювати, не зміг реалізувати своє конституційне право бути обраним. Крім того, у зв`язку з перебуванням під слідством і судом його стан здоров`я став близьким до критичного.
      49. Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року, у цивільній справі № 641/6086/16-ц було частково задоволено позов ОСОБА_1 про відшкодування йому моральної шкоди та стягнуто на його користь 10 000,00 грн моральної шкоди.
      50. Отже ОСОБА_1 реалізував своє законне право на відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, яка передбачена частиною третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
      51. Частиною п`ятою статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
      52. Чинним законодавством і, зокрема, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачене багаторазове відшкодування моральної шкоди за незаконне притягненням особи до кримінальної відповідальності.
      53. Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно спричинення йому моральної шкоди діями органів досудового розслідування та процесуального керівництва, які виражалися у приховуванні протягом 2006-2016 років злочинів ОСОБА_2 спробами спростування показань та доказів ОСОБА_1 щодо злочинів, скоєних ОСОБА_2 , а також вимушених змін у життєвих та виробничих стосунках, які ОСОБА_1 зазнав унаслідок притягнення його замість ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності та пред`явлення йому замість ОСОБА_2 позову про відшкодування шкоди у розмірі 1 777 151,00 грн, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      54. Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
      55. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
      56. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).
      57. З позовної заяви та матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , висловлюючі свої доводи щодо відшкодування йому моральної шкоди, завданої протиправними діями органів досудового розслідування та процесуального керівництва, які він оцінив у 131 600,00 грн (250 000,00 грн - 118 400,00 грн = 131 600,00 грн), належним чином не обґрунтував та не довів жодними належними та допустимими доказами фактів заподіяння йому такої шкоди, протиправності дій відповідачів, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням відповідачів та виною останніх в її заподіянні, а також не зазначив чим він керувався при розрахунку завданої йому моральної шкоди.
      58. ОСОБА_1 не вказав та не довів будь-якими доказами, яким чином проведення слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 йому були заподіяні моральні страждання.
      59. Також позивач не вказав, яких саме вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках він зазнав та яким чином це пов`язано із проведенням слідчих чи інших дій органів досудового розслідування щодо ОСОБА_2
      60. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач належним чином не обґрунтував та не довів належними та допустимими доказами протиправності дій працівників прокуратури Харківської області щодо нього. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області відносно нього також не доведені жодними належними доказами. Разом із цим ОСОБА_1 не зазначив, чим він керувався при розрахунку суми моральної шкоди, завданої йому такими діями.
      61. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
      62. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).
      63. Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161 гс 18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (постанова № 14-316 цс 19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14?447 цс 19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
      64. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515 цс 19) (пункт 44)).
      65. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      66. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      67. Ураховуючи вищевикладене й те, що доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на їх законність та обґрунтованість не впливають, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      68. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року та рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року у незміненій частині залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      Н. О. Антонюк
      /підпис/
      О. Р. Кібенко
      /підпис/
      С. В. Бакуліна
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      Н. П. Лященко
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      О. М. Ситнік
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      О. С. Ткачук
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. Ю. Уркевич
      /підпис/
      /підпис/
      О. Г. Яновська
      /підпис/
      /підпис/
      Джерело: ЄДРСР 88570901
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      04 березня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 299/451/19
      Провадження № 14-725цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Пророка В.В., Ситнік О.М.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Закарпатгаз» до ОСОБА_1 про стягнення вартості донарахованого об`єму природного газу, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Закарпатгаз» на ухвалу Виноградівського районного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року, постановлену суддею Надопта А.А., та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2019 року, ухвалену у складі суддів Кожух О.А., Кондора Р.Ю., Фазикош Г.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У лютому 2019 року Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Закарпатгаз» (далі - ПАТ «Закарпатгаз») звернулося до суду із позовом, посилаючись на те, що до приміщення по АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , здійснювалося постачання природного газу. При цьому за результатами експертизи лічильника природного газу, проведеної 23 серпня 2018 року, встановлено непридатність цього лічильника до експлуатації через несанкціоноване втручання. На підставі цього оператором ПАТ «Закарпатгаз» перераховано об`єм спожитого газу за номінальною потужністю газового обладнання споживача за 12 місяців з 09 липня 2017 року по 08 липня 2018 року.
      2. Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача вартість донарахованого об`єму спожитого природного газу у розмірі 198 435 грн 52 коп.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Ухвалою Виноградівського районного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року, залишеною без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2019 року, відмовлено ПАТ «Закарпатгаз» у відкритті провадження у справі з посиланням на те, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      4. Суд першої інстанції виходив із того, що відповідач є суб`єктом підприємницької діяльності, відтак спір між сторонами повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.
      5. Апеляційний суд також послався на те, що природний газ використовувався відповідачем для підприємницької діяльності, оскільки подавався до приміщення магазину.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У серпні 2019 року ПАТ «Закарпатгаз» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати вищевказані судові рішення і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      7. Касаційна скарга мотивована тим, що даний позов повинен розглядатись в порядку цивільного, а не господарського судочинства, оскільки ОСОБА_1 не є суб`єктом господарювання, заборгованість за нею виникла не за період здійснення підприємницької діяльності, відтак, на думку заявника, дана заборгованість не пов`язана із здійсненням нею підприємницької діяльності.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      8. 24 вересня 2019 року Верховний Суд відкрив провадження у справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.
      9. 25 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду.
      10. 04 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. Відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      12. 18 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      13. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      14. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      15. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      16. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      17. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства.
      18. При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій.
      19. Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      20. Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України (далі - ГК України) громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      21. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України).
      22. З аналізу вказаних норм права убачається, що фізичні особи, які на час пред`явлення до них позову не є підприємцями, можуть бути відповідачами в господарському суді. Припинення підприємницької діяльності однієї із сторін до звернення з позовом до суду не є перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства, але лише в тому випадку, якщо спірні правовідносини виникли за наслідком її господарської діяльності.
      23. Пред`являючи позов, ПАТ «Закарпатгаз» посилалося на те, що ОСОБА_1 приєдналася до умов договору розподілу природного газу і цей газ подавався до приміщення по АДРЕСА_1 . За фактом перевірки лічильника газу, проведеної оператором позивача, встановлено непридатність цього лічильника до експлуатації через несанкціоноване втручання, на підставі чого відповідачеві пред`явлено вимогу оплатити донарахований об`єм природного газу, яка залишена останнім без виконання.
      24. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач є суб`єктом підприємницької діяльності, про що зазначено в акті про демонтаж лічильника газу від 09 липня 2018 року, акті про порушення від 20 серпня 2018 року та акті експертизи лічильника газу від 23 серпня 2018 року. Відтак, районний суд вважав, що за суб`єктним складом справа має розглядатися в порядку господарського судочинства.
      25. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим, оскільки суд не встановив приєднання ОСОБА_1 до умов договору розподілу природного газу як суб`єктом підприємницької діяльності.
      26. Крім того, суд першої інстанції послався на роз`яснення норм процесуального права, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», не врахувавши при цьому, що з 15 грудня 2017 року до ГПК України та ЦПК України були внесені зміни, які, зокрема, стосувалися визначення юрисдикційної приналежності справ.
      27. Залишаючи без змін ухвалу районного суду, апеляційний суд виходив із того, що картка фактичного споживання природного газу зареєстрована за ФОП ОСОБА_1 , акт обстеження газовикористовуючого обладнання та приладів обліку підприємств-споживачів природного газу складено у присутності ФОП ОСОБА_1 , акт про демонтаж лічильника було складено щодо ФОП ОСОБА_1 , інформація про засідання комісії щодо несанкціонованого втручання до лічильника направлялась ФОП ОСОБА_1 , акт-розрахунок необлікованого об`єму та обсягу природного газу від 13 листопада 2018 року було складено щодо споживача - ФОП ОСОБА_1 ; вимога про компенсацію вартості необлікованого (донарахованого) об`єму природного газу була надіслана ФОП ОСОБА_1
      28. З огляду на зазначені документи, апеляційний суд вважав доведеним, що споживачем природного газу є ФОП ОСОБА_1 і припинення її підприємницької діяльності з 19 травня 2014 року не змінює її статусу як суб`єкта підприємницької діяльності у спірних правовідносинах.
      29. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із такими твердженнями апеляційного суду, оскільки спірні правовідносини виникли за період, коли ОСОБА_1 не була суб`єктом підприємницької діяльності. При цьому апеляційний суд не встановив здійснення нею у зазначений період підприємницької діяльності у приміщенні магазину, до якого здійснювалося постачання природного газу.
      30. Отже, висновок судів про приналежність спору між сторонами до господарської юрисдикції є помилковим.
      31. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги ПАТ «Закарпатгаз», скасування ухвали Виноградівського районного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року і постанови Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2019 року та направлення справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      32. Згідно з ч. 6 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Щодо судових витрат
      33. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      34. Оскільки справа передана до суду першої інстанції для вирішення процесуального питання на стадії відкриття провадження у справі, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись ст. ст. 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Закарпатгаз» задовольнити.
      Ухвалу Виноградівського районного суду Закарпатської області від 18 лютого 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2019 року скасувати, справу направити до Виноградівського районного суду Закарпатської області для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.С. Золотніков
      Т .О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      Джерело: ЄДРСР 88376290
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      04 березня 2020 року
      м. Київ
      справа № 682/3112/18
      провадження № 14-580цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Пророка В.В., Ситнік О.М.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і постанови державного виконавця та виконуючого обов`язки начальника Славутського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області, заінтересована особа - ОСОБА_2 , за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року, постановлену Шевчуком В.В., ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року, прийняті у складі суддів Талалай О.І., Корніюк А.П., П`єнти І.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування скарги
      1. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою про визнання протиправними та скасування постанов державного виконавця Славутського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області (далі - державний виконавець, ДВС) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та про накладення на нього штрафу за невиконання рішення суду, а також визнання незаконними дій в.о. начальника ДВС щодо визначення суми заборгованості по сплаті аліментів.
      2. Скарга мотивована тим, що він сплачував аліменти належним чином, проте це не було враховано при визначенні розміру заборгованості зі сплати аліментів. Крім того, при визначенні розміру заборгованості зі сплати аліментів в.о. начальника ДВС виходив із невірного розміру відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Також заявник посилався на те, що неврахування державним виконавцем фактичної сплати аліментів та невірного визначення суми заборгованості зі сплати аліментів стало підставою для необґрунтованого обмеження його у праві виїзду за межі України.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Ухвалою Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
      4. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що державний виконавець не знав та не міг знати про сплату боржником аліментів на користь стягувача, тому дії державного виконавця щодо визначення розміру заборгованості та винесення постанов про встановлення для боржника тимчасових обмежень відповідали вимогам Закону України «Про виконавче провадження» і підстав для їх скасування немає.
      5. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року в частині оскарження дій щодо визначення суми заборгованості за та постанов про встановлення тимчасових обмежень залишено без змін.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що постанови державного виконавця про встановлення для боржника тимчасових обмежень прийняті 16 березня 2018 року, проте квитанції про сплату аліментів ОСОБА_1 пред`явив державному виконавцю лише у вересні 2018 року. Тобто у державного виконавця станом на момент прийняття оскаржених постанов не було відомостей про сплату останнім аліментів, відтак, ці постанови не можуть бути скасовані як незаконні.
      7. Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року в частині оскарження постанови державного виконавця про накладення штрафу скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      8. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що постанова про накладення на боржника штрафу підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства та не може бути предметом перегляду в порядку ЦПК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року, ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та ухвалити нове рішення про задоволення його скарги.
      10. Касаційна скарга мотивована тим, що постанову про накладення на боржника штрафу державний виконавець прийняв у межах примусового виконання рішення суду у цивільній справі, тому і її оскарження повинно відбуватися у порядку цивільного судочинства. Крім того, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням суду із нього стягнули аліменти у розмірі 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, проте розрахунок в.о. начальника ДВС проведено із застосуванням 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, що призвело до збільшення розміру заборгованості зі сплати аліментів.
      Позиція Верховного Суду
      11. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
      12. Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
      13. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      14. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
      15. Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
      16. Згідно зі статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, що діє на момент звернення скаржника до суду) (далі - Закон № 1404-VІІІ») виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      17. Відповідно до частини другої статті 63 Закону № 1404-VІІІ у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
      18. Судами встановлено, що постановою державного виконавця від 16 березня 2018 року на ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 9 433 грн 50 коп. у зв`язку з несплатою останнім аліментів на суму 18 876 грн.
      19. За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
      20. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      21. Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      22. Частиною 2 ст. 74 Закону № 1404-VІІІ передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      23. З урахуванням вищенаведеного колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
      24. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), і підстав для відступлення від неї не вбачається.
      25. Враховуючи викладене вище, скарга ОСОБА_1 на постанову державного виконавця про накладення на нього штрафу не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися адміністративним судом. Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      26. За правилами частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      27. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року задоволенню не підлягає, а зазначену ухвалу слід залишити без змін.
      28. Щодо розрахунку заборгованості зі сплати аліментів та винесення державним виконавцем постанов про накладення на боржника тимчасових обмежень Велика Палата Верховного суду зазначає наступне.
      29. Судами встановлено, що в провадженні Славутського міськрайонного ВДВС ГТУЮ в Хмельницькій області перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 21 вересня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на утримання неповнолітнього сина в розмірі 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.
      30. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» від 17 травня 2017 року № 2037-VIII частину другу статті 182 Сімейного кодексу України (далі - СК України) викладено в новій редакції, відповідно до якої розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
      31. Частиною першою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час винесення державним виконавцем постанов) порядок стягнення аліментів визначається законом.
      32. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
      33. Згідно частини другої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
      34. У частині першій статті 192 СК України передбачено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
      35. У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження. Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).
      36. Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).
      37. Аналіз змісту статті 192 СК України свідчить, що зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України.
      38. Згідно статті 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
      39. Аналіз статті 8 СК України та частини першої статті 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин.
      40. У частинах першій, другій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
      41. Усталеним є розуміння юридичних фактів як певних фактів реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.
      42. У частині третій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
      43. Зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України, але є підставою для зміни мінімального розміру аліментів, зазначених у виконавчому листі у процедурі виконання та стягнення аліментів, та враховується під час визначення суми аліментів або заборгованості.
      44. Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.
      45. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що державний виконавець, розраховуючи заборгованість по аліментам, правильно виходив із мінімально граничного розміру аліментів на рівні 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
      46. Відповідно до частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, державний виконавець виносить вмотивовані постанов: про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
      47. Судами встановлено, що у боржника наявна заборгованість зі сплати аліментів, на підставі чого державний виконавець правомірно виніс постанови про встановлення тимчасових обмежень.
      48. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 в частині встановлення йому тимчасових обмежень, визначених частиною дев`ятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
      49. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року (у незміненій апеляційним судом частині), ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року слід залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      50. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року залишити без задоволення.
      Ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року (у незміненій апеляційним судом частині), ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року залишити без змін.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.С. Золотніков
      Т .О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      Джерело: ЄДРСР 88376289