Marina-NET

Здравствуйте! Я абсолютно согласна, в данном случае, с Антирейдом. Этим решением суд фактически и юридически ограничивает права заявителя/истца в выборе способа защиты своих нарушенных прав, отказывает в принципе диспозитивности стороне спора, выходит за рамки заявленных истцом требований не с целью эффективности защиты его прав, вынуждает истца доказывать то, что он доказывать не обязан законом. Суд должен был рассмотреть и установить: являются ли документы, принятые регистратором к рассмотрению основанием для регистрационных действий или нет, в точности ли соблюдена регистратором вся процедура порядка регистрационных действий, определенная соответствующими законом и инструкцией. Если регистратор формально был прав - то отказать в иске, а если порядок действий и документооборота нарушен - удовлетворить требования иска. Для наглядности приведу пример из подобной области взаимоотношений: так (например) истец обжалует незаконную выемку документов налоговой милицией, а суд (не желая рассматривать такие исковые требования) - отправляет истца в хозсуд устанавливать была ли у него на момент выемки налоговая задолженность. Вот такое мое видение.

Здравствуйте! Лично я считаю, что право кредитора (или другого истца) на удовлетворение своих законных требований в интерпретации Луспеника и Ко уже слишком похоже на злоупотребление, особенно учитывая в каких случаях он его применяет. Да, бывают случаи (и у меня есть пару таких историй), когда законный истец боролся-боролся за свои права несколько лет, а когда получил наконец решение суда - бац, а ситуация с предметом борьбы (спора) за эти годы уже существенно поменялась, и тогда приходится подавать новый иск, с учетом изменений ситуации, например - истребовать из чужого незаконного владения или подавать заявление о признании конкурсным кредитором банкрота и т.п. Но если истец (а как правило это хитрый банк) не вовремя получил исполнительный документ, не вовремя подал его на исполнение, не обжаловал действия исполнителей ГИС, и вообще считал, что ему все должны подать в любое время на "блюдечке с золотой каемочкой", то это его личная вина, и нечего подавать кучу исков на одних и тех же основаниях, потом уступить "не пойми что" коллекторам, чтобы они наконец дали денег чиновникам и тупо забрали предмет ипотеки в собственность. Право это не вседозволенность.

Кстати, источником происхождения такой концепции, отчасти, могло послужить то обстоятельство, что (если Вы помните) еще пред-предыдущий, до 2004 года, ЦПУ/ГПК и ЗУ О исполнительном производстве" содержали такие положения, как : если судебное решение невозможно исполнить так, как написано в исполнительном листе, то Стягувач вправе обратиться в суд, который выдал исполнительный документ, с заявлением о "Зміні порядку та способу виконання судового рішення". Со временем эту норму из законов убрали. Но важно учесть, что изменять способ исполнения решения можно было только в том случае, если первоначальным способом исполнить его было действительно нереально, что следовало доказать в заявлении, которое рассматривалось в судебном заседании с вызовом всех сторон дела.

Здравствуйте! Да-да, и не только в указанном Вами источнике Дима Луспеник устанавливал личную концепцию, что если закон разрешает множество способов защиты своих нарушенных прав, то кредитор не должен ограничивать себя одним-двумя. Напротив, кредитор вправе попробовать все имеющиеся, аж пока не получит "полное удовлетворение", а боржник, соответственно - "танцуй детка, танцуй"

Здравствуйте! Я поленилась читать решение первой инстанции по этому делу, но читая описание обстоятельств, изложенное в этом решении (+ хроника дела в реестре) вижу, что: у Особа-4 было два разных кредитных договора в одном банке, за оба имущественным поручителем выступила Особа-3 своей квартирой ; в 2012 году с Особы-4 задолженность взыскали по одному из договоров ; затем в 2013 году заочным решением с Особы-4 взыскали задолженность по другому договору, за счет предмета ипотеки - квартиры Особы-3 ; только в 2015 году Особа-3 обжаловала заочное решение о взыскании с нее предмета ипотеки - 1-я инстанция в пересмотре ей отказала ; в 2016 году это заочное решение отменила апелляция и отказала банку во взыскании ; в октябре 2016 Луспеник отменяет решение апелляции и отправляет на новое рассмотрение ; в ноябре 2016 года апелляция снова подтверждает свою позицию ; декабре 2016 года Высоцкая принимает новую жалобу банка и открывает кассационное производство ; вот только в сентябре 2018 года дело доходит до рассмотрения коллегией Стрильчука. Такое муторное дело - борьба с банками за справедливость. Решения о несоизмеримости долга и стоимости имущества были, но мало ; затем от этой позиции как-то быстро отошли в сторону - раз по ЗУ "О ипотеке" можно взыскивать, то незачем обижать банки. В этом решении подчеркнули важность принципа справедливости и недопустимости злоупотреблений правами кредитора - что приятно

Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим в разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. В разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах в разі задоволення поданого позову, Суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом. Постанова Іменем України 26 вересня 2018 року місто Київ справа № 295/10621/13-ц провадження № 61-2579св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України», відповідач - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» на заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 жовтня 2013 року у складі судді Корицької В. О. та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Галацевич О. М., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: У липні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - ПАТ «Укрексімбанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на дату проведення прилюдних торгів в рахунок погашення заборгованості в сумі 48 673, 06 грн. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 23 жовтня 2006 року між Відритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - ВАТ «Укрексімбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрексімбанк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 50 000, 00 грн, зі сплатою відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України +7 % річних, але не менше 16, 5 % річних, з кінцевим строком повернення до 23 червня 2013 року. Також між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір від 10 листопада 2006 року, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 25 000, 00 грн, зі сплатою відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України +9,5 % річних, але не менше 18 % річних, з кінцевим терміном повернення до 10 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цими договорами 10 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якої є квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_3 на праві власності. Позивач зазначав, що позичальник та іпотекодавець не виконували зобов'язання за згаданими договорами, на вимоги банку не реагували, у зв'язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 54 894, 56 грн, яку стягнуто на користь банку з ОСОБА_4 рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2012 року, що набрало законної сили, яке не виконано боржником. Як на правові підстави позову ПАТ «Укрексімбанк» посилалося на статті 526, 530, 572, 575, 590, 1050, 1054 ЦК України, статті 1, 12, 33, 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Заочним рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 23 жовтня 2013 року позов ПАТ «Укрексімбанк» задоволено. У рахунок виплати заборгованості перед ПАТ «Укрексімбанк» за кредитними договорами від 23 жовтня 2006 року та від 10 листопада 2006 року, який на 16 липня 2013 року становив 48 673, 06 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на дату їх проведення. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 11 грудня 2015 року заяву ОСОБА_3 про перегляд зазначеного заочного рішення залишено без задоволення. Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 18 лютого 2016 року заочне рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Укрексімбанк» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «Укрексімбанк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 18 лютого 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року заочне рішення суду першої інстанції від 23 жовтня 2013 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що боржником ОСОБА_4 не виконуються умови кредитного договору, у зв'язку із чим виникла заборгованість за кредитом, процентами за користування ним та штрафними санкціями, а тому вимога банку про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості відповідає вимогам закону. Також, звертаючи стягнення на предмет іпотеки, судом визначена початкова ціна його реалізації на прилюдних торгах на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на дату їх проведення. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що вартість іпотечного майна та сума заборгованості за кредитними договорами є неспівмірними через те, що заборгованість за кредитними договорами складає 48 673, 06 грн, а вартість предмета іпотеки визначена в договорі іпотеки в розмірі 170 000, 00 грн. З матеріалів справи не встановлено, що під час судового спору сторони досягли домовленості, принаймні в частині визначення вартості предмета іпотеки. Позивачем не надано до суду висновку суб'єкта оціночної діяльності/незалежного експерта про оцінку іпотечного майна та не заявлено клопотання про призначення відповідної судової експертизи. Крім того, під час розгляду справи в апеляційному суді встановлено, що ОСОБА_3 повністю сплатила суму заборгованості в розмірі 48 673, 06 грн, в рахунок якої банк станом на 16 липня 2013 року просив звернути стягнення на предмет іпотеки. У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, банк просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. Доводами касаційної скарги є те, що позивач звернувся 16 липня 2013 року до суду з вимогою до відповідача як майнового поручителя про звернення стягнення на предмет іпотеки не достроково, а після настання дати, встановленої в кредитних договорах. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2012 року частково не виконано на суму заборгованості за пенею - 7 477, 79 грн, судовим збором - 548, 04 грн та інформаційно-технічним забезпеченням судового розгляду - 120, 00 грн. На переконання заявника, апеляційний суд не звернув увагу на те, що протягом трьох років після встановленої кінцевої дати погашення кредиту позичальник користувався коштами, які зазнали знецінення, а банк так і не отримав повного задоволення своїх вимог. За 10 років користування кредитними коштами позичальник погасив суму основного боргу менше ніж 50 %, а саме: 36 165, 10 грн, на дату прийняття рішення судом першої інстанції залишок непогашеної заборгованості становив 38 834, 90 грн, що становить 52 % від всієї суми кредиту. ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що звернення стягнення на предмет іпотеки не відповідатиме вимогам співмірності, оскільки розмір заборгованості порівняно із вартістю предмета іпотеки є незначним, звернення стягнення на предмет іпотеки не є єдиним можливим способом захисту прав позивача в такому спорі. На думку ОСОБА_3, доводи касаційної скарги не спростовують обставин, викладених у рішенні апеляційного суду, яке ухвалено із дотриманням норм матеріального права й без порушення норм процесуального права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 04 вересня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року. Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого дійшов таких висновків. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Апеляційним судом встановлено, що 23 жовтня 2006 року між ВАТ «Укрексімбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 52106С34, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 50 000, 00 грн, зі сплатою відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України + 7 % річних, але не менше 16,5 % річних, з кінцевим строком повернення до 23 червня 2013 року. Також між ВАТ «Укрексімбанк» та ОСОБА_4 10 листопада 2006 року укладено кредитний договір № 52106С65, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 25 000, 00 грн, зі сплатою відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України + 9,5 %» річних, але не менше 18 % річних, з кінцевим строком повернення до 10 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цими договорами 10 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якої є квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_3 на праві власності. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2012 року, що набрало законної сили, постановленим у іншій цивільній справі № 2-3945/12, з позичальника ОСОБА_4 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитними договорами в розмірі 54 894, 56 грн. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За приписами частини першої статті 1048 ЦК України(параграф 1 глава 71) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. У частині першій статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частини першої статті 530 ЦК Україниякщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Згідно з частиною першою статті 590 ЦК Українизвернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених у статті 12 Закону України «Про іпотеку». Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»). У статті 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. Тобто законом передбачено певні способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Частиною третьою статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Оскільки зазначене положення закону є оціночним, то суд має належним чином його мотивувати, співставити обставини справи зі змістом цього положення, визначити, чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема, про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та врахувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема принцип справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Застосовуючи положення частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку», для Верховного Суду є обов'язковою правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року у справі № 6-340цс15, відповідно до якої законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене може бути враховано лише в разі, якщо порушенням основного зобов'язання іпотекодержателю не завдано збитків. За обставинами справи, встановленими судами першої та апеляційної інстанцій, загальна сума заявленої у позові заборгованості на 16 липня 2013 року за кредитами, забезпеченими іпотекою, становила 48 673, 06 грн, з якої 38 834, 90 грн - неповернута сума кредитів, 3 742, 85 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитами та 6 095, 31 грн - заборгованість за пенею. Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 повністю сплатила суму заборгованості у розмірі 48 673, 06 грн, в рахунок якої банк станом на 16 липня 2013 року просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Також ОСОБА_4 у період з 22 вересня 2011 року, здійснив часткове виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2011 року суду і станом на 14 листопада 2016 року заборгованість ОСОБА_4 перед ПАТ «Укрексімбанк» становила: заборгованість за кредитом - 0, 00 грн; заборгованість за процентами - 0, 00 грн; заборгованість за пенею - 7 477, 79 грн, судовий збір - 548, 04 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи - 120, 00 грн. Сумарно розмір актуальної заборгованості становив 8 145, 83 грн. Таким чином, у процентному співвідношенні розмір непогашеної заборгованості становить приблизно 4, 79 % від вартості предмета іпотеки, визначеної сторонами в договорі у розмірі 170 000, 00 грн. На переконання Верховного Суду, порушення іпотекодавцем основного зобов'язання не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав, оскільки позичальник та іпотекодавець у справі є відмінними, при цьому іпотекодавцем вчинялися дії на погашення заборгованості у розмірі, що є співмірним до розміру боргових зобов'язань позичальника, а звернення стягнення на предмет іпотеки в цій справі не є єдиним можливим способом захисту порушених прав кредитора, який призводитиме до відновлення його порушених прав та перебуватиме у межах здійснення цивільних прав. Хоча законодавством безпосередньо не визначено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання, Верховний Суд, переглядаючи рішення апеляційного суду, враховує конкретні обставини цієї справи, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Суд вважає за необхідне та доцільне погодитись із висновком апеляційного суду про те, що позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягають задоволенню, оскільки вартість предмета іпотеки, визначена в договорі іпотеки, є значно більшою за несплачену частину заборгованості за кредитними зобов'язаннями. Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим в разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. В разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах в разі задоволення поданого позову, Суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом. Доводи заявника щодо знецінення грошових коштів за період користування позичальником кредитними коштами зазначених висновків суду не спростовують, оскільки не мають правового значення для вирішення судом питання про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Верховний Суд встановив, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді А. С. Олійник С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик

Здравствуйте! На мой взгляд, это настоящая дискредитация обоснованной критики дискриминационных положений нового кодекса о банкротстве. Нам этого чудика еще в пример начнут приводить - как яркий образец всех недовольных критиканов "истинного шедевра законотворчества".

Ну, если, успеют принять Кодекс "О правильном выборе П-та", то почему бы и нет...

Потому, что мы им это позволяем. Даже я, увы, позволяю, хотя и не хочу сильно. Не знаю, что конкретно делать, пока. Пытаемся искать "логику" в судах, с небольшим успехом

Ой, не скажите - новый Кодекс первым делом называет физлицо Боржником и дальше уже "мутузит" того Боржника по-всякому.

Здравствуйте! Да, ко второму туру П-та могут не успеть развернуться, зато к выборам ВР процесс уже созреет первыми ядовитыми плодами

Здравствуйте! Назови человека Боржником, и делай с ним что хочешь - основная концепция такого законотворчества

Здравствуйте! Как бы - да, не понятно даже - подписал ли его Голова ВР, внятных записей на сайте нет...

R.S. И да, когда меня все вокруг уверяли, что мораторий не отменят до выборов (ибо это есть непопулярный в народе ход), я сохраняла уверенность, что к выборам это не имеет никакого отношения, просто лобби имущих в ВР еще не согласовало для себя наиболее выгодный вариант "выхода из моратория". Вот такое мое мнение, пока

Здравствуйте! Я так понимаю, что проголосованный текст Кодекса мы увидим не так быстро, как хотелось. Я попыталась изучить текст "проекта", подготовленного ко второму чтению, в части проблемы с долгами физлиц по кредитам, выданным до 2009 года. То, что я увидела меня не порадовало. Главное "достижение", это отмена моратория на взыскание небольшого единственного жилья ипотекодателя - предполагаю какой ажиотаж на рынке взысканий-продаж начнется через пол-года. Второй "прорыв" , это облагодетельствование ипотекодателя единственного жилья возможностью выкупить свой предмет ипотеки за 100% его стоимости, определенной оценщиком, отобранным исключительно кредитором-ипотекодержателем. Разрекламированная опция "невозможности отобрать единственное жилье до 60/120 м кв." мной в проекте Кодекса пока не обнаружена. Зато четко написано, что если Боржник не имеет возможности обслуживать валютный кредит и не согласен на его реструктуризацию - читай выкуп предмета ипотеки за 100% + ежемесячный процент (читай - 16% годовых на сегодня) от всей стоимости, то все - суд в банкротстве такого физлица вынужден отказать и отдать на бесконтрольное растерзание кредиторам. Т.е., еще раз большое спасибо нашим Избранным за то, что они так переживают за благосостояние каждого гражданина.

Здравствуйте! Позволю себе, снова, поделиться личным опытом, который был у меня в далеких 2002-2003 годах. В 2002 году, для сахарных заводов, прекратилась традиция бартерной поставки, материалов под будущую продукцию - сахар. Чтобы хоть как-то войти в сезон, сахарный завод Х был вынужден взять кредит в ПИБе, под залог основных средств. Неудачный сезон, недофинансирование и падение цен на сахар - привели к невозможности надлежащим образом исполнять заёмщиком своих обязательств по кредитному договору. ПИБ обратился в суд с требованием досрочного взыскания всей сумы кредита, процентов, пени и штрафных санкций. Такие исковые требования ПИБа суд (все три инстанции) удовлетворил, за исключением штрафных санкций. Во взыскании штрафных санкций было отказано из соображений, что пеня и штрафные санкции имеют аналогичную правовую природу, предусмотрены законом с целью компенсации материальных потерь кредитора от ненадлежащего исполнения обязательств должником и потому взыскание их одновременно приведет к двойной ответственности должника и неправомерной выгоде кредитора. Спустя, примерно, пол года ПИБ снова обратился в суд с иском - просил взыскать до-начисленные за пол года проценты по кредиту и пеню. Первая инстанция такое новое требование ПИБа удовлетворила полностью, вторая поддержала, а третья, о чудо - отказала полностью. Я в том процессе представляла интересы Ответчика и третировала суды, доказывая, что по инициативе кредитора произошла не только замена сроков исполнения обязательства, но кредитор также сам, в одностороннем порядке отказался от исполнения собственного обязательства - кредитования, что подтверждает его предыдущий иск. Следствием одностороннего отказа от условий согласованного двухстороннего обязательства Кредитором стало прекращение такого обязательства, на будущее, и для Должника. Если Кредитор не желает кредитовать клиента, то не имеет права на получение оплаты за услугу в которой он отказывает. Первые две судебные инстанции посчитали мою аргументацию ересью и демагогией, а кассационная инстанция согласилась с такими доводами полностью. Кассационная инстанция даже обязала первую инстанцию выдать Наказ на взыскание с ПИБа ранее взысканных по этом делу с должника денежных средств. Со временем судебная практика снова поменялась в пользу банков - суды стали ограничиваться парой "любимых" общих норм ЦКУ (или их удобной частью) и беспрекословно удовлетворять любые требования банков. А я сделала вывод, что суд - это инструмент прямой государственной поддержки имущественных интересов интегрированных в государственную структуру, по сути, коммерческих структур. В моем понимании коммерческий банк такое же юридическое лицо как и ООО "Овощи - фрукты", просто с разной спецификой деятельности и должно нести равные коммерческие риски. Но нет, исполнительная власть предпочитает драть три шкуры с ООО "Овощи - фрукты" и бросить все силы на защиту прибыли коммерческих банков. Вот такое мое видение.

Спасибо за доверие. Я регистрировалась для того, чтобы иметь возможность выразить свой взгляд на обсуждаемые проблемы. Я уверена, что не всегда права, но смею надеяться, что другие участники корректно укажут мне на истоки моего заблуждения. Чем раньше поймешь свою ошибку, тем быстрее сможешь ее исправить.

Извините, я не пыталась кого-либо обмануть/ввести в заблуждение, сообщить о "схеме" или повторяющемся событии. Свою историю мне рассказали те, кто ее пережил (выстрадал) . Меня тоже удивило, как неодинаково поступает Приват в разных случаях. Это все, что я могу сообщить и у меня нет другого личного опыта с банковскими картами.

Здравствуйте! Был в жизни моих друзей такой случай: 2008 год, молодая гражданская семья, съемная квартира, денег не хватало катастрофически, девушка училась на стационарном отделении, получила карту Приватбанка с кредитным лимитом 2000 грн., который потратила за неделю - парню подарок к ДН + себе сапоги + продукты, вернуть не получалось несколько месяцев. Сначала ее по-прессовали менеджеры банка, затем звонили-писали ее маме угрозы, затем отдали долг коллектору и он тоже поучаствовал в запугивании. За пол года сумма долга выросла в пять раз. Кончилось тем, что она призналась мужу, они пошли к чужому банкомату, вставили в него карточку и несколько раз ввели неправильный код - банкомат карточку съел. На следующий раз, отвечая на очередной звонок коллекторов, девушка сказала что денег нет и не будет, карточки у нее тоже нет и не будет, потому хватит портить ей и себе нервы - это бессмысленно. И от нее отстали, и в суд, почему-то, не обращались. Вот такой жизненный опыт.

Признавать незаконной ипотеку все так же сложно, так как это посягательство на выгоду более сильной стороны в споре и создает неудобный прецедент. Не по теме, но "наболело" : в свое время ВСУ издал обзор судебной практики где четко указал свое видение - что "застереження" отдельный вид договора об обеспечении и на него обязательно отдельное разрешение совладельца недвижимого имущества - второго из супругов. Но я не нашла НИ ОДНОГО реального судебного решения, которое бы такое видение ВСУ применило на практике.

Здравствуйте. Думаю - судья "мучается сомнениями", но считает, что отказать, лично для него, выгодней чем удовлетворить, боится вторгаться на территорию банкирско-коллекторского лобби, боится "презумпции" ранее принятого решения. Возможно, если отстранить ситуацию от общей к частной (только для этого случая), то будет шанс выйти из "давления трэнда". Как многие пишут "что-то делать все равно необходимо".

Здравствуйте! Работаю над подобной проблемой исковой давности. В моем случае: жена не давала мужу согласие на увеличение суммы кредита и на соответствующее увеличение обеспечения, за счет недвижимого имущества семьи. Дело еще не рассмотрено первой инстанцией. Ответчик заявил о применении общей исковой давности. Я настаиваю на применении судом статьи 268 и 310 ЦКУ (ст. 268) 1. Позовна давність не поширюється: 1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; и Глава 22. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи Стаття 310. Право на місце проживання В приведенном Вами решении несколько удивляет, что : судья приводит целый перечень причин по котором он "должен" отказать Истцу, но в конце применяет срок исковой давности. Насколько я сталкивалась, обычно суд либо просто отказывает в незаконном на его взгляд иске; либо напротив - если исковые требования законны и подлежат удовлетворению, то суд применяет ограничения исковой давности, заявленные Ответчиком. Я буду настаивать на своей концепции применения исковой давности, потому, что другого пути для защиты женой своих прав ПОКА не вижу. Детей, конечно, очень жаль, но из описания судьей ситуации (возможно он описывает ее не правильно) следует, что - если бы не было ипотеки, то не было бы и квартиры. Возможно, имело бы смысл заявлять иск о защите прав - путем включения в ипотечный договор положений о порядке защиты прав несовершеннолетних детей, в случае возникновения спора у сторон; например, на основании ограничения дееспособности родителей распоряжаться правами ребенка или несправедливостью условий договора; или необходимости учитывать в договорах связанных с жилой недвижимостью права несовершеннолетних членов семьи на жилье. Пока, это все имеющиеся у меня соображения.