Постанова ВП-ВС про можливість узурпації влади парламентом та повної втрати КСУ незалежності й визнання їх рішень незаконними, а суддів такими, що порушили присягу не врахував політичні наслідки


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 800/162/14

Провадження № 11-872заі19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В. С.,

судді -доповідача Гриціва М. І.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

за участю секретаря судового засідання Біляр Л. В.,

позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки - адвоката Демидюк О. Б.,

представника відповідача -Лаптієва А. М.,

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.) в адміністративній справі № 800/162/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії і

ВСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст позову

У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, парламент), у якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за порушення присяги та поновити її на цій посаді з 24 лютого 2014 року.

У заяві від 07 липня 2014 року ОСОБА_1 доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.

Вимоги мотивує тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент ВРУ відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року (далі - Регламент КСУ). Звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї постанови є незаконним та політично мотивованим.

Позивачка покликається на низку матеріально-правових та процедурних порушень, допущених Радою, а на підтвердження слушності своєї позиції посилається на конкретні фактичні обставини та нормативні положення, які в сукупності, на її погляд, доводять щирість і правдивість її вимог.

Зокрема, стверджує, що ВРУ як орган законодавчої влади втрутилася в діяльність судової влади, порушила конституційний принцип поділу влади, звільнила суддю КСУ за порушення присяги за відсутності підстав та без дотримання встановленої Конституцією та законами України процедури, вдалася до тиску в неконституційний спосіб як на сам КСУ, так і на неї, суддю цього Суду, зосібна. Рада перебрала на себе функції контролю та нагляду за рішеннями судів України, попри те що парламент не наділений конституційними повноваженнями на здійснення цих функцій. Конституція України наділяла ВРУ повноваженнями виключно на призначення на посади та звільнення з посад третини складу КСУ, але не визначала Раду або народних депутатів як органи чи суб`єкти, повноважні вирішувати дисциплінарне провадження стосовно суддів КСУ, здійснювати правосуддя стосовно суддів КСУ та рішень цього Суду, оцінювати дії суддів як злочинні та пред`являти обвинувачення у вчиненні злочинів тощо. Вважає, що такого роду дії Ради є порушенням міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними у справі, а також порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, як-от: верховенства права, незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності, права на розгляд справи судом, установленим законом, права бути почутою та інші, які знайшли своє вираження й конкретне розуміння в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України».

Рада застосувала колективну відповідальність суддів, тоді як за приписами частини другої статті 61 Конституції України відповідальність має індивідуальний характер. На виконання цих конституційних вимог відповідач зобов`язаний був виокремити її роль і ступінь участі в настанні юридичних наслідків правопорушення, яке, з погляду автора оскаржуваної Постанови, вона вчинила, й повинен був відповідним методом кваліфікувати її дії. При цьому Рада та народні депутати України, резюмуючи абстрактну провину всього складу КСУ у порушенні присяги, не визначили конкретної провини кожного судді й проігнорували, зокрема, те, що суддя ОСОБА_1 за підсумками розгляду справ та винесення рішень, про які йдеться в оскаржуваній Постанові, винесла окрему думку, опублікувала статтю у «Віснику Конституційного Суду України» та виступила на міжнародній конференції суддів органів конституційної юрисдикції в Бухаресті (Румунія). Рада могла прореагувати на ймовірні факти порушення суддями КСУ присяги судді й поінформувати про них у передбаченому законом порядку, але не повинна була сама встановлювати, кваліфікувати їх як порушення та одночасно застосовувати заходи юридичної відповідальності.

Порушення відповідачем процедурних положень закону ОСОБА_1 мотивує тим, що Рада не дотрималась порядку звільнення з посад суддів КСУ, на виконання вимог якого: не направила проекту акта після реєстрації не пізніш як у п`ятиденний строк до комітету, який відповідно до предмета віддання є головним з підготовки та попереднього розгляду акта, а сам комітет підстави щодо звільнення суддів КСУ не обговорював і не досліджував на своєму засіданні. Рада не дочекалася висновку комітету з пропозицією про прийняття Радою щодо підготовленого проекту одного з рішень, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей; не витримала строку подання народним депутатам рішення комітету та відомостей щодо суддів КСУ - не пізніш як за три дні до розгляду Радою відповідного питання; прийняла на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення всупереч положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ, за якими рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається, якщо процедура, одноразове відхилення від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Звільнення суддів КСУ до таких винятків чи випадків не відноситься, бо має відбуватися за процедурою, встановленою Конституцією та законами України.

Рада визнала джерелом доказів та/чи джерелом права висновки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеційська комісія), хоч за Конституцією та законами України ця міжнародна інституція не є органом, повноважним надавати оцінку рішенням та діям КСУ та суддям цього Суду в частині прийняття ними рішення. Акти цієї Комісії мають рекомендаційний характер і не можуть бути підставою для звинувачення у порушенні присяги.

Достроково припиняючи повноваження позивачки, Рада додатково врегулювала низку ще інших правовідносин, не пов`язаних із рішенням про її звільнення з посади судді, і тим самим продемонструвала, що оскаржувана Постанова не може відноситися до індивідуального акта.

Вважає, що має бути поновлена на посаді судді КСУ, оскільки із закінченням строку призначення на посаду суддя не втрачає свого статусу і пов`язаних з ним гарантій, а звільнення судді без дотримання визначених Конституцією і законами України підстав і процедури звільнення, яке проводить орган, що має виключні повноваження на таке рішення, автоматично не може спричинити втрату суддею свого статусу. Закінчення строку, на який суддю призначено на посаду, має своїм наслідком тільки зупинення повноважень судді зі здійснення правосуддя.

2. Позиція відповідача щодо заявленого позову

Відповідач заперечив проти позову. Вважає, що Постанова № 775-VII є законною та обґрунтованою, а незгоду з доводами позову мотивує так. Оскаржувана Постанова ВРУ прийнята більшістю голосів народних депутатів України від її конституційного складу і стала чинною з моменту її прийняття.

Підставою для звільнення суддів КСУ, зокрема й судді ОСОБА_1., було ухвалення Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) (далі - Закон № 2222-IV, Рішення № 20-рп/2010 відповідно) у неконституційний спосіб, яким вони привласнили повноваження ВРУ та змінили Конституцію України. Цим Рішенням КСУ порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.

Згідно з пунктом 70 Висновку Венеційської комісії «Про конституційну ситуацію в Україні», підготовленого 20 грудня 2010 року, відновлення за Рішенням КСУ чинності тексту Конституції України 1996 року шляхом визнання неконституційним Закону № 2222-IV порушило питання легітимності діючих інститутів державної влади, оскільки президента та парламент було обрано на основі конституційних положень, які надалі було визнано такими, що втратили чинність, а також унаслідок цього Рішення КСУ Президент України набув набагато більше повноважень, ніж це було відомо виборцям на момент його обрання, і відтоді діяльність головних органів державної влади базується на нормах, змінених Судом, а не на нормах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом. Окрім того, рішеннями від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та від 25 січня 2012 року № 3-рп судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України, і фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень, що передбачено статтями 46 та 49 Конституції України. Судді КСУ, зокрема суддя ОСОБА_1 , порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню його обов`язків.

Оскаржувана Постанова приймалася за скороченою процедурою у відповідності та з дотриманням положень статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту ВРУ, які наділили парламент правом прийняти цю Постанову у такий спосіб. Відповідно до положень статті 31 цього Регламенту розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійснюється за рішенням Ради. Відповідне рішення було прийнято 283 голосами народних депутатів України перед початком розгляду проекту Постанови о 16 год 27 хв 24 лютого 2014 року (відповідно до стенограми пленарного засідання ВРУ). Процедурне рішення окремим документом не оформлюється. Стаття 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час прийняття парламентом оспорюваного рішення), відповідно до якої відбувалось звільнення з посад суддів КСУ, не передбачала підготовки та попереднього розгляду цього питання у відповідному комітеті ВРУ.

Суддя КСУ, призначений за квотою ВРУ, має усвідомлювати свою відповідальність перед ВРУ та народом України. Звільнення суддів КСУ за порушення присяги здійснюється за ініціативою органу, який призначив суддів. Положення Конституції України надають Раді повноваження звільнити призначених нею суддів КСУ, у тому числі в межах процедури притягнення до юридичної відповідальності.

Конституція України та Закон № 422/96-ВР не наділяють КСУ компетенцією на встановлення факту порушення присяги суддею цього Суду та встановлення порядку та процедури його звільнення, при цьому частина друга статті 3 цього Закону чітко визначає перелік питань, які можуть бути предметом регулювання Регламентом КСУ, а саме щодо організації внутрішньої роботи Суду. Регламент КСУ не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України і Закону № 422/96-ВР. Отож норми цього Закону в цій частині не підлягають застосуванню, а рішення КСУ щодо наявності підстав для звільнення одного із суддів не може вважатися обов`язковим для органу, наділеного повноваженнями на звільнення цього судді.

Підсумовує, що оскаржувана Постанова ВРУ не суперечить положенням пункту 26 частини першої статті 85, пункту 5 частини п`ятої статті 126 та статті 149 Конституції України.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову. Оцінюючи в сукупності докази, аргументи сторін, цей суд установив, що Рада, коли прийняла оскаржувану Постанову, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

4. Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ОСОБА _1 не погодилась із цим рішенням і подала апеляційну скаргу.

Вважає, що рішення Верховного Суду є необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню на підставі статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також через неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке полягає у неправильному тлумаченні закону, застосуванні закону, який не підлягав застосуванню, незастосуванні закону, який підлягав застосуванню.

Неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, скаржниця вбачає в тому, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (як апеляційна інстанція), коли скасовував постанову ВАСУ від 26 червня 2017 року, у мотивувальній частині своєї постанови від 19 грудня 2018 року зазначив, що обставин порушення позивачкою присяги судді КСУ не встановив, що Верховний Суд позбавлений можливості встановлювати та вважати доведеними такі обставини і відповідно надавати оцінку рішенню відповідача у світлі вимог статті 2 КАС України, але замість того, щоб здійснити свої безпосередні функції апеляційної інстанції - ухвалити постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якщо відповідач не надав доказів порушення нею присяги та суд не встановив обставин порушення присяги, прийняв рішення скасувати постанову суду першої інстанції від 26 червня 2017 року і направити справу до цього ж суду на новий судовий розгляд.

Вважає хибними висновки суду про те, що до суддів КСУ не застосовується дисциплінарна відповідальність та процедура дисциплінарного провадження у порядку, передбаченому для суддів загальної юрисдикції, яка передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, відкриття дисциплінарної справи, її розгляд і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження. Не погоджується з тим, що правовий статус судді КСУ передбачає конституційно-правову відповідальність за вчинене правопорушення, яка встановлена Конституцією України і є негативною реакцією держави на це правопорушення, а також що законодавство, яке регламентує правовий статус суддів КСУ, не визначає сутнісних ознак порушень, які варто кваліфікувати як порушення присяги судді.

З посиланням на рішення ЄСПЛ від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» та пояснення відповідача переконує, що суд безпідставно ухилився від перевірки законності процедури її звільнення.

З погляду авторки скарги, в оскаржуваному рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року суд визнав установленими обставини, яких відповідач не довів, вдався до оцінки повноважень КСУ та окремих його рішень і на основі аналізу Рішення № 20-рп/2010, зміст якого перекрутив, без наявності жодних доказів, без правового аналізу й оцінки оспорюваної Постанови, поклав в основу свого рішення політичну оцінку, чим підтвердив свою політичну заангажованість, зацікавленість та упередженість при ухваленні рішення.

Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи скаржниця мотивує тим, що висновок суду про неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, і в КСУ не було правових підстав для повторного розгляду цього питання у 2010 році, спростовується тим, що КСУ Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у відмовив у відкритті провадження за конституційним поданням на підставі пункту 2 статті 45 Закону № 422/96-ВР через невідповідність конституційного подання вимогам Конституції України та цьому Закону, тобто перешкодою для відкриття провадження у справі насправді стало невиконання процесуальних вимог до конституційного подання. У цьому провадженні Закон № 2222-IV фактично не піддавався конституційному контролю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 наводить доводи незгоди з рішенням суду першої інстанції, які суголосні з доводами та аргументами її позовної заяви про неправильне застосування ВРУ одноразового відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених Регламентом ВРУ, про недотримання обов`язкового розгляду питання Радою у відповідному комітеті та упродовж відповідних строків, прийняття рішення таким комітетом та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі судді у процесі прийняття рішення, про порушення принципу індивідуалізації відповідальності, про порушення міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення, про порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, про поєднання в одній особі повноважень органу, який тільки може ініціювати процедуру притягнення судді до відповідальності, з одночасним застосуванням заходів юридичної відповідальності за таке порушення, та інші. Позивачка вважає, що в цій частині висновки та рішення суду першої інстанції є незаконними, необґрунтованими, упередженими, тенденційними, сфальшованими, свавільними.

Скаржниця вважає неприйнятним визнання судом причинами, що виправдовують дії ВРУ у питанні звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ, те, що була складна ситуація, викликана подіями на Майдані, позаяк права і свободи судді КСУ не можуть бути обмежені навіть при введенні воєнного чи надзвичайного стану.

Підставою для скасування рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 називає розгляд справи неповноважним складом суду. На її думку, ця справа була предметом розгляду в першій та апеляційній інстанціях одного і того самого Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що порушує процесуальні правила підсудності, визначені КАС України.

В апеляційній скарзі наведені й інші доводи на користь задоволення заявлених у ній вимог, які змістовно й сутнісно доповнюють або певним чином деталізують мотиви незгоди з рішенням суду першої інстанції, викладені вище.

Підсумовуючи, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (як суду першої інстанції); скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року (як суду апеляційної інстанції); ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги і поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року. Допустити негайне виконання рішення Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата).

5. Позиція відповідача стосовно апеляційної скарги

Представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив доводи, аналогічні викладеним в оскарженому судовому рішенні. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

6. Рух апеляційної скарги

Велика Палата 27 вересня 2019 року постановила ухвалу про відкриття апеляційного провадження, а 31 жовтня 2019 року - ухвалу про призначення справи до апеляційного перегляду в судовому засіданні на 21 січня 2020 року, однак розгляд справи відкладено за клопотанням позивачки для участі в судовому засіданні її представника. Наступне судове засідання було призначено на 17 березня 2020 року, проте розгляд справи не відбувся у зв`язку з запобіганням розповсюдженню гострої респіраторної хвороби СОVID-19, тому його було відкладено на 20 травня 2020 року.

У призначений день судове засідання за клопотанням ОСОБА_1 було відкладено на 10 червня 2020 року. Проте розгляд справи не відбувся і наступне судове засідання було призначено на 02 вересня 2020 року. У зв`язку із долученням позивачкою додаткових матеріалів 02 вересня 2020 року в судовому засіданні оголошено перерву спочатку до 04 листопада 2020 року, а потім до 20 січня 2021 року.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали доводи апеляційної скарги й просили ухвалити запропоноване у ній рішення. Представник відповідача просила відмовити у задоволенні скарги й залишити без змін рішення суду першої інстанції.

7. Обставини, встановлені судом першої інстанції

У цій справі суд встановив обставини, які стисло можна викласти так.

ВРУ Постановою від 04 серпня 2006 року № 82-V призначила ОСОБА_1 суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього Суду.

10 грудня 2003 року КСУ у справі № 1-47/2003 про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», направленого Головою ВРУ, вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 76, 78, 80, 81, 82 та інших Конституції України) дійшов висновку № 3-в/2003, яким визнав проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180), поданий до ВРУ народними депутатами України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та іншими, таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Законопроектом пропонувалося внести у конкретні статті Конституції України зміни, згадані у висновку КСУ.

Приводом для розгляду справи відповідно до статті 159 Конституції України стало надходження до КСУ згідно з Постановою ВРУ від 11 липня 2003 року № 1116-IV «Про деякі питання порядку підготовки законопроектів про внесення змін до Конституції України до розгляду Верховною Радою України» проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» для надання висновку щодо його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 159 Конституції України була необхідність висновку КСУ щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України для розгляду його парламентом.

8 грудня 2004 року під час подій, які в історії отримали назву Помаранчевої революції, ВРУ прийняла Закон № 2222-IV.

8. По спливу більше трьох років 102 народних депутати України звернулися до КСУ з письмовим клопотанням вирішити питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV, Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 04 серпня 2006 року № 79-V «Про Конституційний Суд України». Автори клопотання вважали, що Закон № 2222-IV розглянуто у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII Основного Закону України, а саме: до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180) у процесі його доопрацювання та попереднього схвалення були внесені зміни, які не перевірялися КСУ щодо їх відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України; Рада, розглянувши цей законопроект та прийнявши відповідно Закон № 2222-IV без висновку КСУ щодо відповідності статтям 157 і 158 Конституції України проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» із внесеними до нього змінами, порушила конституційну процедуру його розгляду.

Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008 у справі № 2-1/2008 КСУ відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України».

В абзацах четвертому, п`ятому пункту 3 цієї Ухвали КСУ, вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, виходив з того, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ними чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV.

9. 24 лютого 2014 року до порядку денного засідання Ради (четверта сесія сьомого скликання) був включений проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді.

Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення за скороченою процедурою шляхом голосування проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді («за» - 283 голоси народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 0, не голосували - 93).

24 лютого 2014 року Рада прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді ОСОБА_1 («за» - 307 голосів народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 1, не голосували - 60).

В основу прийняття цієї Постанови лягли такі обставини.

10. КСУ 30 вересня 2010 року прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

ВРУ встановила, що цим Рішенням у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ як виразника установчої влади народу, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад.

11. КСУ Рішенням від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.

ВРУ встановила, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року), і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.

12. КСУ Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України, зокрема, дозволив Кабінету Міністрів України встановлювати розміри соціальних виплат.

Рада встановила, що КСУ дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, хоча раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України.

ВРУ виснувала, що судді КСУ, зокрема й позивачка, у зв`язку з тим, що порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, порушили присягу судді КСУ чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді КСУ, тому відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття Постанови) підлягають звільненню.

ВРУ пояснила, що оскаржувану Постанову прийняла з метою, зокрема, усунути негативні соціально-політичні та правові наслідки зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010 (пояснювальна записка до проекту зазначеної Постанови).

Маючи на меті відновити легітимність конституційного правопорядку в Україні після завершення Революції Гідності та самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»), реалізуючи установчу владу народу, який за Конституцією України є єдиним джерелом законодавчої, виконавчої та судової влади, ВРУ як сформований цим народом шляхом прямого волевиявлення єдиний уповноважений на таку дію орган прийняла Постанову № 750-VII «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 01 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII» (далі - Постанова № 750-VII) про визнання такими, що є чинними на території України положень Конституції України, прийнятої на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII.

На виконання Постанови № 775-VII Генеральна прокуратура України 03 березня 2014 року внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення № 42014000000000054 за частиною першою статті 109, частиною другою статі 364, частиною другою статті 375 Кримінального кодексу України.

У зазначеному кримінальному провадженні триває досудове розслідування, повідомлення про підозру у вчиненні злочину судді КСУ ОСОБА_1 не пред`явили.

13. Суд першої інстанції відносно рішень КСУ від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, які згадуються в оскаржуваній постанові Ради, визначився, що вони постановлені в межах виключної компетенції КСУ, передбаченої статтею 150 Конституції України. Висновки ВРУ щодо порушення присяги судді КСУ суддею ОСОБА_1., за участю якої ухвалені названі рішення, в цій частині не відповідають закону. До того ж, як зазначив суд першої інстанції, суддя КСУ ОСОБА_1. за результатами розгляду справи № 1-11/2012 не погодилася з Рішенням КСУ від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 і висловила окрему думку.

Водночас суд першої інстанцій не визнав протиправною й не скасував Постанову № 775-VII в частині порушення ОСОБА_1 присяги при прийнятті Рішення КСУ № 20-рп/2010 у справі за поданням 252 народних депутатів України. Цим Рішенням Суд визнав неконституційним Закон № 2222-ІV нібито у зв`язку з порушенням ВРУ конституційної процедури його розгляду та прийняття та відновив дію Конституції України в редакції від 1996 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

14. Питання, які має вирішити суд

Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата вважає за потрібне окреслити масштаб відносин, у межах яких відповідатиме на питання, що мають істотне значення для розв`язання спору і приведуть до здійснення запитуваного правосуддя у межах цієї справи.

Отож Велика Палата має з`ясувати й визначити:

- чи існувало діяння, яке скоїла суддя КСУ ОСОБА_1 і яке відповідач розцінив як порушення присяги;

- чи містить ця подія ознаки порушення присяги судді КСУ; чи є і які саме зовнішні (візуальні) прояви цього порушення; чи об`єктивні й обґрунтовані вони настільки, що давали підстави парламенту, який мав повноваження на призначення і звільнення суддів КСУ, констатувати, що судді КСУ, зокрема і суддя ОСОБА_1 , продемонстрували упереджене й хибне розуміння принципу поділу влади через зведення принципу незалежності судової влади до абсолюту, що, своєю чергою, спричинилося до порушення присяги судді;

- чи знала ОСОБА_1 як «охоронець» конституційного порядку з відповідними повноваженнями та суддя органу конституційної юрисдикції, котра повинна мати надвисокий рівень відповідальності, бездоганну репутацію, бути авторитетним професіоналом в галузі конституційного права, відповідати найвищому рангу професійної компетентності у питаннях конституцієзнавства та котра давала присягу судді КСУ, яку відповідальність прийняла на себе, коли присягнула виконувати чесно та сумлінно певні обов`язки, пов`язані із захистом конституційних цінностей; чи була вона обізнана про можливість застосування звільнення за порушення присяги, яка встановлена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції;

- чи Конституція і закони України встановлювали підстави та чи запроваджували механізми, покликані упередити і не допустити перебирання органом конституційного контролю повноважень інших органів державної влади; чи звільнення судді конституційного суду за порушення присяги є одним із таких механізмів;

- чи підстава звільнення судді КСУ, передбачена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції, була чіткою, зрозумілою, такою, що дозволяла кожному, хто обіймає цю посаду, передбачити юридичні наслідки, що можуть і настануть у разі порушення присяги; чи ця, встановлена Конституцією України підстава в аспекті обсягу, змісту та юридичної природи обставин, які ВРУ поклала в основу оскаржуваного рішення про звільнення судді, обмежувала, «сковувала», тримала у невіданні здатність (спроможність) судді КСУ передбачити наслідки, які настануть за порушення присяги;

- чи звільнення судді КСУ за порушення присяги є діянням, до якого мають застосуватися гарантії, процедура та умови, притаманні дисциплінарному провадженню; чи є ця підстава самостійною, окремою, до якої застосовується конституційна процедура, обумовлена цією підставою звільнення судді;

- чи не сплинув строк давності для звільнення судді КСУ за діяння, на обставини якого послалася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII;

- чи були встановлені порядок, повноваження уповноваженого органу й гарантії судді КСУ під час звільнення з посади за порушення присяги; чи була порушена процедура звільнення, на недотримання якої покликається позивачка;

- які цілі у контексті конкретного історичного соціально-політичного та політико-правового періоду будівництва і розвитку держави переслідувала ВРУ і які завдання стояли перед нею як виразником установчої влади народу на час ухвалення рішення про звільнення ОСОБА_1 : просто «покарати» за порушення присяги чи мала значно важливішу мету - запобігти загрозам національній безпеці та конституційному ладу, які нависли над країною на час винесення рішення про звільнення судді КСУ, відновити правопорядок і спокій в державі, завадити рецидиву політичного режиму, засоби і методи політичної влади якого були недемократичні, характеризувалися як авторитарні, зокрема і з погляду європейських інституцій.

У рамках наведеного відповіді потребуватиме й питання, чи ВРУ в окресленій історичній ситуації діяла свавільно, чи звільнення судді КСУ відбулося з дотриманням процедури, передбаченої Регламентом ВРУ, чи Рада мотивувала своє рішення і якими підставами, чи відображені ці відомості в оскаржуваній Постанові № 775-VІІ та документах, доданих до її проекту.

Дотримуючись програми перегляду судового рішення в порядку апеляційного перегляду, Велика Палата має відповісти на всі істотні доводи апеляційної скарги й залежно від результатів оцінки встановлених у цій справі фактичних обставин визначитись щодо законності, обґрунтованості та справедливості судового рішення, а перед тим - зі слушністю й переконливістю правової позиції позивачки.

Під час апеляційного перегляду Велика Палата повинна визначити, чи у процесі судового розгляду справи по суті і відповідач, і суд першої інстанції вдалися до оцінки Рішення КСУ № 20-рп/2010, чи вправі суд загальної юрисдикції досліджувати правомірність дій судді КСУ під час здійснення суддівських конституційних повноважень, чи повинен/не повинен бути звільненим суддя КСУ, якщо, зокрема, наслідки застосування його рішення та процедура прийняття дозволяють виявити порушення присяги, що зумовлює вжиття такого заходу.

15. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду першої інстанції

Повертаючись до змісту порушених в апеляційній скарзі питань, беручи до уваги встановлені у цій справі фактичні обставини, зумовлене ними відповідне нормативне регулювання спірних відносин, позицію кожної зі сторін, після дослідження і ретельного обговорення правової ситуації, яка склалася у цьому спорі, Велика Палата в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції про безпідставність і необґрунтованість позовних вимог позивачки ОСОБА_1 і вважає, що доводи апеляційної скарги не опираються на якісні, переконливі, об`єктивно спроможні факти, достатні для скасування оскарженого судового рішення та ухвалення нового рішення на користь позивачки.

Таке рішення Велика Палата мотивує так.

А. Чи застосовна концепція демократії, здатної захистити себе, до ситуації позивачки?

16. Загальні принципи

Для стабільності демократичного конституційного ладу держава може здійснювати конкретні заходи з метою його захисту. У певних ситуаціях концепція демократії, здатної захистити себе, є прийнятною. Відповідно до цієї концепції, усвідомлюючи загрозу її існуванню, а також конституційному ладу, територіальній цілісності, держава має повноваження відстороняти від доступу до певних державних посад тих осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі чи показали себе не гідними служити суспільству, зокрема порушили присягу, дану народу як єдиному джерелу державної влади. Велика Палата вважає, що вказана концепція застосовна й у цій справі.

Плюралізм і демократія ґрунтуються на компромісі, який вимагає поступок з боку осіб, які мають у деяких випадках сприймати обмеження наявних у них свобод для того, щоби забезпечити більшу стабільність країни в цілому. Але демократична держава повинна мати вагомі причини для звільнення осіб, що займали посади високого рівня протягом попереднього недемократичного режиму, навіть якщо ці особи були призначені на відповідні посади на визначений у конституції строк. Завдяки такому звільненню обмежується ризик, що новий (демократичний) режим буде змінено. Це зміцнює довіру громадськості до нової влади та дозволяє суспільству отримати гарантії стабільності у збереженні надбань демократії та у просуванні демократичних цінностей.

Проте потрібна певна рівновага між вимогами захисту демократичного суспільства та вимогами охорони прав особи. З огляду на це кожного разу, коли держава вважає за потрібне застосувати концепцію демократії, здатної захистити себе, щоби виправдати втручання у права особи, вона має зважено оцінювати масштаби та наслідки передбачених заходів задля дотримання зазначеної рівноваги. Тому Велика Палата має надати таку оцінку у цій справі.

17. Які події передували звільненню позивачки?

Для оцінки звільнення позивачки варто зважити на умови та події, які передували прийняттю Постанови № 775-VII, стисло охарактеризувати обстановку й умови, в яких перебувала ВРУ на час прийняття цього акта, а також ризики, які загрожували розбудові держави та розвитку громадянського суспільства.

Упродовж листопада 2013 року - лютого 2014 року на вулицях і майданах багатьох міст України, особливо в місті Києві, відбувалися масові народні протестні виступи та рухи, які ввійшли в історію як Революція Гідності. Її основною метою було повернення України на європейський шлях розвитку, долучення до правового й економічного простору Європейського Союзу (далі - ЄС).

30 листопада 2013 року вночі відбувся розгін протестувальників, після якого протистояння з представниками влади того часу тривало понад три місяці. Ці події, що супроводжувалися численними людськими жертвами, призвели до інституційних організаційних змін в державі. Так, 21 лютого2014 року Президент України ОСОБА_7 та лідери опозиції підписали Угоду про врегулювання політичної кризи, що її засвідчили офіційні представники Німеччини, Польщі та Франції, та у якій передбачили підписання й оприлюднення спеціального закону, який відновить дію Конституції України 2004 року з подальшими змінами. Сторони також погодили, що конституційна реформа, яка врівноважуватиме повноваження Президента, Уряду та парламенту, буде розпочата негайно та завершена у вересні 2014 року. Проте домовленості, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя держави, не були дотримані (див. заяву МЗС України від 27 лютого 2014 року щодо виконання Угоди про врегулювання кризи від 21 лютого 2014 року).

21 лютого 2014 року з метою підвищення ефективності функціонування політичної системи в Україні та вдосконалення механізму здійснення державної влади, розподілу повноважень між Президентом України та органами державної влади, забезпечення балансу між гілками влади, ефективної співпраці парламенту та Уряду, їх взаємної відповідальності за здійснення державної політики парламент прийняв Закон України № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» (далі - Закон № 742-VII), яким відновив чинність Конституції України у редакції 2004 року, що була частиною політичного компромісу під час подій Помаранчевої революції листопада - грудня 2004 року.

Наступного дня ВРУ прийняла Постанову № 750-VII, якою визнала такими, що є чинним на території України, положення Конституції України від 28 червня 1996 року зі змінами, внесеними законами № 2222-IV, № 2952-VI, № 586-VII.

Крім того, 22 лютого 2014 року через фактичне самоусунення Президента України в особливо відповідальний для держави період від виконання його повноважень ВРУ вирішила офіційно «встановити, що Президент України ОСОБА_7 у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов`язки» (Постанова ВРУ № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»). Цією ж Постановою ВРУ постановила відповіднодо пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України призначити позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.

23 лютого 2014 року Постановою № 764-VII «Про покладення на Голову Верховної Ради України виконання обов`язків Президента України згідно із статтею 112 Конституції України» парламент поклав на Голову ВРУ ОСОБА_9 виконання обов`язків Президента України.

24 лютого 2014 року ВРУ прийняла оскаржену Постанову № 775-VII, відповідно до пункту 1 якої на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та позивачку.

18. Які суспільно-політичні наслідки були зумовлені Революцією Гідності та євроатлантичними прагненнями Українського народу?

Суспільно-політична криза в країні вимагала швидких та ефективних дій з метою її подолання. ВРУ як єдиний законодавчий орган і легітимний інститут влади, виражаючи суверенну волю Українського народу та піклуючись про відновлення громадянського миру і спокою в Україні, взяла на себе відповідальність за нормалізацію ситуації в державі. Означені вище події, а також загроза територіальній цілісності України створили передумови для прийняття парламентом оскарженої Постанови № 775-VII та звільнення з посад за порушення присяги призначених за квотою парламенту суддів КСУ. Велика Палата бере до уваги, що це відбулося негайно після Революції Гідності, самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України та під час подій, наслідком яких стала анексія Кримського півострова.

Невдовзі, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 і ОСОБА_17 . А вже 14 березня того ж року КСУ в оновленому складі, реагуючи на реальні загрози територіальній цілісності України, прийняв Рішення № 2-рп/2014, яким визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), Постанову Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 06 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму».

16 березня 2014 року, незважаючи на вказане рішення КСУ, на території Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі був проведений псевдореферендум, на якому начебто більшість мешканців підтримала приєднання півострова до Російської Федерації. Результати так званого референдуму ані Україна, ані міжнародна спільнота не визнали.

Зазначені та наступні події анексії Кримського півострова стали підставою для прийняття парламентом 15 квітня 2014 року Закону України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», у якому ВРУ визначила статус півострова як тимчасово окупованої території. А вже незабаром розгорівся збройний конфлікт на території Донецької та Луганської областей.

25 травня 2014 року відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув ОСОБА_18

27 серпня 2014 року він видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів», згідно з яким ці вибори були призначені на 26 жовтня 2014 року.

В означений період влада України відновила курс на євроінтеграцію. Так, 21 березня 2014 року під час Позачергового Саміту «Україна - ЄС» було підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода), та Заключний акт Саміту .

27 червня 2014 року в ході засідання Ради ЄС Президент України, керівництво ЄС і глави держав та урядів 28 держав-членів ЄС підписали економічну частину вказаної Угоди.

16 вересня 2014 року ВРУ та Європейський Парламент ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, а 12 січня 2015 року Президент України видав Указ № 5/2015, яким схвалив стратегію сталого розвитку «Україна-2020», що визначила мету, вектори руху, дорожню карту, першочергові пріоритети та індикатори належних оборонних, соціально-економічних, організаційних, політико-правових умов становлення та розвитку України.

12 лютого 2015 року у рамках запланованої масштабної судової реформи парламент прийняв Закон України № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», у якому передбачив проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України первинного кваліфікаційного оцінювання суддів з метою визначення можливості здійснення ними правосуддя у відповідних судах.

20 травня 2015 року Президент України видав Указ № 276/2015, яким схвалив стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 - 2020 роки, що передбачала оновлення законодавства та прийняття змін до Конституції України для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу.

03 березня 2015 року Указом № 119 Президент України створив Конституційну Комісію, яка згодом підготувала пропозиції щодо внесення змін до Конституції Українив частині правосуддя.

23 жовтня 2015 року на 104-му пленарному засіданні Венеційської комісії було ухвалено Остаточний висновок (документ CDL-AD(2015)027), в якому зазначалося, що «остання версія змін до Конституції України, підготовлена Робочою групою Конституційної Комісії з питань правосуддя, є дуже позитивною, добре підготовленою та заслуговує повної підтримки».

30 січня 2016 року КСУ у новому складі прийняв Рішення № 2-в/2016, яким визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, доопрацьований законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524) в редакції від 26 січня 2016 року.

02 червня 2016 року парламент прийняв Закон України №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII).

Таким чином, євроінтеграційні прагнення народу України та загрози національній безпеці держави створили передумови для системних перетворень в апараті держави та його оновлення. Внаслідок таких змін оновився не лише склад органу конституційного контролю, але й суддівський корпус:

17 лютого 2016 року розпочалося кваліфікаційне оцінювання суддів, що мало на меті перевірити здатність суддів здійснювати правосуддя;

07 листопада 2016 року ВККС прийняла рішення № 145/зп-16, яким оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду;

02 серпня 2018 року ВККС рішенням № 185/зп-18 оголосила конкурс на зайняття 78 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду. За результатами вказаних конкурсів було сформовано новий склад Верховного Суду;

07 лютого 2019 року парламент з метою законодавчого закріплення в Конституції України цивілізаційного вибору, європейської ідентичності Українського народу та незворотності стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в Організації Північноатлантичного договору прийняв Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору»).

Вищезгадані рішення ВРУ були спрямовані на нормалізацію соціально-політичної ситуації у державі та захист її національної безпеки, приймалися конституційною більшістю народних депутатів України, які представляли всі політичні парламентські сили. Видається закономірним, що в зазначеному переліку невідкладних заходів, дотримуючись наміру оновити склад КСУ для усунення негативних соціально-політичних наслідків і захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а звідси - не допустити ревізії ухвалених парламентом рішень з боку КСУ, народні депутати України прийняли Постанову № 775-VII, якою звільнили суддів КСУ, призначених за квотою парламенту.

У цьому зв`язку видається, що ВРУ звільнила ОСОБА_1 й інших суддів КСУ й обрала нових, оскільки на певному етапі розбудови держави перед КСУ ставилися на вирішення питання щодо конституційних принципів захисту національної безпеки, організації та здійснення державної влади в Україні, які з огляду на участь вказаних суддів і, зокрема, судді ОСОБА_1 у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 не давали Українському народу та парламенту впевненості і гарантій у тому, що розгляд подань з подібними зверненнями до КСУ відбуватиметься з дотриманням принципу верховенства Конституції України, а також з дотриманням суддями КСУ визначених в їхній присязі обов`язків захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина.

З урахуванням наведеного Велика Палата вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги стосовно того, що Постанова № 775-VII є актом політичної репресії щодо позивачки і що парламент здійснив узурпацію влади, привласнивши низку повноважень, які Конституцією за ним не закріплені. Викладена вище стисла хронологія подій, що відбулися в історії України після Революції Гідності, дає підстави вважати, що звільнення позивачки було необхідною складовою процесу суспільно-політичних перетворень, зумовлених ризиками для існування держави, проявом демократії, що здатна захистити себе.

19. Яке значення мав принцип народовладдя в означених подіях, що передували звільненню позивачки?

19.1. Чи виконував парламент функції установчої влади народу, спрямованої на реалізацію концепції демократії, здатної захистити себе?

Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.

У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп/1997 КСУ виснував, що Конституція України як Основний Закон держави за юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад, включно із законодавчою. Прийняття Конституції України ВРУ означало, що у цьому випадку установча влада народу була здійснена парламентом.

Велика Палата звертає увагу на те, що у ті моменти історії, коли послаблюється легітимність соціальних і політичних структур і внаслідок загроз існуванню держави послаблюється дія конституційних принципів, що охороняли стабільність таких структур, відновлення конституційного ладу відбувається через реалізацію народом, зокрема в особі обраного ним парламенту, установчої влади. Революція Гідності мала наслідком формування нового конституційного правопорядку, який був формалізований через проголосований ВРУ за спеціальною процедурою Закон №742-VII, після якого була прийнята оскаржена Постанова № 775-VII. Ці та деякі інші акти парламенту того періоду слід розглядати з погляду теорії як такі, що стали реалізацією установчої влади народу за особливих обставин і загроз існуванню Україні.

19.2. Чи було звільнення позивачки з посади судді КСУ притягненням її до дисциплінарної відповідальності?

В апеляційній скарзі позивачка оскаржує висновки суду першої інстанції про те, що її притягнуто до конституційно-правової відповідальності, та стверджує, що підставу її звільнення, а саме порушення присяги судді у рішенні від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», ЄСПЛ кваліфікував як дисциплінарний проступок.

Велика Палата не погоджується ані з таким висновком суду першої інстанції, ані з відповідним доводом апеляційної скарги.

Парламент звільнив позивачку за порушення присяги судді відразу після того, як це стало можливо, тобто після самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України. Таке звільнення як результат реалізації установчої влади народу для відновлення конституційного ладу та балансу стримування і противаг у системі законодавчої, виконавчої та судової влади не можна вважати притягненням позивачки до юридичної відповідальності певного виду.

Парламент, реалізовуючи установчу владу народу задля захисту демократії та її цінностей, не застосовував до позивачки процедури притягнення її до юридичної відповідальності, а КСУ не мав повноважень контролювати такі дії ВРУ у самостійно визначених внутрішніх процедурах.

Вжите у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України в редакції, чинній на час звільнення позивачки, формулювання «порушення суддею присяги» не можна трактувати лише як підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Порушення присяги також може бути заходом реагування народу, від імені якого в ситуації позивачки діяв парламент, на конкретні дії члена органу конституційного контролю, що з часом призвели до реальних загроз національній безпеці. На користь того, що відповідні дії ВРУ відповідали загрозам українській державності, свідчать події, які відбулися відразу після цього: анексія Криму, збройний конфлікт й окупація частини Донецької та Луганської областей, а також десятки тисяч жертв серед військовослужбовців і цивільного населення.

Велика Палата бере до уваги згадане в апеляційній скарзі рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», у якій заявник скаржився на порушення прав, передбачених Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України. У тій справі Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через порушення у справі заявника принципів незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності та вирішення справи судом, встановленим законом, а також встановив порушення статі 8 Конвенції через те, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним, зокрема через відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне й обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів, що призвело до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства.

Велика Палата вважає незастосовними у справі № 800/162/14 висновки, викладені ЄСПЛ у згаданій вище справі ОСОБА_20 , через суттєву відмінність обставин обох справ. Так, у справі, яку розглядав ЄСПЛ, заявник був притягнутий до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення з посади судді Верховного Суду України, тобто суду загальної юрисдикції, який не мав повноважень офіційного тлумачення законів, а тим більше Конституції України. Натомість позивачка була членом органу конституційного контролю, до повноважень якого належало, зокрема, надання такого тлумачення. Крім того, відмінність правового статусу членів КСУ та суддів судів загальної юрисдикції є очевидною як до змін до Конституції України, що набрали чинності 30 вересня 2016 року, так і після цих змін.

У частині третій статті 124 Основного Закону України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, хоч і була згадка про КСУ, проте детально його статус визначений в окремому розділі XII «Конституційний Суд України». А з указаної дати припис зазначеної частини був змінений шляхом виключення з Конституції України твердження про здійснення судочинства у КСУ.

За статтею 147 Конституції України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Обсяг та межі таких повноважень КСУ було визначено положеннями статті 150 Конституції України, фактично відтвореними у статті 13 Закону № 422/96-ВР. Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом (стаття 153 Конституції України у вищевказаній редакції; див. абзаци другий і третій пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення КСУ від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 у справі про повноваження КСУ).

Згідно з частиною першою статті 13 Закону №422/96-ВРКСУ приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов`язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України; 5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України; 6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

Отже, правовий статус КСУ визначали Конституція України та спеціальний Закон № 422/96-ВР, які наділили цей орган виключними повноваженнями, нехарактерними для судів загальної юрисдикції.

Особливий правовий статус КСУ в системі органів державної влади, зокрема його унікальні юрисдикційні повноваження, зумовили й особливості правового положення членів цього органу. Особливості формування суддівського корпусу КСУ визначали частини перша та друга статті 148 Конституції України, статті 5, 7, 8 Закону №422/96-ВР, відповідно до яких цей Суд складається з вісімнадцяти суддів КСУ, з яких Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів. Водночас судді суду загальної юрисдикції призначалися на посаду не за квотним принципом, а в межах добору кандидатів на посаду судді за результатами проходження спеціальної підготовки та складення кваліфікаційного іспиту відповідно до вимог Закону № 2453-VI (частина перша статті 65 цього Закону).

Вимоги до кандидатів на посаду судді КСУ та судді суду загальної юрисдикції також суттєво відрізнялися. Порівняльний аналіз приписів частини третьої статті 127, частини третьої статті 148 Конституції України, статті 64 Закону № 2453-VI та статті 16 Закону № 422/96-ВР вказує, що вимоги до кандидатів на посаду члена КСУ засновувалися на іншій шкалі критеріїв відповідності, що зумовлено особливостями виконуваних цим Судом виключних повноважень.

З огляду на особливості правового статусу суддів КСУ та специфіку виконуваних ними обов`язків Велика Палата вважає, що законодавець невипадково не передбачив у Законі № 422/96-ВР можливості притягнення члена органу конституційного контролю до дисциплінарної відповідальності, визначивши у статті 23 лише перелік підстав для звільнення та припинення повноважень члена КСУ. Натомість судді загальної юрисдикції підлягали дисциплінарній відповідальності в порядку та з підстав, визначених у розділі VI Закону № 2453-VI.

У постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 Велика Палата вже зазначала, що КСУ за чинною на той час редакцією Конституції України не розглядав юридичні спори між певними суб`єктами права, а мав повноваження визнавати неконституційними певні акти та здійснювати обов`язкові для застосування тлумачення Конституції та законів України. Тоді ж Велика Палата зважила і на те, що й інші повноваження, якими КСУ був наділений відповідно до зазначеної редакції Конституції України, не були характерними для судової влади.

Подібність підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів загальної юрисдикції з тими, що передбачені для звільнення суддів КСУ, не означає тотожність зумовлюваної такими підставами виду відповідальності, адже має значення не сам факт найменування терміном «суди» КСУ та судів загальної юрисдикції, а нетотожність виконуваних ними обов`язків. Тому підстави звільнення у визначених законом випадках члена органу конституційного контролю не можна ототожнювати з дисциплінарною відповідальністю, що її можуть нести судді судів загальної юрисдикції за вчинення дисциплінарних проступків.

З урахуванням наведеного Велика Палата відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно застосування у справі № 800/162/14висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі «Олександр Волков проти України», яка, на відміну від справи № 800/162/14, стосувалася статусу судді суду загальної юрисдикції, а не члена КСУ, та притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

У цьому спорі до позивачки було застосоване звільнення за порушення присяги судді КСУ, що передбачено Основним Законом України. Поширення на цю підставу звільнення судді КСУ поняття дисциплінарної відповідальності не ґрунтується на законі. Таке звільнення є заходом конституційно-правового реагування, а не дисциплінарної відповідальності.

Про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі ОСОБА_20 , Велика Палата також вказала у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом і підставами позову, що й у справі № 800/162/14.

19.3. Чи була можливість звільнення позивачки з посади судді КСУ за порушення присяги обмежена певним чітко визначеним строком?

Окремого висвітлення у цій справі потребує питання давності, а саме - чи не сплинули строки звільнення судді КСУ на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

На відміну від справи ОСОБА_20 , яку розглядав ЄСПЛ та в якій він констатував порушення принципу правової визначеності, зокрема, через відсутність установленого законом строку застосування до судді дисциплінарного стягнення, строк для застосування до члена КСУ звільнення з цієї посади був і є обмеженим строком перебування на такій посаді та становить 9 років у силу приписів частини шостої статті 148 Конституції України і статті 9 Закону № 422/96-ВР.Такий строк, упродовж якого можливе звільнення судді КСУ за порушення присяги, зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється член органу конституційного контролю, а з іншого боку, - тим, що за змістом вказаних приписів суддя КСУ не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно.

Натомість у справі ОСОБА_20 з`ясовував, зокрема, те, чи вплинула на справедливість провадження стверджувана відсутність конкретної гарантії, на яку він посилався, а саме відсутність строку накладення дисциплінарного стягнення за порушення присяги судді суду загальної юрисдикції, призначеного безстроково. Вочевидь, у випадку із суддями КСУ, які не призначаються безстроково та мають особливі, порівняно із суддями судів загальної юрисдикції, повноваження, питання відсутності строку для звільнення за порушення присяги чи його надмірної тривалості поставати не може.

Велика Палата звертає увагу на те, що хоч позивачку і не було притягнуто до відповідальності, а її звільнення з посади слід тлумачити як наслідок реалізації парламентом установчої влади народу для захисту демократичних цінностей і збереження державності у зв`язку з описаними вище подіями, тим не менше, вказаний захід був застосований у межах строку повноважень позивачки як члена КСУ. З часу ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до дати прийняття оскаржуваної Постанови № 775-VII минуло три роки та неповних п`ять місяців. Велика Палата не може погодитися з тим, що позивачка була звільнена з посади через значний проміжок часу після ухвалення Рішення № 20-рп/2010, адже парламент прийняв цю постанову негайно після того, коли з`явилася така можливість і був відновлений конституційний правопорядок згідно із Законом № 742-VII. За часів перебування на посаді Президента України ОСОБА_7 такої можливості не існувало з огляду на відповідний політичний режим, і позивачка не могла цього не усвідомлювати.

Крім того, порівняно з передбаченим для судді суду загальної юрисдикції трирічним строком застосування дисциплінарного стягнення з дня вчинення проступку, строк, який сплив після ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до звільнення ОСОБА_1 з посади, тим більше не виглядає непропорційним. Такий строк не «затінює», не применшує і не віддаляє актуальність юридичних наслідків порушення, не ослаблює конструкцію і характер порушення, його істотність, масштабність, високий і незабутній рівень впливу на конституційний правопорядок і злагоду в країні. В аспекті обставин порушення й змісту юридичних наслідків, спричинених порушенням, Велика Палата вважає, що для застосування заходу, який оспорює скаржниця, не існувало кореспондуючого часу, що минув з дня вчинення порушення, перешкод чи умов, які б унеможливлювали застосування до ОСОБА_1 звільнення з посади.

Б. Чи мало місце порушення права позивачки на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції?

20. Чи мало місце втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя діями парламенту зі звільнення з посади за порушення присяги судді КСУ?

Звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги ОСОБА_1 розцінює й подає як втручання в її приватне життя, а свідченням цього називає доводи апеляційної скарги.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.

Велика Палата з урахуванням наведених вище обставин вважає, що втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя було, але немає жодних підстав стверджувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 Конвенції. Згідно з практикою ЄСПЛ для того, щоб втручання не суперечило статті 8 Конвенції, воно має здійснюватися відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

21. Чи ґрунтувалося на законі таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя?

Конструкція «відповідно до закону» у пункті 2 статті 8 Конвенції найперше вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві. Він також стосується якості відповідного законодавства, що має відповідати принципу верховенства права, зокрема бути доступним відповідній особі, яка зможе передбачити наслідки його застосування до себе.

Застосовані до позивачки заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, а саме на Конституції України, що у пункті 5 частини п`ятої статті 126 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачала можливість звільнення судді за порушення присяги органом, який цього суддю обрав або призначив. Окрім того, застосування до члена органу конституційного контролю такого заходу, як звільнення, було обмежене строком його повноважень, про що уже зазначалося вище.

Велика Палата звертає увагу, що чинне на час звільнення позивачки законодавство не передбачало можливості застосування до члена органу конституційного контролю дисциплінарних стягнень, а перелік підстав для звільнення був чітким і вичерпним. Тому за умови відновлення демократичного режиму позивачка не могла не передбачати такі наслідки її дій, як звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги.

Велика Палата звертає увагу і на те, що, на відміну від ситуації ОСОБА_20 , який не мав повноважень офіційного тлумачення законів України, а ЄСПЛ вважав порушення присяги як підставу звільнення такою, що не відповідає принципу юридичної визначеності, у ситуації позивачки цієї невідповідності нема. Це пояснюється тим, що визначені у тексті присяги судді КСУ (частина друга статті 17 Закону № 422/96-ВР) обов`язки, зокрема захищати конституційний лад, є чіткими та не допускають надто широкого тлумачення, особливо з огляду на повноваження КСУ з правової охорони Конституції України та її цінностей. Крім того, саме позивачка як суддя КСУ мала обов`язок здійснювати офіційне тлумачення законів України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Тому, беручи на себе такий обов`язок, вступаючи на посаду судді КСУ, особа не може не розуміти змісту закріпленої у законі присяги та визначених у ній обов`язків члена органу конституційного контролю, зокрема й обов`язку захищати конституційний лад, як і не може не розуміти того, що за порушення відповідних обов`язків, за вчинення дій, спрямованих не на захист, а на зміну конституційного ладу, орган, який її призначив, може звільнити із займаної посади впродовж строку перебування на ній саме з указаної підстави.

З урахуванням наведеного Велика Палата вважає, що в розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право позивачки було встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачці прогнозувати можливість її звільнення з посади за вчинення дій, які суперечать визначеному у присязі судді КСУ згаданому обов`язку.

22. Чи переслідувало легітимну мету таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя?

Звільнення з посади судді КСУ не було спрямоване на те, щоб «покарати» суддю за якусь «провину». Легітимною метою цього заходу було забезпечити відновлення конституційного ладу заради національної безпеки та задля захисту прав і свобод людини і запобігти ситуації, за якої судді КСУ, котрі постановили Рішення № 20-рп/2010, могли вдатися до подібної поведінки в умовах реальних загроз такій безпеці, коли ВРУ на певному загальновідомому історичному етапі розвитку та побудови держави відповідно до Конституції України вживала описаних вище невідкладних заходів для стабілізації ситуації у країні, відновлювала спокій, конституційний правопорядок, проявляла турботу про права і свободи людини, вчиняла дії, спрямовані на захист державного суверенітету та територіальної цілісності. Застосований до скаржниці захід був спрямований передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів. Велика Палата ще раз наголошує, що Рішенням № 20-рп/2010, в ухваленні якого брала участь позивачка, був порушений засадничий конституційний принцип народовладдя, змінений конституційний лад, порушений конституційний принцип розподілу влади. Приклад її дій свідчив про незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та суперечив змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків члена цього органу.

Наслідки постановленого за участю позивачки Рішення № 20-рп/2010, які відображені в оскаржуваній Постанові ВРУ, посягали на інтереси національної безпеки та порушували право Українського народу на реалізацію конституційного принципу народовладдя.

Згідно з Висновком Венеційської комісії від 20 грудня 2010 року «Про конституційну ситуацію в Україні» відновлення за Рішенням № 20-рп/2010 варіанта Конституції України 1996 року поставило питання про легітимність дій у минулому, оскільки інституції України працювали протягом кількох років на основі конституційних норм, пізніше визнаних неконституційними. Це також поставило питання легітимності діючих державних інституцій, оскільки і президент, і парламент були обрані відповідно до конституційних норм, які більше не визнавалися чинними. Президент України після цього Рішення, набув набагато більше повноважень, ніж могли передбачити виборці, коли він обирався. Діяльність основних державних органів стала ґрунтувалися на основі правил, змінених КСУ, а не на правилах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом.

Зі стенограми пленарного засідання ВРУ від 24 лютого 2014 року, пояснювальної записки до Постанови № 775-VII та інших матеріалів видно, що метою прийняття цього акта був намір вжити заходів з оновлення складу КСУ для усунення негативних соціально-політичних і правових наслідків зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010. Те, що в аспекті соціально-політичної ситуації, яка склалася в країні, та з метою стабільного функціонування КСУ в нових умовах загроз національній безпеці після загальновідомих подій листопада 2013 року - лютого 2014 року мав бути сформований новий склад КСУ, фактично не заперечила і сама ОСОБА_1 у її письмовій заяві про відставку від 03 березня 2014 року, поданій на ім`я Голови ВРУ ОСОБА_9 .

В аспекті наведеного Велика Палата вважає, що звільнення судді КСУ ОСОБА_1 з цієї посади не має сприйматися як реалізація принципу невідворотності відповідальності за порушення присяги судді КСУ. Особливості правових відносин у цій справі показали, що суспільно-політична ситуація в Україні того часу, історичні чинники та рішення, які передували її виникненню, одним з яких є Рішення № 20-рп/2010, резонанс, який викликали політичні та суспільні зміни в Україні через протест громадян України з 30 листопада 2013 року до лютого 2014 року проти протиправного розгону мирної акції, що розпочалася 21 листопада 2013 року як спротив проти відходу керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на європейську інтеграцію та подальшої відмови від цього курсу, назрівання міждержавного конфлікту на Кримському півострові диктували ВРУ необхідність керуватися цілями захисту національної безпеки, збереження територіальної цілісності держави, захисту прав і свобод громадян. Одним із засобів досягнення цих цілей є крайність здійснення КСУ своїх конституційних функцій відповідно до принципу верховенства Конституції України.

Ясна річ, що навіть вищевказані умови, в яких опинилася країна в названий історичний період, не дозволяли ВРУ діяти свавільно відносно суддів КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, й ігнорувати такі конституційні принципи як верховенство права, незалежність, справедливість, рівність, повага до приватного життя.

Однак, дотримуючись розуміння і усвідомлюючи значення цих принципів, Велика Палата не встановила в діях ВРУ ознак відступу від них і вкотре зазначає, що фактори, які впливали на рішення Ради про застосування звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 й інших призначених за квотою ВРУ суддів КСУ, демонструють відповідність означеним вище цілям, передбаченим у пункті 2 статті 8 Конвенції.

23. Чи було таке втручання необхідним у демократичному суспільстві?

Задля поступу в розвитку транзитивні демократії мають бути обороноспроможними, тобто мати здатність захистити себе від впливу недемократичних сил. Демократична держава може вимагати від її службовців, зокрема від суддів КСУ, бути відданими конституційним принципам, на яких заснована ця держава. Таку відданість формально гарантує складення присяги, порушення якої у діях конкретних осіб не має призводити до загроз існуванню держави та її демократичного ладу.

Заходи, своєчасно вжиті парламентом для відновлення конституційного правопорядку, забезпечили можливість реагування на виклики незалежності України, що потребували негайного реагування. Як зазначалося, невдовзі після звільнення позивачки, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених ОСОБА_1 та деяких інших суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , які вже наступного дня брали участь в ухваленні Рішення № 2-рп/2014 у справі № 1-13-рп/2014 за конституційними поданнями в.о. Президента України, Голови ВРУ та Уповноваженого ВРУ з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про проведення загальнокримського референдуму» (справа про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим) для захисту конституційних принципів реалізації державного суверенітету України, засад конституційного ладу, територіальної цілісності та здійснення державної влади на всій території Україні.

Усупереч зазначеному Рішенню КСУ вказаний референдум було проведено, а його результати використано для укладання 18 березня 2014 року Договору між Російською Федерацією і так званою Республікою Крим «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської федерації нових суб`єктів». Після цього 17 квітня 2014 року КСУ прийняв Рішення № 10-р/2014 про припинення дії Меморандуму про розвиток співробітництва між Конституційним Судом України та Конституційним Судом Російської Федерації від 14 червня 2000 року та доручив Голові КСУ поінформувати Конституційний Суд Російської Федерації про прийняте рішення.

Якщо врахувати важливість суспільних інтересів, що захищалися у відповідний історичний період, мету захисту національної безпеки, конституційного ладу, необхідність гарантування прав і свобод людини на всій території України та зіставити їх із приватними інтересами позивачки, то не вбачається, що звільнення позивачки з посади судді КСУ було непропорційним і невиправданим у демократичному суспільстві. З урахуванням наведеного, оцінюючи пропорційність заходів, застосованих у справі стосовно позивачки, відносно досягнення їх мети, спрямованої на правову охорону та захист Конституції України, не можна не визнати, що пропорційність втручання була витримана, а саме втручання не дозволяє визнати його порушенням права на повагу до приватного життя.

В. Чи мало місце порушення права позивачки на справедливий судовий розгляд?

24. Чи був парламент належним місцем для розгляду питання про звільнення позивачки за порушення нею присяги судді КСУ?

В апеляційній скарзі позивачка наполягає на тому, що оскаржуване рішення відповідача є неправильним, протиправним, таким, що не ґрунтується на вимогах Конституції України. На її переконання, ВРУ вдалася до оцінки конституційності обов`язкового до виконання рішення суду конституційної юрисдикції і тим самим порушила принципи поділу державної влади, верховенства права та гарантії здійснення конституційних юрисдикційних повноважень КСУ.

Конституція України визначає цінності, принципи й інструменти, які здатні її захистити. Проте, якщо такі інструменти використовуються всупереч цінностям і принципам Конституції України, народ як єдине джерело влади може та повинен вжити заходи задля захисту таких цінностей і принципів, зокрема демократичного ладу.

Прийняття Постанови № 775-VII, а отже й рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги, відбувалося за процедурою, яка не була свавільною чи явно непередбачуваною.

Зі змісту пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96 ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) убачається, що суддя КСУ звільняється з посади саме органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною другою статті 84, статтею 91 Конституції України рішення ВРУ приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування; Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

Порядок роботи ВРУ, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у ВРУ встановлюються Конституцією України, Регламентом ВРУ та законами України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України».

Регламент ВРУ встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ (частина друга статті 1цього Регламенту).

За змістом статті 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Рада звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону № 422/96-ВР. Підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - перший заступник чи заступник Голови Ради.

Порядок звільнення з посад суддів КСУ встановлено статтею 208 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту частини сьомої якої вбачається, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова ВРУ.

Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом ВРУ (частина перша статті 47 цього Регламенту).

Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту ВРУ).

Отже, порядок звільнення суддів КСУ, що гарантував їх незалежність і недоторканність, був установлений Конституцією України, Законом № 422/96-ВР (чинним на час виникнення спірних правовідносин) та Регламентом ВРУ. Іншого порядку звільнення вказаних осіб законодавство України не передбачало.

Як установив суд і вбачається з матеріалів справи, рішення про звільнення судді КСУ ОСОБА_1 , призначеної згідно з Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року № 82-V,було прийнято на пленарному засіданні ВРУ, яке відбулося 24 лютого 2014 року, більшістю голосів.

Велика Палата вважає, що Рада, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності для ВРУ іншої, ніж зазначено вище, процедури та неможливості регламентації дій ВРУ іншими актами, ніж Конституція України, закони України й інші акти самої ВРУ, у разі встановлення факту порушення суддею КСУ присяги, мала право на цій підставі звільнити цього суддю з посади.

Із викладених вище конституційних і законодавчих положень про конституційний статус ВРУ та її повноваження випливає, що саме ВРУ була наділена повноваженнями обирати і звільняти з посад суддів КСУ з підстав і в порядку на основні положень як Конституції України, так і законодавства України.

А тому Велика Палата не вважає переконливими аргументи авторки скарги про те, що звільнення судді КСУ за порушення присяги не за процедурою, визначеною у параграфах 63, 69, 70 глави 10 Регламенту КСУ, суперечить конституційному принципу поділу влади, визначеному в статті 6 Конституції України, і дає підстави для висновку про втручання законодавчої влади в діяльність судової гілки влади та вчинення на неї тиску в неконституційний спосіб. Такі доводи судді КСУ ОСОБА_1 є неприйнятними.

Стосовно суддів КСУ, поіменованих у пункті 1 Постанови № 775-VІІ, ВРУ прийняла рішення звільнити третину складу з них на підставі, передбаченій пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Основного Закону України у відповідній редакції, які згідно з пунктом 26 частини першої статті 85 Конституції України були призначені саме ВРУ. У цій Постанові ВРУ сформулювала підстави дострокового припинення повноважень указаних суддів КСУ, зокрема і ОСОБА_1 . Констатувала, що Рішенням № 20-рп/2010 КСУ, у складі якого на час його постановлення перебувала позивачка, у неконституційний спосіб привласнивши повноваження парламенту, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад, порушив конституційний принцип розподілу влади.

Водночас Велика Палата повторює, що звільнення позивачки було не дисциплінарним стягненням, а заходом реагування парламенту, що в особливий історичний період з огляду на загрози державності реалізовував установчу владу народу. А тому вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги про те, що Основний Закон не визначав парламент судовим або дисциплінарним органом та не наділяв народних депутатів повноваженнями встановлювати факт проступку судді і здійснювати щодо нього дисциплінарне провадження.

Також не можна погодитися з аргументом позивачки про те, що у спірних правовідносинах парламент здійснював наглядові (інстанційні повноваження) щодо перегляду рішень КСУ. Такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні позивачкою правової природи виконуваної парламентом у спірних правовідносинах установчої функції. Реалізуючи таку владу, парламент не переглядав Рішення № 20-рп/2010, а фактично надав оцінку зумовленим цим Рішенням наслідкам, що полягали у зміні конституційного ладу та призвели до загрози державному суверенітету і цілісності держави, про що йшлося вище.

Велика Палата вважає, що відповідач правильно визначив обсяг і зміст юридичного факту, що не дозволяє ОСОБА_1 перебувати на посаді судді КСУ. Визначив юридичні наслідки дії цього факту, встановив суб`єкта відповідальності, обґрунтував, оцінив і обрав засіб відповідальності у вигляді позбавлення відповідного статусу судді органу конституційного контролю. ВРУ, застосовуючи обраний засіб, аргументувала свій вибір, визначила передумови, які змусили вдатися до такого заходу, зважила на конкретні історичні обставини, в яких опинилася країна та парламент, і як виразник волі Українського народу мала на меті відновлення легітимності конституційного правопорядку в Україні, конкретизувала протиправність дій ОСОБА_1 як однієї із суддів КСУ, а саме порушення обов`язків, визначених присягою, під час прийняття Рішення № 20-рп/2010.

У контексті зазначеного, а також ураховуючи відсутність в апеляційній скарзі доводів про протилежне, Велика Палата констатує додержання парламентом гарантій незалежності та безсторонності під час вирішення питання про звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді.

25. Чи була дотримана процедура звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ?

25.1. Щодо скарги позивачки на порушення особливого порядку звільнення суддів КСУ

25.1.1. Загальні принципи регулювання спірних правовідносин

Спірні відносини у цій справі регулюються законодавством, яке було чинним на час їх виникнення: Конституцією України, законами № 2453-VI, № 422/96-ВР, № 1861-VI, а також іншими правовими джерелами, на які робитимуться посилання нижче.

За статтею 1 Основного Закону Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

У Рішенні № 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа № 1-5/2005 про здійснення влади народом) КСУ констатував, що Конституція України, прийнята ВРУ 28 червня 1996 року від імені Українського народу, є вираженням його суверенної волі (преамбула Конституції України). Згідно зі статтею 5 Основного Закону України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя). Згідно з Конституцією України держава, її органи, посадові особи не мають права визначати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові. Конституція України забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами. Узурпація означає, зокрема, привласнення переліченими суб`єктами права, яке передусім належить народові, вносити зміни до Конституції України у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом ХIII чинного Основного Закону України, в тому числі усунення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тому будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними. Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5) (пункти 4.1, 4.3, 4.4 мотивувальної частини зазначеного Рішення КСУ).

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ.

У Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 у справі № 1-6/2002 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Ради) КСУ вирішив, що положення статті 75 Конституції України у взаємозв`язку з положеннями її статей 5, 76, 85 треба розуміти так, що ВРУ як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п`ятдесят народних депутатів України. ВРУ за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення ВРУ єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Повноваження Ради реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВРУ під час її сесій (частина четверта статті 89, стаття 91, частина четверта статті 94, частини друга, п`ята, шоста статті 111, частина перша статті 135, стаття 155, частина перша статті 156) (пункт 1, абзац другий пункту 2 резолютивної частини).

Відповідно до пункту 26 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень ВРУ належало призначення на посади та звільнення з посад третини складу КCУ.

За статтею 91 Основного Закону України ВРУ приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

Відповідно до статті 147 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Згідно зі статтею 149 Конституції України у відповідній редакції на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

За пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

Як у проекті Висновку CDL (97) 1 Венеційської комісії від 16 січня 1997 року щодо Конституції України, так і в самому Висновку CDL-INF (97) 2 щодо Конституції України, схваленому цією Комісією на 30-му пленарному засіданні 7-8 березня 1997 року, Венеційська комісія схвально оцінила і розділ VIII Конституції України, включно зі статтею 126, і розділ ХІІ Конституції України. Зокрема, вказала, що на основі Основного Закону та Закону № 422/96-ВР КСУ «відіграватиме дуже важливу роль у посиленні конституціоналізму в Україні». Ризики застосування повноважень КСУ з протилежною метою не були помічені.

У статті 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Згідно із частинами першою та п`ятою статті 3 Закону № 2453-VI судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Порядок організації і діяльності КСУ встановлюється Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України».

Відповідно до частини першої статті 1, статті 2 Закону № 422/96-ВР КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

За частиною першою статті 3 Закону № 422/96-ВР організація, повноваження та порядок діяльності КСУ визначаються Конституцією України та цим Законом.

Відповідно до статті 4 Закону № 422/96-ВР діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Згідно зі статтею 27 Закону № 422/96-ВР судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ.

Згідно зі статтею 17 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя КСУ складає присягу на засіданні Ради, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

25.1.2. Щодо доводу позивачки про необхідність застосування Регламенту КСУ

КСУ 05 березня 1997 року прийняв рішення, яким затвердив власний Регламент. У ньому КСУ мав передбачити внутрішні процедури, до яких слід вдаватися для реалізації його власних конституційних повноважень, зокрема для визначення повноважень Голови КСУ, порядку проведення пленарних засідань і засідань КСУ (частина друга статті 3, абзац п`ятий частини другої статті 21, частина перша статті 52 Закону № 422/96-ВР). 14 жовтня 2008 року КСУ виклав цей Регламент у новій редакції.

Натомість у Регламенті КСУ, поряд із нормами, що визначають організацію внутрішньої роботи КСУ, цей Суд у параграфах 63, 69 глави 101 розділу IV з назвою «Організація діяльності Конституційного Суду України з інших питань» визначив також процедуру розгляду питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема, у зв`язку зі звільненням з посади за порушення присяги.

Відповідно до пункту 1 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ, якщо орган, який призначив суддю КСУ, ставить питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає одне з таких рішень: про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ; про відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ.

Згідно з пунктом 2 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ.

Відповідно до пункту 3 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.

Згідно з параграфом 69 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ Голова КСУ скликає засідання КСУ з питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема з підстав, передбачених у пункті 5 частини першої статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України», після одержання висновку постійної комісії з питань регламенту та етики КСУ про достатність підстав для розгляду питання. Судді КСУ, щодо якого порушено питання про припинення повноважень або звільнення з посади, надається можливість викласти свої пояснення КСУ усно або письмово. У розгляді питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ може брати участь його повноважний представник. Питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ вирішується КСУ в закритому засіданні.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана ВРУ. Інші правові акти суд застосовує лише тоді, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України (частини перша та друга статті 7 КАС України). У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана ВРУ, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України (частина третя статті 7 КАС України).

Ні Основний Закон держави, ані Закон № 422/96-ВР, як зазначалося вище, не наділяли сам орган конституційної юрисдикції компетенцією із врегулювання процедури звільнення судді КСУ органом, що його призначив. Закон № 422/96-ВР окреслював коло питань, які можуть бути предметом регулювання регламентів, які приймаються КСУ, зокрема лише питання організації його внутрішньої роботи.

За змістом преамбули до Регламенту КСУ, наведені вище його положення КСУ розглядав як питання внутрішньої діяльності, хоча деякі з них узалежнювали реалізацію конституційних повноважень ВРУ від дій КСУ. Організація у Регламенті внутрішньої роботи КСУ згідно із частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР мала бути регламентована лише у відповідності із цим Законом. А крім того, Регламент не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень ВРУ як одного із суб`єктів призначення суддів КСУ, зокрема і на звуження повноваження, визначеного частиною п`ятою статті 126 Конституції України як акта, який згідно із частиною другою статті 8 Основного Закону має найвищу юридичну силу.

Регламент КСУ не може наділяти орган конституційного контролю більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України. Положення Регламенту КСУ мають трактуватися винятково в контексті конституційних приписів, за якими відповідне рішення КСУ про наявність чи відсутність підстав для звільнення судді не могло сприйматися як обов`язкова передумова для застосування відповідних негативних наслідків. Орган, який призначив суддю КСУ на посаду, міг реалізовувати своє повноваження незалежно від того, чи приймав таке рішення сам КСУ.

Велика Палата відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги та схвалює правильний висновок суду першої інстанції про те, що Конституція та закони України не наділяли КСУ на час виникнення спірних правовідносин повноваженнями приймати рішення про наявність/відсутність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ, а Регламент КСУ може визначати тільки організацію його внутрішньої роботи згідно із Законом № 422/96-ВР, позаяк він є не законом України, а внутрішнім документом КСУ, що своєю чергою підводить до висновку про відсутність правових підстав для застосування його приписів.

25.1.3. Щодо доводу позивачки про незастосування Регламенту ВРУ та про неможливість вирішення питання про звільнення позивачки в спрощеному порядку (ad hoc)

Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.

Глава 5 Регламенту ВРУ визначає порядок обговорення питань на пленарних засіданнях ВРУ, яке здійснюється за процедурою повного обговорення питань чи за скороченою процедурою обговорення.

Відповідно до статті 30 глави 5 Регламенту ВРУ процедура повного обговорення питань (далі - повне обговорення) на пленарному засіданні включає: 1) доповідь народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника, запитання доповідачу і відповіді на них; 3) виступи народних депутатів - членів головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона не була надана народним депутатам разом з висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної комісії; 4) виступи по одному представнику від кожного комітету, тимчасової спеціальної комісії, до яких, крім головного комітету, направлявся проект закону чи іншого акта ВРУ, у разі якщо висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не були надані народним депутатам; 5) виступи <�…>народних депутатів; 8) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування.

Згідно із частинами першою і другою статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ розгляд питань за скороченою процедурою обговорення (далі - скорочена процедура) здійснюється за рішенням ВРУ. Скорочена процедура обговорення включає: 1) виступ народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника з обґрунтуванням пропозиції; 2) виступ голови комітету або представника від головного комітету у разі розгляду питання, яке готувалося цим комітетом; 3) виступи представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) на підтримку кожної пропозиції і представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) не на підтримку пропозиції; 4) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування; 5) виступи з мотивів голосування по одному представнику від депутатських фракцій (депутатських груп), представники яких не брали участі в обговоренні.

Відповідно до частини третьої статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ скорочена процедура обговорення, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, застосовується також в інших випадках, зазначених у цьому Регламенті.

Згідно зі статтею 46 глави 8 Регламенту ВРУ рішеннями Ради є акти ВРУ, а також процедурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Ради. Актами ВРУ є закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви.

Частинами першою та третьою статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ передбачено, що відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Регламентом. Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань Ради або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань.

Як зазначено в частині п`ятій статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Радою шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Відповідно до частин першої і другої статті 49 глави 8 Регламенту ВРУ Рада може прийняти рішення з процедурних питань (далі - процедурне рішення), зазначених у цьому Регламенті (зокрема частина друга статті 113), без підготовки в комітетах та включення до порядку денного. Такі рішення приймаються відразу після скороченого обговорення однією третиною голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ. Процедурне рішення приймається відкритим поіменним голосуванням і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради.

Згідно із частиною першою статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ в разі необхідності Радою з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради.

Відповідно до частини другої статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону.

Згідно із частиною другою статті 113 глави 19 «Розгляд законопроектів у першому читанні» Регламенту ВРУ при розгляді законопроекту в першому читанні ВРУ може прийняти процедурне рішення про обговорення проекту за скороченою процедурою.

Відповідно до частини третьої статті 138 глави 24 «Прийняття постанов та інших актів Верховної Ради України» Регламенту ВРУ постанови та інші акти Ради приймаються з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийнято іншого рішення.

У статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено порядок призначення на посади та звільнення з посад, зокрема, суддів КСУ.

Як зазначено у частині першій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ відповідно до пунктів 16, 17, 26 частини першої статті 85 та частини другої статті 131 Конституції України Рада призначає на посади і звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ.

Відповідно до частини шостої статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ звільнення з посад зазначених у частині першій цієї статті осіб (крім суддів КСУ та членів Вищої ради юстиції) здійснюється за письмовим поданням Голови ВРУ за наявності рішень відповідних комітетів.

У частині сьомій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено, що звільнення з посад [суддів КСУ] здійснюється Радою відкритим голосуванням. За результатами голосування оформляється відповідна постанова ВРУ.

У статті 216 глави 33 Регламенту ВРУ прописано, що Рада звільняє з посад суддів КСУ та суддів, обраних безстроково, відповідно до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України» та Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно з пунктом 2 частини другої статті 88 Конституції України підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ та суддів, обраних ВРУ безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях Ради організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови ВРУ.

Приймаючи рішення про обговорення проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги за скороченою процедурою, ВРУ діяла у межах частини першої статті 49 Регламенту ВРУ і не застосовувала статтю 50 цього Регламенту, тобто не приймала рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом.

Обговорення проекту Постанови за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає зі змісту статей 30, 31 глави 5 Регламенту ВРУ. Відмінність скороченого обговорення питань на пленарних засіданнях парламенту від повного обговорення полягає у скороченні загального часу обговорення шляхом вилучення окремих етапів обговорення (замість восьми етапів тут є п`ять).

Водночас Регламент ВРУ чітко визначає випадки, коли процедура повного обговорення питання не застосовується взагалі, зокрема і в разі обговорення рішень з процедурних питань (частина перша статті 49).

Отже, аргументи позивачки про те, що прийняття на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення суперечить положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ. До того ж інші аргументи про те, що народним депутатам України не було роздано проекту Постанови та супровідних документів до нього, зокрема висновку комітету, спростовуються зазначеним вище та матеріалами справи.

25.1.4. Щодо доводу позивачки про те, що питання про її звільнення попередньо не розглядалося на засіданні профільного комітету ВРУ

Велика Палата погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що аналіз статей 9, 31, 46, 47, 49, частини другої статті 113, частин першої та третьої статті 138, частини першої і сьомої статті 208 Регламенту ВРУ не дає підстав вважати, що Постанова про звільнення судді КСУ та інші акти ВРУ не приймаються за процедурою, передбаченою для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо Радою не прийнято іншого рішення.

Розгляд законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, не передбачає обов`язкового розгляду питання Радою у відповідних комітетах, прийняття рішень таких комітетів.

Отже, процедура звільнення судді КСУ, призначеного ВРУ, встановлена у Регламенті ВРУ, не передбачає обов`язкового розгляду нею питання у відповідному комітеті, прийняття рішення такого комітету та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі такого судді у процесі прийняття рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка.

Така процедура передбачає розгляд питання про звільнення з посади суддів КСУ, призначених Радою, на її пленарному засіданні, обговорення цього питання на такому засіданні за скороченою процедурою, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, здійснення звільнення з посади судді КСУ відкритим голосуванням та оформлення за результатами такого голосування відповідної постанови.

Установлені судом обставини свідчать, що ВРУ виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Рада включила до порядку денного засідання проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді. Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення цього проекту Постанови за скороченою процедурою.

Отже, оскаржувану Постанову парламент прийняв з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому. На зазначеному засіданні відбулось обговорення проекту оскаржуваної Постанови, яке включило виступ народних депутатів - ініціаторів внесення пропозицій, виступ представників депутатських фракцій (депутатських груп), уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування, тощо. Звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ відбулося відкритим голосуванням, за результатами якого було отримано «за» 307 голосів народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Ради, та було оформлено оскаржуваною Постановою.

25.1.5. Щодо встановлення результатів голосування у парламенті

Згідно із частиною другою статті 47 Регламенту ВРУ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення ВРУ приймаються шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводиться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів.

Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань ВРУ або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань (частина третя статті 47 Регламенту ВРУ у відповідній редакції).

Згідно зі стенограмою пленарного засідання парламенту, на якому розглядалося питання про звільнення позивачки, народні депутати голосували за проект постанови в цілому. За результатами голосування, що відображені на офіційному вебсайті ВРУ за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6 у відповідній рубриці за прийняття Постанови № 775-VIIпроголосували 307 народних депутатів, проти - 0, утримався від голосування - 1, а не голосували - 60.

Народні депутати України, не згодні із запропонованим проектом постанови в цілому або з окремими питаннями, що у ній вирішувалися, не були позбавлені права проголосувати проти, утриматись від голосування чи навіть не голосувати. Наведені результати голосування підтверджують, що такою можливістю скористався сумарно 61 народний депутат. Інші 307 народних депутатів, які проголосували «за» прийняття Постанови № 775-VII, погодилися з усіма вирішеними у цій Постанові питаннями. Тому Велика Палата відхиляє як необґрунтований довід позивачки про те, що неможливо визначити, скільки народних депутатів насправді проголосували за її звільнення.

Також у Великої Палати немає підстав вважати, що було порушено принцип юридичної визначеності на етапі вирішення питання про звільнення позивачки в парламенті, адже чинне законодавство було доступним, чітким і передбачуваним для позивачки, а отже, відповідало вимогам щодо якості як складової принципу верховенства права. Той факт, що у Постанові № 775-VII парламент вирішив не одне, а одразу три питання, з яких усі стосувалися суддів КСУ, не є порушенням правил правотворчої техніки, не дозволяє поставити під сумнів результати голосування та не спростовує висновків щодо наявності підстав для звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ.

25.2. Щодо наявності у парламенту підстав кваліфікувати дії позивачки як порушення присяги судді КСУ

25.2.1. Щодо змісту присяги судді КСУ та поняття її порушення

Як зазначалося, текст присяги, яку складає член КСУ при вступі на посаду, містився у статті 17 Закону № 422/96-ВР. За змістом цієї присяги, член органу конституційного контролю присягає чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. Тобто член органу конституційного контролю зобов`язаний здійснювати свої повноваження в інтересах усього Українського народу, а свобода його дій при ухваленні рішень обмежується, зокрема, присягою.

Конституція України на час настання події, що є предметом судового розгляду у цій справі, встановлювала таку підставу звільнення судді КСУ, як порушення присяги, та не визначала, що таке звільнення є заходом відповідальності. Попередньої практики застосування цієї підстави для звільнення суддів КСУ не було, оскільки з огляду на високоповажний статус і рівень такої державної інституції, як КСУ та суддів цього Суду, видавалося неймовірним, що особи, яким ввірять здійснення конституційного судочинства, охорону конституційних цінностей, допустять порушення присяги та підпадатимуть під відповідну підставу звільнення.

Велика Палата розуміє, що посада судді органу конституційного контролю (суду конституційної юрисдикції) не тільки в Україні, але й в інших розвинених демократичних країнах вирізняється і вважається шанованою, дуже поважною. Суддями у цих органах стають фахівці з високим рівнем відповідальності, які, як правило, є авторитетними знавцями в царині конституціоналізму, повинні бути мудрими, мати найвищий рівень професійних знань, незаплямовану репутацію, визначні досягнення перед народом, бути добропорядними, гідними меті служіння громадянському суспільству.

Для того, щоб вірити, що суддя КСУ буде чинити так, як від нього вимагає статус судді цього Суду, цей суддя складає присягу, беручи на себе зобов`язання, зміст яких саме для члена органу конституційного контролю не може бути незрозумілим. Як зазначалося, за Законом №422/96-ВР суддя КСУ присягається, серед іншого, «чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави».

У Рішенні від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» (справа № 1-4/2011) КСУ загострив увагу на тому, що дотримання присяги є обов`язком судді. Оскільки цей обов`язок кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, КСУ підкреслив його конституційний правовий характер і визначив присягу як одностороннє, індивідуальне, публічно-правове, конституційне зобов`язання судді, порушення якого зумовлює застосування підстави звільнення, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

Поняття «порушення присяги судді», яке містить наведене вище конституційне положення, у контексті формулювання такої присяги у статті 17 Закону № 422/96-ВР не може видаватися надто широким для тлумачення, таким, що охоплює і підводить під це поняття інколи навіть незначне відхилення від порядку здійснення конституційних юрисдикційних повноважень. Стала судова практика дотримується позиції, що поняття порушення присяги судді не повинне бути надміру декларативним, розпливчатим, загальним, нечітким, що дозволяло б тлумачити його розлого й неоднозначно, не керуючись принципами, які встановлюють обмежувальне тлумачення цього поняття. У справі позивачки з огляду на викладене вище немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді КСУ, визначеної у статті 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача, зокрема міжнародних організацій, і самого судді КСУ, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення зафіксованих у присязі зобов`язань.

ВРУ зауважила, що, вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні народних депутатів, КСУ в абзаці четвертому пункту 6 мотивувальної частини Рішення № 20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені цим Законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України саме до повноважень ВРУ належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції.

КСУ у пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Цей висновок КСУ, як убачається з Постанови № 775-VII, суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції України.

Ураховуючи наявність у КСУ, членом якого була позивачка, на час прийняття Рішення № 20-рп/2010 та звільнення її з посади повноважень офіційно тлумачити закони України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною до набрання чинності 30 вересня 2016 рокуЗаконом України № 1401-VIII, пункт 4 статті 13 Закону № 422/96-ВР), вона, склавши закріплену у законі присягу, взявши на себе виконання зазначеного повноваження, не може стверджувати, що не розуміла змісту присяги. У Великої Палати немає підстав вважати, що сутність обов`язку боронити конституційний лад був для позивачки абстрактним і незрозумілим, і що вона не могла усвідомлювати сферу застосування пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, який пізніше став підставою для звільнення її з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України.

Так, зі змісту тексту присяги судді КСУ, сфери та мети діяльності конституційного судді можна визначити, що особа, яка склала присягу судді КСУ і мала повноваження офіційно тлумачити у складі КСУ, зокрема, і текст цієї присяги, не могла не розуміти, що як порушення присяги буде трактуватися вчинення нею дій у царині охорони Конституції України, які за зовнішнім об`єктивним виразом, суттю, змістом наслідків тотожні тим, що зазначені в оскаржуваній Постанові відповідача. Такий суддя КСУ мав пам`ятати й правомірно очікувати, що за відступлення від присяги настане відповідальність, установлена Конституцією України.

Видається очевидним як для суддів КСУ чи для суддів загальної юрисдикції, які розглядають справи щодо звільнення суддів КСУ за порушення присяги, так і для будь-якого стороннього спостерігача, що казус, який використовуватиметься як причина звільнення судді за порушення присяги, не має бути ординарним, формальним, поверховим чи безвідносним до сфери професійної діяльності судді. Навпаки, такий казус повинен стосуватися значимих, знакових, епохальних явищ (подій), зі змісту, характеру, зовнішньої візії яких через призму конкретних обставин можна стверджувати про порушення присяги, проявом чого є вчинення суддею КСУ дій, які ганьблять звання судді КСУ і можуть викликати сумніви у його неупередженості, об`єктивності, незаангажованості, у чесності й непідкупності або в тому, що суддя КСУ вчинив дії, які призвели до настання юридичних наслідків на кшталт тих, які маємо в цій справі і які ВРУ потрактувала як порушення засадничого конституційного принципу народовладдя, порушення принципу поділу влади, зміну конституційного ладу, а не його захист.

Стосовно сформульованих у справі ОСОБА_20 висновків ЄСПЛ щодо порушення присяги як підстави для звільнення судді Велика Палата ще раз наголошує, що описані у тій справі застереження щодо кращого, чіткішого формулювання підстави звільнення за порушення присяги, його правильного розуміння, трактування й правомірного використання як законної причини для звільнення з посади судді були звернуті до суддів судів загальної юрисдикції, а не членів органу конституційного контролю. Зміст присяги судді КСУ суттєво відрізняється від змісту присяги судді судів загальної юрисдикції, про яку йшлося у справі ОСОБА_20 . Крім того, судді судів загальної юрисдикції беруть обмежену участь у певних конституційних процедурах і, на відміну від позивачки, не були повноважні офіційно тлумачити Конституцію України та Закони України, зокрема і приписи пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 17 Закону №422/96-ВР. Відтак для особи, яка призначається на посаду судді КСУ та складає визначену відповідним законом присягу, текст останньої, а також така підстава звільнення, як порушення присяги, не можуть вважатися так само невизначеними, як і для суддів судів загальної юрисдикції, які не мають виключних повноважень у сфері охорони Конституції України та конституційного ладу. Тому той підхід до розуміння поняття «порушення присяги», який був застосований ЄСПЛ у справі ОСОБА_20 , та пов`язані з цим підходом застереження щодо підстав для дисциплінарної відповідальності судді суду загальної юрисдикції не є прийнятними та застосовними в межах фактичних обставин звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 , яку до дисциплінарної відповідальності ВРУ не притягувала і звільнення якої з посади судді КСУ не було дисциплінарним стягненням та відбулося за рішенням органу, який після самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України») реалізовував установчу владу народу.

25.2.2. Щодо порушення присяги судді КСУ у діях позивачки

У контексті конкретних обставин справи цього спору використана відповідачем підстава звільнення ОСОБА_1 за порушення присяги судді КСУ є такою, що ґрунтується на Конституції України як законі найвищої юридичної сили. Позивачка у разі причетності до таких дій могла передбачити відповідальність за їх вчинення. Зовнішня об`єктивна оцінка дій кожного із суддів КСУ під час постановлення Рішення № 20-рп/2010, його незалежна оцінка та спричинені ним наслідки переконують, що ОСОБА_1 як суддя КСУ не могла не припустити, що згадане Рішення, постановлене за її участі, буде розцінене саме як вияв порушення присяги судді КСУ.

Крім того, 05 лютого 2008 року КСУ постановив Ухвалу у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». У пункті 3 мотивувальної частини цієї ухвали КСУ вказав: «Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV». Доповідачем у вказаній справі № 6-у/2008 була саме позивачка.

У Рішенні № 13-рп/2008 від 26 червня 2008 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» (в редакції Закону України від 4 серпня 2006 року № 79-V) (справа про повноваження Конституційного Суду України) КСУ зазначив, що Конституція України (стаття 150) не містить застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ. З погляду позивачки, такий висновок КСУ легітимізував можливість розгляду подання про визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Велика Палата звертає увагу позивачки на предмет указаного Рішення: КСУ мотивував, що ВРУ, здійснюючи законотворчу діяльність, може врегульовувати питання щодо єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні лише в межах її конституційних повноважень, передбачених статтею 153 Конституції України, а саме визначати порядок організації і діяльності КСУ та процедуру розгляду ним справ. Відсутність у Конституції України застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ ще не означає, що така можливість є, якщо відповідний закон набрав чинності, а його положення відповідно стали частиною Основного Закону. Більше того, поза висновком про неконституційність визначення законом тих повноважень КСУ, які врегульовані Конституцією України, КСУ у вказаному Рішенні не констатував правоможність КСУ визнавати неконституційним закон про внесення змін до Конституції України незалежно від часу внесення таких змін і тривалості їхньої дії вже як окремих положень Основного Закону України.

Або, інакше кажучи, як частково визнав сам КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України, не можна визнавати неконституційним положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності (в нашому випадку Закон № 2222-IV), оскільки вони стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, фактично тривалий час діяли як положенням Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV.

У Рішенні № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі № 1-33/2010 за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Раді КСУ, у складі якого перебувала й позивачка, дав визначення розуміння положення частини шостої статті 83 Конституції України в редакції Закону № 2222-IV і тим самим вкотре, непрямо дублюючи позиції, сформульовані у пункті 3 Ухвали № 6-у/2008 від 05 лютого 2008 року у справі про відмову у відкритті конституційного провадження, підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпав свою функцію, бо з набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення стали фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. Варто наголосити також, що це Рішення було постановлено за неповних шість місяців до Рішення КСУ № 20-рп/2010.

У прийнятті зазначеної Ухвали та вказаних рішень КСУ позивачка брала участь. Тому вона не могла не розуміти, що відкриття конституційного провадження у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-IV буде суперечити раніше сформульованому в наведених актах КСУ підходу, згідно з яким закон про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності вичерпує свою функцію, а тому як частина Конституції України не може бути об`єктом самостійної перевірки на відповідність цій же Конституції України на предмет його конституційності. КСУ як орган конституційного контролю здійснює свою діяльність, зокрема, на засадах верховенства права, елементом якого є принцип правової визначеності, про що неодноразово зазначав сам КСУ (див., наприклад, Рішення КСУ від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, Рішення Великої палати КСУ від 6 червня 2019 року № 3-р/2019). Тому, слідуючи вказаному принципу та дотримуючись визначеного у присязі обов`язку боронити конституційний лад України, одні й ті самі члени органу конституційного контролю не мають без належного обґрунтування демонструвати конфліктну практику як у рішеннях, ухвалених цим Судом по суті, так і в процедурних ухвалах. Інакше орган конституційного контролю стає певним джерелом правової невизначеності, що несе загрози для конституційного ладу України та збереження її демократичного політичного режиму.

Аргумент позивачки про те, що Ухвала КСУ від 5 лютого 2008 року № 6-у в справі № 2-1/2008 нібито є лише процедурною, бо КСУ постановив відмовити у відкритті провадження за конституційним поданням через невідповідність останнього вимогам Конституції України, і що сам Закон № 2222-IV фактично не був підданий тоді конституційному контролю, наведених вище висновків Великої Палати не спростовує. Навпаки, наявність такої процедурної Ухвали з наведеною у ній мотивацією підтверджує лише те, що у позивачки було належне розуміння конституційного процесу та природи юридичних норм закону про внесення змін до Конституції України.

Відтак ВРУ мала підстави вважати, що неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, тому не було жодних юридичних підстав повторно розглядати за конституційним поданням 252 народних депутатів України іншого складу парламенту це питання у 2010 році, коли був обраний новий глава держави, який взяв курс на централізацію влади.

КСУ Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брала участь ОСОБА_1 , не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених КСУ, а не парламентом як уповноваженим на це народом органом, а баланс сил між законодавчою владою, виконавчою владою та владою глави держави суттєво змінився.

Очевидна невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 нормам Конституції України, її обов`язкам, визначеним у присязі, та наслідки цих дій дали ВРУ підстави розцінити останні як порушення присяги та застосувати конституційне повноваження зі звільнення позивачки й інших призначених парламентом суддів КСУ, які брали участь в ухваленні вказаного Рішення, саме за порушення присяги на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

Близьких за змістом висновків Велика Палата дійшла у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом та підставами позову, що й у справі № 800/162/14.

З доводами апеляційної скарги про те, що провина суддів обґрунтовувалася суб`єктивними припущеннями народних депутатів у їх усних виступах щодо вини суддів КСУ та складу цього Суду в цілому, Велика Палата погодитися не може, оскільки наявність у народних депутатів можливості висловитися стосовно певного питання не означає, що ухвалене в результаті такого обговорення рішення є наслідком їх суб`єктивних припущень. Інакше, йдучи за логікою позивачки, можна або вважати всі акти парламенту результатом таких припущень народних депутатів, або для прийняття цих актів потрібно відмінити обговорення та не допускати дискусію у сесійній залі. Зрештою, Велика Палата зауважує, що мотиви прийнятої Постанови № 775-VII викладені не в усних виступах народних депутатів України, а у преамбулі до цієї Постанови та у декількох пояснювальних записках до її проекту.

25.2.3. Щодо суспільної реакції на Рішення № 20-рп/2010

Треба зазначити, що юридичні наслідки, на які опиралася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII, певним чином суголосні з Висновком Венеційської комісії від 17 грудня 2010 року, яка, оцінюючи поточну конституційну ситуацію в Україні після Рішення № 20-рп/2010, зазначила: «Оскільки конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права. Цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення. Як підкреслювалося у Висновку Комісії 2005 року щодо внесення змін до Конституції України, «надання часу, необхідного для пошуку реального консенсусу між усіма політичними силами і громадянським суспільством для збалансованої та узгодженої конституційної реформи забезпечили б легітимність нової Конституції і політичної системи в Україні» (пункт 37 Висновку від 17 грудня 2010 року).

На думку Комісії, судова практика Конституційного Суду повинна бути послідовною і основуватися на переконливих аргументах для того, щоб бути прийнятою народом. Зміни в судовій практиці мають бути обґрунтованими і аргументованими з тим, щоб не підірвати правову визначеність. Принцип правової визначеності як один з ключових елементів верховенства права, також вимагає, щоб при оголошенні конституційних змін неконституційними час, що минув з моменту їх прийняття, брався до уваги. Більше того, коли рішення суду ґрунтується тільки на формальних або процедурних підставах, основний ефект від такого рішення також повинен бути взятий до уваги. Іншими словами, остаточне рішення має бути засноване на критерії пропорційності, відповідно до якого вимога дотримання конституційності повинна бути збалансованою відносно негативних наслідків скасування конституційних змін (пункт 38 Висновку від 17 грудня 2010 року).

У Резолюції № 1755 (2010) «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 4 жовтня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи вказала, що бере до уваги Рішення № 20-рп/2010, яким було проголошено неконституційним Закон № 2222-IV про зміни до Конституції України 2004 року. Але, на думку цієї асамблеї, вказане Рішення КСУ мало спонукати ВРУ ініціювати всеохоплюючий процес конституційної реформи з метою приведення Конституції України у повну відповідність з європейськими стандартами (пункт 10).

Рішення № 20-рп/2010 також набуло широкого розголосу серед громадськості та стало предметом обговорення у засобах масової інформації. Наприклад, Харківська правозахисна група ІНФОРМАЦІЯ_1 року розмістила на своєму вебсайті публікацію ОСОБА_24 «ІНФОРМАЦІЯ_2».

У статті «ІНФОРМАЦІЯ_3», опублікованій ІНФОРМАЦІЯ_4 англійською мовою на сайті Українського кризового медіа-центру, також є згадка про те, що «ІНФОРМАЦІЯ_5».

Стосовно Рішення № 20-рп/2010 висловлювалися і деякі вітчизняні та зарубіжні науковці. Вони вважали, що «в Україні питання політичної неупередженості суддів КСУ є особливо гострим». Таким чином, «найбільш проблемним аспектом реалізації цього принципу є прийняття безпрецедентного в практиці світового конституціоналізму Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року» (https://doi.org/10.33327/AJEE-18-2.3-a000011).

Означені публікації самі по собі не є доказом порушення членом органу конституційного контролю присяги як підстави для його звільнення, проте ілюструють усвідомлення міжнародним і національним співтовариством того, що судді КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, забезпечили поза волею народу зміну конституційного ладу України, а не його захист, як передбачає відповідна присяга.

25.2.4. Щодо скарги позивачки на її звільнення з посади за голосування під час ухвалення Рішення № 20-рп/2010

Велика Палата не бачить підстав не погодитися з висновком суду першої інстанції стосовно того, що ВРУ не вдавалася до оцінки рішень КСУ, а в оскаржуваній Постанові навела факти, які вона оцінила як порушення присяги судді КСУ, тобто установила подію порушення, обставини, що безпосередньо пов`язані з допущеним суддею КСУ порушенням, умови скоєння останнього та застосувала співмірний конституційний засіб реагування - звільнення з посади судді КСУ. При цьому ВРУ звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ за вчинення дій, які мають ознаки порушення присяги, а не за позицію судді при голосуванні за прийняте рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка, а також не за результат голосування, за який частина третя статті 28 Закону № 422/96-ВР забороняє застосовувати юридичну відповідальність.

Відповідно до частини третьої статті 28 Закону № 422/96-ВР судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.

Згідно зі статтею 63 Закону № 422/96-ВР рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.

Відповідно до статті 64 Закону № 422/96-ВР окрема думка судді КСУ, який підписав рішення чи висновок КСУ, викладається суддею КСУ у письмовій формі і додається до рішення чи висновку КСУ.

За частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР КСУ приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності із цим Законом.

У Постанові № 775-VII йдеться не про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за результати голосування або висловлювання у цьому Суді. Мотивом звільнення ОСОБА_1 з цієї посади стало ухвалення Рішення № 20-рп/2010 з порушенням процедури його ухвалення, проявом якого стало те, що КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008, в якій позивачка була доповідачем, визнав, що Закон № 2222-IV після набрання ним чинності став частиною Конституції України, а надалі Рішенням № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій КСУ за участю позивачки фактично підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, і офіційно їх тлумачив. А потім через нетривалий відтинок часу постановив Рішення № 20-рп/2010, яке хоча й має форму акта органу конституційної юрисдикції, але, з погляду ВРУ, не було спрямоване передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів.

Інакше кажучи, порушення ОСОБА_1 присяги судді КСУ полягало не в тому, як вона голосувала, а в тому, як саме вона чинила в статусі судді КСУ, в тому, що вона як суддя КСУ не діяла у межах визначених присягою обов`язків, а також завдань, цілей і процедури, визначених Конституцією України, та своїми діями спричинила наслідки, настання яких охоплюється відповідальністю за порушення присяги судді КСУ, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

25.2.5. Щодо скарги позивачки на те, що парламент не встановив конкретної її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010

Згідно із частиною третьою параграфа 6 Регламенту КСУ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення, висновок КСУ вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ.

Згідно з параграфом 56 Регламенту КСУ у вказаній редакції суддя КСУ, який підписав рішення, висновок КСУ, має право, незалежно від того, голосував він «за» чи «проти» прийняття рішення або надання висновку, викласти у письмовій формі свою окрему думку у справі у семиденний строк від дня голосування.

За змістом наведеного слідує, що рішення КСУ № 20-рп/2010, № 2-рп/2013 та № 3-рп/2012 не були б прийняті, якби за ці рішення не проголосували б щонайменше десять суддів КСУ. Крім того, у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 брав участь увесь склад КСУ, і стосовно цього рішення були висловлені дві окремі думки.

Зважаючи на на вказане у парламенту не було підстав вважати, що позивачка з Рішенням № 20-рп/2010 не погоджувалася. З огляду на аргументи, які вона висловила під час розгляду справи, немає підстави вважати інакше і у Великої Палати.

Той факт, що у справі № 1-11/2012, у якій КСУ прийняв Рішення № 3-рп/2012, позивачка висловила окрему думку, не змінює її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010, котре, як було вказано вище, забезпечило зміну конституційного ладу та створило загрози для демократичних цінностей і безпеки держави. Відсутність згадки про позивачку у преамбулі до Постанови № 775-VII не може свідчити про незаконність останньої.

25.2.6. Щодо скарги позивачки на те, що парламент виконав Рішення № 20-рп/2010, чим визнав його

В апеляційній скарзі також є довід про те, що Рішення № 20-рп/2010 пізніше було виконане парламентом шляхом прийняття Постанови № 750-VII і Закону № 742-VII, якими було відновлено дію Конституції в редакції 2004 року. А це, на думку позивачки, виключає порушення присяги при прийнятті Рішення № 20-рп/2010.

З такими аргументами Велика Палата погодитися не може. У пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 з посиланням на частину другу статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» КСУ поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Тобто КСУ фактично зобов`язав органи державної влади прийняти відповідні акти на виконання Рішення № 20-рп/2010. Крім того, згідно зі статтею 69 Закону № 422/96-ВР рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов`язковими до виконання.

25.3. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ результатом вибіркового застосування до суддів КСУ такого заходу?

В апеляційній скарзі позивачка скаржиться на те, що серед суддів КСУ, які брали участь в ухваленні Рішенні № 20-рп/2010, лише ті судді, які були призначені на посаду за квотою ВРУ, були звільнені.

Велика Палата бере до уваги, що парламент від імені народу звільнив суддів КСУ, яких саме він призначав до КСУ і які теж аналогічними, як і позивачка, діями, порушили присягу, призвівши до зміни конституційного ладу та реальних загроз національній безпеці України. Реалізуючи установчу владу народу, парламент не перебирав на себе повноваження Президента України та з`їзду суддів України щодо звільнення інших суддів КСУ, а в Постанові № 775-VII вказав, що вони самі можуть вирішити це питання. Отже, той факт, що інші члени органу конституційного контролю, яких не призначала ВРУ, не були піддані звільненню з посади судді КСУ, не може свідчити про відсутність ознак порушення присяги судді у діях позивачки. Крім того, парламент виявив однакове ставлення до всіх призначених ним суддів КСУ, у діях яких він встановив порушення присяги.

Велика Палата не вважає, що якщо Президент України та/чи з`їзд суддів України, які призначали і звільняли по третині складу КСУ, з мотивів політичної доцільності, ціннісно-раціональних підходів або з якихось інших причин не прислухалися до рекомендацій Постанови № 775-VII і не звільнили з посади суддів КСУ, які були призначені цими органами, то це не означає, що дії суддів КСУ, з кола тих, яких призначила ВРУ (зокрема й суддя КСУ ОСОБА_1.), втратили властивості порушення, що підпадали під передбачену пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції підставу звільнення. Крім того, дії чи рішення Президента України або з`їду суддів України не є предметом оцінки у цьому спорі.

25.4. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ притягненням її до «колективної відповідальності»?

Не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції міркування ОСОБА_1 про застосування до неї та інших звільнених Постановою № 775-VII суддів КСУ колективної відповідальності за прийняття Рішення № 20-рп/2010.

Конституція і закони України не встановлюють відповідальності такого виду. А зазначення в одному акті індивідуальної дії декількох прізвищ осіб, яких звільняє з посади орган влади, що видає відповідний акт, не є свідченням притягнення цих осіб до колективної відповідальності. Законодавство України не вимагає прийняття щодо кожної особи окремого акта про її звільнення з посади.

Як видно з матеріалів справи, ВРУ встановила підставу для звільнення, визначила, що таке порушення було результатом індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій кожного із суддів, які призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків. У цьому взаємозв`язку логіка рішення ВРУ підказує, що якщо б окремо кожен із суддів, які утворюють КСУ, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, передбачених статтею 1 Закону № 422/96-ВР, справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям порушення присяги.

Також не можна визнати обґрунтованими твердження позивачки про те, що Постанова № 775-VII є не індивідуальним ненормативним актом, а нормативно-правовим актом, оскільки і за формою, і за змістом містить веління не тільки стосовно звільнення її та інших суддів КСУ з цієї посади, але й приписи відносно інших органів державної влади або, по-іншому, суб`єктів призначення третини складу суддів КСУ та суддів цього Суду, які не були призначені на свої посади ВРУ.

Індивідуальним актом є акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, який прийнятий на виконання владних повноважень і стосується прав інтересів визначеної в акті особи чи осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. Натомість нормативно-правовий акт - це акт органу влади або самого народу, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довготривале та неодноразове застосування.

Із тексту, змісту, видової та правової природи Постанови № 775-VII можна визначити, що цей акт парламенту в частині звільнення позивачки та декількох інших суддів КСУ стосувався осіб, поіменованих у ньому, і містив один припис - звільнити суддів КСУ з посади (пункт 1). Цей припис зачіпав персонально кожного із суддів КСУ. Стосовно суддів КСУ, призначених ВРУ, було рішення звільнити їх за порушення присяги, а відносно інших двох третин складу КСУ - пропозиції парламенту, що не встановлюють обов`язкових правил поведінки відповідних адресатів (пункти 2, 3).

Цей акт ВРУ не має загального характеру для регулювання однотипних відносин, який би поширював свою дію і був би обов`язковим для виконання невизначеним колом суб`єктів права. Отож, доводи позивачки в цій частині є безпідставними і недостатніми для втручання в оскаржуване судове рішення.

26. Чи було забезпечено розгляд справи позивачки судом, встановленим законом?

Не знайшли свого підтвердження і доводи скаржниці щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права (про розгляд справи неповноважним складом суду).

Предметом оскарження у справі, як згадувалося вище, є індивідуальний ненормативний акт ВРУ, для контролю за законністю якого КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року (діяла на час подання позовної заяви й ухвалення рішення судом першої інстанції) передбачав окремий особливий порядок судового провадження. Однією з особливостей цього провадження було те, що законність постанови ВРУ, її дії чи бездіяльність оскаржувалися до касаційного адміністративного суду - ВАСУ - як суду першої інстанції. Зокрема, за частиною четвертою статті 18 цього Кодексу в редакції до 15 грудня 2017 року саме ВАСУ як суду першої інстанції були підсудні справи про оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ. Порядок розгляду справ цієї категорії встановлювався статтею 1711 цього Кодексу.

Згідно із частиною шостою цієї статті рішення ВАСУ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ підлягало перегляду Верховним Судом України і, в разі подання заяви про перегляд, набирало законної сили після набрання законної сили рішенням Верховного Суду України за наслідками такого перегляду.

Відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року справи про перегляд рішення з підстави порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення ВАСУ незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 1711 цього Кодексу(ця підстава передбачена пунктом 4 частини першої статті 237 цього ж Кодексу), розглядалися Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України.

У частині третій статті 241 КАС України в редакції до 15 грудня 2017 року містяться положення, які регламентують питання складу суду та порядку розгляду заяв Верховним Судом України, якщо для цього виникають умови, передбачені цією нормою права.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VІІІ).

Згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховного Суду України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

З викладеного можна підсумувати, що первинне рішення ВАСУ на користь позивачки переглядала колегія суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду (постанова від 19 грудня 2018 року, судді Берназюк Я. О., Гриців М. І., Коваленко Н. В., Кравчук В. М., Стародуб О. П.), яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII діяла в межах повноважень Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, а перегляд здійснювала в касаційному, а не апеляційному порядку. За наслідками перегляду ухвалила рішення про скасування рішення ВАСУ як суду першої інстанції й направила справу на новий розгляд до суду цієї інстанції.

Новий розгляд позовної заяви ОСОБА_1 провадився на час дії КАС України у редакції після 15 грудня 2017 року. Розгляд справи здійснювався Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.), за наслідками якого ухвалено оскаржуване судове рішення.

Тобто розгляд цієї справи провадився різними складами колегій суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, які діяли в різний час та як різні судові інстанції. Першого разу - як суд, що переглядав справу за правилами касаційного розгляду, а вдруге - як суд першої інстанції.

Такого, щоб у складі колегії суддів суду першої інстанції, які постановили оскаржуване рішення у цій справі, були судді, які перед тим переглядали його за правилами касаційного провадження, немає.

За таких обставин немає й підстав вважати, що розгляд справи провадився судом, який не є встановленим законом у справі позивачки.

27. Якими є межі й ефективність перегляду справи позивачки Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду та Великою Палатою?

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду як суд першої інстанції у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ наділений повноваженнями оцінювати докази та встановлювати на їх підставі обставини у справі, оцінювати аргументи, наведені учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову та ухвалювати за результатами судового розгляду рішення, передбачені частиною четвертою статті 266 КАС України. З метою ефективного захисту прав осіб у зазначеній категорії справ законодавець у пункті 3 частини четвертої статті 266 КАС України визначив право суду з огляду на конкретні обставини кожної справи застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу. Окрім того, в силу приписів частини другої статті 9 КАС України національні суди могли вийти за межі позовних вимог, якби це було необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, за наявності для цього підстав суди першої й апеляційної інстанції не були позбавлені можливості захистити права позивачки в ефективний спосіб. Проте факт порушення прав позивачки не підтвердився.

З огляду на встановлені у справі № 800/162/14 обставини та сформульовані у цій справі висновки щодо застосування норм матеріального права Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду виснував про відсутність підстав для задоволення позову. Велика Палата з огляду на наведені у цій постанові мотиви в цілому з такими висновками суду першої інстанції погоджується.

Під час розгляду справи Велика Палата як суд апеляційної інстанції оцінила як процедуру припинення повноважень позивачки, так і суть вчиненого нею порушення, дала належну оцінку встановленим обставинами та застосовним нормам матеріального права, чинним на час звільнення позивачки, а також мотивувала, в чому саме виявилась неповнота аргументації суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову.

28. Чи було порушено право позивачки на обґрунтованість рішення про звільнення з посади судді КСУ та судового рішення за результатами перегляду такого рішення про звільнення?

Обґрунтування необхідності прийняття Постанови № 775-VII, мета її прийняття, історичний контекст й інші факти, які слугували підставами прийняття цієї Постанови, наведені у преамбулі до неї та у пояснювальних записках до відповідного проекту, розміщених на вебсайті Верховної Ради України за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6. ВРУ пояснила, зокрема, її бачення привласнення суддями КСУ повноважень парламенту, зміни у неконституційний спосіб Конституції України та наслідків таких дій.

Мотиви прийняття Постанови № 775-VII, наведені у преамбулі до неї та у вищезгаданих пояснювальних записках, дозволяють виснувати про те, що право позивачки на належне обґрунтування ухваленого стосовно неї рішення парламенту порушене не було.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, зокрема, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, слід визначити тільки у світлі конкретних обставин справи.

Велика Палата не погоджується з міркуваннями скаржниці про використанням судом першої інстанції висновків Венеційської комісії як доказів чи джерел права. У цій справі немає таких оцінок відповідних висновків. Висновки Венеційської комісії не є обов`язковими, ця Комісія не є судовим органом і не вирішує питання встановлення порушень положень тих чи інших міжнародних документів. Її висновки часто не є категоричними, а нагадують наукові роздуми на тему конституціоналізму, фундаментальних прав, демократичності положень досліджуваних законопроектів або законів.

За Статутом Венеційської комісії її завданням є здійснення фахової оцінки гарантій забезпечення демократії. Для цього Комісія втілює у життя демократичні принципи правової держави, досліджує проблеми, пов`язані з функціонуванням, зміцненням та розвитком демократичних інститутів. Саме у світлі такої оцінки ролі та значення висновків Венеційської комісії суд першої інстанції посилався на положення цієї інституції Ради Європи, членом якої є Україна.

Велика Палата вважає, що якщо Венеційська комісія на підставі вивчення правової системи держави, зробить певний фаховий висновок, у якому дії окремих державних органів чи судових інституцій виглядатимуть «непривабливо» або ілюструватимуть ознаки певних порушень, то це не може бути засторогою, щоб орган судової влади, інший державний орган чи будь-хто не мав права згадати такий висновок Венеційської комісії для обґрунтування власної позиції.

Велика Палата визнає, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову є правильним і немає причин для його скасування. Водночас мотиви, якими керувався суд, коли ухвалював таке рішення, за обсягом не були повними й не охоплювали тих аспектів, на які звернула увагу Велика Палата у своєму рішенні. Крім того, Велика Палата не погодилася з окремими висновками суду першої інстанції, про що зазначила вище.З цієї причини рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивації, яка має бути викладена в редакції цієї постанови Великої Палати.

Для забезпечення реалізації права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у цій постанові Велика Палата належно оцінила всі суттєві аргументи позивачки у межах питань, які мав вирішити суд. Оскільки недоліки мотивувальної частини рішення суду першої інстанції Велика Палата виправила, відсутні підстави стверджувати, що позивачка зазнаватиме порушення її права на справедливий суд у частині належного обґрунтування судового рішення. Наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання його протиправним і таким, що підлягає скасуванню.

Національні суди забезпечили право позивачки на достатній перегляд прийнятого стосовно неї рішення парламенту про звільнення з посади. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не викликалася на засідання парламенту, на якому вирішувалося питання про її звільнення, і що вона була позбавлена можливості висловитися стосовно обставин, які пізніше були кваліфіковані парламентом як порушення нею присяги судді та стали підставою для звільнення з посади, не спростовують зроблених вище висновків суду щодо оцінки підстав і порядку прийняття Постанови № 775-VII. Усі ті аргументи, які позивачка, як вона вважає, могла повідомити у парламенті під час прийняття Постанови № 775-VII, вона висловила у судах обох інстанцій. Вони оцінили доводи позивачки і щодо відсутності в її діях ознак порушення присяги судді КСУ, і щодо недодержання парламентом процедури розгляду питання про її звільнення з посади, й інші важливі для вирішення справи аргументи позовної заяви та апеляційної скарги. Тому є підстави вважати, що позивачка була почута в органах, які, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, мали повноваження захистити права позивачки в ефективний спосіб у разі встановлення відповідних порушень.

29. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

На підставі частини четвертої статті 317 КАС України суд апеляційної інстанції може змінити судове рішення, якщо визнає, що доповненню або зміні підлягає його мотивувальна та (або) резолютивна частини.

Отже, з огляду на викладене вище апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, змінити мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 243, 245, 266, 315, 317, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року змінити.

Викласти мотивувальну частину рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року в редакції цієї постанови.

У решті рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Князєв

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко

В . В. Британчук К. М. Пільков

Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко

І. В. Григор`єва В. В. Пророк

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

В. І. Данішевська О. М. Ситнік

Ж . М. Єленіна В. М. Сімоненко

О. С. Золотніков І. В. Ткач

Л. Й. Катеринчук С. В. Штелик

Г. Р. Крет

Джерело: ЄДРСР 96406949

  • Like 1
Link to post
Share on other sites

Це рішення, на мій погляд, є вінцем політичного пристосування та повного знищення незалежності Конституційного суду України особами, що прямо впливають на Велику палату Верховного суду (без України) та які на мій погляд, скоріше всього й готували це рішення. Останнім часом стиль рішень судді-доповідача значно змінився у кращу сторону, але в цьому випадку, ці зміни дивним чином пішли проти правової визначеності, верховенства права, прав людини та громадянина, незалежності судової гілки влади в цілому й окремо повного знищення незалежності суддів Конституційного суду України.

Суд протирічить сам собі, говорячи про народовладдя, він дає змогу безкарно узурпувати це народовладдя парламентом, ще й надаючи йому якусь підтримку у цій узурпації і порушенні Конституції й надалі.

Вважаю, що зараз, у Конституційного суду є всі підстави для скасування незаконних змін до Конституції України в частині правосуддя та скасування Верховного суду (без України).

З цим рішенням варто ознайомитись всім.

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 800/162/14 (провадження № 11-872заі19)

за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії за апеляційноюскаргою ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду від 24 липня 2019 року у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Бившевої Л. І., суддів: Бевзенка В. М., Юрченко В. П., Шипуліної Т. М., Данилевич Н. А.

У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, Парламент), в якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України (далі - КСУ) присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) в частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді КСУ за порушення присяги і поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року.

У заяві від 07 липня 2014 року доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.

Вимоги мотивувала тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент Верховної Ради України відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року.

Вважала звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї Постанови незаконним та політично мотивованим. ВРУ як законодавча влада втрутилась у діяльність судової влади, порушила конституційний принцип поділу влади, звільнила суддю КСУ за порушення присяги за відсутності підстав та без дотримання встановленої Конституцією та законами України процедури, вдалася до тиску в неконституційний спосіб як на сам КСУ, так і на неї, суддю цього Суду. Рада перебрала на себе функції контролю та нагляду за рішеннями судів України, попри те, що Парламент не наділений конституційними повноваженнями на здійснення цих функцій. Конституція України наділяла ВРУ повноваженнями виключно на призначення на посади та звільнення з посад третини складу КСУ, але не визначала Раду або народних депутатів як органи чи суб`єкти повноважні вирішувати дисциплінарне провадження стосовно суддів КСУ, здійснювати правосуддя стосовно суддів КСУ та рішень цього Суду, оцінювати дії суддів щодо прийняття судових рішень та пред`являти обвинувачення у вчиненні злочинів тощо. Зазначала, що такого роду дії Ради є порушенням міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішень і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними у справі, а також порушенням фундаментальних принципів верховенства права, незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності, права на розгляд справи судом, установленим законом, права бути почутою та інші, які знайшли своє вираження й конкретне розуміння в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 січня 2013 року у справі «ОСОБА_2 проти України».

ВРУ вдалася до використання і застосувала колективну відповідальність суддів, тоді як за приписами частини другої статті 61 Конституції України відповідальність має індивідуальний характер. На виконання цих конституційних вимог відповідач зобов`язаний був виокремити її роль й ступінь участі в настанні юридичних наслідків правопорушення. При цьому Рада та народні депутати України, резюмуючи абстрактну провину всього складу КСУ у порушенні присяги, не визначили конкретної провини кожного судді й проігнорували, зокрема, те, що суддя ОСОБА_1 за підсумками розгляду справ та винесення рішень, про які йдеться в оскаржуваній постанові, винесла окрему думку, опублікувала статтю у «Віснику Конституційного Суду України» та здійснила виступ на міжнародній конференції суддів органів конституційної юрисдикції в Бухаресті (Румунія). Рада могла прореагувати на ймовірні факти порушення суддями КСУ присяги судді й поінформувати про них у передбаченому законом порядку, але не повинна була сама встановлювати і кваліфікувати їх як порушення та одночасно застосовувати заходи юридичної відповідальності.

Порушення відповідачем процедурних положень закону ОСОБА_1 мотивувала тим, що Рада не дотрималась порядку звільнення з посад суддів КСУ, на виконання вимог якого: не направила проєкту акта після реєстрації не пізніш як у п`ятиденний строк до комітету, який відповідно до предмета віддання є головним з підготовки та попереднього розгляду акта, а сам комітет підстави щодо звільнення суддів КСУ на своєму засіданні не обговорював і не досліджував. Рада не дочекалася висновку комітету з пропозицією про прийняття Радою щодо підготовленого проєкту одного з рішень, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей; не витримала строк подання народним депутатам рішення комітету та відомостей щодо суддів КСУ не пізніш як за три дні до розгляду Радою відповідного питання; прийняла на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення всупереч положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ, за якими рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається, якщо процедура, одноразове відхилення від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Звільнення суддів КСУ до таких винятків чи випадків не відноситься, бо має відбувається за процедурою, встановленою та законами України.

ВРУ визнала джерелом доказів та/чи джерелом права висновки Венеційської комісії, хоча за Конституцією та законами України ця міжнародна інституція не є органом, повноважним надавати оцінку рішенням та діям КСУ та суддям цього Суду в частині прийняття ними рішення. Акти комісії мають рекомендаційний характер і не можуть бути підставою для звинувачення у порушенні присяги.

Вказала, що має бути поновлена на посаді судді КСУ, оскільки із закінченням строку призначення на посаду суддя не втрачає свого статусу і пов`язані з ним гарантії, а звільнення судді без дотримання визначених Конституцією і законами України підстав і процедури звільнення, яке проводить орган, що має виключні повноваження на таке рішення, автоматично не може тягнути втрату суддею свого статусу. Закінчення строку, на який суддю призначено на посаду, має своїм наслідком тільки зупинення повноважень судді зі здійснення судочинства.

24 липня 2019 року колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відмовила у задоволенні позову. Рішення суду обґрунтоване тим, що Рада, прийнявши оскаржувану Постанову № 775-VII, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

20 січня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року змінено, викладено мотивувальну частину вказаного рішення в редакції цієї постанови, а у решті оскаржуване рішення залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на суспільно-правових наслідках, зумовлених Революцією Гідності та євроатлантичних прагненнях Українського народу.

Велика Палата Верховного Суду констатувала, що ВРУ, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності іншої, ніж зазначено у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР у відповідній редакції, статті 208 Регламенту ВРУ, процедури розгляду питання про звільнення суддів КСУ, мала право звільнити суддю КСУ з посади.

Велика Палата Верховного Суду вважала незастосовними при вирішенні вказаного спору висновків ЄСПЛ, викладених у справі ОСОБА_2 через суттєву відмінність обставин двох справ. ОСОБА_2 був притягнутий до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення з посади судді Верховного Суду України, тобто суду загальної юрисдикції, який не мав повноважень офіційного тлумачення законів, а тим більше Конституції України. Позивачка була членом органу конституційного контролю, і відмінність правового статусу членів КСУ та суддів судів загальної юрисдикції є очевидною як до, так і після змін до Конституції України, що набрали чинності 30 вересня 2016 року.

Звільнення судді КСУ ОСОБА_1 не мало сприйматися як реалізація принципу невідворотності відповідальності за порушення присяги судді КСУ, а як захід реагування парламентом, що в особливий історичний період з огляду на загрози державності реалізував установчу владу народу. 

Велика Палата Верховного Суду як суд апеляційної інстанції оцінила як процедуру припинення повноважень позивачки, так і суть вчиненого нею порушення.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що у ті моменти історії, коли послаблюється легітимність соціальних і політичних структур і внаслідок загроз існуванню держави послаблюється дія конституційних принципів, що охороняли стабільність таких структур, відновлення конституційного ладу відбувається через реалізацію народом, зокрема в особі обраного ним парламенту, установчої влади. Революція Гідності мала наслідком формування нового конституційного правопорядку, який був формалізований через проголосований ВРУ за спеціальною процедурою Закон № 742- VII, після якого була прийнята оскаржувана Постанова № 775- VII, які слід розглядати з погляду теорії як такі, що стали реалізацією установчої влади народу за особливих обставин і загроз існуванню України.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що навіть вказані вище умови не дозволяли ВРУ діяти свавільно відносно суддів КСУ, і резюмувала, що не встановила в діях ВРУ ознак відступу від конституційних принципів верховенства права, незалежності, справедливості, рівності, поваги до приватного життя.

При цьому вважала, що ВРУ у постанові про звільнення суддів КСУ зробила висновок, що Рішенням № 20-рп/2010 КСУ у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Парламенту, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад, порушив принцип розподілу влади.

Зроблено висновок, що процедура звільнення позивачки ВРУ не була порушена, Регламент КСУ не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень КСУ, порушення присяги не визначалося у Конституції України як захід відповідальності. Зроблено висновок про те, що Рішення КСУ № 20-рп/2010 не забезпечило верховенства Конституції України, фактично змінило її, змінило конституційний лад України, порушило принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених КСУ, а не Парламентом як уповноваженим на це органом, а баланс сил між законодавчою, виконавчою та владою глави держави суттєво змінився, що дало ВРУ підставу розцінити такі дії ОСОБА_1 як порушення присяги та звільнити її за порушення присяги.

Наведено висновки Венеційської комісії від 17 грудня 2010 року, Резолюцію № 1755 (2010) від 04 жовтня 2010 року Парламентської асамблеї Ради Європи, статті та думки деяких вітчизняних та зарубіжних науковців.

Зазначено, що ОСОБА_1 відповідно до параграфу 56 Регламенту КСУ у відповідній редакції мала право, але не виклала окремої думки у справі № 1-45/2010 щодо Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010.

Зроблено висновок, що якщо Президент України та/чи з`їзд суддів України, які призначали і звільняли по третині складу КСУ кожен, з мотивів політичної доцільності, ціннісно-раціональних підходів або з якихось інших причин не прислухалися до рекомендацій Постанови № 775-VII і не звільнили з посад суддів КСУ, які були призначені цими органами, то це не означає, що дії суддів КСУ з кола тих, яких призначила ВРУ (зокрема й суддя КСУ ОСОБА_1.), втратили властивості порушення, що підпадали під передбачену пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції підставу звільнення.

Вказано про належність суду, який розглядав справу за позовом ОСОБА_1 .

Однак із такими висновками не погоджуюся та висловлюю окрему думку відповідно до статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Суди встановили, що 04 серпня 2006 року Постановою ВРУ № 82-V ОСОБА_1 призначено суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього Суду.

24 лютого 2014 року до порядку денного засідання Ради (четверта сесія сьомого скликання) був включений проєкт постанови про реагування на факти порушення присяги суддями КСУ.

Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення проєкту постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ за скороченою процедурою шляхом голосування (283 голоси народних депутатів).

Того ж дня ВРУ прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, достроково припинила повноваження та на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України звільнила з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді суддю КСУ ОСОБА_1. (307 голосів народних депутатів).

В основу прийняття цієї постанови лягли такі обставини.

30 вересня 2010 року КСУ прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

ВРУ вказала, що на момент прийняття КСУ Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 положення Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» стали невід`ємною складовою Конституції України, а сам Закон вичерпав свою функцію, що встановлено Ухвалою КСУ від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України», й ця ухвала є остаточною в силу положень статті 50 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Зазначено, що Рішенням № 20-рп/2010 у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.

25 січня 2012 року Рішенням КСУ № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України, зокрема, КСУ дозволив Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) встановлювати розміри соціальних виплат, вказавши, що КМУ регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Рада виснувала, що КСУ дозволив КМУ «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, при тому, що раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своїх сімей, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України.

29 травня 2013 року Рішенням КСУ № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.

ВРУ вказала, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року) і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.

ВРУ констатувала, що судді КСУ, які приймали зазначені вище рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді КСУ, що відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України є підставою для дострокового припинення повноважень та звільнення з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги судді.

У пояснювальній записці до проєкту зазначеної постанови вказано, що метою прийняття Постанови ВРУ є вжиття заходів із формування нового складу КСУ з метою усунення негативних соціально-політичних та правових наслідків зміни Конституції України спричинених Рішенням КСУ від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, усунення негативних наслідків та недопущення переслідування осіб, які були учасниками акцій протесту та масових заходів на всій території України у період з 21 листопада 2013 року і до дня набрання чинності цим Законом.

Не погодившись із вказаною Постановою ВРУ № 775-VII та вважаючи її незаконною, ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про визнання її незаконною та скасування, поновлення на посаді.

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно зі статтею 2 КАС України, в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частинами першою, другою статті 6 КАС України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Спірні відносини регулювалися законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин, - Конституцією України, Законом № 2453-VI, Законом № 422/96-ВР, Законом № 1861-VI.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При вирішенні вказаного спору необхідно враховувати, що в Україні діє конституційний принцип верховенства права, в основу якого покладено пріоритет права перед державою.

Погоджуюся з позицією ОСОБА_4 , що: «все ще поширений підхід, заснований на підміні широкого питання про співвідношення права і політики тезою про вирішальну роль політики у формуванні законодавства, що веде до ототожнення політики і права.

Такий підхід принижує роль права в суспільному розвитку. Він ставить державу як головного провідника політики у пануюче по відношенню до права становище.

Проголошення першості політики впритул підводить до висновку про верховенство політичного центру суспільства - держави по відношенню до права. Таким чином нехтується закріплений у статті 8 Конституції України принцип верховенства права, який включає в себе і його верховенство над державою.

У співвідношенні політики і права провідна роль належить праву. Суб`єкти політики повинні будувати свою діяльність не на основі якихось міфічних «власних» «політичних» принципів, а відповідно до принципів, що втілені в праві».

Дія пріоритету права має за мету встановлення певних меж діяльності держави на захист прав людини, унеможливлення будь-якого свавілля.

Саме заради цього існує такий основоположний принцип демократичної держави, як поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, кожній з яких притаманний свій обсяг повноважень.

У системі правових актів України пріоритет беззастережно надано одному закону - Конституції України.

Як акт найвищої юридичної сили, вона втілює принцип верховенства права, що прямо випливає з її статті 8.

Саме тому Конституція стає критерієм визначення правового характеру приписів усіх інших нормативних актів.

Право ухвалювати рішення про неконституційність цих актів є одночасно правом на визнання їх неправового характеру.

Така діяльність здійснюється КСУ, який на час виникнення спірних правовідносин входив до судової системи.

Відповідно до статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції.

Отже, КСУ входив до складу судової влади України як її складова частина.

Відповідно до частин першої та другої статті 148 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови) КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ.

Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ.

У статті 1 Закону № 2453-VI у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови, вказано, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом.

Тобто повторювалося конституційне визначення складу судової влади.

А стаття 3 цього Закону визначала судову систему як сукупність судів загальної юрисдикції та КСУ як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Статтею 149 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваної Постанови) передбачено, що на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Тобто за своїм статусом суддя КСУ прирівнювався до статусу судді суду загальної юрисдикції.

Про це свідчить і сама оспорювана Постанова № 775-VII, у якій ВРУ постановила достроково припинити повноваження та звільнити з посад суддів КСУ, одним з яких була ОСОБА_1 , у зв`язку з порушенням ними присяги судді, відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, якою і передбачалися підстави звільнення судді з посади органом, що його обрав чи призначив, та підстава припинення повноважень судді - порушення присяги.

Відповідно до статті 9 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ призначається строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Згідно зі статтею 17 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя КСУ складає присягу на засіданні Ради, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.

Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів КМУ; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Такий принцип остаточності рішень КСУ є цілком логічним, оскільки сама правова природа КСУ та мета його створення передбачають унеможливлення впливу на КСУ будь-якої влади чи посадової особи, яка наділена повноваженнями формувати склад КСУ. Крім того, саме КСУ уособлює установчу владу, оскільки наділений повноваженнями своєрідного «нагляду» за рішеннями законодавчої влади та Президента з погляду їх відповідності Конституції України. А це унеможливлює і оцінку прийнятих КСУ рішень.

У статті 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Згідно зі статтею 63 Закону № 422/96-ВР рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.

Відповідно до статті 64 Закону № 422/96-ВР окрема думка судді КСУ, який підписав рішення чи висновок КСУ, викладається суддею КСУ у письмовій формі і додається до рішення чи висновку КСУ.

Однак жодним нормативним актом не передбачено обов`язку судді КСУ висловлювати окрему думку у разі голосування «проти» при прийнятті рішення. Висловлення чи утримання від висловлення окремої думки не може свідчити про позицію кожного судді при прийнятті конкретного судового рішення.

У частинах п`ятій, шостійстатті 126 Конституції України визначалося, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

У статті 23 Закону № 422/96-ВР вказувалося, що суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку призначення; 2) досягнення суддею шістдесятип`ятирічного віку; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Як Конституція України, так і Закон № 422/96-ВР визначали вичерпний перелік підстав звільнення судді КСУ, однією з яких була передбачена у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та в пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР така підстава, як порушення суддею присяги.

Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлював порядок підготовки і проведення сесій Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.

Статтею 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначається порядок призначення, зокрема, суддів КСУ, а стаття 216 глави 33 Регламенту ВРУ про порядок звільнення суддів КСУ відсилає до пункту 2 частини другої статті 88 та частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону № 422/96-ВР.

Зі змісту оспорюваної Постанови № 775-VII вбачається, що ВРУ вважала, що судді КСУ, в тому числі ОСОБА_1., порушили приписи Конституції України, не забезпечили верховенство права, захист прав та свобод людини і громадянина, конституційний лад держави, що, у свою чергу, протирічить змісту присяги судді КСУ, та вважали наявними підстави для дострокового припинення повноважень та звільнення суддів КСУ, які були призначені по квоті ВРУ, зокрема ОСОБА_1 , за порушення ними присяги.

Тому можна зробити висновок, що звільнення судді за порушення присяги було наслідком саме встановлення факту вчинення суддею дисциплінарного проступку, яким ВРУ вважала ухвалення КСУ, у складі якого перебувала і ОСОБА_1 , Рішень від 30 вересня 2010 року № 10-рп/2010, від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012.

Окремого органу, який би встановлював факт порушення присяги суддею КСУ, жодним законом, чинним на час прийняття ВРУ оскаржуваної Постанови, не визначено.

Щодо суддів загальної юрисдикції таким органом було визначено Вищу раду юстиції, яка, відповідно до частини другої статті 1 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) в редакції, чинній на час прийняття Постанови № 775-VII, є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Так само у цьому Законі № 22/98-ВР визначено, що є порушенням присяги.

У статті 32 Закону № 22/98-ВР в редакції, чинній на час прийняття Постанови № 775-VII, вказано, що порушенням суддею присяги є:

1) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів;

2) недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»;

3) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом;

4) порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Тобто звільнення судді за порушення присяги можливо було при встановленні і доведенні факту порушення ним присяги. При цьому ні Конституцією України, ні іншими законами, що врегульовували спірні правовідносини, не надавалося права ВРУ встановлювати факт порушення суддею, у тому числі і суддею КСУ, присяги.

Вочевидь таким правом наділялися органи суддівського врядування, а не орган, який призначав суддю на посаду.

Такі гарантії мали і судді КСУ відповідно до статті 149 Конституції України, якою передбачалося, що на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Відповідно до частин першої, другої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Згідно з частиною першою статті 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

У частинах першій, третій статті 6 Закону № 2453-VI визначалося, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне відповідальність, установлену законом.

За статтею 4 Закону № 422/96-ВР діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Згідно зі статтею 27 Закону № 422/96-ВР судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ.

Відповідно до частин першої, третьої статті 28 Закону № 422/96-ВР особа судді КСУ є недоторканною.Судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.

Наведені положення Конституції України та відповідних законів дають можливість зробити висновок, що засадничі підходи до забезпечення незалежності і недоторканності судді передбачали і передбачають найвищий щабель захисту - конституційний рівень. Законами України може бути лише розширений обсяг гарантій незалежності і недоторканності суддів, який має бути достатнім для здійснення ними своєї діяльності неупереджено, об`єктивно, безсторонньо та незалежно.

У Рішенні КСУ від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачено зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України».

КСУ вказав, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.

Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України.

Наведені конституційні та законодавчі норми в поєднанні з їх тлумаченням закріплюють один з основоположних принципів судочинства та функціонування судової влади взагалі, а саме принцип незалежності суду (судді), в тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим.

Оскільки Конституція України не наділяла Парламент повноваженнями встановлювати факт порушення суддею присяги судді КСУ, то передумовою для звільнення судді КСУ за порушення присяги судді мав бути встановлений факт порушення присяги суддею, а ВРУ більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могла прийняти відповідне рішення з дотриманням процедури, передбаченої Законом № 1861-VI.

Такі висновки узгоджуються з практикою ЄСПЛ і міжнародними стандартами у сфері правосуддя, які на час розгляду справи є усталеними.

ЄСПЛ у рішенні від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

У рішенні ЄСПЛ від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» наведена доповідь Комісара з прав людини Ради Європи про незалежність судової системи, що також передбачає незалежність кожного окремого судді, і яка повинна бути захищена як на законодавчому, так і на практичному рівні. Судді не захищені від зовнішнього тиску, в тому числі й політичного. Для усунення тих чинників, які роблять суддів вразливими і послаблюють їхню незалежність, необхідні рішучі дії в кількох напрямках. Влада повинна уважно розглядати будь-які заяви про випадки неприпустимого політичного або іншого втручання в роботу судових органів і забезпечити ефективні засоби правового захисту. Комісар закликав українську владу повною мірою виконувати рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності впорядкувати та уточнити процедури і критерії, пов`язані з призначенням і звільненням суддів, а також застосуванням дисциплінарних заходів. Важливо встановити відповідні гарантії для забезпечення справедливості й виключення ризику політизації під час застосування дисциплінарних процедур. Що стосується процесу призначення кандидатів на суддівські посади, вирішальним має бути їхня кваліфікація та особисті якості. Систему призначення суддів слід повністю захистити від неправомірного політичного та іншого впливу певних сторін. Рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження. Заходи дисциплінарного впливу мають регулюватися чіткими нормами і процедурами, передбаченими в межах самої судової системи, і такими, що не підпадають під політичний або інший неправомірний вплив.

ЄСПЛ вказав, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади.

Також у вказаній справі ЄСПЛ висловився, що для того, щоб встановити, чи може суд вважатися «незалежним» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, слід звернути увагу, inter alia, на спосіб призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти тиску ззовні та на питання, чи створює орган видимість незалежного (див. рішення у справах «Фіндлей проти Сполученого Королівства» (Findlay v. the United Kingdom), від 25 лютого 1997 року, п. 73, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, та «Брудніцька та інші проти Польщі» (Brudnicka and Others v. Poland), заява № 54723/00, п. 38, ECHR 2005-II). Суд нагосив на тому, що поняття поділу влади між політичними органами виконавчої влади та судовою системою набуло в його практиці все більшого значення (див. рішення у справі «Стаффорд проти Сполученого Королівства» (Stafford v. the United Kingdom) [ВП], заява № 46295/99, п. 78, ECHR 2002-IV). У той же час ані стаття 6, ані будь-яке інше положення Конвенції не вимагають від держав дотримання будь-яких теоретичних конституційних концепцій стосовно дозволених меж взаємодії між гілками влади (див. рішення у справі «Клейн та інші проти Нідерландів» (Kleyn and Others v. the Netherlands) [ВП], заяви №№ 39343/98, 39651/98, 43147/98 та 46664/99, п. 193, ECHR 2003-VI).

У пункті 122 цього рішення ЄСПЛ зазначено, що факти справи говорять про те, що пленарне засідання (ВРУ) не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів. Роль політиків, які засідають у парламенті та від яких не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права, не була належним чином пояснена Урядом та не була обґрунтована як така, що відповідає вимогам незалежності та безсторонності суду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Ці висновки ЄСПЛ мають враховуватися і при розгляді справ за участі суддів КСУ, оскільки на час вирішення питання про звільнення ОСОБА_1 . КСУ входив до системи судів України, а статус судді був єдиним як для суддів судів загальної юрисдикції, так і для суддів КСУ.

У рішенні від 23 червня 2016 року ЄСПЛ у справі «Бака проти Угорщини» констатував, що слід приділяти увагу сутності функціонування судової влади як самостійної гілки державної влади та принципу незмінюваності суддів, який, відповідно до практики Суду та міжнародних документів і документів Ради Європи, становить ключовий елемент у забезпеченні незалежності судової влади, та зробив висновок, що в світлі обставин вказаної справи дострокове звільнення заявника з посади Голови Верховного Суду перешкоджало, а не служило самій меті забезпечення незалежності судової влади.

У рішенні від 06 листопада 2018 року у справі «Рамоc Нуньєс де Карвальо є Са проти Португалії» ЄСПЛ зробив висновок про те, що за встановлених обставин справи, беручи до уваги конкретний контекст дисциплінарного провадження щодо судді, тяжкість покарання, той факт, що процесуальні гарантії у Вищій судовій раді були обмежені, і необхідність оцінки фактичних доказів, що стосувалися сумлінності заявниці та свідків і були вирішальним аспектом справи, сукупний ефект двох факторів, а саме недостатність судового перегляду з боку Колегії адміністративних розглядів Верховного суду і відсутність слухання по суті як на стадії дисциплінарного провадження, так і на стадії судового перегляду, призвів до того, що справу заявниці не було розглянуто відповідно до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення від 06 листопада 2018 року).

У рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу (далі - Суд ЄС) від 24 червня 2019 року у справі № С-619/18 та від 05 листопада 2019 року у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі вказано, що для забезпечення ефективного судового захисту важливим є збереження незалежності судів. Відповідно до принципу поділу влади, який характеризує функціонування верховенства права, необхідно гарантувати незалежність судів від законодавчої та виконавчої влади. У зв`язку із цим важливо, щоб судді були захищені від втручання ззовні чи тиску, що може поставити під загрозу їх незалежність.

Вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права.

Ці гарантії незалежності та неупередженості вимагають дотримання правил, зокрема щодо призначення, стажу роботи та підстав для утримання, відсторонення та звільнення суддів, які можуть розвіяти будь-який розумний сумнів у свідомості особи щодо непроникності цього органу до зовнішніх факторів та його нейтралітету щодо інтересів, що ставляться перед ним. Необхідна свобода суддів від будь-якого зовнішнього втручання чи тиску вимагає певних гарантій, належних для захисту осіб, які мають завдання виносити рішення у суперечці, таких як гарантії проти відсторонення від посади. 

Вимога незалежності означає, що норми, які регулюють дисциплінарний режим, і, відповідно, будь-яке звільнення тих, хто має завдання виносити рішення у суперечці, повинні забезпечити необхідні гарантії, щоб запобігти будь-якому ризику використання цього дисциплінарного режиму як системи політичного контролю за змістом судових рішень.

Тобто політичний контроль над судом (суддями щодо ухвалених ними рішень) у будь-якому вигляді є недопустимим, навіть якщо він застосовується задля «нівелювання» політичного контролю попередньої влади.

Також відповідно до пунктів 2, 4, 26 (b), 30 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) судді, як особи, є вільними та зобов`язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонукання, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин.

Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави.

Розгляд справ про звільнення з посади або дисциплінарне покарання судді відбувається судом або радою, що переважно складається з суддів та обирається ними.

Проте повноваження щодо звільнення судді з посади можуть надаватися законодавчому органу шляхом імпічменту або через спільне звернення, але бажано аби це відбувалося за рекомендацією суду або ради, що згадуються вище.

Суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов`язки або невідповідну поведінку, що робить неможливим його подальше перебування на посаді.

У пунктах 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, зазначено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.

Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури.

Відповідно до пункту «b» розділу 2 Рекомендацій № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року, судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів.

Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов`язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади.

У Пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів (Модельний кодекс) від 10 липня 1998 року, зокрема у пункті 1.3, вказано, що цією Хартією передбачено отримання думки органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, коли необхідно прийняти рішення щодо добору, розстановки чи призначення суддів, їх просування по службі чи припинення їх пересування на посаді. Формулювання цього положення спрямовано на те, щоб охопити різноманітні ситуації: від надання поради виконавчому чи законодавчому органу до фактичних рішень цього незалежного органу.

У пункті 5.1 вказаної пояснювальної записки зазначено, що Хартія викладає гарантії проведення дисциплінарних розглядів: дисциплінарні санкції можуть накладатися лише на підставі рішення, прийнятого за пропозицією чи висновком суду або органу, принаймні половина членів якого мають бути обраними суддями. Справа судді має бути уважно розглянута, він/вона має право бути представленим. Якщо санкція все-таки застосовується, її слід вибрати із переліку санкцій, з урахуванням пропорційності та відповідності. Нарешті Хартією передбачено право на оскарження до вищого суду рішення про застосування санкції, прийнятого виконавчим органом, судом або органом, принаймні половина членів якого є обрані судді.

Також у пунктах 7.1 та 7.2 цієї Пояснювальної записки привернуто увагу до того, що особливо пильно та уважно слід ставитися до формулювання умов, за наявності яких припиняється перебування судді на посаді.

Важливо мати вичерпний перелік підстав для посвідчення нездатності продовжувати роботу на посаді, що посвідчується медичною довідкою, якою суддя досягає граничного віку, коли закінчується зазначений термін перебування на посаді або суддя звільняється на підставах дисциплінарної відповідальності. Коли трапляються події, які є підставами для припинення перебування на посаді, інші, ніж досягнення граничного віку та закінчення терміну перебування на посаді, що може бути вирішено без будь-яких труднощів, вони повинні бути перевірені незалежним органом, про який йдеться у параграфі 1.3.

Згідно з статтями 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною радою Міжнародної асоціації суддів в Тайпеї (Тайвань) незалежність судді є важливого умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на

міжнародному рівні, повинні поважати, захищати та охороняти цю

незалежність. Незалежність суддів має забезпечуватися законом шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежною від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції.

У Великій хартії суддів (Основоположні принципи), схваленій 17 листопада 2010 року Консультативною радою європейських суддів (далі - КРЄС), зокрема у пунктах 2-4, 6, вказано, що незалежність та неупередженість суддів є обов`язковими передумовами здійснення правосуддя. Незалежність суддів має бути закріплена законодавчо, функціонально та фінансово. Незалежність суддів гарантується відносно інших гілок державної влади, для осіб, які звертаються до правосуддя, для інших суддів і для суспільства загалом та встановлюється національним законодавством на найвищому рівні. Держава й кожен суддя несуть відповідальність за забезпечення та захист незалежності суддів. Незалежність суддів гарантується щодо діяльності суддів, зокрема стосовно їхніх добору, призначення на посаду до настання пенсійного віку, просування по службі, незмінюваності, професійної підготовки, суддівської недоторканності, дисципліни, оплати праці та фінансування судових органів. Дисциплінарне провадження здійснюється незалежним органом, з можливістю подальшого звернення до суду.

У пунктах 10, 13Великої хартії суддів (Основоположні принципи) визначено, що при здійсненні функції відправлення правосуддя суддям не повинні надаватись жодні накази чи інструкції, також судді не повинні зазнавати тиску з боку судового керівництва; судді керуються винятково законом. Для забезпечення незалежності суддів у кожній державі створюється Судова рада чи інший спеціалізований орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади, наділений широкими повноваженнями з усіх питань щодо статусу суддів, а також щодо організації, функціонування та репутації судових інституцій. До складу ради входять або винятково судді, або переважна більшість суддів, обраних іншими суддями. Судова рада має бути підзвітною стосовно своєї діяльності та рішень.

Згідно з пунктами 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження. Засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов`язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки.

В Рекомендаціях CM/Rec (2010) 12, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року, зокрема в пунктах 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, вказано, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. Лише самі судді повинні приймати рішення у конкретних справах, спираючись на власну компетенцію, як це визначено законом. Судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов`язані роз`яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Принцип незалежності судової влади означає незалежність кожного судді при здійсненні ним функцій прийняття судових рішень. У процесі прийняття рішень судді мають бути незалежними та неупередженими, а також мати можливість діяти без будь-яких обмежень, впливу, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання будь-яких органів влади, зокрема внутрішніх органів судової влади.

У Висновку КРЄС № 1 (2001) від 23 листопада 2001 року про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів, зокрема у пунктах 10, 11, 14, вказано, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя. Судова влада є однією з трьох основних та рівноцінних опор у сучасній демократичній державі. Судова влада відіграє важливу роль та має важливі функції стосовно двох інших опор. Вона забезпечує відповідальність урядів та органів державного управління за свої дії, а відносно законодавчої влади судова влада бере участь у забезпеченні виконання належним чином прийнятих законів та, певною мірою, у визначенні їхньої відповідності положенням Конституції чи актам, прийнятим на вищому рівні (наприклад, праву Європейського Союзу). Для того щоб судова влада могла виконувати зазначені функції, вона повинна бути незалежною від цих органів, тобто від неналежних зв`язків із ними та від впливу з їхнього боку. Таким чином, незалежність слугує гарантією неупередженості. Це обов`язково впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді та вжиття дисциплінарних заходів. Незалежність судової влади повинна гарантуватися національними стандартами на найвищому рівні. Відповідно, держави повинні включати концептуальні положення щодо незалежності судової влади або до конституції, або до основоположних принципів, визнаних у країнах, в яких немає письмової конституції, але де повага до незалежності судової влади гарантується багатовіковою культурою та традицією.

Також у пунктах 64-66 цього Висновку КРЄС зазначено, що основоположним є те, що суддя під час виконання своїх обов`язків не є чиїмось найманим працівником; він чи вона займають державну посаду. Таким чином, суддя служить лише закону й несе відповідальність лише перед законом. Аксіоматичним є й те, що при винесенні рішення по справі суддя не повинен діяти за наказом або інструкцією третіх сторін, які або представляють судову владу, або не відносяться до неї. Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (a) (i) передбачає, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом». Незалежність судів залежить не тільки від свободи від будь-якого неправомірного зовнішнього впливу, а й від свободи від неправомірного впливу, який може в деяких ситуаціях виходити з позиції інших суддів. «У суддів повинна бути необмежена свобода ухвалювати рішення щодо справ неупереджено, відповідно до своєї совісті й тлумачення фактів, а також відповідно до існуючого правопорядку» (Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (d)).

У Висновку КРЄС № 3 (2002) від 19 листопада 2002 року про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісності поведінки та неупередженості, а саме у пунктах 60, 64, 71, 77, вказано, що дисциплінарне провадження проти будь-якого судді повинно відбуватися лише в рамках незалежного органу (або «трибуналу»), який діє за процедурою, що повною мірою гарантує право захисту. Щодо дисциплінарної відповідальності КРЄС вважала, що: 1) у кожній країні закон або основоположна хартія, які застосовуються до суддів, повинні визначати в якнайточнішому формулюванні ті порушення, які можуть призвести до застосування дисциплінарних санкцій, а також відповідних дисциплінарних процедур; 2) стосовно відкриття дисциплінарного провадження країни повинні передбачити створення спеціального органу або призначити осіб, які відповідатимуть за отримання скарг, отримання пояснень відповідного судді та на цих підставах прийматимуть рішення щодо наявності достатніх підстав для відкриття провадження проти судді; 3) будь-яке дисциплінарне провадження повинно розглядатися незалежним органом або трибуналом, що здійснює провадження, повністю гарантуючи право на захист; 4) якщо такий орган сам не є судом, то його члени повинні призначатися незалежним органом (із суттєвим представництвом суддів, обраних демократичним шляхом іншими суддями), про який ідеться в пункті 46 Висновку КРЄС № 1 (2001); 5) дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду; 6) санкції, що може застосовувати подібний орган у випадку неналежної поведінки, яка є доведеною, повинні визначатися якомога точніше в законі про статус суддів та застосовуватися за принципом пропорційності.

У пункті 5 Висновку КРЄС № 17 (2014) від 24 жовтня 2014 року про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади також звернуто увагу на те, що незалежність судової влади є передумовою гарантування верховенства права та основоположною гарантією справедливого суду.

У висновку КРЄС № 18 (2015) від 16 жовтня 2015 року про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях, зокрема у пунктах 10, 11, зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип розподілу влади сам по собі є гарантією судової незалежності. При тому, що кожна з трьох гілок влади є відповідальною за забезпечення належного розподілу державної влади, ані цей принцип, ані судова незалежність не повинні стати перепоною для діалогу між органами державної влади. Однак життєво важливою залишається вимога, щоб судова влада була би позбавлена неправомірного впливу з їхнього боку.

У пунктах 23, 37, 44 цього Висновку також вказано, що рішення законодавчої або виконавчої влади, які знищують основні гарантії суддівської незалежності, є неприйнятними, навіть якщо вони мають прихований характер. Наприклад, нова парламентська більшість і уряд не повинні ставити під сумнів призначення або термін повноважень суддів, які вже були призначені в належному порядку. Про скасування безперервного перебування судді на посаді може йтися тільки за наявності серйозного дисциплінарного порушення або порушення кримінального законодавства, які встановлені щодо цього судді шляхом належних судових процедур.

Наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства підтверджують, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права. Звільнення суддів з посад повинно відбуватись на основі рекомендації суду або ради, що переважно складається з суддів та обирається. Разом з тим така вимога при прийнятті оскаржуваної Постанови не була дотримана.

Вирішуючи питання про звільнення позивачки за порушення нею присяги судді, ВРУ повинна була дотриматись наведених міжнародних стандартів у сфері правосуддя. Як орган законодавчої влади ВРУ мала усунути прогалину у законодавстві, визначити компетентний орган, який би був наділений повноваженнями проводити перевірку та встановлювати факт порушення присяги суддею КСУ.

Оскаржувана Постанова № 775-VII була прийнята з метою замінити законодавчим органом суддів КСУ та сформувати інший склад суддів КСУ. При цьому народні депутати не наділені повноваженням встановлювати факт порушення присяги суддею, оскільки їх повноваження чітко перелічені у статті 85 Конституції України.

При необхідності змінити склад КСУ Парламент, безвідносно до політичної ситуації, мав діяти у правовому полі, можливо використати досвід країн, які також пройшли через зміну попереднього складу суддівського корпусу та здійснили вказане з дотримання усіх гарантій незалежності суддів.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Рада не змогла довести законність свого рішення та спростувати доводи позивачки.

З урахуванням того, що ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ з порушенням процедури такого звільнення, за відсутності встановленого уповноваженим органом факту порушення нею присяги судді, оскаржувана Постанова ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII підлягала б визнанню протиправною та скасуванню в частині дострокового припинення повноважень ОСОБА_1 та звільнення її з посади судді КСУ за порушення присяги.

Що стосується позовної вимоги про поновлення ОСОБА_1 на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року вважаю, що вказана вимога не могла бути задоволена з таких підстав.

Статтею 148 Конституції України та статтею 9 Закону № 422/96-ВР передбачено, що суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Позивачку призначено суддею КСУ 04 серпня 2006 року, строк її повноважень сплив відповідно 04 серпня 2015 року, тому висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про відмову у задоволенні позову у частині поновлення її на посаді судді КСУ є обґрунтованим.

З урахуванням викладеного вважаю наявними підстави для часткового задоволення позову ОСОБА_1 , визнання протиправною та скасування Постанови ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» в частині дострокового припинення повноважень та звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги та залишення без змін рішення в частині інших позовних вимог.

Суддя Великої Палати Верховного Суду О. М. Ситнік

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96465292

Link to post
Share on other sites
On 4/25/2021 at 2:19 PM, ANTIRAID said:

Це рішення, на мій погляд, є вінцем політичного пристосування та повного знищення незалежності Конституційного суду України особами, що прямо впливають на Велику палату Верховного суду (без України) та які на мій погляд, скоріше всього й готували це рішення. Останнім часом стиль рішень судді-доповідача значно змінився у кращу сторону, але в цьому випадку, ці зміни дивним чином пішли проти правової визначеності, верховенства права, прав людини та громадянина, незалежності судової гілки влади в цілому й окремо повного знищення незалежності суддів Конституційного суду України.

Суд протирічить сам собі, говорячи про народовладдя, він дає змогу безкарно узурпувати це народовладдя парламентом, ще й надаючи йому якусь підтримку у цій узурпації і порушенні Конституції й надалі.

Вважаю, що зараз, у Конституційного суду є всі підстави для скасування незаконних змін до Конституції України в частині правосуддя та скасування Верховного суду (без України).

З цим рішенням варто ознайомитись всім.

Ну главный ЗЕк страны считает по-другому. Карлик, с комплексом Наполеона да ещё и играющий детородным органом на рояле (это уже притча во языцах), это феерично. 

Мне другое непонятно: сейчас все внутриполитические и внешнеполитические новости сконцентрированы на оХфисе того, которого именуют президентом. Ни один НПА в Украине не предусматривает ОП как источник власти, а значит место, где могут формироваться и приниматься какие-то политические решения. 

По определению там должны находиться обычные клерки, которые условно перекладывают бумаги со стола на стол и слоняются из кабинета в кабинет.

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
В 26.04.2021 в 15:48, centurion сказал:

Ну главный ЗЕк страны считает по-другому. Карлик, с комплексом Наполеона да ещё и играющий детородным органом на рояле (это уже притча во языцах), это феерично. 

Мне другое непонятно: сейчас все внутриполитические и внешнеполитические новости сконцентрированы на оХфисе того, которого именуют президентом. Ни один НПА в Украине не предусматривает ОП как источник власти, а значит место, где могут формироваться и приниматься какие-то политические решения. 

По определению там должны находиться обычные клерки, которые условно перекладывают бумаги со стола на стол и слоняются из кабинета в кабинет.

ОП(Г) считает себя источником не только власти, но и права (на беспредел)....

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
54 минуты назад, Лев сказал:

ОП(Г) считает себя источником не только власти, но и права (на беспредел)....

... а также узурпацию и диктатуру...

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
On 4/27/2021 at 9:48 PM, Лев said:

ОП(Г) считает себя источником не только власти, но и права (на беспредел)....

Куда потом бежать будут? Ростов не резиновый. )))

  • Like 2
  • Haha 1
Link to post
Share on other sites
1 hour ago, ivakh said:

Позорное решение....

После прокатки Вирастюка это будет не последнее такое позорное решение. Задел уже сделан. Типа судебная власть независимая. 

Это как в известном еврейском анекдоте:

- Мама, Вы хотите жареной рыбы?

- Да, хочу, Изенька, сыночек мой.

- Так встаньте и нажарьте.

- Так рыбы нет. 

- Так лежите, мама, и не пи@@@те.

 

  • Haha 2
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 569/7901/16-ц
      Провадження № 14-1 звц 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю
      секретаря судового засіданняСименюк С. Ю.,
      представника позивача - адвоката Бухти Н. А.
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бухта Наталія Андріївна, про перегляд за виключними обставинами
      рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року
      у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила виселити ОСОБА_2 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житла на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).
      2. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 26 травня 2006 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірваний на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року.
      3. Від шлюбу мають трьох неповнолітніх доньок. Крім того, вона має неповнолітнього сина від першого шлюбу, який проживає разом із ними.
      4. У лютому 2008 року на склад сім`ї із шести осіб їм була надана трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , основним наймачем якої є ОСОБА_1 (далі - спірна квартира).
      5. Посилаючись на те, що відповідач зловживає спиртними напоями, влаштовує сварки і скандали, систематично порушує правила співжиття, чим робить неможливим для неї та неповнолітніх дітей проживання з ним в одному житловому приміщенні, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, просила позов задовольнити.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. Рішенням від 04 квітня 2017 року Рівненський міський суд Рівненської області задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , виселивши ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого житла.
      7. Суд першої інстанції, застосувавши норми статті 116 ЖК УРСР, виходив із того, що відповідач систематично порушує правила співжиття і робить неможливим для інших членів сім`ї проживання з ним в одній квартирі.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. Рішенням від 14 червня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року скасував та ухвалив власне - про відмову в задоволенні позову.
      9. Апеляційний суд попередив ОСОБА_2 про необхідність дотримання належних правил співжиття з іншими членами сім`ї у спірній квартирі.
      10. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що позивач не довела обставин систематичного порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим проживання з ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу щодо нього виявились безрезультатними.
      (4) Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції
      11. Постановою від 20 серпня 2018 року Верховний Суд, розглянувши у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу позивачки, касаційну скаргу залишив без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.
      12. Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, які б доводили факт існування обставин, за наявності яких стаття 116 ЖК УРСР пов`язує можливість виселення без надання іншого жилого приміщення.
      (5) Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      13. У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою № 17496/19, у якій скаржилась переважно за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на відхилення судами її позову про виселення її колишнього чоловіка та співмешканця ОСОБА_2 відповідно до статті 116 ЖК УРСР, що залишало її та її дітей під загрозою подальшого насильства.
      14. 03 вересня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Левчук проти України» (далі - Рішення), яким постановив, що:
      14.1. Було порушення статті 8 Конвенції.
      14.2. Немає потреби окремо розглядати скаргу за статтями 6 та 13 Конвенції.
      15. Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 5650 євро компенсації судових та інших витрат.
      16. Указане рішення набуло статусу остаточного 3 грудня 2020 року.
      (6) Рух заяви про перегляд судового рішення
      17. 04 січня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), тобто у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      18. Як на підставу для перегляду за виключними обставинами зазначених вище судових рішень заявник посилається на рішення, ухвалене ЄСПЛ 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» (заява № 17496/19).
      19. Частиною третьою статті 425 ЦПК України встановлено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.
      20. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами.
      21. 28 січня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву
      22. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року.
      23. Заяву мотивовано тим,що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      (2) Позиції інших учасників справи
      24. Відповідач позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловив.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків ЄСПЛ
      25. Заслухавши доповідь судді, думку сторін, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      26. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      27. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. І це не відповідало вимогам статті 8 Конвенції та відповідно, було порушення цього положення.
      28. При цьому Суд зазначив, що Рівненський міський суд Рівненської області, який розглядав скаргу заявниці в першій інстанції, виніс рішення на її користь. Згодом зазначене вище рішення було скасоване в апеляційному провадженні, головним чином на підставі того, що виселення було б непропорційним втручанням у право на повагу до житла відповідача. Отже, головним завданням для Суду в цій справі було визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливого балансу між протилежними інтересами, про які йдеться. За таких обставин Суд нагадав, що саме національні суди повинні насамперед вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, і Суд не в змозі зайняти їхнє місце у цьому питанні. Утім, поважаючи національні суди у виборі відповідних заходів, Суд зобов`язаний переглянути їхні висновки з погляду Конвенції (пункт 83).
      29. У пункті 84 Рішення Суд наголосив, що раніше вказував у своїй судовій практиці, що виселення є найбільш крайнім заходом втручання у право людини на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Однак він також заявив, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. Більше того, у контексті статті 2 Конвенції Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність.
      30. Суд насамперед зазначив, що, як зауважив Уряд, заявниця в цій справі не скаржилась на якість загального реагування національних органів влади на її скарги про домашнє насильство. Вона скаржилась на те, що національні суди відмовились видати наказ про виселення її колишнього чоловіка, стверджуючи, що ця відмова піддала її та її неповнолітніх дітей ризику подальшої небезпеки. Він, головним чином, зосереджував увагу на реагуванні цивільних судів на вимоги заявниці про виселення заявника, хоч і на тлі послідовних скарг про домашнє насильство, існування якого не викликає сумніву (пункт 77 Рішення).
      31. Беручи до уваги аргумент Уряду України про те, що стаття 116 ЖК УРСР загалом є ефективним засобом захисту скарги заявниці, у цій справі, з погляду Конвенції, національні суди, зіткнувшись із твердженнями заявниці про те, що ОСОБА_2 періодично піддавався спалахам люті під час домашніх сварок, були зобов`язані в контексті провадження про виселення, ініційованого відповідно до зазначеного вище положення, оцінити достовірність її заяв та ризик майбутнього насильства у разі, якщо сторони продовжуватимуть жити під одним дахом. З матеріалів, що надійшли до Суду, не випливало, що Апеляційний суд або Верховний Суд провели комплексну оцінку цих елементів (пункт 85 Рішення).
      32. «Зокрема, як випливає з ухвали Апеляційного суду, він визнав, що певні порушення дійсно були присутні, і навіть визнав за доцільне «попередити ОСОБА_4., щоб він змінив своє ставлення...» (див. пункт 39 вище). Однак, хоча проти ОСОБА_4. було порушено кримінальне та адміністративне провадження у зв`язку з фізичним нападом на заявницю, і хоча поліцейські органи проводили з ним «профілактичні бесіди» та неодноразово виносили йому «попередження», прийнявши клопотання про виселення, суд встановив, що «систематичне порушення правил співжиття ОСОБА_4 не було продемонстровано» (див. параграф 39 вище; порівн. з рішенням у справі «Б. проти Молдови», цитованим вище, п. 74). За цих обставин Суд повторював, що там, де національні органи влади стикаються з достовірними твердженнями про домашнє насильство, вони повинні оцінити ситуацію в цілому, зокрема й ризик майбутнього насильства. Як випливає зі звітів соціальних працівників та поліції, ОСОБА_4. неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26 і 28 вище). Не видно, що Апеляційний суд взяв це до уваги та спробував проаналізувати потенційний ризик повторного насильства (пункт 86 Рішення).
      33. Таким чином, ЄСПЛ було оцінено матеріали відповідних кримінального та адміністративного проваджень, зокрема, матеріали які свідчать про так звані «профілактичні бесіди» та «попередження».
      34. ЄСПЛ при винесенні рішення зазначив, що заявниця у цій справі представила достовірні твердження про те, що протягом тривалого періоду часу вона зазнавала фізичного насильства, залякування та погроз з боку ОСОБА_4. , її колишнього чоловіка, з яким вона досі живе у квартирі (див. пункт 81 Рішення).
      35. Крім того, ЄСПЛ надав оцінку звітам соціальних працівників та поліції, з яких випливає, що ОСОБА_4 неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26, 28 і 86 рішення)
      36. Виходячи зі змісту Рішення можна дійти висновку, що при винесенні рішення Суд мав доступ до матеріалів відповідних кримінального та адміністративного проваджень, але вони не оцінювались Апеляційним судом Рівненської області та Верховним Судом, або ці суди не надали їм належну оцінку. Матеріалів кримінального провадження за статтею 125 Кримінального кодексу України матеріали справи не містять. Таким чином, апеляційний суд не оцінював надані заявницею докази, які, крім інших, врахував ЄСПЛ.
      37. Як зазначив ЄСПЛ у пункті 87 Рішення: «По суті апеляційний суд послався на той факт, що ОСОБА_4 ніколи не притягувався до відповідальності, не спробувавши проаналізувати основні причини такої ситуації, у тому числі випадки, коли органи державної влади не реагували на повідомлення про інциденти (див. пункти 10, 11, 18 та 24) або коли заявниця відмовлялася від своїх скарг щодо дій, які могли становити серйозний злочин (див. пункти 18 та 32). На цьому етапі Суд зазначає, що через специфіку домашнього насильства випадки, коли потерпілі відмовляються від своїм скарг, є поширеним явищем (див., зокрема, згадані рішення у справах «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), пункти 138 і 139; «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 99; та «Б. проти Молдови» (B. v. Moldova), пункт 54). Суд вважає, що така відмова не має звільняти національні органи влади від обов`язку оцінювати тяжкість ситуації з метою пошуку належного її врегулювання. До того ж автоматичне посилання на факт, що стверджувані потерпілі відмовилися від своєї скарги без здійснення всебічного аналізу ризиків, з якими вони продовжують жити, є несумісним із обов`язком держав враховувати вразливість потерпілих від домашнього насильства під час виконання своїх позитивних обов`язків у цій сфері за статтями 3 та 8 Конвенції.»
      38. Наступна група обставин, на які звернув увагу ЄСПЛ, становили: факти отримання соціального житла, отримання заявницею опіки над дітьми та ухилення ОСОБА_4 від сплати аліментів та твердження шкільних та соціальних працівників про емоційну відстороненість ОСОБА_4. від виховання дітей.
      39. Так, в пунктах 88 - 91 Рішення ЄСПЛ резюмує таке: «Як випливає з матеріалів справи, ОСОБА_4 та заявниця отримали соціальну квартиру, що є предметом спору, у зв`язку з народженням їхніх доньок. Після розлучення лише заявниця отримала опіку над дітьми. ОСОБА_4., зі свого боку, неодноразово ухилявся від сплати аліментів на дітей, а шкільні та соціальні працівники зазначали, що він був емоційно відсторонений від їх виховання. Повідомлялося, що діти, які неодноразово ставали свідками його сварок із заявницею, зазнавали серйозних страждань (див. пункти 26 та 29 вище). З ухвали Апеляційного суду не випливає, чи він розглядав вплив цих обставин на правомірність тривалої зацікавленості ОСОБА_4. у збереженні соціального помешкання та чи аналізував, як його жорстока поведінка стосовно заявниці впливала на законні інтереси дітей».
      40. У свою чергу, Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявниці на рішення Апеляційного суду, схваливши його аналіз.
      41. З огляду на ці чинники, детально описані вище, Суд вважав, що, відхиляючи скаргу заявниці про виселення ОСОБА_4. відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка загалом є належним законодавчим рішенням для її справи, національні судові органи не здійснювали комплексний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного й фізичного насильства, з яким стикалися заявниця та її діти. Суд також зазначив, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишались під загрозою подальшого насильства. Таким чином, не було досягнуто справедливого балансу між усіма протилежними особистими інтересами. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства.
      42. Суд зазначив, що скарга на порушення статей 6 та 13 Конвенції пов`язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, яка становить основне правове питання, порушене у цій заяві, і тому аналогічним чином є прийнятною. Проте з огляду на висновки, які стосуються статті 8, немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті вищезазначених скарг.
      43. ЄСПЛ встановлено порушення процесуального аспекту статті 8, який вимагає, щоб процес прийняття судових рішень, який призвів до заходів втручання, був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею. Процесуальний аспект статті 8 тісно пов`язаний з правами та інтересами, захищеними статтею 6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме «право на суд» при визначенні своїх «цивільних прав та обов`язків», тоді як процесуальна вимога статті 8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя.
      44. Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      45. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      46. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини.
      47. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (стаття 10 Закону № 3477-IV).
      48. Велика Палала Верховного Суду вважає, що належними заходами індивідуального характеру щодо заявниці буде повторний розгляд справи судом апеляційної інстанції, оскільки саме він може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яким ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.
      На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 3, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      постановила :
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року і постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла задовольнити частково.
      2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року та Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний тест постанови складений 05 травня 2021 року.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      І. В. Григор`єва
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Л. Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 97104071
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      18 травня 2021 року
      м. Київ
      Провадження № 13-81зво19
      Судова справа № 3-3128/2010
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Британчука В.В.,
      суддів : Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І.,Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А.,
      учасники провадження у справі:
      захисник Тарахкало М.О.
      розглянула заяву захисника Тарахкала М.О. в інтересах ОСОБА_1 про перегляд постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 у справі про адміністративне правопорушення з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      Зміст судових рішень
      Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП), та накладено адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту на строк п`ятнадцять діб.
      Місцевим судом було встановлено, що ОСОБА_1 28 травня 2010 року о 07:30 незаконно, порушуючи встановлений порядок, знаходився на будівельному майданчику з будівництва дороги по вул. Білої Акації у м. Харкові, огородженому у встановленому порядку, перешкоджаючи проведенню будівельних робіт, створюючи небезпеку для свого життя та життя інших осіб. Неодноразові законні вимоги працівників міліції, які виконували функції з охорони громадського порядку на зазначеній території, залишити територію будівельного майданчика, ОСОБА_1 виконувати відмовився, при намаганні примусово видалити його з будівельного майданчика, упирався, виривався, намагаючись залишитися на огородженій території, чим допустив злісну непокору законним вимогам працівників міліції.
      Постановою Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року змінено постанову місцевого суду та зменшено розмір накладеного на ОСОБА_1 адміністративного стягнення з п`ятнадцяти до дев`яти діб адміністративного арешту, в іншій частині - залишено без змін.
      Рішення Європейського суду з прав людини
      18 червня 2019 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Чернега та інші проти України», яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2019 року, в якому констатував порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 , а саме: п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки були відсутні гарантії для забезпечення ефективності відмови заявника від його присутності у судовому засіданні під час розгляду справи в апеляційному суді і неможливо однозначно встановити, що заявник відмовився від такого свого права; ст. 11 Конвенції у зв`язку з його затриманням і притягненням до відповідальності.
      ЄСПЛ присудив відшкодувати ОСОБА_1 6000 Євро у рахунок завданої моральної шкоди та 16 600 Євро як компенсацію судових та інших витрат (разом з трьома іншими заявниками).
      Заява про перегляд судового рішення
      У заяві до Великої Палати Верховного Суду про перегляд постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 у зв`язку з встановленням рішенням ЄСПЛ у справі «Чернега та інші проти України» порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні його справи судом, захисник Тарахкало М.О. просить скасувати судові рішення і закрити провадження у справі, про що наводить відповідні доводи.
      Зокрема, на думку захисника, ЄСПЛ дійшов висновку, що для справедливості провадження було важливим, що б ОСОБА_1 був присутнім у засіданні апеляційного суду у разі якщо він не відмовився від цього права у встановленому порядку. Його не було повідомлено про засідання апеляційного суду і не існувало чіткого порядку, щоб особа, яка тримається під вартою, могла заявити клопотання про забезпечення його присутності у засіданні апеляційного суду. Тому ЄСПЛ не встановив, що ОСОБА_1 відмовився від свого права бути присутнім у судовому засіданні. У зв`язку з цим не можна стверджувати, що існували необхідні гарантії для забезпечення ефективності відмови. За вказаних обставин ЄСПЛ визнав у цій справі порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо ОСОБА_1 .
      Також захисник зазначив, що у справі щодо ОСОБА_1 було втручання у його право на свободу мирних зібрань і це призвело до порушення ст. 11 Конвенції у зв`язку з його затриманням та накладенням стягнення.
      Захисник стверджував, що деякі спостереження Суду взагалі ставлять під сумнів наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП, але у будь-якому випадку строк накладення на останнього адміністративного стягнення за події 28 травня 2010 року закінчився згідно з положеннями ст. 38, п. 7 ст. 247 КпАП.
      Позиції осіб, які беруть участь у перегляді
      Захисник в судовому засіданні підтримав заяву і просив судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП.
      Висновки Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді-доповідача, пояснення заявника на підтримку заяви, дослідила обставини справи про адміністративне правопорушення, обговорила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.
      Згідно з ч. 2 ст. 2971 КпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути переглянута з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення.
      У такому разі відповідно до положень ч. 1 ст. 2978 КпАП справа про перегляд судового рішення розглядається Великою Палатою Верховного Суду.
      Держава Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).
      Відповідно до ст. 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною.
      Главою 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру. Згідно зі ст. 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Відповідно до ст. 297-10 КпАП за наслідками розгляду справи Велика Палата Верховного Суду, якщо дійде висновку про повне або часткове задоволення заяви, має право: скасувати постанову (постанови) та закрити провадження у справі; скасувати постанову (постанови) та передати справу про адміністративне правопорушення на новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану постанову; змінити постанову (постанови).
      У заяві про перегляд судових рішень у справі про адміністративне правопорушення висловлено прохання про виконання рішення ЄСПЛ через застосування додаткових заходів індивідуального характеру шляхом скасування постанов Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року, Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року та закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, щодо ОСОБА_1 ЄСПЛ визнав порушення Україною своїх зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, в частині накладення адміністративного стягнення та дотримання процесуальних прав ОСОБА_1 під час апеляційного провадження. Це дає право Великій Палаті Верховного Суду переглянути справу з точки зору наявності у його діях складу вказаного правопорушення.
      Таке право узгоджується і з висновком Суду (п. 172) про те, що, беручи до уваги суворість покарання, адміністративне провадження стосовно заявника у цій справі як таке, має розглядатися як «кримінальне» для цілей Конвенції та протоколів до неї і тому супроводжуватися усіма гарантіями ст. 6 Конвенції.
      Частинами 1, 2 ст. 6 Конвенції, серед іншого, гарантується право на те, що незалежний і безсторонній суд, встановлений законом, встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти особи кримінального обвинувачення. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
      Редакція статті 185 КпАП, яка діяла на час інкримінованого адміністративного правопорушення, передбачала відповідальність за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, а також вчинення таких же дій щодо члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв`язку з їх участю в охороні громадського порядку.
      Установлення злісності непокори, законності розпорядження або вимоги працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, є обов`язковими ознаками вищевказаного адміністративного правопорушення.
      Злісною непокорою є відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень працівника міліції при виконанні ним службових обов`язків, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця у зв`язку з їх участю в охороні громадського порядку або відмова, виражена у зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок (абзац 2 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 року N 8 "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров`я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів").
      Із таким тлумаченням терміну «злісна непокора» погодився Конституційний Суд України в абз. 2 п. 5 рішення від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011 у справі № 1-28/2011 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст. 263 КпАП та п. 5 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про міліцію» (справа про строки адміністративного затримання).
      У справі, яка переглядається, місцевим судом установлено, що ОСОБА_1 28 травня 2010 року о 07:30 незаконно, порушуючи встановлений порядок, знаходився на будівельному майданчику з будівництва дороги по вул. Білої Акації у м. Харкові, огородженому у встановленому порядку, перешкоджаючи проведенню будівельних робіт, створюючи небезпеку для свого життя та життя інших осіб. Неодноразові законні вимоги працівників міліції, які виконували функції з охорони громадського порядку на зазначеній території, залишити територію будівельного майданчика, ОСОБА_1 виконувати відмовився, при намаганні примусово видалити його з будівельного майданчика, упирався, виривався, намагаючись залишитися на огородженій території, чим допустив злісну непокору законним вимогам працівників міліції.
      Апеляційний суд у постанові від 18 червня 2010 року залишив без зміни постанову місцевого суду у цій частині.
      Разом із тим, у формулюванні обставин адміністративного правопорушення в обох судових рішеннях не зазначено які законодавчі норми і який встановлений порядок порушив ОСОБА_1 , якими діями перешкоджав проведенню будівельних робіт і створював небезпеку для свого життя та життя інших осіб.
      Також зі справи не вбачається неодноразовості вимог працівників міліції до ОСОБА_1 залишити територію будівельного майданчика. ОСОБА_1 стверджував, що таких вимог не чув і непокори не вчиняв.
      Відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень працівника (працівників) міліції, виражена у зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок, у діях ОСОБА_1 судами не встановлена.
      Стосовно цих дій працівників міліції ЄСПЛ зазначив таке (пункти 248-251). З рішень національних судів… не зовсім зрозуміло, коли саме працівники міліції звернулись з наказом, який заявник не виконав, внаслідок чого його було затримано та притягнуто до відповідальності. За таких обставин Суд не вбачає підстав ставити під сумнів довід заявника, що єдиним наказом працівників міліції (прохання покинути будівельний майданчик) був той, коли він з іншими вже був оточений у тісне коло і заблокований працівниками охорони. Яка була відповідь не зрозуміло. Після чого працівники міліції почали затримання.
      Суд зазначив, що працівники міліції, як вбачається, віддали цей наказ звичним тоном голосу без використання підсилюючого обладнання незважаючи на галас довкола. До того ж з попереднім первинним наказом розійтися звернулася особа без розпізнавальних знаків міліції, як вбачається цивільна особа, а невиконання наказу призвело до стримання протестувальників працівниками охорони. Є підстави сумніватися, що коли працівники міліції повторили наказ, усі протестувальники одразу почули та зрозуміли його. У будь-якому разі наказ повторили лише тоді, коли протестувальники були обмежені у пересуванні.
      Також Суд зазначив, що у Керівних принципах зі свободи мирних зібрань наголошується на необхідності чіткого визначення органу, уповноваженого видавати наказ на розгін (в Україні на той час була міліція), та важливості надання достатнього часу для виконання цього наказу (ЄСПЛ встановив, що у ОСОБА_1 фактично такого часу не було, адже він разом з іншими був оточений у тісне коло і заблокований працівниками охорони).
      ЄСПЛ не погодився з висновками судів України про неодноразовість вимог працівників міліції до ОСОБА_1 покинути територію будівельного майданчика, встановивши, що конкретний наказ розійтися був один (п. 254).
      Суд вважав, що, з огляду на важливість права на свободу мирних зібрань у демократичному суспільстві, у своєму обґрунтуванні національні суди були зобов`язані врахувати можливу розгубленість заявника щодо джерела цього наказу та можливого способу його виконання (п. 254).
      Проте суди цього не зробили. Вони також не пояснили суворості накладеного на заявника стягнення,... а також будь-які особливості його поведінки, які б могли виправдати таке ставлення (п. 255).
      Суд констатував допущену щодо ОСОБА_1 процесуальну несправедливість у провадженнях, зокрема, в апеляційному суді (пункти 185, 186, 257), що підтверджує непропорційність накладеного стягнення.
      Отже, накладене на ОСОБА_1 найсуворіше стягнення, було необґрунтованим та несправедливим і не відповідало вимогам статей 32, 33 КпАП.
      Наведена необґрунтованість судових рішень, відсутність в них доказів усіх ознак адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КпАП, поряд із висновками ЄСПЛ у рішенні «Чернега та інші проти України» про порушення гарантій справедливого судового розгляду, дають Великій Палаті Верховного Суду підстави вважати, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад цього правопорушення, а безпідставне накладення на нього адміністративного стягнення у виді адміністративного арешту на строк дев`ять діб (з урахуванням постанови апеляційного суду), є порушенням конституційного принципу верховенства права, адже рішення судів мають бути не тільки законними і обґрунтованими, а й справедливими.
      З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду, керуючись положеннями ст. 29710 КпАП, дійшла висновку, що підлягають: заява захисника - задоволенню; судові рішення щодо ОСОБА_1 - скасуванню; провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, - закриттю на підставі п. 1 ст. 247 КпАП за відсутністю у його діях складу цього адміністративного правопорушення.
      Керуючисьстаттями 2971, 2978, 2979, 29710 КпАП, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву захисника Тарахкала М.О. в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 червня 2010 року та Апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КпАП, щодо нього закрити за відсутністю в його діях складу цього адміністративного правопорушення.
      Постанова є остаточною і може бути переглянута тільки на підставі, встановленій ч. 2 ст. 297-1 КпАП.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач В. В. Британчук
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 97163059
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 травня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 9901/286/19
      Провадження № 11-19заі20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Орєшко Ю. О.,
      представника позивача - Кунянського С. М.,
      представника відповідача - Пантюхової Л. Р.,
      представника третьої особи - Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення - Кондратенко О. В.,
      третьої особи ОСОБА_1 ,
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Президента України, треті особи: Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, ОСОБА_3, ОСОБА_1 , про визнання протиправними та скасування указів Президента України
      за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та Президента України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного
      Суду від 19 грудня 2019 року (судді Стародуб О. П., Єзеров А. А., Коваленко Н. В., Кравчук В. М., Чиркін С. М.),
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Президента України, треті особи: Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі - Національна рада), ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , у якому з урахуванням заяв про зміну предмета позову просив:
      1) визнати протиправними та скасувати укази Президента України:
      - від 24 травня 2019 року № 322/2019 «Про скасування Указу Президента України від 04 травня 2019 року № 186», яким звільнено ОСОБА_3 з посади члена Національної ради (далі - Указ № 322/2019);
      - від 24 травня 2019 року № 323/2019 «Про скасування Указу Президента України від 04 травня 2019 року № 187», яким призначено ОСОБА_2 членом Національної ради (далі - Указ № 323/2019);
      - від 09 липня 2019 року № 503/2019 «Про призначення ОСОБА_1 членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення» (далі - Указ № 503/2019);
      2) поновити позивача на посаді члена Національної ради з 24 травня 2019 року та встановити судовий контроль за виконанням судового рішення.
      2. У позові зазначив, що укази Президента України, яким звільнено ОСОБА_3 з посади та призначено позивача на посаду члена Національної ради, є актами одноразового застосування, вичерпали свою дію фактом їх виконання, а отже, не можуть бути скасовані Президентом України після їх виконання.
      3. Вказує, що повноваження позивача як члена Національної ради припинені без передбачених положенням статті 8 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» підстав, оскільки в оскаржуваному Указі № 323/2019 не зазначено і не мотивовано конкретних підстав звільнення позивача з посади.
      Короткий зміст рішення суду попередньої інстанції
      4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 19 грудня 2019 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував Указ № 323/2019. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      5. Постановляючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що при виданні Указу № 323/2019 відповідач діяв усупереч вимогам чинного законодавства, оскільки станом на час скасування Указ Президента України про призначення позивача членом Національної ради було виконано і він вичерпав свою дію як акт індивідуальної дії, що унеможливлювало його подальше скасування Президентом України.
      6. При цьому відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині оскарження позивачем указів Президента щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , зазначив, що такі укази відповідача є актами індивідуальної дії, позивач не є учасником (суб`єктом) правовідносин, які виникли у зв`язку з їх виданням, а отже, вони не породжують для нього прав та обов`язків і не створюють підстав для їх оскарження.
      Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційних скарг
      7. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права в частині відмови у задоволенні позовних вимог, просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року в цій частині та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
      8. Вказує, що суд не забезпечив ефективного захисту його прав, не поновивши ОСОБА_2 на посаді члена Національної ради та не застосувавши до спірних правовідносин норми трудового законодавства.
      9. Зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що укази Президента про звільнення ОСОБА_3 та призначення ОСОБА_1 не порушують прав позивача, є помилковим.
      10. Президент України в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права в частині задоволення позовних вимог, просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року в цій частині та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
      11. Скаргу обґрунтовує тим, що порушення процедури призначення на посаду може бути підставою для скасування цього рішення, якщо допущене порушення є суттєвим та може вплинути на правильність рішення, наслідком якого є припинення публічної служби.
      12. При цьому суд першої інстанції не взяв до уваги, що метою видання оскаржуваного Указу № 323/2019 було усунення порушення законодавства, допущеного при виданні Указу Президента України від 04 травня 2019 року № 187.
      Позиція інших учасників справи стосовно апеляційних скарг
      13. Від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача, у якому він просить у її задоволенні відмовити.
      14. Від Президента України надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому він просить відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову залишити без змін.
      15. ВідНаціональної ради надійшли відзиви на апеляційні скарги, у яких вона просить апеляційну скаргу відповідача задовольнити, скасувавши рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, у решті рішення суду залишити в силі, а в задоволенні апеляційної скарги позивача відмовити.
      16. Від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому він просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
      Рух апеляційних скарг
      17. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 січня 2020 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , ухвалою від 05 лютого 2020 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою Президента України у цій справі, а ухвалою від 10 березня 2020 року призначила справу до апеляційного розгляду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Установлені обставини справи, оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      18. Суд установив, що Указом Президента України від 07 липня 2014 року № 575/2014 ОСОБА_3 призначено членом Національної ради.
      19. Указом Президента України від 04 травня 2019 року № 186/2019 ОСОБА _3 звільнено з посади члена Національної ради.
      20. Указом Президента України від 04 травня 2019 року № 187/2019 ОСОБА _2 призначено членом Національної ради.
      21. Наказом Національної ради від 08 травня 2019 року № 76-к оголошено Указ Президента України від 04 травня 2019 року № 187/2019 щодо призначення ОСОБА _2 на посаду члена Національної ради строком на 5 років відповідно до пункту 13 частини першої статті 106 Конституції України та статей 4, 6 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення».
      22. Указом Президента України від 24 травня 2019 року № 322/2019 скасовано Указ Президента України від 04 травня 2019 року № 186 «Про звільнення ОСОБА_3 з посади члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення».
      23. Указом Президента України від 24 травня 2019 року № 323/2019 скасовано Указ Президента України від 04 травня 2019 року № 187 «Про призначення ОСОБА_2 членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення».
      24. Наказом Національної ради від 24 травня 2019 року № 87-к скасовано наказ від 08 травня 2019 року № 76-к «Про призначення ОСОБА_2 членом Національної ради».
      25. Указом Президента України від 09 липня 2019 року № 510/2019 ОСОБА_3 звільнено з посади члена Національної ради.
      26. Указом Президента України від 09 липня 2019 року № 503/2019 ОСОБА_1 призначено членом Національної ради.
      27. Позивач, уважаючи укази Президента України від 24 травня 2019 року № 322/2019 та № 323/2019, від 09 липня 2019 року № 503/2019 протиправними й такими, що порушують його права, звернувся до суду з цим позовом.
      28. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      29. Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
      30. Частиною другою статті 264 КАС визначено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
      31. Положеннями частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      32. Відповідно до пункту 13 частини першої статті 106 Конституції України Президент України призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради.
      33. Згідно з пунктом 31 вказаної вище норми Президент України здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
      34. Відповідно до частини другої статті 106 Конституції України Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
      35. Згідно із частиною третьою вказаної статті Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.
      36. Правові засади діяльності Національної ради як конституційного, постійно діючого, колегіального, наглядового та регулюючого державного органу в галузі телерадіомовлення визначає Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», статтею 1 якого установлено, що Національна рада є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами.
      37. Відповідно до статті 4 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» Національна рада складається з восьми осіб. З них чотири члени Національної ради призначаються Верховною Радою України і чотири члени Національної ради призначаються Президентом України. Повноваження члена Національної ради починаються з дня його призначення і тривають п`ять років, за винятком випадків, передбачених цим Законом. Після закінчення п`яти років повноваження члена Національної ради тривають до дня призначення нового члена Національної ради суб`єктом призначення, за винятком випадків дострокового припинення повноважень члена Національної ради.
      38. Згідно зі статтею 6 указаного Закону Президент України призначає члена (членів) Національної ради протягом одного місяця з дня припинення повноважень члена (членів) Національної ради, який був призначений Президентом України. Призначеною на посаду члена Національної ради Президентом України вважається особа, про призначення якої видано відповідний указ Президента України.
      39. Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях, що повноваження Президента України визначаються виключно Основним Законом України і не можуть бути розширені законом або іншим нормативно-правовим актом.
      40. Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 07 квітня 2004 року № 9-рп/2004 зазначено, що повноваження Президента України визначаються Конституцією України; у Рішенні від 25 грудня 2003 року № 22-рп/2003 - що повноваження Президента України закріплені лише на конституційному рівні; у Рішенні від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003 - що повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України.
      41. Основним Законом України передбачено обов`язковість існування одних органів державної влади і можливість утворення інших, чітко визначено суб`єктів і порядок формування кожного органу державної влади, сферу його діяльності та/або предмет відання.
      42. В Основному Законі України закріплено виключний перелік посадових осіб, у призначенні та звільненні яких безпосередньо бере участь Президент України, що свідчить про неможливість розширення на законодавчому рівні цього переліку.
      Це узгоджується з правовими позиціями, викладеними в рішеннях Конституційного Суду України, у яких неодноразово йшлося про встановлення лише Конституцією України повноважень Президента України.
      43. Визначення в Конституції України найменування органу державної влади, його кількісного складу, порядку формування, суб`єктів призначення/обрання та звільнення його членів та/або керівника тощо унеможливлює зміну засад діяльності такого органу інакше ніж шляхом внесення змін до Основного Закону України.
      44. Конституційний Суд України у своїх рішеннях наголошував, що Президент України при вирішенні питань утворення, формування органів державної влади та унормування їхньої діяльності згідно із частиною другою статті 19 Основного Закону України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      45. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що Президент України, реалізуючи надані йому повноваження щодо формування складу Національної ради, може приймати лише рішення про призначення або ж звільнення її члена. При цьому скасування свого ж указу про призначення або звільнення члена вказаного вище органу не є способом реалізації конституційних повноважень Президента України.
      46. Щодо оскарження позивачем указів Президента України від 24 травня 2019 року № 322/2019 та від 09 липня 2019 року № 503/2019 Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначає таке.
      47. У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
      48. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності.
      49. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
      50. Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС визначено, що індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
      51. За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
      52. У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, у якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
      53. Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
      54. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
      55. Виходячи з наведеного оскаржувані укази Президента України від 24 травня 2019 року № 322/2019, від 09 липня 2019 року № 503/2019 є актами індивідуальної дії, оскільки: не містять загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачають індивідуалізовані приписи щодо звільнення ОСОБА_3 з посади члена Національної ради та призначення на таку посаду ОСОБА_1 ; не регулюють певний вид суспільних відносин; адресовані виключно ОСОБА_3 та ОСОБА _1 відповідно.
      56. З огляду на викладене право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
      57. Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила, зокрема, у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 9901/415/18, від 09 квітня 2019 року у справі № 9901/611/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 9901/283/19 та інших.
      58. Оскільки ОСОБА_2 не є учасником (суб`єктом) правовідносин щодо звільнення ОСОБА_3 з посади члена Національної ради та призначення на таку посаду ОСОБА_1 , то відповідний указ не породжує для позивача права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.
      59. При цьому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      60. Отже, у цій частині рішення суду першої інстанції слід скасувати, частково задовольнивши скаргу позивача, і провадження у справі в цій частині закрити.
      61. Щодо вимог позивача про поновлення на посаді, то такі вимоги, на думку суду, підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      62. Як убачається з матеріалів для підготовки Указу Президента від 24 травня 2019 року № 322/2019 «Про скасування Указу Президента України від 04 травня 2019 року № 186» про звільнення ОСОБА_3 з посади члена Національної ради (т.1, а. с. 104-107), метою видання зазначеного Указу було скасування незаконного звільнення з посади ОСОБА_3 , який раніше обіймав посаду члена Національної ради, отже, фактично спрямований на поновлення ОСОБА_3 на посаді.
      63. Трудове законодавство України не забороняє особі, яка незаконно звільнила працівника з посади, самостійно поновити його на посаді, у тому числі скасувавши акт про його звільнення.
      64. У такому разі відповідно до пункту 6 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) трудовий договір може бути розірваний роботодавцем - у зв`язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.
      65. З матеріалів справи встановлено, що після поновлення на посаді з 24 травня 2019 року член Національної ради ОСОБА_3 працював на цій посаді до закінчення строку своїх повноважень - 09 липня 2019 року. Після цього на зазначену посаду було призначено нового члена ради - ОСОБА_1 .
      66. За таких обставин ОСОБА_2 мав бути звільнений з посади саме на зазначеній вище підставі, натомість у трудовій книжці ОСОБА_2 зазначена інша підстава - скасування указу про його призначення.
      67. Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
      68. Тому в цій частині позов необхідно задовольнити частково, змінивши підставу звільнення позивача на підставу, передбачену пунктом шостим частини першої статті 40 КЗпП - у зв`язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу. Відповідно рішення суду першої інстанції слід скасувати з постановленням нового судового рішення в цій частині.
      Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг
      69. Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      70. Положеннями частини першої статті 317 КАС визначено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      71. Згідно із частиною першою статті 319 КАС судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
      72. Таким чином, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування указів Президента України від 24 травня 2019 року № 322/2019, від 09 липня 2019 року № 503/2019 підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі в цій частині.
      73. Відповідно до частини третьої статті 319 КАС у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
      74. Слід зауважити, що хоча Великою Палатою Верховного Суду провадження у справі в частині позовних вимог закрито саме на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, суд роз`яснив, що такі позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку жодного судочинства, відтак звернення із заявою про передачу справи не зможе бути розглянуте і вирішене судом.
      75. Крім того, рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА _2 про поновлення його на посаді члена Національної ради підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині позовних вимог нового рішення про часткове задоволення позову, змінивши підставу звільнення позивача на підставу, передбачену пунктом шостим частини першої статті 40 КЗпП - у зв`язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.
      76. В іншій частині оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін як таке, що ухвалене при правильному встановленні обставин справи та з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      77. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      78. Згідно із частиною першою цієї статті при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      79. Положеннями частини третьої статті 139 КАС визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
      80. Як убачається з наявних у матеріалах справи документів про сплату судового збору, позивачем сплачено судовий збір за подання позову в розмірі 2305,20 грн, за подання апеляційної скарги - 4610,10 грн.
      81. Положеннями пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент звернення позивача із цим позовом) установлено, що за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою, ставка судового збору встановлена у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
      82. Також установлено ставки судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду в розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
      83. Згідно з частиною першою цієї статті судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
      84. Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» установлено у 2019 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2019 року в розмірі 1921 грн.
      85. З огляду на те, що судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено частково, а саме задоволено одну позовну вимогу, то сплачений позивачем судовий збір у судах першої та апеляційної інстанцій слід повернути на загальну суму 1921 грн.
      Керуючись статтями 266, 310, 315, 316, 317, 319, 322, 325 КАС, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. У задоволенні апеляційної скарги Президента України відмовити.
      2. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
      3. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування указів Президента України від 24 травня 2019 року № 322/2019, від 09 липня 2019 року № 503/2019 скасувати, провадження у справі в цій частині закрити.
      4. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 про поновлення його на посаді члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення - скасувати.
      5. Ухвалити в цій частині позовних вимог нове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити частково: вважати позивача звільненим з роботи з посади члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення на підставі пункту 6 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України - у зв`язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.
      6. В іншій частині рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року залишити без змін.
      7. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Президента України на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 1921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна) грн.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Ж. М. Єленіна
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 96890765
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 320/2654/19
      Провадження № 11-78апп21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року у справі № 320/2654/19 за позовом ОСОБА_1 до Київського обласного центру зайнятості (далі - Київський ОЦЗ) про визнання протиправними й скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київського ОЦЗ, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:
      - визнати протиправним і скасувати наказ відповідача від 11 травня 2019 року № 225-к «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 »;
      - визнати протиправним і скасувати наказ Київського ОЦЗ від 23 травня 2019 року № 250-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
      - поновити позивача на посаді директора Білоцерківського міськрайонного центру зайнятості (далі - Білоцерківський МРЦЗ);
      - зобов`язати Київський ОЦЗ виплатити на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу починаючи з 24 травня 2019 року.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що до нього було протиправно застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани та звільнення з роботи у зв`язку із систематичним невиконанням посадових обов`язків. При цьому він сумлінно виконував посадові обов`язки та не вчиняв дисциплінарних порушень.
      3. На переконання скаржника, дисциплінарні стягнення до нього були застосовані з порушенням передбаченого трудовим законодавством порядку, оскільки відповідач поверхово перевірив обставини, що слугували підставою для висновку про наявність у діях позивача складу дисциплінарного правопорушення, а під час обрання виду дисциплінарного стягнення не врахував, що відповідні дії не зумовили негативних наслідків і не завдали шкоди будь-чиїм інтересам.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      4. Київський окружний адміністративний суд рішенням від 18 жовтня 2019 року адміністративний позов задовольнив: визнав протиправними та скасував накази Київського ОЦЗ від 11 травня 2019 року № 225-к «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » та від 23 травня 2019 року № 250-к «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновив позивача на посаді директора Білоцерківського МРЦЗ з 24 травня 2019 року; стягнув з Київського ОЦЗ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 74 тис. 948 грн 58 коп. без утримання обов`язкових податків і зборів; стягнув з Київського ОЦЗ на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 768 грн 40 коп.; допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Білоцерківського МРЦЗ з 24 травня 2019 року; звернув до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Київського ОЦЗ на користь позивача суми середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах одного місяця в розмірі 14 тис. 695 грн 77 коп. без утримання обов`язкових податків і зборів.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц, відповідно до якого спір, що виник між посадовою особою установи, що реалізує державну політику в сфері зайнятості населення, та цією установою (Державна служба зайнятості та підпорядковані їй установи), є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд першої інстанції вказав, що вчинений позивачем дисциплінарний проступок за своїм характером (тяжкістю) та правовими наслідками у вигляді відсутності шкоди є малозначним, а застосоване до позивача дисциплінарне стягнення у вигляді догани - надмірним і таким, що застосовано необґрунтовано, тобто без урахування всіх обставин, що мали значення під час обрання виду дисциплінарного стягнення. За висновком суду першої інстанції, наказ Київського ОЦЗ від 11 травня 2019 року № 225-к не відповідає наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) критеріям, зокрема обґрунтованості, пропорційності, розсудливості, а тому є протиправним і підлягає скасуванню. Звільнивши позивача на підставі наказу від 23 травня 2019 року № 250-к, відповідач вдруге притягнув його до дисциплінарної відповідальності, що суперечить положенням статті 61 Конституції України та статті 149 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), відтак цей наказ є протиправним і підлягає скасуванню. Оскільки позивач був звільнений 23 травня 2019 року, вінпідлягає поновленню на посаді директора Білоцерківського МРЦЗ з 24 травня 2019 року.
      6. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 26 листопада 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким відмовив ОСОБА_1 в задоволенні позову.
      7. Апеляційний суд керувався тим, що дисциплінарне стягнення у вигляді догани за несвоєчасне формування фінансової звітності за перший квартал 2019 року в комплексній системі автоматизації підприємства «IS-pro» з перенесенням інформації в шаблон у форматі «Exсel» застосовано до позивача правомірно, оскільки він дійсно порушив пункт 11 Положення про Білоцерківський міськрайонний центр зайнятості,затвердженого наказом Київського ОЦЗ від 22 березня 2019 року № 61/0/6-16 (далі - Положення), Правила внутрішнього трудового розпорядку, введені в дію наказом Білоцерківського МРЦЗ від 16 вересня 2015 року № 145/1, що доведено відповідачем та підтверджується належними доказами.
      8. За висновком суду апеляційної інстанції, відповідач у розумінні статей 73, 74 КАС України надав суду належні та допустимі докази щодо наявності правових підстав для звільнення позивача за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, якими, зокрема, доведено систематичність невиконання ОСОБА_1 своїх службових обов`язків та факти застосування раніше дисциплінарних стягнень. Отже, видаючи оскаржувані накази від 11 травня 2019 року № 225-к та від 23 травня 2019 року № 250-к, відповідач діяв на підставі, у спосіб та в межах наданих йому повноважень.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив пронеправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також неповне з`ясування обставин справи.
      10. На думку скаржника, суд апеляційної інстанції не дослідив у повній мірі матеріали справи, в якій міститься, зокрема, наказ Білоцерківського МРЦЗ від 16 квітня 2019 року № 193-к про звільнення із 17 квітня 2019 року начальника відділу - головного бухгалтера відділу бухгалтерського обліку цього центру зайнятості, яка безпосередньо займалася формуванням і подачею відповідної звітності. Оскільки фінансова звітність подається безпосередньо головним бухгалтером Білоцерківського МРЦЗ, а, як зазначалося представником Київського ОЦЗ Проченко Н. М., особа без спеціальних знань зробити таку звітність не здатна, то особисто позивач надати цю звітність не мав можливості.
      11. Крім того, в матеріалах справи немає доказів того, що Київським ОЦЗ через затримку подачі звітності Білоцерківським МРЦЗ не було своєчасно подано загальний звіт до Державної служби зайнятості. Вказане твердження з`явилося лише на стадії апеляційного провадження, у жодному відзиві на позовну заяву, а також у поясненнях Київського ОЦЗ таких тверджень не було.
      12. На переконання ОСОБА_1 , суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що Київський ОЦЗ, звільнивши позивача на підставі наказу від 23 травня 2019 року № 250-к, притягнув йогодо дисциплінарної відповідальності вдруге, що суперечить положенням Конституції України та статті 149 КЗпП України.
      13. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року залишити в силі.
      Позиція інших учасників справи
      14. У відзиві на касаційну скаргу представник Київського ОЦЗ зазначив, що протягом 2019 року позивач двічі порушував трудову дисципліну внаслідок невиконання без поважних причин покладених на нього Положенням обов`язків, відтак ОСОБА_1 правомірно було звільнено відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України шляхом розірвання з ним трудового договору в односторонньому порядку.
      15. Крім того, разом з відзивом на касаційну скаргу відповідач подав клопотання про закриття касаційного провадження як помилково відкритого, оскільки посада позивача (директор Білоцерківського МРЦЗ) не відноситься до будь-якої з категорій державної служби, а також не входить до переліку службових осіб, які займають відповідальне або особливо відповідальне становище в розумінні примітки до статті 50 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII).
      16. У додаткових поясненнях директор Київського ОЦЗ, посилаючись на норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та практику Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, зауважив, що цей спір слід розглядати в порядку цивільного судочинства.
      17. Натомість у своїх додаткових поясненнях представник позивача вказав, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. При цьому останній послався на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц (провадження № 14-202цс19), а також у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду.
      Рух касаційної скарги
      18. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 23 лютого 2021 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України.
      19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 березня 2021 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      20. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що базові центри зайнятості припинили бути органами державної влади й увійшли в централізовану систему державних установ як юридичні особи публічного права. Водночас посади в базових центрах зайнятості припинили відноситись до категорії посад державних службовців, зокрема і посада директора базового центру зайнятості.
      21. Натомість суд першої інстанції, розглядаючи цю справу, дійшов висновку про те, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц спір, що виник між посадовою особою установи, що реалізує державну політику в сфері зайнятості населення, та цією установою (Державна служба зайнятості та підпорядковані їй установи), є публічно-правовим.
      22. Однак у справі № 754/15544/17-ц, у якій Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 червня 2019 року дійшла висновку про належність розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, правовідносини стосувалися виключно проходження позивачем публічної служби на посаді заступника голови Центрального апарату Державної служби зайнятості, тобто останній був уповноваженою особою на виконання функцій держави в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення і трудової міграції та є юридичною особою публічного права. При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивач обіймав посаду в центральному органі виконавчої влади, то цей спір не є трудовим спором приватного характеру, а стосується проходження позивачем публічної служби.
      23. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначив, що відповідач у своїх додаткових поясненнях указує на те, що спірні правовідносини в цій справі виникли не у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби та звільненням з неї, оскільки позивач є не державним службовцем, а керівником юридичної особи публічного права, який має повноваження здійснювати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції. Тому, на думку відповідача, цей спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства відповідно до статті 221 КЗпП України як трудовий спір приватного характеру. До того ж звільнення позивача відбувалося за нормами КЗпП України, а не Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII).
      24. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду також указує на те, що існує стала практика розгляду справ про поновлення на посадах директорів, заступників директорів та інших посадових осіб обласних, міських і міськрайонних центрів зайнятості в порядку цивільного судочинства. Це підтверджується постановами Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 583/874/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 308/7982/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 296/576/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 484/3365/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 742/532/18, від 21 лютого 2020 року у справі № 295/14195/18, від 25 березня 2020 року у справі № 552/5424/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 484/1082/19, від 09 листопада 2020 року у справі № 306/1011/18-ц, від 07 грудня 2020 року у справі № 484/5195/19.
      25. Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 20 січня 2021 року у справі № 303/7556/18, розглядаючи позов директора міського центру зайнятості про незаконність його звільнення, дійшов висновку про належність розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства. Цей висновок суд касаційної інстанції зробив, посилаючись на вказані вище висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц.
      26. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду повторно звертає увагу на те, що такі висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що спірні правовідносини у справі № 754/15544/17-ц виникли у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби, були зроблені щодо посадової особи Центрального апарату Державної служби зайнятості, уповноваженої на виконання функцій держави в центральному органі виконавчої влади. Проте у справі № 303/7556/18 та в цій справі позивачі є директорами базових центрів зайнятості, які є юридичними особами публічного права, підпорядкованими й підзвітними регіональному центру зайнятості, які створюються за рішенням голови Центрального апарату Державної служби зайнятості, та не є посадовими особами Центрального апарату Державної служби зайнятості, уповноваженими на виконання функцій держави в центральному органі виконавчої влади, як і не є державними службовцями.
      27. З огляду на викладене, а також на різну практику Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо юрисдикції вказаної категорії спорів, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у випадках спірних правовідносин щодо того, чи трудові відносини директора базового центру зайнятості з таким центром є відносинами з проходження публічної служби чи все ж таки ці спори є трудовим спорами приватного характеру.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      28. Наказом Київського ОЦЗ від 05 грудня 1997 року № 179-к позивача з 08 грудня 1997 року призначено на посаду директора Білоцерківського міського центру зайнятості (на час виникнення спірних правовідносин - Білоцерківський МРЦЗ).
      29. Наказом Київського ОЦЗ від 11 квітня 2019 року № 179-к за порушення пункту 11 Положення, Правил внутрішнього трудового розпорядку позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани.
      Як убачається із зазначеного наказу, фактичною підставою для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності слугували висновки аудиторського звіту № 2019-02, складеного Київським ОЦЗ, відповідно до яких Білоцерківським МРЦЗ було зайво виплачено допомоги по безробіттю на суму 204 тис. 407 грн 97 коп. унаслідок обчислення такої допомоги на підставі довідок про середню заробітну плату, до яких були протиправно включені одноразові виплати, що не є заробітною платою та з яких не був утриманий єдиний соціальний внесок.
      30. Наказом Київського ОЦЗ від 11 травня 2019 року № 225-к за порушення пункту 11 Положення, Правил внутрішнього трудового розпорядку позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани.
      З описової частини вказаного наказу вбачається, що позивач не забезпечив своєчасне формування фінансової звітності за перший квартал 2019 року в комплексній системі автоматизації підприємства «IS-pro» з перенесенням інформації в шаблон у форматі «Exсell» відповідно до Порядку подання фінансової звітності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 року № 419, доручення Державної служби зайнятості від 02 квітня 2019 року № 33/14/1727-19, доручення Київського ОЦЗ від 09 квітня 2019 року № 810/06.04/9-19.
      31. Наказом Київського ОЦЗ від 23 травня 2019 року № 250-к за недотримання вимог Положення, Правил внутрішнього трудового розпорядку позивача звільнено з посади директора Білоцерківського МРЦЗ відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
      32. Вважаючи вказані вище накази відповідача № 225-к та № 250-к протиправними і такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      33. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      34. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      35. На підставі положень пунктів 1, 2 частини першоїстатті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.
      36. Пунктом 2 частини першої статті 19 КАС Українивизначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
      37. При цьому пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України визначено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      38. Для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності.
      39. Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправними і скасування наказів Київського ОЦЗ від 11 травня 2019 року № 225-к «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » та від 23 травня 2019 року № 250-к «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлення позивача на посаді директора Білоцерківського МРЦЗ, а також зобов`язання відповідача виплатити на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу починаючи з 24 травня 2019 року.
      40. 01 травня 2016 року набрав чинності Закон № 889-VIII, згідно з преамбулою якого цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
      41. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 889-VIII державною службою є публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
      42. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 вказаного Закону посадою державної служби є визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону.
      43. Пунктом 2 частини другої статті 3 Закону № 889-VIII установлено, що дія цього Закону поширюється на державних службовців міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
      44. На підставі пункту 1 розділу I Положення про державну службу зайнятості, затвердженогонаказом Міністерства соціальної політики України від 15 грудня 2016 року № 1543 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 грудня 2016 року за № 1723/29853; далі - Положення № 1543), чинного на момент виникнення спірних правовідносин, державна служба зайнятості (далі - Служба) є централізованою системою державних установ, діяльність якої спрямовується та координується Міністерством соціальної політики України.
      45. За нормами пункту 2 вказаного розділу Положення № 1543 Служба складається, зокрема, з Державної служби зайнятості (Центрального апарату), Центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості (далі - регіональні центри зайнятості), міських, районних і міськрайонних центрів зайнятості (далі - базові центри зайнятості).
      46. Відповідно до пункту 1 Положення Білоцерківський МРЦЗ є державною установою у централізованій системі державних установ Служби.
      47. Згідно з пунктом 9 Положення Білоцерківський МРЦЗ очолює директор, який призначається на посаду та звільняється з посади головою Служби за погодженням з головою відповідної місцевої державної адміністрації. З директором центру зайнятості укладається контракт на строк до 3 років за результатами конкурсу.
      48. На підставі пункту 1 розділу V Положення № 1543 базові центри зайнятості є неприбутковими державними установами, підпорядкованими та підзвітними регіональному центру зайнятості, які створюються за рішенням голови Центрального апарату Служби.
      49. За нормами пункту 15 частини третьої статті 3 Закону № 889-VIII дія цього Закону не поширюється на працівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб`єктів господарювання державної форми власності, а також навчальних закладів, заснованих державними органами.
      50. Оскільки базові центри зайнятості створюються за рішенням голови Центрального апарату Служби, посада директора базового центру зайнятості є посадою, на яку не поширюється дія Закону № 889-VIII.
      51. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 27 лютого 2015 року був ознайомлений під особистий підпис із попередженням про зміну істотних умов праці, у якому йшлося про те, що у зв`язку з втратою чинності розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04 червня 1994 року № 410-р про віднесення посад працівників державної служби зайнятості до відповідних категорій посад державних службовців, з набранням чинності наказом Міністерства соціальної політики України від 16 грудня 2014 року № 1043 «Про умови оплати праці працівників державної служби зайнятості», з уведенням у дію нових структури і штатного розпису Білоцерківського МРЦЗ у 2015 році, які містять перелік посад, що не відносяться до категорії посад державних службовців, посаду директора базового центру зайнятості виключено з посад державних службовців.
      52. Отже, перебуваючи у трудових відносинах з Київським ОЦЗ, ОСОБА_1 втратив статус державного службовця, про що був ознайомлений під особистий підпис 27 лютого 2015 року, а тому його посада директора Білоцерківського МРЦЗ не відноситься до посад публічної служби.
      53. За правилами частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, із трудових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      54. Таким чином, спір, що виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства.
      55. Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13, 27 березня 2019 року, 01 квітня 2020 року у справах № 520/6612/17 (провадження № 11-1196апп18), № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) та № 804/2823/16 (провадження № 11-433апп19) відповідно.
      56. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      57. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, викладеного в її постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц (провадження № 14-202цс19), відповідно до якого спір за позовом заступника голови Центрального апарату Служби до Державної служби зайнятості про скасування дисциплінарного стягнення є публічно-правовим спором, оскільки, як убачається зі змісту вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду, позивач у цій справі не займав посаду, віднесену до посад державної служби, а тому в розумінні пункту 2 частини першої статті 19 КАС України цей спір не був пов`язаним з проходженням публічної служби.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      58. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      59. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      60. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження.
      61. Відповідно до частини третьої статті 354 КАС України у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
      62. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження в адміністративній справі.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      3. Роз`яснити ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96669492
    • By ANTIRAID
      Головуючий суддя в суді І інстанції Козіна С.М. 
      Єдиний унікальний № 374/136/16-а
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      02 жовтня 2020 року м. Ржищів
      Ржищівський міський суд Київської області у складі:
      головуючої - судді Козіної С.М.,
      за участі:
      секретаря - Маламан Я.О.,
      представника позивача - Куропата О.В.,
      представника відповідача - Король І.П.,
      представника третьої особи,
      яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - (не з`явився),
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ржищів Київської області адміністративний позов ОСОБА_1 до Ржищівської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Ржищівської міської ради Київської області, про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та поновлення на роботі, -
      ВСТАНОВИВ:
       У провадженні Ржищівського міського суду Київської області перебуває цивільна справа за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ржищівської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Ржищівської міської ради Київської області, про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та поновлення на роботі. Позивач мотивував позовні вимоги тим, що на чергових виборах депутатів обласних, міських, районних у містах, сільських, селищних, міських голів та старост сіл, селищ 25 жовтня 2015 року він був обраний на посаду міського голови Ржищівської міської ради Київської області, що підтверджується Постановою Ржищівської міської виборчої комісії Київської області Київської області від 10 листопада 2015 року №38. 03 червня 2016 року було прийнято рішення позачергової сесії Ржищівської міської ради сьомого скликання № 336-17-07 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " Позивач вважає, що вказане рішення ради не відповідає Конституції України та законам України, оскільки воно прийняте у спосіб, що суперечить законам України, без урахування всіх обставин, які мають значення для прийняття рішення ради та без належного обґрунтування підстав та причин звільнення з посади міського голови, та в порушення порядку процедури підготовки відповідних питань до розгляду сесії, що призвело до прийняття незаконного спірного рішення, отже воно підлягає скасуванню.
       Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються Конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Система та гарантії місцевого самоврядування, засади організації та діяльності, правовий статус і відповідальність посадових осіб місцевого самоврядування визначається законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон).
       Згідно з частиною другою статті 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження міською голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Конституційний Суд України у Рішенні від 09 лютого 2002 року № 1-рп зазначив, що відповідно до Конституції України сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий орган ради, інтегрований в його структуру, а тому має відповідати перед радою за наслідки роботи виконавчого органу та за свою власну діяльність аж до припинення наданих йому повноважень за рішенням відповідної ради за наявності підстав, передбачених частиною другою статті 79 Закону. Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
       Таким чином, підстави для дострокового припинення повноважень міського голови у порядку, визначеному частиною другою статті 79 Закону, є вичерпними. Тобто повноваження міського голови можуть бути достроково припинені при наявності таких підстав - якщо він порушує Конституцію і закони України, якщо він порушує права і свободи громадян, якщо він не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Враховуючи наведене, спірне рішення, яке не містить посилання на доведені в передбаченому законодавством порядку факти порушень міським головою Конституції та законів України, права і свободи громадян, не забезпечення здійснення наданих йому повноважень, не може розглядатися як правомірне.
       Слід також зауважити, що міський голова обирається шляхом прямих виборів, тобто безпосередньо виборцями. Наявність визначених законом підстав для припинення повноважень голови робить його в значній мірі самостійним, позбавляє можливості необґрунтованого тиску на нього з боку, в тому числі окремих депутатів, які при всьому своєму бажанні не можуть давати офіційну правову оцінку діям будь-кого, в тому числі і міського голови, і тим самим підміняти роль уповноважених на це законами органів державної влади щодо встановлення підстав, передбачених частиною другою статті 79 Закону, для дострокового припинення повноважень міського голови.
       Необхідно наголосити на тому, що будь-яких судових рішень про притягнення міського голови до кримінальної чи адміністративної (за корупційні діяння) відповідальності судом не приймалося. Будь-які дисциплінарні стягнення також відсутні. Більш того, рішенням сесії Ржищівської міської ради, робота виконавчого комітету, за перший квартал 2016 року, який очолює голова, була визнана задовільною.
       Не може депутатське звернення слугувати як доказ порушення міським головою Конституції та законів України, права і свободи громадян та незабезпечення здійснення наданих йому повноважень.
       Ініціатива від депутата, щодо розгляду питання «Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_2 », надійшла вже після того, як було проголосоване питання затвердженого порядку денного, та оголошено про закриття сесії.
       Регламентом Ржищівської міської ради від 10.12.2010 № 18-02-06 (із внесеними змінами рішенням Ржищівської міської ради 29.04.2011 № 269-10-06), який на сьогоднішній день регламентує порядок прийняття рішень радою, зокрема пунктом 7 статті 30, передбачено, що до порядку денного позачергової сесії вносяться лише ті питання, розгляд яких визначено у пропозиціях про скликання позачергової сесії. Пункт 5 даної статті передбачає, що до переліку порядку денного сесії включаються лише ті питання, проекти рішень, щодо яких підготовлені згідно з вимогами цього Регламенту і додержані терміни забезпечення депутатів відповідними матеріалами. Частина 1 статті 33 Регламенту передбачає, що включення питання до проекту порядку денного, та його винесенню на розгляд пленарного засідання Ржищівської міської ради для прийняття непроцедурного рішення передує попередній розгляд цього проекту у постійних комісіях Ржищівської міської ради, до сфери повноважень яких належать ці питання. Частиною 2 даної статті передбачено, що при прийнятті невідкладних рішень на вимогу лише міського голови, за погодженням не менше двох третин зареєстрованих на засіданні депутатів, засідання відповідної комісії з розгляду ініційованого головою питання може бути проведене під час пленарного засідання.
       Позивач просив визнати протиправним і скасувати рішення від 13 червня 2016 року позачергової сесії Ржищівської міської ради сьомого скликання № 336-17-07 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " Поновити його на роботі.
       У липні 2016 року до Ржищівського міського суду Київської області надійшло заперечення проти позову, подане представником Ржищівської міської ради Скочко О.О., у якому вказано, що вимоги позовної заяви ґрунтуються на відсутності у відповідача повноважень щодо встановлення факту порушення позивачем законодавства України, а також порушення відповідачем процедури підготовки й включення до порядку денного сесії проекту рішення Ржищівської міської ради «Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 » № 336-17-07 від 13.06.2016 передбаченої Регламентом Ржищівської міської ради VII скликання.
       Відповідач вважає, що позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню з огляду на наступне.
       Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 79 Закону України № 280/97 повноваження сільського, селищного, міського голови вважаються достроково припиненими у разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього.
       Згідно з положеннями ч. 2 ст. 79 Закону України № 280/97-ВР повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Проаналізувавши наведені норми, очевидним є висновок, що положенням ч. 1 ст. 79 та ч. 2 ст. 79 Закону України №280/97-ВР передбачають різні підстави припинення повноважень міського голови та за своїм змістом застосовуються у різних випадках незалежно одна від одної.
       У зв`язку з цим, достроково припиняючи повноваження позивача на підставі ч. 2 ст. 79 Закону України №280/97-ВР, відповідач не був зобов`язаний одночасно застосовувати положення п. 3 ч. 1 ст. 79 Закону України №280/97-ВР та ч. 2 ст. 79 Закону України №280/97-ВР.
       Отже, доводи позивача щодо відсутності у відповідача повноважень для встановлення факту порушення позивачем законодавства України не створюють підстав для задоволення позову, оскільки не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України.
       У позовній заяві позивач зазначає про порушеннях Регламенту міської ради під час підготовки та включення до порядку денного сесії проекту Рішення міської ради при цьому не вказано, положення якої конкретної статті Регламенту міської ради порушено такими діями Ржищівської міської ради. У свою чергу відповідач вважає за необхідне спростувати вищезазначене належними доказами.
       Твердження позивача щодо порушення процедури включення до порядку денного сесії проекту Рішення міської ради не відповідає дійсності, та спростовується Протоколом 17-ої (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання (копія Протоколу (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання, відповідно до якого пропозицію про включення до порядку денного сесії зазначеного питання було озвучено депутатом Ржищівської міської ради ОСОБА_3 одразу після голосування за пропозицію відправити на доопрацювання проект рішення «Про звільнення ОСОБА_4 з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів». Між оголошенням результатів голосування щодо звільнення ОСОБА_4 та пропозицією розглянути питання дострокового припинення повноважень позивача не було жодних оголошень, а зокрема і оголошення про закриття сесії.
       Крім того, ОСОБА_1 недостовірно передає суть процесуальної дії щодо включення до порядку денного сесії проекту Рішення міської ради.
       Так, відповідно до Протоколу 17-ої (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання депутат Ржищівської міської ради ОСОБА_3 виступила не за власною ініціативою щодо включення до порядку денного питання про дострокове припинення повноважень Позивача, а озвучила пропозицію, підтриману підписами третини депутатів Ржищівської міської ради відповідно до вимог ч. 2 ст. 74 Регламенту міської ради.
       На думку Позивача, відповідач допустив порушення положень вищевказаного ч. 7 ст. 30 Регламенту міської ради, доповнивши порядок денний позачергової сесії додатковим питанням про дострокове припинення повноважень міського голови.
       Зазначене твердження є необґрунтованим та спростовується положеннями ч. 5 ч. 4 ст. 32 Регламенту міської ради згідно яких під час роботи сесії пропозиції про зміни її порядку денного, можуть вноситись окремим депутатом.
       При цьому звертають увагу суду, що вищенаведена норма не містить застережень щодо можливості внесення змін виключно до порядку денного чергової сесії та не забороняє вносити такі зміни до порядку денного позачергової сесії.
       На думку позивача, відповідач допустив порушення ч. 1 ст. 33 Регламенту міської ради, включивши до порядку денного та розглянувши на сесії Ржищівської міської ради питання про дострокове припинення повноважень ОСОБА_1 без попереднього обговорення даного питання у відповідній постійній комісії.
       Зазначене твердження є необґрунтованим та спростовується положеннями ч. 2 ст. 33 Регламенту міської ради, а також пунктом 3 Протоколу 17-ої (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання.
       Так, частиною 2 ст. 33 Регламенту міської ради передбачено окрему процедуру для підготовки невідкладних рішень, а саме зазначено, що на вимогу міського голови за погодженням не менше двох третин зареєстрованих на засіданні депутатів, засідання відповідної комісії з розгляду ініційованого головою питання може бути проведене під час пленарного засідання.
       Як зазначено в пункті 3 Протоколу 17-ої (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання, пропозицію про надання доручення постійній комісії з питань регламенту та депутатської етики підготувати під час пленарного засідання висновок щодо дострокового припинення повноважень позивача, було одноголосно підтримано присутніми депутатами Ржищівської міської ради та міським головою. Пропозицію про надання такого доручення постійній комісії ініціював головуючий на засіданні секретар Ржищівської міської ради.
       Відповідно до абзацу 6 ч. 2 ст. 74 Регламенту міської ради після оголошення питання про дострокове припинення повноважень міського голови до розгляду, головування на сесії покладається на секретаря Ржищівської міської ради.
       За таких обставин відповідачем не порушено спеціальний порядок включення питання щодо припинення повноважень ОСОБА_1 до проекту порядку денного та винесення на розгляд сесії Ржищівської міської ради даного питання.
       На думку позивача, відповідач порушив вимоги ч. 2 ст. 33 Регламенту міської ради, доручивши розгляд питання дострокового припинення повноважень міського голови постійній комісії під час засідання Ржищівської міської ради на вимогу секретаря Ржищівської міської ради.
       Таке твердження є хибним, враховуючи наведені вище положення абзацу 6 ч.2 ст. 74 Регламенту міської ради, яким передбачено спеціальний порядок проведення засідання Ржищівської міської ради під час розгляду питання щодо дострокового припинення повноважень міського голови.
       Окремо слід зазначити, що постійна комісія з питань регламенту та депутатської етики надала позитивний висновок до проекту рішення міської ради, а за результатами таємного голосування двадцять один із двадцяти шести депутатів, обраних до складу Ржищівської міської ради підтримали дане рішення.
       Протокол лічильної комісії був затверджений рішенням Ржищівської міської ради одноголосно.
       Отже доводи позивача щодо недотримання передбаченої Peгламентом міської ради процедури підготовки та включення до порядку денного сесії Ржищівської міської ради проекту Рішення міської ради є необґрунтованими та безпідставним.
       Крім того, позивачем не доведено причинно-наслідкового зв`язку між допущеними на його думку порушеннями процедури включення до порядку денного Ржищівської міської ради питання щодо дострокового припинення повноважень позивача та незаконністю Рішення міської ради, тобто невідповідності змісту оскаржуваного Рішення міської ради вимогам чинного законодавства України.
       На думку відповідача позивачем не наведено доводів, які б створювали підстави, передбачені ч. 3 ст. 2 КАС України, для задоволення позовних вимог.
       Враховуючи зазначені положення відповідач вважає за необхідне обґрунтувати перед судом правомірність прийнятого рішення міської ради відповідно до наступного.
       Конституційний Суд України в рішенні № 1-рп/2000 від 09.02.2000 року (справа про місцеве самоврядування) надав такі роз`яснення: за Конституцією України (частина друга статті 141) сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою для того, щоб очолювати виконавчий орган ради та головувати на її засіданнях. Ці функції визначають сільського, селищного, міського голову передусім як посадову особу виконавчого органу ради та самої ради, їй підзвітну та перед нею відповідальну як за роботу виконавчого органу ради, так і за організацію роботи самої ради. Закон не обмежує повноваження сільського, селищного, міського голови лише головуванням на засіданнях ради, а покладає на нього й інші повноваження, аналогічні тим, які має, наприклад, голова районної, обласної ради. Передусім, це організація роботи ради, керівництво її апаратом, формування порядку денного цієї ради, укладення від імені ради договорів з питань, віднесених до виключної компетенції ради, представництво ради у відносинах з державними органами та іншими органами місцевого самоврядування тощо (частина третя статті 42 Закону).
       Отже, Конституція України, запровадивши обрання сільського, селищного, міського голови безпосередньо територіальною громадою, не урівноважила його статус зі статусом сільської, селищної, міської ради.
       Спосіб формування сільської, селищної, міської ради та обрання сільського, селищного, міського голови однакові, проте їх статус різний. Відповідно до Конституції України голова очолює виконавчий орган ради, інтегрований в його структуру, а тому має відповідати перед радою за наслідки роботи виконавчого органу та за свою власну діяльність аж до припинення наданих йому повноважень за рішенням відповідної ради за наявності підстав, передбачених частиною другою статті 79 Закону (якщо він порушує Конституцію та закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень).
       Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
       Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку про підпорядкованість міського голови місцевій раді та визначив його статус - посадова особа виконавчого органу ради та самої ради, їй підзвітна та перед нею відповідальна.
       Доводячи правомірність оскаржуваного Рішення, відповідач надає належні обґрунтування підстав для дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови, передбачених частиною другою ст. 79 Закону України № 280/97-ВР, які було покладено в основу прийнятого рішення, а зокрема:
       1. Протиправне Рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради № 257 від 24 J2.2015 року «Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ». Ржищівський міський голова за сприяння працівників виконавчого комітету Ржищівської міської ради в порушення вимог чинного законодавства, користуючись перебуванням представників юридичного відділу у відпустці, лобіював прийняття Рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради №257 від 24.12.2015 «Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 за заявою ОСОБА_5 від 23.11.2015, відповідно до якого було вирішено зняти статус службового приміщення однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .
       Відповідно до ст. 121 Житлового кодексу Української PCP порядок надання службових жилих приміщень установлюється законодавством Союзу PCP., Житловим кодексом Української PCP та іншими актами законодавства Української PCP. Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління кооперативної та іншої громадської організації.
       Спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює дане питання є Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській PCP, затверджене Постановою Ради Міністрів УРСР № 37 від 4 лютого 1988 року "Про службові жилі приміщення». Зокрема пунктом 6 положеннями передбачено підстави виключення жилого прим числа службових.
       Клопотання підприємства, у віданні якого знаходиться однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , про виключення однокімнатної квартири АДРЕСА_1 з числа службових відсутнє в архіві Ржищівської міської ради. Також виконавчим комітетом Ржищівської міської ради не надано обґрунтування відсутності потреби у використанні однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . 
       Таким чином в процесі прийняття Рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради №257 від 24.12.2015 «Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 " порушено норми чинного законодавства, а саме: ст. 121 Житлового кодексу Української PCP, п.3-6, 16, 21 Постанови Ради Міністрів УРСР №37 від 4 лютого 1988 «Про службові жилі приміщення». Зазначене Рішення № 257 було скасовано Рішенням Ржищівської міської ради № 334-17-07 від 13.06.2016, як таке що суперечить чинному законодавству України.
       2. Незаконне включення ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до персонального складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради VII скликання.
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області № 10-01-07 18 листопада 2015 року «Про затвердження персонального складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради VII скликання» було затверджено персональний склад виконавчого комітету Ржищівської міської ради.
       До персонального складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради на посаду заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів було включено ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
       Особливості проходження служби в органах місцевого самоврядування регулює Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування». Відповідно до ст. 2 вищевказаного Закону України посадами в органах місцевого самоврядування окрім інших є виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною.
       Положеннями ст. 10 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» передбачено, що прийняття на службу в органи місцевого самоврядування на посади заступників міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради здійснюється шляхом затвердження відповідною радою.
       Відповідно до ст. 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» граничний вік перебування на службі в органах місцевого самоврядування становить 65 років. Ці обмеження не поширюються на посадових осіб місцевого самоврядування, які обираються на відповідні посади.
       Таким чином, прийняття (затвердження) на посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету міської ради має здійснюватися з обов`язковим дотриманням вимог ст. 10 (затвердження відповідною радою) та ст. 18 (граничний вік перебування на службі) Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування".
       Відповідно до викладеного, станом на дату прийняття Рішення заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Ржищівської міської ради ОСОБА_4 досяг граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування, а саме 66 років, а тому не міг бути призначеним на посаду заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів.
       Відповідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях місцева рада розглядає питання утворення виконавчого комітету ради, визначає його чисельність, затверджує персональний склад; вносить зміни до складу виконавчого комітету та вирішує питання щодо його розпуску.
       Згідно ч. 2 ст. 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» кількісний склад виконавчого комітету визначається відповідною радою. Персональний склад виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради затверджується радою за пропозицією сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - за пропозицією голови відповідної ради.
       Положеннями ч. 3 ст. 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчий комітет ради утворюється у складі відповідно сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб.
       Отже, Ржищівський міський голова, порушуючи положення ст. 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», виніс на пленарне засідання Ржищівської міської ради пропозицію щодо включення ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради. ОСОБА_4 було звільнено з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів на підставі Рішення Ржищівської міської ради № 335-17-07 від 13.06.2016.
       3. Нераціональне використання коштів міського бюджету міста Ржищів Київської області та наявність конфлікту інтересів під час здійснення повноважень у складі виконавчого комітету Ржищівської міської ради.
       Враховуючи неодноразові звернення громадян щодо незадовільного стану доріг та тротуарів під час несприятливих погодних умов, Рішенням Ржищівської міської ради «Про створення тимчасової депутатської комісії» № 130-06-07 від 22 січня 2016 року було створено тимчасову депутатську комісію з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період значних снігопадів та ожеледиці (надалі - «Тимчасова комісія») у складі 6 (шести) депутатів Ржищівської міської ради.
       Відповідно до зазначеного Рішення міської ради Тимчасовій комісії було доручено провести перевірку стану роботи виконавчого комітету міської ради щодо вирішення питань незадовільного стану доріг та тротуарів під час несприятливих погодних умов у м. Ржищів.
       За результатами перевірки та на виконання Рішення міської ради Тимчасовою комісією було надано Звіт з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період снігопадів та ожеледиці.
       Відповідно до Звіту, Тимчасовою комісією було встановлено факт нераціонального використання коштів міського бюджет у місті Ржищів та використання Ржищівським міським головою службового становища у власних цілях. Так, 02.12.2015 між Ржищівським міським головою (як Покупець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 (як Продавець) було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого Продавець зобов`язувався продати (передати), а Покупець прийняти та оплатити товар, а саме: «сіль технічну», загальною вартістю 20 000 грн. Згідно з накладною, що є невід`ємною частиною даного договору, ціна товару складала 2 000 грн. за 1 т.
       В процесі роботи Тимчасовою комісією було встановлено, що ринкова вартість даного виду товару, а саме солі технічної, варіюється в межах від 500 грн до 800 грн.
       Крім того, фізична особа-підприємець ОСОБА_6 є зятем Ржищівського міського голови, а саме: чоловіком старшої дочки Ржищівського міського голови ОСОБА_7 , з яким вони пов`язані спільним побутом і мають взаємні права та обов`язки.
       Таким чином, під час здійснення повноважень у складі виконавчого комітету Ржищівської міської ради Ржищівським міським головою було порушено положення ст. 28, 59-1, 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 28, 35 Закону України «Про запобігання корупції».
       За даним фактом Кагарлицьким відділенням поліції Обухівського ВПГУНП в Київській області порушено кримінальне провадження № 1201610190000461 від 04.07.2016 та здійснюється досудове розслідування.
       4. Порушення Ржищівським міським головою обов`язків з утримання вулиць та доріг міста Ржищів Київської області в осінньо-зимовий період.
       Враховуючи неодноразові звернення громадян щодо незадовільного стану доріг та тротуарів під час несприятливих погодних умов, Рішенням Ржищівської міської ради «Про створення тимчасової депутатської комісії» № 130-06-07 від 22 січня 2016 року було створено тимчасову депутатську комісію з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період значних снігопадів та ожеледиці у складі 6 (шести) депутатів Ржищівської міської ради.
       Відповідно до зазначеного Рішення міської ради Тимчасовій комісії було доручено провести перевірку стану роботи виконавчого комітету міської ради щодо вирішення питань незадовільного стану доріг та тротуарів під час несприятливих погодних умов у м. Ржищів.
      За результатами перевірки та на виконання Рішення міської ради Тимчасовою комісією було надано Звіт з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період снігопадів та ожеледиці .
       Відповідно до Звіту Тимчасовою комісією було встановлено незадовільне виконання обов`язків щодо утримання вулиць та доріг міста Ржищів Київської області в осінньо-зимовий період. Дані висновки були зроблені Тимчасовою комісією на основі наданих виконавчим комітетом Ржищівської міської ради ряду документів.
       За результатами роботи Тимчасовою комісією було визнано неналежною організацію та проведення робіт з утримання вулиць та доріг міста Ржищів Київської області в осінньо-зимовий період.
       Статтею 42. Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено перелік повноважень та обов`язнів міського голови.
       Згідно з положеннями ст. 21 Закону України «Про автомобільні дороги» органи місцевого самоврядування, що управляють функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, відповідають за: стан вулиць і доріг міст та інших населених пунктів відповідно до діючих норм, у тому числі щодо безпеки руху транспортних засобів і пішоходів; якість робіт з проектування, будівництва, реконструкції, ремонту та утримання вулиць і доріг міст та інших населених пунктів.
       Отже, Ржищівським міським головою як очільником виконавчого комітету Ржищівської міської ради було порушено виконання обов`язків щодо утримання в належному стані вулиць та доріг міста Ржищів в осінньо-зимовий період, покладених на нього відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про автомобільні дороги».
       5. Невідповідність результатів виконання робіт з ремонту даху ДНЗ «Калинка» проектній документації та затвердженого кошторису.
       Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у порядку передбаченому чинним законодавством з місцевого бюджету м. Ржищів було виділено грошові кошти для виконання робіт з ремонту даху ДНЗ «Калинка».
       Зважаючи на важливість проведення даних робіт, контроль за закупівлею матеріалів, пошук підрядної організації для проведення ремонтних робіт та приймання-передача виконаних робіт здійснювались Ржищівським міським головою.
       За результатами проведення технічного огляду було виявлено, що ремонтні роботи вищезазначеного об`єкту не відповідають проектній документації та затвердженому кошторису. Крім того, матеріали, що були використані під час виконання робіт, за своєю характеристикою також не відповідають проектній документації та затвердженому кошторису.
       Зазначені порушення також підтверджуються Актом обстеження виконаних робіт «Реконструкції даху будівлі навчального закладу «Калинка» по вул. Леніна, 11 в м. Ржищів» б/н від 16.06.2016 . 
       Таким чином, Ржищівським міським головою було порушено Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» та приписи рішень Ржищівської міської ради щодо використання коштів місцевого бюджету м. Ржищів.
       За даним фактом Кагарлицьким відділенням поліції Обухівського ВП ГУНП в Київській області порушено кримінальне провадження № 12016110190000461 від 04.07.2016 та здійснюється досудове розслідування.
       6. Щодо працівників міської ради, відсутніх на робочому місці з дати прийняття на роботу за розпорядженнями Ржищівського міського голови.
       Шляхом видачі Розпорядження Ржищівський міський голова прийняв на роботу Ржищівської міської ради водія ОСОБА_8 .
       Незважаючи на це, фактичне перебування водія за своїм робочим місцем та здійснення ним посадових інструкцій відсутні. При цьому заробітна плата, надбавки та премії систематично нараховуються вищезазначеному працівнику в обсягах, погоджених Ржищівським міським головою.
       Також власним Розпорядженням міський голова прийняв на роботу ОСОБА_9 - робітника господарського сектору, яка фактично не з`являється на pобочому місці та не здійснює посадових обов`язків. При цьому заробітна плата, надбавки систематично нараховуються вищезазначеному працівнику в обсягах, погоджених Ржищівським міським головою.
       Отже, шляхом видачі розпоряджень щодо прийняття на роботу вищевказаних осіб, Ржищівський міський голова порушив норми чинного Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про запобігання корупції" та приписи рішень Ржищівської міської ради щодо використання коштів місцевого бюджету м. Ржищів.
       За даним фактом Кагарлицьким ВП Обухівського ВП ГУНП в Київській області порушено кримінальне провадження № 12016110190000461 від 04.07.2016 та здійснюється досудове розслідування.
       7. Створення перешкод депутатам Ржищівської міської ради у виконанні наданих їм повноважень.
       Усними вказівками Ржищівського міського голови на апаратній нараді працівників та служб виконавчого комітету було надано доручення не відповідати та взагалі не реагувати ніяким чином на звернення депутатів Ржищівської міської ради, чим порушено положення Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про статус депутатів місцевих рад", Закону України "Про звернення громадян".
       8. Щодо відсутності підготовки програми соціально-економічного розвитку регіону м. Ржищів Київської області протягом тривалого часу.
       Відповідно до Конституції України, положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" важливою функцією місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування є управління (регулювання) соціально-економічними процесами на відповідній території.
       Одним з інструментів управління цими процесами є програми соціально- економічного розвитку міст. Вказані програми є комплексними, оскільки включають завдання і показники по здійсненню найважливіших відтворювальних процесів в економічній, соціальній, науково-технічній та інших сферах.
       Програма соціально-економічного розвитку регіону є організаційно-економічним та інформаційно-аналітичним документом втілення положень економічної політики держави, вміщує систему цільових завдань і заходів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з метою досягнення поставлених цілей у відповідному прогнозному періоді.
       Відповідно до п. 9 ч. 4 ст. 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" міський голова забезпечує підготовку на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, місцевого бюджету та звіту про його виконання, рішень ради з інших питань, що належать до її відання; оприлюднює затверджені радою програми, бюджет та звіти про їх виконання.
       Незважаючи на те, що Рішення Ржищівської міської ради «Про міський бюджет міста Ржищів Київської області» набрало чинності 01 січня 2016 року, Ржищівський міський голова протягом більше ніж п`яти місяців не організовував підготовку на розгляд міської ради проекту програми соціально-економічного та культурного розвитку міста Ржищів. Даний проект програми соціально-економічного та культурного розвитку міста Ржищів було винесено на розгляд Ржищівської міської ради та затверджено Рішенням Ржищівської міської ради лише в травні 2016 року.
       Таким чином, в процесі підготовки проекту програми соціально-економічного та культурного розвитку міста Ржищів Ржищівським міським головою було порушено положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України».
       9. Порушення Ржищівським міським головою правил етики під час спілкування з підлеглими працівниками та жителями міста.
       Відповідно до пункту 14 частини четвертої статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» міський голова представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства.
       Положеннями статті 8 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» закріплено, що одними з основних обов`язків посадових осіб місцевого самоврядування є шанобливе ставлення до громадян та їх звернень до органів місцевого самоврядування, турбота про високий рівень культури, спілкування і поведінки, авторитет органів та посадових осіб місцевого самоврядування та недопущення дій чи бездіяльності, які можуть зашкодити інтересам місцевого самоврядування та держави.
       Незважаючи на вказане вище, Ржищівський міський голова дозволяв собі в грубій, не прийнятній для спілкування формі розмовляти з жителями міста, депутатами міської ради та працівниками виконавчого комітету, тим самим порушуючи положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».
       Такі факти порушення чинного законодавства України та прав громадян були представлені депутатам Ржищівської міської ради у пояснювальній записці до проекту Рішення міської ради, а також опрацьовані постійною комісією Ржищівської міської ради з питань регламенту та депутатської етики.
      Таким чином, Рішення міської ради, прийняте шляхом таємного голосування та підтримане більш ніж двома третинами депутатів від складу Ржищівської міської ради, повністю відповідає вимогам ч. 3 ст. 79 Закону України № 280/97-ВР, якими передбачено, що повноваження сільського, селищного, міського голови за наявності підстав, передбачених абз. 1 ч. 2 цієї статті, можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.
       Рішення міської ради також відповідає й іншим вимогам Закону України № 280/97-ВР, зокрема: положеннями п. 16 ч. 1 ст. 26 Закону України № 280/97-ВР, які закріплюють, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання про прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених цим законом.
       Згідно з ч. 3 ст. 50 Закону України № 280/97-ВР повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути припинені достроково за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.
       Відповідно до ч. 2 ст. 59 Закону України № 280/97-ВР рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим законом.
       На думку відповідача процедура прийняття оскаржуваного рішення Ржищівської міської ради не суперечить вимогам Закону України № 280/97-ВР, Регламенту міської ради та положенням чинного законодавства України.
       У запереченні відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Ржищівської міської ради про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та поновлення його на роботі у повному обсязі.
       У судовому засіданні представник позивача Куропата О.В. позовні вимоги підтримував та просив їх задовольнити.
       Крім того, 16 січня 2020 року надійшли додаткові письмові пояснення, подані представником позивача Гладким Р.В. (а.с. 172-174 т.3), де вказано, що включення та розгляд на порядку денному позачергової сесії додаткових питань є незаконним та таким, що суперечить Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання, а саме: ч. 2 ст. 20, ч. 6 ст. 21 Регламенту. Відповідно до ч. 7 ст. 30 Регламенту до проекту порядку денного позачергової сесії вносяться лише ті питання, розгляд яких визначено у пропозиціях про скликання позачергової сесії. Проте, 13 червня 2016 року Ржищівською міською радою було проведено 17 (позачергову) сесію, де всупереч викладеному вище до порядку денного було включено додаткові питання, а саме: "Про скасування рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради від 24.12.2015 № 257 "Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 "; "Про звільнення ОСОБА_4 з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів"; "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " Такі дії повністю суперечать Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання, а саме: ч. 5, 6 ст. 30, відповідно до якої до переліку питань порядку денного сесії включаються лише ті питання, проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами цього регламенту і додержані терміни забезпечення депутатів відповідними матеріалами. Проект порядку денного сесії з основних питань повідомляється депутатам не пізніш як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках- не пізніше як за день до сесії. Отже, було грубо порушено порядок проведення позачергової сесій, а отже жоден з депутатів, як вимагає Регламент, не був забезпечений відповідними матеріалами щодо питань проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами зазначеного Регламенту. Таким чином вважаємо, що рішення винесене за результатами проведення вищевказаної позачергової сесії, за обставин та наявних порушень, що мали місце, є протиправним та підлягає скасуванню.
       Висновок постійної комісії з питань регламенту депутатської етики щодо дострокового припинення повноважень міського голови є необґрунтованим та обставини, наведені в ньому є недоведеними.
       Відповідно до ч. 2 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 74 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання рішення про припинення повноваження міського голови може ініціюватися не менш як третиною депутатів від загального складу Ржищівської міської ради.
       Відповідно до абз. 2, 3 п.2 ч.2 ст. 74 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання, встановлено, що пропозиція про включення до порядку денного пленарної сесії Ржищівської міської ради питання про дострокове припинення повноважень міського голови з підстав, визначених пп. 1-2 ч. 2 статті цього регламенту подається в строки та порядку, визначеному цим регламентом і має бути підтримана підписами не менш як третини депутатів Ржищівської міської ради або не менш як однією десятою громадян, мешканців міста, що мають право голосу на місцевих виборах.
       До проекту рішення Ржищівської міської ради про дострокове припинення повноважень міського голови додаються: юридичні документи, що підтверджують настання підстав, визначених цим регламентом, обґрунтування необхідності дострокового припинення повноважень міського голови з інших підстав, якщо це ініціатива громадян міста.
       Однак, жодної пропозиції, як передбачено Регламентом, про включення до порядку денного та поданої в строки та порядку, визнане цим регламентом і підтриманої підписами не менш як третини депутатів Ржищівської міської ради до проведення вищевказаної позачергової сесії подано не було, що говорить про порушення Регламенту та порядку самої процедури дострокового припинення повноважень міського голови.
       Зокрема, постійною комісією з питань регламенту та депутатської етики було складено відповідний висновок щодо дострокового припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 , котрий також в подальшому став ключовою та фундаментальною підставою для подальшого ініціювання питання про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 .
       З вказаним висновком погодитись не можливо, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 10 ст. 47 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», за результатами вивчення і розгляду питань постійні комісії готують висновки і рекомендації. Висновки і рекомендації постійної комісії приймаються більшістю голосів від загального складу комісії і підписуються головою комісії, а в разі його відсутності - заступником голови або секретарем комісії. Протоколи засідань комісії підписуються головою і секретарем комісії. Висновки і рекомендації постійної комісії, протоколи її засідань є відкритими та оприлюднюються і надаються на запит відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації". Проте висновок комісії не містить в собі належного обґрунтування та наведення підстав для ініціювання питання про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 . Він має примітивне відображення та з невідомих підстав містить в собі рекомендації щодо дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 .
       Беручи до уваги підстави дострокового припинення повноважень міського голови наведені в «Пояснювальній записці», представник позивача зазначав таке.
       Щодо прийняття рішення про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Вказане, як підстава для дострокового припинення повноважень міського голови не заслуговує на свою увагу, оскільки на момент розгляду питання про припинення повноважень міського голови, вищевказаному приміщенню було повернуто статус службового приміщення, а тому на момент розгляду питання про припинення повноважень ОСОБА_1 , був відсутній спір щодо неправомірного зняття статусу службового приміщення з квартири АДРЕСА_1 . Крім того, попередньо, а ні суб`єктом балансоутримувачем, а ні будь-якою іншою зацікавленою особою не було оскаржено та/або визнано протиправним в законному порядку рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради від 24.12.2015 № 257 «Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ».
       Щодо включення ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету. З вказаною підставою не можливо погодитись як такою, що обумовлює порушення ОСОБА_1 норм Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», оскільки міський голова не призначав своїм індивідуальним рішенням ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету, а лише виніс пропозицію на голосування, де на пленарному засіданні було, шляхом голосування, прийнято рішення щодо включення ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету, що повністю виключає особистий вплив чи то сприяння ОСОБА_1 щодо включення кандидатури ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету.
       Щодо нераціонального використання міського бюджету, наявності конфлікту інтересів та порушення міським головою обов`язків з утримання доріг міста Ржишів. На підтвердження такої підстави, було вказано на звіт в якому наведені обставини без жодного їх підтвердження та обґрунтування, висновки наведені в даному звіті є надуманими та не обґрунтованими належним чином та без жодного доказу, який би обґрунтовував зроблені висновки. Крім того, також вказано на невигідну закупівлю технічної солі, та що остання нібито закуплена за завищеною ціною. Однак, жодного доказу, який би підтверджував вказане до даного висновку/звіту не долучено, посилання на нього в останніх не вказано.
       Щодо порушення міським головою обов`язків з утримання вулиць та доріг міста Ржишів. Зі ст. 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" не вбачається жодного обов`язку, покладеного на міського голову, щодо утримання вулиць та доріг міста Ржищева, а тому посилання на вказане є хибними та такими, що не відповідають дійсності та є надуманими. Зокрема, говорячи про незадовільний стан утримання вулиць та доріг необхідно відмітити, що вказане є підставою для зміни керівника комунального підприємства, котрий вдійсності має обов`язки з утримання вулиць та доріг міста Ржищева.
       Щодо невідповідності результатів виконання робіт з ремонту « ІНФОРМАЦІЯ_2 » проектній документації та затвердженого кошторису. В обґрунтування даної підстави, наведено висновок, що контроль за закупівлею матеріалів, пошук підрядної організації та приймання - передачі виконаних робіт здійснювались міським головою ОСОБА_1 , а отже міським головою було порушено ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні». Однак, з даним твердженням погодитись неможливо, з огляду на те, що замовником вказаних ремонтних робіт згідно Договору підряду № 1 та № 2 є відділ освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради та суб`єктом котрий здійснював процес приймання передачі виконаних робіт був також відділ освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради. Відповідно до п. 1.3. Положення про відділ освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області, - відділ освіти є юридичною особою, має штамп, печатку, бланки з офіційною назвою відповідно до нормативних документів, має рахунки в установах банків. Отже виконавчим комітетом міської ради здійснювалося лише фінансування відповідних ремонтних робіт, оскільки відділ освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради не є суб`єктом котрий отримує фінансові надходження від платників податків, а тому обов`язок контролю за використанням будівельних матеріалів, актуальність їх вартості покладається на замовника та особу, що приймала таку роботу згідно відповідних актів. Тому, на підтвердження своїх доводів щодо порушення міським головою ОСОБА_1 норм ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», не наведено жодної прямої норми, яка 6 свідчила про вказане.
       Щодо відсутності на робочому місці працівників, прийнятих на роботу міським головою ОСОБА_1 . В обґрунтування наведеної підстави зазначено, що прийняті на роботу за розпорядженням міського голови ОСОБА_1 - ОСОБА_10 та ОСОБА_9 жодного разу не з`явилися на робочому місці. Однак, на підтвердження вказаному не наведено та не надано жодного доказу, який би підтверджував даний факт.
       Щодо створення перешкод депутатам у виконанні їх повноважень та порушення правил етики міським головою під час спілкування з підлеглими та жителями міста. Жодного належного та допустимого доказу вказаному надано не було, а посилання на таке є ніщо інше як надумані обставини, які не мають документального підтвердження, яке б можна було розцінювати як доказ.
       Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не регламентує порядок встановлення відповідною радою обставин та надання доказів на підтвердження підстав для дострокового припинення повноважень міського голови. Такі обставини в кожному окремому випадку повинні встановлюватись на підставі відповідних належних та допустимих доказів.
       Підстави для дострокового припинення повноважень міського голови у порядку, визначеному ч. 2 ст. 79 Закону № 802/97-ВР, є вичерпними. Тобто, повноваження міського голови можуть бути достроково припинені при наявності таких підстав: а) якщо він порушує Конституцію і закони України; б) якщо він порушує права і свободи громадян; в) якщо він не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Отже, факт наявності будь-якого правопорушення потребує доведення у встановленому законодавством порядку.
       Отже не можуть слугувати як докази: висновки постійних комісій ради у будь-якій формі, рішення відповідної ради за матеріалами перевірок тимчасових контрольних комісій ради, їх висновки у вигляді протоколів, різноманітні звернення громадян, висновки контролюючих та перевіряючих органів, письмові або усні повідомлення депутатів тощо.
       Також повноваження міського голови можуть бути достроково припинені не у будь-якому випадку одноразового порушення ним Конституції та законів України в цивільних, трудових, адміністративних або інших правовідносинах, а лише у випадку грубого одноразового або систематичного порушення міським головою Конституції України та законів України, прав і свобод громадян, які є несумісними із зайняттям ним посади міського голови.
       Враховуючи викладене, рішення про припинення повноважень міського голови, яке не містить посилання на доведені в передбаченому законодавством порядку факти порушень міським головою Конституції чи законів України, прав і свобод громадян не може розглядатися як правомірне. Міський голова обирається шляхом прямих виборів, тобто безпосередньо виборцями. Наявність визначених законом підстав для припинення повноважень голови робить його в значній мірі самостійним, позбавляє можливості необґрунтованого тиску на нього.
       Аналізуючи фактичні підстави для дострокового припинення повноважень позивача як міського голови, які викладені у Додатку № 1 до спірного рішення, вважаємо, що відповідачем не було надано достатніх доказів того, що у визначеному законом порядку були встановлені грубі одноразові або систематичні порушення міським головою Конституції України та законів України, прав і свобод громадян, не забезпечення здійснення ним наданих йому повноважень, які є несумісними із зайняттям ним посади міського голови. Просив задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі.
       У судовому засіданні представник відповідача Король І.П. проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, посилаючисьна обставини, зазначені у запереченні на позовну заяву.
       Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причин неявки не повідомляв.
       15 грудня 2017 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України».
       Відповідно до п. 10 ч. 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
       Враховуючи викладене, та те, що вказана позовна заява надійшла до суду 17 червня 2016 року, провадження у справі відкрито 22 червня 2016 року, Ржищівський міський суд Київської області розглядає справу за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
       Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено таке.
       Відповідно до постанови Ржищівської міської виборчої комісії Київської області № 38 від 10 листопада 2015 року визнано обраним за зареєстровано ОСОБА_1 міським головою Ржищівської міської ради VII скликання (а.с. 9-10 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області VII скликання № 336-17-07 від 13 червня 2016 року "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " (а.с. 11 т. 1) , Ржищівська міська рада вирішила:
       1. Достроково припинити повноваження Ржищівського міського голови ОСОБА_1 .
       2. Доручити секретарю Ржищівської міської ради здійснювати повноваження Ржищівського міського голови з моменту дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови і до моменту початку повноважень Ржищівського міського голови, обраного на позачергових виборах відповідно до чинного законодавства, або до дня відкриття першої сесії Ржищівської міської ради, обраної на чергових місцевих виборах.
       Відповідно до розпорядження Ржищівського міського голови від 10 червня 2016 року №18 "Про перенесення пленарного засідання 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання" було перенесено пленарне засідання 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання на 13 червня 2016 року, на 10:00, у залі засідань Ржищівської міської ради з порядком денним: про внесення змін до рішення міської ради від 13.01.2016 №75-05-07 "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік" (а.с. 12 т. 1).
       Відповідно до регламенту Ржищівської міської ради VI скликання встановлено, що вказаний Регламент затверджено рішенням Ржищівської міської ради 10.12.2010 № 18-02-06 (із внесеними змінами рішенням Ржищівської міської ради 29.04.2011 № 269-10-06) (а.с. 14-48 т. 1). Рішенням Ржищівської міської ради (сьоме скликання) №11-02-07 від 04 грудня 2015 року "Про затвердження Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання" було затверджено як Регламент Ржищівської міської ради VII скликання редакцію регламенту Ржищівської міської ради VI (зі змінами і доповненнями, чинними на день прийняття рішення). Доручено постійно діючій комісії з питань регламенту та депутатської етики підготувати нову редакцію Регламенту. (а.с. 89 т. 1). Згідно Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання встановлено, що рішенням Ржищівської міської ради від 04.12.2015 № 11-02-07 було затверджено Регламент Ржищівської міської ради VII скликання (а.с. 90-105 т. 1).
       Відповідно до протоколу 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VIІ скликання від 13 червня 2016 року (а.с. 83-86 т. 1) встановлено, що до порядку денного засідання сесії було включено додаткове питання № 3 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " За результатом голосування і протоколом № 2 лічильної комісії Ржищівської міської ради VIІ скликання від 13 червня 2016 року: за - 21, проти - 4, 1 бюлетень анульований. У подальшому протокол №2 лічильної комісії, підписаний усіма членами комісії та затверджений рішенням сесії.
       Разом із цим, із вказаного протоколу встановлено, що всупереч ст. 30 та ст. 31 Реглпаменту Ржищівської міської ради VII скликання додаткове питання № 3 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " було подано на обговорення після затвердження порядку денного 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VIІ скликання від 13 червня 2016 року у цілому, що підтверджується даним письмовим доказом (а.с. 84 т. 1).
       Відповідно до ст. 30 Регламету порядок денний сесіївключає питання, які повністю підготовлені для розгляду на пленарних засіданнях сесії. Проект порядку денного сесії ржищівської міської ради, не пізніше як за десять днів до дати початку сесії ржищівської міської ради, формує міський голова. До переліку питань порядку денного сесії включаються лише ті питання, проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами цього Регламенту і додержані терміни забезпечення депутатів відповідними матеріалами. Проект порядку денного сесії з основних питань провідомляється депутатам не пізніше як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках - не пізніше як за день до сесії. До проекту порядку денного позачергової сесії вносяться лише ті питання, розгляд яких визначено у пропозиціях про скликання позачергової сесії.
       Відповідно до розпорядження Ржищівського міського голови від 10 червня 2016 року "Про перенесення пленарного засідання 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання (а.с. 12 т. 1) до порядку денного було включено лише одне питання: Про внесення змін до рішення міської ради від 13 січня 2016 року № 75-05-07 "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік".
       Відповідно до рішення Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) від 04.12.2015 № 13-02-07 "Про затвердження Положення про постійні комісії Ржищівської міської ради VIІ скликання" було затверджено вказане Положення (а.с. 107 т. 1), текст Положення (а.с. 108-109 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) від 18.11.2015 № 07-01-07 "Про затвердження персонального складу постійних комісій Ржищівської міської ради VIІ скликання" було затверджено склад постійних комісій (а.с. 110 т. 1).
       Судом встановлено, що Ржищівський міський голова ОСОБА_1 в період з грудня 2015 року по травень 2016 року належним чином та з дотриманням норм законодавства виконував свої обов`язки і з даними фактами погоджувались депутати Ржищівської міської ради, що підтверджується письмовими доказами по справі: рішеннями Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 14-02-07 від 14 грудня 2015 року, № 81-06-07 від 22 січня 2016 року, №82-06-07 від 22 січня 2016 року, №148-10-07 від 25 лютого 2016 року, № 145-10-07 від 25 лютого 2016 року, № 230-12-07 від 25 березня 2016 року, № 233-12-07 від 25 березня 2016 року, № 274-14-07 від 22 квітня 2016 року, № 277-14-07 від 22 квітня 2016 року, № 328-15-07 від 26 травня 2016 року, згідно з якими було встановлено розміри надбавок за високі досягнення у праці, компенсації до посадового окладу та надання матеріальної допомоги міському голові та його заступникам, а також встановлено розміри преміювання міському голові ОСОБА_1 (а.с. 113, 114, 115, 116, 117, 118, 119, 120 т. 1).
       Суд не може прийняти на підтвердження правомірності прийняття рішення Ржищівської міської ради "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " від 13 червня 2016 року витяг з кримінального провадження № 12016110190000461 від 04 липня 2016 року, оскільки дане кримінальне провадження було внесене вже після дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови, і посилання представником відповідача на даний доказ суперечить абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України (а.с. 122 т. 1).
       13 червня 2016 року було подано ініціативу депутатів Ржищівської міської ради про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 та пояснювальну записку до проекту Рішення Ржищівської міської ради "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " (а.с. 138, 139-142 т.1). Суд не може прийняти до уваги на підтвердження правомірності прийняття рішення пояснювальну записку, що була додана до проекту оскаржуваного рішення, оскільки по своїй природі вона не є юридичним документом, що підтверджує настання підстав для дострокового припинення повноважень голови.
       Згідно з висновком постійної комісії з питань регламенту та депутатської етики встановлено, що комісія вирішила: підтримати проект Рішення Ржищівської міської ради "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " та рекомендувати розглянути поданий проект (а.с. 144 т. 1).
       Такі обставини як зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 та включення ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до персонального складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради VII скликання були вирішені шляхом прийнятття рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради від 24.12.2015 № 257 "Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 " (а.с.156 т.1) та заяви ОСОБА_5 від 23.11.2015, згідно з яким було знято статус службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ; у подальшому рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 332-17-07 від 13 червня 2016 року було скасовано рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради від 24.12.2015 № 257 "Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 " (а.с. 157 т. 1) та рішення № 335-17-07 "Про звільнення ОСОБА_4 з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів" від 13 червня 2016 року (а.с. 159 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 130-06-07 від 22 січня 2016 року було створено тимчасову депутатську комісію з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період значних снігопадів та ожеледиці (а.с. 162 т. 1). вказаною комісією було подано звіт за період з 01.12.2015 по 22.01.2016 (а.с. 163-164 т. 1).
       Згідно з договором купівлі-продажу № 101 від 02.12.2015, який ніким не оскаржувався і правомірність якого не викликала сумнів, укладеного між міським головою ОСОБА_1 та ФОП " ОСОБА_6 " на постачання солі технічної, орієнтовна вартість становила 20 000 грн (а.с. 165, 166 т. 1).
       Суд також не може прийняти на підтвердження правомірності прийняття оскаржуваного рішення як акт обстеження виконаних робіт "Реконструкція даху будівлі навчального закладу "Калинка" по вул. Леніна, 11 в м. Ржищів" від 16.06.2016 (а.с. 167-168 т. 1), так і висновок експертизи № 15662/16-43 від 07 липня 2017 року (а.с. 90-112 т. 2), оскільки, як вже зазначалось вище це суперечить абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України.
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 75-05-07 від 13 січня 2016 року "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік" було затверджено міський бюджет на 2016 рік (а.с. 169-178 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 289-15-07 від 26 травня 2016 року було затверджено Програму соціально-економічного та культурного розвитку міста Ржищів на 2016 рік (а.с. 179, 180-193 т. 1).
       Міського голову ОСОБА_1 неодноразово нагороджено почесними грамотами за час перебування на посаді (а.с. 201, 202, 203, 204, 205, 206, 207 т. 1).
       Розпорядженням Ржищівського міського голови Київської області ОСОБА_1 № 17 від 09 червня 2016 року було скликано 17 (позачергову) сесію Ржищівської міської ради VII скликання на 10 червня 2016 року о 10 годині з порядком денним: про внесення змін до рішення міської ради від 13.01.2016 № 75-05-07 "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік" (а.с. 211 т. 1). Проте, розпорядженням міського голови № 18 від 10 червня 2016 року було перенесено пленарне засідання 17 позачергової сесії Ржищівської міської ради VII скликання на 13 червня 2016 року 10 годину (а.с. 208 т. 1). На 17 (позачергову) сесію - 10.06.2016 з 26 депутатів зареєструвались лише 5 (а.с. 209 т. 1). На 17 (позачергову) сесію - 13.06.2016 з 26 депутатів зареєструвались 26 (а.с. 212 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 333-17-07 від 13 червня 2016 року було внесено зміни до рішення міської ради від 13.01.2016 № 75-05-07 "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік (а.с.213, 214, 215-220 т.1). Рішення Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання), які приймались міською радою 13 червня 2016 року, підкріплені протоколами результатів голосування, протоколами лічильної комісії, відомістю про отримання бюлетеня для голосування, рішеннями про затвердження протоколу лічильної комісії (а.с. 238, 240-243, 244, 245, 247, 248, 249 т.1, а.с.1-3, 4, 5, 6, 7 т.2).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області № 339-17-07 від 13 червня 2016 року було достроково припинено повноваження секретаря Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) ОСОБА_11 , відповідно до заяви ОСОБА_11 (а.с. 8, 9, 10-11, 12, 13, 14, 15 т. 2).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області № 341-17-07 від 13 червня 2016 року було обрано секретарем Ржищівської міської ради VII скликання ОСОБА_3 (а.с. 16 т. 2).
       Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
       В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
       У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
       Україна є демократичною, правовою державою, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування, що є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (статті 1, 7, частина перша статті 140 Конституції України).
       Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
       Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, безпосередньо або через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території (частина третя статті 140, частина перша статті 144 Конституції України).
       Відповідно до Рішення Конституційного Суду України №7-рп/2009 від 16 квітня 2009 року гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені також у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.
       Відповідно до ч. 1 ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, крім передбачених в Основному Законі України, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
       Система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року №280/97-ВР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 280/97-ВР). Окремі особливості проходження служби в органах місцевого самоврядування врегульовані Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 07 червня 2001 року № 2493-ІІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 2493-ІІІ).
       Статтею 2 Закону № 280/97-ВР встановлено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
       Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
       Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
       Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами (частина третя статті 10 Закону № 280/97-ВР).
       Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи (ч. 1 ст. 11 Закону № 280/97-ВР). 
       Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади (ч. 2 ст. 11 Закону № 280/97-ВР).
       Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами встановлена приписами статті 75 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
       Відповідно до приписів статті 3 Закону № 2493-ІІІ посадами в органах місцевого самоврядування, зокрема, є 1) виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою та 2) виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою.
       Частинами першою-третьою другою статті 12 Закону № 280/97-ВР передбачено, що сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об`єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста.
       Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових місцевих виборах, визначається Конституцією України. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.
       Відповідно до ч. 1 ст. 42 № Закону 280/97-ВР повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільською, селищною, міською виборчою комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання. Повноваження сільського, селищного, міського голови закінчуються в день відкриття першої сесії відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на наступних чергових місцевих виборах, або, якщо рада не обрана, з моменту вступу на цю посаду іншої особи, обраної на наступних місцевих виборах, крім випадків дострокового припинення його повноважень відповідно до частин першої та другої статті 79 цього Закону.
       У разі звільнення з посади сільського, селищного, міського голови у зв`язку з достроковим припиненням його повноважень або його смерті, а також у разі неможливості здійснення ним своїх повноважень повноваження сільського, селищного, міського голови здійснює секретар відповідної сільської, селищної, міської ради, крім випадків дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови відповідно до Закону України "Про військово-цивільні адміністрації". Секретар сільської, селищної, міської ради тимчасово здійснює зазначені повноваження з моменту дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови і до моменту початку повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на позачергових виборах відповідно до закону, або до дня відкриття першої сесії відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на чергових місцевих виборах (ч. 2 ст. 42 Закону № 280/97-ВР).
       Відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону № 280/97-ВР визначено, що до повноважень сільського, селищного, міського голови, зокрема, належить: забезпечення здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; організація в межах, визначених цим Законом, роботи відповідної ради та її виконавчого комітету; підписання рішень ради та її виконавчого комітету; внесення на розгляд ради пропозиції щодо кандидатури на посаду секретаря ради; здійснення керівництва апаратом ради та її виконавчого комітету; скликання сесії ради, внесення пропозиції та формування порядку денного сесій ради і головування на пленарних засіданнях ради; виконання функції розпорядника бюджетних коштів та використання їх лише за призначенням, визначеним радою; звернення до суду про визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів; ведення особистого прийому громадян; забезпечення на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень громадян та їх об`єднань; здійснення інших повноваження місцевого самоврядування, визначених цим та іншими законами, якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до відання її виконавчих органів; видання розпоряджень у межах своїх повноважень та інше.
       Сільський, селищний, міський голова несе персональну відповідальність за здійснення наданих йому законом повноважень (ч. 5 ст. 42 Закону № 280/97-ВР).
       При здійсненні наданих повноважень сільський, селищний, міський голова є підзвітним, підконтрольним і відповідальним перед територіальною громадою, відповідальним - перед відповідною радою, а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади. Сільський, селищний, міський голова щорічно звітує відповідно сільській, селищній, міській раді про здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності виконавчими органами відповідної ради (ч.6 ст. 42 Закону № 280/97-ВР).
       Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях (ч.3 ст. 13 Закону № 280/97-ВР).
       На сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законом про статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом (ч. 5 ст. 12 Закону № 280/97-ВР).
       Повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути припинені достроково у випадках, передбачених ст. 79 цього Закону, що має наслідком звільнення його з посади (ч. 3 ст. 42 Закону № 280/97-ВР).
       Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 79 Закону № 280/97-ВР повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Повноваження сільського, селищного, міського голови за наявності підстав, передбачених абзацом першим частини другої цієї статті, можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради (ч. 3 ст. 79 Закону № 280/97-ВР).
       Згідно з п.п. 10, 16 ч. 1 ст. 26 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові та прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених цим Законом.
       Пунктом 3 частини першої статті 26 Закону №280/97-ВР встановлено виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад щодо вирішення виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради таких питань, як утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск.
       Нормами частини першої статті 46 Закону № 280/97-ВР визначено, що сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення), районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради.
       Сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради (частина дванадцята статті 46 Закону № 280/97-ВР).
       Сесію сільської, селищної, міської ради відкриває і веде відповідно сільський, селищний, міський голова, а у випадках, передбачених частиною шостою цієї статті, - секретар ради; сесію районної у місті, районної, обласної ради - голова ради або відповідно заступник голови районної у місті, районної ради чи перший заступник, заступник голови обласної ради. У випадку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, сесію відкриває за дорученням групи депутатів, з ініціативи якої скликана сесія, один з депутатів, що входить до її складу, а веде за рішенням ради - один з депутатів цієї ради. Сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради (частина одинадцята статті 46 Закону № 280/97-ВР).
       Згідно з ч. 4 ст. 46 Закону № 280/97-ВР наступні сесії ради (окрім першої) скликаються: сільською, селищною, міською радою, відповідно сільським, селищним, міським головою; районної у місті, районною, обласною - головою відповідної ради.
       Частиною п`ятою статті 46 № Закону 280/97-ВР визначено, що сесія ради скликається в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал, а з питань відведення земельних ділянок та надання документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності - не рідше ніж один раз на місяць.
       Частина сьома статті 46 Закону № 280/97-ВР визначає, що сесія сільської, селищної, міської, районної у місті ради повинна бути також скликана за пропозицією не менш як однієї третини депутатів від загального складу відповідної ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради, а сесія районної, обласної ради - також за пропозицією не менш як однієї третини депутатів від загального складу відповідної ради або голови відповідної місцевої державної адміністрації.
       Відповідно до ч. 9 ст. 46 Закону № 280/97-ВР, у разі якщо посадові особи, зазначені у частинах четвертій та шостій цієї статті, у двотижневий строк не скликають сесію на вимогу суб`єктів, зазначених у частині сьомій цієї статті, або у разі якщо такі посади є вакантними сесія може бути скликана депутатами відповідної ради, які становлять не менш як одну третину складу ради, або постійною комісією ради.
       Рішення про скликання сесії ради відповідно до частин четвертої, шостої та восьмої цієї статті доводиться до відома депутатів і населення не пізніш як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках - не пізніш як за день до сесії із зазначенням часу скликання, місця проведення та питань, які передбачається внести на розгляд ради (ч. 10 ст. 46 Закону № 280/97-ВР).
       Сесію сільської, селищної, міської ради відкриває і веде відповідно сільський, селищний, міський голова, а у випадках, передбачених частиною шостою цієї статті, - секретар ради; сесію районної у місті, районної, обласної ради - голова ради або відповідно заступник голови районної у місті, районної ради чи перший заступник, заступник голови обласної ради. У випадку, передбаченому частиною восьмою (дев`ятою за Законом України від 02 липня 2015 року N 577-VIII) цієї статті, сесію відкриває за дорученням групи депутатів, з ініціативи якої скликана сесія, один з депутатів, що входить до її складу, а веде за рішенням ради - один з депутатів цієї ради (ч.11 ст.46 Закону № 280/97-ВР).
       Ржищівською міською радою Київської області рішенням № 11-02-07 від 04 грудня 2015 року було затверджено Регламент Ржищівської міської ради VІІ скликання (а.с. 89, 90-105 т. 1).
       Згідно з ч. 2 ст. 20 Регламенту Ржищівської міської ради VІІ скликання сесія (чергова, позачергова) - форма роботи Ржищівської міської ради як представницького органу, яка складається з пленарних засідань.
       Згідно з ч. 6 ст. 21 Регламенту рішення про скликання чергової сесії повідомляється депутатам не пізніш як за 10 днів до сесії, у виняткових випадках - не пізніш як за день до сесії.
       Відповідно до ч. 7 ст. 30 Регламенту до проекту порядку денного позачергової сесії вносяться лише ті питання, розгляд яких визначено у пропозиціях про скликання позачергової сесії.
       Проте, як встановлено судом з матеріалів справи, 13 червня 2016 року Ржищівською міською радою було проведено 17 (позачергову) сесію, де всупереч ст. 30, 31 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання додаткове питання № 3 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " було подано на обговорення після затвердження порядку денного 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VIІ скликання від 13 червня 2016 року у цілому
       Відповідно до ч. 5, 6 ст. 30 Регламенту до переліку питань порядку денного сесії включаються лише ті питання, проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами цього регламенту і додержані терміни забезпечення депутатів відповідними матеріалами.
       Проект порядку денного сесії з основних питань повідомляється депутатам не пізніш як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках- не пізніше як за день до сесії.
       Як встановлено з матеріалів справи проект порядку денного 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VIІ скликання не був повідомлений депутатам у строки, передбачені ч. 5, 6 ст. 30 Регламенту, а отже жоден з депутатів, як вимагає Регламент, не був забезпечений відповідними матеріалами щодо питань проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами зазначеного Регламенту. Отже, було грубо порушено порядок проведення позачергової сесії.
       Відповідно до ч. 2 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 74 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання рішення про припинення повноваження міського голови може ініціюватися не менш як третиною депутатів від загального складу Ржищівської міської ради.
       Відповідно до абз. 2, 3 п.2 ч.2 ст. 74 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання, встановлено, що пропозиція про включення до порядку денного пленарної сесії Ржищівської міської ради питання про дострокове припинення повноважень міського голови з підстав, визначених пп. 1-2 ч.2 статті цього регламенту подається в строки та порядку, визначеному цим регламентом і має бути підтримана підписами не менш як третини депутатів Ржищівської міської ради або не менш як однією десятою громадян, мешканців міста, що мають право голосу на місцевих виборах.
       До проекту рішення Ржищівської міської ради про дострокове припинення повноважень міського голови додаються: юридичні документи, що підтверджують настання підстав, визначених цим регламентом, обґрунтування необхідності дострокового припинення повноважень міського голови з інших підстав, якщо це ініціатива громадян міста.
       Як встановлено з матеріалів справи, пропозицій, як передбачено Регламентом, про включення до порядку денного та поданих в строки та порядку, визнаного цим регламентом і підтриманих підписами не менш як третини депутатів Ржищівської міської ради до проведення вищевказаної позачергової сесії подано не було.
       Постійною комісією з питань регламенту та депутатської етики було складено висновок щодо дострокового припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 (а.с. 138 т. 1) Проте, на думку суду, такий висновок грунтується на припущеннях та обставини, наведені в ньому є недоведеними.
       Суд не може взяти до уваги вказаний висновок з огляду на таке.
       Відповідно до ч. 10 ст. 47 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", за результатами вивчення і розгляду питань постійні комісії готують висновки і рекомендації. Висновки і рекомендації постійної комісії приймаються більшістю голосів від загального складу комісії і підписуються головою комісії, а в разі його відсутності - заступником голови або секретарем комісії. Протоколи засідань комісії підписуються головою і секретарем комісії. Висновки і рекомендації постійної комісії, протоколи її засідань є відкритими та оприлюднюються і надаються на запит відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації".
       Проте, як встановлено з матеріалів справи, висновок комісії не містить в собі належного обґрунтування та наведення підстав для ініціювання питання про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 . Він містить в собі рекомендації щодо дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 , які не обґрунтовані жодними доказами.
       Що стосується пояснювальної записки (а.с. 139-143 т. 1) до Проекту Рішення Ржищівської міської ради «Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 », то суд дійшов висновку, що Пояснювальна записка не може мати жодного правового значення в процедурі дострокового припинення повноважень міського голови, а тому врахування обставин, наведених в такому документі при порушенні питання щодо дострокового припинення повноважень міського голови, вже є порушенням даної процедури, оскільки саме висновок постійної комісії повинен містити в собі описову та мотивувальну частину підстав дострокового припинення повноважень міського голови.
       Інші підстави, на які посилається відповідач, як на підстави правомірності дострокового припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 , а саме: про прийняття рішення про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ; щодо включення ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету; щодо нераціонального використання міського бюджету, наявності конфлікту інтересів та порушення міським головою обов`язків з утримання вулиць доріг міста; щодо невідповідності результатів виконання робіт з ремонту даху ДНЗ "Калинка" проектній документації та затвердженому кошторису; щодо відсутності на робочому місці працівників, прийнятих на роботу міським головою; щодо створення перешкод депутатам у виконанні їх повноважень; щодо порушення правил етики міським головою під час спілкування з підлеглими та жителями міста, - то суд дійшов висновку, що ці обставини не підтверджені у судовому засіданні та не доведені, шляхом подання належних і допустимих доказів відповідачем.
       Надання міській раді повноважень на дострокове припинення повноважень голови міської ради, а також розпуск та утворення виконавчого комітету не означає, що реалізація цього права нічим не обмежена. Дострокове припинення повноважень голови міської ради стосується засад місцевого самоврядування, які відповідно до статті 4 Закону № 280/97-ВР ґрунтуються на принципі виборності як представницьких органів - сільських, селищних, міських рад так і сільських, селищних міських голів. Розпуск виконавчого комітету є крайнім заходом реагування на діяльність органу місцевого самоврядування (в частині самоврядних повноважень) та як органу виконавчої влади (в частині делегованих повноважень) і для того, щоб виносити на голосування і приймати таке рішення мають бути вагомі причини (мотиви) і об`єктивні обставини, які в сукупності вказували на те, що подальше перебування членів виконавчого комітету на службі в органах місцевого самоврядування є неможливим (недоцільним) та\або таким, що негативно позначається на діяльності органів місцевого самоврядування. Ці ж мотиви і обставини мають міститися у рішенні органу місцевого самоврядування, зі змісту якого було б зрозуміло, що саме спонукало до його прийняття.
       Як встановлено судом з матеріалів справи, а саме: зі змісту наявного в матеріалах справи протоколу 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання від 13 червня 2016 року, правова оцінка легітимності якої надана судом вище, питання щодо дострокового припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 , в порушення вимог Регламенту було запропоновано депутатами розглянути вже після затвердження порядку денного у цілому.
       При цьому дане питання не розглядалося на постійних комісіях міської ради, проект оскаржуваного рішень не публікувався, про розгляд даного питання не було відомо особам, повноважень яких вони безпосередньо стосувалися, а саме міському голові. Цим було порушено право останнього надати депутатам свої пояснення та заперечення чи спростувати порушення, на які йому вказували депутати.
       Правова процедура є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.
       Так, Верховний Суд у своїй практиці, зокрема, у постанові від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18, вже звертав увагу, що встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.
       Тому доводи відповідачів про законність їх компетенції як суб`єктів владних повноважень на прийняття оспорюваного рішення в межах визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права, які вони розуміють як дискреційні, не можуть бути прийняті до уваги. Ржищівська міська рада та її посадові особи як суб`єкти владних повноважень зобов`язані діяти лише на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
       Таку ж правову позицію містить постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 червня 2020 року, справа №802/1463/18-а.
       Наведене вище дає підстави для висновків, що рішення від 13 червня 2016 року позачергової сесії Ржищівської міської ради VII скликання № 336-17-07 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " прийняте з порушенням критеріїв правової (справедливої) процедури, як складової принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України) і принципу законності (частина друга статті 19 Конституції України), а тому є протиправним і підлягає скасуванню.
       Скасування рішення "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " від 13 червня 2016 року, в силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме поновлення ОСОБА_1 на посаді міського голови м. Ржищів.
       Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
       Відповідно до ч. 2 ст. 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
       Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
       Отже, необхідно стягнути з відповідача на користь позивача понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 551 грн 20 коп., що підтверджується квитанцією про сплату судового збору № 172 від 21 червня 2016 року (а.с. 1 т. 1).
       Керуючись ст. ст. 77, 139, 143, 241, 242, 243-251, 255, 286, 293-295, 371 КАС України, -
      УХВАЛИВ:
       Позовні вимоги ОСОБА_1 до Ржищівської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Ржищівської міської ради Київської області, про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та поновлення на роботі, - задовольнити у повному обсязі.
       Визнати протиправним та скасувати рішення від 13 червня 2016 року позачергової сесії Ржищівської міської ради сьомого скликання № 336-17-07 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови Спичака М.А."
       Поновити ОСОБА_1 на посаді Ржищівського міського голови.
       Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді Ржищівського міського голови.
       Стягнути з Ржищівської міської ради Київської області (місце знаходження: Київська область, м. Ржищів, вул. Соборна, 22) за рахунок бюджетних асигнувань Ржищівської міської ради Київської області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 ) кошти на відшкодування судового збору у розмірі 551 (п`ятсот п`ятдесят одна) гривня 20 копійок.
       Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
       Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
       Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
       Відповідно до п.15 п. 15.5 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
       Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
       У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
       Повне рішення суду складено 9 жовтня 2020 року.
      Суддя
      Джерело: ЄДРСР 92101730