ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности отнесения к валовым затратам только сумм связанных с уставной деятельностью

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2017 року

м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Прокопенка О.Б.,
суддів: Гриціва М.І., Кривенди О.В., 

при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представників:
позивача – ОСОБА_1,
відповідача – ОСОБА_2, –

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом відкритого акціонерного товариства (правонаступником якого є публічне акціонерне товариство) «Укртранснафта» (далі – Товариство) до спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків (правонаступником якої є Міжрегіональне головне управління ДФС – Центральний офіс з обслуговування великих платників; далі – МГУ ДФС) про визнання частково протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2009 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати частково протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення податкового органу від 3 серпня 2009 року № 0000944120/0 в частині донарахувань податкових зобов’язань з податку на прибуток підприємств на загальну суму 12 090 218 грн 90 коп., у тому числі 6 104 906 грн 35 коп. − основний платіж, 5 985 312 грн 55 коп. − штрафні (фінансові) санкції.

На обґрунтування позову Товариство послалося на те, що викладені в акті перевірки висновки, на підставі яких винесено оскаржуване податкове повідомлення-рішення, є частково необґрунтованими та не відповідають нормам чинного законодавства.

Суди встановили, що з 1 червня по 14 липня 2009 року контролюючий орган провів планову документальну виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 квітня 2008 року по 31 березня 2009 року, за результатами якої складено акт перевірки від 28 липня 2009 року № 282/41-20/31570412 (далі – Акт перевірки).

З Акта перевірки вбачається, що однією з підстав для зазначеного вище висновку податкового органу є те, що позивач порушив вимоги статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 334/94-ВР), оскільки до складу валових витрат віднесено витрати у розмірі 54 600 грн., які пов’язані з послугами розробки законодавчого та нормативного забезпечення, які були надані позивачу товариством з обмеженою відповідальністю «Нафтогазбудінформатика» (далі – ТОВ) за темою: «Розробка законодавчого та нормативного забезпечення створення в Україні системи мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів», які, на думку податкового органу, не пов’язані з господарською діяльністю позивача.

На підставі Акта перевірки МГУ ДФС прийняла спірне рішення.

Не погоджуючись зі спірним рішеннями, Товариство звернулося до суду з відповідним позовом за захистом своїх порушених прав та інтересів.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 27 лютого 2012 року позов задовольнив частково і скасував податкове повідомлення-рішення від 3 серпня 2009 року № 0000944120/0 в частині донарахування суми грошового зобов’язання з податку на прибуток підприємства в розмірі 11 649 302 грн 61 коп. В іншій частині донарахування суми грошового зобов’язання з податку на прибуток підприємств податкове повідомлення-рішення від 3 серпня 2009 року № 0000944120/0 залишив без змін.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 травня 2012 року рішення суду першої інстанції скасував у частині відмови у задоволенні позову, позов задовольнив повністю і скасував податкове повідомлення-рішення від 3 серпня 2009 року № 0000944120/0 повністю.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 грудня 2015 року залишив у силі рішення суду апеляційної інстанції.

При цьому касаційний суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що розробка проекту Закону України з робочою назвою «Про мінімальні запаси нафти та нафтопродуктів в Україні», проектів підзаконних нормативних актів та програм створення мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів в Україні з боку позивача пов’язана з існуванням законодавчо неврегульованого питання проведення господарської діяльності при створенні, зберіганні нафти та нафтопродуктів стабілізаційного фонду України, а тому пов’язана з господарською діяльністю позивача.

Не погоджуючись із зазначеним вище рішенням суду касаційної інстанції, МГУ ДФС звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), та просить скасувати ухвалу касаційного суду від 14 грудня 2015 року в частині скасування податкового повідомлення-рішення від 3 серпня 2009 року № 0000944120/0 щодо віднесення Товариством до складу валових витрат суми 54 600 грн, яка пов’язана з оплатою роботи ТОВ за темою «Розробка законодавчого та нормативного забезпечення створення в Україні системи мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів».

На підтвердження наявності різного застосування норм матеріального права МГУ ДФС посилається на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 квітня 2012 року [№ 22-а 42772/08 (К-57795/09)], яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування положень підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпунктів 5.3.1, 5.3.2, 5.3.9 пункту 5.3, підпункту 5.4.8 пункту 5.4 статті 5 Закону № 334/94-ВР в частині питань допустимості віднесення до складу валових витрат вартості послуг з розроблення проектів нормативно-правових актів, що призвело до прийняття різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У зазначеній ухвалі від 11 квітня 2012 року касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову Товариства, зазначив, що згідно зі статутом останнього не передбачено здійснення позивачем діяльності, пов’язаної з розробкою проектів законів України, тому оплата таких послуг не належать до валових витрат, оскільки вони не пов’язані з господарською діяльністю позивача, а отже, й неправомірно включені до складу валових витрат.

У судовому засіданні представник позивача просить відмовити у задоволенні заяви, а представник відповідача підтримав подану заяву про перегляд судових рішень, крім того, просить суд скасувати всі судові рішення та відмовити у задоволенні позовних вимог Товариства.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява МГУ ДФС підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Так, за правилами пункту 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР як валові витрати виробництва та обігу (далі – валові витрати) законодавець розуміє суми будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

У підпункті 5.2.1 пункту 5.2 цієї статті Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3–5.7 цієї статті.

Згідно з положеннями пункту 1.32 статті 1 Закону № 334/94-ВР як «господарську діяльність» у цьому Законі розуміють будь-яку діяльність особи, направлену на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Як безпосередню участь слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що обов’язковою умовою допустимості визнання валових витрат такими, на суму яких може бути зменшений валовий дохід звітного періоду при визначенні об’єкта оподаткування податком на прибуток (пункт 3.1 статті 3 Закону № 334/94-ВР), за наведеними вище приписами є їх здійснення виключно у зв’язку із підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг), охороною праці, тобто для цілей ведення регулярної, постійної господарської діяльності, безпосереднього та суттєвого отримання відповідним підприємством доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

За положеннями статуту Товариства основним видом його господарської діяльності, спрямованої на отримання прибутку, є транспортування сирої нафти магістральними нафтопроводами. Так, у підпункті 3.1 пункту 3 статуту метою діяльності позивача визначено здійснення транспортування, закупівлі, зберігання, переробки, перевалки та реалізації нафти і нафтопродуктів, надання супутніх послуг резидентам та нерезидентам України, провадження іншої підприємницької діяльності на території України та за її межами з метою отримання прибутку.

Ураховуючи наведене, сума оплачених Товариством послуг з розроблення проектів нормативно-правових актів за темою «Розробка законодавчого та нормативного забезпечення створення в Україні системи мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів» відповідно до акта здавання-приймання робіт від 29 травня 2008 року за договором № 16-07 від 22 березня 2007 року у розмірі 54 600 грн, у тому числі податок на додану вартість – 9 100 грн, не може вважатися валовими витратами позивача в розумінні положень пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР, оскільки сплата зазначених коштів не пов’язана з веденням Товариством основної господарської діяльності з транспортування нафти магістральними нафтопроводами, безпосередньо з отриманням доходу (прибутку).

При цьому, хоча сама тематика замовлених та оплачених нормопроектних робіт частково й відповідає профілю діяльності Товариства, однак за чинним законодавством України здійснення функцій з розроблення проектів правових актів, їх погодження та несення витрат на їх проведення належить до виключної компетенції відповідних профільних органів влади. Це не може перекладатися на суб’єктів господарювання й становити їх правомірні (легальні) витрати, які можуть враховуватися при визначенні об’єкта оподаткування податком на прибуток за положеннями статті 5 Закону № 334/94-ВР.

Отже, рішення судів про задоволення позову в частині скасування податкового повідомлення-рішення від 3 серпня 2009 року № 0000944120/0 щодо віднесення Товариством до складу валових витрат суми 54 600 грн, яка пов’язана з оплатою роботи ТОВ за темою «Розробка законодавчого та нормативного забезпечення створення в Україні системи мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів», не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, тому у цій частині підлягають скасуванню із постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, а в решті – залишенню без змін.

Відповідно до статті 8 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі.

За клопотанням МГУ ДФС ухвалою Верховного Суду України від 10 травня 2016 року заявнику відстрочено сплату судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2015 року – до розгляду справи Верховним Судом України по суті (ухвалення судового рішення у справі). 

За правилами частини першої статті 98 КАС суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові суду або ухвалою. 

Відповідно до частини шостої статті 94 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції або Верховний Суд України, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що заява МГУ ДФС підлягає частковому задоволенню, витрати зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень слід покласти на позивача.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 94, 98, 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву Міжрегіонального головного управління ДФС – Центрального офісу з обслуговування великих платників задовольнити частково.

Скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2015 року, постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2012 року, окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2012 року в частині визнання неправомірним та скасування податкового повідомлення-рішення від 3 серпня 2009 року № 0000944120/0 щодо віднесення позивачем до складу валових витрат суми 54 600 грн та постановити нове рішення, яким відмовити публічному акціонерному товариству «Укртранснафта» у задоволенні позовних вимог про визнання неправомірним та скасування податкового повідомлення-рішення від 3 серпня 2009 року № 0000944120/0 в частині віднесення до складу валових витрат суми 54 600 грн, яка пов’язана з оплатою роботи розроблення проектів нормативно-правових актів. В іншій частині судові рішення залишити без змін.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» (код 31570412) судовий збір за подання заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України у справі № 2а-9849/09/2670 у розмірі 4 грн 42 коп. (чотири гривні сорок дві копійки) до спеціального фонду Державного бюджету України, реквізити: отримувач коштів – УДКСУ у Печерському районі, 22030102, р/о № 31213207700007; банк отримувача – ГУ ДКСУ у м. Києві, код класифікації доходів бюджету – 22030102; код банку отримувача – 820019; код отримувача (код за ЄДРПОУ) – 38004897 (у графі платіжного доручення «Призначення платежу» зазначається «Судовий збір (Верховний Суд України, 060)», символ звітності 207).

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Б. Прокопенко 
Судді: М.І. Гриців
О.В. Кривенда

Постанова від 26 вересня 2017 року № 21-1235а16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/907269433DC39BEDC22581BF00447652
 

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ пришел к довольно спорному выводу, что обязательным условием допустимости признания валовых расходов такими, на сумму которых может быть уменьшен валовой доход отчетного периода при определении объекта налогообложения налогом на прибыль (пункт 3.1 статьи 3 Закона № 334/94-ВР), по приведенным выше предписаниям является их осуществления исключительно в связи с подготовкой, организацией, ведением производства, продажей продукции (работ, услуг), охраной труда, то есть для целей ведения регулярной, постоянной хозяйственной деятельности, непосредственного и существенного получения соответствующим предприятием дохода в денежной, материальной или нематериальной формах.

Однако оценка таких затрат исключительно субъективная и дает возможность для злоупотреблений, которые судьи ВСУ поддерживают.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Справа № 758/45/20
      3/758/1141/20 Категорія 208
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 березня 2020 року cуддя Подільського районного суду м.Києва Отвіновський П. Л., розглянувши матеріали, які надійшли з Головного управління ДПС у м. Києві про притягнення до адміністративної відповідальності
      ОСОБА_1 , громадянина України, директора ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ,
      за ч. 1 ст. 163-1 КУпАП,-
      В С Т А Н О В И В:
      Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення, ОСОБА_1 , перебуваючи на посаді директора ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», розташованого за адресою: м. Київ, вул. Новомостицька, 25, кв. 5, допустив порушення встановленого законом порядку ведення податкового обліку, що призвело до завищення від`ємного значення об`єкта оподаткування з податку на прибуток за 2018 рік на суму 35889 грн., заниження податку на прибуток за 2018 рік на суму 43899 грн., заниження податку на додану вартість за листопад 2018 року на суму 55955 грн., чим порушив вимоги п.п. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134, п. 135.1 ст. 135, п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 200.1 ст. 200 Податкового кодексу України, тобто вчинив дії, які охоплюються складом адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП.
      На адресу суду надійшли письмові пояснення захисника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р.Ю., в яких він просить закрити провадження у справі за відсутністю в діях особи складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, оскільки матеріали справи не містять доказів винуватості ОСОБА_1 .
      При цьому, захисник звертає увагу на те, що користуючись наданим податковим законодавством правом, 14 січня 2020 року ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» подало до ГУ ДПС у м. Києві свої заперечення на висновки, відображені у Акті документальної позапланової виїзної перевірки № 98/26-15-05-07-02-10/41478149 від 20 грудня 2019 року. 28 січня 2020 року відбувся розгляд даних заперечень, за результатами якого було прийнято рішення про залишення без змін висновків вищевказаного акта. 04 лютого 2020 року були отримані податкові повідомлення-рішення ГУ ДПС у м. Києві від 29 січня 2020 року. Не погоджуючись з ними, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» оскаржило до Окружного адміністративного суду міста Києва вказані повідомлення-рішення. Ухвалою суду від 12 лютого 2020 року відкрито провадження у справі № 640/3014/20 за позовом ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» до ГУ ДПС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, а отже, в силу вимог п. 56.15, п. 56.17 ст. 56 Податкового кодексу України, грошові зобов`язання, визначені у вказаних повідомленнях-рішеннях мають статус неузгоджених податкових зобов`язань. Виходячи з вищенаведеного, на теперішній час акт перевірки не породжує правових наслідків для платника податків, тому він не може бути належним доказом винуватості особи у вчиненні адміністративного правопорушення. Що стосується самого протоколу, то він не є доказом доведеності вини особи, оскільки не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом». Тобто, матеріали справи не містять доказів, які б підтверджувати винуватість ОСОБА_1 , а тому провадження підлягає закриттю.
      Дослідивши матеріали справи про адміністративне правопорушення, приходжу до висновку про необхідність закриття даного провадження за відсутністю в діях особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, виходячи з наступного.
      Одним із прав платника податків, закріплених в ст. 17 ПК України, є право оскаржувати в порядку, встановленому цим кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб).
      Так, відповідно до вимог п. 56.1 ст. 56 ПК України, рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.
      Право оскарження в адміністративному порядку закріплене, зокрема, і положеннями п. 86.7 ст. 86 ПК України, відповідно до якої у разі незгоди платника податків або його представників з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, вони мають право подати свої заперечення та/або додаткові документи в порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, до контролюючого органу, який проводив перевірку платника податків, протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки). Такі заперечення та/або додаткові документи розглядаються контролюючим органом протягом семи робочих днів, що настають за днем їх отримання (днем завершення перевірки, проведеної у зв`язку з необхідністю з`ясування обставин, що не були досліджені під час перевірки та зазначені у зауваженнях), та платнику податків надсилається відповідь у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень.
      Як вбачається з наданих письмових пояснень, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», директором якого є ОСОБА_1 , 14 січня 2020 року скористалося наданим правом оскарження в адміністративному порядку висновків, викладених в акті № 98/26-15-05-07-02-10/41478149 від 20 грудня 2019 року. 28 січня 2020 року відбувся розгляд даних заперечень, за результатами якого було прийнято рішення про залишення без змін висновків вищевказаного акта. 04 лютого 2020 року були отримані податкові повідомлення-рішення ГУ ДПС у м. Києві від 29 січня 2020 року.
      Відповідно до вимог п. 56.10 ст. 56 ПК України, рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, прийняте за розглядом скарги платника податків, є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.
      Згідно з вимогами п. 56.18 ст. 56 ПК України, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.
      Як вбачається з наданих письмових пояснень захисника, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» оскаржило до Окружного адміністративного суду міста Києва вказані повідомлення-рішення, про що свідчить ухвала суду від 12 лютого 2020 року, якою відкрито провадження у справі № 640/3014/20 за позовом ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» до ГУ ДПС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.
      Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
      Приймаючи до уваги, що на даний час питання обґрунтованості та законності висновків, викладених в акті перевірки № 98/26-15-05-07-02-10/41478149, про допущення директором ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» ОСОБА_1 порушень вимог податкового законодавства, є предметом судового розгляду Окружним адміністративного суду міста Києва у зв`язку з оскарженням податкових повідомлень-рішень, долучений до справи в якості доказу вищевказаний акт перевірки не можна вважати належним доказом винуватості ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП.
      Зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 251 КУпАП, відповідно до якої обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу, а також відсутність в матеріалах справи інших належних та допустимих доказів порушення ОСОБА_1 встановленого законом порядку ведення податкового обліку, приходжу до висновку про необхідність закриття даного провадження у зв`язку з відсутністю в діях особи, яка притягується до адміністративної складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП.
      На підставі викладеного, керуючись вимогами ст.ст. 247, 291, 294 КУпАП, суддя, -
      П О С Т А Н О В И В:
      Провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 закрити за відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП.
      Постанова може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, та захисником, протягом десяти днів з дня її винесення.
      Постанова набирає законної сили після закінчення строку оскарження цієї постанови.
      Скарга подається до Київського апеляційного суду через Подільський районний суд м. Києва.
      Суддя П.Л.Отвіновський
      Джерело: ЄДРСР 88255379
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
      01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      м. Київ
      02 квітня 2019 року № 826/14889/18
       Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
      головуючого судді Шейко Т.І.,
      за участю секретаря судових засідань Гарбуз К.С.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
      за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» доГоловного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, вимоги про сплату боргу та рішення про застосування штрафних санкцій Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача:
      - Фізична особа-підприємець ОСОБА_2;
      за участю представників:
      - від позивача - Волкодав І.Ю., Кравець Р.Ю.;
      - від відповідача - Щуренко Ю.С.;
      В С Т А Н О В И В:
      Товариство з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, в якому просило:
      - визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 серпня 2018 року №0008414208, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві;
      - визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 серпня 2018 року №0008404208, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві;
      - визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 28 серпня 2018 року №Ю-256;
      - визнати протиправним та скасувати рішення №0008394208 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 28 серпня 2018 року, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві.
      В якості підстав позову позивач посилається на те, що оскаржувані рішення прийнято необґрунтовано, без врахування первинних документів, наданих платником податків та всіх обставин справи, а тому мають бути скасовані.
      Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 вересня 2018 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.
      Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти позовних вимог, виходячи з того, що згідно з інформацією, отриманою під час проведення перевірки відповідач дійшов висновку, що відносини між Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» (позивач) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (третя особа) фактично є трудовими, а тому оскаржувані рішення прийняті відповідно до норм чинного законодавства України.
      Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
      В судових засіданнях представники позивача підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.
      Представник відповідача проти позову заперечив, виходячи з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.
      Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
      У період з 23 липня 2018 року по 03 вересня 2018 року Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві проведена документальна позапланова виїзна перевірка Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» з питань повноти нарахування і своєчасності сплати до бюджету сум податку на доходи фізичних осіб та військового збору за період з 01 березня 2015 року по 31 березня 2018 року, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - за період з 01 січня 2011 року по 31 березня 2018 року.
      За результатами вищезазначеної перевірки складено акт від 10 серпня 2018 року №014/26-15-42-08/25944645 про результати документальної позапланової виїзної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95».
      Як вбачається зі змісту акту перевірки під час перевірки контролюючим органом встановлені порушення Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95»:
      - підпункту 164.2.1 пункту 164.2 статті 164, статті 167, пункту 168.1 статті 168, підпункту 171.1 статті 171, із врахуванням підпункту 14.1.180, підпункту 14.1.222 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, в результаті чого Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» занижено податкове зобов'язання зі сплати до бюджету податку на доходи фізичних осіб за період з 01 квітня 2015 року по 31 березня 2018 року на суму 558000,00 грн.;
      - підпунктів 1.1, 1.3, 1.5 пункту 16-1 підрозділу ХХ, підпункту 164.2.1 пункту 164.2 статті 164, статті 167, підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168, пункту 171.1 статті 171 Податкового кодексу України, в результаті чого Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» занижено податкове зобов'язання зі сплати до бюджету військового збору за період з 01 квітня 2015 року по 31 березня 2018 року на суму 46500,00 грн.;
      - пункту 1 частини 1 статті 6, пункту 1 частини 1 статті 7 та пункту 5 статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», в результаті чого Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» занижено зобов'язання зі сплати єдиного внеску на загальну суму 73872,70 грн.
      Вищезазначені висновки, що слугували підставою для прийняття оскаржуваних рішень відповідача, зроблені на підставі наступних господарських операцій позивача.
      Як зазначено в акті перевірки, 07 вересня 2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95», як замовником, та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2, як виконавцем, укладений договір №РК-0709 про надання рекламно-інформаційних послуг, відповідно до умов якого позивач доручає, а Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 бере на себе зобов'язання виконати рекламно-інформаційні послуги, а саме комплекс робіт з підготовки та проведення рекламної кампанії Конференцій, організатором яких є позивач, а позивач в свою чергу зобов'язується прийняти та оплатити виконаний Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 обумовлений цим договором комплекс робіт.
      Також пунктом 1.2 вказаного договору сторони погодили, що кожне конкретне доручення позивача оформлюється у вигляді двостороннього додатка до цього договору. У додатку вказуються умови виконання Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 конкретного доручення позивача, термін його виконання, вартість і терміни оплати, а також інші додаткові умови.
      Відповідно до підпункту 2.2.3 пункту 2.2 вказаного договору, замовник зобов'язується прийняти роботи, виконанні належним чином, і підписати акти виконаних робіт, в іншому випадку представити виконавцю свої мотивовані претензії в письмовому вигляді протягом 3-х календарних днів після закінчення строків, передбачених для виконання робіт за цим договором.
      Додатком №1 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює розробку концепції рекламної кампанії конференції «LPG Ukraine 2016».
      Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 03 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 250000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року.
      Додатком №2 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює: розробку фірмового бланка конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку блокнотів та брошури конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку рекламної афіші конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку макетів рекламних буклетів конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку макетів рекламних банерів конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку фірмових прапорців конференції «LPG Ukraine 2016».
      Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 07 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 680000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року.
      Додатком №3 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює рекламну підтримку інтернет сайту конференції «LPG Ukraine 2016».
      Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 12 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 320000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року.
      Додатком №4 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює проведення рекламної кампанії конференції LPG Ukraine 2016».
      Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 12 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 300000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року.
      Додатком №5 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює розробку концепції рекламної кампанії конференції «LPG Ukraine 2016».
      Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 01 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 250000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року.
      Додатком №6 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення восьмої міжнародної конференції «Petroleum Ukraine 2016» 15-16 листопада 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює: розробку фірмового бланка конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку блокнотів та брошури конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку рекламної афіші конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку макетів рекламних буклетів конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку макетів рекламних банерів конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку фірмових прапорців конференції «Petroleum Ukraine 2016».
      Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 10 листопада 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 680000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 01 квітня 2017 року.
      Додатком №7 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення восьмої міжнародної конференції «Petroleum Ukraine 2016» 15-16 листопада 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює проведення рекламної кампанії конференції «Petroleum Ukraine 2016».
      Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 16 листопада 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 320000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 01 червня 2017 року.
      Додатком №8 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення восьмої міжнародної конференції «Petroleum Ukraine 2016» 15-16 листопада 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме рекламну підтримку інтернет сайту конференції «Petroleum Ukraine 2016».
      Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 16 листопада 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 300000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 01 серпня 2017 року.
      Вищезазначені зобов'язання, обумовлені Договором №РК-0709 від 07 вересня 2016 року, Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 виконані у повному обсязі, що підтверджується актами здачі-прийняття робіт (надання послуг), а саме: №ОУ-00006 від 03 жовтня 2016 року, №ОУ-0000027 від 07 жовтня 2016 року, №ОУ-0000028 від 12 жовтня 2016 року, №ОУ-0000029 від 12 жовтня 2016 року, №ОУ-0000030 від 01 листопада 2016 року, №ОУ-0000031 від 10 листопада 2016 року, №ОУ-0000032 від 16 листопада 2016 року, №ОУ-0000033 від 16 листопада 2016 року.
      Також, факт надання Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 позивачу послуг, обумовлених договором №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг, підтверджується і складеним у 2016 році Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 звітом про проведення рекламних кампаній конференцій «Petroleum Ukraine 2016» та «LPG Ukraine 2016».
      Проте відповідач дійшов висновку, що надані позивачу послуги Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2, який одночасно являється працівником (директором) Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95», згідно договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг, фактично надані ним в рамках його трудової діяльності та відносяться до функцій та обов'язків директора підприємства, а не за цивільно-правовою угодою, у зв'язку з чим, сплачені позивачем на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 3100000,00 грн. являються його заробітною платою, яка підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб, військовим збором, та з якої має бути утримано єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
      На підставі висновків, зроблених в акті перевірки 28 серпня 2018 року відповідачем прийнято:
      - податкове повідомлення-рішення №0008414208, яким збільшено грошове зобов'язання на загальну суму 961425,00, з яких 558000,00 грн. - податок на доходи фізичних осіб та 403425,00 грн. - штрафні санкції;
      - податкове повідомлення-рішення №0008404208, яким збільшено грошове зобов'язання на загальну суму 80118,75 грн., з яких 46500,00 грн. - військовий збір та 33618,75 грн. - штрафні санкції;
      - вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ю-256, в якій відповідач вимагає від позивача сплати недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 73872,70 грн.;
      - рішення №0008394208 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нараховано єдиного внеску, яким позивачу донараховані штрафні санкції в розмірі 36700,51 грн.
      Вважаючи такі дії відповідача протиправними та такими, що порушують права та законні інтереси позивача, останній звернувся з даним позовом до суду.
      Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
      Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.
      Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
      Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.
      Як вбачається з матеріалів справи, під час перевірки, позивачем надані відповідачу всі первинні документи, які підтверджують фактичне надання Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 позивачу рекламно-інформаційних послуг, та з яких можливо встановити зміст та обсяг наданих послуг.
      Приймаючи ж оскаржувані рішення, відповідачем не взята до уваги та обставина, що між позивачем та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 укладений цивільно-правовий договір, який у відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковий до виконання.
      Суд зазначає, що відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
      Частиною першою статті 1 Цивільного кодексу України визначено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
      Згідно з статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      Статтею 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
      Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
      Згідно з статтею 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
      Статтею 24 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім; 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.
      При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.
      Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      Натомість, відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.04.2015 року в справі №6-48369св14, цивільно-правовий договір - це угода між сторонами: громадянином і організацією (підприємством, тощо) на виконання першим певної роботи (а саме: договір підряду, договір про надання послуг тощо), предметом якого є надання певного результату праці, але за цього виду договору не виникають трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство.
      Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
      У відповідності до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
      З наведеного слідує, що основною ознакою, яка відрізняє цивільні (підрядні) відносини від трудових є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.
      Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.
      Аналогічну позицію висловив Верховний Суд в постанові від 08.05.2018 року у справі №127/21595/16-ц.
      З аналізу наведених норм слідує, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.
      Проаналізувавши вищезазначені норми законодавства стосовно наданих позивачем цивільно-правових угод і актів виконаних робіт суд дійшов переконання, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 надавав послуги, а не здійснював трудову функцію, як директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95», оскільки предметом угоди, яка укладена між уповноваженою особою позивача та фізичною особою, є надання певних послуг за винагороду, яка сплачується на підставі актів виконаних робіт, тобто праця за цими угодами з боку громадян є юридично самостійною.
      Крім того, статтею 204 Цивільного кодексу України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. При цьому, факт нікчемності правочинів або визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, може бути встановлений тільки в судовому порядку.
      При цьому, обставин, які вказували на нікчемність договору, укладеного позивачем з виконавцем, третьою особою, не встановлено.
      Як зауважив у судовому засіданні представник позивача Кравець Р.Ю., ОСОБА_2 як фізична особа-підприємець вже досить тривалий час надає такого виду послуги і іншим суб'єктам господарювання. Водночас, чинним законодавством не встановлено заборони надавати послуги за цивільно-правовими угодами і підприємству, яке очолює ця фізична особа-підприємець.
      Відповідно до підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.
      Також вказане положення зазначене в пункту 56.21 статті 56 Податкового кодексу України, зокрема встановлено, що у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
      Отже, в даному випадку існувало неоднозначне трактування прав та обов'язків позивача, як платника податку, через те, що відповідачем через неможливість однозначно визначити які послуги надані Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 трудові чи за цивільно-правовим договором, відповідачем зроблено висновок не на користь платника податків, що в свою чергу суперечить вищенаведеним нормам законодавства.
      Крім цього, відповідно до матеріалів справи Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 є суб'єктом господарювання, який застосує спрощену систему оподаткування та відноситься до третьої групи платників єдиного податку.
      За визначенням пункту 291.2 статті 291 Податкового кодексу України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
      Пунктом 297.1 статті 297 Податкового кодексу України передбачено, що платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів: податку на прибуток підприємств; податку на доходи фізичних осіб у частині доходів (об'єкта оподаткування), що отримані в результаті господарської діяльності платника єдиного податку першої - четвертої групи (фізичної особи) та оподатковані згідно з цією главою; податку на додану вартість з операцій з постачання товарів, робіт та послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, крім податку на додану вартість, що сплачується фізичними особами та юридичними особами, які обрали ставку єдиного податку, визначену підпунктом 1 пункту 293.3 статті 293 цього Кодексу, а також що сплачується платниками єдиного податку четвертої групи; податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва; рентної плати за спеціальне використання води платниками єдиного податку четвертої групи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 292.1 статті 292 Податкового кодексу України Доходом платника єдиного податку є для фізичної особи - підприємця - дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі, визначеній пунктом 292.3 цієї статті. При цьому до доходу не включаються отримані такою фізичною особою пасивні доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті, страхові виплати і відшкодування, а також доходи, отримані від продажу рухомого та нерухомого майна, яке належить на праві власності фізичній особі та використовується в її господарській діяльності.
      Підпунктом 162.1.1 пункту 162.1 статті 162 Податкового кодексу України платником податку є фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи.
      Згідно з підпунктом 163.1.1 пункту 163.1 статті 163 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.
      Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом (пункт 164.1 статті 164 Податкового кодексу України).
      Матеріалами справи підтверджується, що Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 за отриманий від позивача дохід у розмірі 3100000,00 грн. сплачений єдиний податок у розмірі 155000,00 грн, який відповідно до статті 297 Податкового кодексу України, включає у тому числі податок на доходи фізичних осіб.
      Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
      Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
      Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
      У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
      На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджуються протиправні рішення Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, в той час, як відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних рішень, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
      Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
      В И Р І Ш И В:
      1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» задовольнити.
      2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 серпня 2018 року №0008414208, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві.
      3. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 серпня 2018 року №0008404208, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві.
      4. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 28 серпня 2018 року №Ю-256.
      5. Визнати протиправним та скасувати рішення №0008394208 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 28 серпня 2018 року, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві.
      6. Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» (02095, м. Київ, вул. Срібнокільська, буд. 1, кв. 269, код ЄДРПОУ 35944645) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (04116, м. Київ, вулиця Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 39439980) понесені судові витри у вигляді судового збору у розмірі 17281,76 грн.
      Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Суддя Т.І. Шейко
      Повний текст рішення складено 19 квітня 2019 року.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/81332108
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 грудня 2019 року
      м . Київ
      Справа № 520/3939/19 (Пз/9901/10/19)
      Провадження № 11-1111заі19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Анцупової Т. О.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Яроша Д. В.,
      позивача - ОСОБА_1 ,
      представника позивача - Рябко Р.О.,
      представника відповідача - Виноградова В.О.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області (правонаступник Головного управління ДФС у Харківській області) на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року (у складі колегії суддів Ханової Р. Ф., Гончарової І. А., Гусака М. Б., Олендера І. Я., Юрченко В. П.) у зразковій справі № 520/3939/19 (Пз/9901/10/19) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Харківській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
      УСТАНОВИЛА:
      Рух справи
      1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Харківській області (далі - ГУ ДФС у Харківській області) від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 8 024,60 грн; судові витрати покласти на відповідача.
      2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вказана вимога є необґрунтованою, протиправною, прийнята з порушенням вимог чинного податкового законодавства та законодавства у сфері загальнообов`язкового державного соціального страхування, тому підлягає скасуванню.
      Позивач зауважує, що він є фізичною особою - підприємцем, перебуває на спрощеній системі оподаткування; здійснює діяльність за кількома видами КВЕД: 69.10 «Діяльність у сфері права» (основний), 74.90 «Інша професійна, наукова та технічна діяльність, н.в.і.у.», 66.21 «Оцінювання ризиків та завданої шкоди»; до того ж є судовим експертом з правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу», який здійснює свою діяльність на підставі свідоцтва № 1836, виданого Міністерством юстиції України.
      Посилаючись на положення пунктів 63.1, 63.2, 63.5 статті 63, пунктів 65.2, 65.4 статті 65 Податкового кодексу України, які регулюють порядок обліку платників податків та порядок обліку самозайнятих осіб, позивач доводить, що особа, взята на облік як самозайнята особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не повинна повторно ставати на облік та подавати документи як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, і наголошує на тому, що оскільки його судово-експертна діяльність підпадає під визначення незалежної професійної діяльності, то доходи, отримані від здійснення такої діяльності, підлягають оподаткуванню згідно зі статтею 178 Податкового кодексу України лише у випадку, якщо така особа не зареєстрована як фізична особа - підприємець.
      Крім того, посилаючись на положення пункту 2 частини першої статті 1, пунктів 4, 5 частини першої статті 4, пункту 3 частини першої статті 7, частини п`ятої статті 8 Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) та факти сплати єдиного внеску кожного місяця 2018 року в розмірі мінімального страхового внеску, позивач доводить, що виконання вимоги призведе до подвійної сплати єдиного внеску за результатами здійснення тієї ж самої господарської діяльності. Звертає увагу суду на те, що оскаржуваною вимогою не визначено періоду, за який утворилася заборгованість, та не наведено детального розрахунку недоїмки в розрізі кожного місяця.
      3. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року відкрито провадження у цій справі.
      4. 24 квітня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Харківського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.
      5. Доцільність розгляду Верховним Судом цієї справи як зразкової обґрунтовано тим, що у провадженні Харківського окружного адміністративного суду перебувають справи № 520/1529/19, 520/1911/19, 520/2216/19, 520/2731/19, 520/2948/19, 520/3017/19, 520/3191/19, 520/3250/19, 520/3251/19, 520/3500/19, 520/3528/19, 520/3679/19, 520/3703/19, які є типовими зі справою № 520/3939/19. Зокрема, відповідачем у названих справах є територіальний орган ДФС України, а спір виник фактично з приводу застосування положень пункту 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до правовідносин стосовно сплати самозайнятою особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиного внеску) у межах провадження незалежної професійної діяльності (наукової, літературної, артистичної, художньої, освітньої, викладацької діяльності, медичної, адвокатської, нотаріальної практики, релігійної (місіонерської) діяльності).
      6. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 травня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі № 520/3939/19.
      7. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
      Визнано протиправною та скасовано вимогу ГУ ДФС у Харківській області від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 8 024,60 грн.
      Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Харківській області сплачений судовий збір у розмірі 768,40 грн та судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у сумі 5 583 грн.
      8. Не погодившись із таким рішенням, Головне управління ДПС у Харківській області (далі - ГУ ДПС у Харківській області) подало апеляційну скаргу з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог.
      9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 жовтня 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ГУ ДПС у Харківській області та призначила справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні на 04 грудня 2019 року.
      10. 13 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач просить залишити апеляційну скаргу ГУ ДПС у Харківській області без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року - без змін.
      11. 09 жовтня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від ГУ ДПС у Харківській області надійшло клопотання про заміну сторони у справі. Автор цього клопотання просив замінити відповідача у справі № 520/3939/19 - з ГУ ДФС у Харківській області на його правонаступника - ГУ ДПС у Харківській області.
      12. У судовому засіданні 04 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду протокольною ухвалою зазначене клопотання задовольнила та замінила відповідача у справі № 520/3939/19 з ГУ ДФС у Харківській області на його правонаступника - ГУ ДПС у Харківській області.
      Висновки суду першої інстанції
      Щодо ознак типових справ
      13. Проаналізувавши матеріали типових справ, які були долучені до подання судді Харківського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що справи № 520/3679/19, 520/3250/19, 520/3251/19, 520/3528/19, 520/1629/19, 520/1911/19, 520/3017/19 мають типові ознаки, властиві тим, що встановлюються в межах зразкової справи.
      14. Зокрема, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вказав, що типовими ознаками, які властиві зазначеним справам та зразковій справі, є:
      1) перебування позивача, який є фізичною особою - підприємцем та особою, що здійснює незалежну професійну діяльність, на обліку контролюючого органу як платника єдиного внеску;
      2) установлення контролюючим органом за власною ініціативою платнику єдиного внеску - фізичній особі - підприємцю ознаки незалежної професійної діяльності, що обумовило виникнення в останнього обов`язку сформувати та подати до органів доходів і зборів окремий звіт;
      3) визначення статусу фізичної особи - підприємця з ознакою здійснення незалежної професійної діяльності на рівні підзаконних нормативно-правових актів;
      4) можливість подвійного нарахування єдиного внеску за результатами здійснення одного й того ж виду господарської діяльності - як підприємницької, так і незалежної професійної діяльності.
      15. Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що справи № 520/3703/19, 520/3500/19, 520/2216/19, 520/2731/19, 520/3191/19 не підпадають під типові ознаки зразкової справи.
      16. Справа № 520/2948/19, за висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, не може бути віднесена до типових справ через недостатність наданих матеріалів.
      Щодо вирішення справи по суті позовних вимог
      17. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є фізичною особою - підприємцем, який обрав спрощену систему оподаткування, тобто є платником єдиного внеску в розумінні пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI.
      18. При цьому Закон № 2464-VI не визначає такого платника єдиного внеску, як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності. Фізична особа - підприємець та особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є різними платниками єдиного внеску.
      19. Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що чинне законодавство України не передбачає можливості взяття на облік платників єдиного внеску осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, контролюючим органом за власною ініціативою шляхом установлення ознаки незалежної професійної діяльності.
      20. Крім того, дослідивши форму витягу з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (додаток 8 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1; далі - Положення № 10-1), суд першої інстанції дійшов висновку про те, що такого статусу застрахованої особи, як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності, Положення № 10-1 не визначає.
      21. Оскільки позивач не перебуває на обліку платників єдиного внеску як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, та відповідно не подає звітності як такий платник, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про безпідставне встановлення відповідачем позивачу як платнику єдиного внеску (фізичній особі - підприємцю) ознаки незалежної професійної діяльності та нарахування на цій підставі єдиного внеску.
      22. Окремо суд першої інстанції наголосив на тому, що приписи пункту 16 Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 14 квітня 2015 року № 435 (далі - Порядок № 435), про обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем, яка має ознаку незалежної професійної діяльності, не відповідають положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. Особи, визначені цими пунктами, є окремими платниками єдиного внеску з певними особливостями їх обліку, різною базою нарахування єдиного внеску та порядку його сплати, а тому поєднання нормотворцем двох різних статусів платників єдиного внеску на рівні підзаконного нормативно-правового акта призводить до невідповідності норм Порядку № 435 положенням Закону № 2464-VI.
      23. Визначення спеціального «змішаного» правового статусу на рівні підзаконного нормативного-правового акта (Порядку № 435) з огляду на невідповідність положенням Закону № 2464-VI є неправомірним, а тому не повинно братися до уваги в контексті правозастосовної діяльності.
      24. Отже, оскільки процедура взяття на облік платників єдиного внеску хоч і була встановлена нормативно-правовим актом, однак у частині визначення типів (видів) платників єдиного соціального внеску не відповідала Закону № 2464-VI, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру відповідали принципам належного врядування, оскільки надано перевагу приписам нормативно - правового акта, нижчого за ієрархією від указаного Закону.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог
      25. В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що у розумінні Закону № 2464-VI фізичні особи - підприємці та особи, які провадять незалежну професійну діяльність, є окремими платниками єдиного внеску з різною базою нарахування такого внеску. Водночас жодною нормою вказаного Закону не виключено можливості поєднання декількох категорій платників єдиного внеску в одній особі.
      26. Скаржник також зазначає про процедуру взяття на облік платників податків, яка передбачає, що якщо фізична особа зареєстрована як підприємець і при цьому провадить незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується в контролюючих органах як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності.
      27. При цьому скаржник наголошує на тому, що фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності - це не окремий вид платників єдиного внеску, а юридичне формулювання, яке вказує на те, що особа одночасно здійснює як підприємницьку, так і незалежну професійну діяльність, а тому в розумінні Закону № 2464-VI така особа має одночасно виконувати обов`язки платника єдиного внеску як підприємця та обов`язки платника єдиного внеску як особи, що провадить незалежну професійну діяльність.
      28. Окремо скаржник звертає увагу на те, що суд першої інстанції не надав правової оцінки положенням пункту 4 розділу VI Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 листопада 2014 року № 1162, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 грудня 2014 року за № 1553/26330 (далі - Порядок № 1162), де закріплено право контролюючого органу брати на облік платників єдиного внеску, якщо при здійсненні своїх функцій на підставі відповідних державних реєстрів установлено, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, не перебуває на такому обліку.
      29. Водночас скаржник вважає, що суд першої інстанції зробив хибний висновок про невідповідність пункту 16 Порядку № 435 про обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем з ознакою незалежної професійної діяльності положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI.
      Позиція позивача щодо апеляційної скарги
      30. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що позиція ГУ ДПС у Харківській області про те, що якщо характеристики підприємницької діяльності та незалежної професійної діяльності поєднуються в одній особі, така особа повинна сплачувати єдиний внесок двічі - як фізична особа - підприємець та як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є помилковою, оскільки ґрунтується на положеннях пункту 16 Порядку № 435, який суперечить положенням акта вищої юридичної сили, а саме Закону № 2464-VI. При цьому відповідач не наводить жодних переконливих аргументів, які б свідчили про хибність такого висновку суду першої інстанції.
      31. Позивач наголошує на помилковості висновку ГУ ДПС у Харківській області про те, що особи, які здійснюють незалежну професійну діяльність та одночасно є фізичними особами - підприємцями - платниками єдиного внеску, повинні сплачувати єдиний внесок двічі, оскільки страхується одна особа, яка й буде отримувати гарантії від системи загальнообов`язкового державного соціального страхування.
      32. Також ОСОБА_1 зауважує, що відповідач, посилаючись на пункт 4 розділу VI Порядку № 1162 як на правову підставу наявності повноважень самостійно встановлювати ознаку незалежної професійної діяльності, ігнорує імперативний припис цього ж пункту про те, що сам контролюючий орган повинен повідомити особу про необхідність подати заяву за формою 1-ЄСВ для взяття на облік, якщо така особа не перебуває на обліку або знята з обліку та якщо такі відомості стали відомі органу контролю із джерел, визначених цим же пунктом.
      Обставини справи, установлені судом першої інстанції
      33. ОСОБА_1 є фізичною особою - підприємцем із 30 вересня 2016 року, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено відомості за № 24800000000187056, та перебуває на податковому обліку в Київському управлінні ГУ ДФС у Харківській області з 30 вересня 2016 року.
      34. Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань позивач є платником єдиного податку 3 групи, видами діяльності якого за КВЕД є: 69.10 «Діяльність у сфері права» (основний); 74.90 «Інша професійна, наукова та технічна діяльність»; 66.21 «Оцінювання ризиків та завданої шкоди»; 66.22 «Діяльність страхових агентів і брокерів»; 66.29 «Інша допоміжна діяльність у сфері страхування та пенсійного забезпечення»; 82.99 «Надання інших допоміжних комерційних послуг, н. в. і. у.».
      35. Також ОСОБА_1 є судовим експертом із правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу» та провадить свою діяльність на підставі свідоцтва від 28 жовтня 2016 року № 1836, виданого Міністерством юстиції України.
      36. Позивач як фізична особа - підприємець за 2018 рік сплатив єдиний соціальний внесок на суму 9 828,72 грн, що підтверджують наявні в матеріалах справи копії платіжних доручень від 17 лютого 2018 року № 1513428603, від 18 березня 2018 року № 1513428605, від 14 квітня 2018 року № 1513428607, від 14 травня 2018 року № 1513428609, від 14 червня 2018 року № 1513428611, від 11 липня 2018 року № 1513428613, від 02 серпня 2018 року № 1513428616, від 06 вересня 2018 року № 58, від 11 жовтня 2018 року № 58, від 14 листопада 2018 року № 59, від 06 грудня 2018 року № 61, від 12 січня 2019 року № 63.
      37. 04 березня 2019 року ГУ ДФС у Харківській області прийняло вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-141392-17, згідно з якою позивачу як фізичній особі нараховано суму боргу зі сплати єдиного соціального внеску в розмірі 8 024,60 грн відповідно до статті 25 Закону № 2464-VI.
      38. Вважаючи вказану вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      39. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      40. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
      41. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.
      42. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначаються Законом № 2464-VI.
      43. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI).
      44. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що Державний реєстр загальнообов`язкового державного соціального страхування - це організаційно-технічна система, призначена для накопичення, зберігання та використання інформації про збір та ведення обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, його платників та застрахованих осіб, що складається з реєстру страхувальників та реєстру застрахованих осіб.
      45. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
      46. Пунктами 4, 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ установлено, що платниками єдиного внеску є: фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування; особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
      47. Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 2464-VI узяття на облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників.
      48. Взяття на облік платників єдиного внеску, зазначених, зокрема, у пунктах 4, 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, здійснюється органом доходів і зборів із внесенням відповідних відомостей до реєстру застрахованих осіб (частина друга статті 5 Закону № 2464-VI).
      49. Питання взяття на облік, внесення змін до облікових даних та зняття з обліку платників єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у територіальних органах ДФС, надання контролюючим органам відомостей про зміну класу професійного ризику виробництва Фондом соціального страхування за період до 01 січня 2016 року, надання Пенсійному фонду України та фондам загальнообов`язкового державного соціального страхування даних про взяття на облік/зняття з обліку платників єдиного внеску визначаються Порядком № 1162 (пункт 2 розділу І Порядку № 1162).
      50. Порядок поширюється на платників єдиного внеску, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI (пункт 3 розділу І Порядку № 1162).
      51. Взяття на облік юридичних осіб (їх відокремлених підрозділів) та фізичних осіб - підприємців, відомості щодо яких містяться в Єдиному державному реєстрі, як платників єдиного внеску підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру, яка надсилається (видається) цим юридичним особам (відокремленим підрозділам) та фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому Законом України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) (пункт 4 розділу ІІ Порядку № 1162).
      52. Взяття на облік платників єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону № 755-IV, контролюючим органом здійснюється за місцезнаходженням чи місцем проживання у день отримання від них заяви про взяття на облік платника єдиного внеску за формою № 1-ЄСВ згідно з додатком 1, заяви про взяття на облік платника єдиного внеску (члена фермерського господарства) за формою № 12-ЄСВ згідно з додатком 2 до цього Порядку (пункт 1 розділу ІІІ Порядку №1162).
      53. Платники єдиного внеску, зазначені в пункті 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, подають заяву за формою № 1-ЄСВ (додаток 1) протягом 10 календарних днів після державної реєстрації незалежної професійної діяльності у відповідному уповноваженому органі та отримання документа, що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності (пункт 2 розділу ІІІ Порядку № 1162).
      54. Платникам єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону № 755-IV, контролюючим органом наступного робочого дня з дня взяття на облік безоплатно надсилається (вручається) повідомлення про взяття їх на облік за формою № 2-ЄСВ згідно з додатком 2 до цього Порядку (пункт 3 розділу ІІІ Порядку № 1162).
      55. Ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру здійснюється на підставі положення, що затверджується Пенсійним фондом України за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування (абзац другий частини третьої статті 16 Закону № 2464-VI).
      56. Реєстр застрахованих осіб формує та веде Пенсійний фонд України, користувачами цього реєстру є органи доходів і зборів та фонди загальнообов`язкового державного соціального страхування (абзац третій частини першої статті 20 Закону № 2464-VI).
      57. Відомості про фізичних осіб - підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, подаються безпосередньо зазначеними особами (абзац третій частини другої статті 20 Закону № 2464-VI).
      58. Порядок організації ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та порядок надання інформації з реєстру застрахованих осіб визначається Положенням № 10-1.
      59. З метою забезпечення обробки інформації в реєстрі застрахованих осіб для кожної застрахованої особи автоматично створюється облікова картка, якій присвоюється номер облікової картки (пункт 1 розділу ІІІ Положення № 10-1).
      60. Облікова картка відкривається в разі, зокрема, надходження у складі звітності відомостей про суми нарахованого доходу та єдиного внеску фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність; в інших випадках, передбачених Законом № 2464-VI (пункт 2 розділу ІІІ Положення № 10-1).
      61. За змістом пункт 2 розділу ІV Положення № 10-1 до облікових карток реєстру застрахованих осіб вносяться відомості про фізичних осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню відповідно до законодавства, та інша інформація, необхідна для обчислення, призначення та здійснення страхових виплат за окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, зокрема відомості про фізичних осіб - підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність; відомості про нарахування страхових внесків та єдиного внеску фізичними особами - підприємцями та особами, які провадять незалежну професійну діяльність.
      62. Процедуру, форму, строки подання звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску до ДФС України, яка є центральним органом виконавчої влади, що реалізує, зокрема, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, її територіальних органів, визначає Порядок № 435.
      63. Пунктом 16 розділу ІV Порядку № 435 передбачено, що фізичні особи - підприємці, які мають ознаку незалежної професійної діяльності, формують та подають до органів доходів і зборів окремі звіти щодо сум нарахованого єдиного внеску (додаток 5).
      64. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ( параграф 70).
      65. За практикою Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, параграф 43).
      Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається
      66. У цій справі спірним є питання оплати позивачем єдиного внеску за двома підставами, а саме як фізичною особою - підприємцем, яка перебуває на спрощеній системі оподаткування, та особою, яка здійснює незалежну професійну діяльність з того ж виду діяльності за КВЕД.
      67. При цьому суд першої інстанції установив, що позивач як фізична особа - підприємець із 30 вересня 2016 року перебуває на обліку в ГУ ДФС у Харківській області як платник єдиного внеску, що підтверджується відомостями, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      68. Водночас застосовані судом у цій справі норми права свідчать про те, що фізична особа - підприємець та особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є різними платниками єдиного внеску. Законом № 2464-VI не передбачається порядок обліку та сплати єдиного внеску фізичними особами - підприємцями з ознакою провадження незалежної професійної діяльності.
      69. При цьому аналіз пунктів 1, 2 розділу ІІІ Порядку № 1162 вказує на те, що цим Порядком не передбачено для контролюючого органу можливості самостійно взяття на облік як платників єдиного внеску осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, шляхом встановлення ознаки незалежної професійної діяльності. Взяття такої особи на облік платників єдиного внеску можливе виключно за її заявою.
      70. До того ж, як передбачено у пункті 4 розділу VI Порядку № 1162, фізична особа, зареєстрована як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, але не перебуває на обліку чи знята з обліку в контролюючому органі, обліковується в реєстрі страхувальників як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, з ознакою «платник не подав заяви для взяття на облік».
      71. Як установив суд першої інстанції, позивач після отримання свідоцтва від 28 жовтня 2016 року №1836, яким йому присвоєно (підтверджено) кваліфікацію судового експерта з правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу», не подавав заяви за формою № 1-ЄСВ до контролюючого органу. Натомість 21 лютого 2018 року відповідач самостійно встановив позивачу як фізичній особі - підприємцю ознаку незалежної професійної діяльності до ІКП з КБК 71040000.
      72. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що дії ГУ ДФС у Харківській області щодо самостійного встановлення позивачу як фізичній особі - підприємцю ознаки незалежної професійної діяльності до ІКП з КБК 71040000 не узгоджуються з нормами Порядку № 1162, якими визначено процедуру взяття на облік платників єдиного внеску.
      73. Посилання ГУ ДПС у Харківській області в апеляційній скарзі на пункт 4 розділу VI Порядку № 1162, як на обґрунтування правомірності дій контролюючого органу щодо самостійного встановлення позивачеві ознаки незалежної професійної діяльності Велика Палата Верховного Суду вважає недоречним. Закріплене цим пунктом право контролюючого органу брати на облік як платника єдиного внеску особу, яка провадить незалежну професійну діяльність і не перебуває на такому обліку, може бути реалізоване виключно в разі подання цією особою відповідної заяви.
      74. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що системний аналіз норм Закону № 2464-VI та Положення № 10-1 свідчить про відсутність повноважень у контролюючого органу за власною ініціативою без наявності звітності платника єдиного внеску (особи, яка провадить незалежну професійну діяльність/фізичної особи - підприємця), в якій містяться відомості про суми нарахованого доходу та єдиного внеску фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, вносити зміни (подавати інформацію до Пенсійного фонду України щодо змін) до облікової картки платника єдиного внеску шляхом встановлення ознаки незалежної професійної діяльності та відповідно нараховувати єдиний внесок у розмірі мінімального страхового внеску на місяць, визначеного Законом № 2464-VI як граничний мінімальний внесок для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність.
      75. При цьому з огляду на положення пункту 1.3 статті 1 Податкового кодексу України Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду слушно вказав на неможливість застосування до правовідносин щодо сплати єдиного внеску положень цього Кодексу.
      76. Оскільки позивач не перебуває на обліку платників єдиного внеску як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, та відповідно не подає звітності як такий платник, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач безпідставно встановив позивачу як платнику єдиного внеску (фізичній особі - підприємцю) ознаку незалежної професійної діяльності та нарахував на цій підставі єдиний внесок.
      77. Доводи ГУ ДПС у Харківській області про те, що оскаржувані дії відповідача узгоджуються з приписами пункту 16 розділу ІV Порядку № 435, Велика Палата Верховного Суду вважає недоречними.
      78. Здійснивши аналіз зазначеного пункту, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність колізії між положеннями нормативно-правових актів різної юридичної сили, а саме: суд констатував, що приписи пункту 16 розділу ІV Порядку № 435, яким передбачено обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем, з ознакою незалежної професійної діяльності, не відповідають положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI.
      79. При цьому положення пункту 16 розділу IV «Формування звіту» Порядку № 435 відсилають до додатка 5 «Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску», розділом 6 якого визначені типи платника, серед яких окремо зазначено ФО - на загальній системі оподаткування, ФО - на спрощеній системі оподаткування, особу, яка провадить незалежну професійну діяльність, членів фермерського господарства. Визначення окремого типу платника «фізична особа - підприємець, з ознакою незалежної професійної діяльності» формою звіту не передбачено.
      80. За наявного існуючого правового регулювання Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду правильно зазначив, що взяття та перебування на обліку платників єдиного внеску фізичної особи - підприємця з ознакою провадження незалежної професійної діяльності Законом № 2464-VI не передбачено.
      81. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що хоча процедура щодо обліку платників єдиного внеску й була встановлена підзаконним нормативно-правовим актом, однак у частині визначення видів платників єдиного соціального внеску вона суперечить Закону № 2464-VI, тому немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру, узгоджуються з принципом належного врядування, оскільки надано перевагу приписам нормативно-правового акта, нижчому за ієрархією від указаного Закону.
      82. Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання порушує принцип правової визначеності.
      83. При цьому застосовними у цій справі є висновки Європейського суду з прав людини справа «Серков проти України» (цитовані у пункті 65 цієї постанови), оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов`язкових внесків, у тому числі єдиного внеску.
      84. Зважаючи на зазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ГУ ДФС у Харківській області безпідставно здійснювало повторне нарахування позивачу єдиного внеску, а тому вимога про сплату боргу (недоїмки) від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 є протиправною та підлягає скасуванню.
      85. Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду правильно встановлено критерії, за якими справу, яка розглядається, було віднесено до типових справ. При цьому судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні надано розгорнуту оцінку відповідності згаданим критеріям матеріалів справ, які були долучені до подання про розгляд цієї справи як зразкової.
      Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
      86. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
      87. Згідно із частиною першою статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      88. Отже, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      89. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      90. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 241-243, 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області залишити без задоволення.
      2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Т. О. Анцупова
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86401183
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 804/3813/16
      Провадження № 11-1409апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Актабанк» (далі - уповноважена особа, Фонд, ПАТ «Актабанк» відповідно) на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 липня 2016 року (суддя Турлакова Н. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2017 року (судді Дурасова Ю. В., Щербак А. А., Баранник Н. П.) у справі № 804/3813/16 за позовом Верхньодніпровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (правонаступник - Кам`янська об`єднана державна податкова інспекція Головного управління ДФС у Дніпропетровській області; далі - ОДПІ) до ПАТ «Актабанк» про стягнення заборгованості та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У червні 2016 року ОДПІ звернулася до суду з позовом до ПАТ «Актабанк» про стягнення з відповідача податкового боргу на загальну суму 27 тис. 141 грн 31 коп.
      2. На обґрунтування позову ОДПІ зазначила, що відповідач перебуває на податковому обліку в цій ОДПІ як платник податків, зборів та обов`язкових платежів і має податковий борг на вказану вище загальну суму, який станом на 30 травня 2016 року залишається несплаченим, що стало підставою для звернення до суду з позовом про його стягнення.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 20 липня 2016 року позов задовольнив: стягнув з рахунків ПАТ «Актабанк» у банках, що обслуговують платника податків, на користь бюджету податковий борг на загальну суму 27 тис. 141 грн 31 коп.
      4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 26 січня 2017 року постанову суду першої інстанції залишив без змін.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що заборгованість зі сплати податку є узгодженою, в добровільному порядку відповідачем не сплачена, а тому підлягає стягненню.
      6. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      7. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, уповноважена особа подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що ці рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням усіх обставин справи, оскільки вимоги за зобов`язаннями банку зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури та погашаються у сьому чергу відповідно до статті 52 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»(далі - Закон № 4452-VI). Також скаржник послався на те, щоцей спір з урахуванням положень статті 2 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) та статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а також висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки банк знаходиться в процедурі ліквідації у зв`язку із визнанням його неплатоспроможним.
      8. На підставі викладеного скаржник просить скасуватиоскаржувані судові рішення та закрити провадження у справі.
      Позиція інших учасників справи
      9. У відзиві на касаційну скаргу ОДПІ зазначила, що не погоджується з касаційною скаргою та просить відмовити в її задоволенні. Зокрема, позивач зазначив, що відповідно до частини третьої статті 46 Закону № 4452-VI під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов`язань, крім витрат, безпосередньо пов`язаних зі здійсненням ліквідаційної процедури. Вимоги за зобов`язаннями банку зі сплати податків і зборів, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтись тільки в межах ліквідаційної процедури. Наведені норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв`язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов`язання, і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів. З прийняттям рішення про початок процедури ліквідації не пов`язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати зобов`язання. На думку ОДПІ, дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів. Оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), які виникли після введення мораторію, то, відповідно, і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення. Невиконання таких зобов`язань є правопорушенням.
      Рух касаційної скарги
      10. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалоювід 22 лютого 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      12. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      13. У березні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 07 листопада 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      16. ПАТ «Актабанк» з 22 квітня 2008 року перебуває на обліку в ОДПІ як платник податків, зборів та обов`язкових платежів.
      17. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 15 січня 2015 року № 19 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Актабанк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 16 січня 2015 року № 6 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Актабанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку».
      18. 19 лютого 2015 року відповідач подав до ОДПІ податкову декларацію з податку на нерухоме майно, згідно з якою сума податкового зобов`язання за 2015 рік склала 26 тис. 56 грн 68 коп.
      19. Також відповідач подавав до ОДПІ податкові декларації із сплати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної або комунальної власності) від 17 лютого 2016 року у сумі 672 грн 19 коп. та від 22 лютого 2016 року у сумі 412 грн 44 коп.
      20. Отже, ПАТ «Актабанк» має податковий борг за узгодженими податковими зобов`язаннями з податку на нерухоме майно та податку з плати за землю на загальну суму 27 тис. 141 грн 31 коп., і цей податковий борг не погашений.
      21. 07 травня 2015 року ОДПІ сформувала податкову вимогу № 806-25 на суму 6 тис. 514 грн 17 коп., яка була отримана відповідачем 18 травня 2015 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення.
      22. У зв`язку з невиконанням податкового законодавства щодо сплати податкового боргу, який виник в результаті самостійно узгоджених податкових зобов`язань, контролюючий орган на підставі положень підпункту 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) звернувся до суду з позовною заявою про стягнення податкового боргу з ПАТ «Актабанк».
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      23. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      24. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України(тут і далі - у редакції, чинній на час постановлення судами першої та апеляційної інстанцій оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      25. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС Українисуб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      26. Відповідно до частини другої статті 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      27. Пунктом 5 частини другої статті 17 КАС Українивизначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, установлених Конституцією та законами України.
      28. Згідно із частиною другою статті 50 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.
      29. Частиною четвертою статті 50 КАС Українивизначено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, установлених законом.
      30. Правовий аналіз пунктів 1-4 частини четвертої статті 50 КАС Українисвідчить про те, що з наведених у цих пунктах підстав громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.
      31. Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб`єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб`єктів владних повноважень.
      32. Крім того, пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС України, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що надавала б право для розширеного тлумачення права суб`єкта владних повноважень на адміністративний позов.
      33. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також право суб`єкта владних повноважень звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.
      34. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.
      35. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      36. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав кваліфікувати спір як публічно-правовий і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      37. Для звернення до адміністративного суду суб`єкт владних повноважень як позивач має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, підстави для такого звернення мають бути визначені законом з указівкою на предмет звернення, спір у справі повинен відповідати ознакам публічно-правового спору.
      38. ПК України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу (пункт 1.1 статті 1 ПК України).
      39. Відповідно до пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову, державну митну політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, його територіальні органи.
      40. Згідно із пунктом 41.2 статті 41 ПК України органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень. Стягнення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється.
      41. За змістом підпункту 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право, зокрема, звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.
      42. Позов про примусове стягнення з відповідача як платника податків подано ОДПІ в порядку виконання нею завдань, покладених на контролюючі органи, а спір виник у зв`язку з невиконанням вимог ОДПІ як суб`єкта владних повноважень про таку сплату.
      43. Аналіз зазначених норм законодавства свідчить про те, що ОДПІ, звернувшись до суду з позовом про примусове стягнення податкового боргу з платника податків в порядку виконання нею завдань, покладених на контролюючі органи, реалізувала свої владні управлінські функції і виступила як суб`єкт владних повноважень.
      44. Велика Палата Верховного Суду не приймає доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, про те, що цей спір підвідомчий господарським судам з посиланням на норми Закону № 2343-XII та приписи пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України(тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з огляду на таке.
      45. Відповідно до статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      46. Отже, ознаками господарського спору, який належить до юрисдикції господарського суду, є, зокрема, участь у спорі суб`єкта господарювання, наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, а також спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
      47. За положеннями статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; 4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю); 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; 7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПК України; 8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.
      48. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор (частина друга статті 10 Закону № 2343-XII).
      49. Згідно з абзацами третім та дев`ятим частини першої статті 1 Закону № 2343-XII банкрутством є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. При цьому неплатоспроможністю є неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов`язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності.
      50. Водночас Законом України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки та банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) визначено порядок визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку в позасудовому порядку, не в межах судової справи про банкрутство.
      51. Закон № 4452-VI, який є спеціальним законом у таких правовідносинах, встановлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, відносини між Фондом, банками, уповноваженою особою і фізичними особами.
      52. Так, згідно з пунктом 8 частини першої статті 2 Закону № 4452-VIрішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних приймає Національний банк України в порядку, передбаченому цим Законом. Заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку здійснює Фонд в один зі способів, визначених статтею 39 цього ж Закону.
      53. Отже, процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку (в тому числі шляхом ліквідації) є відмінною від процедури банкрутства за Законом № 2343-XII.
      54. За таких обставин у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов`язань, норми Закону № 4452-VI є спеціальними, а цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.
      55. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір про стягнення контролюючим органом з платника податків податкового боргу є публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      56. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору стосовно правомірності вимоги ОДПІ щодо стягнення коштів з ПАТ «Актабанк» в розмірі податкового боргу, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      57. Позовні вимоги ОДПІ обґрунтовані тим, що узгоджена сума податкових зобов`язань не була сплачена відповідачем як платником податків, зборів та обов`язкових платежів у встановлений законом строк та стала податковим боргом ПАТ «Актабанк», який підлягає погашенню в порядку, визначеному ПК України.
      58. Проте порядок погашення податкової заборгованості відповідача регулюється Законом № 4452-VI та здійснюється в межах ліквідаційної процедури.
      59. Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим боргом є сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.
      60. Згідно з пунктом 54.1 статті 54 ПК України крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою.
      61. Пунктом 95.1 статті 95 ПК України передбачено, що контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.
      62. Відповідно до пункту 95.2 статті 95 ПК України стягнення коштів платника податків з платника податків провадиться не раніше, ніж через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги.
      63. Таким чином, факт узгодження грошового зобов`язання має наслідком обов`язок платника податку сплатити таке зобов`язання у встановлений законом строк. У свою чергу, невиконання обов`язку зі сплати узгодженого грошового зобов`язання у встановлений законом строк має наслідком включення такого зобов`язання до податкового боргу платника податків, процедура стягнення якого за загальними правилами розпочинається не раніше, ніж через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги.
      64. Пунктом 1.3 статті 1 ПК України передбачено, що цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом № 2343-XII, з банків, на які поширюються норми Закону № 4452-VI, та погашення зобов`язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, зборів на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій.
      65. Згідно із частиною третьою статті 1 Закону № 4452-VI відносини, що виникають у зв`язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України.
      66. Пункт 2 частини першої статті 77 Закону № 2121-III визначає відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду однією з умов ліквідації банку.
      67. Відповідно до частин п`ятої та шостої цієї ж статті Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, повідомляє про це банк та надсилає рішення до Фонду.
      68. Фонд у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону № 4452-VI.
      69. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку строк виконання всіх грошових зобов`язань банку та зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) вважається таким, що настав.
      70. Відповідно до частини третьої статті 46 Закону № 4452-VI під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов`язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів)), крім витрат, безпосередньо пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.
      71. Вимоги за зобов`язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури та погашаються у сьому чергу відповідно до статті 52 цього Закону.
      72. Частиною п`ятою статті 45 Закону № 4452-VI визначено, що протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку.
      73. Статтею 52 Закону № 4452-VI визначено черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплату витрат та здійснення платежів.
      74. Системний аналіз викладених положень дає підстави для висновку про те, що ліквідаційна процедура банку за рішенням Національного банку України розпочинається з моменту отримання такого рішення Фондом. З дня початку процедури ліквідації банку строк виконання усіх грошових зобов`язань останнього вважається таким, що настав. Зобов`язання банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
      75. Передбачений ПК України загальний порядок стягнення податкового боргу не поширюється на стягнення податкового боргу, який виник після порушення процедури ліквідації банку. Стягнення такого податкового боргу здійснюється шляхом пред`явлення до банку в особі уповноваженої особи позову про акцептування вимог і віднесення їх до належної черги погашення (пункт 1 частини другої, частина четверта статті 49 Закону № 4452-VI).
      76. Як убачається зі встановлених судами попередніх інстанцій обставин, ліквідаційну процедуру ПАТ «Актабанк» розпочато 16 січня 2015 року, яку в подальшому продовжено до 15 січня 2018 року включно.
      77. Таким чином, вимога контролюючого органу про стягнення з ПАТ «Актабанк» податкового боргу з земельного податку та з податку на нерухоме майно за період з лютого 2015 року по лютий 2016 року, тобто в період здійснення ліквідаційної процедури, в порядку, передбаченому ПК України, є необґрунтованою.
      78. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОДПІ про стягнення з рахунків ПАТ «Актабанк» податкового боргу в сумі 27 тис. 141 грн 31 коп.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      79. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      80. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      81. За правилами частин першої та третьої статті 351 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      82. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до постановлення незаконного судового рішення, а виправлення відповідної помилки не потребує з`ясування нових обставин і дослідження нових доказів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Актабанк» задовольнити частково.
      2. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 липня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2017 року скасувати.
      3. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову Верхньодніпровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Дніпропетровській області до Публічного акціонерного товариства «Актабанк» про стягнення заборгованості.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      В . І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      В . С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 86241635
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 367/2022/15-ц
      Провадження N 14-376 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради Київської області (далі також - Ірпінська міська рада) до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "ОМ-АРТ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гоменюк Олени Миколаївни, Реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції Київської області, ТзОВ "Забудова-Д", треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Ірпінське виробниче управління житлово-комунального господарства, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на нерухоме майно, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння
      за заявою заступника Генерального прокурора України (далі також - заявник) про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року (далі також - заява про перегляд).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради звернувся з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки (далі разом - державні акти):
      1.1.1. Серії ЯМ N 415252 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0183), виданий на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2
      1.1.2. Серії ЯМ N 720185 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0159), виданий на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21
      1.1.3. Серії ЯМ N 942928 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0150), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.1.4. Серії ЯМ N 942926 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0151), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.1.5. Серії ЯМ N 942927, (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0197), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.2. Визнати недійсними свідоцтва N 26523045 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0202) та N 26523999 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0201) про право власності на нерухоме майно (далі разом - свідоцтва про право власності), видані на ім'я TзOB "ОМ-АРТ".
      1.3. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень N 15964504 від 22 вересня 2014 року, N 21754868 і N 21754911 від 2 червня 2015 року, N 21712411, N 21712152 та N 21712277 від 29 травня 2015 року (далі разом - рішення про державну реєстрацію прав).
      1.4. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      1.5. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, а з незаконного володіння ОСОБА_3 - земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159.
      2. Позовні вимоги мотивував такими обставинами:
      2.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким:
      2.1.1. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 440-10-VI "Про визнання нечинними рішень Ірпінської міської ради" в частині визнання нечинним рішення Ірпінської міської ради N 3276-72-У від 7 серпня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування Ірпінського ВУКГ за адресою: АДРЕСА_1, землі рекреаційного призначення (парк культури та відпочинку "Лісовий")" і визначення цільового призначення земельної ділянки рекреаційного призначення площею 4,1035 га у АДРЕСА_1, як землі для житлової та громадської забудови;
      2.1.2. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 437-10-VI "Про внесення змін до рішення Ірпінської міської ради від 19 червня 2003 року N 337-12-XXIV" у частині виключення з переліку об'єктів благоустрою у сфері земельного господарства, призначених для відпочинку населення, парку культури та відпочинку "Лісовий" (АДРЕСА_1).
      2.1.3. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 444-10-VI "Про надання дозволу громадянам на розроблення проектів землеустрою" у частині надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд громадянам ОСОБА_20, ОСОБА_19, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 (далі разом - набувачі) на АДРЕСА_1.
      2.1.4. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 15 листопада 2011 року N 1315-21-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_20 на АДРЕСА_2 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; рішення Ірпінської міської ради від 6 жовтня 2011 року N 1049-19-VI та N 1050-19-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_3 у власність відповідно ОСОБА_19 та ОСОБА_18 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 18 серпня 2011 року N 811-15-VI, N 815-15-VI, N 812-15-VI, N 813-15-VI, N 810-15-VI, N 814-15-VI, N 817-15-VI, N 804-15-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_4 у власність відповідно ОСОБА_17, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_25, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 1 липня 2011 року N 739-13-VI, N 740-13-VI, N 738-13-VI, N 737-13-VI, N 736-13-VI, N 735-13-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_5 у власність відповідно ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
      2.1.5. Визнав недійсними державні акти серії ЯК N 210950, серії ЯК N 210953, серії ЯК N 210952, серії ЯК N 210954, серії ЯК N 210951, серії ЯК N 210955, серії ЯМ N 720185, серії ЯМ N 720039, серії ЯМ N 720035, серії ЯМ N 720033, серії ЯМ N 720036, серії ЯМ N 720034, серії ЯМ N 720038, серії ЯМ N 720037, серії ЯМ N 119810 серії ЯМ N 415252, серії ЯМ N 086022, видані на ім'я набувачів (на державних актах були проставлені відмітки про перехід права власності на відповідні земельні ділянки, зокрема, на державному акті серії ЯМ N 415252, виданому на ім'я ОСОБА_20, - про перехід права власності до ОСОБА_2; на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, - про перехід права власності до ОСОБА_21).
      2.1.6. Витребував з незаконного володіння набувачів відповідні земельні ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.
      2.2. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року в частині витребування земельних ділянок на користь держави й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      2.3. 3 грудня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2014 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року.
      2.4. Спірні земельні ділянки рекреаційного призначення вибули з володіння власника з порушенням вимог законодавства у період дії заборони на їх передання у власність, встановленої у статті 1 Закону України "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах". А тому їх слід витребувати від кінцевих набувачів - ТзОВ "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 25 листопада 2015 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
      4. Рішення суд мотивував так:
      4.1. ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" придбали земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радою, а з фізичними особами, та вибули з володіння Ірпінської міської ради, яка приймала рішення про передання земельних ділянок у власність фізичних осіб-продавців, не поза її волею.
      4.2. Договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені з ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" не визнані недійсними, а на час їх укладення були чинними рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких набувачі отримали право власності на земельні ділянки та мали право на їх відчуження.
      4.3. У ТзОВ "ОМ-АРТ" як у добросовісного набувача не можна витребувати згідно з приписами статей 330 і 388 ЦК Україниземельні ділянки, що були придбані за оплатними договорами та вибули з володіння попередніх власників не поза їх волею.
      4.4. Можна витребувати лише індивідуально визначені речі, які фізично існують на момент витребування, зокрема земельні ділянки, які мають індивідуально визначені характеристики, а саме площу та кадастровий номер. Земельні ділянки, надані набувачам на підставі скасованих рішень Ірпінської міської ради, не можна ототожнювати зі спірними земельними ділянками, які просить витребувати позивач, оскільки останні на час розгляду справи мають інші кадастрові номери та площі.
      4.5. Не можна витребувати земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 у ТзОВ "Забудова-Д", оскільки товариство набуло на них право власності за оплатним договором у порядку виконання судового рішення згідно з приписами статті 388 ЦК України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 16 лютого 2016 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      6. Мотивував ухвалу так:
      6.1. Земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради не поза її волею.
      6.2. TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 набули право власності на спірні земельні ділянки згідно з договорами купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радо, а з фізичними та юридичними особами, право власності яких підтверджене державними актами та свідоцтвами про право власності.
      6.3. На час укладення договорів купівлі-продажу, за якими відповідні земельні ділянки придбали ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3, не були скасовані рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких раніше отримали право власності на земельні ділянки набувачі. Вказані договори купівлі-продажу сторони виконали.
      6.4. Придбаваючи земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:015, 3210900000:01:047:0183 та 3210900000:01:047:0159, TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не знали та не могли знати про те, що вказані земельні ділянки відчужують особи, які не мають права розпорядження ними, оскільки право власності ОСОБА_20, ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_21 і ОСОБА_1 було у встановленому порядку зареєстроване. Тому TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок.
      6.5. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради як власника поза її волею. Ця рада приймала рішення про надання земельних ділянок у власність набувачам, але ті рішення надалі були скасовані у судовому порядку. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок немає підстав для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України.
      6.6. Земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:015 ТзОВ "Забудова-Д" придбало у ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 у порядку виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц, що унеможливлює витребування цих ділянок.
      6.7. Рішення про державну реєстрацію прав прийняті на підставах зареєстрованих і не визнаних недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:150 та 3210900000:01:047:0159 та на виконання і з дотриманням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
      6.8. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнав недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20, а також державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Вчинення на державних актах серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252 відміток про відчуження земельних ділянок на підставі договорів купівлі-продажу не змінює суті таких державних актів як недійсних. А тому вимога про повторне їх скасування є необґрунтованою.
      6.9. Визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів їх купівлі-продажу, не є належним способом захисту права позивача.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      7. 16 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій.
      8. Суд касаційної інстанції мотивував ухвалу так:
      8.1. На момент вчинення перших правочинів, за якими спірні земельні ділянки були відчужені, рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких фізичні особи набули право власності на ці ділянки, не були скасовані, а відповідні договори сторони повністю виконали.
      8.2. Суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки вибули з володіння власника поза його волею, оскільки саме Ірпінська міська рада прийняла рішення про надання спірних земельних ділянок набувачам, і ці рішення лише у подальшому скасував суд у справі N 1013/4597/2012. У вказаних рішеннях Ірпінської міської ради було її волевиявлення на вибуття земельних ділянок з власності територіальної громади м. Ірпеня та на передання їх у приватну власність. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок відсутні підстави для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України.
      8.3. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що оскільки продаж спірних земельних ділянок на користь ТзОВ "Забудова-Д" відбувся у порядку, встановленому для виконання судових рішень, то вказане є додатковою підставою для відмови у задоволенні вимоги про витребування цих ділянок у зазначеного відповідача.
      9. Суддя Леванчук А.О. висловив щодо зазначеної ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ окрему думку, яку мотивував так:
      9.1. Висновок про відмову у задоволенні позову є помилковим, не ґрунтується на повному та всебічному з'ясуванні обставин у справі і зроблений без належного застосування висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 3 червня 2015 року у справах N 6-205цс15, N 6-217цс15, від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16.
      9.2. Суди залишили поза увагою те, що державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, а тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-205цс15).
      9.3. Суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-217цс15, про те, що вчинення на державному акті, визнаному судом недійсним, відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.
      9.4. Для вирішення спору в частині заявлених на підставі статті 388 ЦК України вимог про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння суди також не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16, відповідно до якого розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади.
      9.5. З огляду на вказане касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області необхідно було задовольнити частково: скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд
      10. У лютому 2017 року заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року. Просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      11. 6 березня 2017 року Верховний Суд України ухвалою відкрив провадження у справі.
      12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон України N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України викладений у новій редакції.
      13. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.
      14. У січні 2018 року заява про перегляд разом із доданими до неї матеріалами була передана до Верховного Суду.
      15. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. 31 липня 2018 року Верховний Суд у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що заявник оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (господарської та цивільної) у відповідних їхніх рішеннях.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд
      17. Заява подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення судом касаційної інстанції різних за змістом судових рішень (постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15) у подібних правовідносинах, а також - невідповідності оскаржених судових рішень викладеному у постановах Верховного Суду України (від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      18. Заявник мотивує заяву про перегляд так:
      18.1. Власником комунального майна є не відповідна рада як орган місцевого самоврядування, а територіальна громада. Волевиявлення Ірпінської міської ради щодо розпорядження об'єктами комунальної власності має відповідати чинному законодавству.
      18.2. Ірпінська міська рада, ухвалюючи рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки із земель рекреаційного призначення на землі житлової та громадської забудови і передаючи її після поділу у приватну власність фізичним особам, діяла всупереч приписам законодавства, що підтверджують судові рішення у справі N 1013/4597/2012.
      18.3. З огляду на викладене право дійсного власника - територіальної громади м. Ірпеня - не припинилося з утратою відповідного майна. А тому це право має бути захищене за віндикаційним позовом на підставі статті 388 ЦК України.
      18.4. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки не внаслідок їх продажу під час примусового виконання судового рішення на публічних (прилюдних) торгах, а під час добровільного виконання судового рішення.
      (2) Позиція ТзОВ "Забудова-Д"
      19. У березні 2017 року ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення на заяву про перегляд, які мотивує так:
      19.1. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
      19.2. Обставини справи N 367/2022/15-ц відрізняються від обставин справи N 911/263/15, за наслідками розгляду якої 10 травня 2016 року Вищий господарський суд України ухвалив постанову, наведену заявником як приклад неоднакового застосування норм права.
      19.3. Немає невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року викладеним у постановах Верховного Суду України, які навів заявник, висновками щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      19.3.1. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15 не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      19.3.2. У справі N 367/2022/15-ц підставою для відмови в позові була неможливість витребування спірних земельних ділянок від добросовісного набувача у зв'язку із застосуванням частини другої статті 388 ЦК України. Натомість у наведених вище постановах Верховного Суду України й ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосована така підстава відмови у витребуванні майна в добросовісного набувача як продаж цього майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      (2) Доводи інших учасників справи
      20. Інші учасники справи заперечення на заяву про перегляд не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів
      (1.1) Щодо підстав для перегляду судових рішень
      21. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      (1.1.1) Стосовно невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права
      22. Обґрунтовуючи невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 367/2022/15-ц викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник надав для порівняння копії постанов Верховного Суду України від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15.
      23. У постанові від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що спірне нежитлове приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду - ухвали про визнання мирової угоди, яка надалі була скасована. Вказане, на думку суду, підтверджує, що майно вибуло з володіння власника поза його волею, а тому є підстави для витребування цього майна з незаконного володіння відповідача. Отже, у зазначеній справі Верховний Суд України сформулював висновок про застосування припису пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Проте у справі, яка переглядається, суди встановили інші обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, а саме те, що земельні ділянки вибули з власності територіальної громади на підставі відповідних рішень органу місцевого самоврядування, які пізніше скасував суд, а не на підставі ухвали про визнання мирової угоди, скасованої надалі судом.
      24. Крім того, надані для порівняння постанови Верховного Суду України від 3 червня 2015 року у справах N 6-205 цс 15 і N 6-217 цс 15 не можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, оскільки у зазначених постановах немає висновків про застосування приписів частин першої та другої статті 388 ЦК України, про неправильність застосування яких у справі N 367/2022/15-ц стверджує заявник у заяві про перегляд.
      25. У наданій для порівняння постанові від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15 за позовом Одеської міської ради, від імені якої в інтересах держави його подав заступник прокурора Одеської області, про витребування майна з незаконного володіння кінцевого набувача Верховний Суд України встановив, що Вищий господарський суд України у постанові від 16 жовтня 2014 року у справі N 916/2545/13 визнав недійсним один з пунктів рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року, а також визнав удаваними та недійсними укладені Одеською міською радою у зв'язку з вказаним її рішенням договори дарування і купівлі-продажу.Верховний Суд України у справі N 916/2131/15 дійшов висновку, що оскільки Одеська міська рада розпорядилася комунальним майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, це майно вибуло з володіння територіальної громади поза її волею, а тому слід залишити в силі рішення суду першої інстанції, який задовольнив позов про витребування майна від кінцевого набувача (аналогічні висновки у подібних правовідносинах Верховний Суд України сформулював у постановах від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15).
      26. Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави для вирішення питання про усунення невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-цвикладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
      (1.1.2) Стосовно неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах
      27. Обґрунтовуючи неоднакове застосування судами касаційної інстанції приписів пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник навів постанову Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15, в яких, на думку заявника, зазначені приписи застосовані інакше, ніж в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-ц.
      28. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
      29. В ухвалі від 18 січня 2016 року у справі N 1522/29456/12 (провадження N 6-11667 ск 15) колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що за змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами зазначеної справи Приморський районний суд м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року в іншій справі - N 2/1522/7856/11 - задовольнив позов фізичної особи до Одеської міської ради і визнав за позивачем право власності на реконструйовану квартиру. Надалі ця фізична особа відчужила зазначену квартиру за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року іншій фізичній особі, а та продала її на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2012 року ще іншій фізичній особі. Апеляційний суд Одеської області 29 лютого 2012 року ухвалив рішення у справі N 2/1522/7856/11 (провадження N 22ц-1590/1371/2012), яким скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2011 року та відмовив у задоволенні позову про визнання права власності на реконструйовану квартиру. Звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року, Одеська міська рада, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Одеської області, у справі N 1522/29456/12 стверджувала, що рішення Приморського районного суду м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року у справі N 2/1522/7856/11, яке стало підставою для набуття реконструйованої квартири у власність, було скасоване в апеляційному порядку, а тому відпали підстави відповідно до яких відчужувач набув право власності на відповідне майно.
      30. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини, які виникли між учасниками справи N 6-11667 ск 15, не є подібними до правовідносин учасників справи N 367/2022/15-ц. А тому в останній не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15.
      31. У наданій для порівняння постанові від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 Вищий господарський суд України, вирішуючи питання щодо застосування статті 388 ЦК України, вказав, що відповідач відчужив нежитлові приміщення, не маючи на це права, оскільки перед тим набув право власності на відповідне нерухоме майно на підставі судового рішення, скасованого надалі через його незаконність. Майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами справи N 911/263/15 позивач просив витребувати нерухоме майно з незаконного володіння відповідача, вказуючи на вибуття майна поза волею власника. Суди двох інстанцій відхилили довід відповідача про продаж спірного нерухомого майна у порядку, встановленому рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2010 року у справі N 7/807, оскільки у матеріалах справи N 911/263/15 не було доказів реалізації спірного нерухомого майна на публічних (прилюдних) торгах з продажу арештованого майна. Вищий господарський суд України також дійшов висновку, що частина друга статті 388 ЦК України регулює захист прав осіб, які придбали майно на публічних (прилюдних) торгах, проведених у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що предмет спору й обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування частини другої статті 388 ЦК України, у справах N 911/263/15 і N 367/2022/15-ц є подібними. Проте суди касаційної інстанції у цих справах неоднаково застосували частину другу статті 388 ЦК України, що зумовлює необхідність вирішення заяви про перегляд у відповідній частині.
      (1.2) Щодо відсутності волі територіальної громади на вибуття з її володіння земельних ділянок
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке:
      33.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, згідно з яким у частині, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, скасував низку рішень Ірпінської міської ради, які уможливили первинне вибуття спірних земельних ділянок з володіння їхнього власника, зокрема рішень надання дозволу набувачам на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення та передання їм цих земельних ділянок і про затвердження зазначених проектів, а також визнав недійсними державні акти, видані набувачам.
      33.2. На підставі договору купівлі-продажу від 7 листопада 2012 року ОСОБА_10 відчужила належну їй на праві власності земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159 ОСОБА_21, про що на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, зроблена відмітка про перехід права власності до ОСОБА_21 Надалі на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2014 року ОСОБА_21 відчужив цю земельну ділянку на користь ОСОБА_3
      33.3. ОСОБА_20 на підставі договору купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року відчужив належну йому на праві власності земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183 на користь ОСОБА_2. На державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_20, зроблена відмітка про перехід прав власності до ОСОБА_2.
      33.4. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 4 листопада 2011 року (реєстрові номери 2401, 2410, 2395, 2416, 2407, 2413 та 2404) ОСОБА_16, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_14 і ОСОБА_17 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, 3210900000:01:047:0170, 3210900000:01:047:0169, 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0167, 3210900000:01:047:0168 на користь TзOB "ОМ-АРТ".
      33.5. Останнє на підставі заяви N 917 від 12 вересня 2012 року об'єднало придбані ним у відповідачів у справі N 1013/4597/2012 зазначені земельні ділянки та земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0158, придбану на підставі договору купівлі-продажу від 4 листопада 2011 року (реєстровий N 2398), в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га.
      33.6. На підставі заяви TзOB "ОМ-АРТ" про поділ земельних ділянок N 612 від 18 березня 2013 року земельна ділянка з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 загальною площею 0,4 га кожна за адресами: АДРЕСА_4 і АДРЕСА_8 відповідно.
      33.7. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким скасував рішення Ірпінського міського суду від 16 серпня 2012 року в частині витребування спірних земельних ділянок з незаконного володіння набувачів, і в цій частині ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні вимог прокурора про витребування з незаконного володіння набувачів на користь держави спірних земельних ділянок. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      33.8. 29 травня 2015 року TзOB "ОМ-АРТ" відчужило земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 на користь TзOB "Забудова-Д" на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року (реєстрові номери 997 і 996).
      33.9. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 15 липня 2011 року та 25 липня 2011 року (реєстрові номери 1354, 1358, 1450, 1458, 1464 і 1446), ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 на користь ОСОБА_1
      33.10. Остання на підставі заяви N 920 від 12 вересня 2012 року об'єднала придбані нею земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 в одну земельну ділянку загальною площею 0,4 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0197.
      33.11. Надалі на підставі трьох договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року та від 2 червня 2015 року (реєстрові номери 1000, 1007 і 1008 відповідно) ОСОБА_1 відчужила земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 і 3210900000:01:047:0151 на користь TзOB "Забудова-Д".
      33.12. ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ТзОВ "Забудова-Д" є добросовісними кінцевими набувачами.
      34. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
      35. Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.
      36. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п'ята статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      37. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності (частина п'ята статті 60 вказаного Закону).
      38. Міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
      39. Виключно на пленарних засіданнях міської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 вказаного Закону).
      40. Оскільки спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності на підставі рішень Ірпінської міської ради, скасованих у судовому порядку у справі N 1013/4597/2012 через їх незаконність, волі територіальної громади м. Ірпеня на таке вибуття не було. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15.
      41. Отже, у справі N 367/2022/15-ц суди неправильно застосували пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України та дійшли помилкового висновку про наявність волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття спірних земельних ділянок. Враховуючи це, земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0183, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_2, 3210900000:01:047:0159, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_3, а також 3210900000:01:047: 0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, кінцевим набувачем яких є ТзОВ "Забудова-Д", вибули з власності територіальної громади м. Ірпеня поза її волею.
      (1.3) Щодо неможливості витребування у добросовісного набувача майна, проданого у порядку, встановленому для виконання судових рішень
      42. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
      42.1. На підставі дозволу Центрального відділу державної виконавчої служби (далі - ВДВС) Чернігівського міського управління юстиції (далі - МУЮ) N 0339/573, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47667710 від 27 травня 2015 року, ТзОВ "ОМ-АРТ" 29 травня 2015 року продало ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047: 0203 і 3210900000:01:047:0202 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 524 938 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем у виконавчому провадженні N 47667710.
      42.2. На підставі дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ N 0339/574, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47677546 від 27 травня 2015 року, ОСОБА_1 29 травня 2015 року та 2 червня 2015 року продала ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:0150 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 275 062 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем за виконавчим провадженням N 47677546.
      43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV) у відповідній редакції.
      45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону N 606-XIV).
      46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п'ята зазначеної статті).
      47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону N 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.
      48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      49. Оскільки ТзОВ "Забудова-Д" придбало земельні ділянки не внаслідок їх примусової реалізації на виконання судового рішення, а за домовленістю з ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 та з дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ, Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів про неможливість витребування у ТзОВ "Забудова-Д" спірних земельних ділянок помилковими.
      (1.4) Щодо витребування спірних земельних ділянок
      50. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
      51. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168).
      52. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
      52.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
      52.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
      52.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).
      52.4. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      53. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля (пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      54. Право власника витребувати незаконно, безпідставно відчужені земельні ділянки, які належали до земель рекреаційного призначення (парку культури та відпочинку "Лісовий"), визначене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель, наслідків порушення заборони на зміну їх цільового призначення і регламентування підстав для витребування з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
      55. Враховуючи встановлені у справах N 1013/4597/2012 і N 367/2022/15-ц обставини, висновки судів у справі N 1013/4597/2012 та на наведені вище висновки щодо відсутності волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття з її володіння спірних земельних ділянок і неможливість застосування до вимоги про їх витребування від ТзОВ "Забудова-Д" частини другої статті 388 ЦК України, вимоги прокурора про витребування спірних земельних ділянок від кінцевих набувачів є підставними.
      56. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки суду першої інстанції щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
      57. До категорій земель за основним цільовим призначенням належать, зокрема, землі рекреаційного призначення (пункт "ґ" частини першої статті 19 ЗК України).
      58. Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
      59. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина третя статті 52 ЗК України).
      60. Згідно зі статтею 1 Закону України від 17 березня 2011 року N 3159-VI "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах", який набрав чинності 13 квітня 2011 року, строком на 5 років запроваджений мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення (земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень, а також земельних ділянок об'єктів фізичної культури і спорту) в містах та інших населених пунктах. Завданням цього Закону було запобігання масовим проявам зміни цільового призначення і забудови окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах (зелених зон, зелених насаджень, об'єктів фізичної культури і спорту), що призводить до погіршення санітарно-гігієнічних, рекреаційних та спортивно-оздоровчих умов життя громадян, а також фізичного і естетичного виховання дітей та молоді.
      61. Той факт, що спірні земельні ділянки належали до земель рекреаційного призначення міста Ірпеня (парку культури та відпочинку "Лісовий"), і на зміну їх цільового призначення поширювалася зазначена заборона, встановили суди у справі N 1013/4597/2012. Зокрема, вони вказали, що рекреаційна територія між АДРЕСА_1, Чехова, Українська та АДРЕСА_2 була утворена за рішенням Ірпінської міської ради ще у 2003 році. І ця рада у спосіб, передбачений статтями 20, 50-52, 123 ЗК України, віднесла спірні земельні ділянки до земель рекреаційного призначення шляхом прийняття відповідних рішень.
      62. У цій справі загальний інтерес у контролі за використанням спірних земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації, тобто загальний інтерес у збереженні парку культури та відпочинку "Лісовий" на землях рекреаційного призначення, переважає приватний інтерес кінцевих набувачіву збереженні за ними права на спірні земельні ділянки для будівництва й обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд на шкоду вказаному загальному інтересу. Менш обтяжливого засобу забезпечення означеного контролю за користування майном в обставинах цієї справи немає.
      63. Крім того, зважаючи на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України, у цій справі неможливо вирішити питання щодо належної компенсації кінцевим набувачам з огляду на те, що останні розпорядилися їхніми процесуальними правами, не заявили відповідні зустрічні позови, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання та самостійно збирати докази для встановлення розміру означеної компенсації. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. Так, з урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України кінцеві набувачі, які не заявили зустрічні позови у справі N 367/2022/15-ц, можуть заявити до власника земельних ділянок позов про відшкодування здійснених з часу, з якого власникові належить право на їх повернення, необхідних витрат на утримання та збереження витребуваних земельних ділянок, а у разі здійснення поліпшень цих ділянок, які не можна відокремити від них без завдання їм шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельних ділянок. Крім того, кінцеві набувачі, із власності яких витребовуються земельні ділянки, також не позбавлені можливості відновити їхні права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до осіб, в яких вони придбали ці ділянки, про відшкодування збитків.
      64. У суді першої інстанції до ухвалення рішення у справі ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення, в яких, зокрема, заявило про застосування позовної давності (т. 3, а. с. 1-5). Тоді як відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про застосування позовної давності у суді першої інстанції до винесення ним рішення не заявляли ні у запереченнях на позов (т. 2, а. с. 50-59, 60-66), мотивованих добросовісністю набуття відповідних земельних ділянок і законністю їхнього відчуження Ірпінською міською радою саме як ділянок для житлової та громадської забудови, ні під час судових засідань 11 та 25 листопада 2015 року (т. 2, а. с. 212-213; т. 3, а. с. 24-27), 4 червня та 2 листопада 2015 року (т. 1, а. с. 204-205, т. 2, а. с. 143-144), в яких брали участь представники зазначених відповідачів.
      65. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
      66. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.Успорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи теж заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      67. Отже, дійшовши висновку про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок у добросовісних кінцевих набувачів, необхідно дослідити питання перебігу позовної давності за вимогою про витребування таких ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", оскільки воно заявило про застосування позовної давності у суді першої інстанції. Проте останній, вважаючи позов необґрунтованим у цілому, висновків щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності не робив, момент, з якого стало чи мало стати відомо про порушення права позивача, не встановлював. Факти, необхідні для вирішення питання про застосування позовної давності до вимоги про витребування спірних земельних ділянок у ТзОВ "Забудова-Д", відсутні і в рішеннях судів апеляційної та касаційної інстанцій з огляду на їхні висновки про відмову у позові.
      68. Враховуючи наведені вище помилки, допущені судами у справі N 367/2022/15-ц щодо застосування норм матеріального права, відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати фактита досліджувати докази, Велика Палата Верховного Суду не може перевірити доводи ТзОВ "Забудова-Д" щодо застосування позовної давності, а тому й ухвалити законне та обґрунтоване нове судове рішення у частині вимоги витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202 і земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      (1.5) Щодо визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності
      69. Позивач також заявляв вимоги про визнання недійсними державного акта серії ЯМ N 415252, виданого на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, державного акта серії ЯМ N 720185, виданого на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21, державних актів серії ЯМ N 942928, серії ЯМ N 942926 і серії ЯМ N 942927, виданих на ім'я ОСОБА_1, і про визнання недійсними свідоцтв про право власності N 26523045 та N 26523999, виданих на ім'я TзOB "ОМ-АРТ".
      70. Суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність всіх заявлених у цій справі вимог. Залишаючи його рішення без змін, суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнані недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 та серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20 (які позивач також просив визнати недійсними у справі N 367/2022/15-ц), а також визнані недійсними державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Окрім того, апеляційний суд дійшов висновку, що визнання недійсними державних актів та свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів купівлі-продажу земельних ділянок, не є належним способом захисту прав позивача. Вказані висновки суд касаційної інстанції не спростував.
      71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      72. З огляду на вказане, оскільки у справі N 1013/4597/2012 були скасовані первинні підстави вибуття спірних земельних ділянок із володіння територіальної громади м. Ірпеня, а для вирішення питання про задоволення вимоги про їх витребування не є ефективним способом захисту права власника оспорювання державних актів і свідоцтв, що посвідчують відповідне право, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не можуть бути задоволені вимоги про визнання недійсними свідоцтв про право власності та державних актів.
      (1.6) Щодо скасування рішень про державну реєстрацію прав
      73. Позивач просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав:
      73.1. N 15964504 від 22 вересня 2014 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159.
      73.2. N 21754868 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0150.
      73.3. N 21754911 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000: 01:047:0151.
      73.4. N 21712411 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047: 0197.
      73.5. N 21712152 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047:0202.
      73.6. N 21712277 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      73.7. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що оскільки рішення про державну реєстрацію прав, які позивач просить скасувати, приймали приватні нотаріуси на підставі посвідчених ними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та на виконання вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а ці договори суд не визнав недійсними, немає підстав для скасування вищевказаних рішень про державну реєстрацію прав.
      74. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі N 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.
      75. Так, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      76. З огляду на наведене, враховуючи те, що позивач заявив вимоги про витребування із незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровими номером 3210900000:01:047:0159, із незаконного володіння ОСОБА_2 - земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, із незаконного володіння ТзОВ "Забудова-Д" - земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не може бути задоволена вимога про скасування рішень про державну реєстрацію прав.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд
      77. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3603 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд, за наслідками її розгляду більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про часткове задоволення заяви.
      78. Відповідно до частини першої статті 3604 ЦПК України у вказаній редакції Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього кодексу.
      79. За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України, суд має право у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, скасувати судове рішення (судові рішення) й ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення (підпункт "а" пункту 2 частини першої статі 3604 ЦПК України).
      80. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до 15 грудня 2017 року.
      81. Відсутність у Верховного Суду України можливості встановлювати обставини справи, збирати та перевіряти докази і надавати їм оцінку при розгляді заяв про перегляд за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та допущені судами порушення, які не дозволили ухвалити нове рішення у справі, мало наслідком скасування судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., зокрема, постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 442/8157/15-ц, від 31 травня 2017 року у справі N 638/6982/15-ц, від 16 серпня 2017 року у справі N 6-2667цс16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду заяв про перегляд також скасовувала судові рішення та передавала справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., наприклад, постанови від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі N 367/2271/15-ц).
      82. Враховуючи те, що підстави, передбачені пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у зазначеній редакції, підтвердилися, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява про перегляд є частково обґрунтованою. Тому з огляду на відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати факти та досліджувати докази, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року слід: скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про витребування спірних земельних ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", а справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про застосування позовної давності до зазначеної вимоги; скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову; залишити в силі в іншій частині.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      83. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      84. На підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      З огляду на наведене, керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року:
      2.1. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову:
      витребувати у ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1; адреса: АДРЕСА_6) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер 3210900000:01:047:0159, площею 0,1 га;
      витребувати у ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2; адреса: АДРЕСА_7) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 3210900000:01:047:0183, площею 0,1 га.
      2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" про витребування на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області із незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203; справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.3. Залишити в силі в іншій частині.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Ж.М. Єленіна Л.І. Рогач О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська