Постанова ВП-ВС про можливість узурпації влади парламентом та повної втрати КСУ незалежності й визнання їх рішень незаконними, а суддів такими, що порушили присягу не врахував політичні наслідки


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 800/162/14

Провадження № 11-872заі19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В. С.,

судді -доповідача Гриціва М. І.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

за участю секретаря судового засідання Біляр Л. В.,

позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки - адвоката Демидюк О. Б.,

представника відповідача -Лаптієва А. М.,

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.) в адміністративній справі № 800/162/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії і

ВСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст позову

У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, парламент), у якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за порушення присяги та поновити її на цій посаді з 24 лютого 2014 року.

У заяві від 07 липня 2014 року ОСОБА_1 доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.

Вимоги мотивує тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент ВРУ відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року (далі - Регламент КСУ). Звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї постанови є незаконним та політично мотивованим.

Позивачка покликається на низку матеріально-правових та процедурних порушень, допущених Радою, а на підтвердження слушності своєї позиції посилається на конкретні фактичні обставини та нормативні положення, які в сукупності, на її погляд, доводять щирість і правдивість її вимог.

Зокрема, стверджує, що ВРУ як орган законодавчої влади втрутилася в діяльність судової влади, порушила конституційний принцип поділу влади, звільнила суддю КСУ за порушення присяги за відсутності підстав та без дотримання встановленої Конституцією та законами України процедури, вдалася до тиску в неконституційний спосіб як на сам КСУ, так і на неї, суддю цього Суду, зосібна. Рада перебрала на себе функції контролю та нагляду за рішеннями судів України, попри те що парламент не наділений конституційними повноваженнями на здійснення цих функцій. Конституція України наділяла ВРУ повноваженнями виключно на призначення на посади та звільнення з посад третини складу КСУ, але не визначала Раду або народних депутатів як органи чи суб`єкти, повноважні вирішувати дисциплінарне провадження стосовно суддів КСУ, здійснювати правосуддя стосовно суддів КСУ та рішень цього Суду, оцінювати дії суддів як злочинні та пред`являти обвинувачення у вчиненні злочинів тощо. Вважає, що такого роду дії Ради є порушенням міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними у справі, а також порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, як-от: верховенства права, незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності, права на розгляд справи судом, установленим законом, права бути почутою та інші, які знайшли своє вираження й конкретне розуміння в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України».

Рада застосувала колективну відповідальність суддів, тоді як за приписами частини другої статті 61 Конституції України відповідальність має індивідуальний характер. На виконання цих конституційних вимог відповідач зобов`язаний був виокремити її роль і ступінь участі в настанні юридичних наслідків правопорушення, яке, з погляду автора оскаржуваної Постанови, вона вчинила, й повинен був відповідним методом кваліфікувати її дії. При цьому Рада та народні депутати України, резюмуючи абстрактну провину всього складу КСУ у порушенні присяги, не визначили конкретної провини кожного судді й проігнорували, зокрема, те, що суддя ОСОБА_1 за підсумками розгляду справ та винесення рішень, про які йдеться в оскаржуваній Постанові, винесла окрему думку, опублікувала статтю у «Віснику Конституційного Суду України» та виступила на міжнародній конференції суддів органів конституційної юрисдикції в Бухаресті (Румунія). Рада могла прореагувати на ймовірні факти порушення суддями КСУ присяги судді й поінформувати про них у передбаченому законом порядку, але не повинна була сама встановлювати, кваліфікувати їх як порушення та одночасно застосовувати заходи юридичної відповідальності.

Порушення відповідачем процедурних положень закону ОСОБА_1 мотивує тим, що Рада не дотрималась порядку звільнення з посад суддів КСУ, на виконання вимог якого: не направила проекту акта після реєстрації не пізніш як у п`ятиденний строк до комітету, який відповідно до предмета віддання є головним з підготовки та попереднього розгляду акта, а сам комітет підстави щодо звільнення суддів КСУ не обговорював і не досліджував на своєму засіданні. Рада не дочекалася висновку комітету з пропозицією про прийняття Радою щодо підготовленого проекту одного з рішень, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей; не витримала строку подання народним депутатам рішення комітету та відомостей щодо суддів КСУ - не пізніш як за три дні до розгляду Радою відповідного питання; прийняла на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення всупереч положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ, за якими рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається, якщо процедура, одноразове відхилення від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Звільнення суддів КСУ до таких винятків чи випадків не відноситься, бо має відбуватися за процедурою, встановленою Конституцією та законами України.

Рада визнала джерелом доказів та/чи джерелом права висновки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеційська комісія), хоч за Конституцією та законами України ця міжнародна інституція не є органом, повноважним надавати оцінку рішенням та діям КСУ та суддям цього Суду в частині прийняття ними рішення. Акти цієї Комісії мають рекомендаційний характер і не можуть бути підставою для звинувачення у порушенні присяги.

Достроково припиняючи повноваження позивачки, Рада додатково врегулювала низку ще інших правовідносин, не пов`язаних із рішенням про її звільнення з посади судді, і тим самим продемонструвала, що оскаржувана Постанова не може відноситися до індивідуального акта.

Вважає, що має бути поновлена на посаді судді КСУ, оскільки із закінченням строку призначення на посаду суддя не втрачає свого статусу і пов`язаних з ним гарантій, а звільнення судді без дотримання визначених Конституцією і законами України підстав і процедури звільнення, яке проводить орган, що має виключні повноваження на таке рішення, автоматично не може спричинити втрату суддею свого статусу. Закінчення строку, на який суддю призначено на посаду, має своїм наслідком тільки зупинення повноважень судді зі здійснення правосуддя.

2. Позиція відповідача щодо заявленого позову

Відповідач заперечив проти позову. Вважає, що Постанова № 775-VII є законною та обґрунтованою, а незгоду з доводами позову мотивує так. Оскаржувана Постанова ВРУ прийнята більшістю голосів народних депутатів України від її конституційного складу і стала чинною з моменту її прийняття.

Підставою для звільнення суддів КСУ, зокрема й судді ОСОБА_1., було ухвалення Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) (далі - Закон № 2222-IV, Рішення № 20-рп/2010 відповідно) у неконституційний спосіб, яким вони привласнили повноваження ВРУ та змінили Конституцію України. Цим Рішенням КСУ порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.

Згідно з пунктом 70 Висновку Венеційської комісії «Про конституційну ситуацію в Україні», підготовленого 20 грудня 2010 року, відновлення за Рішенням КСУ чинності тексту Конституції України 1996 року шляхом визнання неконституційним Закону № 2222-IV порушило питання легітимності діючих інститутів державної влади, оскільки президента та парламент було обрано на основі конституційних положень, які надалі було визнано такими, що втратили чинність, а також унаслідок цього Рішення КСУ Президент України набув набагато більше повноважень, ніж це було відомо виборцям на момент його обрання, і відтоді діяльність головних органів державної влади базується на нормах, змінених Судом, а не на нормах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом. Окрім того, рішеннями від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та від 25 січня 2012 року № 3-рп судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України, і фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень, що передбачено статтями 46 та 49 Конституції України. Судді КСУ, зокрема суддя ОСОБА_1 , порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню його обов`язків.

Оскаржувана Постанова приймалася за скороченою процедурою у відповідності та з дотриманням положень статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту ВРУ, які наділили парламент правом прийняти цю Постанову у такий спосіб. Відповідно до положень статті 31 цього Регламенту розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійснюється за рішенням Ради. Відповідне рішення було прийнято 283 голосами народних депутатів України перед початком розгляду проекту Постанови о 16 год 27 хв 24 лютого 2014 року (відповідно до стенограми пленарного засідання ВРУ). Процедурне рішення окремим документом не оформлюється. Стаття 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час прийняття парламентом оспорюваного рішення), відповідно до якої відбувалось звільнення з посад суддів КСУ, не передбачала підготовки та попереднього розгляду цього питання у відповідному комітеті ВРУ.

Суддя КСУ, призначений за квотою ВРУ, має усвідомлювати свою відповідальність перед ВРУ та народом України. Звільнення суддів КСУ за порушення присяги здійснюється за ініціативою органу, який призначив суддів. Положення Конституції України надають Раді повноваження звільнити призначених нею суддів КСУ, у тому числі в межах процедури притягнення до юридичної відповідальності.

Конституція України та Закон № 422/96-ВР не наділяють КСУ компетенцією на встановлення факту порушення присяги суддею цього Суду та встановлення порядку та процедури його звільнення, при цьому частина друга статті 3 цього Закону чітко визначає перелік питань, які можуть бути предметом регулювання Регламентом КСУ, а саме щодо організації внутрішньої роботи Суду. Регламент КСУ не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України і Закону № 422/96-ВР. Отож норми цього Закону в цій частині не підлягають застосуванню, а рішення КСУ щодо наявності підстав для звільнення одного із суддів не може вважатися обов`язковим для органу, наділеного повноваженнями на звільнення цього судді.

Підсумовує, що оскаржувана Постанова ВРУ не суперечить положенням пункту 26 частини першої статті 85, пункту 5 частини п`ятої статті 126 та статті 149 Конституції України.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову. Оцінюючи в сукупності докази, аргументи сторін, цей суд установив, що Рада, коли прийняла оскаржувану Постанову, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

4. Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ОСОБА _1 не погодилась із цим рішенням і подала апеляційну скаргу.

Вважає, що рішення Верховного Суду є необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню на підставі статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також через неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке полягає у неправильному тлумаченні закону, застосуванні закону, який не підлягав застосуванню, незастосуванні закону, який підлягав застосуванню.

Неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, скаржниця вбачає в тому, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (як апеляційна інстанція), коли скасовував постанову ВАСУ від 26 червня 2017 року, у мотивувальній частині своєї постанови від 19 грудня 2018 року зазначив, що обставин порушення позивачкою присяги судді КСУ не встановив, що Верховний Суд позбавлений можливості встановлювати та вважати доведеними такі обставини і відповідно надавати оцінку рішенню відповідача у світлі вимог статті 2 КАС України, але замість того, щоб здійснити свої безпосередні функції апеляційної інстанції - ухвалити постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якщо відповідач не надав доказів порушення нею присяги та суд не встановив обставин порушення присяги, прийняв рішення скасувати постанову суду першої інстанції від 26 червня 2017 року і направити справу до цього ж суду на новий судовий розгляд.

Вважає хибними висновки суду про те, що до суддів КСУ не застосовується дисциплінарна відповідальність та процедура дисциплінарного провадження у порядку, передбаченому для суддів загальної юрисдикції, яка передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, відкриття дисциплінарної справи, її розгляд і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження. Не погоджується з тим, що правовий статус судді КСУ передбачає конституційно-правову відповідальність за вчинене правопорушення, яка встановлена Конституцією України і є негативною реакцією держави на це правопорушення, а також що законодавство, яке регламентує правовий статус суддів КСУ, не визначає сутнісних ознак порушень, які варто кваліфікувати як порушення присяги судді.

З посиланням на рішення ЄСПЛ від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» та пояснення відповідача переконує, що суд безпідставно ухилився від перевірки законності процедури її звільнення.

З погляду авторки скарги, в оскаржуваному рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року суд визнав установленими обставини, яких відповідач не довів, вдався до оцінки повноважень КСУ та окремих його рішень і на основі аналізу Рішення № 20-рп/2010, зміст якого перекрутив, без наявності жодних доказів, без правового аналізу й оцінки оспорюваної Постанови, поклав в основу свого рішення політичну оцінку, чим підтвердив свою політичну заангажованість, зацікавленість та упередженість при ухваленні рішення.

Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи скаржниця мотивує тим, що висновок суду про неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, і в КСУ не було правових підстав для повторного розгляду цього питання у 2010 році, спростовується тим, що КСУ Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у відмовив у відкритті провадження за конституційним поданням на підставі пункту 2 статті 45 Закону № 422/96-ВР через невідповідність конституційного подання вимогам Конституції України та цьому Закону, тобто перешкодою для відкриття провадження у справі насправді стало невиконання процесуальних вимог до конституційного подання. У цьому провадженні Закон № 2222-IV фактично не піддавався конституційному контролю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 наводить доводи незгоди з рішенням суду першої інстанції, які суголосні з доводами та аргументами її позовної заяви про неправильне застосування ВРУ одноразового відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених Регламентом ВРУ, про недотримання обов`язкового розгляду питання Радою у відповідному комітеті та упродовж відповідних строків, прийняття рішення таким комітетом та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі судді у процесі прийняття рішення, про порушення принципу індивідуалізації відповідальності, про порушення міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення, про порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, про поєднання в одній особі повноважень органу, який тільки може ініціювати процедуру притягнення судді до відповідальності, з одночасним застосуванням заходів юридичної відповідальності за таке порушення, та інші. Позивачка вважає, що в цій частині висновки та рішення суду першої інстанції є незаконними, необґрунтованими, упередженими, тенденційними, сфальшованими, свавільними.

Скаржниця вважає неприйнятним визнання судом причинами, що виправдовують дії ВРУ у питанні звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ, те, що була складна ситуація, викликана подіями на Майдані, позаяк права і свободи судді КСУ не можуть бути обмежені навіть при введенні воєнного чи надзвичайного стану.

Підставою для скасування рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 називає розгляд справи неповноважним складом суду. На її думку, ця справа була предметом розгляду в першій та апеляційній інстанціях одного і того самого Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що порушує процесуальні правила підсудності, визначені КАС України.

В апеляційній скарзі наведені й інші доводи на користь задоволення заявлених у ній вимог, які змістовно й сутнісно доповнюють або певним чином деталізують мотиви незгоди з рішенням суду першої інстанції, викладені вище.

Підсумовуючи, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (як суду першої інстанції); скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року (як суду апеляційної інстанції); ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги і поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року. Допустити негайне виконання рішення Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата).

5. Позиція відповідача стосовно апеляційної скарги

Представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив доводи, аналогічні викладеним в оскарженому судовому рішенні. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

6. Рух апеляційної скарги

Велика Палата 27 вересня 2019 року постановила ухвалу про відкриття апеляційного провадження, а 31 жовтня 2019 року - ухвалу про призначення справи до апеляційного перегляду в судовому засіданні на 21 січня 2020 року, однак розгляд справи відкладено за клопотанням позивачки для участі в судовому засіданні її представника. Наступне судове засідання було призначено на 17 березня 2020 року, проте розгляд справи не відбувся у зв`язку з запобіганням розповсюдженню гострої респіраторної хвороби СОVID-19, тому його було відкладено на 20 травня 2020 року.

У призначений день судове засідання за клопотанням ОСОБА_1 було відкладено на 10 червня 2020 року. Проте розгляд справи не відбувся і наступне судове засідання було призначено на 02 вересня 2020 року. У зв`язку із долученням позивачкою додаткових матеріалів 02 вересня 2020 року в судовому засіданні оголошено перерву спочатку до 04 листопада 2020 року, а потім до 20 січня 2021 року.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали доводи апеляційної скарги й просили ухвалити запропоноване у ній рішення. Представник відповідача просила відмовити у задоволенні скарги й залишити без змін рішення суду першої інстанції.

7. Обставини, встановлені судом першої інстанції

У цій справі суд встановив обставини, які стисло можна викласти так.

ВРУ Постановою від 04 серпня 2006 року № 82-V призначила ОСОБА_1 суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього Суду.

10 грудня 2003 року КСУ у справі № 1-47/2003 про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», направленого Головою ВРУ, вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 76, 78, 80, 81, 82 та інших Конституції України) дійшов висновку № 3-в/2003, яким визнав проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180), поданий до ВРУ народними депутатами України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та іншими, таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Законопроектом пропонувалося внести у конкретні статті Конституції України зміни, згадані у висновку КСУ.

Приводом для розгляду справи відповідно до статті 159 Конституції України стало надходження до КСУ згідно з Постановою ВРУ від 11 липня 2003 року № 1116-IV «Про деякі питання порядку підготовки законопроектів про внесення змін до Конституції України до розгляду Верховною Радою України» проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» для надання висновку щодо його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 159 Конституції України була необхідність висновку КСУ щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України для розгляду його парламентом.

8 грудня 2004 року під час подій, які в історії отримали назву Помаранчевої революції, ВРУ прийняла Закон № 2222-IV.

8. По спливу більше трьох років 102 народних депутати України звернулися до КСУ з письмовим клопотанням вирішити питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV, Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 04 серпня 2006 року № 79-V «Про Конституційний Суд України». Автори клопотання вважали, що Закон № 2222-IV розглянуто у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII Основного Закону України, а саме: до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180) у процесі його доопрацювання та попереднього схвалення були внесені зміни, які не перевірялися КСУ щодо їх відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України; Рада, розглянувши цей законопроект та прийнявши відповідно Закон № 2222-IV без висновку КСУ щодо відповідності статтям 157 і 158 Конституції України проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» із внесеними до нього змінами, порушила конституційну процедуру його розгляду.

Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008 у справі № 2-1/2008 КСУ відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України».

В абзацах четвертому, п`ятому пункту 3 цієї Ухвали КСУ, вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, виходив з того, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ними чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV.

9. 24 лютого 2014 року до порядку денного засідання Ради (четверта сесія сьомого скликання) був включений проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді.

Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення за скороченою процедурою шляхом голосування проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді («за» - 283 голоси народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 0, не голосували - 93).

24 лютого 2014 року Рада прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді ОСОБА_1 («за» - 307 голосів народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 1, не голосували - 60).

В основу прийняття цієї Постанови лягли такі обставини.

10. КСУ 30 вересня 2010 року прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

ВРУ встановила, що цим Рішенням у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ як виразника установчої влади народу, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад.

11. КСУ Рішенням від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.

ВРУ встановила, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року), і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.

12. КСУ Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України, зокрема, дозволив Кабінету Міністрів України встановлювати розміри соціальних виплат.

Рада встановила, що КСУ дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, хоча раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України.

ВРУ виснувала, що судді КСУ, зокрема й позивачка, у зв`язку з тим, що порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, порушили присягу судді КСУ чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді КСУ, тому відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття Постанови) підлягають звільненню.

ВРУ пояснила, що оскаржувану Постанову прийняла з метою, зокрема, усунути негативні соціально-політичні та правові наслідки зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010 (пояснювальна записка до проекту зазначеної Постанови).

Маючи на меті відновити легітимність конституційного правопорядку в Україні після завершення Революції Гідності та самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»), реалізуючи установчу владу народу, який за Конституцією України є єдиним джерелом законодавчої, виконавчої та судової влади, ВРУ як сформований цим народом шляхом прямого волевиявлення єдиний уповноважений на таку дію орган прийняла Постанову № 750-VII «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 01 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII» (далі - Постанова № 750-VII) про визнання такими, що є чинними на території України положень Конституції України, прийнятої на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII.

На виконання Постанови № 775-VII Генеральна прокуратура України 03 березня 2014 року внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення № 42014000000000054 за частиною першою статті 109, частиною другою статі 364, частиною другою статті 375 Кримінального кодексу України.

У зазначеному кримінальному провадженні триває досудове розслідування, повідомлення про підозру у вчиненні злочину судді КСУ ОСОБА_1 не пред`явили.

13. Суд першої інстанції відносно рішень КСУ від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, які згадуються в оскаржуваній постанові Ради, визначився, що вони постановлені в межах виключної компетенції КСУ, передбаченої статтею 150 Конституції України. Висновки ВРУ щодо порушення присяги судді КСУ суддею ОСОБА_1., за участю якої ухвалені названі рішення, в цій частині не відповідають закону. До того ж, як зазначив суд першої інстанції, суддя КСУ ОСОБА_1. за результатами розгляду справи № 1-11/2012 не погодилася з Рішенням КСУ від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 і висловила окрему думку.

Водночас суд першої інстанцій не визнав протиправною й не скасував Постанову № 775-VII в частині порушення ОСОБА_1 присяги при прийнятті Рішення КСУ № 20-рп/2010 у справі за поданням 252 народних депутатів України. Цим Рішенням Суд визнав неконституційним Закон № 2222-ІV нібито у зв`язку з порушенням ВРУ конституційної процедури його розгляду та прийняття та відновив дію Конституції України в редакції від 1996 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

14. Питання, які має вирішити суд

Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата вважає за потрібне окреслити масштаб відносин, у межах яких відповідатиме на питання, що мають істотне значення для розв`язання спору і приведуть до здійснення запитуваного правосуддя у межах цієї справи.

Отож Велика Палата має з`ясувати й визначити:

- чи існувало діяння, яке скоїла суддя КСУ ОСОБА_1 і яке відповідач розцінив як порушення присяги;

- чи містить ця подія ознаки порушення присяги судді КСУ; чи є і які саме зовнішні (візуальні) прояви цього порушення; чи об`єктивні й обґрунтовані вони настільки, що давали підстави парламенту, який мав повноваження на призначення і звільнення суддів КСУ, констатувати, що судді КСУ, зокрема і суддя ОСОБА_1 , продемонстрували упереджене й хибне розуміння принципу поділу влади через зведення принципу незалежності судової влади до абсолюту, що, своєю чергою, спричинилося до порушення присяги судді;

- чи знала ОСОБА_1 як «охоронець» конституційного порядку з відповідними повноваженнями та суддя органу конституційної юрисдикції, котра повинна мати надвисокий рівень відповідальності, бездоганну репутацію, бути авторитетним професіоналом в галузі конституційного права, відповідати найвищому рангу професійної компетентності у питаннях конституцієзнавства та котра давала присягу судді КСУ, яку відповідальність прийняла на себе, коли присягнула виконувати чесно та сумлінно певні обов`язки, пов`язані із захистом конституційних цінностей; чи була вона обізнана про можливість застосування звільнення за порушення присяги, яка встановлена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції;

- чи Конституція і закони України встановлювали підстави та чи запроваджували механізми, покликані упередити і не допустити перебирання органом конституційного контролю повноважень інших органів державної влади; чи звільнення судді конституційного суду за порушення присяги є одним із таких механізмів;

- чи підстава звільнення судді КСУ, передбачена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції, була чіткою, зрозумілою, такою, що дозволяла кожному, хто обіймає цю посаду, передбачити юридичні наслідки, що можуть і настануть у разі порушення присяги; чи ця, встановлена Конституцією України підстава в аспекті обсягу, змісту та юридичної природи обставин, які ВРУ поклала в основу оскаржуваного рішення про звільнення судді, обмежувала, «сковувала», тримала у невіданні здатність (спроможність) судді КСУ передбачити наслідки, які настануть за порушення присяги;

- чи звільнення судді КСУ за порушення присяги є діянням, до якого мають застосуватися гарантії, процедура та умови, притаманні дисциплінарному провадженню; чи є ця підстава самостійною, окремою, до якої застосовується конституційна процедура, обумовлена цією підставою звільнення судді;

- чи не сплинув строк давності для звільнення судді КСУ за діяння, на обставини якого послалася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII;

- чи були встановлені порядок, повноваження уповноваженого органу й гарантії судді КСУ під час звільнення з посади за порушення присяги; чи була порушена процедура звільнення, на недотримання якої покликається позивачка;

- які цілі у контексті конкретного історичного соціально-політичного та політико-правового періоду будівництва і розвитку держави переслідувала ВРУ і які завдання стояли перед нею як виразником установчої влади народу на час ухвалення рішення про звільнення ОСОБА_1 : просто «покарати» за порушення присяги чи мала значно важливішу мету - запобігти загрозам національній безпеці та конституційному ладу, які нависли над країною на час винесення рішення про звільнення судді КСУ, відновити правопорядок і спокій в державі, завадити рецидиву політичного режиму, засоби і методи політичної влади якого були недемократичні, характеризувалися як авторитарні, зокрема і з погляду європейських інституцій.

У рамках наведеного відповіді потребуватиме й питання, чи ВРУ в окресленій історичній ситуації діяла свавільно, чи звільнення судді КСУ відбулося з дотриманням процедури, передбаченої Регламентом ВРУ, чи Рада мотивувала своє рішення і якими підставами, чи відображені ці відомості в оскаржуваній Постанові № 775-VІІ та документах, доданих до її проекту.

Дотримуючись програми перегляду судового рішення в порядку апеляційного перегляду, Велика Палата має відповісти на всі істотні доводи апеляційної скарги й залежно від результатів оцінки встановлених у цій справі фактичних обставин визначитись щодо законності, обґрунтованості та справедливості судового рішення, а перед тим - зі слушністю й переконливістю правової позиції позивачки.

Під час апеляційного перегляду Велика Палата повинна визначити, чи у процесі судового розгляду справи по суті і відповідач, і суд першої інстанції вдалися до оцінки Рішення КСУ № 20-рп/2010, чи вправі суд загальної юрисдикції досліджувати правомірність дій судді КСУ під час здійснення суддівських конституційних повноважень, чи повинен/не повинен бути звільненим суддя КСУ, якщо, зокрема, наслідки застосування його рішення та процедура прийняття дозволяють виявити порушення присяги, що зумовлює вжиття такого заходу.

15. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду першої інстанції

Повертаючись до змісту порушених в апеляційній скарзі питань, беручи до уваги встановлені у цій справі фактичні обставини, зумовлене ними відповідне нормативне регулювання спірних відносин, позицію кожної зі сторін, після дослідження і ретельного обговорення правової ситуації, яка склалася у цьому спорі, Велика Палата в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції про безпідставність і необґрунтованість позовних вимог позивачки ОСОБА_1 і вважає, що доводи апеляційної скарги не опираються на якісні, переконливі, об`єктивно спроможні факти, достатні для скасування оскарженого судового рішення та ухвалення нового рішення на користь позивачки.

Таке рішення Велика Палата мотивує так.

А. Чи застосовна концепція демократії, здатної захистити себе, до ситуації позивачки?

16. Загальні принципи

Для стабільності демократичного конституційного ладу держава може здійснювати конкретні заходи з метою його захисту. У певних ситуаціях концепція демократії, здатної захистити себе, є прийнятною. Відповідно до цієї концепції, усвідомлюючи загрозу її існуванню, а також конституційному ладу, територіальній цілісності, держава має повноваження відстороняти від доступу до певних державних посад тих осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі чи показали себе не гідними служити суспільству, зокрема порушили присягу, дану народу як єдиному джерелу державної влади. Велика Палата вважає, що вказана концепція застосовна й у цій справі.

Плюралізм і демократія ґрунтуються на компромісі, який вимагає поступок з боку осіб, які мають у деяких випадках сприймати обмеження наявних у них свобод для того, щоби забезпечити більшу стабільність країни в цілому. Але демократична держава повинна мати вагомі причини для звільнення осіб, що займали посади високого рівня протягом попереднього недемократичного режиму, навіть якщо ці особи були призначені на відповідні посади на визначений у конституції строк. Завдяки такому звільненню обмежується ризик, що новий (демократичний) режим буде змінено. Це зміцнює довіру громадськості до нової влади та дозволяє суспільству отримати гарантії стабільності у збереженні надбань демократії та у просуванні демократичних цінностей.

Проте потрібна певна рівновага між вимогами захисту демократичного суспільства та вимогами охорони прав особи. З огляду на це кожного разу, коли держава вважає за потрібне застосувати концепцію демократії, здатної захистити себе, щоби виправдати втручання у права особи, вона має зважено оцінювати масштаби та наслідки передбачених заходів задля дотримання зазначеної рівноваги. Тому Велика Палата має надати таку оцінку у цій справі.

17. Які події передували звільненню позивачки?

Для оцінки звільнення позивачки варто зважити на умови та події, які передували прийняттю Постанови № 775-VII, стисло охарактеризувати обстановку й умови, в яких перебувала ВРУ на час прийняття цього акта, а також ризики, які загрожували розбудові держави та розвитку громадянського суспільства.

Упродовж листопада 2013 року - лютого 2014 року на вулицях і майданах багатьох міст України, особливо в місті Києві, відбувалися масові народні протестні виступи та рухи, які ввійшли в історію як Революція Гідності. Її основною метою було повернення України на європейський шлях розвитку, долучення до правового й економічного простору Європейського Союзу (далі - ЄС).

30 листопада 2013 року вночі відбувся розгін протестувальників, після якого протистояння з представниками влади того часу тривало понад три місяці. Ці події, що супроводжувалися численними людськими жертвами, призвели до інституційних організаційних змін в державі. Так, 21 лютого2014 року Президент України ОСОБА_7 та лідери опозиції підписали Угоду про врегулювання політичної кризи, що її засвідчили офіційні представники Німеччини, Польщі та Франції, та у якій передбачили підписання й оприлюднення спеціального закону, який відновить дію Конституції України 2004 року з подальшими змінами. Сторони також погодили, що конституційна реформа, яка врівноважуватиме повноваження Президента, Уряду та парламенту, буде розпочата негайно та завершена у вересні 2014 року. Проте домовленості, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя держави, не були дотримані (див. заяву МЗС України від 27 лютого 2014 року щодо виконання Угоди про врегулювання кризи від 21 лютого 2014 року).

21 лютого 2014 року з метою підвищення ефективності функціонування політичної системи в Україні та вдосконалення механізму здійснення державної влади, розподілу повноважень між Президентом України та органами державної влади, забезпечення балансу між гілками влади, ефективної співпраці парламенту та Уряду, їх взаємної відповідальності за здійснення державної політики парламент прийняв Закон України № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» (далі - Закон № 742-VII), яким відновив чинність Конституції України у редакції 2004 року, що була частиною політичного компромісу під час подій Помаранчевої революції листопада - грудня 2004 року.

Наступного дня ВРУ прийняла Постанову № 750-VII, якою визнала такими, що є чинним на території України, положення Конституції України від 28 червня 1996 року зі змінами, внесеними законами № 2222-IV, № 2952-VI, № 586-VII.

Крім того, 22 лютого 2014 року через фактичне самоусунення Президента України в особливо відповідальний для держави період від виконання його повноважень ВРУ вирішила офіційно «встановити, що Президент України ОСОБА_7 у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов`язки» (Постанова ВРУ № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»). Цією ж Постановою ВРУ постановила відповіднодо пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України призначити позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.

23 лютого 2014 року Постановою № 764-VII «Про покладення на Голову Верховної Ради України виконання обов`язків Президента України згідно із статтею 112 Конституції України» парламент поклав на Голову ВРУ ОСОБА_9 виконання обов`язків Президента України.

24 лютого 2014 року ВРУ прийняла оскаржену Постанову № 775-VII, відповідно до пункту 1 якої на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та позивачку.

18. Які суспільно-політичні наслідки були зумовлені Революцією Гідності та євроатлантичними прагненнями Українського народу?

Суспільно-політична криза в країні вимагала швидких та ефективних дій з метою її подолання. ВРУ як єдиний законодавчий орган і легітимний інститут влади, виражаючи суверенну волю Українського народу та піклуючись про відновлення громадянського миру і спокою в Україні, взяла на себе відповідальність за нормалізацію ситуації в державі. Означені вище події, а також загроза територіальній цілісності України створили передумови для прийняття парламентом оскарженої Постанови № 775-VII та звільнення з посад за порушення присяги призначених за квотою парламенту суддів КСУ. Велика Палата бере до уваги, що це відбулося негайно після Революції Гідності, самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України та під час подій, наслідком яких стала анексія Кримського півострова.

Невдовзі, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 і ОСОБА_17 . А вже 14 березня того ж року КСУ в оновленому складі, реагуючи на реальні загрози територіальній цілісності України, прийняв Рішення № 2-рп/2014, яким визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), Постанову Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 06 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму».

16 березня 2014 року, незважаючи на вказане рішення КСУ, на території Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі був проведений псевдореферендум, на якому начебто більшість мешканців підтримала приєднання півострова до Російської Федерації. Результати так званого референдуму ані Україна, ані міжнародна спільнота не визнали.

Зазначені та наступні події анексії Кримського півострова стали підставою для прийняття парламентом 15 квітня 2014 року Закону України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», у якому ВРУ визначила статус півострова як тимчасово окупованої території. А вже незабаром розгорівся збройний конфлікт на території Донецької та Луганської областей.

25 травня 2014 року відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув ОСОБА_18

27 серпня 2014 року він видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів», згідно з яким ці вибори були призначені на 26 жовтня 2014 року.

В означений період влада України відновила курс на євроінтеграцію. Так, 21 березня 2014 року під час Позачергового Саміту «Україна - ЄС» було підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода), та Заключний акт Саміту .

27 червня 2014 року в ході засідання Ради ЄС Президент України, керівництво ЄС і глави держав та урядів 28 держав-членів ЄС підписали економічну частину вказаної Угоди.

16 вересня 2014 року ВРУ та Європейський Парламент ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, а 12 січня 2015 року Президент України видав Указ № 5/2015, яким схвалив стратегію сталого розвитку «Україна-2020», що визначила мету, вектори руху, дорожню карту, першочергові пріоритети та індикатори належних оборонних, соціально-економічних, організаційних, політико-правових умов становлення та розвитку України.

12 лютого 2015 року у рамках запланованої масштабної судової реформи парламент прийняв Закон України № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», у якому передбачив проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України первинного кваліфікаційного оцінювання суддів з метою визначення можливості здійснення ними правосуддя у відповідних судах.

20 травня 2015 року Президент України видав Указ № 276/2015, яким схвалив стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 - 2020 роки, що передбачала оновлення законодавства та прийняття змін до Конституції України для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу.

03 березня 2015 року Указом № 119 Президент України створив Конституційну Комісію, яка згодом підготувала пропозиції щодо внесення змін до Конституції Українив частині правосуддя.

23 жовтня 2015 року на 104-му пленарному засіданні Венеційської комісії було ухвалено Остаточний висновок (документ CDL-AD(2015)027), в якому зазначалося, що «остання версія змін до Конституції України, підготовлена Робочою групою Конституційної Комісії з питань правосуддя, є дуже позитивною, добре підготовленою та заслуговує повної підтримки».

30 січня 2016 року КСУ у новому складі прийняв Рішення № 2-в/2016, яким визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, доопрацьований законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524) в редакції від 26 січня 2016 року.

02 червня 2016 року парламент прийняв Закон України №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII).

Таким чином, євроінтеграційні прагнення народу України та загрози національній безпеці держави створили передумови для системних перетворень в апараті держави та його оновлення. Внаслідок таких змін оновився не лише склад органу конституційного контролю, але й суддівський корпус:

17 лютого 2016 року розпочалося кваліфікаційне оцінювання суддів, що мало на меті перевірити здатність суддів здійснювати правосуддя;

07 листопада 2016 року ВККС прийняла рішення № 145/зп-16, яким оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду;

02 серпня 2018 року ВККС рішенням № 185/зп-18 оголосила конкурс на зайняття 78 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду. За результатами вказаних конкурсів було сформовано новий склад Верховного Суду;

07 лютого 2019 року парламент з метою законодавчого закріплення в Конституції України цивілізаційного вибору, європейської ідентичності Українського народу та незворотності стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в Організації Північноатлантичного договору прийняв Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору»).

Вищезгадані рішення ВРУ були спрямовані на нормалізацію соціально-політичної ситуації у державі та захист її національної безпеки, приймалися конституційною більшістю народних депутатів України, які представляли всі політичні парламентські сили. Видається закономірним, що в зазначеному переліку невідкладних заходів, дотримуючись наміру оновити склад КСУ для усунення негативних соціально-політичних наслідків і захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а звідси - не допустити ревізії ухвалених парламентом рішень з боку КСУ, народні депутати України прийняли Постанову № 775-VII, якою звільнили суддів КСУ, призначених за квотою парламенту.

У цьому зв`язку видається, що ВРУ звільнила ОСОБА_1 й інших суддів КСУ й обрала нових, оскільки на певному етапі розбудови держави перед КСУ ставилися на вирішення питання щодо конституційних принципів захисту національної безпеки, організації та здійснення державної влади в Україні, які з огляду на участь вказаних суддів і, зокрема, судді ОСОБА_1 у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 не давали Українському народу та парламенту впевненості і гарантій у тому, що розгляд подань з подібними зверненнями до КСУ відбуватиметься з дотриманням принципу верховенства Конституції України, а також з дотриманням суддями КСУ визначених в їхній присязі обов`язків захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина.

З урахуванням наведеного Велика Палата вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги стосовно того, що Постанова № 775-VII є актом політичної репресії щодо позивачки і що парламент здійснив узурпацію влади, привласнивши низку повноважень, які Конституцією за ним не закріплені. Викладена вище стисла хронологія подій, що відбулися в історії України після Революції Гідності, дає підстави вважати, що звільнення позивачки було необхідною складовою процесу суспільно-політичних перетворень, зумовлених ризиками для існування держави, проявом демократії, що здатна захистити себе.

19. Яке значення мав принцип народовладдя в означених подіях, що передували звільненню позивачки?

19.1. Чи виконував парламент функції установчої влади народу, спрямованої на реалізацію концепції демократії, здатної захистити себе?

Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.

У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп/1997 КСУ виснував, що Конституція України як Основний Закон держави за юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад, включно із законодавчою. Прийняття Конституції України ВРУ означало, що у цьому випадку установча влада народу була здійснена парламентом.

Велика Палата звертає увагу на те, що у ті моменти історії, коли послаблюється легітимність соціальних і політичних структур і внаслідок загроз існуванню держави послаблюється дія конституційних принципів, що охороняли стабільність таких структур, відновлення конституційного ладу відбувається через реалізацію народом, зокрема в особі обраного ним парламенту, установчої влади. Революція Гідності мала наслідком формування нового конституційного правопорядку, який був формалізований через проголосований ВРУ за спеціальною процедурою Закон №742-VII, після якого була прийнята оскаржена Постанова № 775-VII. Ці та деякі інші акти парламенту того періоду слід розглядати з погляду теорії як такі, що стали реалізацією установчої влади народу за особливих обставин і загроз існуванню Україні.

19.2. Чи було звільнення позивачки з посади судді КСУ притягненням її до дисциплінарної відповідальності?

В апеляційній скарзі позивачка оскаржує висновки суду першої інстанції про те, що її притягнуто до конституційно-правової відповідальності, та стверджує, що підставу її звільнення, а саме порушення присяги судді у рішенні від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», ЄСПЛ кваліфікував як дисциплінарний проступок.

Велика Палата не погоджується ані з таким висновком суду першої інстанції, ані з відповідним доводом апеляційної скарги.

Парламент звільнив позивачку за порушення присяги судді відразу після того, як це стало можливо, тобто після самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України. Таке звільнення як результат реалізації установчої влади народу для відновлення конституційного ладу та балансу стримування і противаг у системі законодавчої, виконавчої та судової влади не можна вважати притягненням позивачки до юридичної відповідальності певного виду.

Парламент, реалізовуючи установчу владу народу задля захисту демократії та її цінностей, не застосовував до позивачки процедури притягнення її до юридичної відповідальності, а КСУ не мав повноважень контролювати такі дії ВРУ у самостійно визначених внутрішніх процедурах.

Вжите у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України в редакції, чинній на час звільнення позивачки, формулювання «порушення суддею присяги» не можна трактувати лише як підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Порушення присяги також може бути заходом реагування народу, від імені якого в ситуації позивачки діяв парламент, на конкретні дії члена органу конституційного контролю, що з часом призвели до реальних загроз національній безпеці. На користь того, що відповідні дії ВРУ відповідали загрозам українській державності, свідчать події, які відбулися відразу після цього: анексія Криму, збройний конфлікт й окупація частини Донецької та Луганської областей, а також десятки тисяч жертв серед військовослужбовців і цивільного населення.

Велика Палата бере до уваги згадане в апеляційній скарзі рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», у якій заявник скаржився на порушення прав, передбачених Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України. У тій справі Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через порушення у справі заявника принципів незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності та вирішення справи судом, встановленим законом, а також встановив порушення статі 8 Конвенції через те, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним, зокрема через відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне й обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів, що призвело до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства.

Велика Палата вважає незастосовними у справі № 800/162/14 висновки, викладені ЄСПЛ у згаданій вище справі ОСОБА_20 , через суттєву відмінність обставин обох справ. Так, у справі, яку розглядав ЄСПЛ, заявник був притягнутий до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення з посади судді Верховного Суду України, тобто суду загальної юрисдикції, який не мав повноважень офіційного тлумачення законів, а тим більше Конституції України. Натомість позивачка була членом органу конституційного контролю, до повноважень якого належало, зокрема, надання такого тлумачення. Крім того, відмінність правового статусу членів КСУ та суддів судів загальної юрисдикції є очевидною як до змін до Конституції України, що набрали чинності 30 вересня 2016 року, так і після цих змін.

У частині третій статті 124 Основного Закону України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, хоч і була згадка про КСУ, проте детально його статус визначений в окремому розділі XII «Конституційний Суд України». А з указаної дати припис зазначеної частини був змінений шляхом виключення з Конституції України твердження про здійснення судочинства у КСУ.

За статтею 147 Конституції України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Обсяг та межі таких повноважень КСУ було визначено положеннями статті 150 Конституції України, фактично відтвореними у статті 13 Закону № 422/96-ВР. Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом (стаття 153 Конституції України у вищевказаній редакції; див. абзаци другий і третій пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення КСУ від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 у справі про повноваження КСУ).

Згідно з частиною першою статті 13 Закону №422/96-ВРКСУ приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов`язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України; 5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України; 6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

Отже, правовий статус КСУ визначали Конституція України та спеціальний Закон № 422/96-ВР, які наділили цей орган виключними повноваженнями, нехарактерними для судів загальної юрисдикції.

Особливий правовий статус КСУ в системі органів державної влади, зокрема його унікальні юрисдикційні повноваження, зумовили й особливості правового положення членів цього органу. Особливості формування суддівського корпусу КСУ визначали частини перша та друга статті 148 Конституції України, статті 5, 7, 8 Закону №422/96-ВР, відповідно до яких цей Суд складається з вісімнадцяти суддів КСУ, з яких Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів. Водночас судді суду загальної юрисдикції призначалися на посаду не за квотним принципом, а в межах добору кандидатів на посаду судді за результатами проходження спеціальної підготовки та складення кваліфікаційного іспиту відповідно до вимог Закону № 2453-VI (частина перша статті 65 цього Закону).

Вимоги до кандидатів на посаду судді КСУ та судді суду загальної юрисдикції також суттєво відрізнялися. Порівняльний аналіз приписів частини третьої статті 127, частини третьої статті 148 Конституції України, статті 64 Закону № 2453-VI та статті 16 Закону № 422/96-ВР вказує, що вимоги до кандидатів на посаду члена КСУ засновувалися на іншій шкалі критеріїв відповідності, що зумовлено особливостями виконуваних цим Судом виключних повноважень.

З огляду на особливості правового статусу суддів КСУ та специфіку виконуваних ними обов`язків Велика Палата вважає, що законодавець невипадково не передбачив у Законі № 422/96-ВР можливості притягнення члена органу конституційного контролю до дисциплінарної відповідальності, визначивши у статті 23 лише перелік підстав для звільнення та припинення повноважень члена КСУ. Натомість судді загальної юрисдикції підлягали дисциплінарній відповідальності в порядку та з підстав, визначених у розділі VI Закону № 2453-VI.

У постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 Велика Палата вже зазначала, що КСУ за чинною на той час редакцією Конституції України не розглядав юридичні спори між певними суб`єктами права, а мав повноваження визнавати неконституційними певні акти та здійснювати обов`язкові для застосування тлумачення Конституції та законів України. Тоді ж Велика Палата зважила і на те, що й інші повноваження, якими КСУ був наділений відповідно до зазначеної редакції Конституції України, не були характерними для судової влади.

Подібність підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів загальної юрисдикції з тими, що передбачені для звільнення суддів КСУ, не означає тотожність зумовлюваної такими підставами виду відповідальності, адже має значення не сам факт найменування терміном «суди» КСУ та судів загальної юрисдикції, а нетотожність виконуваних ними обов`язків. Тому підстави звільнення у визначених законом випадках члена органу конституційного контролю не можна ототожнювати з дисциплінарною відповідальністю, що її можуть нести судді судів загальної юрисдикції за вчинення дисциплінарних проступків.

З урахуванням наведеного Велика Палата відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно застосування у справі № 800/162/14висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі «Олександр Волков проти України», яка, на відміну від справи № 800/162/14, стосувалася статусу судді суду загальної юрисдикції, а не члена КСУ, та притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

У цьому спорі до позивачки було застосоване звільнення за порушення присяги судді КСУ, що передбачено Основним Законом України. Поширення на цю підставу звільнення судді КСУ поняття дисциплінарної відповідальності не ґрунтується на законі. Таке звільнення є заходом конституційно-правового реагування, а не дисциплінарної відповідальності.

Про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі ОСОБА_20 , Велика Палата також вказала у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом і підставами позову, що й у справі № 800/162/14.

19.3. Чи була можливість звільнення позивачки з посади судді КСУ за порушення присяги обмежена певним чітко визначеним строком?

Окремого висвітлення у цій справі потребує питання давності, а саме - чи не сплинули строки звільнення судді КСУ на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

На відміну від справи ОСОБА_20 , яку розглядав ЄСПЛ та в якій він констатував порушення принципу правової визначеності, зокрема, через відсутність установленого законом строку застосування до судді дисциплінарного стягнення, строк для застосування до члена КСУ звільнення з цієї посади був і є обмеженим строком перебування на такій посаді та становить 9 років у силу приписів частини шостої статті 148 Конституції України і статті 9 Закону № 422/96-ВР.Такий строк, упродовж якого можливе звільнення судді КСУ за порушення присяги, зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється член органу конституційного контролю, а з іншого боку, - тим, що за змістом вказаних приписів суддя КСУ не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно.

Натомість у справі ОСОБА_20 з`ясовував, зокрема, те, чи вплинула на справедливість провадження стверджувана відсутність конкретної гарантії, на яку він посилався, а саме відсутність строку накладення дисциплінарного стягнення за порушення присяги судді суду загальної юрисдикції, призначеного безстроково. Вочевидь, у випадку із суддями КСУ, які не призначаються безстроково та мають особливі, порівняно із суддями судів загальної юрисдикції, повноваження, питання відсутності строку для звільнення за порушення присяги чи його надмірної тривалості поставати не може.

Велика Палата звертає увагу на те, що хоч позивачку і не було притягнуто до відповідальності, а її звільнення з посади слід тлумачити як наслідок реалізації парламентом установчої влади народу для захисту демократичних цінностей і збереження державності у зв`язку з описаними вище подіями, тим не менше, вказаний захід був застосований у межах строку повноважень позивачки як члена КСУ. З часу ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до дати прийняття оскаржуваної Постанови № 775-VII минуло три роки та неповних п`ять місяців. Велика Палата не може погодитися з тим, що позивачка була звільнена з посади через значний проміжок часу після ухвалення Рішення № 20-рп/2010, адже парламент прийняв цю постанову негайно після того, коли з`явилася така можливість і був відновлений конституційний правопорядок згідно із Законом № 742-VII. За часів перебування на посаді Президента України ОСОБА_7 такої можливості не існувало з огляду на відповідний політичний режим, і позивачка не могла цього не усвідомлювати.

Крім того, порівняно з передбаченим для судді суду загальної юрисдикції трирічним строком застосування дисциплінарного стягнення з дня вчинення проступку, строк, який сплив після ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до звільнення ОСОБА_1 з посади, тим більше не виглядає непропорційним. Такий строк не «затінює», не применшує і не віддаляє актуальність юридичних наслідків порушення, не ослаблює конструкцію і характер порушення, його істотність, масштабність, високий і незабутній рівень впливу на конституційний правопорядок і злагоду в країні. В аспекті обставин порушення й змісту юридичних наслідків, спричинених порушенням, Велика Палата вважає, що для застосування заходу, який оспорює скаржниця, не існувало кореспондуючого часу, що минув з дня вчинення порушення, перешкод чи умов, які б унеможливлювали застосування до ОСОБА_1 звільнення з посади.

Б. Чи мало місце порушення права позивачки на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції?

20. Чи мало місце втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя діями парламенту зі звільнення з посади за порушення присяги судді КСУ?

Звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги ОСОБА_1 розцінює й подає як втручання в її приватне життя, а свідченням цього називає доводи апеляційної скарги.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.

Велика Палата з урахуванням наведених вище обставин вважає, що втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя було, але немає жодних підстав стверджувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 Конвенції. Згідно з практикою ЄСПЛ для того, щоб втручання не суперечило статті 8 Конвенції, воно має здійснюватися відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

21. Чи ґрунтувалося на законі таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя?

Конструкція «відповідно до закону» у пункті 2 статті 8 Конвенції найперше вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві. Він також стосується якості відповідного законодавства, що має відповідати принципу верховенства права, зокрема бути доступним відповідній особі, яка зможе передбачити наслідки його застосування до себе.

Застосовані до позивачки заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, а саме на Конституції України, що у пункті 5 частини п`ятої статті 126 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачала можливість звільнення судді за порушення присяги органом, який цього суддю обрав або призначив. Окрім того, застосування до члена органу конституційного контролю такого заходу, як звільнення, було обмежене строком його повноважень, про що уже зазначалося вище.

Велика Палата звертає увагу, що чинне на час звільнення позивачки законодавство не передбачало можливості застосування до члена органу конституційного контролю дисциплінарних стягнень, а перелік підстав для звільнення був чітким і вичерпним. Тому за умови відновлення демократичного режиму позивачка не могла не передбачати такі наслідки її дій, як звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги.

Велика Палата звертає увагу і на те, що, на відміну від ситуації ОСОБА_20 , який не мав повноважень офіційного тлумачення законів України, а ЄСПЛ вважав порушення присяги як підставу звільнення такою, що не відповідає принципу юридичної визначеності, у ситуації позивачки цієї невідповідності нема. Це пояснюється тим, що визначені у тексті присяги судді КСУ (частина друга статті 17 Закону № 422/96-ВР) обов`язки, зокрема захищати конституційний лад, є чіткими та не допускають надто широкого тлумачення, особливо з огляду на повноваження КСУ з правової охорони Конституції України та її цінностей. Крім того, саме позивачка як суддя КСУ мала обов`язок здійснювати офіційне тлумачення законів України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Тому, беручи на себе такий обов`язок, вступаючи на посаду судді КСУ, особа не може не розуміти змісту закріпленої у законі присяги та визначених у ній обов`язків члена органу конституційного контролю, зокрема й обов`язку захищати конституційний лад, як і не може не розуміти того, що за порушення відповідних обов`язків, за вчинення дій, спрямованих не на захист, а на зміну конституційного ладу, орган, який її призначив, може звільнити із займаної посади впродовж строку перебування на ній саме з указаної підстави.

З урахуванням наведеного Велика Палата вважає, що в розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право позивачки було встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачці прогнозувати можливість її звільнення з посади за вчинення дій, які суперечать визначеному у присязі судді КСУ згаданому обов`язку.

22. Чи переслідувало легітимну мету таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя?

Звільнення з посади судді КСУ не було спрямоване на те, щоб «покарати» суддю за якусь «провину». Легітимною метою цього заходу було забезпечити відновлення конституційного ладу заради національної безпеки та задля захисту прав і свобод людини і запобігти ситуації, за якої судді КСУ, котрі постановили Рішення № 20-рп/2010, могли вдатися до подібної поведінки в умовах реальних загроз такій безпеці, коли ВРУ на певному загальновідомому історичному етапі розвитку та побудови держави відповідно до Конституції України вживала описаних вище невідкладних заходів для стабілізації ситуації у країні, відновлювала спокій, конституційний правопорядок, проявляла турботу про права і свободи людини, вчиняла дії, спрямовані на захист державного суверенітету та територіальної цілісності. Застосований до скаржниці захід був спрямований передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів. Велика Палата ще раз наголошує, що Рішенням № 20-рп/2010, в ухваленні якого брала участь позивачка, був порушений засадничий конституційний принцип народовладдя, змінений конституційний лад, порушений конституційний принцип розподілу влади. Приклад її дій свідчив про незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та суперечив змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків члена цього органу.

Наслідки постановленого за участю позивачки Рішення № 20-рп/2010, які відображені в оскаржуваній Постанові ВРУ, посягали на інтереси національної безпеки та порушували право Українського народу на реалізацію конституційного принципу народовладдя.

Згідно з Висновком Венеційської комісії від 20 грудня 2010 року «Про конституційну ситуацію в Україні» відновлення за Рішенням № 20-рп/2010 варіанта Конституції України 1996 року поставило питання про легітимність дій у минулому, оскільки інституції України працювали протягом кількох років на основі конституційних норм, пізніше визнаних неконституційними. Це також поставило питання легітимності діючих державних інституцій, оскільки і президент, і парламент були обрані відповідно до конституційних норм, які більше не визнавалися чинними. Президент України після цього Рішення, набув набагато більше повноважень, ніж могли передбачити виборці, коли він обирався. Діяльність основних державних органів стала ґрунтувалися на основі правил, змінених КСУ, а не на правилах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом.

Зі стенограми пленарного засідання ВРУ від 24 лютого 2014 року, пояснювальної записки до Постанови № 775-VII та інших матеріалів видно, що метою прийняття цього акта був намір вжити заходів з оновлення складу КСУ для усунення негативних соціально-політичних і правових наслідків зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010. Те, що в аспекті соціально-політичної ситуації, яка склалася в країні, та з метою стабільного функціонування КСУ в нових умовах загроз національній безпеці після загальновідомих подій листопада 2013 року - лютого 2014 року мав бути сформований новий склад КСУ, фактично не заперечила і сама ОСОБА_1 у її письмовій заяві про відставку від 03 березня 2014 року, поданій на ім`я Голови ВРУ ОСОБА_9 .

В аспекті наведеного Велика Палата вважає, що звільнення судді КСУ ОСОБА_1 з цієї посади не має сприйматися як реалізація принципу невідворотності відповідальності за порушення присяги судді КСУ. Особливості правових відносин у цій справі показали, що суспільно-політична ситуація в Україні того часу, історичні чинники та рішення, які передували її виникненню, одним з яких є Рішення № 20-рп/2010, резонанс, який викликали політичні та суспільні зміни в Україні через протест громадян України з 30 листопада 2013 року до лютого 2014 року проти протиправного розгону мирної акції, що розпочалася 21 листопада 2013 року як спротив проти відходу керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на європейську інтеграцію та подальшої відмови від цього курсу, назрівання міждержавного конфлікту на Кримському півострові диктували ВРУ необхідність керуватися цілями захисту національної безпеки, збереження територіальної цілісності держави, захисту прав і свобод громадян. Одним із засобів досягнення цих цілей є крайність здійснення КСУ своїх конституційних функцій відповідно до принципу верховенства Конституції України.

Ясна річ, що навіть вищевказані умови, в яких опинилася країна в названий історичний період, не дозволяли ВРУ діяти свавільно відносно суддів КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, й ігнорувати такі конституційні принципи як верховенство права, незалежність, справедливість, рівність, повага до приватного життя.

Однак, дотримуючись розуміння і усвідомлюючи значення цих принципів, Велика Палата не встановила в діях ВРУ ознак відступу від них і вкотре зазначає, що фактори, які впливали на рішення Ради про застосування звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 й інших призначених за квотою ВРУ суддів КСУ, демонструють відповідність означеним вище цілям, передбаченим у пункті 2 статті 8 Конвенції.

23. Чи було таке втручання необхідним у демократичному суспільстві?

Задля поступу в розвитку транзитивні демократії мають бути обороноспроможними, тобто мати здатність захистити себе від впливу недемократичних сил. Демократична держава може вимагати від її службовців, зокрема від суддів КСУ, бути відданими конституційним принципам, на яких заснована ця держава. Таку відданість формально гарантує складення присяги, порушення якої у діях конкретних осіб не має призводити до загроз існуванню держави та її демократичного ладу.

Заходи, своєчасно вжиті парламентом для відновлення конституційного правопорядку, забезпечили можливість реагування на виклики незалежності України, що потребували негайного реагування. Як зазначалося, невдовзі після звільнення позивачки, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених ОСОБА_1 та деяких інших суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , які вже наступного дня брали участь в ухваленні Рішення № 2-рп/2014 у справі № 1-13-рп/2014 за конституційними поданнями в.о. Президента України, Голови ВРУ та Уповноваженого ВРУ з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про проведення загальнокримського референдуму» (справа про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим) для захисту конституційних принципів реалізації державного суверенітету України, засад конституційного ладу, територіальної цілісності та здійснення державної влади на всій території Україні.

Усупереч зазначеному Рішенню КСУ вказаний референдум було проведено, а його результати використано для укладання 18 березня 2014 року Договору між Російською Федерацією і так званою Республікою Крим «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської федерації нових суб`єктів». Після цього 17 квітня 2014 року КСУ прийняв Рішення № 10-р/2014 про припинення дії Меморандуму про розвиток співробітництва між Конституційним Судом України та Конституційним Судом Російської Федерації від 14 червня 2000 року та доручив Голові КСУ поінформувати Конституційний Суд Російської Федерації про прийняте рішення.

Якщо врахувати важливість суспільних інтересів, що захищалися у відповідний історичний період, мету захисту національної безпеки, конституційного ладу, необхідність гарантування прав і свобод людини на всій території України та зіставити їх із приватними інтересами позивачки, то не вбачається, що звільнення позивачки з посади судді КСУ було непропорційним і невиправданим у демократичному суспільстві. З урахуванням наведеного, оцінюючи пропорційність заходів, застосованих у справі стосовно позивачки, відносно досягнення їх мети, спрямованої на правову охорону та захист Конституції України, не можна не визнати, що пропорційність втручання була витримана, а саме втручання не дозволяє визнати його порушенням права на повагу до приватного життя.

В. Чи мало місце порушення права позивачки на справедливий судовий розгляд?

24. Чи був парламент належним місцем для розгляду питання про звільнення позивачки за порушення нею присяги судді КСУ?

В апеляційній скарзі позивачка наполягає на тому, що оскаржуване рішення відповідача є неправильним, протиправним, таким, що не ґрунтується на вимогах Конституції України. На її переконання, ВРУ вдалася до оцінки конституційності обов`язкового до виконання рішення суду конституційної юрисдикції і тим самим порушила принципи поділу державної влади, верховенства права та гарантії здійснення конституційних юрисдикційних повноважень КСУ.

Конституція України визначає цінності, принципи й інструменти, які здатні її захистити. Проте, якщо такі інструменти використовуються всупереч цінностям і принципам Конституції України, народ як єдине джерело влади може та повинен вжити заходи задля захисту таких цінностей і принципів, зокрема демократичного ладу.

Прийняття Постанови № 775-VII, а отже й рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги, відбувалося за процедурою, яка не була свавільною чи явно непередбачуваною.

Зі змісту пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96 ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) убачається, що суддя КСУ звільняється з посади саме органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною другою статті 84, статтею 91 Конституції України рішення ВРУ приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування; Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

Порядок роботи ВРУ, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у ВРУ встановлюються Конституцією України, Регламентом ВРУ та законами України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України».

Регламент ВРУ встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ (частина друга статті 1цього Регламенту).

За змістом статті 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Рада звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону № 422/96-ВР. Підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - перший заступник чи заступник Голови Ради.

Порядок звільнення з посад суддів КСУ встановлено статтею 208 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту частини сьомої якої вбачається, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова ВРУ.

Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом ВРУ (частина перша статті 47 цього Регламенту).

Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту ВРУ).

Отже, порядок звільнення суддів КСУ, що гарантував їх незалежність і недоторканність, був установлений Конституцією України, Законом № 422/96-ВР (чинним на час виникнення спірних правовідносин) та Регламентом ВРУ. Іншого порядку звільнення вказаних осіб законодавство України не передбачало.

Як установив суд і вбачається з матеріалів справи, рішення про звільнення судді КСУ ОСОБА_1 , призначеної згідно з Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року № 82-V,було прийнято на пленарному засіданні ВРУ, яке відбулося 24 лютого 2014 року, більшістю голосів.

Велика Палата вважає, що Рада, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності для ВРУ іншої, ніж зазначено вище, процедури та неможливості регламентації дій ВРУ іншими актами, ніж Конституція України, закони України й інші акти самої ВРУ, у разі встановлення факту порушення суддею КСУ присяги, мала право на цій підставі звільнити цього суддю з посади.

Із викладених вище конституційних і законодавчих положень про конституційний статус ВРУ та її повноваження випливає, що саме ВРУ була наділена повноваженнями обирати і звільняти з посад суддів КСУ з підстав і в порядку на основні положень як Конституції України, так і законодавства України.

А тому Велика Палата не вважає переконливими аргументи авторки скарги про те, що звільнення судді КСУ за порушення присяги не за процедурою, визначеною у параграфах 63, 69, 70 глави 10 Регламенту КСУ, суперечить конституційному принципу поділу влади, визначеному в статті 6 Конституції України, і дає підстави для висновку про втручання законодавчої влади в діяльність судової гілки влади та вчинення на неї тиску в неконституційний спосіб. Такі доводи судді КСУ ОСОБА_1 є неприйнятними.

Стосовно суддів КСУ, поіменованих у пункті 1 Постанови № 775-VІІ, ВРУ прийняла рішення звільнити третину складу з них на підставі, передбаченій пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Основного Закону України у відповідній редакції, які згідно з пунктом 26 частини першої статті 85 Конституції України були призначені саме ВРУ. У цій Постанові ВРУ сформулювала підстави дострокового припинення повноважень указаних суддів КСУ, зокрема і ОСОБА_1 . Констатувала, що Рішенням № 20-рп/2010 КСУ, у складі якого на час його постановлення перебувала позивачка, у неконституційний спосіб привласнивши повноваження парламенту, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад, порушив конституційний принцип розподілу влади.

Водночас Велика Палата повторює, що звільнення позивачки було не дисциплінарним стягненням, а заходом реагування парламенту, що в особливий історичний період з огляду на загрози державності реалізовував установчу владу народу. А тому вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги про те, що Основний Закон не визначав парламент судовим або дисциплінарним органом та не наділяв народних депутатів повноваженнями встановлювати факт проступку судді і здійснювати щодо нього дисциплінарне провадження.

Також не можна погодитися з аргументом позивачки про те, що у спірних правовідносинах парламент здійснював наглядові (інстанційні повноваження) щодо перегляду рішень КСУ. Такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні позивачкою правової природи виконуваної парламентом у спірних правовідносинах установчої функції. Реалізуючи таку владу, парламент не переглядав Рішення № 20-рп/2010, а фактично надав оцінку зумовленим цим Рішенням наслідкам, що полягали у зміні конституційного ладу та призвели до загрози державному суверенітету і цілісності держави, про що йшлося вище.

Велика Палата вважає, що відповідач правильно визначив обсяг і зміст юридичного факту, що не дозволяє ОСОБА_1 перебувати на посаді судді КСУ. Визначив юридичні наслідки дії цього факту, встановив суб`єкта відповідальності, обґрунтував, оцінив і обрав засіб відповідальності у вигляді позбавлення відповідного статусу судді органу конституційного контролю. ВРУ, застосовуючи обраний засіб, аргументувала свій вибір, визначила передумови, які змусили вдатися до такого заходу, зважила на конкретні історичні обставини, в яких опинилася країна та парламент, і як виразник волі Українського народу мала на меті відновлення легітимності конституційного правопорядку в Україні, конкретизувала протиправність дій ОСОБА_1 як однієї із суддів КСУ, а саме порушення обов`язків, визначених присягою, під час прийняття Рішення № 20-рп/2010.

У контексті зазначеного, а також ураховуючи відсутність в апеляційній скарзі доводів про протилежне, Велика Палата констатує додержання парламентом гарантій незалежності та безсторонності під час вирішення питання про звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді.

25. Чи була дотримана процедура звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ?

25.1. Щодо скарги позивачки на порушення особливого порядку звільнення суддів КСУ

25.1.1. Загальні принципи регулювання спірних правовідносин

Спірні відносини у цій справі регулюються законодавством, яке було чинним на час їх виникнення: Конституцією України, законами № 2453-VI, № 422/96-ВР, № 1861-VI, а також іншими правовими джерелами, на які робитимуться посилання нижче.

За статтею 1 Основного Закону Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

У Рішенні № 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа № 1-5/2005 про здійснення влади народом) КСУ констатував, що Конституція України, прийнята ВРУ 28 червня 1996 року від імені Українського народу, є вираженням його суверенної волі (преамбула Конституції України). Згідно зі статтею 5 Основного Закону України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя). Згідно з Конституцією України держава, її органи, посадові особи не мають права визначати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові. Конституція України забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами. Узурпація означає, зокрема, привласнення переліченими суб`єктами права, яке передусім належить народові, вносити зміни до Конституції України у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом ХIII чинного Основного Закону України, в тому числі усунення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тому будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними. Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5) (пункти 4.1, 4.3, 4.4 мотивувальної частини зазначеного Рішення КСУ).

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ.

У Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 у справі № 1-6/2002 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Ради) КСУ вирішив, що положення статті 75 Конституції України у взаємозв`язку з положеннями її статей 5, 76, 85 треба розуміти так, що ВРУ як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п`ятдесят народних депутатів України. ВРУ за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення ВРУ єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Повноваження Ради реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВРУ під час її сесій (частина четверта статті 89, стаття 91, частина четверта статті 94, частини друга, п`ята, шоста статті 111, частина перша статті 135, стаття 155, частина перша статті 156) (пункт 1, абзац другий пункту 2 резолютивної частини).

Відповідно до пункту 26 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень ВРУ належало призначення на посади та звільнення з посад третини складу КCУ.

За статтею 91 Основного Закону України ВРУ приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

Відповідно до статті 147 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Згідно зі статтею 149 Конституції України у відповідній редакції на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

За пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

Як у проекті Висновку CDL (97) 1 Венеційської комісії від 16 січня 1997 року щодо Конституції України, так і в самому Висновку CDL-INF (97) 2 щодо Конституції України, схваленому цією Комісією на 30-му пленарному засіданні 7-8 березня 1997 року, Венеційська комісія схвально оцінила і розділ VIII Конституції України, включно зі статтею 126, і розділ ХІІ Конституції України. Зокрема, вказала, що на основі Основного Закону та Закону № 422/96-ВР КСУ «відіграватиме дуже важливу роль у посиленні конституціоналізму в Україні». Ризики застосування повноважень КСУ з протилежною метою не були помічені.

У статті 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Згідно із частинами першою та п`ятою статті 3 Закону № 2453-VI судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Порядок організації і діяльності КСУ встановлюється Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України».

Відповідно до частини першої статті 1, статті 2 Закону № 422/96-ВР КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

За частиною першою статті 3 Закону № 422/96-ВР організація, повноваження та порядок діяльності КСУ визначаються Конституцією України та цим Законом.

Відповідно до статті 4 Закону № 422/96-ВР діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Згідно зі статтею 27 Закону № 422/96-ВР судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ.

Згідно зі статтею 17 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя КСУ складає присягу на засіданні Ради, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

25.1.2. Щодо доводу позивачки про необхідність застосування Регламенту КСУ

КСУ 05 березня 1997 року прийняв рішення, яким затвердив власний Регламент. У ньому КСУ мав передбачити внутрішні процедури, до яких слід вдаватися для реалізації його власних конституційних повноважень, зокрема для визначення повноважень Голови КСУ, порядку проведення пленарних засідань і засідань КСУ (частина друга статті 3, абзац п`ятий частини другої статті 21, частина перша статті 52 Закону № 422/96-ВР). 14 жовтня 2008 року КСУ виклав цей Регламент у новій редакції.

Натомість у Регламенті КСУ, поряд із нормами, що визначають організацію внутрішньої роботи КСУ, цей Суд у параграфах 63, 69 глави 101 розділу IV з назвою «Організація діяльності Конституційного Суду України з інших питань» визначив також процедуру розгляду питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема, у зв`язку зі звільненням з посади за порушення присяги.

Відповідно до пункту 1 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ, якщо орган, який призначив суддю КСУ, ставить питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає одне з таких рішень: про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ; про відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ.

Згідно з пунктом 2 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ.

Відповідно до пункту 3 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.

Згідно з параграфом 69 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ Голова КСУ скликає засідання КСУ з питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема з підстав, передбачених у пункті 5 частини першої статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України», після одержання висновку постійної комісії з питань регламенту та етики КСУ про достатність підстав для розгляду питання. Судді КСУ, щодо якого порушено питання про припинення повноважень або звільнення з посади, надається можливість викласти свої пояснення КСУ усно або письмово. У розгляді питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ може брати участь його повноважний представник. Питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ вирішується КСУ в закритому засіданні.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана ВРУ. Інші правові акти суд застосовує лише тоді, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України (частини перша та друга статті 7 КАС України). У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана ВРУ, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України (частина третя статті 7 КАС України).

Ні Основний Закон держави, ані Закон № 422/96-ВР, як зазначалося вище, не наділяли сам орган конституційної юрисдикції компетенцією із врегулювання процедури звільнення судді КСУ органом, що його призначив. Закон № 422/96-ВР окреслював коло питань, які можуть бути предметом регулювання регламентів, які приймаються КСУ, зокрема лише питання організації його внутрішньої роботи.

За змістом преамбули до Регламенту КСУ, наведені вище його положення КСУ розглядав як питання внутрішньої діяльності, хоча деякі з них узалежнювали реалізацію конституційних повноважень ВРУ від дій КСУ. Організація у Регламенті внутрішньої роботи КСУ згідно із частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР мала бути регламентована лише у відповідності із цим Законом. А крім того, Регламент не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень ВРУ як одного із суб`єктів призначення суддів КСУ, зокрема і на звуження повноваження, визначеного частиною п`ятою статті 126 Конституції України як акта, який згідно із частиною другою статті 8 Основного Закону має найвищу юридичну силу.

Регламент КСУ не може наділяти орган конституційного контролю більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України. Положення Регламенту КСУ мають трактуватися винятково в контексті конституційних приписів, за якими відповідне рішення КСУ про наявність чи відсутність підстав для звільнення судді не могло сприйматися як обов`язкова передумова для застосування відповідних негативних наслідків. Орган, який призначив суддю КСУ на посаду, міг реалізовувати своє повноваження незалежно від того, чи приймав таке рішення сам КСУ.

Велика Палата відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги та схвалює правильний висновок суду першої інстанції про те, що Конституція та закони України не наділяли КСУ на час виникнення спірних правовідносин повноваженнями приймати рішення про наявність/відсутність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ, а Регламент КСУ може визначати тільки організацію його внутрішньої роботи згідно із Законом № 422/96-ВР, позаяк він є не законом України, а внутрішнім документом КСУ, що своєю чергою підводить до висновку про відсутність правових підстав для застосування його приписів.

25.1.3. Щодо доводу позивачки про незастосування Регламенту ВРУ та про неможливість вирішення питання про звільнення позивачки в спрощеному порядку (ad hoc)

Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.

Глава 5 Регламенту ВРУ визначає порядок обговорення питань на пленарних засіданнях ВРУ, яке здійснюється за процедурою повного обговорення питань чи за скороченою процедурою обговорення.

Відповідно до статті 30 глави 5 Регламенту ВРУ процедура повного обговорення питань (далі - повне обговорення) на пленарному засіданні включає: 1) доповідь народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника, запитання доповідачу і відповіді на них; 3) виступи народних депутатів - членів головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона не була надана народним депутатам разом з висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної комісії; 4) виступи по одному представнику від кожного комітету, тимчасової спеціальної комісії, до яких, крім головного комітету, направлявся проект закону чи іншого акта ВРУ, у разі якщо висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не були надані народним депутатам; 5) виступи <�…>народних депутатів; 8) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування.

Згідно із частинами першою і другою статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ розгляд питань за скороченою процедурою обговорення (далі - скорочена процедура) здійснюється за рішенням ВРУ. Скорочена процедура обговорення включає: 1) виступ народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника з обґрунтуванням пропозиції; 2) виступ голови комітету або представника від головного комітету у разі розгляду питання, яке готувалося цим комітетом; 3) виступи представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) на підтримку кожної пропозиції і представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) не на підтримку пропозиції; 4) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування; 5) виступи з мотивів голосування по одному представнику від депутатських фракцій (депутатських груп), представники яких не брали участі в обговоренні.

Відповідно до частини третьої статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ скорочена процедура обговорення, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, застосовується також в інших випадках, зазначених у цьому Регламенті.

Згідно зі статтею 46 глави 8 Регламенту ВРУ рішеннями Ради є акти ВРУ, а також процедурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Ради. Актами ВРУ є закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви.

Частинами першою та третьою статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ передбачено, що відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Регламентом. Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань Ради або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань.

Як зазначено в частині п`ятій статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Радою шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Відповідно до частин першої і другої статті 49 глави 8 Регламенту ВРУ Рада може прийняти рішення з процедурних питань (далі - процедурне рішення), зазначених у цьому Регламенті (зокрема частина друга статті 113), без підготовки в комітетах та включення до порядку денного. Такі рішення приймаються відразу після скороченого обговорення однією третиною голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ. Процедурне рішення приймається відкритим поіменним голосуванням і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради.

Згідно із частиною першою статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ в разі необхідності Радою з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради.

Відповідно до частини другої статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону.

Згідно із частиною другою статті 113 глави 19 «Розгляд законопроектів у першому читанні» Регламенту ВРУ при розгляді законопроекту в першому читанні ВРУ може прийняти процедурне рішення про обговорення проекту за скороченою процедурою.

Відповідно до частини третьої статті 138 глави 24 «Прийняття постанов та інших актів Верховної Ради України» Регламенту ВРУ постанови та інші акти Ради приймаються з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийнято іншого рішення.

У статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено порядок призначення на посади та звільнення з посад, зокрема, суддів КСУ.

Як зазначено у частині першій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ відповідно до пунктів 16, 17, 26 частини першої статті 85 та частини другої статті 131 Конституції України Рада призначає на посади і звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ.

Відповідно до частини шостої статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ звільнення з посад зазначених у частині першій цієї статті осіб (крім суддів КСУ та членів Вищої ради юстиції) здійснюється за письмовим поданням Голови ВРУ за наявності рішень відповідних комітетів.

У частині сьомій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено, що звільнення з посад [суддів КСУ] здійснюється Радою відкритим голосуванням. За результатами голосування оформляється відповідна постанова ВРУ.

У статті 216 глави 33 Регламенту ВРУ прописано, що Рада звільняє з посад суддів КСУ та суддів, обраних безстроково, відповідно до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України» та Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно з пунктом 2 частини другої статті 88 Конституції України підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ та суддів, обраних ВРУ безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях Ради організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови ВРУ.

Приймаючи рішення про обговорення проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги за скороченою процедурою, ВРУ діяла у межах частини першої статті 49 Регламенту ВРУ і не застосовувала статтю 50 цього Регламенту, тобто не приймала рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом.

Обговорення проекту Постанови за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає зі змісту статей 30, 31 глави 5 Регламенту ВРУ. Відмінність скороченого обговорення питань на пленарних засіданнях парламенту від повного обговорення полягає у скороченні загального часу обговорення шляхом вилучення окремих етапів обговорення (замість восьми етапів тут є п`ять).

Водночас Регламент ВРУ чітко визначає випадки, коли процедура повного обговорення питання не застосовується взагалі, зокрема і в разі обговорення рішень з процедурних питань (частина перша статті 49).

Отже, аргументи позивачки про те, що прийняття на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення суперечить положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ. До того ж інші аргументи про те, що народним депутатам України не було роздано проекту Постанови та супровідних документів до нього, зокрема висновку комітету, спростовуються зазначеним вище та матеріалами справи.

25.1.4. Щодо доводу позивачки про те, що питання про її звільнення попередньо не розглядалося на засіданні профільного комітету ВРУ

Велика Палата погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що аналіз статей 9, 31, 46, 47, 49, частини другої статті 113, частин першої та третьої статті 138, частини першої і сьомої статті 208 Регламенту ВРУ не дає підстав вважати, що Постанова про звільнення судді КСУ та інші акти ВРУ не приймаються за процедурою, передбаченою для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо Радою не прийнято іншого рішення.

Розгляд законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, не передбачає обов`язкового розгляду питання Радою у відповідних комітетах, прийняття рішень таких комітетів.

Отже, процедура звільнення судді КСУ, призначеного ВРУ, встановлена у Регламенті ВРУ, не передбачає обов`язкового розгляду нею питання у відповідному комітеті, прийняття рішення такого комітету та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі такого судді у процесі прийняття рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка.

Така процедура передбачає розгляд питання про звільнення з посади суддів КСУ, призначених Радою, на її пленарному засіданні, обговорення цього питання на такому засіданні за скороченою процедурою, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, здійснення звільнення з посади судді КСУ відкритим голосуванням та оформлення за результатами такого голосування відповідної постанови.

Установлені судом обставини свідчать, що ВРУ виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Рада включила до порядку денного засідання проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді. Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення цього проекту Постанови за скороченою процедурою.

Отже, оскаржувану Постанову парламент прийняв з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому. На зазначеному засіданні відбулось обговорення проекту оскаржуваної Постанови, яке включило виступ народних депутатів - ініціаторів внесення пропозицій, виступ представників депутатських фракцій (депутатських груп), уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування, тощо. Звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ відбулося відкритим голосуванням, за результатами якого було отримано «за» 307 голосів народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Ради, та було оформлено оскаржуваною Постановою.

25.1.5. Щодо встановлення результатів голосування у парламенті

Згідно із частиною другою статті 47 Регламенту ВРУ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення ВРУ приймаються шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводиться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів.

Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань ВРУ або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань (частина третя статті 47 Регламенту ВРУ у відповідній редакції).

Згідно зі стенограмою пленарного засідання парламенту, на якому розглядалося питання про звільнення позивачки, народні депутати голосували за проект постанови в цілому. За результатами голосування, що відображені на офіційному вебсайті ВРУ за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6 у відповідній рубриці за прийняття Постанови № 775-VIIпроголосували 307 народних депутатів, проти - 0, утримався від голосування - 1, а не голосували - 60.

Народні депутати України, не згодні із запропонованим проектом постанови в цілому або з окремими питаннями, що у ній вирішувалися, не були позбавлені права проголосувати проти, утриматись від голосування чи навіть не голосувати. Наведені результати голосування підтверджують, що такою можливістю скористався сумарно 61 народний депутат. Інші 307 народних депутатів, які проголосували «за» прийняття Постанови № 775-VII, погодилися з усіма вирішеними у цій Постанові питаннями. Тому Велика Палата відхиляє як необґрунтований довід позивачки про те, що неможливо визначити, скільки народних депутатів насправді проголосували за її звільнення.

Також у Великої Палати немає підстав вважати, що було порушено принцип юридичної визначеності на етапі вирішення питання про звільнення позивачки в парламенті, адже чинне законодавство було доступним, чітким і передбачуваним для позивачки, а отже, відповідало вимогам щодо якості як складової принципу верховенства права. Той факт, що у Постанові № 775-VII парламент вирішив не одне, а одразу три питання, з яких усі стосувалися суддів КСУ, не є порушенням правил правотворчої техніки, не дозволяє поставити під сумнів результати голосування та не спростовує висновків щодо наявності підстав для звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ.

25.2. Щодо наявності у парламенту підстав кваліфікувати дії позивачки як порушення присяги судді КСУ

25.2.1. Щодо змісту присяги судді КСУ та поняття її порушення

Як зазначалося, текст присяги, яку складає член КСУ при вступі на посаду, містився у статті 17 Закону № 422/96-ВР. За змістом цієї присяги, член органу конституційного контролю присягає чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. Тобто член органу конституційного контролю зобов`язаний здійснювати свої повноваження в інтересах усього Українського народу, а свобода його дій при ухваленні рішень обмежується, зокрема, присягою.

Конституція України на час настання події, що є предметом судового розгляду у цій справі, встановлювала таку підставу звільнення судді КСУ, як порушення присяги, та не визначала, що таке звільнення є заходом відповідальності. Попередньої практики застосування цієї підстави для звільнення суддів КСУ не було, оскільки з огляду на високоповажний статус і рівень такої державної інституції, як КСУ та суддів цього Суду, видавалося неймовірним, що особи, яким ввірять здійснення конституційного судочинства, охорону конституційних цінностей, допустять порушення присяги та підпадатимуть під відповідну підставу звільнення.

Велика Палата розуміє, що посада судді органу конституційного контролю (суду конституційної юрисдикції) не тільки в Україні, але й в інших розвинених демократичних країнах вирізняється і вважається шанованою, дуже поважною. Суддями у цих органах стають фахівці з високим рівнем відповідальності, які, як правило, є авторитетними знавцями в царині конституціоналізму, повинні бути мудрими, мати найвищий рівень професійних знань, незаплямовану репутацію, визначні досягнення перед народом, бути добропорядними, гідними меті служіння громадянському суспільству.

Для того, щоб вірити, що суддя КСУ буде чинити так, як від нього вимагає статус судді цього Суду, цей суддя складає присягу, беручи на себе зобов`язання, зміст яких саме для члена органу конституційного контролю не може бути незрозумілим. Як зазначалося, за Законом №422/96-ВР суддя КСУ присягається, серед іншого, «чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави».

У Рішенні від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» (справа № 1-4/2011) КСУ загострив увагу на тому, що дотримання присяги є обов`язком судді. Оскільки цей обов`язок кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, КСУ підкреслив його конституційний правовий характер і визначив присягу як одностороннє, індивідуальне, публічно-правове, конституційне зобов`язання судді, порушення якого зумовлює застосування підстави звільнення, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

Поняття «порушення присяги судді», яке містить наведене вище конституційне положення, у контексті формулювання такої присяги у статті 17 Закону № 422/96-ВР не може видаватися надто широким для тлумачення, таким, що охоплює і підводить під це поняття інколи навіть незначне відхилення від порядку здійснення конституційних юрисдикційних повноважень. Стала судова практика дотримується позиції, що поняття порушення присяги судді не повинне бути надміру декларативним, розпливчатим, загальним, нечітким, що дозволяло б тлумачити його розлого й неоднозначно, не керуючись принципами, які встановлюють обмежувальне тлумачення цього поняття. У справі позивачки з огляду на викладене вище немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді КСУ, визначеної у статті 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача, зокрема міжнародних організацій, і самого судді КСУ, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення зафіксованих у присязі зобов`язань.

ВРУ зауважила, що, вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні народних депутатів, КСУ в абзаці четвертому пункту 6 мотивувальної частини Рішення № 20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені цим Законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України саме до повноважень ВРУ належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції.

КСУ у пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Цей висновок КСУ, як убачається з Постанови № 775-VII, суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції України.

Ураховуючи наявність у КСУ, членом якого була позивачка, на час прийняття Рішення № 20-рп/2010 та звільнення її з посади повноважень офіційно тлумачити закони України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною до набрання чинності 30 вересня 2016 рокуЗаконом України № 1401-VIII, пункт 4 статті 13 Закону № 422/96-ВР), вона, склавши закріплену у законі присягу, взявши на себе виконання зазначеного повноваження, не може стверджувати, що не розуміла змісту присяги. У Великої Палати немає підстав вважати, що сутність обов`язку боронити конституційний лад був для позивачки абстрактним і незрозумілим, і що вона не могла усвідомлювати сферу застосування пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, який пізніше став підставою для звільнення її з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України.

Так, зі змісту тексту присяги судді КСУ, сфери та мети діяльності конституційного судді можна визначити, що особа, яка склала присягу судді КСУ і мала повноваження офіційно тлумачити у складі КСУ, зокрема, і текст цієї присяги, не могла не розуміти, що як порушення присяги буде трактуватися вчинення нею дій у царині охорони Конституції України, які за зовнішнім об`єктивним виразом, суттю, змістом наслідків тотожні тим, що зазначені в оскаржуваній Постанові відповідача. Такий суддя КСУ мав пам`ятати й правомірно очікувати, що за відступлення від присяги настане відповідальність, установлена Конституцією України.

Видається очевидним як для суддів КСУ чи для суддів загальної юрисдикції, які розглядають справи щодо звільнення суддів КСУ за порушення присяги, так і для будь-якого стороннього спостерігача, що казус, який використовуватиметься як причина звільнення судді за порушення присяги, не має бути ординарним, формальним, поверховим чи безвідносним до сфери професійної діяльності судді. Навпаки, такий казус повинен стосуватися значимих, знакових, епохальних явищ (подій), зі змісту, характеру, зовнішньої візії яких через призму конкретних обставин можна стверджувати про порушення присяги, проявом чого є вчинення суддею КСУ дій, які ганьблять звання судді КСУ і можуть викликати сумніви у його неупередженості, об`єктивності, незаангажованості, у чесності й непідкупності або в тому, що суддя КСУ вчинив дії, які призвели до настання юридичних наслідків на кшталт тих, які маємо в цій справі і які ВРУ потрактувала як порушення засадничого конституційного принципу народовладдя, порушення принципу поділу влади, зміну конституційного ладу, а не його захист.

Стосовно сформульованих у справі ОСОБА_20 висновків ЄСПЛ щодо порушення присяги як підстави для звільнення судді Велика Палата ще раз наголошує, що описані у тій справі застереження щодо кращого, чіткішого формулювання підстави звільнення за порушення присяги, його правильного розуміння, трактування й правомірного використання як законної причини для звільнення з посади судді були звернуті до суддів судів загальної юрисдикції, а не членів органу конституційного контролю. Зміст присяги судді КСУ суттєво відрізняється від змісту присяги судді судів загальної юрисдикції, про яку йшлося у справі ОСОБА_20 . Крім того, судді судів загальної юрисдикції беруть обмежену участь у певних конституційних процедурах і, на відміну від позивачки, не були повноважні офіційно тлумачити Конституцію України та Закони України, зокрема і приписи пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 17 Закону №422/96-ВР. Відтак для особи, яка призначається на посаду судді КСУ та складає визначену відповідним законом присягу, текст останньої, а також така підстава звільнення, як порушення присяги, не можуть вважатися так само невизначеними, як і для суддів судів загальної юрисдикції, які не мають виключних повноважень у сфері охорони Конституції України та конституційного ладу. Тому той підхід до розуміння поняття «порушення присяги», який був застосований ЄСПЛ у справі ОСОБА_20 , та пов`язані з цим підходом застереження щодо підстав для дисциплінарної відповідальності судді суду загальної юрисдикції не є прийнятними та застосовними в межах фактичних обставин звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 , яку до дисциплінарної відповідальності ВРУ не притягувала і звільнення якої з посади судді КСУ не було дисциплінарним стягненням та відбулося за рішенням органу, який після самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України») реалізовував установчу владу народу.

25.2.2. Щодо порушення присяги судді КСУ у діях позивачки

У контексті конкретних обставин справи цього спору використана відповідачем підстава звільнення ОСОБА_1 за порушення присяги судді КСУ є такою, що ґрунтується на Конституції України як законі найвищої юридичної сили. Позивачка у разі причетності до таких дій могла передбачити відповідальність за їх вчинення. Зовнішня об`єктивна оцінка дій кожного із суддів КСУ під час постановлення Рішення № 20-рп/2010, його незалежна оцінка та спричинені ним наслідки переконують, що ОСОБА_1 як суддя КСУ не могла не припустити, що згадане Рішення, постановлене за її участі, буде розцінене саме як вияв порушення присяги судді КСУ.

Крім того, 05 лютого 2008 року КСУ постановив Ухвалу у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». У пункті 3 мотивувальної частини цієї ухвали КСУ вказав: «Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV». Доповідачем у вказаній справі № 6-у/2008 була саме позивачка.

У Рішенні № 13-рп/2008 від 26 червня 2008 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» (в редакції Закону України від 4 серпня 2006 року № 79-V) (справа про повноваження Конституційного Суду України) КСУ зазначив, що Конституція України (стаття 150) не містить застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ. З погляду позивачки, такий висновок КСУ легітимізував можливість розгляду подання про визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Велика Палата звертає увагу позивачки на предмет указаного Рішення: КСУ мотивував, що ВРУ, здійснюючи законотворчу діяльність, може врегульовувати питання щодо єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні лише в межах її конституційних повноважень, передбачених статтею 153 Конституції України, а саме визначати порядок організації і діяльності КСУ та процедуру розгляду ним справ. Відсутність у Конституції України застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ ще не означає, що така можливість є, якщо відповідний закон набрав чинності, а його положення відповідно стали частиною Основного Закону. Більше того, поза висновком про неконституційність визначення законом тих повноважень КСУ, які врегульовані Конституцією України, КСУ у вказаному Рішенні не констатував правоможність КСУ визнавати неконституційним закон про внесення змін до Конституції України незалежно від часу внесення таких змін і тривалості їхньої дії вже як окремих положень Основного Закону України.

Або, інакше кажучи, як частково визнав сам КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України, не можна визнавати неконституційним положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності (в нашому випадку Закон № 2222-IV), оскільки вони стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, фактично тривалий час діяли як положенням Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV.

У Рішенні № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі № 1-33/2010 за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Раді КСУ, у складі якого перебувала й позивачка, дав визначення розуміння положення частини шостої статті 83 Конституції України в редакції Закону № 2222-IV і тим самим вкотре, непрямо дублюючи позиції, сформульовані у пункті 3 Ухвали № 6-у/2008 від 05 лютого 2008 року у справі про відмову у відкритті конституційного провадження, підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпав свою функцію, бо з набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення стали фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. Варто наголосити також, що це Рішення було постановлено за неповних шість місяців до Рішення КСУ № 20-рп/2010.

У прийнятті зазначеної Ухвали та вказаних рішень КСУ позивачка брала участь. Тому вона не могла не розуміти, що відкриття конституційного провадження у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-IV буде суперечити раніше сформульованому в наведених актах КСУ підходу, згідно з яким закон про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності вичерпує свою функцію, а тому як частина Конституції України не може бути об`єктом самостійної перевірки на відповідність цій же Конституції України на предмет його конституційності. КСУ як орган конституційного контролю здійснює свою діяльність, зокрема, на засадах верховенства права, елементом якого є принцип правової визначеності, про що неодноразово зазначав сам КСУ (див., наприклад, Рішення КСУ від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, Рішення Великої палати КСУ від 6 червня 2019 року № 3-р/2019). Тому, слідуючи вказаному принципу та дотримуючись визначеного у присязі обов`язку боронити конституційний лад України, одні й ті самі члени органу конституційного контролю не мають без належного обґрунтування демонструвати конфліктну практику як у рішеннях, ухвалених цим Судом по суті, так і в процедурних ухвалах. Інакше орган конституційного контролю стає певним джерелом правової невизначеності, що несе загрози для конституційного ладу України та збереження її демократичного політичного режиму.

Аргумент позивачки про те, що Ухвала КСУ від 5 лютого 2008 року № 6-у в справі № 2-1/2008 нібито є лише процедурною, бо КСУ постановив відмовити у відкритті провадження за конституційним поданням через невідповідність останнього вимогам Конституції України, і що сам Закон № 2222-IV фактично не був підданий тоді конституційному контролю, наведених вище висновків Великої Палати не спростовує. Навпаки, наявність такої процедурної Ухвали з наведеною у ній мотивацією підтверджує лише те, що у позивачки було належне розуміння конституційного процесу та природи юридичних норм закону про внесення змін до Конституції України.

Відтак ВРУ мала підстави вважати, що неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, тому не було жодних юридичних підстав повторно розглядати за конституційним поданням 252 народних депутатів України іншого складу парламенту це питання у 2010 році, коли був обраний новий глава держави, який взяв курс на централізацію влади.

КСУ Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брала участь ОСОБА_1 , не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених КСУ, а не парламентом як уповноваженим на це народом органом, а баланс сил між законодавчою владою, виконавчою владою та владою глави держави суттєво змінився.

Очевидна невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 нормам Конституції України, її обов`язкам, визначеним у присязі, та наслідки цих дій дали ВРУ підстави розцінити останні як порушення присяги та застосувати конституційне повноваження зі звільнення позивачки й інших призначених парламентом суддів КСУ, які брали участь в ухваленні вказаного Рішення, саме за порушення присяги на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

Близьких за змістом висновків Велика Палата дійшла у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом та підставами позову, що й у справі № 800/162/14.

З доводами апеляційної скарги про те, що провина суддів обґрунтовувалася суб`єктивними припущеннями народних депутатів у їх усних виступах щодо вини суддів КСУ та складу цього Суду в цілому, Велика Палата погодитися не може, оскільки наявність у народних депутатів можливості висловитися стосовно певного питання не означає, що ухвалене в результаті такого обговорення рішення є наслідком їх суб`єктивних припущень. Інакше, йдучи за логікою позивачки, можна або вважати всі акти парламенту результатом таких припущень народних депутатів, або для прийняття цих актів потрібно відмінити обговорення та не допускати дискусію у сесійній залі. Зрештою, Велика Палата зауважує, що мотиви прийнятої Постанови № 775-VII викладені не в усних виступах народних депутатів України, а у преамбулі до цієї Постанови та у декількох пояснювальних записках до її проекту.

25.2.3. Щодо суспільної реакції на Рішення № 20-рп/2010

Треба зазначити, що юридичні наслідки, на які опиралася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII, певним чином суголосні з Висновком Венеційської комісії від 17 грудня 2010 року, яка, оцінюючи поточну конституційну ситуацію в Україні після Рішення № 20-рп/2010, зазначила: «Оскільки конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права. Цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення. Як підкреслювалося у Висновку Комісії 2005 року щодо внесення змін до Конституції України, «надання часу, необхідного для пошуку реального консенсусу між усіма політичними силами і громадянським суспільством для збалансованої та узгодженої конституційної реформи забезпечили б легітимність нової Конституції і політичної системи в Україні» (пункт 37 Висновку від 17 грудня 2010 року).

На думку Комісії, судова практика Конституційного Суду повинна бути послідовною і основуватися на переконливих аргументах для того, щоб бути прийнятою народом. Зміни в судовій практиці мають бути обґрунтованими і аргументованими з тим, щоб не підірвати правову визначеність. Принцип правової визначеності як один з ключових елементів верховенства права, також вимагає, щоб при оголошенні конституційних змін неконституційними час, що минув з моменту їх прийняття, брався до уваги. Більше того, коли рішення суду ґрунтується тільки на формальних або процедурних підставах, основний ефект від такого рішення також повинен бути взятий до уваги. Іншими словами, остаточне рішення має бути засноване на критерії пропорційності, відповідно до якого вимога дотримання конституційності повинна бути збалансованою відносно негативних наслідків скасування конституційних змін (пункт 38 Висновку від 17 грудня 2010 року).

У Резолюції № 1755 (2010) «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 4 жовтня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи вказала, що бере до уваги Рішення № 20-рп/2010, яким було проголошено неконституційним Закон № 2222-IV про зміни до Конституції України 2004 року. Але, на думку цієї асамблеї, вказане Рішення КСУ мало спонукати ВРУ ініціювати всеохоплюючий процес конституційної реформи з метою приведення Конституції України у повну відповідність з європейськими стандартами (пункт 10).

Рішення № 20-рп/2010 також набуло широкого розголосу серед громадськості та стало предметом обговорення у засобах масової інформації. Наприклад, Харківська правозахисна група ІНФОРМАЦІЯ_1 року розмістила на своєму вебсайті публікацію ОСОБА_24 «ІНФОРМАЦІЯ_2».

У статті «ІНФОРМАЦІЯ_3», опублікованій ІНФОРМАЦІЯ_4 англійською мовою на сайті Українського кризового медіа-центру, також є згадка про те, що «ІНФОРМАЦІЯ_5».

Стосовно Рішення № 20-рп/2010 висловлювалися і деякі вітчизняні та зарубіжні науковці. Вони вважали, що «в Україні питання політичної неупередженості суддів КСУ є особливо гострим». Таким чином, «найбільш проблемним аспектом реалізації цього принципу є прийняття безпрецедентного в практиці світового конституціоналізму Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року» (https://doi.org/10.33327/AJEE-18-2.3-a000011).

Означені публікації самі по собі не є доказом порушення членом органу конституційного контролю присяги як підстави для його звільнення, проте ілюструють усвідомлення міжнародним і національним співтовариством того, що судді КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, забезпечили поза волею народу зміну конституційного ладу України, а не його захист, як передбачає відповідна присяга.

25.2.4. Щодо скарги позивачки на її звільнення з посади за голосування під час ухвалення Рішення № 20-рп/2010

Велика Палата не бачить підстав не погодитися з висновком суду першої інстанції стосовно того, що ВРУ не вдавалася до оцінки рішень КСУ, а в оскаржуваній Постанові навела факти, які вона оцінила як порушення присяги судді КСУ, тобто установила подію порушення, обставини, що безпосередньо пов`язані з допущеним суддею КСУ порушенням, умови скоєння останнього та застосувала співмірний конституційний засіб реагування - звільнення з посади судді КСУ. При цьому ВРУ звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ за вчинення дій, які мають ознаки порушення присяги, а не за позицію судді при голосуванні за прийняте рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка, а також не за результат голосування, за який частина третя статті 28 Закону № 422/96-ВР забороняє застосовувати юридичну відповідальність.

Відповідно до частини третьої статті 28 Закону № 422/96-ВР судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.

Згідно зі статтею 63 Закону № 422/96-ВР рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.

Відповідно до статті 64 Закону № 422/96-ВР окрема думка судді КСУ, який підписав рішення чи висновок КСУ, викладається суддею КСУ у письмовій формі і додається до рішення чи висновку КСУ.

За частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР КСУ приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності із цим Законом.

У Постанові № 775-VII йдеться не про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за результати голосування або висловлювання у цьому Суді. Мотивом звільнення ОСОБА_1 з цієї посади стало ухвалення Рішення № 20-рп/2010 з порушенням процедури його ухвалення, проявом якого стало те, що КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008, в якій позивачка була доповідачем, визнав, що Закон № 2222-IV після набрання ним чинності став частиною Конституції України, а надалі Рішенням № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій КСУ за участю позивачки фактично підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, і офіційно їх тлумачив. А потім через нетривалий відтинок часу постановив Рішення № 20-рп/2010, яке хоча й має форму акта органу конституційної юрисдикції, але, з погляду ВРУ, не було спрямоване передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів.

Інакше кажучи, порушення ОСОБА_1 присяги судді КСУ полягало не в тому, як вона голосувала, а в тому, як саме вона чинила в статусі судді КСУ, в тому, що вона як суддя КСУ не діяла у межах визначених присягою обов`язків, а також завдань, цілей і процедури, визначених Конституцією України, та своїми діями спричинила наслідки, настання яких охоплюється відповідальністю за порушення присяги судді КСУ, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

25.2.5. Щодо скарги позивачки на те, що парламент не встановив конкретної її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010

Згідно із частиною третьою параграфа 6 Регламенту КСУ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення, висновок КСУ вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ.

Згідно з параграфом 56 Регламенту КСУ у вказаній редакції суддя КСУ, який підписав рішення, висновок КСУ, має право, незалежно від того, голосував він «за» чи «проти» прийняття рішення або надання висновку, викласти у письмовій формі свою окрему думку у справі у семиденний строк від дня голосування.

За змістом наведеного слідує, що рішення КСУ № 20-рп/2010, № 2-рп/2013 та № 3-рп/2012 не були б прийняті, якби за ці рішення не проголосували б щонайменше десять суддів КСУ. Крім того, у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 брав участь увесь склад КСУ, і стосовно цього рішення були висловлені дві окремі думки.

Зважаючи на на вказане у парламенту не було підстав вважати, що позивачка з Рішенням № 20-рп/2010 не погоджувалася. З огляду на аргументи, які вона висловила під час розгляду справи, немає підстави вважати інакше і у Великої Палати.

Той факт, що у справі № 1-11/2012, у якій КСУ прийняв Рішення № 3-рп/2012, позивачка висловила окрему думку, не змінює її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010, котре, як було вказано вище, забезпечило зміну конституційного ладу та створило загрози для демократичних цінностей і безпеки держави. Відсутність згадки про позивачку у преамбулі до Постанови № 775-VII не може свідчити про незаконність останньої.

25.2.6. Щодо скарги позивачки на те, що парламент виконав Рішення № 20-рп/2010, чим визнав його

В апеляційній скарзі також є довід про те, що Рішення № 20-рп/2010 пізніше було виконане парламентом шляхом прийняття Постанови № 750-VII і Закону № 742-VII, якими було відновлено дію Конституції в редакції 2004 року. А це, на думку позивачки, виключає порушення присяги при прийнятті Рішення № 20-рп/2010.

З такими аргументами Велика Палата погодитися не може. У пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 з посиланням на частину другу статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» КСУ поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Тобто КСУ фактично зобов`язав органи державної влади прийняти відповідні акти на виконання Рішення № 20-рп/2010. Крім того, згідно зі статтею 69 Закону № 422/96-ВР рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов`язковими до виконання.

25.3. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ результатом вибіркового застосування до суддів КСУ такого заходу?

В апеляційній скарзі позивачка скаржиться на те, що серед суддів КСУ, які брали участь в ухваленні Рішенні № 20-рп/2010, лише ті судді, які були призначені на посаду за квотою ВРУ, були звільнені.

Велика Палата бере до уваги, що парламент від імені народу звільнив суддів КСУ, яких саме він призначав до КСУ і які теж аналогічними, як і позивачка, діями, порушили присягу, призвівши до зміни конституційного ладу та реальних загроз національній безпеці України. Реалізуючи установчу владу народу, парламент не перебирав на себе повноваження Президента України та з`їзду суддів України щодо звільнення інших суддів КСУ, а в Постанові № 775-VII вказав, що вони самі можуть вирішити це питання. Отже, той факт, що інші члени органу конституційного контролю, яких не призначала ВРУ, не були піддані звільненню з посади судді КСУ, не може свідчити про відсутність ознак порушення присяги судді у діях позивачки. Крім того, парламент виявив однакове ставлення до всіх призначених ним суддів КСУ, у діях яких він встановив порушення присяги.

Велика Палата не вважає, що якщо Президент України та/чи з`їзд суддів України, які призначали і звільняли по третині складу КСУ, з мотивів політичної доцільності, ціннісно-раціональних підходів або з якихось інших причин не прислухалися до рекомендацій Постанови № 775-VII і не звільнили з посади суддів КСУ, які були призначені цими органами, то це не означає, що дії суддів КСУ, з кола тих, яких призначила ВРУ (зокрема й суддя КСУ ОСОБА_1.), втратили властивості порушення, що підпадали під передбачену пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції підставу звільнення. Крім того, дії чи рішення Президента України або з`їду суддів України не є предметом оцінки у цьому спорі.

25.4. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ притягненням її до «колективної відповідальності»?

Не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції міркування ОСОБА_1 про застосування до неї та інших звільнених Постановою № 775-VII суддів КСУ колективної відповідальності за прийняття Рішення № 20-рп/2010.

Конституція і закони України не встановлюють відповідальності такого виду. А зазначення в одному акті індивідуальної дії декількох прізвищ осіб, яких звільняє з посади орган влади, що видає відповідний акт, не є свідченням притягнення цих осіб до колективної відповідальності. Законодавство України не вимагає прийняття щодо кожної особи окремого акта про її звільнення з посади.

Як видно з матеріалів справи, ВРУ встановила підставу для звільнення, визначила, що таке порушення було результатом індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій кожного із суддів, які призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків. У цьому взаємозв`язку логіка рішення ВРУ підказує, що якщо б окремо кожен із суддів, які утворюють КСУ, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, передбачених статтею 1 Закону № 422/96-ВР, справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям порушення присяги.

Також не можна визнати обґрунтованими твердження позивачки про те, що Постанова № 775-VII є не індивідуальним ненормативним актом, а нормативно-правовим актом, оскільки і за формою, і за змістом містить веління не тільки стосовно звільнення її та інших суддів КСУ з цієї посади, але й приписи відносно інших органів державної влади або, по-іншому, суб`єктів призначення третини складу суддів КСУ та суддів цього Суду, які не були призначені на свої посади ВРУ.

Індивідуальним актом є акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, який прийнятий на виконання владних повноважень і стосується прав інтересів визначеної в акті особи чи осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. Натомість нормативно-правовий акт - це акт органу влади або самого народу, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довготривале та неодноразове застосування.

Із тексту, змісту, видової та правової природи Постанови № 775-VII можна визначити, що цей акт парламенту в частині звільнення позивачки та декількох інших суддів КСУ стосувався осіб, поіменованих у ньому, і містив один припис - звільнити суддів КСУ з посади (пункт 1). Цей припис зачіпав персонально кожного із суддів КСУ. Стосовно суддів КСУ, призначених ВРУ, було рішення звільнити їх за порушення присяги, а відносно інших двох третин складу КСУ - пропозиції парламенту, що не встановлюють обов`язкових правил поведінки відповідних адресатів (пункти 2, 3).

Цей акт ВРУ не має загального характеру для регулювання однотипних відносин, який би поширював свою дію і був би обов`язковим для виконання невизначеним колом суб`єктів права. Отож, доводи позивачки в цій частині є безпідставними і недостатніми для втручання в оскаржуване судове рішення.

26. Чи було забезпечено розгляд справи позивачки судом, встановленим законом?

Не знайшли свого підтвердження і доводи скаржниці щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права (про розгляд справи неповноважним складом суду).

Предметом оскарження у справі, як згадувалося вище, є індивідуальний ненормативний акт ВРУ, для контролю за законністю якого КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року (діяла на час подання позовної заяви й ухвалення рішення судом першої інстанції) передбачав окремий особливий порядок судового провадження. Однією з особливостей цього провадження було те, що законність постанови ВРУ, її дії чи бездіяльність оскаржувалися до касаційного адміністративного суду - ВАСУ - як суду першої інстанції. Зокрема, за частиною четвертою статті 18 цього Кодексу в редакції до 15 грудня 2017 року саме ВАСУ як суду першої інстанції були підсудні справи про оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ. Порядок розгляду справ цієї категорії встановлювався статтею 1711 цього Кодексу.

Згідно із частиною шостою цієї статті рішення ВАСУ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ підлягало перегляду Верховним Судом України і, в разі подання заяви про перегляд, набирало законної сили після набрання законної сили рішенням Верховного Суду України за наслідками такого перегляду.

Відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року справи про перегляд рішення з підстави порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення ВАСУ незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 1711 цього Кодексу(ця підстава передбачена пунктом 4 частини першої статті 237 цього ж Кодексу), розглядалися Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України.

У частині третій статті 241 КАС України в редакції до 15 грудня 2017 року містяться положення, які регламентують питання складу суду та порядку розгляду заяв Верховним Судом України, якщо для цього виникають умови, передбачені цією нормою права.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VІІІ).

Згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховного Суду України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

З викладеного можна підсумувати, що первинне рішення ВАСУ на користь позивачки переглядала колегія суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду (постанова від 19 грудня 2018 року, судді Берназюк Я. О., Гриців М. І., Коваленко Н. В., Кравчук В. М., Стародуб О. П.), яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII діяла в межах повноважень Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, а перегляд здійснювала в касаційному, а не апеляційному порядку. За наслідками перегляду ухвалила рішення про скасування рішення ВАСУ як суду першої інстанції й направила справу на новий розгляд до суду цієї інстанції.

Новий розгляд позовної заяви ОСОБА_1 провадився на час дії КАС України у редакції після 15 грудня 2017 року. Розгляд справи здійснювався Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.), за наслідками якого ухвалено оскаржуване судове рішення.

Тобто розгляд цієї справи провадився різними складами колегій суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, які діяли в різний час та як різні судові інстанції. Першого разу - як суд, що переглядав справу за правилами касаційного розгляду, а вдруге - як суд першої інстанції.

Такого, щоб у складі колегії суддів суду першої інстанції, які постановили оскаржуване рішення у цій справі, були судді, які перед тим переглядали його за правилами касаційного провадження, немає.

За таких обставин немає й підстав вважати, що розгляд справи провадився судом, який не є встановленим законом у справі позивачки.

27. Якими є межі й ефективність перегляду справи позивачки Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду та Великою Палатою?

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду як суд першої інстанції у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ наділений повноваженнями оцінювати докази та встановлювати на їх підставі обставини у справі, оцінювати аргументи, наведені учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову та ухвалювати за результатами судового розгляду рішення, передбачені частиною четвертою статті 266 КАС України. З метою ефективного захисту прав осіб у зазначеній категорії справ законодавець у пункті 3 частини четвертої статті 266 КАС України визначив право суду з огляду на конкретні обставини кожної справи застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу. Окрім того, в силу приписів частини другої статті 9 КАС України національні суди могли вийти за межі позовних вимог, якби це було необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, за наявності для цього підстав суди першої й апеляційної інстанції не були позбавлені можливості захистити права позивачки в ефективний спосіб. Проте факт порушення прав позивачки не підтвердився.

З огляду на встановлені у справі № 800/162/14 обставини та сформульовані у цій справі висновки щодо застосування норм матеріального права Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду виснував про відсутність підстав для задоволення позову. Велика Палата з огляду на наведені у цій постанові мотиви в цілому з такими висновками суду першої інстанції погоджується.

Під час розгляду справи Велика Палата як суд апеляційної інстанції оцінила як процедуру припинення повноважень позивачки, так і суть вчиненого нею порушення, дала належну оцінку встановленим обставинами та застосовним нормам матеріального права, чинним на час звільнення позивачки, а також мотивувала, в чому саме виявилась неповнота аргументації суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову.

28. Чи було порушено право позивачки на обґрунтованість рішення про звільнення з посади судді КСУ та судового рішення за результатами перегляду такого рішення про звільнення?

Обґрунтування необхідності прийняття Постанови № 775-VII, мета її прийняття, історичний контекст й інші факти, які слугували підставами прийняття цієї Постанови, наведені у преамбулі до неї та у пояснювальних записках до відповідного проекту, розміщених на вебсайті Верховної Ради України за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6. ВРУ пояснила, зокрема, її бачення привласнення суддями КСУ повноважень парламенту, зміни у неконституційний спосіб Конституції України та наслідків таких дій.

Мотиви прийняття Постанови № 775-VII, наведені у преамбулі до неї та у вищезгаданих пояснювальних записках, дозволяють виснувати про те, що право позивачки на належне обґрунтування ухваленого стосовно неї рішення парламенту порушене не було.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, зокрема, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, слід визначити тільки у світлі конкретних обставин справи.

Велика Палата не погоджується з міркуваннями скаржниці про використанням судом першої інстанції висновків Венеційської комісії як доказів чи джерел права. У цій справі немає таких оцінок відповідних висновків. Висновки Венеційської комісії не є обов`язковими, ця Комісія не є судовим органом і не вирішує питання встановлення порушень положень тих чи інших міжнародних документів. Її висновки часто не є категоричними, а нагадують наукові роздуми на тему конституціоналізму, фундаментальних прав, демократичності положень досліджуваних законопроектів або законів.

За Статутом Венеційської комісії її завданням є здійснення фахової оцінки гарантій забезпечення демократії. Для цього Комісія втілює у життя демократичні принципи правової держави, досліджує проблеми, пов`язані з функціонуванням, зміцненням та розвитком демократичних інститутів. Саме у світлі такої оцінки ролі та значення висновків Венеційської комісії суд першої інстанції посилався на положення цієї інституції Ради Європи, членом якої є Україна.

Велика Палата вважає, що якщо Венеційська комісія на підставі вивчення правової системи держави, зробить певний фаховий висновок, у якому дії окремих державних органів чи судових інституцій виглядатимуть «непривабливо» або ілюструватимуть ознаки певних порушень, то це не може бути засторогою, щоб орган судової влади, інший державний орган чи будь-хто не мав права згадати такий висновок Венеційської комісії для обґрунтування власної позиції.

Велика Палата визнає, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову є правильним і немає причин для його скасування. Водночас мотиви, якими керувався суд, коли ухвалював таке рішення, за обсягом не були повними й не охоплювали тих аспектів, на які звернула увагу Велика Палата у своєму рішенні. Крім того, Велика Палата не погодилася з окремими висновками суду першої інстанції, про що зазначила вище.З цієї причини рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивації, яка має бути викладена в редакції цієї постанови Великої Палати.

Для забезпечення реалізації права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у цій постанові Велика Палата належно оцінила всі суттєві аргументи позивачки у межах питань, які мав вирішити суд. Оскільки недоліки мотивувальної частини рішення суду першої інстанції Велика Палата виправила, відсутні підстави стверджувати, що позивачка зазнаватиме порушення її права на справедливий суд у частині належного обґрунтування судового рішення. Наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання його протиправним і таким, що підлягає скасуванню.

Національні суди забезпечили право позивачки на достатній перегляд прийнятого стосовно неї рішення парламенту про звільнення з посади. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не викликалася на засідання парламенту, на якому вирішувалося питання про її звільнення, і що вона була позбавлена можливості висловитися стосовно обставин, які пізніше були кваліфіковані парламентом як порушення нею присяги судді та стали підставою для звільнення з посади, не спростовують зроблених вище висновків суду щодо оцінки підстав і порядку прийняття Постанови № 775-VII. Усі ті аргументи, які позивачка, як вона вважає, могла повідомити у парламенті під час прийняття Постанови № 775-VII, вона висловила у судах обох інстанцій. Вони оцінили доводи позивачки і щодо відсутності в її діях ознак порушення присяги судді КСУ, і щодо недодержання парламентом процедури розгляду питання про її звільнення з посади, й інші важливі для вирішення справи аргументи позовної заяви та апеляційної скарги. Тому є підстави вважати, що позивачка була почута в органах, які, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, мали повноваження захистити права позивачки в ефективний спосіб у разі встановлення відповідних порушень.

29. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

На підставі частини четвертої статті 317 КАС України суд апеляційної інстанції може змінити судове рішення, якщо визнає, що доповненню або зміні підлягає його мотивувальна та (або) резолютивна частини.

Отже, з огляду на викладене вище апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, змінити мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 243, 245, 266, 315, 317, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року змінити.

Викласти мотивувальну частину рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року в редакції цієї постанови.

У решті рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Князєв

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко

В . В. Британчук К. М. Пільков

Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко

І. В. Григор`єва В. В. Пророк

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

В. І. Данішевська О. М. Ситнік

Ж . М. Єленіна В. М. Сімоненко

О. С. Золотніков І. В. Ткач

Л. Й. Катеринчук С. В. Штелик

Г. Р. Крет

Джерело: ЄДРСР 96406949

  • Like 1
Link to post
Share on other sites

Це рішення, на мій погляд, є вінцем політичного пристосування та повного знищення незалежності Конституційного суду України особами, що прямо впливають на Велику палату Верховного суду (без України) та які на мій погляд, скоріше всього й готували це рішення. Останнім часом стиль рішень судді-доповідача значно змінився у кращу сторону, але в цьому випадку, ці зміни дивним чином пішли проти правової визначеності, верховенства права, прав людини та громадянина, незалежності судової гілки влади в цілому й окремо повного знищення незалежності суддів Конституційного суду України.

Суд протирічить сам собі, говорячи про народовладдя, він дає змогу безкарно узурпувати це народовладдя парламентом, ще й надаючи йому якусь підтримку у цій узурпації і порушенні Конституції й надалі.

Вважаю, що зараз, у Конституційного суду є всі підстави для скасування незаконних змін до Конституції України в частині правосуддя та скасування Верховного суду (без України).

З цим рішенням варто ознайомитись всім.

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 800/162/14 (провадження № 11-872заі19)

за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії за апеляційноюскаргою ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду від 24 липня 2019 року у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Бившевої Л. І., суддів: Бевзенка В. М., Юрченко В. П., Шипуліної Т. М., Данилевич Н. А.

У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, Парламент), в якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України (далі - КСУ) присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) в частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді КСУ за порушення присяги і поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року.

У заяві від 07 липня 2014 року доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.

Вимоги мотивувала тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент Верховної Ради України відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року.

Вважала звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї Постанови незаконним та політично мотивованим. ВРУ як законодавча влада втрутилась у діяльність судової влади, порушила конституційний принцип поділу влади, звільнила суддю КСУ за порушення присяги за відсутності підстав та без дотримання встановленої Конституцією та законами України процедури, вдалася до тиску в неконституційний спосіб як на сам КСУ, так і на неї, суддю цього Суду. Рада перебрала на себе функції контролю та нагляду за рішеннями судів України, попри те, що Парламент не наділений конституційними повноваженнями на здійснення цих функцій. Конституція України наділяла ВРУ повноваженнями виключно на призначення на посади та звільнення з посад третини складу КСУ, але не визначала Раду або народних депутатів як органи чи суб`єкти повноважні вирішувати дисциплінарне провадження стосовно суддів КСУ, здійснювати правосуддя стосовно суддів КСУ та рішень цього Суду, оцінювати дії суддів щодо прийняття судових рішень та пред`являти обвинувачення у вчиненні злочинів тощо. Зазначала, що такого роду дії Ради є порушенням міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішень і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними у справі, а також порушенням фундаментальних принципів верховенства права, незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності, права на розгляд справи судом, установленим законом, права бути почутою та інші, які знайшли своє вираження й конкретне розуміння в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 січня 2013 року у справі «ОСОБА_2 проти України».

ВРУ вдалася до використання і застосувала колективну відповідальність суддів, тоді як за приписами частини другої статті 61 Конституції України відповідальність має індивідуальний характер. На виконання цих конституційних вимог відповідач зобов`язаний був виокремити її роль й ступінь участі в настанні юридичних наслідків правопорушення. При цьому Рада та народні депутати України, резюмуючи абстрактну провину всього складу КСУ у порушенні присяги, не визначили конкретної провини кожного судді й проігнорували, зокрема, те, що суддя ОСОБА_1 за підсумками розгляду справ та винесення рішень, про які йдеться в оскаржуваній постанові, винесла окрему думку, опублікувала статтю у «Віснику Конституційного Суду України» та здійснила виступ на міжнародній конференції суддів органів конституційної юрисдикції в Бухаресті (Румунія). Рада могла прореагувати на ймовірні факти порушення суддями КСУ присяги судді й поінформувати про них у передбаченому законом порядку, але не повинна була сама встановлювати і кваліфікувати їх як порушення та одночасно застосовувати заходи юридичної відповідальності.

Порушення відповідачем процедурних положень закону ОСОБА_1 мотивувала тим, що Рада не дотрималась порядку звільнення з посад суддів КСУ, на виконання вимог якого: не направила проєкту акта після реєстрації не пізніш як у п`ятиденний строк до комітету, який відповідно до предмета віддання є головним з підготовки та попереднього розгляду акта, а сам комітет підстави щодо звільнення суддів КСУ на своєму засіданні не обговорював і не досліджував. Рада не дочекалася висновку комітету з пропозицією про прийняття Радою щодо підготовленого проєкту одного з рішень, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей; не витримала строк подання народним депутатам рішення комітету та відомостей щодо суддів КСУ не пізніш як за три дні до розгляду Радою відповідного питання; прийняла на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення всупереч положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ, за якими рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається, якщо процедура, одноразове відхилення від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Звільнення суддів КСУ до таких винятків чи випадків не відноситься, бо має відбувається за процедурою, встановленою та законами України.

ВРУ визнала джерелом доказів та/чи джерелом права висновки Венеційської комісії, хоча за Конституцією та законами України ця міжнародна інституція не є органом, повноважним надавати оцінку рішенням та діям КСУ та суддям цього Суду в частині прийняття ними рішення. Акти комісії мають рекомендаційний характер і не можуть бути підставою для звинувачення у порушенні присяги.

Вказала, що має бути поновлена на посаді судді КСУ, оскільки із закінченням строку призначення на посаду суддя не втрачає свого статусу і пов`язані з ним гарантії, а звільнення судді без дотримання визначених Конституцією і законами України підстав і процедури звільнення, яке проводить орган, що має виключні повноваження на таке рішення, автоматично не може тягнути втрату суддею свого статусу. Закінчення строку, на який суддю призначено на посаду, має своїм наслідком тільки зупинення повноважень судді зі здійснення судочинства.

24 липня 2019 року колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відмовила у задоволенні позову. Рішення суду обґрунтоване тим, що Рада, прийнявши оскаржувану Постанову № 775-VII, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

20 січня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року змінено, викладено мотивувальну частину вказаного рішення в редакції цієї постанови, а у решті оскаржуване рішення залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на суспільно-правових наслідках, зумовлених Революцією Гідності та євроатлантичних прагненнях Українського народу.

Велика Палата Верховного Суду констатувала, що ВРУ, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності іншої, ніж зазначено у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР у відповідній редакції, статті 208 Регламенту ВРУ, процедури розгляду питання про звільнення суддів КСУ, мала право звільнити суддю КСУ з посади.

Велика Палата Верховного Суду вважала незастосовними при вирішенні вказаного спору висновків ЄСПЛ, викладених у справі ОСОБА_2 через суттєву відмінність обставин двох справ. ОСОБА_2 був притягнутий до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення з посади судді Верховного Суду України, тобто суду загальної юрисдикції, який не мав повноважень офіційного тлумачення законів, а тим більше Конституції України. Позивачка була членом органу конституційного контролю, і відмінність правового статусу членів КСУ та суддів судів загальної юрисдикції є очевидною як до, так і після змін до Конституції України, що набрали чинності 30 вересня 2016 року.

Звільнення судді КСУ ОСОБА_1 не мало сприйматися як реалізація принципу невідворотності відповідальності за порушення присяги судді КСУ, а як захід реагування парламентом, що в особливий історичний період з огляду на загрози державності реалізував установчу владу народу. 

Велика Палата Верховного Суду як суд апеляційної інстанції оцінила як процедуру припинення повноважень позивачки, так і суть вчиненого нею порушення.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що у ті моменти історії, коли послаблюється легітимність соціальних і політичних структур і внаслідок загроз існуванню держави послаблюється дія конституційних принципів, що охороняли стабільність таких структур, відновлення конституційного ладу відбувається через реалізацію народом, зокрема в особі обраного ним парламенту, установчої влади. Революція Гідності мала наслідком формування нового конституційного правопорядку, який був формалізований через проголосований ВРУ за спеціальною процедурою Закон № 742- VII, після якого була прийнята оскаржувана Постанова № 775- VII, які слід розглядати з погляду теорії як такі, що стали реалізацією установчої влади народу за особливих обставин і загроз існуванню України.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що навіть вказані вище умови не дозволяли ВРУ діяти свавільно відносно суддів КСУ, і резюмувала, що не встановила в діях ВРУ ознак відступу від конституційних принципів верховенства права, незалежності, справедливості, рівності, поваги до приватного життя.

При цьому вважала, що ВРУ у постанові про звільнення суддів КСУ зробила висновок, що Рішенням № 20-рп/2010 КСУ у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Парламенту, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад, порушив принцип розподілу влади.

Зроблено висновок, що процедура звільнення позивачки ВРУ не була порушена, Регламент КСУ не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень КСУ, порушення присяги не визначалося у Конституції України як захід відповідальності. Зроблено висновок про те, що Рішення КСУ № 20-рп/2010 не забезпечило верховенства Конституції України, фактично змінило її, змінило конституційний лад України, порушило принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених КСУ, а не Парламентом як уповноваженим на це органом, а баланс сил між законодавчою, виконавчою та владою глави держави суттєво змінився, що дало ВРУ підставу розцінити такі дії ОСОБА_1 як порушення присяги та звільнити її за порушення присяги.

Наведено висновки Венеційської комісії від 17 грудня 2010 року, Резолюцію № 1755 (2010) від 04 жовтня 2010 року Парламентської асамблеї Ради Європи, статті та думки деяких вітчизняних та зарубіжних науковців.

Зазначено, що ОСОБА_1 відповідно до параграфу 56 Регламенту КСУ у відповідній редакції мала право, але не виклала окремої думки у справі № 1-45/2010 щодо Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010.

Зроблено висновок, що якщо Президент України та/чи з`їзд суддів України, які призначали і звільняли по третині складу КСУ кожен, з мотивів політичної доцільності, ціннісно-раціональних підходів або з якихось інших причин не прислухалися до рекомендацій Постанови № 775-VII і не звільнили з посад суддів КСУ, які були призначені цими органами, то це не означає, що дії суддів КСУ з кола тих, яких призначила ВРУ (зокрема й суддя КСУ ОСОБА_1.), втратили властивості порушення, що підпадали під передбачену пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції підставу звільнення.

Вказано про належність суду, який розглядав справу за позовом ОСОБА_1 .

Однак із такими висновками не погоджуюся та висловлюю окрему думку відповідно до статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Суди встановили, що 04 серпня 2006 року Постановою ВРУ № 82-V ОСОБА_1 призначено суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього Суду.

24 лютого 2014 року до порядку денного засідання Ради (четверта сесія сьомого скликання) був включений проєкт постанови про реагування на факти порушення присяги суддями КСУ.

Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення проєкту постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ за скороченою процедурою шляхом голосування (283 голоси народних депутатів).

Того ж дня ВРУ прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, достроково припинила повноваження та на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України звільнила з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді суддю КСУ ОСОБА_1. (307 голосів народних депутатів).

В основу прийняття цієї постанови лягли такі обставини.

30 вересня 2010 року КСУ прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

ВРУ вказала, що на момент прийняття КСУ Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 положення Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» стали невід`ємною складовою Конституції України, а сам Закон вичерпав свою функцію, що встановлено Ухвалою КСУ від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України», й ця ухвала є остаточною в силу положень статті 50 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Зазначено, що Рішенням № 20-рп/2010 у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.

25 січня 2012 року Рішенням КСУ № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України, зокрема, КСУ дозволив Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) встановлювати розміри соціальних виплат, вказавши, що КМУ регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Рада виснувала, що КСУ дозволив КМУ «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, при тому, що раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своїх сімей, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України.

29 травня 2013 року Рішенням КСУ № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.

ВРУ вказала, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року) і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.

ВРУ констатувала, що судді КСУ, які приймали зазначені вище рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді КСУ, що відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України є підставою для дострокового припинення повноважень та звільнення з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги судді.

У пояснювальній записці до проєкту зазначеної постанови вказано, що метою прийняття Постанови ВРУ є вжиття заходів із формування нового складу КСУ з метою усунення негативних соціально-політичних та правових наслідків зміни Конституції України спричинених Рішенням КСУ від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, усунення негативних наслідків та недопущення переслідування осіб, які були учасниками акцій протесту та масових заходів на всій території України у період з 21 листопада 2013 року і до дня набрання чинності цим Законом.

Не погодившись із вказаною Постановою ВРУ № 775-VII та вважаючи її незаконною, ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про визнання її незаконною та скасування, поновлення на посаді.

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно зі статтею 2 КАС України, в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частинами першою, другою статті 6 КАС України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Спірні відносини регулювалися законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин, - Конституцією України, Законом № 2453-VI, Законом № 422/96-ВР, Законом № 1861-VI.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При вирішенні вказаного спору необхідно враховувати, що в Україні діє конституційний принцип верховенства права, в основу якого покладено пріоритет права перед державою.

Погоджуюся з позицією ОСОБА_4 , що: «все ще поширений підхід, заснований на підміні широкого питання про співвідношення права і політики тезою про вирішальну роль політики у формуванні законодавства, що веде до ототожнення політики і права.

Такий підхід принижує роль права в суспільному розвитку. Він ставить державу як головного провідника політики у пануюче по відношенню до права становище.

Проголошення першості політики впритул підводить до висновку про верховенство політичного центру суспільства - держави по відношенню до права. Таким чином нехтується закріплений у статті 8 Конституції України принцип верховенства права, який включає в себе і його верховенство над державою.

У співвідношенні політики і права провідна роль належить праву. Суб`єкти політики повинні будувати свою діяльність не на основі якихось міфічних «власних» «політичних» принципів, а відповідно до принципів, що втілені в праві».

Дія пріоритету права має за мету встановлення певних меж діяльності держави на захист прав людини, унеможливлення будь-якого свавілля.

Саме заради цього існує такий основоположний принцип демократичної держави, як поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, кожній з яких притаманний свій обсяг повноважень.

У системі правових актів України пріоритет беззастережно надано одному закону - Конституції України.

Як акт найвищої юридичної сили, вона втілює принцип верховенства права, що прямо випливає з її статті 8.

Саме тому Конституція стає критерієм визначення правового характеру приписів усіх інших нормативних актів.

Право ухвалювати рішення про неконституційність цих актів є одночасно правом на визнання їх неправового характеру.

Така діяльність здійснюється КСУ, який на час виникнення спірних правовідносин входив до судової системи.

Відповідно до статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції.

Отже, КСУ входив до складу судової влади України як її складова частина.

Відповідно до частин першої та другої статті 148 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови) КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ.

Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ.

У статті 1 Закону № 2453-VI у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови, вказано, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом.

Тобто повторювалося конституційне визначення складу судової влади.

А стаття 3 цього Закону визначала судову систему як сукупність судів загальної юрисдикції та КСУ як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Статтею 149 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваної Постанови) передбачено, що на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Тобто за своїм статусом суддя КСУ прирівнювався до статусу судді суду загальної юрисдикції.

Про це свідчить і сама оспорювана Постанова № 775-VII, у якій ВРУ постановила достроково припинити повноваження та звільнити з посад суддів КСУ, одним з яких була ОСОБА_1 , у зв`язку з порушенням ними присяги судді, відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, якою і передбачалися підстави звільнення судді з посади органом, що його обрав чи призначив, та підстава припинення повноважень судді - порушення присяги.

Відповідно до статті 9 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ призначається строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Згідно зі статтею 17 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя КСУ складає присягу на засіданні Ради, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.

Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів КМУ; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Такий принцип остаточності рішень КСУ є цілком логічним, оскільки сама правова природа КСУ та мета його створення передбачають унеможливлення впливу на КСУ будь-якої влади чи посадової особи, яка наділена повноваженнями формувати склад КСУ. Крім того, саме КСУ уособлює установчу владу, оскільки наділений повноваженнями своєрідного «нагляду» за рішеннями законодавчої влади та Президента з погляду їх відповідності Конституції України. А це унеможливлює і оцінку прийнятих КСУ рішень.

У статті 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Згідно зі статтею 63 Закону № 422/96-ВР рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.

Відповідно до статті 64 Закону № 422/96-ВР окрема думка судді КСУ, який підписав рішення чи висновок КСУ, викладається суддею КСУ у письмовій формі і додається до рішення чи висновку КСУ.

Однак жодним нормативним актом не передбачено обов`язку судді КСУ висловлювати окрему думку у разі голосування «проти» при прийнятті рішення. Висловлення чи утримання від висловлення окремої думки не може свідчити про позицію кожного судді при прийнятті конкретного судового рішення.

У частинах п`ятій, шостійстатті 126 Конституції України визначалося, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

У статті 23 Закону № 422/96-ВР вказувалося, що суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку призначення; 2) досягнення суддею шістдесятип`ятирічного віку; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Як Конституція України, так і Закон № 422/96-ВР визначали вичерпний перелік підстав звільнення судді КСУ, однією з яких була передбачена у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та в пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР така підстава, як порушення суддею присяги.

Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлював порядок підготовки і проведення сесій Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.

Статтею 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначається порядок призначення, зокрема, суддів КСУ, а стаття 216 глави 33 Регламенту ВРУ про порядок звільнення суддів КСУ відсилає до пункту 2 частини другої статті 88 та частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону № 422/96-ВР.

Зі змісту оспорюваної Постанови № 775-VII вбачається, що ВРУ вважала, що судді КСУ, в тому числі ОСОБА_1., порушили приписи Конституції України, не забезпечили верховенство права, захист прав та свобод людини і громадянина, конституційний лад держави, що, у свою чергу, протирічить змісту присяги судді КСУ, та вважали наявними підстави для дострокового припинення повноважень та звільнення суддів КСУ, які були призначені по квоті ВРУ, зокрема ОСОБА_1 , за порушення ними присяги.

Тому можна зробити висновок, що звільнення судді за порушення присяги було наслідком саме встановлення факту вчинення суддею дисциплінарного проступку, яким ВРУ вважала ухвалення КСУ, у складі якого перебувала і ОСОБА_1 , Рішень від 30 вересня 2010 року № 10-рп/2010, від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012.

Окремого органу, який би встановлював факт порушення присяги суддею КСУ, жодним законом, чинним на час прийняття ВРУ оскаржуваної Постанови, не визначено.

Щодо суддів загальної юрисдикції таким органом було визначено Вищу раду юстиції, яка, відповідно до частини другої статті 1 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) в редакції, чинній на час прийняття Постанови № 775-VII, є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Так само у цьому Законі № 22/98-ВР визначено, що є порушенням присяги.

У статті 32 Закону № 22/98-ВР в редакції, чинній на час прийняття Постанови № 775-VII, вказано, що порушенням суддею присяги є:

1) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів;

2) недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»;

3) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом;

4) порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Тобто звільнення судді за порушення присяги можливо було при встановленні і доведенні факту порушення ним присяги. При цьому ні Конституцією України, ні іншими законами, що врегульовували спірні правовідносини, не надавалося права ВРУ встановлювати факт порушення суддею, у тому числі і суддею КСУ, присяги.

Вочевидь таким правом наділялися органи суддівського врядування, а не орган, який призначав суддю на посаду.

Такі гарантії мали і судді КСУ відповідно до статті 149 Конституції України, якою передбачалося, що на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Відповідно до частин першої, другої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Згідно з частиною першою статті 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

У частинах першій, третій статті 6 Закону № 2453-VI визначалося, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне відповідальність, установлену законом.

За статтею 4 Закону № 422/96-ВР діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Згідно зі статтею 27 Закону № 422/96-ВР судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ.

Відповідно до частин першої, третьої статті 28 Закону № 422/96-ВР особа судді КСУ є недоторканною.Судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.

Наведені положення Конституції України та відповідних законів дають можливість зробити висновок, що засадничі підходи до забезпечення незалежності і недоторканності судді передбачали і передбачають найвищий щабель захисту - конституційний рівень. Законами України може бути лише розширений обсяг гарантій незалежності і недоторканності суддів, який має бути достатнім для здійснення ними своєї діяльності неупереджено, об`єктивно, безсторонньо та незалежно.

У Рішенні КСУ від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачено зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України».

КСУ вказав, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.

Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України.

Наведені конституційні та законодавчі норми в поєднанні з їх тлумаченням закріплюють один з основоположних принципів судочинства та функціонування судової влади взагалі, а саме принцип незалежності суду (судді), в тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим.

Оскільки Конституція України не наділяла Парламент повноваженнями встановлювати факт порушення суддею присяги судді КСУ, то передумовою для звільнення судді КСУ за порушення присяги судді мав бути встановлений факт порушення присяги суддею, а ВРУ більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могла прийняти відповідне рішення з дотриманням процедури, передбаченої Законом № 1861-VI.

Такі висновки узгоджуються з практикою ЄСПЛ і міжнародними стандартами у сфері правосуддя, які на час розгляду справи є усталеними.

ЄСПЛ у рішенні від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

У рішенні ЄСПЛ від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» наведена доповідь Комісара з прав людини Ради Європи про незалежність судової системи, що також передбачає незалежність кожного окремого судді, і яка повинна бути захищена як на законодавчому, так і на практичному рівні. Судді не захищені від зовнішнього тиску, в тому числі й політичного. Для усунення тих чинників, які роблять суддів вразливими і послаблюють їхню незалежність, необхідні рішучі дії в кількох напрямках. Влада повинна уважно розглядати будь-які заяви про випадки неприпустимого політичного або іншого втручання в роботу судових органів і забезпечити ефективні засоби правового захисту. Комісар закликав українську владу повною мірою виконувати рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності впорядкувати та уточнити процедури і критерії, пов`язані з призначенням і звільненням суддів, а також застосуванням дисциплінарних заходів. Важливо встановити відповідні гарантії для забезпечення справедливості й виключення ризику політизації під час застосування дисциплінарних процедур. Що стосується процесу призначення кандидатів на суддівські посади, вирішальним має бути їхня кваліфікація та особисті якості. Систему призначення суддів слід повністю захистити від неправомірного політичного та іншого впливу певних сторін. Рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження. Заходи дисциплінарного впливу мають регулюватися чіткими нормами і процедурами, передбаченими в межах самої судової системи, і такими, що не підпадають під політичний або інший неправомірний вплив.

ЄСПЛ вказав, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади.

Також у вказаній справі ЄСПЛ висловився, що для того, щоб встановити, чи може суд вважатися «незалежним» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, слід звернути увагу, inter alia, на спосіб призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти тиску ззовні та на питання, чи створює орган видимість незалежного (див. рішення у справах «Фіндлей проти Сполученого Королівства» (Findlay v. the United Kingdom), від 25 лютого 1997 року, п. 73, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, та «Брудніцька та інші проти Польщі» (Brudnicka and Others v. Poland), заява № 54723/00, п. 38, ECHR 2005-II). Суд нагосив на тому, що поняття поділу влади між політичними органами виконавчої влади та судовою системою набуло в його практиці все більшого значення (див. рішення у справі «Стаффорд проти Сполученого Королівства» (Stafford v. the United Kingdom) [ВП], заява № 46295/99, п. 78, ECHR 2002-IV). У той же час ані стаття 6, ані будь-яке інше положення Конвенції не вимагають від держав дотримання будь-яких теоретичних конституційних концепцій стосовно дозволених меж взаємодії між гілками влади (див. рішення у справі «Клейн та інші проти Нідерландів» (Kleyn and Others v. the Netherlands) [ВП], заяви №№ 39343/98, 39651/98, 43147/98 та 46664/99, п. 193, ECHR 2003-VI).

У пункті 122 цього рішення ЄСПЛ зазначено, що факти справи говорять про те, що пленарне засідання (ВРУ) не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів. Роль політиків, які засідають у парламенті та від яких не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права, не була належним чином пояснена Урядом та не була обґрунтована як така, що відповідає вимогам незалежності та безсторонності суду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Ці висновки ЄСПЛ мають враховуватися і при розгляді справ за участі суддів КСУ, оскільки на час вирішення питання про звільнення ОСОБА_1 . КСУ входив до системи судів України, а статус судді був єдиним як для суддів судів загальної юрисдикції, так і для суддів КСУ.

У рішенні від 23 червня 2016 року ЄСПЛ у справі «Бака проти Угорщини» констатував, що слід приділяти увагу сутності функціонування судової влади як самостійної гілки державної влади та принципу незмінюваності суддів, який, відповідно до практики Суду та міжнародних документів і документів Ради Європи, становить ключовий елемент у забезпеченні незалежності судової влади, та зробив висновок, що в світлі обставин вказаної справи дострокове звільнення заявника з посади Голови Верховного Суду перешкоджало, а не служило самій меті забезпечення незалежності судової влади.

У рішенні від 06 листопада 2018 року у справі «Рамоc Нуньєс де Карвальо є Са проти Португалії» ЄСПЛ зробив висновок про те, що за встановлених обставин справи, беручи до уваги конкретний контекст дисциплінарного провадження щодо судді, тяжкість покарання, той факт, що процесуальні гарантії у Вищій судовій раді були обмежені, і необхідність оцінки фактичних доказів, що стосувалися сумлінності заявниці та свідків і були вирішальним аспектом справи, сукупний ефект двох факторів, а саме недостатність судового перегляду з боку Колегії адміністративних розглядів Верховного суду і відсутність слухання по суті як на стадії дисциплінарного провадження, так і на стадії судового перегляду, призвів до того, що справу заявниці не було розглянуто відповідно до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення від 06 листопада 2018 року).

У рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу (далі - Суд ЄС) від 24 червня 2019 року у справі № С-619/18 та від 05 листопада 2019 року у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі вказано, що для забезпечення ефективного судового захисту важливим є збереження незалежності судів. Відповідно до принципу поділу влади, який характеризує функціонування верховенства права, необхідно гарантувати незалежність судів від законодавчої та виконавчої влади. У зв`язку із цим важливо, щоб судді були захищені від втручання ззовні чи тиску, що може поставити під загрозу їх незалежність.

Вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права.

Ці гарантії незалежності та неупередженості вимагають дотримання правил, зокрема щодо призначення, стажу роботи та підстав для утримання, відсторонення та звільнення суддів, які можуть розвіяти будь-який розумний сумнів у свідомості особи щодо непроникності цього органу до зовнішніх факторів та його нейтралітету щодо інтересів, що ставляться перед ним. Необхідна свобода суддів від будь-якого зовнішнього втручання чи тиску вимагає певних гарантій, належних для захисту осіб, які мають завдання виносити рішення у суперечці, таких як гарантії проти відсторонення від посади. 

Вимога незалежності означає, що норми, які регулюють дисциплінарний режим, і, відповідно, будь-яке звільнення тих, хто має завдання виносити рішення у суперечці, повинні забезпечити необхідні гарантії, щоб запобігти будь-якому ризику використання цього дисциплінарного режиму як системи політичного контролю за змістом судових рішень.

Тобто політичний контроль над судом (суддями щодо ухвалених ними рішень) у будь-якому вигляді є недопустимим, навіть якщо він застосовується задля «нівелювання» політичного контролю попередньої влади.

Також відповідно до пунктів 2, 4, 26 (b), 30 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) судді, як особи, є вільними та зобов`язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонукання, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин.

Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави.

Розгляд справ про звільнення з посади або дисциплінарне покарання судді відбувається судом або радою, що переважно складається з суддів та обирається ними.

Проте повноваження щодо звільнення судді з посади можуть надаватися законодавчому органу шляхом імпічменту або через спільне звернення, але бажано аби це відбувалося за рекомендацією суду або ради, що згадуються вище.

Суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов`язки або невідповідну поведінку, що робить неможливим його подальше перебування на посаді.

У пунктах 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, зазначено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.

Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури.

Відповідно до пункту «b» розділу 2 Рекомендацій № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року, судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів.

Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов`язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади.

У Пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів (Модельний кодекс) від 10 липня 1998 року, зокрема у пункті 1.3, вказано, що цією Хартією передбачено отримання думки органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, коли необхідно прийняти рішення щодо добору, розстановки чи призначення суддів, їх просування по службі чи припинення їх пересування на посаді. Формулювання цього положення спрямовано на те, щоб охопити різноманітні ситуації: від надання поради виконавчому чи законодавчому органу до фактичних рішень цього незалежного органу.

У пункті 5.1 вказаної пояснювальної записки зазначено, що Хартія викладає гарантії проведення дисциплінарних розглядів: дисциплінарні санкції можуть накладатися лише на підставі рішення, прийнятого за пропозицією чи висновком суду або органу, принаймні половина членів якого мають бути обраними суддями. Справа судді має бути уважно розглянута, він/вона має право бути представленим. Якщо санкція все-таки застосовується, її слід вибрати із переліку санкцій, з урахуванням пропорційності та відповідності. Нарешті Хартією передбачено право на оскарження до вищого суду рішення про застосування санкції, прийнятого виконавчим органом, судом або органом, принаймні половина членів якого є обрані судді.

Також у пунктах 7.1 та 7.2 цієї Пояснювальної записки привернуто увагу до того, що особливо пильно та уважно слід ставитися до формулювання умов, за наявності яких припиняється перебування судді на посаді.

Важливо мати вичерпний перелік підстав для посвідчення нездатності продовжувати роботу на посаді, що посвідчується медичною довідкою, якою суддя досягає граничного віку, коли закінчується зазначений термін перебування на посаді або суддя звільняється на підставах дисциплінарної відповідальності. Коли трапляються події, які є підставами для припинення перебування на посаді, інші, ніж досягнення граничного віку та закінчення терміну перебування на посаді, що може бути вирішено без будь-яких труднощів, вони повинні бути перевірені незалежним органом, про який йдеться у параграфі 1.3.

Згідно з статтями 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною радою Міжнародної асоціації суддів в Тайпеї (Тайвань) незалежність судді є важливого умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на

міжнародному рівні, повинні поважати, захищати та охороняти цю

незалежність. Незалежність суддів має забезпечуватися законом шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежною від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції.

У Великій хартії суддів (Основоположні принципи), схваленій 17 листопада 2010 року Консультативною радою європейських суддів (далі - КРЄС), зокрема у пунктах 2-4, 6, вказано, що незалежність та неупередженість суддів є обов`язковими передумовами здійснення правосуддя. Незалежність суддів має бути закріплена законодавчо, функціонально та фінансово. Незалежність суддів гарантується відносно інших гілок державної влади, для осіб, які звертаються до правосуддя, для інших суддів і для суспільства загалом та встановлюється національним законодавством на найвищому рівні. Держава й кожен суддя несуть відповідальність за забезпечення та захист незалежності суддів. Незалежність суддів гарантується щодо діяльності суддів, зокрема стосовно їхніх добору, призначення на посаду до настання пенсійного віку, просування по службі, незмінюваності, професійної підготовки, суддівської недоторканності, дисципліни, оплати праці та фінансування судових органів. Дисциплінарне провадження здійснюється незалежним органом, з можливістю подальшого звернення до суду.

У пунктах 10, 13Великої хартії суддів (Основоположні принципи) визначено, що при здійсненні функції відправлення правосуддя суддям не повинні надаватись жодні накази чи інструкції, також судді не повинні зазнавати тиску з боку судового керівництва; судді керуються винятково законом. Для забезпечення незалежності суддів у кожній державі створюється Судова рада чи інший спеціалізований орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади, наділений широкими повноваженнями з усіх питань щодо статусу суддів, а також щодо організації, функціонування та репутації судових інституцій. До складу ради входять або винятково судді, або переважна більшість суддів, обраних іншими суддями. Судова рада має бути підзвітною стосовно своєї діяльності та рішень.

Згідно з пунктами 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження. Засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов`язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки.

В Рекомендаціях CM/Rec (2010) 12, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року, зокрема в пунктах 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, вказано, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. Лише самі судді повинні приймати рішення у конкретних справах, спираючись на власну компетенцію, як це визначено законом. Судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов`язані роз`яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Принцип незалежності судової влади означає незалежність кожного судді при здійсненні ним функцій прийняття судових рішень. У процесі прийняття рішень судді мають бути незалежними та неупередженими, а також мати можливість діяти без будь-яких обмежень, впливу, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання будь-яких органів влади, зокрема внутрішніх органів судової влади.

У Висновку КРЄС № 1 (2001) від 23 листопада 2001 року про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів, зокрема у пунктах 10, 11, 14, вказано, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя. Судова влада є однією з трьох основних та рівноцінних опор у сучасній демократичній державі. Судова влада відіграє важливу роль та має важливі функції стосовно двох інших опор. Вона забезпечує відповідальність урядів та органів державного управління за свої дії, а відносно законодавчої влади судова влада бере участь у забезпеченні виконання належним чином прийнятих законів та, певною мірою, у визначенні їхньої відповідності положенням Конституції чи актам, прийнятим на вищому рівні (наприклад, праву Європейського Союзу). Для того щоб судова влада могла виконувати зазначені функції, вона повинна бути незалежною від цих органів, тобто від неналежних зв`язків із ними та від впливу з їхнього боку. Таким чином, незалежність слугує гарантією неупередженості. Це обов`язково впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді та вжиття дисциплінарних заходів. Незалежність судової влади повинна гарантуватися національними стандартами на найвищому рівні. Відповідно, держави повинні включати концептуальні положення щодо незалежності судової влади або до конституції, або до основоположних принципів, визнаних у країнах, в яких немає письмової конституції, але де повага до незалежності судової влади гарантується багатовіковою культурою та традицією.

Також у пунктах 64-66 цього Висновку КРЄС зазначено, що основоположним є те, що суддя під час виконання своїх обов`язків не є чиїмось найманим працівником; він чи вона займають державну посаду. Таким чином, суддя служить лише закону й несе відповідальність лише перед законом. Аксіоматичним є й те, що при винесенні рішення по справі суддя не повинен діяти за наказом або інструкцією третіх сторін, які або представляють судову владу, або не відносяться до неї. Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (a) (i) передбачає, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом». Незалежність судів залежить не тільки від свободи від будь-якого неправомірного зовнішнього впливу, а й від свободи від неправомірного впливу, який може в деяких ситуаціях виходити з позиції інших суддів. «У суддів повинна бути необмежена свобода ухвалювати рішення щодо справ неупереджено, відповідно до своєї совісті й тлумачення фактів, а також відповідно до існуючого правопорядку» (Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (d)).

У Висновку КРЄС № 3 (2002) від 19 листопада 2002 року про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісності поведінки та неупередженості, а саме у пунктах 60, 64, 71, 77, вказано, що дисциплінарне провадження проти будь-якого судді повинно відбуватися лише в рамках незалежного органу (або «трибуналу»), який діє за процедурою, що повною мірою гарантує право захисту. Щодо дисциплінарної відповідальності КРЄС вважала, що: 1) у кожній країні закон або основоположна хартія, які застосовуються до суддів, повинні визначати в якнайточнішому формулюванні ті порушення, які можуть призвести до застосування дисциплінарних санкцій, а також відповідних дисциплінарних процедур; 2) стосовно відкриття дисциплінарного провадження країни повинні передбачити створення спеціального органу або призначити осіб, які відповідатимуть за отримання скарг, отримання пояснень відповідного судді та на цих підставах прийматимуть рішення щодо наявності достатніх підстав для відкриття провадження проти судді; 3) будь-яке дисциплінарне провадження повинно розглядатися незалежним органом або трибуналом, що здійснює провадження, повністю гарантуючи право на захист; 4) якщо такий орган сам не є судом, то його члени повинні призначатися незалежним органом (із суттєвим представництвом суддів, обраних демократичним шляхом іншими суддями), про який ідеться в пункті 46 Висновку КРЄС № 1 (2001); 5) дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду; 6) санкції, що може застосовувати подібний орган у випадку неналежної поведінки, яка є доведеною, повинні визначатися якомога точніше в законі про статус суддів та застосовуватися за принципом пропорційності.

У пункті 5 Висновку КРЄС № 17 (2014) від 24 жовтня 2014 року про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади також звернуто увагу на те, що незалежність судової влади є передумовою гарантування верховенства права та основоположною гарантією справедливого суду.

У висновку КРЄС № 18 (2015) від 16 жовтня 2015 року про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях, зокрема у пунктах 10, 11, зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип розподілу влади сам по собі є гарантією судової незалежності. При тому, що кожна з трьох гілок влади є відповідальною за забезпечення належного розподілу державної влади, ані цей принцип, ані судова незалежність не повинні стати перепоною для діалогу між органами державної влади. Однак життєво важливою залишається вимога, щоб судова влада була би позбавлена неправомірного впливу з їхнього боку.

У пунктах 23, 37, 44 цього Висновку також вказано, що рішення законодавчої або виконавчої влади, які знищують основні гарантії суддівської незалежності, є неприйнятними, навіть якщо вони мають прихований характер. Наприклад, нова парламентська більшість і уряд не повинні ставити під сумнів призначення або термін повноважень суддів, які вже були призначені в належному порядку. Про скасування безперервного перебування судді на посаді може йтися тільки за наявності серйозного дисциплінарного порушення або порушення кримінального законодавства, які встановлені щодо цього судді шляхом належних судових процедур.

Наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства підтверджують, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права. Звільнення суддів з посад повинно відбуватись на основі рекомендації суду або ради, що переважно складається з суддів та обирається. Разом з тим така вимога при прийнятті оскаржуваної Постанови не була дотримана.

Вирішуючи питання про звільнення позивачки за порушення нею присяги судді, ВРУ повинна була дотриматись наведених міжнародних стандартів у сфері правосуддя. Як орган законодавчої влади ВРУ мала усунути прогалину у законодавстві, визначити компетентний орган, який би був наділений повноваженнями проводити перевірку та встановлювати факт порушення присяги суддею КСУ.

Оскаржувана Постанова № 775-VII була прийнята з метою замінити законодавчим органом суддів КСУ та сформувати інший склад суддів КСУ. При цьому народні депутати не наділені повноваженням встановлювати факт порушення присяги суддею, оскільки їх повноваження чітко перелічені у статті 85 Конституції України.

При необхідності змінити склад КСУ Парламент, безвідносно до політичної ситуації, мав діяти у правовому полі, можливо використати досвід країн, які також пройшли через зміну попереднього складу суддівського корпусу та здійснили вказане з дотримання усіх гарантій незалежності суддів.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Рада не змогла довести законність свого рішення та спростувати доводи позивачки.

З урахуванням того, що ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ з порушенням процедури такого звільнення, за відсутності встановленого уповноваженим органом факту порушення нею присяги судді, оскаржувана Постанова ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII підлягала б визнанню протиправною та скасуванню в частині дострокового припинення повноважень ОСОБА_1 та звільнення її з посади судді КСУ за порушення присяги.

Що стосується позовної вимоги про поновлення ОСОБА_1 на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року вважаю, що вказана вимога не могла бути задоволена з таких підстав.

Статтею 148 Конституції України та статтею 9 Закону № 422/96-ВР передбачено, що суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Позивачку призначено суддею КСУ 04 серпня 2006 року, строк її повноважень сплив відповідно 04 серпня 2015 року, тому висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про відмову у задоволенні позову у частині поновлення її на посаді судді КСУ є обґрунтованим.

З урахуванням викладеного вважаю наявними підстави для часткового задоволення позову ОСОБА_1 , визнання протиправною та скасування Постанови ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» в частині дострокового припинення повноважень та звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги та залишення без змін рішення в частині інших позовних вимог.

Суддя Великої Палати Верховного Суду О. М. Ситнік

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96465292

Link to post
Share on other sites
On 4/25/2021 at 2:19 PM, ANTIRAID said:

Це рішення, на мій погляд, є вінцем політичного пристосування та повного знищення незалежності Конституційного суду України особами, що прямо впливають на Велику палату Верховного суду (без України) та які на мій погляд, скоріше всього й готували це рішення. Останнім часом стиль рішень судді-доповідача значно змінився у кращу сторону, але в цьому випадку, ці зміни дивним чином пішли проти правової визначеності, верховенства права, прав людини та громадянина, незалежності судової гілки влади в цілому й окремо повного знищення незалежності суддів Конституційного суду України.

Суд протирічить сам собі, говорячи про народовладдя, він дає змогу безкарно узурпувати це народовладдя парламентом, ще й надаючи йому якусь підтримку у цій узурпації і порушенні Конституції й надалі.

Вважаю, що зараз, у Конституційного суду є всі підстави для скасування незаконних змін до Конституції України в частині правосуддя та скасування Верховного суду (без України).

З цим рішенням варто ознайомитись всім.

Ну главный ЗЕк страны считает по-другому. Карлик, с комплексом Наполеона да ещё и играющий детородным органом на рояле (это уже притча во языцах), это феерично. 

Мне другое непонятно: сейчас все внутриполитические и внешнеполитические новости сконцентрированы на оХфисе того, которого именуют президентом. Ни один НПА в Украине не предусматривает ОП как источник власти, а значит место, где могут формироваться и приниматься какие-то политические решения. 

По определению там должны находиться обычные клерки, которые условно перекладывают бумаги со стола на стол и слоняются из кабинета в кабинет.

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
В 26.04.2021 в 15:48, centurion сказал:

Ну главный ЗЕк страны считает по-другому. Карлик, с комплексом Наполеона да ещё и играющий детородным органом на рояле (это уже притча во языцах), это феерично. 

Мне другое непонятно: сейчас все внутриполитические и внешнеполитические новости сконцентрированы на оХфисе того, которого именуют президентом. Ни один НПА в Украине не предусматривает ОП как источник власти, а значит место, где могут формироваться и приниматься какие-то политические решения. 

По определению там должны находиться обычные клерки, которые условно перекладывают бумаги со стола на стол и слоняются из кабинета в кабинет.

ОП(Г) считает себя источником не только власти, но и права (на беспредел)....

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
54 минуты назад, Лев сказал:

ОП(Г) считает себя источником не только власти, но и права (на беспредел)....

... а также узурпацию и диктатуру...

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
On 4/27/2021 at 9:48 PM, Лев said:

ОП(Г) считает себя источником не только власти, но и права (на беспредел)....

Куда потом бежать будут? Ростов не резиновый. )))

  • Like 2
  • Haha 1
Link to post
Share on other sites
1 hour ago, ivakh said:

Позорное решение....

После прокатки Вирастюка это будет не последнее такое позорное решение. Задел уже сделан. Типа судебная власть независимая. 

Это как в известном еврейском анекдоте:

- Мама, Вы хотите жареной рыбы?

- Да, хочу, Изенька, сыночек мой.

- Так встаньте и нажарьте.

- Так рыбы нет. 

- Так лежите, мама, и не пи@@@те.

 

  • Haha 2
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 580/2371/20
      Провадження № 11-344заі20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження зразкову справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (далі - Управління ПФУ, ПФУ відповідно) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання провести нарахування та виплату підвищення до пенсії
      за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року (судді Бучик А. Ю., Желєзний І. В., Мороз Л. Л., Рибачук А. І., Стрелець Т. Г.),
      УСТАНОВИЛА:
      1 липня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила:
      - визнати протиправною бездіяльність Управління ПФУ щодо ненарахування та невиплати з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території зони посиленого радіологічного контролю, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 796-ХІ) в редакції, чинній до 1 січня 2015 року, дія якої відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018;
      - зобов`язати відповідача здійснити з 17 липня 2018 року нарахування та виплату їй підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-ХІІ в редакції, чинній до 1 січня 2015 року, що дорівнює одній мінімальній заробітній платі (згідно із Законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
      Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначила, що має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, є непрацюючою пенсіонеркою та проживає у м. Тальне Черкаської області, яке до 1 січня 2015 року (до набрання чинності Законом України від 28 грудня 2014 року № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 76-VIII)) відносилось до зони радіоактивного забруднення. З огляду на Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 позивачка вважає, що має право на отримання встановленого статтею 39 Закону № 796-ХІІ щомісячного підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення. Однак Управління ПФУ протиправно відмовило їй у нарахуванні та виплаті вказаного підвищення до пенсії.
      На переконання позивачки, її право на отримання названої виплати також підтверджується постановою Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18 щодо права на доплату пенсіонерам за проживання на території радіоактивного забруднення (у зоні гарантованого добровільного відселення) відповідно до статті 39 Закону № 796-ХІІ.
      Черкаський окружний адміністративний суд звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з поданням про розгляд цієї типової справи Верховним Судом як зразкової справи.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 23 вересня 2020 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, в задоволенні позову відмовив.
      Ухвалюючи таке рішення, суд дійшов висновку про відсутність у позивачки права на отримання передбаченої статтею 39 Закону № 796-ХІІ доплати непрацюючим пенсіонерам за проживання на території радіоактивного забруднення, оскільки з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю, на якій проживає позивачка, виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом України від 27 лютого 1991 року № 791а-XII «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 791а-XII). І ця зміна, що була внесена до Закону № 791а-XIIЗаконом № 76-VIII, не визнавалась неконституційною та чинна на момент звернення позивачки до суду.
      У своєму рішенні Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду навів обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, а саме:
      а) позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи;
      б) позивач проживає на території, що до 1 січня 2015 року відносилась до зони посиленого радіоекологічного контролю;
      в) позивач є непрацюючим пенсіонером;
      г) відповідачем є відповідне управління ПФУ;
      д) предметом спору є нарахування та виплата з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному частиною другою статті 39 Закону № 796-ХІІ в редакції, чинній до 1 січня 2015 року.
      ОСОБА_1 подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просила скасувати рішення цього суду від 23 вересня 2020 року та ухвалити нове - про задоволення позову.
      Зазначене судове рішення у зразковій справі оскаржили також ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посилаючись на те, що ним вирішено питання про їх права, свободи та інтереси, оскільки вони є непрацюючими пенсіонерами та проживають у зоні посиленого радіологічного контролю, відтак, на їх переконання, набули право на отримання з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати відповідно до статті 39 Закону № 796-ХІІ в редакції, чинній до 1 січня 2015 року.
      Скаржники посилаються на те, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року суперечить Закону № 796-ХІІ, Рішенню Конституційного суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 та Конституції України, а також не відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18.
      Так, скаржники ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зазначають, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 указав на те, що Закон № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
      У рішеннях Конституційного Суду України (№ 8-рп/99, № 6-рп/2007, № 10-рп/2008 та інших) зазначається, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, а тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за змістом статті 22 Конституції України не допускається. Тому, на думку скаржників, зміни до Закону № 791а-XII щодо виключення зони посиленого радіологічного контролю з переліку зон радіоактивного забруднення, що були внесені Законом № 76-VIII, є нікчемними з огляду на висновки, викладені у зазначених вище рішеннях Конституційного Суду України.
      Отже, на переконання скаржників, м. Тальне Черкаської області віднесене до 4 зони радіоактивного забруднення.
      Скаржники наполягають на тому, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено їх право на отримання підвищення до пенсії як непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території посиленого радіоекологічного контролю, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року. І саме ця редакція статті 39 зазначеного Закону в частині, яка не змінена Законом України від 4 лютого 2016 року № 987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 987-VIII), має застосовуватися до спірних правовідносин, адже колізія у правозастосуванні, що виникла у зв`язку з чинністю з 1 січня 2016 року статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII, яка визначає доплати виключно особам, які працюють у зоні відчуження, має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави.
      Скаржник ОСОБА_2 зазначає, що судом не враховано положення статті 19 розділу IV «Правовий режим зони посиленого радіоекологічного контролю» Закону № 791а-ХІІ, яка має спеціальний характер щодо правового режиму зони посиленого радіоекологічного контролю та передбачає заходи щодо зниження ризику захворюваності населення у зоні посиленого радіоекологічного контролю, до яких, зокрема, належить надання громадянам, які проживають у зазначеній зоні, пільг і компенсацій, передбачених Законом № 796-ХІІ та іншими актами чинного законодавства. Таким чином, на думку скаржника, зазначена норма передбачає поширення на особу, яка проживає в м. Тальне Черкаської області, віднесеному до зони посиленого радіоекологічного контролю, зокрема, і виплат, передбачених статтею 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року.
      У зв`язку з наведеним скаржник ОСОБА_2 наголошує, що відсутність у статті 2 Закону № 791а-ХІІ зони посиленого радіоекологічного контролю в переліку зон радіоактивного забруднення не спростовує наявність у громадян, які проживають у цій зоні, пільг, передбачених статтею 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року.
      Окрім іншого, скаржник ОСОБА_2 порушує питання щодо зміни обставин зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, а саме виключення ознаки «позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи», адже стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, яка відновила свою дію з 17 липня 2018 року, надає право на отримання підвищення до пенсії не лише непрацюючим пенсіонерам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, 1, 2, 3, 4 категорії, а й іншим непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення та не є особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
      Скаржник ОСОБА_3 , обґрунтовуючи наявність підстав для скасування рішення суду від 23 вересня 2020 року, навів ті ж доводи, що й ОСОБА_2 .
      У відзивах на апеляційні скарги Управління ПФУ просить залишити їх без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін та наводить доводи про те, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду не порушено норми матеріального і процесуального права.
      Управління ПФУ вказує на те, що законодавцем передбачено можливість встановлення та зміни меж зон радіоактивного забруднення залежно від зміни міри забруднення та ступеня його впливу на населення.
      Законом № 76-VІІІ, який набрав чинності з 1 січня 2015 року, абзац п`ятий частини другої статті 2 Закону № 791а-ХІІ (щодо зони посиленого радіоекологічного контролю) та статтю 2 Закону № 796-ХІІ (щодо визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій) виключено. Зазначені зміни є чинним, такими, що не відповідають Конституції України, не визнавалися. Отже, з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ.
      На переконання ПФУ, неприведення Закону № 791а-ХІІ в цілому у відповідність зі змінами, внесеними Законом № 76-VІІІ, не змінюють цього факту, як і те, що Кабінет Міністрів України всупереч пункту 16 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 76-VIII не вніс відповідних змін до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106.
      Управління ПФУ зазначає, що застосування статей 7, 18, 19 Закону № 791а-ХІІ, що передбачають певне правове регулювання зони посиленого радіоекологічного контролю і на які посилаються скаржники, здійснюється з урахуванням положень статті 2 Закону № 791а-ХІІ щодо визначення територій радіоактивного забруднення.
      Ураховуючи наведене, Управління ПФУ наголошує на тому, що оскільки з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у позивачки відсутнє право на передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ для непрацюючих пенсіонерів, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, щомісячне підвищення до пенсії.
      У ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає в м. Тальне, є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 4, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , перебуває на обліку в Управлінні ПФУ, отримує пенсію за віком.
      До 1 січня 2015 року позивачка отримувала підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, яка проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до статті 39 Закону № 796-XII у розмірі, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 року № 1210.
      З 1 січня 2015 року виплату такого підвищення було припинено у зв`язку з унесенням змін до Закону № 796-ХІІ Законом № 76-VIII, яким, зокрема, статтю 39 Закону № 796-ХІІ було виключено.
      17 липня 2018 року Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2018 вказані зміни було визнано неконституційними, у зв`язку із чим 2 червня 2020 року позивачка звернулася до відповідача із заявою, в якій просила провести їй із 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території посиленого радіоекологічного контролю, в розмірі однієї мінімальної заробітної плати відповідно до статті 39 Закону № 796-ХІІ.
      Управління ПФУ повідомило позивачку про відсутність підстав для проведення нарахувань підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, що проживає чи працює на території посиленого радіоекологічного контролю, оскільки Законом № 76-VIII внесено зміни до Закону № 791а-ХІІ, якими зону посиленого радіоекологічного контролю виключено із зон радіоактивного забруднення.
      Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивачка звернулася до суду із цим адміністративним позовом.
      Велика Палата Верховного Суду дослідила наведені в апеляційних скаргах та відзивах на скарги доводи, заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи, переглянула оскаржуване судове рішенняй не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до ухвалення незаконного судового рішення у зразковій справі, з огляду на таке.
      За змістом статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, передбачала:
      «Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
      - у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
      - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
      - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
      Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
      Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.».
      28 грудня 2014 року прийнято Закон № 76-VIII, який набрав чинності 1 січня 2015 року та підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
      1 січня 2016 року набрав чинності Закон № 987-VIII, яким до Закону № 796-ХІІ включено статтю 39 такого змісту:
      «Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження
      Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
      Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
      За змістом частин другої і третьої статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
      Закон № 796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо.
      Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом № 791а-ХІІ, стаття 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення.
      Частина перша цієї статті у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов`язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю.
      Відповідно до частин другої, третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України.
      Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106, за якою м. Тальне Черкаської області, де проживає позивачка, віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю (4 зона).
      Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у статтю 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абзац п`ятий частини другої статті 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 1 січня 2015 року.
      Отже, з 1 січня 2015 року стаття 2 Закону № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій:
      1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
      2) зона безумовного (обов`язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
      3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
      Таким чином, з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ.
      Законом № 76-VIII виключено також статтю 23 Закону № 796-ХІІ, яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4.
      Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, яке стало однією з підстав звернення ОСОБА_1 до суду із цим позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII.
      Водночас зміни, внесені Законом № 76-VIII до Закону № 791а-ХІІ, неконституційними не визнавались. Отже, чинна на час виникнення спірних правовідносин редакція статті 2 Закону № 791а-ХІІ не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною.
      До Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106, зміни щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю не вносилися.
      Відтак станом на час звернення до суду із зазначеним позовом м. Тальне Черкаської області згідно з указаним Переліком відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, яка, передусім, виключена із визначених Законом № 791а-ХІІ зон радіоактивного забруднення територій.
      Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше».
      Ураховуючи наведене, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, розглядаючи зразкову справу, обґрунтовано керувався тим, що у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами, застосовується акт, прийнятий вищим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. Тому Закон № 791а-ХІІ має вищу юридичну силу порівняно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106 і, незважаючи на відсутність змін у цій постанові щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю із зон радіоактивного забруднення, застосуванню підлягає саме Закон № 791а-ХІІ в редакції зі змінами, внесеними Законом № 76-VIII.
      Зі змісту частин другої та третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ вбачається, що повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України, однак при цьому уряд не наділений повноваженнями визначати додаткові зони радіоактивного забруднення інші, ніж ті, що визначені Законом № 791а-ХІІ.
      Таким чином, відновлення дії статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції чинній до 1 січня 2015 року, не надає права на отримання підвищення пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, однак за законом не відноситься до зони радіоактивного забруднення.
      Отже, підвищення пенсії, передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ, є доплатою, яка встановлена за проживання на території радіоактивного забруднення, водночас станом на день звернення до суду із цим позовом, м. Тальне Черкаської області не відноситься до території радіоактивного забруднення, а позивачка, відповідно, не є особою, яка проживає на такій території.
      Конституційний Суд України у Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про те, що надання правової оцінки факту визнання неконституційними положень Закону № 76-VІІІ, якими з 1 січня 2015 року виключено, зокрема, статтю 39 Закону № 796-ХІІ, у контексті права на виплату підвищення до пенсії громадянам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, нерозривно пов`язане з тим, що скасування законодавчого визначення відповідної зони як території радіоактивного забруднення неконституційним не визнано і така норма є чинною.
      Враховуючи викладене вище, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов правильного висновку про те, що у позивачки з 17 липня 2018 року не виникло права на отримання підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ через відсутність ознаки проживання на території радіоактивного забруднення, навівши при цьому відповідні обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права.
      Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними посилання скаржників на наявність такого права з огляду на положення статті 19 розділу IV «Правовий режим зони посиленого радіоекологічного контролю» Закону № 791а-ХІІ, яка має спеціальний характер щодо правового режиму зони посиленого радіоекологічного контролю та передбачає надання громадянам, які проживають у зазначеній зоні, пільг і компенсацій, передбачених Законом № 796-ХІІ, адже стаття 39 цього Закону встановлює певні пільги саме для осіб, що проживають, працюють чи навчаються на територіях радіоактивного забруднення, до яких зона посиленого радіоекологічного контролю з 1 січня 2015 року не відноситься згідно зі статтею 2 Закону № 791а-ХІІ.
      Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржників про те, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року не відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18, адже питання щодо права на отримання встановленого статтею 39 Закону № 796-ХІІ щомісячного підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають у зоні посиленого радіоекологічногоконтролю після виключення цієї зони із переліку зон радіоактивно забруднених територій, не було предметом перевірки у названій зразковій справі й прийнята у ній постанова не містить відповідних висновків.
      Ураховуючи наведене, висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 зроблені за повного з`ясування судом обставин справи, що мають значення для її правильного вирішення, відповідають установленим судом обставинам та ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Доводи, наведені в апеляційних скаргах, висновків суду не спростовують.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315, частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суд прийняв правильне і законне рішення у зразковій справі, апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року - без змін.
      Керуючись статтями 243, 290, 308, 311, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. Й. Катеринчук
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      Ю. Л. Власов
      Г. Р. Крет
      І. В. Григор`єва
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96377415
       
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 2-4237/12
      Провадження № 14-21звц21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
      за участю
      секретаря судового засідання Штихна В. О.,
      представника позивача - Міністерства юстиції України, за дорученням якого діють спеціалісти відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Фартушна Віта Леонідівна та Самойлова Дар`я Михайлівна ,
      представника відповідачки - адвоката Заруцького Олександра Вадимовича
      розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_2 (далі - відповідачка) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року (далі - заява про перегляд судового рішення)
      у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) (далі також - рішення ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) при вирішенні судом справи
      за позовом ОСОБА_3 (далі - позивач) до відповідачки за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачки - Органу опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - третя особа) - про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (далі - Сполучене Королівство).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Громадянин Сполученого Королівства звернувся до суду в Україні, бажаючи визнати незаконним утримування його неповнолітньої дитини її матір`ю на території України, а також повернути цю дитину у Сполучене Королівство до місця постійного проживання. Суди розглядали справу неодноразово. Згідно з останнім рішенням Верховний Суд позовні вимоги задовольнив. Проте матір і дитина звернулися до ЄСПЛ, який ухвалив рішення про порушення Україною під час розгляду справи зобов`язань за ЄКПЛ. Велика Палата Верховного Суду за заявою матері дитини має забезпечити виконання рішення ЄСПЛ у частині перегляду рішення Верховного Суду як такого, що не було належно мотивованим відповідно до вимог процесуального аспекту статті 8 ЄКПЛ.
      (2) Короткий зміст позову
      2. У грудні 2012 року Головне управління юстиції м. Києва в інтересах позивача звернулось до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень, просило:
      2.1. Визнати незаконним утримування відповідачкою на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_4 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
      2.2. Повернути дитину до місця постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1 ( Manor Cottage , АДРЕСА_1 ; далі також - місце проживання позивача у Сполученому Королівстві);
      2.3. Для забезпечення повернення дитини зобов`язати відповідачку, ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , передати дитину позивачеві, ІНФОРМАЦІЯ_3 , у місце його проживання у Сполученому Королівстві.
      3. Головне управління юстиції м. Києва мотивувало позовну заяву так:
      3.1. 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка уклали шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві.
      3.2. ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яка з того часу постійно проживала з позивачем і відповідачкою за адресою: АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_3 ).
      3.3. 11 квітня 2012 року дитина у супроводі позивача та відповідачки прибула в Україну з метою відвідування родичів відповідачки. Позивач і відповідачка планували повернення до Сполученого Королівства 22 квітня 2012 року, проте позивачеві довелося повернутися раніше - 14 квітня 2012 року.
      3.4. Відповідачка з дитиною, які мали авіаквитки для повернення в обумовлену раніше дату, до Сполученого Королівства не повернулись. Відповідачка самостійно змінила місце проживання дитини з порушенням прав позивача, який ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини не давав.
      3.5. Відповідачка незаконно утримує дитину на території України, а тому на спірні правовідносини поширюються приписи Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція). Дії щодо утримування дитини в Україні порушують права піклування позивача.
      3.6. 10 серпня 2012 року позивач через Центральний орган Англії та Уельсу подав до Міністерства юстиції України заяву про повернення дитини.
      3.7. 12 вересня 2012 року на адресу Головного управління юстиції у м. Києві надійшли пояснення відповідачки, у яких вона повідомила, що відмовляється добровільно повертати дитину до Сполученого Королівства.
      3.8. Головне управління юстиції у м. Києві уповноважене діяти від імені позивача на підставі Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», статті 7 Гаазької конвенції, пунктів 2 і 12 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952.
      (3) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час первинного розгляду справи
      4. 5 червня 2013 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив.
      5. 3 вересня 2013 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року й ухвалив нове, за яким позов задовольнив частково: визнав незаконним утримання дитини на території України, зобов`язав відповідачку повернути дитину до Сполученого Королівства за адресою: АДРЕСА_3 , або передати дитину позивачеві, який приїде в Україну, щоби забрати дитину в присутності представника служби дітей; в іншій частині у задоволенні позову відмовив.
      6. 23 жовтня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 вересня 2013 року без змін.
      7. 2 липня 2014 року Верховний Суд України прийняв постанову, згідно з якою скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, справу передав на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Вказав, що, вирішуючи питання про повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Гаазькою конвенцією, суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Гаазької конвенції). Суд має переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених статтями 13 і 20 Гаазької конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також, чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави.
      (4) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час нового розгляду справи
      8. 10 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 вересня 2013 року та передав справу до цього суду на новий розгляд. Скасовуючи рішення апеляційної інстанції, колегія суддів звернула увагу на необхідність дослідження доказів і встановлення фактів, як зазначив Верховний Суд України у постанові від 2 липня 2014 року.
      9. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року.
      10. 1 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 3 грудня 2014 року, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважав, що суди не виконали вказівки Верховного Суду України, викладені у його постанові від 2 липня 2014 року, та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 10 вересня 2014 року.
      (5) Короткий зміст рішення суду першої інстанції (повторний новий розгляд справи)
      11. 27 травня 2016 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      11.1. 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка зареєстрували шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві.
      11.2. Після відкриття відповідачці візи як дружині позивача подружжя переїхало до Сполученого Королівства.
      11.3. ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яку того ж дня Посольство України у Сполученому Королівстві зареєструвало громадянином України та вписало у закордонний паспорт матері.
      11.4. 9 грудня 2011 року дитині видано паспорт громадянина Сполученого Королівства.
      11.5. Дитина разом із батьками проживала у Сполученому Королівстві за адресою:
      АДРЕСА_4 . Позивач виставив на продаж будинок, в якому проживала сім`я з дитиною, й особисті речі останньої.
      11.7. За результатами психологічних досліджень дитина сприймає своє місце проживання в Україні постійним і комфортним; знаходиться у житлі, у якому створені необхідні для цього умови; відвідує дитячий садок; пройшла обряд хрещення у православній церкві. Тому існує ризик того, що повернення до Сполученого Королівства завдасть шкоди психіці дитини.
      11.8. Спеціаліст - психолог Центру психологічної експертизи та психодіагностики Міжнародного інституту глибинної психології ОСОБА_6 (далі - психолог) - пояснила, що у дитини немає проблем із адаптацією за місцем проживання та у дитячому садочку; дитина сприймає таке місце в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Вказане підтверджують висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року.
      (6) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (повторний новий розгляд справи)
      12. 21 вересня 2016 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року без змін. Мотивував ухвалу так:
      12.1. 11 квітня 2012 року дитина у супроводі обох батьків прибула в Україну до родичів відповідачки, які проживають у м. Києві.
      12.2. 14 квітня 2012 року позивач повернувся до Сполученого Королівства, а дитина з відповідачкою залишились в Україні, де мали перебувати до 22 квітня 2012 року.
      12.3. 29 жовтня 2013 року Святошинський районний суд м. Києва ухвалив рішення про розірвання шлюбу позивача та відповідачки.
      12.4. Звернення до суду з позовом є реалізацією прав позивача, проте наявні у справі матеріали доводять надання ним мовчазної згоди на утримування дитини матір`ю, оскільки «відсутні вимоги про повернення дитини до звернення до суду із такою заявою» відповідно до Гаазької конвенції.
      12.5. Позивач не здійснював права піклування щодо дитини до моменту її переміщення, що підтверджує листування з Шеффілдським центром захисту від домашнього насильства; позивач не надав належних і допустимих доказів того, що він здійснював би такі права, якби не утримування дитини в Україні.
      12.6. Суд першої інстанції на підставі показань спеціаліста та складених ним висновків зробив законний і обґрунтований висновок про існування серйозного ризику того, що повернення дитини батькові загрожуватиме завданням їй психічної шкоди.
      (7) Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції (повторний новий розгляд справи)
      13. 29 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року скасував. Ухвалив нове рішення, за яким позовні вимоги задовольнив: визнав незаконним утримання на території України дитини та зобов`язав повернути останню до Сполученого Королівства за адресою місця проживання позивача. Мотивував постанову так:
      13.1. Суди першої й апеляційної інстанцій вдалися до з`ясування обставин, які не є предметом доказування у спорах про повернення дитини у контексті цілей Гаазької конвенції, зокрема: наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності; можливості забезпечення належних умов для проживання малолітньої дитини; її ставлення до кожного з батьків; реалізації матір`ю батьківських обов`язків з догляду, утримання та виховання дитини в Україні.
      13.2. У справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження загрожуватиме заподіянням дитині фізичної або психічної шкоди. Висновки судів попередніх інстанцій щодо існування серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача у Сполученому Королівстві ґрунтуються на припущеннях.
      13.3. Після неповернення дитини у квітні 2012 року до Сполученого Королівства позивач вже у липні 2012 року звернувся до Центрального органу Англії та Уельсу за місцем постійного проживання дитини та до органів медіації, з якими відповідач відмовилась контактувати. З моменту незаконного переміщення дитини до моменту звернення батька до суду минуло менше року, а тому суди першої й апеляційної інстанцій невиправдано застосували абзац другий статті 12 Гаазької конвенції, положення якого є виключними обставинами лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного терміну з моменту викрадення дитини. Тому неповернення дитини протягом шести тижнів із дати початку процедур, передбачених Гаазькою конвенцією, не є підставою для відмови у поверненні дитини.
      13.4. Відповідачка на законних підставах вивезла сина з держави його постійного місця проживання. Проте подальше утримання дитини на території України без отримання згоди батька є підставою для застосування передбаченого Гаазькою конвенцією механізму, згідно з яким дитину треба повернути до Сполученого Королівства.
      13.5. Визнавши фактично, що дитина з 2012 року утримується на території України незаконно, суди попередніх інстанцій безпідставно застосували одночасно декілька передбачених статтями 12 і 13 Гаазької конвенції виняткових підстав для відмови у поверненні дитини до держави її постійного місця проживання. Вони неправильно витлумачили положення Гаазької конвенції стосовно винятків, передбачених у статтях 12, 13 (a) і 13 (b), вдалися до з`ясування обставин, які не входять до предмета доказування у такій категорії справ, і відмовили у поверненні дитини без законних та достатніх на те підстав.
      13.6. Позивач не мав ефективного засобу юридичного захисту відповідно до статті 13 ЄКПЛ, оскільки суди допустили надмірно тривале провадження у справі та не розглянули питання повернення дитини «протягом шести тижнів, як то рекомендує Гаазька конвенція».
      (8) Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      14. 28 січня 2021 року за зверненням відповідачки та дитини ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) щодо порушення Україною зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ у її процесуальному аспекті. ЄСПЛ зробив такі висновки:
      14.1. Верховний Суд вирішив повернути дитину за результатами розгляду касаційної скарги, хоча такий розгляд був обмеженим за обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за пунктом «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога, що відрізняє справу відповідачки від справи «Х. проти Латвії», в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (§ 34 рішення ЄСПЛ).
      14.2. У стислому обґрунтуванні Верховний Суд не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги (§ 35 рішення ЄСПЛ).
      14.3. Верховний Суд не проаналізував тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки з її дитиною. Обґрунтування Верховного Суду стосовно наявності підстав для задоволення позову було настільки загальним і шаблонним, що за обставин справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечень відповідачки проти задоволення заяви про повернення (§ 35 рішення ЄСПЛ).
      14.4. Заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя через те, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 ЄКПЛ. Верховний Суд не здійснив ефективний розгляд заперечень відповідачки, які ґрунтувалися на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції (§ 36 Рішення).
      14.5. Згідно зі статтею 41 ЄКПЛ слід зобов`язати Україну впродовж трьох місяців сплатити заявникам спільно: 1 200 (одну тисячу двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; 1 500 (одну тисячу п`ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації витрат на правову допомогу; 30 (тридцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у ЄСПЛ.
      (9) Рух заяви про перегляд судового рішення
      15. 23 лютого 2021 рокудо Великої Палати Верховного Суду від відповідачки, в інтересах якої діє адвокат Заруцький О. В., надійшла заява від 20 лютого 2021 року про перегляд судового рішення. У цій заяві відповідачка просить скасувати постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, згідно з яким відмовити у задоволенні касаційної скарги, поданої в інтересах позивача, та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року.
      16. 26 лютого 2021 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, згідно з якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення на підставі рішення ЄСПЛ тапризначила справу до розгляду.
      17. 15 березня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія рішення ЄСПЛ разом із його автентичним перекладом українською мовою.
      18. 6 квітня 2021 року на адресу Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання третьої особи з проханням розглядати справу за відсутності її представника.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      19. Відповідачка мотивувала заяву тим, що постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року було прийнято на тих самих фактичних і доказових підґрунтях (обставинах), що і рішення судів першої й апеляційної інстанцій. Тому адекватним способом досягнення restitutio in integrum буде скасування вказаної постанови та залишення в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвали Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року.
      20. На судовому засіданні представник відповідачки підтримав доводи, викладені у заяві про перегляд судового рішення.
      (2) Доводи інших учасників справи
      21. Позивач і третя особа письмово позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      22. Представник позивача на судовому засіданні вказав, що рішення касаційного суду, про перегляд якого просить відповідачка, є законним, і дитину потрібно повернути до Сполученого Королівства. Відповідаючи на запитання суду, зазначив, що позивач вчасно звернувся до суду, і на час розгляду справи у суді першої інстанції зв`язок дитини з матір`ю був домірним зв`язку із батьком; висновки психолога були складені лише під час нового розгляду справи у суді першої інстанції. Тому за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення Велика Палата Верховного Суду має касаційну скаргу позивача задовольнити, але з інших підстав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      23. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представників відповідачки та позивача, оцінила їхні доводи, зміст встановлених у рішенні ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань, а також судові рішення, ухвалені національними судами на підставі зібранихі досліджених доказів. Враховуючи передбачені законодавством межі перегляду судових рішень за виключними обставинами, відповідно до підстав такого перегляду, а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, Велика Палата Верховного Суду вирішила, що заяву про перегляд судового рішення слід задовольнити.
      (1.1) Загальні принципи перегляду судового рішення у зв`язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні справи судом
      24. Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною (стаття 46 ЄКПЛ, стаття 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV)). Для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною ЄКПЛ, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру (глава 3 Закону № 3477-IV).
      25. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення ЄКПЛ або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 ЄКПЛ). Виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням ЄСПЛ статусу остаточного або у строк, передбачений у цьому рішенні (частина перша статті 8 Закону № 3477-IV).
      26. Додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 Закону № 3477-IV) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення ЄКПЛ (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV).
      27. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення ЄКПЛ, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі (частина третя статті 10 Закону № 3477-IV). Для цього слід враховувати Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи № R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить ЄКПЛ, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Якщо інше не вказав ЄСПЛ у рішенні, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, коли ЄСПЛ у рішенні, ухваленому на користь заявника, визнав порушення Україною зобов`язань за ЄКПЛ саме під час вирішення судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      29. Підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом (пункт 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
      30. З огляду на те, які порушення статті 8 ЄКПЛ констатував у рішенні ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідачка і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні у суді касаційної інстанції, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не є адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішення національного суду, про перегляд якого просить відповідачка.
      (1.2) Щодо порушень Конвенції, встановлених у рішенні ЄСПЛ
      31. У рішенні ЄСПЛ на підставі його попередньої практики вказав, що стаття 8 ЄКПЛ покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Відмова врахувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13, 20 Гаазької конвенції, і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 ЄКПЛ, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, що не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які треба тлумачити вузько. Це також дозволить ЄСПЛ, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (§ 31 рішення ЄСПЛ).
      32. ЄСПЛ звернув увагу, що у справі заявників суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, беручи до уваги три висновки психологічного обстеження й усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції виснував, що повернення дитини до Сполученого Королівства поставить її під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який зробив протилежний висновок - про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства (§ 32 рішення ЄСПЛ).
      33. ЄСПЛ вказав, що головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд процесуальних зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій і видачі розпорядження про повернення дитини. На думку ЄСПЛ, той із батьків, хто виступає проти повернення, має, насамперед, надати достатньо доказів щодо цього. Відповідачка виконала свій обов`язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику того, що повернення дитини поставить останню під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди. А суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. На підставі попередньої практики ЄСПЛ виснував, що суд першої інстанції надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків, і такі докази становили невід`ємну частину справи. Тому їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі (§ 33 рішення ЄСПЛ).
      34. Як встановили суди, у липні 2012 року, тобто до спливу одного року з моменту переміщення дитини в Україну, позивач звернувся із заявою про повернення незаконно утримуваної в Україні дитини до Центрального органу Англії та Уельсу, який направив до Міністерства юстиції України запит про повернення дитини.
      35. Згідно зі статтею 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.
      36. Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частини перша та друга статті 12 Гаазької конвенції).
      37. З позовом до суду в інтересах позивача Головне управління юстиції м. Києва звернулося у грудні 2012 року. Проте через складність справи, що з огляду на предмет та підстави позову потребувала особливої ретельності, судовий процес був тривалим.
      38. Згідно зі статтею 13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
      a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або
      b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
      Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
      39. У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги, не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали, і які висновки слід було зробити. А у § 36 рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що Верховний Суд не здійснив ефективний перегляд заперечення відповідачки, які ґрунтувалися саме на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Тому Велика Палата Верховного Суду має, зокрема, оцінити доводи відповідачки стосовно того, що повернення дитини до Сполученого Королівства загрожуватиме заподіянням їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
      40. Суди першої й апеляційної інстанцій дослідили висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року:
      40.1. У висновку від 12 лютого 2013 року психолог пояснила, що аналіз результатів спостереження за характером поведінки ситуації спілкування з незнайомою людиною та незнайомою іграшкою, за змінами у пізнавальній активності дитини, за взаємодією дитини з мамою (відповідачкою) дозволяє визначити тип сформованої прив`язаності дитини до своєї матері як надійний, тобто такий, що дав можливість виникнути почуттю довіри та безпеки до оточуючого світу і склав передумову успішного входження у світ людських стосунків.
      40.2. У висновку від 30 грудня 2013 року психолог зазначила про таке:
      1) за умови повернення дитини до Сполученого Королівства потреба дитини в безпеці не буде в повному обсязі задоволена: для особи такого віку сама наявність перехідної ситуації (переїзд, зміна соціального та предметного оточення) є стресом, на який вона відреагує психомоторними та соматоневрологічними розладами регресивного характеру;
      2) за умови повернення дитини до Сполученого Королівства буде завдано шкоду розвитку: вилучення зі звичного мовного середовища (занурення дитини у лінгвистично та культурно чуже середовище, особливо за умови припинення слідування з матір`ю) призведе до сповільнення/призупинення процесу розвитку мови та мовлення. Результатом, враховуючи тривалість сензитивного періоду у розвитку цієї психічної функції та її безпосередній зв`язок із розвитком мислення, буде відхилення у психічному розвитку, подолання якого вимагатиме спеціальної компенсації (надолуження);
      3) втрата об`єкта первинної прив`язаності є глибинною психологічною травмою, пов`язаною з несподіваним і незворотнім розривом тісних зв`язків із матір`ю; для дитини цього віку така втрата матиме довгострокові наслідки, серед яких на першому місці є формування хибної самості - деформації внутрішньої структури особистості, що призводить до виникнення депресивних станів протягом усього життя людини та перешкоджає встановленню близьких довірчих стосунків у дорослому житті, які є необхідною умовою досягнення успіху в житті особистому та професійному.
      40.3. У висновку від 28 липня 2015 року у відповідь на питання, чи існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, психолог надала ствердну відповідь. Аргументувала тим, що, враховуючи вік дитини, немає еквівалентної альтернативи тій підтримці у психічному та фізичному розвитку дитини, яку створила відповідачка за участі підтримуючого оточення. За умови повернення дитини до Сполученого Королівства: а) не буде в повному обсязі задоволена потреба дитини у безпеці (припинення спілкування з матір`ю як об`єктом первинної прив`язаності має наслідком деформацію внутрішньої структури особистості, яка призводить до виникнення депресивних станів протягом усього життя людини та перешкоджає встановленню близьких довірчих стосунків у дорослому житті); б) занурення дитини у лінгвистично та культурно чуже середовище призведе до сповільнення/призупинення процесу розвитку мови та мовлення, який для дітей відповідного віку продовжує залишатися головним показником успішності психічного розвитку.
      Щодо ризику завдання фізичної шкоди психолог також вказала, що для дитини такого віку сама наявність перехідної ситуації (переїзд, зміна соціального та предметного оточення) є стресом, на який вона відреагує психомоторними та соматоневрологічними розладами регресивного характеру. У зв`язку з утратою людини, яка забезпечує дитині максимальне задоволення вітальних потреб, в останньої виникає стан, який характеризується прогресуючою втратою інтересу до оточуючого світу, зникненням апетиту, зниженням маси тіла, уповільненням темпу фізичного та психічного розвитку.
      41. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що суди першої й апеляційної інстанцій зробили їхні висновки, проаналізувавши показання допитаного в суді першої інстанції психолога, який пояснив, що проблем з адаптацією у дитини за місцем проживання та у дитячому садочку немає; дитина сприймає місце проживання в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Учасники справи могли ставити запитання психологу під час його допиту на судовому засіданні у суді першої інстанції (т. 8, а. с. 124). Тому принцип змагальності під час дослідження вищевказаних доказів був додержаний, а достовірність висновків психолога перевірена під час його допиту (див. § 33 рішення ЄСПЛ).
      42. Із заявою про призначення експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, за правилами статті 143 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивач до суду не звертався. За обставин цієї справи складені психологом як спеціалістом висновки є належними, допустимими та достатніми доказами. У Великої Палати Верховного Суду немає підстав не брати до уваги досліджені судами першої й апеляційної інстанцій докази, що мають значення для застосування пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції та підтверджують наявність обґрунтованих ризиків заподіяння шкоди психіці дитини внаслідок її повернення до Сполученого Королівства.
      43. На запитання Великої Палати Верховного Суду стосовно наявності підстав для з`ясування думки дитини, яка не досягла десятирічного віку, про можливість її повернення до місця проживання позивача у Сполученому Королівстві, представники позивача та відповідача однаково зазначили, що такі підстави відсутні з огляду на недосягнення дитиною того віку та рівня зрілості, про які йде мова у Гаазькій конвенції.
      44. Представник відповідачки наголосив на тому, що востаннє дитина бачилася з позивачем у віці шести місяців; з часу приїзду в Україну за її межі не виїжджала; майже десять років позивач із дитиною не спілкувався та не зустрічався; на пропозиції відповідачки поспілкуватися з дитиною не реагував; участі в утриманні дитини не бере, у зв`язку з чим відповідачка ініціювала судовий процес про стягнення з позивача аліментів на дитину.
      45. Стосовно того, коли востаннє позивач бачився з дитиною та чи є у нього нова сім`я, представник позивача суду не відповів. Пояснив, що особистих зустрічей з дитиною у позивача, відколи він ініціював судовий процес в Україні, не було, оскільки позивач не може прибути в Україну. Конкретні причини такої неможливості представник позивача не пояснив. Зазначив, що постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року, ухвалена на користь позивача, не була виконана, оскільки у відкритті виконавчого провадження було відмовлено з причин, які представникові невідомі. На запитання суду, чи оскаржив позивач цю відмову, представник позивача відповів, що, наскільки йому відомо, таких дій позивач не вчиняв, а Міністерство юстиції України неповноважне представляти інтереси позивача не етапі виконання судового рішення.
      46. У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки та дитини.
      47. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, таке:
      47.1. Згідно з даними з виписок-епікризів з історії хвороби відповідачки з 17 до 30 квітня 2012 року, а надалі з 3 до 15 травня 2012 року вона знаходилась на лікування у терапевтичному відділенні Науково-практичного медичного центру Харківського національного медичного університету. Відповідачці було поставлено діагноз і рекомендовано уникати нервових стресів, проходити нагляд у терапевта, невропатолога, санаторно-курортне лікування, протипоказано переміщення у повітряному просторі.
      47.2. Згідно з консультативним висновком Київського міського центру малоінвазивної травматології та ортопедії від 9 липня 2012 року відповідачка була оглянута на предмет препателярного бурситу лівого коліна. Лікар рекомендував відповідачці уникати фізичних навантажень і пройти повторний огляд через 14 днів.
      47.3. З 9 серпня до 21 жовтня 2012 року позивач мав продовжити візу відповідачці та сплатити відповідні кошти. Через те, що строк дії візи, відкритої відповідачці як дружині позивача, сплив, а позивач цю візу не продовжив, починаючи з 19 листопада 2012 року відповідачка не могла повернутися до Сполученого Королівства.
      47.4. Згідно з наданим як позивачем, так і відповідачкою листуванням сторін електронною поштою, починаючи з квітня 2012 року, позивач був обізнаний про неможливість відповідачки подорожувати за станом здоров`я, а надалі - без допомоги іншої особи, але на прохання відповідачки про надання допомоги для повернення до Сполученого Королівства не відреагував.
      47.5. Позивач продав будинок, в якому проживала сім`я з дитиною, проте не надав жодних доказів для підтвердження того, що він проживає за новою адресою ( АДРЕСА_1 ), яку представник позивача вказав у заяві про уточнення позовних вимог як адресу постійного місця проживання позивача (т. 7, а. с. 119). На яких умовах дитина буде проживати у новому помешканні та що дитині будуть створені там належні умови для проживання, представник позивача не вказав.
      47.6. Відповідачка з дитиною проживають у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
      47.7. Для проживання дитини в Україні створені належні умови, що підтверджує акт обстеження умов проживання від 27 липня 2015 року. Дитина відвідує дитячий навчальний заклад відповідно до її віку, отримує належне медичне та побутове забезпечення, тобто вона прижилася у новому середовищі, адаптована до соціального оточення та сім`ї.
      48. Представник відповідачки на судовому засіданні повідомив Велику Палату Верховного Суду, що дитина і далі проживає у згаданій квартирі з відповідачкою, виїзд якої до Сполученого Королівства утруднений необхідністю отримання візи та є обтяжливим, виходячи з фінансових міркувань. А розраховувати у цьому на підтримку позивача, з яким у відповідачки давно припинилися подружні відносини, немає підстав. Тому, на думку представника відповідачки, у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства її зв`язок із матір`ю перерветься. На запитання суду про поточний стан здоров`я відповідачки її представник не зміг відповісти через відсутність у нього актуальної інформації, але зазначив, що характер раніше виявленого захворювання є триваючим.
      49. Велика Палата Верхового Суду вважає, що факти, встановлені судами, а також наведені пояснення представника відповідачки підтверджують її доводи про відсутність у неї можливості вільно їздити до Сполученого Королівства у разі задоволення позову та розлучення із дитиною. За такої ситуації у суду тим більше немає підстав ставити під сумнів наявність ризиків, про які зазначив у письмових висновках психолог, допитаний у суді першої інстанції.
      50. Тому, враховуючи вказане, зміст рішення ЄСПЛ, факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, докази, які дослідили ці суди, а також пояснення сторін, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який не взяв до уваги відповідні доводи відповідачки, не є належно обґрунтованими. У контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, досліджені судами у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідачки проти повернення дитини до Сполученого Королівства. Висновки судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу їхніх вимог і заперечень, підтверджених відповідними доказами.
      51. Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
      52. Відмова у задоволенні позову у цій справі становить втручання у гарантоване статтею 8 ЄКПЛ право позивача, але з огляду на викладене вище немає жодних підстав виснувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 ЄКПЛ:
      52.1. Відмова у задоволенні позову ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. Отже, за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення.
      52.2. З огляду на встановлені судами першої й апеляційної інстанцій ризики (пункт «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції) втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.
      52.3. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).
      Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).
      Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.
      Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      53. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може, зокрема, задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      54. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву відповідачки про перегляд судового рішення обґрунтованою. Тому постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року слід скасувати й ухвалити нове рішення: касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року та рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року - без змін.
      Керуючись статтями 409, 410, 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року задовольнити.
      2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року скасувати й ухвалити нове рішення: касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року - без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 96342875
    • By ANTIRAID
      Справа № 761/44725/19
      Провадження № 2/761/1137/2021
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
      головуючого - судді Мальцева Д.О.,
      за участю секретаря Венгерчук В.В.
      представник позивача ОСОБА_1
      представники відповідача Дементєєва О.М., Козенко О.І.
      представник третьої особи Поздняков О.М.
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду міста Києва, в залі судових засідань, цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Комунального некомерційного підприємства «Київська стоматологія», третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору незалежна первинна Профспілкова організація КНП «Київська стоматологія» про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди, -
      ВСТАНОВИВ:
      В листопаді 2019 року ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_3 ) звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Київська стоматологія» (далі по тексту - відповідач, КНП «Київська стоматологія»), третя особа: Незалежна первинна Профспілкова організація КНП «Київська стоматологія» (далі по тексту - Профспілкова організація, третя особа) про визнання незаконним звільнення та поновлення на роботі.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Наказом №12 від 14.02.1990 ОСОБА_3 призначено на посаду лікаря стоматолога лікувального відділення у Стоматологічній поліклініці Подільського району м. Києва, правонаступником якого є відповідач. Наказом від 15.10.2019 №2462-К на ОСОБА_3 накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення за грубе порушення трудової дисципліни, а саме вимог п. 2.56, 2.58 Посадової інструкції лікаря-стаматолога-терапевта. Наказом від 15.10.2019 №2463-К ОСОБА_3 було звільнено за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених трудовим договором. 27.09.2019 відповідач звернувся до третьої особи з поданням про отримання згоди на звільнення ОСОБА_3 11.10.2019 Профспілковою організацією було надано відповідь на вказане подання, зі змісту якого вбачалося не надання згоди на звільнення позивача через низку порушень та протиправних дій з боку адміністрації відповідача по відношенню до позивача. Таким чином, позивач вважає, що при її звільненні відповідачем не було враховано заперечення Профспілкової організації, що свідчить про недотримання процедури звільнення та є підставою для поновлення її на роботі. З урахуванням викладеного, ОСОБА_3 просить суд визнати неправомірним її звільнення, скасувавши Наказ про звільнення №2463-від 15.10.2019; поновити ОСОБА_3 на посаді лікаря-стаматолога-терапевта у КНП «Київська стоматологія» з 15.10.2019; стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн. та всі витрати, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги.
      21.11.2019 ухвалою суду позовну заяву залишено без руху.
      17.01.2020 по справі відкрито провадження, прийнято рішення про розгляд справи за правилами позовного провадження в спрощеному порядку. Також, вказаною ухвалою відповідачу було встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
      14.04.2020 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у відповідності до якого відповідач зазначає, що оскаржуваний наказ є законним. Вказує на те, що позивачем було грубо порушені положення посадової інструкції, а саме п. 2.56 Інструкції, відповідно до якого лікар забезпечує своєчасне і якісне оформлення форм первинної облікової медичної та фінансової документації відповідно до інструкцій та правил, та п. 2.58, згідно з яким лікар забезпечує надання платних послуг виключно після оформлення квитанції та лише за наявності у пацієнта розрахункового документа, що засвідчує факт оплати послуги. Таким чином, зазначає відповідач, за результатами розгляду скарги ОСОБА_4 від 16.09.2019 стосовно дій позивача на підставі витребуваних документів, пояснень, керуючись локальними документами відповідача, позивач 09.09.2019 порушила вимоги, передбачені посадовою інструкцією у частині фінансової дисципліни щодо процедури оформлення фінансово-облікової документації, черговості надання стоматологічної послуги, а саме надання платних стоматологічних послуг до проведення оплати за таку послугу та здійснення оплати особисто ОСОБА_3 . Окрім того, відповідач зазначає про те, що, приймаючи рішення про звільнення, відповідач вважав, що рішення Профспілкової організації про відмову у наданні згоди на звільнення позивача не містить достатньої аргументації та посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування відповідачем фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав. За викладених обставин, відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
      18.06.2020 на адресу суду надійшла відповідь на відзив, у яких представник позивача, здійснюючи посилання на практику Верховного Суду, зазначає про наявність в рішенні третьої особи належного обґрунтування, що не було враховано відповідачем при вирішенні питання про звільнення ОСОБА_3 .
      Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд прийшов до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.
      Так, як вбачається з матеріалів справи, Наказом №12 від 14.02.1990 ОСОБА_3 призначено на посаду лікаря стоматолога лікувального відділення у Стоматологічній поліклініці Подільського району м. Києва, правонаступником якого є відповідач.
      16.09.2019 відповідачу надійшла скарга від пацієнтки ОСОБА_4 щодо якості лікування її позивачем.
      Наказом відповідача №153 від 17.09.2019 була створена комісія з розгляду скарги пацієнтки ОСОБА_4 .
      За результатами розгляду скарги ОСОБА_4 відповідачем було з`ясовано, що 09.09.2019 пацієнтка ОСОБА_4 за попереднім записом о 09:00 год. була на прийомі у лікувальному підрозділі №1 філії №5 Подільського району м. Києва у лікаря ОСОБА_5 , яка провела виключно огляд пацієнта та направила її на рентген. Після проведення рентгену пацієнтка з результатами прийшла знову до поліклініки, але перша зміна лікарів вже закінчила свою роботу. Лікар ОСОБА_6 після вивчення знімку порадив ОСОБА_4 звернутися до терапевта, після чого ОСОБА_4 потрапила до ОСОБА_3 , яка провела лікування та взяла за надані послуги від пацієнтки 700,00 грн. За висновками відповідача, звільнення відбулося через порушення позивачем процедури оформлення фінансово-облікової документації та черговості надання стоматологічної послуги. Позивач спочатку провела лікування, а потім відбулася оплата за лікування особисто позивачем, а не пацієнтом.
      Як вбачається з доводів відповідача в частині завданої йому шкоди, така виражається у тому, що що відповідач є комунальним закладом, який забезпечує свою діяльність в основному за рахунок зароблених коштів, тому кожен пацієнт, який звертається до закладу, повинен отримати таку стоматологічну послугу, щоб у нього знову виникло бажання звернутися до відповідача. Водночас, дії позивача призвели до протилежної реакції, а саме небажання надалі обслуговуватися у відповідача.
      Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
      Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір - угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
      Відповідно до статті 139 КЗпП України, працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
      Одним із видів юридичної відповідальності є дисциплінарна відповідальність. У сфері виконання найманої праці вона полягає в обов`язку працівника, який вчинив дисциплінарний проступок, давати звіт перед роботодавцем за свої протиправні дії та нести дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового законодавства.
      Дисциплінарна відповідальність, як і будь-яка інша юридична відповідальність, має примусовий характер. Цей характер полягає в тому, що стосовно працівника, який вчинив дисциплінарний проступок, роботодавцем можуть уживатися заходи примусового впливу, примусова санкція, яка спричиняє для порушника певні негативні наслідки.
      Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
      Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами та доповненнями), за передбаченими пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або не зняті достроково (стаття 151 КЗпП України).
      У пункті 22 вищевказаної постанови роз`яснено, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясовувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40, пункту 1 статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
      Для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку; невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності; невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків повинно бути систематичним; враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів; з моменту виявлення порушення до звільнення може минути не більше місяця.
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 в справі №572/1644/17 (провадження №61-42575св18) зроблено висновок, що порушенням трудової дисципліни визнається невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків, тобто для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.
      Також, при розгляді спорів щодо правомірності звільнення за п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України Верховний Суд вказує, що ч. 2 ст. 149 КЗпП надає право власникові вибирати вид стягнення, але зобов`язує його враховувати при цьому цілу низку факторів: ступінь тяжкості вчиненого проступку; заподіяну порушенням шкоду; обставини, за яких вчинено проступок; попередню роботу працівника.
      Вказане зазначається Верховним Судом в постанові від 03.07.2019 у справі №161/6283/16-ц та в постанові від 07.06.2018 у справі №465/6964/15-ц.
      Однак, матеріали справи свідчать про те, що відповідачем не обґрунтовано тяжкості обраного виду стягнення у вигляді звільнення, при тому, що безперервний стаж роботи ОСОБА_3 у роботодавця складає близько 30 років. Окрім того, відповідачем не враховано, що позивач є особою передпенсійного віку, має на утриманні хвору матір та не враховано відсутність реальної шкоди, що заподіяна відповідачу.
      Також, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б містили негативну характеристику ОСОБА_3 . Навпаки, в матеріалах справи містяться подяки пацієнтів і позитивні відгуки колег, які просили відповідача не звільняти ОСОБА_3 .
      Суд враховує, що за період трудового стажу до позивача було застосовано лише одне дисциплінарне стягнення, поряд з цим, за 30 років роботи на позивача не надійшло жодної скарги від пацієнтів щодо якості надання нею стоматологічних послуг, натомість, позивач є лікарем вищої категорії.
      Окрім того, відповідно до ч. 3 ст. 252 КЗпП України, звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об`єднання професійних спілок).
      Згідно з ч. 7 ст. 43 КЗпП України, рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).
      Аналогічні положення містяться і у частині шостій статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
      За змістом вищезазначених норм права, суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.
      В аспекті положень ч. 7 ст. 43 КЗпП України, ч. 6 ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.
      Обґрунтованість рішення профспілкового органу повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», що означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеними фактами».
      Рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.
      Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей.
      Зазначений висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 в справі №6-703цс15.
      Відповідно до статті 39 Закону України «Про професійні спілки», рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.
      Таким чином, розглядаючи трудовий спір з урахуванням положень ч. 7 ст. 43 КЗпП України та ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», суд повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. Оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.
      Такий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 20.06.2019 у справі №226/1664/18.
      Як вбачається з відмови Профспілкової організації, у ній зазначено наступне: третя особа вважала ситуацію неоднозначною і розглянутою відповідачем однобічно, що вбачалося з вивчення третьою особою скарги пацієнта ОСОБА_4 , акта про результати роботи медичної комісії відповідача; пояснювальної записки позивача, пояснень позивача; у квітні 2019 року ОСОБА_3 була надана службова записка, в якій вона просила надати зразки заповнення облікової документації; позивачем неодноразово повідомлялося завідувачу про складні умови праці: не забезпечення матеріально-технічними ресурсами та відсутності медичної документації; третьою особою зазначалося про те, що позивач власними силами обладнала робоче місце, встановила: стоматологічну установку, крісло, компресор, стоматологічний столик, стілець лікаря; під час ознайомлення позивача з посадовою інструкцією лікаря-стоматолога фонду підприємства були відсутні кілька сторінок, про що позивач зазначила в листі ознайомлення; перевірка позивача відбулася з порушенням законодавства та колективного договору; враховано, що до адміністрації відповідача та третьої особи надійшло звернення від співробітників філії №5 про високий кваліфікаційний рівень позивача, сумлінне ставлення до своєї трудової діяльності, дотримання нею деонтології відносно пацієнтів та колег.
      Отже, оцінюючи рішення Профспілкової організації про відмову у наданні згоди на звільнення позивача, суд зазначає про те, що воно містить достатньо аргументації та посилання на неврахування відповідачем фактичних обставин, за яких звільнення позивача є порушенням її законних прав. У висновку містяться дані щодо фактичних обставин і підстав звільнення позивача, її ділових і професійних якостей.
      Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
      За змістом частини 1 ст. 243 КЗпП України, працівник підлягає поновленню на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
      Згідно з ч. 1 ст. 235 КЗпП України, працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
      Частиною другою ст. 235 КЗпП України встановлено, що у разі винесення рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш, як за один рік.
      Суд вважає, що при звільненні позивача з посади не було враховано відмову Профспілкової організації та відсутність таких умов: ступінь тяжкості вчиненого проступку; заподіяну порушенням шкоду; обставини, за яких вчинено проступок; попередню роботу працівника, що є безумовними підставами для скасування наказу про звільнення та поновлення позивача на роботі, а тому суд вважає, що з відповідача на користь позивача слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 63033,60грн. який розрахований з наступного. Заробітна плата за вересень - жовтень 2019року = 5816,44грн./ 31 - кількість відпрацьованих днів вересень -жовтень 2019року = 187.62 грн. середьноденна заробітна плата. Розмір середнього заробіітку за весь час вимушеного прогулу 187.62грн. х 336 днів = 63033,60грн.
      Водночас, не підлягають задоволенню вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, виходячи з наступного.
      Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
      Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      Згідно ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діяти чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
      Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
      Крім того, умовою відповідальності за моральну шкоду є неправомірне рішення, дія чи бездіяльність, внаслідок яких завдано моральну шкоду. Зобов`язання відшкодувати моральну (немайнову) шкоду виникає лише за умови, що вказана шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності).
      Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», заподіяна моральна шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.
      Ураховуючи те, що позивач не надала доказів того, що незаконні дії відповідача призвели до моральних страждань та психологічних переживань, втрати нормальних життєвих зв`язків позивача, які б вимагали від неї додаткових зусиль для організації свого життя, тому заподіяння моральної шкоди позивачу не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні.
      Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
      За п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
      Відповідно до ч.ч. 1-6 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
      В свою чергу, відповідно до ч. 7 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
      Враховуючи те, що стороною позивача в останньому судовому засідання заявлено про те, що докази витрат, які позивач має сплатити у зв`язку з розглядом справи, будуть направлені на адресу суду протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, суд наразі не вирішує питання про стягнення цих витрат.
      Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.
      На підставі п. 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України підлягає допуску до негайного виконання рішення в частині поновлення позивача на роботі.
      Керуючись статтями ст. 43 Конституції України, статтями 21, 40, 115-117, 119, 149, 232-235 КЗпП України, статтями 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 206, 259, 263-265, 268, 272-279, 430 ЦПК України, суд,
      В И Р І Ш И В :
      Позов ОСОБА_3 до Комунального некомерційного підприємства «Київська стоматологія», третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору незалежна первинна Профспілкова організація КНП «Київська стоматологія» про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.
      Визнати незаконним звільнення ОСОБА_3 з посади лікаря-стоматолога терапевта стоматологічного відділення лікувального підрозділу № 1 філії № 5 Подільського району м. Києва відповідно до наказу № 2463-к від 15.10.2019р. згідно п.3 ст.40 КЗпП України, з підстав систематичного невиконання без поважних причин обов`язків, покладених трудовим договором.
      Поновити ОСОБА_3 на посаді лікаря-стоматолога терапевта стоматологічного відділення лікувального підрозділу № 1 філії № 5 Подільського району м. Києва з 15.10.2019року року.
      Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Київська стоматологія (м. Київ, вул. Пимоненка, 10-а, код ЄДРПОУ 42376659) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , і.п.н. НОМЕР_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 63033,60грн. (без врахування податків і інших обов`язкових платежів).
      Допустити негайне виконання рішення суду у частині поновленні на роботі та стягненні суми середнього заробітку за один місяць.
      У задоволенні інших вимог відмовити.
      Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Шевченківський районний суд м. Києва.
      Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
      У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Повний текст рішення суду складений 01.03.2021.
      Суддя
      Джерело: ЄДРСР 96126174
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 753/17776/19
      Провадження № 14-163цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року у складі судді Мицик Ю. С. та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Репролайф» (далі - ТОВ «Репролайф») про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Репролайф», у якому просила: поновити її на посаді директора фінансового ТОВ «Репролайф»; стягнути з ТОВ «Репролайф» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 серпня 2019 року до дня поновлення на роботі, а також 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Позов обґрунтовано тим, що рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф» від 11 травня 2017 року її було призначено директором фінансовим ТОВ «Репролайф». 13 серпня 2019 року її не було допущено до роботи та повідомлено про звільнення. При цьому причин звільнення з роботи та правових підстав для звільнення їй не повідомили, трудової книжки та наказу про звільнення вона не отримувала. Вважала своє звільнення незаконним, оскільки вона сумлінно виконувала свої посадові обов`язки, жодного дисциплінарного проступку не вчиняла.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      17 лютого 2020 року ухвалою Дарницького районного суду м. Києва закрито провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Репролайф» про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Повідомлено ОСОБА_1 , що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарських судів.
      Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду, послався при цьому на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, за яким припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу не є предметом регулювання трудового права.
      23 липня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року залишено без змін.
      Погодившись із висновком суду першої інстанції про необхідність закриття провадження у справі, суд апеляційної інстанції вказав, що рішенням загальних зборів засновників товариства від 11 травня 2017 року ОСОБА_1 призначено на посаду директора фінансового ТОВ «Репролайф» та введено до складу дирекції, тому спір стосується звільнення особи з посади у виконавчому органі ТОВ «Репролайф», та з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, наведеного у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, справа має розглядатися саме в порядку господарського судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що спір є трудовим і не стосується корпоративних відносин, як помилково вважали суди попередніх інстанцій, оскільки посада директора фінансового ТОВ «Репролайф», яку вона обіймала, не входить до складу дирекції товариства, яка є виконавчим органом товариства. Вважала, що суди безпідставно послалися на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, оскільки правовідносини у справі № 145/1885/15-ц виникли щодо скасування рішень загальних зборів або наглядової ради про припинення повноважень голови правління, тобто стосувались корпоративних прав. Правовідносини в цій справі не пов`язані зі скасуванням рішень органів управління товариства, не стосуються корпоративних відносин, а тому не подібні до правовідносин у справі № 145/1885/15-ц.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      01 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року та відкрито касаційне провадження.
      19 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
      11 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з посиланням на те, що ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил юрисдикції.
      23 листопада 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Судами встановлено, що 22 січня 2015 року рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф», оформленим протоколом № 1, вирішено: заснувати ТОВ «Репролайф»; затвердити і підписати Статут ТОВ «Репролайф»; затвердити дирекцію у складі головного лікаря (директора) і президента товариства; призначити головним лікарем (директором) ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 ; призначити президентом ТОВ «Репролайф» ОСОБА_1 та надати їй як підписанту від імені товариства право підпису і право діяти без довіреності у відносинах з третіми особами в межах обмежень, визначених Статутом, а також надати інші права та покласти обов`язки згідно зі з Статутом.
      30 січня 2015 року проведено державну реєстрацію юридичної особи ТОВ «Репролайф».
      11 травня 2017 року рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф»: затверджено Положення про дирекцію ТОВ «Репролайф»; затверджено дирекцію у складі головного лікаря (директора), президента і директора фінансового ТОВ «Репролайф»; призначено директором фінансовим ТОВ «Репролайф» Романову І. А., надано останній право підпису в межах обмежень, визначених Статутом, Положенням про дирекцію, як підписанту від імені товариства.
      11 травня 2017 року наказом № 25-к директора ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 , ОСОБА_1 зараховано на посаду з 12 травня 2017 року у Клініку «Репролайф» на посаду директора фінансового.
      09 серпня 2019 року рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф»: припинено з 13 серпня 2019 року повноваження ОСОБА_1 як директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); з 13 серпня 2019 року звільнено ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України; покладено виконання обов`язків директора фінансового ТОВ «Репролайф» на головного лікаря/директора ОСОБА_2 до набрання чинності нової редакції Статуту товариства.
      13 серпня 2019 року наказом № 38-ТР/К директора/головного лікаря ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 на підставі рішення загальних зборів товариства від 09 серпня 2019 року, звільнено з 13 серпня 2019 року ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту п`ятого частини першої статті 41 КЗпП України.
      ОСОБА_1 вважала звільнення незаконним, просила: поновити її на посаді директора фінансового ТОВ «Репролайф»; стягнути з ТОВ «Репролайф» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 серпня 2019 року до дня поновлення на роботі, а також 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди. На думку позивачки, спір стосується правомірності її звільнення з посади, тобто є виключно трудовим і не стосується корпоративних правовідносин, а тому повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду при визначенні предметної юрисдикції справи керувалася таким.
      Стаття 124 Конституції України визначає, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      У пункті 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу юридичної особи приватного права такерувалася такими критеріями щодо розмежування підсудності у вказаних справах.
      У постанові від 28 листопада 2018 року № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки як на підставу поданого позову позивач послався на недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.
      У справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18) спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство. При вирішенні спорів, пов`язаних із порядком скликання і роботи наглядової ради товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. Суди розглянули по суті переважно корпоративний спір, який підлягав розгляду в порядку господарського судочинства (постанова від 30 січня 2019 року).
      Велика Палата Верховного Суду вважала, що спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України також підлягають розгляду у порядку господарського судочинства.
      У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.
      За обставинами справи № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) позивач, директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства, звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами, оскільки позивач оскаржив відповідні накази насамперед через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, вказані вимоги тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача (постанова від 29 травня 2019 року, пункт 63).
      У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18) Велика Палата зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними є корпоративні правовідносини.
      За обставинами справи № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19) позивачка оскаржувала рішення загальних зборів і наглядової ради, прийняті відповідно до статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства (постанова від 16 жовтня 2019 року, пункти 45, 47).
      У постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19) Велика Палата зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.
      У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) зроблено висновок, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      На час звернення позивача із цим позовом до суду в ГПК України передбачені категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства. До таких віднесено і справи за спорами учасників щодо участі в органах управління юридичної особи.
      З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними.
      У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) Велика Палата зазначила, що позивач оскаржує рішення загальних зборів учасників ТзОВ «Бобрик» від 28 грудня 2012 року, тобто рішення органу управління, пов`язане з діяльністю товариства і управлінням ним, розгляд такої вимоги передбачає оцінювання законності дій зазначеного органу, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства.
      У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним. Оскільки цей спір стосується саме правомірності припинення повноважень виконавчого органу товариства, то підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      У постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила узагальнюючий висновок щодо розмежування юрисдикційності спорів між керівниками чи членами органу управління суб`єктів господарювання. За правилами цивільного судочинства розглядаються спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 цього Кодексу (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).
      До юрисдикції господарського суду належать спори, у яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення).
      У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20) Велика Палата Верховного Суду встановила, що позивач працював на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ та постановою позачергових зборів уповноважених товариства від 02 лютого 2016 року припинено його повноваження як голови правління та звільнено із займаної посади за пунктом 5 статті 41 КЗпП України, тому з урахуванням установлених обставин дійшла висновку, що вказаний спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20) зроблено правовий висновок про те, що спір пов`язаний з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків стали положення Статуту товариства, тому такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      Вирішуючи питання предметної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
      Згідно зі статтею 3 КЗпП України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
      Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
      У статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
      У статті 21 КЗпП України вказано, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
      Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1 цього Кодексу і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - статтею 45 цього Кодексу.
      Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю.
      Підставою звільнення ОСОБА_1 як директора фінансового зазначено частину третю статті 99 ЦК України та пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України, тобто власник реалізував свої повноваження з управління юридичною особою приватного права, оскільки позивачка була членом колегіального органу управління ТОВ «Репролайф».
      За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання.
      Відповідно до частини третьої статті 80 Господарського кодексу України (далі - ГК України) товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
      Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.
      Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України).
      За змістом статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені, або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      Також у статті 28 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» закріплено, що органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган.
      У відповідності до частин першої, другої статті 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу товариства належить вирішення всіх питань, пов`язаних з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників та наглядової ради товариства (у разі утворення).
      Згідно з пунктом 4.2 Статуту ТОВ «Репролайф», затвердженого протоколом № 1 загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф» від 22 січня 2015 року (далі - Статут), товариство є самостійним суб`єктом господарювання, створене для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку передбаченому Статутом та законодавством.
      У пункті 8.1 Статуту передбачено, що для належного функціонування у товаристві створюються такі органи управління: загальні збори учасників, як вищий орган товариства, виконавчий орган - дирекція і контролюючий орган ревізійна комісія (ревізор).
      Загальні збори учасників товариства як вищий орган товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані до компетенції дирекції товариства (пункт 8.14 Статуту).
      До виключної компетенції загальних зборів учасників віднесено, зокрема, визначення складу дирекції товариства (підпункт 8.16.1 пункту 8.16 Статуту).
      У пункті 8.20 Статуту визначено, що дирекція товариства є виконавчим органом товариства, що здійснює керівництво його поточною діяльністю і діє на колегіальних засадах.
      До складу дирекції товариства входять головний лікар (директор) товариства, президент товариства, а також у випадку обрання загальними зборами учасників товариства, інші члени дирекції. До складу дирекції не можуть входити члени ревізійної комісії (пункт 8.21 Статуту).
      Персональний та кількісний склад членів дирекції товариства, зміна її складу затверджуються загальними зборами учасників товариства, в тому числі за поданням головного лікаря (директора) (пункт 8.24 Статуту).
      Відповідно до пункту 2.1 Положення про дирекцію ТОВ «Репролайф», затвердженого протоколом загальних зборів ТОВ «Репролайф» № 2 від 11 травня 2017 року (далі - Положення про дирекцію) дирекція є колегіальним виконавчим органом товариства, що здійснює управління поточною діяльністю товариства в порядку, встановленому статутом товариства і законодавством України.
      Пунктами 3.1, 3.2, 3.3 Положення про дирекцію передбачено, що кількісний склад дирекції встановлюється загальними зборами.
      Згідно з пунктом 3.2 Положення про дирекцію до складу дирекції товариства входять: головний лікар (директор), президент, директор фінансовий, інші члени дирекції, які персонально обираються (призначаються) рішенням загальних зборів товариства.
      У пункті 3.3 Положення про дирекцію закріплено, що головний лікар (директор) та інші члени дирекції є посадовими особами товариства.
      Тобто Статутом та Положенням про дирекцію визначено, що до складу дирекції товариства входить у тому числі і директор фінансовий, а також вказано на можливість входження до дирекції інших членів, у випадку обрання їх загальними зборами учасників товариства.
      Також визначено, що повноваження членів дирекції можуть бути достроково припинені: за власним бажанням члена дирекції; у будь-який час за рішенням загальних зборів; у разі неможливості виконувати обов`язки за станом здоров`я; в разі набрання законної сили вироком чи рішенням суду, яким його засуджено до покарання, що унеможливлює виконання обов`язків члена дирекції; в разі смерті, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним, безвісно відсутнім, померлим; з інших підстав, передбачених чинним законодавством України.
      Директор фінансовий як посадова особа ТОВ «Репролайф», є членом виконавчого органу товариства - дирекції, здійснює управління поточною діяльністю товариства після обрання (призначення) на цю посаду рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф».
      З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вбачається, що станом на 13 серпня 2019 року в графі «Прізвище, ім`я, по батькові, дата обрання (призначення) осіб, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» вказано ОСОБА_2 з 30 січня 2015 року як керівника та ОСОБА_1 з 30 січня 2015 року (згідно з Статутом) як підписанта.
      У подальшому 09 серпня 2019 року, рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф» припинено з 13 серпня 2019 року повноваження ОСОБА_1 за займаною посадою директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі частини третьої статті 99 ЦК України; звільнено з 13 серпня 2019 року ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України; покладено виконання обов`язків директора фінансового ТОВ «Репролайф» на головного лікаря/директора ОСОБА_2 до набрання чинності нової редакції Статуту.
      Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством.
      Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.
      За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав.
      Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
      У справі встановлено, що позивачка ОСОБА_1 перебувала на посаді директора фінансового в ТОВ «Репролайф» та була членом виконавчого органу товариства - дирекції.
      Підставою для прийняття рішення загальних зборів ТОВ «Репролайф» від 09 серпня 2019 року та припинення повноважень ОСОБА_1 за займаною посадою директора фінансового ТОВ «Репролайф» вказана частина третя статті 99 ЦК України. Підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» зазначено пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
      У пункті 3.7.2 Положення про дирекцію передбачено, що повноваження головного лікаря (директора) та інших членів дирекції достроково припиняються в будь-який час за рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф», одноосібним учасником (членом) яких є ОСОБА_2 .
      Згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб.
      Тобто пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України кореспондується з положеннями частини третьої статті 99 ЦК України.
      Зміни до статті 41 КЗпП України, а саме доповнення цієї статті пунктом 5, внесено Законом України від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів», який набрав чинності з 01 червня 2014 року. Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачається, що така підстава розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх гарантує мінімальний розмір вихідної допомоги в розмірі середньої заробітної плати за шість місяців.
      Отже , здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення від посади відповідно до статті 99 ЦК України можливе в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене Статутом, і як підстава такого звільнення може бути зазначене посилання на пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
      При розгляді спору щодо розірвання трудового договору за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України має значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством та установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення, що підтверджує висновок про належний розгляд справи в порядку господарського судочинства.
      Такі висновки послідовно висловлювалися Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20) та від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій зробили законні й обґрунтовані висновки про те, що вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, у зв`язку із чим правильно закрили провадження у цивільній справі.
      Суд першої інстанції, на виконання приписів частини першої статті 256 ЦПК України, роз`яснив ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 410, 415-416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Т. О. Анцупова О. С. Золотніков
      В. В. Британчук В. С. Князєв
      Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва К. М. Пільков
      М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95439667
    • By ANTIRAID
      ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
      01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      місто Київ
      04 березня 2021 року справа №640/1397/20
      Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
      за позовом
      ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )
      до
      1. Офісу Генерального прокурора (далі по тексту - відповідач 1) 2. Генерального прокурора України (далі по тексту - відповідач 2) 3. Кадрової комісії №6 (далі по тексту - відповідач 3)
      про
      1) визнання протиправним та скасування рішення шостої кадрової комісії №14 від 10 грудня 2019 року про неуспішне проходження атестації ОСОБА_1 ; 2) визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора №214бц від 21 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора третього відділу процесуального керівництва управління наглядової діяльності Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України; 3) зобов`язання Генерального прокурора поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді прокурора третього відділу процесуального керівництва управління наглядової діяльності Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України в Офісі Генерального прокурора; 4) стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 25 грудня 2019 року по дату винесення судового рішення; 5) стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 1 000 000,00 грн.
      В С Т А Н О В И В:
      Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом, зазначаючи про незаконність свого звільнення із займаної посади, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що оскаржуваний наказ відповідач прийняв всупереч положенням Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших норм міжнародного права, практиці Європейського суду з прав людини та чинному законодавству України, оскільки відповідач не конкретизував підставу звільнення, порушивши принцип правової визначеності.
      Також позивач вказує, що про підстави неуспішного проходження співбесіди йому не повідомлено; під час проведення співбесіди не обговорювалось та не надавалась оцінка виконання практичного завдання, що свідчить про грубе порушення комісією порядку проведення співбесіди; рішення комісії є протиправним, оскільки прийняте неуповноваженим органом.
      Ухвалою від 23 січня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив провадження в адміністративній справі №640/1397/20 в порядку загального позовного провадження та призначив підготовче засідання.
      Ухвалою від 01 червня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва закрив підготовче провадження та призначив справу №640/1397/20 до судового розгляду.
      В судовому засіданні 01 березня 2021 року позивач позовні вимоги підтримав, представник відповідача 1 проти задоволення позовних вимог заперечив; представники відповідачів 2 та 3 до суду не прибули.
      Відповідач 1 у письмовому відзиві на позовну заяву просив відмовити у задоволенні позовних вимог зазначивши, що надання відповідної оцінки прокурорам щодо дотримання ними правил професійної етики та доброчесності, а також рівня їх професійної компетентності за результатами цього етапу атестації належить виключно до компетенції комісії, а тому кадрова комісія має право на власний розсуд шляхом голосування прийняти рішення про успішне або неуспішне проходження прокурором атестації; на підставі аналізу матеріалів атестації та наданих під час співбесіди пояснень, у комісії виникли обґрунтовані сумніви щодо відповідності вимогам професійної компетентності в частині розуміння та застосування чинного законодавства.
      Відповідачі 2 та 3 відзивів на позовну заяву до суду не надали.
      Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.
      ОСОБА_1 подав Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію.
      За результатами проходження позивачем атестації, Кадрова комісія №6 прийняла рішення «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 10 грудня 2019 року №14.
      На підставі вказаного рішення, Генеральний прокурор Рябошапка Р.Г. прийняв наказ від 21 грудня 2019 року №2146ц, керуючись статтею 9 Закону України «Про прокуратуру», підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора третього відділу процесуального керівництва управління наглядової діяльності Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України Про прокуратуру» з 24 грудня 2019 року.
      Вважаючи вказані рішення та наказ протиправними, позивач звернувся до суду.
      Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      У справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (частина друга статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
      Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді передбачені статтею 51 Закону України «Про прокуратуру».
      Як встановлено судом вище, позивача звільнено на підставі пункту 9 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», яким встановлено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
      25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», яким запроваджено реформування системи органів прокуратури.
      Прийняття вказаного Закону спрямовано на запровадження першочергових і тимчасових заходів, пов`язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навивки, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури.
      З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори, зокрема, Генеральної прокуратури України вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»).
      Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом (пункт 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»).
      Підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», зокрема, передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, звільняються Генеральним прокурором з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором, зокрема, Генеральної прокуратури України.
      З аналізу наведених правових норм вбачається, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» передбачено переведення прокурорів, зокрема у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, за умови успішного проходження атестації.
      Як встановлено судом вище, ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора третього відділу процесуального керівництва управління наглядової діяльності Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України, 24 грудня 2019 року.
      Наказом Генерального прокурора від 27 грудня 2019 року №358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора» здійснено перейменування юридичної особи «Генеральної прокуратури України» в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      Таким чином, станом на час звільнення позивача з посади, ні реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), ні ліквідації не відбулось, а здійснено лише перейменування юридичної особи. Також відповідач не надав доказів на підтвердження скорочення посади, яку займав позивач.
      У свою чергу, пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (зокрема, ні його Перехідними положеннями, ні Прикінцевими положеннями) не передбачено звільнення прокурора з посади у разі прийняття рішення кадровою комісією про неуспішне проходження атестації.
      Суд вважає, що застосування в оскаржуваному наказі про звільнення посилань на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» без зазначення конкретної підстави для звільнення, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.
      Оскільки ні реорганізації, ні ліквідації, ні скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, в якому працював позивач не відбулось, то відсутні обставини, які б зумовлювали необхідність проходження ним атестації.
      Наведене вказує на відсутність правових підстав для звільнення позивача, що є самостійною та достатньою підставою для висновку про протиправність оскаржуваного наказу.
      Разом з тим, оскаржуваний наказ містить посилання на рішення Кадрової комісії №6 «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 10 грудня 2019 року №14, як на підставу для його прийняття.
      Досліджуючи правомірність прийняття вказаного рішення, суд звертає увагу на таке.
      Відповідно до пунктів 12, 13 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» предметом атестації є оцінка: професійної компетентності прокурора; професійної етики та доброчесності прокурора.
      Атестація прокурорів включає такі етапи:
      1) складення іспиту у формі анонімного письмового тестування або у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Результати анонімного тестування оприлюднюються кадровою комісією на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора не пізніше ніж за 24 години до проведення співбесіди;
      2) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.
      Атестація може включати інші етапи, непроходження яких може бути підставою для ухвалення кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації прокурором. Перелік таких етапів визначається у Порядку проходження прокурорами атестації, який затверджує Генеральний прокурор.
      Наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі по тексту - Порядок №221).
      Відповідно до пунктів 1-6 розділу І Порядку №221 атестація прокурорів - це встановлена розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.
      Атестація прокурорів Генеральної прокуратури України проводиться відповідними кадровими комісіями.
      Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями прозоро та публічно у присутності прокурора, який проходить атестацію.
      Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.
      Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора.
      Атестація включає такі етапи: 1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки; 3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.
      З аналізу підпункту 3 пункту 6 розділу І Порядку №221 слід дійти висновку, що співбесіда із прокурором проводиться лише з метою встановлення дотримання прокурором вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.
      За результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: 1) рішення про успішне проходження прокурором атестації; 2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації (пункт 8 розділу І Порядку №221).
      Згідно з пунктами 8-16 розділу IV Порядку №221 співбесіда проводиться кадровою комісією з прокурором державною мовою в усній формі. Співбесіда з прокурором може бути проведена в один день із виконанням ним практичного завдання.
      Для проведення співбесіди кадрова комісія вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі про: 1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та їх результати; 2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг; 3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора; 4) інформацію про зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.
      Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, у тому числі на визначену кадровою комісією електронну пошту, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Кадровою комісією під час проведення співбесіди та ухвалення рішення без додаткового офіційного підтвердження можуть братися до уваги відомості, отримані від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно).
      Дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду (далі - матеріали атестації), здійснюється членами кадрової комісії.
      Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів).
      Співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання (пункт 12 Порядку №221).
      Співбесіда прокурора складається з таких етапів: 1) дослідження членами комісії матеріалів атестації; 2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання.
      Співбесіда проходить у формі засідання комісії.
      Члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.
      Після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію.
      Результати голосування вказуються у протоколі засідання.
      Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації.
      Наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року №233 затверджено Порядок роботи кадрових комісій (далі - Порядок №233).
      Пунктом 12 Порядку №233 передбачено, що рішення комісії, крім зазначених в абзаці другому цього пункту, в тому числі процедурні, обговорюється її членами і ухвалюються шляхом відкритого голосування більшістю голосів присутніх на засіданні членів комісії. Член комісії вправі голосувати «за» чи «проти» рішення комісії. У разі рівного розподілу голосів, приймається рішення, за яке проголосував голова комісії.
      Рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди ухвалюється шляхом відкритого голосування більшістю від загальної кількості членів комісії. Якщо рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди не набрало чотирьох голосів, комісією ухвалюється рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.
      Рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.
      Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що Комісія з`ясувала обставини, які свідчать про невідповідність позивача вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, зокрема:
      - на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі отриманих пояснень прокурора, у Комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності вимогам професійної компетентності в частині розуміння та застосування чинного законодавства.
      У зв`язку із викладеним, Комісія прийняла рішення про неуспішне проходження позивачем атестації.
      Суд встановив, що рішення «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 10 грудня 2019 року №14 не містять детального опису підстав для його прийняття. Оскаржуване рішення містить лише посилання на наявність «обґрунтованого сумніву».
      З аналізу положень пункту 12 Порядку №233 вбачається, що рішення про неуспішне проходження атестації повинне бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.
      Відповідач не надав до суду будь-яких доказів на підтвердження висновків, викладених в оскаржуваному рішенні, зокрема, доказів, які викликали сумніви щодо відповідності вимогам професійної компетентності в частині розуміння та застосування чинного законодавства.
      Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення кадрової комісії не відповідає критеріям обґрунтованості, оскільки відповідачі не надали доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для його прийняття, а зміст оскаржуваного рішення фактично ґрунтується на сумніві у професійній компетентності в частині розуміння та застосування чинного законодавства, без наведеного обґрунтування такого висновку.
      В частині посилань позивача на відсутність у Шостої кадрової комісії повноважень на проведення атестації прокурорів, суд звертає увагу на таке.
      Тимчасово, до 1 вересня 2021 року в Офісі Генерального прокурора, у кожній обласній прокуратурі утворюються відповідні кадрові комісії як органи для забезпечення в тому числі проведення атестації прокурорів Генеральної прокуратури відповідно до цього розділу. Саме Генерального прокурора наділено правом визначати перелік, склад і порядок роботи кадрових комісій Офісу Генерального прокурора (підпункти 7, 8 пункту 22 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»).
      Згідно з пунктом 2 Порядку №233, Комісії забезпечують: проведення атестації прокурорів та слідчих Генеральної прокуратури України; здійснення добору на посади прокурорів; розгляд дисциплінарних скарг про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурорів.
      Для здійснення повноважень, передбачених абзацами другим і третім пункту 2 цього Порядку, утворюються комісії у складі шести осіб, з яких не менше трьох - особи, делеговані міжнародними і неурядовими організаціями, проектами міжнародної технічної допомоги, дипломатичними місіями. Членами комісії можуть бути особи, які є політично нейтральними, мають бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет, а також стаж роботи в галузі права (пункт 3 Порядку №233).
      Так, з метою проведення атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України, наказом Генерального прокурора від 15 листопада 2019 року №287 утворено Шосту кадрову комісію.
      Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази того, за якими критеріями здійснювався добір членів кадрової комісії, з огляду на що, відповідачі не довели та не надали належних доказів щодо підтвердження правомірності формування Шостої кадрової комісії, у тому числі компетентності та наявності необхідних професійних і моральних якостей її членів, які мають необхідний досвід щодо проведення атестації та бездоганну ділову репутацію, володіють тематикою, яка використовується для складання тестів та завдань іспиту, чи є вони політично нейтральними та чи мають досвід в галузі права.
      Таким чином, з огляду на те, що відповідачі не надали до суду достатніх та беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності прийняття оскаржуваного рішення, а також відсутність обставин скорочення штату, реорганізації чи ліквідації органу, в якому проходив службу позивач, суд приходить до висновку, що рішення Кадрова комісія №6 «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 10 грудня 2019 року №14 та наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2146ц є протиправними та підлягають скасуванню.
      Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
      Враховуючи зміну найменування юридичної особи «Генеральної прокуратури України» в «Офіс Генерального прокурора», з метою відновлення порушеного права позивача на працю, враховуючи незаконність звільнення позивача, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 належить поновити на посаді рівнозначній тій, яку обіймав позивач на момент звільнення, а саме посаді прокурора третього відділу процесуального керівництва управління наглядової діяльності Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України, з 26 грудня 2019 року (оскільки 25 грудня 2019 року вихідний день).
      В частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд звертає увагу на таке.
      Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
      Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок).
      Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
      Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку).
      Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
      Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
      Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.
      Суд встановив, що позивача звільнено 24 грудня 2019 року (останній робочий день), відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за жовтень та листопад 2019 року.
      Так, відповідно до довідки від 07 травня 2020 року №21-703зп, виданої Офісом Генерального прокурора, заробітна плата позивача за жовтень 2019 року складає 32 842,24 грн., за листопад 2019 року - 32 842,24 грн.; середньоденна заробітна плата складає 1 527,55 грн.
      Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в цьому випадку з 26 грудня 2019 року (оскільки 25 грудня 2019 року вихідний день) по 04 березня 2021 року.
      На підставі листів Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу» суд встановив, що кількість робочих днів за період з 26 грудня 2019 року по 04 березня 2021 року становить 298 днів, а саме: грудень 2019 року - 4 дні; у 2020 році - 251 робочий день; січень 2021 року - 19 днів; лютий 2021 року - 20 днів; березень 2021 року - 4 дні.
      Пунктом 10 Порядку (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
      Постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року №1155 «Про умови оплати праці прокурорів», яка набрала чинності 16 січня 2020 року, затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора.
      У зв`язку з цим, коефіцієнт підвищення посадового окладу посади, яку позивач обіймав до звільнення, з 16 січня 2020 року складає 4,04 (28 815,00 грн. (посадовий оклад за посадою позивача, згідно Постанови №1155) ч 7 140,00 грн. (посадовий оклад за посадою позивача, згідно Постанови №505).
      Відповідно середньоденна заробітна плата позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення становить 6 171,30 грн. (1 527,55 грн. х 4,04).
      Згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», зокрема, передбачено, що за прокурорами та керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України здійснюється відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури (постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури»).
      12 грудня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100» (далі по тексту - Постанова №1213), якою пункт 10 Порядку виключено, тобто з 12 грудня 2020 року відсутні підстави для коригування середньої заробітної плати на коефіцієнт підвищення, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів.
      Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26 грудня 2019 року по 15 січня 2020 року розраховується судом з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 (1 527,55 грн. х 13 днів), за період з 16 січня 2020 року по 11 грудня 2020 року з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року №1155 (6 171,30 грн. х 229 днів) та з 12 грудня 2020 року по 15 лютого 2021 року з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 (1 527,55 грн. х 56 днів)
      За таких підстав на користь ОСОБА_1 належить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 518 628,65 грн.
      Застосування коефіцієнту підвищення при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, до прийняття Постанови №1213, підтверджується також висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 15 жовтня 2020 року у справі №826/17601/14, від 06 серпня 2019 року у справі №0640/4691/18 та від 15 квітня 2020 року у справі №826/15725/17.
      Стосовно позовної вимоги про стягнення моральної шкоди у розмірі 1 000 000,00 грн. суд звертає увагу на таке.
      Кожен має право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).
      Згідно з положеннями статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
      Як зазначено в пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
      В пункті 9 зазначеної постанови Верховний Суд України зазначив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
      З аналізу наведених правових норм вбачається, що моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
      Позивач зазначає, що внаслідок незаконного звільнення він зазнав глибоких моральних страждань, що вимагає додаткових зусиль для організації свого життя.
      Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що встановлення судом факту незаконного звільнення ОСОБА_1 , яке призвело до порушення права на працю останньої, вже є достатнім доказом того, що позивачу завдано моральну шкоду, та погоджується із доводами позивача про завдання морального стресу та негативного впливу на ділову репутацію фактом незаконного звільнення.
      Що стосується заявленої моральної шкоди на рівні 1 000 000,00 грн., то позивач не довів, що саме така сума є співмірною із завданою шкодою, а тому наведений позивачем розрахунок є необґрунтованим.
      З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, враховуючи, що мало місце тривале невиконання судового рішення, що завдало позивачам моральної шкоди, виходячи з меж розумності, суд вважає, що достатнім буде стягнути з відповідачів на користь позивача за заподіяну моральну шкоду суму в розмірі 5 000,00 грн., тому позовні вимоги у цій частині підлягають частковому задоволенню.
      Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
      Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача.
      На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачі не довели правомірність звільнення позивача та прийняття оскаржуваних рішення та наказу з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
      Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
      Оскільки позов задоволено частково, на користь позивача належить присудити сплачений ним судовий збір, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
      Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
      Тому рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, слід звернути до негайного виконання.
      Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
      В И Р І Ш И В:
      1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Визнати протиправним та скасувати рішення Шостої кадрової комісії Генеральної прокуратури України від 10 грудня 2019 року №14 «Про неуспішне проходження прокурором атестації».
      3. Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 21 грудня 2019 року №2146ц.
      4. Поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді прокурора третього відділу процесуального керівництва управління наглядової діяльності Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України з 26 грудня 2019 року.
      5. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 518 628,65 грн. (один мільйон п`ятсот вісімнадцять тисяч шістсот двадцять вісім гривень шістдесят п`ять копійок).
      6. Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
      7. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000,00 грн. (п`ять тисяч гривень нуль копійок).
      8. В іншій частині адміністративного позову відмовити.
      9. Стягнути з на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати зі сплати судового збору в сумі 420,40 грн. (чотириста двадцять гривень сорок копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора.
      Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
      Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      ОСОБА _1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 );
      Офіс Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; ідентифікаційний код 00034051);
      Генеральний прокурор України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; реєстраційний номер облікової картки платника податків не відомий);
      Кадрової комісії №6 (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; ідентифікаційний код не відомий).
      Суддя В.А. Кузьменко
      Джерело: ЄДРСР 95309559