ANTIRAID

Постановление БП-ВС по пересмотру об отсутствии оснований для передачи религиозного здания от УПЦ к УПЦ КП

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 2/1712/783/2011

Провадження N 14-228цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату (далі - релігійна громада УПЦ КП),

відповідачі: Рівненська обласна державна адміністрація (далі - Рівненська ОДА), релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви (далі - релігійна громада УПЦ),

розглянула в порядку письмового провадження заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року

у цивільній справі за позовом релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання права власності на нерухоме майно,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2011 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до суду із позовом до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення виконавчого комітету Ровенської обласної Ради народних депутатів (далі - Ровенська облрада) від 03 грудня 1991 року N 221 (пункт 1.2) в частині безоплатного повернення культової будівлі і майна (храму Казанської ікони Божої Матері) у власність релігійної громади УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області. Визнати право власності на культову будівлю та майно (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, за релігійною громадою УПЦ КП, зареєстрованої розпорядженням Представника Президента України в Рівненській області від 09 серпня 1993 року N 353.

Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" зареєстровано статут релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області та повернуто безоплатно культову будівлю і майно у власність цієї громади.

Позивач вказував, що під час прийняття оспорюваного рішення Ровенською облрадою не були з'ясовані питання щодо походження, джерел формування та правового статусу культової споруди (храму) до його передачі в 1939 році на користь держави СРСР.

Крім того, не було з'ясовано питання про належність храму саме релігійній громаді УПЦ, а культова будівля та майно в с. Заболотинці (раніше с. Кнерути) Млинівського району Рівненської області на момент їх передачі у державну власність у 1939 році належали релігійній громаді Української автокефальної православної церкви (далі - релігійна громада УАПЦ) на території Західної України, яка входила до складу Польщі. Ця ж обставина додатково підтверджується листом єпископа Волинського та Рівненського на запит Московського патріархату про підпорядкованість церкви в 1923-1939 роках Волинській єпархії.

Також факт належності релігійних громад та їх майна, в тому числі і в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, до ієрархічної структури УПЦ КП встановлений рішенням Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року, в якому вказано, що ще в червні та жовтні 1990 року Український екзархат православної церкви отримав адміністративну незалежність від Московського патріархату і набув самостійного статусу як УПЦ, проте зі збереженням канонічного підпорядкування останньому. Саме цього конфесійного напряму і дотримується релігійна громада с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, статут якої був зареєстрований оскаржуваним рішенням відповідача та на користь якої повернуто храм з церковним майном.

Позивач зазначав, що 25 та 26 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський православний собор, за рішеннями якого були об'єднані в єдину релігійну організацію УПК КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, а рішення Харківського архієрейського собору УПЦ від 27 травня 1992 року не були визнані Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України як такі, що ухвалені з порушенням статуту УПЦ. Вищевикладені обставини вказують, що культова будівля з церковним майном в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не перебували у власності релігійної громади УПЦ на момент їх безкоштовної передачі (а не повернення), а була у власності УАПЦ до передачі її майна на користь держави, а згодом об'єднана в єдину релігійну організацію - УПЦ КП.

Неодноразові звернення релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА про скасування свого рішення про передачу храму з церковним майном на користь жителів села, що входять до релігійної громади УПЦ, керівництво якої ухиляється від виконання рішення загальних зборів жителів села про утворення єдиної релігійної громади конфесійного спрямування Київського патріархату, залишені без задоволення з посиланням на те, що релігійна громада УПЦ є власником храму з церковним майном, а тому вважає, що спір, що виник з приводу припинення права власності на об'єкти нерухомості, вирішується в судовому порядку.

Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року касаційну скаргу релігійної громади УПЦ КПвідхилено, рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року залишено без змін.

У лютому 2016 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6, постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72, постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 37, 39 Цивільного кодексу Української РСР, статтю 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви).

Ухвалою судді Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року відкрито провадження у справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

10 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 рокудо Верховного Суду.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.

Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки релігійна громада УПЦ КП подала заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).

Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень

Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 37, 39 ЦК Української РСР, статті 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статей 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:

- рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6;

- постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47;

- рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72;

- постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53;

- ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року;

- ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08.

Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи, заява релігійною громадою УПЦ КП подана, у тому числі з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, зокрема статей 5, 61, 309 ЦПК України.

Оскільки вказані норми цивільного процесуального законодавства не регулюють порядок провадження у справі, правила підсудності чи компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, то Велика Палата Верховного Суду правових підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права з огляду на положення пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України не вбачає.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно із архівною довідкою від 19 листопада 2013 року N 792/01.22 у документах Волинської духовної консисторії є картки реєстрації православних церков Дубенського повіту за 1925-1939 років, в яких зазначено, що в с. Кнерути (Клегаїу) (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) у 1890 році побудовано церкву на честь Казанської ікони Божої Матері. Церква дерев'яна, візантійського стилю, побудована за кошти парафіян (т. 2, а. с. 236).

Крім того, відповідно до даних архіву Варшавської православної митрополії XXVI/II "Список-перелік штатних і нештатних парафій та філій, а також штатів духовенства Волинської Єпархії" на момент переходу у власність держави церкви Казанської ікони Божої Матері нею користувалася релігійна громада Польської автокефальної церкви, що об'єктивно підтверджується копією довідки православного Митрополита Варшавського і всієї Польщі N 440/2002 від 31 грудня 2002 року, з якої вбачається, що територія теперішньої Рівненської області в період 1918-1939 років входила на той час до складу територій колишнього Волинського воєводства разом з усіма православними парафіями того регіону. Також православні парафії колишніх воєводств: Львівського, Тернопільського, Поліського, Гродненського, Вільнюського - належали до Польської автокефальної православної церкви, які були утворені (виділені) з Російської православної церкви (далі - РПЦ) (т. 2, а. с. 49).

08 січня 1946 року Свято-Казанська Богородична церква (храм Казанської ікони Божої Матері) с. Кнерути Острожецького району Рівненської області (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) була передана в користування місцевій православній громаді (т. 2, а. с. 14-34).

Водночас суди з'ясували, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" повернуто безоплатно у власність релігійної громади УПЦ в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культову будівлю та майно (т. 1, а. с. 4-7).

03 грудня 1991 року було зареєстровано статут УПЦ, керівний орган якої розташовано та діяльність якої поширюється на с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області (т. 2, а. с. 60).

Релігійна громада УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрована як юридична особа 03 грудня 1991 року (т. 1, а. с. 127).

25-26 червня 1992 року Всеукраїнський православний собор в м. Києві постановив об'єднати УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх її коштів, майна рухомого і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками УПЦ КП (т. 1, а. с. 22-23).

Релігійна громада УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району зареєстрована як юридична особа 09 серпня 1993 року (т. 1, а. с. 11).

Статут релігійної громади УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрований 08 серпня 2005 року (т. 1, а. с. 33).

Відмовляючи у позовіу справі, що переглядається, місцевий суд і суд апеляційної інстанції керувалися тим, що оскільки спірна культова будівля (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, збудована за кошти парафіян, тому вона на той час вважалася власністю відповідної релігійної громади та з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося. При цьому підтвердження належності спірного майна УАПЦ відсутні.

У зв'язку із наведеним, оскаржуваним рішенням Рівненської облради юридично закріплено та офіційно підтверджено відповідним державним органом безоплатне повернення у власність релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культової будівлі і майна, оскільки на момент прийняття такого (03 грудня 1991 року) у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області діяла та була зареєстрована лише одна релігійна громада УПЦ, яка й звернулася до органу державної влади із відповідним клопотанням.

Також суди попередніх інстанцій зазначили, що на момент повернення безоплатно у власність релігійній громаді УПЦ культової будівлі та майна постанови Всеукраїнського православного собору (25-26 червня 1992 року) не існувало, а релігійною громадою УПЦ КП не надано підтверджень того, що вона є правонаступником православної релігійної громади, яка діяла в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області до 1991 року. При цьому згідно зі статутом позивача релігійна громада УПЦ КП є новоутвореною релігійною громадою станом на 1993 рік, а на момент повернення спірного майна відповідачу в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не було жодних інших православних релігійних громад іншої конфесійної приналежності, а також на вищевказане культове майно не претендувала й офіційно зареєстрована на той час УАПЦ, тому Ровенська облрада не мала правових підстав для відмови релігійній громаді УПЦ у задоволенні її заяви про повернення вищевказаної церкви із іншим церковним майном.

Крім того, судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що фактично має місце спір між нинішніми та колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади, оскільки незначна частина членів релігійної громади УПЦ у травні 1993 року перейшла в підпорядкування УПЦ КП, однак більшість відмовилася, у зв'язку із чим була створена релігійна громада УПЦ КП, яка стала претендувати на спірне культове майно, посилаючись на постанову Всеукраїнського помісного об'єднавчого собору від 25-26 червня 1992 року.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Вбачається, що рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6 та постанова Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, надані заявником як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, ухвалені в одній справі, де релігійна громада УПЦ КП с. Милостів Рівненського району Рівненської області заявила вимогу про визнання недійсним розпорядження Рівненського облвиконкому (тепер Рівненська ОДА) від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" щодо повернення культової будівлі релігійній громаді УПЦ с. Милостів Рівненського району Рівненської області.

При цьому колегія суддів по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України як суд касаційної інстанції погодилася з висновком суду про задоволення позову та скасування згаданого розпорядження органу виконавчої влади з огляду на відсутність доказів того, що споруда Свято-Троїцького храму в с. Милостів Рівненського району Рівненської області була власністю релігійної громади УПЦ чи РПЦ на момент її націоналізації та перехід у державну власність, оскільки за змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" поверненням культових будівель і майна у власність вважається повернення будівель і майна у власність тих релігійних організацій, що були власниками будівель і майна на момент їх переходу у власність держави.

Тобто у цьому випадку судами, на відміну від рішення у вищевказаній справі, яку заявником надано для прикладу неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, встановлено, що спірна культова споруда збудована за кошти парафіян єдиної православної релігійної громади, що була на той момент у с. Кнерути (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області), при цьому докази втрати права власності релігійною громадою на неї відсутні, а спір виник між колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади УПЦ, частина яких у 1993 році перейшла до новоствореної релігійної громади УПЦ КП.

Також унаданих для порівняння заявником рішенні Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72 та постанові Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, які прийняті в одній і ті й же справі за заявою релігійної громади УПЦ КП с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Вищого арбітражного суду України від 14 серпня 1998 року, було визнано недійсним рішення Рівненського облвиконкому від 25 вересня 1991 року N 173 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" в частині повернення релігійній громаді УПЦ с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області храму Святої ВеликомучениціПараскеви і житлового будинку, оскільки судами було достовірно встановлено, що спірна культова будівля до переходу (націоналізації) її у державну власність (1939 рік) релігійній громаді РПЦ не належала, вона перебувала у користуванні УАПЦ.

Такого висновку арбітражний суд дійшов з огляду на виявлену в архівних матеріалах книгу приходу і витрачання коштів, які збиралися з прихожан на будівництво спірної будівлі храму з 1897 року, яку вважав доказом перебування культової споруди на території Польщі, а тому радянською владою не був націоналізований, а також достовірно встановлений факт того, що до 1944 року храм належав релігійній громаді УАПЦ, яка до цього часу діяла в с. Дядьковичі, а з 1944 року до 1991 року ним користувалася релігійна громада РПЦ, що спростовує висновок суду про право власності РПЦ на храм до переходу його у державну власність.

Провівши аналіз зазначеного рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлені судом фактичні обставини не є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається, оскільки в цій справі судами встановлено, що документи, які б підтверджували належність УАПЦ культової будівлі та майна (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, чи права користування нею до (націоналізації) набуття державою права власності, а також на момент прийняття постанови Всеукраїнського православного собору, від 25-26 червня 1992 року у матеріалах справи відсутні.

Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі були позовні вимоги релігійної громади УПЦ КП Стрітенської парафії про визнання незаконним та скасування рішення Прилуцької міської ради від 28 квітня 2007 року "Про передачу приміщення краєзнавчого музею (Стрітенського собору)" з огляду на те, що, приймаючи оскаржуване рішення, орган місцевого самоврядування перевищив свої повноваження, оскільки діяв всупереч вимогам пункту 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", тому що вирішення цього питання належить до повноважень органу державної влади - відповідної обласної державної адміністрації.

Суд касаційної інстанції не погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про відмову у позові та їх висновками про те, що Прилуцька міська рада діяла в межах своєї компетенції, визначеної пунктом 30 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки спірне нерухоме майно - приміщення краєзнавчого музею не є культовою спорудою, перебувало у комунальній власності та знаходилося на балансі її виконавчого комітету, а, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий адміністративний суд України вказав про передчасність їх висновку та поверхове дослідження фактичних обставин справи при визначенні статусу будівлі. При цьому Вищим адміністративним судом України зазначено про те, що органом місцевого самоврядування жіночому монастирю передане спірне нерухоме майно саме у розпорядження, однак статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено передачу культових споруд лише у користування або повернення у власність.

Отже, у зазначених справах також наявні різні фактичні обставини, до яких застосовано відповідний матеріальний закон, оскільки у цій справі позивачем не оскаржується прийняте органом виконавчої влади рішення з підстав прийняття його за межами владних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, а також відсутній спір між сторонами щодо належності будівлі та майна до категорії культових споруд.

З наданої для порівняння заявником ухвали Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 рокувбачається, що предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання незаконним розпорядження голови Рівненської ОДА від 12 лютого 2001 року N 82 "Про передачу кульових будівель с. Дядьковичі та с. Милостів Рівненського району" в частині, що стосується передачі культової будівлі Свято-Троїцької церкви с. Милостів".

Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про визнання вказаного рішення органу виконавчої влади незаконним, Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України виходила з того, що Рівненська ОДА під час його прийняття не дотрималася вимог статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про свободу совісті та релігійні організації" і не врахувала, що з часу набрання чинності Законом в 1991 році жодна з релігійних громад с. Милостів у встановленому порядку спірним приміщенням храму не користувалася, інших храмів крім Свято-Троїцької Церкви в селі немає.

Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року в якій посилається релігійна громада УПЦ КП на обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні обставини щодо встановлених судами фактів правомірності користування спірною культовою спорудою, оскільки у цій справі встановлено, що на момент набуття чинності Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" єдиною релігійною громадою у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області була релігійна громада УПЦ, якій і передано спірну культову споруду, яка з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні заяви релігійної громади парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что в деле, которое пересматривается и по делу, на решение Верховного Суда Украины от 17 октября 2001 года в которой ссылается религиозная община УПЦ КП в обоснование своего заявления о пересмотре судебного решения, имеющиеся различные обстоятельства относительно установленных судами фактов правомерности пользования спорной культовым сооружением , поскольку в этом деле установлено, что на момент вступления в силу Закона Украины "О свободе совести и религиозных организациях" единственной религиозной общиной в с. Заболотинцы Млинивского района Ровенской области была религиозная община УПЦ, которой и передано спорную культовое сооружение, которое с момента его возведения и до настоящего времени является действующим и проведение религиозных обрядов в ней никогда не прекращалось, не свидетельствует о неодинаковом применение судом кассационной инстанции статьи 5 , 17 Закона Украины "О свободе совести и религиозных организациях".

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 644/6274/16-ц
      Провадження N 14-283 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за заявою ОСОБА_3 (далі також - заявник), заінтересовані особи - ОСОБА_4, Міністерство оборони України (далі також - Міноборони), про встановлення факту, що має юридичне значення,
      за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 9 червня 2017 року, ухваленого суддею Бабенком Ю.П., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Овсяннікової А.І., Коваленко І.П., Сащенка І.С.
      Учасники справи:
      - заявник: ОСОБА_3,
      - заінтересовані особи: ОСОБА_4, Міністерство оборони України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог
      1. 1 серпня 2016 року заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення (далі також - заява), і просив визнати його членом сім'ї ОСОБА_8 (далі - племінник).
      2. Заяву мотивував таким:
      2.1. 25 квітня 2014 року племінник був призваний на військову службу під час мобілізації.
      2.2. 6 вересня 2014 року під час виконання військового обов'язку в зоні проведення антитерористичної операції племінник одержав вогнепальні осколкові поранення тіла, внаслідок яких помер.
      2.3. Племінник був сиротою: мати (сестра заявника) померла 12 жовтня 2002 року, а відомості про батька зазначені у свідоцтві про народження племінника зі слів матері.
      2.4. 19 листопада 2002 року виконавчий комітет Фрунзенської районної ради м. Харкова ухвалив рішення, яким призначив опікуном племінника його рідку бабусю - ОСОБА_9, яка ІНФОРМАЦІЯ_1 року також померла. Після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 року виконавчий комітет Фрунзенської районної ради м. Харкова ухвалив рішення, яким призначив заявника піклувальником племінника.
      2.5. З 2005 року - і до часу призову племінника на військову службу заявник разом з ним, дружиною та сином проживали однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_1.
      2.6. Необхідність визнання заявника членом сім'ї племінника зумовлена тим, що заявник звернувся до Харківського обласного військового комісаріату Міноборони для отримання одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) військовослужбовця, але йому відмовили у призначенні цієї допомоги через те, що він не є членом сім'ї військовослужбовця.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      3. 9 червня 2017 року Орджонікідзевський районний суд м. Харкова ухвалив рішення, яким заяву задовольнив повністю.
      4. Мотивував тим, що з 2005 року у заявника склалися сімейні стосунки із племінником: вони тривалий час проживали разом, були пов'язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права й обов'язки щодо утримання житла, навчання племінника, мали спільні витрати та спільне харчування, піклувалися один про одного і надавали взаємну допомогу. Вказане, на думку суду першої інстанції, свідчило про існування між заявником і його племінником сімейних відносин.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      5. 23 червня 2017 року Апеляційний суд Харківської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      6. Мотивував тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, а встановлені протягом судового розгляду обставини свідчать про наявність сімейних відносин заявника з його племінником.
      7. Оскільки заявник ставить питання про встановлення юридичного факту, а не оскаржує відмову Харківського обласного військового комісаріатуу виплаті грошової допомоги, суд апеляційної інстанції відхилив доводи Міноборони (скаржника) як про те, що у цій справі існує спір про право, так і про те, що її розгляд мав здійснюватися за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. У вересні 2017 року Міноборони звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвалені у справі рішення та закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 13 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував тим, що Міноборони оскаржує рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 9 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Міноборони вказує на те, що заява взагалі не могла розглядатися в порядку окремого провадження, оскільки необхідність визнання заявника членом сім'ї племінника зумовлена зверненням заявника до Харківського обласного військового комісаріату за призначенням одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) військовослужбовця й отриманням відмови. Вказане, на думку Міноборони, свідчить про наявність спору про право.
      12. Вважає, що оскільки справа стосується оскарження рішення про відмову заявнику у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, вона мала розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      13. Вказує на порушення судами норм процесуального права, а саме на те, що встановлення факту, який має юридичне значення, - визнання членом сім'ї військовослужбовця - не передбачене у частині першій статті 256 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (у редакції, чинній на час розгляду заяви в судах першої й апеляційної інстанцій).
      Доводи інших учасників справи
      14. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      15. Порядок розгляду в окремому провадженні справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, був визначений главами 1 та 6 розділу IV ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій. Аналогічні приписи передбачені у главах 1 і 6 розділу IV ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      16. Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
      17. Згідно із пунктом 5 частини другої статті 234 ЦПК України у вказаній редакції суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
      18. Визначений у частині першій статті 256 ЦПК України у тій же редакції перелік фактів, які можуть встановлюватися судом, не є вичерпним, оскільки згідно з частиною другою зазначеної статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
      19. Частина шоста статті 235 ЦПК України у вказаній редакції передбачала, що якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
      20. Відповідно до частини четвертої статті 256 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. Аналогічні приписи передбачені у частині шостій статті 294 та частині четвертій статті 315 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      21. Отже, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право (див. постанову ВеликоїПалати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 761/16799/15-ц).
      22. Предметом розгляду у цій справі є визнання заявника членом сім'ї племінника - загиблого військовослужбовця.
      23. Суди попередніх інстанцій вважали, що встановлення цього факту має юридичне значення для заявника, оскільки слугує підставою для отримання ним одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) військовослужбовця-племінника.
      24. Згідно з приписами статті 161 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" право на отримання такої допомоги мають члени сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця, коло яких визначається відповідно до Сімейного кодексу України.
      25. Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права й обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
      26. Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року N 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї" членами сім'ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
      27. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
      28. Суди попередніх інстанцій встановили, що племінник спільно проживав разом із заявником з травня 2005 року; вони були пов'язані спільним побутом (спільні витрати та харчування) і мали взаємні права й обов'язки щодо утримання житла, навчання племінника, а також піклувалися один про одного та надавали взаємну допомогу.
      29. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що відносини між заявником та його племінником були сімейними.
      30. Відповідно до частин першої та другої статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів осіб, які беруть участь у справі (принцип диспозитивності).
      31. Згідно з частиною другою статті 26 ЦПК України у вказаній редакції у справах окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники.
      32. Згідно з частиною третьою статті 235 ЦПК України у тій же редакції справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.
      33. Суди попередніх інстанцій дослідили лист Харківського обласного військового комісаріату N 1055/ВСЗ від 2 лютого 2014 року, відповідно до якого заявник був повідомлений, що Комісія Міністерства оборони України ухвалила рішення про відмову у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги через те, що заявник як піклувальник ОСОБА_3 не може бути віднесений до кола осіб, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, оскільки згідно зі статтею 77 Сімейного кодексу України піклування припиняється у разі досягнення фізичною собою повноліття (18 років) (а. с. 36).
      34. Спору з приводу припинення піклування про племінника на момент смерті останнього, а також щодо законності означеної відмови у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги за загиблого військовослужбовця-племінника не було. Протягом розгляду справи заявник не оспорював факту припинення піклування щодо його племінника у зв'язку з досягненням останнім станом на день його загибелі повноліття, як і не висловлював незгоди з наведеним рішенням Комісії Міністерства оборони України. Заявник стверджував, що повідомлення про це рішення зумовило необхідність звернутися до суду для встановлення юридичного факту - віднесення заявника до кола членів сім'ї племінника. Вказане підтвердили суди першої й апеляційної інстанцій. ВеликаПалата Верховного Суду з цими висновками судів погоджується.
      35. Представник Міноборони у суді першої інстанції аргументів щодо наявності спору про право не заявляв, а у вирішенні питання щодо розгляду заяви покладався на розсуд суду. Протягом розгляду справи Міноборони жодних заперечень щодо факту наявності сімейних відносин між заявником і його племінником, який встановили суди попередніх інстанцій, не висловлювало. Не містить таких доводів і касаційна скарга.
      36. Чинне на момент розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій законодавство не передбачало іншого порядку підтвердження цього факту; його встановлення не пов'язувалося з вирішенням спору, а було необхідним для подальшого подання заявником з метою призначення і виплати йому одноразової грошової допомоги за загиблого військовослужбовця-племінника документа, що засвідчував би наявність сімейних відносин між заявником і племінником станом на день загибелі останнього.
      37. З огляду на наведене доводи Міноборони щодо наявності у цій справі спору про право та необхідність її розгляду за правилами адміністративного судочинства є необґрунтованими.
      38. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з судом апеляційної інстанції, який застосував частину другу статті 256 ЦПК України у відповідній редакції та відхилив довід Міноборони про те, що оскільки можливість визнання членом сім'ї військовослужбовця не передбачена у частині першій статті 256 ЦПК України, суд першої інстанції не мав права встановлювати юридичний факт проживання заявника з його племінником однією сім'єю. Визначений у частині першій статті 256 ЦПК України перелік фактів, які могли встановлюватися судом, не був вичерпним.
      39. З огляду на це аналогічний довід Міноборони, наведений у касаційній скарзі, є необґрунтованим.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      40. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      41. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      42. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому ухвалу рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 9 червня 2017 року й ухвалуАпеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року слід залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      43. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на Міноборони.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      44. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 234 ЦПК України у редакцій, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 5 частини першої статті 293 ЦПК України у редакцій, чинній з 15 грудня 2017 року).
      45. У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 256 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина друга статті 315 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      46. У разі згоди заявника з відмовою у призначенні та виплаті йому одноразової грошової допомоги за загиблого військовослужбовця з підстав припинення піклування про останнього, за відсутності спору з приводу законності означеної відмови та щодо припинення піклування суд повинен розглянути заяву про встановлення юридичного факту - віднесення заявника до кола членів сім'ї загиблого військовослужбовця - за правилами цивільного судочинства в окремому провадженні.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення.
      2. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 9 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/5195/17
      Провадження N 11-801апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідачаЗолотніковаО.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2017 року (суддя Клименчук Н.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року (судді Костюк Л.О., Бужак Н.П., Твердохліб В.А.) у справі N 826/5195/17 за позовом ОСОБА_3 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС) про визнання протиправною і скасування постанови та
      ВСТАНОВИЛА:
      У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Департаменту ДВС про визнання протиправною та скасування постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС (далі - державний виконавець) Думанської Аліни Леонідівни від 23 березня 2017 року ВП N 48139462 про стягнення з ОСОБА_3 490 тис. 574 грн.
      На обґрунтування заявлених вимог позивач послався на те, що державний виконавець, вказуючи у постанові про відкриття виконавчого провадження про необхідність самостійно виконати рішення суду у семиденний строк, не зазначив у який спосіб боржник може добровільно виконати рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. З огляду на це виконавчий збір як санкція відповідальності майнового характеру не може бути застосована до особи, яка самостійно з об'єктивних причин у семиденний строк не могла виконати вимогу державного виконавця. Враховуючи приписи частини другої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) та частини першої статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору.
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 18 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України.
      Не погодившись із зазначеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що оскаржувані судові рішення суперечать положенням частини другої статті 74 Закону N 1404-VIII та статті 181 КАС України, за правилами яких рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Крім того, оскаржувану постанову державний виконавець виніс поза межами виконавчого провадження N 48139462, оскільки 23 березня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 07 жовтня 2014 року N 2/331/641/14 2-881/2011, виданого Жовтневим районним судом міста Запоріжжя в цивільній справі.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 22 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення.
      З матеріалів позовної заяви убачається, що рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 19 червня 2014 року в цивільній справі N 2-881/2011 (провадження N 2/331/641/14) задоволено частково позов Публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Укргазбанк" до ОСОБА_3, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МКС-Інвест", про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      07 жовтня 2014 року Жовтневий районний суд міста Запоріжжя видав виконавчий лист N 2/331/641/14 2-881/2011.
      Постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження N 48139462 з виконання виконавчого листа N 2/331/641/14 2-881/2011.
      23 березня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження N 48139462.
      Цього ж дня державний виконавець виніс постанову про стягнення з боржника - ОСОБА_3 виконавчого збору в розмірі 490 тис. 574 грн.
      Вважаючи протиправною постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про її скасування.
      Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що оскаржувану постанову державний виконавець виніс у межах виконавчого провадження N 48139462, відкритого з виконання виконавчого листа N 2/331/641/14 2-881/2011, виданого Жовтневим районним судом міста Запоріжжя за результатами розгляду цивільної справи, а тому на підставі частини першої статті 74 Закону N 1404-VIII цей позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законіна вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
      На час відкриття виконавчого провадження N 48139462 чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", статтею 1 якого визначалося, що виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      На час прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця від 23 березня 2017 року набрав чинності Закон N 1404-VIII.
      Відповідно до пунктів 6, 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
      За нормами статті 2 вказаного Закону (тут і далі - у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад, зокрема забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
      Згідно зі статтею 1 Закону N 1404-VІІІвиконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
      Відповідно до пункту 15 частини першої статті 39 Закону N 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку" за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки.
      Частиною третьою статті 40 Закону N 1404-VIII передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
      Отже, у разі закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 15 частини першої статті 39 Закону N 1404-VIII, державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження. Тобто, така постанова виноситься після закінчення виконавчого провадження.
      З матеріалів позовної заяви вбачається, що оскаржувана постанова про стягнення з ОСОБА_3 виконавчого збору винесена державним виконавцем в один день із постановою про закінчення виконавчого провадження, що не суперечить наведеним вище положенням частини третьої статті 40 Закону N 1404-VIII. При цьому, виходячи з приписів вказаного Закону, винесенню державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору передувало винесення вказаною посадовою особою постанови про закінчення виконавчого провадження N 48139462.
      Згідно із частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      Відповідно до частини першої статті 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Аналіз наведених правових положень у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону N 1404-VIII, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця.
      Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 127/9870/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі N 821/872/17.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Оскільки судами попередніх інстанцій постановлено ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням матеріалів позовної заяви до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року скасувати, а матеріали позовної заяви направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 658/715/16-ц
      Провадження N 14-299цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до ОСОБА_4 (далі також - відповідач), треті особи без самостійних вимог - Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Публічне акціонерне товариство (далі також - ПАТ) "Альфа-Банк", про зняття арешту з майна
      за касаційною скаргою ПАТ "Альфа-Банк" на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року, ухвалене суддею Подіновською Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року, постановлену колегією суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі Пузанової Л.В., Фурман Т.Г., Семиженка Г.В.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3;
      відповідачі: ОСОБА_4;
      треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк" (представник - адвокат Суічмезов Роман Володимирович).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У лютому 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив зняти арешт з судна - прогулянкового катера "BOMBARDIER SPEEDSTER 200" (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1) (далі - судно) - та виключити його з акта опису й арешту майна від 18 лютого 2016 року, складеного в рамках зведеного виконавчого провадження N 47980860, яке знаходиться на виконанні Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України.
      2. Мотивував тим, що на виконанні перебуває виконавчий лист N 661/1456/13-ц, виданий ПАТ "Альфа-Банк" 17 квітня 2014 року Новокаховським міським судом Херсонської області про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 335 432 306,07 грн.
      3. 25 квітня 2014 року державний виконавець постановою наклав арешт на все рухоме і нерухоме майно відповідача та заборонив здійснювати відчуження будь-якого належного йому майна.
      4. 30 червня 2015 року державний виконавець постановою приєднав виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа N 661/1456/13-ц до зведеного виконавчого провадження N 47980860.
      5. Позивач вказувала, що під час примусового виконання судових рішень у зведеному виконавчому провадженні державний виконавець 18 лютого 2016 року склав акт опису й арешту майна відповідача, яким описав і наклав арешт на судно. Останнє належить позивачеві на підставі рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року. Проте, оскільки вона не є боржником у вказаному зведеному виконавчому провадженні, то просить суд зняти арешт з судна та виключити його з акта опису й арешту майна.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 26 жовтня 2016 року Каховський міськрайонний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю.
      7. Мотивував тим, що 18 жовтня 2010 року Новокаховський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким визнав за позивачем право власності на судно. Тому судно було помилково включене до акта опису й арешту майна від 18 лютого 2016 року, і позивач як власник судна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження власним майном.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 17 січня 2017 року Апеляційний суд Херсонської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      9. Мотивував тим, що позивач підтвердила факт набуття права власності на судно. Тому суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог.
      Короткий зміст вимог касаційних скарг
      10. У лютому 2017 року ПАТ "Альфа-Банк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      11. Просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      12. 13 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. Мотивував тим, що ПАТ "Альфа-Банк" оскаржує рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      14. ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що особа, яка звернулася до суду з позовом про зняття арешту з майна, повинна довести факт наявності у неї права власності на це майно. А відповідно до довідки Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті від 27 листопада 2014 року власником судна є саме відповідач. Тому ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що державний виконавець обґрунтовано наклав арешт на це майно.
      15. Крім того, вказує, що виконавче провадження, в якому накладений арешт на майно відповідача, відкрите на підставі виданого ПАТ "Альфа-Банк" Новокаховським міським судом Херсонської області виконавчого листа, і сторонами цього виконавчого провадження є боржник-відповідач та стягувач - ПАТ "Альфа-Банк". Тому, на думку останнього, для позивача як особи, яка не є учасником виконавчого провадження, цивільним процесуальним законодавством не передбачена можливість оскарження дій державного виконавця за правилами цивільного судочинства. ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що з огляду на лист Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2009 року N 1276/10/13-09 розгляд вимог позивача має відбуватися за правилами адміністративного судочинства.
      16. ПАТ "Альфа-Банк" також вказало не те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту, оскільки відповідно до листа Верховного Суду від 1 квітня 2014 року "Аналіз практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України" не можна задовольняти вимоги про зняття арешту з майна без визнання на нього права власності.
      17. Звертає увагу на те, що ПАТ "Альфа-Банк" залучено до участі у справі третьою особою без самостійних вимог на предмет спору, а не відповідачем, як передбачала постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 року N 6.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. Інші учасники справи відзиви на касаційні скарги не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      23. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Спори, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства (пункт 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна" від 3 червня 2016 року N 5).
      24. У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (пункт 5 зазначеної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ).
      25. Відповідно до частини першої статті 60 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту.
      26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся з позовом до відповідачів, вважаючи порушеним накладеним арештом на судно право власності на нього, визнане на підставі рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року. Відповідачем у спорі визначений боржник, якому судно, на яке накладено арешт, більше не належить, а третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, залучені орган державної виконавчої служби, який виконує судові рішення, а також банк, в інтересах якого накладено арешт. З огляду на вказане суди вірно визначили юрисдикцію у цій справі. Підстави для її розгляду за правилами адміністративного судочинства - відсутні.
      27. Визначення процесуального статусу ПАТ "Альфа-Банк" як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення.
      28. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи ПАТ "Альфа-Банк" на підставі листа Верховного Суду України від 1 квітня 2014 року "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України" стосовно того, що позивач обрав неправильний спосіб захисту, оскільки подав позов лише про зняття арешту з майна без вимоги про визнання права власності, а також про те, що у такому разі мають застосовуватись інші способи судового захисту, наприклад, оскарження постанови державного виконавця про арешт майна згідно зі статтею 383 ЦПК України, припинення на підставі пункту 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України дії, яка порушує право.
      29. Суди встановили, що право власності на судно було визнане за позивачем Новокаховським міським судом Херсонської області на підставі рішення від 18 жовтня 2010 року, яке набрало законної сили. Тому позивач не мала повторно пред'являти вимогу про визнання права власності на судно одночасно з вимогою про зняття з нього арешту та виключення з акта опису й арешту майна.
      30. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду неповноважна вирішувати питання про недоведеність права власності позивача на судно та про перевагу довідки Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті від 27 листопада 2014 року над чинним рішенням Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      32. Згідно із частиною пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      33. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      34. Оскільки касаційна скаргу ПАТ "Альфа-Банк" є необґрунтованою, рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      35. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ПАТ "Альфа-Банк".
      На підставі наведеного, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення.
      2. Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 30 жовтня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 910/18195/17
      Провадження N 12-159гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,
      представника позивача (1) - Маленко О.М.,
      представника позивача (2) - Оганесяна А.Г.,
      представників відповідача (1) - Запорожець Л.Г., Мелешко В.І.,
      представників відповідача (2) - Лучка І.Ю., Шум О.М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Кондитерська корпорація "Рошен" (далі - ДП "Кондитерська корпорація "Рошен") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року (головуючий Остапенко О.М., судді Верховець А.А., Пантелієнко В.О.) у справі N 910/18195/17 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський БКК" (1) (далі - ТОВ "Київський БКК"), Публічного акціонерного товариства "Київхліб" (2) (далі - ПАТ "Київхліб") до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (1), ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" (2) про визнання незаконним та скасування рішення.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2017 року ТОВ "Київський БКК" та ПАТ "Київхліб" звернулися до Господарського суду міста Києва з позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - ДСІВ України) та ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" про визнання незаконним та скасування рішення Апеляційної палати ДСІВ України від 10 травня 2017 року, затверджене наказом ДСІВ України N 61-Н за цією ж датою, про визнання знака "Рошен, зобр." добре відомим.
      1.2. Київський апеляційний господарський суд ухвалою від 15 березня 2018 року замінив відповідача (1) - ДСІВ України її правонаступником - Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.
      1.3. Як на підставу своїх позовних вимог позивачі вказують, що спірне рішення Апеляційної палати ДСІВ України від 10 травня 2017 року порушує їхні права як відомих виробників хлібобулочних виробів та є таким, що прийняте Апеляційною палатою ДСІВ України за відсутності відповідних повноважень та з порушенням пунктів 6.4.12, 7.3 Порядку визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності, затвердженого Наказом Міністерства освіти і науки України від 15 квітня 2005 року N 228 (далі - Порядок 228).
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 07 грудня 2017 року припинив провадження у справі N 910/18195/17 на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
      2.2. Припиняючи провадження у справі, місцевий господарський суд виходив з того, що вимога позивачів про визнання незаконним та скасування рішення Апеляційної палати ДСІВ України від 10 травня 2017 року, затвердженого наказом ДСІВ України N 61-Н від 10 травня 2017 року, про визнання знака "Рошен, зобр." добре відомим носить публічно-правовий характер, а тому має бути розглянута в порядку адміністративного судочинства України, оскільки викладені в позовній заяві обставини справи, а також безпосередньо сформульована вимога позивачів до ДСІВ України, апеляційна палата якої є суб'єктом владних повноважень, яким у встановленому законом порядку розглядались спори адміністративного характеру, свідчить про підпорядкованість цього спору адміністративним судам.
      2.3. Київський апеляційний господарський суд постановою від 15 березня 2018 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 07 грудня 2017 року скасував та направив справу до суду першої інстанції для подальшого розгляду.
      2.4. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що спір у справі фактично стосується права інтелектуальної власності ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" на спірний знак та визнання його добре відомим в Україні, тобто існує спір про право цивільне, що унеможливлює розгляд справи в порядку адміністративного судочинства.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погодившись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року, ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" звернулося з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" посилається на те, що рішення Апеляційної палати ДСІВ України від 10 травня 2017 року не може бути оскаржене окремо від наказу ДСІВ України N 61-Н за цією ж датою, який у розумінні пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року є актом, що носить правовий характер, отже, цей спір повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства України.
      4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      4.1. Оскільки ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі? Закон N 2147-VIII).
      4.2. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      4.3. За змістом статей 1, 2, 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.
      4.4. Поряд з цим, згідно із частиною другою статті 2 КАС України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      4.5. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      4.6. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      4.7. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      4.8. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      4.9. Таким чином, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      4.10. У свою чергу визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      4.11. Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог та характеру спірних правовідносин.
      4.12. Відповідно до частин першої, четвертої статті 25 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" охорона прав на добре відомий знак здійснюється згідно зі статтею 6 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності та цим Законом на підставі визнання знака добре відомим Апеляційною палатою або судом. З дати, на яку за визначенням Апеляційної палати чи суду знак став добре відомим в Україні, йому надається правова охорона така сама, якби цей знак був заявлений на реєстрацію в Україні. При цьому вона поширюється також на товари і послуги, що не споріднені з тими, для яких знак визнано добре відомим в Україні, якщо використання цього знака іншою особою стосовно таких товарів і послуг вказуватиме на зв'язок між ними та власником добре відомого знака і його інтересам, ймовірно, буде завдано шкоди таким використанням.
      4.13. Велика Палата Верховного суду відзначає, що чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством: Законом України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", Паризькою Конвенцією про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року, яка є чинною в Україні з 25 грудня 1991 року, Наказом Міністерства освіти і науки України "Про затвердження Порядку визнання знаку добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності" від 15 квітня 2005 року N 228, наслідками визнання торгового знака добре відомим в Україні є можливість забороняти його використання на товарах та послугах, що є неоднорідними з тими, для яких його визнано добре відомим, а також те, що власник добре відомого знака вправі вимагати заборони використання позначення, складова частина якого відтворює добре відомий знак.
      4.14. Апеляційний господарський суд правильно зазначив, що спір про скасування рішення про визнання знака, який належить відповідачу (2), добре відомим, безпосередньо стосується охорони права інтелектуальної власності останнього.
      4.15. Вказані обставини свідчать про те, що між позивачами та відповідачем (2) виник спір, пов'язаний із захистом прав інтелектуальної власності, а тому з огляду на склад учасників цього спору та предмет позову його вирішення віднесено до юрисдикції господарського суду.
      4.16. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Кондитерська корпорація "Рошен" залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року у справі N 910/18195/17 - без змін.
      2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 201/10328/16-ц
      Провадження N 14-192 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за скаргою ОСОБА_3 (далі також - скаржник) про скасування розрахунку заборгованості з аліментів, заінтересовані особи: Бабушкінський відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (змінена назва - Шевченківський відділ державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області) (далі також - відділ ДВС), ОСОБА_4,
      за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року, постановлену суддею Антонюком О.А., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Каратаєвої Л.О., Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю.
      Учасники справи:
      скаржник: ОСОБА_3,
      заінтересовані особи: Бабушкінський відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (змінена назва - Шевченківський відділ державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області), ОСОБА_4.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 14 липня 2016 року скаржник звернувся до суду зі скаргою, в якій просив скасувати розрахунок заборгованості з аліментів у розмірі 22 793,53 грн станом на 15 жовтня 2009 року у виконавчому провадженні за виконавчим листом N 2-3481 від 3 листопада 2000 року, що виданий Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська.
      2. Мотивував скаргу тим, що дії державних виконавців відділу ДВС з розрахунку заборгованості є незаконними, оскільки з 3 листопада 2000 року по 15 жовтня 2009 року ОСОБА_4 як стягувач аліментів не подавала письмових заяв про примусове виконання судового рішення; крім того, відсутні докази підтвердження вручення скаржнику постанови про відкриття виконавчого провадження.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 грудня 2016 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалою відкрив провадження у справі.
      4. 13 квітня 2017 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалою закрив провадження у справі, оскільки вважав, що ця скарга має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      5. Мотивував тим, що до цивільної юрисдикції віднесені лише спори щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень, які ухвалені судами за правилами Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України 2004 року. Суд першої інстанції вказав, що справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень загальних судів та інших рішень, ухвалених за правилами ЦПК України 1963 року, відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали) розглядаються за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 6 липня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
      7. Мотивував тим, що у випадку оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 2004 року, розгляд таких скарг здійснюється за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ. У разі ж оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 1963 року, а також у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця особами, які не є учасниками виконавчого провадження, така скарга має розглядатися відповідно до статті 181 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 14 липня 2017 року скаржник звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди першої й апеляційноїінстанцій порушилинорми матеріального та процесуального права.
      9. Просить скасувати постановлені у справі ухвали та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      10. 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. Обґрунтував тим, що скаржник оскаржує ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Скаржник вважає, що суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, постановляючи ухвалу від 13 квітня 2017 року, та колегія суддів Апеляційного суду Дніпропетровської області, постановляючи ухвалу від 6 липня 2017 року, порушили принципи об'єктивності та неупередженості і не застосували ЦПК України 2004 року.
      13. Вказує, що суди не врахували висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі N 6-2946цс16, відповідно до якої учасники виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення порушено їх права чи свободи; така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Тому скаржник вважає, що правомірно звернувся до суду саме зі скаргою, а не з адміністративним позовом.
      (2) Позиція інших учасників процесу
      13. Інші учасники процесу відзиву на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      14. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      15. 14 липня 2016 року скаржник звернувся до суду за правилами ЦПК України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, зі скаргою, в якій просив скасувати розрахунок заборгованості за виконавчим провадження, відкритим ще 4 листопада 2009 року. Спірні правовідносини виникли з приводу дій відділу ДВСз розрахунку заборгованості за аліментами у зв'язку з примусовим виконанням виконавчого листа N 2-3481/2000, виданого 3 листопада 2000 року.
      16. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства відповідно до статті 181 КАС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки рішення суду у справі було ухвалене за правилами ЦПК України 1963 року. Проте Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів не погоджується.
      17. Згідно з частиною першою статті 181 КАС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      18. Відповідно до частини дев'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час розгляду скарги судами першої й апеляційної інстанцій) спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.
      19. Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" у вказаній редакції рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      20. Скаржник звернувся 14 липня 2016 року до суду не з адміністративним позовом, а зі скаргою на дії державного виконавця під час виконання судового рішення, обґрунтованою статтями 383 - 389 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтею 74 Закону України "Про виконавче провадження" та статтею 194 Сімейного кодексу України. Просив суд, який розглядав спір і ухвалив судове рішення, оцінити дії державного виконавця на предмет їх законності.
      21. Згідно зі статтею 383 ЦПК України у вказаній редакції сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їх права чи свободи.
      22. Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК Україниу тій же редакції).
      23. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій неправильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цієї скарги.
      24. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки скаржник звернувся до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо розрахунку аліментів у порядку контролю за виконанням судового рішення, така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      25. Близького за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі N 6-2946цс16, в якій скаржники оскаржували дії та бездіяльність державних виконавців у зведеному виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчих листів, виданих судом на виконання його вироку, яким було частково задоволено цивільний позов і стягнуто із засудженого на користь кожного зі скаржників кошти на відшкодування матеріальної та моральної шкоди і витрат на правову допомогу. Верховний Суд України вказав на помилковість підходу судів нижчих інстанцій, які відмовили у відкритті провадження за скаргою на дії державних виконавців, вважаючи, що її слід розглядати за правилами статті 181 КАС України.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      26. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      27. Згідно з частиною четвертою статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
      28. Відповідно до частини четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
      29. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А тому ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року слід скасувати, а справу направити для продовження розглядудо суду першої інстанції.
      Керуючись частиною першою статті 400, частиною четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.