Постанова ВП-ВС про адміністративну юрисдикцію спору щодо отримання відповіді на запит про публічну інформацію від господарюючого суб'єкта


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 520/12042/18

Провадження № 11-959апп19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді -доповідача Гриціва М. І.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 03 січня 2019 року (суддя Сліденко А. В.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року (судді Присяжнюк О. В., Любчич Л. В., Спаскіна О. А.) у справі № 520/12042/18 за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Куряжський домобудівельний комплекс» (далі - ПрАТ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії та

ВСТАНОВИЛА:

1. У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльності відповідача та зобов`язати його надати відповідь на запит позивача від 29 листопада 2018 року.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що ПрАТ, який є генеральним підрядником будівництва багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_1 , порушив Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-VІ «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VІ) з огляду на ненадання позивачу відповіді за його електронним запитом від 29 листопада 2018 року про надання належним чином завіреної копії Положення «Про комерційну таємницю та конфіденційну інформацію», затвердженого наказом генерального директора ПрАТ від 17 березня 2016 року.

Харківський окружний адміністративний суд ухвалою від 03 січня 2019 року на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відмовив у відкритті провадження.

Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 03 квітня 2019 року ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.

2. ОСОБА_1 не погодився з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій і подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

У ній вказує на публічний, управлінський характер спірних відносин у зв`язку зі зверненням щодо надання відомостей, які містять ознаки публічної інформації.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 липня 2019 року відкрив касаційне провадження в цій справі і, оскільки учасник справи оскаржував судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, відповідно до частини шостої статті 346 КАС України ухвалою від 12 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 01 жовтня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.

3. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи і дійшла висновку про таке.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес визначаються Законом № 2939-VI.

Публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом (стаття 1 Закону № 2939-VI).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 13 цього Закону розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

Згідно із частиною другою цієї ж статті визначено, що до розпорядників інформації, зобов`язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб`єкти господарювання, які володіють: 1) інформацією про стан довкілля; 2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту; 3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров`ю та безпеці громадян; 4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).

Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені (частина п`ята статті 10 Закону № 2939-VI).

За частинами першою - третьою статті 23 цього Закону рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.

Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина перша статті 4 КАС України).

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

4. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом з вимогами отримати публічну інформацію від її розпорядника. Розпорядником запитуваної інформації позивач назвав ПрАТ. З погляду профільного закону, який регулює відносини доступу до публічної інформації, у розумінні статті 13 Закону № 2939-VI відповідачем визнаються, зокрема, особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них, а також розпорядники інформації, зобов`язані оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб`єкти господарювання, які володіють: 1) інформацією про стан довкілля; 2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту; 3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров`ю та безпеці громадян; 4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).

У запиті запитувач просив надати йому інформацію про Положення «Про комерційну таємницю та конфіденційну інформацію», затверджену наказом генерального директора ПрАТ від 17 березня 2016 року. Як можна побачити з матеріалів справи, затвердження цього наказу певним чином провадилося відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України від 09 серпня 1993 року № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці», відповідно до якої до комерційної таємниці не відноситься установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами.

5. За частинами першою, другою, п`ятою, шостою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку. Відмова від права на звернення до суду є недійсною.

Згідно з частиною першою статті 77 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до пунктів 4, 5 частини п`ятої статті 160 КАС України у позовній заяві особа, яка стверджує про порушене її право, повинна навести зміст позовних вимог, викласти обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, та зазначити докази, що підтверджують вказані обставини.

Із цих законодавчих положень випливає, що особа, яка вважає, що порушені її права, свободи чи інтереси, і яка у зв`язку з цим звертається за їх захистом до адміністративного суду, має зазначити в позовній заяві хто, котрий саме суб`єкт владних повноважень (а якщо відповідачем може бути суб`єкт господарювання, то який саме) порушив його права чи інтереси, яким чином, якими діями (рішенням, бездіяльністю) відбулося втручання в її права, які саме права були порушені, чи належать вони позивачу, які обставини про це свідчать.

Закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.

Зміст та обсяг порушеного права та виклад обставини, якими воно підтверджується, у кожному конкретному випадку можуть бути різними, але поряд з цим принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові рамки події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне із обов`язкових процесуальних рішень, пов`язаних із визнанням позовної заяви прийнятною/неприйнятною.

6. Позивач ОСОБА_1 у своїй позовній заяві виклав зміст дій відповідача, описав, у чому полягало порушення його прав, сформулював наслідки, які, з його погляду, настали внаслідок дій відповідача, як зміг пояснив, яким чином і чому дії відповідача зачіпають його права.

Зміст позовної заяви викладений в обсязі, з якого можна визначити характер спірних правовідносин і з дотриманням встановленого процесуальним законом порядку ухвалити одне із рішень, продиктованих їхнім змістом.

Позивач на підставі положень Закону № 2939-VI вимагав від суб`єкта господарювання надати йому публічну інформацію у вигляді належним чином завіреної копії наказу генерального директора ПрАТ від 17 березня 2016 року про затвердження Положення «Про комерційну таємницю та конфіденційну інформацію». З цим запитом до ПрАТ звернувся тому, що це Товариство є генеральним підрядником будівництва багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

З погляду ОСОБА_1 , запитувана інформація має ознаки публічної, нею володіє саме відповідач, який за профільним закономяк суб`єкт господарювання може бути відповідачем у справах про оскарження бездіяльності розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію.

Позов про бездіяльність розпорядника інформації із розгляду запиту на інформацію позивач подав до адміністративного суду із посиланням на положення частини третьої статті 23 Закону № 2939-VI, оскільки відповідно до цих положень на сформовані ним позовні вимоги поширюється юрисдикція адміністративних судів.

7. Із наведеного можна підсумувати, що якщо особа стверджує про порушення її права на доступ до публічної інформації, визначає вид інформації, її розпорядника та спосіб, яким останній порушує її право; чітко, ясно і однозначно формулює свої вимоги саме в аспекті забезпечення її права на отримання публічної інформації від суб`єкта господарювання; стверджує, що саме суб`єкт господарювання за законом, що регулює спірні відносини, є розпорядником запитуваної інформації; бажає захистити своє право і звертається за захистом до суду, виконує вимоги процесуального закону щодо форми та змісту подання позовної заяви (приміром сплачує судовий збір), то такий захист може надати тільки адміністративний суд, позаяк за законом на відносини із оскарження бездіяльності розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Якщо на стадії відкриття позовного провадження зі змісту позовних вимог, викладу обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і доказів, зазначених ним на підтвердження вказаних обставин, можна (попередньо, неофіційно, довільно тощо) визначити, що, наприклад, запитувана інформація не є публічною чи перебуває за межами будь-якої управлінської діяльності суб`єкта відносин у сфері доступу до публічної інформації, а розпорядник інформації не її володільцем чи носієм, то такі висновки чи судження не повинні робитись на момент постановлення чи ухвалення процесуальних рішень з питань, що стосуються підсудності чи юрисдикції спору, оскільки такого роду формулювання чи судження стосуються суті спору й мають використовуватися як мотиви тільки за результатами кінцевого розгляду спору по суті.

8. Аргументація судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі про непідсудність спору про оскарження бездіяльності розпорядника інформації щодо розгляду запиту на інформацію зводиться до того, що відомості, які запитував позивач, за своїм змістом та суттю не є публічною інформацією (немає публічного характеру) та перебувають за межами будь-якої управлінської діяльності суб`єкта відносин у сфері доступу до публічної інформації.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведене мотивування суду стосується вирішення справи по суті спору та не може бути вагомим та визначальним аргументом для ототожнення спору з цивільно-правовим та віднесення його до справ підсудних судам цивільної юрисдикції. У свою чергу це дає підстави визнати, що суд першої інстанції внаслідок неправильного застосування норм процесуального права дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відмови у відкритті позовного провадження у зв`язку з тим, що позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

9. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Оскільки суди попередніх інстанцій постановили рішення, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 03 січня 2019 року та постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року з направленням матеріалів позовної заяви до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 03 січня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року скасувати, а матеріали позовної заяви направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя -доповідач М. І. Гриців

Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко

Т . О. Анцупова О. Б. Прокопенко

С. В. Бакуліна В. В. Пророк

В. В. Британчук Л. І. Рогач

Д. А. Гудима О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О. Г. Яновська

Л. М. Лобойко

Джерело: ЄДРСР 88187851

Link to post
Share on other sites

Чергова постанова Великої палати, яка свідчить про необхідність ліквідації господарської та адміністративної юрисдикції.

Суд зазначив, що якщо особа стверджує про порушення її права на доступ до публічної інформації, визначає вид інформації, її розпорядника та спосіб, яким останній порушує її право; чітко, ясно і однозначно формулює свої вимоги саме в аспекті забезпечення її права на отримання публічної інформації від суб`єкта господарювання; стверджує, що саме суб`єкт господарювання за законом, що регулює спірні відносини, є розпорядником запитуваної інформації; бажає захистити своє право і звертається за захистом до суду, виконує вимоги процесуального закону щодо форми та змісту подання позовної заяви (приміром сплачує судовий збір), то такий захист може надати тільки адміністративний суд, позаяк за законом на відносини із оскарження бездіяльності розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Якщо на стадії відкриття позовного провадження зі змісту позовних вимог, викладу обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і доказів, зазначених ним на підтвердження вказаних обставин, можна (попередньо, неофіційно, довільно тощо) визначити, що, наприклад, запитувана інформація не є публічною чи перебуває за межами будь-якої управлінської діяльності суб`єкта відносин у сфері доступу до публічної інформації, а розпорядник інформації не її володільцем чи носієм, то такі висновки чи судження не повинні робитись на момент постановлення чи ухвалення процесуальних рішень з питань, що стосуються підсудності чи юрисдикції спору, оскільки такого роду формулювання чи судження стосуються суті спору й мають використовуватися як мотиви тільки за результатами кінцевого розгляду спору по суті.

Докотились - суд під час відкриття провадження повинен неофіційно та довільно щось встановлювати. Навіщо цій розподіл за юрисдикцією взагалі.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 367/4695/20
      Провадження № 14-12цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року у складі судді Саранюк Л. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В.
      у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради про проведення перерахунку споживачам послуг та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2020 року Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» (далі - ГО «Ірпінська спілка споживачів») звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради (далі - КП «УЖКГ «Ірпінь»), у якому просила зобов`язати відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на загальну суму 3 331 124,83 грн.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що жителі міста Ірпеня та інші громадяни України, споживачі комунальних послуг, з метою захисту своїх прав створили ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка зареєстрована Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) 24 липня 2020 року.
      Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Під час здійснення своєї статутної діяльності позивачем встановлено, що Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області в січні 2019 року провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на суму 3 331 124,83 грн.
      Припис № 1 від 28 січня 2019 року є чинним та не скасований у судовому порядку, проте відповідач його не виконав, чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн.
      Позивач із посиланням на пункти 9 та 10 частини першої статті 25 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) вказав, що об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій та відповідно до законодавства захищати в суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства, а ГО «Ірпінська спілка споживачів» є належним позивачем.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      31 липня 2020 року ухвалою Ірпінського міського суду Київської області у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ірпінська спілка споживачів» до КП «УЖКГ «Ірпінь» про проведення перерахунку споживачам послуг відмовлено. Роз`яснено позивачу, що справа належить до юрисдикції господарських судів.
      Ухвала мотивована тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а її розгляд відноситься до юрисдикції господарського суду, оскільки спір виник між юридичними особами.
      13 жовтня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ірпінська спілка споживачів» залишено без задоволення, а ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір між суб`єктами господарювання підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що окремої процедури для захисту прав групи осіб Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) не містить.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У листопаді 2020 року ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права і просила судові рішення скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що на підставі частини другої статті 4 ЦПК України ГО «Ірпінська спілка споживачів» звернулася з позовом на захист прав невизначеного кола споживачів міста Ірпеня - фізичних осіб відповідно до пункту 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-ХІІ та її Статуту.
      Зазначала, що правовідносини, які виникли внаслідок порушення відповідачем прав споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій через неналежне визначення ціни послуг, є майновими, цивільними правовідносинами між відповідачем і фізичними особами - мешканцями багатоповерхових будинків, яких відповідач обслуговує. Сторонами спору фактично є споживачі послуг, які хоч і не є стороною судового процесу, проте саме їх порушені права і підлягають поновленню відповідачем, яким є КП «УЖКГ «Ірпінь».
      Посилалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15, у якій зроблено висновки про те, що спір за участю громадської організації розглядається в порядку господарського судочинства, лише у випадках, якщо між сторонами наявні господарські правовідносини, предметом спору є майно або речові права на майно такої громадської організації, а також щодо організаційних відносин у межах створення та діяльності громадської організації як юридичної особи, що свідчить про належність їх до правовідносин у сфері господарювання.
      У цій справі ГО «Ірпінська спілка споживачів» виступає не як суб`єкт господарювання, між нею та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні господарські відносини, позовна заява спрямована не на захист прав організації, а на захист прав третіх осіб - споживачів, у Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК України) відсутня норма, що прямо передбачає вирішення вказаного спору господарським судом, тому цей спір не має розглядатися в порядку господарської юрисдикції.
      Вважала, що спір за позовом громадської організації, який направлений на захист прав споживачів, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      19 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      14 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      20 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» у касаційній скарзі посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15 (провадження № 12-726гс18), за яким визначено випадки, коли спір за позовом громадської організації підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Дослідивши наведений вище правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що він стосується інших (не тотожних) правовідносин, які є відмінними від правовідносин, які виникли в цій справі.
      11 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      24 липня 2020 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ірпінська спілка споживачів», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      Позивач вказував, що в січні 2019 року Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої було складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року, відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року кошти в розмірі 3 331 124,83 грн шляхом здійснення перерахунку. Відповідач не виконав зазначений припис чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн.
      Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства шляхом зобов`язання відповідача повернути кошти (здійснити перерахунок) споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року на загальну суму 3 331 124,83 грн.
      Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду має визначити, які правовідносини виникли між сторонами - громадською організацією (об`єднанням споживачів) та юридичною особою, яка надає комунальні послуги, з приводу проведення перерахунку вартості послуг.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 ГПК України.
      Так, частиною 1 статті 20 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачалося, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ за позовом громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до юридичної особи про захист прав споживачів, але на її розгляді перебувала цивільна справа № 199/1478/17 (провадження № 14-52цс19) за скаргою громадської організації, яка не мала статусу юридичної особи, поданою в інтересах фізичної особи - члена цієї організації, у якій Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що громадська організація без статусу юридичної особи не є особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи (постанова від 13 березня 2019 року).
      Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 200/13835/15-ц, у якій громадська організація звернулася з позовом в інтересах фізичної особи - споживача, суд касаційної інстанції зробив висновок, що право громадської організації споживачів (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача не передбачене нормами законодавства.
      Отже, справи, що розглядалися Великою Палатою Верховного Суду та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, стосувалися питання можливості громадської організації (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача. Питання юрисдикційності спору за позовом юридичної особи - громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до іншої юридичної особи про захист прав споживачів Великою Палатою Верховного Суду не вирішувалося.
      У цій справі розглядається позов юридичної особи ГО «Ірпінська спілка споживачів», поданий в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня до юридичної особи КП «УЖКГ «Ірпінь» щодо зобов`язання здійснити перерахунок послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року в розмірі 3 331 124,83 грн.
      Вирішуючи питання предметної та суб`єктної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання поширення юрисдикції господарських судів на вирішення зазначеної справи залежить як від з`ясування предмета і змісту правовідносин, так і від суб`єктного складу, у межах яких виник спір.
      Відповідно до статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Статтею 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають, зокрема, справи, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      За змістом статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
      Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
      Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.
      Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
      Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
      Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
      При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом.
      Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
      При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
      У частині першій статті 1 Закону України від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII) надано такі визначення: житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг (пункт 5); виконавець комунальної послуги - суб`єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору (пункт 2); індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги (пункт 6); послуга з управління багатоквартирним будинком -результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору (пункт 12).
      Згідно зі статтею 2 Закону № 2189-VIII предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках.
      Частиною першою статті 6 Закону № 2189-VIII передбачено, що учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг.
      У частині першій статті 1 Закону № 1023-XII надано визначення таким термінам: виконавець -суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3); споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22).
      Відповідно до статті 1-1 Закону № 1023-XII цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
      У пункті 6 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав.
      Згідно з пунктами 9 та 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-XII об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов`язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов`язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами. Також об`єднання споживачів має право відповідно до законодавства захищати у суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Тобто законом надано право громадським організаціям споживачів звертатися до суду, у тому числі і до юридичних осіб, які є управителями багатоквартирних житлових будинків та які надають комунальні послуги в інтересах побутових споживачів, незалежно від їх членства у вказаній громадській організації, за захистом прав таких споживачів.
      При цьому в Законі № 1023-XII чітко визначено, що вказане рішення стосується лише і виключно споживачів, права яких порушено протиправними діями суб`єкта господарювання, який надає відповідні послуги.
      Між ГО «Ірпінська спілка споживачів» та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні правовідносини в розумінні ГК України, оскільки спір стосується права, порушеного, на думку ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка в силу Закону № 1023-XII представляє інтереси невизначеного кола споживачів, кожного зі споживачів міста Ірпеня на перерахунок відповідачем вартості послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій.
      Тобто між учасниками справи відсутні господарські правовідносини, наявність яких є визначальною при віднесенні спору до компетенції господарських судів.
      У вказаному спорі ГО «Ірпінська спілка споживачів» захищає не власні інтереси, а фактично діє в інтересах фізичних осіб - споживачів житлово-комунальних послуг, представляє інтереси та здійснює захист прав саме вказаних осіб на підставі статті 25 Закону № 1023-XII та її Статуту.
      Тому між громадською організацією та юридичною особою, яка надає послуги, апріорі відсутні матеріальні правовідносини, оскільки в судовому спорі така громадська організація виступає від власного імені, але захищає побутових споживачів, права яких вважає порушеними через протиправні дії надавача послуг.
      Судами попередніх інстанцій не враховані положення Закону № 1023-XII та Статуту, не надано оцінку можливості звернення ГО «Ірпінська спілка споживачів» з позовом, направленим на захист прав та інтересів невизначеного кола споживачів.
      У законодавстві відсутні положення, які б надавали право фізичним особам, що не є суб`єктами підприємницької діяльності, звертатися до господарського суду в межах спірних правовідносин за захистом їх порушених прав як споживачів.
      У постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів зроблено висновок про те, що здійснення представництва за законом не змінює природу спірних правовідносин як таких, що здійснюються в межах відносин між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт, надавачами послуг різних форм власності відповідно до Закону № 1023-XII, відтак стороною такого спору (а не стороною судового процесу) є споживач у розумінні статті 1 Закону № 1023-XII.
      Зазначені висновки підтверджуються таким.
      Згідно зі статтею 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
      За положеннями частин першої та другої статті 81 ЦК України юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
      Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
      Статтею 1 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI) передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
      Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
      Громадська спілка - це громадське об`єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
      Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами.
      У преамбулі Закону № 1023-XII вказано, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
      Відповідно до пункту 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.
      Згідно з пунктами 1, 6, 7 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 6) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; 7) об`єднання в громадські організації споживачів (об`єднання споживачів).
      Частиною першою статті 22 Закону № 1023-XII визначено, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.
      При розгляді спору необхідно звернути увагу на питання щодо повноважень громадської організації споживачів на представництво та захист прав невизначеного кола споживачів у судах, оскільки від відповіді на вказане питання залежить і визначення юрисдикційності спору.
      Частиною першою статті 24 Закону № 1023-XII передбачено, що з метою захисту своїх законних прав та інтересів споживачі мають право об`єднуватися у громадські організації споживачів (об`єднання споживачів).
      У статті 25 Закону № 1023-XII закріплено перелік прав громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Таким чином, Закон № 1023-XII надає об`єднанню споживачів право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів та захищати у суді права споживачів, які не є членами (учасниками) громадської організації споживачів.
      Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Наведені позивачем пункти Статуту передбачають можливість ГО «Ірпінська спілка споживачів» представляти і захищати інтереси споживачів - своїх членів та інших осіб в судах.
      У пункті 2.6 Рішення Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 (у справі за конституційним зверненням асоціації «Дім авторів музики в Україні» щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв`язку з положеннями пункту «г» частини першої статті 49 Закону України «Про авторське право і суміжні права») роз`яснено, що захист у судах прав та інтересів інших осіб є однією з гарантій реалізації конституційного права кожного на судовий захист і полягає у зверненні до суду державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право звертатися із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.
      Закон № 1023-XII та Статут надає ГО «Ірпінська спілка споживачів» право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів, тому звернення із цим позовом в інтересах споживачів міста Ірпеня ґрунтується на приписах чинного законодавства та статутних документах позивача.
      ГО «Ірпінська спілка споживачів» за своїм правовим статусом є юридичною особою приватного права, метою діяльності якої є задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності, та задля досягнення цієї мети громадська організація може здійснювати представництво та захист прав невизначеного кола приватних осіб (споживачів) у судах та інших органах, установах і організаціях в разі порушення прав невизначеного кола споживачів.
      З огляду на зміст та характер спірних правовідносин, суб`єктний склад цього спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір з урахуванням вимог статті 19 ЦПК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є помилковим, оскількипозов ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала не для захисту власних інтересів як суб`єкта цивільних відносин, а в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня, спір між сторонами є спором про право цивільне, виник фактично між споживачами послуг та КП «УЖКГ «Ірпінь» і направлений на захист прав споживачів міста Ірпеня щодо проведення відповідачем перерахунку послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, тому повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» задовольнити.
      Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96179832
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 761/3540/20
      Провадження № 14-17цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ошукані українці» на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.
      у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ошукані українці» до Політичної партії «Слуга народу» про визнання протиправними дій політичної партії щодо процедури скликання та проведення поетапного з'їзду політичної партії, визнання протиправним та скасування рішення поетапного з'їзду політичної партії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2020 року Громадська організація «Ошукані українці» (далі - ГО «Ошукані українці») звернулася до суду з позовом до Політичної партії «Слуга народу» (далі - ПП «Слуга народу»), в якому просила визнати протиправними дії політичної партії щодо процедури скликання та проведення поетапного з`їзду ПП «Слуга народу», який проводився 09-10 червня, 07 липня 2019 року (далі - поетапний з`їзд ПП «Слуга народу»); визнати протиправним та скасувати рішення цього поетапного з`їзду.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на поетапному з`їзді ПП «Слуга народу» затверджено передвиборчу програму партії, список кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року.
      Позивач указував, що відповідачем умисно приховано зміст Статуту ПП «Слуга народу» (далі - Статут ПП), введено в оману виборців, делегатів з`їзду, визначених керівництвом партії в односторонньому порядку. Відповідачем на порушення підпункту 4.9.11 пункту 4.9 та пункту 5.6 Статуту ПП не проведено конференцій регіональних парторганізацій, у тому числі щодо обов`язкового обрання делегатів на поетапний з`їзд ПП «Слуга народу», оскільки членів Черкаської обласної організації ПП «Слуга народу» не було повідомлено про дату, час і місце конференції Черкаської регіональної організації щодо обрання делегатів на цей поетапний з`їзд, а конференції не проведено взагалі.
      ГО «Ошукані українці» зареєстрована як юридична особа, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, та діє відповідно до Статуту ГО «Ошукані українці» (далі - Статут ГО).
      Членами ГО «Ошукані українці», зокрема, є члени ПП «Слуга народу» та делегати поетапного з`їзду ПП «Слуга народу».
      До ГО «Ошукані українці» звернулися її члени та громадяни України - виборці, які мають підстави вважати, що їх права, свободи та інтереси порушено незаконними діями та рішеннями ПП «Слуга народу».
      З посиланням на значну кількість звернень громадян позивач вважав, що справа має загальнодержавне значення, а протиправність проведення поетапного з`їзду ПП «Слуга народу» порушує права всіх громадян України, оскільки свідчить про незаконне формування законодавчого органу влади - Верховної Ради України IX скликання.
      Позивач зазначив, що у підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту ГО передбачено, що для досягнення своєї мети та виконання завдань організація має право, зокрема, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Право громадської організації на звернення до суду з відповідними позовами також кореспондується з нормами статті 21 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI).
      Крім того норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) виключають предметну юрисдикцію цього спору, тому всі інші спори мають розглядатися у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).
      Вважав наявними підстави для звернення до суду за захистом конституційних прав громадян та прав, передбачених Законом України від 05 квітня 2001 року № 2365-ІІІ «Про політичні партії в Україні» (далі - Закон № 2365-ІІІ), у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      07 лютого 2020 року ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ошукані українці» до ПП «Слуга народу» про визнання протиправними дій політичної партії щодо процедури скликання та проведення її поетапного з'їзду, визнання протиправним та скасування рішення цього з'їзду. Роз`яснено позивачу, що з таким позовом слід звертатися в порядку адміністративного судочинства.
      Позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, його розглядати має адміністративний суд, оскільки спір, який виник між сторонами, має публічно-правовий характер.
      30 червня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ошукані українці»залишено без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що позов подано на захист порушених прав громадян України, які гарантовані нормами статей 36, 37, 38 Конституції України. Позивач оскаржує дії політичної партії та її рішення щодо затвердження передвиборчої програми ПП «Слуга народу», списку кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року, які, на думку членів ГО «Ошукані українці» та інших громадян, порушують їх виборчі права.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У серпні 2020 року ГО «Ошукані українці» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права, просила судові рішення скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що спір не містить ознак публічно-правового, оскільки сторони не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, не є суб`єктами владних повноважень та суб`єктами виборчого процесу в розумінні статей 273-277 КАС України. Крім того, члени ГО «Ошукані українці» є делегатами з`їздів ПП «Слуга народу», що унеможливлює розгляд справи в порядку адміністративного судочинства.
      Суди не врахували, що порушення відповідачем Статуту ПП та Закону № 2365-ІІІ стосується внутрішньої діяльності партії, а питання внутрішньої діяльності політичної партії розглядалося Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі № 761/20154/16-ц (постанова від 04 листопада 2019 року).
      ГО «Ошукані українці» відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України, статті 21 Закону № 4572-VI та свого Статуту звернулася з цим позовом в інтересах її членів та інших громадян України в порядку цивільного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      У листопаді 2020 року ПП «Слуга народу» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу партії, законність рішень якого не може бути перевірена в судовому порядку, тому судові рішення просила залишити без змін.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      20 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      13 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      27 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що Велика Палата Верховного Суду не викладала у своїй постанові висновок щодо предметної чи суб`єктної юрисдикції спору в подібних правовідносинах.
      16 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 13 квітня 2016 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ПП «Слуга народу», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      28 січня 2020 року проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ошукані українці», що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      Позивач указував, що на поетапному з`їзді ПП «Слуга народу», який проводився 09-10 червня, 07 липня 2019 року, затверджено передвиборчу програму ПП «Слуга народу», список кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року. При цьому умисно приховано зміст Статуту ПП, введено в оману виборців, делегатів з`їзду, визначених керівництвом партії в односторонньому порядку, та на порушення підпункту 4.9.11 пункту 4.9 та пункту 5.6 Статуту ПП не проведено конференцій регіональних парторганізацій, у тому числі щодо обов`язкового обрання делегатів на поетапний з`їзд ПП «Слуга народу».
      Позивач вважав, що порушені права громадян підлягають захисту в порядку цивільного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ про визнання протиправними дій та рішень політичної партії, питання юрисдикції такого спору не вирішувала.
      Велика Палата Верховного Суду має визначити юрисдикцію спору за позовом громадської організації до політичної партії про визнання протиправними дій та рішень політичної партії.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, та, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Позивач ГО «Ошукані українці» просить визнати протиправними дії відповідача - ПП «Слуга народу» щодо процедури скликання та проведення поетапного з`їзду політичної партії та визнати протиправним і скасувати рішення цього поетапного з`їзду.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      У пунктах 2, 7 частини першої статті 4 КАС України надано визначення таких термінів:
      - публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;
      - суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, визначено у статті 19 КАС України.
      Так, частинами першою, другою статті 19 КАС України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачалося, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб.
      Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди мають враховувати як предмет та зміст, так і суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      Тобто до компетенції адміністративних судів належать, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб`єктами при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, а також спори, що виникли у зв`язку із порушенням прав суб`єкта виборчого процесу або процесу референдуму.
      Велика Палата Верховного Суду послідовно, як у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15 (провадження № 11-192апп18) так і інших, вказала, що участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Якщо одна сторона у межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.
      Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
      Статтею 46 КАС України визначено, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.
      Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.
      Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
      Згідно з КАС України у справах, пов`язаних з виборчим процесом та референдумом, відповідачами, у тому числі за позовом особи, яка не є суб`єктом владних повноважень, можуть бути кандидати, їх довірені особи, партії (блоки), місцеві організації партій, їхні уповноважені особи та посадові особи (статті 276, 277 КАС України).
      Тобто КАС України передбачено виключні випадки, коли відповідачем у справі може бути політична партія чи її місцева організація.
      Позивачем у цій справі є ГО «Ошукані українці», а відповідачем визначено ПП «Слуга народу».
      Предметом позову є оскарження дій ПП «Слуга народу» щодо процедури скликання і проведення її поетапного з`їзду, та рішення цього з`їзду.
      Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
      Статтею 1 Закону №4572-VI передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
      Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
      Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами.
      Відповідно до частин першої та другої статті 21 Закону № 4572-VI для здійснення своєї мети (цілей) громадське об`єднання має право: 1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); 2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; 3) одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації; 4) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об`єднання та важливих питань державного і суспільного життя; 5) проводити мирні зібрання; 6) здійснювати інші права, не заборонені законом.
      Згідно з пунктом 1.1 свого Статуту ГО «Ошукані українці» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, освітніх та інших інтересів своїх членів та/або інших осіб.
      Відповідно до пунктів 1.5, 2.1, 2.4 свого Статуту ГО «Ошукані українці» є непідприємницьким товариством, її діяльність має суспільний характер, та для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань організація має право, зокрема, бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Відповідачем у справі є політична партія, а саме ПП «Слуга народу».
      У частині першій статті 1 Закону № 2365-ІІІ закріплено, що право громадян на свободу об`єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.
      Згідно зі статтею 2 Закону № 2365-ІІІ політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
      Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку (частина перша статті 3 Закону № 2365-ІІІ).
      Частиною третьою статті 4 Закону № 2365-III передбачено, що втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом.
      У статті 8 Закону № 2365-ІІІ вказано, що політичні партії повинні мати статут, а також закріплено перелік відомостей, які має містити статут політичної партії.
      Статтею 12 Закону № 2365-III визначено, що політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України; 2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України; 3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України; 4) підтримувати міжнародні зв`язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону; 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об`єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.
      Згідно зі статтею 18 Закону №2365-III державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють: 1) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, - за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії, крім випадків, коли здійснення такого контролю законом віднесено до повноважень інших органів державної влади; 2) Центральна виборча комісія, окружні виборчі комісії, територіальні виборчі комісії на відповідних місцевих виборах - за додержанням політичними партіями встановленого порядку участі у виборчому процесі, а також, у межах визначених законом повноважень, за своєчасністю подання до відповідних виборчих комісій проміжних та остаточних фінансових звітів про надходження і використання коштів виборчих фондів на виборах, відповідністю їх оформлення встановленим вимогам, достовірністю включених до них відомостей; 3) Рахункова палата - за цільовим використанням політичними партіями коштів, виділених з державного бюджету на фінансування їхньої статутної діяльності; 4) Національне агентство з питань запобігання корупції - за додержанням встановлених законом обмежень щодо фінансування політичних партій, передвиборної агітації, агітації з всеукраїнського та місцевого референдуму, законним та цільовим використанням політичними партіями коштів, виділених з державного бюджету на фінансування їхньої статутної діяльності, своєчасністю подання звітів партій про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, звітів про надходження і використання коштів виборчих фондів на загальнодержавних та місцевих виборах, повнотою таких звітів, відповідністю їх оформлення встановленим вимогам, достовірністю включених до них відомостей.
      Політичні партії зобов`язані подавати на вимогу контролюючих органів необхідні документи та пояснення. Рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.
      У статті 21 Закону № 2365-III закріплено, що в судовому порядку може бути заборонено політичну партію. У частині першій цієї статті вказано, що за адміністративним позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, політична партія може бути заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо її створення і діяльності, встановлених Конституцією України, цим та іншими законами України.
      Інших випадків та суб`єктів оскарження діяльності політичної партії, в тому числі з питань її внутрішньопартійної діяльності, Закон № 2365-III не визначає.
      Згідно з пунктом 1.1 свого Статуту ПП «Слуга народу» є політичною партією, що об`єднує на засадах добровільності громадян України - прихильників програми партії, з метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян та участі у виборах, інших політичних заходах.
      Відповідно до пункту 2.3 Статуту ПП для здійснення своєї мети та завдань партія має право, серед іншого, вільно проводити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України та чинним законодавством України, брати участь у виборах Президента України, народних депутатів Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України, брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги тощо) відповідно до чинного законодавства.
      Таким чином, політична партія є добровільним об`єднанням громадян, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах і не здійснює владних управлінських функцій. При цьому до органів, які відповідно до закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, в тому числі і щодо дотриманням політичною партією вимог її статуту, суди не належать.
      Відтак ні громадські організації, ні політичні партії не наділені владними управлінськими функціями, а тому не є суб`єктами владних повноважень в розумінні КАС України.
      Суди не врахували, що відповідач не є суб`єктом владних повноважень, оскільки не здійснював у правовідносинах публічно-владних управлінських функцій та не приймав жодного владного управлінського рішення стосовно позивача.
      Апеляційний суд помилково зробив висновок про те, що спір між сторонами виник щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом.
      Під виборчим процесом необхідно розуміти здійснення суб`єктами виборчого процесу виборчих процедур щодо підготовки та проведення відповідних виборів у строки, передбачені законодавством, які починаються у законодавчо визначений термін та закінчуються офіційним оприлюдненням результатів виборів (вибори Президента України) або через законодавчо встановлений строк після цього оприлюднення. Пов`язаність правовідносин з виборчим процесом полягає в тому, щоб ці правовідносини виникли в межах виборчого процесу й стосувалися підготовки та проведення виборів.
      Спори, які виникли поза межами виборчого процесу або не стосуються виборчого процесу (проведення та підготовки виборів), не належать до виборчих спорів у розумінні КАС України.
      Позовні вимоги у цій справі не передбачають оскарження дії чи бездіяльності партії в частині порушення виборчих прав або інтересів громадян щодо участі у виборчому процесі чи процесі референдуму. Сам позивач наголошує, що сторони у спорі не є суб`єктами виборчого процесу у розумінні статей 273 - 277 КАС України.
      Суди не взяли до уваги змісту позовної заяви та апеляційної скарги, в яких позивач зазначив, що підставою для звернення до суду з цим позовом є порушення відповідачем підпункту 4.9.11 пункту 4.9, пункту 5.6 Статуту ПП та положень Закону № 2365-ІІІ щодо процедури скликання та проведення поетапного з'їзду.
      Необхідно наголосити, що питання щодо створення політичної партії, затвердження її найменування, символіки, програми та статуту, членства в партії, скликання і проведення з`їздів, програми з`їздів відносяться до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії.
      Предметом цього спору є оскарження дій та рішення політичної партії з посиланням на недотримання відповідачем процедур, визначених Статутом ПП та Законом № 2365-ІІІ, що фактично свідчить про незгоду позивача із внутрішньоорганізаційною діяльністю політичної партії. Предмет позову не пов`язаний з діями, рішеннями чи бездіяльністю політичної партії та її регіональної парторганізації, вчиненими (прийнятими) під час виборчого процесу. Позивачем не оскаржуються такі дії та рішення через призму порушення законодавства про вибори чи референдум, разом з тим указується на порушення відповідачем норм Закону № 2365-ІІІ та Статуту ПП.
      Отже, цей спір пов`язаний із відносинами, які відповідно до Закону № 2365-ІІІ, Статуту ПП віднесені до її внутрішньої діяльності та виключної компетенції партії.
      У мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі № 1-17/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 ЦПК України та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) вказано, що частиною другою статті 8 Закону № 4572-VI визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об`єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також в нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону № 2365-III. Об`єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення (стаття 13 Закону № 4572-VI).
      Конституційний Суд України роз`яснив, що внутрішня організація, взаємовідносини членів об`єднань громадян, їх підрозділів, статутна відповідальність членів цих об`єднань регулюються корпоративними нормами, встановленими самими об`єднаннями громадян, які базуються на законі; визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян не допускається.
      У разі виникнення спору щодо порушення об`єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об`єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд в разі оскарження громадянином актів і дій таких об`єднань.
      Оскаржуючи дії та рішення відповідача, позивач фактично вказує лише на невиконання ПП «Слуга народу» вимог, передбачених Статутом ПП, що є її виключною компетенцією та правом вільно, в межах закону та статуту, виконувати свої цілі, мету та завдання.
      Таким чином, вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу, а тому такі питання в силу пункту 4 частини другої статті 19 КАС України не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Вказані обставини не були враховані судами попередніх інстанцій, які, правильно послалися на те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, однак дійшли помилкового висновку про підвідомчість цього спору адміністративним судам.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду як в порядку цивільного судочинства, так і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      Вказаний висновок узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18, від 13 березня 2019 року у справі № 9901/947/18, від 12 червня 2019 року у справі № 9901/70/19, від 13 травня 2020 року у справі № 9901/527/19, від 27 травня 2020 року у справі № 9901/485/19 та інших.
      Оскільки оскаржувані дії та рішення належать до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії і є її виключною компетенцією, а втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється законом, за винятком передбачених Законом № 2365-III випадків, і суди не належать до органів, які відповідно до цього Закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, у тому числі й стосовно дотримання ними вимог їх статуту, то заявлені позовні вимоги не можуть бути предметом судового розгляду.
      Отже, висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції адміністративних судів є помилковим, оскільки вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу, законність рішень якого не може бути перевірена в судовому порядку взагалі, тому судові рішення підлягають зміні в їх мотивувальній та резолютивній частинах з вказаних вище підстав.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови, а також виключити абзац другий резолютивної частини ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року, в якому роз`яснено позивачу, що з указаними вимогами слід звертатися в порядку адміністративного судочинства.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів відмови у відкритті провадження в цій справі, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації «Ошукані українці» задовольнити частково.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови.
      Абзац другий резолютивної частини ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року виключити.
      В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96179831
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м . Київ
      Справа № 921/530/18
      Провадження № 12-58гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю.Л.
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Збаразької міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року (головуючий суддя Плотніцький Б. Д., судді Кравчук Н. М., Кордюк Г. Т.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року (суддя Шумський І. П.)
      у справі № 921/530/18
      за позовом Збаразької міської ради
      до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни
      про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2018 року Збаразька міська рада (далі - позивач, міська рада) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни (далі - відповідач, ФОП Кузьмиха Н. І.), в якому просила (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 лютого 2019 року) внести зміни до пунктів 1, 6, 10, 12, 14, 17, 32, 41 договору оренди земельної ділянки (далі - договір оренди землі), укладеного 01 листопада 2008 року між позивачем і відповідачем, зареєстрованого у Тернопільській філії ДЗК у м. Збараж Збаразького району Тернопільської області за № 040464800064 від 17 жовтня 2008 року, виклавши їх у редакції, наведеній у позовній заяві; вважати зміненими пункти 6 і 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року - моменту введення в дію рішення міської ради від 08 липня 2014 року № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража».
      2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю приведення договору оренди землі у відповідність із вимогами чинного законодавства, а також вказаного вище рішення міської ради, яким затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража та передбачено, що вона вводиться в дію з 01 січня 2015 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Рішенням міської ради від 29 липня 2008 року № 806 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Кузьмисі Н. І. для комерційного використання, будівництва та обслуговування торгового спортивно-відпочивального комплексу загальною площею 1,28 га із земель запасу в межах населеного пункту по вул. Павлова м. Збаража з передачею цієї земельної ділянки їй в оренду терміном на 49 років.
      4. 01 листопада 2008 року між міською радою (орендодавцем) та ФОП Кузьмихою Н. І. (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до пункту 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для комерційного використання, яка знаходиться у м. Збаражі по вул. Павлова.
      5. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,28 га (пункт 2 договору оренди землі).
      6. Пунктом 6 договору оренди землі визначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з витягом з технічної документації з визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки № 7077 від 29 жовтня 2008 року становить 355 552,9 грн і 27,7776 грн за 1 кв. м.
      7. У пункті 10 договору оренди землі сторони обумовили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 % (рішення міської ради № 656 від 17 січня 2008 року «Про встановлення розмірів орендної плати за землю») нормативної грошової оцінки землі (355 552,9 грн), що складає 10 666,59 грн на рік. Нарахування орендної плати проводиться з моменту підписання договору оренди сторонами.
      8. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення та коефіцієнта індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладання або зміни умов договору оренди чи продовження його дії (пункт 11 договору оренди землі).
      9. Пункт 14 договору оренди землі передбачає, що розмір орендної плати переглядається один раз на два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, зміни коефіцієнта індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом.
      10. Земельна ділянка передається в оренду для комерційного використання - будівництва та обслуговування торгового спортивно-оздоровчого комплексу (пункт 16 договору оренди землі).
      11. У пункті 17 договору оренди землі зазначено цільове призначення земельної ділянки: землі населених пунктів, для промислового використання.
      12. Відповідно до пункту 37 договору оренди землі зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.
      13. Договір оренди землі зареєстрований у Тернопільській філії ДЗК в м. Збаражі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 жовтня 2008 року за № 040864803563.
      14. Додатками до договору оренди є: акт приймання-передачі б/н від 01 листопада 2008 року, згідно з яким міська рада передала ФОП Кузьмисі Н. І. вказану вище земельну ділянку площею 1,28 га в оренду; акт визначення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі; план-схема (експлікація) земельної ділянки площею 1,28 га з описом її меж, яка не містить інформації щодо кадастрового номера орендованої земельної ділянки; викопіювання з генерального плану реконструкції та забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі; виконаний Управлінням Держкомзему у Збаразькому районі Тернопільської області (станом на жовтень 2008 року) витяг № 7077 з технічної документації, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на момент укладення договору складає 355 552,90 грн; розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена на 29 жовтня 2008 року, з визначеним у ньому розміром орендної плати - 10 666,59 грн.
      15. Відповідно до витягу від 07 листопада 2018 року № НВ-6105229842018 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку комунальної власності площею 1,28 га, розташовану за адресою: вул. Павлова, м. Збараж, Збаразький район, Тернопільська обл., ця земельна ділянка за цільовим призначенням та видом використання належить до земель: 03.10 - для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку); категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Витяг містить інформацію про державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 03 квітня 2014 року відділом Держземагентства у Збаразькому районі, та про її кадастровий номер - 6122410100:02:005:0540.
      16. Судами встановлено, що 08 липня 2014 року міською радою прийнято рішення № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража» (далі - рішення № 771), пунктом 1 якого вирішено затвердити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Збаража, в тому числі схему прояву функціонального планування історико-культурних та природно-ландшафтних локальних факторів, схему економіко-планувального зонування, картограму розповсюдження агровиробничих ґрунтів. Пунктом 2 цього рішення затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража, в тому числі середню базову вартість одного квадратного метра земель міста у розмірі 86,16 грн.
      17. Згідно з рішенням № 771 нормативна грошова оцінка земель м. Збаража вводиться в дію з 01 січня 2015 року; це рішення підлягає доведенню до відома землевласників та землекористувачів м. Збаража через оприлюднення в засобах масової інформації; рішенням зобов`язано землекористувачів до 01 січня 2015 року внести зміни в договори оренди землі в частині розрахунку орендної плати за земельні ділянки.
      18. Рішення № 771 опубліковано у друкованому виданні - засобі масової інформації - місцевій газеті «Народне слово» від 11 липня 2014 року № 28 (8132).
      19. З метою приведення розміру орендної плати у відповідність із вимогами чинного законодавства щодо нормативної грошової оцінки земель та укладення додаткової угоди до договору оренди землі позивачем було направлено на адресу відповідача лист від 19 листопада 2018 року № 03-1710/26 з пропозицією підписати додаткову угоду до договору оренди землі. До зазначеного листа міською радою додано: додаткову угоду № 1 від 19 листопада 2018 року; копію рішення № 771; розрахунок розміру орендної плати та витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18.
      20. Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18 відділу у Збаразькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 1,28 га, кадастровий номер 6122410100:02:005:0540, за адресою: вул. Павлова у м. Збараж, складає 7 282 086,32 грн.
      21. Згідно з розрахунком розміру орендної плати за земельну ділянку комунальної власності, що є додатком до додаткової угоди № 1 від 19 листопада 2018 року, розмір орендної плати складає 218 462,59 грн.
      22. Оскільки відповідач не підписав указану додаткову угоду, зміни до договору оренди землі за згодою сторін внесені не були, тому позивач звернувся із цим позовом до суду за захистом свого порушеного права.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      23. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Внесено зміни до пунктів 1, 6, 10, 17 договору оренди землі, з викладенням їх у такій редакції:
      - пункт 1: «орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку), землі громадської та житлової забудови, за кадастровим номером 6122410100:02:005:0540 по вулиці Павлова м. Збаража»;
      - пункт 6: «нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить - 7 282 086,32 грн (568,91 грн за 1 кв. м)»;
      - пункт 10: «орендна плата за землю вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 відсотки нормативної грошової оцінки, що складає 218 462,59 грн (розрахунок (форма розрахунку затверджена рішенням сесії міської ради від 29 січня 2015 року № 977) орендної плати, який розраховується міською радою відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки та діючої відсоткової ставки, встановленої рішенням сесії Збаразької міської ради)»;
      - пункт 17: «для комерційного використання, будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку)».
      Встановлено, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      24. Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі - 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення міської ради № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини п`ятої статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також обставинам справи. Отже, відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      25. У березні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга міської ради, в якій остання просить скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні таких позовних вимог: «вважати зміненими пункти 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року» та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити відповідне рішення, яким внести зміни до пунктів 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року (моменту введення в дію рішення № 771).
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міської ради, призначив касаційну скаргу до розгляду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      27. 14 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 921/530/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      28. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у справі № 6-325цс16 за позовом міської ради до орендаря про внесення змін до договору оренди землі, у тому числі в частині розміру орендної плати (умови договорів, з яких виник спір у справах № 921/530/18 і № 6-325цс16, в частині підстав для перегляду розміру орендної плати є подібними, зокрема, в цих договорах серед таких підстав для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати відсутнє введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), Верховний Суд України зазначив, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, і дійшов висновку про наявність підстав для внесення змін до договору оренди землі в частині визначення розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки та розміру орендної плати.
      29. Верховний Суд України, врахувавши, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився і розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у справі № 6-325цс16, постановив вважати зміненим з 01 січня 2014 року (момент введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі) абзац другий пункту 9 договору оренди землі (щодо розміру орендної плати) і виклав його у редакції, наведеній у постанові.
      30. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо можливості/необхідності внесення змін до договору оренди землі в частині зміни розміру орендної плати з моменту, що передує набранню законної сили відповідним рішенням суду, а саме з моменту введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі (за умови відсутності відповідно до умов договору оренди землі такої підстави для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати, як введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), викладеного в постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16.
      31. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      32. Касаційну скаргу мотивовано незгодою позивача з висновками судів про те, що в силу приписів частини третьої статті 653 ЦК України, частини п`ятої статті 188 ГК України вимога позивача про визнання зміненими пунктів 6, 10 договору оренди земельної ділянки з 01 січня 2015 року (з моменту введення в дію рішення № 771) не відповідає положенням законодавства та обставинам справи, а відтак відповідні зобов`язання сторін за договором оренди земельної ділянки змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      33. Міська рада зазначила, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не врахували норму частини п`ятої статті 188 ГК України, а також висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України.
      34. Відповідач своїм правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу, передбаченим статтею 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), не скористався.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо суті касаційної скарги
      35. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      36. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги, а саме щодо відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до договору оренди землі з 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771.
      37. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі саме 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 ЦК України та частини п`ятої статті 188 ГК України, а також обставинам справи. Суди визначили, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      38. Велика Палата Верховного Суду щодо цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій зазначає таке.
      39. Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
      40. Відповідно до частини дев'ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом. Згідно зі статтею 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 161-XIV)відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
      41. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      42. Статтею 13 Закону № 161-XIV встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      43. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 161-XIV орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі.
      44. Згідно зі статтею 21 Закону № 161-XIV орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
      45. Частинами першою - третьою статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
      46. З наведених норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
      47. Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
      48. Відповідно до частин першої, другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони.
      49. Статтею 30 Закону № 161-XIV передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
      50. Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили.
      51. Наведені норми права передбачають, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов`язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.
      52. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника з посиланням на частину п`яту статті 188 ГК України, оскільки спір у цій справі виник між сторонами у земельних відносинах, а згідно з частиною першою статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу земельні відносини.
      53. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду також викладено низку висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, правових підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає, зокрема, стосовно того, що:
      - за відсутності волевиявлення сторони щодо внесення змін до договору оренди землі, зміни до договору оренди про збільшення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою не можуть бути внесені, у такому разі спір вирішується в судовому порядку (пункт 7.8 постанови від 27 січня 2020 року у справі № 922/676/19);
      - договір оренди землі вважається зміненим з дати набрання законної сили судовим рішенням (пункт 7.9 постанови від 11 грудня 2019 року у справі № 922/1298/19).
      54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо права та обов`язки сторін змінюються внаслідок внесення змін до договору судовим рішенням, то відповідне зобов`язання змінюється з моменту набрання таким рішенням законної сили.
      55. З приводу відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      56. У справі № 6-325цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01 січня 2014 року.
      57. Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки якщо договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (частина третя статті 653 ЦК України).
      58. Щодо посилань міської ради в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      59. У постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 17/299-10, від 04 липня 2011 року у справі № 41/81пд, від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 23 травня 2011 року у справі № 7/105-10 відсутній висновок Верховного Суду України щодо моменту, з якого має змінюватись розмір орендної плати за землю. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи міської ради в частині посилань на ці постанови.
      60. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 916/170/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вирішував спір про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та врахував факти, встановлені судовими рішеннями у іншій справі - № 916/2956/17, внаслідок чого дійшов висновку, що вимога позивача щодо розрахунку орендної плати за старою нормативною грошовою оцінкою є безпідставною.
      61. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання міської ради на постанову Верховного Суду України від 06 грудня 2010 року у справі № 2-1/1006-200, оскільки зазначена постанова відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      62. Відповідно до статті 309 ГК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      63. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга міської ради підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Щодо судових витрат
      64. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Збаразької міської ради залишити без задоволення.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року у справі № 921/530/18 залишити без змін.
      3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95849041
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/20221/16
      Провадження № 11-1459апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
      представників:
      позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8,
      Національного банку України Григорчука Віктора Івановича, Пріцака Івана Євгенійовича, Тарана Євгена Олексійовича,
      Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костюкова Дмитра Ігоровича,
      Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Бауліної Віри Олегівни, Кахраманова Рустама Нураятовича, Лазовського Олега Володимировича,
      Кабінету Міністрів України Божка Владислава Григоровича, Польця Дмитра Михайловича,
      Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» Кучерявого Сергія Віталійовича,
      за участю прокурора Офісу Генерального прокурора Василенко Наталії Вікторівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_9, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання
      за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог
      1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:
      визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної  М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_1 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_11 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_8 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_9 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6 як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016,  101/2016,  102/2016; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.
      4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.
      5. Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визначення позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.
      6. При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.
      7. Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог
      8. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України з цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.
      9. Так, Національний банк України у своїй касаційній скарзі просить постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання відмовити повністю, а також закрити провадження в адміністративній справі в частині вимог про:
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якої діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладених між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ «Укргазбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів усіх зазначених у позовній заяві сум грошових коштів, що складаються з основних сум списаних депозитів та ненарахованих процентів за цими депозитами за період з 22 грудня 2016 року до 22 лютого 2017 року.
      10.    На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Національний банк України зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій з приводу відсутності правових підстав для визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Скаржник наполягає на тому, що ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки, водночас зроблені ними висновки ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими врегульовано критерії та процедуру визначення повязаності особи з банком, а також положень, які стосуються можливості обміну на акції додаткової емісії необтяжених грошових зобовязань банку при розрахунку мінімальної потреби у капіталі неплатоспроможного банку.
      11.    Обґрунтовуючи свої доводи стосовно необхідності закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування в частині, що стосується позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та 44, рішень виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893, Національний банк України зазначив, що у цьому випадку уповноважена особа Фонду Соловйова Н. А. не є субєктом владних повноважень, адже виконувані нею повноваження стосуються управління банком, який виведено з ринку відповідно до рішення Національного банку України. На переконання скаржника, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку.
      12.    Не повязані з вирішенням публічно-правового спору й вимоги позивачів щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору. Водночас висновки судів попередніх інстанцій про те, що ці договори є адміністративними, відповідач вважає помилковими, оскільки субєкти владних повноважень не є у них сторонами.
      13.    Крім цього, на думку скаржника, задовольняючи позов у частині вимог про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів сум грошових коштів як поворот виконання договорів про придбання акцій, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив положення статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції до 15 грудня 2017 року, якими визначено повноваження суду при вирішенні справи. Також порушення норм процесуального права Національний банк України вбачає у тому, що суд першої інстанції прийняв до розгляду позов, у якому позивачі заявами від 07 та 21 березня 2017 року одночасно змінили предмет та підстави позову, а в подальшому в розгляді справи взяв участь суддя, який, на переконання цього скаржника, був небезстороннім і підлягав відводу, про що свідчить порушення порядку визначення суддів для розгляду цієї справи. Зазначене суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.
      14.    У додаткових письмових поясненнях до касаційної скарги Національний банк України послався на висновок експерта в галузі права з питань застосування аналогії права/закону при визначенні сфери правового регулювання відносин, регламентованих пунктом 2 частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який, на переконання скаржника, підтверджує його доводи щодо невіднесення до юрисдикції адміністративного суду позовних вимог про визнання нечинними договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016.
      15.    ПАТ «КБ «Приватбанк» у своїй касаційній скарзі ставить вимоги, аналогічні тим, які заявив Національний банк України. Наведені на їх обґрунтування мотиви також загалом не відрізняються.
      16.    У письмових поясненнях до касаційної скарги представник ПАТ «КБ «Приватбанк» звернув увагу на те, що за змістом положень частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності повязаних із банком осіб») підстави для прийняття рішення Національним банком України про визнання особи повязаною з банком можуть бути предметом оскарження виключно за умови притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності. Також зазначив, що договори придбання акцій та купівлі-продажу акцій банку не можуть вважатися адміністративними договорами, оскільки їх сторонами не є субєкти владних повноважень, а предмет не стосується розмежування компетенції субєктів владних повноважень, делегування публічно-владних, управлінських функцій, перерозподілу чи обєднання бюджетних коштів, видання індивідуального акта та врегулювання питання адміністративних послуг. До того ж договори придбання акцій були підписані уповноваженими особами Фонду як представниками осіб, які не є субєктами публічного права. За своїм характером такі договори мають приватноправову природу. У контексті цих аргументів представник ПАТ «КБ «Приватбанк» послався також на висновок експертів у галузі права щодо правової природи договору, укладеного відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». До того ж жодна зі сторін договору купівлі-продажу акцій банку, сторонами якого є держава в особі Міністерства фінансів України (покупець) і фізичні та юридичні особи, які є власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» (продавці), не реалізує в цьому випадку владних управлінських функцій. Також представник ПАТ «КБ «Приватбанк» указав на неправильне застосування судами статті 162 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року щодо здійснення повороту виконання договорів, оскільки такий спосіб захисту може застосовуватися виключно щодо визнаного нечинним або скасованого рішення субєкта владних повноважень.
      17.    Міністерство фінансів України у касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.
      18.    У цій скарзі акцентовано увагу на тому, що, визнаючи нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, укладений між державою в особі Міністерства фінансів України та особами, які були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому, що це призведе до порушення прав Міністерства фінансів України як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк», а також економічних загроз, відсутності можливості забезпечити виконання усіх зобовязань перед клієнтами банку як фізичними, так і юридичними особами зі збереженням валюти вкладів та інших умов укладених договорів.
      19.    Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду на підставі відповідного клопотання здійснила процесуальну заміну Міністерства фінансів України на правонаступника Кабінет Міністрів України, який є органом, якому передано управління державним пакетом акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».
      20.    Кабінет Міністрів України підтримав вимоги, наведені в поданій Міністерством фінансів України касаційній скарзі, водночас у письмових доповненнях до неї зазначив, що вважає правомірним рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Зауважив, що обтяження їх коштів, які були зареєстровані після запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за відсутності у позивачів права на розпорядження коштами на рахунку, а також за відсутності їх відображення за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку є нікчемним відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Стосовно вимог про визнання незаконними наказів уповноваженої особи Фонду, рішень Фонду, визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, а також стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів Кабінет Міністрів України зазначив, що їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Мотиви цих доводів у цілому збігаються з наведеними в касаційній скарзі Національного банку України.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у запереченнях (відзивах) на касаційні скарги мотивів
      21.    У листопаді 2017 року представник позивачів подав заперечення на касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «КБ «Приватбанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      22.    На переконання представника позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо відсутності визначеної законодавством сукупності умов для визнання їх повязаними з банком особами. На його думку, належних і допустимих доказів, які б прямо підтверджували ці обставини, матеріали справи не містять, а наведені скаржниками доводи щодо помилковості цих висновків судів ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими визначено підстави та процедуру визнання осіб повязаними з банком. Оскільки позивачі не були повязаними особами з банком, Фонд та його уповноважені особи не мали права укладати від імені позивачів договори купівлі акцій, обмінювати грошові вимоги на акції, списувати грошові кошти з рахунків та перераховувати ці кошти на інші рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк». Також представник позивачів звернув увагу на те, що станом на день придбання акцій 21 грудня 2016 року усі вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» про отримання грошових коштів за депозитними договорами були обтяжені Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «МТІР ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ», записи про обтяження були внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна 19 грудня 2016 року.
      23.    З приводу доводів скаржників про потребу закриття провадження в адміністративній справі представник позивачів зазначив, що між його довірителями та Фондом чи уповноваженими особами Фонду не існує жодних цивільно-правових угод, спірні правовідносини обумовлені ініціативою держави щодо виведення банку з ринку в порядку статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до того ж уповноважені особи Фонду, які здійснювали управління ПАТ «КБ «Приватбанк», є посадовими особами Фонду і діяли на виконання делегованих ним повноважень, тому ці відносини мають публічно-правовий характер.
      24.    Крім цього, представник позивачів вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій з приводу того, що договори придбання акцій мають характер адміністративних договорів, оскільки їх укладенню передували управлінські акти Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України та Фонду, при цьому процедура «бейл-ін» щодо обміну прав вимоги грошових коштів на акції додаткової емісії здійснена в процесі виведення банку з ринку за участю держави, в кінцевому підсумку грошові кошти в сумі однієї гривні були спрямовані до Державного бюджету України і власником 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» стала держава в особі Міністерства фінансів України. Таким чином, представник позивачів стверджує, що вимоги про визнання цих договорів нечинними та стягнення з банку на користь позивачів сум коштів як поворот їх виконання були правомірно розглянуті в порядку адміністративного судочинства і є ефективним способом відновлення порушених незаконними рішеннями відповідачів прав позивачів.
      25.    Представник позивачів також зауважив, що заявами від 07 та 21 березня 2017 року було змінено лише предмет позову, а його підстава відсутність у позивачів ознак повязаних з банком осіб, яка є спільною для всіх позовних вимог, залишилась незмінною, тому доводи скаржників з приводу одночасної зміни предмета та підстав позову є, на його думку, безпідставними. Стосовно ж тверджень про порушення порядку визначення суддів для розгляду справи представник позивачів зазначив, що положень статті 15-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року було дотримано, позовну заяву було зареєстровано в автоматизованій системі документообігу суду в порядку черговості, як і вимагає ця норма.
      26.    У запереченнях проти касаційної скарги Міністерства фінансів України представник позивачів зазначив, що наведені цим скаржником доводи не заслуговують на увагу, оскільки скаржник, стверджуючи про порушення його прав як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк» та посилаючись на інші ймовірні наслідки задоволення позову, проігнорував факт порушення прав та інтересів позивачів унаслідок недотримання субєктами владних повноважень вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім цього, представник позивачів зауважив, що позов не стосується визнання прав позивачів на акції, що перебувають у власності Міністерства фінансів України, відповідно, його задоволення не призведе до позбавлення цього права.
      27.    У додаткових письмових поясненнях до заперечень на касаційні скарги представник позивачів зазначив про відсутність істотної участі ОСОБА_1 в компанії BOLVIK VENTURES LTD, оскільки за законодавством Республіки Кіпр засновник трасту не може вважатися його власником. На підтвердження цього доводу представник позивачів послався на висновок експертів у галузі права щодо доктринального тлумачення та застосування норм і положень про довірчий траст та довірчу власність у законодавстві України та законодавстві Республіки Кіпр від 12 лютого 2018 року № 126/26-е. Крім цього, зауважив, що питання наявності у ОСОБА_1 ознак повязаної з ПАТ «КБ «Приватбанк» особи через Приватне акціонерне товариство «Телекомпанія «ТЕТ» (далі ПрАТ «ТК «ТЕТ») та компанію BOLVIK VENTURES LTD досліджувалося судами у справі № 826/20288/16. Так, у цій справі, зокрема, суди встановили відсутність істотної участі ОСОБА_1 у ПрАТ «ТК «ТЕТ» та участі в управлінні компанії BOLVIK VENTURES LTD. Крім цього, в іншій справі (№ 826/20239/16) суди встановили, що Акціонерне товариство «Акцент-банк» та ПАТ «КБ «Приватбанк» не є повязаними особами.
      Позиція інших учасників справи
      28.    Від Фонду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, а в частині вимог до Фонду закрити провадження в адміністративній справі.
      Позиція прокурора
      29.    У письмових поясненнях, поданих 13 березня 2020 року, прокурор підтримав і просив задовольнити касаційні скарги Національного банку України, Міністерства фінансів України та ПАТ «КБ «Приватбанк». Зазначив, що договори придбання акцій та акти приймання-передачі за ними не можуть вважатися адміністративними, адже субєкти владних повноважень не є їх сторонами і здійснення управлінських функцій не є метою цих договорів, водночас позовні вимоги про визнання їх нечинними обґрунтовано потребою захисту цивільних прав позивачів, що обумовлює приватноправовий характер спору в цій частині. Стосовно ж договору купівлі-продажу акцій банку Міністерством фінансів України, то залучення останнього як сторони договору є однією з форм участі держави у цивільних правовідносинах, оскільки жодних публічно-владних управлінських функцій щодо іншої сторони договору воно не здійснювало. Таким чином, на цю частину позовних вимог юрисдикція адміністративного суду не поширюється, а отже й провадження в адміністративній справі підлягає закриттю. Також, на думку прокурора, наявні у справі докази переконливо свідчать про наявність у Національного банку України правових підстав для визнання позивачів повязаними з банком особами, а отже й про законність прийнятого з цього приводу рішення. За цих обставин Фонд мав правові підстави для застосування процедури обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними особами на акції додаткової емісії.
      30.    Положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» запроваджено з метою посилення відповідальності повязаних із банком осіб, насамперед керівників банків, контролерів та інших власників істотної участі в банку, підвищення ефективності банківського нагляду, забезпечення стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Сутність механізму «бейл-ін» полягає, серед іншого, в залученні акціонерів і кредиторів банку до відновлення його платоспроможності шляхом списання власних коштів акціонерів, тобто у примусовій трансформації незабезпечених вимог певної категорії кредиторів у субординований борг або статутний капітал банку. Цей механізм дозволяє врегулювати неплатоспроможність банків або високу ймовірність її настання за рахунок внутрішніх джерел банків.
      31.    З огляду на наведене скасування рішення про повязаність позивачів з банком та договорів про обмін грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами на акції додаткової емісії може призвести до негативних наслідків для банку, його вкладників та фінансової стабільності держави.
      Рух касаційних скарг
      32.    Вищий адміністративний суд України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.
      33.    На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
      34.    Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передала зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      35.    Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2018 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Саприкіну І. В. Ухвалою від 16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду в закритому судовому засіданні.
      36.    07 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 16/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, зокрема й справи № 826/20221/16.
      37.    Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 червня 2019 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.
      38.    Ухвалою від 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання Національного банку України про залишення адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 без розгляду внаслідок зловживання процесуальними правами. Велика Палата Верховного Суду зазначила в ухвалі,  що це питання буде вирішено під час розгляду справи по суті.
      39.    16 грудня 2019 року з Генеральної прокуратури України надійшло повідомлення про вступ прокурора у справу.
      40.    У судовому засіданні 31 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду допустила заміну Міністерства фінансів України на його правонаступника Кабінет Міністрів України.
      41.    16 березня 2020 року під час закритого судового засідання колегія суддів Великої Палати Верховного Суду на підставі частини дванадцятої статті 10 КАС вирішила розгляд справи в частині, що не стосується банківської таємниці, здійснювати у відкритому судовому засіданні.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      42.    05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.
      43.    10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.
      44.    01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.
      45.    28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.
      46.    17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.
      47.    13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.
      48.    22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.
      49.    12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.
      50.    22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.
      51.    30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.
      52.    29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.
      53.    Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.
      54.    Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.
      55.    Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.
      56.    18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи», згідно з якою прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».
      57.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.
      58.    20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), серед яких, зокрема, є позивачі. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.
      59.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_9 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».
      60.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.
      61.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.
      62.    Того ж дня, 20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.
      63.    Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк». Зокрема, в договорах зазначено, що набувачі акцій відступають банку права вимоги в таких сумах: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_12; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7.
      64.    Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.
      65.    Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».
      66.    Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5
      67.    Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_13.
      68.    Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка набрала чинності 30 квітня 2019 року згідно із Законом України від 05 липня 2018 року № 2491-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні», функції з управління корпоративними правами держави в державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами
      69.    За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.
      70.    Окремий випадок, який кореспондується з наведеною правовою нормою, передбачений частиною четвертою статтею 52 цього ж Закону, за якою особа, визначена рішенням Національного банку України повязаною з банком особою, чи такий банк можуть оскаржити в установленому законом порядку рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою, а в разі притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності оспорити підстави рішення Національного банку України про її визначення повязаною з банком особою.
      71.    Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону повязаними з банком особами є:
      1) контролери банку;
      2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку;
      3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку;
      4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи;
      5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку;
      6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб;
      7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 16 цієї частини;
      8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі;
      9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.
      72.    Пунктом 1 глави 1 розділу II Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 (далі Положення № 315), встановлено, що особа є повязаною з банком із моменту виникнення підстав для визначення такої особи повязаною з банком відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
      73.    Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобовязаний подавати Національному банку України інформацію про повязаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України.
      74.    Банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. У цьому переліку визначається дата, станом на яку особа визнана такою, що є повязаною з банком. Такий перелік є динамічним, він постійно оновлюється на підставі зміни інформації щодо особи, визначеної повязаною з банком. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Таким чином, рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду).
      75.    Таким чином, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  
      76.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб.
      77.    При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.
      78.    Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  
      79.    Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      80.    Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.
      81.    Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.
      82.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      83.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів:
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»
      84.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладення відповідних договорів.
      85.    Що ж до наказу про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказу про перерахування коштів повязаних осіб, то ці рішення є обовязковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.
      86.    Разом із цим якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду. Зазначена правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 квітня, 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно та інших. Висновки у цих справах стосувалися оскарження рішень/повідомлень уповноважених осіб Фонду щодо визнання правочинів нікчемними.
      87.    До того ж позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      88.    Таким чином, ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.
      89.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      90.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:
      -    договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,
      -    договору купівлі-продажу акцій банку  та акта виконання зобовязань за цим договором
      91.    Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договори про придбання акцій, а також акти приймання-передачі до цих договорів (як невідємна частина договору) є адміністративними договорами, оскільки фактично вони укладені за участю субєктів владних повноважень (угоди з обох сторін підписано уповноваженими особами Фонду) на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому наділені відповідними ознаками адміністративних договорів. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що вказані договори були укладені без вільного волевиявлення позивачів на виконання вимог нормативно-правових актів, тому схвалив висновок суду першої інстанції про те, що вони є адміністративними.
      92.    Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками виходячи з таких міркувань.
      93.    Відповідно до пункту 14 статті 3 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року адміністративний договір це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.
      94.    Водночас сторонами договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами є позивачі (крім ОСОБА_2) та ПАТ «КБ «Приватбанк». Держава в особі суб'єкта владних повноважень стороною цих договорів не є.
      95.    Отже, договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.
      96.    Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на помилку суду апеляційної інстанції, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони. Відповідно до визначення адміністративного договору, наведеного вище, укладення договору без вільного волевиявлення сторони такою ознакою не є.
      97.    За загальним правилом, адміністративний договір, як і будь-який інший договір, укладається за вільного волевиявлення сторін, яке формується самими сторонами або призначеними ними представниками. Лише у випадках, встановлених законом, допускається укладення адміністративного або цивільно-правового договору від імені сторони через представника, який виконує представницькі повноваження за відсутності сторони або всупереч її волі.
      98.    Спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни  встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).
      99.    Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.
      100. Від імені власника правочин може бути вчинений представником. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
      101. У представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини.
      102. Внутрішні правовідносини виникають між представником і особою, яку представник представляє. Так, діючи від імені особи, яку він представляє, представник повинен діяти добросовісно та розумно (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо між особою та її представником відсутні договірні правовідносини щодо представництва, то в разі порушення представником обовязків діяти добросовісно та розумно, особа, яку представляє представник, вправі вимагати від нього відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України. Якщо представник діє на виконання договору доручення, між представником і особою, яку він представляє, виникають договірні правовідносини. Водночас особа, щодо якої представник вчиняє правочин від імені того, кого він представляє, не є учасником внутрішніх правовідносин.
      103. Зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин.
      104. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.
      105. Крім того, оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у своїх постановах висновки, які в цілому можна узагальнити так.
      106. Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).
      107. Водночас спори, які виникають з правовідносин, що не охоплюються зазначеною державною гарантією і випливають з укладеного між банком і фізичною особою договору, де уповноважена особа та Фонд діють як представники сторони договірних відносин, а виконувані Фондом функції більшою мірою стосуються забезпечення відновлення платоспроможності банку або підготовки його до ліквідації, що законом доручено здійснювати лише Фонду, наприклад, про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів, не є публічно-правовими та не належить до юрисдикції адміністративних судів (така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та інших).
      108. У справі, яка переглядається, участь Фонду та його уповноважених осіб обумовлена виконанням функцій виведення банку з ринку за участю держави. Специфіка характеру цих правовідносин полягає в тому, що метою участі держави визначено потребу забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників (постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи»), що свідчить про обумовленість цієї участі суспільним, публічним інтересом.
      109. Водночас наявність суспільного, публічного інтересу не означає, що спір є публічно-правовим, оскільки регулювання, спрямоване на задоволення публічного інтересу, може бути як публічно-правовим, так і приватноправовим, відповідно і спірні правовідносини залежно від їх характеру можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими, зокрема господарськими або цивільними.
      110. Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому субєкту. Такі відносини є приватноправовими.
      111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.
      112. Договір купівлі-продажу акцій також не є адміністративним договором з причин, зазначених вище.
      113. Спірний договір спрямований на продаж належних, зокрема, позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу  встановлене главою 54 ЦК України. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.
      114. Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно повязані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень
      115. Позивачі у своїй позовній заяві просили суд поновити їх порушені права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів (основних сум списаних депозитів та ненарахованих на них процентів станом на 22 лютого 2017 року) як поворот виконання усіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.
      116. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав за можливе задовольнити позовні вимоги про стягнення грошових коштів як поворот виконання протиправних рішень відповідачів.
      117. Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи в судовому засіданні, дійсним змістом вимог позивачів (крім ОСОБА_2) є стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк», які, на думку позивачів, були втрачені ними через безпідставне застосування до них процедури примусового обміну їх грошових вимог до банку на акції банку як до повязаних з банком осіб.
      118. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору за цією позовною вимогою, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      119. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      120. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», спираючись на свою попередню практику, вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
      121. Отже, у світлі практики ЄСПЛ слід беззаперечно дотримуватись правил юрисдикції.
      122. Відповідно до частини другої статті 21 КАС у редакції на час звернення позивачів з позовною заявою та розгляду справи судами попередніх інстанцій вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС у чинній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 14 цієї частини, та стягнення з відповідача субєкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
      123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на субєктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      125. Отже, в частині зазначеної вимоги судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.
      Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ
      126. Скаржники обґрунтовують касаційну скаргу, зокрема, порушеннями в суді першої інстанції порядку визначення суддів для розгляду цієї справи, а також тим, що в розгляді справи в суді першої інстанції взяв участь суддя, який був небезстороннім і підлягав відводу. Так, скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі.
      127. За наведеними скаржниками доводами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.
      128. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Щодо застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»
      129. Національний банк України звернувся до Великої Палати Верховного Суду з клопотанням від 9 червня 2020 року про закриття провадження у справі щодо частини позовних вимог, мотивуючи клопотання тим, що відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої   десятої статті 266-1 КАС у цій же редакції, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.
      130. Ці доводи слід відхилити, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю з інших підстав.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ
      131. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС у цій же редакції суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      132. За правилами абзацу другого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обовязковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      133. Підсумовуючи викладене вище, за результатом перегляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційних скарг. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року слід скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      134. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Щодо оприлюднення судових рішень у цій справі
      135. Відповідно до пункту 6 статті 129 Конституції України гласність судового процесу належить до основних засад судочинства.
      136. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей конституційний припис не може бути ефективно реалізований без можливості ознайомлення з текстами судових рішень.
      137. Крім того, така можливість є необхідною для інформування суддів, практикуючих юристів, науковців про правові позиції, що виробляються судовою практикою. Важливим є також і інформування широкого загалу про вирішення спорів судами як запобіжник корупції та несправедливості в судочинстві.
      138. У тих випадках, коли існує необхідність нерозголошення певної інформації, зокрема таємної, іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини тощо, має бути забезпечена можливість ознайомлення з текстами судових рішень за винятком такої інформації.
      139. Порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності  судів, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства регулюється Законом України «Про доступ до судових рішень».
      140. Відповідно до частини першої статті 3, частини першої статті 4 зазначеного Закону Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень; судові рішення, внесені до реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.
      141. Відповідно до частини другої статті 2 цього Закону якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи в закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до частини четвертої статті 4 цього Закону обмеження права вільного користування офіційним вебпорталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 цього Закону у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не може бути розголошена інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.
      142. При цьому Державна судова адміністрація України не наділена повноваженням самостійно визначати, яка саме інформація не може бути розголошена.
      143. Отже, у таких випадках суд має вказати, яка саме інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні, не підлягає розголошенню і має бути замінена літерними або цифровими позначеннями.
      144. Розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю. Банківську таємницю у цій справі становить інформація про банківські рахунки та суми депозитів позивачів, оскільки така інформація може свідчити про фінансово-економічний стан позивачів як клієнтів банку (пункти 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
      145. Отже, у тексті цієї постанови, а також у текстах інших судових рішень у цій справі, що відкриті для загального доступу, інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.
      4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв  Суддя доповідач    Судді:  О. Б. Прокопенко Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко  В. В. Британчук  Н. П. Лященко  Ю. Л. Власов  В. В. Пророк  М. І. Гриців  Л. І. Рогач  Д. А. Гудима  О. М. Ситнік  В. І. Данішевська  О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна  В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков  О. Г. Яновська  О. Р. Кібенко
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 911/2390/18
      Провадження № 12-73гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В.С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медичний центр імені академіка Юрія Прокоповича Спіженка» (далі - Медичний центр; попереднє найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Адоніс»), Амбулаторно-поліклінічного закладу «Київський міський дитячий діагностичний центр» (далі - Діагностичний центр), заступника прокурора міста Києва на рішення Господарського суду Київської області від 11 березня 2019 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 березня 2019 року (ухвалені суддею Карпечкіним Т. П.), постанову Північного апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року (ухвалену колегією суддів Пашкіною С. А., Зубець Л. П., Мартюк А. І.) у справі за позовом Київської місцевої прокуратури № 9 (далі - Прокуратура) в інтересах держави в особі Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (далі - Департамент) та Діагностичного центру до Медичного центру про стягнення 100 235,60 грн.
      Історія справи
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 29 жовтня 2018 року Прокуратура в інтересах держави в особі Департаменту та Діагностичного центру звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Медичного центру. Позивач просив суд стягнути з відповідача 100 235,60 грн заборгованості з орендної плати, обов`язок щодо сплати якої передбачений договором про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 29 листопада 2017 року № 2558 (далі - Договір).
      1.2. Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечив. Аргументував так:
      - Діагностичний центр орендоване майно фактично в оренду не передавав, а відповідач майном не користувався;
      - у Прокуратури відсутні підстави для звернення до суду з позовом, він не довів порушення інтересів держави у спірних правовідносинах та неможливість самостійного звернення до суду Діагностичного центру;
      - Прокуратура не здійснила повідомлення про звернення до суду в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру»;
      - Прокуратура порушила принцип територіальної юрисдикції діяльності органів прокуратури.
      1.3. У січні 2019 року відповідач звернувся до Господарського суду Київської області з клопотанням про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва, оскільки нерухоме майно, стягнення коштів за оренду якого є предметом спору, знаходиться у місті Києві. Послався на правовий висновок, наведений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Господарський суд Київської області рішенням від 11 березня 2019 року позов задовольнив частково: стягнув з Медичного центру на користь Діагностичного центру 90 605,60 грн боргу, в іншій частині в позові відмовив. В описовій частині рішення суд зазначив про розгляд у судовому засіданні 14 січня 2019 року клопотання відповідача про передачу справи за територіальною підсудністю та відмову в його задоволенні з підстав необґрунтованості.
      2.2. Додатковим рішенням від 25 березня 2019 року цей же суд заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 38 350 грн задовольнив частково: стягнув з Прокуратури, Департаменту та Діагностичного центру на користь відповідача по 1 228,14 грн відповідно, в іншій частині у задоволенні заяви відмовив.
      2.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 3 жовтня 2019 року рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      2.4. Судові рішення мотивовані порушенням відповідачем зобов`язань у частині сплати орендної плати, що є підставою для стягнення з нього заборгованості, за винятком 9 630 грн ПДВ - безпідставно нарахованого на суму авансового платежу. Суди відхилили доводи відповідача про те, що він був позбавлений можливості використовувати спірне приміщення, а також про необхідність передачі справи за виключною підсудністю до іншого суду. Оскільки відповідачем оплачено підтверджені витрати на правничу допомогу в сумі 38 350 грн, а позов задоволено частково, ці витрати покладені на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина четверта статті 129 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК України).
      2.5. Суд першої інстанції в описовій частині рішення зазначив про відмову в задоволенні клопотання відповідача про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва з підстав його необґрунтованості. Суд апеляційної інстанції таких тверджень відповідача належним чином не спростував, хоч вони були серед доводів апеляційної скарги, обмежившись загальним висновком про їх невідповідність нормам процесуального права.
      3. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      3.1. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, у жовтні-листопаді 2019 року Медичний центр, Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києва звернулись до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційними скаргами.
      3.2. Медичний центр просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позову, ухвалити нове рішення про відмову в позові повністю та стягнути витрати на професійну правничу допомогу в повному обсязі.
      3.3. Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києвапросять скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 9 630 грн, ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю та покласти витрати на оплату професійної правничої допомоги на відповідача.
      4. Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      4.1. Медичний центр наголошує на: відсутності у Прокуратури підстав представництва інтересів держави у цій справі; розгляді справи судом апеляційної інстанції за його відсутності та за відсутності відомостей щодо вручення йому ухвали про поновлення провадження у справі; ухваленні судами рішень з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності); неповному встановленні судами обставин справи щодо передачі йому об`єкта оренди; безпідставній частковій відмові у стягненні витрат на професійну правничу допомогу.
      4.2. Крім того, Медичний центр у касаційній скарзі стверджує про порушення судами попередніх інстанцій правил територіальної юрисдикції (підсудності) справи, яка, на його думку, відповідно до частини третьої статті 30 ГПК України підлягала розгляду Господарським судом міста Києва, тобто за місцезнаходженням майна, посилаючись при цьому на висновок щодо застосування норми права, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц.
      4.3. У запереченнях проти відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Прокуратури Медичний центр зазначив про те, що вказана скарга є необґрунтованою, а Прокуратура не наділена процесуальною правоздатністю для звернення до суду.
      4.4. Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києва стверджують, що висновки судів попередніх інстанцій у частині відмови в позові не відповідають положенням статей 185, 187, 201 Податкового кодексу України.
      4.5. У відзиві на касаційну скаргу Медичного центру Прокуратура наголошує на виконанні вимог частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо повідомлення позивачів про звернення до суду з позовом; порушення інтересів держави вбачає у тому, що відповідач користувався нерухомим майном, яке є власністю територіальної громади міста Києва, та не сплачував орендної плати за його використання, при цьому позивачами не вжито заходів для стягнення орендної плати, що стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
      4.6. Відзиви на касаційні скарги від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли.
      5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалами від 27 листопада, 19 та 21 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаними скаргами, об`єднав їх в одне касаційне провадження, а ухвалою від 30 вересня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, щодо територіальної юрисдикції (підсудності) справи про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна.
      5.2. Колегія суддів зазначила, що хоч предметом спору у справі, що розглядається, є вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів за оренду нерухомого майна, що знаходиться у місті Києві, однак до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна (частина третя статті 30 ГПК України), не відносяться спори, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором. До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності (стаття 27 ГПК України).
      5.3. Однак Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в згаданій постанові виклав протилежний висновок, згідно з яким до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна.
      5.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 8 жовтня 2020 року прийняла та призначила справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      5.5. 26 жовтня 2020 року відповідач до Великої Палати Верховного Суду подав заяву про направлення справи до Північного апеляційного господарського суду для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення цим судом та зупинення на цей час провадження у справі. Мотивуючи заяву, відповідач вказав, що подання ним до апеляційного суду заяви про долучення доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 21 600 грн є підставою для можливого ухвалення апеляційним судом додаткової постанови, яка буде невід`ємною частиною оскаржуваної постанови.
      5.6. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені відповідачем обставини не створюють об`єктивну неможливість розгляду касаційних скарг, адже витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, є складовою частиною судових витрат та підлягають розподілу між сторонами разом з ними за результатами її розгляду (частини перша та третя статті 123, частина друга статті 126 ГПК України), тобто зазначені відповідачем витрати можуть бути розподілені після розгляду справи в суді касаційної інстанції (ухвалення остаточного судового рішення у справі).
      6. Фактичні обставини справи, установлені судами
      6.1. 29 листопада 2017 року Департамент (орендодавець), Медичний центр (орендар) та Діагностичний центр уклали Договір, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення) загальною площею 152,90 кв. м, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва та знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Урлівська, 13, для розміщення закладу охорони здоров`я. Договір є укладеним з моменту його підписання і діє з 29 листопада 2017 року по 27 листопада 2020 року.
      6.2. Сторони погодили, що орендар вступає в строкове платне користування орендованим майном у термін, визначений у Договорі, але не раніше дати підписання договору та акта приймання-передачі об`єкта оренди (пункт 2.4 Договору).
      6.3. 29 листопада 2017 року сторони склали акт приймання-передачі нерухомого майна без зауважень та заперечень.
      6.4. Медичний центр, користуючись орендованим приміщенням, належним чином не виконав грошового зобов`язання в частині внесення орендних платежів за період оренди з 29 листопада 2017 року по 28 лютого 2018 року, що призвело до утворення заборгованості.
      6.5. 1 березня 2018 року сторони Договору склали акт приймання-передачі нерухомого майна, згідно з яким у зв`язку з розірванням Договору Медичний центр повернув орендодавцю приміщення.
      6.6. Діагностичний центр звертався до Медичного центру з листом-попередженням від 7 березня 2018 року № 3/114/1 з вимогою сплатити заборгованість за Договором. У відповідь останній надіслав гарантійний лист від 20 березня 2018 року № 1920, у якому гарантував погашення заборгованості з орендної плати за Договором до 30 квітня 2018 року.
      6.7. У зв`язку з наявною непогашеною Медичним центром заборгованістю за Договором та зважаючи на сплив гарантійного строку, Діагностичний центр листами від 3 квітня 2018 року № 3/149 та від 14 травня 2018 року № 3/214 просив повідомити про причини несплати боргу, узгодити графік погашення заборгованості та з`явитися представників для підписання акта звіряння. Листи залишені відповідачем без відповіді та задоволення.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства.
      7.1. Як убачається зі змісту касаційних скарг учасників справи, доводи сторони позивача - Прокуратури та Діагностичного центру стосуються вирішення спору по суті, а доводи відповідача - Медичного центру стосуються як вирішення спору, так і допущених судами попередніх інстанцій, на його думку, процесуальних порушень, які в разі їх підтвердження є підставою для відповідного процесуального реагування.
      7.2. У зв`язку із цим першочерговими для перевірки Великою Палатою Верховного Суду є доводи Медичного центру щодо недотримання господарськими судами правил територіальної юрисдикції (підсудності).
      Щодо територіальної юрисдикції (підсудності) та відступу від висновку відносно застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      7.3. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, від висновку в якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, указав на те, що до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про: право власності на таке майно; право володіння і користування ним (стаття 358 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України); поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 цього Кодексу); поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 цього Кодексу); право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди, тощо; визнання правочину з нерухомістю недійсним; звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
      7.4. Також, у постановах від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 (спір про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури), від 11 липня 2019 року у справі № 462/7217/18 (предмет спору в цій справі стосувався, зокрема, договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновків про розгляд відповідних справ за правилами виключної підсудності судом за місцезнаходженням майна. У іншій постанові від 27 березня 2019 року у справі № 646/8916/17 (спір про визнання недійсним договору дарування квартири) цей суд зазначив про те, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, - це позови, пов`язані з нерухомим майном, нерухомістю, нерухомою річчю, а тому всі позови у спорах, які є наслідком правовідносин, пов`язаних з обігом нерухомого майна повинні бути пред`явлені до суду за місцем знаходження цього майна.
      7.5. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19) у питанні щодо застосування статті 30 ГПК України у спірних правовідносинах, пов`язаних з визнанням недійсним договору купівлі-продажу майнових прав, дійшла, зокрема, таких висновків:
      - нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення;
      - майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна, як об`єкта цивільних прав;
      - виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном;
      - оскільки спір у цій справі виник з приводу об`єкта нерухомого майна, то спір щодо майнових прав на вказане майно відповідно до вимог частини третьої статті 30 ГПК України мав би розглядатись судом за місцезнаходженням майна.
      7.6. У зв`язку із цим у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про відсутність підстав для відступу від правових позицій, викладених Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 25 лютого 2018 року та від 11 липня 2019 року у справах № 201/12876/17 та № 426/7217/18 відповідно.
      7.7. У постанові від 3 червня 2019 року у справі № 903/432/18, предметом спору в якій було стягнення заборгованості по сплаті орендних платежів за користування нерухомим майном згідно з договором оренди, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов таких висновків:
      - до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна, відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна, і не відносяться спори, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, незалежно від того, що такий договір укладений щодо нерухомого майна (до таких позовів застосовуються загальні правила підсудності);
      - правила виключної підсудності не поширюються на спір щодо стягнення заборгованості по сплаті орендної плати за користування нерухомим майном, пені за несвоєчасну сплату орендної плати за користування нерухомим майном та неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування нерухомим майном після закінчення встановленого договором оренди строку для повернення такого нерухомого майна.
      7.8. В іншій постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2019 у справі № 905/1732/18 зазначено, що на відміну від спору про визнання договору іпотеки недійсним, у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, предметом доказування є правомірність набуття або переходу права власності чи права користування майном від однієї особи до іншої за вже вчиненим правочином, коли зобов`язання за ним виконані повністю чи частково. До позовів про права на нерухоме майно відносяться позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно, зокрема: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України); негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України); про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України) тощо. Тому правила виключної підсудності (частина третя статті 30 ГПК України) не поширюються на позови, що виникають із зобов`язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава, іпотека тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.
      7.9. Разом з тим у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 911/360/17 (спір про зобов`язання відповідача передати нерухоме майно), від 11 липня 2019 року у справі № 904/4011/18 (спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень), від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 (спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна) Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновків про розгляд відповідних справ за правилами виключної підсудності судом за місцезнаходженням майна.
      7.10. У параграфі 3 глави 2 розділу І ГПК України сформульовані правила територіальної юрисдикції (підсудності). У вказаному параграфі ГПК України встановлені вимоги щодо визначення загальної підсудності (стаття 27), особливості визначення підсудності справи, у якій однією зі сторін є суд або суддя (стаття 28), правила альтернативної підсудності (стаття 29) та правила виключної підсудності (стаття 30).
      7.11. Відповідно до частин першої, другої статті 27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      7.12. Правила ж виключної територіальної підсудності передбачені у статті 30 ГПК України, перелік категорій справ у якій розширеному тлумаченню не підлягає.
      7.13. Виключна підсудність є особливим видом територіальної підсудності, правила якої забороняють застосування при пред`явленні позову інших норм, що регулюють інші види територіальної підсудності, передбачені у статтях 27 - 29 ГПК України.
      7.14. Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
      7.15. Приписами цивільного судочинства (частина перша статті 114 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, частина перша статті 30 ЦПК України в чинній редакції) передбачено виключну підсудність позовів, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцем знаходження майна або його основної частини.
      7.16. Забезпечуючи єдність у застосуванні процесуального законодавства, суди цивільної юрисдикції стало застосовували це положення таким чином, що у цьому випадку виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Враховуючи положення статті 181 ЦК України, зазначали, що такими є, наприклад, позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини (така позиція викладена, наприклад, у пункті 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», а також в подальшому Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 та від 11 липня 2019 року у справі № 426/7217/18).
      7.17. На відміну від регулювання, наведеного у ЦПК України, у положеннях частини третьої статті 16 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном.
      7.18. Щодо інших спорів, які виникали в межах зобов`язальних відносин стосовно нерухомого майна, діяли такі ж правила визначення територіальної підсудності справ господарському суду як і у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнання їх недійсними, або у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів, наведені в частині першій та другій статті 15 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року.
      7.19. В подальшому Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ з питань земельних відносинвід 18 лютого 2010 року» № 1914-VI вносились зміни до статей 12 та 16 ГПК України, визначивши виключну підсудність справ у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів, господарським судам за місцезнаходженням об`єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.
      7.20. У чинній редакції ГПК України частина третя статті 30 цього Кодексу вказує на виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, господарським судам за місцезнаходженням майна або основної його частини, що відповідає змісту частини першої статті 30 ЦПК України.
      7.21. За визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполука «з приводу» означає «у зв`язку з чим-небудь», тому словосполучення «з приводу нерухомого майна» треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майно або певними діями, пов`язаними з цим майном.
      7.22. Аналізуючи логічну послідовність зміни формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю, убачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.
      7.23. Отже, слід дійти висновку, що за правилами чинного ГПК України виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.
      7.24. Відповідна правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Верховного Суду від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18.
      7.25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині третій статті 30 ГПК України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.
      7.26. Тому до спорів, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини третьої статті 30 ГПК України.
      7.27. Оскільки правила виключної підсудності поширюються на спір щодо стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування нерухомим майном, розташованим у місті Києві, то спір у цій справі, переданий на розгляд до Господарського суду Київської області, вирішувався з порушенням положень частини третьої статті 30 ГПК України.
      7.28. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне відступати від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.
      7.29. Предметом спору у справі, що розглядається, є орендна плата за користування нерухомим майном, розташованим відповідно до Договору за адресою: м. Київ, вул. Урлівська, 13. При цьому юридичною адресою відповідача є: Київська обл., Києво-Святошинський р-н., с. Капітанівка, вул. Соборна, 21.
      7.30. З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій неправильно застосували правила про територіальну юрисдикцію (підсудність), оскільки справа підлягала розгляду Господарським судом міста Києва.
      7.31. З огляду на встановлення зазначеного порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, що є безумовною підставою для скасування судових рішень, у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржуваних судових рішень щодо вирішення спору по суті та розподілу витрат на професійну правничу допомогу, у тому числі перевірки доводів Медичного центру про неповне встановлення судами обставин справи щодо передачі йому об`єкта оренди, розгляду справи судом апеляційної інстанції без відповідача, за відсутності відомостей щодо вручення йому ухвали про поновлення провадження у справі та безпідставної часткової відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, а також доводів Діагностичного центру та заступника прокурора міста Києва про порушення судами положень статей 185, 187, 201 Податкового кодексу України в частині відмови в позові.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.2. Оскільки учасники справи подали касаційні скарги у жовтні-листопаді 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення на підставі приписів ГПК України у редакції, чинній до набрання чинності цим Законом.
      8.3. У силу пункту 2 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      8.4. Пунктом 6 частини першої статті 310 ГПК України передбачено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції.
      8.5. Судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (частина друга статті 310 ГПК України).
      8.6. З огляду на викладене та враховуючи, що відповідач при розгляді справи судом першої інстанції заявляв про непідсудність справи, касаційні скарги учасників справи підлягають частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою підсудністю.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України визначено: якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Великою Палатою Верховного Суду не здійснюється.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медичний центр імені академіка Юрія Прокоповича Спіженка», Амбулаторно-поліклінічного закладу «Київський міський дитячий діагностичний центр» та заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Київської області від 11 березня 2019 року, додаткове рішення цього ж суду від 25 березня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 911/2390/18 скасувати та направити справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95573681