Постанова ВП-ВС про адміністративну юрисдикцію та спосіб оскарження рішення Дисциплінарної комісії про застосування дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

20 травня 2020 року

м. Київ

Справа № 806/2421/16

Провадження № 11-675апп19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом арбітражного керуючого ОСОБА_1 до Дисциплінарної комісії арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (далі - Дисциплінарна комісія), Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі - ГТУЮ в Чернігівській області), треті особи: Міністерство юстиції України (далі - Мін`юст), Державна акціонерна компанія «Хліб України» (далі - ДАК «Хліб України»), про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення

за касаційною скаргою ГТУЮ у Чернігівській області на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року (судді Іваненко Т. В., Кузьменко Л. В., Франовська К. С.) та касаційною скаргою Мін`юсту на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року (суддя Попова О. Г.) та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від від 5 жовтня 2017 року (судді Іваненко Т. В., Кузьменко Л. В., Франовська К. С.),

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2016 року арбітражний керуючий ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила:

- визнати протиправними дії ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство Дочірнього підприємства ДАК «Хліб України» «Черняхівський комбінат хлібопродуктів» (далі - ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП») що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21;

- визнати протиправним та скасувати рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила про безпідставність висновків ГТУЮ у Чернігівській області, викладених ним у довідці та в акті проведеної перевірки, про вчинення грубого порушення нею вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 42, частини третьої статті 98 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) щодо формування ліквідаційної маси ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», до якої включено майнові активи, тобто майновий комплекс виробничих будівель і споруд, що складається із будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: Житомирська область, Черняхівський район, смт Черняхів, вулиця Некрасова, 4-Б, які не належать банкруту на праві власності, а також здійснення їх продажу на користь іншої юридичної особи згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року Товариству з обмеженою відповідальністю «Очеретянський піщаний кар`єр» (далі - ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр»). Дії перевіряючих щодо такого висновку є протиправними, оскільки відповідачі не врахували надісланих нею зауважень та пояснень-заперечень до довідки та акта, а відтак рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) суперечить вимогам закону. Зазначає, що при визначенні ліквідаційної маси, а саме майнового комплексу виробничих будівель і споруд, що складається із будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: Житомирська область, Черняхівський район, смт Черняхів, вул. Некрасова, 4-Б, вона діяла законно, правомірно та виключно в інтересах боржника та кредиторів боржника (банкрута).

Житомирський окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 24 травня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про те, що арбітражний керуючий ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» вчинила грубе порушення законодавства, що призвело до порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута), а саме: було сформовано ліквідаційну масу, до якої включено майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б), які не належать банкруту на праві власності (натомість належать на праві власності ДАК «Хліб України») та здійснено їх продаж ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр».

Таким чином, відповідач, застосовуючи до позивачки дисциплінарне стягнення, діяв у межах наданих йому повноважень та виходив з допущеного нею грубого порушення законодавства при здійсненні повноважень арбітражного керуючого.

Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 жовтня 2017 року постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року скасував та позов задовольнив.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 як арбітражний керуючий, виконуючи повноваження ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», при формуванні ліквідаційної маси цього дочірнього підприємства, до якої було включено майнові активи, належні цьому підприємству на праві власності (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівсьий район, Житомирська область), та при здійсненні їх продажу ТОВ«Очеретянський піщаний кар`єр»діяла правомірно, відповідно до наданих їй законом повноважень.

Не погодившись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, Мін`юст подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року та закрити провадження у справі, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Не погоджуючись також з рішенням суду апеляційної інстанції, касаційну скаргу подало ГТУЮ у Чернігівській області, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційних скаргах Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області, зокрема, зазначають, що під час розгляду цієї справи вони неодноразово звертали увагу судів на те, що позов арбітражного керуючого ОСОБА_1 та, відповідно, в подальшому й апеляційна скарга не підлягали задоволенню в порядку адміністративного судочинства. На їхню думку, акт позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року, в тому числі й дії службових осіб контролюючого органу, як і рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до позивача дисциплінарного стягнення, не є діями й рішеннями суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

На час розгляду справи відзивів на касаційні скарги не надходило.

Вищий адміністративний суд України ухвалами від 1 та 6 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргами Мін`юсту та ГТУЮ у Чернігівській області.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 4 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області оскаржують судові рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги Мін`юсту та ГТУЮ у Чернігівській області підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, постановою Господарського суду Житомирської області від 18 січня 2012 року визнано банкрутом ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»та відкрито ліквідаційну процедуру.

Арбітражний керуючий ОСОБА_1 виконувала функції ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у справі Господарського суду Житомирської області № 1/163-Б про банкрутство дочірнього підприємства.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 18 червня 2013 року судом приведено реєстр вимог кредиторів ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у справі №1/163-Б відповідно до вимог, визначених законом.

Ухвалою цього ж суду від 18 квітня 2014 року визнано організатора аукціону - Товарну біржу «Електронні торги України» учасником провадження у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП».

Також встановлено, що 8 та 30 грудня 2015 року на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України за № 25956 та за № 26917, а також на офіційному вебсайті Мін`юсту за № 25956 та за № 26917 відповідно було оголошено про проведення аукціону з продажу майна ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», а саме майнового комплексу цього дочірнього підприємства, що складається із виробничих будівель, споруд та рухомого майна, який розташований у смт Черняхів Житомирської області на вул . Некрасова, 4-Б , без можливості зниження початкової вартості на тому ж аукціоні за оціночною вартістю 1 471 350 грн та без можливості зниження початкової вартості на тому ж аукціоні за оціночною вартістю 1 177 080 грн.

Згідно з повідомленням Товарної біржі «Електронні торги України» від 22 грудня 2015 року № 402/12-15/АП, від 27 січня 2016 року № 23/01-16/АП аукціон з продажу майна підприємства-банкрута не відбувся з огляду на відсутність заявок на участь у електронних торгах.

3 лютого 2016 року за № 27893 на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України та за № 27893 на офіційному вебсайті Мін`юсту розміщені оголошення щодо проведення аукціону з продажу майна ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»за лотом № 204430, а саме майновий комплекс цього дочірнього підприємства, що складається з виробничих будівель, споруд та рухомого майна, який розташований у смт Черняхів Житомирської області на вул. Некрасова, 4-Б , за ціною 941 664 грн з можливістю зниження початкової вартості на тому ж аукціоні та кроком аукціону 5 % від початкової вартості лота, що складає 47 083,20 грн.

Згідно з повідомленням Товарної біржі «Електронні торги України» від 27 січня 2016 року № 23/01-16/АП аукціон з продажу майна підприємства-банкрута визнано таким, що відбувся. Переможцем за лотом № 204430 визнано юридичну особу, яка запропонувала найвищу ціну - 847 497,60 грн.

Арбітражним керуючим ОСОБА_1 було здійснено продаж майнових активів (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів), розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр» згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року б/н.

На підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер 987, виданого 28 квітня 2016 року державним нотаріусом Черняхівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2, та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу за індексним номером 29463439 від 18 квітня 2016 року), виданого державним нотаріусом Черняхівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2, було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності № 14365515 від 28 квітня 2016 року. Відповідно до копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 58914373 від 12 травня 2016 року право власності на майновий комплекс будівель та споруд, розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б , зареєстроване за ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр», форма власності приватна.

На підставі заяви ДАК «Хліб України» від 16 червня 2016 року №1-2-10/450 на дії арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання нею повноважень ліквідатора у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»та за згодою Мін`юсту від 6 липня 2016 року № 103/7576-0-30-16/9.4 ГТУЮ у Чернігівській області було проведено позапланову невиїзну перевірку діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 щодо додержання нею вимог Конституції України, Господарського процесуального кодексу України, Закону № 2343-XII, іншого законодавства з питань банкрутства під час виконання повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», про що складено довідку про результати позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого від 9 серпня 2016 року № 21.

Перевіркою встановлено порушення арбітражним керуючим ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 41, абзацу першого частини першої та дев`ятої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XII.

За результатами проведеної перевірки та розгляду заперечень до довідки про результати позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого ГТУЮ у Чернігівській області було складено акт від 17 серпня 2016 року № 21.

Відповідно до змісту акта перевірки від 17 серпня 2016 року № 21 встановлено порушення:

- у діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» виявлені грубі порушення вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 41, абзацу першого частини першої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XII щодо формування ліквідаційної маси дочірнього підприємства, до якої включено майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область), які не належать банкруту на праві власності, та здійснено їх продаж ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр», що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та кредиторів боржника (банкрута);

- у діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»виявлені грубі порушення вимог частини дев`ятої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XIIщодо продажу ОСОБА_1 державного майна на користь іншої юридичної особи згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року б/н, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та кредиторів боржника (банкрута).

За наслідками проведеної перевірки ГТУЮ у Чернігівській області на адресу Департаменту з питань судової роботи та банкрутства Мін`юсту направлено лист від 19 серпня 2016 року №5-1/3561 щодо внесення до Дисциплінарної комісії подання про застосування до арбітражного керуючого ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення.

31 серпня 2016 року Департаментом з питань судової роботи та банкрутства Мін`юсту таке подання за № 785 було підготовлено та направлено до Дисциплінарної комісії.

Мін`юст листом від 20 жовтня 2016 року № 9.4-32/1677 повідомив ОСОБА_1 та ГТУЮ у Чернігівській області, що за результатом розгляду зазначеного подання, 12 жовтня 2016 року Дисциплінарна комісія прийняла рішення застосувати до арбітражного керуючого ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Не погодившись із висновками, викладеними в акті позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого від 17 серпня 2016 року № 21 та вважаючи рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) протиправним, вона звернулася з позовом до суду.

Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області зазначали, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права при вирішенні спору стосовно правомірності дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» арбітражного керуючого ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що в свою чергу відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС.

Дії службової особи щодо включення до акта певних висновків не можуть бути предметом розгляду у суді.

Відповідно до пункту 3.3 розділу III Порядку контролю за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2013 року № 1284/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 3 липня 2013 року за № 1113/23645 (далі - Порядок контролю) арбітражний керуючий під час здійснення перевірки, зокрема має право: бути присутнім під час здійснення перевірки або забезпечити присутність свого уповноваженого представника на будь-якій стадії перевірки; одержувати Довідку та акт перевірки в день їх складання; підписувати Довідку та акт перевірки із зауваженнями або відмовитися від їх підписання; надавати в письмовій формі свої пояснення, зауваження або заперечення до Довідки; усунути до дня складання акта перевірки порушення, виявлені під час перевірки та зафіксовані в Довідці; оскаржувати в установленому законом порядку неправомірні дії комісії та її членів.

Це свідчить про те, що дії, пов`язані з включенням до акта висновків, є обов`язковими, тоді як самі висновки такими не є.

Обов`язковою ознакою дій суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язковий характер. Висновки, викладені у акті, не породжують обов`язкових юридичних наслідків. Твердження акта можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Відсутність спірних відносин, в свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення діяльності арбітражного керуючого, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

З огляду на правове регулювання висновок ГТУЮ у Чернігівській області не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС і сам по собі не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для учасників цих правовідносин та інших осіб, тому оскарження акта ГТУЮ у Чернігівській області не може бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягає судовому розгляду.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що провадження в частині оскарження дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, підлягає закриттю.

Щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатися справа в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасувати рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС у чинній редакції, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Як убачається з матеріалів справи, арбітражний керуючий ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення Дисциплінарної комісії про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про визнання протиправними дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» арбітражним керуючим ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки.

Тобто , у цій справі позивачка оскаржує рішення органу суб`єкта владних повноважень.

Згідно з підпунктами 33, 34 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011 (далі - Положення про Мін`юст), Мін`юст відповідно до покладених на нього завдань установлює вимоги для отримання свідоцтва на право здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), затверджує порядок складення кваліфікаційного іспиту арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) та перелік питань для проведення кваліфікаційного іспиту, видає свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); формує і веде Єдиний реєстр арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України.

Згідно з підпунктом 41 пункту 4 цього Положення Мін`юст, зокрема, здійснює контроль за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів).

Пунктом 7 Положення про Мін`юст визначено, що Мін`юст здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління юстиції Мін`юсту в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, а також районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні управління юстиції.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що спори щодо оскарження рішення Дисциплінарної комісії про застосування до арбітражних керуючих дисциплінарних стягнень підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Порядком контролю, Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII).

Умови та порядок відновлення платоспроможності суб`єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон № 2343-XII.

Арбітражний керуючий - фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку в справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор із числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України (стаття 1 цього Закону).

Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 2343-XII під розпорядженням майном розуміється система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження, ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, а також визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів.

Згідно із частиною другою статті 41 цього Закону ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження, зокрема: очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу, продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Законом.

Частиною першою статті 42 Закону № 2343-XII визначено, що усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об`єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі - банкруту, які передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Згідно із частиною дев`ятою статті 42 цього Закону державне майно, яке не увійшло до статутного капіталу господарського товариства у процесі приватизації (корпоратизації) та перебуває на балансі банкрута, не включається до складу ліквідаційної маси.

Відповідно до частини третьої статті 98 зазначеного Закону під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство.

Порядок проведення контролю арбітражних керуючих з боку державного органу з питань банкрутства врегульовано статтею 106 Закону № 2343-XII.

У разі виявлення під час перевірки порушень норм законодавства в роботі арбітражного керуючого, державний орган з питань банкрутства може зупинити діяльність арбітражного керуючого та передати матеріали на розгляд дисциплінарній комісії для накладення на порушника дисциплінарних стягнень) (частина четверта стаття 106 цього Закону)

Відповідно до пункту 1.3 розділу І цього Порядку контроль за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) здійснюють Мін`юст як державний орган з питань банкрутства та за його дорученням головні територіальні управління юстиції Мін'юсту в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі як територіальні органи з питань банкрутства. Мін`юст та його територіальні органи з питань банкрутства є органами контролю.

Рішення щодо накладення дисциплінарного стягнення згідно з пунктом 7.5 розділу VII Порядку контролю може бути прийняте Дисциплінарною комісією.

Пунктом 7.1 Порядку контролю визначено, що підставами для притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності є:

- встановлення факту подання арбітражним керуючим у документах, які подаються для отримання свідоцтва на право здійснення діяльності арбітражного керуючого, неправдивих відомостей;

- вчинення арбітражним керуючим протягом року після винесення припису або розпорядження повторного порушення, аналогічного раніше вчиненому;

- невиконання арбітражним керуючим розпорядження про усунення порушень законодавства з питань банкрутства в строки, визначені органом контролю;

- відмова арбітражного керуючого в проведенні перевірки;

- грубе порушення арбітражним керуючим законодавства під час виконання повноважень, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута);

- встановлення за результатами перевірки неможливості арбітражного керуючого виконувати повноваження, а саме: втрата громадянства України, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо арбітражного керуючого за вчинення корисливого злочину або яким арбітражному керуючому заборонено здійснювати цей вид господарської діяльності чи займати керівні посади;

- винесення Дисциплінарною комісією двох або більше попереджень.

Отже, грубе порушення арбітражним керуючим законодавства під час виконання повноважень, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута), є підставою для внесення державним органом з питань банкрутства до Дисциплінарної комісії подання щодо застосування до арбітражного керуючого дисциплінарних стягнень.

Пунктом 7.4 Порядку контролю визначено, що дисциплінарними стягненнями, що накладаються на арбітражного керуючого, є: попередження; позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Згідно з пунктом 7.6 цього Порядку під час визначення виду дисциплінарного стягнення Дисциплінарною комісією враховуються ступінь вини арбітражного керуючого, обставини вчинення порушення, тяжкість вчиненого ним проступку, а також факти притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності в минулому.

Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців засновником ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» є ДАК «Хліб України».

Засновником ДАК «Хліб України» є держава в особі Кабінету Міністрів України.

Статутом ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» (у новій редакції), затвердженими рішенням спостережної ради ДАК «Хліб України» від 14 листопада 2003 року, протокол № 4 встановлено, що майно ДАК «Хліб України» передається ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у користування. Це дочірнє підприємство має право вчиняти щодо майна ДАК «Хліб України» будь-які дії тільки з дозволу ДАК «Хліб України», а майно, набуте ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у результаті власної господарської діяльності, належить ДАК «Хліб України» на праві власності.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, зазначив у постанові, що позивачка на вимогу суду не надала жодних належних та достатніх доказів, які б підтверджували право власності ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» на майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів) розташовані за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область. Позивачка при визначенні ліквідаційної маси підприємства, яке ліквідувалося, не врахувала протесту прокурора Черняхівського району на рішення Черняхівської селищної ради Житомирської області від 28 жовтня 2010 року № 149 у межах пунктів 2, 3 рішення, а також рішення цієї селищної ради від 14 вересня 2011 року «Про розгляд протесту прокуратури Черняхівського району на рішення виконкому селищної ради від 28 жовтня 2010 року №149 в межах пунктів 2, 3 рішення», яким скасовано пункту 2.3 рішення виконкому селищної ради від 28 жовтня 2010 року № 149 «Про оформлення права власності».

Разом з тим суд апеляційної інстанції у своїй постанові зазначив, що відповідно до Статуту ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» це дочірнє підприємство є самостійною юридичною особою.

У постанові Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 у справі № К-9876/09 зазначено, що цілісні майнові комплекси, які відповідно до спірного розпорядження від 3 жовтня 2007 року № 829-р передаються до Держкомрезерву, знаходяться на балансі дочірніх підприємств ДАК «Хліб України» і не входять до статутного фонду ДАК «Хліб України».

Тобто дочірні підприємства ДАК «Хліб України» є самостійними юридичними особами і не можуть відповідати за зобов`язаннями цієї компанії.

Листом від 28 березня 2013 року №1-2-270/2-24/242 ДАК «Хліб України» підтвердило, що майно, розташоване за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Житомирська область (хлібоприймальна дільниця), на балансі ДАК «Хліб України» не обліковується, до того ж компанія не має ані технічної документації, ані документів, що підтверджували б оформлення права власності на зазначене майно.

Також суд апеляційної інстанції встановив, що майно, розташоване за зазначеною вище адресою, було інвентаризовано та вносилося до ліквідаційної маси банкрута ще попереднім ліквідатором ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» Бакуменком В. І ., що підтверджується ухвалою Господарського суду Житомирської області від 26 листопада 2012 року.

До того ж ухвалою Господарського суду Житомирської області від 7 травня 2013 року припинено повноваження ліквідатора банкрута - ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» - арбітражного керуючого ОСОБА_3. за його заявою та призначено ліквідатором цього банкрута арбітражного керуючого ОСОБА_1.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ДАК «Хліб України», за зверненням якої щодо порушення її прав власності на цілісний майновий комплекс на вул . Некрасова, 4-Б у смт Черняхів , було проведено перевірку арбітражного керуючого ОСОБА_1, не надано доказів про належність цій компанії на праві власності оспорюваного майна і відповідно порушення її прав.

Крім того, як установив суд апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності від 3 листопада 2010 року право власності на майновий комплекс виробничих будівель і споруд було зареєстровано за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП».

Комунальним підприємством «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» відповідно до вимог чинного на той час законодавства 4 листопада 2010 року проведено державну реєстрацію права власності на майновий комплекс виробничих будівель та споруд у смт Черняхів на вул Некрасова, 4-Б за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» (реєстраційний номер 31971144, номер запису 16924 в книзі 199).

Свідоцтво про право власності та державна реєстрація права власності на майно за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» на час вчинення дій щодо включення майна до ліквідаційної маси, його реалізації та на час розгляду справи судом апеляційної інстанції не скасовано.

Крім того, як убачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, за протестом прокурора було скасовано пункти 2, 3 рішення виконкому Черняхівської селищної ради Житомирської області від 28 жовтня 2010 року № 149 «Про оформлення права власності», якими було визнано ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» власником майна, розташованого в смт Черняхів на вул. Некрасова, 4-Б , та доручено Житомирському комунальному підприємству по технічній інвентаризації видати свідоцтво про право власності. Як акт індивідуальної дії це рішення було реалізоване, тобто вичерпало свою дію, а відтак не підлягало скасуванню цим же органом.

Таким чином, за наслідками системного аналізу матеріалів перевірки, відповідачами не підтверджено факту вчинення арбітражним керуючим ОСОБА_1 грубого порушення законодавства про банкрутство, як і не підтверджено факту існування очевидної небезпеки подальшого порушення позивачем прав та інтересів боржника чи кредиторів, передбачених законодавством у зв`язку з виконанням нею повноважень арбітражного керуючого.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що арбітражний керуючий ОСОБА_1 , виконуючи повноваження ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» при формуванні ліквідаційної маси цього дочірнього підприємства, до якої було включено майнові активи, належні останньому на праві власності (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташовані за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область), та при здійсненні їх продажу ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр» діяла добросовісно, розсудливо, з дотриманням інших вимог, встановлених частиною третьою статті 98 Закону № 2343-ХІІ.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, адже спір пов`язаний з оскарженням арбітражним керуючим рішення Дисциплінарної комісії про застосування до арбітражних керуючих дисциплінарних стягнень.

Наведені в касаційних скаргах мотиви та доводи не спростовують зазначених вище висновків суду апеляційної інстанції про визнання протиправним та скасування рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) і не дають підстав для висновку про те, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушив норми процесуального права.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду вважає, помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги в частині оскарження дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2017 року № 21, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Провадження у справі в цій частині позовних вимог підлягає закриттю.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтею 238 КАС, а саме якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та (або) апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційні скарги Міністерства юстиції України та Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області задовольнити частково.

2. Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року в частині визнання протиправними дій Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство Дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії «Хліб України» «Черняхівський комбінат хлібопродуктів» арбітражного керуючого ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, скасувати, а провадження в цій частині закрити.

3. В іншій частині постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

О. Б. Прокопенко

Судді:

Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

В. С. Князєв

С. В. Бакуліна

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

В. В. Пророк

В. І. Данішевська

Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 89903952

Link to post
Share on other sites

Велика Палата дійшла висновку, що акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Відсутність спірних відносин, в свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення діяльності арбітражного керуючого, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

З огляду на правове регулювання висновок ГТУЮ у Чернігівській області не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС і сам по собі не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для учасників цих правовідносин та інших осіб, тому оскарження акта ГТУЮ у Чернігівській області не може бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягає судовому розгляду.

 

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      06 жовтня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2-24/494-2009
      Провадження № 12-4гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Уркевича В. Ю.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року (головуючий суддя Коробенко Г. П., судді Куксов В. В., Кравчук Г. А.) й ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року (суддя Лилак Т. Д.), винесені за результатами розгляду подання приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у справі № 2-24/494-2009 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Рехау» до фізичної особи - підприємця Кофтєлєва Тимофія Анатолійовича, особа, права якої обтяжуються - ОСОБА_1 , про стягнення 84 195,47 грн та
      УСТАНОВИЛА:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст подання приватного виконавця
      1. Рішенням Господарського суду Автономної Республіки Крим від 13 квітня 2009 року у справі № 2-24/494-2009 позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Рехау» (далі - ТОВ «Рехау») до фізичної особи - підприємця Кофтєлєва Тимофія Анатолійовича (далі - ФОП Кофтєлєв Т. А.) про стягнення 92 355,58 грн задоволено частково. Стягнуто з ФОП Кофтєлєва Т. А. на користь ТОВ «Рехау» 60 386,37 грн заборгованості, 3 832,22 грн інфляційних втрат, 17 580,72 грн 48 % річних, 6 745,26 грн пені, 885,45 грн витрат зі сплати державного мита та 115,17 грн витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. У задоволенні позовних вимог про стягнення 2 174,09 грн пені відмовлено. На виконання вказаного рішення Господарським судом Автономної Республіки Крим 28 квітня 2009 року було видано відповідний наказ.
      2. Приватним виконавцем Виконавчого округу Полтавської області Скрипником Володимиром Леонідовичем (далі - приватний виконавець) 07 серпня 2018 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 56938394 з виконання наказу про примусове виконання рішення № 2-24/494-2009, виданого 28 квітня 2009 року Господарським судом Автономної Республіки Крим.
      3. У квітні 2019 року приватний виконавець звернувся до Господарського суду Київської області з поданням у межах справи № 2-24/494-2009, у якому просив визнати житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку, які зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_1 , спільною сумісною власністю подружжя; визначити 1/2 частку в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м та 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за Кофтєлєвим Т. А., на які можливо звернути стягнення.
      4. Подання обґрунтоване тим, що приватним виконавцем здійснено всі можливі та необхідні дії, пов`язані з виконанням рішення суду, проте таке виконання унеможливлюється внаслідок ігнорування боржником законних вимог приватного виконавця та вчиненням ним дій (бездіяльності), які спрямовані на ухилення від виконання рішення суду, що зумовило необхідність у зверненні стягнення на майно боржника, яким він володіє на праві спільної сумісної власності та яке перебуває в інших осіб, а саме: частину житлового будинку та земельної ділянки, які за час шлюбу набуто боржником Кофтєлєвим Т. А. і ОСОБА_1 та зареєстровано за останньою на праві приватної власності.
      Обставини звернення приватного виконавця до суду
      5. Судами попередніх інстанцій встановлено, що приватним виконавцем 07 серпня 2018 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 56938394 з виконання наказу про примусове виконання рішення № 2-24/494-2009, виданого 28 квітня 2009 року Господарським судом Автономної Республіки Крим, про стягнення з ФОП Кофтєлєва Т. А. на користь ТОВ «Рехау» боргу в сумі 89 107,03 грн.
      6. У ході виконавчого провадження приватним виконавцем вчинено низку дій, спрямованих на виконання зазначено наказу.
      7. Так, приватним виконавцем встановлено відсутність сільськогосподарської техніки, тракторів, комбайнів та інших самохідних машин, транспортних засобів, зареєстрованих на праві приватної власності за боржником.
      8. На підставі інформаційної довідки від 05 жовтня 2018 року № 140455540 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлено, що за боржником на праві приватної власності нерухомого майна не зареєстровано.
      9. Також суди встановили, що приватним виконавцем 15 лютого 2019 року здійснено вихід за адресою боржника, а саме: АДРЕСА_1 (місце реєстрації і проживання боржника) та встановлено відсутність рухомого майна, яке підлягає опису та арешту, про що складено відповідний акт приватного виконавця.
      10. Згідно з повідомленнями від 05 жовтня 2018 року № 1043207954 та № 1043202728 Пенсійного фонду України боржник не працює за трудовим та цивільно-правовими договорами, серед осіб, які отримують пенсію, не обліковується, також відсутня інформація про номери рахунків, відкритих у банківських установах.
      11. 30 січня 2019 року приватним виконавцем винесено постанову ВП № 56938394 про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.
      12. На адресу приватного виконавця 18 лютого 2019 року надійшло повідомлення від 11 лютого 2019 року № 34 Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Відродження», згідно з яким боржник звільнений з господарства 18 липня 2018 року, що підтверджується наказом від 13 липня 2018 року № 279, тому виконати постанову виконавця про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника за виконавчим провадженням № 56938394 від 30 січня 2019 року неможливо.
      13. 26 березня 2019 року на адресу приватного виконавця надійшло повідомлення від 22 березня 2019 року № НЮ-15/223 Регіональної філії «Південна залізниця АТ «Укрзалізниця» про те, що боржник не перебуває в трудових відносинах з підприємством.
      14. У квітні 2019 року приватний виконавець звернувся до Господарського суду Київської області із вказаним вище поданням у межах справи № 2-24/494-2009.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      15. Ухвалою Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року подання приватного виконавця задоволено частково. Закрито провадження в частині вимог про визнання житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки, які зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_1 , спільною сумісною власністю подружжя. Визначено 1/2 частку в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м та 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за Кофтєлєвим Тимофієм Анатолійовичем , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 .
      16. Ухвалу суду мотивовано тим, що подання приватного виконавця в частині вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, тому провадження у справі в частині цих вимог має бути закрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України. Щодо вимог приватного виконавця про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, місцевий господарський суд дійшов висновку про наявність правових підстав для їх задоволення, оскільки Кофтєлєв Т. А. перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , отже, він разом із своєю дружиною володіє відповідним майном на праві спільної сумісної власності і частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними. З огляду на те, що боржником не надано доказів виконання рішення суду в зазначеній справі, суд вважав за можливе визначити частку майна боржника, на яке може звертатися стягнення, у майні, яким він володіє спільно з дружиною ОСОБА_1 .
      17. Не погодившись з ухвалою Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, яку обґрунтувала, зокрема, порушенням судом першої інстанції правил предметної та суб`єктної юрисдикції і зауважила, що судом при розгляді подання приватного виконавця фактично вирішено спір щодо майна, набутого заявницею за власні кошти за час шлюбу з відповідачем, який було розірвано у встановленому законом порядку. Водночас ОСОБА_1 наголосила, що відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України суд, визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, має встановити певні факти, однак таке питання не може бути предметом судового розгляду в межах розгляду подання приватного виконавця в процесі виконання рішення суду в господарській справі, тим більше спір щодо майна подружжя в будь-якому випадку підвідомчий судам загальної юрисдикції.
      18. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року - без змін.
      19. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення подання приватного виконавця щодо визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про підвідомчість цього подання приватного виконавця господарському суду, оскільки справа №2-24/494-2009 за позовом ТОВ «Рехау» до ФОП Кофтєлєва Т. А. про стягнення заборгованості, наказ про примусове виконання рішення в якій перебуває на виконанні в приватного виконавця, розглядалась господарським судом.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      20. Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року й ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року. Інших вимог щодо подання приватного виконавця в касаційній скарзі ОСОБА_1 не висунула.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      21. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 ; встановив строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу; зупинив дію ухвали Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року в цій справі в частині визначення 1/2 частки в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями, загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м та 1/2 частки в праві власності на земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель і споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , за Кофтєлєвим Тимофієм Анатолійовичем до закінчення перегляду цієї ухвали в касаційному порядку; витребував матеріали справи з Господарського суду Київської області.
      22. Ухвалою від 15 січня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної юрисдикції.
      23. Оскільки ОСОБА_1 оскаржує постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року й ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року у справі № 2-24/494-2009 з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2020 року справу прийнято та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      24. Касаційну скаргу обґрунтовано, зокрема, тим, що розмір часток дружини та чоловіка в майні, що є об`єктом спільної сумісної власності, визначається при поділі майна подружжя і такі правовідносини урегульовано положеннями Сімейного кодексу України та є цивільно-правовими, тому спори стосовно такого майна, у тому числі щодо права власності одного з подружжя на це майно, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
      25. Також ОСОБА_1 зауважила про те, що вона не є учасником виконавчого провадження з виконання наказу господарського суду, тому належне їй майно не може бути об`єктом такого виконання. Вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про підвідомчість господарському суду подання приватного виконавця є помилковими.
      26. ОСОБА_1 доводить, що судами не взято до уваги факт розірвання шлюбу між нею та Кофтєлєвим Т. А. , що підтверджується рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 23 грудня 2009 року у справі № 2-2189/2009, на підставі якого відділом державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського районного управління юстиції видано свідоцтво про розірвання шлюбу від 20 серпня 2010 року, актовий запис № 141.
      27. Крім того, скаржниця вказує, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги та не надано оцінки рішенню Полтавського районного суду Полтавської області від 04 липня 2019 року у справі № 545/1476/19 за заявою ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту. Вказаним рішенням встановлено факт придбання за особисті кошти ОСОБА_1 та належності їй на праві особистої приватної власності житлового будинку з господарськими будівлями загальною площею 73,5 кв. м, житловою площею 23,6 кв. м, земельної ділянки площею 0,21 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, а також земельної ділянки площею 0,05 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0267, для ведення особистого підсобного господарства, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
      28. Інші учасники справи письмово своєї позиції стосовно касаційної скарги ОСОБА_1 не виклали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо юрисдикції суду
      29. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 зазначила, що спір у цій справі не є спором між суб`єктами господарської діяльності, а характер правовідносин свідчить про те, що спір між сторонами є цивільно-правовим, тому розгляд такої справи віднесено до юрисдикції загальних судів та має здійснюватися в порядку цивільного судочинства.
      30. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким.
      31. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      32. Згідно із частиною першою статті 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      33. Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      34. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII).
      35. За змістом ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень, позивач у цій справі (ТОВ «Рехау») звернувся за захистом свого майнового права, порушеного ФОП Кофтєлєвим Т. А., до Господарського суду Автономної Республіки Крим. Господарський суд розглянув спір у справі № 2-24/494-2009, ухвалив відповідне рішення та видав наказ 28 квітня 2009 року про стягнення з ФОП Кофтєлєва Т. А. на користь ТОВ «Рехау» коштів.
      36. Згідно зі статтею 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
      37. Питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (стаття 335 Господарського процесуального кодексу України).
      38. Відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.
      39. Частиною першою статті 12 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що у зв`язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та забезпечити розгляд господарських справ Господарського суду Автономної Республіки Крим - Господарським судом Київської області.
      40. Згідно із частиною шостою статті 48 Закону № 1404-VIII стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.
      41. Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      42. Згідно із частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      43. З наведених норм права, передбачених частиною шостою статті 48 Закону № 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 335, 338 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що в разі звернення державного або приватного виконавця з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таке подання розглядає суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення, за правилами господарського судочинства.
      44. Звідси висновки судів попередніх інстанцій про те, що розгляд подання приватного виконавця, якщо він здійснюється в порядку статті 335 Господарського процесуального кодексу України, належить до повноважень суду господарської юрисдикції та вирішується господарським судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, є правильними.
      45. Водночас Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що провадження в частині вимог приватного виконавця стосовно визнання майна спільною сумісною власністю подружжя підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір щодо правового режиму майна подружжя не підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства.
      Щодо суті подання приватного виконавця
      46. Задовольняючи подання приватного виконавця, суд апеляційної інстанції виходив з того, що приватний виконавець, звернувшись до суду із поданням про визначення частки майна боржника, довів, що Кофтєлєв Т. А. набув право спільної сумісної власності на спірні об`єкти нерухомого майна (житловий будинок та земельну ділянку).
      47. Щодо таких висновків апеляційного господарського суду Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      48. Як уже вказувалось, відповідно до частини шостої статті 48 Закону № 1404-VIII стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.
      49. Згідно зі статтею 50 Закону № 1404-VIII звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. У разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.
      50. Як установлено судами попередніх інстанцій, підставою звернення приватного виконавця до суду із цим поданням стало те, що бездіяльність боржника ускладнює виконання рішення та на переконання приватного виконавця є необхідність у зверненні стягнення на майно боржника, яким він володіє спільно з іншими особами. Таке майно є спільною сумісною власністю боржника та ОСОБА_1 , набуте ними в шлюбі, та частку боржника в цьому майні не визначено.
      51. Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
      52. При вирішенні питання про визначення частки в спільній сумісній власності слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 370 Цивільного кодексу України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
      53. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
      54. За загальним підходом, закріпленим у статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      55. Звідси стаття 60 Сімейного кодексу України містить презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
      56. Частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
      57. Відповідно до частини першої статті 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      58. Суди попередніх інстанцій зазначили, що згідно з повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян на підставі актового запису про шлюб за реєстраційним номером 815 від 27 квітня 1985 року боржник Кофтєлєв Т. А. з 1985 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 .
      59. Також суди вказали, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за дружиною боржника ОСОБА_1 під час шлюбу зареєстровано житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м, та земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель і споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
      60. Натомість у своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 наголошувала на неможливості задоволення подання приватного виконавця про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, зокрема, на спірне майно, у якому не можна визначити частку Кофтєлєва Т. А. , оскільки зазначене майно є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
      61. 05 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Північного апеляційного господарського суду з додатковими письмовими поясненнями до апеляційної скарги, до яких додала копію рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 04 липня 2019 року у справі № 545/1476/19 (т. 1, а. с.164-173).
      62. В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що доводи скаржника, викладені в додаткових поясненнях до апеляційної скарги, які надійшли до суду апеляційної інстанції 05 серпня 2019 року, про те, що рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 04 липня 2019 року у справі № 545/1476/19 (провадження № 2-о/545/61/19) встановлено факт придбання за особисті кошти та належності ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності житлового будинку з господарськими будівлями, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , не приймаються судом до уваги, оскільки скаржником порушено встановлені частиною першою статті 266 Господарського процесуального кодексу України строки звернення до суду з відповідними додатковими поясненнями.
      63. Також суд апеляційної інстанції вказав, що рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 04 липня 2019 року у справі № 545/1476/19 (провадження № 2-о/545/61/19) ухвалено після постановлення Господарським судом Київської області оскаржуваної ухвали, а тому вказане рішення в силу положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України не може бути прийнято до уваги.
      64. Згідно із частинами першою, другою, третьою статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
      65. Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
      66. Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (частина перша статті 91 Господарського процесуального кодексу України).
      67. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що право на справедливий суд встановлено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, відповідно до пункту 1 цієї статті кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
      68. Зміст права на справедливий розгляд справи висвітлюється в практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
      69. Так, у рішенні у справі «Руіз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain, заява № 12952/87, від 23 червня 1993 року, п. 63) ЄСПЛ зазначив, що принцип рівності сторін (рівних процесуальних можливостей) є одним з проявів справедливого розгляду, який включає фундаментальне право на змагальність розгляду. Зокрема, кожна сторона вправі знати про доводи та докази, представлені іншою стороною, та мати дієву можливість коментувати їх.
      70. У рішенні у справі «Вержбицький проти Польщі» (Wierzbicki v. Poland, заява № 24541/94, від 18 червня 2002, п. 39) ЄСПЛ, посилаючись на рішення у справі «Домбо Бехер проти Нідерландів» (Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands, заява № 14448/88, п. 33), наголосив, що стосовно судового процесу, який стосується протилежних приватних інтересів, принцип рівності сторін передбачає, що кожній стороні забезпечується достатня можливість представити свою позицію - включаючи докази - з дотриманням вимог, які не ставлять сторону в невигідне становище по відношенню до опонента.
      71. Наведена практика ЄСПЛ свідчить, що за наявності спору про право цивільне держава повинна забезпечити учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів.
      72. На досягнення цієї мети спрямовані правила Господарського процесуального кодексу України, що регламентують позовне провадження.
      73. Зокрема, відповідач може подати відзив із запереченнями проти позову. Відповідно до частини восьмої статті 165 Господарського процесуального кодексу України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі. Позивач вправі подати відповідь на відзив. Відповідно до частини четвертої статті 166 Господарського процесуального кодексу України суд має встановити такий строк подання відповіді на відзив, який дозволить позивачу підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті. У відповідь відповідач може подати заперечення. Відповідно до частини четвертої статті 167 Господарського процесуального кодексу України суд має встановити такий строк подання заперечення, який дозволить іншим учасниками справи отримати заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті. Третя особа вправі подати пояснення щодо позову. Відповідно до частини четвертої статті 168 Господарського процесуального кодексу України суд має встановити такий строк, який дозволить третій особі підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, та надати пояснення до позову або відзиву, а іншим учасникам справи - відповідь на такі пояснення завчасно до початку розгляду справи по суті.
      74. У спрощеному позовному провадженні відповідно до статті 251 Господарського процесуального кодексу України відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі; треті особи мають право подати пояснення щодо позову в строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, а щодо відзиву - протягом десяти днів з дня його отримання.
      75. Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 80 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
      76. Статтею 80 Господарського процесуального кодексу України передбачена можливість витребування судом доказів за клопотанням учасника справи, а статтею 84 Господарського процесуального кодексу України - право суду доручити іншому суду вчинити певні процесуальні дії щодо збирання доказів.
      77. Відповідно до частин першої, другої статті 195 Господарського процесуального кодексу України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку; суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті. Відповідно до статті 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
      78. Натомість відповідно до статті 335 Господарського процесуального кодексу України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця; суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб; неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.
      79. Таким чином, під час розгляду подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України не можуть застосовуватися наведені вище норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право.
      80. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна.
      81. Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню.
      82. Пунктом 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      83. Оскільки в цій справі вбачається спір про право з ОСОБА_1 , яка вважає себе одноосібною власницею спірного майна, то судові рішення в частині визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, слід скасувати, а провадження в цій справі за поданням приватного виконавця в цій частині - закрити.
      84. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Отже, виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» для цілей статті 6 Конвенції. Такі висновки відображені, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, заява № 18357/91, від 19 березня 1997 року, п. 40), «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, заява № 59498/00, від 19 березня 1997 року, п. 34).
      85. Отже, якщо боржнику разом з іншими особами належить майно на праві спільної власності, але частка боржника в праві власності не визначена, то наявність спору між співвласниками щодо розміру такої частки не може бути перешкодою для звернення стягнення на частку боржника, бо у світлі практики ЄСПЛ це означало би порушення права на справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      86. Частиною шостою статті 48 Закону № 1404-VIII передбачено, що у разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.
      87. Велика Палата Верховного Суду вважає, що виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.
      88. За змістом Закону № 1404-VIII вбачаються можливими дії виконавця, спрямовані на виконання обов`язку боржника, наявність якого встановлена рішенням суду або іншого уповноваженого органу, перед стягувачем, причому за рахунок боржника. Виконання такого рішення за боржника виконавцем неможливе в разі відсутності майна в боржника, або в разі відсутності в боржника юридичної чи фактичної можливості самостійно вчинити на користь стягувача певні дії. Отже, виконавець виконує за боржника його обов`язок перед стягувачем лише в разі, коли боржник має юридичну і фактичну можливість самостійно виконати свій обов`язок, але через дефект волі не виконує його. У зв`язку із цим здатність боржника своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки обмежується, зокрема, шляхом накладення арешту на кошти і майно боржника. Натомість виконавець своїми діями створює юридичні наслідки для боржника. При цьому виконавець не має власного юридичного інтересу у створенні таких наслідків у правовідносинах зі стягувачем чи іншими особами під час виконання рішення за боржника.
      89. Тому спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна. Якщо юрисдикційність такого спору залежить від суб`єктного складу сторін, то вона визначається виходячи із суб`єктного складу співвласників спірного майна. Натомість участь у справі виконавця, а також участь у справі стягувача як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не впливає на визначення юрисдикційності такого спору.
      90. Отже, спір про визначення частки майна боржника Кофтєлєва Т. А. в майні, яким, як вважає виконавець, він володіє спільно з ОСОБА_1 , у разі подання виконавцем відповідного подання (позовної заяви), з огляду на суб`єктний склад співвласників спірного майна підлягатиме вирішенню за правилами цивільного судочинства.
      91. Повноваження виконавця на звернення з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина третя статті 4, частина третя статті 41 Господарського процесуального кодексу України; частина друга статті 4, частина четверта статті 42 Цивільного процесуального кодексу України).
      92. Після відкриття провадження за поданням (позовною заявою) виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України; абзац перший частини п`ятої статті 56 Цивільного процесуального кодексу України).
      93. Оскільки виконавець може звертатися з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що Господарський процесуальний кодекс України не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, mutatis mutandis підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 54, частин четвертої, п`ятої статті 55 Господарського процесуального кодексу України, частин третьої, четвертої статті 57 Цивільного процесуального кодексу України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті.
      Щодо належного повідомлення боржника про розгляд справи
      94. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати на те, що в описовій частині оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції зазначено, що судове засідання апеляційної інстанції 08 жовтня 2019 року здійснювалось у режимі відеоконференції. У судове засідання апеляційної інстанції з`явився представник стягувача, представник скаржника (у приміщенні Полтавського районного суду Полтавської області); боржник, приватний виконавець у судове засідання не з`явились. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що до суду повернулися конверти з копіями ухвал Північного апеляційного господарського суду від 10 липня 2019 року про відкриття апеляційного провадження, від 06 серпня 2019 року про відкладення розгляду апеляційної скарги, від 19 серпня 2019 року про оголошення перерви в судовому засіданні, від 19 вересня 2019 року про призначення розгляду апеляційної скарги на 08 жовтня 2019 року, які надсилались боржнику Кофтєлєву Т. А. за адресою: АДРЕСА_2 ,причиною повернення зазначено «не проживає» та «відсутність адресата». При цьому апеляційний суд звернув увагу на те, що вказана адреса зазначена в оскаржуваній ухвалі, апеляційній скарзі та зазначена боржником у заяві від 02 серпня 2019 року, поданій господарському суду апеляційної інстанції.
      95. Надалі апеляційний господарський суд вказав, що в разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою (повідомленою суду стороною) і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Сам лише факт неотримання скаржником кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу. Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 904/9904/17.
      96. У постанові від 25 червня 2018 року у справі № 904/9904/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21 грудня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «КСГ «Дніпро» залишено без руху, оскільки скаржником у порушення вимог частини третьої статті 258 Господарського процесуального кодексу України не надано доказів сплати судового збору та надсилання копії скарги іншим учасникам справи, та надано час для усунення зазначених недоліків - 10 днів з дня отримання копії цієї ухвали. Зазначену ухвалу суду апеляційної інстанції направлено ТОВ «КСГ «Дніпро» 21 грудня 2017 року, про що свідчить відтиск штампу вихідної кореспонденції на звороті останнього аркуша цієї ухвали. За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику в разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання. Судом апеляційної інстанції встановлено, що направлена на адресу ТОВ «КСГ «Дніпро» (52441, Дніпропетровська область, Солонянський район, смт. Новопокровка, вул. Дружби, буд. 4) копія ухвали від 21 грудня 2017 року повернута органом зв`язку 04 січня 2018 року з відміткою «за закінченням терміну зберігання».
      97. Натомість у пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 461/10610/13-ц (провадження № 14-108цс19) міститься висновок про те, що повернення відправлення до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного інформування сторони про час і місце розгляду справи, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      98. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
      99. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      100. Відповідно до частини першої статті 313 Господарського процесуального кодексу України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу.
      101. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами - скасувати, провадження в цій справі за поданням приватного виконавця в цій частині - закрити. В іншій частині судові рішення судів попередніх інстанцій слід залишити без змін.
      102. Частиною третьою статті 332 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції в постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      103. За змістом статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      104. З огляду на скасування Великою Палатою Верховного Суду постанови Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року, якою залишено без змін ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року, дію якої в частині визначення частки в праві власності на спірне майно зупинено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду, та закриття провадження в цій справі за поданням приватного виконавця в цій частині, підстави для поновлення дії ухвали суду першої інстанції відсутні.
      Керуючись статтями 231, 300-302, 308, 313, 314-315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року та ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року у справі № 2-24/494-2009 в частині визначення 1/2 частки в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 28,06 кв. м та 1/2 частки в праві власності на земельну ділянку площею 0,215 га, кадастровий номер 5324083901:01:001:0266, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за Кофтєлєвим Тимофієм Анатолійовичем , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 , - скасувати.
      3. Провадження у справі № 2-24/494-2009 за поданням приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича в цій частині закрити.
      4. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2019 року та ухвалу Господарського суду Київської області від 23 травня 2019 року у справі № 2-24/494-2009 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. Ю. Уркевич
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      О. Р. Кібенко
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92120522
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 916/1738/19
      Провадження № 12-33гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представника Виконавчого комітету Одеської міської ради - уповноваженої особи Вінюкова В. М.,
      розглянула в судовому засіданні касаційні скарги:
      Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року (колегія суддів: Діброва Г. І., Принцевська Н. М., Ярош А. І.);
      Виконавчого комітету Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року (суддя Гут С. Ф.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року,
      у справі № 916/1738/19
      за позовом Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради
      до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського»
      про зобов`язання вчинити певні дії.
      Історія справИ
      1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
      1.1. 21 червня 2019 року Комунальна установа «Одесреклама» Одеської міської ради (далі - КУ «Одесреклама», позивач) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського» (далі - ОК «Жемчужина на Малиновського», відповідач) про зобов`язання усунути перешкоди позивачу у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної дахової рекламної конструкції, зазначеної в акті фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18 та приписі про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, шляхом надання доступу на дах будівлі за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А.
      1.2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач усупереч статті 16 Закону України «Про рекламу» (далі - Закон № 270/96-ВР), пункту 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067 (далі - Типові правила розміщення зовнішньої реклами), та пункту 6.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі у новій редакції, затверджених рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - Виконком) від 22 квітня 2008 року № 434 (далі - Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі), без отримання відповідного дозволу на розміщення зовнішньої реклами самовільно розмістив на даху житлового будинку № 18-А по вул. Маршала Малиновського у місті Одесі рекламний засіб та чинить позивачу перешкоди у здійсненні демонтажу цієї рекламної конструкції.
      1.3. Позивач зазначив, що обов`язковою підставою для розміщення суб`єктом господарювання у населеному пункті зовнішньої реклами є отримання від органу місцевого самоврядування спеціального дозволу, який, зокрема, у місті Одесі видається робочим органом - Управлінням реклами Одеської міської ради (далі - Управління реклами) на підставі відповідного рішення Виконкому. Самовільне розміщення відповідачем рекламного засобу без виданого в установленому порядку дозволу порушує законодавство із розміщення зовнішньої реклами, а невиконання ним вимог припису про усунення порушень та вчинення перешкод КУ «Одесреклама» у здійсненні демонтажу цього рекламного засобу унеможливлює реалізацію робочим органом наданих йому повноважень, а також порушує права територіальної громади міста Одеси.
      1.4. У відзиві на позовну заяву відповідач підтвердив, що у нього на балансі дійсно знаходиться металево-пластикова конструкція, щодо якої заявлено позовні вимоги. Голова ОК «Жемчужина на Малиновського» не допустив представників КУ «Одесреклама» на об`єкт за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А, оскільки вважає, що у вказаних осіб немає законних підстав та повноважень вчиняти дії, спрямовані на проведення демонтажу конструкцій на даху цієї будівлі. Так, з посиланням на статтю 26 Закону № 270/96-ВР та пункт 46 Типових правил розміщення зовнішньої реклами відповідач вказує, що органом, уповноваженим здійснювати контроль за дотриманням законодавства про рекламу, є Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) та її територіальні органи, зокрема Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області. Позовні вимоги КУ «Одесреклама» є формою втручання в дискреційні повноваження іншого органу, крім того, вони спрямовані на протиправне позбавлення ОК «Жемчужина на Малиновського» права власності на належні йому металево-пластикові конструкції.
      1.5. Також відповідач вважає, що виходячи зі змісту статей 1, 8, 9 Закону № 270/96-ВР металево-пластикові конструкції із сюжетом «Kadorr» та розташованим поруч голубом з гілкою у дзьобі, що символізує мир та Святий дух, не містять ознак реклами, оскільки вони розміщувались виключно для інформування споживачів.
      1.6. Відповідач звертає увагу, що в позовній заяві не зазначено, яким чином порушено права та законні інтереси КУ «Одесреклама» в результаті невиконання ОК «Жемчужина на Малиновського» вимог припису про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, виданого йому Управлінням реклами, та в який спосіб і з яких підстав позивач перейняв функції Управління реклами. Крім того, вимога позивача не належить до юрисдикції господарських судів, оскільки між позивачем та відповідачем відсутній спір, пов`язаний зі здійсненням господарської діяльності.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. Відповідно до акта приймання-передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс від 25 квітня 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Діана плюс» передало на баланс ОК «Жемчужина на Малиновского» житловий комплекс, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, буд. 18-А.
      2.2. 01 листопада 2018 року Управління реклами видало старшому інспектору відділу інспекційної роботи КУ «Одесреклама» Гороховській Оксані Юріївні направлення № 116/01-19 на проведення перевірки\інвентаризації правомірності розташування зовнішньої реклами та вивісок у Суворовському, Приморському, Київському та Малиновському районах міста Одеси строком дії до 30 листопада 2018 року.
      2.3. За результатами проведеної перевірки старшим інспектором виявлено факт розміщення ОК «Жемчужина на Малиновського» на даху житлового будинку по вул. Маршала Малиновського, 18-А у місті Одесі зовнішньої реклами у вигляді дахової конструкції розміром 15х3х1(т=0,30) без дозвільних документів, про що складений акт фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18.
      2.4. 04 грудня 2018 року Управлінням реклами на ім`я ОК «Жемчужина на Малиновського» був винесений припис № 01-20/7359 про усунення порушень статті 16 Закону № 270/96-ВР, пункту 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, пункту 6.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, встановлених актом фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18, з вимогою здійснити демонтаж дахової конструкції протягом п`яти днів з моменту отримання цього припису. У приписі також зазначено, що у разі його невиконання конструкція буде демонтована силами КУ «Одесреклама».
      2.5. Вказаний припис від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359 було надіслано на юридичну адресу ОК «Жемчужина на Малиновського» рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням про вручення, яке було повернуто відправнику з відміткою «у зв`язку з закінченням строку зберігання».
      2.6. Внаслідок нездійснення ОК «Жемчужина на Малиновського» демонтажу дахової конструкції 08 травня 2019 року Управлінням реклами було видано направлення № 181/01-21 начальнику технічного відділу Дабкевичу Є. В., заступнику начальника технічного відділу Яворському Ю. М., головним спеціалістам технічного відділу Юрковському В. Ю., Попаз П. П. на проведення демонтажу цієї конструкції.
      2.7. 15 травня 2019 року вказаними особами та начальником юридичного відділу Куцаревим О. М. під час виконання направлення Управління реклами на проведення демонтажу від 08 травня 2019 року № 181/01-21 було складено акт про недопуск до об`єкта демонтажу - дахової конструкції за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А, яка належить ОК «Жемчужина на Малиновського».
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року позов задоволено. Зобов`язано відповідача усунути перешкоди позивачу у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної дахової рекламної конструкції, зазначеної в акті фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18 та приписі про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, шляхом надання доступу на дах будівлі за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А.
      3.2. Рішення місцевого суду обґрунтовано тим, що дії відповідача по самовільному розміщенню зовнішньої реклами без відповідного на те дозволу грубо порушують встановлені законодавством вимоги щодо порядку розміщення зовнішньої реклами. Винесений робочим органом ОК «Жемчужина на Малиновського» припис про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359 є чинним та обов`язковим до виконання, проте відповідачем не виконаний. КУ «Одесреклама» за наявності направлення на проведення демонтажу від 08 травня 2019 року № 181/01 зобов`язана виконати завдання, передбачене Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, а саме демонтувати цей рекламний засіб, водночас відповідач чинить перешкоди позивачу шляхом недопуску до об`єкта демонтажу. Такими діями ОК «Жемчужина на Малиновського» унеможливлює реалізацію робочим органом наданих йому повноважень у сфері розміщення зовнішньої реклами.
      3.3. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.
      3.4. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі чітко передбачені повноваження саме Управління реклами здійснювати контроль за додержанням цих Правил (у тому числі контроль щодо самовільного розміщення реклами) та звертатися до розповсюджувача зовнішньої реклами з вимогою усунення порушень у визначений строк, а також надавати приписи щодо здійснення демонтажу таких об`єктів, що за своєю правовою природою є адміністративними повноваженнями відповідного органу. КУ «Одесреклама» згідно з положеннями Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі створена для реалізації господарської компетенції органів місцевого самоврядування у сфері зовнішньої реклами, виконання інших завдань та функцій, визначених цими Правилами, іншими актами органів місцевого самоврядування та міського голови. Таким чином, КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою є комунальним підприємством і не наділена владно-управлінськими функціями (зокрема щодо зобов`язання будь-кого вчиняти дії), а отже, відсутнє право позивача на звернення до суду щодо примусового зобов`язання відповідача усунути перешкоди при здійсненні демонтажу конструкції.
      3.5. Крім того, з посиланням на постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а, апеляційний суд зазначив, що за змістом Закону № 270/96-ВР та Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 877-V) Управління реклами та КУ «Одесреклама» не належать до числа органів, уповноважених на здійснення заходів державного контролю. Отже, видавши направлення на демонтаж рекламних конструкцій і реалізуючи намір здійснити такий демонтаж, Управління реклами та КУ «Одесреклама» вийшли за межі повноважень, визначених законом, оскільки питання демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій має вирішувати спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, яким є Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області, а до моменту розгляду цим органом та прийняття ним відповідних заходів реагування звернення із позовом до суду є передчасним.
      3.6. Також суд апеляційної інстанції зауважив, що місцевий господарський суд не надав правової оцінки належності дахової конструкції до елементів зовнішньої реклами, зокрема, не звернув уваги на те, що сюжет, зображений на металево-пластиковій конструкції, за своїм змістом має суто інформативний характер без надання спеціальної інформації про осіб чи продукцію, що розповсюджується у будь-якій формі та у будь-який спосіб з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку.
      4. Короткий зміст вимог касаційних скарг, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. 13 січня 2020 року позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року залишити в силі.
      4.2. Ухвалою від 20 лютого 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      4.3. 08 квітня 2020 року до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції звернувся Виконком, який просить оскаржувані судові рішення скасувати, а провадження у справі закрити.
      4.4. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 травня 2020 року Виконкому поновлено строк на подання касаційної скарги, відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      4.5. Ухвалою від 14 травня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами третьою, шостою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). В ухвалі зазначено, зокрема, про необхідність відступити від висновку щодо застосування статті 26 Закону № 270/96-ВР та норм Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) в частині повноважень органів місцевого самоврядування у сфері рекламних послуг, які стосуються розповсюдження та споживання реклами у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а.
      4.6. Також на обґрунтування ухвали про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною шостою статті 302 ГПК України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що Виконком оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      4.7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 червня 2020 року прийняла справу та призначила її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      5. Доводи КУ «Одесреклама»
      5.1. Позивач вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що ані КУ «Одесреклама», ані Управління реклами не наділені повноваженнями вирішувати питання стосовно демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій, а також що відповідні питання має вирішувати спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, яким в Одеській області є Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області. Зазначає, що наведений висновок апеляційного суду суперечить положенням статей 16 та 27 Закону № 270/96-ВР. Звертає увагу, що закон (зокрема, частина четверта статті 27 Закону № 270/96-ВР, Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 693) надає повноваження спеціально уповноваженим органам виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів за результатами розгляду справ про порушення рекламного законодавства накладати штрафи на винних осіб, а не вирішувати питання демонтажу.
      5.2. Натомість питання демонтажу протиправно розміщених на території міста Одеси рекламних засобів врегульовані локальним нормативно-правовим актом - Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, які затверджені Виконкомом у межах своїх повноважень відповідно до частини першої статті 144 Конституції України та статті 73 Закону № 280/97-ВР. Ці Правила є чинними, не скасовані в судовому порядку, а отже, є обов`язковими до виконання у місті Одесі. Вказані Правила визначають повноваження КУ «Одесреклама» здійснювати у встановленому порядку демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів. Крім того, правомірність здійснення цих повноважень позивачем уже була перевірена в судовому порядку та підтверджена у постанові Одеського апеляційного господарського суду від 08 серпня 2018 року у справі № 916/239/18.
      5.3. Також позивач зауважує, що апеляційний суд вирішив питання про права Управління реклами, яке не було залучене до участі у справі, зазначивши, що Управління реклами вийшло за межі визначених законом повноважень, оскільки питання демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій має вирішуватись спеціально уповноваженим органом виконавчої влади. Крім того, такий висновок суперечить ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2015 року у справі № К/800/37590/14, в якій зазначено, що Управління реклами наділено повноваженнями щодо складання приписів та демонтажу рекламних конструкцій, вивісок.
      5.4. Керуючись положеннями Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, КУ «Одесреклама» стверджує, що є належним позивачем у справі, оскільки доступ до протиправно розміщеного рекламного засобу є обмеженим, і відповідач не допускає співробітників позивача на дах будівлі, де знаходиться об`єкт демонтажу, а обраний позивачем спосіб захисту - зобов`язання усунути перешкоди у здійсненні демонтажу - забезпечить відновлення порушеного права позивача та сприятиме усуненню порушень порядку розміщення зовнішньої реклами.
      5.5. Стосовно висловлених у постанові суду апеляційної інстанції сумнівів щодо належності спірної дахової конструкції до елементів зовнішньої реклами позивач зазначає, що належна відповідачу конструкція з написом «Kadorr» та голубом миру, встановлена на даху будинку, не відповідає жодному законодавчо визначеному критерію вивіски чи інформаційної таблички. Ця конструкція, поза всяким сумнівом, є зовнішньою рекламою у розумінні статті 1 Закону № 270/96-ВР.
      6. Доводи Виконкому
      6.1. Обґрунтовуючи своє право на звернення до суду із касаційною скаргою, Виконком із посиланням на частину четверту статті 287 ГПК України зазначає, що постановою суду апеляційної інстанції від 23 грудня 2019 року фактично зроблено висновок про безпідставність визначеного ним на виконання статті 16 Закону № 270/96-ВР порядку розміщення зовнішньої реклами у місті Одесі в частині покладення на Управління реклами та КУ «Одесреклама» повноважень з демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів та перекладено ці повноваження на інший орган - Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області, - який таких повноважень насправді не має. Отже, відбулося безпідставне втручання суду у компетенцію Виконкому і Управління реклами та їх законну діяльність з регулювання питань розміщення зовнішньої реклами на території міста Одеси, у тому числі, без залучення вказаних осіб до участі в справі.
      6.2. Виконком наголошує, що Законом № 280/97-ВР та іншими нормативно-правовими актами до компетенції виконавчого комітету міської ради віднесені повноваження з питань розміщення зовнішньої реклами. Зокрема, виконавчий комітет міської ради безпосередньо законом наділений повноваженнями встановлювати власний порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, а також здійснювати контроль за додержанням цього порядку. Звертає увагу, що і Верховний Суд України у постанові від 19 лютого 2013 року у справі № 21-18а13, і Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 461/6414/17 робили висновки про наявність у виконавчого комітету міської ради повноважень зі здійснення контролю за дотриманням правил розміщення зовнішньої реклами, у тому числі вирішення питань щодо демонтажу самовільно встановлених рекламних засобів.
      6.3. Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі прийняті Виконкомом у межах його повноважень та на підставі Типових правил розміщення зовнішньої реклами. Відповідно до статті 144 Конституції України та статті 73 Закону № 280/97-ВР вони є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами, що вступають у правовідносини з питань розміщення зовнішньої реклами у межах території міста Одеси. Водночас визначений цими Правилами порядок здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів заперечується судом апеляційної інстанції, чим, відповідно, нівелюється реалізація відповідних повноважень Виконкому, у той час як самі Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі є чинними та обов`язковими до виконання.
      6.4. Також Виконком стверджує, що справу було розглянуто з порушенням правил юрисдикції, мотивуючи це таким.
      6.4.1. КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою не є комунальним підприємством. Апеляційним судом неправильно визначено правовий статус цієї установи. Завдання та функції КУ «Одесреклама», у тому числі щодо демонтажу рекламних засобів, визначені Виконкомом у розділі 4 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі. Отже, КУ «Одесреклама» - юридична особа публічного права комунальної форми власності, у спірних правовідносинах здійснює владні управлінські функції, надані їй Виконкомом. Саме по собі невіднесення цієї установи до органу влади у розумінні законодавства не позбавляє її статусу суб`єкта владних повноважень за змістом Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та носія повноважень (прав та обов`язків) органу місцевого самоврядування у цій сфері.
      6.4.2. Контрольні заходи (перевірки), вжиття заходів демонтажу вочевидь знаходяться у площині владних управлінських функцій. Отже, правовідносини між владними суб`єктами, що наділені повноваженнями вирішувати питання, пов`язані з розміщенням рекламних засобів у місті Одесі (Виконком, Управління реклами та КУ «Одесреклама»), і розповсюджувачами зовнішньої реклами мають явний публічно-правовий характер. При цьому Управління реклами та КУ «Одесреклама» підконтрольні, підзвітні та підпорядковані Виконкому щодо покладених на них повноважень.
      6.4.3. Недопущення з боку ОК «Жемчужина на Малиновського» до об`єкта демонтажу перешкодило КУ «Одесреклама» реалізувати надані їй Виконкомом повноваження та виконати покладені на неї функції щодо демонтажу протиправно розміщеного рекламного засобу. Отже, позивач має належні правові підстави для звернення до суду, проте спір має розглядатися у порядку адміністративного судочинства.
      6.4.4. Згідно з частиною четвертою статті 5 КАС України суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Відповідне право позивача передбачене статтею 145 Конституції України, в якій зазначено, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
      6.5. Виконком зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме - щодо визначення юрисдикції спорів за зверненням до суду комунальної установи (іншої юридичної особи публічного права комунальної форми власності), що здійснює покладені на неї органом місцевого самоврядування повноваження з демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів в порядку, встановленому виконавчим органом міської ради на відповідній території, з вимогами до розповсюджувача зовнішньої реклами про усунення перешкод у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної рекламної конструкції. При цьому постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а не є такою, що прийнята у подібних правовідносинах.
      6.6. У судовому засіданні представник Виконкому власну касаційну скаргу підтримав повністю. Касаційну скаргу позивача підтримав частково, зазначив, що вважає дії КУ «Одесреклама» правомірними по суті, проте спір, що виник між сторонами, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      7. Доводи ОК «Жемчужина на Малиновського»
      7.1. 19 березня 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОК «Жемчужина на Малиновського» на касаційну скаргу КУ «Одесреклама», у якому відповідач просить залишити постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року без змін, а касаційну скаргу позивача - без задоволення.
      7.2. Відповідач зазначає, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність порушеного права КУ «Одесреклама» з боку ОК «Жемчужина на Малиновського», а також про те, що КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою є комунальним підприємством і не наділена владно-управлінськими функціями. Отже, відсутнє право позивача на звернення до суду із заявленими позовними вимогами.
      7.3. Також ОК «Жемчужина на Малиновського» стверджує, що належна йому металево-пластикова конструкція із сюжетом «Kadorr» та голубом миру не містить ознак реклами.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      8. Щодо юрисдикції спору
      8.1. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      8.2. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 914/1092/18).
      8.3. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання до суду позову) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      8.4. У статті 4 ГПК України зазначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      8.5. Таким чином, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках. При цьому підставою для звернення до господарського суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу) і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
      8.6. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання до суду позову) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      8.7. Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      8.8. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      8.9. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      8.10. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори між фізичними чи юридичними особами та органами державної влади, місцевого самоврядування, їхніми посадовими або службовими особами, іншими суб`єктами при здійсненні ними владних управлінських функцій, у тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
      8.11. КУ «Одесреклама» звернулася до суду з позовом до ОК «Жемчужина на Малиновського» про зобов`язання усунути перешкоди у здійсненні примусового демонтажу протиправно розміщеної рекламної конструкції шляхом надання доступу на дах будинку. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач відмовив позивачу у доступі на дах будинку, чим перешкодив виконанню останнім покладених на нього повноважень щодо демонтажу рекламної конструкції на виконання направлення Управління реклами та Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, які є для нього обов`язковими. Відповідач проти позову заперечив, мотивуючи це тим, що позивач не мав відповідних повноважень, оскільки останні належать Головному управлінню Держпродспоживслужби в Одеській області.
      8.12. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» (далі - Закон № 2807-IV) елементами (частинами) об`єктів благоустрою є засоби та обладнання зовнішнього освітлення та зовнішньої реклами.
      8.13. Згідно з частинами першою, четвертою статті 20 Закону № 2807-IV організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом. Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов`язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.
      8.14. Відповідно до підпункту 13 пункту а) частини першої статті 30 Закону № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить надання дозволу в порядку, встановленому законодавством, на розміщення реклами.
      8.15. Згідно з частиною першою статті 16 Закону № 270/96-ВР розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
      8.16. Відповідно до пунктів 3, 5 Типових правил розміщення зовнішньої реклами зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління.
      8.17. Згідно з пунктом 38 Типових правил розміщення зовнішньої реклами розроблення необхідної технічної документації, монтаж (демонтаж) рекламного засобу здійснюється спеціалізованими підприємствами, установами та організаціями.
      8.18. Відповідно до пунктів 45-46 Типових правил розміщення зовнішньої реклами контроль за додержанням цих Правил здійснюють виконавчі органи сільських, селищних, міських рад та інші органи відповідно до законодавства. У разі порушення порядку розповсюдження та розміщення реклами уповноважена особа органу, який здійснює контроль за додержанням цих Правил, звертається до розповсюджувача зовнішньої реклами з вимогою усунення порушень у визначений строк. У разі невиконання цієї вимоги орган, який здійснює контроль, подає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      8.19. Згідно з пунктом 1.2 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі (тут і далі - у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ці Правила регламентують порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами та процедуру їх переоформлення, зміни й анулювання, визначають вимоги до технічного стану, художньо-естетичного вигляду та порядку розміщення рекламних засобів, умови користування місцями для розміщення зовнішньої реклами, що перебувають у комунальній власності, підстави та порядок здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів, а також порядок здійснення контролю за дотриманням положень цих Правил.
      8.20. Відповідно до пунктів 1.5, 3.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі робочий орган - управління реклами Одеської міської ради, уповноважене Одеською міською радою регулювати діяльність з розміщення зовнішньої реклами у межах міста Одеси. Робочий орган, у тому числі, реєструє та видає дозволи на підставі відповідних рішень виконавчого комітету Одеської міської ради, видає направлення на здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів.
      8.21. Згідно з пунктом 4.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі КУ «Одесреклама» Одеської міської ради за направленням робочого органу проводить перевірки дотримання фізичними та юридичними особами вимог цих Правил; на підставі направлення робочого органу організовує та/або здійснює власними силами у встановленому порядку демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів.
      8.22. Відповідно до пункту 13.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі демонтаж рекламних засобів здійснюється КУ «Одесреклама» Одеської міської ради за направленням робочого органу. Для виконання цих функцій підприємство може використовувати послуги суб`єктів господарювання на підставі відповідних договорів.
      8.23. З наведених правових норм та обставин справи вбачається, що між сторонами виник спір у відносинах виконання позивачем делегованих йому органом місцевого самоврядування владних повноважень з демонтажу належної іншій особі рекламної конструкції. Відповідач вважає, що орган місцевого самоврядування та відповідно позивач таких повноважень не мають, оскільки вони належать до компетенції органу виконавчої влади - Держпродспоживслужби, тому перешкоджає позивачу у проведенні зазначеного демонтажу.
      8.24. Отже, між позивачем, який здійснював владні управлінські функції на підставі законодавства на виконання делегованих повноважень, та відповідачем виник публічно-правовий спір щодо законності рішень, дій позивача та інших органів місцевого самоврядування, прийнятих (вчинених) під час здійснення ними владних управлінських функцій.
      8.25. Ураховуючи викладене, а також те, що між сторонами немає спору щодо прав на зазначену рекламну конструкцію, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір між сторонами є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      8.26. Подібні висновки були викладені Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 70, 71 постанови від 30 травня 2018 року у справі № 295/14294/17: функції з надання погоджень (дозволів) на встановлення елементів благоустрою і рекламних конструкцій, а також з контролю за дотриманням правил благоустрою населеного пункту та правил розміщення зовнішньої реклами є управлінськими і здійснюються суб`єктами владних повноважень у порядку, визначеному чинним законодавством України. Спори, які стосуються виконання суб`єктами владних повноважень зазначених функцій, зокрема демонтажу елементів благоустрою, розміщених на фасадах будівель і споруд, а також рекламних конструкцій, є публічно-правовими та мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      9. Щодо суті позовних вимог
      9.1. Оскільки суди попередніх інстанцій вирішили спір з порушенням правил предметної та суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду під час касаційного перегляду справи в порядку господарського судочинства позбавлена можливості зробити висновки щодо правильного застосування норм матеріального права по суті заявлених позовних вимог та заперечень сторін, у тому числі, стосовно: наявності у позивача передбаченого законом права на звернення до суду з подібним позовом; наявності у позивача та/або інших органів місцевого самоврядування повноважень здійснювати примусовий демонтаж об`єктів зовнішньої реклами у контексті відповідності Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі нормам Типових правил розміщення зовнішньої реклами, Закону № 270/96-ВР та інших законодавчих актів; належності металево-пластикової конструкції з сюжетом «Kadorr» та голубом миру до зовнішньої реклами тощо.
      9.2. Зазначені питання має вирішити адміністративний суд, розглядаючи відповідну адміністративну справу за правилами адміністративного судочинства.
      9.3. З наведених причин Велика Палата Верховного Суду також не може висловити правову позицію стосовно необхідності відступлення від висновку щодо застосування статті 26 Закону № 270/96-ВР та норм Закону № 280/96-ВР в частині повноважень органів місцевого самоврядування у сфері рекламних послуг, які стосуються розповсюдження та споживання реклами, у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а.
      10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      10.1. На підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      10.2. Згідно з частиною другою статті 231 ГПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      10.3. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
      10.4. За змістом частин першої, другої статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      10.5. Згідно з частиною першою статті 22, частиною другою статті 26 КАС України місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди) вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції, крім випадків, визначених частинами другою - четвертою цієї статті. Позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
      10.6. Враховуючи, що господарськими судами помилково розглянуто в порядку господарського судочинства справу, віднесену до адміністративної юрисдикції Одеського окружного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу КУ «Одесреклама» необхідно задовольнити частково, касаційну скаргу Виконкому - задовольнити повністю, судові рішення попередніх інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити.
      10.7. Позивач має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      11. Щодо розподілу судових витрат
      11.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Керуючись статтями 308, 313, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради задовольнити частково.
      2. Касаційну скаргу Виконавчого комітету Одеської міської ради задовольнити повністю.
      3. Рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року скасувати.
      4. Провадження у справі № 916/1738/19 за позовом Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського» про зобов`язання вчинити певні дії закрити.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92173719
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 вересня2020 року
      м. Київ
      Справа № 815/6347/17
      Провадження № 11-562апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 2 до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, третя особа: ОСОБА_1 , про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною та скасування реєстрації декларації, зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2019 року (судді Потапчук О. В., Семенюк Г. В., Шляхтицький О. І.),
      У С Т А Н О В И Л А :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. Заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 2 (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради (далі - УДАБК), третя особа: ОСОБА_1 , про:
      - визнання протиправною бездіяльності щодо непроведення перевірки та нескасування декларації про початок виконання будівельних робіт від 30 травня 2017 року № ОД082171503078 щодо реконструкції нежитлового приміщення без змін геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 ;
      - визнання протиправною та скасування реєстрації вказаної декларації про початок виконання будівельних робіт;
      - зобов`язання розглянути питання щодо притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого частиною п`ятою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
      2. Позов мотивовано тим, що при проведенні перевірки під час досудового розслідування у кримінальному провадженні №12017161470002168 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України (далі - КК), виявлено, що в оскаржуваній декларації про початок виконання будівельних робіт містяться завідомо недостовірні відомості. Незважаючи на неодноразові повідомлення місцевої прокуратури на адресу УДАБК щодо недостовірності даних, внесених ОСОБА_1 , відповідачем не вжито заходів реагування та не виявлено порушень вимог містобудівного законодавства.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 11 вересня 2018 року позов задовольнив.
      4. П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 05 лютого 2019 року рішення суду першої скасував та закрив провадження у справі.
      5. Судове рішення мотивовано тим, що спір підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства з огляду на те, що правовідносини виникли в рамках кримінального провадження, тому перевірка скарг на дії, рішення чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень має відбуватися в тому ж порядку й тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки та оцінки доказів у кримінальному провадженні.
      6. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 21-1666а15 та на Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011.
      Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
      7. У касаційній скарзі прокурор просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до цього суду.
      8. Скаржник зазначає, зокрема, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами адміністративного судочинства, оскільки його предметом є оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо невиконання вимог законодавства та протиправного нездійснення функцій, на які такий орган уповноважений. Водночас прокурор указує на те, що оскаржуваною бездіяльністю та діями відповідача щодо реєстрації декларації порушено права територіальної громади, оскільки будівництво було проведено у зеленій зоні міста без відповідних дозвільних документів.
      Позиція інших учасників справи
      9. Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
      Рух касаційної скарги
      10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі.
      11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 06 червня 2019 року справу за позовом прокурора до УДАБК, третя особа: ОСОБА_1 , про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною та скасування реєстрації декларації, зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      12. ОСОБА_1 подав до УДАБК декларацію про початок виконання будівельних робіт щодо реконструкції нежитлового приміщення без змін геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 , яка зареєстрована відповідачем 30 травня 2017 року за № ОД082171503078.
      13. 13 вересня 2017 року до керівника Одеської місцевої прокуратури № 2 надійшла заява ОСОБА_2 , у якій заявник повідомив, що 12 вересня 2017 року на території Малиновського району міста Одеси здійснюється реконструкція нежитлового приміщення у Серединському сквері безпосередньо у зеленій зоні, вказане приміщення заважає вільному проходу по стежкам, які прокладені у цьому сквері. Заявник зазначив, що особи, які проводять будівельні роботи, не мають права на будівництво, оскільки земля у зелених зонах не може виділятись для будівництва об`єкта, зокрема, торгівлі. Зазначені обставини, на думку заявника, свідчать про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК, тому ОСОБА_2 просив внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати досудове розслідування.
      14. За даним фактом були внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, та за результатами досудового розслідування у рамках кримінального провадження № 12017161470002168 прокуратурою було встановлено, що 30 травня 2017 року УДАБК зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт № ОД082171503078 щодо реконструкції нежитлового приміщення без змін геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 , подану ОСОБА_1 .
      15. При проведенні перевірки Департаментом комунальної власності Одеської міської ради встановлено, що документи, які підтверджують право власності чи користування земельною ділянкою, у ОСОБА_1 відсутні, що не відповідає вимогам статей 125 та 126 Земельного кодексу України, про що складено акт від 13 вересня 2017 року № 00801.
      16. Крім того, у декларації про початок виконання будівельних робіт № ОД082171503078 зазначено, що експертиза проекту будівництва проведена філією ДП «Укрдержбудекспертиза» в Одеській області, однак, відповідно до листа
      ДП «Укрдержбудекспертиза» в Одеській області від 06 листопада 2017 року експертиза проектної документації щодо об`єкта реконструкції нежитлового приміщення філією не проводилась та експертний звіт не складався.
      17. Прокурором зроблено висновок, що у декларації про початок виконання будівельних робіт № ОД082171503078 містяться завідомо недостовірні відомості.
      18. Прокуратурою на адресу УДАБК надсилались листи з повідомленнями щодо недостовірності даних, внесених ОСОБА_1 до декларації № ОД082171503078, що є підставою для проведення позапланової перевірки.
      19. Однак відповідачем не було проведено перевірку відповідно до пункту 7 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року № 553, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      20. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      21. За визначенням пунктів 1, 2 та 7 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      22. Згідно зі статтею 46 КАС сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
      23. Згідно з частинами третьою - п`ятою статті 53 КАС у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
      24. Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» (тут і далі - у редакції, чинній на момент звернення із цим позовом) визначено, що на прокуратуру покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.
      25. Відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
      26. У контексті зазначених норм можна зробити висновок, що в адміністративному процесі прокурор набуває статусу позивача в разі, якщо певними діями, рішеннями чи бездіяльністю порушено інтерес держави у публічних правовідносинах, а орган, який уповноважений реалізовувати або захищати такий інтерес, відсутній або в силу закону не наділений повноваженнями самостійно звертатися до суду.
      27. У такому випадку прокурор здійснює квазіпредставницьку функцію, виступаючи в інтересах певного органу державної влади, однак, в адміністративному судочинстві прокурор не може набувати статусу сторони у справі із самостійними інтересами, правами та обов`язками, крім випадків, коли це прямо передбачено нормами КАС.
      28. Слід повторно наголосити, що за змістом статті 2 КАС метою вирішення спору у сфері публічно-правових відносин є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      29. Однак у спорі, що розглядається, прокурор не реалізовує публічно-владні управлінські функції стосовно відповідача та не здійснює представництво будь-якого державного органу, оскільки зі спору вбачається, що його предметом є питання додержання вимог містобудівного законодавства, відтак - органом, уповноваженим на реалізацію цього питання, власне і є відповідач.
      30. Вирішення адміністративним судом спору, який виник між прокурором та УДАБК, не відповідатиме меті ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, оскільки зводитиметься до розгляду державою в особі уповноваженого нею органу (суду) спору між іншими її органами, тобто спору держави із самою собою.
      31. Невідповідність меті вирішення публічно-правового спору та завданням адміністративного судочинства обумовлює потребу розв`язання такого спору в межах існуючих адміністративних процедур, а не в судовому порядку.
      32. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 19 КАС справами у публічно-правових спорах, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, є, зокрема, спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
      33. Вирішення судом так званого «компетенційного» спору між суб`єктами владних повноважень у широкому розумінні спрямоване саме на захист прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, оскільки сприяє досягненню юридичної визначеності у відносинах між особами приватного права та органами державної влади.
      34. Однак спір між прокуратурою та УДАБК щодо примусу до виконання УДАБК своїх функцій не є компетенційним, можливість його вирішення адміністративним судом КАС не передбачена.
      35. При цьому у цій справі поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому такий спір між державними органами не може бути вирішений у судах жодної юрисдикції.
      36. Водночас варто зауважити, що зі змісту позовної заяви опосередковано вбачається, що прокурор звертався до суду фактично за захистом прав територіальної громади як власника земельної ділянки, де розташоване побудоване третьою особою майно, дозвільні документи на будівництво якого стали, зокрема, підставою та предметом цього позову.
      37. Отже, прокурор, визначивши належне коло учасників спору та обравши відповідний спосіб захисту, має можливість звернутися до суду в порядку цивільного чи господарського судочинства.
      Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      38. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
      39. Щодо посилань суду апеляційної інстанції на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 21-1666а15, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вона прийнята за результатами розгляду справи за позовом ОСОБА_3 до Генеральної прокуратури України про визнання незаконними дій відповідача щодо розгляду його скарги на дії працівників прокуратури Оболонського району м. Києва і прокуратури м. Києва та зобов`язання відповідача провести перевірку фактів, викладених у його скарзі, тобто за іншого суб`єктного складу та предмета спору, тому не може вважатися релевантною та застосовною у цій справі.
      40. Посилання суду апеляційної інстанції на Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зокрема, на пункт 4.3, також є помилковим, оскільки предметом конституційного звернення було надання офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 КПК, статей 3, 4, 17 КАС в аспекті статті 55 Конституції України щодо таких питань:
      - чи гарантується кожному право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень на підставі статті 55 Основного Закону України, чи Конституцією України надано право оскаржувати в суді не будь-які, а лише певні категорії їхніх рішень, дій чи бездіяльності;
      - у якому судовому провадженні (адміністративному чи кримінальному) повинні вирішуватися справи за скаргами фізичної особи, яка не є учасником кримінального судочинства, але повідомила про вчинення злочину, якщо ця особа просить визнати протиправною бездіяльність суб`єкта владних повноважень, який не прийняв жодного з рішень, передбачених статтею 97 КПК України.
      41. Конституційний Суд України вирішив, що положення статті 97 КПК в аспекті конституційного звернення і конституційного подання та в системному зв`язку з положеннями частини другої статті 55 Конституції України, частини третьої статті 110, частини п`ятої статті 234, частини другої статті 236 КПК, частини другої статті 2,
      пункту 2 частини третьої статті 17 КАС необхідно розуміти так, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб`єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у кримінальному судочинстві.
      42. Отже, цим Рішенням розтлумачено право фізичної особи, яка не є учасником кримінального судочинства, але повідомила про вчинення злочину, у разі неприйняття суб`єктом владних повноважень жодного з рішень, передбачених статтею 97 КПК, оскаржити таку бездіяльність у порядку кримінального провадження, тому суд уважає, що застосування до спірних правовідносин виключно пункту 4.3 цього Рішення Конституційного Суду України є неможливим, ураховуючи зміст Рішення та предмет конституційного подання.
      43. Велика Палата Верховного Суду підтримує висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у цій справі.
      44. Водночас Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції, ухваливши по суті правильне рішення, неправильно застосував норми процесуального права, виходячи з того, що цей спір має розглядатися за правилами кримінального судочинства.
      45. Тому слід змінити мотивувальну частину постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2019 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові.
      46. Таким чином, доводи скаржника щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів не знайшли свого підтвердження під час її розгляду у суді касаційної інстанції.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      47. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків суду апеляційної інстанції не підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      48. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      49. Відповідно до статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      50. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      51. Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні, але виключно щодо мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задовольнити частково.
      2. Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2019 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, в решті рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92203837
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 440/3831/18
      Провадження № 11-55апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Національної поліції у Полтавській області, Державної казначейської служби України, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання дій протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення дій, стягнення моральної шкоди
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2019 року (судді Присяжнюк О. В., Любчич Л. В., Спаскін О. А.),
      У С Т А Н О В И Л А:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. 01 листопада 2018 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного Управління Національної поліції у Полтавській області (далі - ГУ НП у Полтавській області), Державної казначейської служби України (далі також - ДКС України), треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у якому (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) просив:
      - визнати протиправними дії ГУ НП у Полтавській області, які виразилися в незабезпеченні належних умов перевезення ОСОБА_1 з Державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» у місті Полтаві до суду міста Гадяча для участі в судових засіданнях з розгляду кримінальної справи № 532/308/15-к в Гадяцькому районному суді Полтавської області й у зворотному напрямку до місця утримання;
      - визнати протиправними дії ГУ НП у Полтавській області, які виразилися в експлуатації спецавтомобіля для перевезення осіб, взятих під варту, на базі автомобіля ГАЗ-3302 «Газель», виріб «Газель АЗУ», згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 марки ГАЗ, модель - 3302-288, тип - загальний легковий пасажирський В, на якому здійснюється перевезення ОСОБА_1 з Державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» у місті Полтаві до суду міста Гадяча для участі в судових засіданнях з розгляду кримінальної справи № 532/308/15-к в Гадяцькому районному суді Полтавської області й у зворотному напрямку до місця утримання;
      - зобов`язати ГУ НП у Полтавській області утриматися від перевезення ОСОБА_1 з Державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» у місті Полтаві до суду міста Гадяча для участі в судових засіданнях з розгляду кримінальної справи № 532/308/15-к в Гадяцькому районному суді Полтавської області й у зворотному напрямку до місця утримання при незабезпеченні належних умов перевезення;
      - стягнути ДКС України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 150 000,00 грн на відшкодування завданої моральної шкоди шляхом списання цих сум з єдиного казначейського рахунку.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що він є інвалідом ІІ групи та учасником ліквідації аварії на ЧАЕС. На момент звернення із цим позовом є учасником судового провадження у кримінальній справі № 532/308/15-к, що розглядається Гадяцьким районним судом Полтавської області. У дні судових засідань позивача доставляють співробітники поліції ГУ НП у Полтавській області в необладнаному спеціальному транспортному засобі - залізному фургоні, а після закінчення судового засідання на цьому транспортному засобі доставляють до місця утримання - Державної установи «Полтавська установа виконання покарань №23». На думку позивача автомобіль, яким його конвоюють до Гадяцького районного суду Полтавської області й у зворотному напрямку, не відповідає належним умовам перевезення. Вважає, що ГУ НП у Полтавській області своїми діями порушило права позивача та завдало йому моральної шкоди, яку ОСОБА_1 оцінив у 150 000,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 20 березня 2019 року позов задовольнив частково. Визнав протиправними дії ГУ НП у Полтавській області, які виразилися в незабезпеченні належних умов перевезення позивача з Державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» у місті Полтаві до суду міста Гадяча для участі в судових засіданнях з розгляду кримінальної справи № 532/308/15-к у Гадяцькому районному суді Полтавської області й у зворотному напрямку до місця утримання. Визнав протиправними дії ГУ НП у Полтавській області, які виразилися в експлуатації спецавтомобіля для перевезення осіб, взятих під варту, на базі автомобіля ГАЗ-3302 «Газель», виріб «Газель АЗУ» згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 , марка - ГАЗ, модель 3302-288, тип - загальний легковий пасажирський В, на якому здійснюється перевезення ОСОБА_1 з Державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» у місті Полтаві до суду міста Гадяча для участі в судових засіданнях судового розгляду кримінальної справи № 532/308/15-к у Гадяцькому районному суді Полтавської області й у зворотному напрямку до місця утримання.
      4. Другий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 10 липня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі.
      5. Приймаючи таке рішення, суд виходив з того, що позивачем оскаржуються дії щодо конвоювання до суду для розгляду кримінальної справи за його обвинуваченням, що фактично стосується процесу забезпечення явки учасників кримінальної справи в судове засідання. Клопотання, пов`язані з розглядом кримінальної справи, вирішуються в порядку, встановленому главою 28 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
      6. Відтак суд дійшов висновку про те, що з урахуванням положень частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
      7. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу на продовження розгляду до цього суду.
      8. Скаржник зазначає, зокрема, що суд апеляційної інстанції невірно застосував норми матеріального та процесуального права, оскільки главою 28 КПК не передбачені право та порядок звернення до суду особи - обвинуваченого у кримінальному провадженні з позовом до суб`єкта владних повноважень, який стосується умов конвоювання.
      9. ОСОБА_1 , посилаючись на приписи статей 2, 4, 5 та 21 КАС, зазначає, що захист його порушених прав можливий саме в порядку адміністративного судочинства, оскільки ним оскаржуються дії ГУ НП у Полтавській області при виконанні ним владних управлінських функцій, а також і спричинена саме такими діями моральна шкода.
      Позиція інших учасників справи
      10. У відзиві на касаційну скаргу ГУ НП у Полтавській області просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
      11. Відповідач наголошує на обґрунтованості позиції суду апеляційної інстанції щодо поширення на цей спір положень глави 28 КПК з огляду на те, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з розглядом кримінальної справи, де позивач є обвинуваченим.
      Рух касаційної скарги
      12. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 03 лютого 2020 року призначив її до розгляду.
      13. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою
      від 04 лютого 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ГУ НП у Полтавській області, ДКС України, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання дій протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення дій, стягнення моральної шкоди передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      14. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 лютого 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      15. ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується посвідченням особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) серії НОМЕР_2 , а також інвалідом ІІ групи з 17 квітня 2014 року, яка встановлена у зв`язку із захворюванням, пов`язаним з виконанням обов`язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується копією довідки до акту огляду МСЕК № 198601.
      16. ОСОБА_1 є обвинуваченим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 377, частиною третьою статті 27, пунктами 6, 11, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України.
      17. З 04 вересня 2014 року позивач та треті особи утримуються в Державній установі «Полтавська установа виконання покарань № 23».
      18. У межах розгляду кримінальної справи № 532/308/15-к, що розглядається в Гадяцькому районному суді Полтавської області, позивача та третіх осіб неодноразово конвоювали з Державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» (м. Полтава, вул. Пушкіна, 83) до Гадяцького районного суду Полтавської області (м. Гадяч, вул. Лесі Українки, 6).
      19. Позивач, вважаючи, що умови перевезення в транспортному засобі, яким здійснюється конвоювання з Державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» до Гадяцького районного суду Полтавської області та у зворотному напрямку, є неналежними, звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      20. Частиною першою статті 2 КАС визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      21. Відповідно до положень статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      22. За змістом статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій.
      23. Згідно із частиною першою статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      24. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      25. Закриваючи провадження у справі в порядку адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції послався на главу 28 КПК, якою унормовано судовий розгляд справи в порядку кримінального судочинства, зокрема, загальні положення судового розгляду, межі та процедура судового розгляду кримінальних справ, однак не визначено порядок та процедуру оскарження дій, рішень чи бездіяльності органів, уповноважених на здійснення конвоювання обвинувачених у кримінальному провадженні, а також на частину другу статті 19 КАС, відповідно до якої юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, зокрема, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства.
      26. У Рішенні Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6рп/2001 роз`яснено, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, встановленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. Із цього слідує, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.
      27. Стаття 24 КПК визначає забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. Так, кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.
      28. Таким чином, у рамках кримінального процесу особі надається право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, тобто учасників кримінального та/або судового провадження.
      29. За визначеннями, наведеними у статті 3 КПК, учасники кримінального провадження - це сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), заявник, у тому числі викривач, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, секретар судового засідання, судовий розпорядник; учасники судового провадження - це сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, представник персоналу органу пробації, третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, а також інші особи, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється судове провадження.
      30. Слід звернутись також і до визначення понять кримінального та судового проваджень, наведених у пунктах 10 та 24 частини першої статті 3 КПК відповідно.
      31. Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Судове провадження - це кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, а також за нововиявленими або виключними обставинами.
      32. Статтею 303 КПК унормовано порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів досудового розслідування - слідчого, дізнавача або прокурора під час досудового провадження, а також окремих рішень, дій чи бездіяльності цих же суб`єктів під час підготовчого провадження.
      33. Такі суб`єкти є носіями спеціальних владних процесуальних повноважень та виконують функції, обумовлені завданнями кримінального судочинства.
      34. При цьому якщо вичерпного переліку дій, рішень або бездіяльності, що підлягають оскарженню в рамках кримінального процесу, КПК не містить, то коло суб`єктів досудового розслідування та підготовчого провадження, чиї рішення, дії або бездіяльність можуть бути оскаржені, є вичерпним, і розширеному тлумаченню не підлягає.
      35. Серед суб`єктів досудового розслідування та підготовчого провадження особи, які здійснюють конвоювання, відсутні, як відсутнє і регламентування у КПК дій таких осіб при конвоюванні підозрюваного, обвинуваченого (підсудного), засудженого з місця тримання під вартою/відбування покарання до суду для забезпечення участі в розгляді кримінальної справи.
      36. Зі змісту статей 537 та 539 КПК, якими регламентовано перелік питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, вбачається, що процесуальний закон виокремлює таких суб`єктів як адміністрації установ виконання покарань.
      37. Так, пунктом 131 частини першої статті 537 КПК визначено, що під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати питання про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи виконання покарань.
      38. Водночас відповідно до частини дев`ятої статті 539 КПК розгляд справ щодо питань, визначених у пункті 131 частини першої статті 537 цього Кодексу, здійснюється в порядку адміністративного судочинства.
      39. При цьому серед переліку питань, визначених частиною першою статті 537 КПК, питання, пов`язані з організацією та здійсненням конвоювання підозрюваних або засуджених осіб також відсутні.
      40. Частиною другою статті 537 КПК визначено, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи попереднього ув`язнення здійснюється в порядку, встановленому для пункту 131 частини першої цієї статті.
      41. З наведеного можна зробити висновок про те, що в рамках кримінального провадження рішення, дії або бездіяльність установи та/або посадових осіб, які здійснюють конвоювання від місця відбування покарання або тримання під вартою до суду, оскаржити неможливо, оскільки органи та/або посадові особи, що безпосередньо здійснюють конвоювання, не є суб`єктами досудового розслідування та підготовчого провадження, а оскарження дій, рішень чи бездіяльності адміністрацій установ попереднього ув`язнення відбувається в рамках адміністративного судочинства в силу прямих приписів статей 537 та 539 КПК.
      42. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплює право кожного, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      43. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      44. У рішенні Європейського суду з прав людини від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) суд указав, що з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві національне законодавство має забезпечувати достатній рівень доступу до суду в аспекті права на суд. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права.
      45. Як убачається зі змісту позову, предметом спору в цій справі є оскарження дій ГУ НП у Полтавській області при здійсненні конвоювання позивача.
      46. Відповідно до статті 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
      47. Частиною першою статті 15 цього Закону визначено, що територіальні органи поліції утворюються як юридичні особи публічного права в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи у межах граничної чисельності поліції і коштів, визначених на її утримання.
      48. Відповідно до пункту 1 Інструкції з організації конвоювання та тримання в судах обвинувачених (підсудних), засуджених за вимогою судів, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Державної судової адміністрації України, Генеральної прокуратури України від 26 травня 2015 року № 613/785/5/30/29/67/68 (далі - Інструкція), конвоювання обвинувачених (підсудних), засуджених із установ попереднього ув`язнення до судів та охорона їх під час судових засідань, а також конвоювання їх у зворотному напрямку здійснюються військовими частинами та підрозділами Національної гвардії України (далі - військові частини) та органами внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України (далі - органи внутрішніх справ) за місцем їх дислокації.
      49. З аналізу змісту Інструкції можна зробити висновок про те, що вирішення питань, пов`язаних з організацією та безпосередньо конвоюванням, покладено на адміністрацію установи попереднього ув`язнення (відбування покарання) та військові частини та/або органи внутрішніх справ шляхом їх взаємодії (зокрема, пункти 19, 34 Інструкції).
      50. Крім того, з наведеного правового регулювання можна зробити висновок про те, що відповідач має статус суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 4 КАС, а характер правовідносин, що виникли між позивачем та ГУ НП у Полтавській області в деякій мірі можна розцінювати як правовідносини підпорядкування і влади, адже дії, які оскаржує позивач, вчинені відповідачем під час виконання ним своїх владних функцій, і хоча ці правовідносини не побудовані на безпосередній підпорядкованості їх учасників, однак не передбачають диспозитивної поведінки позивача.
      51. У контексті закріпленого Конвенцією та Конституцією України безумовного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності будь-якого владного суб`єкта реалізацією позивачем визначеного статтею 6 Конвенції права на справедливий суд є оскарження дій відповідача як суб`єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      52. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків суду апеляційної інстанції підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      53. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.
      54. За змістом статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      55. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      56. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      2. Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2019 року скасувати.
      3. Справу за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Національної поліції у Полтавській області, Державної казначейської служби України, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання дій протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення дій, стягнення моральної шкоди передати до Другого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92137257
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 807/2306/16
      Провадження № 11-1068апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року (судді Глушко І. В., Ільчишин Н. В., Макарик В. Я.) у справі № 807/2306/16 за позовом ОСОБА_1 до Худлівської сільської ради, Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області, Ужгородської районної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання до вчинення дій, і
      ВСТАНОВИЛА :
      1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
      - визнати протиправними дії Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі його ОСОБА_2 );
      - визнати протиправною бездіяльність Ужгородської районної державної адміністрації щодо залишення без розгляду по суті звернень від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року, неприйняття рішення про виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та ненадання витребуваних документів, зазначених у зверненнях;
      - зобов`язати Ужгородську районну державну адміністрацію в Закарпатській області розглянути по суті звернення від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року, прийняти рішення щодо виділення ОСОБА_1 у натурі (на місцевості) належної йому земельної частки (паю) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь в урочищах «Лази» - ріллю та «Горб» - пасовище загальною площею 2, 27 га в умовних кадастрових гектарах та видати такі документи: розпорядження про дозвіл на розробку проекту відводу земельних ділянок в урочищах «Лази» та «Горб», місце розташування земельних ділянок, їх площу та межі погодити з позивачем та видати йому уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) в урочищах «Лази» та «Горб».
      Вимоги мотивував тим, що в жовтні 2003 року його матері ОСОБА_2 було видано неправдивий офіційний документ (державний акт приватної власності на землю НОМЕР_1), який підписали Худлівський сільський голова Трембецький Й. М. та начальник відділу земельних ресурсів в Ужгородському районі ОСОБА_3 . Стверджує також, що в державний акт на землю НОМЕР_1, виданий його матері ОСОБА_2 , були внесені завідомо неправдиві відомості. Для реалізації права на земельну частку (пай), виділення її в натурі (на місцевості) позивач листом від 20 вересня 2016 року підтвердив наявність такого права і пред`явив свідоцтво про право на спадщину, яким підтверджується факт успадкування земельної частки (паю) та до свідоцтва додав сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий на ім`я ОСОБА_2 (його матері) НОМЕР_1. У листах від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року до Ужгородської районної державної адміністрації він просив:
      - розглянути заяву щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах;
      - прийняти рішення щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь загальною площею 2,27 га в урочищах «Лази» та «Траса»;
      - враховуючи інформацію заступника начальника Управління Держкомзему в Ужгородському районі Закарпатської області щодо наявності проекту організації території земельних часток (паїв) (лист № 07-35/Б-593 від 16 січня 2013 року), видати або надіслати поштою копії всіх документів стосовно організації території земельних часток (паїв) в урочищах « Горб » та «Лази»;
      - надіслати йому копію розпорядження щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) в урочищах « Лази » та «Горб» та уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) в урочищах «Лази» та «Горб», а також інші документи.
      2. Справа за позовом ОСОБА_1 розглядалася неодноразово.
      Першого разу Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2017 року закрив провадження в цій справі, оскільки дійшов висновку про те, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та повинна пред`являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства.
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 липня 2017 року скасував ухвалу суду першої інстанції від 30 травня 2017 року й направив справу для продовження розгляду до того самого суду першої інстанції.
      Покликаючись на фактичні передумови спору, точний зміст позовних вимог позивача, суд апеляційної інстанції вирішив, що суд першої інстанції, коли ухвалював рішення про закриття провадження у справі, усупереч дійсним обставинам застосував норми матеріального та процесуального права, що потягло хибний висновок про непідсудність справи з означеним предметом спору судам адміністративної юрисдикції.
      За наслідками нового судового розгляду Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 27 липня 2018 року задовольнив клопотання позивача про його відмову від частини позовних вимог щодо визнання протиправною діяльності Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області (правонаступник Ужгородського районного відділу земельних ресурсів Закарпатської області) зі службового підроблення офіційного документу (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі такого на ім`я ОСОБА_2 ).
      Це рішення суду ніким не оскаржувалося в апеляційному порядку.
      Цей же суд ухвалою від 30 липня 2018 року закрив провадження у справі про визнання протиправною діяльність Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі такого на ім`я ОСОБА_2 ) у зв`язку з неналежністю розгляду цієї позовної вимоги в порядку адміністративного судочинства.
      Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 вересня 2018 року рішення суду першої інстанції про закриття провадження в означеній частині вимог залишив без змін.
      Рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог про визнання протиправною діяльність Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа в касаційному порядку не оскаржувалися.
      Закарпатський окружний адміністративний суд решту позовних вимог розглянув по суті за правилами адміністративного судочинства і рішенням від 30 липня 2018 року відмовив у їхньому задоволенні.
      Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 08 листопада 2018 року скасував рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрив.
      Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції вказав на те, що в межах спірних правовідносин має місце спір про право власності (право користування) щодо земельної ділянки (паю) в урочищах « Лази » та «Горб», на які позивач вважає, що має право відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай). Натомість згідно з державним актом на право приватної власності на землю, виданим на підставі рішення 16 сесії 3 скликання Худлівської сільської ради, розміри та розташування переданих земельних ділянок відрізняються від заявлених позивачем. З огляду на ці обставини суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а можуть бути розглянуті за правилами цивільного процесуального провадження.
      3. ОСОБА_1 не погодився із судовим рішенням суду апеляційної інстанції і подав касаційну скаргу про його скасування з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду по суті.
      З погляду апелянта, суд апеляційної інстанції належним чином не вивчив матеріали справи, повною мірою не з`ясував справжній перебіг подій, фактично спотворив доводи апеляційної скарги. Вважає, що спір виник через ненадання Худлівською сільською радою належним чином адміністративних послуг, на який поширюється юрисдикція адміністративного суду. Спору про право власності на земельну ділянку не було.
      Коли він заявляв вимоги зобов`язати Ужгородську районну державну адміністрацію в Закарпатській області розглянути по суті його звернення від 22 червня, 14 і 20 вересня 2016 року, а також прийняти рішення про виділення саме йому ( ОСОБА_1 ) у натурі (на місцевості) належної земельної частки (паю) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь в урочищах «Лази» - ріллю та «Горб» - пасовище загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах та надати низку документів, що стосуються рішень органів влади про розробку проекту відводу земельних ділянок в урочищах «Лази» та «Горб» і уточнених списків осіб, які мають праву на земельну частку в цих урочищах, то таким чином домагався в органів влади реалізувати своє право на виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Натомість суд апеляційної інстанції викривив суть його вимог й припустив, що позивач наче володіє названими земельними ділянками й захищає право власності на них.
      Зазначає також, що суд апеляційної інстанції проігнорував правові висновки ухвали цього самого суду від 27 липня 2017 року, який визначив, що на спір з вимогами, які він заявив у цій справі, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2018 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року.
      Цей же суд ухвалою від 30 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      5. У цій справі фактичні обставини справи були такі.
      Худлівська сільська рада Ужгородського району Закарпатської області рішенням 16 сесії 3 скликання від 03 лютого 2001 року «Про погодження передачі в натурі земельних часток (паїв)» вирішила погодити передачу в натурі земельної частки (паю) площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах громадянам, у тому числі ОСОБА_2 - матері позивача.
      У жовтні 2003 року їй видали державний акт на право приватної власності на землю НОМЕР_1, який підписали Худлівський сільський голова Трембецький Й. М. та начальник відділу земельних ресурсів в Ужгородському районі ОСОБА_3 Акт зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за номером 3, дата запису 19 листопада 2002 року.
      За цим актом ОСОБА_2 передається 5 земельних ділянок загальною площею 2, 27 га в межах згідно з планом (ділянка № 1 - 0, 65 га в урочищі «Лази»; ділянка № 2 - 0 , 2 га в урочищі «Траса»; ділянка № З - 0, 08 га в урочищі «Дубове»; ділянка № 4 - 0 , 2 га в урочищі «Холмці»; ділянка № 5 - 1, 14 га урочище не зазначено).
      Акт був виданий взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) КСП «Гроно» серії ЗК № 018996.
      З відзиву Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 23 квітня 2018 року випливає, що державний акт ОСОБА_2 на право приватної власності на землю НОМЕР_1 Худлівська сільська рада не передала до Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської областідля його державної реєстрації відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2009 року № 844 «Про деякі питання реалізації права власності на землю громадянами України у 2009 році».
      У відзиві Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області також зазначає, що в Державному фонді документації, наявної у відділі в Ужгородському районі Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області, немає (не значиться) землевпорядної документації, на підставі якої ОСОБА_2 видавався державний акт на право приватної власності на землю НОМЕР_1, архівного екземпляра зазначеного державного акта на право приватної власності на землю також бракує.
      ІНФОРМАЦІЯ_3 мати позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2, померла. З копії свідоцтва про право на спадщину за законом, яке посвідчив державний нотаріус Ужгородської районної державної нотаріальної контори 19 вересня 2016 року, видно, що спадкоємцем майна померлої ОСОБА_2 є її син, позивач. Спадщина складається з права на земельну частку (пай) члена КСП «Гроно», що перебуває у власності КСП «Гроно» с. Худльово Ужгородського району Закарпатської області в розмірі 2, 27 га в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), належного померлій на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, виданого Ужгородською районного державною адміністрацією 08 квітня 1997 року та зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) від 09 квітня 1997 року за номером 266.
      Згідно з копією сертифіката на право на земельну частку (пай) № 018996 у цьому документі міститься інформація, яка точно відтворена в копії свідоцтва про спадщину. Зазначається також, що сертифікат виданий на підставі рішення Ужгородської державної адміністрації від 07 квітня 1997 року № 189.
      Як стверджує позивач, ОСОБА_2 було виділено лише 2 земельні ділянки в урочищах «Лази» - 0, 65 га та «Траса» - 0, 2 га. Ділянки, зазначені в державному акті на землю під № 3 - 0, 08 га, № 4 - 0,2 га, № 5 - 1,14 га не були виділені в натурі.
      Згідно з наданими позивачем поясненнями виділені ділянки в урочищі «Лази» - 0,65 га та в урочищі «Траса» - 0,2 га, наділені його матері ОСОБА_2 , були відібрані Худлівською сільською радою, та на неодноразові звернення до відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування з вимогою виділити земельні ділянки отримували формальні відповіді.
      У відзиві Головне управління Держгеокадастру в Закарпатській області визнало, що практично всі звернення позивача, і навіть від 22 червня, 14 і 20 вересня 2016 року, до Ужгородської державної адміністрації та органів Держгеокадастру основувалися на відсутності винесення в натурі (на місцевості) деяких земельних ділянок із загальної площі земельної частки (паю), яку отримала його мати ОСОБА_2 як член КСП «Гроно». Причиною цього було оформлення державного акта старого взірця без наявності на той момент геодезичної зйомки території.
      Цей же відповідач також повідомив, що у зв`язку із значною кількістю заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) Худлівська сільська рада звернулася до Ужгородської районної державної адміністрації з клопотанням щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою по організації території земельних часток (паїв). Ужгородська районна державна адміністрації розпорядженням від 13 грудня 2016 року № 537 видала відповідне рішення, на виконання якого було розроблено проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) КСП «Гроно» на території Худлівської сільської ради.
      У листі за грудень 2006 року Закарпатське обласне головне управління земельних ресурсів у відповідь на звернення ОСОБА_2 повідомило, що за інформацією Ужгородського районного відділу земельних ресурсів у 2002 році ОСОБА_2 та ще п`ятеро землевласників сертифікатів на право на земельну частку (пай) подали відповідні заяви й отримали державні акти на право на приватну власність на земельні ділянки згідно з проектом організації території земельних часток (паїв), розробленим на окремі поля. ОСОБА_2 були виділені в натурі (на місцевості) частина ріллі площею 0, 65 га та багаторічні насадження (виноградники) площею 0, 20 га. Інша частина ріллі площею 0,20 га (урочище «Хомці») та пасовища площею біля 1,4 га не були виділені в натурі, оскільки не було проведено геодезичної зйомки території. У цьому листі також стосовно права на земельну частку в урочищі «Хомці» багато пайовиків звернулися із заявами про виготовлення державних актів на право власності на земельну частку (пай), для виготовлення яких не вистачало коштів. Тому хоча б для часткового задоволення поданих заяв проектні організації розробили проект землеустрою щодо організації території земельних часток - ріллі на території Худлівської сільської ради, зокрема й в урочищі «Хомці».
      Як убачається зі змісту заяв позивача, які додані до позовної заяви й утворюють предмет спору, останній неодноразово звертався до Ужгородської районної державної адміністрації з проханням виділити саме йому земельні частки (паї) в натурі (на місцевості) з видачею документів, що засвідчують його право власності на ці земельні частки. У своїх зверненнях просив виділити земельну частку для ведення особистого селянського господарства двома земельними масивами загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах, одну з яких в урочищі «Лази» - ріллю, другу в урочищі «Горб» - пасовище. Тоді ж просив надати уточнені списки осіб, які мать право на земельну частку (пай) в названих ним урочищах, та інші означені в позовній заяві документи.
      Право на виділенні земельної частики (паю) в натурі (на місцевості) в розмірі 2,27 га та видачу йому державного акта на право приватної власності на цю землю обґрунтовував посиланням на те, що є спадкоємцем права на земельну частку (пай) члена КСП «Гроно» у визначеному розмірі без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), яке належало його матері на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, а також тим, що попри видання його матері взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 земельні частки, які зазначені в цьому акті, на місцевості не були виділені і право власності на них його мати не набула, а він після її смерті не успадкував.
      Отож, як вважає позивач, спір виник через те, що відповідачі не задовольнили його звернення і не виділили земельну частку на місцевості в місцях, які він позначив.
      6. Стверджуванні порушення норм матеріального та процесуального права й іншу нормативну базу, яка, як правило, матиме значення для вирішення заявленого спору, можна викласти таким чином.
      Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
      Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      У Преамбулі Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон № 899-IV) сказано, що цей Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками, особливості розпорядження землями та використання земель, що залишилися у колективній власності після розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв).
      За абзацами другим, третім частини першої статті 1, частиною першою, абзацом першим частини другої статті 2 цього Закону право на земельну частку (пай) мають колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документом, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є свідоцтво про право на спадщину.
      Згідно зі статтею 3 Закону № 899-IV підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації. Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища). У разі подання заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідна сільська, селищна, міська рада приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
      Відповідно до статті 5 цього Закону сільська рада та районна державна адміністрація в межах їхніх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядає заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок; приймає рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості); уточняє списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); уточняє місце розташування, межі і площі сільськогосподарських угідь, які підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв); <�…>; надає землевпорядним організаціям уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); розглядає та погоджує проекти землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); організовує проведення розподілу земельних ділянок між особами, які мають право на виділення їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та земель, що залишилися у колективній власності, в порядку, визначеному цим Законом; оформляє матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Сільські ради приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - за межами населених пунктів.
      У частині першій статті 9 цього Закону передбачено, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
      Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 11 Закону № 899-IV встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Земельні ділянки, які будуть використовуватися їх власниками, самостійно закріплюються межовими знаками встановленого зразка кожна окремо. Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
      Відповідно до абзацу третього пункту 1, абзацу першого пункту 2, пунктів 5, 6 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.
      За частиною першою, абзацом другим частини другої, частинами третьою, четвертою, сьомою, дев`ятою, десятою статті 791 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Винесення в натурі (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування <�…> та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
      За пунктами г) і ґ) частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини або виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
      У статтях 125, 126 цього Кодексу передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
      Згідно з пунктами 2, 3 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року № 122 «Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками» в редакції, чинній на час розгляду спору, організація робіт з розподілу земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), здійснюється відповідною сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією за місцем розташування земельних ділянок згідно з проектом. У разі виявлення після розробки проекту факту невключення одного чи кількох громадян, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, спадкоємців права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, інших громадян та юридичних осіб України, які відповідно до законодавства набули право на земельну частку (пай), до списку власників земельних часток (паїв), на підставі якого був складений проект, сільська, селищна, міська рада чи райдержадміністрація може прийняти рішення (розпорядження) про: коригування проекту землевпорядною організацією з метою забезпечення громадян необхідною кількістю земельних ділянок (на підставі відповідного договору); надання зазначеним громадянам земельних ділянок із земель запасу чи резервного фонду у розмірі відповідної земельної частки (паю). У разі неприйняття сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією рішення (розпорядження) щодо коригування проекту або надання таких ділянок із земель запасу чи резервного фонду питання вирішується у судовому порядку.
      Конституційний Суд України в Рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі № 1-6/2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України констатував, що системний аналіз положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин. <�…>. Відповідно до пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. <�…>. За Конституцією і законами України публічно-правові спори в Україні розглядають і вирішують суди загальної юрисдикції в порядку кримінального та адміністративного судочинства <�…>. Як далі зазначив Суд, вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      7. Вирішуючи питання, порушені у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Як убачається з фактичних обставин, які в цій справі встановив суд першої інстанції, ОСОБА_1 звертався до Ужгородської районної державної адміністрації із заявою прийняти на підставі статей 3 та 5 Закону № 899-IV рішення про виділення в натурі (на місцевості) саме йому і саме земельної частки (паю) із земель КСП «Гроно» в розмірі 2, 27 умовних кадастрових гектарів, одну з яких в урочищі «Лази» - ріллю, другу в урочищі «Горб» - пасовище. Тоді ж просив надати уточнені списки осіб, які мать право на земельну частку (пай) в названих ним урочищах, та інші означені в позовній заяві документи та відомості. Документом, що посвідчує право на земельну частку, назвав свідоцтво про право на спадщину, за яким він має право на виділення йому земельної частки на місцевості в розмірі, що належав його померлій матері, посвідченого сертифікатом. Право на виділення земельної частки (паю) в натурі потвердив сертифікатом на право на земельну частку (пай), який у 1997 році Ужгородська районна державна адміністрація видала його матері ОСОБА_2 , а після смерті право на виділення земельного паю успадкував він і вирішив його реалізувати.
      Відповідно до правил апеляційного провадження за неперевіреними до кінця доводами позивача, що стосуються суті спору, йога мати ОСОБА_2 взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) насправді не отримала державного акта на право приватної власності на землю, оскільки всупереч встановленому законодавством порядку їй виділили лише 2 земельні ділянки в урочищах «Лази» - 0, 65 га та «Траса» - 0, 2 га, а ділянки, номінально зазначені у згаданому вище документі під № 3 - 0, 08 га, № 4 - 0, 2 га, № 5 - 1, 14 га, не були виділені в натурі.
      Як установив суд першої інстанції, те, що земельна частка (пай) у повному розмірі не була виділена матері позивача на місцевості, що державний акт на право приватної власності ОСОБА_2 на землю не пройшов державну реєстрацію, після якої виникає право власності на цю земельну ділянку, що право власності на неї не було оформлено відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також що ОСОБА_1 мав право на подання заяви про виділення йому земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) як особа, яка успадкувала право на виділення такої частки, фактично не заперечила сторона відповідача.
      З правової позиції, якої притримується позивач, випливає, що він звернувся до органу державної влади з проханням виділити земельну частку (пай) із загального масиву землі на місці, право на виділення на якій заявили також й інші власники сертифікатів на земельні частки. Позивач, як видно зі змісту його позовної заяви, розумів, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), передбачає проведення відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок зборів власників земельних часток (паїв), на яких проводитиметься розподіл згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Відповідно до вимог закону і в межах сформульованого ним бажання отримати земельну частку (пай) у власність позивач подавав до відповідачів відповідні звернення, серед яких і ті, що стали предметом цього спору, й мав законні підстави очікувати на них відповідь.
      Питання виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) врегульовані законодавством, насамперед Законом № 899-IV, у якому регламентовано, хто, які особи, які мають право на земельну частку (пай), прописана послідовність дій останніх, визначені підстави для виділення земельних ділянок в натурі, в історичному вимірі визначені компетентні органи, які розглядали звернення щодо виділення земельних часток на місцевості. У цьому та кореспондуючих йому законодавчих актах встановлені повноваження останніх й описано точний і зрозумілий опис послідовності (алгоритм) їхніх дій та рішень. За законом реалізація питання про виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) віднесена до повноважень державних органів влади - місцевих державних адміністрацій (принаймні на час виникнення цього спору) і органів місцевого самоврядування (станом на час касаційного перегляду справи).
      Отже, якщо орган, який наділений повноваженнями на прийняття рішення про виділення земельної ділянки на місцевості, ці повноваження буде використовувати чи застосовувати не на підставі чи всупереч вимогам законодавства, то тоді може виникнути спір, в основі якого перебуватиме ймовірне порушення, недотримання або в іншій формі невиконання вимог закону, які зачіпатимуть права чи інтереси особи. Такий спір буде прямо пов`язаний з органом держави або в особі органу місцевого самоврядування з владою (владною діяльністю).
      Коли спір, стороною в якому є орган державної влади чи місцевого самоврядування, суть якого полягатиме в основному в тому, що ці органи не діють у законодавчо визначеному порядку, поза межами повноважень чи із порушеннями, то такий спір набуває ознак публічно-правового спору, оскільки юридичний характер державного розсуду в цих спірних правовідносинах надає діям та рішенням суб`єкта владних повноважень ознак публічності, які регулюються публічно-правовими нормами.
      У такому правовому відношенні суб`єкт владних повноважень не має можливості вирішувати спір, приміром подібний до того, що виник у цій справі, автономно, керуючись власною волею, вільно від законодавчих положень чи іншим способом, характерним для приватноправових відносин.
      Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 2 КАС України під публічно-правовим спором розуміється спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, <�…>, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; <�…>, а під суб`єктом владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг;
      За пунктом першим частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Отож, коли зіставити суть спірних правовідносин у цій справі та суб`єктний склад її учасників, можна дійти висновку, що на розгляд вимог позивача ОСОБА_1 до суб`єктів владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності в питанні прийняття рішення про виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості), яке відноситься до сфери земельних відносин, і вирішення земельного спору, який виник з приводу цих вимог, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      8. У цій справі немає правових і фактичних підстав вважати, що спірні відносини ґрунтуються на набутому матір`ю позивача права приватної власності на земельну частку, яке засвідчується державним актом на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1.
      Справді, у матеріалах справи є такий документ. Поряд з тим, а про це мовилося вище, реально на місцевості земельні ділянки, перелічені в цьому документі, не були виділені, державна реєстрація права власності на земельну частку в розмірі 2,27 умовних кадастрових гектарах не проводилася, реєстраційні рішення не оформлювалися.
      Як видно з копії свідоцтва про право на спадщину, ОСОБА_1 успадкував право на земельну частку (пай) члена сільського господарського підприємства в означеному вище розмірі без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), яка належала його матері на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, хоча станом на час видачі свідоцтва про право на спадщину (19 вересня 2016 року), якщо б мати позивача набула право власності на земельну частку, то мав би успадкувати земельну ділянку як об`єкт власності в розмірі і місцях, що були зазначені в державному акті на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1. Однак цього не було зроблено.
      ОСОБА_1 заявив про своє право на земельний пай як його спадкоємець, посвідчене сертифікатом, а не як спадкоємець земельної ділянки на підставі державного акта на право приватної власності на землю. Він просив виділити йому земельну частку на місцевостях, які відрізняються від тих, що позначені в акті. У такому сенсі, як можна простежити з позиції відповідачів, його письмові звернення, вимоги сприймали органи, до повноважень яких належить вирішення питання про виділення земельної частки в натурі.
      ОСОБА_1 не оспорює правильність виділення його матері земельної частки на місцевості і не просить наче «дооформити» обмін сертифіката на право на земельну частку (пай) на державний акт на право власності на землю.
      Він, як можна зрозуміти з його доводів, заявляє про своє право на виділення йому земельної ділянки в натурі на підставі свідоцтва про право на спадщину. Чи законні, обґрунтовані й слушні такі його вимоги, а відтак, чи законно й правомірно діяв суб`єкт владних повноважень, належить вирішити за наслідками апеляційного перегляду цієї справи, який має відбутися за правилами адміністративного судочинства.
      Описані фактичні обставини у своїй сукупності дають підстави визнати помилковим висновки апеляційного суду про те, що на ці спірні обставини поширюється юрисдикція цивільного суду.
      9. Доводи скаржника щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів знайшли своє підтвердження під час її розгляду в суді касаційної інстанції.
      10. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.
      За змістом частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року скасувати.
      Справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області, Ужгородської районної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання до вчинення дій направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді : Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      Т . О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91998642