ANTIRAID

Решение Каменко-Бузского райсуда о не подлежащей исполнению исполнительной надписи нотариуса в пользу Приватбанка

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Справа № 446/1820/18

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.12.2018

м.Кам'янка-Бузька

Кам'янка-Бузький районний суд Львівської області в складі:

головуючого - судді: Костюк У. І.
з участю секретаря Коваль В.Я.

з участю представника позивача ОСОБА_1

розглянувши в порядку загального позовного провадження в залі суду в місті Камянка-Бузька цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, -

встановив:

Позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, в якому просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис за № 1198 від 27.08.2018 року виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Також просить стягнути судові витрати з відповідача в її користь.

В обгрунтуваннясвоїх вимог зазначає, що постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у Львівській області від 03.09.2018 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису №1198 від 27.08.2018 року, виданого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, який позивачу пропонується задовольнитивимоги АТКБ "Приватбанк"та звернутистягнення нажитловий будинокта земельнуділянку,що знаходятьсяпо вул.Світла,21в с.Вислобоки Кам'янка-Бузькогорайону.Заборгованість позивачаперед банкомстановить 754307,77доларів США,що закурсом НБУстаном на17.07.2018складає 19768021,53грн.

Позивач вважає,що нотаріус,який вчинивоскаржуваний виконавчий напис,не перевірив безспірності її заборгованості перед АТ КБ «ПриватБанк». Так, розмір заборгованості нічим не підтверджений та необгрунтований, про що позивач повідомляла Банк письмовим листом, відсутня інформація про непогашення заборгованості, ненадходження відповідного платежу на погашення заборгованості, що в сукупності підтверджує, що нотаріусом не було належним чином перевірено безспірності заборгованості. Також нотаріусом не враховано, що право користування майном, на яке звернуто стягнення має неповнолітня дитина, а отже на дану квартиру не може бути звернено стягнення без отримання дозволу від органів опіки та піклування. За таких обставин вважає, що виконавчий напис вчинено нотаріусом з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 88 Закону України «Пронотаріат»,Порядку вчиненнянотаріальних дійнотаріусами України,затвердженої наказомМЮ України№296/5від 22.02.2012року,що єпідставою длявизнання йоготаким,що непідлягає виконанню.

Ухвалою судді Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою судді Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 задоволено частково заяву позивача про забезпечення позову та зупинено стягнення за оскаржуваним виконавчим написом.

Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 витребувано в приватного нотаріуса Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_3 належним чином завірені копії виконавчого напису №1198 від 27.08.2018 та матеріалів нотаріальної справи щодо вчинення цього напису.

Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 22.11.2018 продовжено строк проведення підготовчого засідання до 22.12.2018.

07.12.2018 від відповідача надійшов відзив на позовону заяву, в якому відповідач заперечив проти позову, вважає, що ним були подані всі необхідні та достатні документи для вчинення нотаріусом виконавчого напису, а щодо неповнолітньої дитини, то виконавчим написом лише звернено стягнення на нерухоме амйно, де проживає дитина, а не вирішено питання про її виселення. Просив у позові відмовити.

Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 07.12.2018 закрито підготовче засідання та призначено судовий розгляд справи.

У судове засідання позивач не з'явилась. ЇЇ представник ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю з підстав вказаних у позовній заяві, просив позов задовольнити.

Представник відповідача акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» в судове засідання не з'явився, подав клопотання про проведення розгляду справи без його участі.

Третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3М.в судове засідання не прибула, подала заяву про розгляд справи без її участі.

Представник третьоїособи відділупримусового виконаннярішень УправлінняДВС ГТУЮу Львівськійобласті всудове засіданняне прибув, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату та час розгляду справи.

Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов'язань за кредитною угодою № Е/V 3711/1 від 18.04.2008, забезпеченою договором іпотеки № б/н від 18.04.2008, АТ КБ «ПриватБанк» 21.08.2018 звернулося до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 з заявою про вчинення виконавчого напису на копії Договору іпотеки № б/н від 18.04.2008 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за вказаним вище кредитним договором, а саме: 754 307 доларів США 77 центів, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 19 768 021,53 грн, з урахуванням: заборгованість за кредитом у розмірі 144 022,99 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 3 774 387,17 грн; заборгованість за відсотками у розмірі 236 948,36 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 6 209 667,28 грн.; заборгованість з пені у розмірі 337 413,11 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 8 842 530, 71 грн; заборгованість за додолатковими витратами банку щодо виконання кредитного договору у розмірі 3,89 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 101,94 грн; штраф (відсоток від суми заборгованості) у розмірі 35 919,42 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 941 334,42 грн. Витрати пов'язані з виконавчим написом - 3500 грн.

До заяви АТ КБ «ПриватБанк» надало нотаріусу письмову вимогу про усунення порушень за кредитною угодою на мі'я ОСОБА_2, договір іпотеки № б/н від 18.04.2008 та кредитну угоду № Е/V 3711/1 від 18.04.2008, розрахунок заборгованості ОСОБА_2 станом на 17.07.2018.

27 серпня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №1198 про звернення стягнення на нерухоме майно - житловий будинок та земельну ділянку площею 0,2500 га, що знаходяться за адресою: Львівська область, Кам'янка-Бузький район, с. Вислобоки, вул. Світла, 21, що належать ОСОБА_2. За рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна запропоновано задовольнити вимоги АТ КБ "Приватбанк" у розмірі: заборгованість за кредитом - 144 022,99 долари США; заборгованість за відсотками - 236 948,36 доларів США, пеня - 337 413,11 доларів США, додаткові витрати банку - 3,89 долари США; штраф - 35 919,42 долари США, що всього становить 754 307,77 доларів США та за курсом НБУ на 17.07.2018 складає еквівалент 19 768 021,53 грн. Витрати пов'язані зі вчиненням виконавчого напису - 3500 грн.

Позивач вважає, що приватним нотаріусом Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_4 оскаржуваний виконавчий напис вчинено з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 88 Закону України «Пронотаріат»,Порядку вчиненнянотаріальних дійнотаріусами України,затвердженої наказомМЮ України№296/5від 22.02.2012року,оскільки неперевірено безспірностісуми заборгованості,що єпідставою длявизнання йоготаким,що непідлягає виконанню. Також не враховано права неповнолітньої дитини на майно, що є предметом стягненя.

Вирішуючи даний спір суд виходить з наступного.

Стаття 50 Закону «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Відповідно достатті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною першоїстатті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат»(далі - Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюєтьсяЗаконом «Про нотаріат»та іншими актами законодавства України (частина першастатті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженийнаказом Міністерстваюстиції України22 лютого 2012 року№ 296/5 та зареєстрований у Міністерствіюстиції України22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок).

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19статті 34 Закону «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону «Про нотаріат»та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.

Так, згідно зістаттею 87 Закону України «Про нотаріат»для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів.

Відповідно до положень цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис,законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку).

Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.

У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку).

Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов договору застави здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку).

Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172(далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі «Про нотаріат»та Порядку вчинення нотаріальних дій.

Відтак, з наведеного вище можна зробити висновок, що вчиняючи виконавчий напис, як нотаріальну дію, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником.

Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.

Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15,16,18 ЦК України, статей 50,87,88 Закону «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.

Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону «Про нотаріат»у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного СудуУкраїни від 05 липня 2017 року № 6-887цс 17.

Перевіривши доводи позивача, вивчивши матеріали справи щодо вчинення спірного нотаріального напису суд встановив, що приватним нотаріусом Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_4 не було дотримано вимог чинного законодавства України, що регулює вчинення нотаріальних написів.

Так, нотаріусом не було з'ясовано чи дійсно на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису позивач, як боржник, мав безспірну заборгованість перед стягувачем, зокрема чи була заборгованість саме такого розміру, як вказано у виконавчому написі щодо розміру основної суми боргу, штрафу, пені та відсотків за користування кредитом, не було з'ясовано даного питання з самим боржником. Нотаріус не переконався і щодо належного повідомлення боржника про суму заборгованості.

Той факт, що сума заборгованості не була безспірною на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису підтверджується тим, що ОСОБА_2 оскаржувала заочне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 02.06.2015 (справа № 444/852/15-ц) про стягнення з неї на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованості за кредитним договором № Е/V 3711/1 від 18.04.2008 в розмірі 320089,35 доларів США, що еквівалентно 9 605 881,52 грн.

Апеляційна скарга ОСОБА_2 була розглянута колегією суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області 18.09.2018 та задоволена частково, про що складено відповідну постанову.

Відтак, на момент вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису за № 1198 від 27.08.2018 року між сторонами існував спір, який на той час не був вирішений судом апеляційної інстанції, що не було перевірено нотаріусом, а отже свідчить про порушення вимог законодавства щодо перевірки під час вчинення виконавчого напису безспірності стягуваної суми заборгованості.

Тому, суд відхилає аргументи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, що постановою апеляційного суду Львівської області від 18.09.2018 підтверджено підставність заявленої доя стягнення суми боргу, оскільки як зазначено вище, виконавчий напис вчинено до вирішення даного спору в суді, а отже факту безспірності суми заборгованості не було з'ясовано нотаріусом.

Щодо покликань позивача на підтвердження своїх вимог в частині порушення інтересів неповнолітньої дитини, що не було перевірено нотаріусом під час вчинення виконавчого напису, то суд вважає такі недоведеними.

Беручи до уваги те, що нотаріусом при вчиненні оспорюваного виконавчого напису не було встановлено факту безспірності заборгованості та не отримано всіх передбачених законом для цього підтверджуючих документів, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги є підставними та підлягають до задоволення повністю.

Виіршуючи питання судових витрат, суд, на підставі ст.141 ЦПК України вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача, сплачені та документально підтверджені судові витрати у виді судового збору в розмірі 704, 80 грн.

Керуючись ст.ст.2,81,89, 258,259,263-265,268,280-282 ЦПК України, суд -

ухвалив :

позовну заяву ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню задовольнити повністю.

Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис за № 1198 від 27.08.2018 року виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3.

Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 704,80 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Позивач:ОСОБА_2, 10.01.1958 р. н., яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 , 80315, РНОКПП НОМЕР_1.

Відповідач:Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», 49049, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги,50 Код ЄДРПОУ: 14360570.

Третя особа: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, 49000, м. Дніпро, вул.. Центральна,6/9, інші дані не відомі.

Третя особа: Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області , 79000, м. Львів, пл. Маркіяна Шашкевича,1, інші дані не відомі.

Повний текст рішення виготовлено 29.12.2018р.

Суддя Костюк У.І.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78898158

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Это наше решение. Суд указал, что нотариусом не было выяснено на момент совершения исполнительной надписи была ли бесспорной задолженность перед взыскателем, в частности была задолженность именно такого размера, как указано в исполнительной надписи по размеру основной суммы долга, штрафа, пени и процентов за пользование кредитом, этот вопрос не был решен с самим должником. Нотариус не убедился и про надлежащее уведомления должника о сумме задолженности.

  • Like 4

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

А как с 3-х летним сроком? Неужто приват его не пропустил и насчитал 164% на тело?

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ais
      Такая ситуация:
      До 2014 год женщина с несовершеннолетним ребенком проживала в гражданском браке в Крыму в доме гражданского мужа, который был куплен им ранее. Ребенок от гражданского мужа. Все были прописаны в доме. После событий 2014 года женщина с ребенком вернулись в родне в Украину, получили статус беженцев, гражданский муж остался в Крыму, связи с ним более не поддерживаются. Сейчас гражданский муж подал в суд (Крым) на снятие с регистрации женщины и ребенка, т.к. у него есть намерение продать свой дом.
      Интересует три вопроса:
      1. имеет ли ребенок какие то права на этот дом, т.к. это дом его отца (уже гражданина РФ)?
      2. как решается вопрос с алиментами, если отец проживает в Крыму и уже гражданин РФ?
      3. как быть с судом о снятии с регистрации из дома гражданского мужа (Крым) - возражать, соглашаться (подчиниться) или что то иное?
      В общем, прошу подсказать, в какую сторону двигаться и с чего начать?
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      28.01.2019
      Справа № 756/1569/18
      УКРАЇНА
      ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА
      _________________________________________________________________
      Унікальний № 756/1569/18
      Провадження №2/756/873/19
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 січня 2019 року
      Оболонський районний суд м. Києва, в складі:
      головуючого судді О.В. Диби
      за участю секретаря І.О. Шпак
      розглянувши в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, приватний виконавець Білан Світлана Володимирівна про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, -
      ВСТАНОВИВ:
      ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 15.01.2007 між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8. З метою забезпечення виконання вказаного зобов'язання 15.01.2007 між ОСОБА_1 та відповідачем укладено Іпотечний договір №028/15-13, за яким позивач передала в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1.
      Постановою приватного виконавця Білан С.В. від 19.01.2018 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису №17817 від 04.09.2017, здійсненого приватним нотаріусом КМНО Чуловським В.А., за яким пропонується задовольнити вимогу Банку та звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, у зв'язку з тим, що станом на 30.05.2017 заборгованість ОСОБА_4 за кредитним договором становить 1 815 617,76 грн.
      Позивач зазначає, що вказаний виконавчий напис вчинено без наявності достатніх правових підстав для його вчинення та з порушенням норм чинного законодавства, зокрема у документах, на підставі яких вчинявся виконавчий напис, відсутні докази безспірності заборгованості боржника перед кредитором, оскільки зобов'язання позивача за Іпотечним договором є припиненими.
      На підставі викладеного просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 04.09.2017 приватним нотаріусом КМНО Чуловським В.А. за №17817 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1.
      В судове засідання позивач не з'явився, представник позивача звернувся до суду із заявою, в якій позовні вимоги підтримав в повному обсязі, справу просив розглядати за його відсутності та за відсутності позивача.
      Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав до суду відзив, в яких просив розглядати справу за його відсутності, проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису відповідно до вимог чинного законодавства і вчинений виконавчий напис відповідає вимогам закону. Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.
      Третя особа приватний виконавець Білан С.В. в судове засідання не з'явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила.
      Дослідивши матеріали справи, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
      Судом встановлено, що 15.01.2007 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_4 укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8, за умовами якого Кредитор зобов'язався надати Позичальнику кредитні кошти у розмірі 301 280,00 доларів США строком до 14.02.2018 зі сплатою 12,5% річних за користування кредитними коштами (а.с. 167-171).
      З метою забезпечення виконання вказаного зобов'язання 15.01.2007 між ОСОБА_1 та відповідачем укладено Іпотечний договір №028/15-13, за яким позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 134,5 кв.м, що належить Іпотекодавцеві на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право власності Серія НОМЕР_2, виданого 23.02.2005 Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (а.с. 11-14).
      ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, про що її син ОСОБА_5 повідомив відповідача шляхом направлення відповідної заяви з доданими документами від 08.09.2015 (а.с. 19-23).
      Частиною 1 ст. 608 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
      Статтями 1216, 1218 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
      Положеннями ст. 1281 ЦК України визначено, що спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
      Після смерті ОСОБА_4 жодний із спадкоємців не подав заяви про прийняття спадщини, отже якщо спадщина не була прийнята в цілому, то до спадкоємців не перейшли обов'язки за Кредитним договором.
      Учасниками судового процесу, клопотань про витребування спадкової справи відносно майна померлої ОСОБА_4 не заявлялися, а суд обмежений у праві збирати докази з власної ініціативи.
      Згідно ст. 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником. Тобто на іпотекодавця може бути покладено обов'язок виконання зобов'язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника спадкоємця, який прийняв спадщину, та згоди іпотекодавця відповідати за нового боржника у випадку переведення боргу за забезпечувальним зобов'язанням.
      Таким чином, позивач вважає, що зобов'язання за Договором про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8 від 15.01.2007 є припиненим з дня, наступного за днем, коли Банк втратив право вимоги - з 17.03.2016.
      13.06.2017 позивач отримала лист-вимогу від ПАТ «Укрсоцбанк» про усунення порушень та добровільне виселення з підстав того, що у зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість (а.с. 27-28).
      26.06.2017 позивач направила на адресу відповідача лист, у якому вимагала звернутися Банку до реєстраційних органів з метою проведення державної реєстрації припинення іпотеки та зняття заборони відчуження майна у зв'язку з тим, що зобов'язання за іпотечним договором були припинені з моменту припинення основного зобов'язання - з 17.03.2016, а отже Банк не має права звертатися до неї з вимогою про сплату заборгованості. Однак, жодної відповіді отримано не було (а.с. 29, зворот).
      Дані дії позивача свідчать про неможливість віднесення зобов'язання по кредитному договору до безспірного.
      Згідно ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.
      Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову у їх вчиненні» №2 від 31.01.1992 при вирішенні справ, пов'язаних з оскарженням відмови у видачі виконавчого напису або його видачею, виконавчий напис може бути вчинено нотаріусом і за умови, що наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується відповідними документами.
      У статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      У відповідності до п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою КМУ від 29.06.1999 №1172 в редакції чинній на час вчинення виконавчого напису для одержання виконавчого напису за нотаріально посвідченими договорами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно подаються оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів) та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.
      Відповідно до п.3.1 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2012 № 296/5 нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.
      Пунктом .3.5 глави 16 розділу ІІ цього Порядку при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172.
      Таким чином, на час вчинення виконавчого напису зобов'язання за Договором про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8 від 15.01.2007 не було безспірним, а отже існував спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості.
      За таких обставин позовні вимоги про визнання вищезазначеного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, підлягають задоволенню.
      Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 206, 263-265, 280-282, 354 ЦПК України, суд, -
      УХВАЛИВ:
      Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, приватний виконавець Білан Світлана Володимирівна про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню - задовольнити.
      Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 04 вересня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичем та зареєстрований в реєстрі за №17817 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, АДРЕСА_1);
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (03150, м. Київ, вул. Ковпака, 29, код ЄДРПОУ 00039019)) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, АДРЕСА_1) судовий збір в розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.
      Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Оболонський районний суд м. Києва. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;
      Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження.
      Суддя: О.В.Диба
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79772837
    • Автор: daggetson
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 
      Виконавцем, керуючись ст. 3, 4, 24, 25, 27 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого документа про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      В процесі примусового виконання вимог виконавчого документа, виконавцем, в порядку ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про опис та арешт майна боржника, якою описано та накладено арешт на іпотечне майно боржника. Також на адресу «уповноваженого органу», направлено запит щодо осіб, які зареєстровані за адресою предмета іпотеки.
      Повідомленням «Про реєстрацію місця проживання» «уповноважений орган» повідомив виконавця, що за наявними картотеками відділу реєстрації, за адресою предмета іпотеки (житловий будинок, квартира), зокрема зареєстровані неповнолітні діти, дозвіл на примусову реалізацію не надано.
      У зв'язку із відмовою у наданні дозволу на вчинення примусової реалізації нерухомого майна, в якому мають право користування неповнолітні (малолітні) діти та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві.
      В подальшому стягував, не погоджуючись із такими діями виконавця звернувся до суду із позовом про скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу.
      КОРОТКА ПОЗИЦІЯ:
      Згідно ч. 7 ст. 51 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.16 р. №1404-VIII примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку".
      Згідно п.28 глави VIII Інструкції, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 37 Закону.
      Реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.
      Отже, положення зазначеної статті Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки здійснюється з урахуванням положень Закону України «Про виконавче провадження», яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії проводяться відповідно до положень цього Закону та інших законів.
      Посилання на те, що Закону України «Про іпотеку» не визначає обов'язку виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, слід вважати помилковими, оскільки положення Інструкції з організації примусового виконання рішень конкретизують порядок та дії, зокрема, виконавців під час виконавчого провадження.
      Беручи до уваги вищезазначене, суд прийшов до висновку, що виконавцем, під час виконання виконавчого документа, вжиті усі передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи примусового виконання, а при винесенні постанови про повернення виконавчого документі стягувачу виконавець діяв у порядку та у спосіб, визначений Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з примусового виконання рішень.
      Тобто, заборонено вчиняти правочини щодо житлових приміщень, у яких проживають діти, без дозволу органу опіки та піклування, відсутність якого тягне за собою нікчемність правочину, а вирішальне значення має обставина фактичного проживання дітей у житловому приміщенні на момент укладення договору іпотеки.
      Отже, при примусовому виконанні виконавчих документів про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавцем обов’язково необхідно враховувати та не порушувати права іпотекодавця та дітей на нерухоме майно, особливо якщо воно є єдиним житлом боржника та його родини.
      РІШЕННЯ СУДІВ:
      - http://reyestr.court.gov.ua/Review/74131454 від 2018 р.
      - http://reyestr.court.gov.ua/Review/40682403 від 2014 р.

      @vyconavec
      БІЛЬШЕ КОРИСНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ТЕЛЕГАМ КАНАЛІ "ВИКОНАВЕЦЬ": 
      https://t.me/vyconavec


    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 753/12729/15-ц
      Провадження N 14-317цс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5,
      представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6
      на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року у складі судді Сухомлінова С.М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів Прокопчук Н.О., Антоненко Н.О., Семенюк Т.А.,
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення та
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, яка на праві власності належала відповідачу ОСОБА_4 Проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють указану квартиру.
      Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди в користуванні приватною власністю шляхом виселення ОСОБА_4 та його малолітнього сина ОСОБА_5 з указаної квартири. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилався на статті 316, 317, 319, 321, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Відповідач ОСОБА_4 позову не визнав та пояснив, що вказана квартира є єдиним житлом його малолітнього сина. Крім того, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Квартиру АДРЕСА_2, яку передано в іпотеку, було придбано не за рахунок кредитних коштів, а тому його та малолітнього сина не може бути виселено з квартири без надання іншого жилого приміщення.
      Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_3 в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 без надання іншого житла; вселено ОСОБА_3 у вказану квартиру. Вирішено питання щодо судових витрат.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом вселення його у спірну квартиру. Положення статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) не поширюються на спірні правовідносини, оскільки відносини між колишнім та новим власником житла регулюються нормами ЦК України. Згода органу опіки та піклування на виселення малолітнього ОСОБА_5 не потрібна, оскільки купівля-продаж нерухомого майна на прилюдних торгах проводилася виконавчою службою на підставі акта державного виконавця, який не є правочином щодо нерухомого майна. Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_3, суд першої інстанції зробив висновок про те, що його порушене право як нового власника спірної квартири підлягає захисту на підставі статей 317, 321, 391 ЦК України.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року залишено без змін.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що вимоги позивача є обґрунтованими та відповідають положенням статті 16 ЦК України.
      У вересні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач заявив вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 109 ЖК УРСР. У ЦК України немає положень, які б визначали порядок виселення громадян із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, переданого на забезпечення кредитного договору. Спірна квартира придбана у 2004 році за власні кошти ОСОБА_4, тоді як кредитний договір з Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") укладено у 2007 році. При виселенні відповідача та його малолітнього сина за рішенням суду їм має бути надане житло. Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 року у справах N 6-1484цс15 та N 6-1033цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-1469цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-3064цс15 та від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16. Суд не застосував норм статті 12 Закону України від 02 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", незважаючи на те, що в разі виселення з указаної квартири малолітній ОСОБА_5 буде позбавлений житла.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину першу статті 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, при цьому не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Суди у справі, що розглядається, установили, що 26 березня 2007 року між ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк") в особі Харківського відділення Київської міської філії АКБСР "Укрсоцбанк" укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії N 032/29-075К.
      На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору укладено договір іпотеки від 25 березня 2007 року N 02-10/985, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим N 1249, за яким в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка на той час належала ОСОБА_4 на праві приватної власності.
      28 лютого 2012 року ОСОБА_3 на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, а 13 березня 2015 року він зареєстрував своє право власності на квартиру.
      Отже, підстава продажу - прилюдні торги.
      У вказаній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою Комунального концерну "Центр комунального сервісу" Дарницького району від 09 грудня 2015 року (а. с. 34).
      Також установлено, що квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_4 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору за виконавчим написом нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 21 липня 2010 року N 4457.
      Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що до спірних правовідносин про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосуванню вимоги статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку з відчуженням квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 право власності ОСОБА_4 на цю квартиру припинилося.
      Про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 391 ЦК України і захист права нового власника майна зробила висновок і колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про направлення справи до Великої Палати Верховного Суду.
      Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що по своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення з такого майна.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що застосування положень статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власника (власників) житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканності права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов'язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України та що порушене право власника підлягає захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї, який, передавши майно в іпотеку, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання. ОСОБА_4, передаючи квартиру в іпотеку та у зв'язку із заборгованістю надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна він втратить статус власника та буде зобов'язаний виселитися з квартири відповідно до положень Закону N 898-IV. У свою чергу ОСОБА_3, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї. Отже, порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.
      Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону N 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
      Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
      Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
      Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16.
      Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
      Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
      За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
      У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне застосувати до спірних правовідносин вимоги статті 391 ЦК України і захистити права неволодіючого власника.
      Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
      Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
      У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
      Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
      У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
      Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
      Продовжуючи далі про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява N 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява N 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява N 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява N 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява N 38155/02.
      У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
      Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
      На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria"), заява N 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11.
      Невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла.
      Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
      Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
      Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону N 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
      Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
      Разом з тим спірне житлове приміщення вказаним власником придбане на прилюдних торгах 28 лютого 2012 року (а. с. 4), при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Однак до суду з цим позовом ОСОБА_3 звернувся у липні 2015 року (а. с. 2).
      Крім того, у вказаний проміжок часу 03 червня 2014 року прийнято Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
      Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
      Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина.
      Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
      Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
      Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16).
      Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами перегляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини шостої статті 355 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
      Суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду України, не навів мотивів такого відступу.
      Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Таким чином, судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним правовим висновкам Верховного Суду України, а суди, вирішуючи спір, неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного його розгляду, що в силу вимог статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову.
      Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки касаційну скаргу відповідача задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_4 необхідно стягнути судовий збір, який останній сплатив за подання апеляційної скарги у розмірі 303,16 грн. що підтверджується відповідними квитанціями (а. с. 76, 92), та за подання касаційної скарги у розмірі 661,44 грн (а. с. 124), в загальному розмірі 964,60 грн.
      Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнити.
      Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення - відмовити.
      Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2) судовий збір у сумі 964,60 грн (дев'ятсот шістдесят чотири гривні шістдесят копійок).
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      14 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 161/15523/17
      Провадження N 14-403 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю.
      розглянула справу за скаргою ОСОБА_3 (далі також - скаржник) на дії Другого відділу державноївиконавчої служби міста Луцька Головного територіального управління юстиції у Волинській області (далі також - відділ ДВС)
      за касаційною скаргою скаржника на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 листопада 2017 року, постановлену суддею Кирилюк В.Ф., і постанову Апеляційного суду Волинської області від 15 січня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Федонюк С.Ю., Осіпука В.В. і Русинчука М.М.
      Учасники справи:
      скаржник: ОСОБА_3,
      орган, дії якого оскаржуються: Другий відділ державної виконавчої служби міста Луцька Головного територіального управління юстиції у Волинській області.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог скарги
      1. 9 жовтня 2017 року скаржник звернулася до суду зі скаргою, в якій просила зупинити виконавче провадження N 43141885 від 30 квітня 2014 року через завершення терміну дії виконавчого напису N 969 від 17 березня 2014 року (далі - виконавчий напис), вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною.
      2. Скаргу мотивувала тим, що після пред'явлення до виконання виконавчого напису 30 квітня 2014 року головний державний виконавець відділу ДВС виніс постанову про відкриття виконавчого провадження N 43141885. 26 серпня 2017 року скаржник отримала повідомлення відділу ДВС з приводу акта оцінки арештованого належного їй іпотечного майна (квартири за адресою: АДРЕСА_1). Вважала, що термін чинності виконавчого напису сплив 17 березня 2017 року, а тому дії відділу ДВС щодо проведення оцінки цього майна протиправні.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 26 жовтня 2017 року Луцький міськрайонний суд Волинської області постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі
      4. 14 листопада 2017 року Луцький міськрайонний суд Волинської області постановив ухвалу, якою закрив провадження у справі. Мотивував тим, що дії державної виконавчої служби мають оскаржуватися за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 15 січня 2018 року Апеляційний суд Волинської області ухвалив постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
      6. Мотивував тим, що адміністративному суду підсудні справи щодо оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця під час виконання рішень не тільки адміністративного суду, але й виконавчих документів, виданих іншими органами та посадовими особами. Суд апеляційної інстанції вважав, що оскільки скаржник звернулася до суду за правилами статті 383 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України зі скаргою щодо неправомірності дій державного виконавця в ході примусового виконання виконавчого напису, вчиненого приватним нотаріусом, ця скарга не може розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 19 лютого 2018 року скаржник подала касаційну скаргу. Вказує на порушення судами норм процесуального права. Просить рішення судів першої й апеляційної інстанцій скасувати, задовольнити її скаргу та визнати право на розгляд питання щодо протиправних дій відділу ДВС за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 22 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Мотивував тим, що скаржник оскаржує ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 15 січня 2018 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Скаржник стверджує, що чинне законодавство не розмежовує чітко повноваження адміністративних і цивільних судів з питань оскарження рішень, дій та бездіяльності органів державної виконавчої служби. Вважає, що має право на захист прав саме за правилами цивільного судочинства.
      (2) Доводи інших учасників справи
      11. Відділ ДВС відзиву на касаційну скаргу не надав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції спору
      12. На час відкриття виконавчого провадження діяв Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV), згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      13. Аналогічний припис закріплений у статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 2 червня 2016 року (далі - Закон N 1404-VIII), чинного на час звернення зі скаргою до суду.
      14. Частиною першою статті 3 Закону N 1404-VIII передбачено перелік виконавчих документів, на підставі яких рішення підлягають примусовому виконанню. Серед них є виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках, зокрема, на підставі судових рішень, а також виконавчі написи нотаріусів (пункти 1 і 3 зазначеної частини).
      15. Перелік виконавчих документів, які виконувалися органами державної виконавчої служби, був закріплений у частині першій статті 17 Закону N 606-XIV.
      16. Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби на час звернення зі скаргою до суду був урегульований у статті 74 Закону N 1404-VIII.
      17. Відповідно до частини першої вказаної статті рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частина перша статті 74 Закону N 1404-VIII).
      18. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону N 1404-VIII).
      19. Тобто, юрисдикція спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби залежить від типу виконавчого документа, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, а також суб'єктів їх видання.
      20. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених під час виконання судового рішення, ухваленого у цивільній справі, був визначений у розділі VIIЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції.
      21. ЦПК України у вказаній редакції передбачав, що скарги сторони виконавчого провадження щодо виконання судових рішень, ухвалених за правилами цивільного судочинства, підлягають розгляду судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим судом, що видав виконавчий документ.
      22. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду, визначив порядок реалізації судового контролю за виконанням судових рішень у статтях 447-453 розділу VII.
      23. Відповідно до частини першої статті 181 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      24. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині першій статті 287 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду.
      25. Отже, за правилами адміністративного судочинства мали оскаржуватися рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку судового оскарження.
      26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що скаржник звернулася зі скаргою за правилами статті 383 ЦПК України у чинній на час розгляду справи редакції, а також, що скаржник оскаржує дії відділу ДВС у межах виконавчого провадження N 43141885 від 30 квітня 2014 року з примусового виконання виконавчого напису N 969 від 17 березня 2014 року, вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М.
      27. Тобто, скаржник у цій справі оскаржує дії відділу ДВС щодо виконання не судового рішення, а документа, виданого приватним нотаріусом.
      28. З огляду на те, що скаржник подала скаргу на дії відділу ДВС з виконання виконавчого документа, виданого іншою посадовою особою, а не судом, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про підвідомчість спору адміністративному суду.
      29. Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 14 березня 2018 року (справа N 213/2012/16).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      30. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
      31. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      32. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      33. ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою та залишає її без задоволення, а ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 15 січня 2018 року - без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      34. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 15 січня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. УркевичПовний текст постанови підписаний 22 листопада 2018 року.