Постановление ВСУ по пересмотру об отказе в признании недействительным договора купли-продажи заключенного в следствии ошибки

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
Романюка Я.М., Яреми А.Г.,
 
за участю ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та зобов’язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року,

встановила:

У грудні 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із зазначеним позовом про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 7 березня 2014 року між ними та відповідачем ОСОБА_1. Позивачі зазначали, що договір купівлі-продажу вчинили внаслідок помилки про юридичні наслідки договору, оскільки вони не мають близьких родичів, а в силу похилого віку (81 та 85 років) та за станом здоров’я потребують стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу, мали на меті договір довічного утримання; кошти за цим договором не отримували. Про те, що укладено було саме договір купівлі-продажу, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дізнались від соціального працівника, який повідомив, що особові рахунки щодо сплати комунальних послуг відкрито на ім’я відповідача. З метою розірвання укладеного договору вони звертались до приватного нотаріуса, однак ОСОБА_1 повідомив, що втратив паспорт, згодом стало відомо, що це не відповідало дійсності.

Посилаючись на зазначені обставини, а також те, що укладений договір не відповідає їх внутрішній волі щодо правової природи й змісту правочину, позивачі, уточнивши позовні вимоги, просили на підставі статей 203, 215, частини першої статті 229 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати його недійсним, скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на спірну квартиру за відповідачем та зобов’язати приватного нотаріуса повернути їм оригінал свідоцтва про право власності на житло.

Полтавський районний суд Полтавської області рішенням від 19 березня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнив частково: визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 7 березня 2014 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1; у задоволенні решти позовних вимог відмовив, вирішив питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 29 квітня 2015 року рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 19 березня 2015 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 29 квітня 2015 року залишила без змін.

У листопаді 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статей 229 і 655 ЦК України та статті 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

На підтвердження своїх доводів заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня й 25 вересня 2013 року та 11 березня 2015 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 19 березня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також із підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва на право власності на житло, виданого 5 січня 1997 року відділом приватизації житла Полтавської нафтогазорозвідувальної експедиції по випробуванню свердловин.

7 березня 2014 року між ними та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_4, зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_1 (т.1, а.с. 10–11).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, послався на те, що правочин може бути визнано недійсним лише з підстав з наслідками, передбаченими законом; договір підписано сторонами в присутності нотаріуса, який перевірив їх дієздатність та волевиявлення; позивачі не довели наявність помилки щодо правової природи укладеного з відповідачем договору.

Наданою для порівняння ухвалою від 25 вересня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій і направив справи на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною другою статті 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 11 березня 2015 року зазначив, що підстави позову про вчинення договору внаслідок помилки, а також водночас під впливом обману та у зв’язку з тяжкими обставинами, передбачені статтями 229, 230 та 233 ЦК України, є взаємовиключними, оскільки предмет доказування кожної з обставин, на яку посилається на підтвердження своїх доводів позивач, передбачає встановлення відмінних за правовою природою юридичних фактів. Суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення з передачею справи на новий розгляд відповідно до вимог частини третьої статті 335 та статті 338 ЦПК України посилаючись на те, що суд першої інстанції не з’ясував якою була дійсна воля позивача як власника будинку у момент його відчуження відповідачу, та які саме обставини: власна помилка щодо правової природи й змісту правочину, умисел обдарованої у введенні її в оману щодо істотних умов вчиненого договору чи тяжкі обставини, якими скористався відповідач, зумовили укладення позивачем оспорюваного договору та призвели до безоплатного позбавлення єдиного житла.

Ухвалою від 3 липня 2013 року суд касаційної інстанції скасовуючи ухвалені у справі рішення та направляючи справу на новий розгляд зазначив, що судам необхідно перевірити доводи позивача про помилку щодо природи укладеного договору. При цьому Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що позивач наміру продавати належну йому квартиру не мав; позивач разом із сім’єю проживає в квартирі й іншого житла не має, отже після укладення договору купівлі-продажу квартира не була передана покупцю.

Згідно з частинами першою – третьою, п’ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд з’ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

У справі, яка є предметом перегляду, суди встановили, що за умовами договору продавці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передають у власність, а ОСОБА_1 приймає у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, і такий продаж за домовленістю сторін вчинено за 142 тис грн., які продавці одержали для себе повністю під час підписання цього договору (пункти 1, 2 договору).

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним.

За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочин, вчинений під впливом помилки є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з підстав, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.

У справі, яка є предметом перегляду, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу сторони стверджували, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди, не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки (пункт 9 договору купівлі-продажу).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачі не довели належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку – неправильне сприйняття ними фактичних обставин правочину, що вплинуло на їх волевиявлення.

При цьому апеляційний суд установив, що при посвідченні договору купівлі-продажу текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, яка неодноразово запитувала продавців чи вони розуміють зміст угоди та роз'яснювала правові наслідки укладення саме договору купівлі-продажу, а не будь-якого іншого; а також врахував, що позивачі не заперечували, що самостійно підписали оспорюваний договір.

Ураховуючи викладене, Верховним Судом України встановлено, що у справі, яка переглядається, стаття 229 ЦК України застосована правильно.

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня й 25 вересня 2013 року та 11 березня 2015 року не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 та скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді: Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-2953цс15

Згідно з частинами першою – третьої, п’ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з підстав, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.

Суддя
Верховного Суду України В.І. Гуменюк

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3F21558EA2CCAC9EC2257FB100219657

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что для признания недействительным договора в связи с ошибкой необходимо обязательно доказать на основании надлежащих и допустимых доказательств, наличие ошибки относительно обстоятельств, которые имеют существенное значение. При этом ошибка относительно мотивов сделки не имеет существенного значения, кроме случаев, установленных законом.