Постанова ВП-ВС про цивільну юрисдикцію спору щодо поновлення на посаді директора коммунального підприємства


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2020 року

м. Київ

Справа № 200/26696/15-а

Провадження № 11-877апп19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді -доповідача Князєва В. С.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, треті особи: Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура» Дніпропетровської міської ради, Відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та легалізації громадських формувань Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, про визнання протиправним і скасування розпорядження та поновлення на посаді

за касаційними скаргами Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура» Дніпропетровської міської ради та ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2016 року (судді Головко О. В., Суховаров А. В., Ясенова Т. І.),

У С Т А Н О В И Л А :

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дніпропетровської міської ради, треті особи: Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура» Дніпропетровської міської ради (далі - КП «Транспортна інфраструктура»), Відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та легалізації громадських формувань Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області (далі - відділ реєстрації), у якому просив:

- визнати протиправним і скасувати розпорядження виконуючого обов`язки Дніпропетровського міського голови про звільнення позивача з посади директора КП «Транспортна інфраструктура»;

- застосувати поворот виконання вказаного розпорядження шляхом поновлення позивача на роботі на посаді директора КП «Транспортна інфраструктура», встановивши, що на підставі частини сьомої статті 235 Кодексу законів про працю України рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню;

- зобов`язати відділ реєстрації скасувати реєстраційну дію від 20 листопада 2015 року № 12241070006053576 та провести державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу - КП «Транспортна інфраструктура», які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Єдиний державний реєстр), пов`язаних зі зміною керівника (особи, що призначена до органу управління юридичної особи) на ОСОБА_1 на підставі постанови суду, винесеної за цим позовом, з дати винесення такої постанови.

2. На обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що оскаржуване розпорядження відповідача є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки ОСОБА_1 на посаді директора КП «Транспортна інфраструктура» протягом усього часу сумлінно і належним чином виконував свої посадові обов`язки, натомість був звільнений до закінчення терміну дії трудового контракту під час перебування його на лікарняному, що суперечить вимогам чинного законодавства.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська постановою

від 11 січня 2016 року позов задовольнив частково.

4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою

від 12 квітня 2016 року постанову Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 січня 2016 року скасував, провадження у справі закрив.

5. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу звільнення з посади керівника комунального підприємства, а оскільки така посада не відноситься до посад публічної служби, то й спір не є публічно-правовим, стосується трудових відносин та має бути вирішений у порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог

6. Не погодившись із таким рішенням апеляційного суду, КП «Транспортна інфраструктура» та ОСОБА_1 подали касаційні скарги, у яких посилаються на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просять скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

7. Зазначають, зокрема, про те, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини виникли внаслідок видання посадовою особою органу місцевого самоврядування розпорядження про звільнення позивача, яке, на думку скаржників, є правовим актом індивідуальної дії.

Позиція інших учасників справи

8. Заперечень на касаційні скарги від інших учасники справи не надходило.

Рух касаційних скарг

9. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 19 квітня 2016 року відкрив касаційні провадження у цій справі.

10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції.

11. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

12. Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 19 серпня 2019 року прийняв касаційні скарги до свого провадження та призначив цю справу до розгляду.

13. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 серпня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, треті особи: КП «Транспортна інфраструктура», відділ реєстрації, про визнання протиправним і скасування розпорядження та поновлення на посаді передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.

14. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій

15. Суди встановили, що позивача розпорядженням Дніпропетровського міського голови від 06 червня 2012 року № 499-рк призначено на посаду директора КП «Транспортна інфраструктура» із 06 червня 2012 року за контрактом.

16. 06 червня 2012 року між Дніпропетровською міською радою в особі першого заступника міського голови Крупського А. Ф. та ОСОБА_1 укладено трудовий контракт, пунктом 6.1 якого визначено строк його дії: з 06 червня 2012 року до 06 червня 2017 року.

17. Відповідно до розпорядження виконуючого обов`язки Дніпропетровського міського голови від 16 листопада 2015 року № 1059-ок ОСОБА_1 звільнено з посади директора КП «Транспортна інфраструктура» за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, передбачених трудовим контрактом, відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

18. При цьому згідно з витягом з Єдиного державного реєстру

від 20 листопада 2015 року керівником КП «Транспортна інфраструктура» з цього ж дня зазначено ОСОБА_2 (за контрактом).

19. Вважаючи розпорядження виконуючого обов`язки Дніпропетровського міського голови від 16 листопада 2015 року № 1059-ок протиправним та зазначаючи, що відділ реєстрації на підставі рішення суду у цій справі має скасувати реєстраційну дію від 20 листопада 2015 року № 12241070006053576 та провести державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу - КП «Транспортна інфраструктура», які містяться в Єдиному державному реєстрі, пов`язаних зі зміною керівника (особи, що призначена до органу управління юридичної особи) на ОСОБА_1 , позивач звернувся до суду з цим позовом.

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

20. Положеннями статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

21. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

22. Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

23. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

24. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

25. При цьому, пунктом 15 частини першої статті 3 КАС визначено, що публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

26. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у чинній редакції), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також визначено поняття публічної служби.

27. Щоб спір набув ознак публічно-правового в контексті статті 17 КАС, правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності.

28. Разом з тим суди встановили, що посада позивача не відноситься до посад публічної служби, ОСОБА_1 , перебуваючи у трудових відносинах з КП «Транспортна інфраструктура», не здійснював службову діяльність у розумінні статті 17 КАС, оскільки не був державним службовцем.

29. Частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

30. Отже, спір, що виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства.

31. Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила, зокрема, в постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/6612/17, від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17.

32. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин та має вирішуватись судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

33. Відносно вимог щодо зобов`язання відділу реєстрації скасувати реєстраційну дію та провести державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, пов`язаних зі зміною керівника на ОСОБА_1 на підставі постанови суду, слід зазначити таке.

34. Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 17 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, подається примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміни, що вносяться до Єдиного державного реєстру. Таким чином, для внесення змін до Єдиного державного реєстру в частині відомостей про керівника юридичної особи має подаватися рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про призначення або поновлення на роботі керівника. Судове рішення про поновлення на роботі керівника замінює собою відповідне рішення уповноваженого органу управління юридичної особи. Отже, в разі ухвалення судового рішення про поновлення на роботі керівника таке судове рішення є підставою для внесення запису про керівника до Єдиного державного реєстру.

35. Отже, вказані вимоги позивача по суті не є самостійними позовними вимогами, а охоплюються обраним ним належним способом захисту у виді поновлення на роботі, тому теж не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

36. Викладені в касаційних скаргах доводи щодо помилковості висновків суду апеляційної інстанції не підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

37. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

38. За змістом частини першої статті 350 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Висновки щодо розподілу судових витрат

39. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС (у чинній редакції) якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

40. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Касаційні скарги Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура» Дніпропетровської міської ради та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

В. С. Князєв

Судді:

Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

Д. А. Гудима

О. М. Ситнік

В. І. Данішевська

О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна

В. Ю. Уркевич

О. С. Золотніков

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 89252064

Link to post
Share on other sites

Чергове рішення із серії "погода та вітер". Велика палата погодилась з судами попередніх інстанцій, які зазначили, що спір виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 17 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, подається примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміни, що вносяться до Єдиного державного реєстру. Таким чином, для внесення змін до Єдиного державного реєстру в частині відомостей про керівника юридичної особи має подаватися рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про призначення або поновлення на роботі керівника. Судове рішення про поновлення на роботі керівника замінює собою відповідне рішення уповноваженого органу управління юридичної особи. Отже, в разі ухвалення судового рішення про поновлення на роботі керівника таке судове рішення є підставою для внесення запису про керівника до Єдиного державного реєстру.

Отже, вказані вимоги позивача по суті не є самостійними позовними вимогами, а охоплюються обраним ним належним способом захисту у виді поновлення на роботі, тому теж не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 квітня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 910/10011/19
      Провадження № 12-84гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представників Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» - Степанишина В. О., Пасічника Я. С.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Хмельницької обласної державної адміністрації (далі - ОДА) на рішення Господарського суду міста Києва від 26 лютого 2020 року (суддя Балац С. В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року (головуючий суддя Корсак В. А., судді Євсіков О. О., Попікова О. В.)
      у справі № 910/10011/19
      за позовом Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української православної Церкви» (далі - Релігійна організація) до ОДА про визнання протиправним і скасування розпорядження.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2019 року Релігійна організація звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання протиправним та скасування розпорядження ОДА від 27 березня 2019 року № 213/2019-р «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції» (далі - розпорядження № 213/2019-р).
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач видав спірне розпорядження з перевищенням наданих йому повноважень, з порушенням Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), законів України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», «Про місцеві державні адміністрації», на підставі рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, яке позивачем не приймалося, а було прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню. За твердженням позивача, відповідач прийняв спірне рішення про реєстрацію статуту Релігійної організації на підставі документів, які не відповідають вимогам чинного законодавства, та за відсутності необхідних документів, зокрема, статуту релігійної громади у чинній редакції, не перевірив відповідність поданих на реєстрацію документів, зокрема рішення, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, та статуту Релігійної організації у новій редакції, вимогам чинного законодавства та статуту Релігійної організації, чинному на момент внесення змін до статуту, не перевірив, чи відповідають винесені на його затвердження зміни до статуту волевиявленню самої релігійної громади.
      3. У надісланому відзиві на позовну заяву ОДА зазначила, що відповідно до підпункту 34 пункту 5 Положення про Управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови ОДА від 19 вересня 2019 року № 674/219-р, зазначене Управління здійснює попередній розгляд поданих на реєстрацію статутів (положень) релігійних громад, а також змін і доповнень до них, перевірку їх відповідності законодавству, видачі дублікатів статутних документів релігійних громад. При цьому відповідач зазначив, що документи, подані до Управління для прийняття рішення про реєстрацію статуту, відповідали вимогам законодавства, підстав для відмови у реєстрації статуту не було. На думку відповідача, розпорядження ОДА оскаржується з підстав порушення особами, які подали заяву про реєстрацію статуту, положень закону в частині дотримання порядку та способу реєстрації таких змін, тоді як такого роду обставини належать до внутрішньої діяльності юридичної особи. Відповідач просить у задоволенні позовних вимог Релігійної організації відмовити у повному обсязі.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      4. Релігійна організація була створена у 1991 році відповідно до статті 14 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-ХІІ) з ініціативи віруючих громадян - жителів села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області. Статут Релігійної організації був прийнятий на парафіяльних зборах (протокол парафіяльних зборів від 05 грудня 2016 року № 1/12).
      5. Відповідно до пунктів 1.1, 1.3 статуту (у редакції, зареєстрованій розпорядженням Хмельницької ОДА від 03 травня 2018 року № 423/2018-р, що була чинна на момент прийняття спірного розпорядження) Релігійна організація (парафія) є неприбутковою організацією, первинним канонічним підрозділом Української православної церкви (далі - УПЦ) та знаходиться в організаційному підпорядкуванні Хмельницької єпархії УПЦ. Парафія об`єднує громадян православного віросповідання для сумісного здійснення права на свободу сповідання та поширення православної віри, а також для піклування про релігійно-моральне виховання.
      6. Згідно з пунктами 2.1, 2.4, 2.5 статуту Релігійної організації парафію очолює настоятель, якого призначає та звільняє єпархіальний архієрей. Вищим органом парафіяльного управління є парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель. До складу парафіяльних зборів належать священнослужителі, церковнослужителі, а також миряни - члени парафіяльних зборів, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.
      7. Відповідно до пунктів 2.7, 2.8 статуту Релігійної організації парафіяльні збори скликаються настоятелем спільно з парафіяльною радою або, за благословенням єпархіального архієрея, благочинним або іншим представником єпархіального архієрея у міру потреби, але не рідше ніж один раз на рік. Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше 2/3 від числа членів парафіяльних зборів.
      8. Згідно з пунктами 2.10, 2.11 статуту Релігійної організації парафіяльні збори, на яких розглядається питання про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади, вважаються чинними за умови присутності усіх членів парафіяльних зборів. Рішення про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади приймається шляхом консенсусу за згодою всіх членів парафіяльних зборів. Статут Релігійної організації, протокол парафіяльних зборів підписуються настоятелем (головуючим) і секретарем. Усі документи парафії підписуються настоятелем та головою парафіяльної ради (пункти 2.14, 2.20 статуту).
      9. 17 лютого 2019 року відбулися загальні парафіяльні збори віруючих релігійної громади під головуванням настоятеля парафії з розгляду питання про визначення юрисдикції/підпорядкованості релігійної громади, на яких були присутні 228 членів релігійної громади. На цих зборах прийняті рішення, оформлені протоколом № 1. Зокрема, по п`ятому питанню порядку денного вирішили підтвердити, що релігійна громада входить до складу та підзвітна Хмельницькій єпархії УПЦ та зберігає свою духовну і канонічну єдність з УПЦ під предстоятельством Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Онуфрія.
      10. Зазначений протокол підписаний головою загальних парафіяльних зборів (настоятелем парафії) ОСОБА_1 , секретарем ОСОБА_2 та п`ятьма членами загальних парафіяльних зборів, затверджений керуючим Хмельницькою єпархією УПЦ митрополитом Хмельницьким і Старокостянтинівським Антонієм , а також скріплений печаткою управління Хмельницької єпархії УПЦ.
      11. Водночас члени релігійної громади (126 осіб) на зборах прийняли рішення, оформлені протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, а саме вирішили:
      - змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ та перейти під канонічне підпорядкування управління Хмельницької єпархії Православної церкви України (далі - ПЦУ);
      - внести зміни до статуту Релігійної організації «шляхом прийняття його в новій редакції зі зміною назви релігійної громади на таку: Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області»;
      - уповноважити підписати статут Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції та заяву до ОДА про його реєстрацію голову її парафіяльної ради ОСОБА_4 , а також уповноважити ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подати статут і заяву до ОДА, провести реєстраційні дії у державного реєстратора та вчинити дії щодо державної реєстрації юридичної особи з правом подання заяв та інших документів, отримання виписок, витягів тощо з правом підпису про їх отримання, здійснення необхідних платежів.
      12. Розпорядженням ОДА від 27 березня 2019 року № 213/2019-р зареєстровано статут релігійної громади у новій редакції.
      13. У липні 2019 року Релігійна організація (настоятель парафії Степанишин В. О.) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання розпорядження № 213/2019-р протиправним та його скасування.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      14. Господарський суд міста Києва рішенням від 26 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року, позовні вимоги задовольнив у повному обсязі.
      15. Судові рішення мотивовано тим, що розпорядження № 213/2019-р суперечить статті 14 Закону № 987-ХІІ, відповідач здійснив реєстрацію змін у статуті юридичної особи, яка потягла зміну канонічної підлеглості, з порушенням вимог чинного законодавства, не перевіривши обставин наявності дійсного волевиявлення релігійної громади віруючих.
      16. Апеляційний суд, посилаючись на висновки, викладені у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, зазначив, що спір у цій справі за суб`єктним складом та предметом позову відноситься до юрисдикції господарських судів та підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства, оскільки має приватноправовий характер, виник унаслідок реалізації особистих немайнових прав членів релігійної громади, стосується питань участі у створенні та діяльності релігійної громади, зміни канонічного підпорядкування, внесення відповідних змін до статуту, при цьому за суб`єктним складом сторони у справі є юридичними особами.
      17. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що заявлена позивачем у цій справі вимога про визнання протиправним та скасування розпорядження ОДА є належним способом захисту порушеного права, оскільки такий спосіб може привести до відновлення порушеного права позивача, виходячи з обставин цього спору.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      18. У вересні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) надійшла касаційна скарга, в якій скаржник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі № 910/10011/19.
      19. Касаційний господарський суд ухвалою від 28 жовтня 2020 року поновив ОДА строк на подання касаційної скарги, відкрив касаційне провадження, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, призначив справу до розгляду.
      20. 19 листопада 2020 року Касаційний господарський суд ухвалою передав цю справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).
      21. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд вказав про необхідність відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 ГПК, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, який був врахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається.
      22. У вказаній постанові, винесеній за результатами розгляду справи, яка є аналогічною справі № 910/10011/19, Касаційний адміністративний суд дійшов висновку, що з огляду на суб`єктний склад сторін, предмет позову та характер спірних правовідносин такий спір має вирішуватися за правилами господарського судочинства, оскільки не є спором між учасниками публічно-правових відносин, а отже, спірні правовідносини є приватноправовими, стосуються прав та інтересів учасників релігійної громади на канонічне підпорядкування, а позовні вимоги спрямовані на захист цивільного права позивача (Свято-Миколаївської УПЦ).
      23. Колегія суддів Касаційного господарського суду, проаналізувавши положення статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК), статті 7, частин першої - третьої статті 8 Закону № 987-ХІІ, частини першої статті 4, частини першої статті 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), вважає, що зі змісту позовних вимог та їх підстав вбачається, що позов у справі № 910/10011/19 фактично поданий на захист релігійних прав та інтересів учасників релігійної громади, членами якої є віруючі громадяни (фізичні особи), зокрема позов направлений на захист права релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях УПЦ та на захист інтересів останньої задовольняти релігійні потреби громадян як членів релігійної громади. Тобто позов у цій справі направлений на захист цивільних прав фізичних осіб як членів релігійної громади та інтересів позивача.
      24. Здійснивши аналіз статті 3 ГК, частини першої статті 2, частини першої статті 20 ГПК, статей 3, 19 ЦПК у сукупності зі статтями 8, 12, 14, 15 Закону № 987-ХІІ, який є спеціальним для застосування до правовідносин, пов`язаних зі свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, Касаційний господарський суд зазначив, що оскільки спірні правовідносини безпосередньо пов`язані з реєстрацією нової редакції статуту Релігійної організації, порядок проведення якої врегульовано статтею 14 Закону № 987-ХІІ, юрисдикцію спорів, що виникають з таких правовідносин, також слід визначати відповідно до частини двадцять першої статті 14 та частини другої статті 15 цього Закону.
      25. На підставі наведеного Касаційний господарський суд вважає, що спір у цій справі належить розглядати у порядку цивільного судочинства, а отже, є необхідність відступити від висновку, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14.
      26. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 грудня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи скаржника
      27. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, на порушення частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 та пункту 1 частини першої статті 231 ГПК, дійшов помилкового висновку про підвідомчість спору у цій справі господарському суду. Апеляційний суд не врахував висновок Верховного Суду щодо застосування цих норм процесуального права у подібних правовідносинах та щодо підвідомчості спору, який стосується правовідносин з прийняття уповноваженим органом рішення про реєстрацію статуту релігійної організації, до юрисдикції цивільного суду, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19 та від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, а також у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 у справі № 806/2475/17.
      28. Також апеляційний суд порушив частину першу статті 2 ГПК, не врахував висновок Верховного Суду щодо застосування цієї норми процесуального права у подібних правовідносинах щодо відсутності порушеного права позивача рішенням релігійної громади про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 598/157/15-ц.
      29. При цьому апеляційний суд порушив частину першу статті 77 ГПК, оскільки встановив обставину недійсності рішення загальних зборів членів релігійної громади, оформлених протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, за відсутності рішення суду в іншій справі, яке набрало законної сили, про визнання недійсним такого рішення.
      Доводи релігійної організації
      30. У надісланому відзиві на касаційну скаргу Релігійна організація, серед іншого, зазначає, що спір у цій справі підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства, а висновки Великої Палати Верховного Суду, на які послався відповідач у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі.
      31. Державна реєстрація Хмельницької єпархії ПЦУ станом на дату проведення зборів не була проведена, а за обставин, що склалися між сторонами у цій справі, позивач не може звернутися до суду з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, оскільки відповідачем за таким позовом може бути сама юридична особа, а не окремі особи, які виступили від її імені, а тому позовна вимога, заявлена у цій справі, є ефективним та належним способом захисту порушеного права.
      32. Суди попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі правильно застосували положення статті 15 Закону № 987-ХІІ. Рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформлене протоколом
      від 23 лютого 2019 року № 1, на підставі якого відповідач видав спірне розпорядження, суперечить частині четвертій статті 8 Закону № 987-ХІІ, оскільки прийняте неповноважними зборами. Відповідач не надав реєстраційної справи юридичної особи - Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви», додатків до протоколу зборів, який став підставою для реєстрації статуту у новій редакції, а саме списку осіб, які голосували за таке рішення.
      33. Посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги, необґрунтованість наведених скаржником підстав касаційного оскарження, позивач просить оскаржувані рішення у справі № 910/10011/19 залишити без змін.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      34. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      35. Правовідносини, пов`язані з діяльністю релігійних організацій, регулюються Законом № 987-ХІІ, який був прийнятий 23 квітня 1991 року та набув чинності 06 червня 1991 року (Закон).
      36. Положеннями статті 14 вказаного Закону було визначено, що перевищення встановленого цим Закономтерміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР. Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).
      37. Відповідно до статті 15 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР.
      38. Згідно зі статтею 16 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
      39. На момент прийняття цього Закону не існувало господарських чи арбітражних судів, не було прийнято ГПК.
      40. Натомість на час прийняття Закону № 987-ХІІ ЦПК містив главу 31-А, в порядку якої розглядались спори громадян і юридичних осіб із суб`єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних правовідносинах.
      41. Так, відповідно до статті 248-1 ЦПК (в редакції 1963 року) громадянин має право звернутися в суд із скаргою, якщо вважає, що діями службової особи ущемлено його права. У суд може бути оскаржено дії, одноособово здійснені службовими особами від свого імені або від імені органу, який вони представляють.
      42. Отже, на час прийняття Закону існувало інше процесуальне законодавство, якому положення Закону № 987-ХІІ в редакції 1991 року кореспондували.
      43. У подальшому Верховною Радою України було прийнято ГПК, який згодом, зазнавши змін, був викладений у редакції від 16 серпня 2020 року.
      44. Відповідними нормами цього процесуального закону було визначено юрисдикцію спорів між юридичною особою та її учасником (засновником, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      45. У той же час відповідні зміни до Закону № 987-ХІІ внесені не були.
      46. Звертає на себе увагу, що ГПК є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів.
      47. Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону № 987-ХІІ.
      48. А тому положення Закону № 987-ХІІ є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству.
      49. Велика Палата Верховного Суду неодноразово формувала позиції, відповідно до яких юрисдикція судового спору визначається за предметом спору, тобто за змістом та дійсним характером спірних правовідносин.
      50. Так, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а). Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №804/14471/15).
      51. Що стосується суті цього спору, то фактично підставою позову є незгода Релігійної організації з рішенням загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленим протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, оскільки, на думку цієї організації, воно прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню.
      52. Із цього вбачається, що у позивача наявний спір не з державним реєстратором, а порушення своїх прав він убачає в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту.
      53. Положеннями пункту 3 частини першої статті 20 ГПК визначено, що до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.
      54. У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикціями, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах про спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.
      55. Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК, так і ГПК залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.
      56. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 вказано, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК в редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарськими судами розглядаються справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      57. У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскарження рішення загальних зборів учасників є спором, пов`язаним з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків зазначені положення Статуту товариства, тому його слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      58. Крім того, правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду відповідає також висновок Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а, в якому суд зазначив, що, незважаючи на те, що оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує невирішений корпоративний спір, у межах якого повинні бути розв`язані й питання, пов`язані з реєстрацією зміни інформації про юридичну особу, з підстав позову вбачається, що предметом оскарження у цій справі є рішення відповідача про проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, прийняте на підставі протоколу позачергових зборів уповноважених громадської організації. Саме скликання цих зборів і ухвалені ними рішення спричинили виникнення спірних правовідносин між позивачем та громадською організацією. Тобто звернення позивача до суду із цим позовом викликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а пов`язане з наявністю спору між членами громадської організації щодо обрання керівника, членів правління та ревізійної комісії. Отже, позовні вимоги про скасування рішення реєстратора є похідними від вимог щодо відновлення порушених корпоративних прав, а тому цей спір не пов`язаний безпосередньо із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що унеможливлює його розгляд у порядку адміністративного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      59. Згідно з постановами Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а позивач оскаржив до адміністративного суду дії суб`єктів владних повноважень - державних реєстраторів, пов`язані з реєстрацією змін до установчих документів товариства, внесенням відомостей щодо зміни складу його учасників та керівника, посилаючись при цьому на недотримання цими суб`єктами встановленого законом порядку проведення такої реєстрації.
      60. Однак з висловлених позивачем у ході розгляду справи мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на думку позивача, реєстрації таких змін пов`язана з підробкою протоколу загальних зборів товариства, виключенням його зі складу учасників у незаконний спосіб, а також нікчемністю договору купівлі-продажу його частки в статутному капіталі товариства. Тобто звернення позивача до суду із цим позовом покликане необхідністю захисту його прав не у сфері публічно-правових відносин, а його корпоративних та майнових прав, що виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства, натомість підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      61. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 826/2778/16 установила, що громадська організація звернулася до суду з позовом про визнання протиправними й скасування записів в Реєстрі громадських об`єднань та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про внесення відомостей про фізичну особу як керівника громадської організації, а також зобов`язання відповідачів відновити відомості про іншу фізичну особу як керівника громадської організації. З висловлених позивачем мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на його думку, реєстрації таких змін пов`язана з поданням документів, справжність та правомірність яких позивач заперечує, оскільки в цей період збори громадської організації взагалі не проводилися і жодні рішення про зміни в керівництві організації не приймалися. Таким чином, спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача із прийнятими відповідачами рішеннями про реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу й покликані фактично відновити попередню реєстрацію інформації про керівника. Отже, звернення громадської організації до суду із цим позовом пов`язане з наявністю спору між її учасниками з приводу керівника громадської організації, а не із захистом прав у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
      62. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 оскарження юридичною особою дій державного реєстратора щодо порушення процедури припинення (ліквідації) іншої юридичної особи, учасником якої позивач не був, а захищав свої права кредитора за відсутності у реєстраційній карті передбаченого підтвердження розрахунків з кредиторами, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи.
      63. Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла також у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 про оскарження дій державного реєстратора в частині припинення юридичної особи у зв`язку з тим, що рішення про державну реєстрацію припинення юридичної особи ухвалено на підставі документів, які надійшли від осіб, які, як вважає позивач, не мали права ухвалювати таке рішення, а документи, надані державному реєстратору, сфальшовані, зобов`язання державного реєстратора внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запис про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи.
      64. Оскарження дій та рішень реєстратора щодо державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, а також внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань рішення засновників щодо припинення юридичної особи, обґрунтоване невиконанням товариством зобов`язань за інвестиційним договором, свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15).
      65. Крім того, Касаційний господарський суд у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 910/13499/19 за позовом Релігійної організації до обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної державної адміністрації, яким зареєстровано статут релігійної організації у новій редакції, зазначив про належність цієї категорії спорів до господарської юрисдикції.
      66. Відповідно до статті 13 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
      67. Згідно зі статтею 7 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
      68. Положеннями частин першої - п`ятої статті 8 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) визначено, що релігійна громада є місцевою Релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
      69. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).
      70. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюються загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
      71. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
      72. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
      73. Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства.
      74. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19, від 22 січня 2020 року у справі № 809/1025/17 та інших, у яких викладена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства.
      75. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для відступу від висновку щодо застосування частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 ГПК, викладеного в постанові Касаційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, який був урахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається, - відсутні, оскільки з огляду на приватноправовий характер правовідносин спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      76. При цьому Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18, від 18 березня 2020 року у справі № 466/6221/16-а, від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15, від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20.
      77. Щодо суті спору, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      78. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      79. Згідно із частиною другою статті 4 ГПК юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      80. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
      81. Позов у цій справі подано Релігійною організацію до ОДА про визнання протиправним і скасування розпорядження № 213/2019-р, яке стосувалося реєстрації нової редакції статуту Релігійної організації на підставі рішення загальних парафіяльних зборів Релігійної організації (релігійної громади с. Сутківці) про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях цієї релігійної громади.
      82. Як уже зазначалося вище, позовні вимоги обґрунтовані порушенням прав Релігійної організації в результаті ухвалення рішення загальними парафіяльними зборами членів Релігійної організації (рішення загальних зборів, оформлене протоколом від 23 лютого 2019 року № 1).
      83. Згідно з пунктом 1.1 статуту (у редакції, прийнятій на парафіяльних зборах 05 грудня 2016 року (протокол № 1/2), зареєстрованій розпорядженням Хмельницької ОДА від 03 травня 2018 року №423/2018) Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» (яка далі по тексту статуту зазначена як парафія) є неприбутковою релігійною організацією, первинним канонічним підрозділом Української Православної Церкви (УПЦ), та знаходиться в організаційному підпорядкуванні Хмельницької єпархії УПЦ. Парафія як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту. Діяльність парафії поширюється на село Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області (пункти 1.9, 1.12 статуту позивача у зазначеній редакції).
      84. Вищим органом парафіяльного управління є парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель (пункт 2.4 статуту). Серед органів управління позивача як юридичної особи є також парафіяльна рада - виконавчий та розпорядчий орган парафіяльних зборів, яка підзвітна зборам та настоятелю (пункт 2.16 статуту) та ревізійна комісія (пункт 2.23 статуту).
      85. Тобто позивач як юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону, що відповідає загальному положенню про цивільну дієздатність юридичної особи, закріпленому в частині першій статті 92 Цивільного кодексу України.
      86. Судами попередніх інстанцій встановлено, що передумовами звернення позивача до суду у цій справі є:
      1) прийняття членами релігійної громади (126 осіб) рішень, оформлених протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, зокрема щодо зміни підлеглості у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ шляхом переходу під канонічне підпорядкування управління Хмельницької єпархії ПЦУ з відповідним внесенням змін до статуту релігійної організації (позивача) та
      2) подальша державна реєстрація нової редакції статуту, затвердженої цим рішенням релігійної громади (її частини).
      87. Тобто оскарження реєстраційних дій, що зазначено як предмет позову в цій справі, по суті є похідною вимогою від спору щодо дійсності статуту релігійної організації в новій редакції.
      88. Рішення, які були прийняті загальними парафіяльними зборами релігійної громади (членами такої громади в кількості 126 осіб), належать до рішень, які були ухвалені всередині цієї громади (Релігійної організації) щодо реалізації цивільних прав, свобод та інтересів членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності Релігійної організації як юридичної особи з метою задоволення інтересів її членів.
      89. Ухвалене 23 лютого 2019 року рішення загальних парафіяльних зборів членів релігійної громади с. Сутківці, що стало підставою для вчинення відповідачем спірної державної реєстрації, стосується прав та інтересів релігійної громади с. Сутківці та її членів. Адже в результаті його ухвалення було змінено канонічне підпорядкування Релігійної організації (позивача), обрано її нового керівника (настоятеля парафії) та затверджено нову редакцію статуту. Тобто ухвалене рішення стосується, у тому числі, порядку організації та управління Релігійною організацією як юридичною особою.
      90. При цьому позивач посилається на те, що рішення про затвердження статуту в новій редакції прийняте з порушенням чинного статуту; на зборах територіальної громади, а не парафіяльними зборами; за участі осіб, які не мали права брати участь у таких зборах тощо. Тому позивач вважає збори нечинними та неправомочними.
      91. Якщо у зборах брали участь особи, які не вправі були діяти як орган юридичної особи, повноважний приймати нову редакцію статуту, то така нова редакція не є чинною, бо вона не була прийнята юридичною особою в особі відповідного органу. Водночас реєстрація такої нової редакції порушує правову визначеність щодо того, статут у якій саме редакції є чинним - у новій чи в попередній. Отже, позовна вимога фактично спрямована не на позбавлення статуту в новій редакції юридичної сили, а на захист порушеного інтересу в правовій визначеності. Реєстрація статуту в новій редакції, прийнятій не органом юридичної особи, а неуповноваженими на це особами, може порушувати інтерес у правовій визначеності як членів Релігійної організації, так і самої Релігійної організації як юридичної особи. Такий інтерес підлягає судовому захисту.
      92. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
      93. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18.
      94. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
      95. Водночас відповідно до пункту 2 частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» щодо: визнання повністю або частково недійсними рішень засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу; визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів юридичної особи; заборони (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій; накладення/зняття арешту корпоративних прав; зобов`язання вчинення реєстраційних дій; скасування реєстраційної дії/запису в Єдиному державному реєстрі; виділу юридичної особи; провадження у справах про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, прийнятих відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; припинення юридичної особи, що не пов`язано з банкрутством юридичної особи; відміни державної реєстрації припинення юридичної особи; припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, що не пов`язано з банкрутством юридичної особи; відміни державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця; відміни в порядку апеляційного/касаційного оскарження судового рішення, на підставі якого вчинено реєстраційну дію.
      96. Отже, судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах.
      97. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 987-ХІІ держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту вичерпує свою дію з моменту внесення таких змін або доповнень до статуту (прийняття статуту в новій редакції).
      98. Отже, зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу Релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту Релігійної організації в новій редакції. Судове рішення про задоволення такої позовної вимоги є підставою для приведення суб`єктом державної реєстрації відомостей про Релігійну організацію, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у відповідність до відомостей статуту Релігійної організації в попередній редакції.
      99. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).
      100. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги відповідача.
      Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      101. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      102. Згідно із частинами першою - третьою статті 311 ГПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      103. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      Щодо розподілу судових витрат
      104. У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції відповідно до приписів статті 129 ГПК Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на позивача.
      Керуючись статтями 308, 313, 314, 315, 317 ГПК, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу Хмельницької обласної державної адміністрації задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 26 лютого 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року скасувати.
      3. Прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
      4. Стягнути з Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» (32134, Хмельницька обл., Ярмолинецький район, с. Сутківці, вул. Заводська, 5, код 22778817) на користь Хмельницької обласної державної адміністрації (29005, м . Хмельницький, майдан Незалежності, Будинок рад, код 22985083) судовий збір за подання апеляційної і касаційної скарги в розмірі 6723 (шість тисяч сімсот двадцять три) грн 50 коп.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Л.Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 96695006
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 320/2654/19
      Провадження № 11-78апп21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року у справі № 320/2654/19 за позовом ОСОБА_1 до Київського обласного центру зайнятості (далі - Київський ОЦЗ) про визнання протиправними й скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київського ОЦЗ, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:
      - визнати протиправним і скасувати наказ відповідача від 11 травня 2019 року № 225-к «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 »;
      - визнати протиправним і скасувати наказ Київського ОЦЗ від 23 травня 2019 року № 250-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
      - поновити позивача на посаді директора Білоцерківського міськрайонного центру зайнятості (далі - Білоцерківський МРЦЗ);
      - зобов`язати Київський ОЦЗ виплатити на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу починаючи з 24 травня 2019 року.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що до нього було протиправно застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани та звільнення з роботи у зв`язку із систематичним невиконанням посадових обов`язків. При цьому він сумлінно виконував посадові обов`язки та не вчиняв дисциплінарних порушень.
      3. На переконання скаржника, дисциплінарні стягнення до нього були застосовані з порушенням передбаченого трудовим законодавством порядку, оскільки відповідач поверхово перевірив обставини, що слугували підставою для висновку про наявність у діях позивача складу дисциплінарного правопорушення, а під час обрання виду дисциплінарного стягнення не врахував, що відповідні дії не зумовили негативних наслідків і не завдали шкоди будь-чиїм інтересам.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      4. Київський окружний адміністративний суд рішенням від 18 жовтня 2019 року адміністративний позов задовольнив: визнав протиправними та скасував накази Київського ОЦЗ від 11 травня 2019 року № 225-к «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » та від 23 травня 2019 року № 250-к «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновив позивача на посаді директора Білоцерківського МРЦЗ з 24 травня 2019 року; стягнув з Київського ОЦЗ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 74 тис. 948 грн 58 коп. без утримання обов`язкових податків і зборів; стягнув з Київського ОЦЗ на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 768 грн 40 коп.; допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Білоцерківського МРЦЗ з 24 травня 2019 року; звернув до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Київського ОЦЗ на користь позивача суми середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах одного місяця в розмірі 14 тис. 695 грн 77 коп. без утримання обов`язкових податків і зборів.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц, відповідно до якого спір, що виник між посадовою особою установи, що реалізує державну політику в сфері зайнятості населення, та цією установою (Державна служба зайнятості та підпорядковані їй установи), є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд першої інстанції вказав, що вчинений позивачем дисциплінарний проступок за своїм характером (тяжкістю) та правовими наслідками у вигляді відсутності шкоди є малозначним, а застосоване до позивача дисциплінарне стягнення у вигляді догани - надмірним і таким, що застосовано необґрунтовано, тобто без урахування всіх обставин, що мали значення під час обрання виду дисциплінарного стягнення. За висновком суду першої інстанції, наказ Київського ОЦЗ від 11 травня 2019 року № 225-к не відповідає наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) критеріям, зокрема обґрунтованості, пропорційності, розсудливості, а тому є протиправним і підлягає скасуванню. Звільнивши позивача на підставі наказу від 23 травня 2019 року № 250-к, відповідач вдруге притягнув його до дисциплінарної відповідальності, що суперечить положенням статті 61 Конституції України та статті 149 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), відтак цей наказ є протиправним і підлягає скасуванню. Оскільки позивач був звільнений 23 травня 2019 року, вінпідлягає поновленню на посаді директора Білоцерківського МРЦЗ з 24 травня 2019 року.
      6. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 26 листопада 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким відмовив ОСОБА_1 в задоволенні позову.
      7. Апеляційний суд керувався тим, що дисциплінарне стягнення у вигляді догани за несвоєчасне формування фінансової звітності за перший квартал 2019 року в комплексній системі автоматизації підприємства «IS-pro» з перенесенням інформації в шаблон у форматі «Exсel» застосовано до позивача правомірно, оскільки він дійсно порушив пункт 11 Положення про Білоцерківський міськрайонний центр зайнятості,затвердженого наказом Київського ОЦЗ від 22 березня 2019 року № 61/0/6-16 (далі - Положення), Правила внутрішнього трудового розпорядку, введені в дію наказом Білоцерківського МРЦЗ від 16 вересня 2015 року № 145/1, що доведено відповідачем та підтверджується належними доказами.
      8. За висновком суду апеляційної інстанції, відповідач у розумінні статей 73, 74 КАС України надав суду належні та допустимі докази щодо наявності правових підстав для звільнення позивача за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, якими, зокрема, доведено систематичність невиконання ОСОБА_1 своїх службових обов`язків та факти застосування раніше дисциплінарних стягнень. Отже, видаючи оскаржувані накази від 11 травня 2019 року № 225-к та від 23 травня 2019 року № 250-к, відповідач діяв на підставі, у спосіб та в межах наданих йому повноважень.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив пронеправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також неповне з`ясування обставин справи.
      10. На думку скаржника, суд апеляційної інстанції не дослідив у повній мірі матеріали справи, в якій міститься, зокрема, наказ Білоцерківського МРЦЗ від 16 квітня 2019 року № 193-к про звільнення із 17 квітня 2019 року начальника відділу - головного бухгалтера відділу бухгалтерського обліку цього центру зайнятості, яка безпосередньо займалася формуванням і подачею відповідної звітності. Оскільки фінансова звітність подається безпосередньо головним бухгалтером Білоцерківського МРЦЗ, а, як зазначалося представником Київського ОЦЗ Проченко Н. М., особа без спеціальних знань зробити таку звітність не здатна, то особисто позивач надати цю звітність не мав можливості.
      11. Крім того, в матеріалах справи немає доказів того, що Київським ОЦЗ через затримку подачі звітності Білоцерківським МРЦЗ не було своєчасно подано загальний звіт до Державної служби зайнятості. Вказане твердження з`явилося лише на стадії апеляційного провадження, у жодному відзиві на позовну заяву, а також у поясненнях Київського ОЦЗ таких тверджень не було.
      12. На переконання ОСОБА_1 , суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що Київський ОЦЗ, звільнивши позивача на підставі наказу від 23 травня 2019 року № 250-к, притягнув йогодо дисциплінарної відповідальності вдруге, що суперечить положенням Конституції України та статті 149 КЗпП України.
      13. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року залишити в силі.
      Позиція інших учасників справи
      14. У відзиві на касаційну скаргу представник Київського ОЦЗ зазначив, що протягом 2019 року позивач двічі порушував трудову дисципліну внаслідок невиконання без поважних причин покладених на нього Положенням обов`язків, відтак ОСОБА_1 правомірно було звільнено відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України шляхом розірвання з ним трудового договору в односторонньому порядку.
      15. Крім того, разом з відзивом на касаційну скаргу відповідач подав клопотання про закриття касаційного провадження як помилково відкритого, оскільки посада позивача (директор Білоцерківського МРЦЗ) не відноситься до будь-якої з категорій державної служби, а також не входить до переліку службових осіб, які займають відповідальне або особливо відповідальне становище в розумінні примітки до статті 50 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII).
      16. У додаткових поясненнях директор Київського ОЦЗ, посилаючись на норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та практику Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, зауважив, що цей спір слід розглядати в порядку цивільного судочинства.
      17. Натомість у своїх додаткових поясненнях представник позивача вказав, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. При цьому останній послався на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц (провадження № 14-202цс19), а також у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду.
      Рух касаційної скарги
      18. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 23 лютого 2021 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України.
      19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 березня 2021 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      20. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що базові центри зайнятості припинили бути органами державної влади й увійшли в централізовану систему державних установ як юридичні особи публічного права. Водночас посади в базових центрах зайнятості припинили відноситись до категорії посад державних службовців, зокрема і посада директора базового центру зайнятості.
      21. Натомість суд першої інстанції, розглядаючи цю справу, дійшов висновку про те, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц спір, що виник між посадовою особою установи, що реалізує державну політику в сфері зайнятості населення, та цією установою (Державна служба зайнятості та підпорядковані їй установи), є публічно-правовим.
      22. Однак у справі № 754/15544/17-ц, у якій Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 червня 2019 року дійшла висновку про належність розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, правовідносини стосувалися виключно проходження позивачем публічної служби на посаді заступника голови Центрального апарату Державної служби зайнятості, тобто останній був уповноваженою особою на виконання функцій держави в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення і трудової міграції та є юридичною особою публічного права. При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивач обіймав посаду в центральному органі виконавчої влади, то цей спір не є трудовим спором приватного характеру, а стосується проходження позивачем публічної служби.
      23. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначив, що відповідач у своїх додаткових поясненнях указує на те, що спірні правовідносини в цій справі виникли не у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби та звільненням з неї, оскільки позивач є не державним службовцем, а керівником юридичної особи публічного права, який має повноваження здійснювати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції. Тому, на думку відповідача, цей спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства відповідно до статті 221 КЗпП України як трудовий спір приватного характеру. До того ж звільнення позивача відбувалося за нормами КЗпП України, а не Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII).
      24. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду також указує на те, що існує стала практика розгляду справ про поновлення на посадах директорів, заступників директорів та інших посадових осіб обласних, міських і міськрайонних центрів зайнятості в порядку цивільного судочинства. Це підтверджується постановами Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 583/874/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 308/7982/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 296/576/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 484/3365/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 742/532/18, від 21 лютого 2020 року у справі № 295/14195/18, від 25 березня 2020 року у справі № 552/5424/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 484/1082/19, від 09 листопада 2020 року у справі № 306/1011/18-ц, від 07 грудня 2020 року у справі № 484/5195/19.
      25. Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 20 січня 2021 року у справі № 303/7556/18, розглядаючи позов директора міського центру зайнятості про незаконність його звільнення, дійшов висновку про належність розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства. Цей висновок суд касаційної інстанції зробив, посилаючись на вказані вище висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц.
      26. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду повторно звертає увагу на те, що такі висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що спірні правовідносини у справі № 754/15544/17-ц виникли у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби, були зроблені щодо посадової особи Центрального апарату Державної служби зайнятості, уповноваженої на виконання функцій держави в центральному органі виконавчої влади. Проте у справі № 303/7556/18 та в цій справі позивачі є директорами базових центрів зайнятості, які є юридичними особами публічного права, підпорядкованими й підзвітними регіональному центру зайнятості, які створюються за рішенням голови Центрального апарату Державної служби зайнятості, та не є посадовими особами Центрального апарату Державної служби зайнятості, уповноваженими на виконання функцій держави в центральному органі виконавчої влади, як і не є державними службовцями.
      27. З огляду на викладене, а також на різну практику Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо юрисдикції вказаної категорії спорів, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у випадках спірних правовідносин щодо того, чи трудові відносини директора базового центру зайнятості з таким центром є відносинами з проходження публічної служби чи все ж таки ці спори є трудовим спорами приватного характеру.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      28. Наказом Київського ОЦЗ від 05 грудня 1997 року № 179-к позивача з 08 грудня 1997 року призначено на посаду директора Білоцерківського міського центру зайнятості (на час виникнення спірних правовідносин - Білоцерківський МРЦЗ).
      29. Наказом Київського ОЦЗ від 11 квітня 2019 року № 179-к за порушення пункту 11 Положення, Правил внутрішнього трудового розпорядку позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани.
      Як убачається із зазначеного наказу, фактичною підставою для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності слугували висновки аудиторського звіту № 2019-02, складеного Київським ОЦЗ, відповідно до яких Білоцерківським МРЦЗ було зайво виплачено допомоги по безробіттю на суму 204 тис. 407 грн 97 коп. унаслідок обчислення такої допомоги на підставі довідок про середню заробітну плату, до яких були протиправно включені одноразові виплати, що не є заробітною платою та з яких не був утриманий єдиний соціальний внесок.
      30. Наказом Київського ОЦЗ від 11 травня 2019 року № 225-к за порушення пункту 11 Положення, Правил внутрішнього трудового розпорядку позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани.
      З описової частини вказаного наказу вбачається, що позивач не забезпечив своєчасне формування фінансової звітності за перший квартал 2019 року в комплексній системі автоматизації підприємства «IS-pro» з перенесенням інформації в шаблон у форматі «Exсell» відповідно до Порядку подання фінансової звітності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 року № 419, доручення Державної служби зайнятості від 02 квітня 2019 року № 33/14/1727-19, доручення Київського ОЦЗ від 09 квітня 2019 року № 810/06.04/9-19.
      31. Наказом Київського ОЦЗ від 23 травня 2019 року № 250-к за недотримання вимог Положення, Правил внутрішнього трудового розпорядку позивача звільнено з посади директора Білоцерківського МРЦЗ відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
      32. Вважаючи вказані вище накази відповідача № 225-к та № 250-к протиправними і такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      33. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      34. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      35. На підставі положень пунктів 1, 2 частини першоїстатті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.
      36. Пунктом 2 частини першої статті 19 КАС Українивизначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
      37. При цьому пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України визначено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      38. Для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності.
      39. Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправними і скасування наказів Київського ОЦЗ від 11 травня 2019 року № 225-к «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » та від 23 травня 2019 року № 250-к «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлення позивача на посаді директора Білоцерківського МРЦЗ, а також зобов`язання відповідача виплатити на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу починаючи з 24 травня 2019 року.
      40. 01 травня 2016 року набрав чинності Закон № 889-VIII, згідно з преамбулою якого цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
      41. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 889-VIII державною службою є публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
      42. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 вказаного Закону посадою державної служби є визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону.
      43. Пунктом 2 частини другої статті 3 Закону № 889-VIII установлено, що дія цього Закону поширюється на державних службовців міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
      44. На підставі пункту 1 розділу I Положення про державну службу зайнятості, затвердженогонаказом Міністерства соціальної політики України від 15 грудня 2016 року № 1543 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 грудня 2016 року за № 1723/29853; далі - Положення № 1543), чинного на момент виникнення спірних правовідносин, державна служба зайнятості (далі - Служба) є централізованою системою державних установ, діяльність якої спрямовується та координується Міністерством соціальної політики України.
      45. За нормами пункту 2 вказаного розділу Положення № 1543 Служба складається, зокрема, з Державної служби зайнятості (Центрального апарату), Центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості (далі - регіональні центри зайнятості), міських, районних і міськрайонних центрів зайнятості (далі - базові центри зайнятості).
      46. Відповідно до пункту 1 Положення Білоцерківський МРЦЗ є державною установою у централізованій системі державних установ Служби.
      47. Згідно з пунктом 9 Положення Білоцерківський МРЦЗ очолює директор, який призначається на посаду та звільняється з посади головою Служби за погодженням з головою відповідної місцевої державної адміністрації. З директором центру зайнятості укладається контракт на строк до 3 років за результатами конкурсу.
      48. На підставі пункту 1 розділу V Положення № 1543 базові центри зайнятості є неприбутковими державними установами, підпорядкованими та підзвітними регіональному центру зайнятості, які створюються за рішенням голови Центрального апарату Служби.
      49. За нормами пункту 15 частини третьої статті 3 Закону № 889-VIII дія цього Закону не поширюється на працівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб`єктів господарювання державної форми власності, а також навчальних закладів, заснованих державними органами.
      50. Оскільки базові центри зайнятості створюються за рішенням голови Центрального апарату Служби, посада директора базового центру зайнятості є посадою, на яку не поширюється дія Закону № 889-VIII.
      51. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 27 лютого 2015 року був ознайомлений під особистий підпис із попередженням про зміну істотних умов праці, у якому йшлося про те, що у зв`язку з втратою чинності розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04 червня 1994 року № 410-р про віднесення посад працівників державної служби зайнятості до відповідних категорій посад державних службовців, з набранням чинності наказом Міністерства соціальної політики України від 16 грудня 2014 року № 1043 «Про умови оплати праці працівників державної служби зайнятості», з уведенням у дію нових структури і штатного розпису Білоцерківського МРЦЗ у 2015 році, які містять перелік посад, що не відносяться до категорії посад державних службовців, посаду директора базового центру зайнятості виключено з посад державних службовців.
      52. Отже, перебуваючи у трудових відносинах з Київським ОЦЗ, ОСОБА_1 втратив статус державного службовця, про що був ознайомлений під особистий підпис 27 лютого 2015 року, а тому його посада директора Білоцерківського МРЦЗ не відноситься до посад публічної служби.
      53. За правилами частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, із трудових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      54. Таким чином, спір, що виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства.
      55. Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13, 27 березня 2019 року, 01 квітня 2020 року у справах № 520/6612/17 (провадження № 11-1196апп18), № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) та № 804/2823/16 (провадження № 11-433апп19) відповідно.
      56. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      57. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, викладеного в її постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц (провадження № 14-202цс19), відповідно до якого спір за позовом заступника голови Центрального апарату Служби до Державної служби зайнятості про скасування дисциплінарного стягнення є публічно-правовим спором, оскільки, як убачається зі змісту вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду, позивач у цій справі не займав посаду, віднесену до посад державної служби, а тому в розумінні пункту 2 частини першої статті 19 КАС України цей спір не був пов`язаним з проходженням публічної служби.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      58. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      59. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      60. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження.
      61. Відповідно до частини третьої статті 354 КАС України у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
      62. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження в адміністративній справі.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      3. Роз`яснити ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96669492
    • By ANTIRAID
      Головуючий суддя в суді І інстанції Козіна С.М. 
      Єдиний унікальний № 374/136/16-а
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      02 жовтня 2020 року м. Ржищів
      Ржищівський міський суд Київської області у складі:
      головуючої - судді Козіної С.М.,
      за участі:
      секретаря - Маламан Я.О.,
      представника позивача - Куропата О.В.,
      представника відповідача - Король І.П.,
      представника третьої особи,
      яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - (не з`явився),
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ржищів Київської області адміністративний позов ОСОБА_1 до Ржищівської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Ржищівської міської ради Київської області, про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та поновлення на роботі, -
      ВСТАНОВИВ:
       У провадженні Ржищівського міського суду Київської області перебуває цивільна справа за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ржищівської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Ржищівської міської ради Київської області, про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та поновлення на роботі. Позивач мотивував позовні вимоги тим, що на чергових виборах депутатів обласних, міських, районних у містах, сільських, селищних, міських голів та старост сіл, селищ 25 жовтня 2015 року він був обраний на посаду міського голови Ржищівської міської ради Київської області, що підтверджується Постановою Ржищівської міської виборчої комісії Київської області Київської області від 10 листопада 2015 року №38. 03 червня 2016 року було прийнято рішення позачергової сесії Ржищівської міської ради сьомого скликання № 336-17-07 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " Позивач вважає, що вказане рішення ради не відповідає Конституції України та законам України, оскільки воно прийняте у спосіб, що суперечить законам України, без урахування всіх обставин, які мають значення для прийняття рішення ради та без належного обґрунтування підстав та причин звільнення з посади міського голови, та в порушення порядку процедури підготовки відповідних питань до розгляду сесії, що призвело до прийняття незаконного спірного рішення, отже воно підлягає скасуванню.
       Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються Конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Система та гарантії місцевого самоврядування, засади організації та діяльності, правовий статус і відповідальність посадових осіб місцевого самоврядування визначається законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон).
       Згідно з частиною другою статті 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження міською голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Конституційний Суд України у Рішенні від 09 лютого 2002 року № 1-рп зазначив, що відповідно до Конституції України сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий орган ради, інтегрований в його структуру, а тому має відповідати перед радою за наслідки роботи виконавчого органу та за свою власну діяльність аж до припинення наданих йому повноважень за рішенням відповідної ради за наявності підстав, передбачених частиною другою статті 79 Закону. Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
       Таким чином, підстави для дострокового припинення повноважень міського голови у порядку, визначеному частиною другою статті 79 Закону, є вичерпними. Тобто повноваження міського голови можуть бути достроково припинені при наявності таких підстав - якщо він порушує Конституцію і закони України, якщо він порушує права і свободи громадян, якщо він не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Враховуючи наведене, спірне рішення, яке не містить посилання на доведені в передбаченому законодавством порядку факти порушень міським головою Конституції та законів України, права і свободи громадян, не забезпечення здійснення наданих йому повноважень, не може розглядатися як правомірне.
       Слід також зауважити, що міський голова обирається шляхом прямих виборів, тобто безпосередньо виборцями. Наявність визначених законом підстав для припинення повноважень голови робить його в значній мірі самостійним, позбавляє можливості необґрунтованого тиску на нього з боку, в тому числі окремих депутатів, які при всьому своєму бажанні не можуть давати офіційну правову оцінку діям будь-кого, в тому числі і міського голови, і тим самим підміняти роль уповноважених на це законами органів державної влади щодо встановлення підстав, передбачених частиною другою статті 79 Закону, для дострокового припинення повноважень міського голови.
       Необхідно наголосити на тому, що будь-яких судових рішень про притягнення міського голови до кримінальної чи адміністративної (за корупційні діяння) відповідальності судом не приймалося. Будь-які дисциплінарні стягнення також відсутні. Більш того, рішенням сесії Ржищівської міської ради, робота виконавчого комітету, за перший квартал 2016 року, який очолює голова, була визнана задовільною.
       Не може депутатське звернення слугувати як доказ порушення міським головою Конституції та законів України, права і свободи громадян та незабезпечення здійснення наданих йому повноважень.
       Ініціатива від депутата, щодо розгляду питання «Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_2 », надійшла вже після того, як було проголосоване питання затвердженого порядку денного, та оголошено про закриття сесії.
       Регламентом Ржищівської міської ради від 10.12.2010 № 18-02-06 (із внесеними змінами рішенням Ржищівської міської ради 29.04.2011 № 269-10-06), який на сьогоднішній день регламентує порядок прийняття рішень радою, зокрема пунктом 7 статті 30, передбачено, що до порядку денного позачергової сесії вносяться лише ті питання, розгляд яких визначено у пропозиціях про скликання позачергової сесії. Пункт 5 даної статті передбачає, що до переліку порядку денного сесії включаються лише ті питання, проекти рішень, щодо яких підготовлені згідно з вимогами цього Регламенту і додержані терміни забезпечення депутатів відповідними матеріалами. Частина 1 статті 33 Регламенту передбачає, що включення питання до проекту порядку денного, та його винесенню на розгляд пленарного засідання Ржищівської міської ради для прийняття непроцедурного рішення передує попередній розгляд цього проекту у постійних комісіях Ржищівської міської ради, до сфери повноважень яких належать ці питання. Частиною 2 даної статті передбачено, що при прийнятті невідкладних рішень на вимогу лише міського голови, за погодженням не менше двох третин зареєстрованих на засіданні депутатів, засідання відповідної комісії з розгляду ініційованого головою питання може бути проведене під час пленарного засідання.
       Позивач просив визнати протиправним і скасувати рішення від 13 червня 2016 року позачергової сесії Ржищівської міської ради сьомого скликання № 336-17-07 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " Поновити його на роботі.
       У липні 2016 року до Ржищівського міського суду Київської області надійшло заперечення проти позову, подане представником Ржищівської міської ради Скочко О.О., у якому вказано, що вимоги позовної заяви ґрунтуються на відсутності у відповідача повноважень щодо встановлення факту порушення позивачем законодавства України, а також порушення відповідачем процедури підготовки й включення до порядку денного сесії проекту рішення Ржищівської міської ради «Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 » № 336-17-07 від 13.06.2016 передбаченої Регламентом Ржищівської міської ради VII скликання.
       Відповідач вважає, що позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню з огляду на наступне.
       Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 79 Закону України № 280/97 повноваження сільського, селищного, міського голови вважаються достроково припиненими у разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього.
       Згідно з положеннями ч. 2 ст. 79 Закону України № 280/97-ВР повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Проаналізувавши наведені норми, очевидним є висновок, що положенням ч. 1 ст. 79 та ч. 2 ст. 79 Закону України №280/97-ВР передбачають різні підстави припинення повноважень міського голови та за своїм змістом застосовуються у різних випадках незалежно одна від одної.
       У зв`язку з цим, достроково припиняючи повноваження позивача на підставі ч. 2 ст. 79 Закону України №280/97-ВР, відповідач не був зобов`язаний одночасно застосовувати положення п. 3 ч. 1 ст. 79 Закону України №280/97-ВР та ч. 2 ст. 79 Закону України №280/97-ВР.
       Отже, доводи позивача щодо відсутності у відповідача повноважень для встановлення факту порушення позивачем законодавства України не створюють підстав для задоволення позову, оскільки не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України.
       У позовній заяві позивач зазначає про порушеннях Регламенту міської ради під час підготовки та включення до порядку денного сесії проекту Рішення міської ради при цьому не вказано, положення якої конкретної статті Регламенту міської ради порушено такими діями Ржищівської міської ради. У свою чергу відповідач вважає за необхідне спростувати вищезазначене належними доказами.
       Твердження позивача щодо порушення процедури включення до порядку денного сесії проекту Рішення міської ради не відповідає дійсності, та спростовується Протоколом 17-ої (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання (копія Протоколу (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання, відповідно до якого пропозицію про включення до порядку денного сесії зазначеного питання було озвучено депутатом Ржищівської міської ради ОСОБА_3 одразу після голосування за пропозицію відправити на доопрацювання проект рішення «Про звільнення ОСОБА_4 з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів». Між оголошенням результатів голосування щодо звільнення ОСОБА_4 та пропозицією розглянути питання дострокового припинення повноважень позивача не було жодних оголошень, а зокрема і оголошення про закриття сесії.
       Крім того, ОСОБА_1 недостовірно передає суть процесуальної дії щодо включення до порядку денного сесії проекту Рішення міської ради.
       Так, відповідно до Протоколу 17-ої (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання депутат Ржищівської міської ради ОСОБА_3 виступила не за власною ініціативою щодо включення до порядку денного питання про дострокове припинення повноважень Позивача, а озвучила пропозицію, підтриману підписами третини депутатів Ржищівської міської ради відповідно до вимог ч. 2 ст. 74 Регламенту міської ради.
       На думку Позивача, відповідач допустив порушення положень вищевказаного ч. 7 ст. 30 Регламенту міської ради, доповнивши порядок денний позачергової сесії додатковим питанням про дострокове припинення повноважень міського голови.
       Зазначене твердження є необґрунтованим та спростовується положеннями ч. 5 ч. 4 ст. 32 Регламенту міської ради згідно яких під час роботи сесії пропозиції про зміни її порядку денного, можуть вноситись окремим депутатом.
       При цьому звертають увагу суду, що вищенаведена норма не містить застережень щодо можливості внесення змін виключно до порядку денного чергової сесії та не забороняє вносити такі зміни до порядку денного позачергової сесії.
       На думку позивача, відповідач допустив порушення ч. 1 ст. 33 Регламенту міської ради, включивши до порядку денного та розглянувши на сесії Ржищівської міської ради питання про дострокове припинення повноважень ОСОБА_1 без попереднього обговорення даного питання у відповідній постійній комісії.
       Зазначене твердження є необґрунтованим та спростовується положеннями ч. 2 ст. 33 Регламенту міської ради, а також пунктом 3 Протоколу 17-ої (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання.
       Так, частиною 2 ст. 33 Регламенту міської ради передбачено окрему процедуру для підготовки невідкладних рішень, а саме зазначено, що на вимогу міського голови за погодженням не менше двох третин зареєстрованих на засіданні депутатів, засідання відповідної комісії з розгляду ініційованого головою питання може бути проведене під час пленарного засідання.
       Як зазначено в пункті 3 Протоколу 17-ої (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання, пропозицію про надання доручення постійній комісії з питань регламенту та депутатської етики підготувати під час пленарного засідання висновок щодо дострокового припинення повноважень позивача, було одноголосно підтримано присутніми депутатами Ржищівської міської ради та міським головою. Пропозицію про надання такого доручення постійній комісії ініціював головуючий на засіданні секретар Ржищівської міської ради.
       Відповідно до абзацу 6 ч. 2 ст. 74 Регламенту міської ради після оголошення питання про дострокове припинення повноважень міського голови до розгляду, головування на сесії покладається на секретаря Ржищівської міської ради.
       За таких обставин відповідачем не порушено спеціальний порядок включення питання щодо припинення повноважень ОСОБА_1 до проекту порядку денного та винесення на розгляд сесії Ржищівської міської ради даного питання.
       На думку позивача, відповідач порушив вимоги ч. 2 ст. 33 Регламенту міської ради, доручивши розгляд питання дострокового припинення повноважень міського голови постійній комісії під час засідання Ржищівської міської ради на вимогу секретаря Ржищівської міської ради.
       Таке твердження є хибним, враховуючи наведені вище положення абзацу 6 ч.2 ст. 74 Регламенту міської ради, яким передбачено спеціальний порядок проведення засідання Ржищівської міської ради під час розгляду питання щодо дострокового припинення повноважень міського голови.
       Окремо слід зазначити, що постійна комісія з питань регламенту та депутатської етики надала позитивний висновок до проекту рішення міської ради, а за результатами таємного голосування двадцять один із двадцяти шести депутатів, обраних до складу Ржищівської міської ради підтримали дане рішення.
       Протокол лічильної комісії був затверджений рішенням Ржищівської міської ради одноголосно.
       Отже доводи позивача щодо недотримання передбаченої Peгламентом міської ради процедури підготовки та включення до порядку денного сесії Ржищівської міської ради проекту Рішення міської ради є необґрунтованими та безпідставним.
       Крім того, позивачем не доведено причинно-наслідкового зв`язку між допущеними на його думку порушеннями процедури включення до порядку денного Ржищівської міської ради питання щодо дострокового припинення повноважень позивача та незаконністю Рішення міської ради, тобто невідповідності змісту оскаржуваного Рішення міської ради вимогам чинного законодавства України.
       На думку відповідача позивачем не наведено доводів, які б створювали підстави, передбачені ч. 3 ст. 2 КАС України, для задоволення позовних вимог.
       Враховуючи зазначені положення відповідач вважає за необхідне обґрунтувати перед судом правомірність прийнятого рішення міської ради відповідно до наступного.
       Конституційний Суд України в рішенні № 1-рп/2000 від 09.02.2000 року (справа про місцеве самоврядування) надав такі роз`яснення: за Конституцією України (частина друга статті 141) сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою для того, щоб очолювати виконавчий орган ради та головувати на її засіданнях. Ці функції визначають сільського, селищного, міського голову передусім як посадову особу виконавчого органу ради та самої ради, їй підзвітну та перед нею відповідальну як за роботу виконавчого органу ради, так і за організацію роботи самої ради. Закон не обмежує повноваження сільського, селищного, міського голови лише головуванням на засіданнях ради, а покладає на нього й інші повноваження, аналогічні тим, які має, наприклад, голова районної, обласної ради. Передусім, це організація роботи ради, керівництво її апаратом, формування порядку денного цієї ради, укладення від імені ради договорів з питань, віднесених до виключної компетенції ради, представництво ради у відносинах з державними органами та іншими органами місцевого самоврядування тощо (частина третя статті 42 Закону).
       Отже, Конституція України, запровадивши обрання сільського, селищного, міського голови безпосередньо територіальною громадою, не урівноважила його статус зі статусом сільської, селищної, міської ради.
       Спосіб формування сільської, селищної, міської ради та обрання сільського, селищного, міського голови однакові, проте їх статус різний. Відповідно до Конституції України голова очолює виконавчий орган ради, інтегрований в його структуру, а тому має відповідати перед радою за наслідки роботи виконавчого органу та за свою власну діяльність аж до припинення наданих йому повноважень за рішенням відповідної ради за наявності підстав, передбачених частиною другою статті 79 Закону (якщо він порушує Конституцію та закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень).
       Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
       Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку про підпорядкованість міського голови місцевій раді та визначив його статус - посадова особа виконавчого органу ради та самої ради, їй підзвітна та перед нею відповідальна.
       Доводячи правомірність оскаржуваного Рішення, відповідач надає належні обґрунтування підстав для дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови, передбачених частиною другою ст. 79 Закону України № 280/97-ВР, які було покладено в основу прийнятого рішення, а зокрема:
       1. Протиправне Рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради № 257 від 24 J2.2015 року «Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ». Ржищівський міський голова за сприяння працівників виконавчого комітету Ржищівської міської ради в порушення вимог чинного законодавства, користуючись перебуванням представників юридичного відділу у відпустці, лобіював прийняття Рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради №257 від 24.12.2015 «Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 за заявою ОСОБА_5 від 23.11.2015, відповідно до якого було вирішено зняти статус службового приміщення однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .
       Відповідно до ст. 121 Житлового кодексу Української PCP порядок надання службових жилих приміщень установлюється законодавством Союзу PCP., Житловим кодексом Української PCP та іншими актами законодавства Української PCP. Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління кооперативної та іншої громадської організації.
       Спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює дане питання є Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській PCP, затверджене Постановою Ради Міністрів УРСР № 37 від 4 лютого 1988 року "Про службові жилі приміщення». Зокрема пунктом 6 положеннями передбачено підстави виключення жилого прим числа службових.
       Клопотання підприємства, у віданні якого знаходиться однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , про виключення однокімнатної квартири АДРЕСА_1 з числа службових відсутнє в архіві Ржищівської міської ради. Також виконавчим комітетом Ржищівської міської ради не надано обґрунтування відсутності потреби у використанні однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . 
       Таким чином в процесі прийняття Рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради №257 від 24.12.2015 «Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 " порушено норми чинного законодавства, а саме: ст. 121 Житлового кодексу Української PCP, п.3-6, 16, 21 Постанови Ради Міністрів УРСР №37 від 4 лютого 1988 «Про службові жилі приміщення». Зазначене Рішення № 257 було скасовано Рішенням Ржищівської міської ради № 334-17-07 від 13.06.2016, як таке що суперечить чинному законодавству України.
       2. Незаконне включення ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до персонального складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради VII скликання.
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області № 10-01-07 18 листопада 2015 року «Про затвердження персонального складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради VII скликання» було затверджено персональний склад виконавчого комітету Ржищівської міської ради.
       До персонального складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради на посаду заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів було включено ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
       Особливості проходження служби в органах місцевого самоврядування регулює Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування». Відповідно до ст. 2 вищевказаного Закону України посадами в органах місцевого самоврядування окрім інших є виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною.
       Положеннями ст. 10 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» передбачено, що прийняття на службу в органи місцевого самоврядування на посади заступників міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради здійснюється шляхом затвердження відповідною радою.
       Відповідно до ст. 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» граничний вік перебування на службі в органах місцевого самоврядування становить 65 років. Ці обмеження не поширюються на посадових осіб місцевого самоврядування, які обираються на відповідні посади.
       Таким чином, прийняття (затвердження) на посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету міської ради має здійснюватися з обов`язковим дотриманням вимог ст. 10 (затвердження відповідною радою) та ст. 18 (граничний вік перебування на службі) Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування".
       Відповідно до викладеного, станом на дату прийняття Рішення заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Ржищівської міської ради ОСОБА_4 досяг граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування, а саме 66 років, а тому не міг бути призначеним на посаду заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів.
       Відповідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях місцева рада розглядає питання утворення виконавчого комітету ради, визначає його чисельність, затверджує персональний склад; вносить зміни до складу виконавчого комітету та вирішує питання щодо його розпуску.
       Згідно ч. 2 ст. 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» кількісний склад виконавчого комітету визначається відповідною радою. Персональний склад виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради затверджується радою за пропозицією сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - за пропозицією голови відповідної ради.
       Положеннями ч. 3 ст. 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчий комітет ради утворюється у складі відповідно сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб.
       Отже, Ржищівський міський голова, порушуючи положення ст. 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», виніс на пленарне засідання Ржищівської міської ради пропозицію щодо включення ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради. ОСОБА_4 було звільнено з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів на підставі Рішення Ржищівської міської ради № 335-17-07 від 13.06.2016.
       3. Нераціональне використання коштів міського бюджету міста Ржищів Київської області та наявність конфлікту інтересів під час здійснення повноважень у складі виконавчого комітету Ржищівської міської ради.
       Враховуючи неодноразові звернення громадян щодо незадовільного стану доріг та тротуарів під час несприятливих погодних умов, Рішенням Ржищівської міської ради «Про створення тимчасової депутатської комісії» № 130-06-07 від 22 січня 2016 року було створено тимчасову депутатську комісію з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період значних снігопадів та ожеледиці (надалі - «Тимчасова комісія») у складі 6 (шести) депутатів Ржищівської міської ради.
       Відповідно до зазначеного Рішення міської ради Тимчасовій комісії було доручено провести перевірку стану роботи виконавчого комітету міської ради щодо вирішення питань незадовільного стану доріг та тротуарів під час несприятливих погодних умов у м. Ржищів.
       За результатами перевірки та на виконання Рішення міської ради Тимчасовою комісією було надано Звіт з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період снігопадів та ожеледиці.
       Відповідно до Звіту, Тимчасовою комісією було встановлено факт нераціонального використання коштів міського бюджет у місті Ржищів та використання Ржищівським міським головою службового становища у власних цілях. Так, 02.12.2015 між Ржищівським міським головою (як Покупець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 (як Продавець) було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого Продавець зобов`язувався продати (передати), а Покупець прийняти та оплатити товар, а саме: «сіль технічну», загальною вартістю 20 000 грн. Згідно з накладною, що є невід`ємною частиною даного договору, ціна товару складала 2 000 грн. за 1 т.
       В процесі роботи Тимчасовою комісією було встановлено, що ринкова вартість даного виду товару, а саме солі технічної, варіюється в межах від 500 грн до 800 грн.
       Крім того, фізична особа-підприємець ОСОБА_6 є зятем Ржищівського міського голови, а саме: чоловіком старшої дочки Ржищівського міського голови ОСОБА_7 , з яким вони пов`язані спільним побутом і мають взаємні права та обов`язки.
       Таким чином, під час здійснення повноважень у складі виконавчого комітету Ржищівської міської ради Ржищівським міським головою було порушено положення ст. 28, 59-1, 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 28, 35 Закону України «Про запобігання корупції».
       За даним фактом Кагарлицьким відділенням поліції Обухівського ВПГУНП в Київській області порушено кримінальне провадження № 1201610190000461 від 04.07.2016 та здійснюється досудове розслідування.
       4. Порушення Ржищівським міським головою обов`язків з утримання вулиць та доріг міста Ржищів Київської області в осінньо-зимовий період.
       Враховуючи неодноразові звернення громадян щодо незадовільного стану доріг та тротуарів під час несприятливих погодних умов, Рішенням Ржищівської міської ради «Про створення тимчасової депутатської комісії» № 130-06-07 від 22 січня 2016 року було створено тимчасову депутатську комісію з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період значних снігопадів та ожеледиці у складі 6 (шести) депутатів Ржищівської міської ради.
       Відповідно до зазначеного Рішення міської ради Тимчасовій комісії було доручено провести перевірку стану роботи виконавчого комітету міської ради щодо вирішення питань незадовільного стану доріг та тротуарів під час несприятливих погодних умов у м. Ржищів.
      За результатами перевірки та на виконання Рішення міської ради Тимчасовою комісією було надано Звіт з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період снігопадів та ожеледиці .
       Відповідно до Звіту Тимчасовою комісією було встановлено незадовільне виконання обов`язків щодо утримання вулиць та доріг міста Ржищів Київської області в осінньо-зимовий період. Дані висновки були зроблені Тимчасовою комісією на основі наданих виконавчим комітетом Ржищівської міської ради ряду документів.
       За результатами роботи Тимчасовою комісією було визнано неналежною організацію та проведення робіт з утримання вулиць та доріг міста Ржищів Київської області в осінньо-зимовий період.
       Статтею 42. Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено перелік повноважень та обов`язнів міського голови.
       Згідно з положеннями ст. 21 Закону України «Про автомобільні дороги» органи місцевого самоврядування, що управляють функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, відповідають за: стан вулиць і доріг міст та інших населених пунктів відповідно до діючих норм, у тому числі щодо безпеки руху транспортних засобів і пішоходів; якість робіт з проектування, будівництва, реконструкції, ремонту та утримання вулиць і доріг міст та інших населених пунктів.
       Отже, Ржищівським міським головою як очільником виконавчого комітету Ржищівської міської ради було порушено виконання обов`язків щодо утримання в належному стані вулиць та доріг міста Ржищів в осінньо-зимовий період, покладених на нього відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про автомобільні дороги».
       5. Невідповідність результатів виконання робіт з ремонту даху ДНЗ «Калинка» проектній документації та затвердженого кошторису.
       Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у порядку передбаченому чинним законодавством з місцевого бюджету м. Ржищів було виділено грошові кошти для виконання робіт з ремонту даху ДНЗ «Калинка».
       Зважаючи на важливість проведення даних робіт, контроль за закупівлею матеріалів, пошук підрядної організації для проведення ремонтних робіт та приймання-передача виконаних робіт здійснювались Ржищівським міським головою.
       За результатами проведення технічного огляду було виявлено, що ремонтні роботи вищезазначеного об`єкту не відповідають проектній документації та затвердженому кошторису. Крім того, матеріали, що були використані під час виконання робіт, за своєю характеристикою також не відповідають проектній документації та затвердженому кошторису.
       Зазначені порушення також підтверджуються Актом обстеження виконаних робіт «Реконструкції даху будівлі навчального закладу «Калинка» по вул. Леніна, 11 в м. Ржищів» б/н від 16.06.2016 . 
       Таким чином, Ржищівським міським головою було порушено Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» та приписи рішень Ржищівської міської ради щодо використання коштів місцевого бюджету м. Ржищів.
       За даним фактом Кагарлицьким відділенням поліції Обухівського ВП ГУНП в Київській області порушено кримінальне провадження № 12016110190000461 від 04.07.2016 та здійснюється досудове розслідування.
       6. Щодо працівників міської ради, відсутніх на робочому місці з дати прийняття на роботу за розпорядженнями Ржищівського міського голови.
       Шляхом видачі Розпорядження Ржищівський міський голова прийняв на роботу Ржищівської міської ради водія ОСОБА_8 .
       Незважаючи на це, фактичне перебування водія за своїм робочим місцем та здійснення ним посадових інструкцій відсутні. При цьому заробітна плата, надбавки та премії систематично нараховуються вищезазначеному працівнику в обсягах, погоджених Ржищівським міським головою.
       Також власним Розпорядженням міський голова прийняв на роботу ОСОБА_9 - робітника господарського сектору, яка фактично не з`являється на pобочому місці та не здійснює посадових обов`язків. При цьому заробітна плата, надбавки систематично нараховуються вищезазначеному працівнику в обсягах, погоджених Ржищівським міським головою.
       Отже, шляхом видачі розпоряджень щодо прийняття на роботу вищевказаних осіб, Ржищівський міський голова порушив норми чинного Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про запобігання корупції" та приписи рішень Ржищівської міської ради щодо використання коштів місцевого бюджету м. Ржищів.
       За даним фактом Кагарлицьким ВП Обухівського ВП ГУНП в Київській області порушено кримінальне провадження № 12016110190000461 від 04.07.2016 та здійснюється досудове розслідування.
       7. Створення перешкод депутатам Ржищівської міської ради у виконанні наданих їм повноважень.
       Усними вказівками Ржищівського міського голови на апаратній нараді працівників та служб виконавчого комітету було надано доручення не відповідати та взагалі не реагувати ніяким чином на звернення депутатів Ржищівської міської ради, чим порушено положення Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про статус депутатів місцевих рад", Закону України "Про звернення громадян".
       8. Щодо відсутності підготовки програми соціально-економічного розвитку регіону м. Ржищів Київської області протягом тривалого часу.
       Відповідно до Конституції України, положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" важливою функцією місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування є управління (регулювання) соціально-економічними процесами на відповідній території.
       Одним з інструментів управління цими процесами є програми соціально- економічного розвитку міст. Вказані програми є комплексними, оскільки включають завдання і показники по здійсненню найважливіших відтворювальних процесів в економічній, соціальній, науково-технічній та інших сферах.
       Програма соціально-економічного розвитку регіону є організаційно-економічним та інформаційно-аналітичним документом втілення положень економічної політики держави, вміщує систему цільових завдань і заходів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з метою досягнення поставлених цілей у відповідному прогнозному періоді.
       Відповідно до п. 9 ч. 4 ст. 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" міський голова забезпечує підготовку на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, місцевого бюджету та звіту про його виконання, рішень ради з інших питань, що належать до її відання; оприлюднює затверджені радою програми, бюджет та звіти про їх виконання.
       Незважаючи на те, що Рішення Ржищівської міської ради «Про міський бюджет міста Ржищів Київської області» набрало чинності 01 січня 2016 року, Ржищівський міський голова протягом більше ніж п`яти місяців не організовував підготовку на розгляд міської ради проекту програми соціально-економічного та культурного розвитку міста Ржищів. Даний проект програми соціально-економічного та культурного розвитку міста Ржищів було винесено на розгляд Ржищівської міської ради та затверджено Рішенням Ржищівської міської ради лише в травні 2016 року.
       Таким чином, в процесі підготовки проекту програми соціально-економічного та культурного розвитку міста Ржищів Ржищівським міським головою було порушено положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України».
       9. Порушення Ржищівським міським головою правил етики під час спілкування з підлеглими працівниками та жителями міста.
       Відповідно до пункту 14 частини четвертої статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» міський голова представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства.
       Положеннями статті 8 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» закріплено, що одними з основних обов`язків посадових осіб місцевого самоврядування є шанобливе ставлення до громадян та їх звернень до органів місцевого самоврядування, турбота про високий рівень культури, спілкування і поведінки, авторитет органів та посадових осіб місцевого самоврядування та недопущення дій чи бездіяльності, які можуть зашкодити інтересам місцевого самоврядування та держави.
       Незважаючи на вказане вище, Ржищівський міський голова дозволяв собі в грубій, не прийнятній для спілкування формі розмовляти з жителями міста, депутатами міської ради та працівниками виконавчого комітету, тим самим порушуючи положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».
       Такі факти порушення чинного законодавства України та прав громадян були представлені депутатам Ржищівської міської ради у пояснювальній записці до проекту Рішення міської ради, а також опрацьовані постійною комісією Ржищівської міської ради з питань регламенту та депутатської етики.
      Таким чином, Рішення міської ради, прийняте шляхом таємного голосування та підтримане більш ніж двома третинами депутатів від складу Ржищівської міської ради, повністю відповідає вимогам ч. 3 ст. 79 Закону України № 280/97-ВР, якими передбачено, що повноваження сільського, селищного, міського голови за наявності підстав, передбачених абз. 1 ч. 2 цієї статті, можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.
       Рішення міської ради також відповідає й іншим вимогам Закону України № 280/97-ВР, зокрема: положеннями п. 16 ч. 1 ст. 26 Закону України № 280/97-ВР, які закріплюють, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання про прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених цим законом.
       Згідно з ч. 3 ст. 50 Закону України № 280/97-ВР повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути припинені достроково за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.
       Відповідно до ч. 2 ст. 59 Закону України № 280/97-ВР рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим законом.
       На думку відповідача процедура прийняття оскаржуваного рішення Ржищівської міської ради не суперечить вимогам Закону України № 280/97-ВР, Регламенту міської ради та положенням чинного законодавства України.
       У запереченні відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Ржищівської міської ради про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та поновлення його на роботі у повному обсязі.
       У судовому засіданні представник позивача Куропата О.В. позовні вимоги підтримував та просив їх задовольнити.
       Крім того, 16 січня 2020 року надійшли додаткові письмові пояснення, подані представником позивача Гладким Р.В. (а.с. 172-174 т.3), де вказано, що включення та розгляд на порядку денному позачергової сесії додаткових питань є незаконним та таким, що суперечить Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання, а саме: ч. 2 ст. 20, ч. 6 ст. 21 Регламенту. Відповідно до ч. 7 ст. 30 Регламенту до проекту порядку денного позачергової сесії вносяться лише ті питання, розгляд яких визначено у пропозиціях про скликання позачергової сесії. Проте, 13 червня 2016 року Ржищівською міською радою було проведено 17 (позачергову) сесію, де всупереч викладеному вище до порядку денного було включено додаткові питання, а саме: "Про скасування рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради від 24.12.2015 № 257 "Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 "; "Про звільнення ОСОБА_4 з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів"; "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " Такі дії повністю суперечать Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання, а саме: ч. 5, 6 ст. 30, відповідно до якої до переліку питань порядку денного сесії включаються лише ті питання, проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами цього регламенту і додержані терміни забезпечення депутатів відповідними матеріалами. Проект порядку денного сесії з основних питань повідомляється депутатам не пізніш як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках- не пізніше як за день до сесії. Отже, було грубо порушено порядок проведення позачергової сесій, а отже жоден з депутатів, як вимагає Регламент, не був забезпечений відповідними матеріалами щодо питань проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами зазначеного Регламенту. Таким чином вважаємо, що рішення винесене за результатами проведення вищевказаної позачергової сесії, за обставин та наявних порушень, що мали місце, є протиправним та підлягає скасуванню.
       Висновок постійної комісії з питань регламенту депутатської етики щодо дострокового припинення повноважень міського голови є необґрунтованим та обставини, наведені в ньому є недоведеними.
       Відповідно до ч. 2 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 74 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання рішення про припинення повноваження міського голови може ініціюватися не менш як третиною депутатів від загального складу Ржищівської міської ради.
       Відповідно до абз. 2, 3 п.2 ч.2 ст. 74 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання, встановлено, що пропозиція про включення до порядку денного пленарної сесії Ржищівської міської ради питання про дострокове припинення повноважень міського голови з підстав, визначених пп. 1-2 ч. 2 статті цього регламенту подається в строки та порядку, визначеному цим регламентом і має бути підтримана підписами не менш як третини депутатів Ржищівської міської ради або не менш як однією десятою громадян, мешканців міста, що мають право голосу на місцевих виборах.
       До проекту рішення Ржищівської міської ради про дострокове припинення повноважень міського голови додаються: юридичні документи, що підтверджують настання підстав, визначених цим регламентом, обґрунтування необхідності дострокового припинення повноважень міського голови з інших підстав, якщо це ініціатива громадян міста.
       Однак, жодної пропозиції, як передбачено Регламентом, про включення до порядку денного та поданої в строки та порядку, визнане цим регламентом і підтриманої підписами не менш як третини депутатів Ржищівської міської ради до проведення вищевказаної позачергової сесії подано не було, що говорить про порушення Регламенту та порядку самої процедури дострокового припинення повноважень міського голови.
       Зокрема, постійною комісією з питань регламенту та депутатської етики було складено відповідний висновок щодо дострокового припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 , котрий також в подальшому став ключовою та фундаментальною підставою для подальшого ініціювання питання про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 .
       З вказаним висновком погодитись не можливо, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 10 ст. 47 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», за результатами вивчення і розгляду питань постійні комісії готують висновки і рекомендації. Висновки і рекомендації постійної комісії приймаються більшістю голосів від загального складу комісії і підписуються головою комісії, а в разі його відсутності - заступником голови або секретарем комісії. Протоколи засідань комісії підписуються головою і секретарем комісії. Висновки і рекомендації постійної комісії, протоколи її засідань є відкритими та оприлюднюються і надаються на запит відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації". Проте висновок комісії не містить в собі належного обґрунтування та наведення підстав для ініціювання питання про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 . Він має примітивне відображення та з невідомих підстав містить в собі рекомендації щодо дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 .
       Беручи до уваги підстави дострокового припинення повноважень міського голови наведені в «Пояснювальній записці», представник позивача зазначав таке.
       Щодо прийняття рішення про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Вказане, як підстава для дострокового припинення повноважень міського голови не заслуговує на свою увагу, оскільки на момент розгляду питання про припинення повноважень міського голови, вищевказаному приміщенню було повернуто статус службового приміщення, а тому на момент розгляду питання про припинення повноважень ОСОБА_1 , був відсутній спір щодо неправомірного зняття статусу службового приміщення з квартири АДРЕСА_1 . Крім того, попередньо, а ні суб`єктом балансоутримувачем, а ні будь-якою іншою зацікавленою особою не було оскаржено та/або визнано протиправним в законному порядку рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради від 24.12.2015 № 257 «Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ».
       Щодо включення ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету. З вказаною підставою не можливо погодитись як такою, що обумовлює порушення ОСОБА_1 норм Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», оскільки міський голова не призначав своїм індивідуальним рішенням ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету, а лише виніс пропозицію на голосування, де на пленарному засіданні було, шляхом голосування, прийнято рішення щодо включення ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету, що повністю виключає особистий вплив чи то сприяння ОСОБА_1 щодо включення кандидатури ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету.
       Щодо нераціонального використання міського бюджету, наявності конфлікту інтересів та порушення міським головою обов`язків з утримання доріг міста Ржишів. На підтвердження такої підстави, було вказано на звіт в якому наведені обставини без жодного їх підтвердження та обґрунтування, висновки наведені в даному звіті є надуманими та не обґрунтованими належним чином та без жодного доказу, який би обґрунтовував зроблені висновки. Крім того, також вказано на невигідну закупівлю технічної солі, та що остання нібито закуплена за завищеною ціною. Однак, жодного доказу, який би підтверджував вказане до даного висновку/звіту не долучено, посилання на нього в останніх не вказано.
       Щодо порушення міським головою обов`язків з утримання вулиць та доріг міста Ржишів. Зі ст. 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" не вбачається жодного обов`язку, покладеного на міського голову, щодо утримання вулиць та доріг міста Ржищева, а тому посилання на вказане є хибними та такими, що не відповідають дійсності та є надуманими. Зокрема, говорячи про незадовільний стан утримання вулиць та доріг необхідно відмітити, що вказане є підставою для зміни керівника комунального підприємства, котрий вдійсності має обов`язки з утримання вулиць та доріг міста Ржищева.
       Щодо невідповідності результатів виконання робіт з ремонту « ІНФОРМАЦІЯ_2 » проектній документації та затвердженого кошторису. В обґрунтування даної підстави, наведено висновок, що контроль за закупівлею матеріалів, пошук підрядної організації та приймання - передачі виконаних робіт здійснювались міським головою ОСОБА_1 , а отже міським головою було порушено ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні». Однак, з даним твердженням погодитись неможливо, з огляду на те, що замовником вказаних ремонтних робіт згідно Договору підряду № 1 та № 2 є відділ освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради та суб`єктом котрий здійснював процес приймання передачі виконаних робіт був також відділ освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради. Відповідно до п. 1.3. Положення про відділ освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області, - відділ освіти є юридичною особою, має штамп, печатку, бланки з офіційною назвою відповідно до нормативних документів, має рахунки в установах банків. Отже виконавчим комітетом міської ради здійснювалося лише фінансування відповідних ремонтних робіт, оскільки відділ освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради не є суб`єктом котрий отримує фінансові надходження від платників податків, а тому обов`язок контролю за використанням будівельних матеріалів, актуальність їх вартості покладається на замовника та особу, що приймала таку роботу згідно відповідних актів. Тому, на підтвердження своїх доводів щодо порушення міським головою ОСОБА_1 норм ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», не наведено жодної прямої норми, яка 6 свідчила про вказане.
       Щодо відсутності на робочому місці працівників, прийнятих на роботу міським головою ОСОБА_1 . В обґрунтування наведеної підстави зазначено, що прийняті на роботу за розпорядженням міського голови ОСОБА_1 - ОСОБА_10 та ОСОБА_9 жодного разу не з`явилися на робочому місці. Однак, на підтвердження вказаному не наведено та не надано жодного доказу, який би підтверджував даний факт.
       Щодо створення перешкод депутатам у виконанні їх повноважень та порушення правил етики міським головою під час спілкування з підлеглими та жителями міста. Жодного належного та допустимого доказу вказаному надано не було, а посилання на таке є ніщо інше як надумані обставини, які не мають документального підтвердження, яке б можна було розцінювати як доказ.
       Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не регламентує порядок встановлення відповідною радою обставин та надання доказів на підтвердження підстав для дострокового припинення повноважень міського голови. Такі обставини в кожному окремому випадку повинні встановлюватись на підставі відповідних належних та допустимих доказів.
       Підстави для дострокового припинення повноважень міського голови у порядку, визначеному ч. 2 ст. 79 Закону № 802/97-ВР, є вичерпними. Тобто, повноваження міського голови можуть бути достроково припинені при наявності таких підстав: а) якщо він порушує Конституцію і закони України; б) якщо він порушує права і свободи громадян; в) якщо він не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Отже, факт наявності будь-якого правопорушення потребує доведення у встановленому законодавством порядку.
       Отже не можуть слугувати як докази: висновки постійних комісій ради у будь-якій формі, рішення відповідної ради за матеріалами перевірок тимчасових контрольних комісій ради, їх висновки у вигляді протоколів, різноманітні звернення громадян, висновки контролюючих та перевіряючих органів, письмові або усні повідомлення депутатів тощо.
       Також повноваження міського голови можуть бути достроково припинені не у будь-якому випадку одноразового порушення ним Конституції та законів України в цивільних, трудових, адміністративних або інших правовідносинах, а лише у випадку грубого одноразового або систематичного порушення міським головою Конституції України та законів України, прав і свобод громадян, які є несумісними із зайняттям ним посади міського голови.
       Враховуючи викладене, рішення про припинення повноважень міського голови, яке не містить посилання на доведені в передбаченому законодавством порядку факти порушень міським головою Конституції чи законів України, прав і свобод громадян не може розглядатися як правомірне. Міський голова обирається шляхом прямих виборів, тобто безпосередньо виборцями. Наявність визначених законом підстав для припинення повноважень голови робить його в значній мірі самостійним, позбавляє можливості необґрунтованого тиску на нього.
       Аналізуючи фактичні підстави для дострокового припинення повноважень позивача як міського голови, які викладені у Додатку № 1 до спірного рішення, вважаємо, що відповідачем не було надано достатніх доказів того, що у визначеному законом порядку були встановлені грубі одноразові або систематичні порушення міським головою Конституції України та законів України, прав і свобод громадян, не забезпечення здійснення ним наданих йому повноважень, які є несумісними із зайняттям ним посади міського голови. Просив задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі.
       У судовому засіданні представник відповідача Король І.П. проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, посилаючисьна обставини, зазначені у запереченні на позовну заяву.
       Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причин неявки не повідомляв.
       15 грудня 2017 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України».
       Відповідно до п. 10 ч. 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
       Враховуючи викладене, та те, що вказана позовна заява надійшла до суду 17 червня 2016 року, провадження у справі відкрито 22 червня 2016 року, Ржищівський міський суд Київської області розглядає справу за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
       Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено таке.
       Відповідно до постанови Ржищівської міської виборчої комісії Київської області № 38 від 10 листопада 2015 року визнано обраним за зареєстровано ОСОБА_1 міським головою Ржищівської міської ради VII скликання (а.с. 9-10 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області VII скликання № 336-17-07 від 13 червня 2016 року "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " (а.с. 11 т. 1) , Ржищівська міська рада вирішила:
       1. Достроково припинити повноваження Ржищівського міського голови ОСОБА_1 .
       2. Доручити секретарю Ржищівської міської ради здійснювати повноваження Ржищівського міського голови з моменту дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови і до моменту початку повноважень Ржищівського міського голови, обраного на позачергових виборах відповідно до чинного законодавства, або до дня відкриття першої сесії Ржищівської міської ради, обраної на чергових місцевих виборах.
       Відповідно до розпорядження Ржищівського міського голови від 10 червня 2016 року №18 "Про перенесення пленарного засідання 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання" було перенесено пленарне засідання 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання на 13 червня 2016 року, на 10:00, у залі засідань Ржищівської міської ради з порядком денним: про внесення змін до рішення міської ради від 13.01.2016 №75-05-07 "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік" (а.с. 12 т. 1).
       Відповідно до регламенту Ржищівської міської ради VI скликання встановлено, що вказаний Регламент затверджено рішенням Ржищівської міської ради 10.12.2010 № 18-02-06 (із внесеними змінами рішенням Ржищівської міської ради 29.04.2011 № 269-10-06) (а.с. 14-48 т. 1). Рішенням Ржищівської міської ради (сьоме скликання) №11-02-07 від 04 грудня 2015 року "Про затвердження Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання" було затверджено як Регламент Ржищівської міської ради VII скликання редакцію регламенту Ржищівської міської ради VI (зі змінами і доповненнями, чинними на день прийняття рішення). Доручено постійно діючій комісії з питань регламенту та депутатської етики підготувати нову редакцію Регламенту. (а.с. 89 т. 1). Згідно Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання встановлено, що рішенням Ржищівської міської ради від 04.12.2015 № 11-02-07 було затверджено Регламент Ржищівської міської ради VII скликання (а.с. 90-105 т. 1).
       Відповідно до протоколу 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VIІ скликання від 13 червня 2016 року (а.с. 83-86 т. 1) встановлено, що до порядку денного засідання сесії було включено додаткове питання № 3 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " За результатом голосування і протоколом № 2 лічильної комісії Ржищівської міської ради VIІ скликання від 13 червня 2016 року: за - 21, проти - 4, 1 бюлетень анульований. У подальшому протокол №2 лічильної комісії, підписаний усіма членами комісії та затверджений рішенням сесії.
       Разом із цим, із вказаного протоколу встановлено, що всупереч ст. 30 та ст. 31 Реглпаменту Ржищівської міської ради VII скликання додаткове питання № 3 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " було подано на обговорення після затвердження порядку денного 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VIІ скликання від 13 червня 2016 року у цілому, що підтверджується даним письмовим доказом (а.с. 84 т. 1).
       Відповідно до ст. 30 Регламету порядок денний сесіївключає питання, які повністю підготовлені для розгляду на пленарних засіданнях сесії. Проект порядку денного сесії ржищівської міської ради, не пізніше як за десять днів до дати початку сесії ржищівської міської ради, формує міський голова. До переліку питань порядку денного сесії включаються лише ті питання, проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами цього Регламенту і додержані терміни забезпечення депутатів відповідними матеріалами. Проект порядку денного сесії з основних питань провідомляється депутатам не пізніше як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках - не пізніше як за день до сесії. До проекту порядку денного позачергової сесії вносяться лише ті питання, розгляд яких визначено у пропозиціях про скликання позачергової сесії.
       Відповідно до розпорядження Ржищівського міського голови від 10 червня 2016 року "Про перенесення пленарного засідання 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання (а.с. 12 т. 1) до порядку денного було включено лише одне питання: Про внесення змін до рішення міської ради від 13 січня 2016 року № 75-05-07 "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік".
       Відповідно до рішення Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) від 04.12.2015 № 13-02-07 "Про затвердження Положення про постійні комісії Ржищівської міської ради VIІ скликання" було затверджено вказане Положення (а.с. 107 т. 1), текст Положення (а.с. 108-109 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) від 18.11.2015 № 07-01-07 "Про затвердження персонального складу постійних комісій Ржищівської міської ради VIІ скликання" було затверджено склад постійних комісій (а.с. 110 т. 1).
       Судом встановлено, що Ржищівський міський голова ОСОБА_1 в період з грудня 2015 року по травень 2016 року належним чином та з дотриманням норм законодавства виконував свої обов`язки і з даними фактами погоджувались депутати Ржищівської міської ради, що підтверджується письмовими доказами по справі: рішеннями Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 14-02-07 від 14 грудня 2015 року, № 81-06-07 від 22 січня 2016 року, №82-06-07 від 22 січня 2016 року, №148-10-07 від 25 лютого 2016 року, № 145-10-07 від 25 лютого 2016 року, № 230-12-07 від 25 березня 2016 року, № 233-12-07 від 25 березня 2016 року, № 274-14-07 від 22 квітня 2016 року, № 277-14-07 від 22 квітня 2016 року, № 328-15-07 від 26 травня 2016 року, згідно з якими було встановлено розміри надбавок за високі досягнення у праці, компенсації до посадового окладу та надання матеріальної допомоги міському голові та його заступникам, а також встановлено розміри преміювання міському голові ОСОБА_1 (а.с. 113, 114, 115, 116, 117, 118, 119, 120 т. 1).
       Суд не може прийняти на підтвердження правомірності прийняття рішення Ржищівської міської ради "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " від 13 червня 2016 року витяг з кримінального провадження № 12016110190000461 від 04 липня 2016 року, оскільки дане кримінальне провадження було внесене вже після дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови, і посилання представником відповідача на даний доказ суперечить абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України (а.с. 122 т. 1).
       13 червня 2016 року було подано ініціативу депутатів Ржищівської міської ради про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 та пояснювальну записку до проекту Рішення Ржищівської міської ради "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " (а.с. 138, 139-142 т.1). Суд не може прийняти до уваги на підтвердження правомірності прийняття рішення пояснювальну записку, що була додана до проекту оскаржуваного рішення, оскільки по своїй природі вона не є юридичним документом, що підтверджує настання підстав для дострокового припинення повноважень голови.
       Згідно з висновком постійної комісії з питань регламенту та депутатської етики встановлено, що комісія вирішила: підтримати проект Рішення Ржищівської міської ради "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " та рекомендувати розглянути поданий проект (а.с. 144 т. 1).
       Такі обставини як зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 та включення ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до персонального складу виконавчого комітету Ржищівської міської ради VII скликання були вирішені шляхом прийнятття рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради від 24.12.2015 № 257 "Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 " (а.с.156 т.1) та заяви ОСОБА_5 від 23.11.2015, згідно з яким було знято статус службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ; у подальшому рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 332-17-07 від 13 червня 2016 року було скасовано рішення виконавчого комітету Ржищівської міської ради від 24.12.2015 № 257 "Про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 " (а.с. 157 т. 1) та рішення № 335-17-07 "Про звільнення ОСОБА_4 з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів" від 13 червня 2016 року (а.с. 159 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 130-06-07 від 22 січня 2016 року було створено тимчасову депутатську комісію з питань роботи міськвиконкому та відповідних служб міста в період значних снігопадів та ожеледиці (а.с. 162 т. 1). вказаною комісією було подано звіт за період з 01.12.2015 по 22.01.2016 (а.с. 163-164 т. 1).
       Згідно з договором купівлі-продажу № 101 від 02.12.2015, який ніким не оскаржувався і правомірність якого не викликала сумнів, укладеного між міським головою ОСОБА_1 та ФОП " ОСОБА_6 " на постачання солі технічної, орієнтовна вартість становила 20 000 грн (а.с. 165, 166 т. 1).
       Суд також не може прийняти на підтвердження правомірності прийняття оскаржуваного рішення як акт обстеження виконаних робіт "Реконструкція даху будівлі навчального закладу "Калинка" по вул. Леніна, 11 в м. Ржищів" від 16.06.2016 (а.с. 167-168 т. 1), так і висновок експертизи № 15662/16-43 від 07 липня 2017 року (а.с. 90-112 т. 2), оскільки, як вже зазначалось вище це суперечить абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України.
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 75-05-07 від 13 січня 2016 року "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік" було затверджено міський бюджет на 2016 рік (а.с. 169-178 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 289-15-07 від 26 травня 2016 року було затверджено Програму соціально-економічного та культурного розвитку міста Ржищів на 2016 рік (а.с. 179, 180-193 т. 1).
       Міського голову ОСОБА_1 неодноразово нагороджено почесними грамотами за час перебування на посаді (а.с. 201, 202, 203, 204, 205, 206, 207 т. 1).
       Розпорядженням Ржищівського міського голови Київської області ОСОБА_1 № 17 від 09 червня 2016 року було скликано 17 (позачергову) сесію Ржищівської міської ради VII скликання на 10 червня 2016 року о 10 годині з порядком денним: про внесення змін до рішення міської ради від 13.01.2016 № 75-05-07 "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік" (а.с. 211 т. 1). Проте, розпорядженням міського голови № 18 від 10 червня 2016 року було перенесено пленарне засідання 17 позачергової сесії Ржищівської міської ради VII скликання на 13 червня 2016 року 10 годину (а.с. 208 т. 1). На 17 (позачергову) сесію - 10.06.2016 з 26 депутатів зареєструвались лише 5 (а.с. 209 т. 1). На 17 (позачергову) сесію - 13.06.2016 з 26 депутатів зареєструвались 26 (а.с. 212 т. 1).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) № 333-17-07 від 13 червня 2016 року було внесено зміни до рішення міської ради від 13.01.2016 № 75-05-07 "Про міський бюджет міста Ржищів Київської області на 2016 рік (а.с.213, 214, 215-220 т.1). Рішення Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання), які приймались міською радою 13 червня 2016 року, підкріплені протоколами результатів голосування, протоколами лічильної комісії, відомістю про отримання бюлетеня для голосування, рішеннями про затвердження протоколу лічильної комісії (а.с. 238, 240-243, 244, 245, 247, 248, 249 т.1, а.с.1-3, 4, 5, 6, 7 т.2).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області № 339-17-07 від 13 червня 2016 року було достроково припинено повноваження секретаря Ржищівської міської ради Київської області (сьоме скликання) ОСОБА_11 , відповідно до заяви ОСОБА_11 (а.с. 8, 9, 10-11, 12, 13, 14, 15 т. 2).
       Рішенням Ржищівської міської ради Київської області № 341-17-07 від 13 червня 2016 року було обрано секретарем Ржищівської міської ради VII скликання ОСОБА_3 (а.с. 16 т. 2).
       Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
       В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
       У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
       Україна є демократичною, правовою державою, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування, що є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (статті 1, 7, частина перша статті 140 Конституції України).
       Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
       Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, безпосередньо або через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території (частина третя статті 140, частина перша статті 144 Конституції України).
       Відповідно до Рішення Конституційного Суду України №7-рп/2009 від 16 квітня 2009 року гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені також у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.
       Відповідно до ч. 1 ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, крім передбачених в Основному Законі України, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
       Система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року №280/97-ВР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 280/97-ВР). Окремі особливості проходження служби в органах місцевого самоврядування врегульовані Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 07 червня 2001 року № 2493-ІІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 2493-ІІІ).
       Статтею 2 Закону № 280/97-ВР встановлено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
       Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
       Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
       Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами (частина третя статті 10 Закону № 280/97-ВР).
       Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи (ч. 1 ст. 11 Закону № 280/97-ВР). 
       Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади (ч. 2 ст. 11 Закону № 280/97-ВР).
       Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами встановлена приписами статті 75 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
       Відповідно до приписів статті 3 Закону № 2493-ІІІ посадами в органах місцевого самоврядування, зокрема, є 1) виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою та 2) виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою.
       Частинами першою-третьою другою статті 12 Закону № 280/97-ВР передбачено, що сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об`єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста.
       Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових місцевих виборах, визначається Конституцією України. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.
       Відповідно до ч. 1 ст. 42 № Закону 280/97-ВР повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільською, селищною, міською виборчою комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання. Повноваження сільського, селищного, міського голови закінчуються в день відкриття першої сесії відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на наступних чергових місцевих виборах, або, якщо рада не обрана, з моменту вступу на цю посаду іншої особи, обраної на наступних місцевих виборах, крім випадків дострокового припинення його повноважень відповідно до частин першої та другої статті 79 цього Закону.
       У разі звільнення з посади сільського, селищного, міського голови у зв`язку з достроковим припиненням його повноважень або його смерті, а також у разі неможливості здійснення ним своїх повноважень повноваження сільського, селищного, міського голови здійснює секретар відповідної сільської, селищної, міської ради, крім випадків дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови відповідно до Закону України "Про військово-цивільні адміністрації". Секретар сільської, селищної, міської ради тимчасово здійснює зазначені повноваження з моменту дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови і до моменту початку повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на позачергових виборах відповідно до закону, або до дня відкриття першої сесії відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на чергових місцевих виборах (ч. 2 ст. 42 Закону № 280/97-ВР).
       Відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону № 280/97-ВР визначено, що до повноважень сільського, селищного, міського голови, зокрема, належить: забезпечення здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; організація в межах, визначених цим Законом, роботи відповідної ради та її виконавчого комітету; підписання рішень ради та її виконавчого комітету; внесення на розгляд ради пропозиції щодо кандидатури на посаду секретаря ради; здійснення керівництва апаратом ради та її виконавчого комітету; скликання сесії ради, внесення пропозиції та формування порядку денного сесій ради і головування на пленарних засіданнях ради; виконання функції розпорядника бюджетних коштів та використання їх лише за призначенням, визначеним радою; звернення до суду про визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів; ведення особистого прийому громадян; забезпечення на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень громадян та їх об`єднань; здійснення інших повноваження місцевого самоврядування, визначених цим та іншими законами, якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до відання її виконавчих органів; видання розпоряджень у межах своїх повноважень та інше.
       Сільський, селищний, міський голова несе персональну відповідальність за здійснення наданих йому законом повноважень (ч. 5 ст. 42 Закону № 280/97-ВР).
       При здійсненні наданих повноважень сільський, селищний, міський голова є підзвітним, підконтрольним і відповідальним перед територіальною громадою, відповідальним - перед відповідною радою, а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади. Сільський, селищний, міський голова щорічно звітує відповідно сільській, селищній, міській раді про здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності виконавчими органами відповідної ради (ч.6 ст. 42 Закону № 280/97-ВР).
       Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях (ч.3 ст. 13 Закону № 280/97-ВР).
       На сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законом про статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом (ч. 5 ст. 12 Закону № 280/97-ВР).
       Повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути припинені достроково у випадках, передбачених ст. 79 цього Закону, що має наслідком звільнення його з посади (ч. 3 ст. 42 Закону № 280/97-ВР).
       Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 79 Закону № 280/97-ВР повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Повноваження сільського, селищного, міського голови за наявності підстав, передбачених абзацом першим частини другої цієї статті, можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради (ч. 3 ст. 79 Закону № 280/97-ВР).
       Згідно з п.п. 10, 16 ч. 1 ст. 26 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові та прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених цим Законом.
       Пунктом 3 частини першої статті 26 Закону №280/97-ВР встановлено виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад щодо вирішення виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради таких питань, як утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск.
       Нормами частини першої статті 46 Закону № 280/97-ВР визначено, що сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення), районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради.
       Сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради (частина дванадцята статті 46 Закону № 280/97-ВР).
       Сесію сільської, селищної, міської ради відкриває і веде відповідно сільський, селищний, міський голова, а у випадках, передбачених частиною шостою цієї статті, - секретар ради; сесію районної у місті, районної, обласної ради - голова ради або відповідно заступник голови районної у місті, районної ради чи перший заступник, заступник голови обласної ради. У випадку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, сесію відкриває за дорученням групи депутатів, з ініціативи якої скликана сесія, один з депутатів, що входить до її складу, а веде за рішенням ради - один з депутатів цієї ради. Сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради (частина одинадцята статті 46 Закону № 280/97-ВР).
       Згідно з ч. 4 ст. 46 Закону № 280/97-ВР наступні сесії ради (окрім першої) скликаються: сільською, селищною, міською радою, відповідно сільським, селищним, міським головою; районної у місті, районною, обласною - головою відповідної ради.
       Частиною п`ятою статті 46 № Закону 280/97-ВР визначено, що сесія ради скликається в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал, а з питань відведення земельних ділянок та надання документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності - не рідше ніж один раз на місяць.
       Частина сьома статті 46 Закону № 280/97-ВР визначає, що сесія сільської, селищної, міської, районної у місті ради повинна бути також скликана за пропозицією не менш як однієї третини депутатів від загального складу відповідної ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради, а сесія районної, обласної ради - також за пропозицією не менш як однієї третини депутатів від загального складу відповідної ради або голови відповідної місцевої державної адміністрації.
       Відповідно до ч. 9 ст. 46 Закону № 280/97-ВР, у разі якщо посадові особи, зазначені у частинах четвертій та шостій цієї статті, у двотижневий строк не скликають сесію на вимогу суб`єктів, зазначених у частині сьомій цієї статті, або у разі якщо такі посади є вакантними сесія може бути скликана депутатами відповідної ради, які становлять не менш як одну третину складу ради, або постійною комісією ради.
       Рішення про скликання сесії ради відповідно до частин четвертої, шостої та восьмої цієї статті доводиться до відома депутатів і населення не пізніш як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках - не пізніш як за день до сесії із зазначенням часу скликання, місця проведення та питань, які передбачається внести на розгляд ради (ч. 10 ст. 46 Закону № 280/97-ВР).
       Сесію сільської, селищної, міської ради відкриває і веде відповідно сільський, селищний, міський голова, а у випадках, передбачених частиною шостою цієї статті, - секретар ради; сесію районної у місті, районної, обласної ради - голова ради або відповідно заступник голови районної у місті, районної ради чи перший заступник, заступник голови обласної ради. У випадку, передбаченому частиною восьмою (дев`ятою за Законом України від 02 липня 2015 року N 577-VIII) цієї статті, сесію відкриває за дорученням групи депутатів, з ініціативи якої скликана сесія, один з депутатів, що входить до її складу, а веде за рішенням ради - один з депутатів цієї ради (ч.11 ст.46 Закону № 280/97-ВР).
       Ржищівською міською радою Київської області рішенням № 11-02-07 від 04 грудня 2015 року було затверджено Регламент Ржищівської міської ради VІІ скликання (а.с. 89, 90-105 т. 1).
       Згідно з ч. 2 ст. 20 Регламенту Ржищівської міської ради VІІ скликання сесія (чергова, позачергова) - форма роботи Ржищівської міської ради як представницького органу, яка складається з пленарних засідань.
       Згідно з ч. 6 ст. 21 Регламенту рішення про скликання чергової сесії повідомляється депутатам не пізніш як за 10 днів до сесії, у виняткових випадках - не пізніш як за день до сесії.
       Відповідно до ч. 7 ст. 30 Регламенту до проекту порядку денного позачергової сесії вносяться лише ті питання, розгляд яких визначено у пропозиціях про скликання позачергової сесії.
       Проте, як встановлено судом з матеріалів справи, 13 червня 2016 року Ржищівською міською радою було проведено 17 (позачергову) сесію, де всупереч ст. 30, 31 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання додаткове питання № 3 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " було подано на обговорення після затвердження порядку денного 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VIІ скликання від 13 червня 2016 року у цілому
       Відповідно до ч. 5, 6 ст. 30 Регламенту до переліку питань порядку денного сесії включаються лише ті питання, проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами цього регламенту і додержані терміни забезпечення депутатів відповідними матеріалами.
       Проект порядку денного сесії з основних питань повідомляється депутатам не пізніш як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках- не пізніше як за день до сесії.
       Як встановлено з матеріалів справи проект порядку денного 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VIІ скликання не був повідомлений депутатам у строки, передбачені ч. 5, 6 ст. 30 Регламенту, а отже жоден з депутатів, як вимагає Регламент, не був забезпечений відповідними матеріалами щодо питань проекти рішень щодо яких підготовлені згідно з вимогами зазначеного Регламенту. Отже, було грубо порушено порядок проведення позачергової сесії.
       Відповідно до ч. 2 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.
       Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 74 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання рішення про припинення повноваження міського голови може ініціюватися не менш як третиною депутатів від загального складу Ржищівської міської ради.
       Відповідно до абз. 2, 3 п.2 ч.2 ст. 74 Регламенту Ржищівської міської ради VII скликання, встановлено, що пропозиція про включення до порядку денного пленарної сесії Ржищівської міської ради питання про дострокове припинення повноважень міського голови з підстав, визначених пп. 1-2 ч.2 статті цього регламенту подається в строки та порядку, визначеному цим регламентом і має бути підтримана підписами не менш як третини депутатів Ржищівської міської ради або не менш як однією десятою громадян, мешканців міста, що мають право голосу на місцевих виборах.
       До проекту рішення Ржищівської міської ради про дострокове припинення повноважень міського голови додаються: юридичні документи, що підтверджують настання підстав, визначених цим регламентом, обґрунтування необхідності дострокового припинення повноважень міського голови з інших підстав, якщо це ініціатива громадян міста.
       Як встановлено з матеріалів справи, пропозицій, як передбачено Регламентом, про включення до порядку денного та поданих в строки та порядку, визнаного цим регламентом і підтриманих підписами не менш як третини депутатів Ржищівської міської ради до проведення вищевказаної позачергової сесії подано не було.
       Постійною комісією з питань регламенту та депутатської етики було складено висновок щодо дострокового припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 (а.с. 138 т. 1) Проте, на думку суду, такий висновок грунтується на припущеннях та обставини, наведені в ньому є недоведеними.
       Суд не може взяти до уваги вказаний висновок з огляду на таке.
       Відповідно до ч. 10 ст. 47 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", за результатами вивчення і розгляду питань постійні комісії готують висновки і рекомендації. Висновки і рекомендації постійної комісії приймаються більшістю голосів від загального складу комісії і підписуються головою комісії, а в разі його відсутності - заступником голови або секретарем комісії. Протоколи засідань комісії підписуються головою і секретарем комісії. Висновки і рекомендації постійної комісії, протоколи її засідань є відкритими та оприлюднюються і надаються на запит відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації".
       Проте, як встановлено з матеріалів справи, висновок комісії не містить в собі належного обґрунтування та наведення підстав для ініціювання питання про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 . Він містить в собі рекомендації щодо дострокового припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 , які не обґрунтовані жодними доказами.
       Що стосується пояснювальної записки (а.с. 139-143 т. 1) до Проекту Рішення Ржищівської міської ради «Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 », то суд дійшов висновку, що Пояснювальна записка не може мати жодного правового значення в процедурі дострокового припинення повноважень міського голови, а тому врахування обставин, наведених в такому документі при порушенні питання щодо дострокового припинення повноважень міського голови, вже є порушенням даної процедури, оскільки саме висновок постійної комісії повинен містити в собі описову та мотивувальну частину підстав дострокового припинення повноважень міського голови.
       Інші підстави, на які посилається відповідач, як на підстави правомірності дострокового припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 , а саме: про прийняття рішення про зняття статусу службового приміщення з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ; щодо включення ОСОБА_4 до складу виконавчого комітету; щодо нераціонального використання міського бюджету, наявності конфлікту інтересів та порушення міським головою обов`язків з утримання вулиць доріг міста; щодо невідповідності результатів виконання робіт з ремонту даху ДНЗ "Калинка" проектній документації та затвердженому кошторису; щодо відсутності на робочому місці працівників, прийнятих на роботу міським головою; щодо створення перешкод депутатам у виконанні їх повноважень; щодо порушення правил етики міським головою під час спілкування з підлеглими та жителями міста, - то суд дійшов висновку, що ці обставини не підтверджені у судовому засіданні та не доведені, шляхом подання належних і допустимих доказів відповідачем.
       Надання міській раді повноважень на дострокове припинення повноважень голови міської ради, а також розпуск та утворення виконавчого комітету не означає, що реалізація цього права нічим не обмежена. Дострокове припинення повноважень голови міської ради стосується засад місцевого самоврядування, які відповідно до статті 4 Закону № 280/97-ВР ґрунтуються на принципі виборності як представницьких органів - сільських, селищних, міських рад так і сільських, селищних міських голів. Розпуск виконавчого комітету є крайнім заходом реагування на діяльність органу місцевого самоврядування (в частині самоврядних повноважень) та як органу виконавчої влади (в частині делегованих повноважень) і для того, щоб виносити на голосування і приймати таке рішення мають бути вагомі причини (мотиви) і об`єктивні обставини, які в сукупності вказували на те, що подальше перебування членів виконавчого комітету на службі в органах місцевого самоврядування є неможливим (недоцільним) та\або таким, що негативно позначається на діяльності органів місцевого самоврядування. Ці ж мотиви і обставини мають міститися у рішенні органу місцевого самоврядування, зі змісту якого було б зрозуміло, що саме спонукало до його прийняття.
       Як встановлено судом з матеріалів справи, а саме: зі змісту наявного в матеріалах справи протоколу 17 (позачергової) сесії Ржищівської міської ради VII скликання від 13 червня 2016 року, правова оцінка легітимності якої надана судом вище, питання щодо дострокового припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 , в порушення вимог Регламенту було запропоновано депутатами розглянути вже після затвердження порядку денного у цілому.
       При цьому дане питання не розглядалося на постійних комісіях міської ради, проект оскаржуваного рішень не публікувався, про розгляд даного питання не було відомо особам, повноважень яких вони безпосередньо стосувалися, а саме міському голові. Цим було порушено право останнього надати депутатам свої пояснення та заперечення чи спростувати порушення, на які йому вказували депутати.
       Правова процедура є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.
       Так, Верховний Суд у своїй практиці, зокрема, у постанові від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18, вже звертав увагу, що встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.
       Тому доводи відповідачів про законність їх компетенції як суб`єктів владних повноважень на прийняття оспорюваного рішення в межах визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права, які вони розуміють як дискреційні, не можуть бути прийняті до уваги. Ржищівська міська рада та її посадові особи як суб`єкти владних повноважень зобов`язані діяти лише на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
       Таку ж правову позицію містить постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 червня 2020 року, справа №802/1463/18-а.
       Наведене вище дає підстави для висновків, що рішення від 13 червня 2016 року позачергової сесії Ржищівської міської ради VII скликання № 336-17-07 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " прийняте з порушенням критеріїв правової (справедливої) процедури, як складової принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України) і принципу законності (частина друга статті 19 Конституції України), а тому є протиправним і підлягає скасуванню.
       Скасування рішення "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови ОСОБА_1 " від 13 червня 2016 року, в силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме поновлення ОСОБА_1 на посаді міського голови м. Ржищів.
       Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
       Відповідно до ч. 2 ст. 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
       Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
       Отже, необхідно стягнути з відповідача на користь позивача понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 551 грн 20 коп., що підтверджується квитанцією про сплату судового збору № 172 від 21 червня 2016 року (а.с. 1 т. 1).
       Керуючись ст. ст. 77, 139, 143, 241, 242, 243-251, 255, 286, 293-295, 371 КАС України, -
      УХВАЛИВ:
       Позовні вимоги ОСОБА_1 до Ржищівської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Ржищівської міської ради Київської області, про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та поновлення на роботі, - задовольнити у повному обсязі.
       Визнати протиправним та скасувати рішення від 13 червня 2016 року позачергової сесії Ржищівської міської ради сьомого скликання № 336-17-07 "Про дострокове припинення повноважень Ржищівського міського голови Спичака М.А."
       Поновити ОСОБА_1 на посаді Ржищівського міського голови.
       Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді Ржищівського міського голови.
       Стягнути з Ржищівської міської ради Київської області (місце знаходження: Київська область, м. Ржищів, вул. Соборна, 22) за рахунок бюджетних асигнувань Ржищівської міської ради Київської області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 ) кошти на відшкодування судового збору у розмірі 551 (п`ятсот п`ятдесят одна) гривня 20 копійок.
       Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
       Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
       Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
       Відповідно до п.15 п. 15.5 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
       Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
       У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
       Повне рішення суду складено 9 жовтня 2020 року.
      Суддя
      Джерело: ЄДРСР 92101730
    • By ANTIRAID
      ОКРЕМА ДУМКА
      суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М.
      на постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2021 року в адміністративній справі № 9901/230/20 (провадження № 11-22заі20)
      за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання незаконним та скасування рішення
      Короткий виклад історії справи
      У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до ВРП, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України» (далі - рішення № 2118/0/15-20, спірне рішення).
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що ВРП 14 липня 2020 року повторно розглянула подання Другої Дисциплінарної палати ВРП про звільнення судді Шевченківського районного суду міста Києва та повторно з тих же самих підстав прийняла рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статі 126 Конституції України.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
      Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції
      Указом Президента України від 13 листопада 2010 року № 767/2010 ОСОБА_1 призначена строком на п`ять років на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва. П`ятирічний строк повноважень судді ОСОБА_1 закінчився 13 липня 2015 року.
      6 березня 2017 року Друга Дисциплінарна палата ВРП, розглянувши дисциплінарну справу стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 , відкриту за заявою заступника прокурора Шевченківського району міста Києва Гавриша Р. В. , ухвалила рішення № 417/2дп/15-17 про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади.
      За результатами розгляду дисциплінарної справи Друга Дисциплінарна палата ВРП встановила, що суддею було прийнято постанови про накладення адміністративного стягнення (від 14 січня 2014 року у справі № 761/361/14-п, від 31 січня 2014 року у справі №761/2797/14-п, від 6 лютого 2014 року у справі № 761/3212/14-п, від 14 лютого 2014 року у справі № 761/3220/14-п) на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року, та дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не виконала вимог статей 33, 245, 251-252, 278, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ухвалюючи рішення, Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що характер допущених суддею порушень свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
      Рішенням ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 залишено без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17. Вказані рішення в судовому порядку не оскаржувались.
      Рішенням ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
      Не погодившись із рішенням про звільнення, позивачка оскаржила його в судовому порядку.
      Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 800/556/17 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Велика Палата Верховного Суду постановою від 31 січня 2019 року рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року скасувала та ухвалила нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнила. Скасувала рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Скасовуючи рішення ВРП, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недотримання відповідачем регламентованої процедури розгляду подання Другої Дисциплінарної палати ВРП про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, тому рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17, яким ОСОБА_1 звільнено з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, прийнято з порушенням пункту 2 частини другої статті 57 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII«Про Вищу раду правосуддя» (далі -Закон № 1798-VIII).
      Оскільки рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17 про притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності залишилось нереалізованим, ВРП 14 липня 2020 року прийняла рішення № 2118/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Не погодившись із рішенням № 2118/0/15-20, позивачка оскаржила його в судовому порядку.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржуване рішення № 2118/0/15-20 ухвалено повноважним складом ВРП та підписано усіма її членами, які брали участь у його ухваленні; це рішення містить підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
      Суд наголосив, що ОСОБА_1 рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17 та рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 до суду не оскаржувала, на момент прийняття спірного рішення вони були чинними та нереалізованими.
      Крім цього, суд першої інстанції зазначив, що в межах судового розгляду, предметом якого є законність рішення ВРП про звільнення судді, не можуть оцінюватись обставини дисциплінарної справи стосовно судді (в тому числі мотиви ВРП й оцінка нею обставин, що стали підставою для прийняття рішення в межах дисциплінарного провадження стосовно судді, а також окремі процедурні рішення цього органу).
      Отже, суд дійшов висновку, що рішення № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування цього рішення відповідно до частини другої статті 57 Закону 1798-VIIIнемає.
      Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, порушувала питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про задоволення позову.
      Обґрунтовуючи скаргу, ОСОБА_1 посилалася на те, що суд першої інстанції допустив неправильне тлумачення закону, застосував закон, який не підлягає застосуванню, та не застосував закон, який підлягав застосуванню, а саме:
      - не застосував положення Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), які стосуються строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення через 6,5 року після буцім-то вчинення нею дисциплінарного проступку у 2014 році;
      - узаконив повторне її звільнення, проте вона вже була один раз звільнена з тих же підстав на основі одного і того ж подання, що не передбачено відповідним законодавством;
      - не врахував, що внаслідок низької якості законодавства на час виникнення права на оскарження до суду дисциплінарних рішень ВРП по суті, такі рішення оскаржені нею не були;
      - вказавши на кадровий характер спірного рішення ВРП, суд належним чином не перевірив це рішення на предмет відповідності вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чим допустив порушення норм процесуального права;
      - суд належним чином не відреагував на порушення засади неупередженості складу ВРП, особливо з урахуванням існування попереднього прецеденту - рішення ВРП про звільнення судді з посади, яке було скасоване саме з підстав неповноважного складу ВРП.
      Велика Палата Верховного Суду постановою від 8 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року - без змін.
      Основні мотиви, викладені впостанові Великої Палати Верховного Суду
      Оцінивши рішення 2118/0/15-20 на його відповідність пункту 3 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, більшість Великої Палати Верховного Суду вважала, що це рішення містить конкретну підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
      ВРП, реалізуючи рішення дисциплінарного органу, ухвалила в пленарному складі рішення про звільнення судді ОСОБА_1 з посади у межах своїх повноважень та у спосіб, що визначені законом.
      Аналіз статей 33 та 51 Закону № 1798-VIII не встановили обмежень для члена ВРП брати участь при повторному розгляді подання. Підстав для заявлення самовідводів не встановлено.
      Підстав, визначених пунктами 1 та 2 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, для скасування оскаржуваного рішення відповідача встановлено не було.
      Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ОСОБА_1 ні рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17, ні рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 у судовому порядку не оскаржувала. На час ухвалення спірного рішення вони були чинними та не реалізованими.
      Крім цього, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення ВРП про звільнення судді з посади не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а лише приймається на його підставі. У такому рішенні ВРП не оцінює обставин та висновків дисциплінарного органу щодо змісту, характеру дисциплінарного проступку, виду дисциплінарної відповідальності, строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та інших пов`язаних із цим питань, оскільки для цього законами України № 1402-VIII та № 1798-VII передбачено процедуру перегляду ВРП рішень її дисциплінарного органу, а рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, - Великою Палатою Верховного Суду.
      Нормами зазначених вище законів не передбачено права ВРП під час вирішення питання про звільнення судді з посади переоцінювати вже встановлені в ході дисциплінарного провадження обставини.
      Тобто в межах судового розгляду, предметом якого є законність рішення ВРП про звільнення судді, не можуть оцінюватись обставини дисциплінарної справи стосовно судді (в тому числі мотиви ВРП й оцінка нею обставин, що стали підставою для прийняття рішення в межах дисциплінарного провадження щодо судді, а також окремі процедурні рішення цього органу).
      Отже, рішення ВРП № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування вказаного рішення відповідно до частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII немає.
      Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спірним рішенням ВРП реалізувала стягнення, накладене на позивачку рішенням Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року №417/2дп/15-17, а тому оскаржуване рішення відповідача не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а за своєю суттю є кадровим.
      Відповідно до частини першої статті 56 Закону №1798-VIII питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої Конституції України, розглядається на засіданні ВРП.
      Зазначеною статтею не встановлено строків для прийняття рішення ВРП та не передбачено застосування строків при розгляді подання відповідного органу про звільнення судді з посади.
      Не знайшли свого підтвердження і доводи ОСОБА_1 щодо її повторного звільнення з посади суддів. Так, Велика Плата Верховного Суду дійшла висновку, що факт подвійного притягнення судді до дисциплінарної відповідальності відсутній. 14 липня 2020 року ВРП ухвалила рішення, яким реалізувала попередньо ухвалене Другою Дисциплінарною палатою рішення про притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.
      Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що доводи скаржниці про те, що вона не мала змоги оскаржити рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17, оскільки в силу положень Закону № 1798-VIII з дня набрання ним чинності таке рішення підлягало оскарженню до Верховного Суду, який станом на червень 2017 року ще не був утворений, не можуть бути визнані обґрунтованими, адже положення КАС зі змінами, внесеними Законом № 1798-VIII, чітко визначали, до якого суду та в якому порядку слід звертатися з вимогами щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП до утворення Верховного Суду. Порядок розгляду Вищим адміністративним судом України таких справ та особливості провадження у них передбачався статтею 171-1 КАС (також з урахуванням змін, внесених Законом № 1798-VIII).
      Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
      Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
      З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.
      У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
      Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статті 115 Закону № 1402-VIII суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади.
      Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП.
      На наше переконання, для звільнення мають існувати серйозні підстави неналежної поведінки чи некомпетентності або значне порушення визначених законом дисциплінарних правил або кримінально-правових норм.
      Відповідно до частини першої статті 109 Закону № 1402-VIII до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: попередження; догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; суворої догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов`язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; подання про переведення судді до суду нижчого рівня; подання про звільнення судді з посади.
      Під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності (частина друга цієї статті).
      Дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді (частина восьма зазначеної статті).
      Істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов`язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який з таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду (частина дев`ята статті 109 Закону № 1402-VIII).
      Статтею 52 Закону № 1798-VIII встановлено, що рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з такої підстави: рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      Відповідно до статті 56 цього Закону питання про звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді), ВРП розглядає на підставі подання Дисциплінарної палати про звільнення судді.
      Згідно зі статтею 57 Закону № 1798-VIII оскарження рішення ВРП, про звільнення судді з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з такої підстави: рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      З аналізу положень статей 52, 57 зазначеного Закону вбачається, що на ВРП покладається обов`язок навести мотиви, з яких вона дійшла певних висновків, та відповідні їм підстави як при вирішенні питання про дисциплінарну відповідальність судді, так і при вирішенні питання про його звільнення з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Наявність такої вимоги про здійснення перевірки мотивів і підстав на цих обох стадіях обумовлена необхідністю забезпечити таку процедуру, яка гарантує об`єктивний та ретельний розгляд питання про притягнення судді до найбільш суворого дисциплінарного стягнення - звільнення з посади, та запобігти можливим зловживанням дисциплінарними провадженнями.
      На нашу думку, вказані обставини належним чином не враховані ВРП при винесенні рішення про звільнення з посади судді ОСОБА_1 .
      Так, факт вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку або грубого нехтування обов`язками має бути встановлений ВРП з урахуванням усіх обставин вчинення такого проступку або грубого нехтування обов`язками, його наслідків, умислу судді у вчиненні відповідних дій та не може ґрунтуватись на припущеннях.
      Наголошуємо, що підставою для притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності вказано істотне порушення суддею норм процесуального права та принципу верховенства права під час винесення постанов про накладення адміністративного стягнення (від 14 січня 2014 року у справі № 761/361/14-п, від 31 січня 2014 року у справі №761/2797/14-п, від 6 лютого 2014 року у справі № 761/3212/14-п, від 14 лютого 2014 року у справі № 761/3220/14-п) на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року.
      Фактично ВРП, надаючи оцінку змісту судових рішень в зазначених адміністративних справах, дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не виконала вимог статей 33, 245, 251-252, 278, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а характер допущених суддею порушень свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
      Необхідно зазначити, що особи, яких було притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі статті 122-2 Кодексу адміністративного судочинства України, дій судді ОСОБА_1 не оскаржували та до відповідних органів із заявою про притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності не звертались.
      У пункті 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, встановлено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.
      У Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, ухваленій 17 листопада 2010 року, зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66, 68). Подібна позиція висловлена й Венеціанською комісією у висновку від 16-17 березня 2007 року № CDL-AD(2007)003 щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів в Україні. У ньому було наголошено, що неправильне тлумачення закону суддею має вирішуватися шляхом апеляції, а не шляхом дисциплінарної процедури (пункт 40).
      Разом із тим, як убачається з рішення ВРП від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, мотивування цього рішення зводиться до посилань на рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17, яким її було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у виді подання про звільнення з посади та відповідні положення, передбачені частиною третьою статті 56 Закону № 1798-VIII та пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
      З такими висновками погодилась більшість суддів Великої Палати Верховного Суду. На нашу думку, у рішенні ВРП доцільно було б наводити усі обставини, що мають значення для прийняття рішення.
      Відповідно до частини шостої статті 56 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення.
      Вмотивованість - це вимога наводити письмово у рішенні судження, пояснення, наявність чи відсутність фактів, які є основою висновків. Це також пояснення належного органу, чому він виніс саме таке рішення, погодився з одними та відхилив інші доводи.
      Як убачається зі змісту спірного рішення, воно не містить в собі ознак чи властивостей, з огляду на які його можна віднести до вмотивованого рішення в розумінні вимог частини шостої статті 56 Закону № 1798-VIII, мети, а також обґрунтованості (суспільної значимості) та завдання стадії розгляду питання звільнення судді з посади.
      Конституція України і Закон № 1798-VIIІ унормували процедуру розгляду питання про звільнення судді з посади. В окремих законодавчих положеннях визначили підстави і порядок розгляду питання звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини першої статті 126 Конституції України. Прописали, що рішення про звільнення судді приймається за наслідками «розгляду», під яким зазвичай розуміється динамічна функціональна послідовність дій (чинників), яка вимагає дотримуватися певних формальностей та умов, обумовлених питанням звільнення судді з посади.
      За законом під час вирішення питання про звільнення судді з посади ВРП набуває іншої статусної якості (властивості), відмінної від тої, коли ВРП діяла як орган дисциплінарного контролю.
      На нашу думку, стадія звільнення судді з посади за особливими обставинами покладає на ВРП обов`язок пізнати і відповісти на ті ймовірні заперечення, факти та/або міркування судді, які мають бути спрямовані власне проти подання Дисциплінарної палати. На цьому етапі може скластися ситуація, яка змушуватиме ВРП подивитись на дії судді через призму обставин, які не були предметом дослідження в межах дисциплінарного провадження, але мають значення на час вирішення питання про звільнення судді. Можуть з`явитися чи будуть заявлені об`єктивні відомості, які впливатимуть і можуть змінити ступінь небезпечності вчиненого порушення або характеризуватимуть особу судді в позитивному світлі. Зрештою, на стадії звільнення судді з посади, навіть за наявності умов, що цілком не виправдовують поведінку судді, але можуть бути достатніми для його прощення, ВРП не позбавлена дискреції відмовити у звільненні судді на підставі подання дисциплінарного органу тощо.
      Зрозуміло, що ВРП на стадії вирішення питання про звільнення судді з посади не повинна повторно досліджувати обставини дисциплінарного проступку чи ревізувати рішення дисциплінарних органів. На наш погляд, такого змісту дій від ВРП не повинен очікувати й сам суддя.
      Справді, грань між повноваженнями ВРП як дисциплінарного органу й органу, якому надано повноваження звільняти суддів з посади, які сконцентровані в одного й того самого державного органу, ззовні може видатися невиразною й малопомітною (розмитою). ВРП як орган, який вирішує питання звільнення судді з посади, залежна і пов`язана з веліннями свого рішення, яке ВРП прийняла в статусі дисциплінарних органів, що здійснюють дисциплінарне провадження стосовно суддів.
      Однак такі специфічні відмінності та особливості для ВРП не повинні мати довільного значення, оскільки ВРП на підставі закону й відповідно до мети свого створення в реальності зобов`язана розділяти (виокремлювати) функцію звільнення судді з посади й функцію притягнення судді до дисциплінарної відповідальності на накладення на нього стягнення, розуміючи, що в кожній з них перед ВРП стоять різні завдання й різні цілі, які своєю чергою зумовлюють використання відповідних методів пізнання і вирішення питань, що перед нею постають. ВРП не повинна ототожнювати ці процедури, «зневажати» й через зовнішні форми вираження не давати підстав сприймати розгляд питання про звільнення судді з посади як технічне, само собою очевидне й наперед вже вирішене; як рішення, яке не потребує викладу мотивів його прийняття.
      Отже, якщо притримуватися окресленої лінії поведінки, то подання дисциплінарного органу про звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, у межах процедури розгляду питання про звільнення судді з посади ВРП має сприймати лише як привід, який детермінує окремий самостійний розгляд питання про звільнення судді з посади, наслідки якого потребують з`ясування достатності аргументів для застосування такого звільнення й винесення відносно цього приводу вмотивованого рішення. Така логіка дій ВРП не повинна мати іншого значення, навіть якщо сама ВРП в рамках дисциплінарного провадження погодилася з ознаками дисциплінарного порушення в діях судді та зі запропонованим видом стягнення.
      Якщо рішення ВРП не містить таких мотивів, то, на наш погляд, є підстави вважати, що відповідач діяв протиправно.
      Варто також наголосити, що під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
      Крім того, обвинувачення судді у вчиненні проступку не було конкретизовано, що позбавило ОСОБА_1 права захищатися від цього обвинувачення. Саме на цивільний і кримінальний аспекти статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод звертав увагу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
      За викладених обставин ВРП дійшла передчасних висновків про наявність в діях ОСОБА_1 складу дисциплінарного проступку.
      На підставі наведеного не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення ВРП про звільнення судді з посади та про відмову в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .
      Більшість Великої Палати Верховного Суду, погодившись із застосуванням до судді ОСОБА_1 найбільш суворого стягнення - звільнення з посади, не врахувала, що висновок про наявність дисциплінарного проступку чи грубого нехтування обов`язками суддею ОСОБА_1 не можна вважати обґрунтованим.
      Також необхідно зазначити, що положеннями пункту 5.1 статті 5 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, на яку, зокрема, посилався ЄСПЛ у зазначеному рішенні у справі «Олександр Волков проти України», встановлено, що шкала санкцій, яка може застосовуватися до суддів, визначається в законі та повинна відповідати принципу пропорційності.
      Таким чином, на нашу думку, належній оцінці підлягали обставини справи, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, зокрема, щодо наявності умислу, негативних наслідків дій судді, щодо наявності або відсутності дисциплінарних стягнень у судді.
      Висновки
      Оскаржуване ОСОБА_1 рішення ВРП від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 має формальний характер та не містить мотивів, з яких ВРП дійшла висновку про звільнення ОСОБА_1 з посади судді. Тому ми не погоджуємося з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2021 року, і вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Судді Великої ПалатиВерховного Суду: О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      М. І. Гриців
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      В. М. Сімоненко
      Джерело: ЄДРСР 96377418
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 800/162/14
      Провадження № 11-872заі19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В. С.,
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
      позивачки ОСОБА_1 ,
      представника позивачки - адвоката Демидюк О. Б.,
      представника відповідача -Лаптієва А. М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.) в адміністративній справі № 800/162/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. Короткий зміст позову
      У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, парламент), у якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за порушення присяги та поновити її на цій посаді з 24 лютого 2014 року.
      У заяві від 07 липня 2014 року ОСОБА_1 доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.
      Вимоги мотивує тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент ВРУ відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року (далі - Регламент КСУ). Звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї постанови є незаконним та політично мотивованим.
      Позивачка покликається на низку матеріально-правових та процедурних порушень, допущених Радою, а на підтвердження слушності своєї позиції посилається на конкретні фактичні обставини та нормативні положення, які в сукупності, на її погляд, доводять щирість і правдивість її вимог.
      Зокрема, стверджує, що ВРУ як орган законодавчої влади втрутилася в діяльність судової влади, порушила конституційний принцип поділу влади, звільнила суддю КСУ за порушення присяги за відсутності підстав та без дотримання встановленої Конституцією та законами України процедури, вдалася до тиску в неконституційний спосіб як на сам КСУ, так і на неї, суддю цього Суду, зосібна. Рада перебрала на себе функції контролю та нагляду за рішеннями судів України, попри те що парламент не наділений конституційними повноваженнями на здійснення цих функцій. Конституція України наділяла ВРУ повноваженнями виключно на призначення на посади та звільнення з посад третини складу КСУ, але не визначала Раду або народних депутатів як органи чи суб`єкти, повноважні вирішувати дисциплінарне провадження стосовно суддів КСУ, здійснювати правосуддя стосовно суддів КСУ та рішень цього Суду, оцінювати дії суддів як злочинні та пред`являти обвинувачення у вчиненні злочинів тощо. Вважає, що такого роду дії Ради є порушенням міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними у справі, а також порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, як-от: верховенства права, незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності, права на розгляд справи судом, установленим законом, права бути почутою та інші, які знайшли своє вираження й конкретне розуміння в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України».
      Рада застосувала колективну відповідальність суддів, тоді як за приписами частини другої статті 61 Конституції України відповідальність має індивідуальний характер. На виконання цих конституційних вимог відповідач зобов`язаний був виокремити її роль і ступінь участі в настанні юридичних наслідків правопорушення, яке, з погляду автора оскаржуваної Постанови, вона вчинила, й повинен був відповідним методом кваліфікувати її дії. При цьому Рада та народні депутати України, резюмуючи абстрактну провину всього складу КСУ у порушенні присяги, не визначили конкретної провини кожного судді й проігнорували, зокрема, те, що суддя ОСОБА_1 за підсумками розгляду справ та винесення рішень, про які йдеться в оскаржуваній Постанові, винесла окрему думку, опублікувала статтю у «Віснику Конституційного Суду України» та виступила на міжнародній конференції суддів органів конституційної юрисдикції в Бухаресті (Румунія). Рада могла прореагувати на ймовірні факти порушення суддями КСУ присяги судді й поінформувати про них у передбаченому законом порядку, але не повинна була сама встановлювати, кваліфікувати їх як порушення та одночасно застосовувати заходи юридичної відповідальності.
      Порушення відповідачем процедурних положень закону ОСОБА_1 мотивує тим, що Рада не дотрималась порядку звільнення з посад суддів КСУ, на виконання вимог якого: не направила проекту акта після реєстрації не пізніш як у п`ятиденний строк до комітету, який відповідно до предмета віддання є головним з підготовки та попереднього розгляду акта, а сам комітет підстави щодо звільнення суддів КСУ не обговорював і не досліджував на своєму засіданні. Рада не дочекалася висновку комітету з пропозицією про прийняття Радою щодо підготовленого проекту одного з рішень, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей; не витримала строку подання народним депутатам рішення комітету та відомостей щодо суддів КСУ - не пізніш як за три дні до розгляду Радою відповідного питання; прийняла на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення всупереч положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ, за якими рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається, якщо процедура, одноразове відхилення від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Звільнення суддів КСУ до таких винятків чи випадків не відноситься, бо має відбуватися за процедурою, встановленою Конституцією та законами України.
      Рада визнала джерелом доказів та/чи джерелом права висновки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеційська комісія), хоч за Конституцією та законами України ця міжнародна інституція не є органом, повноважним надавати оцінку рішенням та діям КСУ та суддям цього Суду в частині прийняття ними рішення. Акти цієї Комісії мають рекомендаційний характер і не можуть бути підставою для звинувачення у порушенні присяги.
      Достроково припиняючи повноваження позивачки, Рада додатково врегулювала низку ще інших правовідносин, не пов`язаних із рішенням про її звільнення з посади судді, і тим самим продемонструвала, що оскаржувана Постанова не може відноситися до індивідуального акта.
      Вважає, що має бути поновлена на посаді судді КСУ, оскільки із закінченням строку призначення на посаду суддя не втрачає свого статусу і пов`язаних з ним гарантій, а звільнення судді без дотримання визначених Конституцією і законами України підстав і процедури звільнення, яке проводить орган, що має виключні повноваження на таке рішення, автоматично не може спричинити втрату суддею свого статусу. Закінчення строку, на який суддю призначено на посаду, має своїм наслідком тільки зупинення повноважень судді зі здійснення правосуддя.
      2. Позиція відповідача щодо заявленого позову
      Відповідач заперечив проти позову. Вважає, що Постанова № 775-VII є законною та обґрунтованою, а незгоду з доводами позову мотивує так. Оскаржувана Постанова ВРУ прийнята більшістю голосів народних депутатів України від її конституційного складу і стала чинною з моменту її прийняття.
      Підставою для звільнення суддів КСУ, зокрема й судді ОСОБА_1., було ухвалення Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) (далі - Закон № 2222-IV, Рішення № 20-рп/2010 відповідно) у неконституційний спосіб, яким вони привласнили повноваження ВРУ та змінили Конституцію України. Цим Рішенням КСУ порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.
      Згідно з пунктом 70 Висновку Венеційської комісії «Про конституційну ситуацію в Україні», підготовленого 20 грудня 2010 року, відновлення за Рішенням КСУ чинності тексту Конституції України 1996 року шляхом визнання неконституційним Закону № 2222-IV порушило питання легітимності діючих інститутів державної влади, оскільки президента та парламент було обрано на основі конституційних положень, які надалі було визнано такими, що втратили чинність, а також унаслідок цього Рішення КСУ Президент України набув набагато більше повноважень, ніж це було відомо виборцям на момент його обрання, і відтоді діяльність головних органів державної влади базується на нормах, змінених Судом, а не на нормах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом. Окрім того, рішеннями від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та від 25 січня 2012 року № 3-рп судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України, і фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень, що передбачено статтями 46 та 49 Конституції України. Судді КСУ, зокрема суддя ОСОБА_1 , порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню його обов`язків.
      Оскаржувана Постанова приймалася за скороченою процедурою у відповідності та з дотриманням положень статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту ВРУ, які наділили парламент правом прийняти цю Постанову у такий спосіб. Відповідно до положень статті 31 цього Регламенту розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійснюється за рішенням Ради. Відповідне рішення було прийнято 283 голосами народних депутатів України перед початком розгляду проекту Постанови о 16 год 27 хв 24 лютого 2014 року (відповідно до стенограми пленарного засідання ВРУ). Процедурне рішення окремим документом не оформлюється. Стаття 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час прийняття парламентом оспорюваного рішення), відповідно до якої відбувалось звільнення з посад суддів КСУ, не передбачала підготовки та попереднього розгляду цього питання у відповідному комітеті ВРУ.
      Суддя КСУ, призначений за квотою ВРУ, має усвідомлювати свою відповідальність перед ВРУ та народом України. Звільнення суддів КСУ за порушення присяги здійснюється за ініціативою органу, який призначив суддів. Положення Конституції України надають Раді повноваження звільнити призначених нею суддів КСУ, у тому числі в межах процедури притягнення до юридичної відповідальності.
      Конституція України та Закон № 422/96-ВР не наділяють КСУ компетенцією на встановлення факту порушення присяги суддею цього Суду та встановлення порядку та процедури його звільнення, при цьому частина друга статті 3 цього Закону чітко визначає перелік питань, які можуть бути предметом регулювання Регламентом КСУ, а саме щодо організації внутрішньої роботи Суду. Регламент КСУ не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України і Закону № 422/96-ВР. Отож норми цього Закону в цій частині не підлягають застосуванню, а рішення КСУ щодо наявності підстав для звільнення одного із суддів не може вважатися обов`язковим для органу, наділеного повноваженнями на звільнення цього судді.
      Підсумовує, що оскаржувана Постанова ВРУ не суперечить положенням пункту 26 частини першої статті 85, пункту 5 частини п`ятої статті 126 та статті 149 Конституції України.
      3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову. Оцінюючи в сукупності докази, аргументи сторін, цей суд установив, що Рада, коли прийняла оскаржувану Постанову, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
      4. Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
      ОСОБА _1 не погодилась із цим рішенням і подала апеляційну скаргу.
      Вважає, що рішення Верховного Суду є необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню на підставі статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також через неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке полягає у неправильному тлумаченні закону, застосуванні закону, який не підлягав застосуванню, незастосуванні закону, який підлягав застосуванню.
      Неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, скаржниця вбачає в тому, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (як апеляційна інстанція), коли скасовував постанову ВАСУ від 26 червня 2017 року, у мотивувальній частині своєї постанови від 19 грудня 2018 року зазначив, що обставин порушення позивачкою присяги судді КСУ не встановив, що Верховний Суд позбавлений можливості встановлювати та вважати доведеними такі обставини і відповідно надавати оцінку рішенню відповідача у світлі вимог статті 2 КАС України, але замість того, щоб здійснити свої безпосередні функції апеляційної інстанції - ухвалити постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якщо відповідач не надав доказів порушення нею присяги та суд не встановив обставин порушення присяги, прийняв рішення скасувати постанову суду першої інстанції від 26 червня 2017 року і направити справу до цього ж суду на новий судовий розгляд.
      Вважає хибними висновки суду про те, що до суддів КСУ не застосовується дисциплінарна відповідальність та процедура дисциплінарного провадження у порядку, передбаченому для суддів загальної юрисдикції, яка передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, відкриття дисциплінарної справи, її розгляд і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження. Не погоджується з тим, що правовий статус судді КСУ передбачає конституційно-правову відповідальність за вчинене правопорушення, яка встановлена Конституцією України і є негативною реакцією держави на це правопорушення, а також що законодавство, яке регламентує правовий статус суддів КСУ, не визначає сутнісних ознак порушень, які варто кваліфікувати як порушення присяги судді.
      З посиланням на рішення ЄСПЛ від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» та пояснення відповідача переконує, що суд безпідставно ухилився від перевірки законності процедури її звільнення.
      З погляду авторки скарги, в оскаржуваному рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року суд визнав установленими обставини, яких відповідач не довів, вдався до оцінки повноважень КСУ та окремих його рішень і на основі аналізу Рішення № 20-рп/2010, зміст якого перекрутив, без наявності жодних доказів, без правового аналізу й оцінки оспорюваної Постанови, поклав в основу свого рішення політичну оцінку, чим підтвердив свою політичну заангажованість, зацікавленість та упередженість при ухваленні рішення.
      Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи скаржниця мотивує тим, що висновок суду про неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, і в КСУ не було правових підстав для повторного розгляду цього питання у 2010 році, спростовується тим, що КСУ Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у відмовив у відкритті провадження за конституційним поданням на підставі пункту 2 статті 45 Закону № 422/96-ВР через невідповідність конституційного подання вимогам Конституції України та цьому Закону, тобто перешкодою для відкриття провадження у справі насправді стало невиконання процесуальних вимог до конституційного подання. У цьому провадженні Закон № 2222-IV фактично не піддавався конституційному контролю.
      В апеляційній скарзі ОСОБА_1 наводить доводи незгоди з рішенням суду першої інстанції, які суголосні з доводами та аргументами її позовної заяви про неправильне застосування ВРУ одноразового відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених Регламентом ВРУ, про недотримання обов`язкового розгляду питання Радою у відповідному комітеті та упродовж відповідних строків, прийняття рішення таким комітетом та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі судді у процесі прийняття рішення, про порушення принципу індивідуалізації відповідальності, про порушення міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення, про порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, про поєднання в одній особі повноважень органу, який тільки може ініціювати процедуру притягнення судді до відповідальності, з одночасним застосуванням заходів юридичної відповідальності за таке порушення, та інші. Позивачка вважає, що в цій частині висновки та рішення суду першої інстанції є незаконними, необґрунтованими, упередженими, тенденційними, сфальшованими, свавільними.
      Скаржниця вважає неприйнятним визнання судом причинами, що виправдовують дії ВРУ у питанні звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ, те, що була складна ситуація, викликана подіями на Майдані, позаяк права і свободи судді КСУ не можуть бути обмежені навіть при введенні воєнного чи надзвичайного стану.
      Підставою для скасування рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 називає розгляд справи неповноважним складом суду. На її думку, ця справа була предметом розгляду в першій та апеляційній інстанціях одного і того самого Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що порушує процесуальні правила підсудності, визначені КАС України.
      В апеляційній скарзі наведені й інші доводи на користь задоволення заявлених у ній вимог, які змістовно й сутнісно доповнюють або певним чином деталізують мотиви незгоди з рішенням суду першої інстанції, викладені вище.
      Підсумовуючи, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (як суду першої інстанції); скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року (як суду апеляційної інстанції); ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги і поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року. Допустити негайне виконання рішення Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата).
      5. Позиція відповідача стосовно апеляційної скарги
      Представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив доводи, аналогічні викладеним в оскарженому судовому рішенні. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
      6. Рух апеляційної скарги
      Велика Палата 27 вересня 2019 року постановила ухвалу про відкриття апеляційного провадження, а 31 жовтня 2019 року - ухвалу про призначення справи до апеляційного перегляду в судовому засіданні на 21 січня 2020 року, однак розгляд справи відкладено за клопотанням позивачки для участі в судовому засіданні її представника. Наступне судове засідання було призначено на 17 березня 2020 року, проте розгляд справи не відбувся у зв`язку з запобіганням розповсюдженню гострої респіраторної хвороби СОVID-19, тому його було відкладено на 20 травня 2020 року.
      У призначений день судове засідання за клопотанням ОСОБА_1 було відкладено на 10 червня 2020 року. Проте розгляд справи не відбувся і наступне судове засідання було призначено на 02 вересня 2020 року. У зв`язку із долученням позивачкою додаткових матеріалів 02 вересня 2020 року в судовому засіданні оголошено перерву спочатку до 04 листопада 2020 року, а потім до 20 січня 2021 року.
      У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали доводи апеляційної скарги й просили ухвалити запропоноване у ній рішення. Представник відповідача просила відмовити у задоволенні скарги й залишити без змін рішення суду першої інстанції.
      7. Обставини, встановлені судом першої інстанції
      У цій справі суд встановив обставини, які стисло можна викласти так.
      ВРУ Постановою від 04 серпня 2006 року № 82-V призначила ОСОБА_1 суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього Суду.
      10 грудня 2003 року КСУ у справі № 1-47/2003 про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», направленого Головою ВРУ, вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 76, 78, 80, 81, 82 та інших Конституції України) дійшов висновку № 3-в/2003, яким визнав проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180), поданий до ВРУ народними депутатами України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та іншими, таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Законопроектом пропонувалося внести у конкретні статті Конституції України зміни, згадані у висновку КСУ.
      Приводом для розгляду справи відповідно до статті 159 Конституції України стало надходження до КСУ згідно з Постановою ВРУ від 11 липня 2003 року № 1116-IV «Про деякі питання порядку підготовки законопроектів про внесення змін до Конституції України до розгляду Верховною Радою України» проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» для надання висновку щодо його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 159 Конституції України була необхідність висновку КСУ щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України для розгляду його парламентом.
      8 грудня 2004 року під час подій, які в історії отримали назву Помаранчевої революції, ВРУ прийняла Закон № 2222-IV.
      8. По спливу більше трьох років 102 народних депутати України звернулися до КСУ з письмовим клопотанням вирішити питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV, Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 04 серпня 2006 року № 79-V «Про Конституційний Суд України». Автори клопотання вважали, що Закон № 2222-IV розглянуто у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII Основного Закону України, а саме: до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180) у процесі його доопрацювання та попереднього схвалення були внесені зміни, які не перевірялися КСУ щодо їх відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України; Рада, розглянувши цей законопроект та прийнявши відповідно Закон № 2222-IV без висновку КСУ щодо відповідності статтям 157 і 158 Конституції України проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» із внесеними до нього змінами, порушила конституційну процедуру його розгляду.
      Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008 у справі № 2-1/2008 КСУ відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України».
      В абзацах четвертому, п`ятому пункту 3 цієї Ухвали КСУ, вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, виходив з того, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ними чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV.
      9. 24 лютого 2014 року до порядку денного засідання Ради (четверта сесія сьомого скликання) був включений проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді.
      Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення за скороченою процедурою шляхом голосування проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді («за» - 283 голоси народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 0, не голосували - 93).
      24 лютого 2014 року Рада прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді ОСОБА_1 («за» - 307 голосів народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 1, не голосували - 60).
      В основу прийняття цієї Постанови лягли такі обставини.
      10. КСУ 30 вересня 2010 року прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.
      ВРУ встановила, що цим Рішенням у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ як виразника установчої влади народу, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад.
      11. КСУ Рішенням від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.
      ВРУ встановила, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року), і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.
      12. КСУ Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України, зокрема, дозволив Кабінету Міністрів України встановлювати розміри соціальних виплат.
      Рада встановила, що КСУ дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, хоча раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України.
      ВРУ виснувала, що судді КСУ, зокрема й позивачка, у зв`язку з тим, що порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, порушили присягу судді КСУ чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді КСУ, тому відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття Постанови) підлягають звільненню.
      ВРУ пояснила, що оскаржувану Постанову прийняла з метою, зокрема, усунути негативні соціально-політичні та правові наслідки зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010 (пояснювальна записка до проекту зазначеної Постанови).
      Маючи на меті відновити легітимність конституційного правопорядку в Україні після завершення Революції Гідності та самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»), реалізуючи установчу владу народу, який за Конституцією України є єдиним джерелом законодавчої, виконавчої та судової влади, ВРУ як сформований цим народом шляхом прямого волевиявлення єдиний уповноважений на таку дію орган прийняла Постанову № 750-VII «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 01 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII» (далі - Постанова № 750-VII) про визнання такими, що є чинними на території України положень Конституції України, прийнятої на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII.
      На виконання Постанови № 775-VII Генеральна прокуратура України 03 березня 2014 року внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення № 42014000000000054 за частиною першою статті 109, частиною другою статі 364, частиною другою статті 375 Кримінального кодексу України.
      У зазначеному кримінальному провадженні триває досудове розслідування, повідомлення про підозру у вчиненні злочину судді КСУ ОСОБА_1 не пред`явили.
      13. Суд першої інстанції відносно рішень КСУ від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, які згадуються в оскаржуваній постанові Ради, визначився, що вони постановлені в межах виключної компетенції КСУ, передбаченої статтею 150 Конституції України. Висновки ВРУ щодо порушення присяги судді КСУ суддею ОСОБА_1., за участю якої ухвалені названі рішення, в цій частині не відповідають закону. До того ж, як зазначив суд першої інстанції, суддя КСУ ОСОБА_1. за результатами розгляду справи № 1-11/2012 не погодилася з Рішенням КСУ від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 і висловила окрему думку.
      Водночас суд першої інстанцій не визнав протиправною й не скасував Постанову № 775-VII в частині порушення ОСОБА_1 присяги при прийнятті Рішення КСУ № 20-рп/2010 у справі за поданням 252 народних депутатів України. Цим Рішенням Суд визнав неконституційним Закон № 2222-ІV нібито у зв`язку з порушенням ВРУ конституційної процедури його розгляду та прийняття та відновив дію Конституції України в редакції від 1996 року.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      14. Питання, які має вирішити суд
      Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата вважає за потрібне окреслити масштаб відносин, у межах яких відповідатиме на питання, що мають істотне значення для розв`язання спору і приведуть до здійснення запитуваного правосуддя у межах цієї справи.
      Отож Велика Палата має з`ясувати й визначити:
      - чи існувало діяння, яке скоїла суддя КСУ ОСОБА_1 і яке відповідач розцінив як порушення присяги;
      - чи містить ця подія ознаки порушення присяги судді КСУ; чи є і які саме зовнішні (візуальні) прояви цього порушення; чи об`єктивні й обґрунтовані вони настільки, що давали підстави парламенту, який мав повноваження на призначення і звільнення суддів КСУ, констатувати, що судді КСУ, зокрема і суддя ОСОБА_1 , продемонстрували упереджене й хибне розуміння принципу поділу влади через зведення принципу незалежності судової влади до абсолюту, що, своєю чергою, спричинилося до порушення присяги судді;
      - чи знала ОСОБА_1 як «охоронець» конституційного порядку з відповідними повноваженнями та суддя органу конституційної юрисдикції, котра повинна мати надвисокий рівень відповідальності, бездоганну репутацію, бути авторитетним професіоналом в галузі конституційного права, відповідати найвищому рангу професійної компетентності у питаннях конституцієзнавства та котра давала присягу судді КСУ, яку відповідальність прийняла на себе, коли присягнула виконувати чесно та сумлінно певні обов`язки, пов`язані із захистом конституційних цінностей; чи була вона обізнана про можливість застосування звільнення за порушення присяги, яка встановлена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції;
      - чи Конституція і закони України встановлювали підстави та чи запроваджували механізми, покликані упередити і не допустити перебирання органом конституційного контролю повноважень інших органів державної влади; чи звільнення судді конституційного суду за порушення присяги є одним із таких механізмів;
      - чи підстава звільнення судді КСУ, передбачена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції, була чіткою, зрозумілою, такою, що дозволяла кожному, хто обіймає цю посаду, передбачити юридичні наслідки, що можуть і настануть у разі порушення присяги; чи ця, встановлена Конституцією України підстава в аспекті обсягу, змісту та юридичної природи обставин, які ВРУ поклала в основу оскаржуваного рішення про звільнення судді, обмежувала, «сковувала», тримала у невіданні здатність (спроможність) судді КСУ передбачити наслідки, які настануть за порушення присяги;
      - чи звільнення судді КСУ за порушення присяги є діянням, до якого мають застосуватися гарантії, процедура та умови, притаманні дисциплінарному провадженню; чи є ця підстава самостійною, окремою, до якої застосовується конституційна процедура, обумовлена цією підставою звільнення судді;
      - чи не сплинув строк давності для звільнення судді КСУ за діяння, на обставини якого послалася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII;
      - чи були встановлені порядок, повноваження уповноваженого органу й гарантії судді КСУ під час звільнення з посади за порушення присяги; чи була порушена процедура звільнення, на недотримання якої покликається позивачка;
      - які цілі у контексті конкретного історичного соціально-політичного та політико-правового періоду будівництва і розвитку держави переслідувала ВРУ і які завдання стояли перед нею як виразником установчої влади народу на час ухвалення рішення про звільнення ОСОБА_1 : просто «покарати» за порушення присяги чи мала значно важливішу мету - запобігти загрозам національній безпеці та конституційному ладу, які нависли над країною на час винесення рішення про звільнення судді КСУ, відновити правопорядок і спокій в державі, завадити рецидиву політичного режиму, засоби і методи політичної влади якого були недемократичні, характеризувалися як авторитарні, зокрема і з погляду європейських інституцій.
      У рамках наведеного відповіді потребуватиме й питання, чи ВРУ в окресленій історичній ситуації діяла свавільно, чи звільнення судді КСУ відбулося з дотриманням процедури, передбаченої Регламентом ВРУ, чи Рада мотивувала своє рішення і якими підставами, чи відображені ці відомості в оскаржуваній Постанові № 775-VІІ та документах, доданих до її проекту.
      Дотримуючись програми перегляду судового рішення в порядку апеляційного перегляду, Велика Палата має відповісти на всі істотні доводи апеляційної скарги й залежно від результатів оцінки встановлених у цій справі фактичних обставин визначитись щодо законності, обґрунтованості та справедливості судового рішення, а перед тим - зі слушністю й переконливістю правової позиції позивачки.
      Під час апеляційного перегляду Велика Палата повинна визначити, чи у процесі судового розгляду справи по суті і відповідач, і суд першої інстанції вдалися до оцінки Рішення КСУ № 20-рп/2010, чи вправі суд загальної юрисдикції досліджувати правомірність дій судді КСУ під час здійснення суддівських конституційних повноважень, чи повинен/не повинен бути звільненим суддя КСУ, якщо, зокрема, наслідки застосування його рішення та процедура прийняття дозволяють виявити порушення присяги, що зумовлює вжиття такого заходу.
      15. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду першої інстанції
      Повертаючись до змісту порушених в апеляційній скарзі питань, беручи до уваги встановлені у цій справі фактичні обставини, зумовлене ними відповідне нормативне регулювання спірних відносин, позицію кожної зі сторін, після дослідження і ретельного обговорення правової ситуації, яка склалася у цьому спорі, Велика Палата в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції про безпідставність і необґрунтованість позовних вимог позивачки ОСОБА_1 і вважає, що доводи апеляційної скарги не опираються на якісні, переконливі, об`єктивно спроможні факти, достатні для скасування оскарженого судового рішення та ухвалення нового рішення на користь позивачки.
      Таке рішення Велика Палата мотивує так.
      А. Чи застосовна концепція демократії, здатної захистити себе, до ситуації позивачки?
      16. Загальні принципи
      Для стабільності демократичного конституційного ладу держава може здійснювати конкретні заходи з метою його захисту. У певних ситуаціях концепція демократії, здатної захистити себе, є прийнятною. Відповідно до цієї концепції, усвідомлюючи загрозу її існуванню, а також конституційному ладу, територіальній цілісності, держава має повноваження відстороняти від доступу до певних державних посад тих осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі чи показали себе не гідними служити суспільству, зокрема порушили присягу, дану народу як єдиному джерелу державної влади. Велика Палата вважає, що вказана концепція застосовна й у цій справі.
      Плюралізм і демократія ґрунтуються на компромісі, який вимагає поступок з боку осіб, які мають у деяких випадках сприймати обмеження наявних у них свобод для того, щоби забезпечити більшу стабільність країни в цілому. Але демократична держава повинна мати вагомі причини для звільнення осіб, що займали посади високого рівня протягом попереднього недемократичного режиму, навіть якщо ці особи були призначені на відповідні посади на визначений у конституції строк. Завдяки такому звільненню обмежується ризик, що новий (демократичний) режим буде змінено. Це зміцнює довіру громадськості до нової влади та дозволяє суспільству отримати гарантії стабільності у збереженні надбань демократії та у просуванні демократичних цінностей.
      Проте потрібна певна рівновага між вимогами захисту демократичного суспільства та вимогами охорони прав особи. З огляду на це кожного разу, коли держава вважає за потрібне застосувати концепцію демократії, здатної захистити себе, щоби виправдати втручання у права особи, вона має зважено оцінювати масштаби та наслідки передбачених заходів задля дотримання зазначеної рівноваги. Тому Велика Палата має надати таку оцінку у цій справі.
      17. Які події передували звільненню позивачки?
      Для оцінки звільнення позивачки варто зважити на умови та події, які передували прийняттю Постанови № 775-VII, стисло охарактеризувати обстановку й умови, в яких перебувала ВРУ на час прийняття цього акта, а також ризики, які загрожували розбудові держави та розвитку громадянського суспільства.
      Упродовж листопада 2013 року - лютого 2014 року на вулицях і майданах багатьох міст України, особливо в місті Києві, відбувалися масові народні протестні виступи та рухи, які ввійшли в історію як Революція Гідності. Її основною метою було повернення України на європейський шлях розвитку, долучення до правового й економічного простору Європейського Союзу (далі - ЄС).
      30 листопада 2013 року вночі відбувся розгін протестувальників, після якого протистояння з представниками влади того часу тривало понад три місяці. Ці події, що супроводжувалися численними людськими жертвами, призвели до інституційних організаційних змін в державі. Так, 21 лютого2014 року Президент України ОСОБА_7 та лідери опозиції підписали Угоду про врегулювання політичної кризи, що її засвідчили офіційні представники Німеччини, Польщі та Франції, та у якій передбачили підписання й оприлюднення спеціального закону, який відновить дію Конституції України 2004 року з подальшими змінами. Сторони також погодили, що конституційна реформа, яка врівноважуватиме повноваження Президента, Уряду та парламенту, буде розпочата негайно та завершена у вересні 2014 року. Проте домовленості, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя держави, не були дотримані (див. заяву МЗС України від 27 лютого 2014 року щодо виконання Угоди про врегулювання кризи від 21 лютого 2014 року).
      21 лютого 2014 року з метою підвищення ефективності функціонування політичної системи в Україні та вдосконалення механізму здійснення державної влади, розподілу повноважень між Президентом України та органами державної влади, забезпечення балансу між гілками влади, ефективної співпраці парламенту та Уряду, їх взаємної відповідальності за здійснення державної політики парламент прийняв Закон України № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» (далі - Закон № 742-VII), яким відновив чинність Конституції України у редакції 2004 року, що була частиною політичного компромісу під час подій Помаранчевої революції листопада - грудня 2004 року.
      Наступного дня ВРУ прийняла Постанову № 750-VII, якою визнала такими, що є чинним на території України, положення Конституції України від 28 червня 1996 року зі змінами, внесеними законами № 2222-IV, № 2952-VI, № 586-VII.
      Крім того, 22 лютого 2014 року через фактичне самоусунення Президента України в особливо відповідальний для держави період від виконання його повноважень ВРУ вирішила офіційно «встановити, що Президент України ОСОБА_7 у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов`язки» (Постанова ВРУ № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»). Цією ж Постановою ВРУ постановила відповіднодо пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України призначити позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.
      23 лютого 2014 року Постановою № 764-VII «Про покладення на Голову Верховної Ради України виконання обов`язків Президента України згідно із статтею 112 Конституції України» парламент поклав на Голову ВРУ ОСОБА_9 виконання обов`язків Президента України.
      24 лютого 2014 року ВРУ прийняла оскаржену Постанову № 775-VII, відповідно до пункту 1 якої на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та позивачку.
      18. Які суспільно-політичні наслідки були зумовлені Революцією Гідності та євроатлантичними прагненнями Українського народу?
      Суспільно-політична криза в країні вимагала швидких та ефективних дій з метою її подолання. ВРУ як єдиний законодавчий орган і легітимний інститут влади, виражаючи суверенну волю Українського народу та піклуючись про відновлення громадянського миру і спокою в Україні, взяла на себе відповідальність за нормалізацію ситуації в державі. Означені вище події, а також загроза територіальній цілісності України створили передумови для прийняття парламентом оскарженої Постанови № 775-VII та звільнення з посад за порушення присяги призначених за квотою парламенту суддів КСУ. Велика Палата бере до уваги, що це відбулося негайно після Революції Гідності, самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України та під час подій, наслідком яких стала анексія Кримського півострова.
      Невдовзі, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 і ОСОБА_17 . А вже 14 березня того ж року КСУ в оновленому складі, реагуючи на реальні загрози територіальній цілісності України, прийняв Рішення № 2-рп/2014, яким визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), Постанову Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 06 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму».
      16 березня 2014 року, незважаючи на вказане рішення КСУ, на території Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі був проведений псевдореферендум, на якому начебто більшість мешканців підтримала приєднання півострова до Російської Федерації. Результати так званого референдуму ані Україна, ані міжнародна спільнота не визнали.
      Зазначені та наступні події анексії Кримського півострова стали підставою для прийняття парламентом 15 квітня 2014 року Закону України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», у якому ВРУ визначила статус півострова як тимчасово окупованої території. А вже незабаром розгорівся збройний конфлікт на території Донецької та Луганської областей.
      25 травня 2014 року відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув ОСОБА_18
      27 серпня 2014 року він видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів», згідно з яким ці вибори були призначені на 26 жовтня 2014 року.
      В означений період влада України відновила курс на євроінтеграцію. Так, 21 березня 2014 року під час Позачергового Саміту «Україна - ЄС» було підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода), та Заключний акт Саміту .
      27 червня 2014 року в ході засідання Ради ЄС Президент України, керівництво ЄС і глави держав та урядів 28 держав-членів ЄС підписали економічну частину вказаної Угоди.
      16 вересня 2014 року ВРУ та Європейський Парламент ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, а 12 січня 2015 року Президент України видав Указ № 5/2015, яким схвалив стратегію сталого розвитку «Україна-2020», що визначила мету, вектори руху, дорожню карту, першочергові пріоритети та індикатори належних оборонних, соціально-економічних, організаційних, політико-правових умов становлення та розвитку України.
      12 лютого 2015 року у рамках запланованої масштабної судової реформи парламент прийняв Закон України № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», у якому передбачив проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України первинного кваліфікаційного оцінювання суддів з метою визначення можливості здійснення ними правосуддя у відповідних судах.
      20 травня 2015 року Президент України видав Указ № 276/2015, яким схвалив стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 - 2020 роки, що передбачала оновлення законодавства та прийняття змін до Конституції України для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу.
      03 березня 2015 року Указом № 119 Президент України створив Конституційну Комісію, яка згодом підготувала пропозиції щодо внесення змін до Конституції Українив частині правосуддя.
      23 жовтня 2015 року на 104-му пленарному засіданні Венеційської комісії було ухвалено Остаточний висновок (документ CDL-AD(2015)027), в якому зазначалося, що «остання версія змін до Конституції України, підготовлена Робочою групою Конституційної Комісії з питань правосуддя, є дуже позитивною, добре підготовленою та заслуговує повної підтримки».
      30 січня 2016 року КСУ у новому складі прийняв Рішення № 2-в/2016, яким визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, доопрацьований законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524) в редакції від 26 січня 2016 року.
      02 червня 2016 року парламент прийняв Закон України №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII).
      Таким чином, євроінтеграційні прагнення народу України та загрози національній безпеці держави створили передумови для системних перетворень в апараті держави та його оновлення. Внаслідок таких змін оновився не лише склад органу конституційного контролю, але й суддівський корпус:
      17 лютого 2016 року розпочалося кваліфікаційне оцінювання суддів, що мало на меті перевірити здатність суддів здійснювати правосуддя;
      07 листопада 2016 року ВККС прийняла рішення № 145/зп-16, яким оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду;
      02 серпня 2018 року ВККС рішенням № 185/зп-18 оголосила конкурс на зайняття 78 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду. За результатами вказаних конкурсів було сформовано новий склад Верховного Суду;
      07 лютого 2019 року парламент з метою законодавчого закріплення в Конституції України цивілізаційного вибору, європейської ідентичності Українського народу та незворотності стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в Організації Північноатлантичного договору прийняв Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору»).
      Вищезгадані рішення ВРУ були спрямовані на нормалізацію соціально-політичної ситуації у державі та захист її національної безпеки, приймалися конституційною більшістю народних депутатів України, які представляли всі політичні парламентські сили. Видається закономірним, що в зазначеному переліку невідкладних заходів, дотримуючись наміру оновити склад КСУ для усунення негативних соціально-політичних наслідків і захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а звідси - не допустити ревізії ухвалених парламентом рішень з боку КСУ, народні депутати України прийняли Постанову № 775-VII, якою звільнили суддів КСУ, призначених за квотою парламенту.
      У цьому зв`язку видається, що ВРУ звільнила ОСОБА_1 й інших суддів КСУ й обрала нових, оскільки на певному етапі розбудови держави перед КСУ ставилися на вирішення питання щодо конституційних принципів захисту національної безпеки, організації та здійснення державної влади в Україні, які з огляду на участь вказаних суддів і, зокрема, судді ОСОБА_1 у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 не давали Українському народу та парламенту впевненості і гарантій у тому, що розгляд подань з подібними зверненнями до КСУ відбуватиметься з дотриманням принципу верховенства Конституції України, а також з дотриманням суддями КСУ визначених в їхній присязі обов`язків захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина.
      З урахуванням наведеного Велика Палата вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги стосовно того, що Постанова № 775-VII є актом політичної репресії щодо позивачки і що парламент здійснив узурпацію влади, привласнивши низку повноважень, які Конституцією за ним не закріплені. Викладена вище стисла хронологія подій, що відбулися в історії України після Революції Гідності, дає підстави вважати, що звільнення позивачки було необхідною складовою процесу суспільно-політичних перетворень, зумовлених ризиками для існування держави, проявом демократії, що здатна захистити себе.
      19. Яке значення мав принцип народовладдя в означених подіях, що передували звільненню позивачки?
      19.1. Чи виконував парламент функції установчої влади народу, спрямованої на реалізацію концепції демократії, здатної захистити себе?
      Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.
      У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп/1997 КСУ виснував, що Конституція України як Основний Закон держави за юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад, включно із законодавчою. Прийняття Конституції України ВРУ означало, що у цьому випадку установча влада народу була здійснена парламентом.
      Велика Палата звертає увагу на те, що у ті моменти історії, коли послаблюється легітимність соціальних і політичних структур і внаслідок загроз існуванню держави послаблюється дія конституційних принципів, що охороняли стабільність таких структур, відновлення конституційного ладу відбувається через реалізацію народом, зокрема в особі обраного ним парламенту, установчої влади. Революція Гідності мала наслідком формування нового конституційного правопорядку, який був формалізований через проголосований ВРУ за спеціальною процедурою Закон №742-VII, після якого була прийнята оскаржена Постанова № 775-VII. Ці та деякі інші акти парламенту того періоду слід розглядати з погляду теорії як такі, що стали реалізацією установчої влади народу за особливих обставин і загроз існуванню Україні.
      19.2. Чи було звільнення позивачки з посади судді КСУ притягненням її до дисциплінарної відповідальності?
      В апеляційній скарзі позивачка оскаржує висновки суду першої інстанції про те, що її притягнуто до конституційно-правової відповідальності, та стверджує, що підставу її звільнення, а саме порушення присяги судді у рішенні від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», ЄСПЛ кваліфікував як дисциплінарний проступок.
      Велика Палата не погоджується ані з таким висновком суду першої інстанції, ані з відповідним доводом апеляційної скарги.
      Парламент звільнив позивачку за порушення присяги судді відразу після того, як це стало можливо, тобто після самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України. Таке звільнення як результат реалізації установчої влади народу для відновлення конституційного ладу та балансу стримування і противаг у системі законодавчої, виконавчої та судової влади не можна вважати притягненням позивачки до юридичної відповідальності певного виду.
      Парламент, реалізовуючи установчу владу народу задля захисту демократії та її цінностей, не застосовував до позивачки процедури притягнення її до юридичної відповідальності, а КСУ не мав повноважень контролювати такі дії ВРУ у самостійно визначених внутрішніх процедурах.
      Вжите у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України в редакції, чинній на час звільнення позивачки, формулювання «порушення суддею присяги» не можна трактувати лише як підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Порушення присяги також може бути заходом реагування народу, від імені якого в ситуації позивачки діяв парламент, на конкретні дії члена органу конституційного контролю, що з часом призвели до реальних загроз національній безпеці. На користь того, що відповідні дії ВРУ відповідали загрозам українській державності, свідчать події, які відбулися відразу після цього: анексія Криму, збройний конфлікт й окупація частини Донецької та Луганської областей, а також десятки тисяч жертв серед військовослужбовців і цивільного населення.
      Велика Палата бере до уваги згадане в апеляційній скарзі рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», у якій заявник скаржився на порушення прав, передбачених Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України. У тій справі Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через порушення у справі заявника принципів незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності та вирішення справи судом, встановленим законом, а також встановив порушення статі 8 Конвенції через те, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним, зокрема через відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне й обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів, що призвело до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства.
      Велика Палата вважає незастосовними у справі № 800/162/14 висновки, викладені ЄСПЛ у згаданій вище справі ОСОБА_20 , через суттєву відмінність обставин обох справ. Так, у справі, яку розглядав ЄСПЛ, заявник був притягнутий до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення з посади судді Верховного Суду України, тобто суду загальної юрисдикції, який не мав повноважень офіційного тлумачення законів, а тим більше Конституції України. Натомість позивачка була членом органу конституційного контролю, до повноважень якого належало, зокрема, надання такого тлумачення. Крім того, відмінність правового статусу членів КСУ та суддів судів загальної юрисдикції є очевидною як до змін до Конституції України, що набрали чинності 30 вересня 2016 року, так і після цих змін.
      У частині третій статті 124 Основного Закону України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, хоч і була згадка про КСУ, проте детально його статус визначений в окремому розділі XII «Конституційний Суд України». А з указаної дати припис зазначеної частини був змінений шляхом виключення з Конституції України твердження про здійснення судочинства у КСУ.
      За статтею 147 Конституції України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Обсяг та межі таких повноважень КСУ було визначено положеннями статті 150 Конституції України, фактично відтвореними у статті 13 Закону № 422/96-ВР. Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом (стаття 153 Конституції України у вищевказаній редакції; див. абзаци другий і третій пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення КСУ від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 у справі про повноваження КСУ).
      Згідно з частиною першою статті 13 Закону №422/96-ВРКСУ приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов`язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України; 5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України; 6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.
      Отже, правовий статус КСУ визначали Конституція України та спеціальний Закон № 422/96-ВР, які наділили цей орган виключними повноваженнями, нехарактерними для судів загальної юрисдикції.
      Особливий правовий статус КСУ в системі органів державної влади, зокрема його унікальні юрисдикційні повноваження, зумовили й особливості правового положення членів цього органу. Особливості формування суддівського корпусу КСУ визначали частини перша та друга статті 148 Конституції України, статті 5, 7, 8 Закону №422/96-ВР, відповідно до яких цей Суд складається з вісімнадцяти суддів КСУ, з яких Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів. Водночас судді суду загальної юрисдикції призначалися на посаду не за квотним принципом, а в межах добору кандидатів на посаду судді за результатами проходження спеціальної підготовки та складення кваліфікаційного іспиту відповідно до вимог Закону № 2453-VI (частина перша статті 65 цього Закону).
      Вимоги до кандидатів на посаду судді КСУ та судді суду загальної юрисдикції також суттєво відрізнялися. Порівняльний аналіз приписів частини третьої статті 127, частини третьої статті 148 Конституції України, статті 64 Закону № 2453-VI та статті 16 Закону № 422/96-ВР вказує, що вимоги до кандидатів на посаду члена КСУ засновувалися на іншій шкалі критеріїв відповідності, що зумовлено особливостями виконуваних цим Судом виключних повноважень.
      З огляду на особливості правового статусу суддів КСУ та специфіку виконуваних ними обов`язків Велика Палата вважає, що законодавець невипадково не передбачив у Законі № 422/96-ВР можливості притягнення члена органу конституційного контролю до дисциплінарної відповідальності, визначивши у статті 23 лише перелік підстав для звільнення та припинення повноважень члена КСУ. Натомість судді загальної юрисдикції підлягали дисциплінарній відповідальності в порядку та з підстав, визначених у розділі VI Закону № 2453-VI.
      У постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 Велика Палата вже зазначала, що КСУ за чинною на той час редакцією Конституції України не розглядав юридичні спори між певними суб`єктами права, а мав повноваження визнавати неконституційними певні акти та здійснювати обов`язкові для застосування тлумачення Конституції та законів України. Тоді ж Велика Палата зважила і на те, що й інші повноваження, якими КСУ був наділений відповідно до зазначеної редакції Конституції України, не були характерними для судової влади.
      Подібність підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів загальної юрисдикції з тими, що передбачені для звільнення суддів КСУ, не означає тотожність зумовлюваної такими підставами виду відповідальності, адже має значення не сам факт найменування терміном «суди» КСУ та судів загальної юрисдикції, а нетотожність виконуваних ними обов`язків. Тому підстави звільнення у визначених законом випадках члена органу конституційного контролю не можна ототожнювати з дисциплінарною відповідальністю, що її можуть нести судді судів загальної юрисдикції за вчинення дисциплінарних проступків.
      З урахуванням наведеного Велика Палата відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно застосування у справі № 800/162/14висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі «Олександр Волков проти України», яка, на відміну від справи № 800/162/14, стосувалася статусу судді суду загальної юрисдикції, а не члена КСУ, та притягнення його до дисциплінарної відповідальності.
      У цьому спорі до позивачки було застосоване звільнення за порушення присяги судді КСУ, що передбачено Основним Законом України. Поширення на цю підставу звільнення судді КСУ поняття дисциплінарної відповідальності не ґрунтується на законі. Таке звільнення є заходом конституційно-правового реагування, а не дисциплінарної відповідальності.
      Про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі ОСОБА_20 , Велика Палата також вказала у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом і підставами позову, що й у справі № 800/162/14.
      19.3. Чи була можливість звільнення позивачки з посади судді КСУ за порушення присяги обмежена певним чітко визначеним строком?
      Окремого висвітлення у цій справі потребує питання давності, а саме - чи не сплинули строки звільнення судді КСУ на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      На відміну від справи ОСОБА_20 , яку розглядав ЄСПЛ та в якій він констатував порушення принципу правової визначеності, зокрема, через відсутність установленого законом строку застосування до судді дисциплінарного стягнення, строк для застосування до члена КСУ звільнення з цієї посади був і є обмеженим строком перебування на такій посаді та становить 9 років у силу приписів частини шостої статті 148 Конституції України і статті 9 Закону № 422/96-ВР.Такий строк, упродовж якого можливе звільнення судді КСУ за порушення присяги, зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється член органу конституційного контролю, а з іншого боку, - тим, що за змістом вказаних приписів суддя КСУ не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно.
      Натомість у справі ОСОБА_20 з`ясовував, зокрема, те, чи вплинула на справедливість провадження стверджувана відсутність конкретної гарантії, на яку він посилався, а саме відсутність строку накладення дисциплінарного стягнення за порушення присяги судді суду загальної юрисдикції, призначеного безстроково. Вочевидь, у випадку із суддями КСУ, які не призначаються безстроково та мають особливі, порівняно із суддями судів загальної юрисдикції, повноваження, питання відсутності строку для звільнення за порушення присяги чи його надмірної тривалості поставати не може.
      Велика Палата звертає увагу на те, що хоч позивачку і не було притягнуто до відповідальності, а її звільнення з посади слід тлумачити як наслідок реалізації парламентом установчої влади народу для захисту демократичних цінностей і збереження державності у зв`язку з описаними вище подіями, тим не менше, вказаний захід був застосований у межах строку повноважень позивачки як члена КСУ. З часу ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до дати прийняття оскаржуваної Постанови № 775-VII минуло три роки та неповних п`ять місяців. Велика Палата не може погодитися з тим, що позивачка була звільнена з посади через значний проміжок часу після ухвалення Рішення № 20-рп/2010, адже парламент прийняв цю постанову негайно після того, коли з`явилася така можливість і був відновлений конституційний правопорядок згідно із Законом № 742-VII. За часів перебування на посаді Президента України ОСОБА_7 такої можливості не існувало з огляду на відповідний політичний режим, і позивачка не могла цього не усвідомлювати.
      Крім того, порівняно з передбаченим для судді суду загальної юрисдикції трирічним строком застосування дисциплінарного стягнення з дня вчинення проступку, строк, який сплив після ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до звільнення ОСОБА_1 з посади, тим більше не виглядає непропорційним. Такий строк не «затінює», не применшує і не віддаляє актуальність юридичних наслідків порушення, не ослаблює конструкцію і характер порушення, його істотність, масштабність, високий і незабутній рівень впливу на конституційний правопорядок і злагоду в країні. В аспекті обставин порушення й змісту юридичних наслідків, спричинених порушенням, Велика Палата вважає, що для застосування заходу, який оспорює скаржниця, не існувало кореспондуючого часу, що минув з дня вчинення порушення, перешкод чи умов, які б унеможливлювали застосування до ОСОБА_1 звільнення з посади.
      Б. Чи мало місце порушення права позивачки на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції?
      20. Чи мало місце втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя діями парламенту зі звільнення з посади за порушення присяги судді КСУ?
      Звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги ОСОБА_1 розцінює й подає як втручання в її приватне життя, а свідченням цього називає доводи апеляційної скарги.
      Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.
      Велика Палата з урахуванням наведених вище обставин вважає, що втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя було, але немає жодних підстав стверджувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 Конвенції. Згідно з практикою ЄСПЛ для того, щоб втручання не суперечило статті 8 Конвенції, воно має здійснюватися відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.
      21. Чи ґрунтувалося на законі таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя?
      Конструкція «відповідно до закону» у пункті 2 статті 8 Конвенції найперше вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві. Він також стосується якості відповідного законодавства, що має відповідати принципу верховенства права, зокрема бути доступним відповідній особі, яка зможе передбачити наслідки його застосування до себе.
      Застосовані до позивачки заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, а саме на Конституції України, що у пункті 5 частини п`ятої статті 126 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачала можливість звільнення судді за порушення присяги органом, який цього суддю обрав або призначив. Окрім того, застосування до члена органу конституційного контролю такого заходу, як звільнення, було обмежене строком його повноважень, про що уже зазначалося вище.
      Велика Палата звертає увагу, що чинне на час звільнення позивачки законодавство не передбачало можливості застосування до члена органу конституційного контролю дисциплінарних стягнень, а перелік підстав для звільнення був чітким і вичерпним. Тому за умови відновлення демократичного режиму позивачка не могла не передбачати такі наслідки її дій, як звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги.
      Велика Палата звертає увагу і на те, що, на відміну від ситуації ОСОБА_20 , який не мав повноважень офіційного тлумачення законів України, а ЄСПЛ вважав порушення присяги як підставу звільнення такою, що не відповідає принципу юридичної визначеності, у ситуації позивачки цієї невідповідності нема. Це пояснюється тим, що визначені у тексті присяги судді КСУ (частина друга статті 17 Закону № 422/96-ВР) обов`язки, зокрема захищати конституційний лад, є чіткими та не допускають надто широкого тлумачення, особливо з огляду на повноваження КСУ з правової охорони Конституції України та її цінностей. Крім того, саме позивачка як суддя КСУ мала обов`язок здійснювати офіційне тлумачення законів України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Тому, беручи на себе такий обов`язок, вступаючи на посаду судді КСУ, особа не може не розуміти змісту закріпленої у законі присяги та визначених у ній обов`язків члена органу конституційного контролю, зокрема й обов`язку захищати конституційний лад, як і не може не розуміти того, що за порушення відповідних обов`язків, за вчинення дій, спрямованих не на захист, а на зміну конституційного ладу, орган, який її призначив, може звільнити із займаної посади впродовж строку перебування на ній саме з указаної підстави.
      З урахуванням наведеного Велика Палата вважає, що в розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право позивачки було встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачці прогнозувати можливість її звільнення з посади за вчинення дій, які суперечать визначеному у присязі судді КСУ згаданому обов`язку.
      22. Чи переслідувало легітимну мету таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя?
      Звільнення з посади судді КСУ не було спрямоване на те, щоб «покарати» суддю за якусь «провину». Легітимною метою цього заходу було забезпечити відновлення конституційного ладу заради національної безпеки та задля захисту прав і свобод людини і запобігти ситуації, за якої судді КСУ, котрі постановили Рішення № 20-рп/2010, могли вдатися до подібної поведінки в умовах реальних загроз такій безпеці, коли ВРУ на певному загальновідомому історичному етапі розвитку та побудови держави відповідно до Конституції України вживала описаних вище невідкладних заходів для стабілізації ситуації у країні, відновлювала спокій, конституційний правопорядок, проявляла турботу про права і свободи людини, вчиняла дії, спрямовані на захист державного суверенітету та територіальної цілісності. Застосований до скаржниці захід був спрямований передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів. Велика Палата ще раз наголошує, що Рішенням № 20-рп/2010, в ухваленні якого брала участь позивачка, був порушений засадничий конституційний принцип народовладдя, змінений конституційний лад, порушений конституційний принцип розподілу влади. Приклад її дій свідчив про незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та суперечив змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків члена цього органу.
      Наслідки постановленого за участю позивачки Рішення № 20-рп/2010, які відображені в оскаржуваній Постанові ВРУ, посягали на інтереси національної безпеки та порушували право Українського народу на реалізацію конституційного принципу народовладдя.
      Згідно з Висновком Венеційської комісії від 20 грудня 2010 року «Про конституційну ситуацію в Україні» відновлення за Рішенням № 20-рп/2010 варіанта Конституції України 1996 року поставило питання про легітимність дій у минулому, оскільки інституції України працювали протягом кількох років на основі конституційних норм, пізніше визнаних неконституційними. Це також поставило питання легітимності діючих державних інституцій, оскільки і президент, і парламент були обрані відповідно до конституційних норм, які більше не визнавалися чинними. Президент України після цього Рішення, набув набагато більше повноважень, ніж могли передбачити виборці, коли він обирався. Діяльність основних державних органів стала ґрунтувалися на основі правил, змінених КСУ, а не на правилах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом.
      Зі стенограми пленарного засідання ВРУ від 24 лютого 2014 року, пояснювальної записки до Постанови № 775-VII та інших матеріалів видно, що метою прийняття цього акта був намір вжити заходів з оновлення складу КСУ для усунення негативних соціально-політичних і правових наслідків зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010. Те, що в аспекті соціально-політичної ситуації, яка склалася в країні, та з метою стабільного функціонування КСУ в нових умовах загроз національній безпеці після загальновідомих подій листопада 2013 року - лютого 2014 року мав бути сформований новий склад КСУ, фактично не заперечила і сама ОСОБА_1 у її письмовій заяві про відставку від 03 березня 2014 року, поданій на ім`я Голови ВРУ ОСОБА_9 .
      В аспекті наведеного Велика Палата вважає, що звільнення судді КСУ ОСОБА_1 з цієї посади не має сприйматися як реалізація принципу невідворотності відповідальності за порушення присяги судді КСУ. Особливості правових відносин у цій справі показали, що суспільно-політична ситуація в Україні того часу, історичні чинники та рішення, які передували її виникненню, одним з яких є Рішення № 20-рп/2010, резонанс, який викликали політичні та суспільні зміни в Україні через протест громадян України з 30 листопада 2013 року до лютого 2014 року проти протиправного розгону мирної акції, що розпочалася 21 листопада 2013 року як спротив проти відходу керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на європейську інтеграцію та подальшої відмови від цього курсу, назрівання міждержавного конфлікту на Кримському півострові диктували ВРУ необхідність керуватися цілями захисту національної безпеки, збереження територіальної цілісності держави, захисту прав і свобод громадян. Одним із засобів досягнення цих цілей є крайність здійснення КСУ своїх конституційних функцій відповідно до принципу верховенства Конституції України.
      Ясна річ, що навіть вищевказані умови, в яких опинилася країна в названий історичний період, не дозволяли ВРУ діяти свавільно відносно суддів КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, й ігнорувати такі конституційні принципи як верховенство права, незалежність, справедливість, рівність, повага до приватного життя.
      Однак, дотримуючись розуміння і усвідомлюючи значення цих принципів, Велика Палата не встановила в діях ВРУ ознак відступу від них і вкотре зазначає, що фактори, які впливали на рішення Ради про застосування звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 й інших призначених за квотою ВРУ суддів КСУ, демонструють відповідність означеним вище цілям, передбаченим у пункті 2 статті 8 Конвенції.
      23. Чи було таке втручання необхідним у демократичному суспільстві?
      Задля поступу в розвитку транзитивні демократії мають бути обороноспроможними, тобто мати здатність захистити себе від впливу недемократичних сил. Демократична держава може вимагати від її службовців, зокрема від суддів КСУ, бути відданими конституційним принципам, на яких заснована ця держава. Таку відданість формально гарантує складення присяги, порушення якої у діях конкретних осіб не має призводити до загроз існуванню держави та її демократичного ладу.
      Заходи, своєчасно вжиті парламентом для відновлення конституційного правопорядку, забезпечили можливість реагування на виклики незалежності України, що потребували негайного реагування. Як зазначалося, невдовзі після звільнення позивачки, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених ОСОБА_1 та деяких інших суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , які вже наступного дня брали участь в ухваленні Рішення № 2-рп/2014 у справі № 1-13-рп/2014 за конституційними поданнями в.о. Президента України, Голови ВРУ та Уповноваженого ВРУ з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про проведення загальнокримського референдуму» (справа про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим) для захисту конституційних принципів реалізації державного суверенітету України, засад конституційного ладу, територіальної цілісності та здійснення державної влади на всій території Україні.
      Усупереч зазначеному Рішенню КСУ вказаний референдум було проведено, а його результати використано для укладання 18 березня 2014 року Договору між Російською Федерацією і так званою Республікою Крим «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської федерації нових суб`єктів». Після цього 17 квітня 2014 року КСУ прийняв Рішення № 10-р/2014 про припинення дії Меморандуму про розвиток співробітництва між Конституційним Судом України та Конституційним Судом Російської Федерації від 14 червня 2000 року та доручив Голові КСУ поінформувати Конституційний Суд Російської Федерації про прийняте рішення.
      Якщо врахувати важливість суспільних інтересів, що захищалися у відповідний історичний період, мету захисту національної безпеки, конституційного ладу, необхідність гарантування прав і свобод людини на всій території України та зіставити їх із приватними інтересами позивачки, то не вбачається, що звільнення позивачки з посади судді КСУ було непропорційним і невиправданим у демократичному суспільстві. З урахуванням наведеного, оцінюючи пропорційність заходів, застосованих у справі стосовно позивачки, відносно досягнення їх мети, спрямованої на правову охорону та захист Конституції України, не можна не визнати, що пропорційність втручання була витримана, а саме втручання не дозволяє визнати його порушенням права на повагу до приватного життя.
      В. Чи мало місце порушення права позивачки на справедливий судовий розгляд?
      24. Чи був парламент належним місцем для розгляду питання про звільнення позивачки за порушення нею присяги судді КСУ?
      В апеляційній скарзі позивачка наполягає на тому, що оскаржуване рішення відповідача є неправильним, протиправним, таким, що не ґрунтується на вимогах Конституції України. На її переконання, ВРУ вдалася до оцінки конституційності обов`язкового до виконання рішення суду конституційної юрисдикції і тим самим порушила принципи поділу державної влади, верховенства права та гарантії здійснення конституційних юрисдикційних повноважень КСУ.
      Конституція України визначає цінності, принципи й інструменти, які здатні її захистити. Проте, якщо такі інструменти використовуються всупереч цінностям і принципам Конституції України, народ як єдине джерело влади може та повинен вжити заходи задля захисту таких цінностей і принципів, зокрема демократичного ладу.
      Прийняття Постанови № 775-VII, а отже й рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги, відбувалося за процедурою, яка не була свавільною чи явно непередбачуваною.
      Зі змісту пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96 ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) убачається, що суддя КСУ звільняється з посади саме органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно із частиною другою статті 84, статтею 91 Конституції України рішення ВРУ приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування; Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
      Порядок роботи ВРУ, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у ВРУ встановлюються Конституцією України, Регламентом ВРУ та законами України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України».
      Регламент ВРУ встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ (частина друга статті 1цього Регламенту).
      За змістом статті 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Рада звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону № 422/96-ВР. Підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - перший заступник чи заступник Голови Ради.
      Порядок звільнення з посад суддів КСУ встановлено статтею 208 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту частини сьомої якої вбачається, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова ВРУ.
      Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом ВРУ (частина перша статті 47 цього Регламенту).
      Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту ВРУ).
      Отже, порядок звільнення суддів КСУ, що гарантував їх незалежність і недоторканність, був установлений Конституцією України, Законом № 422/96-ВР (чинним на час виникнення спірних правовідносин) та Регламентом ВРУ. Іншого порядку звільнення вказаних осіб законодавство України не передбачало.
      Як установив суд і вбачається з матеріалів справи, рішення про звільнення судді КСУ ОСОБА_1 , призначеної згідно з Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року № 82-V,було прийнято на пленарному засіданні ВРУ, яке відбулося 24 лютого 2014 року, більшістю голосів.
      Велика Палата вважає, що Рада, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності для ВРУ іншої, ніж зазначено вище, процедури та неможливості регламентації дій ВРУ іншими актами, ніж Конституція України, закони України й інші акти самої ВРУ, у разі встановлення факту порушення суддею КСУ присяги, мала право на цій підставі звільнити цього суддю з посади.
      Із викладених вище конституційних і законодавчих положень про конституційний статус ВРУ та її повноваження випливає, що саме ВРУ була наділена повноваженнями обирати і звільняти з посад суддів КСУ з підстав і в порядку на основні положень як Конституції України, так і законодавства України.
      А тому Велика Палата не вважає переконливими аргументи авторки скарги про те, що звільнення судді КСУ за порушення присяги не за процедурою, визначеною у параграфах 63, 69, 70 глави 10 Регламенту КСУ, суперечить конституційному принципу поділу влади, визначеному в статті 6 Конституції України, і дає підстави для висновку про втручання законодавчої влади в діяльність судової гілки влади та вчинення на неї тиску в неконституційний спосіб. Такі доводи судді КСУ ОСОБА_1 є неприйнятними.
      Стосовно суддів КСУ, поіменованих у пункті 1 Постанови № 775-VІІ, ВРУ прийняла рішення звільнити третину складу з них на підставі, передбаченій пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Основного Закону України у відповідній редакції, які згідно з пунктом 26 частини першої статті 85 Конституції України були призначені саме ВРУ. У цій Постанові ВРУ сформулювала підстави дострокового припинення повноважень указаних суддів КСУ, зокрема і ОСОБА_1 . Констатувала, що Рішенням № 20-рп/2010 КСУ, у складі якого на час його постановлення перебувала позивачка, у неконституційний спосіб привласнивши повноваження парламенту, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад, порушив конституційний принцип розподілу влади.
      Водночас Велика Палата повторює, що звільнення позивачки було не дисциплінарним стягненням, а заходом реагування парламенту, що в особливий історичний період з огляду на загрози державності реалізовував установчу владу народу. А тому вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги про те, що Основний Закон не визначав парламент судовим або дисциплінарним органом та не наділяв народних депутатів повноваженнями встановлювати факт проступку судді і здійснювати щодо нього дисциплінарне провадження.
      Також не можна погодитися з аргументом позивачки про те, що у спірних правовідносинах парламент здійснював наглядові (інстанційні повноваження) щодо перегляду рішень КСУ. Такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні позивачкою правової природи виконуваної парламентом у спірних правовідносинах установчої функції. Реалізуючи таку владу, парламент не переглядав Рішення № 20-рп/2010, а фактично надав оцінку зумовленим цим Рішенням наслідкам, що полягали у зміні конституційного ладу та призвели до загрози державному суверенітету і цілісності держави, про що йшлося вище.
      Велика Палата вважає, що відповідач правильно визначив обсяг і зміст юридичного факту, що не дозволяє ОСОБА_1 перебувати на посаді судді КСУ. Визначив юридичні наслідки дії цього факту, встановив суб`єкта відповідальності, обґрунтував, оцінив і обрав засіб відповідальності у вигляді позбавлення відповідного статусу судді органу конституційного контролю. ВРУ, застосовуючи обраний засіб, аргументувала свій вибір, визначила передумови, які змусили вдатися до такого заходу, зважила на конкретні історичні обставини, в яких опинилася країна та парламент, і як виразник волі Українського народу мала на меті відновлення легітимності конституційного правопорядку в Україні, конкретизувала протиправність дій ОСОБА_1 як однієї із суддів КСУ, а саме порушення обов`язків, визначених присягою, під час прийняття Рішення № 20-рп/2010.
      У контексті зазначеного, а також ураховуючи відсутність в апеляційній скарзі доводів про протилежне, Велика Палата констатує додержання парламентом гарантій незалежності та безсторонності під час вирішення питання про звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді.
      25. Чи була дотримана процедура звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ?
      25.1. Щодо скарги позивачки на порушення особливого порядку звільнення суддів КСУ
      25.1.1. Загальні принципи регулювання спірних правовідносин
      Спірні відносини у цій справі регулюються законодавством, яке було чинним на час їх виникнення: Конституцією України, законами № 2453-VI, № 422/96-ВР, № 1861-VI, а також іншими правовими джерелами, на які робитимуться посилання нижче.
      За статтею 1 Основного Закону Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
      У Рішенні № 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа № 1-5/2005 про здійснення влади народом) КСУ констатував, що Конституція України, прийнята ВРУ 28 червня 1996 року від імені Українського народу, є вираженням його суверенної волі (преамбула Конституції України). Згідно зі статтею 5 Основного Закону України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя). Згідно з Конституцією України держава, її органи, посадові особи не мають права визначати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові. Конституція України забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами. Узурпація означає, зокрема, привласнення переліченими суб`єктами права, яке передусім належить народові, вносити зміни до Конституції України у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом ХIII чинного Основного Закону України, в тому числі усунення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тому будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними. Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5) (пункти 4.1, 4.3, 4.4 мотивувальної частини зазначеного Рішення КСУ).
      Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
      Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      За статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ.
      У Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 у справі № 1-6/2002 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Ради) КСУ вирішив, що положення статті 75 Конституції України у взаємозв`язку з положеннями її статей 5, 76, 85 треба розуміти так, що ВРУ як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п`ятдесят народних депутатів України. ВРУ за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення ВРУ єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Повноваження Ради реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВРУ під час її сесій (частина четверта статті 89, стаття 91, частина четверта статті 94, частини друга, п`ята, шоста статті 111, частина перша статті 135, стаття 155, частина перша статті 156) (пункт 1, абзац другий пункту 2 резолютивної частини).
      Відповідно до пункту 26 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень ВРУ належало призначення на посади та звільнення з посад третини складу КCУ.
      За статтею 91 Основного Закону України ВРУ приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
      Відповідно до статті 147 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
      Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
      З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
      Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.
      Згідно зі статтею 149 Конституції України у відповідній редакції на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.
      Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
      За пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.
      Як у проекті Висновку CDL (97) 1 Венеційської комісії від 16 січня 1997 року щодо Конституції України, так і в самому Висновку CDL-INF (97) 2 щодо Конституції України, схваленому цією Комісією на 30-му пленарному засіданні 7-8 березня 1997 року, Венеційська комісія схвально оцінила і розділ VIII Конституції України, включно зі статтею 126, і розділ ХІІ Конституції України. Зокрема, вказала, що на основі Основного Закону та Закону № 422/96-ВР КСУ «відіграватиме дуже важливу роль у посиленні конституціоналізму в Україні». Ризики застосування повноважень КСУ з протилежною метою не були помічені.
      У статті 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом.
      Згідно із частинами першою та п`ятою статті 3 Закону № 2453-VI судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Порядок організації і діяльності КСУ встановлюється Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України».
      Відповідно до частини першої статті 1, статті 2 Закону № 422/96-ВР КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
      За частиною першою статті 3 Закону № 422/96-ВР організація, повноваження та порядок діяльності КСУ визначаються Конституцією України та цим Законом.
      Відповідно до статті 4 Закону № 422/96-ВР діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.
      Згідно зі статтею 27 Закону № 422/96-ВР судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ.
      Згідно зі статтею 17 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя КСУ складає присягу на засіданні Ради, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.
      Відповідно до пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.
      25.1.2. Щодо доводу позивачки про необхідність застосування Регламенту КСУ
      КСУ 05 березня 1997 року прийняв рішення, яким затвердив власний Регламент. У ньому КСУ мав передбачити внутрішні процедури, до яких слід вдаватися для реалізації його власних конституційних повноважень, зокрема для визначення повноважень Голови КСУ, порядку проведення пленарних засідань і засідань КСУ (частина друга статті 3, абзац п`ятий частини другої статті 21, частина перша статті 52 Закону № 422/96-ВР). 14 жовтня 2008 року КСУ виклав цей Регламент у новій редакції.
      Натомість у Регламенті КСУ, поряд із нормами, що визначають організацію внутрішньої роботи КСУ, цей Суд у параграфах 63, 69 глави 101 розділу IV з назвою «Організація діяльності Конституційного Суду України з інших питань» визначив також процедуру розгляду питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема, у зв`язку зі звільненням з посади за порушення присяги.
      Відповідно до пункту 1 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ, якщо орган, який призначив суддю КСУ, ставить питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає одне з таких рішень: про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ; про відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ.
      Згідно з пунктом 2 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ.
      Відповідно до пункту 3 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.
      Згідно з параграфом 69 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ Голова КСУ скликає засідання КСУ з питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема з підстав, передбачених у пункті 5 частини першої статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України», після одержання висновку постійної комісії з питань регламенту та етики КСУ про достатність підстав для розгляду питання. Судді КСУ, щодо якого порушено питання про припинення повноважень або звільнення з посади, надається можливість викласти свої пояснення КСУ усно або письмово. У розгляді питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ може брати участь його повноважний представник. Питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ вирішується КСУ в закритому засіданні.
      Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана ВРУ. Інші правові акти суд застосовує лише тоді, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України (частини перша та друга статті 7 КАС України). У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана ВРУ, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України (частина третя статті 7 КАС України).
      Ні Основний Закон держави, ані Закон № 422/96-ВР, як зазначалося вище, не наділяли сам орган конституційної юрисдикції компетенцією із врегулювання процедури звільнення судді КСУ органом, що його призначив. Закон № 422/96-ВР окреслював коло питань, які можуть бути предметом регулювання регламентів, які приймаються КСУ, зокрема лише питання організації його внутрішньої роботи.
      За змістом преамбули до Регламенту КСУ, наведені вище його положення КСУ розглядав як питання внутрішньої діяльності, хоча деякі з них узалежнювали реалізацію конституційних повноважень ВРУ від дій КСУ. Організація у Регламенті внутрішньої роботи КСУ згідно із частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР мала бути регламентована лише у відповідності із цим Законом. А крім того, Регламент не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень ВРУ як одного із суб`єктів призначення суддів КСУ, зокрема і на звуження повноваження, визначеного частиною п`ятою статті 126 Конституції України як акта, який згідно із частиною другою статті 8 Основного Закону має найвищу юридичну силу.
      Регламент КСУ не може наділяти орган конституційного контролю більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України. Положення Регламенту КСУ мають трактуватися винятково в контексті конституційних приписів, за якими відповідне рішення КСУ про наявність чи відсутність підстав для звільнення судді не могло сприйматися як обов`язкова передумова для застосування відповідних негативних наслідків. Орган, який призначив суддю КСУ на посаду, міг реалізовувати своє повноваження незалежно від того, чи приймав таке рішення сам КСУ.
      Велика Палата відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги та схвалює правильний висновок суду першої інстанції про те, що Конституція та закони України не наділяли КСУ на час виникнення спірних правовідносин повноваженнями приймати рішення про наявність/відсутність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ, а Регламент КСУ може визначати тільки організацію його внутрішньої роботи згідно із Законом № 422/96-ВР, позаяк він є не законом України, а внутрішнім документом КСУ, що своєю чергою підводить до висновку про відсутність правових підстав для застосування його приписів.
      25.1.3. Щодо доводу позивачки про незастосування Регламенту ВРУ та про неможливість вирішення питання про звільнення позивачки в спрощеному порядку (ad hoc)
      Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.
      Глава 5 Регламенту ВРУ визначає порядок обговорення питань на пленарних засіданнях ВРУ, яке здійснюється за процедурою повного обговорення питань чи за скороченою процедурою обговорення.
      Відповідно до статті 30 глави 5 Регламенту ВРУ процедура повного обговорення питань (далі - повне обговорення) на пленарному засіданні включає: 1) доповідь народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника, запитання доповідачу і відповіді на них; 3) виступи народних депутатів - членів головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона не була надана народним депутатам разом з висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної комісії; 4) виступи по одному представнику від кожного комітету, тимчасової спеціальної комісії, до яких, крім головного комітету, направлявся проект закону чи іншого акта ВРУ, у разі якщо висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не були надані народним депутатам; 5) виступи <�…>народних депутатів; 8) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування.
      Згідно із частинами першою і другою статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ розгляд питань за скороченою процедурою обговорення (далі - скорочена процедура) здійснюється за рішенням ВРУ. Скорочена процедура обговорення включає: 1) виступ народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника з обґрунтуванням пропозиції; 2) виступ голови комітету або представника від головного комітету у разі розгляду питання, яке готувалося цим комітетом; 3) виступи представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) на підтримку кожної пропозиції і представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) не на підтримку пропозиції; 4) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування; 5) виступи з мотивів голосування по одному представнику від депутатських фракцій (депутатських груп), представники яких не брали участі в обговоренні.
      Відповідно до частини третьої статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ скорочена процедура обговорення, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, застосовується також в інших випадках, зазначених у цьому Регламенті.
      Згідно зі статтею 46 глави 8 Регламенту ВРУ рішеннями Ради є акти ВРУ, а також процедурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Ради. Актами ВРУ є закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви.
      Частинами першою та третьою статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ передбачено, що відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Регламентом. Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань Ради або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань.
      Як зазначено в частині п`ятій статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Радою шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.
      Відповідно до частин першої і другої статті 49 глави 8 Регламенту ВРУ Рада може прийняти рішення з процедурних питань (далі - процедурне рішення), зазначених у цьому Регламенті (зокрема частина друга статті 113), без підготовки в комітетах та включення до порядку денного. Такі рішення приймаються відразу після скороченого обговорення однією третиною голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ. Процедурне рішення приймається відкритим поіменним голосуванням і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради.
      Згідно із частиною першою статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ в разі необхідності Радою з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради.
      Відповідно до частини другої статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону.
      Згідно із частиною другою статті 113 глави 19 «Розгляд законопроектів у першому читанні» Регламенту ВРУ при розгляді законопроекту в першому читанні ВРУ може прийняти процедурне рішення про обговорення проекту за скороченою процедурою.
      Відповідно до частини третьої статті 138 глави 24 «Прийняття постанов та інших актів Верховної Ради України» Регламенту ВРУ постанови та інші акти Ради приймаються з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийнято іншого рішення.
      У статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено порядок призначення на посади та звільнення з посад, зокрема, суддів КСУ.
      Як зазначено у частині першій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ відповідно до пунктів 16, 17, 26 частини першої статті 85 та частини другої статті 131 Конституції України Рада призначає на посади і звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ.
      Відповідно до частини шостої статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ звільнення з посад зазначених у частині першій цієї статті осіб (крім суддів КСУ та членів Вищої ради юстиції) здійснюється за письмовим поданням Голови ВРУ за наявності рішень відповідних комітетів.
      У частині сьомій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено, що звільнення з посад [суддів КСУ] здійснюється Радою відкритим голосуванням. За результатами голосування оформляється відповідна постанова ВРУ.
      У статті 216 глави 33 Регламенту ВРУ прописано, що Рада звільняє з посад суддів КСУ та суддів, обраних безстроково, відповідно до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України» та Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно з пунктом 2 частини другої статті 88 Конституції України підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ та суддів, обраних ВРУ безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях Ради організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови ВРУ.
      Приймаючи рішення про обговорення проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги за скороченою процедурою, ВРУ діяла у межах частини першої статті 49 Регламенту ВРУ і не застосовувала статтю 50 цього Регламенту, тобто не приймала рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом.
      Обговорення проекту Постанови за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає зі змісту статей 30, 31 глави 5 Регламенту ВРУ. Відмінність скороченого обговорення питань на пленарних засіданнях парламенту від повного обговорення полягає у скороченні загального часу обговорення шляхом вилучення окремих етапів обговорення (замість восьми етапів тут є п`ять).
      Водночас Регламент ВРУ чітко визначає випадки, коли процедура повного обговорення питання не застосовується взагалі, зокрема і в разі обговорення рішень з процедурних питань (частина перша статті 49).
      Отже, аргументи позивачки про те, що прийняття на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення суперечить положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ. До того ж інші аргументи про те, що народним депутатам України не було роздано проекту Постанови та супровідних документів до нього, зокрема висновку комітету, спростовуються зазначеним вище та матеріалами справи.
      25.1.4. Щодо доводу позивачки про те, що питання про її звільнення попередньо не розглядалося на засіданні профільного комітету ВРУ
      Велика Палата погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що аналіз статей 9, 31, 46, 47, 49, частини другої статті 113, частин першої та третьої статті 138, частини першої і сьомої статті 208 Регламенту ВРУ не дає підстав вважати, що Постанова про звільнення судді КСУ та інші акти ВРУ не приймаються за процедурою, передбаченою для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо Радою не прийнято іншого рішення.
      Розгляд законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, не передбачає обов`язкового розгляду питання Радою у відповідних комітетах, прийняття рішень таких комітетів.
      Отже, процедура звільнення судді КСУ, призначеного ВРУ, встановлена у Регламенті ВРУ, не передбачає обов`язкового розгляду нею питання у відповідному комітеті, прийняття рішення такого комітету та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі такого судді у процесі прийняття рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка.
      Така процедура передбачає розгляд питання про звільнення з посади суддів КСУ, призначених Радою, на її пленарному засіданні, обговорення цього питання на такому засіданні за скороченою процедурою, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, здійснення звільнення з посади судді КСУ відкритим голосуванням та оформлення за результатами такого голосування відповідної постанови.
      Установлені судом обставини свідчать, що ВРУ виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Рада включила до порядку денного засідання проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді. Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення цього проекту Постанови за скороченою процедурою.
      Отже, оскаржувану Постанову парламент прийняв з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому. На зазначеному засіданні відбулось обговорення проекту оскаржуваної Постанови, яке включило виступ народних депутатів - ініціаторів внесення пропозицій, виступ представників депутатських фракцій (депутатських груп), уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування, тощо. Звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ відбулося відкритим голосуванням, за результатами якого було отримано «за» 307 голосів народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Ради, та було оформлено оскаржуваною Постановою.
      25.1.5. Щодо встановлення результатів голосування у парламенті
      Згідно із частиною другою статті 47 Регламенту ВРУ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення ВРУ приймаються шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводиться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів.
      Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань ВРУ або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань (частина третя статті 47 Регламенту ВРУ у відповідній редакції).
      Згідно зі стенограмою пленарного засідання парламенту, на якому розглядалося питання про звільнення позивачки, народні депутати голосували за проект постанови в цілому. За результатами голосування, що відображені на офіційному вебсайті ВРУ за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6 у відповідній рубриці за прийняття Постанови № 775-VIIпроголосували 307 народних депутатів, проти - 0, утримався від голосування - 1, а не голосували - 60.
      Народні депутати України, не згодні із запропонованим проектом постанови в цілому або з окремими питаннями, що у ній вирішувалися, не були позбавлені права проголосувати проти, утриматись від голосування чи навіть не голосувати. Наведені результати голосування підтверджують, що такою можливістю скористався сумарно 61 народний депутат. Інші 307 народних депутатів, які проголосували «за» прийняття Постанови № 775-VII, погодилися з усіма вирішеними у цій Постанові питаннями. Тому Велика Палата відхиляє як необґрунтований довід позивачки про те, що неможливо визначити, скільки народних депутатів насправді проголосували за її звільнення.
      Також у Великої Палати немає підстав вважати, що було порушено принцип юридичної визначеності на етапі вирішення питання про звільнення позивачки в парламенті, адже чинне законодавство було доступним, чітким і передбачуваним для позивачки, а отже, відповідало вимогам щодо якості як складової принципу верховенства права. Той факт, що у Постанові № 775-VII парламент вирішив не одне, а одразу три питання, з яких усі стосувалися суддів КСУ, не є порушенням правил правотворчої техніки, не дозволяє поставити під сумнів результати голосування та не спростовує висновків щодо наявності підстав для звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ.
      25.2. Щодо наявності у парламенту підстав кваліфікувати дії позивачки як порушення присяги судді КСУ
      25.2.1. Щодо змісту присяги судді КСУ та поняття її порушення
      Як зазначалося, текст присяги, яку складає член КСУ при вступі на посаду, містився у статті 17 Закону № 422/96-ВР. За змістом цієї присяги, член органу конституційного контролю присягає чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. Тобто член органу конституційного контролю зобов`язаний здійснювати свої повноваження в інтересах усього Українського народу, а свобода його дій при ухваленні рішень обмежується, зокрема, присягою.
      Конституція України на час настання події, що є предметом судового розгляду у цій справі, встановлювала таку підставу звільнення судді КСУ, як порушення присяги, та не визначала, що таке звільнення є заходом відповідальності. Попередньої практики застосування цієї підстави для звільнення суддів КСУ не було, оскільки з огляду на високоповажний статус і рівень такої державної інституції, як КСУ та суддів цього Суду, видавалося неймовірним, що особи, яким ввірять здійснення конституційного судочинства, охорону конституційних цінностей, допустять порушення присяги та підпадатимуть під відповідну підставу звільнення.
      Велика Палата розуміє, що посада судді органу конституційного контролю (суду конституційної юрисдикції) не тільки в Україні, але й в інших розвинених демократичних країнах вирізняється і вважається шанованою, дуже поважною. Суддями у цих органах стають фахівці з високим рівнем відповідальності, які, як правило, є авторитетними знавцями в царині конституціоналізму, повинні бути мудрими, мати найвищий рівень професійних знань, незаплямовану репутацію, визначні досягнення перед народом, бути добропорядними, гідними меті служіння громадянському суспільству.
      Для того, щоб вірити, що суддя КСУ буде чинити так, як від нього вимагає статус судді цього Суду, цей суддя складає присягу, беручи на себе зобов`язання, зміст яких саме для члена органу конституційного контролю не може бути незрозумілим. Як зазначалося, за Законом №422/96-ВР суддя КСУ присягається, серед іншого, «чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави».
      У Рішенні від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» (справа № 1-4/2011) КСУ загострив увагу на тому, що дотримання присяги є обов`язком судді. Оскільки цей обов`язок кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, КСУ підкреслив його конституційний правовий характер і визначив присягу як одностороннє, індивідуальне, публічно-правове, конституційне зобов`язання судді, порушення якого зумовлює застосування підстави звільнення, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      Поняття «порушення присяги судді», яке містить наведене вище конституційне положення, у контексті формулювання такої присяги у статті 17 Закону № 422/96-ВР не може видаватися надто широким для тлумачення, таким, що охоплює і підводить під це поняття інколи навіть незначне відхилення від порядку здійснення конституційних юрисдикційних повноважень. Стала судова практика дотримується позиції, що поняття порушення присяги судді не повинне бути надміру декларативним, розпливчатим, загальним, нечітким, що дозволяло б тлумачити його розлого й неоднозначно, не керуючись принципами, які встановлюють обмежувальне тлумачення цього поняття. У справі позивачки з огляду на викладене вище немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді КСУ, визначеної у статті 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача, зокрема міжнародних організацій, і самого судді КСУ, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення зафіксованих у присязі зобов`язань.
      ВРУ зауважила, що, вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні народних депутатів, КСУ в абзаці четвертому пункту 6 мотивувальної частини Рішення № 20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені цим Законом.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України саме до повноважень ВРУ належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції.
      КСУ у пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Цей висновок КСУ, як убачається з Постанови № 775-VII, суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції України.
      Ураховуючи наявність у КСУ, членом якого була позивачка, на час прийняття Рішення № 20-рп/2010 та звільнення її з посади повноважень офіційно тлумачити закони України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною до набрання чинності 30 вересня 2016 рокуЗаконом України № 1401-VIII, пункт 4 статті 13 Закону № 422/96-ВР), вона, склавши закріплену у законі присягу, взявши на себе виконання зазначеного повноваження, не може стверджувати, що не розуміла змісту присяги. У Великої Палати немає підстав вважати, що сутність обов`язку боронити конституційний лад був для позивачки абстрактним і незрозумілим, і що вона не могла усвідомлювати сферу застосування пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, який пізніше став підставою для звільнення її з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України.
      Так, зі змісту тексту присяги судді КСУ, сфери та мети діяльності конституційного судді можна визначити, що особа, яка склала присягу судді КСУ і мала повноваження офіційно тлумачити у складі КСУ, зокрема, і текст цієї присяги, не могла не розуміти, що як порушення присяги буде трактуватися вчинення нею дій у царині охорони Конституції України, які за зовнішнім об`єктивним виразом, суттю, змістом наслідків тотожні тим, що зазначені в оскаржуваній Постанові відповідача. Такий суддя КСУ мав пам`ятати й правомірно очікувати, що за відступлення від присяги настане відповідальність, установлена Конституцією України.
      Видається очевидним як для суддів КСУ чи для суддів загальної юрисдикції, які розглядають справи щодо звільнення суддів КСУ за порушення присяги, так і для будь-якого стороннього спостерігача, що казус, який використовуватиметься як причина звільнення судді за порушення присяги, не має бути ординарним, формальним, поверховим чи безвідносним до сфери професійної діяльності судді. Навпаки, такий казус повинен стосуватися значимих, знакових, епохальних явищ (подій), зі змісту, характеру, зовнішньої візії яких через призму конкретних обставин можна стверджувати про порушення присяги, проявом чого є вчинення суддею КСУ дій, які ганьблять звання судді КСУ і можуть викликати сумніви у його неупередженості, об`єктивності, незаангажованості, у чесності й непідкупності або в тому, що суддя КСУ вчинив дії, які призвели до настання юридичних наслідків на кшталт тих, які маємо в цій справі і які ВРУ потрактувала як порушення засадничого конституційного принципу народовладдя, порушення принципу поділу влади, зміну конституційного ладу, а не його захист.
      Стосовно сформульованих у справі ОСОБА_20 висновків ЄСПЛ щодо порушення присяги як підстави для звільнення судді Велика Палата ще раз наголошує, що описані у тій справі застереження щодо кращого, чіткішого формулювання підстави звільнення за порушення присяги, його правильного розуміння, трактування й правомірного використання як законної причини для звільнення з посади судді були звернуті до суддів судів загальної юрисдикції, а не членів органу конституційного контролю. Зміст присяги судді КСУ суттєво відрізняється від змісту присяги судді судів загальної юрисдикції, про яку йшлося у справі ОСОБА_20 . Крім того, судді судів загальної юрисдикції беруть обмежену участь у певних конституційних процедурах і, на відміну від позивачки, не були повноважні офіційно тлумачити Конституцію України та Закони України, зокрема і приписи пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 17 Закону №422/96-ВР. Відтак для особи, яка призначається на посаду судді КСУ та складає визначену відповідним законом присягу, текст останньої, а також така підстава звільнення, як порушення присяги, не можуть вважатися так само невизначеними, як і для суддів судів загальної юрисдикції, які не мають виключних повноважень у сфері охорони Конституції України та конституційного ладу. Тому той підхід до розуміння поняття «порушення присяги», який був застосований ЄСПЛ у справі ОСОБА_20 , та пов`язані з цим підходом застереження щодо підстав для дисциплінарної відповідальності судді суду загальної юрисдикції не є прийнятними та застосовними в межах фактичних обставин звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 , яку до дисциплінарної відповідальності ВРУ не притягувала і звільнення якої з посади судді КСУ не було дисциплінарним стягненням та відбулося за рішенням органу, який після самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України») реалізовував установчу владу народу.
      25.2.2. Щодо порушення присяги судді КСУ у діях позивачки
      У контексті конкретних обставин справи цього спору використана відповідачем підстава звільнення ОСОБА_1 за порушення присяги судді КСУ є такою, що ґрунтується на Конституції України як законі найвищої юридичної сили. Позивачка у разі причетності до таких дій могла передбачити відповідальність за їх вчинення. Зовнішня об`єктивна оцінка дій кожного із суддів КСУ під час постановлення Рішення № 20-рп/2010, його незалежна оцінка та спричинені ним наслідки переконують, що ОСОБА_1 як суддя КСУ не могла не припустити, що згадане Рішення, постановлене за її участі, буде розцінене саме як вияв порушення присяги судді КСУ.
      Крім того, 05 лютого 2008 року КСУ постановив Ухвалу у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». У пункті 3 мотивувальної частини цієї ухвали КСУ вказав: «Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV». Доповідачем у вказаній справі № 6-у/2008 була саме позивачка.
      У Рішенні № 13-рп/2008 від 26 червня 2008 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» (в редакції Закону України від 4 серпня 2006 року № 79-V) (справа про повноваження Конституційного Суду України) КСУ зазначив, що Конституція України (стаття 150) не містить застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ. З погляду позивачки, такий висновок КСУ легітимізував можливість розгляду подання про визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
      Велика Палата звертає увагу позивачки на предмет указаного Рішення: КСУ мотивував, що ВРУ, здійснюючи законотворчу діяльність, може врегульовувати питання щодо єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні лише в межах її конституційних повноважень, передбачених статтею 153 Конституції України, а саме визначати порядок організації і діяльності КСУ та процедуру розгляду ним справ. Відсутність у Конституції України застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ ще не означає, що така можливість є, якщо відповідний закон набрав чинності, а його положення відповідно стали частиною Основного Закону. Більше того, поза висновком про неконституційність визначення законом тих повноважень КСУ, які врегульовані Конституцією України, КСУ у вказаному Рішенні не констатував правоможність КСУ визнавати неконституційним закон про внесення змін до Конституції України незалежно від часу внесення таких змін і тривалості їхньої дії вже як окремих положень Основного Закону України.
      Або, інакше кажучи, як частково визнав сам КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України, не можна визнавати неконституційним положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності (в нашому випадку Закон № 2222-IV), оскільки вони стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, фактично тривалий час діяли як положенням Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV.
      У Рішенні № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі № 1-33/2010 за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Раді КСУ, у складі якого перебувала й позивачка, дав визначення розуміння положення частини шостої статті 83 Конституції України в редакції Закону № 2222-IV і тим самим вкотре, непрямо дублюючи позиції, сформульовані у пункті 3 Ухвали № 6-у/2008 від 05 лютого 2008 року у справі про відмову у відкритті конституційного провадження, підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпав свою функцію, бо з набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення стали фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. Варто наголосити також, що це Рішення було постановлено за неповних шість місяців до Рішення КСУ № 20-рп/2010.
      У прийнятті зазначеної Ухвали та вказаних рішень КСУ позивачка брала участь. Тому вона не могла не розуміти, що відкриття конституційного провадження у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-IV буде суперечити раніше сформульованому в наведених актах КСУ підходу, згідно з яким закон про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності вичерпує свою функцію, а тому як частина Конституції України не може бути об`єктом самостійної перевірки на відповідність цій же Конституції України на предмет його конституційності. КСУ як орган конституційного контролю здійснює свою діяльність, зокрема, на засадах верховенства права, елементом якого є принцип правової визначеності, про що неодноразово зазначав сам КСУ (див., наприклад, Рішення КСУ від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, Рішення Великої палати КСУ від 6 червня 2019 року № 3-р/2019). Тому, слідуючи вказаному принципу та дотримуючись визначеного у присязі обов`язку боронити конституційний лад України, одні й ті самі члени органу конституційного контролю не мають без належного обґрунтування демонструвати конфліктну практику як у рішеннях, ухвалених цим Судом по суті, так і в процедурних ухвалах. Інакше орган конституційного контролю стає певним джерелом правової невизначеності, що несе загрози для конституційного ладу України та збереження її демократичного політичного режиму.
      Аргумент позивачки про те, що Ухвала КСУ від 5 лютого 2008 року № 6-у в справі № 2-1/2008 нібито є лише процедурною, бо КСУ постановив відмовити у відкритті провадження за конституційним поданням через невідповідність останнього вимогам Конституції України, і що сам Закон № 2222-IV фактично не був підданий тоді конституційному контролю, наведених вище висновків Великої Палати не спростовує. Навпаки, наявність такої процедурної Ухвали з наведеною у ній мотивацією підтверджує лише те, що у позивачки було належне розуміння конституційного процесу та природи юридичних норм закону про внесення змін до Конституції України.
      Відтак ВРУ мала підстави вважати, що неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, тому не було жодних юридичних підстав повторно розглядати за конституційним поданням 252 народних депутатів України іншого складу парламенту це питання у 2010 році, коли був обраний новий глава держави, який взяв курс на централізацію влади.
      КСУ Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брала участь ОСОБА_1 , не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених КСУ, а не парламентом як уповноваженим на це народом органом, а баланс сил між законодавчою владою, виконавчою владою та владою глави держави суттєво змінився.
      Очевидна невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 нормам Конституції України, її обов`язкам, визначеним у присязі, та наслідки цих дій дали ВРУ підстави розцінити останні як порушення присяги та застосувати конституційне повноваження зі звільнення позивачки й інших призначених парламентом суддів КСУ, які брали участь в ухваленні вказаного Рішення, саме за порушення присяги на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      Близьких за змістом висновків Велика Палата дійшла у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом та підставами позову, що й у справі № 800/162/14.
      З доводами апеляційної скарги про те, що провина суддів обґрунтовувалася суб`єктивними припущеннями народних депутатів у їх усних виступах щодо вини суддів КСУ та складу цього Суду в цілому, Велика Палата погодитися не може, оскільки наявність у народних депутатів можливості висловитися стосовно певного питання не означає, що ухвалене в результаті такого обговорення рішення є наслідком їх суб`єктивних припущень. Інакше, йдучи за логікою позивачки, можна або вважати всі акти парламенту результатом таких припущень народних депутатів, або для прийняття цих актів потрібно відмінити обговорення та не допускати дискусію у сесійній залі. Зрештою, Велика Палата зауважує, що мотиви прийнятої Постанови № 775-VII викладені не в усних виступах народних депутатів України, а у преамбулі до цієї Постанови та у декількох пояснювальних записках до її проекту.
      25.2.3. Щодо суспільної реакції на Рішення № 20-рп/2010
      Треба зазначити, що юридичні наслідки, на які опиралася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII, певним чином суголосні з Висновком Венеційської комісії від 17 грудня 2010 року, яка, оцінюючи поточну конституційну ситуацію в Україні після Рішення № 20-рп/2010, зазначила: «Оскільки конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права. Цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення. Як підкреслювалося у Висновку Комісії 2005 року щодо внесення змін до Конституції України, «надання часу, необхідного для пошуку реального консенсусу між усіма політичними силами і громадянським суспільством для збалансованої та узгодженої конституційної реформи забезпечили б легітимність нової Конституції і політичної системи в Україні» (пункт 37 Висновку від 17 грудня 2010 року).
      На думку Комісії, судова практика Конституційного Суду повинна бути послідовною і основуватися на переконливих аргументах для того, щоб бути прийнятою народом. Зміни в судовій практиці мають бути обґрунтованими і аргументованими з тим, щоб не підірвати правову визначеність. Принцип правової визначеності як один з ключових елементів верховенства права, також вимагає, щоб при оголошенні конституційних змін неконституційними час, що минув з моменту їх прийняття, брався до уваги. Більше того, коли рішення суду ґрунтується тільки на формальних або процедурних підставах, основний ефект від такого рішення також повинен бути взятий до уваги. Іншими словами, остаточне рішення має бути засноване на критерії пропорційності, відповідно до якого вимога дотримання конституційності повинна бути збалансованою відносно негативних наслідків скасування конституційних змін (пункт 38 Висновку від 17 грудня 2010 року).
      У Резолюції № 1755 (2010) «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 4 жовтня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи вказала, що бере до уваги Рішення № 20-рп/2010, яким було проголошено неконституційним Закон № 2222-IV про зміни до Конституції України 2004 року. Але, на думку цієї асамблеї, вказане Рішення КСУ мало спонукати ВРУ ініціювати всеохоплюючий процес конституційної реформи з метою приведення Конституції України у повну відповідність з європейськими стандартами (пункт 10).
      Рішення № 20-рп/2010 також набуло широкого розголосу серед громадськості та стало предметом обговорення у засобах масової інформації. Наприклад, Харківська правозахисна група ІНФОРМАЦІЯ_1 року розмістила на своєму вебсайті публікацію ОСОБА_24 «ІНФОРМАЦІЯ_2».
      У статті «ІНФОРМАЦІЯ_3», опублікованій ІНФОРМАЦІЯ_4 англійською мовою на сайті Українського кризового медіа-центру, також є згадка про те, що «ІНФОРМАЦІЯ_5».
      Стосовно Рішення № 20-рп/2010 висловлювалися і деякі вітчизняні та зарубіжні науковці. Вони вважали, що «в Україні питання політичної неупередженості суддів КСУ є особливо гострим». Таким чином, «найбільш проблемним аспектом реалізації цього принципу є прийняття безпрецедентного в практиці світового конституціоналізму Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року» (https://doi.org/10.33327/AJEE-18-2.3-a000011).
      Означені публікації самі по собі не є доказом порушення членом органу конституційного контролю присяги як підстави для його звільнення, проте ілюструють усвідомлення міжнародним і національним співтовариством того, що судді КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, забезпечили поза волею народу зміну конституційного ладу України, а не його захист, як передбачає відповідна присяга.
      25.2.4. Щодо скарги позивачки на її звільнення з посади за голосування під час ухвалення Рішення № 20-рп/2010
      Велика Палата не бачить підстав не погодитися з висновком суду першої інстанції стосовно того, що ВРУ не вдавалася до оцінки рішень КСУ, а в оскаржуваній Постанові навела факти, які вона оцінила як порушення присяги судді КСУ, тобто установила подію порушення, обставини, що безпосередньо пов`язані з допущеним суддею КСУ порушенням, умови скоєння останнього та застосувала співмірний конституційний засіб реагування - звільнення з посади судді КСУ. При цьому ВРУ звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ за вчинення дій, які мають ознаки порушення присяги, а не за позицію судді при голосуванні за прийняте рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка, а також не за результат голосування, за який частина третя статті 28 Закону № 422/96-ВР забороняє застосовувати юридичну відповідальність.
      Відповідно до частини третьої статті 28 Закону № 422/96-ВР судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.
      Згідно зі статтею 63 Закону № 422/96-ВР рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.
      Відповідно до статті 64 Закону № 422/96-ВР окрема думка судді КСУ, який підписав рішення чи висновок КСУ, викладається суддею КСУ у письмовій формі і додається до рішення чи висновку КСУ.
      За частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР КСУ приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності із цим Законом.
      У Постанові № 775-VII йдеться не про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за результати голосування або висловлювання у цьому Суді. Мотивом звільнення ОСОБА_1 з цієї посади стало ухвалення Рішення № 20-рп/2010 з порушенням процедури його ухвалення, проявом якого стало те, що КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008, в якій позивачка була доповідачем, визнав, що Закон № 2222-IV після набрання ним чинності став частиною Конституції України, а надалі Рішенням № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій КСУ за участю позивачки фактично підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, і офіційно їх тлумачив. А потім через нетривалий відтинок часу постановив Рішення № 20-рп/2010, яке хоча й має форму акта органу конституційної юрисдикції, але, з погляду ВРУ, не було спрямоване передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів.
      Інакше кажучи, порушення ОСОБА_1 присяги судді КСУ полягало не в тому, як вона голосувала, а в тому, як саме вона чинила в статусі судді КСУ, в тому, що вона як суддя КСУ не діяла у межах визначених присягою обов`язків, а також завдань, цілей і процедури, визначених Конституцією України, та своїми діями спричинила наслідки, настання яких охоплюється відповідальністю за порушення присяги судді КСУ, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      25.2.5. Щодо скарги позивачки на те, що парламент не встановив конкретної її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010
      Згідно із частиною третьою параграфа 6 Регламенту КСУ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення, висновок КСУ вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ.
      Згідно з параграфом 56 Регламенту КСУ у вказаній редакції суддя КСУ, який підписав рішення, висновок КСУ, має право, незалежно від того, голосував він «за» чи «проти» прийняття рішення або надання висновку, викласти у письмовій формі свою окрему думку у справі у семиденний строк від дня голосування.
      За змістом наведеного слідує, що рішення КСУ № 20-рп/2010, № 2-рп/2013 та № 3-рп/2012 не були б прийняті, якби за ці рішення не проголосували б щонайменше десять суддів КСУ. Крім того, у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 брав участь увесь склад КСУ, і стосовно цього рішення були висловлені дві окремі думки.
      Зважаючи на на вказане у парламенту не було підстав вважати, що позивачка з Рішенням № 20-рп/2010 не погоджувалася. З огляду на аргументи, які вона висловила під час розгляду справи, немає підстави вважати інакше і у Великої Палати.
      Той факт, що у справі № 1-11/2012, у якій КСУ прийняв Рішення № 3-рп/2012, позивачка висловила окрему думку, не змінює її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010, котре, як було вказано вище, забезпечило зміну конституційного ладу та створило загрози для демократичних цінностей і безпеки держави. Відсутність згадки про позивачку у преамбулі до Постанови № 775-VII не може свідчити про незаконність останньої.
      25.2.6. Щодо скарги позивачки на те, що парламент виконав Рішення № 20-рп/2010, чим визнав його
      В апеляційній скарзі також є довід про те, що Рішення № 20-рп/2010 пізніше було виконане парламентом шляхом прийняття Постанови № 750-VII і Закону № 742-VII, якими було відновлено дію Конституції в редакції 2004 року. А це, на думку позивачки, виключає порушення присяги при прийнятті Рішення № 20-рп/2010.
      З такими аргументами Велика Палата погодитися не може. У пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 з посиланням на частину другу статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» КСУ поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Тобто КСУ фактично зобов`язав органи державної влади прийняти відповідні акти на виконання Рішення № 20-рп/2010. Крім того, згідно зі статтею 69 Закону № 422/96-ВР рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов`язковими до виконання.
      25.3. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ результатом вибіркового застосування до суддів КСУ такого заходу?
      В апеляційній скарзі позивачка скаржиться на те, що серед суддів КСУ, які брали участь в ухваленні Рішенні № 20-рп/2010, лише ті судді, які були призначені на посаду за квотою ВРУ, були звільнені.
      Велика Палата бере до уваги, що парламент від імені народу звільнив суддів КСУ, яких саме він призначав до КСУ і які теж аналогічними, як і позивачка, діями, порушили присягу, призвівши до зміни конституційного ладу та реальних загроз національній безпеці України. Реалізуючи установчу владу народу, парламент не перебирав на себе повноваження Президента України та з`їзду суддів України щодо звільнення інших суддів КСУ, а в Постанові № 775-VII вказав, що вони самі можуть вирішити це питання. Отже, той факт, що інші члени органу конституційного контролю, яких не призначала ВРУ, не були піддані звільненню з посади судді КСУ, не може свідчити про відсутність ознак порушення присяги судді у діях позивачки. Крім того, парламент виявив однакове ставлення до всіх призначених ним суддів КСУ, у діях яких він встановив порушення присяги.
      Велика Палата не вважає, що якщо Президент України та/чи з`їзд суддів України, які призначали і звільняли по третині складу КСУ, з мотивів політичної доцільності, ціннісно-раціональних підходів або з якихось інших причин не прислухалися до рекомендацій Постанови № 775-VII і не звільнили з посади суддів КСУ, які були призначені цими органами, то це не означає, що дії суддів КСУ, з кола тих, яких призначила ВРУ (зокрема й суддя КСУ ОСОБА_1.), втратили властивості порушення, що підпадали під передбачену пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції підставу звільнення. Крім того, дії чи рішення Президента України або з`їду суддів України не є предметом оцінки у цьому спорі.
      25.4. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ притягненням її до «колективної відповідальності»?
      Не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції міркування ОСОБА_1 про застосування до неї та інших звільнених Постановою № 775-VII суддів КСУ колективної відповідальності за прийняття Рішення № 20-рп/2010.
      Конституція і закони України не встановлюють відповідальності такого виду. А зазначення в одному акті індивідуальної дії декількох прізвищ осіб, яких звільняє з посади орган влади, що видає відповідний акт, не є свідченням притягнення цих осіб до колективної відповідальності. Законодавство України не вимагає прийняття щодо кожної особи окремого акта про її звільнення з посади.
      Як видно з матеріалів справи, ВРУ встановила підставу для звільнення, визначила, що таке порушення було результатом індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій кожного із суддів, які призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків. У цьому взаємозв`язку логіка рішення ВРУ підказує, що якщо б окремо кожен із суддів, які утворюють КСУ, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, передбачених статтею 1 Закону № 422/96-ВР, справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям порушення присяги.
      Також не можна визнати обґрунтованими твердження позивачки про те, що Постанова № 775-VII є не індивідуальним ненормативним актом, а нормативно-правовим актом, оскільки і за формою, і за змістом містить веління не тільки стосовно звільнення її та інших суддів КСУ з цієї посади, але й приписи відносно інших органів державної влади або, по-іншому, суб`єктів призначення третини складу суддів КСУ та суддів цього Суду, які не були призначені на свої посади ВРУ.
      Індивідуальним актом є акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, який прийнятий на виконання владних повноважень і стосується прав інтересів визначеної в акті особи чи осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. Натомість нормативно-правовий акт - це акт органу влади або самого народу, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довготривале та неодноразове застосування.
      Із тексту, змісту, видової та правової природи Постанови № 775-VII можна визначити, що цей акт парламенту в частині звільнення позивачки та декількох інших суддів КСУ стосувався осіб, поіменованих у ньому, і містив один припис - звільнити суддів КСУ з посади (пункт 1). Цей припис зачіпав персонально кожного із суддів КСУ. Стосовно суддів КСУ, призначених ВРУ, було рішення звільнити їх за порушення присяги, а відносно інших двох третин складу КСУ - пропозиції парламенту, що не встановлюють обов`язкових правил поведінки відповідних адресатів (пункти 2, 3).
      Цей акт ВРУ не має загального характеру для регулювання однотипних відносин, який би поширював свою дію і був би обов`язковим для виконання невизначеним колом суб`єктів права. Отож, доводи позивачки в цій частині є безпідставними і недостатніми для втручання в оскаржуване судове рішення.
      26. Чи було забезпечено розгляд справи позивачки судом, встановленим законом?
      Не знайшли свого підтвердження і доводи скаржниці щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права (про розгляд справи неповноважним складом суду).
      Предметом оскарження у справі, як згадувалося вище, є індивідуальний ненормативний акт ВРУ, для контролю за законністю якого КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року (діяла на час подання позовної заяви й ухвалення рішення судом першої інстанції) передбачав окремий особливий порядок судового провадження. Однією з особливостей цього провадження було те, що законність постанови ВРУ, її дії чи бездіяльність оскаржувалися до касаційного адміністративного суду - ВАСУ - як суду першої інстанції. Зокрема, за частиною четвертою статті 18 цього Кодексу в редакції до 15 грудня 2017 року саме ВАСУ як суду першої інстанції були підсудні справи про оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ. Порядок розгляду справ цієї категорії встановлювався статтею 1711 цього Кодексу.
      Згідно із частиною шостою цієї статті рішення ВАСУ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ підлягало перегляду Верховним Судом України і, в разі подання заяви про перегляд, набирало законної сили після набрання законної сили рішенням Верховного Суду України за наслідками такого перегляду.
      Відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року справи про перегляд рішення з підстави порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення ВАСУ незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 1711 цього Кодексу(ця підстава передбачена пунктом 4 частини першої статті 237 цього ж Кодексу), розглядалися Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України.
      У частині третій статті 241 КАС України в редакції до 15 грудня 2017 року містяться положення, які регламентують питання складу суду та порядку розгляду заяв Верховним Судом України, якщо для цього виникають умови, передбачені цією нормою права.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VІІІ).
      Згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховного Суду України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      З викладеного можна підсумувати, що первинне рішення ВАСУ на користь позивачки переглядала колегія суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду (постанова від 19 грудня 2018 року, судді Берназюк Я. О., Гриців М. І., Коваленко Н. В., Кравчук В. М., Стародуб О. П.), яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII діяла в межах повноважень Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, а перегляд здійснювала в касаційному, а не апеляційному порядку. За наслідками перегляду ухвалила рішення про скасування рішення ВАСУ як суду першої інстанції й направила справу на новий розгляд до суду цієї інстанції.
      Новий розгляд позовної заяви ОСОБА_1 провадився на час дії КАС України у редакції після 15 грудня 2017 року. Розгляд справи здійснювався Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.), за наслідками якого ухвалено оскаржуване судове рішення.
      Тобто розгляд цієї справи провадився різними складами колегій суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, які діяли в різний час та як різні судові інстанції. Першого разу - як суд, що переглядав справу за правилами касаційного розгляду, а вдруге - як суд першої інстанції.
      Такого, щоб у складі колегії суддів суду першої інстанції, які постановили оскаржуване рішення у цій справі, були судді, які перед тим переглядали його за правилами касаційного провадження, немає.
      За таких обставин немає й підстав вважати, що розгляд справи провадився судом, який не є встановленим законом у справі позивачки.
      27. Якими є межі й ефективність перегляду справи позивачки Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду та Великою Палатою?
      Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду як суд першої інстанції у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ наділений повноваженнями оцінювати докази та встановлювати на їх підставі обставини у справі, оцінювати аргументи, наведені учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову та ухвалювати за результатами судового розгляду рішення, передбачені частиною четвертою статті 266 КАС України. З метою ефективного захисту прав осіб у зазначеній категорії справ законодавець у пункті 3 частини четвертої статті 266 КАС України визначив право суду з огляду на конкретні обставини кожної справи застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу. Окрім того, в силу приписів частини другої статті 9 КАС України національні суди могли вийти за межі позовних вимог, якби це було необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Отже, за наявності для цього підстав суди першої й апеляційної інстанції не були позбавлені можливості захистити права позивачки в ефективний спосіб. Проте факт порушення прав позивачки не підтвердився.
      З огляду на встановлені у справі № 800/162/14 обставини та сформульовані у цій справі висновки щодо застосування норм матеріального права Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду виснував про відсутність підстав для задоволення позову. Велика Палата з огляду на наведені у цій постанові мотиви в цілому з такими висновками суду першої інстанції погоджується.
      Під час розгляду справи Велика Палата як суд апеляційної інстанції оцінила як процедуру припинення повноважень позивачки, так і суть вчиненого нею порушення, дала належну оцінку встановленим обставинами та застосовним нормам матеріального права, чинним на час звільнення позивачки, а також мотивувала, в чому саме виявилась неповнота аргументації суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову.
      28. Чи було порушено право позивачки на обґрунтованість рішення про звільнення з посади судді КСУ та судового рішення за результатами перегляду такого рішення про звільнення?
      Обґрунтування необхідності прийняття Постанови № 775-VII, мета її прийняття, історичний контекст й інші факти, які слугували підставами прийняття цієї Постанови, наведені у преамбулі до неї та у пояснювальних записках до відповідного проекту, розміщених на вебсайті Верховної Ради України за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6. ВРУ пояснила, зокрема, її бачення привласнення суддями КСУ повноважень парламенту, зміни у неконституційний спосіб Конституції України та наслідків таких дій.
      Мотиви прийняття Постанови № 775-VII, наведені у преамбулі до неї та у вищезгаданих пояснювальних записках, дозволяють виснувати про те, що право позивачки на належне обґрунтування ухваленого стосовно неї рішення парламенту порушене не було.
      Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, зокрема, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, слід визначити тільки у світлі конкретних обставин справи.
      Велика Палата не погоджується з міркуваннями скаржниці про використанням судом першої інстанції висновків Венеційської комісії як доказів чи джерел права. У цій справі немає таких оцінок відповідних висновків. Висновки Венеційської комісії не є обов`язковими, ця Комісія не є судовим органом і не вирішує питання встановлення порушень положень тих чи інших міжнародних документів. Її висновки часто не є категоричними, а нагадують наукові роздуми на тему конституціоналізму, фундаментальних прав, демократичності положень досліджуваних законопроектів або законів.
      За Статутом Венеційської комісії її завданням є здійснення фахової оцінки гарантій забезпечення демократії. Для цього Комісія втілює у життя демократичні принципи правової держави, досліджує проблеми, пов`язані з функціонуванням, зміцненням та розвитком демократичних інститутів. Саме у світлі такої оцінки ролі та значення висновків Венеційської комісії суд першої інстанції посилався на положення цієї інституції Ради Європи, членом якої є Україна.
      Велика Палата вважає, що якщо Венеційська комісія на підставі вивчення правової системи держави, зробить певний фаховий висновок, у якому дії окремих державних органів чи судових інституцій виглядатимуть «непривабливо» або ілюструватимуть ознаки певних порушень, то це не може бути засторогою, щоб орган судової влади, інший державний орган чи будь-хто не мав права згадати такий висновок Венеційської комісії для обґрунтування власної позиції.
      Велика Палата визнає, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову є правильним і немає причин для його скасування. Водночас мотиви, якими керувався суд, коли ухвалював таке рішення, за обсягом не були повними й не охоплювали тих аспектів, на які звернула увагу Велика Палата у своєму рішенні. Крім того, Велика Палата не погодилася з окремими висновками суду першої інстанції, про що зазначила вище.З цієї причини рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивації, яка має бути викладена в редакції цієї постанови Великої Палати.
      Для забезпечення реалізації права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у цій постанові Велика Палата належно оцінила всі суттєві аргументи позивачки у межах питань, які мав вирішити суд. Оскільки недоліки мотивувальної частини рішення суду першої інстанції Велика Палата виправила, відсутні підстави стверджувати, що позивачка зазнаватиме порушення її права на справедливий суд у частині належного обґрунтування судового рішення. Наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання його протиправним і таким, що підлягає скасуванню.
      Національні суди забезпечили право позивачки на достатній перегляд прийнятого стосовно неї рішення парламенту про звільнення з посади. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не викликалася на засідання парламенту, на якому вирішувалося питання про її звільнення, і що вона була позбавлена можливості висловитися стосовно обставин, які пізніше були кваліфіковані парламентом як порушення нею присяги судді та стали підставою для звільнення з посади, не спростовують зроблених вище висновків суду щодо оцінки підстав і порядку прийняття Постанови № 775-VII. Усі ті аргументи, які позивачка, як вона вважає, могла повідомити у парламенті під час прийняття Постанови № 775-VII, вона висловила у судах обох інстанцій. Вони оцінили доводи позивачки і щодо відсутності в її діях ознак порушення присяги судді КСУ, і щодо недодержання парламентом процедури розгляду питання про її звільнення з посади, й інші важливі для вирішення справи аргументи позовної заяви та апеляційної скарги. Тому є підстави вважати, що позивачка була почута в органах, які, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, мали повноваження захистити права позивачки в ефективний спосіб у разі встановлення відповідних порушень.
      29. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
      На підставі частини четвертої статті 317 КАС України суд апеляційної інстанції може змінити судове рішення, якщо визнає, що доповненню або зміні підлягає його мотивувальна та (або) резолютивна частини.
      Отже, з огляду на викладене вище апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, змінити мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови.
      Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 243, 245, 266, 315, 317, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року змінити.
      Викласти мотивувальну частину рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року в редакції цієї постанови.
      У решті рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Князєв
      Суддя-доповідач М. І. Гриців
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В . В. Британчук К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      І. В. Григор`єва В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж . М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. В. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 96406949