ANTIRAID

Постановления БП-ВС о гражданской юрисдикции спора по отмене незаконной регистрации предмета ипотеки за кредитором

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2018 року

м. Київ

Справа N 817/2398/15

Провадження N 11-354апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В.С.,

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Мамонової І.В.,

представника третьої особи - Ковалевського Є.В.,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року (суддя Сало А.Б.) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року (судді Котік Т.С., Жизневська А.В., Малахова Н.М.) у справі N 817/2398/15 за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (далі - державний реєстратор), третя особа - ТОВ "ФК "Вектор Плюс", про визнання протиправним і скасування рішення та

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 30 квітня 2015 року індексний номер 21043927, яким здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на об'єкт нерухомого майна - АДРЕСА_1 (номер запису про право власності НОМЕР_1; далі - спірна квартира).

На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним, оскільки при його прийнятті відповідач не діяв у межах, у спосіб та порядку, визначеному законодавством. Так, жодних нотаріальних дій щодо нерухомого майна приватний нотаріус не вчиняв, відтак не набув повноважень державного реєстратора; нотаріус не перевіряв поданих заявником документів для здійснення реєстрації права власності, зокрема щодо своєчасного повідомлення боржника про намір звернути стягнення на майно в позасудовому порядку; рішення відповідача порушило права двох малолітніх дітей, які зареєстровані та проживають у спірній квартирі. Крім того, на підставі положень Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" належна позивачу на праві приватної власності квартира не може бути примусово стягнута (відчужена) без згоди власника.

Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 04 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року, адміністративний позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 30 квітня 2015 року, індексний номер 21043927, про державну реєстрацію за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" права власності на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру (номер запису про право власності НОМЕР_1).

Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, ТОВ "ФК "Вектор Плюс" у касаційній скарзі зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неналежним чином дослідили обставини справи, помилково витлумачили норми права, здійснили неправильну правову кваліфікацію спору, що призвело до неправильного застосування норм матеріального та процесуального права й ухвалення незаконних і необґрунтованих рішень. На думку скаржника, система нотаріату не входить до системи органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, нотаріус не є суб'єктом, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Установивши зазначені обставини, суд мав дійти висновку, що позов пред'явлений до особи, яка не може бути відповідачем в адміністративній справі, і відповідно до статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) закрити провадження у справі. Крім того, в касаційній скарзі зазначається, що, прийнявши оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким здійснено державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за ТОВ "ФК "Вектор Плюс", відповідач не порушив вимог чинного законодавства.

На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_4

Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 08 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою ТОВ "ФК "Вектор Плюс", копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 27 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду.

На час розгляду справи позивач і відповідач заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не подали.

У судовому засіданні 11 вересня 2018 року представник ТОВ "ФК "Вектор Плюс" підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити з викладених у ній підстав.

Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника третьої особи, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її часткового задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що 30 вересня 2008 року ОСОБА_4 та Відкрите акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - Банк) уклали договір про надання споживчого кредиту N 1701/0908/71-140 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого Банк надав ОСОБА_4 кредит у розмірі 39000 доларів США, тоді як остання зобов'язалася в порядку та на умовах, визначених указаним договором, повертати кредит, сплачувати відсотки за користування кредитом, комісію та інші платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені графіком погашення кредиту.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та Банком укладено договір іпотеки від 30 вересня 2008 року N 1701/0908/71-140-Z-1 (далі - договір іпотеки), посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Стафійчук С.Є., згідно з яким іпотекодавець (позивач) передав іпотекодержателю (Банку) в іпотеку нерухоме майно, а саме спірну квартиру.

28 листопада 2012 року Банк відступив право вимоги ТОВ "ФК "Вектор Плюс" відповідно до договору факторингу N 15 та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки до позивача за зобов'язаннями за кредитним договором.

30 квітня 2015 року на підставі заяви уповноваженої особи ОСОБА_7 від 30 вересня 2008 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_2, номер запису про право власності НОМЕР_1), а саме про державну реєстрацію за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" права власності на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру.

Не погодившись із таким рішенням відповідача, ОСОБА_4 звернулася за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом.

Обставин справи її учасники під сумнів не ставлять.

Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, ВеликаПалата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно).

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.

За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" задовольнити частково.

2. Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року у справі N 817/2398/15 за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", про визнання протиправним і скасування рішення - скасувати, а провадження в цій справі закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий: Князєв В.С.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко

С.В. Бакуліна Л.І. Рогач

В.В. Британчук О.М. Ситнік

Д.А. Гудима О.С. Ткачук

В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

  • Like 1
  • Confused 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Очередное циничное нарушение права на защиту прикрытое необоснованной сапрыкивщиной. Большая палата указала, что то, что исковые требования в деле заявлено на восстановление нарушенного гражданского права истца, спорные правоотношения связанные с невыполнением условий гражданско-правовых договоров (кредитного и ипотечного), на момент обращения в суд право собственности на спорную квартиру перешло к третьему лицу по делу, суд, несмотря на участие в споре субъекта властных полномочий, пришел к выводу о том, что этот спор не является публично-правовым, а должен решаться судами по правилам ГПК Украины.

При этом в деле не ставится вопрос о признании права собственности, что в очередной раз говорит о полном уничтожение верховенства права и правовой определенности подобными постыдными решениями.

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites

У меня была подобная ситуация и АСМК решил, что это ЦПКУ...(((

Share this post


Link to post
Share on other sites
21 hours ago, ANTIRAID said:

Очередное циничное нарушение права на защиту прикрытое необоснованной сапрыкивщиной. Большая палата указала, что то, что исковые требования в деле заявлено на восстановление нарушенного гражданского права истца, спорные правоотношения связанные с невыполнением условий гражданско-правовых договоров (кредитного и ипотечного), на момент обращения в суд право собственности на спорную квартиру перешло к третьему лицу по делу, суд, несмотря на участие в споре субъекта властных полномочий, пришел к выводу о том, что этот спор не является публично-правовым, а должен решаться судами по правилам ГПК Украины.

При этом в деле не ставится вопрос о признании права собственности, что в очередной раз говорит о полном уничтожение верховенства права и правовой определенности подобными постыдными решениями.

Нужен этот КАСУ, как кобыле бензин...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

И еще одно подобное постановление:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 826/23586/15

Провадження N 11-768апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Саприкіної І.В.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року (судді Федорчук А.Б., Гарник К.Ю., Кобилянський К.М.) та на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року (у складі колегії суддів Костюк Л.О. ; Бужак Н.П., Твердохліб В.А.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції (далі - Реєстраційна служба), Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України (далі - Департамент МУЮ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛА:

У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Реєстраційної служби, Департаменту МУЮ, у якому просила:

- визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Галкіна Є.В. від 24 липня 2015 року щодо здійснення державної реєстрації права приватної власності на земельні ділянки за кадастровими номерами: НОМЕР_1 та НОМЕР_2, які розташовані в селі Чайки Києво-Святошинського району Київської області за Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі - АТ "Дельта Банк");

- зобов'язати Реєстраційну службу внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) записи про скасування державної реєстрації права власності на зазначені земельні ділянки за АТ "Дельта Банк";

- визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Департаменту МУЮ Філюка С.П. від 30 липня 2015 року про внесення відомостей про речові права та їх обтяження до Державного реєстру прав;

- зобов'язати Департамент МУЮ внести до Державного реєстру прав записи про скасування реєстрації та їх обтяжень щодо земельних ділянок за кадастровими номерами: НОМЕР_1 та НОМЕР_2, які розташовані в селі Чайки Києво-Святошинського району Київської області.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 вказує, що державним реєстратором Реєстраційної служби Галкіним'Є.В. здійснено державну реєстрацію права приватної власності на земельні ділянки (за кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2), розташовані в Київській області Києво-Святошинського району село Чайки, за АТ "Дельта Банк", а 30 липня 2015 року державним реєстратором Департаменту МУЮ Філюком С.П. прийняті рішення про внесення відомостей про речові права та їх обтяження до Державного реєстру прав на підставі рішення суду, яким право власності на них за АТ "Дельта Банк" не визнано і стягнення в рахунок погашення зобов'язань за іпотечним договором не звернено.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 24 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, розглянули вимоги позивачки, як адміністративний спір, і відмовили у задоволенні позову. При цьому звернули увагу позивачки, що нею невірно обрано спосіб захисту порушених прав, оскільки вилучення майна з незаконного володіння підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Не погодившись із такими судовими рішеннями, 25 квітня 2016 року ОСОБА_3, звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог, оскільки вважає, що предметом позовних вимог є визнання протиправним і скасування рішення суб'єкта владних повноважень і зобов'язання його вчинити певні дії, а не витребування земельних ділянок з незаконного володіння, а тому цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 26 квітня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.

Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 червня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції.

З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 27 лютого 2003 року між позивачкою та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб.

Під час шлюбу подружжям на підставі договору купівлі-продажу від 29 жовтня 2005 року придбано земельні ділянки за кадастровими номерами НОМЕР_2 (2,2036 га) та НОМЕР_1 (1,2245 га), що розташовані в селі Чайки Києво-Святошинського району Київської області. У грудні 2010 року ОСОБА_6 отримано державні акти на право приватної власності на ці земельні ділянки.

12 квітня 2007 року між ВАТ "Кредитпромбанк" (правонаступником всіх прав та зобов'язань якого є ПАТ "Кредитпромбанк") та ТОВ "Екоінветбуд" був укладений кредитний договір N 49.8/15/2007-КЛТ.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 02 лютого 2011 року між ПАТ "Кредитпромбанк" (іпотекодержатель) та ОСОБА_6 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір N 49.12/15/106/11, відповідно до якого іпотекодавець передав, а іпотекодержатель прийняв у іпотеку майно (земельні ділянки, що розташовані в селі Чайки

Києво-Святошинського району Київської області за кадастровими номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_1).

Відповідно до договору купівлі-продажу прав вимоги від 27 вересня 2013 року ПАТ "Кредитпромбанк" відступив свої права АТ "Дельта Банк" за кредитним договором, укладеним з ТОВ "Екоінвестбуд", а також пов'язаних з ним договором іпотеки, договором застави, та всі права кредитора за договором поруки.

Заборгованість ТОВ "Екоінвестбуд" у зв'язку з порушенням взятих на себе зобов'язань станом на 25 липня 2014 року складала 178039721,99 грн.

АТ "Дельта Банк" направив ОСОБА_6, як майновому поручителю, письмове повідомлення-вимогу про необхідність сплати у повному обсязі заборгованості за кредитним договором та повідомив, що у випадку невиконання вимоги буде звернуто стягнення на предмет іпотеки, однак ця вимога виконана не була.

09 жовтня 2014 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у цивільній справі N 369/8770/14-ц за позовом АТ "Дельта Банк" до ОСОБА_6 прийняв рішення про відмову у задоволенні позову щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.

02 квітня 2015 року Апеляційний суд Київської області скасував вищезазначене рішення та прийняв нове про задоволення позову. Рішенням суду звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором N 49.12/15/І06/01 від 02 лютого 2011 року шляхом визнання за АТ "Дельта Банк" права власності на нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 1,2245 га кадастровий номер НОМЕР_1 та земельну ділянку площею 2,2036 га кадастровий номер НОМЕР_2, що розташовані за адресою: Київська область Києво-Святошинський район село Чайки.

24 липня 2015 року державним реєстратором Реєстраційної служби Галкіним'Є.В. здійснено державну реєстрацію права приватної власності за АТ "Дельта Банк" на земельні ділянки за кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2, що знаходяться за адресою: Київська область Києво-Святошинський район село Чайки.

Підставою для державної реєстрації права власності на вказані земельні ділянки за АТ "Дельта Банк" в Державному реєстрі прав помилково зазначено рішення Києво-Святошинський районного суду Київської області від 09 жовтня 2014 року у цивільній справі N 369/8770/14-ц, яким у задоволенні позову було відмовлено.

30 липня 2015 року державний реєстратор Департаменту МУЮ Філюк С.П. за результатом прийнятих рішень про державну реєстрацію прав від 24 липня 2015 року відкрив розділ в Державному реєстрі прав та вніс відповідні відомості про речові права та їх обтяження про об'єкти та суб'єкта цих прав.

Вважаючи рішення відповідачів про реєстрацію права власності на земельні ділянки за АТ "Дельта Банк" та внесені на підставі цих рішень відомості про реєстрацію прав та їх обтяжень до Державного реєстру прав протиправними і прийнятими всупереч вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), ОСОБА_3 звернулася до суду із цим адміністративним позовом.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).

Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Україниє переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Як установлено матеріалами справи, позивачка звернулася до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішень державних реєстраторів щодо реєстрації права власності на земельні ділянки за ТОВ "Дельта Банк", оскільки вважає їх прийнятими всупереч нормам закону, а саме, внесення запису про реєстрацію права власності на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня2014 року, яким право власності на земельні ділянки за АТ "Дельта Банк" не було визнано і стягнення в рахунок погашення зобов'язань за іпотечним договором не звернено.

Крім того зазначила, що оскаржувані рішення державних реєстраторів порушують її право власності, як співвласниці у спільній сумісній власності подружжя, оскільки унеможливлюють здійснення володіння, користування та розпорядження своєю часткою у спільному майні.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Тобто, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення державних реєстраторів як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки право позивачки володіти, користуватися та розпоряджатися своєю часткою у спільному майні подружжя, а саме, земельними ділянками, право власності на які, у зв'язку із невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного) та на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 02 квітня 2015 року, перейшло до третьої особи (ТОВ "Дельта Банк"), що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Стосовно твердження ОСОБА_3 про протиправні рішення державного реєстратора з реєстрації права власності на земельні ділянки за ТОВ "Дельта Банк" на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня 2014 року, яким право власності на земельні ділянки за АТ "Дельта Банк" не було визнано і стягнення в рахунок погашення зобов'язань за іпотечним договором не звернено, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначає таке.

Як встановлено судами, 24 липня 2015 року представником АТ "Дельта Банк" до Реєстраційної служби для реєстрації права власності на земельні ділянки по заставному майну подано заяви та відповідні документи, серед яких було рішення Апеляційного суду Київської області від 02 квітня 2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором N 49.12/15/І06/01 від 02 лютого 2011 року шляхом визнання за АТ "Дельта Банк" права власності на нерухоме майно, а саме: земельні ділянки (кадастрові номери НОМЕР_1; НОМЕР_2), що розташовані за адресою: Київська область Києво-Святошинський район село Чайки.

При цьому, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно помилково зазначено підставу вчинення запису про реєстрацію права власності - рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня 2014 року.

Стаття 27 Закону N 1952-IV передбачає виправлення технічних помилок у Державному реєстрі прав, зокрема у разі виявлення у свідоцтві про право власності на нерухоме майно та/або витязі з Державного реєстру прав технічної помилки, допущеної державним реєстратором, заінтересована особа письмово повідомляє у п'ятиденний строк про це державного реєстратора, який перевіряє відповідність відомостей Державного реєстру прав інформації, що міститься у заяві про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень. Якщо факт невідповідності підтверджено, державний реєстратор безоплатно виправляє допущену помилку в день надходження повідомлення.

Отже, на момент прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, державним реєстратором встановлено відповідність заявлених прав і поданих документів та відсутність законодавчо визначених підстав для відмови в державній реєстрації, а технічні помилки, допущені при внесенні записів до Державного реєстру прав, не можна вважати протиправними діями державного реєстратора, оскільки рішення про реєстрацію права власності на земельні ділянки прийняте ним на підставі рішення суду, що набрало законної сили.

Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини спрямовані на захист цивільного права позивачки, а технічні помилки в Державному реєстрі прав можуть бути виправлені державним реєстратором згідно ст. 27 Закону N 1952-IV. Наявність цих помилок не відносить зазначений спір до адміністративного.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю і закриває провадження у справі з підстав, установлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства.

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року скасувати.

Провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Share this post


Link to post
Share on other sites

И еще одно постановление:

Постанова
Іменем України

22 серпня 2018 року

м. Київ

Справа N 753/4348/17

Провадження N 14-275 цс 18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача - Гудими Д.А.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України в особі державного реєстратора ОСОБА_4 (далі також - відповідач) про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав

за касаційною скаргою позивача на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року, постановлену суддею Леонтюк Л.К., й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 червня 2017 року, постановлену колегією суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі: Заришняк Г.М., Андрієнко А.М., Мараєвої Н.С.

Учасники справи:

позивач: ОСОБА_3,

відповідач: Департамент державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України в особі державного реєстратора ОСОБА_4.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 4 березня 2017 року позивач звернулася до суду з вказаним позовом і просила визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу й індексним номером 12723382) від 28 квітня 2014 року (далі - оскаржене рішення), яким за ОСОБА_8 (далі - позикодавець) зареєстроване право приватної власності на квартиру N 71 загальною площею 44,3 кв. м на АДРЕСА_1 (далі - квартира).

2. Мотивувала тим, що 20 квітня 2012 року позивач і позикодавець уклали договір позики, за умовами якого позивач взяла позику у сумі 300 658 грн. що за офіційним курсом Приватного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Правекс Банк" становило в еквіваленті 37 400 доларів США. Позивач мала повернути кошти у сумі, яка буде відповідати гривневому еквіваленту 37 400 доларів США за офіційним курсом їх продажу у ПАТ "Правекс Банк" на дату здійснення платежу та не пізніше 20 жовтня 2012 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 20 квітня 2012 року позивач уклала з позикодавцем договір іпотеки квартири та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Вказувала, що відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя сторони домовилися про перехід права власності на квартиру до останнього після спливу 31-денного строку з моменту надіслання на адресу іпотекодавця письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначала, що через невиконання нею умов договору позики позикодавець скористалася правом звернення стягнення на предмет іпотеки та зареєструвала право приватної власності на квартиру. Стверджувала, що письмову вимогу від позикодавця про виконання порушеного грошового зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки до 10 квітня 2014 року та після цієї дати не отримувала. Вважала, що відповідач мав відмовити у здійсненні державної реєстрації права приватної власності на квартиру за позикодавцем.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. 13 березня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі.

4. Мотивував тим, що вимога позивача має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 14 червня 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу суду першої інстанції.

6. Мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про неможливість розгляду вимоги позивача за правилами цивільного судочинства, оскільки спір у цій справі є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. 4 липня 2017 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати постановлені у справі ухвали та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

8. Обґрунтовує правовим висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

9. 7 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

10. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 червня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

11. Позивач вважає, що суди порушили норми процесуального права: оскільки спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільного договору, то справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

(2) Позиція відповідача

12. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

13. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

14. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

15. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій, визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

16. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

17. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що заявлена позовна вимога не випливає з договірних відносин, спір є публічно-правовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Проте Велика Палата Верховного Суду з таким висновком судів не погоджується.

18. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

19. Спір виник з приводу порушення права власності позивача на об'єкт нерухомості внаслідок дій позикодавця та державного реєстратора щодо реєстрації такого права за позикодавцем.

20. Позовна вимога була мотивована тим, що позивач не отримувала від позикодавця як іпотекодержателя письмової вимоги про усунення порушень основного зобов'язання, надсилання якої було передбачене договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 20 квітня 2012 року.В обґрунтування заявленої позовної вимоги позивач зазначила, що, на її думку, право власності на квартиру було порушене саме діями відповідача.

21. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивача та з належністю виконання умов цивільного договору, укладеного позивачем з позикодавцем, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

22. Аналогічна правова позиція сформульована у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 554/14813/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15, від 15 травня 2018 року у справі N 686/22036/15-ц та від 15 червня 2018 року у справі N 826/952/17.

23. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо необхідності розгляду цієї справи за правилами цивільного судочинства.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

24. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

25. Згідно з частиною четвертою цієї статті у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

26. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

27. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

28. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 червня 2017 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

(2.2) Щодо судових витрат

29. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

(3) Висновки щодо застосування норм права

30. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

31. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

32. Вимоги про визнання незаконними та скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно розглядаються за правилами цивільного судочинства, якщо ці вимоги заявлені у місцевому загальному суді, стосуються захисту цивільного права позивача, зокрема випливають з укладеного суб'єктами спірних правовідносин договору про відчуження такого майна або майнових прав на нього (тобто якщо вказані вимоги є похідними від спору щодо нерухомого майна чи прав на це майно).

З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою та четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

2. Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 червня 2017 року скасувати, а справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 17 жовтня 2018 року.

Share this post


Link to post
Share on other sites

И еще одно постановление:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 805/1794/14

Провадження N 11-575апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В.С.,

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю:

секретаря судового засідання - Мамонової І.В.,

представника Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" - Звєрєвої О.В.,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 як представника позивача ОСОБА_5 та касаційну скаргу ОСОБА_6 на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2014 року (судді Скріпнік А.І., Козаченко А.В., Бабаш Г.П.) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2014 року (судді Васильєва І.А., Яманко В.Г., Казначеєва Е.Г.) у справі N 805/1794/14 за позовом ОСОБА_5 до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України (далі - державний реєстратор) Гуляєва Олексія Олександровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Камбіо" (далі - ПАТ "Банк Камбіо"), ОСОБА_6, Реєстраційна служба Ворошиловського районного управління юстиції у м. Донецьку, про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора Гуляєва О.О., в якому просив визнати протиправними і скасувати рішення відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 16 жовтня 2013 року:

- за індексним номером 6863730 на нежитлове приміщення загальною площею 92,3 кв. м на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_2;

- за індексним номером 6863917 на житловий будинок з надвірними побудовами загальною площею 315,4 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3;

- за індексним номером 6863310 на земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_1;

- за індексним номером 6862835 на підвальне приміщення загальною площею 51,6 кв. м у житловому АДРЕСА_4;

- за індексним номером 6862134 на нежитлове приміщення перукарні загальною площею 144,3 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

На обґрунтування заявлених вимог позивачзазначив, що, перебуваючи у шлюбі, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 придбали, серед іншого, вказане нерухоме майно. Між ПАТ "Банк Камбіо" (іпотекодержатель) та ОСОБА_5 (іпотекодавець), який є майновим поручителем Товариства з обмеженою відповідальністю "Промо-маркет" (далі - ТОВ "Промо-маркет"; позичальник) укладені договори іпотеки від 27 та 28 серпня 2012 року N 5899, N 2716, N 2718, N 2720 про передачу в іпотеку вказаного майна, підпунктом 2.1 пункту 2 яких передбачено, що іпотека відповідно до цих договорів забезпечує повне виконання грошових зобов'язань позичальника, що випливають та/або виникнуть у майбутньому з кредитного договору від 27 серпня 2012 року N 712/01-2012, укладеного між ПАТ "Банк Камбіо" (іпотекодержатель) та ТОВ "Промо-маркет" (позичальник). Строком повернення кредиту визначено 26 серпня 2013 року. У зв'язку з невиконанням ТОВ "Промо-маркет" умов указаного кредитного договору, а саме підпункту 3.5 пункту 3 в частині ненадання фінансової звітності (балансу, звіту про фінансові результати, роздруківку дебіторів і кредиторів, загальні надходження на усі рахунки, що належать позичальнику) за 2012 рік, ПАТ "Банк Камбіо" 10 червня 2013 року виставило вимогу, якою зобов'язано ТОВ "Промо-маркет", ОСОБА_5, ОСОБА_6 достроково повернути кредит, сплатити проценти за фактичний строк користування кредитом та провести повний розрахунок з ПАТ "Банк Камбіо" протягом 30 календарних днів з дати відправлення цієї вимоги. У вимозі також міститься застереження, що в разі невиконання ТОВ "Промо-маркет" вимог банку, останній зверне стягнення на предмет іпотеки.

У подальшому ПАТ "Банк Камбіо" звернулося до реєстраційної служби щодо реєстрації права власності на нежитлове приміщення на першому поверсі житлового будинку, житловий будинок з надвірними побудовами, підвальне приміщення в житловому будинку, нежиле приміщення перукарні за іпотечними договорами з метою реалізації вказаного майна та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. 16 жовтня 2013 року державним реєстратором Гуляєвим О.О. прийнято оскаржувані рішенняпро державну реєстрацію за ПАТ "Банк Камбіо" прав власності на нерухоме майно. На думку позивача, вказані рішення є протиправними та підлягають скасуванню.

Донецький окружний адміністративний суд постановою від 18 квітня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2014 року, відмовив у задоволені адміністративного позову.

Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, представник позивача та третя особа ОСОБА_6 подали касаційні скарги, на обґрунтування яких зазначили, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлено з порушенням норм матеріального права, а саме частини першої статті 590 та статті 578 Цивільного кодексу України. На думку скаржників, суди не взяли до уваги ту обставину, що державному реєстратору не був наданий документ, що підтверджує сплив 30-денного строку з моменту отримання ОСОБА_5 письмової вимоги іпотекодержателя, оскільки ОСОБА_5 не отримував вказаної вимоги, що підтверджується листами Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 26 лютого 2014 року N 07/5-141 та від 06 березня 2014 року N 07/5-141-1. Крім того, рішеннями відповідача порушено засади державної реєстрації прав, оскільки зареєстроване майно знаходиться в м. Донецьку та в м. Новоазовську Донецької області, а реєстрацію речових прав на це майно здійснено в м. Києві. ОСОБА_6 також зазначила, що ні вона, ні ОСОБА_5 не отримували звіту про оцінку майна. На підставі викладеного скаржники просять скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про повне задоволення вимог позивача.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалами від 08 та 09 липня 2014 року відкрив касаційні провадження за вказаними касаційними скаргами в цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року вказані касаційні скарги було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 08 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частин четвертої та шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з наявністю підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15, про те, що такий спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, а також у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду.

13 липня 2018 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Камбіо" (далі - уповноважена особа) подано відзив на касаційні скарги, в якому зазначено, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У зв'язку з викладеним уповноважена особа просить закрити провадження у справі й відмовити в задоволенні касаційної скарги в повному обсязі.

У судовому засіданні 30 жовтня 2018 року представник ПАТ "Банк Камбіо" підтримав позицію, викладену у відзиві уповноваженої особи на касаційні скарги.

Інші учасники справи хоч і належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, однак у судове засідання не прибули з невідомих причин, у зв'язку із чим на підставі частини четвертої статті 344 КАС України справу розглянуто за їх відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника третьої особи, перевіривши матеріали справи, наведені в касаційних скаргах та у відзиві на них доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційних скарг.

Суди попередніх інстанцій установили, що, перебуваючи у шлюбі, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 придбали, зокрема, таке майно:

- нежитлове приміщення на першому поверсі житлового будинку N АДРЕСА_2;

- житловий будинок з надвірними побудовами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, із земельною ділянкою;

- підвальне приміщення в житловому АДРЕСА_4;

- нежиле приміщення перукарні, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Між ПАТ "Банк Камбіо" (іпотекодержатель) та ОСОБА_5 (іпотекодавець), який є майновим поручителем ТОВ "Промо-маркет" (позичальник) укладено договори іпотеки від 27 та 28 серпня 2012 року N 5899, N 2716, N 2718, N 2720 про передачу в іпотеку вказаного майна, підпунктом 2.1 пункту 2 яких передбачено, що іпотека відповідно до цих договорів забезпечує повне виконання грошових зобов'язань позичальника, що випливають та/або виникнуть у майбутньому з кредитного договору від 27 серпня 2012 року N 712/01-2012, укладеного між ПАТ "Банк Камбіо" та ТОВ "Промо-маркет". Строком повернення кредиту визначено 26 серпня 2013 року.

У зв'язку з невиконанням ТОВ "Промо-маркет" умов кредитного договору від 27 серпня 2012 року N 712/01-2012, а саме підпункту 3.5 пункту 3 в частині ненадання фінансової звітності (балансу, звіту про фінансові результати, роздруківку дебіторів і кредиторів, загальні надходження на усі рахунки, що належать позичальнику) за 2012 рік, ПАТ "Банк Камбіо" 10 червня 2013 року виставило вимогу, якою зобов'язало ТОВ "Промо-маркет", ОСОБА_5, ОСОБА_6 достроково повернути кредит, сплатити проценти за фактичний строк користування кредитом та провести повний розрахунок з ПАТ "Банк Камбіо" протягом 30 календарних днів з дати відправлення цієї вимоги. У вимозі також міститься застереження, що в разі невиконання ТОВ "Промо-маркет" вимог банку, останній зверне стягнення на предмет іпотеки.

У подальшому ПАТ "Банк Камбіо" звернулося до реєстраційної служби щодо реєстрації права власності на вказані об'єкти нерухомого майна, що перебували в іпотеці.

16 жовтня 2013 року державним реєстратором Гуляєвим О.О. прийнято рішенняпро державну реєстрацію за ПАТ "Банк Камбіо" права власності на таке нерухоме майно:

- нежитлове приміщення загальною площею 92,3 кв. м на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_2 (індексний номер 6863730);

- житловий будинок з надвірними побудовами загальною площею 315,4 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (індексний номер 6863917);

- земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_1 (індексний номер 6863310);

- підвальне приміщення загальною площею 51,6 кв. м у житловому АДРЕСА_4 (індексний номер 6862835);

- нежитлове приміщення перукарні загальною площею 144,3 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (індексний номер 6862134).

Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірні об'єкти нерухомого майна перейшло до третьої особи у справі, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цього висновку.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.

За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 як представника позивача ОСОБА_5 та касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

2. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2014 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2014 року скасувати, а провадження у справі закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий: Князєв В.С.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.М. Ситнік

О.Р. Кібенко О.С. Ткачук

Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич

Н.П. Лященко О.Г. Яновська

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 520/7281/15-ц
      Провадження N 14-49 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" до ОСОБА_13 (далі також - майновий поручитель), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності,
      за зустрічним позовом майнового поручителя до ТзОВ "Кей-Колект" про визнання припиненим договору поруки, визнання припиненим іпотечного договору, скасування заборони відчуження на квартиру,
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Суворова В.О., Артеменка І.А., Черевка П.М.
      Учасники справи:
      позивач (за первісним позовом): ТзОВ "Кей-Колект";
      відповідач (за первісним позовом): ОСОБА_13;
      треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (за первісним позовом): Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 19 травня 2015 року ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом, в якому на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 5 (іпотечне застереження) договору іпотеки від 9 листопада 2006 року (реєстровий N 4575) (далі - договір іпотеки) через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту N 942-11 ДОУ 1 П від 9 листопада 2006 року (далі - кредитний договір) просило:
      1.1. Для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складає 65 234,99 доларів США, що еквівалентно згідно з курсом Національного банку України на дату розрахунку 1 410 119,54 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (далі також - квартира), шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності;
      1.2. Вирішуючи питання про звернення стягнення на квартиру, ухвалити рішення про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у квартирі;
      1.3. Зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      2. Мотиви позову пов'язані з такими обставинами:
      2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_14 (далі - позичальник) та Акціонерний комерційний банк "УкрСиббанк" (далі - банк) уклали кредитний договір;
      2.2. Того ж дня позичальник і майновий поручитель як іпотекодавці та банк уклали договір іпотеки. Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку банку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках;
      2.3. 11 червня 2012 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ "Кей-Колект" право вимоги за кредитним договором, а також уклали договір про відступлення на користь ТзОВ "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки;
      2.4. ТзОВ "Кей-Колект" зверталося з позовом про стягнення заборгованості до позичальника та майнового поручителя через невиконання умов кредитного договору, але 29 липня 2014 року Київський районний суд міста Одеси залишив цей позов без розгляду;
      2.5. У жовтні 2014 року ТзОВ "Кей-Колект" довідалося про смерть позичальника й отримало копію його свідоцтва про смерть.
      3. 27 жовтня 2015 року майновий поручитель подала зустрічну позовну заяву, в якій просить визнати припиненим договір поруки, визнати припиненим договір іпотеки, скасувати заборону відчуження на квартиру (реєстраційний N 4027853) та "скасувати іпотеку реєстраційний N 4028059", зареєстровані 9 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В.
      4. Мотивувала зустрічний позов тим, що порука є особистим зобов'язанням, яке нерозривно пов'язане з особою. Стверджувала, що основне зобов'язання припинене через смерть позичальника, а тому іпотека (похідне зобов'язання) також припинена.
      5. 27 жовтня 2015 року Київський районний суд міста Одеси прийняв до спільного розгляду з первісним позовом зустрічну позовну заяву.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Київський районний суд міста Одеси ухвалив рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.
      7. Суд вважав, що банк, знаючи про смерть позичальника, не звертався до спадкоємців з відповідними вимогами більш ніж півтора роки, порушуючи вимогу частини другої статті 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Оскільки позивач втратив право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, то і договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за кредитним договором, мають бути припинені.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вимоги за первісним позовом частково, а саме щодо звернення стягнення на квартиру шляхом визнання права власності на неї та зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект". У задоволенні іншої частини первісного позову та у задоволенні зустрічного позову суд апеляційної інстанції відмовив.
      9. Мотивував постанову тим, що якщо позичальник є іпотекодавцем, то після його смерті до спадкоємців у разі порушення позичальником його зобов'язань переходять обов'язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Стаття 1281 ЦК України регулює порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед його кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність глави 19 ЦК України. Суд вважав, що аналогічний висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-1286цс15.
      10. На думку апеляційного суду, суд першої інстанції необґрунтовано застосував припис статті 1281 ЦК України до спірних правовідносин, а позивач не звертався до суду із заявою про застосування позовної давності. Факт смерті позичальника за наявності заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору спадкоємцем (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 10 лютого 2016 року у справі N 6-216цс14). Вимоги про виселення майнового поручителя з квартири не можуть бути задоволені, оскільки у кредитному договорі вказано, що кошти надавалися не на придбання квартири, а на її ремонт. Крім того, позивач не обґрунтував вимоги про виселення приписами житлового законодавства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 20 квітня 2016 року майновий поручитель подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      12. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року та залишити без змін рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 16 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Обґрунтував ухвалу тим, що майновий поручитель оскаржує рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Майновий поручитель вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що вона фактично прийняла спадщину, оскільки проживала зі спадкодавцем-позичальником, є помилковим і не ґрунтується на доказах. Спадкодавець-позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, - що підтверджує довідка Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року.
      16. Іпотекодержатель не пред'являв відповідну вимогу до іпотекодавця у позовному провадженні; позов про звернення стягнення на квартиру раніше до суду не заявлявся, а вимоги про звернення стягнення на квартиру на адресу майнового поручителя не надсилались. Оскільки іпотекодержатель втратив право вимоги до спадкоємців про стягнення заборгованості за кредитним договором, то договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за основним договором, мають бути припинені.
      17. У рішенні апеляційний суд вказав, що майновий поручитель не подавав заяву про застосування позовної давності. Проте у запереченні на позовну заяву майновий поручитель про сплив позовної давності зазначав.
      18. Суд апеляційної інстанції з порушенням статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України та статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом ТзОВ "Кей-Колект", розглянув за правилами цивільного судочинства вимогу про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру.
      19. 26 травня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких вказала, що ТзОВ "Кей-Колект" 4 квітня 2016 року (ще до ухвалення 7 квітня 2016 року рішення апеляційним судом) зареєструвало право власності на квартиру, що підтверджує Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 травня 2016 року N 59082284.
      20. 6 липня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких зазначила, що ТзОВ "Кей-Колект" як факторингова компанія не має права нараховувати та стягувати відсотки за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки не отримувало ліцензії на здійснення валютних операцій на території України і не є банківською або кредитною установою.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. ТзОВ "Кей-Колект", Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиціївідзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      22. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      23. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      24. Майновий поручитель у касаційній скарзі вказала, що суд апеляційної інстанції помилково визначив юрисдикцію щодо вимоги про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру.
      25. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з вказаною вимогою, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Близькі за змістом завдання адміністративного судочинства сформульовані у частині другій статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги.
      26. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є, зокрема, орган виконавчої влади, його посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду).
      27. Близьке за змістом визначення адміністративної справи сформульоване у КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 4 якого адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона, зокрема, здійснює публічно-владні управлінські функції, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      28. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги.
      29. З огляду на вказане юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій).
      30. Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у пунктах 5.7-5.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).
      31. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ТзОВ "Кей-Колект" до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      32. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      33. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з'ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
      34. Спір за первісним позовом виник з приводу реалізації ТзОВ "Кей-Колект" як іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї. Отже, спірні правовідносини пов'язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      35. Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі N 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі N 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі N 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року N 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі N 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі N 814/1017/16.
      36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи майнового поручителя щодо відсутності юрисдикції суду стосовно розгляду вимоги ТзОВ "Кей-Колект" про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2) Щодо позовних вимог за первісним позовом
      (1.2.1) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності
      37. ТзОВ "Кей-Колект" заявило, зокрема, вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру. Суд апеляційної інстанції вважав зазначену вимогу обґрунтованою.
      38. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку").
      39. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      40. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      41. Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки), підготовлене Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України).
      42. Вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
      43. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку").
      44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України "Про іпотеку").
      45. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку"): на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса.
      46. Згідно з частиною третьою зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати такі способи задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки:
      46.1. Передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону;
      46.2. Право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону.
      47. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      48. ТзОВ "Кей-Колект" у позовній заяві вказувало на те, що у договорі іпотеки сторони погодили іпотечне застереження. Згідно з пунктами 5.1 - 5.3 договору іпотеки у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору (зокрема, неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором; порушення іпотекодавцями будь-якого зобов'язання за цим договором або порушення боржником будь-якого зобов'язання, що забезпечується іпотекою) іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У повідомленні, про яке йдеться у пункті 5.1, іпотекодержатель зазначає, який зі способів задоволення його вимог, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку", застосовується іпотекодержателем. У разі законодавчої можливості застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України "Про іпотеку") право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, вказаного у пункті 5.1 іпотечного договору.
      49. На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України "Про іпотеку"), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      50. ТзОВ "Кей-Колект'як іпотекодержатель згідно з договором іпотеки та частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" може задовольнити свої кредиторські вимоги під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання у спосіб передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Натомість, ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотекишляхом визнання права власності на квартиру, а не шляхом застосування судом одного зі способів реалізації предмета іпотеки, визначених статтею 38 Закону України "Про іпотеку".
      51. Передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 916/5073/15).
      52. З огляду на вказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи первісний позов у частині зазначеної вимоги, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини (аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі N 369/238-15-ц).
      (1.2.2) Щодо вимоги про зобов'язання внести запис про реєстрацію за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки
      53. ТзОВ "Кей-Колект" просило суд зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
      54. Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
      55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позовні вимоги звертаються до відповідачів у справі, а не до третіх осіб. А тому суд не може задовольняти позовну вимогу про зобов'язання третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вчинити певні дії, зокрема і про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2.3) Щодо вимоги про виселення мешканців з предмета іпотеки
      56. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      57. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України "Про іпотеку").
      58. У частинах 2 і 3 зазначеної статті встановлений порядок дій банку з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України "Про іпотеку").
      59. Аналогічний порядок виселення з житлових приміщень, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачений і у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР.
      60. Зазначена у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку".
      61. Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки.
      62. З урахуванням викладеного, а також висновків щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект" слід відмовити і у задоволенні пов'язаних вимог про зобов'язання внести запис про реєстрацію такого права, а також про виселення мешканців квартири.
      (1.3) Щодо позовних вимог за зустрічним позовом
      63. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини:
      63.1. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором позичальник і майновий поручитель передали в іпотеку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках.
      63.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.
      63.3. У зв'язку зі смертю позичальника було відкрито спадщину, до складу якої ввійшло, зокрема, право на Ѕ частку предмета іпотеки, що належала на праві власності позичальникові.
      63.4. З приводу прийняття спадщини до нотаріальної контори ніхто зі спадкоємців не звертався, але майновий поручитель на момент смерті позичальника постійно з ним проживала, відмову від спадщини не подавала.
      64. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з дослідженими судами доказами позичальник і майновий поручитель зобов'язалися відповідати перед іпотекодержателем за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором у межах вартості частини предмета іпотеки, що належить кожному з них.
      65. Аргумент касаційної скарги про припинення майнової поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим.
      65.1. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель; майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 цього Закону).
      65.2. Згідно зі статтями 546, 553, 572, 575 ЦК України порука та застава (зокрема, іпотека) є різними видами забезпечення виконання зобов'язань. А тому приписи інституту поруки не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем за договором іпотеки.
      66. Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї.
      66.1. Майновий поручитель у касаційній скарзі стверджує, що суди на підставі неналежних доказів встановили, що вона є єдиним спадкоємцем позичальника і з ним постійно проживала на момент його смерті. Також зазначає, що позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, і згідно з довідкою Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року спадкоємцями є він і майновий поручитель.
      66.2. У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі N 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі N 2-2519/11).
      66.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди, зазначаючи майнового поручителя єдиним спадкоємцем позичальника, яка постійно проживала з ним на час відкриття спадщини, не вказали доказів, на підставі яких ця обставина була встановлена. Отже, суди на підставі зібраних доказів неналежно визначили коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ частки у квартирі, що необхідно як для встановлення факту заміни боржника в основному зобов'язанні й осіб, на яких за визначених у законодавстві умов може бути покладена відповідальність за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, так і для визначення меж такої відповідальності.
      67. У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов'язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України).
      67.1. Оскільки спадкодавець був і позичальником за кредитним договором, й іпотекодавцем за договором іпотеки, після його смерті відбувається заміна позичальника за кредитним договором на спадкоємця, який прийняв у спадщину спадкове майно (у цій справі - частку у квартирі). Такий спадкоємець за визначених у законодавстві умов надалі несе відповідальність за кредитним договором у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
      68. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (частина перша статті 523 ЦК України).
      68.1. Зобов'язання ОСОБА_13 як власника Ѕ частки у квартирі та майнового поручителя за договором іпотеки може бути повністю припиненим з підстави, визначеної частиною першою статті 523 ЦК України, у випадку, коли спадкоємцем Ѕ квартири після смерті позичальника, а отже, і новим боржником за кредитним договором, є інша особа, ніж цей майновий поручитель, і якщо останній не давав згоди на забезпечення виконання основного зобов'язання новим боржником.
      69. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України; тут і далі - у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті).
      69.1. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи вимоги за зустрічним, вважав, що оскільки ТзОВ "Кей-Колект" пропустило строк звернення до спадкоємців з вимогою відповідно статті 1281 ЦК України, то воно втратило право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. З огляду на це, на думку суду першої інстанції, припинилося і забезпечувальне зобов'язання договором іпотеки. Натомість, суд апеляційної інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовив.
      69.2. Майновий поручитель стверджує, що ТзОВ "Кей-Колект" відповідно до частин третьої і четвертої статті 1281 ЦК України позбавлене права вимоги до спадкоємців, оскільки йому було відомо про смерть боржника значно раніше, аніж у жовтні 2014 року. На думку майнового поручителя, вказане підтверджують ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року (Т. 1, а. с. 282-283) та від 13 травня 2014 року у справі N 520/1392/13-ц (Т. 1, а. с. 186, 284), які не були належно досліджені судами першої й апеляційної інстанцій.
      69.3. Суд апеляційної інстанції обґрунтував рішення тим, що у спірних правовідносинах стаття 1281 ЦК України не застосовується, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України).
      69.4. Такі аргументи апеляційного суду є помилковими з огляду на те, що приписи статті 1281 ЦК України застосовуються до вимог кредитора за кредитним договором, для забезпечення якого укладений договір іпотеки.
      69.5. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц).
      70. З огляду на викладене вище, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини справи, які є необхідними для правильного вирішення справи, справу за зустрічним позовом майнового поручителя необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов повністю, не обґрунтував підстави для визнання припиненим договору поруки N 942-11 від 9 листопада 2006 року та для скасування обтяження за іпотекою з реєстраційним N 4028059, відомості про які у матеріалах справи відсутні.
      72. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
      73. Під час нового розгляду справи за зустрічним позовом суди повинні дослідити виконання ТзОВ "Кей-Колект" обов'язку за статтею 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті позичальника, з урахуванням пунктів 55-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц; на підставі належних доказів встановити: коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ його частки у квартирі; обставини заміни боржника за кредитним договором після смерті позичальника; обсяг відповідальності спадкоємців Ѕ частки позичальника у квартирі; наявність згоди ОСОБА_13 як власника іншої Ѕ частки у квартирі на забезпечення виконання за договором іпотеки основного зобов'язання новим боржником-спадкоємцем після смерті позичальника.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      74. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      75. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      76. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      77. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України)
      78. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
      79. З огляду на висновки щодо вимог за первісним і зустрічним позовами касаційна скарга є частково обґрунтованою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року слід скасувати повністю; рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року слід скасувати у частині задоволення вимог за первісним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателемі про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру; у частині цих вимог - ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову; у частині відмови у задоволенні вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців квартири рішення апеляційного суду слід залишити без змін; у частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (2.2) Щодо судових витрат
      80. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої та частиною четвертою статті 411, частинами першою - третьою статті 412, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуОСОБА_13 задовольнити частково.
      2. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року скасувати.
      3. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року скасувати в частині задоволення позовних вимог за первісним позовом про:
      звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності;
      зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
      У частині відмови у задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у зазначеній квартирі, Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року залишити без змін.
      4. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року в частині позовних вимог за зустрічним позовом скасувати; справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 727/5743/15-ц
      Провадження N 14-78 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_10 (далі також - відповідачка) про стягнення надмірно виплачених коштів,
      за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Яремка В.В., Литвинюк І.М. і Перепелюк І.Б.
      Учасники справи:
      - позивач: Департамент праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради;
      - відповідач: ОСОБА_10
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 20 липня 2015 рокупозивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідачки 2 083,49 грн коштів, надмірно виплачених як житлова субсидія.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. Упродовж 2006-2008 років чоловік відповідачки - ОСОБА_11 - отримував субсидію на часткове відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (далі - субсидія), що надавались у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер.
      2.3. Спадкоємицею ОСОБА_11 є відповідачка, яка з серпня 2010 року отримувала субсидію.
      2.4. Відповідно до акта N 58, складеного 17 листопада 2014 року Управлінням праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради (далі - акт N 58), це управління провело перевірку повноти та достовірності поданої для призначення субсидії інформації та виявило розбіжність у деклараціях про доходи, які подавали ОСОБА_11 та відповідачка, а також недостовірність поданої ними інформації, оскільки відповідачка з 2 лютого 1999 року мала у власності й інше житло - квартиру у АДРЕСА_2, яку вона відчужила лише у жовтні 2010 року.
      2.5. Усього ОСОБА_11 та відповідачці надана субсидія у розмірі 2 853,49 грн. з яких відповідачка добровільно повернула лише 770,00 грн.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 6 червня 2016 року Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю.
      4. Мотивував рішення тим, що доведено призначення субсидії на підставі недостовірних відомостей про майновий стан, а саме: неповідомлення про наявність у відповідачки на праві власності іншого житлового приміщення. Суд вважав, що оскільки відповідачка відмовилася повертати частину надмірно виплачених коштів добровільно, то позов є обґрунтованим.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 9 вересня 2016 року Апеляційний суд Чернівецької області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову про стягнення надмірно виплачених коштів за період 2006 - 2009 років відмовив, а в частині вимог про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік провадження у справі закрив.
      6. Висновок про відмову у задоволенні частини вимог апеляційний суд мотивував тим, що позивач, дізнавшись про смерть ОСОБА_11 1 жовтня 2009 року, пропустив передбачений статтею 1281 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України строк для пред'явлення вимоги до відповідачки як до спадкоємця померлого.
      7. Стосовно ж можливості стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік апеляційний суд вказав, що у цій частині вимога не може розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки спір стосується здійснення позивачем делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 24 вересня 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржиться на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. На думку позивача, помилковим є рішення апеляційного суду про закриття провадження у справі з підстав порушення правил предметної юрисдикції в частині вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік. Позивач звертає увагу на те, що 15 липня 2015 року Шевченківський районний суд м. Чернівці постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом позивача до відповідачки про стягнення надмірно виплачених коштів як субсидії.
      12. Субсидія була призначена не персонально померлому чоловіку відповідачки, а й членам його сім'ї, до яких входила і відповідачка. Тому неправильним є висновок апеляційного суду про необхідність відліку строку пред'явлення вимоги до відповідачки з моменту смерті її чоловіка. Право на звернення до суду позивач може реалізувати протягом трьох років з дня виявлення порушення порядку призначення субсидії.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. У жовтні 2016 року відповідачка подала заперечення на касаційну скаргу, у задоволенні якої просить відмовити. Вказує на те, що позивач пропустив передбачений статті 1281 ЦК України шестимісячний строк звернення до відповідачки.
      14. У січні 2017 року відповідачка подала заяву (вх. N 193/0/6-17), в якій вказала, що, крім спливу строку, визначеного статтею 1281 ЦК України, спливла також позовна давність, визначена статтями 257, 258, 161 ЦК України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо стягнення надмірно виплачених коштів за період 2006 - 2009 років
      15. Правовідносини сторін регулюються приписами ЦК України, Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року N 848, у редакції, чинній на час складання акта N 58 (далі - Положення), Порядку повернення коштів, надмірно виплачених за призначеними субсидіями, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 29 грудня 1997 року N 39/283/90/5, у редакції, чинній на час складання акта N 58 (далі - Порядок).
      16. Суди встановили, що згідно з поданими деклараціями про доходи та майновий стан, особа, яка отримує субсидію, попереджена про відповідальність за подання недостовірної інформації як про її доходи та майновий стан, так і про доходи та майновий стан членів її сім'ї, зареєстрованих у жилому приміщенні, про що свідчить підпис цієї особи у заявах про отримання житлових субсидій. І під час перевірки повноти та достовірності поданої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради виявило, що у деклараціях відповідачки та її чоловіка про їхні доходи та майновий стан у 2006 - 2010 роках не вказана квартиру відповідачки на
      АДРЕСА_2. 17. Відповідно до підпункту 3 пункту 5 Положення субсидія не призначається, якщо уповноважений власник (співвласник) житла, наймач житла у державному та громадському житловому фонді, член житлово-будівельного кооперативу, власник (співвласник) житлового приміщення, на якого відкрито особовий рахунок, та особи, які зареєстровані разом з ним у житловому приміщенні (будинку), мають у своєму володінні (користуванні) чи володінні (користуванні) дружини (чоловіка, неповнолітніх дітей) у сукупності більше ніж одне житлове приміщення (будинок), загальна площа яких у сумі перевищує встановлену соціальну норму житла, в межах якої надається субсидія.
      18. Сума субсидії, перерахованої (виплаченої) надміру внаслідок свідомого подання громадянином документів з недостовірними відомостями або неповідомлення громадянином про набуття права власності на житло (житлове приміщення) іншою особою, яка не була в ньому зареєстрована, повертається ним за вимогою органу, що призначив субсидію. У разі коли громадянин добровільно не повернув надмірно перераховану (виплачену) суму субсидії, питання про її стягнення органи, що призначають субсидії, вирішують у судовому порядку (абзаци восьмий - дев'ятий пункту 20 Положення).
      19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії є майном, збереженим без достатньої правової підстави. А тому на правовідносини з повернення цієї суми поширюються приписи глави 83 ЦК України. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що надмірно перерахована (виплачена) субсидія є шкодою. Застосування до спірних правовідносин приписів статей 1166 і 1231 ЦК України є помилковим.
      20. Не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, пенсії, допомоги, інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (пункт 1 частини першої статті 1215 ЦК України).
      21. Отже, не може бути повернута сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії зокрема тоді, якщо позивач не доведе, що виплату здійснив добровільно, але внаслідок рахункової помилки з його боку чи недобросовісності з боку ОСОБА_11 як набувача субсидії.Така недобросовісність може проявлятися у несумлінному ставленні до виконання власних обов'язків, зловживанні правом у власних інтересах або в інтересах третіх осіб тощо.
      22. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт недобросовісності набувача субсидії, який подав недостовірну інформацію про майно членів своєї сім'ї. Тому відсутні визначені пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України підстави, які унеможливлюють повернення безпідставно набутих коштів - надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії.
      23. Зобов'язання чоловіка відповідачки з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії залишилось невиконаним після його смерті. Спадщину ОСОБА_11 прийняла відповідачка.
      24. Позивач у касаційній скарзі вказує на те, що субсидія призначалася не персонально чоловіку відповідачки, але й також зареєстрованим з ним членам його сім'ї, до яких відповідачка належала.
      25. Субсидія призначається одному з членів домогосподарства, на якого відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації (абзац перший пункту 6 Положення). У разі смерті зазначеної особи, на яку відкрито особовий рахунок, надання субсидії не припиняється за умови, що у житловому приміщенні зареєстровані інші особи, яким нараховується плата за житлово-комунальні послуги (абзац другий пункту 6 Положення).
      26. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1216, 1218 ЦК України).
      27. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права й обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема, права та обов'язки особи як боржника, передбачені статтею 608 цього кодексу.
      28. Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
      29. Отже, оскільки зобов'язання з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії не є нерозривно пов'язаним з особою, на яку відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації, і якій призначена субсидія, таке зобов'язання зі смертю цієї особи не припиняється, а обов'язок з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії входить до складу спадщини.
      30. Відповідачка заперечує проти стягнення з неї коштів, оскільки вважає, що позивач поза межами шестимісячного строку, визначеного частиною другою статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті чоловіка відповідачки, звернувся до неї як до спадкоємця з вимогою (позовом) про стягнення надмірно виплачених коштів. Натомість, позивач у касаційній скарзі вказує на те, що шестимісячний строк, визначений статтею 1281 ЦК України не може відраховуватись швидше, ніж 19 вересня 2014 року, як встановив суд першої інстанції, було виявлено подання для отримання субсидії неправдивої інформації у деклараціях про доходи та майновий стан.
      31. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті чоловіка відповідачки).
      32. Суд апеляційної інстанції встановив, що Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради 1 жовтня 2009 року довідалося про смерть 7 вересня 2009 року чоловіка відповідачки та про відкриття спадщини.
      33. Відповідно до абзацу дванадцятого пункту 13 Положення органи праці та соціального захисту населення протягом десяти днів після подання заяви та отримання відомостей (подання необхідних документів) приймає рішення про призначення або непризначення субсидії. У разі коли відомості, викладені в заяві, не підтверджено належно оформленими документами, субсидія призначається починаючи з місяця подання (відправлення) заяви за умови, що відомості будуть підтверджені в установленому порядку протягом місяця з дня подання (відправлення) заяви (абзац одинадцятий пункту 13 Положення).
      34. Отже, позивач, приймаючи рішення про призначення чоловікові відповідачки субсидії, зобов'язаний був перевіряти повноту та достовірність інформації, поданої для отримання від держави соціальної допомоги щодо сплати вартості житлово-комунальних послуг. Крім того, знаючи про вимоги статті 1281 ЦК України та наслідки порушення строків пред'явлення вимог до спадкоємців, позивач з дня, коли він дізнався про смерть чоловіка відповідачки, міг і повинен був вжити заходи, щоби дізнатись про відсутність у померлого підстав для отримання субсидії у межах таких строків, а не більш ніж через п'ять років після його смерті.
      35. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду щодо пропуску відповідачем строку, встановленого кредиторам спадкодавця для подання вимог до спадкоємців. Тому відповідно до частини четвертої статті 1281 ЦК України позивач позбавлений права вимоги до відповідачки як до спадкоємця ОСОБА_11 про стягнення надмірно виплачених коштів за 2006 - 2009 роки, а висновок суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні вимоги позивача у цій частині є обґрунтованим.
      36. Щодо аргументу відповідачки про сплив позовної давності, висловленого у заяві від 21 грудня 2016 року, зареєстрованій 4 січня 2017 року за вх. N 193/0/6-17, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідачка не заявляла про сплив позовної давності у суді першої інстанції, тоді як позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
      37. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України).
      38. З огляду на вказане суд касаційної інстанції не має можливості встановлювати факт спливу позовної давності.
      (1.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік
      39. Закриваючи провадження у справі щодо вимог про стягнення надмірно перерахованої (виплаченої) субсидіїза 2010 рік, суд апеляційної інстанції вказав, що спір між сторонами виник з приводу здійснення позивачем делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів, спрямованих на виплату субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (підпункт 25 пункту 4 Типового положення про Головне управління праці та соціального захисту населення обласної, Київської міської державної адміністрації, управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2007 року N 790). А тому дійшов висновку, що спір щодо надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії за 2010 рікне може розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      40. Обґрунтування того, чому вимогу про стягнення надмірно перерахованої (виплаченої) субсидіїза 2006 - 2009 роки можна розглядати за правилами цивільного судочинства, а за 2010 рік - не можна, суд апеляційної інстанції не навів.
      41. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      42. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис закріплений і в частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      43. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      44. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      45. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      46. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      47. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      48. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      49. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      50. Стосовно терміну "публічно-владні управлінські функції", то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін "публічно-" означає, що такі функції суб'єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття "владні" полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта. Аналогічний зміст має термін "владні управлінські функції", закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду.
      51. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).
      52. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом (частина четверта статті 50 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близькі за змістом приписи закріплені у частині четвертій статті 46 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      53. Отже, коло випадків, коли суб'єкт владних повноважень може звернутися до суду з позовом до фізичної особи є обмеженим.
      54. Відповідно до пункту 1 Порядку повернення бюджетних асигнувань, надмірно перерахованих за призначеними субсидіями, проводиться у випадках, зокрема, виявлення подання громадянами свідомо документів із неправильними відомостями про доходи та майновий стан усіх зареєстрованих у житловому приміщенні (будинку) осіб, приховання заробітку чи іншого доходу, подання фальшивих документів.Таке повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії може бути здійснене у судовому порядку (абзац дев'ятий пункту 20 Положення).
      55. Відповідачка, отримавши кошти з Державного бюджету України у вигляді субсидії за 2010 рік, набула на них право власності та на вимогу позивача добровільно не повернула надмірно перераховану (виплачену) їй суму субсидії як майно, збережене без достатньої правової підстави (див. пункт 18 цієї постанови).З огляду на це позивач бере участь у цій справі не на виконання його владних повноважень, а з підстав, передбачених, зокрема, приписами глави 83 ЦК України. Тому спір щодо стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2010 рік має приватноправовий, а не публічно-правовий характер і так само, як спір щодо стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2006 - 2009 роки, має розглядатися за правилами цивільного судочинства (аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі N 370/108/17, від 30 січня 2019 року у справі N 756/6441/16-ц).
      56. Аргументи позивача про необхідність застосування приписів частини другої статті 21 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, є неприйнятними для обґрунтування висновків щодо юрисдикції суду, оскільки вимога про стягнення надмірно виплачених коштів не є вимогою про відшкодування шкоди (див. пункт 18 цієї постанови).
      57. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим є висновок апеляційного суду щодо закриття провадження у справі в частині вимоги про стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2010 рік. Тому необґрунтованим є також аргумент касаційної скарги про можливість виникнення юрисдикційного конфлікту через те, що Шевченківський районний суд м. Чернівці у справі N 727/5219/15-а за аналогічним позовом Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради до відповідачки 13 липня 2015 року вже відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      58. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду, а також змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд.
      59. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).
      60. Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
      61. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).
      62. Враховуючи висновки цієї постанови касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2006 - 2009 роки рішення суду апеляційної інстанції слід змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині щодо вимоги за вказаний період - залишити без змін; у частині закриття провадження у справі щодо вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2010 рік рішення апеляційного суду необхідно скасувати та направити у цій частині справу для продовження ним розгляду.
      (2.2) Щодо судових витрат
      63. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, частиною четвертою - шостою статті 411, частиною першою та третьою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради задовольнити частково.
      2. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2006 - 2009 роки змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині щодо вимоги за вказаний період рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року залишити без змін.
      3. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року в частині закриття провадження у справі щодо вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2010 рік скасувати. У цій частині справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Гудима Д.А.
      Судді:
      Бакуліна С.В.
      Лященко Н.П.
      Британчук В.В.
      Прокопенко О.Б.
      Золотніков О.С.
      Рогач Л.І.
      Кібенко О.Р.
      Саприкіна В.С.
      Князєв О.М.
      Ситнік Л.М.
      Лобойко В.Ю.
      Уркевич І. В.
      Яновська О.Г.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 916/2500/15
      Провадження N 12-274гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Кібенко O.Р.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" (далі - ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" або Підприємство)
      на постанову Одеськогоапеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М.А., Богатиря К.В., Будішевської Л.О.,
      та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М.А., Богатиря К.В., Будішевської Л.О.,
      за позовом ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ"
      до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (далі - ДП "МТП "Чорноморськ" або Порт)
      про визнання права власності.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. 18 червня 2015 року ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до ДП "МТП "Чорноморськ" про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на рухоме майно (вантажопідйомну техніку та допоміжне обладнання), перелік якого міститься у позовній заяві (далі - спірне рухоме майно), з підстав придбання його за рахунок узгодженого учасниками спільної діяльності цільового грошового інвестиційного внеску (вкладу) позивача у спільну діяльність за договором.
      2. Підставою позову з посиланням на положення статті 1141 ЦК України позивач визначив обставини припинення дії укладеного між сторонами договору про спільну діяльність N 435-О від 22 червня 2005 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 22 червня 2005 року між Портом та Приватним підприємством "Укртрансконтейнер", правонаступником якого є ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ", укладено договір N 435-О про спільну діяльність в Іллічівському морському торговельному порту (договір простого товариства).
      4. За умовами пунктів 2.3, 3.1, 3.2 цього договору сторони зобов'язалися здійснювати спільну діяльність переважно на території та вакваторії Порту з використанням інженерних і гідротехнічних споруд, виробничих приміщень, виробничого устаткування і транспортних засобів, а також іншого майна, що належить Порту і Підприємству. На весь строк дії договору ведення спільних справ учасників покладено на Підприємство та здійснюється ним як уповноваженою учасниками чинного договору особою. Спільна діяльність здійснюється під загальним контролем Порту в особі його керівника, а також інших посадових осіб, уповноважених його наказом. У відносинах з третіми особами повноваження Підприємства укладати угоди від обох учасників підтверджуються безпосередньо цим договором, а також може підтверджуватися наданою Портом довіреністю.
      5. Умовами пунктів 5.1, 5.2 договору передбачено, що для досягнення цілей сторони об'єднують вклади, опис, грошова оцінка, а також строк і порядок внесення яких наведені в додатку 1 (вклад Порту) та додатку 2 (вклад Підприємства), які є невід'ємними частинами цього договору. Грошова оцінка вкладу Порту здійснюється на підставі проведеної незалежної експертної оцінки у встановленому законом порядку, копія звіту про оцінку є невід'ємною частиною додатку 1. Грошова оцінка вкладу Підприємства здійснюється за згодою сторін виходячи з розміру належних до внесення Підприємством у спільну діяльність грошових коштів, а також вартості основних фондів, що підлягають внесенню Підприємством у спільну діяльність, визначеної за правилами бухгалтерського обліку (додаток 2).
      6. Рухоме та нерухоме майно, що вноситься сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності, передається виключно у тимчасове володіння та користування учасників, тобто має статус загального майна протягом строку дії договору, але спільною частковою власністю сторін не стає. У разі припинення цього договору вказане майно підлягає обов'язковому поверненню тому учаснику, який його надав, з урахуванням відповідних положень цього договору. (пункт 5.3 договору).
      7. Відповідно до пункту 5.6 договору необхідне для використання в спільній діяльності майно придбавається за рахунок вкладу Підприємства у спільну діяльність. Фінансування будівництва, реконструкція та модернізація об'єктів нерухомості Порту, що забезпечують спільну діяльність, можуть здійснюватися за узгодженням сторін за рахунок вкладу Підприємства в спільну діяльність, а також у передбачених цим договором випадках. Проектно-кошторисна документація з проведення будівництва, реконструкції та модернізації зазначених об'єктів узгоджується сторонами до здійснення таких робіт. Після припинення договору понесені Підприємством документально підтверджені та узгоджені з Портом видатки на будівництво, реконструкцію та модернізацію (покращення) об'єктів нерухомості Порту, що забезпечують спільну діяльність, підлягають поверненню Портом на умовах, передбачених договором.
      8. Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє з 22 червня 2005 року до 31 грудня 2035 року (пункт 11.1 договору).
      9. У додатку 1 до договору визначено вклад відповідача в спільну діяльність, а саме: майно контейнерного терміналу та інше майно згідно з переліком, вартістю, еквівалентною 17 613 000 доларів США. У додатку 2 до договору зазначено вклад Підприємства у спільну діяльність у загальному розмірі, еквівалентному 51 048 094 доларів США.
      10. 10 квітня 2006 року між Державним підприємством "Іллічівський морський торговельний порт" та ПП "Укртрансконтейнер" укладено додаткову угоду до цього договору, згідно з якою сторони внесли зміни та виклали у новій редакції додаток 2 (вклад Підприємства у спільну діяльність) до договору N 435-О від 22 червня 2005 року, зокрема визначили, що Підприємство вносить як вклад грошові кошти, цільове призначення, розмір, порядок і строки внесення та використання яких визначені в узгодженому сторонами графіку фінансування та використання інвестиційних вкладів Підприємства. Згідно з графіком фінансування та використання інвестиційних вкладів Підприємства вклад складається з грошових коштів з таким цільовим призначенням: ремонт та модернізація існуючого технологічного обладнання, придбання нового обладнання, розвиток інфраструктури. Грошова оцінка вкладу підприємства становить 51 048 000 доларів США.
      11. Пунктами 1, 2, 6 приміток у цій додатковій угоді визначено, що передбачені графіком грошові кошти цільового призначення підлягають внесенню Підприємством, а також враховуються при визначенні вартості його вкладу в спільну діяльність, без урахування ПДВ, яке додається до ціни придбаних за їх рахунок товарів, робіт та послуг. При оплаті товарів, робіт та послуг грошовими коштами цільового призначення джерелом сплати ПДВ є оборотні кошти спільної діяльності. При внесенні грошових коштів у національній валюті України вони враховуються за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Вартість придбаного обладнання включає поставку, монтаж, пуско-налагоджувальні роботи (у разі придбання імпортного обладнання - також поставку до України, митне оформлення) та інші видатки, які формують балансову вартість об'єктів. Ремонт майна, яке використовується в спільній діяльності, здійснюється за рахунок коштів спільної діяльності разом з амортизаційними відрахуваннями, які нараховуються Підприємством на майно, передане сторонами у спільну діяльність. При цьому Порт може брати участь на конкурсній основі у здійсненні відповідних ремонтних робіт як підрядник.
      12. Пунктами 2, 3, 4 цієї додаткової угоди сторони погодили, що грошова оцінка вкладу Підприємства складає 51 048 000 доларів США. Фактична вартість вкладу (відповідної частини вкладу) Підприємства визначається за підсумками кожного звітного кварталу протягом усього періоду інвестування на основі графіка та підтверджувальних документів, передбачених пунктом 4 цього додатку. За умови виконання Портом усіх зобов'язань за договором Підприємство зобов'язується внести свій вклад у повному обсязі до 30 червня 2007 року згідно з графіком. При цьому співвідношення розміру інвестиційних вкладів за окремими періодам їх внесення та/чи використання за графіком може змінюватися за рішенням Підприємства залежно від умов та фактичного виконання договорів з відповідними контрагентами (постачальниками, підрядниками тощо). Підприємство зобов'язане надати Порту документальне підтвердження фактів зарахування відповідних грошових сум на рахунки спільної діяльності як вклад Підприємства, а також фактів витрат цих грошових коштів за цільовим призначенням відповідно до графіка, тобто сплат на рахунок відповідних контрагентів, а саме: платіжні, банківські та бухгалтерські документи, зокрема акцептовані банком платіжні доручення, виписки з банківських рахунків, рахунки контрагентів, а також договори (контракти) за їх наявності як підстави для здійснення відповідних оплат.
      13. Цією ж додатковою угодою викладено у новій редакції абзац перший пункту 5.6 договору, в якому зазначено, що необхідне для використання в спільній діяльності рухоме майно (основні кошти) може бути придбано Підприємством за рахунок коштів спільної діяльності за узгодженням з Портом за винятком рухомого майна, придбаного за рахунок вкладу Підприємства згідно з додатком 2 до договору. Рухоме майно, придбане за рахунок коштів спільної діяльності, є спільною власністю сторін та його вартість не збільшує розміру вкладу жодної зі сторін, а всі витрати з його експлуатації зараховуються у видатки спільної діяльності.
      14.Як зазначив позивач, на виконання умов цього договору станом на 26 червня 2007 року він здійснив вклад у сумісну діяльність у сумі 257 792 400 грн. що на період внесення складало 51 048 000 доларів США за офіційним курсом НБУ.Крім того, в період з листопада 2007 року по лютий 2009 року Підприємство додатково перерахувало грошові кошти в сумі 26 202 195,54 грн.
      15. Актом від 07 квітня 2008 року про результати ревізії фінансово-господарської діяльності Підприємствав межах спільної діяльності за цим договором, підписаним останнім і Портом, установлено, що розмір внеску Підприємства відповідно до графіка фінансування та використання інвестиційних вкладень, який узгоджено додатковою угодою від 10 квітня 2006 року до цього договору, за період з 01 серпня 2005 року по 31 грудня 2007 року повинен складати 51 048 000 доларів США або в еквіваленті за курсом НБУ 5,05 грн за долар США, тобто 257 792 400 грн. але фактично складає 52 421 679,56 долара США або в еквіваленті за курсом НБУ 5,05 грн за долар США, тобто 264 729 481,77 грн. Це перевищення розміру вкладу Підприємства відбулося, зокрема, внаслідок впливу зростання курсу Євро на вартість відповідного обладнання йустаткування.
      16. Згідно з висновком експерта N 17-1493/1494 від 22 червня 2017 року, складеного судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, на відкритий у національній валюті рахунок спільної діяльності у період з 01 липня 2005 року по 17 лютого 2010 року від Підприємства надійшло 283 994 645 грн з призначенням платежу - сплата частки вкладу.
      17. У цьому ж висновку також зазначено, що спірне рухоме майно придбано протягом 2005 - 2007 років за рахунок грошових коштів, перерахованих Підприємством на рахунок спільної діяльності як внески за договором N 435-О від 22 червня 2005 року у розмірі 283 994 645 грн. Первинна вартість придбаного майна (рухомого майна та нематеріального активу) на дату введення в експлуатацію склала 144 491 592,60 грн без ПДВ.
      18. Рішенням Господарського суду Одеської області від 27 січня 2015 року у справі N 916/4545/14, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04 березня 2015 року, договір про спільну діяльність розірвано, тобто внаслідок його розірвання зобов?язання сторін припинились 04 березня 2015 року.
      19. Оскільки для здійснення діяльності на контейнерному терміналі відповідача експлуатується майно, раніше внесене у спільну діяльність сторін, а також придбане за рахунок коштів спільної діяльності сторін івкладу позивача, то з огляду на неможливість негайного поділу вкладів, з метою забезпечення безперервної та безперешкодної роботий оформлення вантажів протягом перехідного періоду 05березня 2015 року між Портом та Підприємством укладено угоду про делегування прав з оперування вкладами, яка набрала чинності з моменту її підписання сторонами, діяладо закінчення перехідного періоду, а якщо зобов?язання за цією угодою по ній не виконані- до повного виконання сторонами всіх зобов?язань.
      20. Постановою Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року судові рішення попередніх інстанцій у справі N 916/4545/14 залишені без змін.
      21. 23 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з листом N 537-01/ИП-15, в якому зазначив, що у зв?язку з припиненням дії угоди про делегування прав з оперування вкладами від 05березня 2015 року Порт не має правовихпідстав для експлуатації майна, придбаногоза рахунок вкладу Підприємства у спільну діяльність, а тому експлуатацію такого майна слідприпинити. На підставі домовленості сторін, що міститься у пункті 5.3 договору про спільну діяльність позивач просив відповідача припинити експлуатацію майна, щофактично знаходилося в Порту, а саме майна, зазначеного у додатку 1 до угоди, і в строк до 05травня 2015 року повернути цемайно у фактичне володіння Підприємства або надати гарантійний лист про викуп майна увизначеному пунктом 11.5 договору про спільну діяльністьпорядку.
      22. У відповіді від 23 квітня 2015 року N 317/04-13-1397 Порт заперечив придбання майна за рахунок вкладу Підприємства, наполягаючи на його придбанні за рахунок коштів спільної діяльності. Також наголосив на тому, що оскільки не існує майна, яке б належало на праві приватної власності Підприємству до моменту внесення до спільної діяльності за договором, пропозиція про викуп майна у порядку, передбаченому пунктом 11.5 договору порядку, не може бути реалізована та є безпредметною.
      23. 24 квітня 2015 року між сторонами укладено угоду про делегування прав з оперування вкладами, яка набрала чинності з моменту її підписання сторонами, діяла до закінчення перехідного періоду, а якщо зобов?язання за цією угодою не виконані - до повного виконання сторонами всіх зобов?язань за нею. На підставі частини третьої статті 631 ЦК України умови цієї угоди застосовувалися до правовідносин сторін, що виникли до її укладання, починаючи з 23 квітня 2015 року (пункт 6.1 угоди).
      24. За умовами пунктів 2.1, 2.2 цієї угоди Підприємство делегує Порту права зоперуваннявкладами на перехідний період, а Порт сплачує Підприємству компенсацію за делегування прав з оперуваннявкладом Підприємства у визначеному цією угодою розмірі. Делегування прав зоперуваннявкладом Підприємства не змінює статусу цього вкладу (право власності не переходить).
      25. У цій угоді узгоджені такі терміни та визначення:
      - перехідний період - це період від дня, наступного за днем прийняттяпостанови Вищого господарського суду України у справі N 916/4545/14 від 23 квітня 2015 рокуабо до моменту настання першої з подій:
      - прийняття постанови Верховного Суду України чи судового рішення про відмову у відкритті касаційного провадження у цій справі;
      - поділу сторонами вкладів у порядку, передбаченому пунктом 6.4 угоди;
      - вклад Підприємства- це частина грошових коштів, внесених ним на рахунок спільної діяльності, за рахунок якої придбана техніка й інше майно, загальна кількість, тип та призначення якогозазначена у додатку 1 до угоди.
      26.Оскільки придбане за рахунок вкладу позивача рухоме майно призначалось для використання у спільній діяльності, а договір розірвано, позивач послався на порушення своїх прав унаслідок невизнання відповідачем права власності на рухоме майно, внесене ним як вклад. Позивач указав, що внесені ним як вклад грошові внески змінились у майнову форму вкладу у вигляді техніки та обладнання.
      27. 21 травня 2015 року Підприємство звернулось до Порту з претензією, у якій просило протягом семи банківських днів повернути придбане за рахунок його вкладу у спільну діяльність рухоме майно, підписати двосторонній акт та письмово повідомити про готовність викупити це рухоме майно. Претензію залишено Портом без відповіді та задоволення.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      28. Рішенням Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року позов задоволено. Рішення мотивовано тим, що спірне рухоме майно придбано за грошові кошти вкладу ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" у спільну діяльність за укладеним між сторонами договором від 22 червня 2005 року N 435-О. Оскільки спірне майно придбане за грошові кошти цільового призначення як внесок позивача та не набуло статусу спільної власності сторін у зв'язку з розірванням договору, суд першої інстанції дійшов висновку щодо необхідності захисту порушеного права позивача шляхом визнання права власності на таке майно. При цьому суд зазначив, що перерахування позивачем грошових коштів є узгодженим сторонами цільовим придбанням майна. При цьому суд послався на пункт 5.3 договору, у якому передбачено, що рухоме та нерухоме майно, яке вноситься сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності, передається виключно у тимчасове володіння та користування учасників, тобто має статус загального майна протягом строку дії договору й не набуває статусу спільної власності сторін.
      29. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року скасовано рішення місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Додатковою постановою від 14 вересня 2017 року Одеського апеляційного господарського суду стягнуто з відповідача на користь позивача 80 388 грн судового збору за подання апеляційної скарги. Суд послався на те, що спірне рухоме майно до його придбання в межах договору від 22 червня 2005 року N 435-О не належало позивачеві на праві власності; це майно не набуло статусу приватної власності позивача в процесі виконання цього договору, оскільки як вклад у спільну діяльність позивачем внесено грошові кошти; оспорюване майно є виключно спільним майном учасників спільної діяльності, тому підстав для захисту прав позивача у встановлений статтею 392 ЦК України спосіб немає.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      30. У травні 2018 року ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року залишити в силі.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      31. У касаційній скарзі та додатковихпоясненнях до неї скаржник послався на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушенням норм процесуального права, зокрема статей 213, 627, 1134, 1141 ЦК України і статей 35, 42 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      32. Скаржник стверджує, що спірне майно придбано виключно за рахунок його вкладу у спільну діяльність за договором, внесення ним грошових коштів є узгодженим сторонами цільовим придбанням майна; оспорюване майно не набуло статусу спільної власності, а тому він має право вимагати його повернення.
      Доводи інших учасників справи
      33. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      34. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України ухвалою від 06 листопада 2018 року передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої у цьому випадку є необхідним для забезпечення розвитку права, розумної передбачуваності судових рішень та відповідно формування єдиної правозастосовчої практики.
      35. За висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виключну правову проблему становить питання щодо застосування статей 328, 392 ЦК України (загальні умови набуття та визнання права власності) у взаємозв'язку зі статтями 1133, 1134, 1141 цього ж Кодексу (правовий режим грошових коштів та майна, внесеного як вклад у спільну діяльність, та порядок повернення вкладів) у контексті можливості визнання за позивачем у судовому порядку права власності на спірне рухоме майно (трансформації вкладу учасника з грошового умайновий) за умови його придбання за рахунок цільового грошового вкладу позивача як учасника спільної діяльності та припинення дії договору про спільну діяльність.
      36. Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду, з огляду на суспільну значимість вирішення цієї виключної правової проблеми, оскільки спірними є відносини, в якихдержава виступає партнером (учасником) спільної діяльності в особі державного підприємства- одного з найбільших портів України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      37. Спір у цій справі виник у зв'язку з невизначеністю правового режиму рухомого майна, придбаного за рахунок грошових коштів, унесених позивачем як вклад у спільну діяльність, після припинення дії договору про спільну діяльність унаслідок його розірвання за рішенням суду.
      38. Вирішуючи питання щодо правового режиму майна, набутого за рахунок грошового вкладу, внесеного позивачем у спільну діяльність, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      39. Підприємство вказало, що внесло грошовий вклад у спільну діяльність у сумі 257 792 400 грн. що на період внесення складало 51 048 000 доларів США за офіційним курсом НБУ. Крім того, в період з листопада 2007 року по лютий 2009 року додатково перерахувало грошові кошти в сумі 26 202 195,54 грн.
      40. Згідно з висновком експерта N 17-1493/1494 від 22 червня 2017 року, складеного судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, на відкритий у національній валюті рахунок спільної діяльності у період з 01 липня 2005 року по 17 лютого 2010 року від Підприємства надійшло 283 994 645 грн з призначенням платежу - сплата частки вкладу.
      41. За рахунок унесених як вклад коштів протягом 2005 - 2007 років придбано майно, перелік якого міститься у позовній заяві та судових рішеннях попередніх інстанцій у цій справі.
      42. Втім між сторонами виник спір щодо правового режиму цього майна. Порт посилається на норми ЦК України і вважає, що таке майно є спільною власністю учасників договору про спільну діяльність, тоді як Підприємство вважає, що сторони встановили спеціальний режим для такого майна, яке не стає спільною власністю учасників, а залишається у його приватній власності. Просте товариство має право лише користуватися цим майном протягом строку дії договору про спільну діяльність. Таким чином, між сторонами існує спір, пов'язаний з неоднозначним тлумаченням змісту договору.
      43. Згідно із частиноюпершою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу.
      44. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК Українивизначенізагальні правила тлумачення змісту правочину, які умовно можна поділити на три рівні.
      45. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.
      46. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першим підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.
      47. Третім рівнем тлумачення (у разі безрезультатності перших двох) є врахування: а) мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.
      48. Згідно зі статтями 1130-1132 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
      49. Відповідно до частини першої статті 1133 та частини першої статті 1134 цього ж Кодексу вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
      50. Тлумаченнязмісту договору за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України, свідчитьпро те, що сторони мали намір установити різний правовий режим для придбаного майна:
      - за рахунок грошового внеску Підприємства за договором від 22 червня 2005 року N 435-О;
      - за рахунок коштів спільної діяльності.
      51. Пункт 5.3 договору (не змінений додатковою угодою) передбачає, що рухоме та нерухоме майно, внесене сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності за договором, передається виключно в тимчасове володіння й користування учасників, тобто має статус спільного майна протягом строку дії цього договору, але спільною частковою власністю сторін не стає. У разі припинення цього договору зазначене майно підлягає обов'язковому та невідкладному поверненню учаснику, який надав його, з урахуванням положень цього договору.
      52. У пункті 5.6 договору (в редакції додаткової угоди) зазначено про те, що необхідне для використання в спільній діяльності рухоме майно (основні засоби) може придбаватися Підприємством за рахунок коштів спільної діяльності за погодженням з Портом, за винятком рухомого майна, яке придбавається за рахунок вкладу Підприємства згідно з додатком 2 до цього договору. Рухоме майно, придбане за рахунок коштів спільної діяльності, є спільною частковою власністю сторін і його вартість не збільшує розміру внеску жодної зі сторін, а всі витрати з його експлуатації включаються у видатки спільної діяльності.
      53. У договорі постійно вживається термін "майно, передане сторонами в користування". Отже, передбачалося, що кожна зі сторін передає майно в користування простому товариству, а не тільки Порт.
      54. Щодо майна, переданого сторонами в користування, сторони встановили спеціальний порядок повернення або викупу. Так, у пунктах 11.5, 11.6 договору про спільну діяльність сторони домовилися про те, що у всіх випадках припинення договору з будь-яких підстав (за відсутності вини Підприємства) Порт за згодою Підприємства за наявності письмової вимоги має право викупити у нього усе (або частину) рухоме майно, яке належить Підприємству на день розірвання договору та використовується у спільній діяльності. При достроковому розірванні договору за ініціативою Підприємства (за відсутності вини Порту) питання про викуп рухомого майна Підприємства вирішується Портом залежно від реальної необхідності в цьому майні. Вартість рухомого майна обчилюється експертним шляхом.
      55. Таким чином, сторони в договорі чітко відмежували майно, придбане за рахунок внеску, від іншого майна, придбаного за рахунок коштів спільної діяльності, склад якого є невизначеним і може змінюватися, тавстановили різний правовий режим для таких видів майна.
      56. Крім того, тлумачення змін, унесених до договору про спільну діяльність, як таких, що передбачали перехід у спільну власність учасників простого товариства майна, придбаного за рахунок внеску Підприємства, не відповідає принципам справедливості та пропорційності умов договору, адже створює істотний економічний дисбаланс для Підприємства, є для нього вочевидь економічно недоцільною умовою. Таке тлумачення позбавляє позивача як сторону договору права власності на майно вартістю 28 880 000 доларів США, тому для нього підписання договору в такому розумінні не має економічного сенсу. При тлумаченні правочину слід також звернути увагу на те, що оцінку внеску ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" у спільну діяльність сторони не змінювали (вона складає 51 048 000 доларів США). Але вартість внеску не може бути однаковою при переданні у спільну діяльність права користування майном і при переданні у спільну діяльність права власності на це ж самемайно. Якщо тлумачити таким чином договір, то підписанням відповідних змін Підприємство значно погіршило б своє становище, права й обов'язки сторін виглядали б непропорційно, адже Порт передавав би майно тільки в користування з правом його повернення після припинення договору, а Підприємствопередавало би все майно у власність простого товариства (спільну власність учасників договору) і втрачало будь-які права на повернення саме цьогоіндивідуальновизначеного майна.
      57. У цій справі при з'ясуванні власника спірного майна можназробити висновок, що пункти 5.1, 5.3, 5.6 договору від 22 червня 2005 року N 435-О та додаткової угоди до нього від 10 квітня 2006 року свідчать про те, що майно, набуте за рахунок вкладу позивача, є лише його власністю, а не спільною власністю учасників і передавалося простому товариству тільки в користування.
      58. Натомість суд апеляційної інстанції помилково вказав на відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на внесений ним у спільну діяльність вклад, тоді як місцевий господарський суд дійшов правильних висновків про визнання за позивачем права власності на це майно і можливості захисту його способом, установленим статтею 392 ЦК України. Разом з тим оскільки суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, але в мотивувальній його частині помилково послався на перетворення форми вкладу з грошової на майнову, мотивувальна частина судового рішення місцевого господарського суду підлягає зміні в редакції цієї постанови.
      59. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасники спільної діяльності визначили в договорі різний правовий режим майна, набутого за рахунок цільового внеску ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ". Майно не є спільною власністю обох учасників, а належить до приватної власності позивача.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      60. Пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      61. За правилами частин першої і четвертої статті 311 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      62. У цій справі суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, однак з неправильним застосуванням норм матеріального права та помилковим тлумаченням умов договору, що є предметом спору в цій справі. Тому ухвалене у цій справі рішення суду першої інстанції слід змінити в мотивувальній частині, тоді як постанову суду апеляційної інстанції - скасувати.
      Щодо судових витрат
      63. Оскільки касаційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - зміні лише в мотивувальній частині, то відповідно до статті 129 ГПК Українивитрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на відповідача.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року у справі N 916/2500/15 скасувати.
      3. Рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року у справі N 916/2500/15 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року у справі N 916/2500/15 залишити без змін.
      5. Стягнути з Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" (68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Праці, 6, код ЄДРПОУ 01125672) на користь Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" (68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Транспортна, 10, код ЄДРПОУ 33140204) 146 160 (сто сорок шість тисяч сто шістдесят) гривень судових витрат зісплатисудового збору за подання касаційної скарги.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Р. Кібенко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська