Постановление ВС-КАС по пересмотру об отнесении спора к трудовому и сроках обращении с иском

[ANTIRAID]

Державний герб України

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА
Іменем України

12.04.2018

Київ

К/9901/16797/18 817/925/14 

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Стрелець Т. Г.,
суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л.,

розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14

за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди

в с т а н о в и л а :

У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області, в якому просив стягнути невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн 77 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 224854 грн 14 коп. та моральну шкоду в розмірі 3000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, в порушення статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), не проведено остаточного розрахунку із позивачем в день його звільнення.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року позов задоволено повністю.

Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року скасовано постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, прийнято нове судове рішення про відмову задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишено без змін.

Не погоджуючись з ухвалою суду касаційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду України в порядку, передбаченому частиною 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла на момент такого звернення) із заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14 з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України.

У заяві про перегляд просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

Верховний Суд України ухвалою від 27 липня 2017 року відкрив провадження у справі.

З початком роботи Верховного Суду зазначену справу, на підставі підпунктів 1, 7 пункту 1 Перехідних положень КАС (у редакції цього Кодексу, викладеній згідно із Законом України від 03.10.2017 № 2147-VIII), передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Згідно з підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень КАС у новій редакції заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняв до провадження справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 у справі №817/925/14 за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди.

Як на приклад неоднакового правозастосування заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанову Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16.

Як убачається зі змісту ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, Верховний Суд України дійшов висновку, що згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

У справі, що переглядається, Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 12 жовтня 2016 року дійшов висновку, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

З цього приводу колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу дійшов наступних висновків.

За статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Разом з тим, зі змісту ухвали Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, вбачається, що спір між сторонами виник саме через неповний, на думку позивачів, розрахунок з ними при звільненні із займаної посади.

В ухвалі Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц предметом спору є, зокрема, стягнення невиплаченої вихідної допомоги під час розрахунку при звільненні, а у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16 - визнання незаконним звільнення та поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, грошової допомоги у зв'язку з виходом на пенсію як наукового працівника та компенсації за вимушений прогул, де суди дійшли висновку, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Разом з тим, у справі, що розглядається, предметом позову є несвоєчасний розрахунок із позивачем у день його звільнення, а не стягнення невиплачених при остаточному розрахунку коштів, які входять до складових заробітної плати, що за своєю суттю є трудовим спором, а не спором про порушення законодавства про оплату праці.

Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися в ході судового розгляду, а тому, відповідно до норм статті 244 КАС України, у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №817/925/14 слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 239, 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, -

постановила :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року - відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Т.Г.Стрелець 
Судді О.В.Білоус
І.Л.Желтобрюх
 
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73355487

[ANTIRAID]

ВС-КАС пересматривая дело как Верховный суд пришел к довольно спорному выводу, что в связи с тем, что предметом иска является несвоевременный расчет с истцом в день его увольнения, а не взыскание невыплаченных при окончательном расчете средств, входящих в составляющие заработной платы, такой спор по своей сути является трудовым спором, а не спором о нарушении законодательства об оплате труда и соответственно на него распространяется трехмесячный срок обращения в суд.