Другий сенат КСУ розгляне справу щодо держреєстрації речових прав на нерухоме майно
-
Пользователи
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
04 лютого 2020 року
м. Київ
Справа № 910/7781/19
Провадження № 12-150гс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Уркевича В. Ю.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу № 910/7781/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Колорит АГРОС» до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), треті особи: ТОВ «Правнича компанія «Справа» (далі - ТОВ «ПК «Справа»), державний реєстратор Чечельницької селищної ради Чечельницького району Вінницької області Фаренюк Сергій Анатолійович, державний реєстратор Могилів-Подільської районної державної адміністрації Вінницької області Анцут Олександр Анатолійович, державний реєстратор Могилів-Подільської районної державної адміністрації Вінницької області Таваліка Ольга Миколаївна, державний реєстратор Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Богач Олег Васильович, державний реєстратор Комунального підприємства «Архітектурне планувально-проектне бюро» Шаблевський Віталій Іванович, державний реєстратор Вінницької районної державної нотаріальної контори Каблучко Юлія Володимирівна, про визнання незаконним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ТОВ «ПК «Справа» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 липня 2019 року (головуючий суддя Агрикова О. В., судді Хрипун О. О., Скрипка І. М.),
УСТАНОВИЛА:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
1. У червні 2019 року ТОВ «Колорит АГРОС» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України про:
1.1 Визнання незаконним та скасування наказу Мін`юсту від 08 січня 2019 року № 33/5 «Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень» (далі - наказ Мін`юсту);
1.2 Зобов`язання Мін`юсту поновити реєстраційні дії, які скасовані наказом Мін`юсту.
2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, оспорюючи наказ Мін`юсту, позивач намагається відновити своє право оренди земельної ділянки шляхом пред`явлення позову до суб`єкта владних повноважень, який від імені держави здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, з огляду на що позивач вважає, що ця справа, з урахуванням суб`єктного складу сторін, підсудна господарському суду.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
3. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18 червня 2019 року ТОВ «Колорит АГРОС» у відкритті провадження у справі відмовлено.
4. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що цей спір є публічно-правовим і за суб`єктним складом сторін, а також предметною ознакою не може розглядатись у порядку господарського судочинства, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
5. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 24 липня 2019 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 18 червня 2019 року скасовано, а справу направлено до місцевого господарського суду для подальшого розгляду.
6. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження наказу Мін`юсту безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з особою, яка не заперечує законність дій державного реєстратора з реєстрації за нею права власності на це нерухоме майно. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб`єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства. При вирішенні цього спору суд апеляційної інстанції послався на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 червня 2019 року у справі № 924/478/18.
Короткий зміст касаційної скарги
7. У серпні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ «ПК «Справа» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 липня 2019 року у цій справі, у якій воно просило постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
8. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «ПК «Справа», витребував справу № 910/7781/19 з Господарського суду міста Києва та передав цю справу разом із касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
9. Оскільки ТОВ «ПК «Справа» оскаржує постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 липня 2019 року у цій справі з підстав порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції, ухвалою від 18 вересня 2019 року цю справу прийнято та призначено до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
10. ТОВ «ПК «Справа» у своїй касаційній скарзі вказує, що спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права власності, а не підстав набуття такого права, та не є спором про право, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства з огляду на те, що спір виник внаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно-правовий характер.
11. Крім того, скаржник зазначає, що спір про визнання незаконним та скасування наказу Мін`юсту за наслідками розгляду скарг на дії державних реєстраторів підлягає розгляду виключно в межах адміністративного судочинства.
12. Також, посилаючись на правовий висновок, викладений у раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17 (провадження № 12-39гс18), скаржник зазначає, що цей спір відноситься до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спір у цій справі стосується виключно проведення реєстрації права власності, а не підстав набуття такого права, та виник внаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно-правовий характер.
Позиція позивача
13. У своєму відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Колорит АГРОС» зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача щодо права на спірну земельну ділянку, яке підлягає державній реєстрації.
14. Крім того, позивач вказує, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав ТОВ «Колорит АГРОС» на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр). Позивач зазначає, що зазначена правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16 (провадження № 11-202апп18) та від 18 квітня 2018 року у справі № 804/1001/16 (провадження № 11-289апп18).
15. ТОВ «Колорит АГРОС» просило залишити касаційну скаргу ТОВ «ПК «Справа» без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
16. Інші учасники справи письмово своєї позиції стосовно касаційної скарги ТОВ «ПК «Справа» не виклали.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо юрисдикції спору
17. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
18. Позовними вимогами у цій справі є визнання незаконним та скасування наказу Мін`юсту та рішення державних реєстраторів про реєстрацію права оренди земельної ділянки.
19. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що ця справа не належить до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке.
20. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
21. Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
22. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
23. Статтею 19 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
24. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
25. Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
26. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
27. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
28. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило майнового, приватного права чи інтересу.
29. Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), якщо позивач не був заявником стосовно оскаржених ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято спірне рішення, здійснено оскаржуваний запис.
30. Натомість до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (така правова позиція відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (провадження № 12-58гс18)).
31. Виникнення спірних правовідносин зумовлено незгодою ТОВ «Колорит АГРОС» з наказом Мін`юсту в частині скасування реєстраційних дій щодо державної реєстрації за позивачем права оренди земельної ділянки. Тобто позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного (майнового) права позивача.
32. Як зазначено в позовній заяві, на адресу Мін`юсту 03 грудня 2018 року надійшла колективна скарга ОСОБА_1 та інших фізичних осіб стосовно оскарження реєстраційних дій щодо земельних ділянок, розташованих на території Мізяківсько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області, з вимогою скасувати рішення державних реєстраторів щодо припинення права оренди на підставі укладених між ними та ТОВ «ПК «Справа» договорів та реєстрації права оренди згідно з укладеними між ними та ТОВ «Колорит АГРОС» договорами.
33. У своїй позовній заяві позивач також зазначає, що комісія з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Мін`юсту з посиланням на положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, дійшла висновку, що в заявах про припинення державної реєстрації відсутні повноваження представника, довіреність на його ім`я та договір про надання послуг не містили повноважень щодо припинення права оренди, тобто державними реєстраторами на порушення пункту 8 вказаного Порядку не було належним чином перевірено повноваження особи, у зв`язку з чим реєстрація права оренди за позивачем є незаконною. У свою чергу, оспорюваний наказ Мін`юсту прийнятий на підставі висновку цієї комісії.
34. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові вказав, що позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди та відсутністю такого права в іншої особи, і, як наслідок - відсутністю в останньої правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
35. З наведеного випливає, що правовідносини, які склалися між сторонами, є цивільно-правовими та не можуть бути предметом спору в адміністративному процесі, оскільки в цьому випадку вбачається спір про право позивача у сфері майнових (земельних) відносин. З огляду на це, незважаючи на участь у спорі суб`єкта владних повноважень, цей спір не є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
36. У справі, що розглядається, позовні вимоги спрямовані на захист порушеного, на думку позивача, права оренди земельної ділянки, яке підлягає державній реєстрації, тобто цей спір є спором про право цивільне та має приватноправовий характер. Оскарження рішень про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки безпосередньо пов`язане із захистом позивачем цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею (цією особою) права на це майно. Отже, такий спір має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору.
37. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Мін`юсту як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його приватноправового характеру.
38. Зазначене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) та від 27 листопада 2019 року у справі № 815/1915/18 (провадження № 11-947апп19).
39. Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
40. Господарський процесуальний кодекс України установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами (пункти 6 та 13 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України).
41. Натомість, відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
42. На підставі частини першої статті 15 цього Кодексу кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
43. Юрисдикція цивільних справ визначена статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
44. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
45. З ухвал Вінницького міського суду Вінницької області від 21 липня 2016 року у справі № 127/15614/16-к, копії яких додано до позовної заяви та містяться в матеріалах справи (т. 1, а. с. 93 - 100) вбачається, що ТОВ «ПК «Справа» протягом 2008-2009 років уклало 1040 договорів оренди землі на території Мазіяківсько-Хутірської сільської ради на сім років. Оскільки термін частини договорів оренди землі спливав, то ТОВ «ПК «Справа» уклало із власниками земель додаткові угоди до договорів ще на сім років з моменту закінчення останніх, після чого в грудні 2015 року товариство звернулося до Вінницького управління юстиції щодо реєстрації права оренди, проте йому було відмовлено у зв`язку із тим, що право оренди земельних ділянок, на яких товариство здійснювало свою діяльність, вже зареєстровано за ТОВ «Колорит АГРОС».
46. За матеріалами справи власниками земельних ділянок, щодо державної реєстрації права оренди яких існує спір, є фізичні особи.
47. Зазначені фізичні особи є власниками земельних ділянок та не мають статусу підприємців. Саме з цих підстав справа у цьому спорі не відноситься до юрисдикції господарських судів відповідно до пунктів 6, 13 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, як про це помилково вказав суд апеляційної інстанції, та має розглядатись за правилами цивільного судочинства згідно зі статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України.
48. Звідси Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що цей спір не може розглядатись у порядку господарського судочинства. Проте судом першої інстанції не було враховано, що цей спір є спором про право цивільне, тобто має приватноправовий характер, а також належний суб`єктний склад сторін цього спору, до якого відносяться й власники земельних ділянок (фізичні особи), які є сторонами (орендодавцями) договорів, укладених ними з позивачем та третьою особою, та не є фізичними особами - підприємцями.
49. За таких обставин, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 червня 2019 року у справі № 924/478/18, суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків, оскільки вирішення подібних спорів залежно від суб`єктного складу необхідно здійснювати за правилами цивільного або господарського судочинства.
50. Щодо посилання скаржника на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17 (провадження № 12-39гс18),Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в цьому судовому рішенні було сформульовано висновок, що спір з приводу законності рішень Мін`юсту, виданих у формі наказів про скасування рішень державного реєстратора, прийнятих Мін`юстом внаслідок перевірки процедури здійснення реєстрації, - підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства з огляду на те, що виник внаслідок виконання Мін`юстом владних управлінських функцій.
51. Також у пункті 50 цієї постанови зазначено, що оскільки спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права власності, а не підстав набуття такого права, та не є спором про право, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства з огляду на те, що виник внаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно-правовий характер.
52. Натомість Велика Палата Верховного Суду у своїх подальших постановах неодноразово зазначала, що позовні вимоги, спрямовані на захист порушеного, на думку позивача, права оренди земельної ділянки, яке підлягає державній реєстрації, є спором про право цивільне та має приватноправовий характер. Оскарження рішень про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки безпосередньо пов`язане із захистом позивачем цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею (цією особою) права на це майно. Отже, такий спір має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) та від 27 листопада 2019 року у справі № 815/1915/18 (провадження № 11-947апп19).
53. Звідси посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17 (провадження № 12-39гс18) судом до уваги не береться.
54. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу ТОВ «ПК «Справа» слід задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції - скасувати, а рішення суду першої інстанції - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Також ухвалу суду першої інстанції слід змінити в резолютивній частині, зазначивши, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції загальних судів за правилами цивільного судочинства.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
55. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
56. Згідно з положеннями статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
57. З огляду на викладене, касаційна скарга ТОВ «ПК «Справа» підлягає задоволенню частково. Постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню. Ухвалу суду першої інстанції слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Також слід зазначити в резолютивній частині зазначеної ухвали, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції загальних судів за правилами цивільного судочинства. В іншій частині цю ухвалу слід залишити без змін.
Щодо судових витрат
58. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
59. Згідно з частиною першою статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
60. У зв`язку зі скасуванням постанови суду апеляційної інстанції та залишенням у силі ухвали суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат, а саме покласти витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд касаційної скарги на ТОВ «Колорит АГРОС».
61. Таким чином, стягненню підлягають судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції на користь ТОВ «ПК «Справа» з ТОВ «Колорит АГРОС», у розмірі 3 842,00 грн.
Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А:
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Правнича компанія «Справа» задовольнити частково.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 липня 2019 року у справі № 910/7781/19 скасувати.
3. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 18 червня 2019 року у справі № 910/7781/19 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
4. Абзац третій резолютивної частини ухвали Господарського суду міста Києва від 18 червня 2019 року у справі № 910/7781/19 викласти в такій редакції: «Роз`яснити позивачу, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції загальних судів за правилами цивільного судочинства».
5. В іншій частині ухвалу Господарського суду міста Києва від 18 червня 2019 року у справі № 910/7781/19 залишити без змін.
6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Колорит АГРОС» (21003, Вінницька обл., м. Вінниця, вул. 1905 року, буд. 42, код ЄДРПОУ 39242078) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Правнича компанія «Справа» (23213, Вінницька обл., Вінницький район, с. Мізяківські Хутори, вул. Центральна, буд. 1-А, ЄДРПОУ 33543380) 3 842,00 (три тисячі вісімсот сорок дві) гривні судового збору за подання касаційної скарги.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
В. Ю. Уркевич
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов
О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців
В. В. Пророк
Д. А. Гудима
Л. І. Рогач
В. І. Данішевська
О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна
О. Г. Яновська
О. С. Золотніков
Джерело: ЄДРСР 87517577
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
20 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 802/1340/18-а
Провадження № 11-474апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), про визнання протиправним та скасування рішення
за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк» на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року (суддя Поліщук І. М.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року (судді Капустинський М. М., Моніч Б. C., Матохнюк Д. Б.),
УСТАНОВИЛА:
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946) та запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк».
Вінницький окружний адміністративний суд рішенням від 7 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року, позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946). У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м. та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк», що свідчить про протиправність оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також наявність підстав для скасування зазначеного рішення.
Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанції, АТ «КБ «Приватбанк» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі закрити. Вважає, що судові рішення прийняті, зокрема, з порушенням норм процесуального права, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, адже спір не є публічно-правовим та виник з майнових правовідносин.
На час розгляду справи відзивів не надходило.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк», а ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). АТ «КБ «Приватбанк» оскаржує судове рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга АТ «КБ «Приватбанк» підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва на право власності від 24 квітня 2008 року позивачу разом із ОСОБА_2 належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 2 частині кожному.
20 травня 2008 року між ОСОБА_2 (позичальник) та АТ «КБ «Приватбанк» (банк) укладено кредитний договір № VIV7GA0000000001.
З метою забезпечення виконання умов кредитного договору № VIV7GA0000000001, 20 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (іпотекодавці) уклали із АТ «КБ «Приватбанк» (іпотекодержателем) договір іпотеки квартири № 2912 (далі - Договір іпотеки).
Відповідно до пункту 1 Договору іпотеки предметом цього договору є надання іпотекодавцями в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в пункті 33.3 цього Договору (предмет іпотеки), на забезпечення виконання зобов`язань іпотекодавців, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем/позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця/позичальника.
Згідно з пунктом 33.3 Договору іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: 2-кімнатну квартиру загальною площею 47,40 кв. м, житловою площею 27,60 кв. м. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 квітня 2008 року, виданого Виконкомом Вінницької міської ради згідно з рішенням від 24 квітня 2008 року за № 932.
Як зазначає позивач у позовній заяві, з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна йому стало відомо, що 12 грудня 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення за індексним номером № 32871946 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яким перереєстровано квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». При цьому підставою для виникнення права власності на квартиру зазначено Договір іпотеки.
Не погоджуючись із таким рішенням приватного нотаріуса, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте АТ «КБ «Приватбанк» зазначило, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Суди попередніх інстанцій, вирішуючи цю справу по суті заявлених позовних вимог, врахували правову позицію Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладену у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1159/17 щодо визначення правил юрисдикції у цій категорії справ.
Разом із тим, врахувавши наявність ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 2 квітня 2018 року, яка набрала законної сили, про закриття провадження у справі за правилами цивільного судочинства за аналогічними вимогами позивача, дійшла правильного висновку, що попередня юрисдикційна невизначеність суду на цьому етапі ставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
Як убачається з матеріалів справи, спірні у цій справі правовідносини пов`язані з реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартиру позивача, та виникли у зв`язку із запереченням позивачем такого права, а отже, існує спір про право. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
Водночас, як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendzv. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Вінницький міський суд Вінницької області ухвалою від 2 квітня 2018 року закрив провадження у цивільній справі № 127/23872/17 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Приватбанк», приватного нотаріуса про скасування рішення про державну реєстрацію та зобов`язання реєстратора вчинити дії, оскільки розгляд цієї справи віднесено до адміністративної юрисдикції.
Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач звертався до суду за вирішенням цього спору в порядку цивільного судочинства, проте провадження у справі було закрито та спрямовано позивача до адміністративного суду, а отже, закриття провадження у цій справі поставило би під загрозу сутність гарантовані Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_1 перешкоди у реалізації права на судовий захист, і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Перевіряючи правильність дотримання судами попередніх інстанцій встановленого законом порядку реалізації права примусового стягнення на предмет іпотеки, здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV).
За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.
Приписами статті 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Разом з тим відповідно до пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оскаржуваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
У цьому випадку умовами іпотечного договору від 20 травня 2008 року, зокрема підпукту 16.7.1 пункту 16.7 Договору іпотеки, передбачено, що іпотекодержатель має право, доки він залишається власником заставної, з метою задоволення своїх вимог і в порядку, передбаченому пункту 22 цього Договору, звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані.
Згідно з пунктом 22 Договору іпотеки у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору.
Із наведеного слідує, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю та боржнику (позичальнику) письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором.
Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, заперечуючи проти задоволення вимог адміністративного позову, відповідач зазначав, що при прийнятті документів від АТ «КБ «Приватбанк» були вивчені всі документи серед яких також і були наявні повідомлення про усунення порушень від 28 липня 2016 року № 975, адресоване ОСОБА_1 , та повідомлення від 28 липня 2016 року № 975/1, адресоване ОСОБА_2 . При цьому вказав, що із рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 слідує, що 1 серпня 2016 року ОСОБА_2 особисто отримав письмові вимоги, про що мав повідомити і ОСОБА_1 .
Факт отримання ОСОБА_2 повідомлення про усунення порушень № 975/1 від 28 липня 2016 року підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 210300533042, натомість факт вручення повідомлення про усунення порушень № 975 від 28 липня 2016 року ОСОБА_1. підтверджується відміткою на самих повідомленнях, засвідченою його власноручним підписом.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що твердження представника позивача про те, що ОСОБА_1 не надсилалось повідомлення-вимога про усунення порушень, а також посилання відповідача та представника третьої особи на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 як на єдиний доказ вручення повідомлення ОСОБА_1 , не відповідають обставинам справи, а тому є необґрунтованими та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.
7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпуктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).
Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.
Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті.
Таким чином, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «КБ «Приватбанк».
Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності від 8 грудня 2016 року № 17975146 на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк» задоволенню не підлягає.
Рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) і підстав відступати від цього рішення не вбачається.
Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни судових рішень з мотивів наведених у цій постанові.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Статтею 351 КАС визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 рокув їх мотивувальних частинах з огляду на викладені вище висновки.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.
2. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року змінити.
2.1. Викласти мотивувальну частину рішення та постанови в редакції цієї постанови.
2.2. Викласти пункт 2 резолютивної частини рішення у такій редакції:
«Визнати протиправним і скасувати запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк»».
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
О. Б. Прокопенко
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
Д. А. Гудима
О. М. Ситнік
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. С. Золотніков
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86435729
-
By ANTIRAID
Конституционный Суд Украины пришел к выводу, что оспариваемое положение Закона нарушает конституционные принципы разделения государственной власти в Украине на законодательную, исполнительную и судебную, приводит к нарушению регулирования основ социальной защиты прокуроров, поскольку по его содержанию регулирования порядка перерасчета назначенной пенсии работникам прокуратуры должно осуществляться актом Кабинета Министров Украина, а не законом Украины. Следовательно, положения части двадцатой статьи 86 Закона противоречит статье 6, пункта 14 части первой статьи 92 Конституции Украины.
В своем Решении Конституционный Суд Украины считал целесообразным указать такой порядок выполнения этого Решения по урегулированию Верховной Радой Украины указанного вопроса на законодательном уровне: часть двадцатая статьи 86 Закона не подлежит применению со дня принятия Конституционным Судом Украины этого Решения, зато применению подлежит часть двадцатая статьи 86 закона в первоначальной редакции:
«20. Предназначены работникам прокуратуры пенсии перечисляются в связи с повышением заработной платы прокурорским работникам на уровне условий и составляющих заработной платы соответствующих категорий работников, проходящих службу в органах и учреждениях прокуратуры на момент возникновения права на перерасчет. Перерасчет назначенных пенсий проводится с первого числа месяца, следующего за месяцем, в котором наступили обстоятельства, влекущие за собой изменение размера пенсии. Если при этом пенсионер приобрел право на повышение пенсии, разница в пенсии за прошедшее время может быть выплачена ему не более чем за 12 месяцев. Пенсия работающим пенсионерам пересчитывается также в связи с назначением на высокую должность, увеличением выслуги лет, присвоением почетного звания или ученой степени и увеличением размера составляющих его заработной платы в порядке, предусмотренном частями второй, третьей и четвертой настоящей статьи, при увольнении с работы или за каждые два отработанных года ».
http://ccu.gov.ua/dokument/7-rii2019
7_p2_2019 щодо перерахунку пенсій прокурорам.pdf
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 755/9215/15-ц
Провадження № 14-382цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінчук Ігор Анатолійович (далі - приватний нотаріус),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса - Невмержицької Ірини Миколаївни
на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В. М.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0611 га у межах згідно з планом, розташовану на АДРЕСА_1 (далі - с/т «Київський ЕВРЗ ») з кадастровим номером 8000000000:66: 662:0003 , за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом, скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 26 жовтня 2007 року вказана земельна ділянка була подарована їй ОСОБА_3 Приватний нотаріус 13 серпня 2013 року при видачі свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_2 не з`ясував, що ця земельна ділянка останній не належить.
Зазначала те, що факт реєстрації цієї земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр) за відповідачкою перешкоджає їй здійснити реєстрацію земельної ділянки на своє ім`я.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Останнім рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0611 га, розташовану на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:66:662:0003, за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом. Скасовано рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку припинилося з моменту її відчуження, а саме з часу укладення договору дарування від 26 жовтня 2007 року, згідно з яким ОСОБА_3 подарував цю ділянку ОСОБА_1 . Тому спірна земельна ділянка не належала ОСОБА_3 на час складення державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції (далі - державний виконавець, ВДВС відповідно) акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року, на підставі якого у подальшому ця ділянка була передана ОСОБА_2 . Оскільки договір дарування земельної ділянки є чинним, то порушено право володіння позивачки на земельну ділянку. Видача 13 серпня 2013 року приватним нотаріусом свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку є незаконною.
Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Право власності на подаровану земельну ділянку позивачці належало з дня прийняття нею цієї земельної ділянки, тобто з 26 жовтня 2007 року, а тому на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року ця ділянка належала ОСОБА_1 , а не боржнику ОСОБА_3 . Крім того, позивачкою 29 квітня 2013 року до Державного реєстру була подана заява про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку.
Короткий зміст вимог, наведених у касаційних скаргах
У березні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У квітні 2019 року представник приватного нотаріуса - Невмержицька І. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року, які просила скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, в іншій частині судові рішення залишити без змін, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - ОСОБА_2 .
Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували при вирішенні цього спору вимог щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно. На думку ОСОБА_2 , рішення суду першої інстанції є непослідовним і нелогічним, незрозумілим у чому саме полягає незаконність дій нотаріуса, рішення якого скасовано, та які норми чинного законодавства нотаріусом при цьому було порушено. Крім того, відсутнє посилання на норми закону, порушені органом ВДВС, якого не було залучено до участі у справі в якості співвідповідача, на підставі постанови та акта якого приватний нотаріус виносив рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 і видавав відповідне свідоцтво. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях. Також судами не взято до уваги заяву про застосування позовної давності.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначено, що суди у порушення вимог статті 49 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) прийняли утчонену позовну заяву до розгляду, якою фактично змінено предмет та підставу позову. На думку ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що факт реєстрації 29 квітня 2013 року за ОСОБА_1 мав місце при наявності накладеної органами ДВС заборони на земельну ділянку і саме ця обставина стала підставою для визнання помилковим такого запису самим реєстратором. Суди не врахували вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору дарування), за умовами яких право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на неї. Сам факт підписання договору дарування земельної ділянки не здійснює перехід права власності на неї.
Також у касаційній скарзі вказано, що помилковими є висновки апеляційного суду про те, що накладені державним виконавцем 01 серпня 2012 року обтяження на спірну земельну ділянку вчинені з недотриманням вимог Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору дарування). Крім того, визнаючи недійсним свідоцтво, суди першої та апеляційної інстанцій, не зазначили жодних правових підстав для цього, оскільки оскаржувані судові рішення не містять посилань на неправомірність дій державного виконавця, що склав відповідний акт і передав майно, неправомірність дій або бездіяльності нотаріуса.
У поясненнях, поданих у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 зазначає, що оскаржувані судові рішення позбавляють її права власності на землю, набутого в рамках виконавчого провадження про стягнення коштів у розмірі 1 301 165,00 грн, у зв'язку ззакриттям такого внаслідок його повного виконання ще в 2013 році. При цьому ОСОБА_3 уникнув цивільно-правової відповідальності за виконання судового рішення про стягнення суми й зберіг право власності на спірну земельну ділянку.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М.
Касаційну скаргу представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М. мотивовано тим, що у спірних правовідносинах державний реєстратор є суб`єктом владних повноважень, який наділений державою на публічно-владні управлінські функції. Вважає, що спір у частині вирішення вимог про державну реєстрацію речового права не міг бути вирішений у порядку цивільного судочинства, оскільки він належить до адміністративного судочинства.
Крім того, суди попередніх інстанцій помилково застосували виключно положення статті 722 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому не врахували положення статті 334 ЦК України про державну реєстрацію прав на нерухомість та Закон № 1952-IV. Також у касаційній скарзі зазначено, що державний виконавець у своїй діяльності керувався відомостями, достовірність яких гарантована державою та згідно з якими власником спірного майна була саме третя особа - ОСОБА_3 , а не позивачка, у зв'язку з чим висновки судів про незаконність дій чи рішень державного виконавця не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, подану ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухвалених у справі судових рішень, просить касаційну скаргу відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалами Верховного Суду від 04 та 24 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
Суди встановили, що 26 жовтня 2007 року ОСОБА_3 згідно договору дарування земельної ділянки № 61, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучком В. П., реєстровий № 2943, подарував ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,0611 га, розташовану по АДРЕСА_1 .
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2010 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , відповідно до якого ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 за 124000 доларів США указану квартиру.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто завдані збитки у розмірі 1 297 628,00 грн, 1 700,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
На виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року старшим державним виконавцем ВДВС 01 серпня 2012 року складено акт опису й арешту майна - спірної земельної ділянки, а 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна цю ділянку передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу.
13 серпня 2013 року приватний нотаріус на підставі акта про передачу арештованого майна від 17 липня 2013 року видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на земельну ділянку, цього ж дня вніс до Державного реєстру запис за № 2090696 про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на зазначену земельну ділянку.
ОСОБА_1 подала у травні 2015 року цивільний позов до суду та вважала, що видача ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянку та рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на цю ділянку за ОСОБА_2 порушує її право на вільне володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Можна зробити висновок, що суди загальної юрисдикції не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Отже, одним з учасників адміністративного спору є суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.
Також у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та в пункті 1 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року надано визначення публічно-правового спору як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій у пункті 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та пункті 5 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року адміністративне судочинство визначено як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, установленому цим законом.
У статті 17 КАС України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, указано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред`явлення позову.
У цьому випадку виник спір про право, а не спір між фізичною особою та суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, тому цей спір не є публічно-правовим і належить до цивільної юрисдикції, оскільки саме суть правовідносин (зміст та характер спору) є вирішальною під час віднесення справи до цивільної чи адміністративної юрисдикції, а не суб`єктний склад та участь суб`єкта владних повноважень, який сам по собі не визначає спір як публічно-правовий і не відносить до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за його участю.
До того ж публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи особистого немайнового права та інтересу учасника.
Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений загрозою порушення приватного права та інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
Виникнення спірних правовідносин обумовлено наявністю між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спору про право власності на земельну ділянку, оскільки, на думку позивачки, ця ділянка належить їй згідно договору дарування земельної ділянки від 26 жовтня 2007 року, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
Тобто цей позов поданий на захист цивільного (речового) права позивачки.
Спір про скасування рішення та/чи запису про державну реєстрацію прав чи обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у якому позивачем є особа, яка не була заявником щодо вчинення відповідних реєстраційних дій, а відповідачем - державний реєстратор, що вчинив відповідні дії за заявою іншої особи, є приватноправовим.
Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення та/чи запису про проведену державну реєстрацію права має бути особа, право якої зареєстровано, а тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін.
Саме такі правові висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 14-109цс18, від 21 листопада 2018 року у справі № 14-330цс18, від 28 листопада 2018 року у справі № 1021апп18, від 12 грудня 2018 року у справі № 14-417цс18, від 23 січня 2019 року у справі № 11-1288апп18 і підстав для відступлення від них Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
Ураховуючи те, що в цій справі оспорюється правомірність набуття фізичною особою права власності на спірну земельну ділянку, що впливає на майнові права та інтереси цієї особи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
Щодо суті спору, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти (пункти 1, 4 частини другої статті 11 ЦК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.
Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (частина третя статті 334 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частиною першою статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 719 ЦК України).
Частиною першою статті 722 ЦК України передбачено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Згідно з приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов'язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів.
Водночас при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно слід керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин.
Статтею 14 Конституцією України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.
Підставами виникнення і припинення прав на земельні ділянки, як і прав на інші об`єкти нерухомого майна, розташовані на них, є передбачені законом юридичні факти, що підтверджуються відповідними документами.
Згідно з частиною першою статті 125 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору дарування) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 ЗК України).
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку. Видавалися державні акти вказаного зразка державними органами земельних ресурсів при місцевих державних адміністраціях або органах місцевого самоврядування, підписувались головою місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, а також начальником державного органу земельних ресурсів.
Постановами Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2008 року № 926, від 12 листопада 2008 року № 1019 були змінені форми державного акта на право власності на земельну ділянку.
Крім того, на момент укладення договору дарування діяла Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 04 травня 1999 року № 43 (далі - Інструкція № 43), згідно з пунктами 3.1, 3.2 якої державні акти на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою видаються структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України. Державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.
Порядок ведення книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі встановлюється наказом Держкомзему України (пункт 3.3 Інструкції № 43).
Пунктом 3.10 Інструкції № 43 визначено, що у випадку припинення права власності чи користування земельною ділянкою документ, який посвідчує це право, повертається до архіву державного органу земельних ресурсів, де зберігається другий примірник цього документа.
Тобто до 02 травня 2009 року документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку незалежно від способу набуття власником такого права, виступав виключно державний акт. При цьому також слід враховувати, що до травня 2009 року переоформлення державного акта у разі переходу права на земельну ділянку до нового власника було обов'язковим.
Відповідно до статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень - єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна.
Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
Зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна (частина сьома статті 3 Закону № 1952-IV).
За приписами пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно.
З аналізу норм права вбачається, що для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.
Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
Крім того, на час укладення договору дарування (26 жовтня 2007 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
А тому ОСОБА_1 , яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій до правовідносин, що виникли між сторонами, не застосували положення статей 125, 126 ЗК України, Закону № 1952-IV щодо отримання державного акта на право власності на земельну ділянку та обов`язкової державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Стаття 126 ЗК України у редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_2 за актом про передачу арештованого майна (17 липня 2013 року), передбачала, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Крім того, з 01 січня 2013 року право власності на земельну ділянку посвідчувалося на загальних засадах посвідчення права власності на об'єкти нерухомого майна, тобто свідоцтвом про право власності, що видавав державний реєстратор прав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Ураховуючи те, що позивачка, отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором дарування від 26 жовтня 2007 року, не отримала державний акт, не зареєструвала своє речове право на ділянку, а із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку звернулася лише 29 квітня 2013 року, то на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року не набула права власності на нього, бо власником земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, розташованої по АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі значився ОСОБА_3 .
Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Так, на час реєстрації ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку у квітні 2013 року уже існував акт опису й арешту майна, складений державним виконавцем ВДВС, відповідно до якого на спірну земельну ділянку було накладено арешт.
Частиною першою статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХIV) передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту (частини перша, друга статті 57 Закону № 606-ХIV).
Відповідно до частини п'ятої статті 57 Закону № 606-ХIV про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 57 Закону № 606-ХIV).
Отже, під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти щодо арештованого майна, а мають оскаржити вказані дії ДВС чи постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
За таких обставин власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_2 , яка отримала цю ділянку 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна у рахунок погашення боргу та13 серпня 2013 року зареєструвала право власності ділянки на своє ім`я, отримала відповідне свідоцтво, що відповідає вимогам ЦК України, ЗК України та Закону № 1952-IV.
Власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
Відповідно до статей 391, 392 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що вона набувала права власності на спірну земельну ділянку і таке право порушено відповідачами.
Крім того, ефективним способом захисту права неволодіючого власника до незаконно володіючого, на його думку, не власника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340).
За приписами частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково ухваленого нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року необхідно скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині судові рішення залишити без змін.
За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
На позивачку покладаються судові витрати за подання кожним із відповідачів касаційних скарг у березні - квітні 2019 року на підставі ставок, що діяли на момент вчинення процесуальної дії, з урахуванням пропорційності задоволених вимог, у розмірі 974,40 грн (1 218*0,2*2 немайнові вимоги*200 %).
Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича - Невмержицької Ірини Миколаївни задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ).
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича (03131, м. Київ, вул. Передова, 19, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова В. С. Князєв
С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
В. В. Британчук Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців В. В. Пророк
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
В. І. Данішевська О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 85869101
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 жовтня 2019 року
м. Київ
Справа № 826/19433/16
Провадження № 11-901апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді -доповідача Гриціва М. І.,
суддів Антонюк Н. О., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Дельта банк» на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року (судді Пащенко К. С., Чудак О. М., Шейко Т. І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року (судді Бужак Н. П., Костюк Л. О., Мельничук В. П.) у справі № 826/19433/16 за позовом ПАТ «Дельта банк», ПАТ «Авант-банк» до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б. (далі - приватний нотаріус), треті особи - Приватне підприємство «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправним і скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, та
ВСТАНОВИЛА:
1. У грудні 2016 року ПАТ «Авант-Банк» звернулося до суду з позовними вимогами:
визнати протиправним (незаконним) рішення Мін`юсту, оформлене у формі наказу від 15 вересня 2016 року № 1087/7 від «Про відмову у задоволенні скарги ПАТ «Авант-банк» від 08 липня 2016 року № 3832»;
скасувати рішення Мін`юсту, оформлене у формі наказу від 15 вересня 2016 року № 1087/7 «Про відмову у задоволенні скарги Публічного акціонерного товариства «Авант-банк» 08 липня 2016 року № 3832»;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28492686 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505292 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505767 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.
ПАТ «Дельта банк» в позовній заяві просило:
внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про скасування державної реєстрації прав, зокрема: запису про право власності від 28 лютого 2016 року № 13473120; запису про іпотеку від 29 лютого 2016 року № 13484141; запису про обтяження від 29 лютого 2016 року № 13483808;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28492686 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505292 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505767 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про скасування державної реєстрації прав, зокрема: запису про право власності від 28 лютого 2016 року № 13473120; запису про іпотеку від 29 лютого 2016 року № 13484141; запису про обтяження від 29 лютого 2016 року № 13483808.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 10 жовтня 2018 року позовні вимоги ПАТ «Авант-банк» задовольнив.
Цей же суд ухвалою від 10 жовтня 2018 року щодо позовних вимог ПАТ «Дельта банк» на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження у справі закрив.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 04 грудня 2018 року ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року залишив без змін.
2. ПАТ «Дельта банк» не погодилося з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій і подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення та направити справу до суду першої інстанції.
Вимоги обґрунтовує тим, що вимоги ПАТ «Дельта банк» є похідними від вимог ПАТ «Авант-банк», співвідносяться між собою щодо вимог та способу захисту від протиправних дій органів державної влади.
За умови встановлення фактів порушення прав щодо одного позивача, безпідставно визначив належність тотожних вимог до іншої юрисдикції.
Повноваження Мін`юсту та Комісії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації як його територіального органу визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2017 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Таким чином, відповідач під час перевірки дотримання реєстраторами вимог законодавства під час вчинення реєстраційних дій виконує функцію суб`єкта владних повноважень, протиправність дій чи рішень якого має бути перевірена адміністративними судами.
Обґрунтовуючи помилковість висновків суду, покликається також на те, що ПАТ «Дельта банк» є не власником спірного майна, а лише іпотекодержателем, який оскаржує проведення реєстраційних дій під час заборони звернення стягнення на належне банку майно з огляду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Авант-банк».
Оскільки учасник справи оскаржував судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 серпня 2019 року відповідно до частини шостої статті 346 КАС України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 05 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
3. У цій справі суди встановили нижченаведені фактичні обставини.
23 серпня 2007 року Відкрите акціонерне товариство «Кредитпромбанк», (правонаступник - Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк»; далі - ПАТ «Кредипромбанк») та Приватне підприємство (далі - ПП) «Нікіта-Т» (змінено назву на ПП «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин») уклали кредитний договір № 49.8.2/38/2007-КЛТ.
На виконання зобов`язань за цим кредитним договором ПП «Нікіта-Т» на підставі іпотечного договору від 23 серпня 2007 року № 49.12/38/І 372/07-КЛТ передало ПАТ «Кредитпромбанк» нерухоме майно - готель іноземних спеціалістів «Жовтневий», що знаходиться за адресою: м . Черкаси , вул. Фрунзе, 145 . Зазначений об`єкт іпотеки належить третій особі - ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 2004 року.
18 лютого 2009 року ПАТ «Кредитпромбанк» та ПП «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин» уклали кредитний договір № 49.8.3/01/2009-КЛТ.
27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк та ПАТ «Дельта банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги, згідно з пунктом 2.1. якого Продавець погоджується продати права вимоги (всі права вимоги (як існуючі, так і майбутні, як наявні, так і умовні) Продавця як кредитора до позичальників за кредитними договорами, а також всі права вимоги Продавця до осіб, які надали забезпечення, за договорами забезпечення, включаючи будь-які та всі права вимоги та засоби захисту прав, які доступні Продавцю, щодо виконання позичальниками та/або особами, які надали забезпечення, будь-яких своїх обов`язків за кредитними договорами та договорами забезпечення) та передати їх Покупцю, а Покупець погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну.
05 лютого 2015 року ПАТ «Дельта банк» та Товариство з обмеженою відповідальністю (далі також - ТОВ) «АС-Нафтогазресурс» уклали договір застави майнових прав № 210. Відповідно до пункту 1.1. цього договору предметом застави є майнові права за кредитними договорами, які ПАТ «Дельта банк» уклало з юридичними особами.
12 лютого 2015 року ПАТ «Авант-банк» (заставодержатель) та ПАТ «Дельта банк» (заставодавець) уклали договір застави майнових прав, зареєстрований за № 236, за умовами якого предметом застави є майнові права за кредитними договорами, які заставодавець уклав з юридичними особами.
20 листопада 2015 року за ПАТ «Авант-банк» зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - комплекс будівель готелю, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Фрунзе, 145.
29 грудня 2015 року ОСОБА_1 та ПАТ «Авант-банк» уклали договір іпотеки для забезпечення виконання в повному обсязі своїх зобов`язань за договором банківського вкладу (депозиту) від 21 серпня 2012 року № Д-Ф/12/391. За цим договором ПАТ «Авант-банк» передало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно - комплекс будівель готелю, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Фрунзе, 145 , площею 11 826 кв. м (далі - предмет іпотеки).
25 лютого 2016 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб надіслав на адресу ОСОБА_1 повідомлення № 828 та № 829 про нікчемність правочину від 29 грудня 2015 року.
29 лютого 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер - 28492686, вчинив реєстраційний запис про право власності № 13473120 та провів державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 .
На підставі договору іпотеки від 29 лютого 2016 року № 322 ОСОБА_1 передав предмет іпотеки в наступну іпотеку ОСОБА_2 . З огляду на цей факт приватний нотаріус прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо іпотеки та заборони, індексні номери: 28505767 і 28505292, та вніс реєстраційні записи про іпотеку № 13484141 і обтяження № 13483808 відповідно.
У контексті описаних фактичних обставин суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв`язку з невиконанням договірних зобов`язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нежитлове приміщення. З цих обставин справи суди виснували, що існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
4. Суд першої інстанції, коли ухвалював рішення про закриття провадження у справі саме за позовними вимогами ПАТ «Дельта-банк» з тієї підстави, що на спірні правовідносини не поширюються правила адміністративного судочинства з окреслених вище причин, а суд апеляційної інстанції, коли погодився з цим судовим рішенням, керувалися тим, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина перша статті 4 КАС України).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
5. У цій справі було встановлено, що спір виник не тільки і не стільки від протиправних дій державного реєстратора, скільки від невиконання/порушення (недотримання) певними учасниками справи своїх договірних зобов`язань і через реалізацію прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нерухоме майно. В основі цих правовідносин лежить спір про право на майно, що унеможливлює його вирішення за правилами адміністративного судочинства. На ці правовідносини залежно від суб`єктного складу її учасників поширюється юрисдикція господарського або цивільного судів.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть та суб`єктний склад спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
5. Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» залишити без задоволення.
Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя -доповідач М. І. Гриців
Судді: Н. О. Антонюк В. В. Пророк
Ю . Л. Власов Л. І. Рогач
Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
О. С. Золотніков О. С. Ткачук
О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
В. С. Князєв О. Г. Яновська
Л. М. Лобойко
-
-
Popular Now
-
-
Темы
-
.jpg.8798bcfee7ff97156bc03c005d80b552.thumb.jpg.f7c3ba54e4e10a527c41f191358a6d9e.jpg)