ANTIRAID

Подборка правовых позиций ВССУ относительно освобождение истцов от уплаты судебного сбора по спорам о защите прав потребителей

Recommended Posts

Правові позиції щодо необхідності звільнення споживачів від сплати судового збору викладено в таких ухвалах Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних та криминальних справ:

- від 01 березня 2017 року у справі № 465/4917/15-ц, ЄДРСР № 65066936,

- від 22 лютого 2017 року у справі № 753/16764/16-ц, ЄДРСР № 65038924,

- від 15 лютого 2017 року у справі № 522/7388/16-ц, ЄДРСР № 65038773,

- від 15 лютого 2017 року у справі № 739/16734/15-ц, ЄДРСР № 65009198,

- від 08 лютого 2017 року у справі № 760/285/16-ц, ЄДРСР № 64855821,

- від 01 лютого 2017 року у справі № 404/6390/15-ц, ЄДРСР № 64739928,

- від 21 грудня 2016 року у справі № 470/264/16-ц, ЄДРСР № 63583267,

- від 21 грудня 2016 року у справі № 756/5020/16-ц, ЄДРСР № 63715829,

- від 14 грудня 2016 року у справі № 755/5357/16-ц, ЄДРСР № 63511537,

- від 07 грудня 2016 року у справі № 705/1121/15-ц, ЄДРСР № 63511213,

- від 23 листопада 2016 року у справі № 761/38395/14-ц, ЄДРСР № 62960589,

- від 16 листопада 2016 року у справі № 310/2636/16-ц, ЄДРСР № 62881167,

- від 16 листопада 2016 року у справі № 761/23294/15-ц, ЄДРСР № 62849071,

- від 16 листопада 2016 року у справі № 757/8774/15-ц, ЄДРСР № 63049591,

- від 16 листопада 2016 року у справі № 362/5568/15-ц, ЄДРСР № 62787780,

- від 09 листопада 2016 року у справі № 761/38469/15-ц, ЄДРСР № 62754415,

- від 02 листопада 2016 року у справі № 565/931/15-ц, ЄДРСР № 62662351,

- від 02 листопада 2016 року у справі № 565/183/16-ц, ЄДРСР № 62524555,

- від 02 листопада 2016 року у справі № 522/1423/16-ц, ЄДРСР № 62524789,

- від 02 листопада 2016 року у справі № 755/16234/15-ц, ЄДРСР № 62524791,

- від 26 жовтня 2016 року у справі № 752/1663/16-ц, ЄДРСР № 62524728,

- від 26 жовтня 2016 року у справі № 208/1109/15-ц, ЄДРСР № 62524532,

- від 19 жовтня 2016 року у справі № 758/8916/15-ц, ЄДРСР № 62202025,

- від 19 жовтня 2016 року у справі № 757/29939/14-ц, ЄДРСР № 62136645,

- від 05 жовтня 2016 року у справі № 401/3274/15-ц, ЄДРСР № 62319259,

- від 05 жовтня 2016 року у справі № 522/627/16-ц, ЄДРСР № 61905929,

- від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1606/15-ц, ЄДРСР № 61922130,

- від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1640/15-ц, ЄДРСР № 61830402,

- від 21 вересня 2016 року у справі № 342/1094/15-ц, ЄДРСР № 61690155,

- від 21 вересня 2016 року у справі № 289/1895/15-ц, ЄДРСР № 61558985,

- від 21 вересня 2016 року у справі № 325/1728/15-ц, ЄДРСР № 61559005,

- від 21 вересня 2016 року у справі № 752/7597/15-ц, ЄДРСР № 61494909,

- від 14 вересня 2016 року у справі № 759/18939/15-ц, ЄДРСР № 61426127,

- від 14 вересня 2016 року у справі № 565/1061/15-ц, ЄДРСР № 61398588,

- від 14 вересня 2016 року у справі № 565/34/16-ц, ЄДРСР № 61387042,

- від 09 вересня 2016 року у справі № 753/16296/14, ЄДРСР № 61197556,

- від 07 вересня 2016 року у справі № 565/1617/15-ц, ЄДРСР № 61205518,

- від 27 липня 2016 року у справі № 398/1672/15-ц, ЄДРСР № 59350852,

- від 20 липня 2016 року у справі № 565/559/15-ц, ЄДРСР № 59141887,

- від 06 липня 2016 року у справі № 344/15371/15-ц, ЄДРСР № 58850785,

- від 22 червня 2016 року у справі № 289/95/16-ц, ЄДРСР № 58763623,

- від 15 червня 2016 року у справі № 521/12056/15-ц, ЄДРСР № 58489512,

- від 08 червня 2016 року у справі № 524/3876/15-ц, ЄДРСР № 58400019,

- від 25 травня 2016 року у справі № 520/16633/14-ц, ЄДРСР № 58045384, 

- від 18 травня 2016 року у справі № 405/7915/15-ц, ЄДРСР № 58045164, 

- від 18 травня 2016 року у справі № 565/1557/15-ц, ЄДРСР № 57871292, 

- від 27 квітня 2016 року у справі № 756/13114/15-ц, ЄДРСР № 57616538,

- від 27 квітня 2016 року у справі № 753/22632/15-ц, ЄДРСР № 57462898.

За цю добірку велика подяка форумчанину 0720.

У разі наявності нових ухвал прошу доповнювати у цій темі.

  • Like 8

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

А подскажите, пожалуйста, а куда надо подавать заявление о возврате "ошибочно" уплоченного СС:

1. Если необоснованно вынудил уплатить СС апелляционный суд.

2. Если необоснованно вынудил уплатить СС суд кассационной инстанции.

Все в 1-ю инстанцию, или туда где было уплачено ошибочно?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 27.03.2017 в 09:38, ais сказал:

А подскажите, пожалуйста, а куда надо подавать заявление о возврате "ошибочно" уплоченного СС:

1. Если необоснованно вынудил уплатить СС апелляционный суд.

2. Если необоснованно вынудил уплатить СС суд кассационной инстанции.

Все в 1-ю инстанцию, или туда где было уплачено ошибочно?

Пробуйте и туда и туда, можно поочерёдно...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 27.03.2017 в 08:38, ais сказал:

А подскажите, пожалуйста, а куда надо подавать заявление о возврате "ошибочно" уплоченного СС:

1. Если необоснованно вынудил уплатить СС апелляционный суд.

2. Если необоснованно вынудил уплатить СС суд кассационной инстанции.

Все в 1-ю инстанцию, или туда где было уплачено ошибочно?

НИ ТУДА, НИ ТУДА. т.е. они "настояли", вы оплатили, о какой ошибке речь?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, Alexandr Shapovalov сказал:

НИ ТУДА, НИ ТУДА. т.е. они "настояли", вы оплатили, о какой ошибке речь?

Например, ошибся что согласился с ошибочной позицией судьи и оплатил, а потом понял, что ошибся, не надо было платить, т.к. есть норма закона.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 29.03.2017 в 12:47, Alexandr Shapovalov сказал:

НИ ТУДА, НИ ТУДА. т.е. они "настояли", вы оплатили, о какой ошибке речь?

Мало ли кто на чём настоял... Они ошиблись, и он ошибся... И что теперь нельзя вернуть по Вашему... А если например человек заплатил ошибочно СС не на тот суд или не ту сумму, то он тоже не имеет права её уже вернуть получается...?)

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Державний герб України

УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2017 року

м. Київ 

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,
Закропивного О.В., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу апеляційного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, в якому просив визнати кредитний договір від 18 березня 2013 року, укладений між ним та публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», недійсним, застосувати наслідки недійсності правочину та визначити, що грошові кошти, які ним сплачені банку на виконання умов вищевказаного кредитного договоруу розмірі 15 617 грн 01 коп., є достатніми та такими, що повернуті позичальником кредитору.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 25 серпня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення районного суду визнано неподаною та повернуто заявнику.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу апеляційного суду скасувати й направитисправу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її заявнику, апеляційний суд виходив із того, що ухвалою суду від 23 вересня 2016 року апеляційну скаргу було залишено без руху для оплати заявником судового збору, але у встановлений строк недоліки скарги ним не усунуто.

Проте такого висновку апеляційний суд дійшов із порушенням вимог процесуального закону.

Апеляційна скарга за формою й змістом повинна відповідати вимогам ст. 295 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена згідно з вимогами, встановленими ст. 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення ст. 121 цього Кодексу.

Постановляючи ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху, апеляційний суд не звернув увагу на те, що позивачем пред'явлений позов про захист його прав як споживача послуг.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

У п. 7 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати», судам роз'яснено, що оскільки ст. 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору, то при визначенні таких пільг слід керуватися іншим законодавством України, наприклад, ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, позивачі, які звільнені від сплати судового збору при пред'явленні позову, також звільняються від його сплати й при поданні апеляційних чи касаційних скарг.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.

Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.

Апеляційний суд на наведене вище уваги не звернув та безпідставно визнав апеляційну скаргу ОСОБА_3 неподаною.

Ураховуючи наведене, ухвала апеляційного суду відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 342 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу апеляційного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Ухвала оскарженню не підлягає.


Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
В.І.Журавель
О.В.Закропивний
С.П.Штелик
 
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65513738

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Список дополнен.

Правову позицію щодо необхідності та правомірності звільнення споживачів від сплати судового збору  викладено в таких ухвалах Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних та криминальних справ:

- від 19 квітня 2017 року у справі № 404/6714/15-ц, ЄДРСР № 66145502,

- від 12 квітня 2017 року у справі № 752/2074/16, ЄДРСР № 66207312,

- від 12 квітня 2017 року у справі № 761/17118/16-ц, ЄДРСР № 66022071,

- від 03 квітня 2017 року у справі № 759/15091/14-ц, ЄДРСР № 65817287,

- від 29 березня 2017 року у справі № 175/2114/16-ц, ЄДРСР № 65939637,

- від 29 березня 2017 року у справі № 753/12417/16-ц, ЄДРСР № 65895245,

- від 29 березня 2017 року у справі № 357/5526/16-ц, ЄДРСР № 65771411,

- від 29 березня 2017 року у справі № 335/941/16-ц, ЄДРСР № 65707000,

- від 29 березня 2017 року у справі № 363/2273/16-ц, ЄДРСР № 65706848,

- від 29 березня 2017 року у справі № 565/1368/16-ц, ЄДРСР № 65895257,

- від 22 березня 2017 року у справі № 761/35935/15-ц, ЄДРСР № 65818229,

- від 22 березня 2017 року у справі № 372/964/16, ЄДРСР № 65513738,

- від 22 березня 2017 року у справі № 761/19072/16-ц, ЄДРСР № 65895538,

- від 15 березня 2017 року у справі № 361/4645/16-ц, ЄДРСР № 65435327,

- від 15 березня 2017 року у справі № 756/11534/15, ЄДРСР № 65939622,

- від 01 березня 2017 року у справі № 465/4917/15-ц, ЄДРСР №  65066936,

- від 22 лютого 2017 року у справі № 477/991/16-ц, ЄДРСР № 64921680,

- від 22 лютого 2017 року у справі № 753/16764/16-ц, ЄДРСР №  65038924,

- від 15 лютого 2017 року у справі № 565/1560/15-ц, ЄДРСР № 64830793,

- від 15 лютого 2017 року у справі № 522/7388/16-ц, ЄДРСР №  65038773,

- від 15 лютого 2017 року у справі № 739/16734/15-ц, ЄДРСР №  65009198,

- від 08 лютого 2017 року у справі № 760/285/16-ц, ЄДРСР №  64855821,

- від 01 лютого 2017 року у справі № 404/6390/15-ц, ЄДРСР №  64739928,

- від 01 лютого 2017 року у справі № 398/1923/15-ц, ЄДРСР № 64612015,

- від 01 лютого 2017 року у справі № 759/2024/16-ц, ЄДРСР № 64534390,

- від 01 лютого 2017 року у справі № 708/1360/15-ц, ЄДРСР № 64534422,

- від 21 грудня 2016 року у справі № 489/1916/16-ц, ЄДРСР № 63805010,

- від 21 грудня 2016 року у справі № 470/264/16-ц, ЄДРСР №  63583267,

- від 21 грудня 2016 року у справі № 756/5020/16-ц, ЄДРСР №  63715829,

- від 21 грудня 2016 року у справі № 489/1916/16-ц, ЄДРСР № 63805010,

- від 14 грудня 2016 року у справі № 755/5357/16-ц, ЄДРСР №  63511537,

- від 07 грудня 2016 року у справі № 705/1121/15-ц, ЄДРСР №  63511213,

- від 23 листопада 2016 року у справі № 761/38395/14-ц, ЄДРСР №  62960589,

- від 23 листопада 2016 року у справі № 522/3788/15, ЄДРСР № 62949237,

- від 16 листопада 2016 року у справі № 310/2636/16-ц, ЄДРСР №  62881167,

- від 16 листопада 2016 року у справі № 761/23294/15-ц, ЄДРСР №  62849071,

- від 16 листопада 2016 року у справі № 757/8774/15-ц, ЄДРСР №  63049591,

- від 16 листопада 2016 року у справі № 362/5568/15-ц, ЄДРСР №  62787780,

- від 09 листопада 2016 року у справі № 761/38469/15-ц, ЄДРСР №  62754415,

- від 02 листопада 2016 року у справі № 565/931/15-ц, ЄДРСР №  62662351,

- від 02 листопада 2016 року у справі № 565/183/16-ц, ЄДРСР №  62524555,

- від 02 листопада 2016 року у справі № 522/1423/16-ц, ЄДРСР №  62524789,

- від 02 листопада 2016 року у справі № 755/16234/15-ц, ЄДРСР №  62524791,

- від 26 жовтня 2016 року у справі № 752/1663/16-ц, ЄДРСР №  62524728,

- від 26 жовтня 2016 року у справі № 208/1109/15-ц, ЄДРСР №  62524532,

- від 19 жовтня 2016 року у справі № 758/8916/15-ц, ЄДРСР №  62202025,

- від 19 жовтня 2016 року у справі № 757/29939/14-ц, ЄДРСР №  62136645,

- від 05 жовтня 2016 року у справі № 401/3274/15-ц, ЄДРСР №  62319259,

- від 05 жовтня 2016 року у справі № 522/627/16-ц, ЄДРСР №  61905929,

- від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1606/15-ц, ЄДРСР №  61922130,

- від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1640/15-ц, ЄДРСР №  61830402,

- від 21 вересня 2016 року у справі № 342/1094/15-ц, ЄДРСР №  61690155,

- від 21 вересня 2016 року у справі № 289/1895/15-ц, ЄДРСР №  61558985,

- від 21 вересня 2016 року у справі № 325/1728/15-ц, ЄДРСР №  61559005,

- від 21 вересня 2016 року у справі № 752/7597/15-ц, ЄДРСР №  61494909,

- від 14 вересня 2016 року у справі № 759/18939/15-ц, ЄДРСР №  61426127,

- від 14 вересня 2016 року у справі № 565/1061/15-ц, ЄДРСР №  61398588,

- від 14 вересня 2016 року у справі № 565/34/16-ц, ЄДРСР № 61387042,

- від 09 вересня 2016 року у справі № 753/16296/14, ЄДРСР № 61197556,

- від 07 вересня 2016 року у справі № 565/1617/15-ц, ЄДРСР №  61205518,

- від 27 липня 2016 року у справі № 398/1672/15-ц, ЄДРСР №  59350852,

- від 20 липня 2016 року у справі № 565/559/15-ц, ЄДРСР №  59141887,

- від 06 липня 2016 року у справі № 344/15371/15-ц, ЄДРСР №  58850785,

- від 22 червня 2016 року у справі № 289/95/16-ц, ЄДРСР №  58763623,

- від 15 червня 2016 року у справі № 521/12056/15-ц, ЄДРСР №  58489512,

- від 08 червня 2016 року у справі № 524/3876/15-ц, ЄДРСР №  58400019,

- від 25 травня 2016 року у справі  № 520/16633/14-ц,  ЄДРСР № 58045384, 

- від 18 травня 2016 року у справі № 405/7915/15-ц,  ЄДРСР  № 58045164,

- від 18 травня 2016 року у справі № 565/1557/15-ц,  ЄДРСР  № 57871292,

- від 27 квітня 2016 року у справі № 756/13114/15-ц, ЄДРСР № 57616538,

- від 27 квітня 2016 року у справі № 753/22632/15-ц, ЄДРСР № 57462898, та інших.  

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 30.03.2017 в 23:55, Bolt сказал:

Мало ли кто на чём настоял... Они ошиблись, и он ошибся... И что теперь нельзя вернуть по Вашему... А если например человек заплатил ошибочно СС не на тот суд или не ту сумму, то он тоже не имеет права её уже вернуть получается...?)

А КАК ЕЁ ВЕРНУТЬ? ЧЕРЕЗ ОБЖАЛОВАНИЕ? ТАК ПРОПУЩЕН СРОК!

Своим клиентам (по необходимости и возможности) пишу апелляции/кассации на ухвалы об "обездвиживании по неСЗ" ОДНОВРЕМЕННО с оплатой СЗ...
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Вот еще одно свежее решение: 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ продемонстрировал свою полную некомпетентность и грубейшее нарушение, как украинского, так и международного законодательства. ВСУ пришел к выводу, что оказывается законодательством может предусматриваться отдельно право потребителя быть освобожденным от уплаты судебного сбора в суде только первой инстанции, а во всех остальных инстанциях потребитель лишен такого права и соответственно права на защиту.

Это решение должно войти в учебники, как пример заведомо неправосудного, а судьи его принявшие не имеют права осуществлять далее правосудие и должны утратить право на отставку и вознаграждение при выходе на пенсию.

  •  

 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
On 9/24/2017 at 1:15 PM, ANTIRAID said:

ВСУ продемонстрировал свою полную некомпетентность и грубейшее нарушение, как украинского, так и международного законодательства. ВСУ пришел к выводу, что оказывается законодательством может предусматриваться отдельно право потребителя быть освобожденным от уплаты судебного сбора в суде только первой инстанции, а во всех остальных инстанциях потребитель лишен такого права и соответственно права на защиту.

Это решение должно войти в учебники, как пример заведомо неправосудного, а судьи его принявшие не имеют права осуществлять далее правосудие и должны утратить право на отставку и вознаграждение при выходе на пенсию.

  •  

 


а вот и всё, больше нет этой позорной позиции ВСУ, Большая Палата её убила, вот и славно

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
13 часов назад, 0720 сказал:


а вот и всё, больше нет этой позорной позиции ВСУ, Большая Палата её убила, вот и славно

В данном деле полностью согласен... Проблема только лишь в том, что теперь Большая Палата войдёт во вкус убивать... И печально, что это не всегда будет так хорошо как в данном случае...

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Применительно ли это освобождения от СС при подаче заявления об обеспечении иска в делах по ЗПП?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
33 minutes ago, ais said:

Применительно ли это освобождения от СС при подаче заявления об обеспечении иска в делах по ЗПП?

думаю что да,  но на практике хз что там судьям в голову взбредет

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ais сказал:

Применительно ли это освобождения от СС при подаче заявления об обеспечении иска в делах по ЗПП?

Никто не знает, всё зависит от настроения судьи и как он к этому относится лично... Я тоже считаю, что применительно, но вот только давеча во вторник меня по этому поводу жестоко обломали в суде...((

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 907/9/17
      Провадження N 12-76гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.
      розглянула касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк", скаржник) на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року (судді Кордюк Г.Т., - головуючий, Давид Л.Л., Малех І.Б.) у справі N 907/9/17 за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Карпати М" (далі - ТОВ "Транс Карпати М") про звернення стягнення на майно.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2017 року ПАТ "ВіЕс Банк" звернулось до господарського суду з позовом до ТОВ "Транс Карпати М", у якому просило в рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. звернути стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним Публічним акціонерним товариством "Фольксбанк" (далі - ПАТ "Фольксбанк") (змінило найменування на ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М", а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11 реєстраційний номер АО 8203 АІ, 2007 року випуску; - напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350 реєстраційний номер АО 4861 XX, 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю, за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів усіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог від 15 березня 2017 року).
      1.2. Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач відповідно до умов кредитного договору N KU 010143 від 21 березня 2011 року відкрив Малому підприємству "Нова" моновалютну кредитну лінію з лімітом 34 500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення не пізніше 21 березня 2014 року. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у цивільній справі N 303/8746/13-ц позовні вимоги задоволено в повному обсязі та стягнуто заборгованість з позичальника в повному обсязі, рішення набрало законної сили.
      1.3. У зв'язку з несплатою відповідачем основного боргу та відсотків у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного судового рішення про стягнення кредитної заборгованості позивач скористався правом звернути стягнення на заставлене майно шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" (ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М".
      1.4. Відповідач проти позовних вимог ні усних, ні письмових заперечень не висловив, проте надіслав до суду клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду апеляційної скарги у справі N 303/8746/13-ц Мукачівського міськрайонного суду, у задоволенні якого місцевий господарський суд відмовив.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року (суддя Бобрик Г.Й.) позов задоволено повністю. У рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 6268,29 доларів США, що еквівалентно 167 054,13 грн. заборгованість за процентами - 4268,49 доларів США, що еквівалентно 113 758,12 грн та пеня - 28 831,01 грн. звернуто стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" та ТОВ "Транс Карпати М", посвідченим приватним нотаріусом Герцускі-Тормаш В.Л. Мукачівського міського нотаріального округу 21 березня 2011 року та зареєстрованим за N 1678, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, реєстраційний номер АО 8203АІ, 2007 року випуску;- напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, реєстраційний номер АО 4861 XX 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів всіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу. Стягнуто з ТОВ "Транс Карпати М" на користь ПАТ "ВіЕс Банк" суму 1378,00 грн на відшкодування сплачених позивачем судових витрат.
      2.2. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що у зв'язку з несплатою основного боргу та відсотків позичальником у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного рішення суду про стягнення кредитної заборгованості від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц у позивача виникло право звернути стягнення на заставлене майно, з огляду на що суд першої інстанції дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог та задоволення їх у повному обсязі шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року.
      2.3. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року скасовано; прийнято у справі нове рішення, яким у позові відмовлено; стягнуто з позивача на користь відповідача суму судового збору.
      2.4. Обґрунтовуючи прийняту у справі постанову, суд апеляційної інстанції вказав, що у зв'язку з установленням як преюдиціального факту погашення боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року рішенням суду у справі N 303/8746/13-ц, зобов'язання за договором застави є припиненими. Отже, відсутні підстави для задоволення позову у даній справі про звернення стягнення на заставлене майно.
      2.5. Подану вперше на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" Вищий господарський суд України ухвалою від 23 жовтня 2017 року повернув з підстав недотримання скаржником вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, чинній на момент винесення ухвали). Суд, зокрема, вказав, що вимога позивача про звернення стягнення на предмет застави відповідно до вимог Закону України "Про судовий збір" повинна оплачуватися судовим збором у розмірі 120 відсотків від ставки судового збору, що підлягала сплаті на час звернення з позовом, як з вимоги майнового характеру. Ураховуючи, що ціна позову визначається за вартістю предмета застави згідно з умовами договору застави та становить 422 268 грн. суд визначив, що сума судового збору, сплаченого скаржником за подання касаційної скарги, є недостатньою.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. У листопаді 2017 року позивач удруге подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 рокузалишити в силі.
      3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про помилковість та передчасність висновків суду апеляційної інстанції щодо погашення в повному обсязі заборгованості за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, яку в справі N 907/9/17 обчислено за станом на час звернення з цим позовом та з урахуванням коштів, сплачених на виконання скасованого заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду від 13 червня 2014 року у справі N 303/8746/13-ц, при тому, що чинне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року по справі N 303/8746/13-ц про стягнення заборгованості у валютному еквіваленті у повному обсязі і досі не виконано.
      3.3. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане в іпотеку/заставу майно, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 4 вересня 2013 року у справі N 6-73цс13.
      3.4. Крім того, скаржник навів доводи про те, що Вищий господарський суд України, ухвалою від 23 жовтня 2017 року помилково повернув йому подану вперше касаційну скаргу на підставі пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Вказав, що Вищий господарський суд України не звернув уваги на той факт, що позов про звернення стягнення на майно є вимогою немайнового характеру і відповідно судовий збір за перегляд касаційної скарги у цій справі сплачено саме у встановленому законом розмірі. На підтвердження цих доводів скаржник послався на пункт 6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин".
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 907/9/17 за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 27 березня 2018 року, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 20 березня 2018 року.
      4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2018 року справу разом з касаційною скаргою ПАТ "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що існує висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/816-ц, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме визначення ставки судового збору, яка підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, як у спорі немайнового характеру.
      4.4. З огляду на викладене Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність різної практики у визначенні ставки судового збору, що підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, та, не погодившись з висновками щодо немайнового характеру відповідного позову, дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України.
      5. Позиція учасників справи
      5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив по суті позовних вимог, зауважив, що вимоги позивача є безпідставними й такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, а існування боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, на який посилається позивач, є недоведеним.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" (згідно з рішенням позачергових загальних зборів акціонерів перейменовано на ПАТ "ВіЕс Банк") та Мале підприємство "Нова" (позичальник) уклали кредитний договір N KU 010143, за умовами якого ПАТ "ВіЕс Банк" відкрив позичальнику моновалютну кредитну лінію з лімітом 34500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення до 21 березня 2014 року, а 3 жовтня 2012 року сторони уклали додаткову угоду N 1, яка є невід'ємною частиною кредитного договору.
      6.2. Позивач виконав умови кредитного договору та надав кредит у сумі, визначеній цим договором.
      6.3. У зв'язку з невиконанням позичальником узятих на себе зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за користування кредитними коштами позивач з метою захисту своїх прав та законних інтересів звернувся до Мукачівського міськрайонного суду з позовом про солідарне стягнення з позичальника та фінансових поручителів заборгованості за кредитним договором, який було задоволено в повному обсязі. Рішення від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц набрало законної сили.
      6.4. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" і ТОВ "Транс Карпати М", уклали договір застави, який забезпечує вимогу заставодержателя - ПАТ "Фольксбанк", що випливає з кредитного договору N KU 010143, укладеного 21 березня 2011 року заставодержателем та боржником - Малим підприємством "Нова" (далі по тексту - договір основного зобов'язання), згідно з яким заставодержатель відкрив боржнику моновалютну кредитну лінію на суму 34 500,00 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України становить на 21 березня 2011 року 274 195,65 грн.
      6.5. Згідно з пунктами 2.1.1, 2.1.2 кредитного договору та пунктом 1.2 договору застави для забезпечення своєчасного та повного виконання умов договору основного зобов'язання та вимог чинного законодавства України, відшкодування інших витрат та збитків відповідно до статті 19 Закону України "Про заставу" з метою забезпечення виконання зобов'язання боржника за договором основного зобов'язання заставодавець передає заставодержателю в заставу належне йому на праві власності рухоме майно з усіма приналежностями та покращеннями, які є на момент укладення цього договору та які можуть виникнути в майбутньому, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, 2007 року випуску; напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, 2007 року випуску.
      6.6. За пунктом 2.1 договору застави банк набуває право звернення стягнення на предмет застави, якщо в момент настання будь-якого строку/терміну виконання умов договору основного зобов'язання хоча б одна з таких умов не буде виконана позичальником.
      6.7. Відповідно до пункту 3.2 договору застави право застави за цим договором припиняється в разі, зокрема, припинення забезпеченого заставою зобов'язання.
      6.8. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц задоволено позов ПАТ "ВіЕс Банк"; з позичальника за кредитним договором Малого підприємства "Нова" та поручителів стягнуто заборгованість за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в розмірі 11 677,35 дол. США, що становить 102 611,54 грн у гривневому еквіваленті (в тому числі 86 196,52 грн. заборгованості за основним боргом, 7140,55 грн заборгованості за відсотками та 9274,48 грн пені).
      6.9. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у справі N 303/8746/13-ц, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року, визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму.
      6.10. З огляду на наявність договору про забезпечення основного зобов'язання, покликаючись на несплату боржником основного боргу та відсотків у розмірі і строки, обумовлені кредитним договором, і наявність невиконаного рішення міськрайонного суду про стягнення кредитної заборгованості, позивач у січні 2017 року звернувся до господарського суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року щодо боргу в розмірі 10 536,78 дол. США та 28 831,01 грн пені.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      7.2. За приписами статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, при цьому зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договору.
      7.3. Відповідно до статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання виникають з господарського договору та інших угод, передбачених законом.
      7.4. За змістом частини першої статті626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      7.5. Частиною першою статті1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      7.6. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      7.7. За змістом статті 564 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
      7.8. Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" та статті 572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
      7.9. Частинами першою та другою статті 20 Закону України "Про заставу" визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
      7.10. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
      7.11. Відповідно до частин першої та другої статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
      7.12. Згідно із частиною третьою статті 3 Закону України "Про заставу" застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Статтею 29 цього Закону передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання.
      7.13. Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      7.14. Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції, апеляційний суд врахував, що під час розгляду справи N 303/8746/13-ц суди визнали таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму.
      7.15. На час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду вищевказані ухвали міськрайонного та апеляційного судів залишено без змін постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 303/8746/13-ц від 4 червня 2018 року.
      7.16. В силу приписів частини третьої статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення постанови апеляційного суду) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      7.19. За частиною другою статті 369 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
      7.20.За частиною четвертою вказаної вище статті суд ухвалою вносить виправлення до виконавчого листа, а у разі якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
      7.21. Відповідне правове регулювання міститься також у статті 432 ЦПК України у чинній редакції.
      7.22.Таким чином, суд вирішує процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, в межах чого також визнає таким, що не підлягає виконанню повністю чи частково виконавчий лист, встановивши, що обов'язок боржника відсутній повністю чи частково (у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин).
      7.23. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      7.24. Отже, суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, правильно взяв до уваги обставини щодо стану виконання боржником свого обов'язку з погашення заборгованості, що був предметом розгляду Мукачівського міськрайонного суду у справі N 303/8746/13-ц, відповідно до ухвали Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у цій справі, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року.
      7.25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, враховуючи законодавчо обумовлене припинення зобов'язань за договором застави, як похідних від зобов'язань за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року.
      7.26. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відмову в позові про звернення стягнення на заставлене майно є законними та обґрунтованими.
      8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо сплати судового збору за подання позовної заяви про звернення стягнення на майно
      8.1. Відповідно до положень частини третьої статті 302 ГПК України (у чинній редакції) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
      8.2. Як уже зазначалося вище, повертаючи вперше подану скаржником касаційну скаргу, Вищий господарський суд України вказав про невідповідність розміру сплаченого судового збору за подання касаційної скарги вимогам статті 4 Закону України "Про судовий збір". Відповідно суд констатував, що вимога про звернення стягнення на предмет застави визначена у вартісному еквіваленті за договором застави від 21 березня 2011 року, отже вимога позивача має визначену і погоджену сторонами оцінку вартості майна і не може розглядатися як вимога немайнового характеру.
      8.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, мотивуючи своє рішення про передачу справи з поданою вдруге касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погодився з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц про те, що при зверненні до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки судовий збір має сплачуватись як за вимогу немайнового характеру.
      8.4. Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.
      8.5. Відповідно до змісту частини другої статті 6 цього Закону у разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.
      8.6. У разі коли визначена (встановлена) позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, господарський суд з урахуванням припису наведеної норми Закону і частин першої - четвертої статті 49 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) попередньо визначає розмір судового збору виходячи із ціни позову, вказаної позивачем, а за результатами вирішення спору або стягує недоплачену суму судового збору з належної сторони, або повертає суму переплати цього збору.
      8.7. За пунктом 3 частини другої статті 54 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову належала до обов'язкових реквізитів позовної заяви, якщо позов підлягає грошовій оцінці.
      8.8. За змістом частини першої статті 55 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребовується.
      8.9. Статті 162 та 163 чинної редакції ГПК України також містять положення, за яким у позовній заяві має зазначатися ціна позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються або оспорюються. Ціна позову визначається, зокрема, у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, яка оспорюється за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безакцептному (безспірному) порядку.
      8.10. За пунктом 3 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.
      8.11. За статтею 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців; у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки; у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки; у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості; у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.
      8.12. Таким чином, наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.
      8.13. Зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог позивача до відповідача на підставі окремого договору, наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача. Отже, позовні вимоги про звернення стягнення на заставлене майно мають вартісну оцінку, носять майновий характер і розмір ставок судового збору за їх подання визначається за вимогами статті 4 Закону України "Про судовий збір", виходячи з розміру грошових вимог позивача, на задоволення яких спрямовано позов.
      8.14. Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц, суперечать наведеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене визнає за необхідне відступити від них.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
      9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      9.3. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" - без задоволення.
      10. Щодо судового збору
      10.1. За змістом пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою) за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становила 120 відсотків, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви майнового характеру (за подання позову - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 150 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб).
      10.2. Ураховуючи наведені висновки щодо майнового характеру спору зі скаржника слід стягнути недоплачену суму судового збору відповідно до вимог пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" у вказаній редакції.
      10.3. Оскільки позивач, звертаючись з позовом, визначив, що до грошових вимог, які підлягають задоволенню за рахунок звернення стягнення на заставлене майно, належить сума боргу за кредитним договором у розмірі 10 536, 78 дол США (що еквівалентно 280 805 грн 19 коп. за курсом НБУ на момент подачі позову) та пеня у розмірі 28 831, 01 грн. загальна ціна позову становить 309 636 грн 20 коп.
      10.4. Отже, сума, яка підлягала сплаті при поданні цієї позовної заяви до суду першої інстанції, становить 4 644, 55 грн (1,5 % від ціни позову). Судовий збір за подання до суду касаційної скарги у цій справі становить 5 573,46 грн (120 % від суми, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви).
      10.5. Ураховуючи сплачену скаржником суму за платіжним дорученням N 424530 від 24 липня 2017 року (1 653, 60 грн), сума недоплаченого судового збору за розгляд касаційної скарги у цій справі становить 3 919, 86 грн (5 573,46 грн - 1 653, 60 грн = 3 919, 86 грн).
      10.6. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України за загальними правилами розподілу судових витрат у разі відмови у задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 129, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року залишити без задоволення.
      2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 залишити без змін.
      3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (78000 м. Львів, вул. Грабовського, 11, код ЄДРПОУ 19358632) в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів: УК у Печерському районі/22030102; код отримувача: 38004897; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача: 31219207026007; код банку отримувача (МФО): 899998; код класифікації доходів бюджету 22030102 "Судовий збір (Верховний Суд, 055)"; символ звітності банку 207) суму судового збору у розмірі 3 919 грн (три тисячі дев'ятсот дев'ятнадцять) гривень 86 коп за подання касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      20 лютого 2019 року
      м. Київ
      справа N 666/4957/15-ц
      провадження N 61-43940св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д.Д.,
      суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
      відповідач - ОСОБА_2,
      представник відповідача - ОСОБА_3,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Херсонської області, у складі колегії суддів:
      ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, від 15 серпня 2018 року.
      Короткий зміст позовних вимог
      У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", яке у подальшому змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", банк),звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовна заява мотивована тим, що 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір N HED0GК00001829, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 42 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення 20 лютого 2027 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у строки та у порядку, встановленому кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником зобов'язань за умовами кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 16 березня 2018 року становила 31 166,80 доларів США, у тому числі: заборгованість за кредитом (тілом кредиту) - 16 515,74 доларів США, заборгованість по відсоткам за користування кредитом - 6 318,14 доларів США, заборгованість по комісії за користування кредитом - 2 963,38 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 7 369,54 доларів США.
      Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач остаточно просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за кредитним договором N HED0GK00001829 у розмірі 17 538,07 доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України еквівалентно 460 725,10 грн. яка складається з: 14 585 доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту) та 2 952,50 доларів США - заборгованість по відсоткам за користування кредитом.
      У грудні 2015 року ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов до банку про захист прав споживача, визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними, визнання договору страхування недійсним, стягнення коштів, відшкодування майнової та моральної шкоди.
      Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовані тим, що під час укладення спірного кредитного договору банком не було дотримано вимог Законів України "Про захист прав споживачів", "Про банки та банківську діяльність", ЦК України. На час укладання кредитного договору у банка була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій. Договір укладений з недодержанням письмової форми та не відповідає вимогам частини другої статті 207, статті 1055 ЦК України. Умови кредитного договору є несправедливими, оскільки у договорі не дотримано принципу добросовісності, розумності та існує істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на погіршення становища споживача фінансових послуг.
      Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Умови договору, якими покладено на позичальника обов'язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України "Про захист прав споживачів". Зазначав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.
      Посилаючись на зазначені обставини, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати недійсними пункт 7.1 зазначеного кредитного договору відносно фінансового інструменту та пункти 2.1.1, 2.1.3., 2.2.5, 2.2.7 про спонукання до укладання додаткових договорів та сплату страхових платежів; визнати порушення банком його прав як споживача фінансових послуг при оформленні кредитного договору від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 з недотриманням в момент укладання правочину вимог законів України; визнати недійсним кредитний договір від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 із застосуванням наслідків недійсності правочину; визнати недійсним договір іпотеки від 27 березня 2007 року, зареєстрований у реєстрі за N 1639, посвідчений приватним нотаріусом Зоріною Н.В. ; визнати недійсною реєстрацію іпотеки від 27 березня 2007 року; визнати недійсною заборону відчуження предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на його користь після зарахування зустрічних позовних вимог 20 922 доларів США як різницю між отриманою від АТ КБ "ПриватБанк" сумою кредиту у розмірі 42 тис. доларів США та сплаченою за кредит сумою 62 922 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 збитки та майнову шкоду у розмірі 39 766,17 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" 200 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Заочним рішенням Херсонського міського суду Херсонської області, у складі судді Гаврилова Д.В., від 19 березня 2018 року позов банку задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у розмірі 17 538,07 доларів США. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач за первісним позовом не виконав взяті на себе зобов'язання за кредитним договором та не сплатив борг за кредитним договором, а тому позовні вимоги за первісним позовом є обґрунтованими. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції посилався на те, що укладаючи кредитний договір, сторони дійшли згоди щодо його умов, а відтак, з власної ініціативи, з власної волі та на свій розсуд уклали спірний договір. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний кредитний договір відповідає вимогам Закону України "Про захист прав споживачів", ЦК України та інших актів цивільного законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України відсутні.
      Короткий зміст постанови апеляційного суду
      Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у сумі 230,77 доларів США Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 7.1 кредитного договору, укладеного 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2, у частині сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу. Направивши позичальнику письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, банк змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 20 лютого 2027 року на 19 червня 2015 року і з цього часу кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором. Визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню, суд апеляційної інстанції виходив із того, що кредитний договір припинив свою дію 19 червня 2015 року, а також, що умова кредитного договору щодо виплати винагороди за надання фінансового інструменту є недійсною з часу укладення договору.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
      У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції незаконно та безпідставно припинив дію кредитного договору та дійшов помилкового висновку про те, що направлення претензії позичальнику про погашення заборгованості є підставою для припинення невиконаного зобов'язання. Ані договором, ані законом не передбачено припинення зобов'язання шляхом направлення повідомлення боржнику про наявність боргу та вимогою про належне виконання умов кредитного договору. Положення кредитного договору щодо сплати щомісячної комісії не суперечать статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", а підписанням кредитного договору позичальник підтвердив свою здатність та згоду виконувати ці умови. Комісія була встановлена за надання фінансового інструменту, тобто за надання кредиту, та не є платежем за дії, які банк здійснює на власну користь. На момент укладення спірного кредитного договору пункт 7.1 повністю відповідав вимогам чинного на той час законодавства.
      Короткий зміст відзиву (заперечень) на касаційну скаргу
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" без задоволення, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.
      07 грудня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Під час розгляду справи суди встановили, що 23 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір N HED0GK00001829.
      Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору від 23 березня 2007 року банк зобов'язався надати відповідачу кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк з 20 лютого 2007 року по 19 лютого 2027 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 48 048 доларів США на наступні цілі: придбання житла 42 тис. доларів США та 6 048 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених договором, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.
      Погашення за кредитним договором здійснюється у період з 23 по 30 число кожного місяця щомісячним платежем у сумі 581,56 доларів США, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним кредитним договором 27 березня 2007 року між ОСОБА_2 та
      ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1.
      На виконання умов договору 28 березня 2007 року банк видав ОСОБА_2 42 тис. доларів США, що підтверджується меморіальним ордером N 1 від 28 березня 2007 року.
      15 червня 2015 року банк направив на адресу позичальника лист-вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 22 445,73 доларів США протягом трьох діб з моменту отримання цього повідомлення, але не пізніше 19 червня 2015 року. Факт отримання вказаної вимоги ОСОБА_2 не заперечував.
      Пунктом 2.3.3 кредитного договору передбачено право банку на власний розсуд змінити умови договору, а саме зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов'язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення. При цьому згідно статей 212, 611, 651 ЦК України щодо зобов'язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену у повідомлені дату. На цю дату Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором.
      З моменту укладення кредитного договору ОСОБА_2 сплатив на користь банку 8 040,62 доларів США комісії за надання фінансового інструменту.
      Позиція Верховного Суду
      Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також і Законом України "Про захист прав споживачів".
      За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
      Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
      Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
      Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
      Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
      Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
      Крім того, відповідно до статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
      Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
      Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
      Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.
      За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Відповідно до частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
      Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником. Оскільки надання фінансового інструменту у зв'язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам лише самого банку, то такі дії не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.
      Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з урахуванням правових позицій, висновлених Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі N 6-1746цс16, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що умови пункту 7.1 кредитного договору N HED0GK00001829 є несправедливими, суперечать положенням частини п'ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору.
      За частиною першою статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційного суду про те, що, пред'явивши у червні 2015 року вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені (на загальну суму 22 455,73 долари США), кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому апеляційний суд правильно стягнув з позичальника заборгованість за кредитним договором з урахуванням того, що проценти після спливу строку кредитування не нараховуються. При цьому апеляційним судом застосовано правові наслідки недійсності пункту 7.1 спірного кредитного договору, на виконання умов якого позичальником було сплачено 8 040,62 доларів США, які підлягають зарахуванню у рахунок погашення заборгованості по кредиту з урахуванням безпідставно нарахованих процентів на цю суму.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
      Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення.
      Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 рокузалишити без змін.
      Поновити виконання постанови Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Луспеник Д.Д.
      Судді: Білоконь О.В.
      Гулько Б.І.
      Синельников Є.В.
      Хопта С.Ф.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      30 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 910/4518/16
      Провадження № 12-301гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача УркевичаВ.Ю.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      ініціюючий кредитор - Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ»,
      боржник - Приватне акціонерне товариство «Азовелектросталь»,
      заявник - ОСОБА_3,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна боржника ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу № 910/4518/16 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ» до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» про банкрутство за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року (головуючий суддя Доманська М. Л., судді Верховець А. А., Пантелієнко В. О.) за заявою ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядника майна боржника ОСОБА_4, про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст і підстави позовних вимог
      1. У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Господарського суду міста Києва з майновими вимогами до боржника - Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» (далі - ПрАТ «Азовелектросталь») у межах справи про його банкрутство про стягнення 19 555,64 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 4 589,74 грн компенсації за втрату частини заробітної плати та 12 541,34 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч вимогам статті 116 Кодексу законів про працю України ПрАТ «Азовелектросталь» станом на день звільнення ОСОБА_3 (27 лютого 2016 року) не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Господарський суд міста Києва рішенням від 14 березня 2018 року позов задовольнив частково. Стягнув з ПрАТ «Азовелектросталь» 19 555,64 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 4 589,74 грн компенсації за втрату частини заробітної плати, а також витрати зі сплати судового збору в дохід Державного бюджету України. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що в день звільнення ОСОБА_3 (27 лютого 2016 року) підприємство-боржник як роботодавець не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати, у зв'язку з чим за період з вересня 2015 року по лютий 2016 року утворилася відповідна заборгованість розміром 19 555,64 грн, яка підлягає стягненню з ПрАТ «Азовелектросталь». Також підлягає стягненню й компенсація розміром 4 589,74 грн за втрату частини заробітної плати. При цьому суд першої інстанції, виходячи з відсутності в матеріалах справи відомостей, на підставі яких здійснюється розрахунок компенсаційної виплати в разі порушення права звільненого працівника на оплату праці, відмовив у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      5. У травні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила відстрочити сплату судового збору за подання апеляційної скарги, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14 березня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скаржниці щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у вказаній частині.
      6. Київський апеляційний господарський суд ухвалою від 21 травня 2018 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про відстрочення сплати судового збору та залишив апеляційну скаргу без руху зі встановленням строку для усунення недоліків (надання суду апеляційної інстанції доказів, що підтверджують сплату судового збору), а ухвалою від 14 червня 2018 року зазначену апеляційну скаргу з доданими до неї документами повернув скаржниці.
      7. Обґрунтовуючи ухвалу, суд апеляційної інстанції вказав, що з огляду на положення статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року, від сплати судового збору звільнялися позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин, однак, починаючи з 01 вересня 2015 року, позивачі в справах за позовними вимогами, які випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі. Тому оскільки ОСОБА_3 не навела обставин, які б свідчили про наявність належних підстав для відстрочення сплати судового збору, а наведені нею обставини не мають характеру виключних, то підстави для відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги відсутні.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      8. У липні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року, а справу у відповідній частині направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      9. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 липня 2018 року відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 27 листопада 2018 року передав цю справу разом з касаційною скаргою ОСОБА_3 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору»), викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження
      № 6-1121цс16).
      10. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 26 грудня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки відповідно до приписів частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, проте суд апеляційної інстанції помилково не врахував скрутне матеріальне становище ОСОБА_3 та відсутність у неї на момент звернення до суду з апеляційною скаргою коштів для сплати судового збору, тому протиправно відмовив у задоволенні клопотання зазначеної фізичної особи про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги та повернув подану цією особою апеляційну скаргу.
      Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
      12. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги ОСОБА_3 письмово не виклали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій
      13. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) Верховний Суд України, розглянувши справу, яка виникла з правовідносин щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, дійшов висновку про те, що вказана вимога в розумінні пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року) є «іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин», тому, починаючи з 01 вересня 2015 року, не відноситься до вимог про стягнення заробітної плати, за пред'явлення яких до роботодавця працівники-позивачі звільнені від сплати судового збору.
      14. Проте, за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні працівника як компенсаційна виплата входить до структури заробітної плати та відноситься до додаткової заробітної плати в силу приписів статті 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці». Тому при поданні звільненими працівниками з 01 вересня 2015 року позовів про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні як складової заробітної плати до таких працівників застосовуються пільги щодо сплати судового збору, передбачені пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» в редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», а в разі апеляційного (та касаційного) оскарження прийнятих судами рішень за результатами розгляду таких позовних вимог працівники звільняються й від сплати судового збору за подання апеляційних (та касаційних) скарг на зазначені судові рішення.
      15. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з огляду на таке.
      16. Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».
      17. Відповідно до статті 1 цього Закону судовим збором є збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
      18. Водночас статтею 5 Закону України «Про судовий збір» установлено пільги щодо сплати судового збору, згідно з пунктом 1 частини першої якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
      19. Отже, для встановлення наявності чи відсутності підстав для відступлення від указаного висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» необхідно визначити, чи входить середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати, у справах про стягнення якої позивачі звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.
      20. Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України (відповідно до преамбули цього Кодексу).
      21. Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
      22. Так, відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
      23. Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
      24. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
      25. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
      26. Як установили суди першої й апеляційної інстанцій, підставою для подачі апеляційної скарги, яку оскаржуваною ухвалою суду апеляційної інстанції повернуто ОСОБА_3, була відмова суду першої інстанції в задоволенні позовних вимог скаржниці в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      27. Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      28. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      29. Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
      30. Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      31. Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції).
      32. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
      33. При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.
      34. З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
      35. З огляду на викладене пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
      36. Висновок стосовно застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладений у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), не суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у цій постанові, тому підстави для відступлення від нього відсутні.
      37. Крім того, мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на постанову Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-139цс12, в якій викладено висновок про те, що норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України структурно віднесені до розділу VII «Оплата праці» зазначеного Кодексу; за своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов'язання, а є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується у розмірі середнього заробітку.
      38. Подібні правові висновки викладено, зокрема, в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 жовтня 2018 року у справі № 910/3262/16 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 234/6607/17 (провадження № 61-8015св18), в яких суди зазначили про те, що позивачі звільняються від сплати судового збору за позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який входить до структури заробітної плати.
      39. Проте такі висновки суперечать викладеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від них.
      40. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що розміщення норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України в розділі VII «Оплата праці» є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати.
      41. Стосовно викладених у касаційній скарзі доводів щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при вирішенні питання про відстрочення сплати судового збору за подання ОСОБА_3 апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з тих міркувань, що питання про відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати вирішується судом у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та обґрунтованості доводів сторони належними і допустимими доказами на підтвердження наявності передбачених законом обставин, а також на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
      42. Обов'язок доказування і подання доказів визначено статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
      43. Водночас за змістом частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      44. Ураховуючи те, що ОСОБА_3 всупереч вимогам статті 74 Господарського процесуального кодексу України не надала належних доказів наявності обставин, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», і що перевірка таких доказів не належить до компетенції суду касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду відхиляє відповідні доводи касаційної скарги як необґрунтовані.
      45. Інші доводи касаційної скарги стосуються незгоди ОСОБА_3 з ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21 травня 2018 року про залишення апеляційної скарги без руху, яка не є предметом перегляду.
      46. Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про її необґрунтованість, а звідси про відсутність підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 з доданими до неї документами повернуто скаржниці.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      47. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      48. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      49. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення.
      Щодо судових витрат
      50. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
      51. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 315 Господарського процесуального кодексу України в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      52. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_3 без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      53. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
      54. За подання до господарського суду касаційної скарги на ухвалу суду встановлено ставку судового збору, що становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).
      55. Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про судовий збір» судовий збір зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України.
      56. З матеріалів справи вбачається, що звернувшись у липні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року, ОСОБА_3 не було сплачено судовий збір за подачу касаційної скарги, а отже, зі скаржника підлягає стягненню до Державного бюджету України судовий збір розміром 1 762,00 грн за подання відповідної касаційної скарги.
      Висновок щодо застосування норм права
      57. За змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
      58. Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року - без змін.
      2. Стягнути з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Державного бюджету України 1 762,00 грн (одну тисячу сімсот шістдесят дві гривні) судового збору за подання касаційної скарги.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач В.Ю. УркевичСудді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С.Золотніков О.М. Ситнік О.Р.Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв 
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684987
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      30 січня 2019 року
      м. Київ
      справа № 235/5583/16-ц
      провадження № 61-30301 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      УсикаГ. І. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Олійник А. С.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_4,
      відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
      розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року у складі судді Хмельової С.М. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року у складі колегії суддів: Дундар І. О., Кішкіної І. В.,
      Тимченко О. О.,
      ВСТАНОВИВ:
      У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача банківських послуг.
      На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 18 грудня 2014 року він заповнив анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг ПАТ КБ «ПриватБанк» (далі - Умови та правила), відповідно до якої підтвердив свою згоду на те, що заява разом з Умовами та правилами і Тарифами Банку складає між ним та банком договір про надання банківських послуг, у зв'язку з чим йому було видано картку для виплат НОМЕР_1.
      Приблизно 25-26 березня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» без попередження заблокував його банківську картку.
      Від працівників банку, за телефоном «3700», йому стало відомо, що картку заблоковано у зв'язку з шахрайськими діями з його боку при здійсненні фінансових операцій, вчинених з використанням картки, а тому було рекомендовано звернутися до правоохоронних органів.
      22 квітня 2016 року він звернувся із заявою про можливе вчинення злочину до Краматорського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яке 29 квітня 2016 року повідомило його про відсутність виявлених ознак злочину за наслідками перевірки його заяви.
      На його звернення від 19 травня 2016 року, 22 травня 2016 року, 20 липня 2016 року від 17 серпня 2016 року про розблокування банківської картки, ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомляло, що працівники банку здійснюють пошук інформації в архівах і програмних комплексах та проводиться перевірку.
      Посилаючись на те, що дії ПАТ КБ «ПриватБанк» з блокування банківської платіжної картки є незаконними, оскільки рішення суду про арешт коштів на його рахунку не ухвалювалось, інші передбачені законом підстави для обмеження його права на розпорядження грошовими коштами у розмірі 2 902, 04 грн, що знаходяться на його рахунку, відсутні, просив зобов'язати ПАТ КБ «Приватбанк» зняти (скасувати) встановлені для нього обмеження права на розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його поточному рахунку та обслуговуються карткою НОМЕР_1, шляхом її розблокування.
      Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року позов задоволено.
      Зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» зняти (скасувати) встановлені для ОСОБА_4 обмеження права на розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його поточному рахунку та обслуговуються карткою НОМЕР_1, шляхом негайного розблокування зазначеного карткового рахунку і забезпечення можливості вільно користуватися та розпоряджатися власними грошовими коштами на цьому поточному рахунку.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дії банку з блокування карткового рахунку позивача є незаконними, оскільки будь-яких доказів на підтвердження наявності вмотивованих підозр щодо вчинення позивачем шахрайських дій шляхом введення в оману з метою отримання грошових коштів на банківську картку, яка обслуговується ПАТ КБ «ПриватБанк», відповідач не надав. Не зважаючи на неодноразові звернення ОСОБА_4 про розблокування його картки та відсутність інформації про вчинення позивачем незаконних дій, за яких банк мав право заблокувати картку, відповідач не поновив право позивача на використання електронного платіжного засобу.
      Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року залишено без змін.
      Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, застосував норми матеріального права та надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам, а тому оскаржуване судове рішення є законним та обгрунтованим.
      У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у вересні 2017 року, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило скасувати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що банківська картка позивача була заблокована на підставі повідомлення особи про введення її в оману, внаслідок чого на картковий рахунок ОСОБА_4 було перераховано грошові кошти, що свідчить про наявність ознак шахрайських дій з боку позивача. Пунктом 1.1.3.2.14 Умов та правил надання банківських послуг і тарифів, до яких приєднався позивач, передбачено право банку відмовитися від здійснення видаткових операцій за рахунком клієнта у випадку виникнення вмотивованих підозр щодо використання банку для проведення незаконних операцій, а тому блокування банківської картки позивача було здійснено відповідно до вимог чинного законодавства та умов договору.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
      29 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
      Судами попередніх інстанцій установлено, що 18 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір про надання банківських послуг, що підтверджується анкетою-заявою про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Приватбанк. На виконання умов договору банк відкрив позивачу поточний рахунок, який обслуговується карткою НОМЕР_1.
      У період з 25 по 26 березня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» заблокував картку позивача.
      22 квітня 2016 року позивач звернувся до Краматорського ВП ГУ НП в Донецькій області із повідомленням про можливе вчинення злочину. 29 квітня 2016 року Краматорський ВП ГУ НП в Донецькій області повідомило його про те, що під час проведення перевірки за його заявою ознак будь-якого злочину не встановлено, матеріальної шкоди не завдано, а тому відсутні підстави для внесення зазначених відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
      19 травня 2016 року позивач звернувся із заявою до ПАТ КБ «ПриватБанк» про розблокування дії його картки та повернення його грошових коштів, шляхом їх зарахування на інший рахунок.
      Листами від 22 травня 2016 року, 20 липня 2016 року, 17 серпня 2016 року,
      14 вересня 2016 банк повідомляв ОСОБА_4, що представники ПАТ КБ «ПриватБанк» шукають необхідну інформацію в архівах та програмних комплексах банку, проводять перевірку даних, що потребує додаткового часу.
      25 листопада 2016 року відповідач повідомив позивача про те, що він діє в межах чинного законодавства України та відповідно до умов укладеного договору. Здійснення видаткових операцій з використання платіжної картки призупинено у зв'язку зі зверненням фізичної особи клієнта банку, яка повідомила, що 23 березня 2016 року внаслідок введення в оману, вона перерахувала кошти на користь ОСОБА_4, що є підставою для блокування його картки.
      Згідно з частинами першою-третьою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунку), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.
      Положенням частини першої статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунку.
      Відповідно до статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом.
      Таким чином, дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зупинення фінансових операцій за рахунком клієнта мають, зокрема, відповідати вимогам Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі - Закон № 1702-VII).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 5 Закону № 1702-VII банки є суб'єктами первинного фінансового моніторингу.
      Згідно з частинами першою-третьою статті 17 Закону № 1702-VII суб'єкт первинного фінансового моніторингу має право зупинити здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), яка (які) містить (містять) ознаки, передбачені статтями 15 та/або 16 цього Закону, та/або фінансові операції із зарахування чи списання коштів, що відбувається в результаті дій, які містять ознаки вчинення злочину, визначеного Кримінальним кодексом України, та зобов'язаний зупинити здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), якщо її учасником або вигодоодержувачем за ними є особа, яку включено до переліку осіб, пов'язаних з провадженням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції (якщо види та умови застосування санкцій передбачають зупинення або заборону фінансових операцій), і в день зупинення повідомити спеціально уповноваженому органу в установленому законодавством порядку про таку (такі) фінансову (фінансові) операцію (операції), її (їх) учасників та про залишок коштів на рахунку (рахунках) клієнта, відкритому (відкритих) суб'єктом первинного фінансового моніторингу, який зупинив здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), та у разі зарахування коштів на транзитні рахунки суб'єкта первинного фінансового моніторингу - про залишок коштів на таких рахунках в межах зарахованих сум. Таке зупинення фінансових операцій здійснюється на два робочі дні з дня зупинення (включно).
      Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про подальше зупинення фінансової (фінансових) операції (операцій), здійснене відповідно до частини першої цієї статті, на строк до п'яти робочих днів, про що зобов'язаний негайно повідомити суб'єкту первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України.
      Спеціально уповноважений орган у разі виникнення підозр може прийняти рішення про зупинення видаткових фінансових операцій на строк до п'яти робочих днів, про що зобов'язаний негайно повідомити суб'єкту первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України. У такому разі суб'єкт первинного фінансового моніторингу зобов'язаний в день отримання, але не пізніше 11 години наступного робочого дня після отримання відповідного рішення повідомити спеціально уповноваженому органу про залишок коштів на рахунку клієнта, фінансові операції (кошти) за яким були зупинені, та у разі зупинення фінансових операцій на транзитних рахунках суб'єкта первинного фінансового моніторингу - про залишок коштів на таких рахунках в межах зарахованих сум.
      Частиною 5 статті 17 Закону № 1702-VII передбачено, що в разі прийняття рішення відповідно до частин другої і третьої цієї статті спеціально уповноважений орган протягом строку подальшого зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) або зупинення видаткових фінансових операцій проводить аналітичну роботу, збирає необхідну додаткову інформацію, обробляє, перевіряє, аналізує її та у разі, якщо за результатами перевірки: ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, або вчинення іншого злочину, визначеного Кримінальним кодексом України, не підтверджуються, спеціально уповноважений орган зобов'язаний негайно скасувати своє рішення про подальше зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) або зупинення видаткових фінансових операцій та повідомити про це суб'єкту первинного фінансового моніторингу; є мотивовані підозри, - спеціально уповноважений орган приймає рішення про продовження зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) (видаткових фінансових операцій), готує і подає відповідний узагальнений матеріал або додатковий узагальнений матеріал правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, та в день прийняття такого рішення інформує відповідного суб'єкта первинного фінансового моніторингу про дату закінчення строку зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції). Строк зупинення відповідних фінансових (фінансової) операцій (операції) продовжується спеціально уповноваженим органом з наступного робочого дня після подання відповідного узагальненого матеріалу або додаткового узагальненого матеріалу за умови, що загальний строк такого зупинення не перевищуватиме 30 робочих днів.
      Строки зупинення фінансової (фінансових) операції (операцій) суб'єктами первинного фінансового моніторингу та спеціально уповноваженим органом, зазначені у частинах першій - п'ятій цієї статті, є остаточними та продовженню не підлягають.
      Відповідно до пункту 91 постанови Правління Національного банку України від 26 червня 2015 року № 417 «Про затвердження Положення про здійснення банками фінансового моніторингу» банк зобов'язаний інформувати визначені законодавством України правоохоронні органи за місцем розташування банку про фінансові операції, стосовно яких є підстави підозрювати, що вони пов'язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, та їх учасників у день виявлення, але не пізніше наступного робочого дня з дня реєстрації таких фінансових операцій.
      Таким чином, правомірність блокування карткового рахунку є можливою лише у випадку подальшого вчинення банком дій, визначених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму», а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування картки.
      У матеріалах справи відсутні докази дотримання банком зазначених вище вимог, а також здійснення позивачем незаконних операцій, на підставі чого було заблоковано його картковий рахунок.
      За таких обставин, суди дійшли правильного висновку, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткового рахунку, відкритого на ім'я позивача, доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його картковий рахунок, не надало та, не зважаючи на неодноразові звернення ОСОБА_4, не вчинило дій, направлених на розблокування карткового рахунку. Крім того, призупинення видаткових операцій діяло понад строки, встановленні чинним законодавством.
      Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно визначили характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року залишити без змін.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Судді: Г. І. Усик
      В. О. Кузнєцов
      А. С. Олійник
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79543427
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      24 жовтня 2018 року
      м. Київ
      справа № 755/6287/16-ц
      провадження № 61-23562св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В. А.,
      суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О.,
      Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., 
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у складі суді Арапіної Н. Є. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Панченка М. М.,
      ВСТАНОВИВ:
      У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») про визнання недійсним договору фінансового лізингу.
      Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 30 травня 2013 року між ним та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. При цьому в договорі вказано, що усі платежі, що підлягають сплаті, повинні сплачуватися в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів у доларах США. Згідно з графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є невід'ємним додатком до договору про фінансовий лізинг, лізингоодержувач зобов'язаний сплачувати щомісячно лізинговий платіж у доларах США. Вважає, що умова про внесення лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти ставить його вкрай невигідне становище та з урахуванням чинного законодавства про заборону надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України, умови цього договору є недійсними. Відповідач використав нечесну підприємницьку практику та ввів його в оману через те, що не було проведено переддоговірної роботи та не надано детального розпису загальної вартості оплати транспортного засобу, позивач не міг здійснити свідомий вибір перед укладенням договору у зв'язку з коливанням курсу долара США.Крім того, діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, що є також підставою недійсності договору.
      Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 30 травня 2013 року № 00007363 із усіма додатками до нього.
      Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки положення договору фінансового лізингу щодо корегування лізингових платежів внаслідок збільшення курсу долара США відповідно до гривні, які є предметом спору у справі, узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать їм, при укладенні договору фінансового лізингу позивач не заперечував проти його умов, тому відсутні правові підстави, передбачені частиною першою статті 215, частиною першою статті 203 ЦК України для визнання договору недійсним.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зміна розміру ставки LIBOR для доларів США не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами двостороннього договору.Таким чином, положення договору про фінансовий лізинг щодо встановлення змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США, не можна вважати несправедливими. Умови фінансового лізингу щодо еквівалента в іноземній валюті при розрахунках за договором не є несправедливими, не встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін. При цьому відповідач має право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, яка здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, 24 липня 2008 року взято на облік ТОВ «Порше Лізинг Україна» як юридичну особу, що має право надавати послуги з фінансового лізингу.
      У січні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року, в якій просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що договір про фінансовий лізинг укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а пункти 6.3, 6.4, 6.4.1 та 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, які є невід'ємним додатком до договору, є недійсними.Визначення розміру платежів за договором в еквіваленті до іноземної валюти, яка не є законним засобом платежу на території України, та встановлення залежності розміру таких платежів від обмінного курсу для долара США є дискримінаційними, оскільки встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду лізингоодержувача. Відповідачем застосовується нечесна підприємницька практика.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та надано строк на подання заперечення на касаційну скаргу.
      У березні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» подало заперечення на касаційну скаргу, згідно з якими волевиявлення позивача щодо укладення договору відповідало його внутрішній волі. Умови договору є справедливими, оскільки вони відповідають вимогам чинного законодавства. Жодним чинним нормативно-правовим актом не передбачений обов'язок юридичної особи, яка надає послуги фінансового лізингу, отримувати ліцензію на здійснення такої діяльності. 
      Ухвалою від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.
      Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.
      На адресу Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін.
      Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
      Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.
      Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Під час проведення попереднього судового засідання, суд не встановив необхідності отримання особистих пояснень учасників справи, тому відсутні підстави для задоволення такого клопотання.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3
      Судом установлено, що 30 травня 2013 року між позивачем та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно - автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору.
      Згідно з умовами договору вартість об'єкта лізингу: 64 838,00 дол. США; авансовий платіж: 25 935,20 дол. США; обсяг фінансування: 38 902,80 дол. США; процентна ставка: змінна відповідно до пункту 6.4.2 загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу; кількість лізингових платежів: 60; строк лізингу (місяців) - 60; лізинговий платіж: 1 145,03 дол. США; адміністративний платіж - 972,58 дол. США.
      Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
      Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
      За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.
      Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону).
      Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
      При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України).
      Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
      З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, Верховний Суд приходить до висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.
      До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17.
      Оскільки оспорюваний договір фінансового лізингу укладений в простій письмовій формі і нотаріально не посвідчений, як того вимагають вищевказані норми матеріального права, тому відповідно до вимог частини першої статті 220 ЦК України цей договір є нікчемним і не створює правових наслідків для сторін.
      Нікчемний договір не породжує тих прав і обов'язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається.
      Зазначений договір є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань.
      За таких обставин відсутні підстави для надання юридичної оцінки окремим пунктам договору на предмет їх несправедливості у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».
      Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
      Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
      Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.
      Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.
      Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
      Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.
      Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК України та з урахуванням положень частини четвертої статті 12 ЦПК України вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом.
      Частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      Оскільки суд обмежений вимогами диспозитивності цивільного процесу вимоги позивача про визнання недійсним нікчемного правочину не підлягають задоволенню, оскільки відсутній такий спосіб захисту своїх порушених прав, з підстав вказаних вище.
      Отже, Верховний Суд приходить до висновку про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з інших підстав, ніж ті, що вказані у судових рішеннях попередніх інстанцій.
      Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору фінансового лізингу відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді: В. О. Кузнєцов
      С.О. Погрібний
      О.В. Ступак
      Г. І.Усик
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/77684845