ANTIRAID

Постанова ВП-ВС щодо господарської юрисдикції спору стосовно членства в адвокатському об`єднанні, діяльності останнього та його припинення

Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 750/3192/14

Провадження № 14-439цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді -доповідача Гудими Д. А.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Адвокатського об`єднання «Чернігівська обласна колегія адвокатів» (далі - адвокатське об`єднання; відповідач) про визнання незаконними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, стягнення вартості привласненого майна і відшкодування шкоди

за касаційними скаргами позивача та відповідача на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року, ухвалене суддею Коверзневим В. О., та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Євстафіїва О. К., Страшного М. М. і Шарапової О. Л.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 31 березня 2014 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати незаконними та скасувати рішення:

1.1. Президії адвокатського об`єднання від 6 лютого 2014 року (далі - рішення від 6 лютого 2014 року), згідно з яким позивача відрахували зі складу членів цього об`єднання.

1.2. Загальних зборів адвокатського об`єднання, оформлене протоколом від 27 лютого 2014 року (далі - рішення від 27 лютого 2014 року), про припинення діяльності вказаного об`єднання та безкоштовне передання його майна і всіх активів Громадській організації (далі - ГО) «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів».

2. Мотивував позовну заяву такими обставинами :

2.1. Позивач є засновником і членом адвокатського об`єднання та станом на 6 лютого 2014 року не мав боргу зі сплати членських внесків.

2.2. 6 лютого 2014 року президія адвокатського об`єднання прийняла рішення про відрахування позивача зі складу об`єднання та позбавлення його права користуватися робочим місцем після спливу шести місяців з дня прийняття цього рішення через несплату членських внесків у сумі 610 грн за останні три місяці без поважних причин. Це рішення є незаконним, бо на час його прийняття склад президії адвокатського об`єднання не був легітимним: 1) 26 липня 2013 року Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури (далі - КДКА) Закарпатської області прийняла рішення про припинення права адвоката Авраменка Г. М. на заняття адвокатською діяльністю, а тому останній не міг бути головою адвокатського об`єднання, головувати на засіданні його президії, брати участь в її роботі та підписувати її рішення; 2) склад цієї президії станом на 6 лютого 2014 року втратив легітимність через те, що сплив строк його повноважень; 3) на відповідному засіданні президії адвокатського об`єднання не були присутніми її члени - адвокати Підгорна Л. С., Скиба А. М. і позивач; 4) адвокатську діяльність адвоката Авраменко Н. Л. КДКА Чернігівської області зупинила на підставі рішення від 20 січня 2014 року, а тому ця адвокат не мала права брати участь у роботі президії адвокатського об`єднання.

2.3. 27 лютого 2014 року загальні збори адвокатського об`єднання прийняли рішення про його ліквідацію та про передання належного йому майна ГО «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів», що суперечить Податковому кодексу України. Для прийняття такого рішення на загальних зборах не було кворуму, оскільки позивач та інші члени адвокатського об`єднання не були повідомлені про скликання цих зборів. На загальних зборах адвокатського об`єднання головував Авраменко Г. М., який на час їх проведення був позбавлений права на заняття адвокатською діяльністю.

Короткий зміст рішень суду, ухвалених під час первинного розгляду справи

3. 16 травня 2014 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 30 липня 2014 року, згідно з яким суд відмовив у задоволенні позову.

4. Суд першої інстанції мотивував рішення так :

4.1. Позивач без поважних причин більше трьох місяців підряд не сплачував членських внесків і додаткових членських внесків на комунальні послуги, а тому відповідач обґрунтовано відрахував позивача зі складу членів адвокатського об`єднання.

4.2. Позивач не може просити про скасування рішення від 27 лютого 2014 року, оскільки він припинив членство в адвокатському об`єднанні на підставі рішення від 6 лютого 2014 року.

5. 18 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою скасував рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 травня 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 30 липня 2014 року, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

6. Мотивував ухвалу так: суди попередніх інстанцій належно не перевірили, чи мали місце обставини, якими позивач обґрунтував позовні вимоги, і якими доказами ці обставини підтверджуються; не встановили, яке юридичне значення мають обставини, якими позивач обґрунтував позов, а відповідач - заперечення проти позову; не встановили обставин, від яких залежить правильне вирішення спору; дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Короткий зміст позовних вимог, заявлених під час нового розгляду справи

7. 16 березня 2015 року позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою про збільшення позовних вимог, згідно з якою змінив предмет позову, доповнивши раніше заявлені вимоги такими :

7.1. Зобов`язати відповідача відновити та повернути позивачеві у попередньому вигляді робоче місце у Деснянській юридичній консультації, що знаходиться за адресою: м. Чернігів, вул. Горького, 1, без стягнення з позивача коштів на підставі рішення від 6 лютого 2014 року за період його вимушеної відсутності у колегії з 6 лютого 2014 року до дня фактичного виконання рішення суду включно.

7.2. Стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування завданої шкоди у розмірі 43 306,70 грн, з яких: 20 700,00 грн - вартість привласненого відповідачем майна; 7 606,70 грн - вартість придбаних позивачем ліків; 15 000 грн - відшкодування моральної шкоди.

8. Окрім доводів, зазначених у позовній заяві, позивач у заяві про збільшення позовних вимог вказав таке :

8.1. Рішення від 6 лютого 2014 року є незаконним, оскільки: 1) президія адвокатського об`єднання прийняла на підставі статуту в редакції від 14 квітня 2011 року, яка не була належно зареєстрована; 2) текст цього рішення на засіданні президії адвокатського об`єднання не проголосили та не обговорили, а тому підробили; 3) рішення ґрунтується на неправдивому твердженні про встановлення розміру членських внесків у сумі 190 грн на місяць, тоді як розмір таких внесків становив 40 грн на місяць; 4) у рішенні президія адвокатського об`єднання не вказала, за які конкретно три місяці позивач не сплатив основні та додаткові членські внески, і не врахувала, що згідно зі статутом єдиним видом адвокатського платежу на покриття всіх видів обґрунтованих витрат є внесок у розмірі 40 грн; 5) позивач не надав відповідачеві пояснення про причини утворення можливого боргу зі сплати внесків, а відповідач не провів перевірку за цим фактом і не взяв до уваги відомості про особу позивача; 6) відповідач пропустив строк можливого реагування на несплату позивачем членських внесків станом на дату прийняття рішення від 6 лютого 2014 року; 7) відповідач позбавив позивача робочого місця та заробітку, частки у майні, а також можливості брати участь у заходах адвокатського об`єднання.

8.2. Відповідач замінив замки на вхідних дверях юридичної консультації та привласнив особисті речі позивача загальною вартістю 20 700 грн.

8.3. Внаслідок вказаних дій у позивача погіршився стан здоров`я, і він поніс витрати на лікування у розмірі 7 606,70 грн.

8.4. Позивачу була завдана моральна шкода у розмірі 15 000 грн, зумовлена погіршенням стану його здоров`я, довготривалими муками, стражданнями, приниженням честі, гідності та ділової репутації, порушенням звичного ритму життя і необхідністю докладати додаткові зусилля для його нормалізації. Після одержання рішень від 6 та 27 лютого 2014 року у позивача з`явилися численні неврологічні захворювання: безсоння, стомлюваність, безсилля, розлад серцево-судинної системи, болі у попереку.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції (новий розгляд)

9. 24 березня 2016 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: визнав неправомірним і скасував рішення від 6 лютого 2014 року у частині відрахування позивача з числа членів адвокатського об`єднання; стягнув з відповідача на користь позивача 300 грн відшкодування моральної шкоди; зобов`язав відповідача забезпечити позивачу можливість здійснення адвокатської діяльності у приміщенні Деснянської юридичної консультації без сплати ним основних членських внесків за період із 6 лютого 2014 року - до дня набрання цим судовим рішенням законної сили, а також додаткових членських внесків за період із 6 лютого 2014 року - до дня фактичного допуску позивача до робочого місця за адресою: АДРЕСА_1 ; у задоволенні решти позовних вимог - відмовив.

10. Мотивував рішення так :

10.1. Позивач не мав заборгованості зі сплати членських внесків понад три місяці у 2013 році. Станом на 4 лютого 2014 року позивач сплатив щомісячні (основні) членські внески до грудня 2013 року включно.

10.2. У матеріалах справи відсутні докази з підтвердженням того, що відповідач повідомляв позивача про необхідність сплати додаткових членських внесків і про їх фактичний розмір.

10.3. Відповідач усупереч пункту 15.1 його статуту не з`ясував причини несплати позивачем, починаючи з грудня 2013 року, додаткових членських внесків.

10.4. У відповідача не було юридичних підстав для відрахування позивача зі складу адвокатського об`єднання, а тому рішення від 6 лютого 2014 року є неправомірним і його слід скасувати.

10.5. Внаслідок скасування рішення від 6 лютого 2014 року права позивача як члена адвокатського об`єднання поновлюються, а тому слід задовольнити вимогу про зобов`язання відповідача забезпечити позивачу можливість здійснення адвокатської діяльності в приміщенні Деснянської юридичної консультації без сплати основних членських внесків за період із 6 лютого 2014 року - до дня набрання цим рішенням законної сили та додаткових членських внесків за період із 6 лютого 2014 року - до дня фактичного допуску позивача до робочого місця.

10.6. Необґрунтованими є наведені у позовній заяві доводи про неповноважний склад президії адвокатського об`єднання, оскільки зупинення права на заняття адвокатською діяльністю не позбавляє адвоката права брати участь у діяльності адвокатського об`єднання та в його керівних органах.

10.7. Згідно з рішенням від 21 листопада 2014 року відповідач скасував рішення від 27 лютого 2014 року, а тому відсутні підстави для скасування останнього у судовому порядку.

10.8. Внаслідок прийняття рішення від 6 лютого 2014 року позивачеві була завдана моральна шкода, яка полягала у душевних стражданнях, пов`язаних із обмеженням його прав як адвоката. Оскільки відповідач є некомерційною організацією і діє лише за рахунок членських внесків, на користь позивача слід стягнути відшкодування у розмірі 300 грн.

10.9. Позивач не підтвердив наявність у нього майна загальною вартістю 20 700 грн, а також правильність визначення сукупної вартості цього майна та факту незаконного його привласнення відповідачем.

10.10. Маючи похилий вік і ІІ групу інвалідності, позивач не довів існування причинно-наслідкового зв`язку між здійсненням витрат на лікування та відрахуванням позивача з членів адвокатського об`єднання.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)

11. 7 лютого 2017 року Апеляційний суд Чернігівської області ухвалив рішення, яким скасував рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року у частині розподілу судового збору, а саме: зменшив розмір судового збору, стягнутого до бюджету з відповідача; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

12. Мотивував рішення так :

12.1. Чинний станом на 27 лютого 2014 року статут адвокатського об`єднання не передбачав можливості відрахування зі складу його членів через несплату внесків.

12.2. Висновок суду про відсутність у позивача заборгованості зі сплати членських внесків понад три місяці підряд є правильним та ґрунтується на належних і допустимих доказах. Станом на вказану дату існувала заборгованість позивача перед відповідачем зі сплати членських внесків за один місяць - за грудень 2013 року. Тому обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про наявність підстав для визнання неправомірним і скасування рішення від 27 лютого 2014 року, а також для покладення на відповідача обов`язку забезпечити позивача робочим місцем.

12.3. У матеріалах справи відсутні докази з підтвердженням того, що рішення від 27 лютого 2014 року про припинення діяльності адвокатського об`єднання та передання всього його майна ГО «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів» порушує права й інтереси позивача. Вказане рішення не було виконане. Відповідач скасував його самостійно під час розгляду справи.

12.4. Позивач не надав докази наявності у нього до виникнення спору майна згідно з описом, а також докази привласнення цього майна відповідачем.

12.5. Обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в частині відшкодування вартості витрат на лікування через відсутність підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між завданою шкодою та діями відповідача.

12.6. Суд першої інстанції неправильно визначив розмір судового збору, який слід стягнути з відповідача, оскільки на дату подання позову - 31 березня 2014 року - ставка судового збору за розгляд вимоги немайнового характеру становила 243,60 грн. Задовольнивши три немайнові вимоги позивача, звільненого від сплати судового збору, суд першої інстанції мав стягнути з відповідача до бюджету судовий збір у розмірі: 730,80 грн = 243,60 грн х 3).

12.7. Наведені в апеляційній скарзі доводи про те, що в оскарженому рішенні суду першої інстанції неповністю відтворений зміст позовних вимог і пояснень позивача, а також не вказані та не проаналізовані всі докази, що підтверджують позовні вимоги, у задоволенні яких суд відмовив, не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції згідно з частиною другою статті 308 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи, оскільки зазначені недоліки не вплинули на правильність вирішення справи.

12.8. Суд першої інстанції не навів повністю норми, на підставі яких вирішив справу, зокрема, не зазначив ті, що стали підставою для задоволення вимог про поновлення членства позивача в адвокатському об`єднанні, для відмови у задоволенні позову щодо визнання незаконним і скасування рішення від 27 лютого 2014 року та у частині відшкодування вартості привласненого майна і витрат на лікування. Вказаний недолік не впливає на правильність висновків суду першої інстанції, зроблених відповідно до приписів частин першої - третьої статті 15 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», статті 1166 і частини першої статті 1195 Цивільного кодексу України.

12.9. Кількісний склад членів адвокатського об`єднання не має юридичного значення для вирішення справи.

12.10. Твердження про формальний розгляд судом першої інстанції позовної вимоги про відшкодування збитків суперечить змісту оскарженого рішення цього суду.

12.11. Доводи відповідача про те, що вимогу про визнання незаконним і скасування рішення від 6 лютого 2014 року не можна задовольнити у судовому порядку, суперечать приписам частини другої статті 5 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», статті 1, пункту 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на той час.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

13. 17 лютого 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення від 27 лютого 2014 року та відшкодування моральної і матеріальної шкоди. У цій частині просить направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції або ухвалити нове рішення про задоволення відповідних вимог. В іншій частині оскаржені рішення просить залишити без змін, доповнивши їх пунктом 3 позовної заяви від 16 березня 2016 року з метою уникнення їхнього різного тлумачення, що унеможливить виконання судового рішення.

14. Крім того, у касаційній скарзі позивач просить суд «відреагувати» окремою ухвалою на факти істотних порушень норм права та присяги, які допустили судді Деснянського районного суду м. Чернігова Жук М. Л., Логвіна Т. В., Рахманкулова І. П. і судді Апеляційного суду Чернігівської області Острянський В. І., Бечко Є. М., Горобець Т. В., Євстафіїва О. К., Шарапова О. П. та Страшний М. М.

15. У лютому 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить закрити провадження у справі в частині позовних вимог про скасування рішень від 6 та 27 лютого 2014 року. У задоволенні позову в іншій частині вимог просить відмовити.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

16. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

17. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1002цс16. Згідно з цією постановою Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і закрив провадження у справі в частині вимог про:

17.1. Визнання незаконними та скасування всіх рішень, прийнятих уповноваженими представниками Гаражно-будівельного кооперативу (далі - ГБК) «Теремки-1» у чинному складі, починаючи з 5 серпня 1997 року.

17.2. Визнання незаконними та скасування рішення і протоколу зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 29 жовтня 2009 року про прийняття нової редакції статуту цього кооперативу.

17.3. Визнання незаконним і скасування статуту ГБК «Теремки-1» у редакції від 17 грудня 2006 року.

17.4. Визнання такими, що втратили чинність, рішень, прийнятих після 31 липня 2007 року на підставі статуту ГБК «Теремки-1» у редакції від 17 грудня 2006 року.

17.5. Визнання незаконними та скасування протоколу і рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 4 березня 2010 року про підвищення розміру щомісячних членських внесків зі 150 грн до 180 грн на місяць, про встановлення розміру пайового внеску (вартість гаража) у розмірі 40 грн.

17.6. Визнання незаконними та скасування протоколу і рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 9 червня 2010 року про встановлення розміру цільового внеску у розмірі 8 000 грн.

17.7. Зобов`язання ГБК «Теремки-1» приймати рішення, вчиняти дії щодо прав і обов`язків членів цього кооперативу відповідно до статті 15 Закону України «Про кооперацію».

18. Верховний Суд України вважав, що серед установлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів немає такого способу захисту як оскарження дій, рішень і повноважень кооперативу, вчинення, прийняття та виконання яких відповідно до закону і статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції. Тому оскарження таких дій не може відбуватися у судовому порядку.

19. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України. Вказує, що оскільки відповідач у справі № 750/3192/14 є громадським об`єднанням, висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1002цс16, стосується спірних правовідносин.

20. Внутрішня організація, взаємовідносини членів громадського об`єднання, їх підрозділів регулюються корпоративними нормами, встановленими цим об`єднанням. У разі виникнення спору щодо порушення діями та рішеннями громадських об`єднань прав і свобод інших осіб, зокрема членів об`єднання, такі особи мають право на підставі статті 55 Конституції України звернутися за їх захистом до суду.

21. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що закриття проваджень у справах про оскарження дій і рішень громадських об`єднань через непідвідомчість таких спорів судам суперечить приписам статей 55, 64 і 124 Конституції України, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а виключення з підвідомчості судів таких категорій справ обмежує право громадян на судовий захист своїх прав.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи касаційної скарги позивача

22. Позивач мотивував касаційну скаргу так :

22.1. Апеляційний суд належно не дослідив докази та не з`ясував усі обставини справи, не врахував, що ОСОБА_2 не має передбачених статтею 42 ЦПК України повноважень на представництво інтересів адвокатського об`єднання, та не надав оцінку уточненням позивача до апеляційної скарги від 7 лютого 2017 року.

22.2. Суди першої й апеляційної інстанцій повністю не відтворили позовні вимоги, не розкрили суті усних і письмових пояснень позивача, наданих суду, не дослідили докази та не з`ясували зміст наведених позивачем на обґрунтування позовних вимог юридичних норм.

22.3. Суди попередніх інстанцій не виконали вказівки, наведені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, постановленій у цій справі.

22.4. Суди першої й апеляційної інстанцій необґрунтовано мотивували рішення приписами Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» у редакції, яка не була чинною на час прийняття оскаржених рішень.

22.5. Рішення від 27 лютого 2014 року є незаконними з огляду на відсутність кворуму на загальних зборах адвокатського об`єднання.

22.6. Наданий відповідачем список про наявність в адвокатському об`єднанні лише 51 члена без будь-яких засновників є фіктивним.

22.7. Суди першої й апеляційної інстанцій необґрунтовано мотивували рішення приписами статуту адвокатського об`єднання у редакції від 12 квітня 2011 року, який втратив чинність.

22.8. Адвокатське об`єднання «Чернігівська обласна колегія адвокатів», яке складається з 51 самозайнятого адвоката, ліквідоване у встановленому законом порядку та не має жодного стосунку до відповідача, до складу якого входять 400 членів і 103 засновники, серед яких і позивач.

22.9. Відповідач протиправно не запросив позивача на загальні збори адвокатського об`єднання, які прийняли рішення від 27 лютого та від 21 листопада 2014 року, і на засідання президії цього об`єднання, що відбулося 6 лютого 2014 року; не виділив позивачу після відрахування зі складу членів адвокатського об`єднання 1/103 частину майна цього об`єднання та без його згоди ліквідував Деснянську юридичну консультацію, передавши майно позивача, що знаходилося у цій консультації, в оренду іншій особі.

22.10. Відповідач скасував рішення від 27 лютого 2014 року, яке було реалізоване.

22.11. Дійшовши висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 300 грн, суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили обсяг завданих позивачу нестерпних, довготривалих, стресових, душевних мук і страждань, які супроводжують позивача три роки поспіль і спричинили появу у нього захворювань неврологічного характеру.

22.12. Необґрунтованими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо фінансового становища відповідача, щомісячний прибуток якого, насправді, перевищує 100 000 грн.

22.13. Судді Жук М. Л., Логвіна Т. В., Рахманкулова І. П., Острянський В. І., Бечко Є. М., Горобець Т. В., Євстафіїва О. К., Страшний М. М. і Шарапова О. Л. під час розгляду справи порушили вимоги процесуального закону та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а тому касаційний суд має постановити щодо цих суддів окрему ухвалу.

(2) Доводи касаційної скарги відповідача

23. Відповідач мотивував касаційну скаргу так :

23.1. Вимоги про визнання незаконними та скасування рішень від 6 і 27 лютого 2014 року не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки прийняття вказаних рішень належить до внутрішньої діяльності відповідача, в яку національні суди не можуть втрутитися.

23.2. Суддя місцевого суду не може вирішувати питання персонального складу громадського некомерційного об`єднання адвокатів.

23.3. Неможливість втручання суду у внутрішні справи колегії адвокатів передбачена, зокрема, Основними принципами, що стосуються ролі юристів, прийнятими Восьмим Конгресом ООН 27 серпня - 7 вересня 1990 року, а також Рекомендацією № R (2000)21 Комітету Міністрів державам-членам про свободу професійної діяльності адвокатів.

23.4. Деснянський районний суд м. Чернігова у цій справі не є судом, встановленим законом, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

24. 24 жовтня 2019 року відповідач подав письмові пояснення, в яких позицію щодо касаційної скарги позивача не висловив.

(3) Доводи позивача щодо касаційної скарги відповідача

25. 6 червня 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу відповідача, які мотивував так :

25.1. Право позивача оскаржити рішення, прийняті керівними органами адвокатського об`єднання, передбачене статутом останнього.

25.2. Суд апеляційної інстанції ухвалою вже відмовляв у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі, і цю ухвалу відповідач не оскаржив.

25.3. Касаційну скаргу подала фіктивна, юридично неіснуюча група з 51 особи, яка не має жодного стосунку до відповідача.

25.4. ОСОБА_2 не має повноважень на подання касаційної скарги від імені відповідача.

26. 12 жовтня 2019 року позивач подав до суду документ з назвою «Правове уточнення», в якому, зокрема, зазначив, що спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства, а також вказав, що Статут відповідача з урахуванням змін і доповнень, зареєстрованих Наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2011 року № 1096/5 (далі - статут), не забороняє адвокату оскаржити рішення адвокатського об`єднання.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини :

27.1. З 24 квітня 2010 року до 6 лютого 2014 року включно позивач був членом адвокатського об`єднання, робочим місцем якого було визначено Деснянську юридичну консультацію.

27.2. 11 жовтня 2013 року президія адвокатського об`єднання прийняла рішення № 13, згідно з яким з 1 листопада 2013 року для Деснянської юридичної консультації встановлено суму членських внесків у розмірі 100 грн. Крім того, вказане рішення передбачало обов`язок адвокатів Деснянської юридичної консультації додатково сплачувати до 10 числа поточного місяця на рахунок об`єднання внески на комунальні послуги у сумі фактичних витрат за попередній місяць згідно з розрахунком бухгалтерії на одного адвоката.

27.3. 6 лютого 2014 року президія адвокатського об`єднання прийняла рішення № 1/1, згідно з яким відрахувала позивача з числа членів цього об`єднання через невиконання ним рішення президії адвокатського об`єднання від 11 жовтня 2013 року та несплату ним членських внесків протягом більше трьох місяців підряд. У доданому до цього рішення від 6 лютого 2014 року додатку зазначено, що станом на 1 жовтня 2014 року заборгованість позивача зі сплати членських внесків становить 610 грн.

27.4. 27 лютого 2014 року загальні збори адвокатського об`єднання прийняли рішення про припинення діяльності цього об`єднання, а також ухвалили невідкладно передати на безоплатній основі майно адвокатського об`єднання ГО «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів».

28. Підставою звернення з позовом у цій справі позивач вважає порушення його прав як члена адвокатського об`єднання, а саме: рішення від 6 лютого 2014 року про виключення його зі складу адвокатського об`єднання прийняте з порушенням встановленого статутом порядку та за відсутності підстав для його прийняття; рішення від 27 лютого 2014 року про припинення адвокатського об`єднання та передання всього його майна громадській організації порушує майнові й інші права позивача як засновника адвокатського об`єднання.

29. Згідно з абзацом другим статті 4 Закону України «Про адвокатуру» № 2887-XII, який був чинним на час створення відповідача, адвокат мав право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об`єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об`єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об`єднань. Тобто, адвокатське об`єднання було організаційно-правовою формою здійснення адвокатської діяльності, а перелік видів таких об`єднань Закон України «Про адвокатуру» не обмежував. Усі ці види, як і адвокатські бюро, за змістом частини п`ятої статті 4 Закону України «Про адвокатуру» у редакції, чинній на час створення відповідача, реєструвалися юридичними особами.

30. Адвокатські об`єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об`єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об`єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю (частина третя статті 4 Закону України «Про адвокатуру» у вказаній редакції).

31. Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об`єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов`язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об`єднання (частина четверта статті 4 Закону України «Про адвокатуру»).

32. Адвокатське об`єднання є юридичною особою, створеною шляхом об`єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту (частина перша статті 15Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 року № 5076-VI). У Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97, така організаційно-правова форма передбачена за кодом 280 у групі форм, об`єднаних загальною назвою «Господарські товариства» (код 200), а не кооперативів (код 300) і не громадських об`єднань, профспілок, благодійних та інших подібних організацій (код 800).

33. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина друга статті 8 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасованим (частина друга статті 22 Конституції України). Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (частина третя статті 124 Конституції України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року).

34. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач у цій справі у березні 2014 року не був обмежений у праві звернутися з позовом до суду для захисту права, яке він вважає порушеним.

35. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що предметом оскарження є, зокрема, рішення президії відповідача про виключення позивача зі складу адвокатського об`єднання, після чого позивач втратив певні права, пов`язані із членством в адвокатському об`єднанні, зокрема, право користуватися приміщеннями Деснянської юридичної консультації, де знаходилося робоче місце позивача.

36. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги адвокатського об`єднання про наявність підстав для застосування у цій справі висновків Конституційного Суду України, сформульованих у його рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України, прийнятого 18 липня 1963 року. На відміну від чинного, ЦПК України 1963 року передбачав категорії скарг на рішення та дії, які непідвідомчі судам. Так, абзац п`ятий статті 248-3 цього кодексу встановлював непідвідомчість судам скарг на акти і дії об`єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належали до їх внутрішньоорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції. Конституційний Суд України на підставі статті 8 Закону України «Про об`єднання громадян» від 16 червня 1992 року дійшов висновку про конституційність зазначеного припису процесуального закону з огляду на неможливість втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян.

37. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що ЦПК України в редакції, чинній на час звернення з позовом, а також ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення справи касаційним судом, не встановлюють такого чіткого обмеження як те, що було передбачене в абзаці п`ятому статті 248-3 ЦПК України 1963 року. Крім того, ні Закон України «Про об`єднання громадян» від 16 червня 1992 року, ні Закон України «Про громадські об`єднання» від 22 березня 2012 року, ні Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»не регулюють відносини в адвокатському об`єднанні, зокрема щодо виключення його члена, припинення адвокатського об`єднання та майнових наслідків такого припинення. Тому відсутні підстави для застосування у справі № 750/3192/14 висновків Конституційного Суду України, сформульованих у його рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001.

38. Перевіривши наявність підстав для відступу від висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 752/12003/13-ц (провадження № 6-1002цс16), які навів в ухвалі від 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що такі підстави відсутні з огляду на те, що у справі № 750/3192/14 були відмінні від справи № 752/12003/13-ц обставини, що характеризують зміст правовідносин учасників спору та впливають на застосування норм права, як і відмінним є правове регулювання таких правовідносин:

38.1. У справі № 752/12003/13-ц фізичні особизвернулися до ГБК «Теремки-1» із позовною заявою про скасування та визнання протиправними протоколів та рішень зборів вказаного кооперативу. Позивачі як члени кооперативу оспорювали законність рішень, прийнятих без їхнього відома, зборами уповноважених представників ГБК «Теремки-1». Верховний Суд України сформулював висновки щодо застосування приписів Закону України «Про кооперацію», вказавши, що у контексті обставин справи зміст спірних правовідносин обмежується з`ясуванням правової природи дій та/чи бездіяльності зборів уповноважених ГБК «Теремки-1», які за законом і статутом віднесені до повноважень цієї самоврядної організації і є питанням їхньої внутрішньої (статутної) діяльності. Верховний Суд України зазначив, що на спірні правовідносини компетенція суду, згідно з приписами статті 16 ЦК України не поширюється, оскільки ці питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації.

38.2. Натомість у справі № 750/3192/14 спір стосується оскарження членом адвокатського об`єднання, якого виключили з числа членів останнього, відповідного рішення президії цього об`єднання та рішення його загальних зборів про припинення адвокатського об`єднання і передання всього майна громадській організації. На спірні правовідносин приписи Закону України «Про кооперацію» не поширюються, оскільки адвокатське об`єднання не є різновидом кооперативу. Відсутність належного регулювання таких правовідносин у статуті адвокатського об`єднання та наявність умов, визначених у частині першій статті 8 ЦК України, може зумовлювати застосування до відносин в адвокатському об`єднанні регулювання, передбаченого для товариств з обмеженою відповідальністю. Відтак, висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 752/12003/13-ц, до спірних правовідносин незастосовні.

39. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

40. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

41. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

42. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

43. 28 березня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року № 642-VII. Згідно з підпунктом 1 пункту 3 цього Закону пункт 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) викладено у новій редакції, відповідно до якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів(близький за змістом припис передбачає пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

44. Отже, з 28 березня 2014 року процесуальний закон передбачив юрисдикцію господарського суду щодо розгляду справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством, та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 478/2192/13-ц).

45. З позовом у цій праві позивач звернувся 31 березня 2014 року, тобто після набрання чинності вказаними змінами до ГПК України.

46. Визначаючи наявність юрисдикції господарського суду на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній з 28 березня 2014 року до 15 грудня 2017 року, або пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, слід враховувати, чи пов`язаний цей спір із корпоративними відносинами. Ці відносини характеризуються, зокрема, тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні останньою й інші правоможності, передбачені законом і статутом (див., для прикладу, постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18, від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18 (пункт 5.31), від 13 листопада 2019 року у справі № 146/616/15-ц (пункти 32-33)).

47. Згідно з пунктом 2.1 статуту відповідача адвокатське об`єднання є добровільним професійним некомерційним об`єднанням адвокатів, які отримали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, має статус юридичної особи, печатку, штамп зі своїм найменуванням, самостійний баланс, поточні та інші рахунки в установах банків, в тому числі валютні.

48. Члени адвокатського об`єднання, крім прав адвоката, передбачених законодавством, мають право обирати та бути обраними до органів управління адвокатського об`єднання (пункт 12.1 статуту).

49. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач є носієм корпоративних прав, а відносини між ним і відповідачем щодо членства в адвокатському об`єднанні, діяльності останнього та його припинення є корпоративними.

50. Адвокатське об`єднання є юридичною особою, а спір стосується, зокрема, членства у ньому та пов`язаних з членством прав позивача, який оскаржив управлінські рішення загальних зборів і президії цього об`єднання. Отже, ці вимоги пов`язані зі здійсненням позивачем корпоративних прав й оцінкою діяльності органів управління адвокатського об`єднання. Вирішення спору за такими вимогами належить до юрисдикції господарського суду згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду.

51. Вимоги позивача зобов`язати відповідача повернути робоче місце та відшкодувати матеріальну та моральну шкоду є похідними від вирішення корпоративного спору, а тому такі вимоги теж треба розглядати за правилами господарського судочинства.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

52. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом.

53. Оскільки позивач і відповідач подали касаційні скарги до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду здійснює касаційний перегляд на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.

54. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

55. З огляду на вказане доводи касаційної скарги позивача стосовно встановлення обставин справи суд касаційної інстанції досліджувати не може.

56. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі.

57. Згідно з частиною першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

58. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

59. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).

60. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила юрисдикції, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2017 року скасувати, а провадження у справі - закрити.

61. Відповідно до статті 126 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду залишає без розгляду документ з назвою «Правове уточнення», поданий позивачем 12 жовтня 2019 року, та письмові пояснення відповідача, подані 24 жовтня 2019 року.

(2.2) Щодо наслідків закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України

62. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 258 ЦПК України розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови.

63. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що зміни до ЦПК України, внесені Законом № 460-IX, пов`язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон № 460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону № 460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: «Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі».

64. Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.

65. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX роз`яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції.

(2.3) Щодо клопотання позивача про постановлення окремої ухвали

66. Згідно з частиною першою статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього кодексу, може постановити окрему ухвалу.

67. Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу (частина перша статті 262 ЦПК України).

68. Отже, суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору.

69. Втім, Велика Палата Верховного Суду, визначивши належність цього спору до юрисдикції господарського суду, спір не вирішувала. Крім того, постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Тому у задоволенні зазначеного клопотання позивача слід відмовити.

(2.4) Щодо судових витрат

70. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

71. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, частиною першою статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Касаційні скарги Адвокатського об`єднання «Чернігівська обласна колегія адвокатів» та ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2017 року скасувати.

3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Адвокатського об`єднання «Чернігівська обласна колегія адвокатів» про визнання незаконними і скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди закрити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

Д. А. Гудима

Судді:

Н. О. Антонюк

Л. М. Лобойко

Т. О. Анцупова

Н. П. Лященко

С. В. Бакуліна

О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

В. В. Пророк

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна

О. М. Ситнік

О. С. Золотніков

О. С. Ткачук

О. Р. Кібенко

В. Ю. Уркевич

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 88168781

Share this post


Link to post
Share on other sites

Велика палата зазначила, що члени адвокатського об`єднання, крім прав адвоката, передбачених законодавством, мають право обирати та бути обраними до органів управління адвокатського об`єднання (пункт 12.1 статуту).

З огляду на вказане позивач є носієм корпоративних прав, а відносини між ним і відповідачем щодо членства в адвокатському об`єднанні, діяльності останнього та його припинення є корпоративними.

Адвокатське об`єднання є юридичною особою, а спір стосується, зокрема, членства у ньому та пов`язаних з членством прав позивача, який оскаржив управлінські рішення загальних зборів і президії цього об`єднання. Отже, ці вимоги пов`язані зі здійсненням позивачем корпоративних прав й оцінкою діяльності органів управління адвокатського об`єднання. Вирішення спору за такими вимогами належить до юрисдикції господарського суду згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      18 березня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 711/4010/13-ц
      Провадження № 14-429цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» (далі - ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога», відповідач) про стягнення вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток, трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку
      за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року, ухвалене суддею Михальченко Ю. В., і рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1.1. 7 травня 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 11 вересня 2014 року просила стягнути з відповідача : 72 000,00 грн вихідної допомоги; 18 633,60 грн компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 870,90 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 977,01 грн середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги (за період з 16 лютого 2010 року до 11 вересня 2014 року включно); 41 676,55 грн компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 421,50 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги з 12 вересня 2014 року до дня ухвалення судового рішення.
      2. Мотивувала позов такими обставинами :
      2.1. З 2 червня 2008 року позивачка працювала за сумісництвом фінансовим директором ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога».
      2.2. 30 січня 2008 року сторони уклали строковий трудовий договір, згідно з яким позивачку прийняли за сумісництвом на посаду головного бухгалтера ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» з 1 жовтня 2008 року до 1 жовтня 2023 року зі встановленим посадовим окладом 6 000,00 грн.
      2.3. 16 лютого 2010 року ліквідатор відповідача видав наказ № 03-к, згідно з яким звільнив позивачку з 17 лютого 2010 року з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      2.4. 30 серпня 2010 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі № 2-927/2010, в якому змінив формулювання підстави звільнення на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у зв`язку з ліквідацією підприємства), змінив дату звільнення з 17 лютого 2010 року на 15 лютого 2010 року, стягнув заборгованість з виплати заробітної плати у сумі 5 902,99 грн.
      2.5. Звільняючи позивачку з роботи, відповідач не виплатив їй вихідну допомогу, хоча позивачка зверталася з відповідною вимогою.
      Короткий зміст судових рішень (первинний розгляд)
      3. 5 грудня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Це рішення 19 лютого 2014 року ухвалою залишив без змін Апеляційний суд Черкаської області. Суди вважали, що позивачка дізналася про порушення її права у день звільнення і не звернулася з позовом до суду у встановлений законом строк.
      4. 21 травня 2014 рокуколегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановила ухвалу, згідно з якою скасувала рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 19 лютого 2014 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивувала тим, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник не обмежений будь-яким строком звернення до суду з відповідним позовом незалежно від того, чи нарахував роботодавець належні працівникові виплати.
      Короткий зміст судових рішень (новий розгляд)
      5. 10 жовтня 2014 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивачки 482 579,56 грн, з яких: 72 000,00 грн вихідної допомоги; 18 633,60 грн компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 870,90 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 977,01 грн середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; 41 676,55 грн компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 421,50 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку. Крім того, суд стягнув 5 860,47 грн середнього заробітку за період затримки розрахунку з 12 вересня 2014 року до дня постановлення судового рішення.
      6. Мотивував рішення так:
      6.1. Звільняючи позивачку, відповідач не виплатив їй усі належні суми, незважаючи на те, що позивачка письмово зверталася до відповідача із відповідними заявами-вимогами від 23 лютого 2011 року та від 4 липня 2011 року.
      6.2. Факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України є визначальним для виплати вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 цього кодексу.
      6.3. Позивачка не отримала вчасно вихідну допомогу, право на яку мала на підставі рішення суду від 30 серпня 2010 року, зокрема, про зміну формулювання підстави звільнення та про зміну дати звільнення. Крім того, слід стягнути з відповідача інші компенсаційні виплати, передбачені законом.
      6.4. Середній заробіток позивачки за весь період затримки розрахунку, починаючи з лютого 2010 року, станом на 11 вересня 2014 року складає 318 977,01 грн.
      7. 11 лютого 2016 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та відмовив у задоволенні позову.
      8. Мотивував тим, що Господарський суд Київської області у рішенні від 5 вересня 2012 року у справі № К14/198-10/21/8/23 визнав недійсними рішення наглядової ради ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» від 30 січня 2008 року, зокрема про укладення трудового договору із позивачкою. З огляду на наведене позивачка працювала у відповідача не за трудовим договором від 30 січня 2008 року, а за наказом від 1 жовтня 2008 року. Тому вона не має права на отримання вихідної допомоги у сумі 72 000 грн, як передбачає трудовий договір.
      9. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      10. Мотивував, зокрема, тим, що визначальним для виплати позивачці вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, є факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, а приписи статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до трудових відносин не застосовуються.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
      11. 18 травня 2017 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким: скасував заочне рішення суду першої інстанції у частині стягнення 9 870,90 грн як трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та 21 421,50 грн як трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; у цій частині - відмовив у задоволенні позову, а в іншій - заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      12. Рішення апеляційний суд мотивував так :
      12.1. Суд першої інстанції помилково застосував приписи статті 625 ЦК України, які незастосовні до трудових, сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством.
      12.2. Висновок суду першої інстанції про задоволення позову та про наявність підстав для виплати позивачці вихідної допомоги у розмірі 72 000,00 грн є обґрунтованим, оскільки право на таку виплату випливає зі змісту рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, яке набрало законної сили та є чинним. Наявність такого права також підтвердив суд касаційної інстанції у справі № 711/4010/13-ц.
      12.3. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за період затримки розрахунку з 10 лютого 2010 року, що станом на 11 вересня 2014 року становить 318 977,01 грн.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      13. 30 червня 2017 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року, а провадження у справі - закрити.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      14. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що відповідач оскаржує заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Відповідач мотивує касаційну скаргу так :
      15.1. Спір має розглядати господарський суд, оскільки на момент подання позову було порушене провадження про банкрутство відповідача.
      15.2. Прострочення з виплати належних позивачці при звільненні сум необхідно було розраховувати з дати набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, а не з наступного дня за днем звільнення позивачки.
      (2) Доводи позивачки
      16. 28 вересня 2017 року позивачка подала заперечення на касаційну скаргу, які мотивувала так :
      16.1. Справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      16.2. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року вже було предметом касаційного перегляду, а тому його не може двічі переглядати один і той самий суд.
      16.3. Суд має застосувати викладені у постановах від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13 і від 3 липня 2013 року у справі № 6-64цс13 висновки Верховного Суду України про те, що роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
      16.4. Компенсацію через затримку виплати заробітної плати, а також вихідну допомогу, яка входить до структури заробітної плати, встановлює стаття 34 Закону України «Про оплату праці», статті 2 і 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», Порядок проведення компенсації працівникам втрат частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      17. Відповідач просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі з огляду на те, що на момент подання позову було порушене провадження про банкрутство відповідача. Натомість позивачка заперечила проти касаційної скарги, вважаючи, що суди правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду з таким доводом позивачки погоджується.
      18. 4 листопада 2012 року набрав чинності Закон України від 2 жовтня 2012 року № 5405-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов`язань» (далі - Закон України № 5405-VI), який, зокрема, вніс зміни до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон України про визнання банкрутом) у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року № 4212-VI (далі - Закон України № 4212-VI).
      19. Закон України № 5405-VI доповнив розділ X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI пунктом 1-1 такого змісту: положення Закону України про визнання банкрутом застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом; положення Закону України про визнання банкрутом, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      20. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI), відповідно до частини четвертої статті 10 якого суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, зокрема, спори про стягнення заробітної плати. Крім того, підпункт 1 пункту 7 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI доповнив частину першу статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) пунктом 7, згідно з яким господарським судам стали підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.
      21. Отже, ГПК України та Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI з 19 січня 2013 року встановили для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржника у такій справі.
      22. Проте Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI, зокрема і його частина четверта статті 10, згідно з пунктом 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI) не може бути застосований до справ про банкрутство, провадження в яких порушено до 19 січня 2013 року, якщо на цю дату господарський суд ухвалив постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      23. 27 листопада 2009 року Господарський суд Київської області ухвалив постанову у справі № 111/14б-03/3-06/11, якою визнав відповідача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру (т. 2, а. с. 245-246).
      24. Отже, оскільки позивачка звернулася до суду у травні 2013 року, а господарський суд визнав відповідача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру ще 27 листопада 2009 року, на вимоги позивачки не поширюється юрисдикція господарського суду, встановлена частиною четвертою статті 10 Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VIта пунктом 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій (аналогічний висновок щодо юрисдикції суду сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 456/20/16-ц (пункти 24-33)). Тому суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули вимоги позивачки за правилами цивільного судочинства.
      (1.2) Щодо суті спору
      25. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      26. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу відповідача, яку він подав 30 червня 2017 року і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      27. У касаційній скарзі є лише доводи щодо порушення судами першої й апеляційної інстанцій правил юрисдикції та щодо початку періоду прострочення з виплати належних позивачці при звільненні сум. Однак, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      (1.2.1) Щодо права на вихідну допомогу та стягнення середнього заробітку через її невиплату
      28. Стаття 44 КЗпП України визначає, що вихідна допомога виплачується працівникові при припиненні трудового договору з певних підстав. Однак підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників (частина перша статті 9-1 КЗпП України). Іншими словами, оскільки законодавство встановлює мінімальні гарантії щодо виплати вихідної допомоги, то більший, ніж визначений у КЗпП України, її розмір може бути встановлений, зокрема, у трудовому договорі.
      29. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 30 серпня 2010 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі № 2-927/2010, яким змінив формулювання підстави звільнення позивачки з посади головного бухгалтера-фінансового директора ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» з пункту 4 статті 40 КЗпП України (через прогул без поважних причин) на пункт 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією підприємства, а також змінив дату звільнення позивачки з 17 лютого 2010 року на 15 лютого 2010 року.
      30. 5 листопада 2013 року позивачка змінила позов, зокрема, заявила вимогу про стягнення з відповідача 72 000 грн вихідної допомоги, оскільки пункт 6.2 трудового договору від 30 січня 2008 року передбачав, що при звільненні головного бухгалтера у зв`язку із ліквідацією відповідача в момент звільнення виплачується вихідна допомога в розмірі дванадцяти заробітних плат, виходячи з розміру щомісячної заробітної плати головного бухгалтера, яка вказана в пункті 6.1 цього договору (6 000 грн).
      31. З огляду на вказівки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, про те, що факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України є визначальним для виплати їй вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, суди першої й апеляційної інстанцій під час другого нового розгляду справи вважали вказану вимогу позивачки обґрунтованою.
      32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такий висновок відповідає нормам матеріального права та звертає увагу на те, що визнання Господарським судом Київської області у рішенні від 5 вересня 2012 року у справі № К14/198-10/21/8/23, залишеному без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 грудня 2012 року (т. 2, а. с. 262-266), недійсними рішень наглядової ради ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» від 30 січня 2008 року, зокрема про надання повноважень заступнику голови цієї ради Прохоровському А. С. на підписання із позивачкою трудового договору від 30 січня 2008 року (т. 2, а. с. 258-261), не впливає на чинність цього договору та, відповідно, на право позивачки на вихідну допомогу у передбаченому трудовим договором розмірі. Зрештою, якщо діями посадової особи з підписання означеного договору відповідачеві завдані збитки, законодавство передбачає можливість вимагати від цієї особи їх відшкодування.
      33. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).
      34. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      35. Отже, у разі невиплати з вини роботодавця власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно з умовами трудового договору, та відповідно до законодавчих гарантій.
      36. Позивачка стверджувала, що через невиплату їй вихідної допомоги у визначеному трудовим договором від 30 січня 2008 року розмірі відповідач зобов`язаний виплатити їй середній заробіток за весь час затримки відповідного розрахунку, а саме з 16 лютого 2010 року до дня ухвалення судового рішення включно.
      37. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, стягнув середній заробіток у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги за період з 16 лютого 2010 року до 11 вересня 2014 року включно у сумі, заявленій позивачкою (318 977,01 грн), а також з 12 вересня 2014 року до дня ухвалення судового рішення включно (10 жовтня 2014 року) у сумі 5 860,47 грн.
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прострочення виплати належних позивачці при звільненні сум необхідно було розраховувати з дати набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, а не з наступного дня за днем звільнення позивачки. У зазначеному рішенні суд змінив підставу та дату звільнення, з якими пов`язане виконання встановленого законом обов`язку відповідача виплатити позивачці всі суми, які належали їй саме на день звільнення, а не на день набрання законної сили судовим рішенням про зміну формулювання підстави та дати звільнення. Тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначили середній заробіток у сумі 318 977,01 + 5 860,47 = 324 837,48 грн через затримку виплати вихідної допомоги за період з 16 лютого 2010 року до 10 жовтня 2014 року включно.
      39. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
      40. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).
      41. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
      41.1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
      41.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
      41.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
      41.4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
      42. За обставин справи № 711/4010/13-цВелика Палата Верховного Суду вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке :
      42.1. У справі № 2-927/2010 позивачка звернулася з позовом у березні 2010 року і не заявляла вимогу про стягнення вихідної допомоги, з невиплатою якої позивачка пов`язує право на стягнення середнього заробітку у цій справі № 711/4010/13-ц.
      42.2. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 встановив, що позивачка має постійне основне місце роботи у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Теплокомсервіс». Згідно з наявною в матеріалах справи № 711/4010/13-ц довідкою з 1 січня 2011 року до 3 грудня 2013 року включно позивачка отримувала заробітну плату від цього товариства (т. 1, а. с. 168). Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 29 грудня 2010 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін (т. 1, а. с. 206-207).
      42.3. Позивачка стверджувала, що першу вимогу про виплату вихідної допомоги направила відповідачу лише 26 лютого 2011 року (т. 1, а. с. 84).
      42.4. 6 квітня 2011 рокупозивачка подала до Ірпінського міського суду Київської області позовну заяву (справа № 2-923/2011), в якій просила стягнути з відповідача на свою користь 72 000 грн вихідної допомоги, належної їй на підставі трудового договору від 30 січня 2008 року у зв`язку із звільненням, і середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку (т. 1, а. с. 268-271). Заклопотанням позивачки, проти якого заперечував відповідач, стверджуючи, що задоволення призведе до затягування розгляду справи № 2-923/2011, суд першої інстанції ухвалою від 14 червня 2011 року зупинив провадження у тій справі до вирішення справи № К-14-198-10/21 Господарським судом Київської області (т. 1, а. с. 273), а відновив його ухвалою від 10 квітня 2013 року (т. 1, а. с. 274). 27 червня 2013 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалою залишив без розгляду позов через повторну неявку позивачки до суду без поважних причин (т. 1, а. с. 275). Цю ухвалу 10 жовтня 2013 року залишив без змін ухвалою Апеляційний суд Черкаської області (т. 1, а. с. 276).
      42.5. Хоча у цивільній справі № 711/4010/13-ц позов поданий 7 травня 2013 року, позивачка заявила вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги тільки 5 листопада 2013 року.
      42.6. Сума вихідної допомоги, присудженої позивачці у справі № 711/4010/13-ц (72 000,00 грн),менша більш ніж у чотири з половиною рази, ніж визначена судами у цій справі сума середнього заробітку позивачки за час затримки виплати при звільненні тієї ж допомоги (324 837,48 грн).
      42.7. Одним із варіантів приблизної оцінки розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою виплати їй вихідної допомоги, які розумно передбачити, може бути розрахунок на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2010 - 2014 роках розміру сум, які позивачка, недоотримавши належні їй кошти від роботодавця, могла би сплатити як відсотки за відповідний період, взявши кредит з метою збереження рівня її життя (див. пункт 94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
      43. З огляду на вказані обставини, зокрема наведені дії позивачки та відповідача, заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною зі встановленим судами попередніх інстанцій розміром заборгованості з виплати вихідної допомоги. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи № 711/4010/13-ці наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 130 000,00 грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивачці вихідної допомоги. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих її втрат, які розумно можна було би передбачити.
      (1.2.2) Щодо права позивачки на стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та за невчасно виплачений середній заробіток
      44. Позивачка вважала, що має право на таку компенсацію через невчасну виплату їй вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки її виплати. З цим погодилися суди першої й апеляційної інстанцій в оскаржених рішеннях. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає такі висновки судів помилковими.
      45. Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати через порушення строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством (стаття 34 Закону України «Про оплату праці»).
      46. Підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) (стаття 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»). Такими доходами є ті грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (частина друга статті 2 цього Закону).
      47. Згідно з пунктом 2 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.
      48. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) за трудовим договором виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина перша статті 94 КЗпП України, частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»).
      49. У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» й «оплата праці», які використані у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини). Крім того, Конституційний Суд України у тому ж рішенні дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (абзац восьмий пункту 2.1 мотивувальної частини).
      50. Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у редакції, чинній на час звільнення позивачки, відносила до структури заробітної плати основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати.
      Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
      Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
      Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      51. Означена структура заробітної плати відображена також у розробленій відповідно до Закону України «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці і стандартів Системи національних рахунків Інструкції зі статистики заробітної плати (далі - Інструкція), затвердженій наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, що був зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713.
      52. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До цього фонду, який складається з фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати й інших заохочувальних та компенсаційних виплат, включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Суми вихідної допомоги при припиненні трудового договору та суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні, не належать до фонду оплати праці (пункти 3.8 і 3.9 Інструкції).
      53. Отже, вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (пункт 34); від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 60)).
      54. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як вихідна допомога, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні мають разовий характер. А тому до таких виплат згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» гарантії цього Закону незастосовні.
      55. З огляду на наведене суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про задоволення вимог позивачки про стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги.
      (1.2.3) Щодо застосування припису частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин
      56. Суд першої інстанції вважав обґрунтованою вимогу позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку. Апеляційний суд з цим висновком не погодився. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, відмовляючи у задоволенні вимоги позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки виплати такої допомоги, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права.
      57. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      58. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
      59. Апеляційний суд вказав, що вимога позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку є безпідставною, оскільки відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.
      60. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду апеляційної інстанції погоджується та звертає увагу на таке:
      60.1. У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц вона відступила від висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 висновку Верховного Суду України про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можна застосовувати норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) (див. пункт 32.1 постанови від 16 травня 2018 року).
      60.2. Однак Велика Палата Верховного Суду не відступала від висловленого у зазначеній постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 іншого висновку Верховного Суду України про те, що припис частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      61. Згідно з пунктами 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      62. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України у вказаній редакції).
      63. Підставами ж для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України у зазначеній редакції).
      64. З огляду на наведену оцінку доводів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року слід: 1) скасувати у частині задоволення вимог про стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток і судових витрат; ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог, зменшити на суму вказаних компенсацій загальну суму стягнення з відповідача та провести новий розподіл судових витрат; 2) змінити: викласти їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови у частині стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; зменшити стягнутий з відповідача на користь позивачки розмір середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги з 324 837,48 грн до 130 000,00 грн; зменшити відповідно загальну суму стягнення з відповідача; 3) у решті рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та рішення останнього залишити без змін.
      65. Визначена рішеннями судів попередніх інстанцій загальна сума стягнення суми вихідної допомоги (72 000 грн), середнього заробітку за час затримки її виплати до дня ухвалення рішення судом першої інстанції включно (318 977,01 грн + 5 860,47 грн), компенсацій за невчасно виплачену вихідну допомогу (18 633,60 грн) і за невчасно виплачений середній заробіток (41 676,55 грн) становить: 72 000 грн + (318 977,01 грн + 5 860,47 грн) + 18 633,60 грн + 41 676,55 грн = 457 147,63 грн.
      66. Оскільки Велика Палата Верховного Суду зменшила суму стягнення середнього заробітку до 130 000,00 грн і відмовила у задоволенні вимог про стягнення компенсацій за невчасно виплачені вихідну допомогу та середній заробіток, загальна сума вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки її виплати, яку слід стягнути з відповідача на користь позивачки, становить: 72 000 грн +130 000 грн = 202 000,00 грн.
      (2.2) Щодо судових витрат
      67. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      68. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      69. Апеляційний суд у мотивувальній частині рішення від 18 травня 2017 року вказав на те, що оскільки він змінив заочне рішення суду першої інстанції, то потрібно змінити розподіл судових витрат, які слід стягнути з відповідача на користь держави за сплату судового збору. Проте, дійшов висновку, що оскільки відповідно до розміру задоволених позовних вимог мав бути сплачений максимальний судовий збір у сумі 3 654,00 грн, то немає підстав зменшувати суму, стягнуту з відповідача на користь держави згідно із заочним рішенням суду першої інстанції.
      70. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог (частина третя статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      71. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не вирішили питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору у сумі 114,70 грн, внесеного позивачкою за подання 7 травня 2013 року позовної заяви (т. 1, а. с. 55), судового збору у сумі 121,80 грн, внесеного відповідачем за подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року (т. 2, а. с. 57), а також не вирішили питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору, який мала би сплатити позивачка, якщо би за Законом України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року, не була звільнена від його сплати. Більше того, апеляційний суд не врахував, що він частково задовольнив апеляційну скаргу відповідача, який за її розгляд сплатив 4 020 грн судового збору, а за подання касаційної скарги у лютому 2016 року позивачка вже не була звільнена від сплати судового збору згідно з чинною на той час редакцією пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Тому судові рішення у частині розподілу судових витрат також необхідно скасувати та провести новий такий розподіл.
      72. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 січня 2017 року).
      73. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній з 1 січня 2017 року).
      74. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року, позивачі за вимогами, що випливають із трудових правовідносин, були звільнені від сплати судового збору.
      75. Для вирішення питання про новий розподіл судових витрат зі сплати судового збору слід визначити, скільки би мав становити такий збір, якби позивачка за законом не була звільнена від його сплати:
      75.1. 7 травня 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в просила визнати трудовий договір від 30 січня 2008 року укладеним і визнати недійсним його пункт 7.1 у частині встановлення строку дії цього договору (т. 1, а. с. 1-2). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною у травні 2013 року, за подання позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, яка станом на 1 січня 2013 року становила у місячному розмірі 1 147,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік»).Хоча позивачка заявила дві вимоги немайнового характеру, вона сплатила 114,70 грн судового збору (т. 1, а. с. 55).
      75.2. 4 червня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас постановив ухвалу, якою позовну заяву від 7 травня 2013 року повернув. На цю ухвалу 6 червня 2013 року позивачка подала апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 49-50). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною станом на червень 2013 року, судовий збір за подання такої скарги становив 114,70 грн (0,1 розміру мінімальної заробітної плати). Позивачка судовий збір не сплачувала.
      75.3. 11 вересня 2013 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою апеляційну скаргу позивачки задовольнив: ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 4 червня 2013 року скасував, а справу передав до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
      75.4. 1 листопада 2013 року позивачка подала «позовну заяву про збільшення позовних вимог» (т. 1, а. с. 125-130), в якій змінила предмет позову та з урахуванням клопотання від 3 грудня 2013 року (т. 1, а. с. 176) заявила до стягнення з відповідача на її користь 373 884,21 грн. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у листопаді 2013 року, за подання до суду позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати. Оскільки 1 відсоток від 373 884,21 грн становить 3 738,84 грн, що більше ніж 3 розміри мінімальної заробітної плати (1 147,00 грн х 3 = 3 441,00 грн), то за розгляд заяви від 1 листопада 2013 року з урахуванням клопотання від 3 грудня 2013 року позивачка мала би сплатити 3 441,00 грн судового збору, якби не була звільнена від його сплати.
      75.5. 5 грудня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, на яке у грудні 2013 року позивачка подала апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 189-196). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у грудні 2013 року, за подання цієї апеляційної скарги позивачка мала би сплатити, якби не була звільнена від такої сплати, судовий збір у сумі 1 720,5 грн(3 441,00 грн х 0,5) як 50 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.
      75.6. 19 лютого 2014 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою відхилив апеляційну скаргу позивачки на рішення суду першої інстанції. На рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 рокута на вказану ухвалу 11 березня 2014 року позивачка подала касаційну скаргу (т. 2, а. с. 1-3). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у березні 2014 року за подання цієї скарги позивачка мала би сплатити, якби не була звільнена від такої сплати, судовий збір у сумі 2 408,70 грн (3 441,00 грн х 0,7) як 70 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.
      75.7. 21 травня 2014 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановила ухвалу, згідно з якою скасувала рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 19 лютого 2014 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
      75.8. Останню заяву про зміну позовних вимог, які потім розглянули суди, позивачка подала у вересні 2014 року (т. 2, а. с. 18-23), заявивши до стягнення 482 579,56 грн. Мінімальна заробітна плата станом на 1 січня 2014 року становила у місячному розмірі 1 218,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік»).А відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у вересні 2014 року, за подання до суду позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.Оскільки 1 відсоток від 482 579,56 грн становить 4 825,79 грн, що більше, ніж 3 розміри мінімальної заробітної плати (1 218,00 грн х 3 = 3 654,00 грн), то за розгляд заяви, яку позивачка подала у вересні 2014 року, вона би мала сплатити 3 654,00 грн судового збору, якби не була звільнена від його сплати.
      75.9. 10 жовтня 2014 року, задовольнивши позов, суд першої інстанції у заочному рішенні стягнув з відповідача на користь держави судовий збір у сумі 3 654,00 грн (1 218 х 3), тобто максимальну ставку судового збору за подання позовної заяви майнового характеру, визначену у частині другій статті 4 ЗаконуУкраїни «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позивачкою останньої заяви про зміну позовних вимог.
      75.10. За подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року (т. 2, а. с. 51-56) відповідач сплатив 121,80 грн судового збору (т. 2, а. с. 57), тобто 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої у місячному розмірі станом на 1 січня 2015 року згідно зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» (1 218,00 грн).
      75.11. За подання у січні 2016 року апеляційної скарги (т. 2, а. с. 232-241) на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року відповідач сплатив 4 020,00 грн судового збору (т. 3, а. с. 19), тоді як згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній станом на час подання зазначеної скарги, мав сплатити 4 019,40 грн, тобто 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
      75.12. 11 лютого 2016 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та відмовив у задоволенні позову.
      75.13. 23 лютого 2016 року позивачка подала касаційну скаргу на рішення апеляційного суду (т. 3, а. с. 92-97). За розгляд цієї скарги відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час її подання, мав бути сплачений судовий збір у сумі 4 384,80 грн (120 % ставки, яка мала бути сплачена при поданні позовної заяви). Позивачка судовий збір не сплатила. Пункт 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у лютому 2016 року, звільняв від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях позивачів у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Оскільки вихідна допомога, середній заробіток за час затримки її виплати (щодо судового збору за подання касаційної скарги у справі за позовом, зокрема, про стягнення середнього заробітку див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 6-1121цс16), компенсації за невчасно виплачені вихідну допомогу та середній заробіток, три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку не належать до структури заробітної плати, позивачка не була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Враховуючи майновий стан сторони, суд міг звільнити від сплати судового збору відповідно до статті 8 вказаного Закону. Проте, таке рішення щодо позивачки суд касаційної інстанції не ухвалював.
      75.14. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив касаційну скаргу позивачки частково: скасував рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      75.15. 18 травня 2017 року апеляційний суд ухвалив рішення, яким задовольнив апеляційну скаргу відповідача частково.
      76. За подання 30 червня 2017 року касаційної скарги відповідач сплатив судовий збір у сумі 4 384,80 грн (т. 4, а. с. 34) як 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (частина друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у червні 2017 року).
      77. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).
      78. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста цієї ж статті).
      79. Оскільки Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу відповідача, судові рішення у частині скасувала, а у частині - змінила, зменшивши суму коштів, які слід стягнути з відповідача на користь позивачки, то слід провести новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, а також розподілити судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції:
      79.1. Позивачка за час розгляду справи у всіх інстанціях сплатила судовий збір у сумі 114,70 грн(подаючи 7 травня 2013 року первинну позовну заяву), хоча за законом була звільнена від сплати судового збору, крім як за подання касаційної скарги у лютому 2016 року (4 384,80 грн).
      79.2. Відповідач за час розгляду справи у всіх інстанціях сплатив судовий збір у сумі: 121,80 грн (за подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року) +4 020,00 грн (за подання у січні 2016 року апеляційної скарги на заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року) +4 384,80 грн (за подання 30 червня 2017 року касаційної скаргина заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року та рішення апеляційного суду від 18 травня 2017 року) = 8 526,60 грн. З цієї суми 0,60 грн - переплата за подання у січні 2016 року апеляційної скарги, з огляду на що сума понесених відповідачем витрат, які треба розподілити, становить 8 526,00 грн.
      79.3. Через звільнення позивачки від сплати судового збору за рахунок Державного бюджету України понесені витрати у сумі: 229,4 грн (за подання 7 травня 2013 року первинної позовної заяви) + 114,70 грн (за оскарження ухвали суду першої інстанції від 4 червня 2013 року) + 3441,00 грн (за розгляд вимог, заявлених 1 листопада 2013 року) + 1 720,5 грн (за подання у грудні 2013 року апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції від 5 грудня 2013 року) + 2 408,70 грн (за подання касаційної скарги на рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду) + 3 654,00 грн (за розгляд вимог, заявлених у вересні 2014 року) - 3441,00 грн (за розгляд вимог, заявлених 1 листопада 2013 року) - 229,4 грн (за розгляд вимог, заявлений у первинній позовній заяві) = 7 897,9 грн.
      79.4. Суд першої інстанції повністю задовольнив вимоги позивачки на суму 488 440,03 грн. Суд апеляційної інстанції задовольнив частково апеляційну скаргу відповідача та, зокрема, зменшив загальну суму, що мала бути стягнута на користь позивачки до такої: 488 440,03 грн - 9 870,90 грн - 21 421,50 грн = 457 147,63 грн. А суд касаційної інстанції зменшив загальну сума стягнення з відповідача на користь позивачки з 457 147,63 грн до 202 000 грн (орієнтовно 41,356 % від 488 440,03 грн), тобто зменшена приблизно на 58,644 % (що дорівнює 286 440,03 грн).
      79.5. Отже, сума судового збору, яку відповідач сплатив під час розгляду справи у судах і яку йому треба повернути з Державного бюджету України відповідно до розміру позовних вимог, у задоволенні яких суд відмовив, становить: 58,644 % х 8 526,00 грн : 100% = 4 999,99 грн.
      79.6. Натомість відповідач мав би компенсувати Державному бюджету України відповідно до розміру позовних вимог, яку суд задовольнив, таку суму: 41,356 % х 7 897,90 грн (загальна сума витрат через звільнення позивачки від сплати судового збору) : 100% = 3266,26 грн.
      79.7. З огляду на вказане на користь відповідача слід стягнути з Державного бюджету України: 4 999,99 грн - 3266,26 грн = 1 733,73 грн.
      79.8. Крім того, беручи до уваги розмір позовних вимог, які задовольнив суд, а також те, що позивачка не заплатила судовий збір за подання касаційної скарги у лютому 2016 року у сумі 4 384,80 грн, з неї слід би було стягнути на користь Державного бюджету України: 58,644 % х 4 384,80 грн : 100% = 2 571,42 грн. Проте з огляду на сплату позивачкою судового збору у сумі 114,70 грн за подання первинної позовної заяви доцільно стягнути з позивачки на користь Державного бюджету України різницю: 2571,42 грн - 114,70 грн = 2 456,72 грн.
      80. Стосовно надмірно сплаченого відповідачем судового збору у сумі 0,60 грн за подання у січні 2016 року апеляційної скарги на заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач має право заявити клопотання про повернення вказаної суми з Державного бюджету України згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» (див. близький за змістом висновок у пункті 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
      Керуючись частинами першою, шостою, десятою, тринадцятоюстатті 141, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 410, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога»задовольнити частково.
      2. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року змінити :
      - у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги;
      - у резолютивних частинах, зменшивши стягнутий з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги з 16 лютого 2010 року до 10 жовтня 2014 року включно з 324 837 (трьохсот двадцяти чотирьох тисяч восьмиста тридцяти семи) грн 48 коп до 130 000 (ста тридцяти тисяч) грн 00 коп., та відповідно зменшивши загальну суму, що підлягає стягненню з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 , до 202 000 (двісті двох тисяч) грн (з урахуванням зменшеної суми середнього заробітку та відмови у стягненні компенсацій за невчасно виплачену вихідну допомогу і за невчасно виплачений середній заробіток).
      3. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року у частині задоволення вимог про стягнення з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги, а також у частині розподілу судових витрат скасувати.
      У цій частині ухвалити нове рішення:
      - у задоволенні позову про стягнення з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомогивідмовити;
      - стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) на користь Державного бюджету України витрати зі сплати судового збору у сумі 2 456 (дві тисячі чотириста п`ятдесят шість) грн 72 коп.;
      - стягнути з Державного бюджету України на користь Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» (ідентифікаційний код
      00291013; 08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. 3-го Інтернаціоналу (нова назва - Соборна), 152) витрати зі сплати судового збору у сумі 1 733 (одна тисяча сімсот тридцять три) грн 73 коп.
      4. У решті заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року залишити без змін.
       
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89251582
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      1 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 520/13067/17
      Провадження № 14-397 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула матеріали справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни (далі - приватний нотаріус) про визнання незаконною та скасування реєстрації права власності
      за касаційною скаргою ТзОВ «Кей-Колект» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року, ухвалене суддею Бескровним Я. В., і постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Калараша А. А., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 30 жовтня 2017 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності за ТзОВ «Кей-Колект» на квартиру АДРЕСА_1 - квартира ), з відкриттям розділу та присвоєнням об`єкту нерухомого майна нового реєстраційного номера 896497551101, проведену 4 квітня 2016 року приватним нотаріусом як державним реєстратором нерухомого майна.
      2. Мотивувала позов такими обставинами :
      2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_2 (далі - позичальник) уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком (далі - АКІБ) «УкрСиббанк» (після зміни найменування - Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «УкрСиббанк») договір про надання споживчого кредиту № 942-11 ДОУ 1 П (далі - кредитний договір), згідно з яким банк надав позичальникові кредит у розмірі 60 000 дол. США на строк до 9 листопада 2016 року.
      2.2. 9 листопада 2006 року позивачка та позичальник як іпотекодавці уклали з АКІБ «УкрСиббанк» іпотечний договір за реєстровим номером 4575 (далі - договір іпотеки). Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк» квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках.
      2.3. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором позивачка уклала з АКІБ «УкрСиббанк» договір поруки № 942-11.
      2.4. 11 червня 2012 року ПАТ «УкрСиббанк» уклало з ТзОВ «Кей-Колект» договір факторингу № 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ «Кей-Колект» право вимоги за кредитним договором, а також договір відступлення права вимоги за договором іпотеки.
      2.5. ІНФОРМАЦІЯ_2 позичальник помер.
      2.6. 4 квітня 2016 року приватний нотаріус внесла запис № 14066626 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект».
      2.7. 7 квітня 2016 року, тобто після державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», що відбулася 4 квітня 2016 року, приватний нотаріус прийняла відповідне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
      2.8. Оскільки предметом спору не є оскарження дій або бездіяльності приватного нотаріуса як державного реєстратора прав на нерухоме майно, і цей спір не є спором фізичної особи із суб`єктом владних повноважень з приводу виконання ним владних управлінських функцій, справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      2.9. З огляду на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс19, ТзОВ «Кей-Колект» могло пред`явити вимогу до спадкоємців позичальника лише у межах строку, встановленого статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
      2.10. Позивачка не отримувала від ТзОВ «Кей-Колект» повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, що є порушенням вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку».
      2.11. Приватний нотаріус порушила приписи пунктів 15, 36 і 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.
      2.12. Позивачка та позичальник передали квартиру в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за споживчим кредитом, що був наданий у доларах США; площа квартири становить 82,1 кв. м; позивачка та члени її сім`ї постійно проживають у квартирі. Тому до спірних правовідносин слід застосувати приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 26 квітня 2018 року Київський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. ТзОВ «Кей-Колект» не надало суду доказів повідомлення іпотекодавців відповідно до пункту 2.2.1 договору іпотеки про відступлення прав за кредитним чи іпотечним договорами, а також не надало доказів отримання позивачкою вимоги ТзОВ «Кей-Колект» від 19 листопада 2014 року, адресованої спадкоємцям позичальника.
      4.2. Про смерть позичальника ТзОВ «Кей-Колект» стало відомо 13 серпня 2013 року, а заяву про задоволення вимог кредитора цей відповідач надіслав до нотаріальної контори лише 13 листопада 2014 року, тобто поза встановленим статтею 1281 ЦК України шестимісячним строком.
      4.3. З огляду на висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16, після смерті позичальника ТзОВ «Кей-Колект» могло звернути стягнення на частину квартири цього боржника у порядку, визначеному пунктом 2 частини другої статті 1282 ЦК України, лише шляхом звернення з позовом до суду.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 18 жовтня 2018 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив постанову, якою залишив без змін рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року.
      6. Мотивував постанову так :
      6.1. Спір виник з приводу порушення права власності позивачки на квартиру внаслідок дій ТзОВ «Кей-Колект» і приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за ТзОВ «Кей-Колект». Враховуючи те, що спірні правовідносини пов`язані із захистом права власності позивачки та з належністю виконання договору іпотеки, цей спір не є публічно-правовим. Тому його згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 686/2036/15-ц, треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      6.2. У матеріалах справи відсутні докази отримання позивачкою повідомлення ТзОВ «Кей-Колект» про намір звернути стягнення на предмет іпотеки. Суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 62), оскільки у цьому повідомленні немає особистого підпису отримувача, а на судовому засіданні позивачка заперечувала факт отримання повідомлення ТзОВ «Кей-Колект» про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.
      6.3. Приватний нотаріус порушила приписи статей 9 і 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому «рішення зазначеного суб`єкта владних повноважень від 04.04.2016 року № 896497551101 про реєстрацію права власності є протиправним».
      6.4. У матеріалах справи немає доказів звернення спадкоємців до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини або про відмову від прийняття спадщини, а також рішення суду про визнання їх такими, що прийняли спадщину, як і немає доказів того, що ТзОВ «Кей-Колект» пред`являло вимоги до спадкоємців позичальника.
      6.5. Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що ТзОВ «Кей-Колект» мало право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на нього у позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження, яке є в іпотечному договорі.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 3 грудня 2018 року ТзОВ «Кей-Колект» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року і прийняти нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог або «постановити ухвалу про закриття провадження у справі» «у разі неухвалення рішення про залишення без задоволення позовних вимог». Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що ТзОВ «Кей-Колект» оскаржує рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року через порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. ТзОВ «Кей-Колект» мотивує касаційну скаргу так :
      9.1. У позовній заяві позивачка просить оцінити дії та рішення державного реєстратора як суб`єкта владних повноважень. Мотивує позов доводами про порушення приватним нотаріусом як державним реєстратором процедури державної реєстрації. Заявлена позовна вимога не є похідною від спору стосовно майна, а тому її має розглядати адміністративний суд з огляду на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 14 червня 2016 року у справі № 826/4858/15, Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17 та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц.
      9.2. Позивачка порушила територіальну підсудність, оскільки звернулася до суду за власним місцезнаходженням, а не за місцезнаходженням ТзОВ «Кей-Колект».
      9.3. Товариство надіслало «іпотекодавцю» вимогу про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яка є у матеріалах реєстраційної справи. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про невиконання ТзОВ «Кей-Колект» вказаного обов`язку є припущенням.
      9.4. ТзОВ «Кей-Колект» надало приватному нотаріусу усі документи, необхідні для проведення державної реєстрації права власності на квартиру.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. Позивачка та приватний нотаріус відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо предметної та суб`єктної юрисдикції суду
      11. ТзОВ «Кей-Колект» у касаційній скарзі вказує на те, що позов стосується оцінки дій приватного нотаріуса як суб`єкта владних повноважень, яка, за твердженням позивачки, порушила процедуру державної реєстрації.Проте Велика Палата Верховного Суду з аргументами касаційної скарги про розгляд справи за правилами адміністративного судочинства не погоджується.
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа.
      15. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час подання позову до суду, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      16. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      17. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції).
      18. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакції визначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      19. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      20. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.
      21. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17)).
      22. Тому помилковим є застосування статті 17 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      23. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      24. У справі № 520/13067/17 позивачка просить визнати незаконною та скасувати проведену приватним нотаріусом державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект».Такий спір не є спором учасників публічно-правових відносин. Приватний нотаріус, здійснюючи державну реєстрацію права власності на квартиру, не мала публічно-правових відносин з позивачкою, оскільки така реєстрація права відбувалася за ТзОВ «Кей-Колект», а не за позивачкою.Остання обґрунтувала позов незаконністю вибуття у неї права власності на квартиру та відсутністю у ТзОВ «Кей-Колект» правомірного інтересу щодо реєстрації такого права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      25. Вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за іншою, ніж позивачка, особоює вимогою про захист позивачкою права власності на цей об`єкт від порушення особою, за якою це право зареєстроване на момент звернення позивачки до суду. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір має приватноправовий характер, а з огляду на суб`єктний склад сторін цього спору його слід вирішувати за правилами цивільного судочинства.
      26. Близькі за змістом висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/10475/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16, 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а.
      27. Доводи ТзОВ «Кей-Колект» про застосування для визначення юрисдикції суду висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі № 826/4858/15 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними:
      27.1. У постанові від 14 червня 2016 року в адміністративній справі № 826/4858/15 (провадження № 21-41а16) Верховний Суд України у складі колегії суддів судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах, скасовуючи судові рішення та закриваючи провадження у справі, вказав, що позов фізичної особи-іпотекодавця щодо незаконності дій державного реєстратора, який зареєстрував право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем в рахунок виконання кредитного договору за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладення якого було передбачене кредитним договором, слід розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки сторонами спору є сторони договору іпотеки, а не іпотекодавець і державні реєстратори й орган державної реєстрації прав на рухоме майно.
      27.2. У постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції у спорах щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених, зокрема, у постановах від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17, щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами до державного реєстратора осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, про скасування рішення та запису державного реєстратора у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      27.3. У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц за позовом фізичної особи до приватного нотаріуса про визнання протиправними дій останнього з реєстрації за фактором права власності на нерухоме майно (звернення стягнення на предмет іпотеки) та про скасування відповідних рішень цього нотаріуса Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, закриваючи провадження у справі, застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від якого надалі вона відступила у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88)).
      (1.2) Щодо територіальної юрисдикції суду (підсудності справи)
      28. ТзОВ «Кей-Колект» у касаційній скарзі стверджує, що суди порушили територіальну підсудність, визначену частиною другою статті 27 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, оскільки позивачка звернулася до суду за власним місцезнаходженням, а не за місцезнаходженням ТзОВ «Кей-Колект». Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід необґрунтованим.
      29. На час звернення позивачки до суду чинним був ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року. Тому частина друга статті 27 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, незастосовна до цієї справи.
      30. Відповідно до частини другої статті 109 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду, позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням. Позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред`являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача (частина перша статті 113 зазначеної редакції кодексу).
      31. Проте територіальна юрисдикція суду за позовами з приводу нерухомого майна визначається за правилами виключної підсудності. Такі позови пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини (частина перша статті 114 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду).
      32. Позивачка подала позовну заяву до Київського районного суду м. Одеси за місцезнаходженням квартири, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на яку за ТзОВ «Кей-Колект» вона вимагає. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дотримали правило виключної підсудності цієї справи.
      (1.3) Щодо суті спору
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовної вимоги.Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» як такої, яка була проведена з порушеннями норм права.
      (1.3.1) Щодо повідомлення іпотекодавців про відступлення прав за договором іпотеки
      34. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням (частина друга статті 24 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час відступлення ПАТ «УкрСиббанк» на користь ТзОВ «Кей-Колект» прав вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки).
      35. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ТзОВ «Кей-Колект» набуло права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки від ПАТ «УкрСиббанк» згідно з договорами, укладеними 11 червня 2012 року.
      36. Крім того, суд першої інстанції встановив, що хоч згідно з пунктом 2.2.1 договору іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний повідомити іпотекодавців про відступлення прав за цим договором чи за кредитним договором, однак докази такого повідомлення позивачки чи позичальника відсутні.
      (1.3.2) Щодо вимоги до спадкоємців позичальника (стаття 1281 ЦК України)
      37. У разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (частини перша та друга статті 23 Закону України «Про іпотеку» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      38. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті у тій же редакції).
      39. Оскільки зі смертю позичальника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред`явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою. Сплив цих строків має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права) за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 57-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (пункт 69.5)).
      40. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини:
      40.1. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер позичальник, про що ТзОВ «Кей-Колект» знало з огляду на зміст ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року у справі № 520/1392/13-ц за позовом ТзОВ «Кей-Колект»до позичальника та позивачки про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      40.2. 13 листопада 2014 року ТзОВ «Кей-Колект» згідно зі статтею 1281 ЦК України направило до Третьої одеської державної нотаріальної контори вимогу до спадкоємців померлого позичальника, а 19 листопада 2014 року була заведена спадкова справа № 02-14. Немає доказів того, що позивачка отримала вказану вимогу.
      40.3. ТзОВ «Кей-Колект» пропустило строк, встановлений у статті 1281 ЦК України у редакції, що була чинною на час смерті позичальника та звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вимогою до спадкоємців.
      41. З огляду на обставини, встановлені судами першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права вимоги ТзОВ «Кей-Колект»щодо частини квартири, яка належала позичальнику, після його смерті могло реалізувати відповідно до правил, визначених статтями 1281 і 1282 ЦК України. Але з огляду на пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України, ТзОВ «Кей-Колект» не мало юридичних підстав для звернення до приватного нотаріуса з метою реєстрації за собою права власності на квартиру та для такої реєстрації, оскільки право вимоги до позичальника за договором іпотеки, а також його зобов`язання за цим договором припинилося.
      (1.3.3.) Щодо вимоги про усунення порушення зобов`язання (стаття 35 Закону України «Про іпотеку»)
      42. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      43. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції).
      44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку» (частина перша та друга статті 36 цього Закону у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      45. Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у зазначеній редакції).
      46. Суд апеляційної інстанції встановив, що договір іпотеки передбачав застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
      47. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вказаною вимогою).
      48. За змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (пункт 41)).
      49. Приписи частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті у редакції, чинній на час звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вимогою, передбаченою у частині першій цієї ж статті).
      50. Суд апеляційної інстанції встановив, що ТзОВ «Кей-Колект» направило на ім`я позичальника та позивачки повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки лише 20 січня 2015 року, але відсутні докази отримання цього повідомлення адресатами.
      (1.3.4) Щодо порушення порядку державної реєстрації права власності
      51. Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 цього Закону у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      52. Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону у тій же редакції).
      53. Державний реєстратор, яким може бути і нотаріус (пункт 2 частини першої статті 10 вказаного Закону у зазначеній редакції): 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункти 1-2 частини третьої статті 10 того ж Закону у відповідній редакції).
      54. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (абзац перший частини другої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Так, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, зокрема, подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі (пункт 57 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у редакції, чинній на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      55. Суд апеляційної інстанції встановив, що ТзОВ «Кей-Колект» направило на ім`я позичальника, який помер ще 7 травня 2013 року, про що знало ТзОВ «Кей-Колект», а також на ім`я позивачки повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки лише 20 січня 2015 року. Наявність доказів отримання вказаного повідомлення позивачкою суди попередніх інстанцій не встановили.
      56. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, зокрема, у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав (пункт 4 частини першої, абзац перший частини другої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      57. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що за відсутності документів, необхідних для державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», така реєстрація проведена з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідній редакції.
      (1.3.5) Щодо способу захисту права власності позивачки
      58. Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав (абзац перший частини першої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      59. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» фактично стосується запису про це право від 4 квітня 2016 року.
      60. Саме скасування такого запису є належним способом захисту прав та інтересів позивачки. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а). А крім того, як встановив суд апеляційної інстанції, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень стосовно державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» приватний нотаріус прийняла 7 квітня 2016 року, тобто після внесення 4 квітня 2016 року запису про таку реєстрацію.
      61. За змістом абзацу першого частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», а також на час ухвалення судами першої й апеляційної інстанцій оскаржених рішень, у разі скасування на підставі рішення суду записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
      62. Відтак, позивачка, звертаючись до суду, обрала спосіб захисту її порушеного права, який узгоджувався зі змістом статей 26 і 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у вказаній редакції.
      (1.4) Щодо неналежності відповідача-приватного нотаріуса
      63. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), що набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      64. Оскільки ТзОВ «Кей-Колект» подало касаційну скаргу у справі № 520/13067/17 3 грудня 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      65. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      66. Позивач заявив вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права власності до ТзОВ «Кей-Колект» та приватного нотаріуса. Суди вважали останнього належним відповідачем. Проте Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів не погоджується.
      67. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи були викладені у частинах першій і третій статті 12 ЦПК України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року).
      68. Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина перша статті 29 ЦПК України у редакції, чинній до цієї дати).
      69. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду).
      70. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до цієї дати).
      71. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).
      72. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у подібних з цією справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та іпотекодержателем через невиконання договірних зобов`язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 24 квітня 2018 року у справі № 825/478/17, від 29 травня 2018 року у справі № 826/19487/14, від 30 травня 2018 року у справі № 826/9417/16, від 6 червня 2018 року у справі № 804/3509/17, від 16 жовтня 2018 року у справі № 804/14296/15, від 14 листопада 2018 року № 826/1656/18, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц). Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 36)).
      73. Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивачки є саме з ТзОВ «Кей-Колект» з приводу порушення ним права власності позивачки на квартиру внаслідок дій ТзОВ «Кей-Колект» щодо реєстрації за ним такого права. Фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо.
      74. Отже позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.
      75. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).
      76. З огляду на те, що позивачка заявила позов також до неналежного співвідповідача-приватного нотаріуса, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову щодо нього та про покладення на останнього судових витрат є помилковими.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      77. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      78. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду не перевіряє ті доводи касаційної скарги, які спрямовані на переоцінку доказів і на встановлення інших обставин справи, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій.
      79. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      80. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині (пункти 1 та 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      81. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      82. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частини перша та друга статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      83. Суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права у частині вимоги позивачки до ТзОВ «Кей-Колект» і помилково задовольнили ту саму вимогу, звернуту до приватного нотаріуса, поклавши на останню судові витрати позивачки.
      84. Оскільки приватний нотаріус, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, є неналежним відповідачем у справі, слід скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року в частині задоволення позову до приватного нотаріуса та покладення на неї судових витрат позивачки; ухвалити у цій частині нове рішення: відмовити у задоволенні позову до вказаного відповідача та покласти судові витрати позивачки на ТзОВ «Кей-Колект»; в іншій частині - щодо задоволення позову до ТзОВ «Кей-Колект» - судові рішення залишити без змін.
      Керуючись частиною першою статті 141, частинами першою та третьою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою та другою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК Україниу редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково.
      2. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року скасувати в частині задоволення позову до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни та стягнення з неї на користь ОСОБА_1 судових витрат у сумі 640 грн.
      У цій частині ухвалити нове рішення:
      - у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни відмовити;
      - стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (01042, м. Київ, вул. Іоанна Павла ІІ, буд. 4/6, корпус «В», поверх 4, кабінет 402; ідентифікаційний код: 37825968) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) 640,00 грн судового збору.
      3. У частині задоволення позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89251545
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      1 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 610/1030/18
      Провадження № 14-436цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Приватного підприємства «Міловське» (далі - позивач) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Успіх Слобожанщини» (далі - товариство), Відділу з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Балаклійської районної державної адміністрації (далі - відділ з питань державної реєстрації), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про визнання недійсними договорів оренди та скасування рішень про державну реєстрацію права оренди
      за касаційною скаргою товариства (представник - адвокат Короткова Алла Олександрівна) на постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Колтунової А. І., Бровченка І. О., Бурлаки І. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 19 квітня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив:
      1.1. Визнати недійсними укладені 6 грудня 2017 року товариством з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договори оренди (далі - оскаржені договори оренди) земельних ділянок із кадастровими номерами 6320284000:03:000:0007 і 6320284000:03:000:0004 (далі - земельні ділянки).
      1.2. Скасувати рішення про державну реєстрацію за товариством права оренди земельних ділянок (індексний номер 38796691 від 18 грудня 2017 року й індексний номер 38827510 від 19 грудня 2017 року) (далі - оскаржені рішення).
      2. Позов мотивував такими обставинами :
      2.1. ОСОБА_1 має на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 7 лютого 2014 року земельну ділянку площею 4,1243 га з кадастровим номером 6320284000:03:000:0007 (далі - земельна ділянка-1). Спадкодавець - ОСОБА_3 - за життя, 5 травня 2008 року, уклав із позивачем договір оренди цієї земельної ділянки строком на 10 років.
      2.2. ОСОБА_2 має на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 грудня 2015 року земельну ділянку площею 4,3441 га з кадастровим номером 6320284000:03:000:0004 (далі - земельна ділянка-2). Спадкодавець - ОСОБА_4 - за життя, 5 травня 2008 року, уклала з позивачем договір оренди цієї земельної ділянки строком на 10 років.
      2.3. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як нові власники земельних ділянок зазначених договорів оренди з позивачем (далі - первинні договори оренди) не розірвали, а 6 грудня 2017 року уклали оскаржені договори оренди з товариством. Останні є недійсними, як і здійснена на їх підставі державна реєстрація права оренди за товариством, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства та порушують права позивача.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 27 листопада 2018 року Балаклійський районний суд Харківської областіухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив.
      4. Рішення мотивував так :
      4.1. Позивач уклав первинні договори оренди 25 лютого 2008 року, а не 5 травня 2008 року. Строк дії цих договорів почався 6 травня 2008 року - після їх державної реєстрації - та сплинув 6 травня 2018 року.
      4.2. Оскільки на час розгляду справи строк дії первинних договорів оренди закінчився, позивач уже не є орендарем відповідних земельних ділянок і не довів, що внаслідок укладення оскаржених договорів оренди були порушені його права як такого орендаря,немає підстав для задоволення і основних вимог - про визнання оскаржених договорів оренди недійсними, і похідних - про скасування оскаржених рішень.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 27 лютого 2019 року Харківський апеляційний суд прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, згідно з яким позов задовольнив.
      6. Мотивував постанову так :
      6.1. Суд першої інстанції правильно розглянув спір за правилами цивільного судочинства, оскільки сторонами оскаржених договорів оренди є як юридична особа, так і фізичні особи, питання про права й обов`язки яких були вирішені під час розгляду цього спору.
      6.2. Суд першої інстанції неналежно дослідив і не оцінив умови первинних договорів оренди: розділ другий цих договорів передбачав умову про те, що після закінчення строку дії договору орендар (позивач) має гарантоване статтею 33 Закону України «Про оренду землі» переважне право на поновлення такого строку. Для реалізації цього права орендар повинен не пізніше як за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити дію.
      6.3. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц, для застосування статті 33 Закону України «Про оренду землі» та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує його обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлений строк про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проєкт додаткової угоди та продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.
      6.4. Під час розгляду справи «відповідачами не було доведено» неналежне виконання позивачем обов`язків за первинними договорами оренди. Незважаючи на те, що позивач до 5 лютого 2018 року мав реалізувати право письмового повідомлення орендодавця про намір продовжити дію первинних договорів оренди, відповідачі діями з укладення оскаржених договорів оренди позбавили позивача можливості реалізувати це право. Тому позивач не порушив обов`язок з повідомлення орендодавців в установлений строк до закінчення строку дії первинних договорів оренди про намір скористатися переважним правом на укладення договорів на новий строк.
      6.5. Переважне право позивача на укладення (поновлення) первинних договорів оренди порушене, що є юридичною підставою для визнання недійсними оскаржених договорів оренди. Крім того, відповідачка ОСОБА_2 визнала позовні вимоги, що підтверджує її намір продовжити дію договору оренди з позивачем.
      6.6. Вимоги про скасування оскаржених рішень є похідними, а тому їх теж слід задовольнити.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 26 березня 2019 року товариство подало касаційну скаргу. Просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 27 листопада 2018 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Обґрунтував ухвалу тим, що товариствооскаржує постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Товариство мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. Права позивача не порушені, оскільки строк дії первинних договорів оренди закінчився 6 травня 2018 року, а тому на момент розгляду справи й ухвалення 27 листопада 2018 року рішення судом першої інстанції позивач не мав права користування земельними ділянками.
      10.2. Апеляційний суд вийшов за межі позову та розглянув спір з інших підстав, дослідив докази, які не досліджував суд першої інстанції, а також помилково застосував приписи статті 33 Закону України «Про оренду землі» до спірних правовідносин.
      10.3. Апеляційний суд не врахував, що справу № 610/1030/18 треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 820/3668/16.
      (2) Позиція інших учасників справи
      11. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, із земельних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      15. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
      16. Згідно з частиною першою статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами та відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу.
      17. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частини друга та третя статті 4 цього Кодексу).
      18. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду спорів щодо речових прав на земельні ділянки проведено відповідно до предмета та суб`єктного складу учасників цих спорів. Крім спорів, зокрема, про оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесене до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядають господарські суди, а інші - за правилами цивільного судочинства.
      19. Позивач заявив вимоги про визнання недійсними оскаржених договорів оренди та про скасування оскаржених рішень. Позивач визначив відповідачами сторін оскаржених договорів оренди, а також відділ з питань державної реєстрації речових прав, державні реєстратори якого прийняли оскаржені рішення.
      20. Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснений аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює цивільно-правового характеру спору (див. пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
      21. Спір про цивільне право є таким незалежно від того, чи здійснено на підставі оскарженого договору оренди державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства, чи заявлена, окрім іншої, також вимога про визнання недійсним оскарженого договору, на підставі якого державний реєстратор прийняв оскаржене рішення, а також незалежно від того, яку з цих вимог позивач вважає основною, а яку - похідною (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц (пункт 32), від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 22), від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (пункт 25)).
      22. Отже, спір у цій справі є приватноправовим. А з огляду на суб`єктний склад учасників спору його слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Тому необґрунтованими є наведені у касаційній скарзі доводи щодо наявності юрисдикції господарського суду, зокрема і щодо необхідності врахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 грудня 2018 року в адміністративній справі № 820/3668/16 з огляду на відмінний предмет спору.
      (1.2) Щодо суті спору
      23. Суди першої й апеляційної інстанцій установили такі обставини :
      23.1. 25 лютого 2008 року ОСОБА_3 як орендодавець уклав із позивачем як із орендарем договір оренди земельної ділянки-1 строком на 10 років. Цей договір був зареєстрований 6 травня 2008 року. ОСОБА_1 як спадкоємець ОСОБА_3 є власником земельної ділянки-1. 6 грудня 2017 року ОСОБА_1 уклав із товариством один з оскаржених договорів оренди. 14 грудня 2017 року право оренди товариства на земельну ділянку-1 було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      23.2. 25 лютого 2008 року ОСОБА_4 як орендодавець уклала з позивачем як із орендарем договір оренди земельної ділянки-2 строком на 10 років. Цей договір був зареєстрований 6 травня 2008 року. ОСОБА_2 як спадкоємниця ОСОБА_4 є власником земельної ділянки-2. 6 грудня 2017 року ОСОБА_2 уклала з товариством один із оскаржених договорів оренди. 14 грудня 2017 року право оренди товариства на земельну ділянку-2 зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      24. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
      25. Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Законом України «Про оренду землі».
      26. Передання в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності, зокрема, громадян, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем (частина друга статті 124 ЗК України у редакції, чинній на час підписання первинних договорів оренди та їх державної реєстрації).
      27. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
      28. Згідно з частиною другою статті 125 ЗК України у вказаній редакції право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди та його державної реєстрації.
      29. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом (стаття 20 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час підписання первинних договорів оренди та їх державної реєстрації).
      30. Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18 Закону України «Про оренду землі» у вказаній редакції).
      31. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      32. За вказаних приписів та встановлених обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що 10-річний строк дії первинних договорів оренди розпочався з 6 травня 2008 року та сплинув 6 травня 2018 року, і що на момент укладення оскаржених договорів оренди - 6 грудня 2017 року - були чинними первинні договори оренди.
      33. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивач звернувся з позовом 19 квітня 2018 року, а на підтвердження обставини обізнаності про укладення оскаржених договорів оренди надав досліджені судами попередніх інстанцій інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 9 квітня 2018 року (т. 1, а. с. 11, 15).
      34. Суд апеляційної інстанції встановив, що до визначеного в оскаржених договорах оренди терміну, тобто до 5 лютого 2018 року, позивач не повідомив письмово орендодавців про намір продовжити строк дії первинних договорів оренди. Згідно з умовами останніх для реалізації переважного права на поновлення цих договорів на новий строк саме позивач мав проявити відповідний намір.
      35. Згідно з частиною першою статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
      36. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).
      37. Хоч станом на момент звернення з позовом до суду - 19 квітня 2018 року - первинні договори оренди ще були чинними до 6 травня 2018 року, але позивач згідно з умовами цих договорів не реалізував і у передбачений ними строк вже не міг реалізувати його переважне право на продовження строку їхньої дії. Тому необґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову через те, що позивач має переважне право на продовження строку дії первинних договорів оренди, а відповідачі діями з укладення оскаржених договорів оренди позбавили його можливості реалізувати це право.
      38. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що подання ОСОБА_2 до суду першої інстанцій заяви про визнання позову (т. 2, а. с. 1), у прийнятті якої суд відмовив, бо таке визнання порушує права, свободи й інтереси інших відповідачів, не може підміняти процедуру переговорів сторін договору оренди щодо його поновлення на новий строк.
      39. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
      40. За змістом наведених приписів способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Іншими словами, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      41. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40)).
      42. Звернувшись із позовом за два тижні до закінчення строку дії первинних договорів оренди та не реалізувавши переважне право на продовження строку їх дії у передбачений ними строк, позивач заявив вимоги, які не могли забезпечити поновлення його права користування відповідними земельними ділянками.
      43. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що позивач звернувся до суду тоді, коли з огляду на встановлені процесуальним законом строки він завідомо не міг мати чинного права оренди земельних ділянок на момент набрання законної сили судовим рішенням про задоволення відповідного позову. Оскільки на час розгляду справи й ухвалення судом першої інстанції рішення від 27 листопада 2018 року строк дії первинних договорів оренди закінчився, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у позивача права користування спірними земельними ділянками та внаслідок цього - про відмову у задоволенні позову.
      44. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»); укладення договору оренди земельної ділянки під час дії іншого договору оренди цього ж об`єкта може перешкоджати первинному орендареві реалізувати його право користування відповідною ділянкою (див. постанови від 20 березня 2019 року у справі № 587/2110/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц, від 2 жовтня 2019 року у справі № 587/2331/16-ц та від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц).
      45. У справах № 587/2110/16-ц, № 587/2331/16-ц і № 587/2326/16-ц як на час звернення з позовом, так і на час ухвалення рішення суду першої інстанції про визнання недійсними договорів оренди строки дії раніше укладених договорів оренди ще не сплили. Натомість у справі № 587/2135/16-ц перший договір оренди зареєстрований 24 жовтня 2007 року та мав строк дії 10 років, тобто до 24 жовтня 2017 року; орендар за тим договором звернувся до суду, зокрема, з вимогою визнати недійсним наступний договір оренди у жовтні 2016 року, а рішення суду першої інстанції про таке його визнання суд ухвалив 27 грудня 2017 року, тобто після спливу строку дії договору, укладеного з позивачем.
      46. Оскільки у справі № 587/2135/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій не з`ясовували, чи вживав первинний орендар заходи з поновлення договору оренди землі на новий строк, а у справі № 610/1030/18 ці обставини були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, і відповідний аргумент товариство заявило у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду відповідно до обставин справи № 610/1030/18 вважає за необхідне конкретизувати висловлений у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц висновок стосовно права орендаря за первинним договором оренди на захист :
      46.1. Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц).
      46.2. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
      46.3. Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем.
      46.4. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити.
      47. Велика Палата Верховного Суду вважає явно необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі позову та розглянув спір з інших підстав, ніж підстави, наведені позивачем. Цей суд розглянув справу саме у межах заявлених вимог і з огляду на наведені позивачем обставини (підстави позову).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      48. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      49. Оскільки товариство подало касаційну скаргу у справі № 610/1030/18 26 березня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      50. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      51. Відповідно до статті 413 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      52. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивач, вказуючи на необхідність розгляду цієї справи за правилами господарського судочинства, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Оскільки доводи касаційної скарги щодо господарської юрисдикції суду цього спору не підтвердилися, касаційна скарга є обґрунтованою частково. Тому постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року слід скасувати, а рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 27 листопада 2018 року- залишити в силі.
      (2.2) Щодо судових витрат
      53. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судовий збір у сумі 15 368 грн, сплачений товариством у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід стягнути з позивача.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      55. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      56. Орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»).
      57. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
      58. Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем.
      59. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтею 413, статтями 416, 418 і 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Успіх Слобожанщини» задовольнити.
      2. Постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 рокускасувати, а рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 27 листопада 2018 рокузалишити в силі.
      3. Стягнути з Приватного підприємства «Міловське» (адреса: Харківська обл., Балаклійський р-н, с. Мілова, вул. Нова, 10; ідентифікаційний код: 32803274) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Успіх Слобожанщини» (адреса: Харківська обл., Балаклійський р-н, м. Балаклія, вул. Геологічна, 61; ідентифікаційний код: 3510796) 15 368 (п`ятнадцять тисяч триста шістдесят вісім) грн судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89252048