Постановление ВСУ по пересмотру о невозможности защиты своих прав при наличии только имущественных прав на недвижимость

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 грудня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_5, Українського консорціуму «Екосорб», комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», третя особа – Державна реєстраційна служба України, про визнання недійсними додаткових угод до договору та свідоцтва про право власності на квартиру, за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, Українського консорціуму «Екосорб» про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У червня 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 8 квітня 2010 року між ним (покупець) і Українським консорціумом «Екосорб» (далі – УК «Екосорб») (продавець) укладено договір купівлі-продажу майнових прав НОМЕР_1 на об’єкт нерухомості – трикімнатну квартиру НОМЕР_2 загальною площею 101,9 кв. м, що розташована на третьому поверсі об’єкта будівництва АДРЕСА_1. Позивач зазначив, що повну вартість майнових прав на об’єкт нерухомості сплатив у день укладення договору, проте УК «Екосорб», здавши в експлуатацію будинок, якому присвоєно поштову АДРЕСА_2, відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 та ОСОБА_1, які 13 травня 2013 року подарували її ОСОБА_5.

Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини просив: визнати недійсними додаткові угоди НОМЕР_3 та НОМЕР_4 від 1 та 8 серпня 2011 року про внесення змін та доповнень до договору НОМЕР_5 пайової участі в будівництві житлового будинку від 15 серпня 2005 року, укладеного між УК «Екосорб», ОСОБА_4 та ОСОБА_1, а також свідоцтво про право власності від 27 грудня 2011 року, видане ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 26 грудня 2012 року НОМЕР_6 на квартиру НОМЕР_2 в будинку АДРЕСА_2; витребувати квартиру із чужого незаконного володіння ОСОБА_5; визнати за ОСОБА_3 майнові права на спірну квартиру; зобов’язати Державну реєстраційну службу України внести до Єдиного державного реєстру права власності на нерухоме майно відомості про належність ОСОБА_3 права власності на квартиру НОМЕР_2 в будинку АДРЕСА_2; вирішити питання розподілу судових витрат.

Суди розглядали справу неодноразово.

Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 11 грудня2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 4 березня 2014 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 липня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнила частково, ухвалені у справі рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог останнього про визнання недійсними додаткових угод та свідоцтва про право власності на квартиру скасувала, а справу в цій частині направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

У жовтні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічними позовними вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав НОМЕР_1, укладеного 8 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та УК «Екосорб». Свої вимоги позивачка обґрунтувала тим, що оспорюваний правочин, на її думку, не відповідає нормам Закону України «Про інвестиційну діяльність», оскільки укладений без використання установлених статтею 4 цього Закону фінансових механізмів, а саме: не через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також не через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.

Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 28 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 3 вересня 2015 року, позов ОСОБА_3 про визнання недійсними додаткових угод та свідоцтва про право власності на квартиру задовольнив, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовив. Визнав недійсними додаткові угоди НОМЕР_3 та НОМЕР_4 від 1 та 8 серпня 2011 року про внесення змін та доповнень до договору пайової участі в будівництві житлового будинку, укладеного 15 серпня 2005 року між УК «Екосорб» та ОСОБА_4 і ОСОБА_1. Визнав недійсним свідоцтво про право власності, видане 27 грудня 2012 року на ім’я ОСОБА_4 та ОСОБА_1. Вирішив питання розподілу судових витрат.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 квітня 2016 року касаційні скарги УК «Екосорб», ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 відхилила, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 28 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 3 вересня 2015 року залишила без змін.

10 травня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 15, 16 і 611 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 1 Узагальнення Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також із підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення й ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 8 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та УК «Екосроб» було укладено договір купівлі-продажу майнових прав НОМЕР_1, за умовами якого позивач купив майнові права на об'єкт нерухомості – трикімнатну квартиру НОМЕР_2 загальною площею 101,9 кв. м, що розташована на третьому поверсі в об’єкті будівництва за АДРЕСА_1. Того ж дня ОСОБА_3 сплатив повну вартість майнових прав на об’єкт нерухомості, визначену договором у розмірі 650 тис. 122 грн (т.1., а.с. 8–12).

Розпорядженням Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації від 9 листопада 2011 року НОМЕР_7 «Про присвоєння поштових адрес новозбудованим житловим будинкам НОМЕР_8 та НОМЕР_1 (по генплану) на АДРЕСА_1» новозбудованому житловому будинку присвоєно поштову АДРЕСА_2 (т.1., а.с. 22).

Відповідно до сертифіката Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві НОМЕР_9 від 13 вересня 2011 року та акта готовності об'єкта до експлуатації від 1 вересня 2011 року житловий будинок АДРЕСА_2 прийнятий в експлуатацію (т.1., а.с. 16–21).

Крім того, 15 серпня 2005 року між УК «Екосорб» та ОСОБА_4 і ОСОБА_1 укладено договір НОМЕР_5 пайової участі в будівництві житлового будинку, об'єктом будівництва за яким було визначено квартиру НОМЕР_10, загальною площею 99,4 кв. м. Загальний внесок визначено в розмірі 582 тис. 558 грн 55 коп. (т.1., а.с. 142–146).

1 та 8 серпня 2011 року між цими ж сторонами було укладено додаткові угоди НОМЕР_3 та НОМЕР_4, якими змінено об'єкт будівництва на квартиру НОМЕР_2, загальною площею 101,9 кв. м з доплатою 36 тис. 250 грн за різницю в площі 2,5 кв. м, а також змінено адресу об'єкта нерухомості на будинок АДРЕСА_2 (т.1., а.с. 147–148).

На підставі наказу Головного управління житлового забезпечення НОМЕР_6 від 26 грудня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 видано 27 грудня 2012 року свідоцтво про право власності на спірну квартиру в рівних частках.

13 травня 2013 року ОСОБА_4 і ОСОБА_1 відчужили ОСОБА_5 квартиру НОМЕР_2 в будинку АДРЕСА_2 на підставі договору дарування (т.1., а.с. 73).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_5, суд першої інстанції, з вимогами якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що оспорюваний ОСОБА_5 договір купівлі-продажу майнових прав відповідає вимогам чинного законодавства, а остання не була стороною оскаржуваного договору і на момент його укладення її права не порушувались; сплативши повну вартість об’єкта нерухомості, ОСОБА_3 набув майнові права на спірну квартиру, тому УК «Екосорб» не мало права без його згоди розпоряджатися майновими правами на цю квартиру, в тому числі передавати її в майбутньому на користь відповідачів.

Обґрунтовуючи підстави подання заяви про перегляд судового рішення, визначені пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2013 року, 17 грудня 2014 року, 24 вересня, 30 й 16 грудня 2015 року, постанови Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року, 10 й 24 червня, 4 листопада й 2 грудня 2015 року, 16, 23 й 30 березня 2016 року, а також на постанову Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Узагальнення Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ та Аналіз практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України.

Надані для порівняння ухвали касаційного суду від 17 грудня 2014 року і 16 грудня 2015 року постановлені в справах щодо спільної сумісної власності подружжя; ухвала від 5 вересня 2013 року – в справі про визнання права власності на квартиру, ухвала від 24 вересня 2015 року – в справі про визнання звільненою з посади, стягнення заробітної плати та зобов’язання вчинити певні дії, а ухвала від 30 грудня 2015 року – про визнання незаконними дій щодо користування земельною ділянкою.

Таким чином, у справах, судові рішення в яких надано заявником для порівняння, та в справі, про перегляд якої подано заяву, наявні різні предмети й підстави позову, зміст позовних вимог та встановлено різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Узагальнення Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ та Аналіз практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України не є постановами Верховного Суду України, прийнятими в порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому не можуть обґрунтовувати підставу перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, передбачену пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться висновки про те, що:

- спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час укладення правочинів), у зв’язку із чим відповідні пункти цих договорів підлягають визнанню недійсними; позивачі отримали лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно, тому підстав для визнання за ними майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає (від 2 грудня 2015 року № 6-1502цс15, 16 березня 2016 року № 6-290цс16 та 23 березня 2016 року № 6-289цс16) у справах про визнання права на майнові права та визнання договорів іпотеки частково недійсними);

- відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти; суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України (від 24 червня 2015 року № 6-318цс15 у справі про визнання права власності);

- права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України (від 7 листопада 2012 року № 6-107цс12);

- реституція є правовим наслідком недійсності правочину і способом захисту цивільних прав, який можна застосовувати до відносин зобов’язального характеру за умови, якщо спір виник між сторонами недійсного правочину (договору). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (від 10 червня 2015 року № 6-348цс15).

Порівняння змісту зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що ця ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року (№ 6-1920цс15) та 30 березня 2016 року (№ 6-265цс16) міститься висновок про те, що особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. За змістом статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма встановлює об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. 

У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом за захистом своїх порушених прав, позивач посилався на те, що спірними додатковими угодами до договору купівлі-продажу, укладеного між відповідачами, було порушено його права як власника майнових прав, який оплатив будівництво квартири в повному обсязі. При цьому позивач просив визнати зазначені додаткові угоди до договору купівлі-продажу недійсними та скасувати свідоцтво про право власності на квартиру.

Разом з тим особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

Згідно з пунктом 1 частини другої цієї статті одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що рівною мірою означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов’язків.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (частина друга статті 16 ЦК України).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

За змістом статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

На підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами. 

Майнові права на нерухомість, що є об’єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об’єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності.

Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. 

Таким чином, майнове право, яке є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.

Аналогічні висновки Верховного Суду України викладені у наданих для порівняння постановах від 4 листопада 2015 року (№ 6-1920цс15) та 30 березня 2016 року (№ 6-265цс16).

У справі, яка переглядається, суди, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_5, не встановили наявності порушень прав і законних інтересів позивача з боку зазначених відповідачів, а також не вирішили питання про можливість відновлення порушеного права ОСОБА_3 шляхом визнання спірних додаткових угод недійсними, оскільки реституція є правовим наслідком недійсності правочину і способом захисту цивільних прав, який застосовується до відносин зобов’язального характеру.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 3 вересня 2015 року й рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 28 квітня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Солом’янського районного суду м. Києва.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

Постанова від 7 грудня 2016 року № 6-1111цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/591C2017B9377AB7C225808F0044D992

[ANTIRAID]

Этим решением ВСУ в очередной раз четко указал, что наличие имущественных прав на недвижимость не дает их владельцу право оспаривать действия застройщика по продаже этого имущества третьим лицам. Таким образом застройщики могут абсолютно безнаказанно для себя и самое главное законно продавать объекты недвижимости, имущественные права на которые принадлежат третьим лицам. И такие сделки с точки зрения ВСУ вполне законны.