yafet

Ну крім 607 є ще й одностороння відмова з тими ж наслідками (припинення зобовязання). Вина може стосуватись невиконання, а дата настає обєктивно і нема тому ради. І Слава Богу. Жаль вищі суди нічого в цьому плані не прояснюють.

1. у них також є програми всяких реструктуризацій. Хоча - да. Нікого живого хтл б домовився ще не приходилось 2. Це познається з віком. Маю одного чоловягу, який не хорошо поступив з 5 кредиторами, а зараз хочемо відновити репутацію. 3. Ну хоть шось

там того договору - одна сторінка заяви в якій написано, що відкривається овердрафт на строк дії карти. Карту чоловік поміняв і на продовження строку кредитування погодився. Є нюанс: по Приватівських правилах не могла емітуватись нова картка при наявності прострочок по старій. А що там на балансовому рахунку № 2625 Бог його знає. Я б маршрутом цього нюансу не пішов.

Забавок затіяти можна багато: почати процес про захист прав споживача, про визнання кредитного недійсним, про розкриття банківської таємниці колекторам, влізти в розрахунки і затіяти експертизу і т.п. А смисл? Якщо реальних варіантів 3: 1 домовитись з Приватом; 2 виправити ситуацію , перевівши в часткові платежі (вся ця інформація в Приват24 є), 3 чекати позову, не маючи нічого крім списку майна, на яке не може бути звернено стягнення.

Хороше питання. Хотілось би конструктивної критики викладеному далі. Сторони мають вплив на перебіг часу? В настання календарної дати є субєктивний вплив кредитора або боржника? Сторона боржника має обовязок включити у свій дохід суму грошової вимоги, по якій витік строк позовної давності? Сторона боржника може бути примушена до виконання обовязку в натурі? Оскільки настання календарної дати, тобто настання терміну, з яким законодавець повязує закінчення строку давності, є обєктивною обставиною, то на мій погляд саме так в даному випадку припиняється грошове зобовязання. Стаття 607. Припинення зобов'язання неможливістю його виконання 1. Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

Якщо мова йде : "платити за реквізитами договору", то Приват і залишається кредитором. Прімоколект найняли для традиційного гавкання. З написаного вище зрозуміло, що у Вас на руках виписка. Взято 2000 (законний ліміт овердрафту), обріс процентами, діє до кінця картки, тобто до червня 2016, дострокового витребування заборгованості нема. Відкрийте собі Приват24 на номер телефону, який привязаний до карти. Там є вся потрібна Вам інформація, в тому числі номери Ваших карток, процентна ставка, виписки за всі періоди. Якщо У Вас не складеться враження, що є обман в цифрах, тобто якщо заборгованість в Приват24 є правильною - не слухайте нічиїх порад, а ввійдіть в нормальні відносини. Я не бачу, щоб Приват був неправий по викладеній Вами фабулі.

Зверніться до місцевого юриста. Забагато неясностей, в тому числі - чи був встановлений і в якому розмірі ліміт овердрафта, строк дії картки,структура боргу в 7539,51грн. і т.п, неясно хто вважає себе Вашим кредитором і кому кажуть заплатити - Привату чи Прімоколекту - ЦДТ ? Ваші відносини між кредитором і позичальником, якщо не вкрались істотні нюанси, є цивільно-правовими. Вирішуються або в договірному, або в судовому порядку в цивільному процесі.

Може кому пригодиться. Кусок творчості в реальній справі. Предметом позову в даній справі було стягнення простроченої, на думку позивача, заборгованості відповідача згідно з умовами триваючого, на думку позивача, цивільно-правового зобов'язання споживчого кредиту, на підставі чинних, на думку позивача, умов договору споживчого кредиту. В межах предмета і підстави заявленого позову позивач не довів наявність порушеного права, яке підлягає захисту судом. Позов заявлено з надуманих міркувань з виходом позивача за правомірні межі здійснення цивільного права, встановлені ст.13 ЦК України. Згідно з п.7 ч.11 ст.11 Закону України “Про захист прав споживачів”, кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Відповідно до ч. 1 ст. 55 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Діючи згідно нормативів формування страхових резервів в банках України та нормативів списання безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву, позивач міг і повинен був, для уникнення виходу за межі здійснення цивільного права, списати заборгованість по завершенню 180 днів з моменту віднесення заборгованості по кредиту до 5-ої категорії (безнадійний), згідно з діючим Порядком відшкодування банками України безнадійної заборгованості, за рахунок спеціально сформованого за рахунок своїх валових витрат резерву (затверджений Постановою НБУ №172 від 01.06.2011р.), тобто шляхом застосування встановленого законом механізму страхування ймовірних ризиків банків у відносинах кредитування. Як визначено в правових позиціях Верховного Суду України (постанова від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 ; постанова від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14) юридичне значення для вирішення спору має не строк дії договору, а строк дії цивільного зобов'язання кредиту , який обмежується строком дії картки (в даному спорі - пластикової картки, яка була видана на строк по ... липня 2009 року). Оскільки з позовом банк звернувся до суду ... вересня 2014 року, тобто після спливу строку позовної давності, в суді першої інстанції відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності при вирішенні спору. Відповідачем не вчинялись ніякі дії, які б свідчили про переривання строку позовної давності. Аргументи позивача про те, що строк давності перервався ....... року є надуманими і бездоказовими. Крім того, виходячи з практики застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, саме по собі надходження кредитору якоїсь суми грошей , навіть якщо б таке дійсно мало місце , не може бути доказом того, що боржник «вчинив дію, яка свідчить про визнання боргу». Відповідно до п. 4.4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» : « У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Бездіяльність боржника (наприклад, неоспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій. Визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами. Визнання боржником свого боргу після спливу позовної давності не свідчить про переривання перебігу такої давності.» Посилання апелянтом на ст.599 ЦК України, як єдину підставу припинення цивільного зобов’язання є надуманим, оскільки припинення зобов’язань можливе з багатьох інших підстав, що прямо зазначене в ч.1 ст. 598 ЦК України (зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом). В спірних правовідносинах, на думку відповідача, підставою припинення зобов’язання є ч.3 ст. 615 ЦК України , оскільки банк відмовився від зобов’язання, на що вказує нездійснення ним будь-яких заходів протягом перебігу строку давності. Розмір і структура заборгованості, на яку вказує апелянт, є невірними, і не підтверджені жодними первинними документами з бухгалтерського обліку банку. Ніяких домовленостей між позивачем і відповідачем щодо збільшення строків позовної давності, понад ті, що встановлені Цивільним кодексом України, не досягалось. При вирішенні спору у справі № 6-240цс14 (Постанова Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року) висловлена наступна правова позиція: «Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Окрім цього частиною першою статті 259 ЦК України передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись з доводами позивача щодо застосування п’ятирічного строку позовної давності, не звернули увагу на те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписані сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення строку позовної давності, ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались».

В кредитному договорі "основне зобовязання" складається з мінімум двох "основних зобовязань": 1) повертати тіло кредиту частинами за графіком; 2) сплачувати проценти у строк/термін, визначений кредитним договором. Відповідно: на час заявлення позову, як правило, банк заявляє вимоу з 4-ьох складових: 1) стягнути прострочену частину тіла кредиту ( її Ви добиваєте строком давності, вираховуючи дату кожного платежу - підлягають стягненню тільки ті частини від настання дати виконання обовязку повернення пройшло не більше 3-х років); 2) стягнути частину тіла кредиту, яка стала простроченою внаслідок застосування права дострокової вимоги ( тут, як ми говорили вище - повезе, якщо від дати, вирахованої за змістом вимоги, пройшло більше 3-х років); 3) проценти, прострочені до дати "дострокової вимоги" вимоги (добиваєте цю позовну вимогу аналогічно до п.1); 4) проценти, нараховані після дати, вирахованої за зсмістом вимоги "про дострокове". Ця вимога є незаконною, оскільки після дати, вирахованої за змістом "дострокової вимоги", у банку припиняється право нараховувати проценти. Питання дискусійне, ВСУ поки-що не дав позиції. Про дії, які свідчать про переривання строку давності до сьогодні чіткість присутня тільки в позиціях ВГСУ. Суть така: якщо боржник однозначно і точно не підтверджує свій намір виконувати зобовязання, то строк не переривається. Якщо борг на 100грн., а боржник сплатив 10грн., то строк перервався тільки в частині тих сплачених 10 грн., а на перебіг строку давності по решті 90грн. це не впливає ніяк.

Так точно. З нюансом: загальна сума складається з 2х частин: прострочена і "витребувана достроково". Прострочену також можна розбомбити строком давності. ПС. заяву про застосування строку давності не забудьте.

Стандартно. Предявити може коли захоче. А задоволений позов буде в межах позовної давності: по штрафних - рік назад від дати позову; по графіку - по грошових зобовязаннях строк виконання яких настав в межах 3-х років до дати позову; по грошовій вимозі, яка заявлена достроково(на зміну графіка) - в межах 3-х років до дати позову (строк виконання "витребуваного достроково" визначається змістом вимоги (вона зазначена посиланням на календарну дату, або дату вираховуєте самостійно виходячи з "направлення вимоги", "отримання вимоги"). І головне: це все діє, якщо сторони в договірному порядку не продовжили строку позовної давності.

І не тільки. В ст.11 ЗПС і ст.42 про іпотеку передбачаються наслідки повернення в графік, але ВСУ ще потрібно час, щоб дозріти. Так само як до пріоритету, зворотніх вимог і їх забезпечення, черговості, бухгалтерії і багато чого ще. А жаль. Вже пізно.

Звичайно. І на право банку витребувати достроково не впливає. Банк собі складує платежі наростаючим підсумком, поки позичальник думає, що демонструє лояльність. Складніше коли ні позичальник, ні кредитодавець не дотримуються договірної черговості зарахувань.

те, що "незаконно оформлено" в "незаконній процедурі" не може стати підставою для виникнення права власності і тим більше для його існування певний час. Так Ви вИзнаєте, що таки право власності виникло і труба. У Вас є встановлені судом факти незаконності процедури. Чому б тоді твердо не стати на позицію, що відбрали незаконно і, відповідно, право власності залишається у Вашого клієнта. Не панацея визнавати недійсним договір. Може нехай договір собі залишається(я ж не знаю коли він укладався, може взагалі як застереження при підписанні іпотеки), а Ви захищаєте право власності, яке не визнається. Прошу мене зрозуміти, я не знаю деталей і Вам видніше. Основний зміст моїх роздумів такий: право власності - це юридичний стан, який передбачає незмінність субєкта протягом всього часу тривання права. Тому в жодному разі не можна "позбавляти". Навіть, якщо Ви визнаєте, що право власності у банку ВИНИКЛО на секунду (тобто вИзнаєте, що елемент складу "субєкт" таки змінювався) - справі кінець.

Тим самим вИзнєте, що у банку право виникло. Якщо вже так, то краще йти в суд за визнанням свого права, ніж за припиненням чийогось.

Їх вже багато. Наприклад 6-331цс15 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія«Вектор Плюс» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвалиВищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року. в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 11 травня 2006 року. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року в сумі 181 673 грн. 70 коп. на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» звернути стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться АДРЕСА 1 і належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності, шляхом реалізації з прилюдних торгів. Рішенням Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року, позов задоволено. Звернуто стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 АДРЕСА 1 загальною площею Р кв. м., із початковою ціною 220 493 грн., яка належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у рахунок погашення 181 673 грн. 70 коп. заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року, шляхом проведення прилюдних торгів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі пункту 2 статті 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 11 травня 2006 року між ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на суму 30 000 доларів США строком на 5 років з кінцевим терміном повернення коштів 11 травня 2011 року зі сплатою 14 % річних. В той же день, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1, який діяв від свого імені та від імені ОСОБА_2, було укладено іпотечний договір, за умовами якого відповідачі передали в іпотеку іпотекодержателю АКБ «ТАС - Комерцбанк» (правонаступник якого ВАТ «Сведбанк») нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., що знаходиться в будинку АДРЕСА 1, оцінену сторонами договору у 220 493 грн. Договір посвідчено нотаріально та внесено відповідний запис у Державний реєстр іпотек. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і позивачем ТОВ «ФК «Вектор Плюс» були укладені договори: факторингу НОМЕР 2, про відступлення права вимоги заборгованості за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1; про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним банком з відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2. 14 грудня 2012 року банком надсилалось письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги - ОСОБА_1 для відома. Також судами встановлено, що станом на 28 листопада 2012 року заборгованість по кредитному договору не сплачена в сумі 325 742 грн. 57 коп. У зв’язку з цим 16 вересня 2013 року відповідачам надсилались товариством досудові вимоги щодо виконання договірних зобов’язань з пропозиціями про їх належне виконання та роз’ясненням подальших дій ТОВ «ФК «Вектор Плюс» щодо майна відповідачів, яке знаходиться в іпотеці. Крім того, як вбачається з постанови про відкриття виконавчого провадження від 18 серпня 2011 року, на виконанні у відділі Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції перебував виконавчий напис НОМЕР 3, вчинений приватним нотаріусом 15 липня 2011 року про звернення стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться в АДРЕСА 1. Постановою старшого державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції вищезазначений виконавчий напис повернуто стягувачу. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позовна давність для захисту позивачем свого інтересу не сплила, оскільки строк дії кредитного договору та договору іпотеки визначено до 11 травня 2011 року, а позов пред’явлено 23 вересня 2013 року, тобто в межах передбаченого законом трьохрічного строку. Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року, від 17 вересня 2014 року, від 2 жовтня 2014 року, від 12 листопада 2014 року, від 19 листопада 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких, відповідно до умов договору, визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей87 статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухваленнярізних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Як убачається з матеріалів справи, сторони встановили як строк дії договору – до повного погашення позичальником заборгованості за кредитом та процентів за користування ним, кінцевий строк повернення кредиту – до 11 травня 2011 року (пункт 1.1 договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісяця до 10 числа включно кожного календарного місяця для основної заборгованості (пункт 3.1 договору) і для процентів за користування кредитом (пункт 3.3 договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Про правові наслідки порушення зобов’язання боржником йдеться також у частині першій статті 611, частині другій - четвертій статті 612 ЦК України, частині першій, другій статті 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору – до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню у строк до 11 травня 2011 року. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитного договору (пунктами 3.1, 3.3) позичальник зобов’язаний погасити заборгованість за кредитом, шляхом внесення коштів на позичковий рахунок щомісяця, і щомісяця в період з «01» по «10» сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити пеню за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним (пункт 8.1.). Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до 10 числа кожного місяця, а процентів - кожного 10 числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, у рахунок якого вносяться кошти, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. Згідно довідки розрахунку заборгованості за кредитним договором від 16 вересня 2013 року жодних платежів в рахунок погашення заборгованості з 28 листопада 2008 року від позичальника не надходило (а.с. 17). У свою чергу банк звернувся до суду із зазначеним позовом 20 вересня 2013 року. У зв’язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 11 травня 2011 року – з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору - та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку прозвернення стягнення на предмет іпотеки ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Отже, аналізуючи умови договору сторін і зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пункт 1 частини першої статті 355, пункт 1 частини першої статті 360-3, частини першої та другої статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко

0720 Хотілось би вашої конструктивної критики в Справі № 370/2300/14-ц (повідомлення №66 тут http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=7397#entry132489 )

"У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором АКІБ «Укрсиббанк» 22 лютого 2008 року надіслав позичальнику та поручителю вимогу про дострокове повернення в повному обсязі частини кредиту, що залишилася, у семиденний строк з дати отримання вимоги (а.с. 59, 67)." Щоб виграти спір позичальнику достатньо було заявити про застосування строку давності у справі ( по позичальнику строк давності витік 01 березня 2011року).

Конкретні відповіді можна шукати і в позиціях, і в постановах про захист права власності чи про способи захисту, але тут головне питання, як на мене, виглядає просто: до 2013 року право власності виникало на підставі правочину ( такий є, і є законним за презумцією), право власності виникало в момент реєстрації правочину (також є). Тобто є обєкт, є субєкти (відчужувач і набувач), є момент переходу права власності, є дійсна і чинна підстава переходу права власності. Обовязок реєстрації в РПВН саме права власності існує з 2003 року, але не було ні присікального строку, ні санкції за невчасну реєстрацію. Припустимо порушена процедура реєстрації в РПВН 08.10.2012р., припустимо суд скасував цей запис, як незаконний. І що? Це ніяк не впливає на зміст правовідносин з приводу виникнення права власності у іпотекодержателя. Ну навіть можна скасувати всі подальші записи і всі подальші правочини. Що це змінить з точки зору інтересу повернення у власність колишнього іпотекодавця? Хіба-що якимось чудом вдасться пройти реєстрацію вже в новому РРП поки всі кругом сплять. Але тоді датою виникнення права власності (вже за новими правилами з 2013р.) стане дата заяви. Тобто без визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя - ніяким чином право власності відновитись не має шансів. Виглядає що ефективними способами захисту права власності ( з метою відновлення незаконно втраченого права)можуть бути: договір про придбання іпотекодавцем майна недійсний, договір іпотеки недійсний, договір про задоволення недійсний.

Ви сказали що право власності "умовно вибуло" у вересні 2011. Я зробив висновок, що тоді діяла актова система реєстрації права власності. Значить все, крім визнання недійсним договору про задоволення - Сізіфова праця. Якщо ж по реєстраційних діях присутні рішення реєстратора після 01.01.2013р., тобто після запровадження титульної системи реєстрації прав, то адмінпроцесами можна чогось добиватись, бо тоді скасування наступного запису автоматично відновлює попередній запис і титул або відкриває шлях до первісної реєстрації титулу власності. Але всеодно без визнання недійсною підстави переходу права власності (тобто першого договору- договору про задоволення вимог іпотекодержателя) шанси щось повернути більш ніж примарні. Так можна півжиття скасовувати і по-черзі бажаючі будуть бомбити реєстраційну службу заявами на реєстрацію, хто перший встигне.

Воно ніби то і так. Але судова система в правових позиціях мусить визначитись на одному з двох варіантів щодо процентів ( навіть якщо відійти від специфіки споживчих кредитів): 1. Або факторингова компанія не може придбати кредит(право вимоги за кредитним договором), який не витребуваний достроково (чи договірний строк кредитування по якому не витік). 2. Або може придбати і на неї не поширюються вимоги про спеціальну правоздатність на кредитування. Бо ніхто ж не скасовував спеціальну правоздатність - кредитування (з нарахуванням поточних процентів, читай - майбутньої вимоги) є виключною банківською діяльністю з відповідними ліцензіями. А з другої сторони і ст.1078 заднім числом не закриєш. І банк, якщо він під шумок відступив непроблемний кредит, також на суд телеглядачів показувати не гоже. І народ бунтує - вимагає показати ціну відступлення, "право першої руки", що вже геть рушить сценарій. Ну і баланси факторингових компаній мяко кажучи недоконтрольовані.

побавитись можна і так. Але яка мета крім трати часу? Скасується (можливо) в адмінпроцесі рішення реєстратора про реєстрацію права власності. А потім буде зареєстровано знову - підстава переходу права власності (договір про задоволення вимог іпотекодержателя) залишиться ж чинним.

Таке цілком збігається з моїм уявленням. Тобто спочатку визнали "договір про задоволення вимог іпотекодержателя" недійсним у спорі зі своїм контрагентом - іпотекодержателем? А потім виник спір з приводу реального повернення у власність від фактичного володільця.

Я не застосовую забезпечення доказів. Застосовую витребування по ст.137 ЦПК. Проходить, якщо є достатні докази відмови. Або в першій , або (в основному) в апеляційній.