Постановление ВСУ по пересмотру о порядке прекращения обязательств путем объединения должника и кредитора в одном лице

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2016 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є., 
суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., 
Берднік І.С., Потильчака О.І., 
Ємця А.А., 
 
за участю представників:
позивача - Лавриненко К.Л., Гаврилюк О.О.,
відповідача – Шевченко А.І., Верхотурова О.О., –

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 27 травня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року у справі № 910/5748/15-г за позовом ПАТ «ВіЕйБі Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «ВіЕйБі Банк» до публічного акціонерного товариства «Компанія Росток» (далі – ПАТ «Компанія Росток») про стягнення коштів,

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_1 звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ним як кредитодавцем і ПАТ «Компанія Росток» як позичальником укладено кредитний договір про надання кредиту у формі поновлювальної кредитної лінії з наступними змінами. Кредитор умови договору виконав і перерахував позичальникові передбачені договором кредитні кошти. Натомість позичальник порушив умови цього договору щодо порядку та строків сплати заборгованості за кредитом і процентів за користування кредитними коштами. Позивач просив стягнути з ПАТ «Компанія Росток» на свою користь 870 000,00 грн заборгованості за кредитом, 38 500,49 грн заборгованості за процентами, 816,58 грн пені за несвоєчасну сплату процентів, 230,98 грн – 3 % річних, 1 520,43 грн інфляційних збитків за несвоєчасну сплату процентів, 19,20 грн інфляційних збитків за несвоєчасну сплату комісії.

ПАТ «Компанія Росток» проти позову заперечувало та просило відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що на виконання його зобов’язань за кредитним договором між кредитодавцем (заставодержатель) та фізичною особою ОСОБА_2 (заставодавець) укладено договір застави майнових прав на грошові кошти, які знаходяться на рахунку останнього в ПАТ «ВіЕйБі Банк». Крім того, між фізичною особою ОСОБА_2 як кредитором і ПАТ «ВіЕйБі Банк» як новим кредитором укладено договір про відступлення права вимоги (з відкладальною обставиною) на зазначені грошові кошти. Відкладальною обставиною визначено невиконання ПАТ «Компанія Росток» зобов’язань за кредитним договором, з настанням якої до нового кредитора переходить право вимоги, що належить кредитору. Оскільки така відкладальна обставина настала, до ПАТ «ВіЕйБі Банк» перейшло право вимоги на заставлені грошові кошти, за рахунок яких здійснено погашення заборгованості ПАТ «Компанія Росток», а зобов’язання позичальника виконано у повному обсязі.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 27 травня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року постанову апеляційного суду залишено без змін.

У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «ВіЕйБі Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст.ст. 601, 606 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 23 Закону України «Про заставу», ст. 32 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 25 березня 2015 року у справі № 910/13889/14, від 23 березня 2016 року у справі № 910/27271/15, від 28 березня 2016 року у справі № 910/4339/15-г та від 30 березня 2016 року у справі № 915/1079/15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню.

 У справі, яка розглядається, судом встановлено, що 10 червня 2008 pоку між відкритим акціонерним товариством Всеукраїнський Акціонерний Банк (перейменовано на ПАТ «ВіЕйБі Банк») як кредитодавцем і закритим акціонерним товариством «Компанія Росток» (перейменовано на ПАТ «Компанія Росток») як позичальником укладено кредитний договір № 34 (далі – Кредитний договір) із наступними змінами, які було оформлено додатковими угодами та договорами про внесення змін (№№ 1–12).

Згідно з п. 1.1 Кредитного договору банк зобов'язався надати позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у формі поновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом в сумі 870 000,00 грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 17,75 % річних (п. 1.1.3 Кредитного договору у редакції Договору про внесення змін від 21 березня 2011 року № 7).

Термін остаточного повернення кредиту – 5 червня 2015 року (п. 1.1.2 Кредитного договору у редакції Договору про внесення змін від 6 червня 2014 року № 12).

Відповідно до пункту 3.3 Кредитного договору позичальник зобов'язався сплачувати кредитодавцю проценти та комісії на умовах, визначених цим договором.

Згідно з п. 2.8 Кредитного договору (в редакції Додаткової угоди від 31 березня 2010 року № 4) позичальник зобов'язався сплачувати проценти, нараховані за місяць, не пізніше 15 календарного числа місяця, наступного за тим, за який вони нараховані.

Відповідно до п. 4.3 Кредитного договору у разі несвоєчасного погашення кредиту, сплати процентів та комісій, визначених цим договором, позичальник сплачує кредитодавцю пеню в національній валюті України у розмірі подвійної процентної ставки, визначеної в п. 1.1.3 цього договору, від суми відповідного непогашеного платежу за кожний день прострочення виконання, за реквізитами та у день, вказаними кредитодавцем.

На виконання умов Кредитного договору позивач надав відповідачеві 870 000,00 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами.

За змістом п. 2.11 Кредитного договору сторони передбачили, що в разі наявності у позичальника простроченої більше 5 (п'яти) банківських днів заборгованості за траншами/кредитом, нарахованими процентами та комісіями, передбаченими цим договором, банк має право призупинити надання траншів/кредиту та вимагати дострокового погашення заборгованості за цим договором у повному обсязі.

Листом від 9 лютого 2015 року № 31/2-1820 позивач звернувся до відповідача з вимогою про дострокове погашення кредиту за Кредитним договором, зокрема позивач вимагав достроково, протягом 30-ти календарних днів від дати отримання вимоги, погасити кредит у сумі 870 000,00 грн, заборгованість за процентами у сумі 38 500,49 грн, пеню за несвоєчасну сплату процентів за кредитом у сумі 816,58 грн, 3 % річних у сумі 230,98 грн, інфляційні збитки за несвоєчасну сплату процентів у сумі 1 520,43 грн, інфляційні збитки за несвоєчасну сплату комісії у сумі 19,20 грн. Вимогу направлено на адресу відповідача 11 лютого 2015 року.

Згідно з п. 1.3 Кредитного договору в якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань щодо повернення Кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат виступає застава.

Відповідно до п. 1.3.2 Кредитного договору умови передачі майна у заставу та звернення стягнення на заставлене майно регулюються нормами чинного законодавства України і відповідним договором застави/поруки/іпотеки.

Кредитодавець має право звернути стягнення на предмет застави у разі неповернення позичальником кредиту в обумовлений цим договором строк, несплати процентів, комісій, штрафних санкцій згідно з умовами цього договору (п. 3.2.7 Кредитного договору).

21 березня 2011 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» (заставодержатель) і громадянином України ОСОБА_2 (заставодавець) укладено договір застави майнових прав НОМЕР_1 (далі – Договір застави).

За змістом п. 1.1 Договору застави (зі змінами, внесеними Договором про внесення змін від 6 червня 2014 року № 5) у забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором з усіма наступними змінами та доповненнями до нього, згідно з яким позичальнику надано кредит у формі, визначеній умовами Кредитного договору, в сумі 870 000,00 грн строком користування до 5 червня 2015 року, зі сплатою процентів за ставкою 17,75 % річних від суми кредиту, а також у забезпечення всіх інших виплат та штрафних санкцій, визначених у Кредитному договорі та в цьому договорі, заставодавець надає заставодержателю в заставу майнові права на грошові кошти в сумі 2 500 000,00 грн, що знаходяться на рахунку НОМЕР_2, відкритому у ПАТ «ВіЕйБі Банк» та належать заставодавцю на підставі договору банківського вкладу «Строковий» НОМЕР_3 (в національній валюті України) від 21 березня 2011 року (далі – Договір банківського вкладу), укладеного між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і заставодавцем.

Пунктом 1.4 Договору застави встановлено укладення між заставодавцем та заставодержателем договору відступлення права вимоги з відкладальною обставиною, якою є повне або часткове невиконання позичальником умов Кредитного договору або заставодавцем Договору застави.

Пунктами 4.1–4.3 Договору застави передбачено право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави на його вибір шляхом позасудового врегулювання або за рішенням суду. Здійснюючи позасудове звернення стягнення та реалізацію майнових прав, що є предметом застави, заставодержатель вправі задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави на свій вибір: звернути стягнення на предмет застави в позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, передбаченому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, цим договором і Договором відступлення права вимоги; або здійснити договірне списання грошових коштів, розміщених на вкладному рахунку заставодавця відповідно до Договору банківського вкладу, на свою користь та направити зазначені грошові кошти на пограшення зобов’язань і витрат, передбачених п. 1.1 цього Договору застави. Право заставодержателя на договірне списання виникає в момент виникнення у нього права звернення стягнення на предмет застави.

21 березня 2011 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» (новий кредитор) і громадянином України ОСОБА_2 (кредитор) укладено Договір відступлення права вимоги НОМЕР_4 (далі – Договір відступлення права вимоги), за умовами якого (п. 1.1) кредитор, керуючись ст.ст. 212, 512–519 ЦК, відступає новому кредитору право вимоги (з відкладальною обставиною) на грошові кошти за Договором банківського вкладу, укладеним між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і ОСОБА_2 (вкладник), у сумі заборгованості ПАТ «ВіЕйБі Банк» за Договором банківського вкладу.

Відповідно до п. 1.1.1 Договору відступлення права вимоги на момент укладення цього договору розмір права вимоги, що відступається, становить 2 500 000,00 грн.

Згідно з п. 1.1.2 Договору відступлення права вимоги на момент укладення цього договору майнові права, що полягають у праві грошової вимоги суми вкладу за Договором банківського вкладу, зазначеному в п. 1.1 цього договору, передано кредитором у заставу відповідно до Договору застави.

Відповідно до п. 1.2 Договору відступлення права вимоги відкладальною обставиною в розумінні цього договору є невиконання зобов'язань ПАТ «Компанія Росток» за Кредитним договором та/або заставодавцем за Договором застави.

Із моменту настання відкладальної обставини, зазначеної в п. 1.2 Договору відступлення права вимоги, до нового кредитора переходить право вимоги, що належить кредитору, визначене в п. 1.1 цього договору (п. 1.3).

Постановою Правління Національного Банку України від 20 листопада 2014 року № 733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних та рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2014 року № 123 з 21 листопада 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію в цьому банку.

На підставі постанови Правління Національного Банку України від 19 березня 2015 року № 188 та рішення дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 березня 2015 року № 63 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк», строк здійснення якої було продовжено рішенням дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22 лютого 2016 року № 213 до 19 березня 2018 року включно.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що зобов'язання відповідача за Кредитним договором було забезпечено договором застави майнових прав на грошові кошти за Договором банківського вкладу, письмової відмови від отримання права вимоги банк заставодавцю не надсилав. Таким чином, у порядку реалізації предмета застави згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України «Про заставу» майнові права на грошові кошти за Договором банківського вкладу на підставі Договору відступлення права вимоги перейшли до позивача, що призвело до припинення зобов'язань відповідача за Кредитним договором і фактичної реалізації права застави шляхом задоволення вимог позивача в сумі 911 087,68 грн.

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що виникнення заборгованості у відповідача перед позивачем на суму 911 087,68 грн за Кредитним договором свідчить про фактичний перехід права вимоги грошових коштів за Договором банківського вкладу в сумі 2 500 000,00 грн на користь позивача. Припинення зобов'язань за Договором банківського вкладу відбулося шляхом поєднання боржника та кредитора в одній особі згідно ст. 606 ЦК. Право на заставу реалізовано шляхом задоволення вимог позивача за Кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за Договором банківського вкладу. Сторонами погоджено, що звернення стягнення на предмет застави може здійснюватися у позасудовому порядку та що укладення (підписання) додаткових документів для підтвердження звернення стягнення на предмет застави та його реалізації не потрібно. Оскільки обтяжувачем об’єкта обтяження у цій справі є виключно ПАТ «ВіЕйБі Банк», немає необхідності надсилати письмове повідомлення від банку до боржника про свій намір набути на свою користь право грошової вимоги, як це передбачено ст. 32 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». За Договором застави та Кредитним договором позивач отримав задоволення своїх вимог на підставі ст. 572, ч. 1 ст. 598, ст. 606 ЦК, а не ст. 601 ЦК. Із такими висновками погодився й суд касаційної інстанції.

Разом із тим, як вбачається із наданої для порівняння копії постанови у справі № 915/1079/15 за позовом банку до товариства про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом товариства до банку про визнання зобов’язання з повернення кредитних коштів припиненим, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення первісного позову та про відмову в задоволенні зустрічного позову. Судові рішення мотивовано тим, що до цих правовідносин не може бути застосовано положення ст. 606 ЦК, оскільки не відбулося поєднання боржника і кредитора в одній особі. Передбачення у договорі застави порядку звернення стягнення на предмет застави за договором про відступлення права вимоги не свідчить про наявність підстав вважати припиненим зобов'язання щодо погашення кредитної заборгованості, оскільки звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюються з урахуванням вимог законодавства та умов договору у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Предметом договору застави не були питання припинення зобов'язання боржника. Зазначений договір передбачає право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави та підстави і порядок такого звернення.

У наданій для порівняння справі № 910/13889/14 за позовом товариства до банку про визнання зобов’язання із повернення кредитних коштів припиненим суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позов, виходили із того, що: товариство не виконало зобов'язань за кредитним договором; письмова відмова банку від отримання права вимоги за договором застави відсутня; у вимозі банк повідомив про негайне її виконання, у зв'язку з чим право вимоги вважається відступленим заставодержателю у день отримання такої вимоги (згідно з договором застави). До банку (заставодержателя) перейшло право вимоги грошових коштів, які були забезпеченням виконання зобов'язань за кредитним договором, а оскільки за змістом договору заставодержатель самостійно здійснює списання сум із вкладного рахунка, зобов'язання позивача за кредитним договором із повернення кредитних коштів є припиненим. Суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, оскільки ними не з'ясовано: чи виконано сторонами договору застави вимоги Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», яким чином умовами договору врегульовано процедуру звернення стягнення на предмет застави, який порядок і послідовність дій передбачено договором для звернення стягнення на предмет застави, чи було внесено відомості щодо предмета застави та звернення стягнення на нього до Державного реєстру відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, чи повідомляв відповідач позивача про звернення стягнення на майнові права відповідно до вимог закону. Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій не перевірили доводів відповідача стосовно того, що право звернення стягнення на предмет застави є саме його правом, а не обов'язком, і у випадку його реалізації потребує певної послідовної сукупності дій, чого не відбулося у даному випадку у зв'язку з тим, що відповідач цим своїм правом не скористався. 

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. 

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 510 ЦК сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Якщо кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Загальні підстави припинення зобов’язань визначено у ст. 598 ЦК, згідно з якою зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено також ст. 202 Господарського кодексу України (далі – ГК), за змістом якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 606 ЦК зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Аналогічну норму викладено у ч. 2 ст. 204 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що наведена у ст. 606 ЦК підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. 

Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі має місце у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. 

Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у випадку спадкового правонаступництва у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки. 

 Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку із цим і припиняється правовідношення. 

 З урахуванням викладеного положення ст. 606 ЦК мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. 

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16.

У справі, яка розглядається, поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів ст. 606 ЦК не відбулося, оскільки зобов’язання відповідача перед позивачем за Кредитним договором були забезпечені заставою майнових прав на підставі Договору застави, укладеного між позивачем і третьою особою. Крім того, на підставі Договору відступлення права вимоги третя особа передала позивачеві право вимоги на ці майнові права у разі невиконання відповідачем зобов’язань за Кредитним договором. Тобто у позивача та відповідача, позивача і третьої особи залишаються взаємні зобов’язання за договорами (кредиту, застави, відступлення права вимоги, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов’язання з цієї підстави. 

Ураховуючи викладене, суди дійшли неправильного висновку про наявність підстав для застосування положень ст. 606 ЦК до спірних правовідносин.

У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором, і саме обставини та підстави виникнення/погашення, наявності/відсутності цієї заборгованості підлягають з’ясуванню при вирішенні такого спору. 

Натомість суди дійшли помилкового висновку про припинення зобов’язань за Кредитним договором у зв’язку із фактичною реалізацією права застави шляхом задоволення вимог позивача за Кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за Договором банківського вкладу. 

Крім того, згідно зі ст. 572 ЦК в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

З урахуванням вказаної норми закону суду необхідно було дати належну правову оцінку положенням п.п. 1.3.2, 3.2.7 Кредитного договору, п.п. 4.1–4.3 Договору застави щодо права, а не обов’язку банку звернути стягнення на предмет застави у разі порушення позичальником умов Кредитного договору та щодо можливості задоволення заставодержателем своїх вимог за рахунок предмета застави одним зі способів на його вибір.

Реалізація заставлених майнових прав відбувається у порядку, встановленому, зокрема, законами України «Про заставу», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Про право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, передбаченому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, Договором застави та Договором відступлення права вимоги зазначено і в п. 4.3.1 Договору застави.

Тобто, звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

Суд зазначених положень не урахував та не перевірив, чи скористався кредитор (заставодержатель) своїм правом звернення стягнення на предмет застави у порядку, визначеному Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», оскільки реалізація такого права потребує певної послідовної сукупності дій.

Ураховуючи викладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, постановлені у справі, що розглядається, підлягають скасуванню.

У наданих для порівняння постановах у справах № 910/27271/15, № 910/4339/15-г суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про припинення зобов’язання за кредитним договором та про наявність підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором відповідно, виходив із відсутності підстав для застосування положень ст. 601 ЦК (щодо припинення зобов’язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог) до спірних правовідносин. Відтак, зазначені постанови не є підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у розумінні ст. 11116 ГПК.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32– 34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. 

Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. 

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення, а тому справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з п.п. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК.

Керуючись ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 27 травня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року у справі № 910/5748/15-г задовольнити частково.

Рішення Господарського суду м. Києва від 27 травня 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 рок скасувати.

Справу № 910/5748/15-г передати на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. 

Головуючий Т.Є. Жайворонок
Судді: В.П. Барбара
І.С. Берднік
А.А. Ємець 
П.І. Колесник
О.І. Потильчак

Постанова від 13 липня 2016 року № 3-519гс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CC3C5A208C3E15E3C2257FF40040F2CD

[ANTIRAID]

ВСУ на мой взгляд не оправдано пришел к выводу относительно условий прекращения обязательств в случае объединения должника и кредитора в одном лице. Очень странно, что в данном случае не был применен большой толковый словарь украинского языка, как это было сделано в предыдущем решении. Конечно в очередной раз подтверждено, что справедливость и добросовестность Верховный суд видит только при невозврате кредитов, а вот при неисполнении своих обязательств банками это не замечает.

В частности в постановлении № 3-519гс16 ВСУ указал:

Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у випадку спадкового правонаступництва у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки. 

 Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку із цим і припиняється правовідношення. 

 З урахуванням викладеного положення ст. 606 ЦК мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. 

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16.

...

З урахуванням вказаної норми закону суду необхідно було дати належну правову оцінку положенням п.п. 1.3.2, 3.2.7 Кредитного договору, п.п. 4.1–4.3 Договору застави щодо права, а не обов’язку банку звернути стягнення на предмет застави у разі порушення позичальником умов Кредитного договору та щодо можливості задоволення заставодержателем своїх вимог за рахунок предмета застави одним зі способів на його вибір.

[0720]

очередное политически мотивированное решение

пока ЗУ про систему грабування не признают неконституционным, дила не буде