ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру об уплате налога на земельный участок пропорционально праву собственности на объект, который на нем находится

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2017 року

м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Прокопенка О.Б., 
суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Кривенди О.В., – 

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом відкритого акціонерного товариства (далі – ВАТ) «Укртурінвест» до державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – ДПІ), треті особи – публічне акціонерне товариство (далі – ПАТ) «Державний ощадний банк України», товариство з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Тоттенхем Офісіз енд Хаузіс Лімітед», Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и л а:

ВАТ «Укртурінвест» звернулося до адміністративного суду з вищевказаним позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 12 січня 2012 року № 0000292312 (далі – Рішення), яким позивачу збільшено суму податкового зобов’язання за платежем «орендна плата юридичних осіб» на 5 638 326 грн 54 коп., у тому числі за основним платежем – 4 680 068 грн 86 коп., штрафні (фінансові) санкції – 958 257 грн 68 коп.

Позовні вимоги обґрунтувало тим, що на земельній ділянці, яка була передана йому в оренду, збудовано будівлю, що введена в експлуатацію та перебуває у спільній власності кількох осіб. Вказує, що внаслідок відчуження ним частини нерухомого майна право користування земельною ділянкою пропорційно до частки права власності на об’єкт нерухомого майна перейшло до третіх осіб, у зв’язку з чим ВАТ «Укртурінвест» не зобов’язаний сплачувати орендну плату за ту частину земельної ділянки, користування якою припинено.

Позивач вважає, що з його сторони немає порушень норм податкового законодавства, а винесене податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Суд установив, що ДПІ провела документальну позапланову виїзну перевірку ВАТ «Укртурінвест» з питань повного обчислення та своєчасності сплати орендної плати за землю за період з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року, за результатами якої 27 листопада 2011 року склала акт № 1669/23-12/05518300 (далі – Акт перевірки).

Під час перевірки ДПІ встановила порушення позивачем статей 2, 5 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» (далі – Закон № 2535-XII), пунктів 288.1 та 288.2 статті 288 Податкового кодексу України (далі – ПК), а саме: товариством занижено грошові зобов’язання з орендної плати за землю за період з грудня 2008 року по вересень 2011 року на суму 4 680 068 грн 86 коп.

На підставі Акта перевірки 12 січня 2012 року ДПІ прийняла Рішення.

Розглядаючи справу, суд установив, що 19 січня 1995 року між позивачем та Державним спеціалізованим комерційним Ощадним банком України було укладено договір про спільне дольове будівництво офісної будівлі у м. Києві по вул. Госпітальній, 12.

28 липня 2000 року на підставі рішення Київської міської ради від 10 грудня 1998 року № 75/176 між Київською міською радою (орендодавець) та ВАТ «Укртурінвест» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки (а.с. 10–12, т. 1) зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів 23 січня 2001 року за № 82-6-00014), за умовами якого позивачу передано в оренду строком на 49 років земельну ділянку площею 0,4721 га (кадастровий номер 82127002) за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, для завершення будівництва, експлуатації та обслуговування будівлі по наданню додаткових послуг бізнесменам. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 5% від її грошової оцінки.

Згідно з угодою від 7 квітня 2004 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки площу орендованої ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки зменшено до 0,3952 га.

За даними держаного земельного кадастру на підставі договору оренди користувачем земельної ділянки за вищевказаною адресою є ВАТ «Укртурінвест», дата початку права користування – 23 січня 2001 року, дата закінчення – 23 січня 2050 року. Нормативна грошова оцінка згідно з довідкою від 17 жовтня 2007 року № Ю-06926 становить 27 101 185 грн 80 коп., площа земельної ділянки – 3951,51 кв. м.

Розпорядженням Печерської районної державної адміністрації у м. Києві від 29 вересня 1999 року за № 1112 «Про затвердження акта державної приймальної комісії» було затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта «Друга черга готелю «Інтурист» на 735 місць «Будинок по наданню допоміжних послуг бізнесменам» по вул. Госпітальній, 12 в Печерському районі м. Києва.

Як убачається з додатка до цього акта ВАТ «Укртурінвест» зобов’язано передати, а організації, на які покладається експлуатація відповідних площ зазначеного в пункті 1 об’єкта, взяти їх на баланс.

З довідки комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна» (далі – БТІ) від 8 квітня 2009 року № 1401398 (а.с. 37) вбачається, що право власності на частки нежилого приміщення, яке знаходиться за вищевказаною адресою, зареєстровано за кількома власниками.

У подальшому співвласники змінювались, що підтверджується свідоцтвами про право власності на нежиле приміщення ВАТ «Укртурінвест», ВАТ «Державний ощадний банк», ТОВ «ТВС КО», договорами купівлі-продажу, мировою угодою, копії яких містяться в матеріалах справи (а.с. 38–41, т. 1, а.с. 117–118, 181–195, т. 2).

Суд також установив, що починаючи з 2003 року позивач неодноразово звертався до Київської міської державної адміністрації з метою розподілу земельної ділянки між новими власниками об’єкта нерухомості та внесення змін до договору оренди земельної ділянко від 28 липня 2000 року, проте це питання до сих пір не вирішено.

Суди розглядали справу неодноразово.

Окружний адміністративний суд міста Києва останньою постановою від 20 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував Рішення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про протиправність Рішення виходячи з того, що оскільки позивач частково відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно третім особам, то обов’язок зі сплати орендної плати за земельну ділянку у повному обсязі, на якій розташований об’єкт нерухомості, у позивача відсутній.

Вищий адміністративний суд України постановою від 25 травня 2016 року попередні рішення судів скасував і прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позову ВАТ «Укртурінвест».

Відмовляючи в задоволенні позову, суд касаційної інстанції дійшов висновку про правомірність Рішення, посилаючись на те, що перехід права власності на майно до іншої особи не звільняє орендаря земельної ділянки від обов’язку зі сплати орендної плати за неї на підставі відповідного договору оренди. Тільки після внесення змін до підписаного з позивачем договору оренди в частині зміни розміру земельної ділянки або підписання нового договору оренди земельної ділянки пропорційно до частки нежитлових приміщень, що належать позивачу на праві власності, розмір орендної плати буде змінено.

Не погодившись із зазначеною постановою суду касаційної інстанції, ВАТ «Укртурінвест» подало заяву про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, у якій просить її скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити в силі.

У заяві ВАТ «Укртурінвест» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 287.6 статті 287 ПК, статті 120 Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та частини третьої статті 7 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон № 161-XIV).

На обґрунтування заяви додає копії рішень Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2014 року (у справі № К/800/21272/13, що розглядається), 8 квітня, 18 червня, 30 липня 2015 року (справи №№ К/9991/12542/12, К/800/45284/13, К/800/26225/14 відповідно), 25 листопада 2015 року (справи №№ К/800/13334/14, К/800/26128/15 відповідно), 31 травня 2016 року (справа № К/800/54498/15). Крім того, заявник додає рішення Вищого господарського суду України від 9 та 29 липня, 20 жовтня 2015 року (справи №№ 910/23058/14, 904/2873/14, 910/9813/15 відповідно) та постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16).

Проте колегія суддів не може взяти до уваги ухвали Вищого адміністративного суду України від 25 листопада 2015 року (справи №№ К/800/13334/14, К/800/26128/15 відповідно), оскільки суд касаційної інстанції зазначеними рішеннями рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення питання сплати земельного податку скасував, а справи у цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто остаточне рішення по суті позовних вимог не приймав. 

З цих же мотивів Верховний Суд України не може взяти до уваги і ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2014 року у справі № К/800/21272/13, що розглядається, та рішення Вищого господарського суду України від 9 липня та 20 жовтня 2015 року (справи №№ 910/23058/14, 910/9813/15), оскільки вказаними рішеннями суди касаційної інстанції остаточні рішення по суті спорів у цих справах не приймали, а справи направили на новий розгляд. 

У решті наданих для порівняння заявником рішень Вищого адміністративного суду України – від 8 квітня, 18 червня, 30 липня 2015 року, 31 травня 2016 року – суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що право користування земельною ділянкою переходить до нового власника об’єктів нерухомості в силу норм ПК, ЗК та ЦК, у зв’язку з чим з моменту державної реєстрації права власності на таке майно у нового власника виникає обов’язок сплачувати плату за землю.

У постанові від 29 липня 2015 року Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що у підприємства припинилося право користування земельною ділянкою, на якій розташовано об’єкти нерухомості, що були відчужені ним на користь товариства, оскільки до товариства перейшло право оренди земельної ділянки на тих самих умовах та в тому ж обсязі, що були у підприємства до відчуження будівлі, яка розташована на орендованій земельній ділянці.

Розглядаючи питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 120 ЗК, у постанові від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16) колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку про те, що при застосуванні положень статті 120 ЗК у поєднанні з нормою статті 125 ЗК слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ВАТ «Укртурінвест» підлягає задоволенню з таких підстав.

За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК земельним податком визнається обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

За пунктом 287.7 статті 287 ПК у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин). 

У частинах першій та другій статті 120 ЗК встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 ЦК. 

За частиною третьою статті 7 Закону № 161-ХІV до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об’єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов’язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

Із установлених попередніми судами обставин справи вбачається, що відповідно до договору оренди від 28 липня 2000 року ВАТ «Укртурінвест» набуло право користування земельною ділянкою строком на 49 років площею 0,4721 га за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, для завершення будівництва, експлуатації та обслуговування будівлі по наданню додаткових послуг бізнесменам. 

Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі п’яти відсотків від її грошової оцінки.

Згідно з угодою від 7 квітня 2004 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки площу орендованої ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки зменшено до 0,3952 га та покладено контроль за правильністю обчислення і справляння орендної плати на ДПІ.

Після завершення будівництва об’єкта нерухомості за вказаною адресою право власності на частки цього нежилого приміщення було зареєстровано за кількома власниками, які у подальшому змінювались, тобто об’єкт нерухомості знаходиться у спільній частковій власності.

Підсумовуючи сказане, колегія суддів дійшла такого висновку.

У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов’язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 21-804а16).

Таким чином, до нового власника об’єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов’язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розташоване набуте ним майно.

Нормативне тлумачення норм податкового закону, неоднаковість застосування яких оспорюється, в контексті змісту фактичних обставин справи дає підстави вважати, що суд касаційної інстанції у оскаржуваному рішенні неправильно застосував норми матеріального права, у зв’язку з чим воно підлягає скасуванню. 

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про протиправність Рішення та його скасування, оскільки в період, за який проведено перевірку (з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року), нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, перебували у колективній власності кількох юридичних осіб, право власності яких було зареєстроване у встановленому законодавством порядку, тому після відчуження частини об’єкта нерухомості та його реєстрації в БТІ за іншими особами позивач не повинен сплачувати орендну плату за земельну ділянку, користувачем якої не є.

За таких обставин ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а: 

Заяву відкритого акціонерного товариства «Укртурінвест» задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 25 травня 2016 року скасувати, а постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Б. Прокопенко 
Судді: І.С. Берднік 
О.Ф. Волков
М.І. Гриців
А.А. Ємець
Т.Є. Жайворонок 
О.В. Кривенда

Постанова від 12 вересня 2017 року № 21-3078а16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D175EF09B886D66BC225819C0044F51F

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ пришел к выводу, что в понимании положений подпунктов 14.1.72, 14.1.73 пункта 14.1 статьи 14, подпунктов 269.1.1, 269.1.2 пункта 269.1, пункта 269.2 статьи 269, подпунктов 270.1.1, 270.1.2 пункта 270.1 статьи 270, пункта 287.7 статьи 287 НК плательщиком земельного налога является собственник земельного участка или землепользователь, которым может быть физическое или юридическое лицо.

Обязанность уплаты этого налога для его плательщика возникает с момента вступления (перехода) в установленном законом порядке права собственности на земельный участок или права пользования им и продолжается до момента прекращения (перехода) этого права.

Таким образом, к новому собственнику объекта недвижимости переходит и установленная налоговым законом обязанность по уплате налога за земельный участок, на котором расположено приобретенное им имущество не смотря на то, что договор с ним может быть не заключен.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      1 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 610/1030/18
      Провадження № 14-436цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Приватного підприємства «Міловське» (далі - позивач) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Успіх Слобожанщини» (далі - товариство), Відділу з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Балаклійської районної державної адміністрації (далі - відділ з питань державної реєстрації), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про визнання недійсними договорів оренди та скасування рішень про державну реєстрацію права оренди
      за касаційною скаргою товариства (представник - адвокат Короткова Алла Олександрівна) на постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Колтунової А. І., Бровченка І. О., Бурлаки І. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 19 квітня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив:
      1.1. Визнати недійсними укладені 6 грудня 2017 року товариством з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договори оренди (далі - оскаржені договори оренди) земельних ділянок із кадастровими номерами 6320284000:03:000:0007 і 6320284000:03:000:0004 (далі - земельні ділянки).
      1.2. Скасувати рішення про державну реєстрацію за товариством права оренди земельних ділянок (індексний номер 38796691 від 18 грудня 2017 року й індексний номер 38827510 від 19 грудня 2017 року) (далі - оскаржені рішення).
      2. Позов мотивував такими обставинами :
      2.1. ОСОБА_1 має на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 7 лютого 2014 року земельну ділянку площею 4,1243 га з кадастровим номером 6320284000:03:000:0007 (далі - земельна ділянка-1). Спадкодавець - ОСОБА_3 - за життя, 5 травня 2008 року, уклав із позивачем договір оренди цієї земельної ділянки строком на 10 років.
      2.2. ОСОБА_2 має на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 грудня 2015 року земельну ділянку площею 4,3441 га з кадастровим номером 6320284000:03:000:0004 (далі - земельна ділянка-2). Спадкодавець - ОСОБА_4 - за життя, 5 травня 2008 року, уклала з позивачем договір оренди цієї земельної ділянки строком на 10 років.
      2.3. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як нові власники земельних ділянок зазначених договорів оренди з позивачем (далі - первинні договори оренди) не розірвали, а 6 грудня 2017 року уклали оскаржені договори оренди з товариством. Останні є недійсними, як і здійснена на їх підставі державна реєстрація права оренди за товариством, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства та порушують права позивача.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 27 листопада 2018 року Балаклійський районний суд Харківської областіухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив.
      4. Рішення мотивував так :
      4.1. Позивач уклав первинні договори оренди 25 лютого 2008 року, а не 5 травня 2008 року. Строк дії цих договорів почався 6 травня 2008 року - після їх державної реєстрації - та сплинув 6 травня 2018 року.
      4.2. Оскільки на час розгляду справи строк дії первинних договорів оренди закінчився, позивач уже не є орендарем відповідних земельних ділянок і не довів, що внаслідок укладення оскаржених договорів оренди були порушені його права як такого орендаря,немає підстав для задоволення і основних вимог - про визнання оскаржених договорів оренди недійсними, і похідних - про скасування оскаржених рішень.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 27 лютого 2019 року Харківський апеляційний суд прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, згідно з яким позов задовольнив.
      6. Мотивував постанову так :
      6.1. Суд першої інстанції правильно розглянув спір за правилами цивільного судочинства, оскільки сторонами оскаржених договорів оренди є як юридична особа, так і фізичні особи, питання про права й обов`язки яких були вирішені під час розгляду цього спору.
      6.2. Суд першої інстанції неналежно дослідив і не оцінив умови первинних договорів оренди: розділ другий цих договорів передбачав умову про те, що після закінчення строку дії договору орендар (позивач) має гарантоване статтею 33 Закону України «Про оренду землі» переважне право на поновлення такого строку. Для реалізації цього права орендар повинен не пізніше як за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити дію.
      6.3. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц, для застосування статті 33 Закону України «Про оренду землі» та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує його обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлений строк про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проєкт додаткової угоди та продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.
      6.4. Під час розгляду справи «відповідачами не було доведено» неналежне виконання позивачем обов`язків за первинними договорами оренди. Незважаючи на те, що позивач до 5 лютого 2018 року мав реалізувати право письмового повідомлення орендодавця про намір продовжити дію первинних договорів оренди, відповідачі діями з укладення оскаржених договорів оренди позбавили позивача можливості реалізувати це право. Тому позивач не порушив обов`язок з повідомлення орендодавців в установлений строк до закінчення строку дії первинних договорів оренди про намір скористатися переважним правом на укладення договорів на новий строк.
      6.5. Переважне право позивача на укладення (поновлення) первинних договорів оренди порушене, що є юридичною підставою для визнання недійсними оскаржених договорів оренди. Крім того, відповідачка ОСОБА_2 визнала позовні вимоги, що підтверджує її намір продовжити дію договору оренди з позивачем.
      6.6. Вимоги про скасування оскаржених рішень є похідними, а тому їх теж слід задовольнити.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 26 березня 2019 року товариство подало касаційну скаргу. Просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 27 листопада 2018 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Обґрунтував ухвалу тим, що товариствооскаржує постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Товариство мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. Права позивача не порушені, оскільки строк дії первинних договорів оренди закінчився 6 травня 2018 року, а тому на момент розгляду справи й ухвалення 27 листопада 2018 року рішення судом першої інстанції позивач не мав права користування земельними ділянками.
      10.2. Апеляційний суд вийшов за межі позову та розглянув спір з інших підстав, дослідив докази, які не досліджував суд першої інстанції, а також помилково застосував приписи статті 33 Закону України «Про оренду землі» до спірних правовідносин.
      10.3. Апеляційний суд не врахував, що справу № 610/1030/18 треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 820/3668/16.
      (2) Позиція інших учасників справи
      11. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, із земельних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      15. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
      16. Згідно з частиною першою статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами та відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу.
      17. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частини друга та третя статті 4 цього Кодексу).
      18. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду спорів щодо речових прав на земельні ділянки проведено відповідно до предмета та суб`єктного складу учасників цих спорів. Крім спорів, зокрема, про оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесене до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядають господарські суди, а інші - за правилами цивільного судочинства.
      19. Позивач заявив вимоги про визнання недійсними оскаржених договорів оренди та про скасування оскаржених рішень. Позивач визначив відповідачами сторін оскаржених договорів оренди, а також відділ з питань державної реєстрації речових прав, державні реєстратори якого прийняли оскаржені рішення.
      20. Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснений аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює цивільно-правового характеру спору (див. пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
      21. Спір про цивільне право є таким незалежно від того, чи здійснено на підставі оскарженого договору оренди державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства, чи заявлена, окрім іншої, також вимога про визнання недійсним оскарженого договору, на підставі якого державний реєстратор прийняв оскаржене рішення, а також незалежно від того, яку з цих вимог позивач вважає основною, а яку - похідною (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц (пункт 32), від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 22), від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (пункт 25)).
      22. Отже, спір у цій справі є приватноправовим. А з огляду на суб`єктний склад учасників спору його слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Тому необґрунтованими є наведені у касаційній скарзі доводи щодо наявності юрисдикції господарського суду, зокрема і щодо необхідності врахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 грудня 2018 року в адміністративній справі № 820/3668/16 з огляду на відмінний предмет спору.
      (1.2) Щодо суті спору
      23. Суди першої й апеляційної інстанцій установили такі обставини :
      23.1. 25 лютого 2008 року ОСОБА_3 як орендодавець уклав із позивачем як із орендарем договір оренди земельної ділянки-1 строком на 10 років. Цей договір був зареєстрований 6 травня 2008 року. ОСОБА_1 як спадкоємець ОСОБА_3 є власником земельної ділянки-1. 6 грудня 2017 року ОСОБА_1 уклав із товариством один з оскаржених договорів оренди. 14 грудня 2017 року право оренди товариства на земельну ділянку-1 було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      23.2. 25 лютого 2008 року ОСОБА_4 як орендодавець уклала з позивачем як із орендарем договір оренди земельної ділянки-2 строком на 10 років. Цей договір був зареєстрований 6 травня 2008 року. ОСОБА_2 як спадкоємниця ОСОБА_4 є власником земельної ділянки-2. 6 грудня 2017 року ОСОБА_2 уклала з товариством один із оскаржених договорів оренди. 14 грудня 2017 року право оренди товариства на земельну ділянку-2 зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      24. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
      25. Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Законом України «Про оренду землі».
      26. Передання в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності, зокрема, громадян, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем (частина друга статті 124 ЗК України у редакції, чинній на час підписання первинних договорів оренди та їх державної реєстрації).
      27. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
      28. Згідно з частиною другою статті 125 ЗК України у вказаній редакції право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди та його державної реєстрації.
      29. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом (стаття 20 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час підписання первинних договорів оренди та їх державної реєстрації).
      30. Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18 Закону України «Про оренду землі» у вказаній редакції).
      31. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      32. За вказаних приписів та встановлених обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що 10-річний строк дії первинних договорів оренди розпочався з 6 травня 2008 року та сплинув 6 травня 2018 року, і що на момент укладення оскаржених договорів оренди - 6 грудня 2017 року - були чинними первинні договори оренди.
      33. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивач звернувся з позовом 19 квітня 2018 року, а на підтвердження обставини обізнаності про укладення оскаржених договорів оренди надав досліджені судами попередніх інстанцій інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 9 квітня 2018 року (т. 1, а. с. 11, 15).
      34. Суд апеляційної інстанції встановив, що до визначеного в оскаржених договорах оренди терміну, тобто до 5 лютого 2018 року, позивач не повідомив письмово орендодавців про намір продовжити строк дії первинних договорів оренди. Згідно з умовами останніх для реалізації переважного права на поновлення цих договорів на новий строк саме позивач мав проявити відповідний намір.
      35. Згідно з частиною першою статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
      36. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).
      37. Хоч станом на момент звернення з позовом до суду - 19 квітня 2018 року - первинні договори оренди ще були чинними до 6 травня 2018 року, але позивач згідно з умовами цих договорів не реалізував і у передбачений ними строк вже не міг реалізувати його переважне право на продовження строку їхньої дії. Тому необґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову через те, що позивач має переважне право на продовження строку дії первинних договорів оренди, а відповідачі діями з укладення оскаржених договорів оренди позбавили його можливості реалізувати це право.
      38. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що подання ОСОБА_2 до суду першої інстанцій заяви про визнання позову (т. 2, а. с. 1), у прийнятті якої суд відмовив, бо таке визнання порушує права, свободи й інтереси інших відповідачів, не може підміняти процедуру переговорів сторін договору оренди щодо його поновлення на новий строк.
      39. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
      40. За змістом наведених приписів способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Іншими словами, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      41. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40)).
      42. Звернувшись із позовом за два тижні до закінчення строку дії первинних договорів оренди та не реалізувавши переважне право на продовження строку їх дії у передбачений ними строк, позивач заявив вимоги, які не могли забезпечити поновлення його права користування відповідними земельними ділянками.
      43. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що позивач звернувся до суду тоді, коли з огляду на встановлені процесуальним законом строки він завідомо не міг мати чинного права оренди земельних ділянок на момент набрання законної сили судовим рішенням про задоволення відповідного позову. Оскільки на час розгляду справи й ухвалення судом першої інстанції рішення від 27 листопада 2018 року строк дії первинних договорів оренди закінчився, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у позивача права користування спірними земельними ділянками та внаслідок цього - про відмову у задоволенні позову.
      44. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»); укладення договору оренди земельної ділянки під час дії іншого договору оренди цього ж об`єкта може перешкоджати первинному орендареві реалізувати його право користування відповідною ділянкою (див. постанови від 20 березня 2019 року у справі № 587/2110/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц, від 2 жовтня 2019 року у справі № 587/2331/16-ц та від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц).
      45. У справах № 587/2110/16-ц, № 587/2331/16-ц і № 587/2326/16-ц як на час звернення з позовом, так і на час ухвалення рішення суду першої інстанції про визнання недійсними договорів оренди строки дії раніше укладених договорів оренди ще не сплили. Натомість у справі № 587/2135/16-ц перший договір оренди зареєстрований 24 жовтня 2007 року та мав строк дії 10 років, тобто до 24 жовтня 2017 року; орендар за тим договором звернувся до суду, зокрема, з вимогою визнати недійсним наступний договір оренди у жовтні 2016 року, а рішення суду першої інстанції про таке його визнання суд ухвалив 27 грудня 2017 року, тобто після спливу строку дії договору, укладеного з позивачем.
      46. Оскільки у справі № 587/2135/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій не з`ясовували, чи вживав первинний орендар заходи з поновлення договору оренди землі на новий строк, а у справі № 610/1030/18 ці обставини були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, і відповідний аргумент товариство заявило у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду відповідно до обставин справи № 610/1030/18 вважає за необхідне конкретизувати висловлений у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц висновок стосовно права орендаря за первинним договором оренди на захист :
      46.1. Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц).
      46.2. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
      46.3. Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем.
      46.4. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити.
      47. Велика Палата Верховного Суду вважає явно необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі позову та розглянув спір з інших підстав, ніж підстави, наведені позивачем. Цей суд розглянув справу саме у межах заявлених вимог і з огляду на наведені позивачем обставини (підстави позову).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      48. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      49. Оскільки товариство подало касаційну скаргу у справі № 610/1030/18 26 березня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      50. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      51. Відповідно до статті 413 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      52. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивач, вказуючи на необхідність розгляду цієї справи за правилами господарського судочинства, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Оскільки доводи касаційної скарги щодо господарської юрисдикції суду цього спору не підтвердилися, касаційна скарга є обґрунтованою частково. Тому постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року слід скасувати, а рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 27 листопада 2018 року- залишити в силі.
      (2.2) Щодо судових витрат
      53. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судовий збір у сумі 15 368 грн, сплачений товариством у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід стягнути з позивача.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      55. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      56. Орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»).
      57. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
      58. Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем.
      59. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтею 413, статтями 416, 418 і 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Успіх Слобожанщини» задовольнити.
      2. Постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 рокускасувати, а рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 27 листопада 2018 рокузалишити в силі.
      3. Стягнути з Приватного підприємства «Міловське» (адреса: Харківська обл., Балаклійський р-н, с. Мілова, вул. Нова, 10; ідентифікаційний код: 32803274) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Успіх Слобожанщини» (адреса: Харківська обл., Балаклійський р-н, м. Балаклія, вул. Геологічна, 61; ідентифікаційний код: 3510796) 15 368 (п`ятнадцять тисяч триста шістдесят вісім) грн судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89252048
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      18 березня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 904/968/18
      Провадження № 12-174гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Седна-Агро» (далі - ТОВ «Седна-Агро») та приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова Олександра Миколайовича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11 червня 2019 року (судді Вечірко І. О., Кузнецов В. О., Чус О. В.) та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 3 квітня 2019 року (суддя Бєлік В. Г.) про розгляд скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарська фірма «Агростар» (далі - ТОВ «СФ «Агростар») на дії приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О. М. у справі № 904/968/18 за позовом ТОВ «Седна-Агро» до ТОВ «СФ «Агростар» про стягнення заборгованості та штрафних санкцій за договором поставки.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст наведених у скарзі вимог
      1.1. У листопаді 2018 року ТОВ «СФ «Агростар» звернулося до господарського суду зі скаргою на дії приватного виконавця в порядку статті 339 Господарського процесуального кодексу України(далі - ГПК України), в якій відповідач просив визнати протиправними дії приватного виконавця Сивокозова О. М. щодо винесення постанови від 17 жовтня 2018 року про арешт майна боржника ВП №
      56921403 та скасувати цю постанову.
      1.2. Скаргу мотивував тим, що приватний виконавець на порушення приписів статті 5 Закону України від 2 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», статей 48, 56 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) наклав арешт на право оренди земельної ділянки. На думку скаржника, накладення арешту на право оренди жодних чином не може призвести до задоволення вимог стягувача, позаяк це право не може бути реалізоване в порядку статті 61 цього Закону, адже за змістом статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки може бути реалізовано лише її власником.
       
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою від 3 квітня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області скаргу ТОВ «СФ «Агростар» задовольнив частково: визнав протиправними дії приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О. М. щодо винесення постанови про арешт майна боржника в частині накладення арешту на права оренди земельних ділянок; скасував постанову від 17 жовтня 2018 року ВП № 56921403 про арешт майна боржника в частині накладення арешту на права оренди земельних ділянок; участині накладення арешту на право користування земельними ділянками з кадастровими номерами 1221487200:01:026:0518 та 1221487700:01:028:0024 для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) постанову залишив у силі.
      2.2. Постановою від 11 червня 2019 року Центральний апеляційний господарський суд ухвалу суду першої інстанції змінив, виправивши описку в резолютивній частині ухвали. В іншій частині ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 3 квітня 2019 року залишив без змін.
      2.3. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що законодавець надав приватному виконавцю право на накладення арешту на майнові права боржника, за рахунок яких є можливим повне (часткове) погашення його заборгованості перед стягувачем; водночас під час виконання рішення суду арештованими можуть бути лише ті майнові права, що належать боржнику та які можна відчужити, а кошти, виручені від їх продажу, спрямувати на погашення вимог стягувача до боржника у виконавчому провадженні.
      2.4. Частиною п`ятою статті 93 ЗК України законодавець передбачив можливість відчуження права оренди земельної ділянки, в тому числі її продажу, однак, реалізація такого права належить лише власнику земельної ділянки, тому на належне відповідачу-боржнику на підставі договорів оренди право користування спірними земельними ділянками не може бути накладено арешт у виконавчому провадженні.
      2.5. Водночас користування земельною ділянкою на підставі договору емфітевзису надає землекористувачу право на відчуження (продаж) права користування земельною ділянкою без згоди її власника, а тому на це право боржника може бути звернене стягнення, адже саме право емфітевзису може бути реалізоване (продане) для цілей примусового виконання рішення. Таким чином, скарга в частині скасування постанови приватного виконавця щодо накладення арешту на право користування земельною ділянкою на підставі договору емфітевзису задоволенню не підлягає.
      3. Короткий зміст касаційних скарг
      3.1. ТОВ «Седна-Агро» та приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозов О. М. подали до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційні скарги на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11 червня 2019 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 3 квітня 2019 року, просили у задоволенні скарги ТОВ «СФ «Агростар» на дії приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О. М. відмовити.
      3.2. На обґрунтування касаційних скарг скаржники зазначили, що дії приватного виконавця з накладення арешту на належні відповідачу права оренди земельних ділянок з метою виконання судового рішення про стягнення заборгованості узгоджуються з приписами статей 10, 48, 56 Закону № 1404-VIII щодо вжиття заходів примусового виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на майно (майнові права) боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Скаржники зауважили, що звернення стягнення на земельні ділянки або права на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) допускається в силу частини другої статті 135 ЗК України під час виконання судових рішень, що підлягають примусовому виконанню, зокрема приватним виконавцем. Право оренди земельної ділянки є майновим правом відповідача - орендаря, тому під час здійснення виконавчого провадження щодо стягнення з відповідача-боржника заборгованості на користь позивача за судовим рішенням приватний виконавець вправі накласти арешт на такі майнові права відповідача.
      3.3. Також у касаційній скарзі приватний виконавець Сивокозов О. М. послався на неправильне застосування судами до спірних правовідносин приписів частини п`ятої статті 93 ЗК України щодо можливості переходу права оренди земельної ділянки від орендаря до інших осіб та зазначив, що цією нормою передбачено можливість відчуження, в тому числі продажу, права оренди земельної ділянки, однак, жодним чином не обмежено реалізацію цього права виключно особою, яка є власником такої земельної ділянки.
      3.4. Водночас Сивокозов О . М. подав клопотання, в яких повідомив про те, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду двічі відмовляв у відкритті касаційного провадження у справах № 904/1875/18 та № 904/1937/18 за скаргами на дії приватного виконавця у подібних правовідносинах на підставі пункту 1 частини другої статті 293 ГПК України, вказуючи, що відсутні доводи, зважаючи на які суд міг би визнати, що рішення касаційного суду за наслідками розгляду скарг матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Однак до сьогодні вітчизняні суди касаційної інстанції подібні справи не розглядали, хоча, зокрема, у постанові Вінницького апеляційного суду від 25 червня 2019 року викладено правову позицію, протилежну тій, яка оскаржується приватним виконавцем.
      3.5. Тобто, на думку скаржника, на цей час відсутня будь-яка стала правозастосовча практика щодо обтяження таких майнових прав, як права оренди боржника, а забезпечення єдності судової практики є завданням Верховного Суду.
      4. Надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами ТОВ «Седна-Агро» та Сивокозова О. М. , призначив справу до розгляду, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційні скарги, а ухвалою від 19 вересня 2019 року справу № 904/968/18 разом зі згаданими касаційними скаргами передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи, що є необхідність відступити від правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленого у подібних правовідносинах.
      4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду посилався на те, що постановою від 25 червня 2019 року Вінницький апеляційний суд у справі № 149/1120/19 скасував ухвалу суду першої інстанції за наслідками розгляду скарги на дії приватного виконавця та відмовив у задоволенні скарги на дії приватного виконавця щодо опису та арешту прав на оренду земельних ділянок, указавши, що право оренди земельної ділянки підлягає обов`язковій реєстрації, що перетворює право оренди на речове право, на яке може бути накладено арешт у виконавчому провадженні.
      4.3. Ухвалою від 8 серпня 2019 року у справі № 149/1120/19 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, з посиланням на положення статей 190, 190, 395 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини п`ятої статті 93, частини четвертої статті 124, частини другої статті 135 ЗК України, статті 13 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон України «Про оренду землі») та статей 10, 18, 56 Закону № 1404-VIII відмовив у відкритті касаційного провадження з перегляду постанови апеляційного суду, зазначивши про очевидність правильного застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення (постанови) про відмову в задоволенні скарги боржника у виконавчому провадженні на постанову приватного виконавця про опис та арешт майна (коштів) боржника, згідно з якою накладено арешт на права оренди земельних ділянок, належні боржнику як орендарю на підставі договорів оренди. Вказав в ухвалі на обґрунтованість висновку апеляційного суду про те, що право оренди земельної ділянки, яке виникає на підставі договору оренди, укладеного орендодавцем та орендарем, у силу частини п`ятої статті 93 ЗК України може відчужуватися, в тому числі продаватися на земельних торгах; з огляду на приписи частини другої статті 135 ЗК України право оренди земельної ділянки може бути об`єктом звернення стягнення державним (приватним) виконавцем під час примусового виконання рішення суду, боржником за яким є орендар, у порядку, встановленому Законом № 1404-VIII, а на право оренди земельної ділянки як майнове право, належне орендарю, може бути накладено арешт у виконавчому провадженні в порядку статті 56 цього Закону.
      4.4. Оскільки Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в ухвалі від 8 серпня 2019 року у справі № 149/1120/19, щодо застосування частини п`ятої статті 93 та частини другої статті 135 ЗК України, справу було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.5. Ухвалою від 23 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 904/968/18 та призначила її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням учасників справи.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      5.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21 червня 2018 року у справі № 904/968/18 позов ТОВ «Седна-Агро» до ТОВ «СФ «Агростар» про стягнення 6 298 271,32 грн основної суми боргу, 776 244,37 грн пені, 489 825,85 грн - 18 % річних, 216 511,58 грн інфляційних втрат та 35 200 грн витрат на професійну правничу допомогу задоволено повністю.
      5.2. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      5.3. 24 липня 2018 року на виконання вказаного судового рішення Господарським судом Дніпропетровської області видано наказ.
      5.4. Постановою від 3 серпня 2018 року приватний виконавець Сивокозов О. М. відкрив виконавче провадження № 56921403 з примусового виконання наказу у справі № 904/968/18 від 24 липня 2018 року.
      5.5. 17 жовтня 2018 року приватний виконавець Сивокозов О. М. виніс постанову, якою наклав арешт на речові права, що належать ТОВ «СФ «Агростар», а саме на право оренди земельних ділянок та право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
      6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Відповідно до частини першої статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      6.3. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина перша статті 327 ГПК України).
      6.4. Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      6.5. Виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців (стаття 2 Закону № 1404-VIII ).
      6.6. Стаття 5 Закону № 1404-VIII визначає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
      6.7. Відповідно до статті 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
      6.8. Відповідно до пункту 6 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
      6.9. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (стаття 48 Закону № 1404-VIII).
      6.10. За статтею 56Закону№ 1404-VIII арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення та накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.
      6.11. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
      6.12. У постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника обов`язково зазначаються: 1) якщо опису підлягає земельна ділянка - її розмір, цільове призначення, наявність комунікацій тощо; 2) якщо опису підлягає будівля, споруда, приміщення, квартира - загальна площа, кількість кімнат (приміщень), їх площа та призначення, матеріали стін, кількість поверхів, поверх або поверхи, на яких розташоване приміщення (квартира), інформація про підсобні приміщення та споруди; 3) якщо опису підлягає транспортний засіб - марка, модель, рік випуску, об`єм двигуна, вид пального, пробіг, комплектація, потреба у ремонті, колір тощо.
      6.13. Втім відповідно до абзацу сьомого пункту 2 статті 4 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень») право оренди (суборенди) земельної ділянки відноситься до речових прав на нерухоме майно, похідних від права власності. Аналіз наведених вище положень зазначених законів не дає підстав стверджувати, що майно боржника і речові права на це майно - це один об`єкт. Адже наведені вище положення статті 18 Закону № 1404-VIII наділяють виконавця правом накладати арешт на земельну ділянку як нерухоме майно, але не свідчать такою ж мірою про поширення цієї норми на арешт права оренди як речового права.
      6.14. Так само не вбачається однозначно й право виконавця накладати арешт на майнові (речові) права (тобто на право оренди) і з приписів статті 56 Закону № 1404-VIII, оскільки вона регулює питання арешту і вилучення тільки майна (коштів) боржника і не містить застереження, яке б дозволяло поширити цю норму на майнові (речові) права, як це зроблено, наприклад, у пункті 1 частини першої статті 10 Закону № 1404-VIII, де законодавець прирівнює майно і майнові права, на що вказує словосполучення «майно (майнові права) боржника».
      6.15. Водночас у чинному законодавстві встановлені також спеціальні норми, які передбачають звернення стягнення на певні майнові права та їх арешт. Так, за частиною десятою статті 56 Закону № 1404-VIIIу порядку, встановленому цією статтею, виконавець, у провадженні якого знаходиться виконавче провадження, за заявою стягувача чи з власної ініціативи може накласти арешт на грошові кошти, які перебувають на рахунках (вкладах) чи на зберіганні у банках, інших фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка підтверджена судовим рішенням, що набрало законної сили.
      6.16. Такий арешт знімається, якщо протягом п`яти днів з дня його накладення стягувач не звернеться до суду про звернення стягнення на грошові кошти такої особи в порядку, встановленому процесуальним законом.
      6.17.Відповідно стаття 336 ГПК (як і стаття 440 Цивільного процесуального кодексу України) регламентує спеціальні умови та порядок звернення стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником і такі умови та порядок відрізняються від загального порядку звернення стягнення на майно, передбаченого Законом № 1404-VIII.
      6.18. Тож визначаючи наявність чи відсутність у приватного виконавця права накладати арешт на майнові (речові) права боржника, відповідні норми Закону № 1404-VIII слід застосовувати у їх системному зв`язку зі спеціальним законодавством, яке регулює зміст відповідного права, а також порядок його виникнення, зміни та припинення.
      6.19. Визначення майнового права наведено в статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі - Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»), згідно з якою майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.
      6.20. За змістом статей 177, 178 ЦК України майнові права є об`єктами цивільних прав, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.
      6.21. Спеціальні норми, що регулюють відносини з обігу земельних ділянок, містяться у ЗК України, за статтею 2 якого об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
      6.22. Згідно із частиною першою статті 93 цього Кодексу право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Аналогічне визначення містить і стаття 1 Закону України «Про оренду землі».
      6.23. З огляду на перелічені вище положення законодавства, а також приписи абзацу сьомого пункту 2 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 317 ЦК України, право оренди є речовим правом на нерухоме майно, похідним від права власності та притаманним саме власнику такого майна.
      6.24. Тому частиною п`ятою статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки визнано оборотоздатним об`єктом для власника такої ділянки, що слідує з положення цієї частини про те, що «право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власникомземельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом».
      6.25. Також за абзацом третім частини другої статті 135 ЗК України «продаж земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) може здійснюватися на земельних торгах виключно з ініціативи власників земельної ділянки. У такому разі земельні торги регулюються положеннями цього Кодексу, якщо інше не передбачено законом чи договором з виконавцем земельних торгів». Тож спеціальним законодавством право ініціювати та продавати серед іншого і право на оренду земельної ділянки надано саме власнику земельної ділянки.
      6.26. За абзацом четвертим частини другої статті 135 ЗК України звернення стягнення на земельні ділянки або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється державним виконавцем, приватним виконавцем під час виконання рішень, що підлягають примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом № 1404-VIII.
      6.27. Однак у процедурі виконання судового рішення про стягнення заборгованості щодо боржника-орендаря межі оборотоздатності права оренди земельної ділянки як об`єкта стягнення у виконавчому провадженні слід визначати залежно від змісту прав орендаря за договором оренди, а не прав власника такої земельної ділянки.
      6.28. За статтею 5 цього Закону орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою. Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.
      6.29. Повноваження щодо використання орендованої земельної ділянки чи права на неї як і виключення стосовно окремих повноважень (суборенда земельної ділянки, якщо передбачено договором або за згодою орендодавця; перехід права на оренду земельної ділянки після смерті фізичної особи-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди; відчуження орендарем права на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності лише за певних умов; право на обмін права оренди на земельні ділянки, розташовані у масиві земель сільськогосподарського призначення за певних умов) врегульовано статтями 8, 8-1, 8-2, 25 Закону України «Про оренду землі».
      6.30. За частиною шостою статті 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Однак така передача земельної ділянки у володіння та користування іншій особі не породжує самостійних договірних відносин між власником земельної ділянки та суборендарем, не змінює та не припиняє існуючий договір оренди, не породжує відчуження цього права та, відтак, не припиняє право оренди орендаря.
      6.31. Наділення орендаря окремими повноваженнями щодо права на оренду земельної ділянки не дає підстав для прирівнювання цього майнового права до емфітевзису і суперфіцію, щодо яких законодавством чітко визначено самостійний правовий режим.
      6.32. Умови і підстави укладення договору оренди землі, зміна умов такого договору врегульовані положеннями статей 16 та 30 Закону України «Про оренду землі», які передбачають згоду орендодавця та орендаря на укладення чи зміну умов договору, незалежно від форми власності на земельну ділянку, без будь-яких застережень. Серед підстав укладення договору оренди земельної ділянки названі цивільно-правові договори або спадкування (частина третя статті 16 цього Закону).
      6.33. Натомість серед підстав укладення, зміни договору оренди земельної ділянки, що має безпосереднє відношення і до договорів на право оренди земельної ділянки, відсутня така підстава, як звернення стягнення на право оренди, при якому відбувається зміна договору оренди, обумовлена зміною його сторони.
      6.34. За статтею 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи - орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи - орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в межах державно-приватного партнерства, у тому числі концесійного договору (щодо договорів оренди землі, укладених у межах такого партнерства/концесії)».
      6.35. Тож стаття 31 Закону України «Про оренду землі», що визначає підстави припинення договору оренди землі, зокрема для орендаря, не вказує серед них на можливість припинення такого договору у разі звернення стягнення на право оренди земельної ділянки, тоді як, наприклад, відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем відноситься до таких підстав.
      6.36. Частиною десятою цієї статті передбачено, що договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом, проте жодним іншим законом не передбачено випадків припинення таких договорів у разі звернення стягнення на право оренди земельної ділянки.
      6.37. Отже, з аналізу статей 93 і 135 ЗК України, положень Закону України «Про оренду землі», статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» слідує, що право на оренду (право оренди) земельної ділянки, яке набуте орендарем на підставі договору оренди, є похідним від права власності майновим правом у розумінні статей 177 і 178 ЦК України, щодо якого законодавством установлено певні обмеження, які визначають рівень його оборотоздатності.
      6.38. Рівень оборотоздатності права на оренду (права оренди) земельної ділянки залежно від визначеного суб`єкта права на оренду земельної ділянки, який має право його відчужувати (власник (орендодавець) земельної ділянки, заставодержатель), виду права на користування земельною ділянкою (емфітевзіс і суперфіцій, оренда у спеціально визначених випадках), форми права власності на земельну ділянку.
      6.39. Положеннями абзацу четвертого частини другої статті 135 ЗК України, за яким звернення стягнення на земельні ділянки або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється державним виконавцем, приватним виконавцем під час виконання рішень, що підлягають примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом № 1404-VIII, не врегульовано порядку звернення стягнення, а робиться лише відсилання до спеціального закону.
      6.40. Тож системний аналіз статті 19 Конституції України, статей 10, 18, 56 Закону № 1404-VIII, статті 3 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» вказує на те, що виконавець не наділений правом накладення арешту на право оренди земельної ділянки боржника-орендаря, яке як майнове право є за змістом наведених вище законодавчих норм відмінним від майна (коштів) об`єктом цивільних прав та має обмежену оборотоздатність для боржника-орендаря.
      6.41.Застосування виконавцем такого заходу примусового виконання рішень, як звернення стягнення на право оренди земельної ділянки, можливе стосовно власника земельної ділянки (орендодавця), а також у тих випадках, коли право на таке відчуження щодо іншої, крім власника, особи, передбачено законом або договором (емфітевзіс, суперфіцій, заставодержатель права оренди земельної ділянки тощо). Адже виконавець, виконуючи рішення, не може бути наділений більшими повноваженнями щодо майнових прав, ніж має щодо цих самих майнових прав сам боржник.
      6.42. Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що під час виконання рішення суду арештованими можуть бути лише ті майнові права, що належать боржнику та які міг відчужити сам боржник, а кошти, виручені від їх продажу, спрямувати на погашення вимог стягувача до боржника у виконавчому провадженні.
      7. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      7.2. З огляду на викладене, ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у цій справі підлягають залишенню без змін, а касаційні скарги - без задоволення.
      7.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційних скарг без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржників.
      Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Седна-Агро» та приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова Олександра Миколайовича залишити без задоволення.
      Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11 червня 2019 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 3 квітня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 88952168
    • By ANTIRAID
      Справа № 758/45/20
      3/758/1141/20 Категорія 208
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 березня 2020 року cуддя Подільського районного суду м.Києва Отвіновський П. Л., розглянувши матеріали, які надійшли з Головного управління ДПС у м. Києві про притягнення до адміністративної відповідальності
      ОСОБА_1 , громадянина України, директора ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ,
      за ч. 1 ст. 163-1 КУпАП,-
      В С Т А Н О В И В:
      Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення, ОСОБА_1 , перебуваючи на посаді директора ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», розташованого за адресою: м. Київ, вул. Новомостицька, 25, кв. 5, допустив порушення встановленого законом порядку ведення податкового обліку, що призвело до завищення від`ємного значення об`єкта оподаткування з податку на прибуток за 2018 рік на суму 35889 грн., заниження податку на прибуток за 2018 рік на суму 43899 грн., заниження податку на додану вартість за листопад 2018 року на суму 55955 грн., чим порушив вимоги п.п. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134, п. 135.1 ст. 135, п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 200.1 ст. 200 Податкового кодексу України, тобто вчинив дії, які охоплюються складом адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП.
      На адресу суду надійшли письмові пояснення захисника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р.Ю., в яких він просить закрити провадження у справі за відсутністю в діях особи складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, оскільки матеріали справи не містять доказів винуватості ОСОБА_1 .
      При цьому, захисник звертає увагу на те, що користуючись наданим податковим законодавством правом, 14 січня 2020 року ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» подало до ГУ ДПС у м. Києві свої заперечення на висновки, відображені у Акті документальної позапланової виїзної перевірки № 98/26-15-05-07-02-10/41478149 від 20 грудня 2019 року. 28 січня 2020 року відбувся розгляд даних заперечень, за результатами якого було прийнято рішення про залишення без змін висновків вищевказаного акта. 04 лютого 2020 року були отримані податкові повідомлення-рішення ГУ ДПС у м. Києві від 29 січня 2020 року. Не погоджуючись з ними, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» оскаржило до Окружного адміністративного суду міста Києва вказані повідомлення-рішення. Ухвалою суду від 12 лютого 2020 року відкрито провадження у справі № 640/3014/20 за позовом ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» до ГУ ДПС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, а отже, в силу вимог п. 56.15, п. 56.17 ст. 56 Податкового кодексу України, грошові зобов`язання, визначені у вказаних повідомленнях-рішеннях мають статус неузгоджених податкових зобов`язань. Виходячи з вищенаведеного, на теперішній час акт перевірки не породжує правових наслідків для платника податків, тому він не може бути належним доказом винуватості особи у вчиненні адміністративного правопорушення. Що стосується самого протоколу, то він не є доказом доведеності вини особи, оскільки не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом». Тобто, матеріали справи не містять доказів, які б підтверджувати винуватість ОСОБА_1 , а тому провадження підлягає закриттю.
      Дослідивши матеріали справи про адміністративне правопорушення, приходжу до висновку про необхідність закриття даного провадження за відсутністю в діях особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, виходячи з наступного.
      Одним із прав платника податків, закріплених в ст. 17 ПК України, є право оскаржувати в порядку, встановленому цим кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб).
      Так, відповідно до вимог п. 56.1 ст. 56 ПК України, рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.
      Право оскарження в адміністративному порядку закріплене, зокрема, і положеннями п. 86.7 ст. 86 ПК України, відповідно до якої у разі незгоди платника податків або його представників з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, вони мають право подати свої заперечення та/або додаткові документи в порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, до контролюючого органу, який проводив перевірку платника податків, протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки). Такі заперечення та/або додаткові документи розглядаються контролюючим органом протягом семи робочих днів, що настають за днем їх отримання (днем завершення перевірки, проведеної у зв`язку з необхідністю з`ясування обставин, що не були досліджені під час перевірки та зазначені у зауваженнях), та платнику податків надсилається відповідь у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень.
      Як вбачається з наданих письмових пояснень, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», директором якого є ОСОБА_1 , 14 січня 2020 року скористалося наданим правом оскарження в адміністративному порядку висновків, викладених в акті № 98/26-15-05-07-02-10/41478149 від 20 грудня 2019 року. 28 січня 2020 року відбувся розгляд даних заперечень, за результатами якого було прийнято рішення про залишення без змін висновків вищевказаного акта. 04 лютого 2020 року були отримані податкові повідомлення-рішення ГУ ДПС у м. Києві від 29 січня 2020 року.
      Відповідно до вимог п. 56.10 ст. 56 ПК України, рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, прийняте за розглядом скарги платника податків, є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.
      Згідно з вимогами п. 56.18 ст. 56 ПК України, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.
      Як вбачається з наданих письмових пояснень захисника, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» оскаржило до Окружного адміністративного суду міста Києва вказані повідомлення-рішення, про що свідчить ухвала суду від 12 лютого 2020 року, якою відкрито провадження у справі № 640/3014/20 за позовом ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» до ГУ ДПС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.
      Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
      Приймаючи до уваги, що на даний час питання обґрунтованості та законності висновків, викладених в акті перевірки № 98/26-15-05-07-02-10/41478149, про допущення директором ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» ОСОБА_1 порушень вимог податкового законодавства, є предметом судового розгляду Окружним адміністративного суду міста Києва у зв`язку з оскарженням податкових повідомлень-рішень, долучений до справи в якості доказу вищевказаний акт перевірки не можна вважати належним доказом винуватості ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП.
      Зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 251 КУпАП, відповідно до якої обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу, а також відсутність в матеріалах справи інших належних та допустимих доказів порушення ОСОБА_1 встановленого законом порядку ведення податкового обліку, приходжу до висновку про необхідність закриття даного провадження у зв`язку з відсутністю в діях особи, яка притягується до адміністративної складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП.
      На підставі викладеного, керуючись вимогами ст.ст. 247, 291, 294 КУпАП, суддя, -
      П О С Т А Н О В И В:
      Провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 закрити за відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП.
      Постанова може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, та захисником, протягом десяти днів з дня її винесення.
      Постанова набирає законної сили після закінчення строку оскарження цієї постанови.
      Скарга подається до Київського апеляційного суду через Подільський районний суд м. Києва.
      Суддя П.Л.Отвіновський
      Джерело: ЄДРСР 88255379
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      19 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 626/1055/17
      Провадження № 14-399цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області (далі - прокурор) в інтересах держави до Головного управління (далі - ГУ) Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 , Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія» (далі - СТзОВ «Мрія»), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Красноградська районна державна адміністрація Харківської області, про визнання незаконним і скасування наказу, визнання недійсними договорів, скасування їх державної реєстрації
      за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на ухвалу Харківського апеляційного суду від 1 листопада 2018 року, постановлену колегією суддів у складі: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 11 липня 2017 року прокурор звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив :
      1.1. Визнати незаконним і скасувати наказ ГУ Держземагентства у Харківській області від 30 квітня 2015 року № 1064-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду» (далі - наказ).
      1.2. Визнати недійсним укладений 7 травня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі, предметом якого є земельна ділянка сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства площею 12,9326 га, розташована за межами населених пунктів на території Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області (далі - земельна ділянка), скасувавши державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 20 травня 2015 року за № 21461316.
      1.3. Визнати недійсним укладений 1 липня 2015 року ОСОБА_1 та СТзОВ «Мрія» договір суборенди земельної ділянки, скасувавши державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 13 липня 2015 року за № 22804412.
      1.4. Зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку державі в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області.
      2. Позов мотивував такими обставинами :
      2.1. 18 листопада 2013 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області, правонаступником якого є ГУ Держгеокадастру у Харківській області, із заявою про надання в оренду земельної ділянки.
      2.2. 30 квітня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області видало наказ про надання ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки строком на 49 років.
      2.3. 7 травня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 уклали договір оренди землі. Право оренди земельної ділянки зареєстроване за ОСОБА_1 20 травня 2015 року Реєстраційною службою Красноградського районного управління юстиції Харківської області.
      2.4. 22 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про надання згоди на передання в суборенду земельної ділянки та 24 червня 2015 року отримав відповідне погодження за № 19-20-14-15151/0/9-15.
      2.5. 1 липня 2015 року ОСОБА_1 та СТзОВ «Мрія» уклали договір суборенди земельної ділянки. Право суборенди земельної ділянки зареєстроване за СТзОВ «Мрія» 13 липня 2015 року Реєстраційною службою Красноградського районного управління юстиції Харківської області.
      2.6. ОСОБА_1 не отримував дозволу на розробку землевпорядної документації щодо земельної ділянки.
      2.7. Звернувшись із заявою про надання в оренду земельної ділянки, ОСОБА_1 не підтвердив наявності в нього необхідної матеріально-технічної бази для обробітку земельної ділянки (найманих працівників, сільськогосподарської техніки), не додав відомості про наявність у нього відповідної аграрної освіти чи досвіду роботи у сільському господарстві, а в обґрунтуванні не зазначив даних щодо членів сім`ї, з числа яких ОСОБА_1 планував створити фермерське господарство.
      2.8. ГУ Держземагентства у Харківській області не пересвідчилося у спрямованості волевиявлення ОСОБА_1 на створення фермерського господарства з метою вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації для отримання прибутку на земельній ділянці, наданій для ведення фермерського господарства; не перевірило, чи матиме можливість фермерське господарство обробляти орендовану земельну ділянку; чи буде досягнута законна мета оренди земельної ділянки, тобто чи насправді виникли й існують законні сподівання на реалізацію права оренди, та чи є такі сподівання реальними для реалізації.
      2.9. Порушуючи приписи статті 8 Закону України «Про фермерське господарство», ОСОБА_1 не створив фермерське господарство, що підтверджують дані з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      2.10. ГУ Держземагентства у Харківській області залишило без уваги те, що ОСОБА_1 вчинив дії з передання земельної ділянки в суборенду як фізична особа, що є порушенням статті 14 Закону України «Про фермерське господарство», оскільки передавати земельну ділянку в суборенду може лише фермерське господарство як юридична особа.
      2.11. Договір суборенди земельної ділянки від 1 липня 2015 року укладений з порушенням вимог статті 288.6 Податкового кодексу України, оскільки розмір плати за суборенду перевищує розмір орендної плати на 7234,46 грн.
      2.12. Про порушення вимог земельного законодавства під час відведення земельної ділянки ОСОБА_1 органи прокуратури дізнались у червні 2017 року після надходження інформації та документів від ГУ Держгеокадастру у Харківській області (лист від 14 червня 2017 року № 10-20-14-10158/0/19-17), а тому позивач не пропустив позовну давність.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 11 січня 2018 року Красноградський районний суд Харківської області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      4. Суд першої інстанції мотивував рішення так :
      4.1. Для підтвердження можливості ведення фермерського господарства без наявності сільськогосподарської техніки й інших засобів обробітку землі ОСОБА_1 надав суду договір від 15 листопада 2013 року, укладений з Товариством з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» про оренду сільськогосподарської техніки, необхідної для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва.
      4.2. Згідно з матеріалами справи ОСОБА_1 дотримав передбачений чинним законодавством порядок набуття земельної ділянки в оренду, а тому немає підстав для визнання незаконним і скасування наказу.
      4.3. З дня державної реєстрації фермерського господарства як юридичної особи або фізичної особи-підприємця відбулась заміна орендаря у відносинах, щодо яких виник спір, а саме: фізична особа вибула зі спірних правовідносин оренди земельної ділянки, а її місце згідно з вимогами статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство»зайняло фермерське господарство.
      4.4. Доводи прокурора про те, що ОСОБА_1 незаконно набув право користування земельною ділянкою та не мав наміру займатися фермерським господарством, не відповідають обставинам справи.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 1 листопада 2018 року Харківської апеляційний суд постановив ухвалу, якою скасував рішення Красноградського районного суду Харківської області від 11 січня 2018 року та закрив провадження у справі, оскільки вважав, що її треба розглядати за правилами господарського судочинства.
      6. Апеляційний суд мотивував постанову так :
      6.1. Після укладення договору оренди землі з дати реєстрації засновника фермерського господарства як фізичної особи-підприємця така особа виступає в орендних правовідносинах як суб`єкт господарювання. Саме останній виконує обов`язки користувача земельної ділянки.
      6.2. З часу державної реєстрації фізичної особи підприємцем для ведення фермерського господарства, земельні спори цієї особи з іншими юридичними особами, зокрема з центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері земельних відносин, підвідомчі господарським судам.
      6.3. Після державної реєстрації договору оренди землі від 7 травня 2015 року ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець і заснував сімейне фермерське господарство без створення юридичної особи. Тобто, у правовідносинах користування земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря, й обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли до суб`єкта господарювання. Тому цей спір треба розглядати за правилами господарського судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 28 листопада 2018 року заступник прокурора Харківської області звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 1 листопада 2018 року та направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 19 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Обґрунтував ухвалу тим, що заступник прокурора Черкаської області оскаржує ухвалу Катеринопільського районного суду Черкаської області від 25 січня 2019 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 2 квітня 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Заступник прокурора Харківської області мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. Критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад і характер спірних правовідносин.
      10.2. Враховуючи те, що для ведення фермерського господарства земельні ділянки надаються громадянам України як фізичним особам, спори щодо законності надання таких земельних ділянок треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      10.3. Учасником спірних правовідносин є ОСОБА_1 як фізична особа, а тому необґрунтованими є висновки апеляційного суду стосовно належності спору до юрисдикції господарського суду. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованим у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 154/793/15-ц і висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц.
      10.4. У випадку визнання судом оспорюваних правочинів недійсними у СТзОВ «Мрія» не виникне обов`язку повернути земельну ділянку, оскільки згідно з актами приймання-передачі цю ділянку отримав ОСОБА_1
      (2) Позиція СТзОВ «Мрія»
      11. 12 березня 2019 року СТзОВ «Мрія» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення. Вказує, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому її надали. Тому цю справу має розглядати господарський суд. Вказане відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 474/100/16-ц і від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц.
      (3) Позиція інших учасників справи
      12. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      16. Отже, у порядку цивільного судочинства можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є, як правило, фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесене до інших видів судочинства.
      17. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      18. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у відповідній редакції).
      19. Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.
      20. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
      21. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів відбувається відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесене до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є, насамперед, юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядають господарські суди, а інші - за правилами цивільного судочинства.
      22. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
      23. Однак, з 1 травня 2016 року фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа-підприємець (частина четверта статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції Закону України № 1067-VIII від 31 березня 2016 року, який набрав чинності 1 травня 2016 року). З тієї дати особливості створення та діяльності фермерського господарства як фізичної особи-підприємця визначає стаття 8-1 Закону України «Про фермерське господарство».
      24. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (частина перша статті 7 цього ж Закону у редакції Закону України № 1067-VIII від 31 березня 2016 року).
      25. Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.
      26. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство» у тій же редакції).
      27. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції Закону України № 1067-VIII від 31 березня 2016 року).
      28. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства. До 1 травня 2016 року такі одержання й укладення були передумовою для державної реєстрації фермерського господарства як юридичної особи, а з цієї дати - для державної реєстрації фермерського господарства як юридичної особи чи фізичної особи-підприємця.
      29. Суди попередніх інстанцій встановили, що 30 квітня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області видало оскаржений наказ, яким надало ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку для ведення фермерського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь (ріллі), а 7 травня 2015 року на підставі оскарженого наказу ГУ Держземагентства у Харківській області уклало із ОСОБА_1 договір оренди. 1 липня 2015 року ОСОБА_1 , за погодженням ГУ Держземагентства у Харківській області уклав із СТзОВ «Мрія» договір суборенди земельної ділянки.
      30. Відповідно до статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.
      31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц (провадження № 14-262цс18); від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц (провадження № 14-495цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 388/1103/16-ц (провадження № 14-419цс18)).
      32. Проте, якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц (провадження № 14-407цс18); від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження № 14-282цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17 (провадження № 14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі № 365/65/16-ц (провадження № 14-371цс19).
      33. Вказані висновки Велика Палата Верховного Суду вважає застосовними і до випадків реєстрації фермерського господарства як фізичної особи-підприємця.
      34. Станом на момент звернення прокурора до суду законодавство України не передбачало можливості створення фермерського господарства інакше, ніж у статусі юридичної особи. Суди у цій справі не встановили обставини реєстрації ОСОБА_1 фермерського господарства як юридичної особи, а зазначили, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець 7 грудня 2017 року. Врахувавши це, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у правовідносинах користування земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря, і обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли до суб`єкта господарювання, а сторонами спірних правовідносин є фізична особа-підприємець і прокурор, який звернувся до суду за захистом інтересів держави. Тому, на думку апеляційного суду, спір треба розглядати за правилами господарського судочинства.
      35. Однак, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що прокурор подав позовну заяву ще 11 липня 2017 року, тобто задовго до реєстрації ОСОБА_1 фермерського господарства як фізичної особи-підприємця. Тому з огляду на те, що на дату подання позову ОСОБА_1 фермерське господарство не зареєстрував, спір, однією зі сторін якого є ОСОБА_1 як громадянин, якому надана земельна ділянка, треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      36. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд також не врахував, що навіть безвідносно до часу державної реєстрації ОСОБА_1 підприємцем, сама по собі така реєстрація без з`ясування змісту відповідної підприємницької діяльності не може підтверджувати перехід прав та обов`язків орендаря земельної ділянки до фермерського господарства як фізичної особи-підприємця.
      37. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про необхідність вирішення цієї справи за правилами цивільного судочинства та відхиляє як необґрунтований аргумент СТзОВ «Мрія» про розгляд справи господарським судом.
      38. Втім, довід касаційної скарги щодо необхідності застосування до справи № 626/1055/17 висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 червня 2018 року, викладених у справі № 154/793/15-ц, і висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц, є необґрунтованим. Так, у справі № 154/793/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду питання юрисдикції суду не вирішував. Обставини ж справи № 306/2004/15-ц є істотно відмінними від обставин справи № 626/1055/17: у постанові в справі № 306/2004/15-ц, яка стосувалася оскарження рішень органу місцевого самоврядування та договору купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва й обслуговування будівель торгівлі, а не передання земельної ділянки у користування для ведення фермерського господарства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність у фізичної особи статусу підприємця не підтверджує те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки (пункт 66 постанови від 13 березня 2018 року).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      39. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      40. Оскільки касаційна скарга у справі № 626/1055/17 подана у листопаді 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржене рішення апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України, у редакції чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      41. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (частина третя статті 406 ЦПК України у вказаній редакції).
      42. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції).
      43. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України у вказаній редакції). Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про необхідність направлення справи № 626/1055/17 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції у разі скасування його ухвали про закриття провадження у справі.
      44. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України у вказаній редакції).
      45. Беручи до уваги наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому її слід задовольнити частково: скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 1 листопада 2018 року, а справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      (2.2) Щодо судових витрат
      46. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, мають бути розподілені за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      47. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа-підприємець (частина четверта статті 1 Закону України «Про фермерське господарство»).
      48. Державна реєстрація підприємцем фізичної особи без з`ясування змісту її підприємницької діяльності (встановлення ведення цією особою фермерського господарства) не може підтверджувати перехід прав та обов`язків орендаря земельної ділянки, наданої із земель державної або комунальної власності саме для ведення фермерського господарства, до останнього як до фізичної особи-підприємця.
      49. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).
      50. Якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельною ділянкою, наданою із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване ні як юридична особа, ні як фізична особа-підприємець, то стороною такого спору є громадянин, якому надана відповідна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      Керуючись частинами третьою та четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.
      2. Ухвалу Харківського апеляційного суду від 1 листопада 2018 року скасувати, а справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 88138150
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 січня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 322/1178/17
      Провадження № 14-338цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Селянське (фермерське) господарство «Волна» (далі - СФГ «Волна»),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу СФГ «Волна»
      на рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 06 грудня 2017 року у складі судді Гасанбекова С. С. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 05 березня 2018 року у складі колегії суддів Воробйової І. А., Крилової О. В., Полякова О. З.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до СФГ «Волна» про витребування земельної ділянки та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив зобов`язати СФГ «Волна» повернути йому земельну ділянку площею 4,5799 га, яка знаходиться на території Сторчівської сільської ради Новомиколаївського району Миколаївської області (далі - Сторчівська сільрада), у зв`язку із закінченням строку договору оренди землі від 01 листопада 2007 року, зареєстрованого Відділом Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області 30 червня 2011 року.
      Позовну заяву мотивовано тим, що 01 листопада 2007 року між його батьком ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та СФГ «Волна» укладено договір оренди земельної ділянки площею 4,5799 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Сторчівської сільради, строком на 10 років.
      Також позивач зазначав, що 30 червня 2011 року договір зареєстровано у Відділі Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області.
      ОСОБА_1 вказував, що 08 лютого 2016 року отримав свідоцтво про право на спадщину (на вищезазначену земельну ділянку) за заповітом після смерті батька.
      Позивач вважав, що строк дії договору оренди закінчився 01 листопада 2017 року, у зв`язку із чим він направив відповідачу заяву про відсутність наміру продовжувати орендні відносини.
      СФГ «Волна» в добровільному порядку відмовилося повернути спірну земельну ділянку, зазначивши, що строк дії договору припиниться 30 червня 2021 року. Позивач вважав такі дії відповідача неправомірними та просив витребувати у відповідача спірну земельну ділянку, а позов задовольнити.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      06 грудня 2017 року рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області, залишеним без змін 05 березня 2018 року постановою Апеляційного суду Запорізької області, позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано СФГ «Волна» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку площею 4,5799 га, яка знаходиться на території Сторчівської сільради, у зв`язку із закінченням строку договору оренди землі від 01 листопада 2007 року, зареєстрованого у Відділі Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області 30 червня 2011 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, зазначив, що строк дії договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , та СФГ «Волна», обчислюється з моменту його укладення (01 листопада 2007 року), а не з моменту його державної реєстрації (30 червня 2011 року), тому земельна ділянка після закінчення цього строку (01 листопада 2017 року) підлягає поверненню на вимогу власника.
      Суди послалися на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 18 грудня 2013 року № 6-127цс13, від 19 лютого 2014 року № 6-162ц13, від 18 січня 2017 року№ 532\129\16-ц, від 07 червня 2017 року № 634/769/15-ц.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У травні 2018 року СФГ «Волна» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просило скасувати, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що правові підстави для витребування спірної земельної ділянки у зв`язку із закінченням строку дії договору оренди землі відсутні, оскільки цей правочин укладався строком на 10 років, державну реєстрацію договору проведено 30 червня 2011 року, тому з урахуванням положень статей 18, 20 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та статей 207, 210, 638, 639 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) строк укладеного між сторонами договору закінчиться 30 червня 2021 року. Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах від 13 червня 2016 року № 6-643цс16 та від 07 червня 2017 року № 6-872цс17.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 402, 404, а також підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Зокрема, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що при ухваленні рішення в указаній справі суди врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 06 березня 2013 року у справі № 2-477/11 (провадження № 6-5цс13), від 18 грудня 2013 року у справі № 1106/2791/2012 (провадження № 6-127цс13), від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 18 січня 2017 року у справі № 532/129/16-ц (провадження № 6-2777цс16).
      Разом з тим у касаційній скарзі представник СФГ «Волна» акцентує увагу на іншому правовому висновку при вирішенні питання щодо строку дії договору оренди землі, викладеному у постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16) та 07 червня 2017 року у справі № 634/769/15-ц (провадження № 6-872цс17).
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що Верховний Суд України впродовж незначного проміжку часу неодноразово змінював свої висновки щодо визначення моменту, з якого договір оренди земельної ділянки вважається укладеним.
      Зокрема, спочатку Верховний Суд України вказав, що відповідно до Закону № 161-XIV у момент державної реєстрації набирає чинності (набуває юридичної сили) договір, укладення якого вже відбулося, і така реєстрація не може змінювати моменту його укладення (постанова Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162ц13)).
      У постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16) зроблено висновок, що цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. З огляду на положення статті 638 ЦК України, статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) договір оренди земельної ділянки набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.
      Викладений у згаданій постанові Верховного Суду України висновок неодноразово застосовувався Верховним Судом, зокрема у його постановах у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2018 року у справі № 140/960/15-ц та від 15 березня 2018 року у справі № 136/2211/15-ц.
      У правових висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), які також враховані та на які міститься посилання в постанові Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 136/2211/15-ц (провадження № 61-5839св18), так само йдеться про те, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є день, коли сторони дійшли згоди щодо істотних умов договору і скріпили його своїми підписами, однак договір набирає чинності в момент його державної реєстрації.
      Верховний Суд України також зробив висновок, що строк дії спірного договору оренди земельної ділянки починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення. Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані його умови, стає правовідносинами, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін (постанови Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 532/129/16-ц (провадження № 6-2777цс16) та від 07 червня 2017 року у справі № 634/769/15-ц (провадження № 6-872цс17)).
      У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 січня 2019 року у справі № 917/108/18 указано, що набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані його умови, стає правовідносинами, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважила, що Верховний Суд України не відступав від висновку, зробленого у постановах від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162ц13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), та вказала, що з огляду на тлумачення статті 210, частини третьої статті 640 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення між сторонами договору оренди) правове значення державної реєстрації полягає в тому, що правочин (договір), який підлягає державній реєстрації, є вчиненим (укладеним) з моменту її проведення. Як наслідок, за відсутності державної реєстрації правочин (договір) слід вважати невчиненим (неукладеним).
      ЦК України як станом на момент укладення між сторонами договорів оренди, так в чинній редакції не містить такої правової конструкції, як «набрання договором чинності».
      Моментом, з яким пов`язується дія договору як регулятора для відносин сторін, є момент укладення договору, якщо сторони не передбачили, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення (частина третя статті 631 ЦК України).
      Тому відповідно до статті 210, частини третьої статті 640 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення між сторонами договору оренди) моментом укладення договору був момент здійснення його державної реєстрації.
      Ураховуючи наявність суперечливих висновків Верховного Суду України, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), для уточнення правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 532/129/16-ц (провадження № 6-2777цс16) і від 07 червня 2017 року у справі № 634/769/15-ц (провадження № 6-872цс17), шляхом вказівки, що правочин (договір), який підлягав державній реєстрації, є вчиненим (укладеним) з моменту її проведення.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 4,5799 га, розташованої на території Сторчівської сільради, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті батька ОСОБА_2 (а. с. 68).
      01 листопада 2007 року ОСОБА_2 та СФГ «Волна» уклали договір оренди спірної земельної ділянки, який зареєстровано Відділом Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області 30 червня 2011 року (а. с. 9, 10).
      Пунктом 3.1 укладеного між сторонами договору встановлено, що цей правочин укладено строком на 10 років.
      Згідно з пунктом 9.4 договору орендар зобов`язаний:
      - приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку;
      - виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому договором;
      - у п`ятиденний строк після державної реєстрації договору надати копію договору відповідному органу державної податкової служби.
      Дія договору припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його укладено (пункт 12.2 згаданого договору).
      У пунктах 14.1 і 14.2 договору сторони погодили, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Цей договір укладений у трьох примірниках, що мають однакову юридичну силу, один із яких знаходиться в орендодавця, другий - в орендаря, третій - в органі, який провів його державну реєстрацію.
      Також суди встановили, що 20 вересня 2017 року ОСОБА_1 направив СФГ «Волна» заяву, в якій посилався на закінчення 01 листопада 2017 року строку дії договору оренди та висловив небажання в подальшому продовжувати орендні відносини, просив земельну ділянку не засівати і не обробляти.
      19 жовтня 2017 року у відповідь на звернення ОСОБА_1 голова СФГ «Волна» надіслав йому лист про те, що договір оренди землі 30 червня 2011 року зареєстровано у відділі Держкомзему у Новомиколаївському районі, тому договір є дійсним до 30 червня 2021 року, після чого земельна ділянка буде повернута орендодавцю.
      Оскільки відповідач у добровільному порядку не повернув земельну ділянку ОСОБА_1 , останній звернувся до суду з указаним позовом про захист речових прав власника нерухомого майна.
      Зазначена справа передана на розгляд Великої Палати у зв`язку з необхідністю, на думку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), та уточнити правовий висновок у постановах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 532/129/16-ц (провадження № 6-2777цс16), від 07 червня 2017 року у справі № 634/769/15-ц (провадження № 6-872цс17) щодо того, що договір є укладеним з моменту його державної реєстрації, якщо такий договір підлягає державній реєстрації.
      При вирішенні справи необхідно враховувати як права власника земельної ділянки щодо розпорядження своєю власністю, так і права орендаря, який має право на стабільні та визначені правовідносини протягом певного, визначеного законом чи домовленістю сторін права користування чужою власністю.
      Право власності спадкодавця ОСОБА_2 на земельну ділянку посвідчено державним актом на право приватної власності серії ІІ-ЗП № 059658, виданим 18 грудня 2001 року Сторчівською сільською радою народних депутатів Новомиколаївського району Запорізької області, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 2145 (а. с. 12).
      08 лютого 2016 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку після смерті батька ОСОБА_2 , який і уклав договір оренди земельної ділянки.
      Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.
      Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, та не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
      У статті 11 ЦК України надано перелік підстав виникнення юридичних прав та обов`язків (юридичних фактів), які виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з дій, що не передбачені такими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.
      Однією з таких підстав є відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України договори та інші правочини.
      Вказані обставини мають певний часовий проміжок дії, який має початок та закінчення.
      У частині першій статті 251 ЦК України строк визначено як певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
      Строк може бути визначено актами цивільного законодавства, правочином чи рішенням суду (частина третя статті 251 ЦК України).
      Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.
      Згідно із частиною третьою статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
      У частині першій статті 627 ЦК України деталізовано принцип свободи договору. Зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Тому вольовий характер визначення строку не викликає сумніву. Тобто сторони наділені значними можливостями впливати на момент настання або закінчення строків, оскільки можуть змінювати строк, наближати або віддаляти його настання.
      У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.
      Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються спеціальним законом.
      На час підписання договору оренди, 01 листопада 2007 року, частина друга статті 124 ЗК України передбачала, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
      У частині другій статті 125 ЗК України вказано, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.
      Вимога про те, що право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону, передбачена у частині другій статті 126 ЗК України.
      Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон № 161-XIV у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
      У статті 13 Закону № 161-XIV надано визначення договору оренди землі. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 цього Закону № 161-XIV).
      Згідно зі статтею 18 названого Закону договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.
      Статтею 20 Закону № 161-XIV передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.
      Момент укладення договору визначено у статтях 638, 640 ЦК України. Вказано, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
      Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
      Отже, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, дотрималися письмової форми договору та підписали його, він вважається укладеним. Із системного аналізу ЦК України можна зробити висновок, що вказане правило визначення моменту укладення договору стосується лише договорів, які повинні бути укладені у простій письмовій формі.
      Права й обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні договору оренди земельної ділянки, набуваються лише після його державної реєстрації, як передбачено статтями 18, 20 Закону № 161-XIV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
      Верховний Суд України вказував, що поняття «момент укладення договору» та «момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки» різняться змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено і у мотивувальних частинах постанов від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16).
      У ЦК України передбачено як визначення строку, так і початку перебігу строку та його закінчення.
      Статтею 252 ЦК України вказано, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
      Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (частина перша статті 253 ЦК України).
      Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина перша статті 254 ЦК України).
      Переважна більшість правовідносин, які урегульовані нормами цивільного законодавства, є відносинами, у яких забезпечується правомірна поведінка їх суб`єктів та нормальна реалізація ними суб`єктивних прав і виконання суб`єктивних обов`язків.
      Тому і строки у таких правовідносинах є строками здійснення суб`єктивних цивільних прав та виконання обов`язків.
      Це загальне правило закріплено у статті 631 ЦК України, зокрема що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.
      Договір набирає чинності з моменту його укладення.
      Разом з тим у частині третій вказаної статті обумовлено, що сторони можуть установити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
      Момент укладення договору передбачений у статті 640 ЦК України і пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх його істотних умов та дотриманням певних вимог, якими є передання майна або вчинення іншої дії, нотаріальне посвідчення договору або його державна реєстрація, якщо таке передбачено актами цивільного законодавства.
      У спеціальному Законі № 161-XIV вказано, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18).
      Можна зробити висновок, що сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства.
      Разом з тим якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним Законом № 161-XIV, який прямо встановлював, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації.
      Отже, для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими закон пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.
      Такі висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), у мотивувальній частині якої міститься роз`яснення аналогічного розуміння правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13).
      Ця практика як Верховного Суду України, так і Великої Палати Верховного Суду є усталеною, тому наявність постанов Верховного Суду України, ухвалених до зміни судової практики, не потребує відступу за кожною постановою, розуміння правового висновку у яких надано самим Верховним Судом України у своїх наступних висновках та підтверджено і Верховним Судом в особі як Касаційного цивільного суду, так і Касаційного господарського суду.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з цією правовою позицією та зазначає таке.
      Метою укладення будь-якого цивільного правочину є отримання певних правових наслідків через реалізацію сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків. Правочин, укладений без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, є фіктивним.
      Разом з тим реалізувати свої суб`єктивні права та обов`язки сторони договору оренди земельної ділянки можуть лише після державної реєстрації такого договору.
      Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України, у редакції, яка була чинною як на час укладення договору оренди земельної ділянки, так і на момент його державної реєстрації, визначено момент, коли договір, який підлягав державній реєстрації, є укладеним, а саме: договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
      Оскільки моменти укладення договору та набрання ним чинності збігаються (частина друга статті 631 ЦК України), то моментом укладення договору оренди земельної ділянки на час дії зазначеної редакції частини третьої статті 640 ЦК України є саме його державна реєстрація, якщо сторони договору не передбачили у договорі інше, відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України.
      У постановах від 07 червня 2017 року у справі № 634/769/15-ц (провадження № 6-872цс17), від 18 січня 2017 року у справі № 532/129/16-ц (провадження № 6-2777цс16) та від 13 грудня 2013 року у справі № 1106/2791/2012 (провадження № 6-127цс13) Верховний Суд України звернув увагу на ситуацію, коли у договорах оренди сторони не вказали календарного терміну початку перебігу строку договору оренди, однак зауважили, що договір набирає чинності з моменту його державної реєстрації. У цих постановах Верховний Суд України зробив висновок, що моментом початку строку дії договору є саме набрання ним чинності.
      У постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) Верховний Суд України зробив висновок, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є момент, коли сторони, дійшовши згоди щодо істотних умов договору оренди землі, скріплюють його своїми підписами. Однак указав, що цивільні права та обов`язки, тобто чинність, договір набуває після його державної реєстрації.
      У постанові від 06 березня 2013 року у справі № 2-477/11 (провадження № 6-5цс13) предметом дослідження Верховним Судом України було визначення закону, який мав застосовуватися при визначенні істотних умов договору. Тобто досліджувалися інші обставини.
      У цивільній справі, що переглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди попередніх інстанцій установили, що перший власник земельної ділянки ОСОБА_2 як орендодавець та ФГ «Волна» як орендар підписали договір оренди земельної ділянки 01 листопада 2007 року.
      При цьому сторони узгодили у пункті 3 договору строк його дії - 10 років, у пункті 9.4 передбачили обов`язок орендаря приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку, та у пункті 14.1 визначили, що цей договір набирає чинності після підписання його сторонами та його державної реєстрації.
      Отже, момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації договору.
      Інших строків чи термінів початку перебігу чи закінчення дії договору його текст не містить.
      З договору оренди вбачається, що він зареєстрований 30 червня 2011 року Відділом Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області.
      Відповідач обґрунтовано вказував, що строк договору закінчиться 30 червня 2021 року.
      Стаття 31 Закону № 161-XIV регулює питання припинення договору оренди землі, а саме договір оренди землі припиняється в разі:
      - закінчення строку, на який його було укладено;
      - викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом;
      - поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря;
      - смерті фізичної особи - орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки;
      - ліквідації юридичної особи - орендаря;
      - відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем;
      - набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці;
      - припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства).
      Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом.
      Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
      Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.
      Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді, протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на неї зобов`язана повідомити про це орендаря в порядку, визначеному статтею 148-1 ЗК України.
      Інших обставин, які б свідчили про наявність підстав для дострокового припинення договору оренди земельної ділянки відповідно до статті 31 Закону № 161-XIV, позивач не зазначив і суд не встановив.
      У такому разі підстав для задоволення позову не вбачається.
      Однак з такого висновку не випливає, що орендодавець є більш вразливою стороною у договорі, ніж орендар, та не має правового захисту своїх прав власності у разі неналежного виконання орендарем свого обов`язку з державної реєстрації договору оренди та, як наслідок, протиправного збільшення строку оренди.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що обов`язок забезпечити державну реєстрацію договору оренди покладено на орендаря.
      Згідно із частиною другою статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом.
      У пункті «ї» частини першої статті 211 ЗК України передбачено, що порушенням земельного законодавства є, зокрема, ухилення від державної реєстрації земельних ділянок.
      Згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
      Суди мають керуватися вимогами пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України та враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема справедливість, добросовісність та розумність.
      Згідно із частиною другою статті 5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
      Позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з таким позовом у разі, якщо є об`єктивні обставини, що вказують на наявність значної міри позбавлення того, на що орендодавець розраховував при укладенні договору оренди земельної ділянки, зокрема: чи мав орендодавець можливість контролювати дії орендаря з державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, оскільки передача земельної ділянки відбулася у день підписання договору оренди, а державна реєстрація лише через чотири роки, та чи мав орендодавець підстави розраховувати, що строк дії договору оренди закінчиться саме у 2017 році.
      Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати.
      За викладених обставин із ОСОБА_1 на користь СФГ «Волна» підлягають стягненню понесені останнім судові витрати у зв`язку з переглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 2 036,00 грн, з яких 756,00 грн за подачу апеляційної скарги та 1 280,00 грн за подачу касаційної скарги.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства «Волна» задовольнити.
      Рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 06 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 05 березня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.
      У позові ОСОБА_1 до Селянського (фермерського) господарства «Волна» про витребування земельної ділянки відмовити.
      Стягнути із ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер картки платника податків НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий 29 липня 2002 року Новомиколаївським РВ УМВС України в Запорізькій області) на користь Селянського (фермерського) господарства «Волна» (80112, Запорізька область, Новомиколаївський район, с. Сторчове, вул. Шкільна, 12, код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 30943558) 2 036,00 (дві тисячі тридцять шість) гривень сплаченого судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87857824