Recommended Posts

Предистория:

В 2008 году взял ипотечный кредит в Сведбанке

С 2011 года не оплачиваю

В 2012 году Сведбанк-Вектор-КИ

В 2013 году заочное решение о взыскание на предмет ипотеки путем продажи на торгах в счет погашения тела, процентов и пени.

В 2015 году еще одно заочное решение о взыскании задолженности по кредиту в счет погашения того же тела, и выросших процентов и пени с меня и поручителя(жены)

В 2016 году отменили заочное решение 2015 года и назначили дело к расмотрению в общем порядке.

Заява на пересмотр заочного решения 2013 года еще расматривается.

Сейчас готовится встречный иск о прекращении поручительства и признании договоров факторинга недействительными.

Вопрос: 1) если я подам встречный иск к КИ о признани договора поручительства прекращенным не будет ли это автоматическим признанием договора факторинга между Сведбанком - Вектором - КИ?

2)есть ли необходимость писать иск по поруке если будет иск по факторингу?

3)кому лучше предьявлять иск по факторингу- в дело 2013 или 2015 года?

4) возможно ли просто написать заперечення по делу 2015 о об отмене к расмотрению дела так как уже есть решение 2013 года.

5) ОЦЕНИТЕ ВСТРЕЧНЫЙ ИСК

 

 

 

Оріхівський районний суд Запорізької області

--------------------------------------------------------------

                                                      70500, Запорізька область, м. Оріхів,

                                 вул. Першотравнева, 23

 

                              Суддя – М.М. Мінаєв

                                                            Справа №323/1407/15-ц/№2/323/621/15

 

Особи, що подають заяву – ВІДПОВІДАЧ1: ОСОБА1

--

                                                 ВІДПОВІДАЧ: ОСОБА

                                                     ПОЗИВАЧ: Товариство з обмеженою відповідальністю

                                                                              «Кредитні ініціативи»

                                                                        (скорочене наіменування ТОВ «Кредитні

                  ініціативи)

------------------------------------------------------------

                                                              07400, Київська область, м. Бровари,

                                    бул. Незалежності, 14 

                                       код ЄДРПОУ 35326253  

                                                     Засоби зв’язку: тел. 0800-50-176 

 

 

ЗУСТРІЧНА ПОЗОВНА ЗАЯВА

про визнання таким що припинений договір поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09 квітня 2008 року

 

            09.04.2008 року між ОСОБА1 та ВАТ «Сведбанк» було укладено Кредитний договір № 0704/0408/45-011.

            Відповідно до умов вищевказаного Кредитного договору, Банк зобов'язується надати Боржнику кредит у сумі 16 000,00 (шістнадцять тисяч доларів США 00 центів) дол. США, а Позичальник зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором.

             В якості забезпечення виконання зобов'язання за Кредитним договором між ОСОБА1., ОСОБА. та ВАТ «Сведбанк» було укладено Договір поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р.

            Під час ознайомлення з матеріалами цієї справи, стало відомо, що 28.11.2012 р. між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк», який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк» та Факторинговою компанією «Вектор Плюс», та між TOB «ФК Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відбулася заміна кредитора, а саме TOB «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувана за договором від 09.04.2008 № 0704/0408/45-01.

            Заочним рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 27.09.2013 р. по справі № 323/3177/13-ц/ № 2/323/838/13 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задоволено у повному обсязі.

             Ухвалено - звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру іпотеки - однокімнатну квартиру № 4, яка знаходиться за адресою:КВАРТИРА, що належить мені на праві власності на користь TOB «Кредитні ініціативи» (ЄДРПОУ: 35326253, п/р 26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО: 300346. Юридична адреса: 07400, Київська область, м. Бровари, буд. Незалежності, 14), в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 0704/0408/45-011 від 09.04.2008 року, яка станом на 09.03.2013 складає 183 520,71 (сто вісімдесят три тисячі п'ятсот двадцять гривень 71 копійка) грн., а саме: за кредитом - 122 380,98 (сто двадцять дві тисячі триста вісімдесят гривень 98 копійок) грн.; по відсотках - 31 342,71 (тридцять одна тисяча триста сорок дві гривні 71 копійка) грн.; пеня - 29 797,02 (двадцять дев'ять тисяч сімсот дев'яносто сім гривень 02 копійки) грн., шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності /незалежним експертом на стадії оцінки майна.

              У роз'ясненнях, що містяться в пункті 17 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" зазначено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України.

              Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог ст. ст. 526, 599 ЦК України.

              Таким чином, з ухваленням рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 27.09.2013 р. по справі № 323/3177/13-ц/ № 2/323/838/13 про задоволення вимог кредитора - TOB «Кредитні іниціативи», яким за кредитом - 122 380,98 (сто двадцять дві тисячі триста вісімдесят гривень 98 копійок) грн.; по відсотках - 31 342,71 (тридцять одна тисяча триста сорок дві гривні 71 копійка) грн.; пеня - 29 797,02 (двадцять дев'ять тисяч сімсот дев'яносто сім гривень 02 копійки) грн., припинились правовідносини сторін, що ґрунтуються на кредитному договорі, зокрема, сплата чергових платежів, сплата та нарахування відсотків, разом із тим виникло грошове зобов'язання із повернення кредитних коштів в повному обсязі та нарахованих на цей час відсотків, невиконання якого тягне відповідальність, встановлену ст. 625 ЦК України.

              Вимог про стягнення коштів на підставі ст.625 ЦК України позивач не заявляв.

             Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року по цивільній справі №6-25812св14, ухвалах ВССУ від 17.04.2015 р., 03.09.2015 р., рішенні апеляційного суду Запорізької області від 26.05.2015 р. по справі 336/7345/14-ц та інших

 

Щодо припинення договору поруки.

            Порука за договором поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р., укладеним між ОСОБА1, ОСОБА. та ВАТ «Сведбанк» припинилася як на підставі частини 1ст. 559 ЦК України, так і на підставі частини 4 ст. 559 ЦК України, оскільки:

           1) Щодо припинення поруки на підставі частини 1 ст. 559 ЦК України.

            Пунктом 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (надалі за текстом - Постанова) роз'яснено, що Відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання.

            Згідно п. 11 Договору поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р. Сторони не мають права в односторонньому порядку відмовитися від прийнятих на себе зобов'язань за цим Договором або змінити його умови. Сторони домовились, що будь-які зміни до Основного зобов'язання, крім змін, наслідком яких є збільшення обсягу відповідальності Поручителя за цим договором, погоджуються між позичальником та банком самостійно без повідомлення поручителя про такі змін.

            Як вбачається, згідно п. 1.3. Кредитного договору № 09.04.2008 № 0704/0408/45-01 за користування кредитом встановлено процентну ставку у розмірі 11,9 % річних.

26.11.2009 р. між сторонами кредитного договору було укладено Договір про внесення змін та доповнень № 1 до Кредитного договору № 09.04.2008 № 0704/0408/45-01, згідно якого було змінено розмір відсоткової ставки та встановлено у такому розмірі (п. 1.3):

1.3.1.

11,9 % річних за період від дати укладання цього договору по 26.11.2009 р.

7 % річних за^період користування кредитом з 27.11.2009 р. по 09.11.2010 р.

10 % річних за період користування кредитом з 10.11.2010 р. по 09.11.2011 р.

13,08 % річних за період користування кредитом з 10.11.2011 р. по 09.04.2033 р.

 

Таким чином, у зв'язку із зміною відсоткової ставки та збільшенням сум щомісячної сплати кредиту та процентів, збільшився розмір основного зобов'язання, при цьому, згоди на таке збільшення поручитель не надавав та Додаткова угода до Договору поруки не укладалася, отже договір поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р. вважаємо припиненим від 26.11.2009 р.(з дня підписання Договора про внесення змін та доповнень № 1 до Кредитного договору № 09.04.2008 № 0704/0408/45-01).

 

             2) Щодо припинення поруки на підставі частини 4 ст. 559 ЦК України.

Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності ч.4 ст.559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення ч.4 ст.559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення ч.4 ст.559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя (третє речення частини ч.4 ст.559 ЦК України).

          Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертійстатті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі; застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може.

           З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні ч.4 ст.559 ЦК України словосполучення «пред'явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості з боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

            Отже, виходячи з положень другого речення ч.4 ст.559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого ч.2 ст.1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

            Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

             Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року № 6-53цс14, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

                Згідно п. 10. Договору поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р., цей Договір набуває чинності з дати його підписання. Сторони, керуючись умовами частини 4. ст. 559 ЦК України встановили, що строком припинення поруки, встановленої цим Договором є повне виконання Позичальником або Поручителем своїх обов'язків, передбачених основним зобов'язанням .

                Пунктом 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (надалі за текстом - Постанова) роз'яснено, що сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

            Таким чином, в Договорі поручительства не зазначено строк діє поруки, а тому порука за цим договором припиняється, якщо Кредитор не пред'явить вимоги до Поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

            Згідно п. 24 Постанови, пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

            Згідно п. 1.1 Кредитного договору, строк виконання основного зобов'язання було встановлено 09.04.2033 р.

            Однак, достроково звертаючись з позовом у 2013 р. до Оріхівського районного суду Запорізької області до Відповідача 1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок всієї заборгованості за кредитним договором, Позивач змінив строк виконання основного зобов'язання, який настав в день подання до суду позову.

             При цьому, позивач звернувся до поручителя із позовом після спливу шестимісячного строку.

             Таким чином, договір поруки є припиненим.

           Згідно з ч.1 ст. 88 ЦПК України, стороні на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

          На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 3, 4, 38, 42, 44, 57, 58, 59, 64, 109, 118, 119, 120 Цивільного процесуального кодексу України,

 

ПРОШУ СУД:

 

1) Прийняти до розгляду позовну заяву;

2) Визнати таким що припинений договір поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09 квітня 2008 року

4) Судові витрати покласти на Позивача.

 

Додатки:

1.      Оригінал квитанції про сплату судового збору у розмірі 275,61 грн.

2.      Копія рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 23.06.2013 р. по справі № 323/3177/13-ц/ №2/323/838/13.

3.      Копія кредитного договору № 0704/0408/45-011 від 09 квітня 2008 року.

4.      Копія Договору про внесення змін та доповнень №1 до Кредитного договору № 09.04.2008 № 0704/0408/45-01.

5.      Копія договору поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09 квітня 2008 року.

6.      Копія цієї заяви з додатками для Позивача.

 

 

 

 

«___»______________2016 року                           ОСОБА1

 

 

«___»______________2016 року                           ОСОБА

 

 

Link to comment
Share on other sites

Правильно ли расчитан судебный сбор?

 

Конечно нет... Сейчас минимальный составляет... 551,20...

Link to comment
Share on other sites

Предистория:

В 2008 году взял ипотечный кредит в Сведбанке

С 2011 года не оплачиваю

В 2012 году Сведбанк-Вектор-КИ

В 2013 году заочное решение о взыскание на предмет ипотеки путем продажи на торгах в счет погашения тела, процентов и пени.

В 2015 году еще одно заочное решение о взыскании задолженности по кредиту в счет погашения того же тела, и выросших процентов и пени с меня и поручителя(жены)

В 2016 году отменили заочное решение 2015 года и назначили дело к расмотрению в общем порядке.

Заява на пересмотр заочного решения 2013 года еще расматривается.

Сейчас готовится встречный иск о прекращении поручительства и признании договоров факторинга недействительными.

Вопрос: 1) если я подам встречный иск к КИ о признани договора поручительства прекращенным не будет ли это автоматическим признанием договора факторинга между Сведбанком - Вектором - КИ?

2)есть ли необходимость писать иск по поруке если будет иск по факторингу?

3)кому лучше предьявлять иск по факторингу- в дело 2013 или 2015 года?

4) возможно ли просто написать заперечення по делу 2015 о об отмене к расмотрению дела так как уже есть решение 2013 года.

5) ОЦЕНИТЕ ВСТРЕЧНЫЙ ИСК

 

 

 

1.Этот иск необходимо подавать отдельно, я Вам об этом писал.

2.В зависимости от того, когда Вы узнали о нарушении своих прав.

Если о том,что поручительство прекращено Вы узнали еще в 2013 году, то это иск необходимо подавать уже сейчас.

Если только в этом году, я бы подал сначала иск по факторингу, остановил производство по взысканию, после прохождения иском по факторингу всех инстанций,при негативном решение и возвобновлении производство подал бы иск по поручительству.

 

но, при этом, может быть много переменных, на которые нужно вовремя и правильно реагировать.

 

3. Подавать отдельно. Смотрите выше.

4. нет, необходимо, что бы суд именно отменил решение, после чего можно подавать соответствующие процессуальные документы.

Я об этом написал Вам выше.

 

 

1)  Заочним рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 27.09.2013 р. по справі № 323/3177/13-ц/ № 2/323/838/13 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задоволено у повному обсязі.

             Ухвалено - звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру іпотеки - однокімнатну квартиру № 4, яка знаходиться за адресою:КВАРТИРА, що належить мені на праві власності на користь TOB «Кредитні ініціативи» (ЄДРПОУ: 35326253, п/р 26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО: 300346. Юридична адреса: 07400, Київська область, м. Бровари, буд. Незалежності, 14), в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 0704/0408/45-011 від 09.04.2008 року, яка станом на 09.03.2013 складає 183 520,71 (сто вісімдесят три тисячі п'ятсот двадцять гривень 71 копійка) грн., а саме: за кредитом - 122 380,98 (сто двадцять дві тисячі триста вісімдесят гривень 98 копійок) грн.; по відсотках - 31 342,71 (тридцять одна тисяча триста сорок дві гривні 71 копійка) грн.; пеня - 29 797,02 (двадцять дев'ять тисяч сімсот дев'яносто сім гривень 02 копійки) грн., шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності /незалежним експертом на стадії оцінки майна.

              У роз'ясненнях, що містяться в пункті 17 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" зазначено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України.

              Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог ст. ст. 526, 599 ЦК України.

              Таким чином, з ухваленням рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 27.09.2013 р. по справі № 323/3177/13-ц/ № 2/323/838/13 про задоволення вимог кредитора - TOB «Кредитні іниціативи», яким за кредитом - 122 380,98 (сто двадцять дві тисячі триста вісімдесят гривень 98 копійок) грн.; по відсотках - 31 342,71 (тридцять одна тисяча триста сорок дві гривні 71 копійка) грн.; пеня - 29 797,02 (двадцять дев'ять тисяч сімсот дев'яносто сім гривень 02 копійки) грн., припинились правовідносини сторін, що ґрунтуються на кредитному договорі, зокрема, сплата чергових платежів, сплата та нарахування відсотків, разом із тим виникло грошове зобов'язання із повернення кредитних коштів в повному обсязі та нарахованих на цей час відсотків, невиконання якого тягне відповідальність, встановлену ст. 625 ЦК України.

              Вимог про стягнення коштів на підставі ст.625 ЦК України позивач не заявляв.

             Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року по цивільній справі №6-25812св14, ухвалах ВССУ від 17.04.2015 р., 03.09.2015 р., рішенні апеляційного суду Запорізької області від 26.05.2015 р. по справі № 336/7345/14-ц та інших

 

Указанное имеет не очень большие перспективы.

 

2) По ч. 4 ст. 559 ЦК тоже не большие перспективы, хотя все еще зависит от того, посчитает ли суд иск требованием о досрочном возврате кредит

Нужно точно знать по наличию требования о досрочном взыскании кредита.

 

3) По ч. 1 ст. 559 ЦК нужно внимательно смотреть условия основного обязательства.

 

п.с. Эти иски подавать исключительно отдельно.

Такой порядок действий более правильный стратегически.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Поручитель должен написать заявление кредитору, в котором уведомляет о припиненн1 поруки на основании изложенном Вами в иске. Просить подтвердить кредитора этот факт в течении, допустим 10 дней с момент получения заявления. Письмо отослать с описью вложения. Если кредитор возражает против припинення или никак не ответит, у Вас возникает спор о припиненн1. Подавайте отдельный иск и вперед. Удачи. По поводу исковых требований "припинення поруки" или "припинення договору поруки" дискуссия здесь  http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=6221&page=2#entry165081 , читайте, анализируйте, выбирайте.  Чем будете мотивировать недействительность факторинга? 

Link to comment
Share on other sites

Поручитель должен написать заявление кредитору, в котором уведомляет о припиненн1 поруки на основании изложенном Вами в иске. Просить подтвердить кредитора этот факт в течении, допустим 10 дней с момент получения заявления. Письмо отослать с описью вложения. Если кредитор возражает против припинення или никак не ответит, у Вас возникает спор о припиненн1. Подавайте отдельный иск и вперед. Удачи. По поводу исковых требований "припинення поруки" или "припинення договору поруки" дискуссия здесь  http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=6221&page=2#entry165081 , читайте, анализируйте, выбирайте.  Чем будете мотивировать недействительность факторинга? 

1)Приєднані до матеріалів справи виготовлені на ксероксі договори факторингу не містять повного тексту, зокрема, даних про ціну продажу( п.3.2 договорів).

Доказів на підтвердження факту виконання умов договорів факторингу, оплати ціни продажу, належного підписання та оформлення додатків до договорів позивачем теж не надано.

2)Так, відповідно до п.п.1.2 розпорядження № 231 від 3 квітня 2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за № 0373/16389 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», до фінансової послуги факторингу віднесено - набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників-суб'ектів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення.

3)Договір між Сведбанком та Вектор плюс нотаріально не посвідченний

4)В частности, 11.01.2006 года Украина присоединилась к Конвенции УНИДРУА о международном факторинге. В соответствии с подпунктом «а» пункта 2 статьи 1 Конвенции, «договор факторинга означает договор, заключенный между одной стороной (заемщиком) и другой стороной (фактором), согласно которому, в частности, поставщик уступает или может отступать фактору право денежного требования, вытекающие из контрактов купли-продажи товаров, заключаемых между поставщиком и его покупателями (должниками), кроме договоров купли-продажи товаров, приобретенных в первую очередь для их личного, семейного или домашнего использования.» Для личного, семейного или домашнего использования товары могут приобретать только физические лица.

Частью второй статьи 10 Гражданского кодекса Украины определено, что если в действующем международном договоре Украины, заключенном в установленном законом порядке, содержатся иные правила, чем те, которые установлены соответствующим актом гражданского законодательства, применяются правила международного договора Украины.
 
 

Таким образом, основания для признания недействительными договоров факторинга о передаче прав требования к должникам-физическим лицам были и ранее. А вот каким путем пойдет изменчивая украинская Фемида в дальнейшем предсказать сложно.

Link to comment
Share on other sites

Поручитель должен написать заявление кредитору, в котором уведомляет о припиненн1 поруки на основании изложенном Вами в иске. Просить подтвердить кредитора этот факт в течении, допустим 10 дней с момент получения заявления. Письмо отослать с описью вложения. Если кредитор возражает против припинення или никак не ответит, у Вас возникает спор о припиненн1. Подавайте отдельный иск и вперед. Удачи. По поводу исковых требований "припинення поруки" или "припинення договору поруки" дискуссия здесь  http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=6221&page=2#entry165081 , читайте, анализируйте, выбирайте.  Чем будете мотивировать недействительность факторинга? 

 

 

АлПет, необязательно направлять письмо о прекращении.

Можно сразу же обращаться в суд и все будет хорошо.

 

 

 
Link to comment
Share on other sites

1)Приєднані до матеріалів справи виготовлені на ксероксі договори факторингу не містять повного тексту, зокрема, даних про ціну продажу( п.3.2 договорів).

Доказів на підтвердження факту виконання умов договорів факторингу, оплати ціни продажу, належного підписання та оформлення додатків до договорів позивачем теж не надано.

2)Так, відповідно до п.п.1.2 розпорядження № 231 від 3 квітня 2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за № 0373/16389 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», до фінансової послуги факторингу віднесено - набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників-суб'ектів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення.

3)Договір між Сведбанком та Вектор плюс нотаріально не посвідченний

4)В частности, 11.01.2006 года Украина присоединилась к Конвенции УНИДРУА о международном факторинге. В соответствии с подпунктом «а» пункта 2 статьи 1 Конвенции, «договор факторинга означает договор, заключенный между одной стороной (заемщиком) и другой стороной (фактором), согласно которому, в частности, поставщик уступает или может отступать фактору право денежного требования, вытекающие из контрактов купли-продажи товаров, заключаемых между поставщиком и его покупателями (должниками), кроме договоров купли-продажи товаров, приобретенных в первую очередь для их личного, семейного или домашнего использования.» Для личного, семейного или домашнего использования товары могут приобретать только физические лица.

Таким образом, основания для признания недействительными договоров факторинга о передаче прав требования к должникам-физическим лицам были и ранее. А вот каким путем пойдет изменчивая украинская Фемида в дальнейшем предсказать сложно.

Частью второй статьи 10 Гражданского кодекса Украины определено, что если в действующем международном договоре Украины, заключенном в установленном законом порядке, содержатся иные правила, чем те, которые установлены соответствующим актом гражданского законодательства, применяются правила международного договора Украины.

 
 

 

Правильное направление, но его нужно серьезно расширить.

 
Link to comment
Share on other sites

На кого писать отдельный иск по факторигу-сведбанка уже нет. На Омега банк? Он в ликвидации. В реестре ипотеке КИ или Вектор внесли через нотариуса данные о переуступке долга. Может следует внести в ответчики нотариуса и министерство юстиции?

Link to comment
Share on other sites

На кого писать отдельный иск по факторигу-сведбанка уже нет. На Омега банк? Он в ликвидации. В реестре ипотеке КИ или Вектор внесли через нотариуса данные о переуступке долга. Может следует внести в ответчики нотариуса и министерство юстиции?

Да, Омега.

Иск о признании договора факторинга частично недействительным подаете в суд общей юрисдикции по месту своего жительства.

Иск о признании неправомерной регистрации ипотекодержателя и об отмене решеня нотариуса о такой регистрации подается в окружной админ суд по месту Вашего жительства.

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      8 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 202/781/14-ц
      Провадження № 14-356цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі разом - фізичні особи-поручителі), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» (далі - ТзОВ «Фактор»), Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк») про стягнення заборгованості за кредитним договором
      за касаційною скаргою позивача на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С. Г., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Пономарь З. М., Петешенкової М. Ю., Черненкової Л. А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Банк звернувся з позовом до чотирьох поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову до фізичних осіб-поручителів, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу банку, має вирішити, за правилами якої юрисдикції слід розглядати заявлену до 15 грудня 2017 року вимогу кредитора про стягнення заборгованості за означеними договорами з поручителів, а також має перевірити наявність підстав для припинення поруки фізичних осіб-відповідачів.
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. 17 січня 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив:
      2.1. Стягнути солідарно з фізичних осіб-поручителів, ТзОВ «Фактор» і ПАТ «Акцент-Банк» (далі всі разом - поручителі) на користь позивача заборгованість за договором комісії № 0611/3589/impa від 27 грудня 2006 року (далі - договір комісії) у розмірі 550 961,39 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 року становить 6 083 456,72 грн, з яких: 163 663,72 євро - проценти, 387 298,02 євро - пеня.
      2.2. Стягнути солідарно з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 1/QY008Q від 16 серпня 2007 року (далі - кредитний договір) у розмірі 1 301 023,52 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 рокустановить 14 365 290,23 грн, з яких: 274 560 євро - заборгованість за кредитом, 352 202,34 євро - проценти, 674 261,18 євро - пеня.
      3. Позов мотивував такими обставинами:
      3.1. 27 грудня 2006 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, і «M&Toys Limited» (далі - позичальник) уклали договір комісії про відкриття акредитиву в розмірі 264 000,00 євро.
      3.2. Позивач як комісіонер у повному обсязі виконав свої зобов`язання за договором комісії, відшкодувавши підтверджуючому банку оплату за поставлений позичальнику товар у розмірі 275 739,97 євро. Позичальник зобов`язання за цим договором не виконав, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 987 923,06 євро.
      3.3. 16 серпня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» і позичальник уклали кредитний договір про надання кредиту у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом 457 600,00 євро на строк до 15 лютого 2011 року для поповнення оборотних активів, спрямованих на проведення платежу за акредитивом № 1607/4040/impa, відкритим на підставі контракту № 10072007 від 10 липня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4040/impa), й акредитивом № 1607/4039/impa, відкритим на підставі контракту № 2006/3994/69 від 20 квітня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4039/impa).
      3.4. Позичальник не виконав зобов`язання за кредитним договором, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем за кредитом, процентами та пенею у розмірі 1 533 125,63 євро.
      3.5. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно.
      3.6. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк».
      3.7. Згідно з договорами поруки поручителі відповідають перед позивачем за виконання зобов`язання у тому ж розмірі, що і позичальник.
      3.8. 19 листопада 2010 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення у справі № 2-10331/10 про стягнення з поручителів заборгованості за договором комісії та кредитним договором. Це рішення набрало законної сили, але поручителі його не виконали.
      3.9. Оскільки у вказаному рішенні суд уже стягнув з поручителів частину заборгованості за кредитним договором і за договором комісії, у цій справі з відповідачів необхідно стягнути решту, а саме: 550 961,39 євро боргу за договором комісії та 1 301 023,52 євро боргу за кредитним договором.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 8 вересня 2015 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні вимог до фізичних осіб-поручителів відмовив, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Мотивував рішення так:
      4.1. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є преклюзивним. Його закінчення є підставою для припинення поруки. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати з підстав, передбачених статтями 263, 264, частиною п`ятою статті 267 ЦК України. Враховуючи те, що строк поруки не є строком порушеного права, а строком існування зобов`язання поруки, права кредитора й обов`язок поручителів після закінчення такого строку припиняються; кредитор не має права на задоволення позову, заявленого за межами передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку, бо з його закінченням припиняється матеріальне право.
      4.2. Строк дії кредитного договору сплив 15 лютого 2011 року, а договору комісії - 31 грудня 2008 року. З позовом до суду позивач звернувся лише 17 січня 2014 року, а тому відсутні підстави для стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і договором комісії.
      4.3. Провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб-поручителів необхідно закрити, оскільки такі вимоги до юридичних осіб слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 23 травня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року без змін. Мотивував ухвалу так:
      5.1. Спірні правовідносини виникли у позивача-юридичної особи з поручителями, серед яких є юридичні та фізичні особи. Тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що справу у частині вимог до поручителів-юридичних осіб не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
      5.2. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що поручителі-юридичні особи та поручителі-фізичні особи діяли у спірних правовідносинах як солідарні боржники. Позивач уклав з кожним із поручителів окремий договір поруки. Тому відсутні спільність прав та обов`язків поручителів і підстави для об`єднання позовних вимог до фізичних та юридичних осіб в одне провадження.
      5.3. Умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником взятих на себе зобов`язань не може розглядатися як умова, що встановлює строк дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України.
      5.4. Встановлені у справі обставини підтверджують припинення поруки фізичних осіб. Тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог до фізичних осіб-поручителів.
      5.5. Оскільки позов стосується стягнення заборгованості за новий період, необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що, подавши позов у 2010 році, позивач заявив передбачену частиною четвертою статті 559 ЦК України вимогу до поручителів.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 13 червня 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просив скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      8.1. У рішенні від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська визнав чинними договори поруки, які позивач уклав з фізичними особами-поручителями та ТзОВ «Фактор».
      8.2. Позивач направив поручителям вимоги про повернення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як 17 січня 2014 року він звернувся з позовом до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з вимогами стягнути іншу суму заборгованості за вказаними договорами.
      8.3. У договорах поруки сторони погодили, що порука припиняється з припиненням всіх зобов`язань боржника за кредитним договором і договором комісії, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин шестимісячного строку, визначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України у первинній редакції.
      8.4. Оскільки у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, то з урахуванням вимог статей 15-16, частини другої статті 118 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, визначаючи юрисдикцію, суди мають вважати, що такі справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов`язані, і окремий їх розгляд неможливий.
      8.5. Поручителі у спірних правовідносинах «діють як солідарні боржники»; предметом спору є однорідні права й обов`язки; фізичні особи-поручителі є засновниками ТзОВ «Фактор». Тому необґрунтованими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі у частині вимог до поручителів-юридичних осіб.
      (2) Позиції інших учасників справи
      9. 10 вересня 2016 року ТзОВ «Фактор» подало заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні, а оскаржені рішення залишити без змін. Мотивувало заперечення так :
      9.1. Ні закон, ні договори поруки не встановлюють солідарну відповідальність поручителів. Тому відсутні підстави для солідарного стягнення з них на підставі частини четвертої статті 554 ЦК України «кредитної заборгованості».
      9.2. Вимоги до поручителів-юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-35цс15 і від 1 липня 2015 року у справі № 6-745цс15.
      9.3. У рішенні від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у повному обсязі стягнув заборгованість за кредитним договором і договором комісії, тоді як строк пред`явлення вимог до поручителів уже сплив.
      10. Інші учасники справи позицію щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду у частині вимог до юридичних осіб-поручителів
      11. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, 8 вересня 2015 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України у чинній на той час редакції закрив провадження у справіу частині вимог до юридичних осіб-поручителів. Вважав, що ці вимоги треба розглядати за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується.
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      15. ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      16. Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред`явлено позовну вимогу (стаття 20 ГПК України у зазначеній редакції).
      17. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина перша статті 1 ГПК України у вказаній редакції).
      18. Для віднесення справи до господарської юрисдикції суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин і спору про право, що з цих відносин виникає; наявність у законі норми, що передбачала би вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 35)).
      19. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не допускала об`єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
      20. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (частина третя статті 554 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      21. Норми права, що регулювали інститут поруки на час виникнення спірних правовідносин, не передбачали солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.
      22. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини:
      22.1. 27 грудня 2006 року позивач уклав з позичальником договір комісії №0611/3589/ІМРА про відкриття акредитиву. За умовами вказаного договору комітент (позичальник) доручив комісіонеру (Міжнародній банківській одиниці «ПриватБанк») інструктувати «ПриватБанк» (Дніпро, Україна), укласти за його рахунок акредитивну угоду з «ВОТО s.r.o.» (Словаччина) та доручити «Garantibank» (Амстердам, Нідерланди) надати безвідкличне підтвердження вказаному акредитиву.
      22.2. 16 серпня 2007 року позивач уклав з позичальником кредитний договір, за умовами якого банк за рахунок міжбанківського кредиту «Komercni Banka» зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом у сумі 457 600 євро для поповнення оборотних активів, призначених для проведення платежу за акредитивами № 1607/4040/ІМРА і № 1607/4039/ІМРА.
      22.3. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно.
      22.4. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк».
      23. Оскільки позивач уклав з кожним із чотирьох поручителів окремий договір поруки, у якому не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що спір в цілому треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Солідарною є відповідальність поручителів перед позивачем разом із позичальником як з боржником,що передбачає пункт 2 кожного договору поруки, якідослідили суди першої й апеляційної інстанцій. А відповідальність поручителів між собою перед позивачем солідарною не є.
      24. З огляду на вказане, а також враховуючи суб`єктний склад учасників спору, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб-поручителів, заявлених за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. На такі вимоги поширювалася юрисдикція господарських судів.
      (1.2) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором
      25. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука фізичних осіб-поручителів за кредитним договором припинилася, що є підставою для відмови у позові до цих відповідачів. У касаційній скарзі позивач стверджує про неможливість застосування до спірних правовідносин приписів зазначеної статті, оскільки у договорах поруки встановлено, що вони діють до повного виконання зобов`язань за кредитним договором, а такі зобов`язання невиконані. Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача не погоджується.
      26. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки (речення перше частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      27. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (частина перша статті 251 ЦК України). Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      28. Отже, умова договорів поруки про їхню дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором та договором комісії, не є строком, встановленим у договорі поруки, оскільки останній визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. З огляду на цей висновок слід застосувати припис, викладений у реченні другому частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 35)).
      29. Зазначений шестимісячний строк є преклюзивним, тобто його сплив є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові до поручителя. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника. Однак і в такому разі кредитор може звернутися із зазначеною вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 61)). Тому аргумент касаційної скарги про те, що позивач пред`явив вимогу до поручителів про виконання зобов`язань за кредитним договором ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як звернувся з позовом у справі № 2-10331/10, є неприйнятним.
      30. З наведених міркувань Велика Палата Верховного Суду також не може погодитися і з доводами ТзОВ «Фактор» про те, що позивач мав направити поручителям окрему вимогу про прострочення сплати заборгованості у частині, яку не стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10.
      31. З відповідним позовом про стягнення кредитної заборгованості з поручителів кредитор може звернутися протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 64) та від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц).
      32. Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору погашати кредит треба було з 30 травня 2008 року до 30 листопада 2012 року включно десятьма платежами по 45 760,00 євро, кожен з яких мав бути внесений не пізніше дати, визначеної для нього цим графіком. У додатковій угоді позивача з позичальником сторони погодили інший графік повернення кредиту, що відповідає змісту пункту 5.2 кредитного договору, згідно з яким погашення заборгованості за кредитом здійснюється з 15 серпня 2008 року до 15 лютого 2011 року включно шістьма платежами не пізніше дати, визначеної для них новим графіком, з яких перші п`ять - по 45 760,00 євро, а останній - 228 800,00 євро. Отже, сторони кредитного договору встановили порядок виконання позичальником окремих зобов`язань з внесення періодичних платежів, що входять до змісту зобов`язання за цим договором.
      33. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв`язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц).
      34. Тобто встановлений у частині четвертій статті 559 ЦК України у відповідній редакції шестимісячний строк слід обчислювати за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення, що є датою виконання основного зобов`язання. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу зазначеного шестимісячного строку слід визначати за датою сплати останнього платежу за кредитним договором.
      35. Згідно з дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору, позичальник мав внести черговий платіж до 15 серпня 2010 року, а останній платіж - до 15 лютого 2011 року. Отже, з вимогою до поручителів позивач міг звернутися впродовж шести місяців з дати, визначеної для погашення кожного чергового платежу, однак із позовом у справі № 202/781/14-ц звернувся лише 17 січня 2014 року. Тому Велика Палата Верховного Суду в цілому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором.
      36. У запереченні на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» вказало, що весь розмір заборгованості стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10. Це, на думку вказаного поручителя, унеможливлює стягнення тієї ж суми заборгованості у справі № 202/781/14-ц. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з тим, що у справі № 2-10331/10 суд з поручителів стягнув всю заборгованість за кредитним договором.
      37. Як встановили суди попередніх інстанцій у справі № 202/781/14-ц, з поручителів - ТзОВ «Фактор Тойс», ТзОВ «Фактор», ТзОВ «Українське фінансове агентство «ВЕРУС», а також з фізичних осіб-поручителів - згідно з означеним судовим рішенням Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська стягнув не всю суму заборгованості за кредитним договором і договором комісії, а поточну заборгованість станом на 11 березня 2010 року (утворилася через несплату другого-четвертого періодичних платежів, передбачених графіком). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що стягнення з поручителів на підставі рішення суду поточної заборгованості не впливає на можливість звернення позивача з позовом про стягнення тієї частини заборгованості, що залишилася.
      38. Наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості означає, що суд вважав строк виконання зобов`язання таким, що настав, причому саме за тією вимогою, яку цей суд задовольнив, і встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, зокрема з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення (характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними), додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання зобов`язання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 50-52)).
      39. У касаційній скарзі позивач зазначив, що позовна давність за вимогами щодо виконання кредитного договору становить п`ять років. У запереченнях на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» стверджувало, що давність заявлення вимог до поручителя сплинула.
      40. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо до вимог, заявлених до боржника, застосовується позовна давність, то до вимог, заявлених до поручителя, вказаний строк обмежується строком поруки відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). Тому наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи про застосування позовної давності не мають значення з огляду на висновок суду про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором.
      (1.3) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за договором комісії
      41. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що порука припинилася також за зобов`язаннями, що виникли на підставі договору комісії. З огляду на обставини, які встановили суди, та матеріали справи такі висновки Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними.
      42. У справах про стягнення заборгованості з поручителів, у яких вони спростовують чинність поруки, важливо перевірити наявність обставин, з якими закон пов`язує припинення поруки. На підставі зібраних доказів суди першої й апеляційної інстанцій не вирішили питання відповідальності фізичних осіб-поручителів перед позивачем за виконання прострочених частин основного зобов`язання за договором комісії, не визначили, чи сплив шестимісячний строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів за цим договором. Суди не дослідили договір комісії (т. 1, а. с. 60-66) на предмет того, чи встановлений у ньому строк виконання основного зобов`язання, чи є у цьому договорі обов`язок комітента сплачувати на користь позивача як комісіонера періодичні платежі, чи обмежений строк нарахування комісії (пункти 2.2.2 і 2.2.3 договору комісії). Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      43. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      44. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX.
      45. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2); скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3) (частина перша статті 409 ЦПК України).
      46. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX).
      47. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року слід скасувати в частині вирішення вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за договором комісії, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
      48. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом №460-IX).
      49. Ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що мотивувальну частину рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у частині позовних вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і в частині вимог, заявлених до юридичних осіб-поручителів, слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови.
      (2.2) Щодо судових витрат
      50. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      51. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      52. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором, у задоволенні якої суди першої й апеляційної інстанцій відмовили, судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом цієї вимоги, покладаються на позивача. А судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у частині вимоги про стягнення заборгованості за договором комісії, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом №460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково.
      2. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року:
      2.1. Змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, щодо вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також щодо вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» і Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором комісії.
      2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором комісії, а справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.3. В іншій частині залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      Л. Й. Катеринчук
      В. М. Сімоненко
      В. С. Князєв
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98524307
       
    • By ANTIRAID
      Номер провадження 2/754/180/21
      Справа №754/12757/18
      РІШЕННЯ
      Іменем України
      (повне рішення суду виготовлено 08.04.2021)
      08 квітня 2021 року м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя: Грегуль О.В., секретар судового засідання: Дорошенко В.В., справа № 754/12757/18
      Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» - позивач за первісним позовом і відповідач за зустрічним позовом
      ОСОБА_1 - відповідач 1 за первісним позовом і третя особа за зустрічним позовом
      ОСОБА_2 - відповідач 2 за первісним позовом і позивач за зустрічним позовом
      Вимоги позивача за первісним позовом: стягнення заборгованості за кредитним договором
      Вимоги позивача за зустрічним позовом: припинення поруки
      Демчук О.В. - адвокат ПАТ «УкрСиббанк»
      Бабенко Я.В. - адвокат ОСОБА_1. і ОСОБА_2.
      ВСТАНОВИВ:
      Пред `явивши первісний позов, позивач за цим позовом посилаюсь на неналежне виконання відповідачами за цим позовом кредитних зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, просить стягнути з відповідачів солідарно визначену станом на 12.09.2018 заборгованість у сумі: 881207,60 грн. за кредитом, процентам і пенею, визначеною за період з 12.01.2018 по 12.09.2018, а також судовий збір у сумі: 13218,11 грн..
      Пред`явивши зустрічний позов, позивач за зустрічним позовом просить визнати припиненим з 11.07.2018 договір поруки № 101738 від 16.03.2007, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 посилаючись на пропуск банком шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителя.
      У судовому засіданні адвокат Демчук О.В. первісний позов підтримав, а зустрічний позов не визнав.
      ОСОБА_1 у судовому засіданні первісний позов не визнала, а зустрічний позов вважає обґрунтованим.
      Адвокат Бабенко Я.В. первісний позов не визнав, а зустрічний позов підтримав.
      Вислухавши ОСОБА_1 та адвокатів, дослідивши матеріали справи, суд у судовому засіданні встановив наступне.
      16.03.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11128323000/1, 13.01.2009 додаткову угоду № 1 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 26.01.2009 додаткову угоду № 2 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 22.01.2010 додаткову угоду № 3 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 10.06.2011 додаткову угоду № 4 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 та за умовами яких ОСОБА_1 надано кредит у сумі: 131705 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно: 665120 грн. і який разом з процентами мав погашатись щомісячними платежами і бути повернутий не пізніше 16.03.2028.
      16.03.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладено договір поруки № 101738, 22.01.2010 додаткову угода № 3 до договору поруки № 101738 від 16.03.2007, 10.06.2011 додаткову угода № 4 до договору поруки № 101738 від 16.03.2007 та за умовами яких ОСОБА_2 зобов`язався нести солідарну з ОСОБА_1 відповідальність у разі невиконання останньою своїх зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007.
      Як вказує позивач за первісним позовом, ОСОБА_1 не виконала належним чином взяті на себе перед банком зобов`язання щодо своєчасного погашення кредиту і процентів щомісячними платежами.
      Відповідно до умов кредитного договору кредитор має право за порушення умов договору щодо своєчасного повернення кредиту і процентів щомісячними платежами, достроково стягнути загальну заборгованість за кредитом, процентам і пенею.
      Визначена позивачем за первісним позовом станом на 12.09.2018 сума боргу за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 за кредитом, процентам і пенею становить: 881207,60 грн..
      Саме станом на 12.09.2018 зазначену заборгованість позивач за первісним позовом просить стягнути з відповідачів за первісним позовом.
      Згідно ст. ст. 514, 541, 553, 554, 625, 1050 ч. 2, 1054 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Згідно п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, відповідно до ст. ст. 525, 611 ЦК України сторони погодили, що у випадку настання обставин визначених у п. п. 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2., 9.14. цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку.
      Відповідно до наданої банком виписки і кредитних документів по рахунку, останній платіж по погашенню кредитної заборгованості здійснено 10.11.2017.
      18.07.2018 позичальнику і поручителю, кожному окремо банком направлено вимоги про повернення кредиту з процентами, які були направлені рекомендованими листами, що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів, фіскальним чеком від 28.07.2018 про оплату поштових відправлень, зворотними поштовими повідомленнями та відповідно до яких вимога банку ОСОБА_1 не вручена і повернута за закінченням терміну зберігання, а ОСОБА_2 вимога банку вручена 30.07.2018.
      Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц, звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України "Про захист прав споживачів" порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      Враховуючи положення п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 суд вважає, що банк набув право вимоги на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, а в позичальника виник обов`язок достроково повернути кошти за договором.
      Згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України (в редакції на час укладення договору поруки), 4. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 20.04.2016 у справі № 6-2662цс15, згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов`язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов`язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов`язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов`язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки слід пред`явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).
      Як зазначалось вище, останній платіж у погашення кредитної заборгованості здійснено 10.11.2017, а первісний позов підписано 13.09.2018 і цей позов надійшов до суду 18.09.2018, тобто, вимоги до поручителя пред`явлено з пропуском шестимісячного строку, що в свою чергу дає правові підстави для висновку про обґрунтованість позовних вимог за зустрічним позовом.
      Доводи банку про те, що до спірних правовідносин за договором поруки має застосовуватись остання редакція ч. 4 ст. 559 ЦК України, а не попередня, є безпідставними, оскільки Закон зворотної сили не має.
      Будь-яких конкретних правових доказів, які б повністю або частково спростовували позовні вимоги за первісним позовом в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в сумі: 881207,60 грн. за кредитом, процентам і пенею, визначеною за період з 12.01.2018 по 12.09.2018, ОСОБА_1 та її адвокат суду не надали і судом таких доказів не здобуто.
      Посилання адвоката Бабенко Я.В. на те, що банком не надано достовірних доказів про направлення позичальнику вимоги про дострокове повернення кредитної заборгованості, зокрема, доказів про відправлення вимоги з описом відправлення, а з наданих банком письмових доказів щодо поштових відправлень неможливо встановити, що баком направлено саме вимогу про дострокове повернення кредитної заборгованості суд вважає безпідставними, оскільки самим же адвокатом Бабенко Я.В. не надано суду беззаперечних доказів, що банком 18.07.2018 позичальнику і поручителю було направлено будь-який інший документ, а не вимога про дострокове повернення кредитної заборгованості. Крім того, п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 не передбачено направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту саме з описом поштового відправлення.
      За таких обставин, первісний позов задовольняється частково, а зустрічний позов задовольняється повністю.
      Згідно з ч. 1 і ч. 2 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Керуючись ст. ст. 263-265 ЦПК України,
      ВИРІШИВ:
      Первісний позов задовольнити частково.
      Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь публічного акціонерного товариства «УктСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750, адреси листування: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 та м. Київ, вул. Ф. Пушиної, 21, каб. 313) за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 року: 881207,60 грн. - заборгованості за кредитом, процента, пені та 13218,11 грн. - судового збору.
      У задоволенні іншої частини позовних вимог за первісним позовом відмовити.
      Зустрічний позов задовольнити.
      Визнати припиненим з 11.07.2018 року договір поруки № 101738 від 16.03.2007 року, укладений між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750) і ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ).
      Стягнути з публічного акціонерного товариства «УктСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750, адреси листування: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 та м. Київ, вул. Ф. Пушиної, 21, каб. 313) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) 768,40 грн. - судового збору.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      СУДДЯ:
      Джерело: ЄДРСР 96132735
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 червня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 922/2416/17
      Провадження № 12-44гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Сороки Л. П.,
      представників учасників справи:
      представника позивача - Кураксіної О. І.,
      представника відповідача - Іванченка С. М.,
      представника третьої особи - Караченцева Ю. Л.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року (суддя Чистякова І. О.) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року (судді: Пелипенко Н. М., Істоміна О. А., Стойка О. В.)
      у справі № 922/2416/17
      за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк»
      до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бонус-трейд»,
      за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Шпак Марини Олександрівни , ОСОБА_2 ,
      про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Історія справИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У липні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «КБ «Приватбанк», банк, позивач) звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бонус-трейд» (далі - ТОВ «Бонус-трейд», відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності відповідачу та є предметом іпотеки за договором іпотеки від 19 квітня 2007 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 квітня 2007 року № HAG7GA00000006 (далі - кредитний договір) у сумі 2 176 801,21 долара США шляхом продажу позивачем будь-якій особі з правом на укладання від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом, у тому числі з нотаріальним посвідченням, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також надання позивачу всіх інших повноважень, необхідних для здійснення продажу предмета іпотеки.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок невиконання Шпак М. О. зобов`язань за кредитним договором у неї існує заборгованість у розмірі 2 176 801,21 долара США. Виконання зобов`язань за наведеним кредитним договором забезпечено шляхом укладення 19 квітня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і Шпак М. О. договору іпотеки спірного майна. Надалі спірне майно неодноразово відчужувалось на користь інших осіб, внаслідок чого 15 грудня 2014 року зареєстровано право приватної власності відповідача на це майно, яке передано останнім в іпотеку ОСОБА_2 . Позивач не надавав згоди на передачу спірного майна в наступну іпотеку, тому попередня іпотека від 19 квітня 2007 року має вищий пріоритет над наступними, тобто позивач має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок стягнення заборгованості за кредитним договором у судовому порядку.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      2.1. 18 квітня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та Шпак М. О. був укладений кредитний договір № HAG7GA00000006, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений у пункті 7.1 цього договору.
      2.2. На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «КБ «Приватбанк» та Шпак М. О. був укладений договір іпотеки від 19 квітня 2007 року (далі - договір іпотеки), згідно з яким остання передала банку в іпотеку спірне нерухоме майно.
      2.3. Згідно з пунктом 22 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених пунктами 16.7.1, 16.7.2, 16.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса чи згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у цьому договорі.
      2.4. За умовами пункту 27 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено в позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, у тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону № 898-IV, для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця.
      2.5. Відповідно до пункту 28 договору іпотеки строк дії договору іпотеки - до повного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього.
      2.6. 19 липня 2011 року Господарський суд Харківської області прийняв ухвалу у справі № 5023/5991/11 про порушення провадження у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця Шпак М. О. та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.
      2.7. Господарський суд Харківської області постановою від 17 серпня 2011 року у справі № 5023/5991/11, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року, визнав фізичну особу - підприємця Шпак М. О. банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру, призначив ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Тоцьку К. М. та скасував арешти, накладені на майно боржника, й інші обмеження щодо розпорядження майном боржника.
      2.8. Господарський суд Харківської області ухвалою від 01 вересня 2011 року у справі № 5023/5991/11 заяву ліквідатора задовольнив, зобов`язав приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця І. О. зняти заборону на належне Шпак М. О. спірне нерухоме майно.
      2.9. 12 вересня 2011 року позивач звернувся до Господарського суду Харківської області із заявою про визнання вимог кредитора у справі про банкрутство № 5023/5991/11.
      2.10. 13 жовтня 2011 року між арбітражним керуючим Тоцькою К. М. та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бабаївськ-інвест» (далі - ТОВ «Бабаївськ-інвест») був укладений договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна за результатами проведеного аукціону.
      2.11. У подальшому ТОВ «Бабаївськ-інвест» відчужило вказане нерухоме майно на користь ТОВ «Бонус-трейд» за договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І. О. 02 грудня 2011 року за реєстровим номером 1667.
      2.12. 10 квітня 2012 року Вищий господарський суд України постановою у справі № 5023/5991/11 скасував постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року та постанову Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, а провадження у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця Шпак М. О. припинив, оскільки висновки судів попередніх інстанцій про неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури є передчасними. Також Вищий господарський суд України постановив державному реєстратору за місцезнаходженням фізичної особи - підприємця Шпак М. О. відмінити державну реєстрацію її припинення.
      2.13. 08 червня 2012 року Київський районний суд м. Харкова прийняв заочне рішення у справі № 2018/2-4154/11, яким стягнув зі Шпак М. О. на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором станом на 18 серпня 2011 року в сумі 4 992 276 81 грн.
      2.14. 15 грудня 2014 року між ТОВ «Бонус-трейд» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки спірного нерухомого майна, який забезпечує зобов`язання ТОВ «Бонус-трейд» за догоровом № 12 про поворотну фінансову допомогу від 10 грудня 2014 року.
      2.15. 27 квітня 2015 року Київський районний суд м. Харкова прийняв рішення у справі № 640/17746/14-ц, яким стягнув зі Шпак М. О. на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» загальну заборгованість (за період з 19 серпня 2011 року по 19 вересня 2014 року) за кредитним договором у сумі 332 846,13 долара США, що в еквіваленті за курсом Національного банку України (далі - НБУ) (13,43 грн) станом на 19 вересня 2014 року становить 4 470 123,53 грн.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Харківської області рішенням від 19 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2017 року, у задоволенні позову відмовив. Судові рішення мотивовано тим, що спосіб захисту, обраний позивачем, щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будь-якій особі з правом укладати від свого імені договір купівлі-продажу є позасудовим способом захисту права позивача.
      3.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановою від 22 травня 2018 року зазначені рішення судів попередніх інстанцій скасував, а справу передав на новий розгляд. При цьому Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало саме судовий спосіб захисту - шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду із застосуванням процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону № 898-IV, що відповідає приписам статті 39 цього Закону.
      3.3. Господарський суд Харківської області рішенням від 18 жовтня 2018 року позов задовольнив, звернув стягнення на спірне нерухоме майно шляхом його продажу позивачем будь-якій особі з правом укладання від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом.
      3.4. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 10 квітня 2019 року зазначене рішення Господарського суду Харківської області було змінено, резолютивна частина рішення була викладена в редакції постанови, звернено стягнення на спірне нерухоме майно шляхом його продажу позивачем будь-якій особі з правом укладання від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом за початковою ціною предмета іпотеки для його подальшої реалізації у сумі 6 138 864,00 грн.
      3.5. 21 серпня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду прийняв постанову, якою зазначені судові рішення скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3.6. Касаційний суд зазначив, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що обтяження майна за договором іпотеки зберігається та є першочерговим, і що до відповідача відповідно до статті 23 Закону № 898-IV перейшли обов`язки іпотекодавця за договором іпотеки є передчасними, оскільки суди не з`ясували наявності у позивача права заставодержателя на час вирішення спору та не дослідили всіх зібраних доказів у справі.
      3.7. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що для правильного застосування статті 23 цього Закону має значення першочергове встановлення обставин та відповідних правових наслідків, пов`язаних з дослідженням та наданням належної оцінки документам, що стосуються реалізації позивачем права заставодержателя (кредитора) у справі про банкрутство і проведення аукціону про відчуження цього майна в межах справи про банкрутство.
      3.8. За результатами нового розгляду Господарський суд Харківської області прийняв рішенням від 05 листопада 2019 року, залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року, яким у позові відмовив повністю.
      3.9. Судові рішення обґрунтовані тим, що позивач звернувся до Господарського суду Харківської області з вимогами кредитора у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця Шпак М. О., його вимоги були включені до реєстру кредиторів, таким чином позивач реалізував своє право на задоволення кредиторських вимог за рахунок заставного майна у справі про банкрутство. Іпотека спірного нерухомого майна припинилась у зв`язку з його реалізацією в межах процедури банкрутства. Результати публічних торгів (аукціону), оформлені протоколом № 1 від 10 жовтня 2011 року та договором купівлі-продажу від 13 жовтня 2011 року, позивачем не оскаржувались та є дійсними. Отже, у позивача на момент вирішення спору у цій справі немає права заставодержателя, за відсутності якого унеможливлюється кореспондуючий цьому обов`язок іпотекодавця задовольнити вимоги за рахунок заставного майна, а отже, у позивача відсутнє право на звернення стягнення на предмет іпотеки.
      3.10. Також суди попередніх інстанцій з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, дійшли висновку про обрання позивачем неналежного способу захисту його прав іпотекодержателя, оскільки відсутні докази реалізації позивачем права позасудового врегулювання, передбаченого пунктом 27 договору іпотеки.
      4. Короткий зміст вимог касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Не погодившись із висновками судів попередніх інстанцій, ПАТ «КБ «Приватбанк» звернулось із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року у справі № 922/2416/17 та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
      4.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2020 року відкрив касаційне провадження та призначив справу до розгляду, а ухвалою від 10 червня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених частиною п`ятою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми.
      4.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою питання про наявність чи відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, що знаходиться у власності відповідача, на підставі рішення суду, яке згодом скасоване, із застосуванням процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону № 898-IV, за наслідками неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором, що зумовлює обов`язок національних судів забезпечити єдиний підхід до вирішення питання щодо дійсності/недійсності договорів, укладених за результатами проведення аукціону у межах ліквідаційної процедури у порядку виконання постанови про визнання боржника банкрутом, яка надалі скасована з припиненням провадження у справі, що впливає на встановлення наявності у позивача на момент вирішення спору у цій справі прав іпотекодержателя, і, як наслідок, впливає на встановлення належного способу захисту у спорах про звернення стягнення на предмет іпотеки за рахунок іпотечного майна.
      4.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 07 липня 2020 року прийняла до розгляду справу № 922/2416/197 разом з касаційною скаргою ПАТ «КБ «Приватбанк» та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 15 вересня 2020 року о 10 годині 30 хвилин.
      ПОЗИЦІЇ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      5. Доводи учасників справи
      5.1. У касаційній скарзі ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначає, що:
      - суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 390/669/17 (провадження № 6-31554св18) та від 11 вересня 2019 року при перегляді постанови Харківського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року в справі №642/2506/17 (ті самі сторони), і помилково дійшли висновку, що позивач реалізував своє право на задоволення кредиторських вимог за рахунок заставного майна у справі про банкрутство, а застава нерухомого майна була припинена у зв`язку з реалізацією предмета застави в межах процедури банкрутства боржника - фізичною особою Шпак М. О.;
      - суд апеляційної інстанції не врахував правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16, згідно з яким у правовідносинах щодо реалізації іпотечного майна Закон № 898-IV є спеціальним і положення Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-ХІІ) застосовуються до цих правовідносин з урахуванням його вимог;
      - помилковим є висновок суду про те, що результати публічних торгів (аукціону) недійсними судом не визнані, отже, існує презумпція правомірності вказаних правочинів у силу статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), адже не здійснювався аналіз правочинів з відчуження предмета іпотеки на предмет відповідності їх закону. На думку скаржника, ці правочини є нечинними відповідно до статті 203 ЦК України;
      - суди помилково дійшли висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, адже обрання певного способу правового захисту, у тому числі й позасудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує (правова позиція, висловлена у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16).
      5.2. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Бонус-трейд» зазначило, що оскаржувані рішення прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права й відповідають висновкам, викладеним у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в цій справі та постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц. Відповідач просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
      5.3. У письмових поясненнях на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити в повному обсязі, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
      5.4. У судовому засіданні присутні представники сторін і третіх осіб підтримали раніше заявлені вимоги і заперечення.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      6. Щодо реалізації предмета іпотеки у процедурі банкрутства
      6.1. Статтею 4 Закону № 2343-ХІІ, чинною на час введення 17 серпня 2011 року ліквідаційної процедури фізичної особи - підприємця Шпак М. О. у справі № 5023/5991/11, було передбачено чотири судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника, мирова угода, санація (відновлення платоспроможності), ліквідаційна процедура. Кожна з цих процедур вводилася окремим судовим рішенням, а зокрема, ліквідаційна процедура - постановою про визнання боржника банкрутом. Відповідно до частин п`ятої, сьомої статті 48 Закону №2343-ХІІ у зазначеній редакції з дня прийняття господарським судом постанови про визнання громадянина-підприємця банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури: строки виконання зобов`язань громадянина-підприємця вважаються такими, що настали; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших фінансових (економічних) санкцій за всіма зобов`язаннями громадянина-підприємця; припиняється стягнення з громадянина-підприємця за всіма виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за вимогами про стягнення аліментів, а також за вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю громадян. Постанова господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом та виконавчий лист про звернення стягнення на майно громадянина-підприємця направляються судовому виконавцю для здійснення реалізації майна банкрута. Продажу підлягає все майно громадянина-підприємця, за винятком майна, що не включається до складу ліквідаційної маси згідно з цим Законом. У разі необхідності постійного управління нерухомим майном або цінним рухомим майном громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, господарський суд призначає для цієї мети ліквідатора та визначає розмір його винагороди. У цьому разі продаж майна громадянина-підприємця здійснюється ліквідатором. Кошти, отримані від продажу майна громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, а також наявні у нього кошти у готівковій формі вносяться на депозитний рахунок нотаріальної контори або приватного нотаріуса та використовуються за рішенням господарського суду, який визнав громадянина-підприємця банкрутом.
      6.2. Отже, постанова суду про визнання боржника банкрутом є за своєю правовою природою судовим рішенням, якою вводиться одна із судових процедур у справі про банкрутство (ліквідаційна), призначається ліквідатор боржника, до якого переходять повноваження органу управління майном боржника, за необхідності визначаються інші організаційно-розпорядчі процедури щодо майна боржника.
      6.3. Відповідно до частини першої статті 591 ЦК України реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.
      6.4. Частинами першою та третьою статті 30 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, чинній на час введення ліквідаційної процедури підприємця Шпак М. О.) було передбачено, що після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута. У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Порядок проведення конкурсу (аукціону) визначається згідно із Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
      6.5. Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 2343-ХІІ до складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, за винятком об`єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.
      6.6. Відповідно до частини третьої статті 26 Закону № 2343-ХІІ майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя.
      6.7. Отже, в межах ліквідаційної процедури підлягає продажу все майно банкрута (за винятками, встановленими законом), включаючи майно, яке є предметом застави.
      6.8. Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Отже, іпотека є різновидом застави.
      6.9. За частиною першою статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою, реалізації предмета застави.
      6.10. Згідно із частиною першою статті 17 Закону № 898-IV (у редакції станом на час виникнення спірних відносин) іпотека припиняється у разі, зокрема, реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону.
      6.11. Водночас Законом № 898-IV, зокрема його розділом V «Задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки», регулюється лише звернення стягнення на предмет іпотеки за ініціативою іпотекодержателя. Так, статтею 39 указаного Закону регулюється реалізація предмета іпотеки у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      6.12. При цьому постанова суду про визнання боржника банкрутом та введення ліквідаційної процедури не є судовим рішенням про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Така постанова не визначає порядку та особливостей продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі. Вони визначаються положеннями Закону № 2343-ХІІ.
      6.13. Отже, Законом № 2343-ХІІ передбачена реалізація предмета іпотеки незалежно від наявності чи відсутності судового рішення про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому в межах ліквідаційної процедури застосовуються правила, передбачені зазначеним законом, а не Законом № 898-IV.
      6.14. За загальним правилом продаж предмета застави (іпотеки) припиняє заставу (іпотеку) відповідно до приписів пункту 3 частини першої статті 593 ЦК України. Законом № 2343-ХІІ не передбачено інших наслідків щодо продажу предмета застави (іпотеки) у ліквідаційній процедурі у провадженні у справі про банкрутство. Відтак у випадку продажу предметів застави (іпотеки) відповідно до законодавства про банкрутство застосовуються загальні наслідки припинення застави (іпотеки) згідно з пунктом 3 частини першої статті 593 ЦК України.
      7. Щодо скасування рішення суду про визнання боржника банкрутом
      7.1. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в позові, виходили, зокрема, з того, що результати публічних торгів (аукціону) позивачем не оскаржувались та є дійсними. На думку скаржника, дійсність чи недійсність правочину з відчуження предмета іпотеки не спростовує право позивача звернути стягнення на предмет іпотеки. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким доводом скаржника. Якщо предмет іпотеки перейшов у власність іншої особи (набувача) на виконання дійсного договору, то це не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотека є дійсною для набувача.
      7.2. Скаржник також звертає увагу на те, що він не одержав задоволення своїх вимог у процедурі банкрутства фізичної особи - підприємця Шпак М. О., та вважає, що відсутні встановлені законом підстави припинення іпотеки. На думку скаржника, якщо відсутні докази погашення вимог кредиторів у межах вартості предмета іпотеки та зарахування коштів від реалізації предмету іпотеки на рахунок позивача, реалізація предмета іпотеки є незавершеною та іпотека не припиняється, оскільки основна мета забезпечення не досягнута, а відтак і не настають правові наслідки, визначені статтею 17 Закону № 898-IV, а саме припинення іпотеки та припинення прав заставодержателя.
      7.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 593 ЦК України застава (іпотека) припиняється у разі реалізації предмета застави (іпотеки), а не у зв`язку зі скасуванням обтяження, зокрема обмеження щодо розпорядження майном боржника. При цьому виключення з Державного реєстру іпотек запису про іпотеку не є підставою для припинення іпотеки, оскільки така підстава не передбачена законом.
      7.4. Правова природа процедур реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов`язання зі сплати коштів за продане майно та передання права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Близькі за змістом висновки сформульовані у пунктах 42, 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19).
      7.5. Отже, реалізація майна є завершеною з моменту виконання сторонами договору купівлі-продажу, укладеного на прилюдних торгах. З цього моменту відповідно до пункту 3 частини першої статті 593 ЦК України іпотека проданого майна припиняється. Розрахунки з кредиторами, заставодержателями, іпотекодержателями, які здійснюються з виручки за продане на прилюдних торгах майно, проводяться після завершення процедури реалізації майна на прилюдних торгах. Тому момент одержання чи факт неодержання кредитором (заставодержателем), іпотекодержателем задоволення своїх вимог не впливає ані на момент завершення процедури реалізації майна на прилюдних торгах, ані на момент припинення іпотеки цього майна.
      7.6. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою реалізації майна, зокрема предмета іпотеки, на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців. Саме з цією метою законом передбачене припинення іпотеки в разі реалізації предмета іпотеки, бо за відсутності такого правила одержати дійсну вартість майна на прилюдних торгах неможливо через непривабливість обтяженого майна для покупців. Для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені у тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб. Тому подальша доля виручки, отриманої на прилюдних торгах за продане майно, не може впливати на момент припинення іпотеки, бо покупці не впливають на такі розрахунки.
      7.7. Ураховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право іпотеки припиняється у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, крім випадків придбання предмета іпотеки з порушенням установленого порядку реалізації недобросовісним набувачем.
      7.8. Водночас неприпустимими є випадки, коли предмет іпотеки реалізований, але виручка перерахована боржнику, а не іпотекодержателю, який уже втратив іпотеку у зв`язку з продажем майна. Така ситуація є явно несправедливою, адже кредитор втратив іпотеку, а задоволення своїх вимог не отримав, що не відповідає статті 572 ЦК України, згідно з якою в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави), та частині другій статті 589 ЦК України, відповідно до якої за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
      7.9. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі відкриття господарським судом провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом; виконавець не зупиняє вчинення виконавчих дій у разі перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника). Застосовуючи аналогію закону, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що скасування постанови про визнання боржника банкрутом не є перешкодою для розподілу коштів, отриманих від реалізації предмета застави (іпотеки), в порядку, встановленому законодавством про банкрутство.
      7.10. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє доводи про те, що в разі скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі скасованого рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису; це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису до Державного реєстру іпотек; договір іпотеки (права й обов`язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.
      7.11. Як зазначено вище, виключення запису про обтяження, зокрема, на підставі судового рішення саме по собі не припиняє іпотеки, яка залишається чинною. Відповідно скасування такого судового рішення не спричиняє відновлення дії іпотеки. Якщо предмет іпотеки не був реалізований та відсутні інші підстави для припинення іпотеки, встановлені законом, то іпотека є чинною з моменту внесення про неї первинного запису до відповідного реєстру незалежно від того, чи було скасоване судове рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження. У такому разі запис про іпотеку підлягає відновленню.
      7.12. Водночас Велика Палата Верховного Суду нагадує, що функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у пункті 96 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), у пункті 10.29 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19). Аналогічно функцією державної реєстрації іпотеки є оголошення належності іпотеки нерухомого майна певній особі. Тобто запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису («заднім числом»), а підлягає відновленню з моменту вчинення запису про таке відновлення.
      7.13. Якщо ж іпотека припинена у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, то подальше скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, не впливає ані на чинність договору купівлі-продажу, укладеного на прилюдних торгах, ані на чинність іпотеки. Відповідно до частини першої статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Зазначену норму слід застосовувати разом з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      7.14. Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц).
      7.15. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).
      7.16. Тому за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19).
      7.17. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) сформульовано висновки, що якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення; у разі скасування незаконного судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду; це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек; договір іпотеки (права й обов`язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Близькі за змістом висновки сформульовані також у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц.
      7.18. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      7.19. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду та/або Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43,44) і № 818/1688/16 (пункти 44,45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44,45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58,59)).
      7.20. У разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)).
      7.21. З огляду на наведені у постанові в справі № 922/2416/17 мотиви, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц.
      7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому:
      - скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;
      - виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;
      - виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;
      - запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;
      - за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не ммала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;
      - при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження.
      8. Щодо неналежного способу захисту права
      8.1. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      8.2. Відповідно до частини третьою статті 36 Закону № 898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      8.3. Також продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі за договором купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, може відбуватись на підставі рішення суду (частина перша статті 38 Закону № 898-IV).
      8.4. Велика Палата Верховного Суду у пункті 61 постанови від 29 травня 2019 року у справі 310/11024/15-ц дійшла висновків, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону № 898-IV, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 цього Закону, є неналежним способом захисту.
      8.5. Як установили суди попередніх інстанцій, у пункті 27 договору іпотеки від 19 квітня 2007 року сторони передбачили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя в позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, у тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону № 898-IV, для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця.
      8.6. За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав іпотекодержателя та про відмову позивачеві в позові з цієї підстави.
      9. Щодо належного способу захисту права
      9.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. подібні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
      9.2. Згідно з абзацом третім статті 1 Закону № 898-IV іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      9.3. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише в разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частини шоста та сьома статті 3 Закону № 898-IV).
      9.4. Отже, за вказаних умов забезпечення виконання зобов`язання іпотекою гарантує право кредитора одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, зокрема, в позасудовому порядку переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.
      9.5. У касаційній скарзі позивач стверджує, що в разі скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису у Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі скасованого рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Проте з такими аргументами погодитися не можна.
      9.6. Виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек.
      9.7. Суди попередніх інстанцій встановили, що 10 квітня 2012 року Вищий господарський суд України постановою у справі № 5023/5991/11 скасував постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року та постанову Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, а провадження у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця Шпак М. О. припинив, оскільки висновки судів попередніх інстанцій про неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури є передчасними.
      9.8. У випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.
      9.9. Як зазначено вище (див. розділ 7 постанови) при вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки.
      9.10. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.
      9.11. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки, враховуючи, зокрема, інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно того, хто є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Бонус-трейд», на користь якого, як установили суди першої й апеляційної інстанцій, ТОВ «Бабаївськ-інвест» відчужило предмет іпотеки.
      10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      10.1. Відповідно до частин першої, четвертої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      10.2. Ураховуючи вищевикладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року та рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року у справі № 922/2416/17 слід змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      11. Щодо розподілу судових витрат
      11.1. За висновком Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень і залишення без змін резолютивної частини, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року у справі № 922/2416/17 змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      3. У решті рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року залишити без змін.
      4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98146719
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 522/1528/15-ц
      Провадження № 14-67цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Штелик С. П. -
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним
      за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року, ухвалене суддею Сальниковою Н. М., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів Барановської Л. В., Панченка М. М., Побірченко Т. І., та
      УСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк», банк) про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним.
      2. Позов мотивовано тим, що 01 грудня 2007 року між банком та Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» (далі - ПМП «ВКФ «Влад») був укладений договір банківського рахунку № 693/Ю01.-83, а 05 грудня 2007 року - додаткова угода № 1 про надання овердрафту в сумі 243 140,00 грн з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року (далі - кредитний договір).
      3. 11 листопада 2008 року з метою забезпечення своїх зобов`язань між банком, ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 06-09/2383 (далі - договір поруки), відповідно до якого поручитель зобов`язується перед банком у повному обсязі солідарно відповідати за виконання ПМП «ВКФ «Влад» зобов`язань щодо повернення овердрафту, сплати відсотків за користування овердрафтом та інших платежів у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором.
      4. Позивачка вважала, що оскільки банк звертався до суду з позовом до позичальника та поручителів про повернення простроченої заборгованості 30 жовтня 2009 року, тоді як кінцевий термін, до якого мала бути повністю погашена заборгованість за овердрафтом, відповідно до умов кредитного договору визначено 04 грудня 2008 року, то порука була припинена у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогами до поручителя.
      5. ОСОБА_1 просила визнати припиненим договір поруки та визнати його недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      6. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 03 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
      7. Визнано припиненою поруку за договором поруки; у задоволенні позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, відмовлено.
      8. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов частково, керувалися тим, що строк повернення заборгованості встановлено до 04 грудня 2008 року або в інший термін погашення у випадках, передбачених кредитним договором. Проте сторонами договору інший термін погашення заборгованості не узгоджено, порука має акцесорний характер та припинилася після припинення забезпеченого нею зобов`язання. Третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. Тому немає підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, адже на час виникнення спірних правовідносин закон не містив заборони на укладення третейської угоди.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      9. У серпні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
      Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2013 року встановлено дійсність оспорюваного договору поруки, на підставі якого було стягнуто заборгованість із позивачки. Крім того, заборгованість не погашена, а порука припиняється із припиненням забезпеченого нею зобов`язання. ПАТ «Укрсоцбанк» також звертає увагу, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим.
      10. Судові рішення оскаржуються в частині визнання поруки припиненою, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
      11. Відзив іншим учасником справи на касаційну скаргу не подано.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      12. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      13. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України.
      14. Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 10 жовтня 2019 року справу призначив до судового розгляду.
      16. 08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 ЦПК України.
      17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначав, що між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ СР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року.
      18. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .
      19. Суворовський районний суд м. Одеси від 24 березня 2011 року заочним рішенням у справі № 2-262/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив частково. З ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто солідарно заборгованість за кредитним договором у сумі 375 224,15 грн.
      20. Відповідно до ухвали Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року у справі № 2-262/11 заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2011 року оскаржив ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 це судове рішення не оскаржувала. Зі змісту зазначеного судового рішення відомо, що питання щодо припинення поруки відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договорами поруки з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції вирішував та відповідні доводи відхилив.
      21. Частина четверта статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) передбачала, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      22. Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), враховуючи встановлену правову природу поручительства як додаткового (акцесорного) зобов`язання до основного договору та пряму залежність від його умов, Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлено договором поруки.
      23. За змістом постанов Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 640/3422/16-ц (провадження № 61-21548св18), Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 646/5111/16-ц (провадження № 61-29904св18) та від 27 грудня 2019 року у справі № 752/5010/17 (провадження № 61-22429св18), із врахуванням правового висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено висновки, що позов щодо припинення поруки задоволенню не підлягає, якщо зазначені позивачем підстави такого припинення виникли до ухвалення судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з поручителя.
      24. Аналогічний висновок щодо відсутності підстав для застосування положень статті 559 ЦК України в разі наявності рішення суду, яке набрало законної сили та яким задоволено вимоги кредитора до поручителя, міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 23 листопада 2018 року у справі № 922/5787/15.
      25. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 445/2564/13 (провадження № 6-172цс15), згідно з яким положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов`язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов`язок поручителя щодо виконання зобов`язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки.
      26. Аналогічні по суті висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6 - 75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), від яких відступила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
      27. Водночас викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) висновок про те, що порука не поширюється на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, не повною мірою узгоджується з наведеним відступом, що призводить до його різного розуміння та тлумачення судами, у тому числі Верховним Судом у складі різних колегій Касаційного цивільного суду.
      28. Зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 372/3/16-ц (провадження № 61-9064св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/306/17-ц (провадження № 61 -32050св18), також з урахуванням правового висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено інший висновок: наявність судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з позичальника та поручителя не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог щодо припинення поруки, якщо в судових рішеннях про стягнення заборгованості питання щодо припинення поруки не вирішувалося.
      29. А за змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/1361/15-ц (провадження № 61-6978св18), яку ухвалено за тих самих, як і в справі № 522/1528/15-ц обставин, - щодо поручителя ОСОБА_2 , із врахуванням висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), колегія суддів зробила протилежний висновок - про те, що положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки може застосовуватись і у разі наявності рішення суду про стягнення кредитної заборгованості з поручителя, з підстав, що виникли до його ухвалення. При цьому, як уже зазначено, у справі про стягнення заборгованості між тими самими сторонами питання щодо припинення поруки судом вирішувалося.
      30. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), шляхом його уточнення та визначення, що в разі ухвалення рішення суду у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, суд не може розглядати питання про визнання поруки припиненою повторно в іншій справі з тих самих підстав, правовідносин та зобов`язань, що виникли до ухвалення такого рішення, виходячи з принципу правової визначеності.
      31. Такий підхід має застосовуватись незалежно від того, чи вирішувалося судом питання чинності поруки під час ухвалення рішення у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, враховуючи, що це питання входить до предмета доказування у таких справах незалежно від доводів сторін.
      32. 22 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Щодо відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду
      33. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року).
      34. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).
      35. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
      36. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
      37. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).
      38. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок.
      39. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      40. Водночас існує різний підхід до розуміння та тлумачення норм права під час розгляду аналогічних справ з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
      41. Вирішуючи питання про відступлення від висновку, сформульованого у зазначеній постанові, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      42. Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      43. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      44. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти.
      45. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      46. Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
      47. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.
      48. Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.
      49. Закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою.
      50. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.
      51. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати.
      52. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
      Щодо способу захисту в спірних правовідносинах
      53. ПАТ «Укрсоцбанк» у касаційній скарзі посилається, серед іншого, на те, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим.
      54. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність.
      55. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками.
      56. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
      57. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках:
      кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
      особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
      58. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
      59. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
      60. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
      61. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.
      62. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
      63. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
      64. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
      65. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.
      66. Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
      67. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ані підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами (частина друга статті 423 ЦПК України), ані підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина друга статті 432 ЦПК України).
      68. Велика Палата Верховного Суду, дійшовши наведених вище висновків, звертає увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права. Тому ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим може не обмежуватися випадками, наведеними в пункті 57 цієї постанови.
      69. Так, відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).
      70. Отже, наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння). Якщо власник предмета іпотеки або інша зацікавлена особа вважає, що таке право іпотеки припинено або взагалі не існувало, то може звернутися з позовною вимогою про визнання права іпотеки припиненим чи про визнання відсутності права іпотеки, оскільки судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для державної реєстрації припинення права іпотеки (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      71. Отже, ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
      Щодо суті спору
      72. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      73. Оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» подало касаційну скаргу в серпні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      74. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01 грудня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року.
      75. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості з ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .
      76. Вирішуючи спір у справі, що розглядається, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, зазначив, що умови додаткових угод до договору поруки свідчать про те, що встановлено строк повернення заборгованості до 04 грудня 2008 року, або в інший термін погашення у випадках, передбачених додатковою угодою; з матеріалів справи не вбачається, що сторони узгодили інший термін погашення заборгованості. Порука має акцесорний характер та припинилась після припинення забезпеченого нею зобов`язання.
      77. При цьому суди попередніх інстанцій не врахували, що настання строку повернення заборгованості не тягне припинення зобов`язання. Висновок про припинення забезпеченого порукою зобов`язання суди не обґрунтували.
      78. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судові рішення у цій справі зазначеній нормі не відповідають.
      79. Крім того, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Водночас суди попередніх інстанцій не встановили, яке саме право позивача порушується чи оспорюється.
      80. Отже, необхідною умовою задоволення позову є наявність спору. Зокрема, у справі про визнання поруки припиненою позивач має довести, що відповідач вважає наявним своє право вимоги і кореспондуючий обов`язок позивача, який не був установлений судовим рішенням або не є предметом розгляду в іншій справі.
      81. Водночас позивач не довів, а суди не встановили, що відповідач вважає наявними будь-які свої права, крім тих, за захистом яких 30 жовтня 2009 року АКБ СР «УкрСоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Отже, ОСОБА_1 мала захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за зазначеними позовними вимогами, а не ініціювати окрему судову справу.
      82. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим.
      83. У цій справі позивач не довів наявності окремого спору, а отже, і наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності. Натомість у діях позивача вбачається прагнення переглянути в межах цієї справи судові рішення, прийняті в іншій справі № 2-262/11, що є неприпустимим.
      84. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач не довів порушення свого права або інтересу, у зв`язку із чим позов не підлягає задоволенню.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      85. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      86. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення в цій справі в оскарженій частині слід скасувати, а в позові - відмовити.
      Щодо судових витрат
      87. За змістом частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, в разі відмови у позові покладаються на позивача. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування ухвали апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог з мотивів, наведених у цій постанові, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в судах касаційної та апеляційної інстанцій, покладаються на позивача.
      88. Позовну заяву подано до суду першої інстанції у 2015 році. Судом першої інстанції позов задоволено частково: задоволено одну вимогу немайнового характеру. За подання позовної заяви немайнового характеру сплачується судовий збір у розмірі 0,2 розміру мінімальної заробітної плати відповідно до підпункту 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції на момент звернення з позовом). Мінімальна заробітна плата станом на 01 січня 2015 року - 1218 грн. Розмір судового збору становить 243,60 грн = 1218 *0,2.
      89. У 2016 році ПАТ «Укрсоцбанк» оскаржило рішення суду першої інстанції в частині задоволеної позовної вимоги. Підпунктом 6 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги (у редакції на момент звернення з апеляційною скаргою): 267,96 грн = 243,6 *110 % .
      90. ПАТ «Укрсоцбанк» у 2016 році звернулось із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції. Відповідно до підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги: 292,32 грн = 243,60*120 %.
      91. Оскільки Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк», ухвалу та рішення скасовано в частині задоволених вимог, то з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» належить стягнути 267,96 грн за подання апеляційної скарги та 292,32 грн - за подання касаційної скарги.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити.
      2. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання припиненою поруку за договором № 06-09/2383 від 11 листопада 2008 року, укладеним між АКБ СР «Укрсоцбанк», Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» та ОСОБА_1 , скасувати.
      3. У позові в зазначеній частині відмовити.
      4. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (ідентифікаційний код 00039019) 292 (двісті дев`яносто дві) грн 32 коп. судового збору за подання касаційної скарги та 267 (двісті шістдесят сім) грн 96 коп. - за подання апеляційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      В. С. Князєв
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформила суддя Данішевська В. І.
      Джерело: ЄДРСР 95509407
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      03 березня 2021 року
      м. Київ
      справа № 522/1792/19
      провадження № 61-9155св20
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є.,
      суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - ОСОБА_2 ,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненою іпотеки
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Колеснікова Г. Я., Ващенко Л.Г.,
      ВСТАНОВИВ:
      1. Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати припиненою з 14 вересня 2018 року іпотеку за договором іпотеки від 25 грудня 2007 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський Акціонерний Банк» (далі - ВАТ «ВіЕйБі Банк») та ОСОБА_1 на забезпечення майнових зобов`язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Юг» (далі - ТОВ «Альянс-Юг»), визначених умовами кредитного договору від 20 грудня 2007 року № 44/07ю, укладеного між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ТОВ «Альянс-Юг».
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2018 року у справі № 2/125-09-5564 про визнання ТОВ «Альянс-Юг» банкрутом, припинено юридичну особу ТОВ «Альянс-Юг», а вимоги, які залишились не задоволеними за недостатністю майна ТОВ «Альянс-Юг», суд вирішив вважати погашеними. Після цього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 15561170014008068 про припинення юридичної особи ТОВ «Альянс-Юг». Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року у справі № 522/13822/15-ц, яке набрало законної сили 02 липня 2017 року, відмовлено у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк») до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. На його думку, відмова у задоволенні зазначеного позову свідчить про те, що іпотекодержатель не звернув стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно. У зв`язку з цим вважає, що іпотека за договором іпотеки від 25 грудня 2007 року в забезпечення боргових зобов`язань ТОВ «Альянс-Юг» має бути припиненою з 14 вересня 2018 року (з дня припинення юридичної особи ТОВ «Альянс-Юг»).
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Приморський районний суд міста Одеси рішенням від 02 жовтня 2019 року у задоволенні позову відмовити.
      Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги не обґрунтовані та не доведені, оскільки сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником.
      Короткий зміст судового рішення апеляційного суду
      Одеський апеляційний суд постановою від 14 травня 2020 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року залишив без змін.
      Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з того, що обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про помилковість доводів позивача про те, що відмова в задоволенні позову ПАТ ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про те, що іпотекодержатель своєчасно не звернув стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно.
      Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи
      У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Підставою касаційного оскарження вказує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 910/8698/17.
      Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що припинення юридичної особи (боржника) ТОВ «Альянс-Юг» є підставою для припинення договору іпотеки від 25 грудня 2007 року, укладеного між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 на забезпечення виконання боржником взятих на себе зобов`язань.
      Крім того, суди попередніх інстанцій неналежним чином повідомили позивача про місце, день та час призначених судових засідань, що є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
      Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2020 року № 3086/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів.
      19 січня 2021 року справа № 522/1792/19 надійшла до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
      Фактичні обставини справи
      Суди попередніх інстанцій встановили, що 20 грудня 2007 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» і ТОВ «Альянс-Юг» був укладений кредитний договір № 44/07ю, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 250 000,00 дол. США під 13,2 % річних зі строком повернення до 19 грудня 2009 року.
      25 грудня 2007 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір, за умовами якого банку, на забезпечення виконання умов кредитного договору, передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
      17 жовтня 2017 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінмарк» (далі - ТОВ «ФК «Фінмарк») був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю.
      13 лютого 2018 року між ТОВ «ФК «Фінмарк» та ОСОБА_2 був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю.
      Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 06 липня 2010 року у справі № 2-1911/10 задоволено позов ПАТ «ВіЕйБі Банк» та стягнено з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 406 118,34 грн.
      Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 06 липня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 03 серпня 2016 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 , ТОВ «Альянс-Юг» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю. Відмовляючи в задоволенні позову, Верховний Суд виходив з того, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо виникнення у ПАТ «ВіЕйБі Банк» права задоволення своїх вимог до боржника за кредитним договором шляхом стягнення з особи заборгованості, якою забезпечено виконання зобов`язання за кредитним договором, не відповідають нормам матеріального права.
      Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року у справі № 522/13822/15-ц у задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено.
      Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2018 року у справі № 2/125-09-5564 затверджено звіти ліквідатора ТОВ «Альянс-Юг».
      01 листопада 2018 року ТОВ «Альянс-Юг» припинено, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      18 квітня 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Малиновського районного суду міста Одеси із заявою про заміну сторони виконавчого провадження у зв`язку з набуттям права вимоги до ОСОБА_1 .
      2. Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
      Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України.
      Так згідно з пунктом пункту 1 частини першої зазначеної статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
      Результат аналізу зазначеної норми права дає підстави для висновку, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
      Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
      Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.
      Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
      У пункті 5.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/9362/19 (провадження № 12-180гс19) зроблено висновок про те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 161/6253/15 (провадження № 14-32цс20) звернула увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем. Із зазначеної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300гс18). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18).
      Сторонами основного зобов`язання (кредитного договору від 20 грудня 2007 року № 44/07ю) були юридичні особи ВАТ «ВіЕйБі Банк» і ТОВ «Альянс-Юг».
      У справі, що переглядається Верховним Судом, спір стосується припинення іпотеки, наданої на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів.
      Згідно зі частиною першою статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.
      Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою.
      Згідно з частиною першою статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.
      ОСОБА_2 не є стороною договору іпотеки, однак він вчинив правочин з набуття права вимоги, зокрема, за договором іпотеки, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором,
      Таким чином, хоч ОСОБА_2 є фізичною особою, однак відповідно до Закону України «Про іпотеку» набув статусу іпотекодержателя у спірних правовідносинах.
      Близький за змістом висновок наведений Верховним Судом у постанові від 10 червня 2020 року у справі 635/1964/14-ц (провадження № 61-35274св18).
      Виходячи зі змісту та підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин, ураховуючи наведені положення чинного законодавства, спір у цій справі між позивачем та відповідачем виник з правовідносин, що стосуються правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з вищенаведеними нормами ГПК України.
      За наведених обставин, Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Частинами першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв`язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули в порядку цивільного судочинства справу, яка підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
      На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд роз`яснює позивачці, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови вона може звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Керуючись статтями 255, 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненою іпотеки закрити.
      Повідомити ОСОБА_1 , що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції господарських судів.
      Попередити ОСОБА_1 про те, що в разі неподання ним протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови заяви про направлення справи за встановленою юрисдикцією справу буде повернено до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      М. Є. Червинська
      Судді:
      С. Ю. Бурлаков
      В. С. Жданова
      А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко
      Джерело: ЄДРСР 95439358