Постановление ВСУ по пересмотру об освобождении от ответственности за невыплату заработной платы предприятием в зоне АТО

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., 
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Укршахтгідрозахист» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати за заявою Державного підприємства «Укршахтгідрозахист» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона працювала на посаді машиніста насосних установок третього розряду водовідливного комплексу шахти «Центральна» Державного підприємства «Укршахтгідрозахист» (далі - ДП «Укршахтгідрозахист») та була звільнена із займаної посади відповідно до наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 за частиною 3 статті 38 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

При звільненні з нею не було проведено повного розрахунку, а тому ОСОБА_1 просила стягнути з ДП «Укршахтгідрозахист» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 16994,91 грн та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати в розмірі 2780,27 грн.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 31 березня 2016 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ДП «Укршахтгідрозахист» відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 31 березня 2016 року залишено без змін.

У серпні 2016 року до Верховного Суду України звернулось ДП «Укршахтгідрозахист» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбаченої пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави, в якій, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 116, 117 КЗпП України, просить скасувати судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ДП «Укршахтгідрозахист» посилається на постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року та 23 березня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 ОСОБА_1 було звільнено з посади машиніста насосних установок третього розряду водовідливного комплексу шахти «Центральна» ДП «Укршахтгідрозахист» відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку.

Згідно з довідкою НОМЕР_2 від 28 вересня 2015 року середньомісячна заробітна плата позивачки складала 2901,58 грн. За останні 2 календарні місяці, що передували звільненню, заробітна плата ОСОБА_1 складала 487,07 грн за 18 відпрацьованих днів. Таким чином, середньоденна заробітна плата становила 138,17 грн.

У день звільнення та на момент звернення до суду розрахунків з позивачем проведено не було.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка пропустила строк позовної давності, установлений для звернення до суду з указаним позовом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що на порушення положень статті 116 КЗпП України позивачці не було сплачено належних їй сум при звільненні, а тому на її користь підлягають стягненню суми, визначені статтею 117 цього Кодексу.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року та від 23 березня 2016 року, на які посилається заявник, міститься висновок про те, що обов’язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства. Настання обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин) свідчить про відсутність вини у затримці виплати позивачу належних при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, а тому положення статті 117 КЗпП України застосовуватись не можуть.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 116, 117 КЗпП України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. 

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. 

Таким чином, за положеннями статті 117 КЗпП України обов’язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства. 

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини за невиплату належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. 

Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. 

Оскільки трудовим законодавством не врегульовано відносини з приводу підстав звільнення від відповідальності за незаконність дій відносно працівника, на ці правовідносини поширюються положення цивільного законодавства.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. 

У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. 

Отже, непереборною силою є надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов’язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, і ця подія завдала збитків. 

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо (частина друга статті 14-1 Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»).

Тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення визначає Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».

Згідно зі статтею 1 цього Закону період проведення антитерористичної операції – це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції – це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 1085-р та від 2 грудня 2015 року №1275-р затверджено перелік населених пунктів, де здійснювалась антитерористична операція, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження та які розташовані на лінії зіткнення. 

До цього переліку, зокрема, належать м. Антрацит і м. Макіївка.

Суди попередніх інстанцій не надали оцінки встановленому на рівні нормативних актів факту проведення антитерористичної операції у населених пунктах, до яких відносяться і населені пункти, де здійснював свою діяльність відповідач, не взяли до уваги загальновідомість указаних подій та не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: чи такі обставини можна вважати обставинами непереборної сили, які унеможливили виконання зобов’язань роботодавця обов’язків щодо виплати заробітної плати, та чи відбулася затримка виплати заробітної плати працівнику з вини ДП «Укршахтгідрозахист». 

Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору.

За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Державного підприємства «Укршахтгідрозахист» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2016 року задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 31 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Постанова від 31 травня 2017 року № 6-2163цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/07B754AE1A4D5417C225813D004E6310

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что в подобной категории споров суды должны предоставить оценку установленному на уровне нормативных актов факту проведения антитеррористической операции в населенных пунктах, к которым относятся и населенные пункты, где осуществлял свою деятельность ответчик, установить обстоятельства, имеющих значение для правильного разрешения дела, а именно можно ли считать обстоятельствами непреодолимой силы, обстоятельства которые сделали невозможными выполнение обязательств работодателя по выплате заработной платы, и в связи с которыми произошла задержка выплаты заработной платы работнику.

При этом судьи не обращают внимание на наличие или отсутствие средств на счетах предприятия, которыми оно может распоряжаться на территории Украины.