Постанова ВП-ВС про порядок оскарження прокурором бездіяльності ДАБІ


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня2020 року

м. Київ

Справа № 815/6347/17

Провадження № 11-562апп19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Князєва В. С.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 2 до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, третя особа: ОСОБА_1 , про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною та скасування реєстрації декларації, зобов`язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2019 року (судді Потапчук О. В., Семенюк Г. В., Шляхтицький О. І.),

У С Т А Н О В И Л А :

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. Заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 2 (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради (далі - УДАБК), третя особа: ОСОБА_1 , про:

- визнання протиправною бездіяльності щодо непроведення перевірки та нескасування декларації про початок виконання будівельних робіт від 30 травня 2017 року № ОД082171503078 щодо реконструкції нежитлового приміщення без змін геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання протиправною та скасування реєстрації вказаної декларації про початок виконання будівельних робіт;

- зобов`язання розглянути питання щодо притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого частиною п`ятою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

2. Позов мотивовано тим, що при проведенні перевірки під час досудового розслідування у кримінальному провадженні №12017161470002168 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України (далі - КК), виявлено, що в оскаржуваній декларації про початок виконання будівельних робіт містяться завідомо недостовірні відомості. Незважаючи на неодноразові повідомлення місцевої прокуратури на адресу УДАБК щодо недостовірності даних, внесених ОСОБА_1 , відповідачем не вжито заходів реагування та не виявлено порушень вимог містобудівного законодавства.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 11 вересня 2018 року позов задовольнив.

4. П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 05 лютого 2019 року рішення суду першої скасував та закрив провадження у справі.

5. Судове рішення мотивовано тим, що спір підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства з огляду на те, що правовідносини виникли в рамках кримінального провадження, тому перевірка скарг на дії, рішення чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень має відбуватися в тому ж порядку й тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки та оцінки доказів у кримінальному провадженні.

6. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 21-1666а15 та на Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

7. У касаційній скарзі прокурор просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до цього суду.

8. Скаржник зазначає, зокрема, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами адміністративного судочинства, оскільки його предметом є оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо невиконання вимог законодавства та протиправного нездійснення функцій, на які такий орган уповноважений. Водночас прокурор указує на те, що оскаржуваною бездіяльністю та діями відповідача щодо реєстрації декларації порушено права територіальної громади, оскільки будівництво було проведено у зеленій зоні міста без відповідних дозвільних документів.

Позиція інших учасників справи

9. Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Рух касаційної скарги

10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі.

11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 06 червня 2019 року справу за позовом прокурора до УДАБК, третя особа: ОСОБА_1 , про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною та скасування реєстрації декларації, зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

12. ОСОБА_1 подав до УДАБК декларацію про початок виконання будівельних робіт щодо реконструкції нежитлового приміщення без змін геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 , яка зареєстрована відповідачем 30 травня 2017 року за № ОД082171503078.

13. 13 вересня 2017 року до керівника Одеської місцевої прокуратури № 2 надійшла заява ОСОБА_2 , у якій заявник повідомив, що 12 вересня 2017 року на території Малиновського району міста Одеси здійснюється реконструкція нежитлового приміщення у Серединському сквері безпосередньо у зеленій зоні, вказане приміщення заважає вільному проходу по стежкам, які прокладені у цьому сквері. Заявник зазначив, що особи, які проводять будівельні роботи, не мають права на будівництво, оскільки земля у зелених зонах не може виділятись для будівництва об`єкта, зокрема, торгівлі. Зазначені обставини, на думку заявника, свідчать про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК, тому ОСОБА_2 просив внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати досудове розслідування.

14. За даним фактом були внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, та за результатами досудового розслідування у рамках кримінального провадження № 12017161470002168 прокуратурою було встановлено, що 30 травня 2017 року УДАБК зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт № ОД082171503078 щодо реконструкції нежитлового приміщення без змін геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 , подану ОСОБА_1 .

15. При проведенні перевірки Департаментом комунальної власності Одеської міської ради встановлено, що документи, які підтверджують право власності чи користування земельною ділянкою, у ОСОБА_1 відсутні, що не відповідає вимогам статей 125 та 126 Земельного кодексу України, про що складено акт від 13 вересня 2017 року № 00801.

16. Крім того, у декларації про початок виконання будівельних робіт № ОД082171503078 зазначено, що експертиза проекту будівництва проведена філією ДП «Укрдержбудекспертиза» в Одеській області, однак, відповідно до листа

ДП «Укрдержбудекспертиза» в Одеській області від 06 листопада 2017 року експертиза проектної документації щодо об`єкта реконструкції нежитлового приміщення філією не проводилась та експертний звіт не складався.

17. Прокурором зроблено висновок, що у декларації про початок виконання будівельних робіт № ОД082171503078 містяться завідомо недостовірні відомості.

18. Прокуратурою на адресу УДАБК надсилались листи з повідомленнями щодо недостовірності даних, внесених ОСОБА_1 до декларації № ОД082171503078, що є підставою для проведення позапланової перевірки.

19. Однак відповідачем не було проведено перевірку відповідно до пункту 7 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року № 553, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

20. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

21. За визначенням пунктів 1, 2 та 7 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

22. Згідно зі статтею 46 КАС сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

23. Згідно з частинами третьою - п`ятою статті 53 КАС у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

24. Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» (тут і далі - у редакції, чинній на момент звернення із цим позовом) визначено, що на прокуратуру покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

25. Відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

26. У контексті зазначених норм можна зробити висновок, що в адміністративному процесі прокурор набуває статусу позивача в разі, якщо певними діями, рішеннями чи бездіяльністю порушено інтерес держави у публічних правовідносинах, а орган, який уповноважений реалізовувати або захищати такий інтерес, відсутній або в силу закону не наділений повноваженнями самостійно звертатися до суду.

27. У такому випадку прокурор здійснює квазіпредставницьку функцію, виступаючи в інтересах певного органу державної влади, однак, в адміністративному судочинстві прокурор не може набувати статусу сторони у справі із самостійними інтересами, правами та обов`язками, крім випадків, коли це прямо передбачено нормами КАС.

28. Слід повторно наголосити, що за змістом статті 2 КАС метою вирішення спору у сфері публічно-правових відносин є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

29. Однак у спорі, що розглядається, прокурор не реалізовує публічно-владні управлінські функції стосовно відповідача та не здійснює представництво будь-якого державного органу, оскільки зі спору вбачається, що його предметом є питання додержання вимог містобудівного законодавства, відтак - органом, уповноваженим на реалізацію цього питання, власне і є відповідач.

30. Вирішення адміністративним судом спору, який виник між прокурором та УДАБК, не відповідатиме меті ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, оскільки зводитиметься до розгляду державою в особі уповноваженого нею органу (суду) спору між іншими її органами, тобто спору держави із самою собою.

31. Невідповідність меті вирішення публічно-правового спору та завданням адміністративного судочинства обумовлює потребу розв`язання такого спору в межах існуючих адміністративних процедур, а не в судовому порядку.

32. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 19 КАС справами у публічно-правових спорах, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, є, зокрема, спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

33. Вирішення судом так званого «компетенційного» спору між суб`єктами владних повноважень у широкому розумінні спрямоване саме на захист прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, оскільки сприяє досягненню юридичної визначеності у відносинах між особами приватного права та органами державної влади.

34. Однак спір між прокуратурою та УДАБК щодо примусу до виконання УДАБК своїх функцій не є компетенційним, можливість його вирішення адміністративним судом КАС не передбачена.

35. При цьому у цій справі поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому такий спір між державними органами не може бути вирішений у судах жодної юрисдикції.

36. Водночас варто зауважити, що зі змісту позовної заяви опосередковано вбачається, що прокурор звертався до суду фактично за захистом прав територіальної громади як власника земельної ділянки, де розташоване побудоване третьою особою майно, дозвільні документи на будівництво якого стали, зокрема, підставою та предметом цього позову.

37. Отже, прокурор, визначивши належне коло учасників спору та обравши відповідний спосіб захисту, має можливість звернутися до суду в порядку цивільного чи господарського судочинства.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

38. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).

39. Щодо посилань суду апеляційної інстанції на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 21-1666а15, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вона прийнята за результатами розгляду справи за позовом ОСОБА_3 до Генеральної прокуратури України про визнання незаконними дій відповідача щодо розгляду його скарги на дії працівників прокуратури Оболонського району м. Києва і прокуратури м. Києва та зобов`язання відповідача провести перевірку фактів, викладених у його скарзі, тобто за іншого суб`єктного складу та предмета спору, тому не може вважатися релевантною та застосовною у цій справі.

40. Посилання суду апеляційної інстанції на Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зокрема, на пункт 4.3, також є помилковим, оскільки предметом конституційного звернення було надання офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 КПК, статей 3, 4, 17 КАС в аспекті статті 55 Конституції України щодо таких питань:

- чи гарантується кожному право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень на підставі статті 55 Основного Закону України, чи Конституцією України надано право оскаржувати в суді не будь-які, а лише певні категорії їхніх рішень, дій чи бездіяльності;

- у якому судовому провадженні (адміністративному чи кримінальному) повинні вирішуватися справи за скаргами фізичної особи, яка не є учасником кримінального судочинства, але повідомила про вчинення злочину, якщо ця особа просить визнати протиправною бездіяльність суб`єкта владних повноважень, який не прийняв жодного з рішень, передбачених статтею 97 КПК України.

41. Конституційний Суд України вирішив, що положення статті 97 КПК в аспекті конституційного звернення і конституційного подання та в системному зв`язку з положеннями частини другої статті 55 Конституції України, частини третьої статті 110, частини п`ятої статті 234, частини другої статті 236 КПК, частини другої статті 2,

пункту 2 частини третьої статті 17 КАС необхідно розуміти так, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб`єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у кримінальному судочинстві.

42. Отже, цим Рішенням розтлумачено право фізичної особи, яка не є учасником кримінального судочинства, але повідомила про вчинення злочину, у разі неприйняття суб`єктом владних повноважень жодного з рішень, передбачених статтею 97 КПК, оскаржити таку бездіяльність у порядку кримінального провадження, тому суд уважає, що застосування до спірних правовідносин виключно пункту 4.3 цього Рішення Конституційного Суду України є неможливим, ураховуючи зміст Рішення та предмет конституційного подання.

43. Велика Палата Верховного Суду підтримує висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у цій справі.

44. Водночас Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції, ухваливши по суті правильне рішення, неправильно застосував норми процесуального права, виходячи з того, що цей спір має розглядатися за правилами кримінального судочинства.

45. Тому слід змінити мотивувальну частину постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2019 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові.

46. Таким чином, доводи скаржника щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів не знайшли свого підтвердження під час її розгляду у суді касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

47. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків суду апеляційної інстанції не підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

48. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

49. Відповідно до статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Висновки щодо розподілу судових витрат

50. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

51. Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні, але виключно щодо мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задовольнити частково.

2. Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2019 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, в решті рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

В. С. Князєв

Судді:

Н. О. Антонюк

Л. М. Лобойко

Т. О. Анцупова

О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

В. В. Пророк

Ю. Л. Власов

Л. І. Рогач

М. І. Гриців

О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 92203837

Link to comment
Share on other sites

Велика палата зазначила, що в адміністративному процесі прокурор набуває статусу позивача в разі, якщо певними діями, рішеннями чи бездіяльністю порушено інтерес держави у публічних правовідносинах, а орган, який уповноважений реалізовувати або захищати такий інтерес, відсутній або в силу закону не наділений повноваженнями самостійно звертатися до суду.

У такому випадку прокурор здійснює квазіпредставницьку функцію, виступаючи в інтересах певного органу державної влади, однак, в адміністративному судочинстві прокурор не може набувати статусу сторони у справі із самостійними інтересами, правами та обов`язками, крім випадків, коли це прямо передбачено нормами КАС.

Слід повторно наголосити, що за змістом статті 2 КАС метою вирішення спору у сфері публічно-правових відносин є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Однак у спорі, що розглядається, прокурор не реалізовує публічно-владні управлінські функції стосовно відповідача та не здійснює представництво будь-якого державного органу, оскільки зі спору вбачається, що його предметом є питання додержання вимог містобудівного законодавства, відтак - органом, уповноваженим на реалізацію цього питання, власне і є відповідач.

Вирішення адміністративним судом спору, який виник між прокурором та УДАБК, не відповідатиме меті ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, оскільки зводитиметься до розгляду державою в особі уповноваженого нею органу (суду) спору між іншими її органами, тобто спору держави із самою собою.

Невідповідність меті вирішення публічно-правового спору та завданням адміністративного судочинства обумовлює потребу розв`язання такого спору в межах існуючих адміністративних процедур, а не в судовому порядку.

Спір між прокуратурою та УДАБК щодо примусу до виконання УДАБК своїх функцій не є компетенційним, можливість його вирішення адміністративним судом КАС не передбачена.

При цьому у цій справі поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому такий спір між державними органами не може бути вирішений у судах жодної юрисдикції.

Водночас варто зауважити, що зі змісту позовної заяви опосередковано вбачається, що прокурор звертався до суду фактично за захистом прав територіальної громади як власника земельної ділянки, де розташоване побудоване третьою особою майно, дозвільні документи на будівництво якого стали, зокрема, підставою та предметом цього позову.

Отже, прокурор, визначивши належне коло учасників спору та обравши відповідний спосіб захисту, має можливість звернутися до суду в порядку цивільного чи господарського судочинства.

Link to comment
Share on other sites

  • ANTIRAID changed the title to Постанова ВП-ВС про порядок оскарження прокурором бездіяльності ДАБІ

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 916/2813/18
      Провадження № 12-71гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання - Бутенка А. О.,
      учасники справи:
      позивач - адвокат Приміч Д. В.,
      відповідачка-1 - адвокат Гамар В. І.,
      відповідачка-2 - не з`явився,
      третя особа - не з`явився,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Позивач) на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 ( ОСОБА_2 - головуючий, судді Щавинська Ю. М., Невінгловська Ю. М.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (Поліщук Л. В. - головуючий, судді Будішевська Л. О., Таран С. В.) у справі
      за позовом ОСОБА_1
      до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , Відповідачка-1), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 , Відповідачка-2),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство «Ніка-2» (далі - ПП)
      про визнання договору дарування недійсним.
      1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
      1.1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі ПП, укладеного Відповідачками 13.07.2015 (далі - Договір).
      1.2. Позовна заява мотивована тим, що Позивач не уповноважував Відповідачку-1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом ПП, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на основі їх спільного сумісного майна, зокрема за спільно нажиті кошти подружжя. На час укладення Договору подружжю ОСОБА_5 належало 80 % статутного капіталу ПП (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн - ОСОБА_3 , 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн - ОСОБА_1 ). Водночас за Договором ОСОБА_3 без згоди та відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 частку статутного капіталу ПП у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Таким чином, оскільки Відповідачка-1 розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди Позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, Договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України) в редакції, чинній на час укладення Договору.
      Позивач також стверджує, що дізнався про Договір лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП про перерозподіл часток в статутному капіталі ПП, оформленого протоколом від 13.07.2015 № 1, та про виключення Позивача зі складу учасників ПП, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в розмірі 6 000 000 грн, і про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму, оформленого протоколом від 23.11.2015 № 3.
      1.3. У відзивах на позовну заяву Відповідачки зазначили, що спір стосовно правомірності укладення ОСОБА_3 . Договору вже вирішено в судовому порядку. Так, Одеський апеляційний господарський суд в постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17 дослідив правовий статус спільного сумісного майна подружжя Сажиних у співвідношенні з корпоративними правовідносинами, які виникають під час створення підприємства та його діяльності, і зробив висновок, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. Відповідні обставини з огляду на положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не підлягають повторному доказуванню.
      Відповідачки зауважили, що у 2015 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 досягнули домовленості щодо відчуження їхніх часток у статутному капіталі ПП на користь власних дітей, яка була оформлена протоколом загальних зборів учасників ПП від 13.05.2015.
      Відповідачка-1 також заявила про сплив позовної давності, оскільки з часу підписання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 протоколу зборів учасників ПП від 13.05.2015 до моменту його звернення до суду із цим позовом минуло більше трьох років. При цьому Договір за змістом повністю збігається з вказаним протоколом загальних зборів та міститься в матеріалах реєстраційної справи ПП, з якими Позивач міг ознайомитися у будь-який час.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 провадження у справі закрито. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спір між чоловіком і дружиною щодо недійсності укладеної дружиною без згоди чоловіка угоди, за якою відчужена спільна сумісна власність подружжя, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки оспорюється правочин у сімейних правовідносинах.
      2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2019 ухвалу Господарського суду Одеської області про закриття провадження у справі скасовано; справу № 916/2813/18 передано до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду. Мотивуючи цю постанову, апеляційний суд зазначив, що на час укладення Договору сторони у справі були учасниками ПП, а цей правочин укладений не між подружжям, а між Відповідачками, які є учасниками ПП. Ураховуючи суб`єктний склад учасників справи та предмет спору, його належить розглядати за правилами господарського судочинства.
      2.3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.12.2019, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, у позові відмовлено.
      2.4. Рішення судів мотивовані тим, що укладення ОСОБА_3 . Договору не потребувало згоди її чоловіка ОСОБА_1 , тому вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а підстави для його визнання недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини четвертої статті 369 ЦК України відсутні.
      З посиланням на правові висновки, наведені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, суди зазначили, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 СК України були використані одним з подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі, зважаючи на положення статей 116, 147 ЦК України, є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, а подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із них (засновником), шляхом участі в управлінні товариством, натомість інший - набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди іншого з подружжя.
      При цьому суди вказали на необґрунтованість посилання Позивача на висновок Конституційного Суду України, зроблений у Рішенні від 19.09.2012 № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суди зазначили, що цей висновок зроблений щодо приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, як унітарного підприємства відповідно до частини четвертої статті 63 Господарського кодексу України (тут і далі - ГК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин, у яких ПП на час вчинення оспорюваного правочину існувало як корпоративне підприємство з трьома засновниками (учасниками) відповідно до частини п`ятої статті 63 ГК України.
      3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
      3.1. 30.06.2020 Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
      4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі
      4.1. Суди неправильно застосували норми ЦК України, СК України та Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП власником, який перебував у шлюбних відносинах. На думку Позивача, оскільки статутний капітал ПП є сформованим, а ця юридична особа зареєстрована Відповідачкою-1 під час шлюбу з Позивачем, майно цього підприємства є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 . Після перерозподілу часток новими засновниками ПП стали чоловік Відповідачки-1 (Позивач) та її донька (Відповідачка-2), тобто всі засновники перебували в сімейних відносинах і частки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не перестали бути об`єктом спільної сумісної власності, а змінилось лише їх відсоткове співвідношення. З моменту створення ПП до моменту вчинення Договору були змінені частки в його статутному капіталі (частка ОСОБА_3 стала 60 %), однак це не призвело до зміни правового режиму зазначеного майна, а лише змінило порядок управління підприємством. Водночас частка Позивача і Відповідачки-1 у статутному капіталі ПП у загальному розмірі 80 % залишилися об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
      4.2. При цьому суди помилково врахували висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, оскільки вони стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Натомість висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, який стосувався б приватних підприємств, відсутній. На переконання Позивача, правове регулювання процедур створення та діяльності приватних підприємств і товариств з обмеженою відповідальністю не є тотожним, а також наявні підстави для визнання Договору недійсним, оскільки для його вчинення була необхідна згода Позивача на дарування частки в статутному капіталі ПП, яка знаходилась у їх спільній сумісній власності з Відповідачкою-1.
      5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
      5.1. 13.08.2020 Відповідачка-1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, належним чином дослідили та врахували висновки Конституційного Суду України, Верховного Суду та Верховного Суду України.
      5.2. Відповідачка-1 вказує на необхідність урахування в порядку, визначеному частиною четвертою статті 75 ГПК України, висновків Одеського апеляційного господарського суду, викладених у постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя.
      5.3. Також ОСОБА_3 звертає увагу на те, що первісною підставою позову ОСОБА_1 зазначив відсутність своєї згоди на укладення Договору дарування частки в статутному капіталі ПП, яку Позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя. Водночас таке обґрунтування спростовується матеріалами справи, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції Відповідачка-1 надавала суду рішення загальних зборів засновників ПП від 13.05.2015, за яким два учасника - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали взаємну згоду на відчуження кожним з них часток в статутному капіталі підприємства.
      6. Розгляд справи Верховним Судом
      6.1. Ухвалою від 23.07.2020 Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та призначив розгляд справи в судовому засіданні на 02.09.2020; встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 14.08.2020.
      6.2. Ухвалою Суду від 02.09.2020 оголошувалась перерва в судовому засіданні до 09.09.2020.
      6.3. Ухвалою від 09.09.2020 Суд передав цю справу разом з вищевказаною касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки справа № 916/2813/18 містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції в спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, яке створено за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю.
      6.4. Ухвалою від 30.09.2020 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 916/2813/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 17.11.2020, а в подальшому відповідними ухвалами повідомляла учасників справи про дату та час проведення чергових судових засідань з розгляду вищевказаної касаційної скарги.
      7. Встановлені судами обставини
      7.1. ПП створено громадянкою Молдови ОСОБА_3 з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку на основі задоволення потреб громадян, колективних, державних та інших підприємств і організацій у виконанні робіт і наданні послуг у сферах, визначених предметом діяльності (пункт 1.1 статуту підприємства, затвердженого рішенням загальних зборів учасників засновників, та зареєстрованого Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією (далі - Адміністрація) 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276).
      7.2. Відповідно до пункту 3.5 статуту ПП у зазначеній редакції статутний фонд становить 500 грн; вкладом засновника в статутний фонд підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, іншими природними ресурсами, а також інші майнові права, кошти, в тому числі і в іноземній валюті та інші види вкладів, не заборонені діючим законодавством.
      7.3. На підставі рішення засновника ПП від 19.09.2005 № 2 до складу засновників підприємства введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
      7.4. Відповідно до пункту 1.2 статуту ПП, зареєстрованого Адміністрацією 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276 з подальшими змінами та доповненнями, проведеними державними реєстраторами 21.04.2008 за № 15301050007000138 та 20.07.2011 за № 153021050011000138, засновниками підприємства є ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
      7.5. На підставі рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 09.01.2013 № 1, до статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. Згідно з пунктом 3.2 статуту в цій редакції для забезпечення діяльності підприємства створюється статутний капітал у розмірі 30 000 000 грн, який складається з вартості вкладів його засновників; вклади засновників у статутному капіталі становлять: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %.
      7.6. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдаровуваній належну дарувальнику частку у статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
      7.7. Згідно з пунктом 2.1 Договору дарувальник передає предмет дарування з моменту підписання цього договору з подальшою реєстрацією змін та доповнень до статутних документів ПП у частині обдарованої частки.
      7.8. Пунктом 5.1. Договору визначено, що він набуває чинності з моменту його підписання Сторонами і діє до моменту повного виконання Сторонами своїх зобов`язань за ним.
      7.9. Рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 % та ОСОБА_4 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %; внести зміни та доповнення до статуту ПП та доручити засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
      7.10. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.10.2015 у справі № 495/6567/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6 ), зареєстрований 23.12.1995 у ВЦС сектору Ришкань, м. Кишинів, актовий запис № 875.
      7.11. На момент створення ПП (державна реєстрація 12.09.2001) і укладення Договору від 13.07.2015 Позивач та Відповідачка-1 перебували в шлюбі.
      7.12. У провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/1553/17 за позовом ОСОБА_1 до ПП за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Адміністрації в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників та статутів товариства.
      7.13. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2018 у справі № 916/1553/17, залишеним без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2018 та Верховного Суду від 10.10.2018, позовні вимоги задоволено частково: визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформлене протоколом № 3 від 23.11.2015; визнано недійсним статут ПП у новій редакції, затверджений рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 3 від 23.11.2015; у частині позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформленого протоколом № 1 від 13.07.2015, та визнання недійсними змін та доповнень до статуту ПП у редакції, затвердженій рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 1 від 13.07.2015, відмовлено.
      8. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Щодо юрисдикції
      8.1. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      8.2. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      8.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      8.4. Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      8.5. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
      8.6. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
      8.7. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
      8.8. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов`язків є їх тісний зв`язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов`язків можуть врегулювати свої відносини, пов`язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов`язки на іншу особу їх носії не можуть.
      8.9. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.
      8.10. Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах.
      8.11. Посилання позивача на невідповідність Договору нормам статей 60, 61, 63 СК України не свідчить про його укладення в сімейних правовідносинах. Норми зазначених статей регулюють відносини реалізації подружжям права спільної сумісної власності, яке передбачене статтями 368-372 ЦК України. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі ті, які не перебувають у сімейних правовідносинах, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо.
      8.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України.
      Щодо правової природи приватного підприємства
      8.13. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
      8.14. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).
      8.15. Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.
      8.16. Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.
      8.17. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.
      8.18. Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.
      8.19. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».
      8.20. Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, слід виходити з такого.
      8.21. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПП створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства.
      8.22. ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. Згідно із частиною третьою статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
      8.23. Отже, за загальним правилом учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом). У такому випадку ПП не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю, а відповідно до статті 84 ЦК України в чинній редакції, яка встановлює вичерпний перелік підприємницьких товариств, таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю або виробничим кооперативом (сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням).
      8.24. Визначальною ознакою кооперативу є те, що один член кооперативу має лише один голос у вищому органі (абзац четвертий статті 4 Закону України «Про кооперацію», абзац перший частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»), з можливістю мати у певних випадках додаткову кількість голосів (абзац другий частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Отже, оскільки статутом ПП не встановлено, що один член (засновник, учасник) має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, то ПП не є кооперативом.
      8.25. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.
      8.26. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством.
      8.27. Стосовно виключної правової проблеми, для вирішення якої цю справу було передано на розгляд Великої Палати, слід також звернути увагу на таке.
      8.28. Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 09.09.2020 зазначила, що, зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання діяльності приватних підприємств, виникає потреба в усуненні існуючої невизначеності, у тому числі шляхом можливого застосування інституту аналогії.
      8.29. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
      8.30. Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.
      8.31. Водночас у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на приписи частини першої статті 8 ЦК України.
      8.32. У контексті наведеного в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення Договору (далі - Закон).
      Щодо правового режиму майна приватного підприємства
      8.33. Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Отже, юридичній особі може належати майно на праві власності.
      8.34. Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності.
      8.35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про кооперацію» джерелами формування майна кооперативу є, зокрема, вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» джерелами формування майна сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського кооперативного об`єднання є, зокрема, вступні внески та вклади (у тому числі додаткові вклади), членські та цільові внески його членів.
      8.36. Здійснивши аналіз наведених положень законодавства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).
      8.37. Часткою в статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов`язків, пов`язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку розподілу майна товариства в процесі його ліквідації.
      8.38. При цьому розмір відчужуваної частки визначає обсяг окремих корпоративних прав, які переходять до нового володільця частки. Зокрема, кількість голосів, яку має новий володілець частки при голосуванні на загальних зборах учасників товариства, частини прибутку товариства, яку він має право отримати у разі виплати дивідендів, частини майна товариства, яку він може вимагати у разі виходу з товариства, що пропорційні до розміру переданої йому частки.
      8.39. Водночас з урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону, за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на належне йому майно, у тому числі на внесені учасниками вклади.
      8.40. Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, з якими Велика Палата Верховного Суду погоджується.
      8.41. Вирішуючи зазначене в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання нібито суперечності правових позицій щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства, викладених у постановах Верховного Суду України (Верховного Суду), та з іншого боку позиції, наведеної в Рішенні Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      8.42. У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      8.43. Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок).
      8.44. В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа.
      8.45. Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).
      8.46. Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки:
      перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю;
      другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.
      8.47. За такого розуміння Велика Палата Верховного Суду не вбачає суперечностей між позиціями Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства.
      Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю
      8.48. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      8.49. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.
      8.50. Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
      8.51. Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
      8.52. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
      8.53. За змістом пункту 4 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом.
      8.54. Відповідно до пунктів «а» та «д» частини першої статті 10 Закону учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.
      8.55. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що в пункті «а» статті 10 Закону перелік відповідних випадків обмежений саме положеннями цього конкретного Закону, натомість в пункті «д», який визначає право учасника здійснити відчуження часток в статутному капіталі товариства, законодавець вжив поняття «закон» в широкому розумінні, що включає в себе, зокрема, положення ЦК України та СК України, які встановлюють особливості розпорядження об`єктами спільної сумісної власності.
      8.56. За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      8.57. Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      8.58. Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.
      8.59. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.
      8.60. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.
      8.61. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
      8.62. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
      8.63. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.
      8.64. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.
      8.65. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      8.66. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16.
      8.67. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором.
      Щодо суті позовної вимоги
      8.68. Судами встановлено, що ПП створено одноособово громадянкою Молдови ОСОБА_3 у 2001 році, статутний фонд становив 500 грн.
      8.69. На підставі рішення засновника ПП ( ОСОБА_3 ) від 19.09.2005 № 2 до складу засновників введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
      8.70. У подальшому рішенням загальних зборів від 09.01.2013 № 1 збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та визначено вклади учасників у межах цього капіталу таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %. До статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138.
      8.71. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдарована) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдарованій належну дарувальнику частку в статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
      8.72. У той же день рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000, що відповідає частці у розмірі 20 % та ОСОБА_4 вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %. Внесено зміни та доповнення до статуту ПП та доручено засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
      8.73. Статтею 69 СК України передбачено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Так, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Якщо об`єктом поділу є нерухоме майно, тоді такий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина друга статті 69 СК України).
      8.74. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. Поділ спільного майна може здійснюватися в добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності між ними спору.
      8.75. Добровільний поділ майна подружжя передбачає наявність взаємної волі подружжя на припинення режиму спільної сумісної власності щодо належного їм майна.
      8.76. Сімейні відносини як вид цивільних правовідносин можуть бути врегульовані крім СК України іншими нормативно-правовими актами.
      8.77. Оскільки СК України допускає регулювання сімейних відносин за допомогою договору, то при укладенні, виконанні і розірванні такого договору можуть застосовуватися й норми ЦК України.
      8.78. Зокрема, стаття 355 ЦК України передбачає два види спільної сумісної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності, вважається, що частки в співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом.
      8.79. Частина третя статті 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом.
      8.80. Зазначені положення ЦК України збігаються з положеннями СК України щодо правового режиму спільного майна подружжя.
      8.81. СК України закріплює як право спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте подружжям під час шлюбу (стаття 60 СК України), так і право поділу цього майна (стаття 70), а також право подружжя на укладання між собою договорів щодо поділу цього майна (стаття 9, частина перша статті 65, частина друга статті 69 СК України).
      8.82. У статті 9 СК України законодавець закріпив право подружжя на укладення між собою сімейних договорів. При цьому подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім`єю, також можуть врегулювати свої сімейні відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам СК України, інших законів України та моральним засадам суспільства.
      8.83. У частині першій статті 65 СК України закріплено принцип розпорядження спільним майном подружжя за взаємною згодою.
      8.84. Також частина друга статті 69 СК України передбачає принцип розподілу майна подружжя за взаємною згодою.
      8.85. За змістом статті 60 СК України право спільної сумісної власності на майно виникає у обох із подружжя одночасно. При цьому статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до єдиного державного реєстру (ЄДР). Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 06.02.2019 у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19), від 01.09.2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20). Отже, наявність у ЄДР відомостей про належність частки у статутному капіталі юридичної особи лише одному з подружжя не позбавляє іншого з подружжя доводити наявність права спільної сумісної власності на частку.
      8.86. Згідно зі статтею 70 СК у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      8.87. Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України.
      8.88. Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю.
      8.89. Майно, яке належить одному з подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Однак воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, зокрема, договорів дарування, купівлі-продажу, найму (оренди) тощо, які подружжя можуть укладати між собою або з іншими особами на підставі частини першої статті 64 СК України.
      8.90. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. При цьому майно (майнові права), які не увійшли до предмета договору, залишаються в спільній сумісній власності подружжя. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї.
      8.91. Відтак подружжя має право на власний розсуд здійснити поділ спільного майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, при цьому самостійно визначивши його обсяг та частку кожного з них у цьому майні.
      8.92. Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09.01.2013 № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя.
      8.93. Зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 ЦК України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 ЦК України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу).
      8.94. З огляду на зазначене слід дійти висновку, що після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_3 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна.
      8.95. Позиція ОСОБА_3 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09.01.2013 № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки ОСОБА_3 згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою.
      8.96. З огляду на це суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
      8.97. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.98. Згідно із частиною четвертою статті 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      8.99. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте оскаржувані судові рішення необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      8.100. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що хоча доводи, викладені в касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову, проте наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги та зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень.
      9. Судові витрати
      9.1. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 цього Кодексу у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
      9.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про необхідність змінити мотивувальні частини судових рішень судів попередніх інстанцій, якими в задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на Скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі № 916/2813/18 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення та постанову залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Л. М. Лобойко
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков
      Джерело: ЄДРСР 98531899
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 липня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 910/4508/20
      Провадження № 12-19гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      позивача - ОСОБА_1 ,
      відповідача - Полець Д.М.,
      третьої особи - Мисник Н.В.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Первинної профспілкової організації співробітників Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Господарського суду міста Києва від 26 серпня 2020 року (суддя Спичак О. М.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21 грудня 2020 року (у складі колегії: головуючий суддя Майданевич А. Г., судді Сулім В. В., Коротун О. М.)
      у справі
      за позовом Первинної профспілкової організації співробітників Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк»
      до Кабінету Міністрів України,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: голова правління Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» Петр Крумханзл, Акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк»,
      про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У квітні 2020 року Первинна профспілкова організація співробітників Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - Профспілка, позивач) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - КМУ, відповідач) про визнання протиправною бездіяльності КМУ, яка полягає в нерозірванні трудового договору з головою правління Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» Петром Крумханзлом (далі - голова правління банку), та зобов`язання розірвати трудовий договір.
      2. Позов заявлений у зв`язку з тим, що відповідач як представник держави - власника Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ «КБ «ПриватБанк», банк) у добровільному порядку не виконав імперативних вимог статті 45 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та не задовольнив вимогу Профспілки про розірвання трудового договору з головою правління банку за допущені ним порушення Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (далі - Закон № 1045-XIV).
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 26 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21 грудня 2020 року, у позові відмовлено.
      4. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами наявності у відповідача обов`язку розірвати трудовий договір з головою правління банку та невиконання цього обов`язку, внаслідок чого були порушені права та законні інтереси позивача.
      5. Так, місцевий господарський суд зазначив, що виходячи з положень статей 7, 39 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) та пунктів 8, 79, 80 Статуту у відповідача відсутні повноваження на розірвання трудового договору з головою правління банку, тому твердження позивача про протиправну бездіяльність відповідача є безпідставними.
      6. При цьому суд відхилив посилання позивача в обґрунтування позовних вимог на норми статті 98 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки ці норми є загальними стосовно спеціальних норм Закону № 2121-III, якими врегульована діяльність банків, зокрема державних.
      7. Перевіривши рішення суду першої інстанції в контексті доводів апеляційної скарги, апеляційний господарський суд зауважив, що КМУ не обмежений положеннями спеціального законодавства в реалізації свого права володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, передбаченого частиною першою статті 41 Конституції України, у зв`язку із чим застосування в цьому спорі норм спеціального Закону № 2121-III є правильним.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      8. У лютому 2021 року Профспілка звернулась до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) з касаційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 26 серпня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21 грудня 2020 року скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
      9. Ухвалою від 15 березня 2021 року Касаційний господарський суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      10. Ухвалою Касаційного господарського суду від 08 квітня 2021 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України),у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду.
      11. Зокрема, Касаційний господарський суд вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) від 18 червня 2018 року у справі № 804/2581/16, у якій в порядку адміністративного судочинства вирішено по суті позов первинної професійної спілки про визнання дій, що виразились у нерозгляді її вимоги про розірвання трудового договору (контракту) з керівником, протиправними та незаконними, зобов`язання розглянути вимогу профспілки про розірвання трудового договору (контракту) в порядку, передбаченому статтею 33 Закону № 1045-XIV та статтею 45 КЗпП України.
      12. Також Касаційний господарський суд у своїй ухвалі наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року у справі № 122/2421/12 та Вищого адміністративного суду України від 26 лютого 2015 року у справі № К/800/490/14, відповідно до змісту яких позови з вимогами про визнання неправомірними дій/бездіяльності стосовно нерозгляду вимоги (подання) первинної профспілкової організації про розірвання контракту з керівником підприємства, установи або організації та зобов`язання вчинити дії відповідно до вимог статті 45 КЗпП України стосуються трудових відносин і розглядаються в порядку цивільного судочинства.
      13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 квітня 2021 року прийняла та призначила справу до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи скаржника
      14. Згідно з касаційною скаргою, підставою касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій Профспілкавизначила пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неправильне застосування судом норм матеріального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (зокрема, йдеться про постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13).
      15. Так, позивач вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій стосовно відсутності у КМУ повноважень призначати та звільняти голову правління банку зроблені з порушенням принципу верховенства права, вказаного в статті 8 Конституції України та статті 4 ЦК України.
      16. Порушення принципу верховенства права полягає в тому, що суди під час вирішення спору не застосували частину першу статті 41 Конституції України, яка є нормою прямої дії, та статтю 98 ЦК України, яка її конкретизує. Натомість суди виходили з приписів статей 38, 39 Закону № 2121-III, які суперечать частині першій статті 41 Конституції України, а тому не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
      17. Мотивування судів про перевагу статті 38 Закону № 2121-III, тобто норми спеціального закону, над статтею 98 ЦК України здійснене без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, яка, у свою чергу, відповідає висновкам Конституційного Суду України, наведеним у рішенні від 13 березня 2012 року № 5 рп/2012 у справі № 1-7/2012.
      18. Крім того, суди не застосували норми спеціального законодавства, які підлягали застосуванню в цих правовідносинах, а саме: частину першу статті 45 КЗпП України та статтю 33 Закону № 1045-XIV, у яких зазначено, що на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон № 1045-XIV.
      19. У судовому засіданні представник позивача підтримав доводи касаційної скарги, просив Велику Палату Верховного Суду її задовольнити.
      Позиція відповідача
      20. У відзиві на касаційну скаргу КМУ просить залишити її без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 26 серпня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21 грудня 2020 року в цій справі - без змін.
      21. Наголошує на тому, що у відповідача відсутні повноваження на розірвання трудового договору з головою правління банку. Відповідно до положень спеціального законодавства, яким є Закон № 2121-III, призначення і звільнення голови та членів правління банку належить до виключної компетенції наглядової ради банку.
      22. У судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи відзиву на касаційну скаргу, просив Велику Палату Верховного Суду відмовити в її задоволенні.
      Позиція третьої особи - АТ «КБ «ПриватБанк»
      23. У відзиві на касаційну скаргу АТ «КБ «ПриватБанк» зазначає, що вона є необґрунтованою, у зв`язку із чим просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      24. Вважає, що наведена позивачем у касаційній скарзі постанова Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13 не може бути застосована в цьому спорі, оскільки вона ухвалена не в подібних правовідносинах, крім того, позивач неправильно відтворив сутність висновків Верховного Суду України, зроблених у цій постанові.
      25. Також банк не погоджується з доводами позивача стосовно невідповідності статті 38 Закону № 2121-IIIположенням частини першої статті 41 Конституції України, оскільки висновок Конституційного Суду України про неконституційність статті 38 Закону № 2121-III відсутній, а тому вказані висновки позивача є передчасними.
      26. АТ «КБ «ПриватБанк» зауважує, що за змістом статті 45 КЗпП України на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства. Відповідно до Закону № 2121-III таким уповноваженим органом є наглядова рада державного банку. Натомість ані законодавство, яке регулює діяльність державних банків і акціонерних товариств, ані Статут не надають КМУ повноважень щодо звільнення з посади голови правління банку, а тому звернення Профспілки до КМУ як представника держави - власника банку є безпідставним.
      27. У письмових поясненнях, які надійшли до Верховного Суду 22 квітня 2021 року, АТ «КБ «ПриватБанк» вказує, що спір між сторонами цієї справи взагалі не підлягає розгляду в суді, оскільки законом встановлена процедура врегулювання колективних трудових спорів між роботодавцем та профспілковою організацією, у разі уповноваження останньої на представництво інтересів найманих працівників, поза судовим процесом, у примирно-третейському порядку.
      28. У судовому засіданні представник АТ «КБ «ПриватБанк» підтримав зазначені у відзиві заперечення на касаційну скаргу.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо наявності підстав для закриття провадження у справі
      29. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      30. Наведена норма процесуального права підлягає застосуванню, якщо позов подано внаслідок помилкового уявлення особи про її право на звернення до господарського суду у випадках, коли предмет спору чи суб`єктний склад його учасників не охоплюється юрисдикцією господарських судів або коли право чи інтерес не підлягають судовому захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18).
      31. Відповідно до частини першої статті 45 КЗпП України на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон № 1045-XIV.
      32. Згідно із частиною другою статті 45 КЗпП України якщо власник або уповноважений ним орган, або керівник, стосовно якого пред`явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до суду у двотижневий строк з дня отримання рішення. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.
      33. Відповідно до частини третьої статті 45 КЗпП України уразі, коли рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) не виконано і не оскаржено у зазначений строк, виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) у цей же строк може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації.
      34. З наведених норм статті 45 КЗпП України вбачається, що у разі оскарження власником або керівником рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до суду виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення. При цьому виборний орган первинної профспілкової організації може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність власника лише уразі, коли його рішення про розірвання трудового договору не виконано і не оскаржено.
      35. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 21 лютого 2020 року Профспілкою було прийняте рішення, оформлене протоколом № 27, про звернення до КМУ з вимогою розірвати трудовий договір з головою правління банку.
      36. 26 лютого 2020 року Профспілка відправила до КМУ в порядку статті 45 КЗпП України вимогу від 21 лютого 2020 року про розірвання трудового договору з головою правління банку за порушення статті 42 Закону № 1045-XIV. Указана вимога була отримана КМУ 27 лютого 2020 року.
      37. 18 березня 2020 року голова правління банку звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Профспілки про направлення КМУ вимоги про розірвання трудового договору з головою правління банку. Указаний позов був отриманий судом 24 березня 2020 року.
      38. 26 березня 2020 року ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська було відкрито провадження у справі № 201/2885/20 за позовом голови правління банку до Профспілки про визнання незаконним та скасування рішення Профспілки, оформленого протоколом № 27 від 21 лютого 2020 року, про звернення до КМУ з вимогою про розірвання трудового договору. Копія цієї ухвали наявна в матеріалах справи (т. 1, а. с. 130).
      39. 27 березня 2020 року Профспілка звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом у цій справі про визнання протиправною бездіяльності КМУ, яка полягає в нерозірванні трудового договору з головою правління банку, та зобов`язання розірвати трудовий договір. Указаний позов був отриманий судом 01 квітня 2020 року.
      40. 27 квітня 2020 року Господарським судом міста Києва було відкрито провадження в цій справі.
      41. 12 жовтня 2020 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська прийняте рішення у справі № 201/2885/20, яким позов голови правління банку задоволено, визнано незаконним та скасовано рішення Профспілки, оформлене протоколом № 27 від 21 лютого 2020 року, про звернення до КМУ з вимогою про розірвання трудового договору.
      42. 12 квітня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду у справі № 201/2885/20 рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 жовтня 2020 року залишено без змін.
      43. З наведеного вбачається, що з 26 березня 2020 року (до звернення Профспілки з позовом у цій справі) виконання вимоги Профспілки до КМУ про розірвання трудового договору було зупинене до прийняття Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська рішення у справі № 201/2885/20.
      44. У зв'язку із цим відповідно дочастини третьої статті 45 КЗпП України у Профспілки не виникло права на звернення до суду з позовом у цій справі про визнання протиправною бездіяльності КМУ, яка полягає в нерозірванні трудового договору з головою правління банку, та зобов`язання розірвати трудовий договір.
      45. За таких обставин цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського або іншого судочинства, тому Господарський суд міста Києва мав закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      46. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
      47. За змістом частини першої статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу.
      48. Ураховуючи, що господарськими судами помилково розглянуто по суті цю справу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу Профспілки слід задовольнити частково, судові рішення попередніх інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити.
      Щодо судових витрат
      49. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Первинної профспілкової організації співробітників Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 26 серпня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21 грудня 2020 року у справі № 910/4508/20 скасувати.
      3. Провадження у справі № 910/4508/20 закрити.
      4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98483116
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      25 травня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 200/14342/18
      Провадження № 14-45 цс 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради (далі - відповідач) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дніпровської міської ради (далі - третя особа) - про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання надати до нього вільний доступ
      за касаційною скаргою третьої особи на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивач на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя вважає себе власником об`єкта незавершеного будівництва у Дніпрі, оскільки отримав його за цим договором у порядку добровільного виконання зобов`язання за договором позики. Власником того ж об`єкта вважає себе Дніпровська міська рада.
      2. Слідчий суддя у Києві у межах кримінального провадження арештував, зокрема, об`єкт незавершеного будівництва та земельну ділянку, на якій він розташований, заборонив користуватися та розпоряджатися цими об`єктами. А слідчий у Дніпрі для забезпечення арешту передав їх на відповідальне зберігання керівникові Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради. Після цього слідчий суддя у Дніпрі зобов`язав слідчих і прокурорів забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика з метою користування та збереження будівельної техніки і будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва. Проте спроба адвоката позивача увійти на об`єкт незавершеного будівництва була невдалою: доступ обмежили співробітники зазначеного комунального підприємства.
      3. Надалі слідчий суддя у Києві скасував накладений арешт, а слідчий суддя у Дніпрі зобов`язав слідчих передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання об`єкт незавершеного будівництва. Позивач стверджував, що комунальне підприємство, яке раніше отримало це майно на відповідальне зберігання на підставі ухвали слідчого судді у межах кримінального провадження, продовжувало вчиняти перешкоди у доступі до вказаного об`єкта. Тому звернувся до суду з негаторним позовом до цього підприємства.
      4. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову через його необґрунтованість. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та виснував, що відповідач протиправно створив позивачеві перешкоди у здійсненні вільного доступу до майна. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про те, чи можна за правилами цивільного судочинства розглянути позов про усунення перешкод у користуванні майном, що створює відповідач, який отримав це майно на відповідальне зберігання на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження.
      (2) Короткий зміст позовної заяви
      5. 3 вересня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив усунути для нього й уповноважених ним осіб перешкоди у користуванні нерухомим майном, зареєстрованим у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 688588112101, а саме об`єктом незавершеного будівництва - багатоквартирним житловим будинком, що складається з цокольного поверху, літ. «А», загальною площею 1088,8 кв. м (готовність - 44 %) і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (до 15 жовтня 2014 року - АДРЕСА_2 ; після 19 вересня 2017 року - АДРЕСА_3 далі - об`єкт незавершеного будівництва), шляхом зобов`язання відповідача надати вільний доступ до цього майна.
      6. Мотивував позов так:
      6.1. Позивач є власником об`єкта незавершеного будівництва, що знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113. Надалі вона отримала інші кадастрові номери: 1210100000:02:422:0126 і 1210100000:02:422:0127 (далі - земельна ділянка).
      6.2. 29 липня 2016 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову у справі № 200/8683/16-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейфєль» до позивача про витребування з чужого незаконного володіння об`єкта незавершеного будівництва. 7 жовтня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким змінив зазначене рішення суду першої інстанції у мотивувальній частині, а в іншій - залишив без змін.
      6.3. Суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 200/8683/16-ц встановили, що позивач набув право власності на об`єкт незвершеного будівництва від ОСОБА_2 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у порядку добровільного виконання зобов`язання за договором позики від 10 вересня 2015 року.
      6.4. 15 травня 2017 року старший слідчий в особливо важливих справах Головного слідчого управління Національної поліції України (далі - ГСУ НП України) за погодженням із прокурором відділу Генеральної прокуратури України звернувся до Печерського районного суду міста Києва з клопотанням про накладення арешту на земельну ділянку, на якій здійснюється незавершене будівництво.
      6.5. Того ж дня слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/26430/17-к про арешт земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 на АДРЕСА_4 із забороною користування та розпорядження цією ділянкою, а також ухвалу у справі № 757/26429/17-к про арешт незавершеного та завершеного самовільного будівництва (крім житлових приміщень, які належать фізичним особам на праві приватної власності), що здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 за адресою: АДРЕСА_4 , із забороною користування та розпорядження цим об`єктом, укладення попередніх договорів купівлі-продажу та проведення будь-яких будівельних робіт, спрямованих на завершення будівництва.
      6.6. 12 червня 2017 року старший слідчий в особливо важливих справах ГСУ НП України виніс постанову про проведення слідчих дій на іншій території. У цій постанові доручив працівникам Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (далі - СУ ГУ НП в Дніпропетровській області) у кримінальному провадженні № 12013040650001281 організувати виконання ухвал слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 травня 2017 року щодо накладення арешту на земельну ділянку із забороною проведення будівництва, користування та розпорядження нею.
      6.7. 6 липня 2017 року старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на виконання вищевказаної постанови слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України від 12 червня 2017 року й ухвал слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 травня 2017 року виніс постанову, згідно з якою передав на відповідальне зберігання керівнику відповідача Ткаченку Андрію Івановичу (далі - керівник відповідача) земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва. На виконання зазначеної постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області 6 липня 2017 року підписаний відповідний акт приймання-передачі.
      6.8. 7 серпня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 20130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      6.9. 8 вересня 2017 року адвокат позивача спробував увійти на об`єкт незавершеного будівництва, проте співробітники відповідача не дозволили йому це зробити. Тоді адвокат позивача подав заяву начальнику Шевченківського відділення поліції Дніпровського відділу поліції ГУ НП в Дніпропетровській області про притягнення до відповідальності керівника відповідача за невиконання зазначеної вище ухвали слідчого судді від 7 серпня 2017 року. З цього приводу керівник відповідача надав письмові пояснення інспектору батальйону патрульної поліції.
      6.10. 20 вересня 2017 року Дніпровська міська рада приняла рішення № 80/24 «Про присвоєння адреси незавершеному будівництву багатоквартирному житловому будинку по АДРЕСА_3 ».
      6.11. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва скасував арешт майна, накладений 15 травня 2017 року.
      6.12. 14 грудня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу у справі № 200/20739/17, згідно з якою зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      6.13. Третя особа вважає себе власником об`єкта незавершеного будівництва на підставі її рішення від 20 вересня 2017 року № 83/24 «Про визначення об`єктом права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра об`єкта нерухомого майна по АДРЕСА_3 ». Але це рішення втратило чинність на підставі рішення Дніпровської міської ради від 11 жовтня 2017 року № 30/25. Крім того, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутній запис про реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_3 за третьою особою.
      6.14. Позов треба задовольнити, бо позивач є власником об`єкта незавершеного будівництва, а відповідач порушує його право володіння та користування таким майном шляхом створення перешкод у доступі до нього.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      7. 10 грудня 2018 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:
      7.1. 10 вересня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за позивачем зареєстроване право власності на об`єкт незавершеного будівництва, який обтяжений арештом на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26429/17-к. Така реєстрація зберігається згідно з витягом № 145276270 від 14 листопада 2018 року.
      7.2. Старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на виконання постанови слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України від 12 червня 2017 року у кримінальному провадженні № 120130406500001281 6 липня 2017 року виніс постанову, згідно з якою передав на відповідальне зберігання земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництване відповідачеві, а керівнику останнього як фізичній особі, який підписав відповідний акт приймання-передачі.
      7.3. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/51819/17-к, згідно з якою скасував накладений на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26430/17-к арешт земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 на АДРЕСА_4 із забороною користування та розпорядження цією ділянкою.
      7.4. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/51821/17-к, згідно з якою скасував накладений за ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26429/17-к арешт незавершеного та завершеного самовільного будівництва (крім житлових приміщень, які належать фізичним особам на праві приватної власності), що здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 за адресою: АДРЕСА_4 , із забороною користування та розпорядження цим об`єктом, укладення попередніх договорів купівлі-продажу та проведення будь-яких будівельних робіт, спрямованих на завершення будівництва.
      7.5. Безпідставність позову підтверджує ухвала слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17. Згідно з цією ухвалою слідчий суддя зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      8. 21 листопада 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: зобов`язав усунути позивачу й уповноваженим ним особам перешкоди у користуванні належним позивачеві на праві власності об`єктом незавершеного будівництва шляхом зобов`язання відповідача надати вільний доступ позивачеві й уповноваженим ним особам до цього майна; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Мотивував постанову так:
      8.1. З 10 вересня 2015 року право власності на об`єкт незавершеного будівництва зареєстроване за позивачем. Тому він має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування його майном. Відповідач не заперечував, що чинив такі перешкоди позивачеві. На час звернення до суду позивач через протиправні дії відповідача не реалізував право вільного доступу до майна, власником якого він є, надане ухвалами слідчих суддів, а саме:
      8.1.1. Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17. Згідно з цією ухвалою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 120130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження своєї власності - рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      8.1.2. Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17. Згідно з цією ухвалою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      8.2. Безпідставним є твердження суду першої інстанції про те, що земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання передали не відповідачеві, а його керівникові як фізичній особі, яка підписала акт приймання-передачі від 6 липня 2017 року. Керівник відповідача є органом його управління згідно з пунктом 4.1 Статуту відповідача, затвердженого рішенням Дніпровської міської ради від 21 лютого 2018 року № 51/30.
      8.3. Обставини, які виникли після ухвалення рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не бере до уваги, оскільки вони можуть бути окремою підставою для звернення з позовом до суду.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. 2 січня 2020 року третя особа подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      10. 24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу так:
      10.1. У касаційній скарзі є доводи про порушення судами правил юрисдикції; третя особа обґрунтувала касаційну скаргу тим, що спір слід розглядати за правилами кримінального судочинства, а колегія суддів не встановила, що Велика Палата Верховного Суду виклала висновок щодо юрисдикції суду у подібних правовідносинах.
      10.2. Відсутні передбачені частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) випадки, за яких справу не можна передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. 7 квітня 2021 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, згідно з якою прийняла справу для продовження розгляду. Мотивувала тим, що позивач у касаційній скарзі (т. 2, а. с. 98-100) та у відзиві на апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 198-199) доводив порушення судами правил юрисдикції, а висновок Великої Палати Верховного Суду з цього приводу відсутній.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Третя особамотивувала касаційну скаргу так:
      12.1. 27 вересня 2017 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд прийняв постанову у справі № 804/3987/17 за позовом Дніпровської міської ради до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, треті особи - ЖБК-88 «Металург», ДОДГО «Правозахисна спілка «Допоможемо дітям», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю Прокуратури Дніпропетровської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії. У постанові суд встановив відсутність передбачених законодавством дозвільних документів на об`єкт незавершеного будівництва. Тому виснував, що таке будівництво є самочинним.Судове рішення у зазначеній справі переглянули апеляційний (25 січня 2018 року) ікасаційний (24 квітня 2019 року) суди, і воно набрало законної сили.
      12.2. Право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають ні особи, які здійснили це будівництво, ні їхні спадкоємці. Таке майно не є об`єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування судом; на нього не можна звернути стягнення за виконавчими документами, у тому числі продати з прилюдних торгів. Державна реєстрація не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує це право, яке вже набула особа. Тому неможливо ототожнити факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Оскільки спірний об`єкт нерухомого майна є самочинним будівництвом, то позивач не набув право власності на нього, і відсутні підстави для позову про усунення перешкод у користуванні цим майном.
      12.3. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська розглядає справу № 202/3999/16-ц за позовом того самого позивача до ОСОБА_2 , третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення та квартири загальною площею 7549,8 кв. м, розташовані у квартирному (багатоквартирному) житловому будинку (літ. «А-8») за адресою: АДРЕСА_4 . Під час розгляду тієї справи позивач подав заяву про зміну предмета позову, згідно з якою просив суд визнати за ним право власності на матеріали, обладнання, будівельні конструкції, конструктивні елементи будинку й інше майно, використане у процесі будівництва (створення майна) за вказаною адресою. До позову додав копію технічного паспорта на квартирний (багатоквартирний) житловий будинок загальною площею 13198,3 кв. м за вказаною адресою, складений 2 вересня 2017 року фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 , а на підтвердження права власності - інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 липня 2017 року № 92490215. Відповідно до цієї довідки за позивачем зареєстроване право власності на об`єкт незавершеного будівництва загальною площею 1088,8 кв. м і готовністю 44%.Тому незрозуміло, про усунення перешкод у користуванні яким саме об`єктом - площею 13 198,3 кв. м чи 1088,8 кв. м - іде мова у справі № 200/14342/18, і до якого з цих об`єктів позивач хоче отримати від відповідача вільний доступ.
      12.4. Слідчий суддяБабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в ухвалах від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17 і від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 зобов`язав на вчинення певних дій не відповідача, а слідчих і прокурорів.
      12.5. Оскільки об`єкт незавершеного будівництва переданий на відповідальне зберігання на підставі чинної постанови слідчого й акта приймання-передачі, то і повернення цього об`єкта має відбуватися на відповідній підставі. Дії відповідача з ненадання доступу до об`єкта незавершеного будівництва не є протиправними, оскільки його зберігання відбувається на підставі, яка не відпала.
      12.6. Згідно з ухвалами у справі № 200/20739/17 від 14 грудня 2017 року та від 22 грудня 2018 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зобов`язав слідчих і прокурорів повернути (передати) позивачеві майно. Тому згідно зі статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) дії, бездіяльність та рішення слідчих і прокурорів треба оскаржувати у рамках кримінального процесу, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користування майном.
      12.7. Відповідно до постанови прокурора відділу Прокуратури Дніпропетровської області від 11 березня 2019 року про скасування постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року про передання майна на відповідальне зберігання слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на підставі акта приймання-передачі від 17 квітня 2019 року для виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 та від 22 грудня 2018 року про роз`яснення порядку виконання ухвали слідчого судді від 14 грудня 2017 року у тій справіпередав «спірне нерухоме майно» на відповідальне зберігання представнику позивача ОСОБА_6 . З огляду на це відсутній предмет спору.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. Інші учасники справи відзив на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      14. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, вирішив, що відповідач протиправно перешкоджає позивачеві у здійсненні вільного доступу до об`єкта незавершеного будівництва. Суд касаційної інстанції має встановити, чи може позивач отримати захист права, про яке він стверджує, за правилами цивільного судочинства, чи тільки у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом.
      15. Третя особа у касаційній скарзі стверджує, що, оскільки відповідач отримав на відповідальне зберігання об`єкт незавершеного будівництва на підставі чинної постанови слідчого й акта приймання-передачі, то і повернення цього об`єкта має відбуватися на відповідній підставі, а не внаслідок задоволення негаторного позову. Фактично позивач у цивільному судочинстві оскаржує бездіяльність слідчого та прокурора, яку треба оскаржувати за правилами кримінального судочинства, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користування майном. Велика Палата Верховного Суду з таким доводом касаційної скарги погоджується.
      16. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      17. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      20. Позивач вважав протиправним ненадання відповідачем доступу до об`єкта незавершеного будівництва з огляду на дві ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, які не були виконані:
      20.1. Від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17, згідно з якою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 120130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва;
      20.2. Від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17, згідно з якою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      21. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України).
      22. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України (частина перша статті 24 цього кодексу).
      23. Звертаючись із негаторним позовом у вересні 2018 року, позивач звертав увагу суду на те, що 6 липня 2017 року старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області виніс постанову, згідно з якою передав земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання керівнику відповідача. Пов`язана з цим неможливість позивача й уповноважених ним осіб отримати доступ до зазначених об`єктів тривала, незважаючи на те, що:
      23.1. 7 серпня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 20130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      23.2. 14 грудня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу у справі № 200/20739/17, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      24. Позивач вирішив обґрунтувати наявність перешкод у користуванні об`єктом незавершеного будівництва, які створює відповідач, за правилами цивільного судочинства, а не використовувати засоби кримінального процесу. Подавши негаторний позов, позивач, з одного боку, намагався у такий спосіб забезпечити виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17 і від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17, а з іншого, - спростувати правомірність постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року (на підставі якої земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва відповідач отримав на відповідальне зберігання) та підписаного для її виконання акта приймання-передачі. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим використання позивачем у такій ситуації цивільно-правових засобів захисту його прав чи інтересів.
      25. Зберігання речових доказів є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України, й умовою дотримання прав на майно, визнане речовим доказом у кримінальному провадженні, і на яке слідчий суддя наклав арешт. Таке зберігання регламентується, зокрема, статтею 100 КПК України та має забезпечити як подальше цільове використання відповідних об`єктів, виконання завдання та досягнення мети арешту цих об`єктів.
      26. Речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню, повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження (пункт перший частини шостої статті 100 КПК України).
      27. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження.
      28. 5 грудня 2018 року позивач через його представника звернувся до слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із заявою у справі № 200/20739/17 про роз`яснення ухвали цього судді від 14 грудня 2017 року, а саме того, хто (слідчий або прокурор) та які процесуальні чи слідчі дії має вчинити для виконання цієї ухвали про передання позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речового доказу у кримінальному провадженні № 120130406500001281, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудованого будинку на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташованого на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 і на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      29. Необхідність роз`яснення ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 позивач мотивував тим, що ця ухвала суперечить постанові старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області 6 липня 2017 рокупро передання земельної ділянки з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання керівнику відповідача. Крім того, адвокат позивача стверджував, що доступ до вищевказаного будинку унеможливлюють не слідчий чи прокурор, а працівники відповідача, які цілодобово знаходяться навколо будинку, охороняючи його. Тобто, саме ці працівники не надають можливості передати позивачеві й уповноваженим ним особам на зберігання зазначений речовий доказ.
      30. 22 грудня 2018 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 200/20739/17 постановив ухвалу про роз`яснення ухвали від 14 грудня 2017 року. Слідчий суддя зазначив, що керівник відповідача у листі від 27 липня 2018 року повідомив позивача про те, що відповідач не є стороною у кримінальному провадженні, з огляду на що обов`язок повернути майно стосується лише слідчого, а не керівника відповідача. Слідчий суддя роз`яснив порядок виконання його ухвали від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17: вказав, що таке виконання не буде можливим доти, поки постанову старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року не скасує слідчий, який здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12013040650001281, або прокурор, який здійснює процесуальне керівництво цим розслідуванням.
      31. На досудовому провадженні можуть бути оскаржені, зокрема, бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим КПК України строк. Відповідну скаргу можуть подати заявник, потерпілий, його представник чи законний представник, підозрюваний, його захисник чи законний представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володілець тимчасово вилученого майна, інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (пункт 1 частини першої статті 303 КПК України).
      32. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими доводи третьої особи щодо наявності у кримінальному судочинстві ефективних юридичних засобів для припинення відповідального зберігання арештованого майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства.
      33. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесіможливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. У відкритті провадження за ними слід відмовляти на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закривати його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункти 41-42)). Аналогічно слід діяти і тоді, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства.
      34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц(пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45), від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункт 30)).
      35. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
      36. Відсутність у позивачаюридичної можливості за правилами цивільного судочинства усунути створені внаслідок виконання процесуальних рішень, прийнятих у кримінальному провадженні, перешкоди у користуванні майном, яке відповідач у тому провадженні отримав на відповідальне зберігання, є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що доводи позивача про ненадання відповідачем вільного доступу до об`єкта незавершеного будівництва може перевірити суд у процедурі, визначеній КПК України.
      37. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що обмеження стосовно розгляду заявленого негаторного позову за правилами цивільного судочинства не порушує право позивача на ефективний засіб юридичного захисту його права чи інтересу стосовно об`єкта незавершеного будівництва. Це підтвердили представники позивача та третьої особи у поясненнях, наданих до суду апеляційної інстанції (т. 1, а. с. 223; т. 2, а. с. 8-9), а також третя особа у касаційній скарзі (т. 2, а. с. 98). Вони зазначили, що відповідно до постанови прокурора відділу Прокуратури Дніпропетровської області від 11 березня 2019 року про скасування постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року про передання майна на відповідальне зберігання керівнику відповідача слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на підставі акта приймання-передачі від 17 квітня 2019 року для виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 та від 22 грудня 2018 року про роз`яснення порядку виконання ухвали слідчого судді від 14 грудня 2017 року передав об`єкт незавершеного будівництва й інше майно на відповідальне зберігання представнику позивача. Вказане підтверджує ухвала слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2019 року у справі № 202/5167/19.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      38. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      39. Оскільки третя особа подала касаційну скаргу до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду здійснює касаційний перегляд на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року.
      40. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року). Тому доводи касаційної скарги третьої особи, спрямовані на встановлення обставин справи, суд касаційної інстанції досліджувати не може.
      41. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року).
      42. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).
      43. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      44. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила предметної юрисдикції. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 рокускасувати, а провадження у справі - закрити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      46. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      47. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      48. Третя особа, яка подала касаційну скаргу, клопотання про повернення сплаченого судового збору не заявила.
      (3) Висновок щодо застосування норм права
      49. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
      50. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України (частина перша статті 24 цього кодексу).
      51. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження.
      52. У кримінальному судочинстві передбачені ефективні юридичні засоби для припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у цьому провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Тому у випадку, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства, суд відмовляє у відкритті провадження у цивільній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закриває його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково:
      1.1. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року скасувати.
      1.2. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дніпровської міської ради про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання надати до нього вільний доступ закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98483125
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 липня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 911/2169/20
      Провадження № 12-20гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді (судді-доповідача) Пількова К. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,
      учасники справи:
      прокурор Дутчин І. М., Офіс Генерального прокурора;
      позивач-1 - Довгань О. О.;
      позивач-2 - не з`явився;
      позивач-3 - не з`явився;
      відповідач-1 - не з`явився;
      відповідач-2 - Кулик М. В.;
      третя особа - не з`явився,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на ухвалу Господарського суду Київської області від 02.10.2020 (суддя Третьякова О. О.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2020 (головуючий - Станік С. Р., судді Мальченко А. О., Тищенко О. В.) у справі
      за позовом прокурора Київської області (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - Уряд), Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України (далі - Міндовкілля), Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП)
      до Києво-Святошинської районної державної адміністрації (далі - Адміністрація), Товариства з обмеженою відповідальністю «Хороше озеро» (далі - Товариство),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль»,
      про визнання недійсними розпоряджень та договорів оренди землі, зобов`язання повернути земельні ділянки
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У липні 2020 року Прокурор в інтересах держави в особі Уряду, Міндовкілля та ДП звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Адміністрації та Товариства про:
      1) визнання недійсними розпоряджень Адміністрації від 30.11.2009 № 2077 «Про передачу в довгострокову оренду земельної ділянки ТОВ «Хороше озеро» для організації оздоровчого комплексу та зони відпочинку територіальної громади району в межах Бузівської сільської ради» (далі - Розпорядження-1) та від 30.11.2009 № 2078 «Про передачу в довгострокову оренду земельної ділянки ТОВ «Хороше озеро» для організації оздоровчого комплексу та зони відпочинку територіальної громади району в межах Михайлівсько-Рубежівської сільської ради» (далі - Розпорядження-2);
      2) визнання недійсними укладених 21.12.2009 між Адміністрацією та Товариством договорів оренди земельних ділянок площею 4,6450 га з кадастровим номером 3222485200:04:008:0001 (далі - Земельна ділянка-1) та площею 3,9559 га з кадастровим номером 3222480800:07:013:0001 (далі - Земельна ділянка-2), які розташовані в межах Михайлівсько-Рубежівської та Бузівської сільських рад Києво-Святошинського району Київської області;
      3) зобов`язання Товариства повернути Земельні ділянки 1, 2 у власність держави в особі Уряду з правом постійного користування ДП.
      1.2. Позовна заява мотивована тим, що Земельні ділянки належать до державних земель лісового та природно-заповідного фонду (заказник загальнодержавного значення «Жуків хутір») та вибули з постійного користування держави із численними порушеннями законодавства Зокрема, уповноважений державний орган не ухвалював рішення про припинення зазначеного права, а також відбулась зміна їх цільового призначення з передачею для нелісогосподарських потреб. На обґрунтування необхідності здійснення представництва інтересів держави в цій справі Прокурор зазначив, що вищевказані протизаконні дії порушують права та інтереси держави в особі позивачів, а його звернення спрямоване також на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання користування Земельними ділянками 1, 2. Підставою представництва інтересів держави в особі Уряду, Міндовкілля та ДП Прокурор вказав наявність у цих суб`єктів владних повноважень у спірних правовідносинах, а також їх пасивну поведінку, оскільки вони не вживали заходи для повернення Земельних ділянок 1, 2 у постійне користування держави, хоча були обізнані про стверджувані порушення.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 02.10.2020 у цій справі, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2020, позовну заяву Прокурора залишено без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      2.2. Ухвала суду першої інстанції з посиланням на правові висновки, викладені в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) від 10.04.2019 у справі № 906/853/17, мотивована тим, що Прокурор порушив пряму заборону, наведену в абзаці 3 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон), оскільки заявив цей позов в інтересах ДП, яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого належать відповідні повноваження. Навпаки, визначене Прокурором як позивач ДП за відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є державним підприємством, самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, яка дозволяє самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів в суді. Отже, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі ДП, Прокурор порушив приписи абзацу 3 частини третьої статті 23 Закону, відповідно до яких не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній.
      Окрім цього, Прокурор не надав доказів, що ДП у спірних правовідносинах наділено функціями уповноваженого державного органу, а тому не довів підстав для здійснення законного представництва в суді інтересів держави в особі цього підприємства.
      2.3. Суд апеляційної інстанції погодився з наведеними мотивами суду першої інстанції, відхилив доводи Прокурора, що фактичною стороною в спорі є держава, а позов, поданий в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, повернуто без будь-якого обґрунтування, оскільки позов містить в собі вимоги, які встановлюють обов`язок повернути спірні земельні ділянки на певному майновому праві на користь ДП шляхом оскарження Розпоряджень та Договорів. При цьому Прокурор не позбавлений права заявити відповідні вимоги виключно в інтересах держави, обґрунтувавши належними чином підстави для представництва за приписами Закону.
      3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
      3.1. 15.01.2021 заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Київської області від 02.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2020, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі
      4.1. Суди порушили норми процесуального права (статті 2, 4, 7, 11, частини третя та четверта статті 53 ГПК України), а також неправильно застосували норми матеріального права (стаття 131-1 Конституції України, стаття 23 Закону) без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 361/6817/16-ц, від 08.11.2019 у справі № 707/2307/16-ц, від 13.11.2019 у справі № 372/391/17 щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державних лісогосподарських підприємств.
      4.2. Цей позов подано в інтересах держави саме в особі ДП, яке за інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань і статуту за організаційно-правовою формою є державним підприємством, засноване на державній власності, належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України, входить до сфери управління Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і є постійним користувачем земельної ділянки, за рахунок якої відбулася протиправна передача спірних земельних ділянок у приватну власність. При цьому Господарський кодекс України (далі - ГК України) не визначає поняття «державна компанія» як окрему організаційно-правову форму господарювання, а Державний класифікатор України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» (далі - Класифікатор) розмежовує організаційно-правові форми господарювання «державне підприємство» та «державна акціонерна компанія». Таким чином, державне підприємство та державна акціонерна компанія є різними організаційно-правовими формами господарювання, а тому суди попередніх інстанцій дійшли неправильних висновків про неможливість здійснення Прокурором представництва в суді інтересів держави в особі ДП.
      4.3. У позовній заяві Прокурор визначив трьох позивачів, а саме: Уряд, який на теперішній час від імені держави є розпорядником спірних земельних ділянок лісового та природно-заповідного фонду, Міндовкілля, яке є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища щодо територій та об`єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, та ДП, яке є землекористувачем Земельних ділянок 1, 2. Однак суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, безпідставно та без належного обґрунтування з посиланням на недотримання приписів абзацу 3 частини третьої статті 23 Закону повернув позов, поданий в інтересах держави в особі органів державної влади (Уряду та Міндовкілля), щодо яких Прокурор обґрунтував підстави для представництва, зокрема, їх бездіяльність щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах. При цьому суди взагалі не надали оцінки діям ДП щодо невжиття заходів на усунення виявлених Прокурором порушень, а також не врахували, що Уряд та Міністерство енергетики та захисту довкілля, яке діяло до 27.05.2020, з листів прокуратури Київської області були обізнані про передачу в оренду Земельних ділянок 1, 2 з порушенням вимог законодавства. Таким чином, суди позбавили Уряд та Міндовкілля права на гарантований державною захист прав і свобод у судовому порядку, що суперечить вимогам статті 55 Конституції України.
      5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
      5.1. 19.03.2021 Товариство подало відзив на касаційну скаргу, у якому просить скаргу залишити без задоволення, оскаржувані рішення та постанову - без змін. Відзив обґрунтований такими доводами:
      - Скаржник у касаційній скарзі просить направити цю справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, однак оскаржуваною ухвалою суду першої інстанції його позовну заяву залишено без розгляду вже після відкриття провадження у справі;
      - підстави для передання справи на новий розгляд, які визначив Скаржник у касаційній скарзі, а саме неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права і неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, не передбачені статтею 310 ГПК України, на яку він посилається в касаційній скарзі;
      -твердження Скаржника, що державне підприємство не є державною компанією, а частина третя статті 23 Закону не допускає здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави саме в особі державних компанії, є недоречними, оскільки ДП не наділене владними повноваженнями, неналежне виконання яких є підставою для здійснення Прокурором представництва інтересів держави у спірних правовідносинах.
      5.2. У встановлений Судом строк відзиви на касаційну скаргу від решти учасників справи не надійшли.
      6. Розгляд справи Верховним Судом
      6.1. Ухвалою від 04.03.2021 Суд відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою, а ухвалою від 07.04.2021 передав справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Уряду та ДП «Вищедубечанське лісове господарство» до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, фізичних осіб, ТОВ «Ну, намалюй» про визнання недійсними розпоряджень, державних актів та витребування на користь держави земельних ділянок з незаконного володіння.Зокрема, стосовно того, що ГК України не визначено поняття «державна компанія» як окрема організаційно-правова форма господарювання, Класифікатор розмежовує організаційно-правові форми господарювання «державне підприємство» та «державна акціонерна компанія», а враховуючи, що цей позов подано в інтересах держави саме в особі ДП «Вищедубечанське лісове господарство», яке за інформацією Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань і статуту за організаційно-правовою формою є саме державним підприємством, твердження скаржника про подання позову в інтересах державної компанії та, відповідно, про відсутність підстав для представництва прокурором в суді інтересів держави в особі цього державного підприємства є надуманими, не ґрунтуються на матеріалах справи та законі.
      Ухвала про передачу мотивована, зокрема, тим, що колегія суддів не погоджується з можливістю використання поняття «державна акціонерна компанія (товариство)», яке міститься в підпункті 3.2.1.3 пункту 3.2 розділу 3 Класифікатора, для з`ясування змісту поняття «державна компанія», закріпленого абзацом 3 частини третьої статті 23 Закону, відповідно до якого не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній.
      6.2. При цьому Суд звертає увагу, що на порушення заборони, закріпленої в частині третій статті 23 Закону, позов у цій справі пред`явлений Прокурором в інтересах ДП, яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого належать відповідні повноваження. Навпаки, визначений Прокурором позивач - ДП за відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є державним підприємством, самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, що дозволяє цьому суб`єкту самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів у суді. Подібні правові висновки викладені в постановах Суду від 10.04.2019 у справі № 906/853/17, від 15.09.2020 у справі № 911/551/19, від 04.01.2021 у справі № 911/1150/20.
      6.3. Ухвалою від 20.04.2021 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 911/2169/20 за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на ухвалу Господарського суду Київської області від 02.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2020 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 06.07.2021.
      7. Встановлені судами обставини
      7.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 08.09.2020, зокрема, відкрито провадження у справі № 911/2169/20, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та встановлено учасникам справи строки для вчинення окремих процесуальних дій.
      7.2. За відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ДП є державним підприємством.
      8. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      8.1. Відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
      8.2. Згідно із частиною третьою статті 41 ГПК України у господарських справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
      8.3. Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
      8.4. Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
      8.5. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, в пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, пункт 26 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).
      8.6. Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. пункт 27 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).
      8.7. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      8.8. Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      8.9. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
      Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
      Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.
      8.10. Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.
      8.11. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.
      8.12. Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.
      8.13. Позов у цій справі Прокурор подав в інтересах держави в особі Уряду, Міндовкілля та ДП з посиланням на їх бездіяльність щодо захисту інтересів держави, які полягають в забезпеченні реалізації принципів регулювання земельних та природоохоронних відносин.
      8.14. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави в особі ДП та вважає правильними висновки судів попередніх інстанції про необхідність залишення позову, поданого Прокурором в інтересах держави в особі ДП, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України. Ураховуючи наведене, доводи Скаржника, викладені в підпунктах 4.1 та 4.2 цієї постанови, Велика Палата відхиляє як неналежні з огляду на викладені вище висновки.
      8.15. Стосовно позову, поданого Прокурором в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      8.16. Звертаючись із позовом у цій справі, Прокурор зазначав, що Земельні ділянки 1, 2 належать до державних земель лісового та природно-заповідного фонду (заказник загальнодержавного значення «Жуків хутір») та вибули з постійного користування держави із численними порушеннями законодавства. Зокрема, уповноважений державний орган не ухвалював рішення про припинення зазначеного права, а також відбулась зміна їх цільового призначення з передачею для нелісогосподарських потреб, що порушує права та інтереси держави в особі позивачів, які не вживали заходи для повернення зазначених ділянок у постійне користування держави, хоча були обізнані про стверджувані порушення.
      8.17. Здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
      8.18. У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).
      8.19. За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
      8.20. Відповідно до частин першої та другої статті 84 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України), у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
      8.21. Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).
      8.22. Пунктами 1 та 5 частини першої статті 27 Лісового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЛК України), передбачено, що до повноважень Уряду у сфері лісових відносин належить забезпечення реалізації державної політики у сфері лісових відносин, а також передача у власність та надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок, що перебувають у державній власності.
      8.23. Відповідно до частини першої статті 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.
      8.24. Відповідно до частини сьомої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Урядом.
      8.25. Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, частинами першою та другою якої встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Уряду, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
      8.26. Відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК Уряд вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.
      8.27. З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності для нелісогосподарських потреб, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Уряду. Подібний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц.
      8.28. Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, затвердженого постановою Уряду від 25.06.2020 № 614 (далі - Положення), Міндовкілля є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Урядом. Міндовкілля є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує, зокрема, формування та реалізацію державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, а також формування та реалізацію в межах повноважень, передбачених законом, державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.
      8.29. За змістом пункту 3 Положення основними завданнями Міндовкілля є, зокрема, забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері охорони та раціонального використання земель; раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів; організації охорони та використання природно-заповідного фонду; забезпечення формування та в межах повноважень, передбачених законом, реалізація державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.
      8.30. Згідно з підпунктами 20, 87, 91, 108, 114, 162 пункту 4 Положення Міндовкілля відповідно до покладених на нього завдань:
      -веде облік об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за їх ефективним використанням та збереженням;
      -погоджує проєкти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об`єктів (у разі наявності територій чи об`єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, земель оздоровчого, рекреаційного призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон);
      - здійснює погодження рішення про переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов`язаних з веденням лісового господарства;
      - здійснює управління охороною і використанням територій та об`єктів природно-заповідного фонду;
      - забезпечує розроблення проєктів створення, оголошення, зміни меж, категорії та скасування статусу територій та об`єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; проєктів резервування цінних для заповідання природних територій та об`єктів; розглядає та схвалює клопотання про необхідність створення чи оголошення територій та об`єктів загальнодержавного значення; погоджує зміну меж, категорії та скасування статусу територій та об`єктів природно-заповідного фонду; забезпечує організацію створення природоохоронних територій міжнародного значення;
      - бере участь у справах, діє в судах України від імені та в інтересах Міндовкілля, забезпечує в установленому порядку самопредставництво Міндовкілля в судах та інших органах через осіб, уповноважених діяти від його імені, у тому числі через посадових (службових) осіб юридичної служби Міндовкілля або інших уповноважених осіб, а також забезпечує представництво інтересів Міндовкілля в судах та інших органах через представників.
      8.31. Аналіз цих пунктів Положення дозволяє дійти висновку, що Міндовкілля є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, до основних завдань якого належить, зокрема, забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері охорони і раціонального використання земель, організації охорони та використання природно-заповідного фонду. Відповідно до покладених на нього завдань цей орган погоджує проєкти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, лісогосподарського призначення, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об`єктів (у разі наявності територій чи об`єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, земель оздоровчого, рекреаційного призначення), а також погодження рішень про переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов`язаних з веденням лісового господарства, та від свого імені бере участь у справах і діє в судах України.
      8.32. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Уряд та Міндовкілля є органами державної влади, тобто суб`єктами владних повноважень.
      8.33. Разом із цим відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої статті 23 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.
      8.34. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
      8.35. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
      8.36. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
      8.37. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
      8.38. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
      8.39. При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
      8.40. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
      8.41. Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України. Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
      8.42. Постановляючи оскаржувані рішення, суд першої інстанції не навів жодних мотивів залишення без розгляду позову Прокурора, поданого в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, про визнання недійсними Розпоряджень 1, 2 та договорів оренди Земельних ділянок 1, 2 від 21.12.2009, а також зобов`язання Товариства повернути ці ділянки у власність держави в особі Уряду з правом постійного користування ДП. Суд апеляційної інстанції мотивував необхідність залишення без розгляду позову Прокурора в цій частині тим, що позов містить вимоги, які встановлюють обов`язок повернути спірні земельні ділянки на певному майновому праві на користь державного підприємства шляхом оскарження відповідних розпоряджень та договорів, а Прокурор не позбавлений права заявити відповідні вимоги виключно в інтересах держави, здійснивши визначення належного представництва за приписами Закону.
      8.43. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до пункту 5 частини третьої статті 162 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
      8.44. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
      8.45. Як убачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої-п`ятої статті 53 ГПК України Прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Урядом та Міндовкіллям, які, за його твердженнями,усвідомлювали порушення інтересів держави та не вжили заходів, спрямованих на повернення спірних земельних ділянок у державну власність, про що повідомили Прокурора відповідними листами (тобто навів підставу для представництва інтересів держави); зазначив, що цей позов спрямований на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання користування Земельними ділянками 1, 2, а також указав, що вилучення з порушенням земельного законодавства земель природно-заповідного фонду заказника загальнодержавного значення «Жуків хутір», який створено в межах лісогосподарських земель, зміна їх цільового призначення та передача в користування для інших цілей, ніж визначені законом, порушує права та інтереси держави (тобто навів підстави для звернення з позовом).
      8.46. При цьому в касаційній скарзі та позовній заяві зазначалось, що Прокурор дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону, шляхом надіслання Уряду та Міністерству енергетики та захисту довкілля, що діяло до 27.05.2020, листів, у яких повідомлялось про передачу в оренду Земельних ділянок 1, 2 з порушеннями вимог законодавства, а ці органи, реагуючи на стверджуване порушення інтересів держави, направили у відповідь Прокурору листи № 1559/0/2-20 (т. 1, а. с. 94) та № 26/1.9-14.1-6099 від 10.03.2020 (т. 1, а. с. 106), за змістом яких вони не виявили наміру самостійно звернутися з позовом та не спростували твердження Прокурора щодо виявлених порушень законодавства. Такі дії були оцінені Прокурором як бездіяльність.
      8.47. Однак, залишаючи без розгляду позов Прокурора, поданий в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, суди попередніх інстанцій обмежились лише констатацією того, що позов містить в собі вимоги, спрямовані на повернення Земельних ділянок 1, 2 в користування ДП, а Прокурор не позбавлений права повторно звернутись до суду.
      8.48. Аргументувавши необхідність залишення без розгляду позову Прокурора, поданого в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, порушенням встановленої частиною третьою статті 23 Закону заборони на звернення до суду в інтересах державних компаній, суди не врахували, що ці органи наділені владними повноваженнями, та не з`ясували питання невиконання або неналежного виконання цими позивачами дій, спрямованих на захист інтересів держави у спірних правовідносинах, зокрема, не досліджували вищевказані листи, у зв`язку із чим належним чином не встановили, чи дотримався Прокурор порядку, передбаченого статтею 23 Закону, тобто чи мали Уряд та Міндовкілля можливість спростувати стверджуване ним порушення інтересів держави або самостійно звернутись до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення, а також чи можна кваліфікувати їх дії у спірних правовідносинах як бездіяльність.
      8.49. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій, що в Прокурора відсутні законні підстави на звернення із цим позовом до суду в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, оскільки вони зроблені без належного дослідження обставин дотримання Прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону, а також встановлення наявності або відсутності бездіяльності цих органів після отримання такого звернення, що може слугувати достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва Прокурора в інтересах держави в особі цих органів, у зв`язку із чим частково погоджується з доводами Скаржника, викладеними в підпункті 4.3 цієї постанови.
      8.50. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      8.51. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України).
      8.52. За наведених мотивів, ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані ухвала та постанова підлягають скасуванню в частині залишення без розгляду позову Прокурора, поданого в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду в цій частині; у частині залишення без розгляду позову Прокурора, поданого в інтересах держави в особі ДП, підстави для зміни чи скасування прийнятих у справі судових рішень відсутні.
      9. Висновок щодо застосування норм права
      Заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.
      У контексті засадничого положення частини другої статті 19 Конституції України відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.
      10. Судові витрати
      Розподіл судових витрат у порядку статті 129 ГПК України не здійснюється, оскільки справа передається для подальшого розгляду до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 308, 309, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.
      2. Ухвалу Господарського суду Київської області від 02.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2020 у справі № 911/2169/20 скасувати в частині залишення без розгляду позову Прокурора Київської області, поданого в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України. Справу в цій частині передати до Господарського суду Київської області для продовження розгляду.
      3. В іншій частині ухвалу Господарського суду Київської області від 02.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2020 у справі № 911/2169/20 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      (суддя-доповідач) К. М. Пільков
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. Й. Катеринчук
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98483103
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 904/6125/20
      Провадження № 12-27гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідачаКатеринчук Л. Й.,
      суддівАнцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» та Приватного акціонерного товариства «Суха Балка» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року (головуючий суддя Широбокова Л. П., судді Орєшкіна Е. В., Подобєд І. М.) у справі № 904/6125/20 за позовом Громадської організації «Юристи за екологію» до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат», Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат», Приватного акціонерного товариства «Суха Балка», Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат», Публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг», Акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат», Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Державної екологічної інспекції у Дніпропетровській області про стягнення збитків та моральної шкоди і
      В С Т А Н О В И Л А
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. 06 листопада 2020 року Громадська організація «Юристи за екологію» (далі - ГО «Юристи за екологію», позивач) звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПрАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат», відповідач 1), Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПрАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат», відповідач 2), Приватного акціонерного товариства «Суха Балка» (далі - ПрАТ «Суха Балка», відповідач 3), Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі - ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат», відповідач 4), Публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі - ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», відповідач 5), Акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - АТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат», відповідач 6), Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПрАТ «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат», відповідач 7) про солідарне стягнення з відповідачів на користь сорока восьми фізичних осіб згідно з переліком, визначеним у додатку 1 до позовної заяви, в інтересах яких діє позивач, 500 000 грн збитків, завданих порушенням відповідачами законодавства про охорону навколишнього природного середовища за результатами їх господарської діяльності, а також 500 000 грн моральної шкоди.
      1.2.Позовну заяву мотивувала так:
      - упродовж тривалого часу відповідачі здійснюють господарську діяльність з добування залізних руд, виробництва вибухових речовин, чавуну, сталі, феросплавів, коксу та коксопродуктів на території Широківського району Дніпропетровської області з порушенням екологічних норм, правил, регламентів і допустимого навантаження на довкілля, внаслідок чого було завдано матеріальних збитків та моральної шкоди жителям села Новоселівка Широківського району Дніпропетровської області, які є членами громадської організації - позивача;
      - наслідком негативного впливу гірничодобувних підприємств на територію проживання фізичних осіб, в інтересах яких подано цей позов, є погіршення якості і родючості земель у зв`язку з потраплянням у ґрунт мінералізованих вод та осідання пило-газових викидів з відвалів, хвостосховищ та аглофабрик;
      - через техногенний вплив на якість питної води, повітря та ґрунти жителі села Новоселівка мають низку пов`язаних із цим хронічних захворювань, їх помешкання піддаються руйнівним процесам унаслідок зсувів та провалів ґрунтів, підтоплень та підмивання зворотними водами, що утворюються від господарської діяльності розташованих поблизу гірничодобувних підприємств - відповідачів;
      - позов подано на захист екологічних прав фізичних осіб - членів позивача, статус якого визначено як громадська природоохоронна організація відповідно до пункту 1.1 Статуту ГО «Юристи за екологію» (далі - Статут), затвердженого рішенням установчих зборів засновників ГО «Юристи за екологію» й оформленого протоколом № 1 від 09 жовтня 2020 року, та обґрунтовано наявністю в позивача права на представництво в суді інтересів його членів з метою захисту їх порушених екологічних прав та усунення допущених відповідачами порушень вимог екологічного законодавства в силу положень Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (далі - Орхуська конвенція), ратифікованої Законом України від 06 липня 1999 року № 832-XIV, приписів Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (пункт «ж» частини першої статті 21) та Закону України «Про громадські об`єднання» (частина друга статті 21);
      - позивач зауважив, що громадська організація має право на звернення до суду з позовом про усунення порушень природоохоронного законодавства, в тому числі шляхом стягнення збитків (шкоди), якщо такий позов подано на захист статутних цілей організації або суспільного інтересу; такі аргументи узгоджуються з висновком Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 28 березня 2006 року у справі «Національна група інформації та протидії заводу «Мелокс» - Група «Ні заводу «Мелокс» та змішаному оксидному паливу» проти Франції» щодо права громадських організацій діяти в судах на захист суспільних інтересів, зокрема у сфері охорони навколишнього природного середовища;
      - пунктом 2.1 Статуту основною метою діяльності позивача визначено, зокрема, задоволення і захист законних соціальних та економічних інтересів членів громадської організації, сприяння розв`язанню екологічних проблем в Україні, охороні, збереженню та захисту довкілля, надання допомоги в захисті екологічних прав та інтересів, захист прав громадян на проживання в екологічно безпечному середовищі, а серед завдань позивача окреслено подання до суду позовів щодо порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, а також захист прав громадян, зокрема членів організації, шляхом подання до суду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров`ю громадян і майну громадських організацій (пункти 2.2.4 та 2.2.13 Статуту);
      - позивач доводив свою процесуальну дієздатність при зверненні з цим позовом до господарського суду з метою захисту конституційних прав фізичних осіб на безпечне для життя і здоров`я довкілля, безпечне проживання та право власності, які було порушено відповідачами внаслідок здійснення господарської діяльності з недотриманням екологічних норм, і зауважив, що такі дії позивача спрямовані на виконання його статутних цілей як громадської природоохоронної організації та відповідають положенням Орхуської конвенції, законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про громадські об`єднання»;
      - спір між позивачем і відповідачами має приватноправовий характер, оскільки виник у зв`язку із захистом громадською природоохоронною організацією прав та інтересів її членів, яким завдано матеріальних збитків і моральної шкоди за наслідком господарської діяльності відповідачів, що здійснювалася з порушенням вимог природоохоронного законодавства; отже, розгляд цього спору повинен здійснюватися в порядку господарського судочинства.
      2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      2.1. 16 листопада 2020 року Господарський суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, згідно з якою відмовив позивачу у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Мотивував ухвалу так.
      2.2. ГО «Юристи за екологію» як природоохоронна організація має право звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення екологічних норм, у тому числі здоров`ю громадян, у силу приписів статті 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Водночас особи, в інтересах яких подано такі позови, набувають статусу позивачів відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 53 ГПК України, тому повинні відповідати вимогам до осіб, які можуть бути позивачами в господарському процесі в розумінні статей 4, 45 цього Кодексу.
      2.3. Позов у справі пред`явлено ГО «Юристи за екологію» до відповідачів - юридичних осіб про солідарне стягнення на користь фізичних осіб - членів цієї організації збитків і моральної шкоди, завданих унаслідок порушення відповідачами в їх господарській діяльності приписів екологічного законодавства. Тобто позовні вимоги заявлено громадською природоохоронною організацією в інтересах громадян - фізичних осіб, які мали набути статусу позивачів у цій справі.
      2.4. З огляду на суб`єктний склад учасників справи такий спір не підвідомчий господарським судам, а підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      3. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      3.1. 10 лютого 2021 року Центральний апеляційний господарський суд прийняв постанову, якою ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2020 року скасував, справу передав на розгляд до місцевого господарського суду зі стадії вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. Мотивував постанову так.
      3.2. Предметом спору є вимога позивача як громадської природоохоронної організації про солідарне стягнення з відповідачів на користь фізичних осіб - членів цієї організації відповідно до переліку згідно з додатком 1 до позовної заяви збитків і моральної шкоди, завданих унаслідок порушення відповідачами законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
      3.3. До спірних правовідносин застосовуються положення Орхуської конвенції, ратифікованої Законом України від 06 липня 1999 року № 832-XIV, що визначає зобов`язання держав - учасників цієї конвенції у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах. Так, пунктом 3 статті 9 Орхуської конвенції гарантовано представникам громадськості доступ до судових процедур для оскарження дій або бездіяльності державних органів і приватних осіб, які порушують вимоги національного екологічного законодавства.
      3.4. Частиною першою статті 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено право громадських природоохоронних організацій подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров`ю громадян і майну громадських організацій. Діяльність громадських організацій у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється відповідно до законодавства України на основі їх статутів (частина друга цієї статті).
      3.5. ГО «Юристи за екологію» відповідно до мети та завдань її статутної діяльності є юридичною особою - об`єднанням громадян, які, об`єднавшись, уповноважили цю особу захищати їх особисті права, зокрема, шляхом подання до суду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров`ю громадян (пункти 2.1, 2.2.4, 2.2.13 Статуту).
      3.6. Отже, фізичні особи - громадяни об`єдналися в ГО «Юристи за екологію» як природоохоронну організацію задля спільного захисту своїх прав та інтересів у сфері довкілля та з огляду на завдання статутної діяльності цієї організації наділили її компетенцією на звернення до суду з позовами з метою усунення виявлених порушень екологічного законодавства, допущених третіми особами.
      3.7. Спір у справі виник з господарської діяльності відповідачів, що здійснювалася з порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та заявлений позивачем як громадською організацією, що діє у статусі юридичної особи, в інтересах її членів - фізичних осіб, яким завдано матеріальних збитків і моральної шкоди неправомірними діями відповідачів.
      3.8. За таких обставин цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      4. Короткий зміст вимог касаційних скарг відповідачів
      4.1. У лютому та березні 2021 року відповідно відповідач 6 - АТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» та відповідач 3 - ПрАТ «Суха Балка» подали касаційні скарги, в яких просили скасувати постанову апеляційного суду, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі. Скарги мотивовані так.
      4.2. Відповідачі 3, 6 зазначили, що зі змісту пункту 2.2.4 Статуту вбачається право позивача на подання до суду позовів щодо порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Водночас при з`ясуванні підвідомчості таких спорів необхідно враховувати відповідність осіб, в інтересах яких подано позов, вимогам статей 4, 45 ГПК України до осіб, які можуть бути позивачами в господарському процесі. Позивач звернувся до господарського суду з позовом про солідарне стягнення з відповідачів збитків та моральної шкоди на користь фізичних осіб, які є його членами як громадської природоохоронної організації. Зважаючи на суб`єктний склад учасників спору, місцевий господарський суд правильно відмовив у відкритті провадження у справі з огляду на непідвідомчість такого спору судам господарської юрисдикції.
      4.3. Відповідач 6 доводив, що при визначенні підвідомчості спору в цій справі апеляційний суд не врахував правового висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 грудня 2018 року у справі № 910/8122/17 про публічно-правовий характер спору за позовом Міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аквадельф» (далі - ТОВ «Аквадельф») про заборону діяльності дельфінарію, в якому позивач фактично замінив органи державної влади в питанні здійснення контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, що зумовило підвідомчість такого спору адміністративним судам. Тобто ініційований ГО «Юристи за екологію» спір на захист порушених відповідачами екологічних прав її членів не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      4.4. Відповідач 3 аргументував, що з огляду на положення статей 4, 20, 45 ГПК України для визначення юрисдикції господарського суду при розгляді конкретної справи має значення суб`єктний склад сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 зазначено, що одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції є наявність між сторонами саме господарських правовідносин, тобто впроваджено підхід щодо розмежування підвідомчості справ залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу учасників спору. Апеляційний суд при з`ясуванні підвідомчості спору за позовом ГО «Юристи за екологію» до відповідачів - юридичних осіб про відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди на користь фізичних осіб - членів такої організації не врахував зазначених критеріїв та помилково відніс цей спір до юрисдикції господарських судів.
      4.5. Відповідач 6 зауважив про зловживання позивачем процесуальними правами з огляду на подання до суду цивільної юрисдикції позову з тим же предметом і підставою позову та з подібним суб`єктним складом (справа № 210/6385/20), що й у справі № 904/6125/20 за позовом, пред`явленим до господарського суду. Такі процесуальні дії позивача є неприпустимими в силу статті 43 ГПК України.
      5. Аргументи позивача
      5.1. Позивач у відзиві на касаційну скаргу відповідача 3 просив відмовити в її задоволенні, постанову апеляційного суду залишити без змін. Позивач аргументував обґрунтованістю висновків апеляційного суду про підвідомчість господарському суду ініційованого ним спору як громадською природоохоронною організацією на виконання її статутних цілей та захист суспільного інтересу членів цієї організації, яким завдано матеріальних збитків і моральної шкоди внаслідок ведення відповідачами господарської діяльності з порушенням екологічних норм.
      5.2. Позивач зауважив про помилкове сприйняття судом першої інстанції та відповідачами фізичних осіб, в інтересах яких діє позивач, як незалежних один від одного суб`єктів звернення до суду, оскільки такі особи об`єдналися у громадську організацію зі статусом природоохоронної, яка спрямовує свою статутну діяльність на захист порушених екологічних прав громадян, у тому числі шляхом звернення до суду з позовами про відшкодування завданих їм третіми особами збитків (шкоди), у зв`язку із порушенням вимог екологічного законодавства.
      5.3.Відповідачі 1, 2, 4, 5, 7 відзивів на касаційні скарги не подали.
      6. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      6.1. 08 квітня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України. Обґрунтовував ухвалу так.
      6.2. Постанову апеляційного суду з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції оскаржено відповідачами 3, 6, які брали участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції, з урахуванням обставин прийняття місцевим господарським судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі без участі сторін у порядку частини третьої статті 175 ГПК України. Зазначене унеможливлювало застосування касаційним судом пункту 1 частини шостої статті 302 ГПК України.
      6.3. Наявність іншої практики касаційного суду цивільної юрисдикції (справа № 754/8602/18) з подібним предметом та сторонами спору зі справою № 904/6125/20 встановлено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду на стадії вирішення питання про прийняття касаційних скарг до розгляду, що унеможливлювало застосування судом пункту 2 частини шостої статті 302 ГПК України.
      6.4. З огляду на приписи пункту 3 частини шостої статті 302 ГПК України Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що Велика Палата Верховного Суду не викладала у своїй постанові висновку щодо питання предметної чи суб`єктної юрисдикції спору в подібних правовідносинах (стягнення з юридичних осіб збитків і моральної шкоди на користь фізичних осіб за позовом юридичної особи як громадської природоохоронної організації).
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо права громадської природоохоронної організації бути позивачем у цьому спорі
      7.1.Положеннями статті 3 Конституції України людину, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнано в Україні найвищою соціальною цінністю. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов`язком держави (стаття 16 Конституції України). Статтею 36 Конституції України гарантовано право громадян України на свободу об`єднання, зокрема, у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей.
      7.2.Преамбулою до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» невід`ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України визначено забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини.
      7.3. Статтею 9 цього Закону до екологічних прав громадян віднесено право на безпечне для їх життя та здоров`я навколишнє природне середовище; об`єднання в громадські природоохоронні формування; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров`ю і майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище (пункти «а», «д», «з» частини першої цієї статті).
      7.4. Екологічні права громадян забезпечуються участю громадських організацій та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища, компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров`ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (пункти «в», «д» частини першої статті 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
      7.5. Громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено в її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (абзац третій пункту 2.6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013).
      7.6. Частиною третьою статті 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено, що порушені права громадян у галузі охорони навколишнього середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України. Пунктом «ж» частини першої статті 21 цього Закону передбачено право громадських природоохоронних організацій на подання до суду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров`ю громадян і майну громадських організацій.
      7.7. Міжнародним нормативним актом, яким визначено зобов`язання держав у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах, є Орхуська конвенція, ратифікована Законом України від 06 липня 1999 року № 832-XIV, тому її положення в силу статті 9 Конституції України є нормами прямої дії, а норми національного законодавства щодо процедур і механізмів судового захисту порушених екологічних прав та інтересів громадян можуть їх конкретизувати.
      7.8. З метою забезпечення належної реалізації екологічних прав пунктом 3 статті 9 Орхуської конвенції передбачено гарантії доступу представників громадськості до судового й адміністративного оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних органів та приватних осіб, що порушують вимоги національного екологічного законодавства. Орхуська конвенція гарантує доступ до правосуддя громадським організаціям як на підставі власних норм, так і в порядку забезпечення дотримання національного природоохоронного законодавства.
      7.9. Пунктом 4 статті 2 Орхуської конвенції до «громадськості» віднесено одну або більше фізичних чи юридичних осіб, їхнє об`єднання, організації та групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою. Тобто громадська природоохоронна організація, створена внаслідок реалізації громадянами права на об`єднання в громадські природоохоронні формування, є суб`єктом права, якому положеннями пункту 3 статті 9, пункту 5 статті 2 Орхуської конвенції гарантується доступ до правосуддя задля забезпечення виконання її статутних цілей та захисту порушених екологічних прав як фізичних осіб, які є членами такої організації, так і своїх прав як юридичної особи, що має зацікавленість щодо питань навколишнього середовища.
      7.10.Отже, звернення громадської організації до суду на виконання переданих їй засновниками (членами) представницьких функцій щодо усунення юридичними особами порушень норм природоохоронного законодавства та/або відшкодування завданих такими порушеннями збитків на користь фізичних осіб - засновників (членів) цієї громадської організації відповідає приписам Орхуської конвенції, ратифікувавши яку Україна прийняла на себе зобов`язання надати такому суб`єкту право доступу до суду без дискримінації за ознаками його фактичного місцезнаходження або фактичного центру діяльності (пункт 9 статті 3 цієї конвенції).
      7.11. Зі змісту пунктів 1.1, 2.1, 2.2.4, 2.2.13 Статуту ГО «Юристи за екологію» вбачається, що її створено на добровільних засадах на підставі спільності інтересів фізичних осіб, що поділяють мету і завдання цієї організації як громадської природоохоронної організації у сфері захисту екологічних прав її членів та права громадян на проживання в екологічно безпечному навколишньому середовищі. Серед завдань цієї організації визначено захист прав громадян, у тому числі членів організації, шляхом подання до суду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, зокрема здоров`ю громадян і майну громадських організацій.
      7.12. ГО «Юристи за екологію» за своїм правовим статусом є юридичною особою приватного права, яку створено шляхом об`єднання сорока восьми фізичних осіб на основі спільності їх інтересів щодо проживання у безпечному для життя і здоров`я довкіллі та захисту своїх екологічних прав. У правовідносинах із третіми особами, в тому числі в судах, таке громадське об`єднання діє від власного імені в інтересах його членів - фізичних осіб, які наділили його повноваженнями щодо захисту їх екологічних прав та інтересів відповідно до Статуту.
      7.13. У позовній заяві у справі № 904/6125/20 позивач зазначив, що в разі задоволення позовних вимог стягнені з відповідачів грошові кошти будуть пропорційно розподілені між фізичними особами - членами громадської організації, в інтересах яких звернувся позивач. Тобто позов заявлено на захист екологічних прав конкретних громадян, які є засновниками (учасниками) позивача як громадської природоохоронної організації та з огляду на цілі її статутної діяльності уповноважили її представляти свої інтереси у сфері охорони навколишнього природного середовища, в тому числі шляхом ініціювання судових спорів із третіми особами, які порушують права членів організації на проживання у безпечному для життя і здоров`я довкіллі, і заявлення позовів про відшкодування збитків (шкоди), завданих неправомірними діями третіх осіб в екологічній сфері.
      7.14. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ГО «Юристи за екологію» як юридична особа (суб`єкт некомерційного господарювання) є природоохоронною організацією, яка згідно з приписами Орхуської конвенції (статті 2, 9), Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 9 - 11, 21) та Закону України «Про громадські об`єднання» (статті 11, 21), а також відповідно до завдань, визначених пунктами 2.2.4, 2.2.13 її Статуту, має право на захист у суді екологічних прав на безпечне довкілля її членів, у тому числі стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Отже, звертаючись до суду з позовами в інтересах фізичних осіб - своїх членів, ГО «Юристи за екологію» реалізує делеговані їй представницькі функції фізичних осіб, що віднесені Статутом до завдань (цілей) цієї організації.
      7.15. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в силу статті 9 Орхуської конвенції громадський контроль у сфері природоохоронного законодавства може здійснюватися громадськими природоохоронними організаціями, якщо такі позови подано на захист статутних цілей або суспільного інтересу. Позивач доцільно послався на практику ЄСПЛ у справі «Національна група інформації та протидії заводу «Мелокс» - Група «Ні заводу «Мелокс» та змішаному оксидному паливу» проти Франції» у рішенні від 28 березня 2006 року, в якій, спростовуючи доводи уряду про відсутність порушення «цивільних прав» громадської організації, ЄСПЛ зазначив, що реалії сучасного суспільства, в якому громадські асоціації відіграють важливу роль, особливо захищаючи деякі справи в державних органах або в національних судах, зокрема у сфері охорони навколишнього середовища, дозволяють дійти висновку про те, що громадські організації можуть діяти в судах на захист суспільних інтересів, а обмежувальне тлумачення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не відповідатиме цілям і меті цього положення про забезпечення права на справедливий суд у демократичному суспільстві.
      Щодо юрисдикції спору
      7.17. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      7.18. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
      7.19. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      7.20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      7.21. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      7.22. Разом з тим відповідно до статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      7.23. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначені статтею 20 ГПК України. Зокрема, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, а також коли належність справ до юрисдикції господарських судів прямо передбачено положеннями законодавства.
      7.24. За змістом частин першої - третьої статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.
      7.25. Вирішуючи питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18) визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
      7.26. Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
      7.27. Відповідно до статті 1 Закону України "Про громадські об`єднання" громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів; за організаційно-правовою формою воно утворюється як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      7.28. Статут громадського об`єднання, зокрема, має містити відомості про мету (цілі) та напрями його діяльності; повноваження керівника, вищого органу управління, інших органів управління громадського об`єднання, порядок їх формування та зміни складу, термін повноважень, а також порядок визначення особи, уповноваженої представляти громадське об`єднання, та її заміни (для громадських об`єднань, що не мають статусу юридичної особи) (стаття 11 Закону України "Про громадські об`єднання").
      7.29. Частиною другою статті 21 цього Закону встановлено, що громадське об`єднання зі статусом юридичної особи наділено правами бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об`єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об`єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об`єднанням включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      7.30. Отже, засновники (учасники) громадського об`єднання зі статусом юридичної особи наділяють таке об`єднання певними повноваженнями (компетенцією), що не виключає делегування йому функцій представництва для захисту їхніх прав та інтересів у правовідносинах із третіми особами, в тому числі щодо судового захисту.
      7.31. Як убачається зі змісту позовної заяви, ГО «Юристи за екологію» звернулася до суду з позовом у цій справі на захист прав сорока восьми фізичних осіб на проживання у безпечному довкіллі з вимогами про стягнення на користь цих осіб моральної та матеріальної шкоди. Відтак виконання цього рішення пов`язане із задоволенням майнових вимог щодо фізичних осіб. Отже, у зазначеному спорі позивач у статусі громадської природоохоронної організації захищає не власні інтереси як юридичної особи, а фактично діє в інтересах фізичних осіб - членів ГО «Юристи за екологію» та представляє їхні інтереси в суді на підставі положень Орхуської конвенції (статті 2, 9), Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 9 - 11, 21) та Закону України «Про громадські об`єднання» (статті 11, 21), а також відповідно до статутних завдань такої організації (пункти 2.2.4, 2.2.13 Статуту).
      7.32. Отже, між ГО «Юристи за екологію» та відповідачами - гірничодобувними підприємствами, що здійснюють негативний вплив на довкілля регіону проживання фізичних осіб, які об`єдналися у ГО «Юристи за екологію» задля захисту своїх екологічних прав, відсутні господарські правовідносини в розумінні статті 3 ГК України, наявність яких є визначальним при віднесенні спору між юридичними особами до компетенції господарських судів.
      7.33. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач як природоохоронна громадська організація, представляючи інтереси своїх членів - фізичних осіб, помилково визначив належність цього спору до господарської юрисдикції з посиланням на відповідність його суб`єктного складу вимогам статті 4 ГПК України. Позов у цій справі подано громадською організацією в інтересах сорока восьми фізичних осіб згідно з переліком, визначеним як додаток 1 до позовної заяви, задля захисту їх екологічних прав, тобто в інтересах фізичних осіб, які є членами позивача, а не на захист його власних інтересів як юридичної особи. Зазначені обставини спростовують доводи позивача про віднесення цього спору за суб`єктним критерієм до юрисдикції господарських судів.
      7.34. Аналізуючи характер правовідносин, з яких виник спір у цій справі, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що спірні правовідносини виникли між фізичними особами, які, стверджуючи про заподіяння їм матеріальних збитків та моральної шкоди за результатами господарської діяльності відповідачів - юридичних осіб, уповноважили на представництво своїх інтересів створену ними громадську організацію. У зазначеному спорі громадська природоохоронна організація, звернувшись з позовом до відповідачів про відшкодування збитків та моральної шкоди, реалізувала передбачені її статутними завданнями представницькі функції щодо захисту екологічних прав фізичних осіб - членів такої організації, які було порушено відповідачами. Отже, сторони в цій справі, незважаючи на наявність у них статусу юридичних осіб, не були пов`язані господарськими правовідносинами в розумінні статті 3 ГК України, тому є помилковим висновок суду апеляційної інстанції про підвідомчість такого спору господарським судам.
      7.35. Такі висновки щодо розмежування підвідомчості спорів судам господарської та цивільної юрисдикцій є послідовними. Так, у постанові від 23 березня 2021 року у справі № 367/4695/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про розгляд у порядку цивільного судочинства спору, ініційованого за позовом громадської організації в інтересах невизначеного кола споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій міста Ірпеня, права яких було порушено комунальним підприємством - надавачем таких послуг, за відсутності господарських правовідносин між позивачем - громадською організацією, яка діє в інтересах фізичних осіб, та відповідачем - юридичною особою, яка надає комунальні послуги побутовим споживачам.
      Щодо конфлікту юрисдикцій
      7.36. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що поряд із заявленим до Господарського суду Дніпропетровської області позовом до відповідачів 1 - 7 у справі № 904/6125/20 про стягнення збитків та моральної шкоди ГО «Юристи за екологію» подано позов з тим же предметом та підставами до Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області як суду цивільної юрисдикції (справа № 210/6385/20). Відповідачами за позовом, заявленим до суду загальної юрисдикції, визначено ПрАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат», ПрАТ «Суха Балка», ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат», ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», АТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат», які є відповідачами 2 - 6 у господарській справі № 904/6125/20.
      7.37. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, доступ до якого є відкритим, на стадії вирішення питання про можливість відкриття провадження в цивільній справі № 210/6385/20 ухвалою Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 листопада 2020 року відмовлено у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України. Суд роз`яснив позивачу, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      7.38. Зазначену ухвалу суду цивільної юрисдикції залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року, яка в касаційному порядку не оскаржена.
      7.39. Оскільки суд загальної юрисдикції відмовив позивачу у відкритті провадження у справі за позовом з тим же предметом та підставою позову, заявленим до юридичних осіб, що є відповідачами 2 - 6 у справі № 904/6125/20, Велика Палата Верховного Суду вважає, що це поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду в частині звернення з позовними вимогами до відповідачів 2 - 6 та на ефективний засіб юридичного захисту.
      7.40. У пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства», заява № 4451/70, пункт 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії», заява № 36760/06, пункт 230).
      7.41. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      7.42. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
      7.43. Так, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38, 40).
      У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися в судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18, 24).
      7.44. З огляду на існування юрисдикційного конфлікту, з метою забезпечення права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа № 904/6125/20 у частині заявлених позовних вимог до відповідачів 2 - 6, за якими позивачу відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі судом загальної юрисдикції, має бути розглянута за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу слід забезпечити доступ до правосуддя навіть в іншому судочинстві, ніж це передбачено законом, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку із процесуальною діяльністю суду.
      Подібний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у її постановах від 12 грудня 2018 року у справах № 490/9823/16-ц та № 761/12676/17, а також від 27 березня 2019 року у справі № 766/10137/17, від 02 лютого 2021 року у справі № 906/1308/19.
      7.45. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      З огляду на висновки, викладені в пунктах 7.17 - 7.35 цієї постанови, щодо підвідомчості судам цивільної юрисдикції спору за позовом ГО «Юристи за екологію» про стягнення збитків та моральної шкоди, завданих порушенням екологічних норм, на користь фізичних осіб - членів такої організації, заявленим до відповідачів - суб`єктів господарювання, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком місцевого господарського суду про відмову у відкритті провадження в цій справі за позовом ГО «Юристи за екологію» до відповідачів 1 та 7 - ПрАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» та ПрАТ «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат», до яких позивач не заявляв позовних вимог у цивільній справі № 210/6385/20.
      Відтак у цій частині оскаржувану постанову апеляційного суду слід скасувати та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у господарській справі № 904/6125/20 за вимогами позивача до відповідачів 1 і 7.
      Велика Палата Верховного Суду зауважує, що право позивача на доступ до суду в частині вимог до ПрАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» та ПрАТ «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення збитків та моральної шкоди може бути реалізоване шляхом звернення з окремим позовом до суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.
      7.46. Доводи касаційної скарги відповідача 6 про неможливість розгляду спору в цій справі за правилами господарського судочинства з посиланням на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 грудня 2018 року у справі № 910/8122/17 є необґрунтованими з огляду на таке.
      На вирішення Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/8122/17 постановлено питання юрисдикційності спору за позовом Міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина» до ТОВ «Аквадельф» про заборону діяльності дельфінарію «Оскар-Трускавець» ТОВ «Аквадельф», розташованого на вулиці Городище, 18 у місті Трускавці Львівської області. У постанові від 11 грудня 2018 року Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у цьому спорі позивач (Міжнародна благодійна організація «Екологія-Право-Людина») фактично реалізує повноваження органу державної влади (як суб`єкта владних повноважень) щодо захисту диких тварин, які незаконно використовуються в комерційних цілях. З огляду на публічно-правовий характер спірних правовідносин такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Спір у справі № 904/6125/20 виник між позивачем як громадською природоохоронною організацією, яка діє в інтересах громадян - фізичних осіб, які є членами цієї організації, та відповідачами - суб`єктами господарювання, внаслідок порушення якими законодавства про охорону навколишнього природного середовища під час здійснення господарської діяльності було завдано значної шкоди довкіллю села Новоселівка Широківського району Дніпропетровської області та спричинено матеріальні збитки і моральну шкоду його мешканцям.
      Отже, справи № 910/8122/17 та № 904/6125/20 не є подібними за суб`єктним складом та предметом позову, тому висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/8122/17 не є релевантними при визначенні підвідомчості спору у справі № 904/6125/20.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      Щодо суті касаційних скарг
      9.1. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      9.2. Частиною першою статті 311 ГПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      9.3. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року у справі № 904/6125/20 у частині визначення підвідомчості спору за вимогами позивача до відповідачів 2 - 6 слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції мотивувальної частини цієї постанови. У решті постанову апеляційного суду слід скасувати та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі за вимогами позивача до відповідачів 1 та 7.
      Щодо розподілу судових витрат
      9.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини постанови і залишення без змін її резолютивної частини щодо розгляду спору за вимогами позивача до відповідачів 2 - 6 господарським судом витрати щодо сплати судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції покладаються на скаржників.
      Керуючись статтями 301, 308, 311, 312, 314, 315, 317, 326 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційні скарги Акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» та Приватного акціонерного товариства «Суха Балка» задовольнити частково.
      2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року у справі № 904/6125/20 у частині визначення підвідомчості спору за вимогами Громадської організації «Юристи за екологію» до Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат», Приватного акціонерного товариства «Суха Балка», Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат», Публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг», Акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення збитків та моральної шкоди змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції мотивувальної частини цієї постанови.
      3. У решті постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року у справі № 904/6125/20 скасувати.
      4. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2020 року у справі № 904/6125/20 про відмову у відкритті провадження у справі за вимогами Громадської організації «Юристи за екологію» до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» та Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення збитків та моральної шкоди залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. Й. Катеринчук
      Судді
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      І. В. Григор'єва
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98235823