Постановление ВСУ по пересмотру об отказе в истребовании из незаконного владения профсоюзного имущества отчужденного с нарушением


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Ємця А.А., 
суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., 

розглянувши заяву приватного акціонерного товариства “Приазовкурорт” (далі – ПрАТ “Приазовкурорт”) про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23 січня 2017 року у справі № 11/5009/7731/11 за позовом Бердянського міжрайонного прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) до виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області (далі – виконком Бердянської міськради), ПрАТ “Приазовкурорт”, треті особи: комунальне підприємство “Бердянське бюро технічної інвентаризації”, приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця”, про визнання недійсним пункту 7.5 рішення виконкому Бердянської міськради від 18 травня 2006 року № 254 “Про оформлення права власності” (далі – рішення виконкому № 254), визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2011 року Бердянський міжрайонний прокурор Запорізької області в інтересах держави в особі ФДМУ звернувся до господарського суду із позовом до виконкому Бердянської міськради та ПрАТ “Приазовкурорт” про: визнання недійсним пункту 7.5 рішення виконкому № 254; визнання права власності за державою Україна в особі ФДМУ на об’єкти нерухомого майна ПрАТ “Приазовкурорт” за адресою: вул. Котляревського, 18, м. Бердянськ, Запорізька область, що складаються з основних будівель “А, Б, В, К”, прибудов “а, а1, б”, ганку до “А”, двох ґанків до “Б”, двох козирків до “Б”, трьох козирків до “В”, ганку до “К”, трьох козирків до “К”, кондитерського цеху “Г”, цеху напівфабрикатів “Д”, складів “Е, Б1, Б3, Ж2, Е2”, теплиці “Ж”, прибудови “Д1”, навісів “П, С, Т, Б2”, оглядної вежі “Л”, елінгу “О”, сараю “Э”, побутової “Щ”, вбиральні “Г2”, трьох козирків до “Г”, воріт № 1, № 3, № 5, парканів № 2, № 4, № 6, № 7, підпірної стіни № 8, сходів № 90, № 10, № 12, водонапірного баку № 11; витребування зазначеного майна із чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що при проведенні перевірки додержання вимог законодавства під час відчуження державного майна, яке перебуває у віданні Федерації професійних спілок України за дорученням прокуратури Запорізької області від 03 листопада 2011 року № 05/1-649-вих-11 та Генеральної прокуратури України від 04 серпня 2011 року № 07/2/1-302-вих-417окв-11 виявлено, що рішенням виконкому № 254 оформлено право власності за закритим акціонерним товариством “Приазовкурорт” на державне майно – будівлі та споруди санаторію “Бердянськ” і видано свідоцтва про право власності на ці об’єкти від 01 червня 2006 року. 

Посилаючись на те, що відчуження державного майна – об’єктів нерухомого майна санаторію “Бердянськ” – відбулося поза волею власника, без згоди ФДМУ, прокурор просив поновити строк позовної давності та задовольнити позов.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 20 лютого 2012 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 03 листопада 2016 року, позовні вимоги задоволено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 23 січня 2017 року касаційну скаргу ПрАТ “Приазовкурорт” залишено без задоволення. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 03 листопада 2016 року залишено без змін.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23 січня 2017 року у справі № 11/5009/7731/11 з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПрАТ “Приазовкурорт”, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статей 257, 261, 267, 268 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 23 січня 2017 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 03 листопада 2016 року, рішення Господарського суду Запорізької області від 20 лютого 2012 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Як доказ невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, до заяви додано копію постанови Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 3-1486гс16, в якій, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшли протилежного висновку, щодо визначення початку перебігу позовної давності при зверненні прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що пунктом 7.5. рішення виконкому Бердянської міськради від 18 травня 2006 року № 254 “Про оформлення права власності” за закритим акціонерним товариством “Приазовкурорт” (балансоутримувач – санаторій “Бердянськ”) визнано право власності на спірне майно. 

01 червня 2006 року на підставі цього рішення виконавчого комітету Бердянської міської ради видано свідоцтво про право власності закритому акціонерному товариству “Приазовкурорт” (балансоутримувач – санаторій “Бердянськ”) на основні будівлі “А, Б, В, К”, прибудов “а, а1, б”, ганку до “А”, двох ґанків до “Б”, двох козирків до “Б”, трьох козирків до “В”, ганку до “К”, трьох козирків до “К”, кондитерського цеху “Г”, цеху напівфабрикатів “Д”, складів “Е, Б1, Б3, Ж2, Е2”, теплиці “Ж”, прибудови “Д1”, навісів “П, С, Т, Б2”, оглядної вежі “Л”, елінгу “О”, сараю “Э”, побутової “Щ”, вбиральні “Г2”, трьох козирків до “Г”, воріт № 1, № 3, № 5, парканів № 2, № 4, № 6, № 7, підпірної стіни № 8, сходів № 90, № 10, № 12, водонапірного баку № 11 за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Котляревського, 18.

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога прокурора про визнання недійсним пункту 7.5 зазначеного рішення виконавчого комітету Бердянської міської ради від 18 травня 2006 року № 254 “Про оформлення права власності”, а також визнання права власності за державою в особі ФДМУ на об’єкти нерухомого майна – будівлі та споруди санаторію “Бердянськ”, розміщені за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Котляревського, 18.

Відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 року № 606 “Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров’я УРСР” усі діючі госпрозрахункові санаторії (згідно з додатком до постанови № 606), будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров’я зобов’язане було передати у строк до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок із метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок. Згідно з пунктом 2 постанови № 606 майно передавалося профспілковим організаціям у відання, до переліку цього майна було включено санаторій “Бердянськ” (Запорізька область).

Указом Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року № 1452-XII “Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави” та Законом України від 10 вересня 1991 року № 1540-XII “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об’єктів союзного підпорядкування, розташовані на території України, є державною власністю України.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 29 листопада 1990 року № 506 “Про захист суверенних прав власності Української РСР” введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна. 20 червня 2002 року на загальних зборах закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофздоровниця” було прийнято рішення про створення закритого акціонерного товариства “Приазовкурорт” і внесення в якості внеску учасника до статутного капіталу спірного майна.

Судами встановлено, що унаслідок передачі майнових комплексів у відання Української республіканської Ради профспілок, правонаступником якої після розпаду Союзу РСР стала рада Федерації незалежних профспілок України, а у подальшому – Федерація професійних спілок України, форма власності переданого майна не змінилася, останнє так і залишилося державним.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що спірний об’єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв’язку з чим будь-які дії щодо зміни власника цього майна є неправомірними, а також погодилися, що права позивача, який не надавав згоди на відчуження спірного майна, було порушено саме під час зміни власника і форми власності, відтак дійшли правомірного висновку щодо вимоги у частині визнання права власності на спірне нерухоме майно за державою в особі ФДМУ.

Вирішуючи питання позовної давності, суд дійшов висновку, що позовна давність не поширюється на позови прокуратури, пред’явлені від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади або органу місцевого самоврядування відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірний об’єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв’язку з чим здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним. Стосовно пропуску строку позовної давності суд зазначив, що якщо у передбачених законом випадках із позовами до господарського суду звертається прокурор, який не є позивачем, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. Водночас суд установив, що ФДМУ не пропущено строк позовної давності, оскільки про порушене право з боку відповідачів (ПрАТ “Приазовкурорт” та виконком Бердянської міськради) він дізнався лише після проведення у 2011 році прокуратурою відповідної перевірки.

Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову апеляційної інстанції, зазначив, що спірний об’єкт нерухомості є державною власністю, тому Бердянська міська рада не мала законних підстав і повноважень для передачі цих об’єктів у власність ПрАТ “Приазовкурорт”. Водночас зауважив, що твердження заявника стосовно пропущення строків позовної давності обґрунтовано відхилені попередніми судовими інстанціями, оскільки відповідно до пункту 4 частини першої статті 268 ЦК (у редакції, чинній на час звернення до суду із позовною заявою) позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Разом із тим у постанові Верховного Суду України, копію в якій надано для порівняння, висловлено правову позицію про те, що дія положень закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів держави, зокрема в особі ФДМУ. Закон не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Сплив загального строку позовної давності до пред’явлення позову, відсутність клопотання позивача про поновлення такого строку, а також заява відповідача про застосування позовної давності є підставою для відмови у позові. 

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.

Положеннями статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною другою статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із зазначених органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред’являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу), ЦК визначено як позовну давність (стаття 256 ЦК).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 ЦК починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони.

Отже, як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі № 3-1486гс16, від 07 червня 2017 року у справі № 3-455гс17.

У справі, яка розглядається, судом встановлено, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 01 листопада 1996 року № 461/96-ВР “Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” ФДМУ доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 року і подати Верховній Раді України перелік суб’єктів, у володінні яких перебуває це майно. На виконання цієї постанови ФДМУ було складено Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України (колишньої Укрпрофради), до якого за порядковим номером 189 було включено санаторій “Бердянськ”.

Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов’язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.

При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ прокурор заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності, проте ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, оскільки вважав, що цей строк не порушено, доказів поважності причин пропуску звернення до суду не надав.

Натомість суд апеляційної інстанції зазначених положень законодавства не врахував та дійшов висновку, що відлік позовної давності розпочався з 2011 року – із моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки відсутності у Федерації незалежних профспілок України повноважень щодо оформлення права власності на спірний майновий комплекс. 

Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 268 ЦК (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою) позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Проте положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК не поширювалися на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Отже, у порушення вимог частини першої статті 261 ЦК та наведеної вище правової позиції Верховного Суду України, суди у справі, що розглядається, дійшли помилкового висновку щодо початку перебігу позовної давності та, відповідно, неправильно застосували наслідки спливу позовної давності, передбачені статтею 267 цього Кодексу.

Таким чином, суд допустив неоднакове і неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій у справі підлягають скасуванню.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень.

Зважаючи на викладене, справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом “а” пункту 1 частини другої статті 1112-5 ГПК.

Відповідно до пункту 6 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII “Про судоустрій і статус суддів”, керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву приватного акціонерного товариства “Приазовкурорт” задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 23 січня 2017 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 03 листопада 2016 року у справі № 11/5009/7731/11 скасувати. 

Справу № 11/5009/7731/11 передати на розгляд до Донецького апеляційного господарського суду.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК.

Головуючий А.А. Ємець
Судді: І.С. Берднік
Т.Є. Жайворонок

Постанова від 16 серпня 2017 року № 3-869гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/30288AEAC21C702EC225818B0021B249

Link to comment
Share on other sites

Очередное решение ВСУ демонстрирующее бездеятельность чиновников ФГИУ приведшая к утере государственной собственности. ВСУ указал, что учитывая статус государства и его органов как субъектов властных полномочий, положения пункта 4 части первой статьи 268 ГК не распространяются на иски прокуратуры, предъявляемые от имени государства и направленные на защиту права государственной собственности, нарушенного незаконными правовыми актами органа государственной власти.

На такие иски распространяются положения статьи 257 ГК об общей исковой давности, и на основании части первой статьи 261 настоящего Кодекса течение исковой давности начинается со дня, когда государство в лице его органов как субъектов властных полномочий узнало или могло узнать о нарушении прав и законных интересов. При этом о возобновлении сроков исковой давности должна заявлять не прокуратура, а орган который фактически получил статус истца в таком деле.

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...