Постановление ВСУ по пересмотру об отказе в выплате компенсации за вынужденный прогул в связи с уменьшением рабочего времени

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства «Український державний геологорозвідувальний інститут» про нарахування та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що вона працювала на посаді інженера геохіміка першої категорії у Львівському відділенні державного підприємства «Український державний геологорозвідувальний інститут» (далі - ДП «УкрДГРІ»). 

Наказом керівника Львівського відділення ДП «УкрДГРІ» від ІНФОРМАЦІЯ_1 їй було встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу (з одним робочим днем на тиждень) з 5 квітня 2011 року. 

Личаківський районний суд м. Львова рішенням від 3 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 16 січня 2012 року, зазначений наказ скасував.

Посилаючись на те, що суд визнав незаконність застосування до всіх працівників Львівського відділення інституту змін умов праці, передбачених наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1, унаслідок чого позивачка працювала лише один день на тиждень замість трьох, а решту часу перебувала у вимушеному прогулі, у зв’язку із чим їй неправомірно нараховували заробітну плату в розмірі 0,2 ставки посадового окладу, ОСОБА_1 просила здійснити нарахування заробітної плати за час вимушеного прогулу з 5 квітня 2011 року до 16 січня 2012 року на умовах неповного робочого тижня в розмірі 0,6 ставки посадового окладу; здійснити нарахування та виплату різниці в окладі за час вимушеного прогулу за вказаний період; зобов’язати відповідача сплатити обов’язкові податки, у тому числі в пенсійний фонд з метою відновлення її загального та пенсійного стажу.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 16 січня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 17 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 січня 2015 року скасовано та в задоволенні позову відмовлено.

ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 235 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2013 року, 10 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Під час розгляду справи суди установили, що ОСОБА_1 працювала на посаді інженера геохіміка першої категорії у Львівському відділенні ДП «УкрДГРІ». 

Наказом керівника Львівського відділення ДП «УкрДГРІ» від ІНФОРМАЦІЯ_1 їй було встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу (з одним робочим днем на тиждень) з 5 квітня 2011 року. 

Личаківський районний суд м. Львова рішенням від 3 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 16 січня 2012 року, зазначений наказ скасував.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням суду скасовано наказ відповідача про встановлення позивачці неповного робочого тижня з одним робочим днем зі ставкою 0,2 посадового окладу, а тому істотні умови праці, які існували до прийняття цього наказу, повинні бути відновлені з моменту прийняття такого наказу з виплатою відповідно до положень статті 235 КЗпП України різниці між фактично виплаченою заробітною платою за ставкою 0,2 посадового окладу та заробітною платою, яка підлягала нарахуванню за ставкою 0,6 посадового окладу, що визначена умовами трудового договору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що положення статті 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку працівникам, перелік яких передбачений зазначеною нормою права та є вичерпним, і не передбачають виплати різниці в окладі в умовах неповного робочого часу при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Крім того, суд зазначив, що наказом ДП «УкрДГРІ» № 11 від 5 березня 2012 року Львівське відділення інституту ліквідовано з 25 травня 2013 року та вилучено з ЄДРПОУ. Отже, позивачка не є працівником підприємства, а відновлення істотних умов праці можливе лише такому працівнику.

Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2013 року, 10 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року, які постановлені в аналогічних справах та надані заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що істотні умови праці, які існували до прийняття наказу, який було скасовано, повинні бути відновленні з моменту прийняття такого наказу з виплатою відповідно до положень статті 235 КЗпП України різниці між фактично виплаченою заробітною платою за ставкою 0,2 посадового окладу та заробітною платою, яка підлягала нарахуванню за ставкою 0,6 посадового окладу, що визначена умовами трудового договору.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 235 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права до подібних правовідносин, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта).

У частині другій зазначеної статті визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Однак у справі, яка переглядається, позивачку не було звільнено з роботи, на підставі наказу роботодавця від ІНФОРМАЦІЯ_1 (який вона не оспорювала) змінено істотні умови її праці, зокрема, починаючи з 5 квітня 2011 року і до покращення фінансового стану відділення встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу. Позивачка була повідомлена про зміну істотних умов праці з дотриманням вимог частини третьої статті 32 КЗпП України, трудових відносин після цієї зміни умов праці не припинила, її вихід на роботу у спірний період один раз на тиждень підтверджується табелями обліку робочого часу, оплата праці в цей період проводилась пропорційно відпрацьованому часу, що відповідає вимогам статті 56 цього Кодексу. 

Разом з тим статтею 32 КЗпП України врегульовано питання переведення працівника на іншу роботу та зміну істотних умов праці. 

Так, згідно із частинами третьою, четвертою цієї статті у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці – систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших – працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Якщо колишні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 КЗпП України.

Аналіз зазначених правових норм дозволяє дійти висновку про те, що положення статті 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначених цією статтею випадках, перелік яких є вичерпним і не передбачає виплати різниці в заробітку в разі зміни істотних умов праці, зокрема встановлення неповного робочого часу при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року у справі № 6-2261цс16.

Саме таких висновків щодо застосування норми статті 235 КЗпП України дійшов суд касаційної інстанції в ухвалі від 3 серпня 2016 року, яка є предметом перегляду.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з чим погодився й суд касаційної інстанції, установивши, що відбулась зміна істотних умов праці позивачки під час продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією та посадою, і що протягом періоду роботи у змінених умовах праці вона не припиняла трудових відносин з відповідачем згідно із частиною четвертою статті 32 за пунктом 6 статті 36 КЗпП України, правильно врахував, що положення статті 235 КЗпП України застосовуються лише у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу; визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству; затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу, та дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Отже, у справі, яка переглядається, положення статті 235 КЗпП України застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. 

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Я.М. Романюк
 
ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2470цс16

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта).

У частині другій зазначеної статті визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Однак у справі, яка переглядається, позивачку не було звільнено з роботи, на підставі наказу роботодавця від ІНФОРМАЦІЯ_1 (який вона не оспорювала) змінено істотні умови її праці, зокрема, починаючи з 5 квітня 2011 року і до покращення фінансового стану відділення встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу. Позивачка була повідомлена про зміну істотних умов праці з дотриманням вимог частини третьої статті 32 КЗпП України, трудових відносин після цієї зміни умов праці не припинила, її вихід на роботу у спірний період один раз на тиждень підтверджується табелями обліку робочого часу, оплата праці в цей період проводилась пропорційно відпрацьованому часу, що відповідає вимогам статті 56 цього Кодексу. 

Отже, положення статті 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначених цією статтею випадках, перелік яких є вичерпним і не передбачає виплати різниці в заробітку в разі зміни істотних умов праці, зокрема встановлення неповного робочого часу при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.
 
Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко 

Постанова від 12 липня 2017 року № 6-2470цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BBDB6D8B6D17779CC225815D004346C1

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что положения статьи 235 КЗоТ Украины предусматривают выплату среднего заработка за время вынужденного прогула в определенных этой статьей случаях, перечень которых является исчерпывающим и не предусматривает выплаты разницы в заработке в случае изменения существенных условий труда, в частности установление неполного рабочего времени при продолжении работы по той же специальности, квалификации или должности.