ANTIRAID

Постановление ВС-КГС о признании пункта договора с Приватбанком о ежемесячном вознаграждении недействительным и невозможности начисления процентов после предъявления требования

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

20 лютого 2019 року

м. Київ

справа N 666/4957/15-ц

провадження N 61-43940св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д.Д.,

суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_2,

представник відповідача - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Херсонської області, у складі колегії суддів:

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, від 15 серпня 2018 року.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", яке у подальшому змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", банк),звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір N HED0GК00001829, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 42 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення 20 лютого 2027 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у строки та у порядку, встановленому кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником зобов'язань за умовами кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 16 березня 2018 року становила 31 166,80 доларів США, у тому числі: заборгованість за кредитом (тілом кредиту) - 16 515,74 доларів США, заборгованість по відсоткам за користування кредитом - 6 318,14 доларів США, заборгованість по комісії за користування кредитом - 2 963,38 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 7 369,54 доларів США.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач остаточно просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за кредитним договором N HED0GK00001829 у розмірі 17 538,07 доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України еквівалентно 460 725,10 грн. яка складається з: 14 585 доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту) та 2 952,50 доларів США - заборгованість по відсоткам за користування кредитом.

У грудні 2015 року ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов до банку про захист прав споживача, визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними, визнання договору страхування недійсним, стягнення коштів, відшкодування майнової та моральної шкоди.

Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовані тим, що під час укладення спірного кредитного договору банком не було дотримано вимог Законів України "Про захист прав споживачів", "Про банки та банківську діяльність", ЦК України. На час укладання кредитного договору у банка була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій. Договір укладений з недодержанням письмової форми та не відповідає вимогам частини другої статті 207, статті 1055 ЦК України. Умови кредитного договору є несправедливими, оскільки у договорі не дотримано принципу добросовісності, розумності та існує істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на погіршення становища споживача фінансових послуг.

Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Умови договору, якими покладено на позичальника обов'язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України "Про захист прав споживачів". Зазначав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати недійсними пункт 7.1 зазначеного кредитного договору відносно фінансового інструменту та пункти 2.1.1, 2.1.3., 2.2.5, 2.2.7 про спонукання до укладання додаткових договорів та сплату страхових платежів; визнати порушення банком його прав як споживача фінансових послуг при оформленні кредитного договору від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 з недотриманням в момент укладання правочину вимог законів України; визнати недійсним кредитний договір від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 із застосуванням наслідків недійсності правочину; визнати недійсним договір іпотеки від 27 березня 2007 року, зареєстрований у реєстрі за N 1639, посвідчений приватним нотаріусом Зоріною Н.В. ; визнати недійсною реєстрацію іпотеки від 27 березня 2007 року; визнати недійсною заборону відчуження предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на його користь після зарахування зустрічних позовних вимог 20 922 доларів США як різницю між отриманою від АТ КБ "ПриватБанк" сумою кредиту у розмірі 42 тис. доларів США та сплаченою за кредит сумою 62 922 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 збитки та майнову шкоду у розмірі 39 766,17 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" 200 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Херсонського міського суду Херсонської області, у складі судді Гаврилова Д.В., від 19 березня 2018 року позов банку задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у розмірі 17 538,07 доларів США. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач за первісним позовом не виконав взяті на себе зобов'язання за кредитним договором та не сплатив борг за кредитним договором, а тому позовні вимоги за первісним позовом є обґрунтованими. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції посилався на те, що укладаючи кредитний договір, сторони дійшли згоди щодо його умов, а відтак, з власної ініціативи, з власної волі та на свій розсуд уклали спірний договір. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний кредитний договір відповідає вимогам Закону України "Про захист прав споживачів", ЦК України та інших актів цивільного законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України відсутні.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у сумі 230,77 доларів США Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 7.1 кредитного договору, укладеного 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2, у частині сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу. Направивши позичальнику письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, банк змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 20 лютого 2027 року на 19 червня 2015 року і з цього часу кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором. Визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню, суд апеляційної інстанції виходив із того, що кредитний договір припинив свою дію 19 червня 2015 року, а також, що умова кредитного договору щодо виплати винагороди за надання фінансового інструменту є недійсною з часу укладення договору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції незаконно та безпідставно припинив дію кредитного договору та дійшов помилкового висновку про те, що направлення претензії позичальнику про погашення заборгованості є підставою для припинення невиконаного зобов'язання. Ані договором, ані законом не передбачено припинення зобов'язання шляхом направлення повідомлення боржнику про наявність боргу та вимогою про належне виконання умов кредитного договору. Положення кредитного договору щодо сплати щомісячної комісії не суперечать статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", а підписанням кредитного договору позичальник підтвердив свою здатність та згоду виконувати ці умови. Комісія була встановлена за надання фінансового інструменту, тобто за надання кредиту, та не є платежем за дії, які банк здійснює на власну користь. На момент укладення спірного кредитного договору пункт 7.1 повністю відповідав вимогам чинного на той час законодавства.

Короткий зміст відзиву (заперечень) на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" без задоволення, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

07 грудня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Під час розгляду справи суди встановили, що 23 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір N HED0GK00001829.

Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору від 23 березня 2007 року банк зобов'язався надати відповідачу кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк з 20 лютого 2007 року по 19 лютого 2027 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 48 048 доларів США на наступні цілі: придбання житла 42 тис. доларів США та 6 048 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених договором, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.

Погашення за кредитним договором здійснюється у період з 23 по 30 число кожного місяця щомісячним платежем у сумі 581,56 доларів США, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії.

З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним кредитним договором 27 березня 2007 року між ОСОБА_2 та

ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1.

На виконання умов договору 28 березня 2007 року банк видав ОСОБА_2 42 тис. доларів США, що підтверджується меморіальним ордером N 1 від 28 березня 2007 року.

15 червня 2015 року банк направив на адресу позичальника лист-вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 22 445,73 доларів США протягом трьох діб з моменту отримання цього повідомлення, але не пізніше 19 червня 2015 року. Факт отримання вказаної вимоги ОСОБА_2 не заперечував.

Пунктом 2.3.3 кредитного договору передбачено право банку на власний розсуд змінити умови договору, а саме зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов'язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення. При цьому згідно статей 212, 611, 651 ЦК України щодо зобов'язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену у повідомлені дату. На цю дату Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором.

З моменту укладення кредитного договору ОСОБА_2 сплатив на користь банку 8 040,62 доларів США комісії за надання фінансового інструменту.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також і Законом України "Про захист прав споживачів".

За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Крім того, відповідно до статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.

За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником. Оскільки надання фінансового інструменту у зв'язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам лише самого банку, то такі дії не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з урахуванням правових позицій, висновлених Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі N 6-1746цс16, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що умови пункту 7.1 кредитного договору N HED0GK00001829 є несправедливими, суперечать положенням частини п'ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору.

За частиною першою статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційного суду про те, що, пред'явивши у червні 2015 року вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені (на загальну суму 22 455,73 долари США), кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому апеляційний суд правильно стягнув з позичальника заборгованість за кредитним договором з урахуванням того, що проценти після спливу строку кредитування не нараховуються. При цьому апеляційним судом застосовано правові наслідки недійсності пункту 7.1 спірного кредитного договору, на виконання умов якого позичальником було сплачено 8 040,62 доларів США, які підлягають зарахуванню у рахунок погашення заборгованості по кредиту з урахуванням безпідставно нарахованих процентів на цю суму.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 рокузалишити без змін.

Поновити виконання постанови Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: Луспеник Д.Д.

Судді: Білоконь О.В.

Гулько Б.І.

Синельников Є.В.

Хопта С.Ф.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Верховный суд в очередной раз указал, что установление банками комиссий и дополнительных платежей не связанных с выдачей кредита, а также без указания, какая именно услуга за эти деньги оказывается потребителю, является не законным и соответственно такой пункт договора является недействительным.

Также Верховный суд со ссылкой на практику Большой палаты указал, что право кредитодателя начислять предусмотренные договором проценты по кредиту прекращается по истечении определенного договором срока кредитования или в случае предъявления к заемщику требования согласно части второй статьи 1050 ГК Украины. В охранительных правоотношениях права и интересы истца обеспечены частью второй статьи 625 ГК Украины, которая регламентирует последствия просрочки исполнения денежного обязательства.

  • Like 5

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 465/646/11
      Провадження N 14-222цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.
      У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.
      З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9
      Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.
      З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;
      - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);
      - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.
      Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.
      У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.
      Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.
      На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.
      4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.
      27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.
      9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.
      18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.
      Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).
      8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).
      Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.
      7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.
      Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.
      Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.
      Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.
      При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.
      Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.
      Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.
      Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.
      У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.
      Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.
      При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.
      Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.
      Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
      Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.
      Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
      Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
      За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
      При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
      Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
      У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
      З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
      Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
      Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
      Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).
      З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      20 березня 2019 року
      м. Київ
      справа № 761/24461/15-ц
      провадження № 61-27661св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В. А.,
      суддів: Карпенко С. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О.В.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міністерство юстиції України,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року у складі судді Юзькової О. Л. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Музичко С. Г. та касаційну скаргу ОСОБА_3 рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Музичко С. Г.,
      ВСТАНОВИВ:
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міністерство юстиції України, про захист прав споживача та стягнення коштів.
      Позов обґрунтовано тим, що рішенням Європейського суду з прав людини «ОСОБА_3 проти України» від 16 травня 2013 року їй визначено виплату компенсації у розмірі 10 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані у національну валюту держави - відповідача за курсом на день здійснення платежу, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватися.
      Листом від 24 вересня 2013 року Державна виконавча служба України повідомила її про відкриття виконавчого провадження та запропонувала у триденний строк надати банківські реквізити рахунку для перерахування зазначених вище коштів.
      14 жовтня 2013 року між позивачем та ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі територіального відділення № 10011/0188 філії «Кримське республіканське управління ПAT «Ощадбанк» укладено договір № 526529911 та відкрито поточний рахунок у національній валюті НОМЕР_2.
      12 березня 2013 року позивач звернулася до територіального відділення № 10011/0188 ПАТ «Державний ощадний банк України» (м. Євпаторія), де їй стало відомо, що електронна система не працює, тому отримати інформацію чи кошти з її поточного рахунку неможливо.
      Листом від 17 квітня 2014 року № Б-5743-5.-488/16 Міністерство юстиції України повідомило позивача про те, що під час виконання рішення Європейського суду з прав людини платіжним дорученням від 20 січня 2014 року № 405 на її рахунок перераховані кошти у розмірі 108 576,91 грн.
      13 травня 2014 року в територіальному відділенні № 10026/0166 філії Головного управління у м. Києві та Київської області ПАТ «Державний ощадний банк України» (вул. Артема, 72) позивачем відкрито новий поточний рахунок НОМЕР_1 та подано заяву про перерахунок коштів із поточного рахунку НОМЕР_2 на поточний рахунок НОМЕР_3 з метою їх використання та розпорядження.
      У червні 2014 року у телефонній розмові працівник Головного управління у м. Києві та Київській області ПАТ «Державний ощадний банк України» повідомив їй, що заява про виплату компенсації від 13 травня 2014 року не може бути виконана, оскільки відсутній механізм переводу коштів із рахунку, відкритого у філії Кримського відділення банку на рахунок, відкритий у відділенні ПАТ «Державний ощадний банк України» у м. Києві.
      Аналогічну відповідь банку їй надано у листі від 08 липня 2014 року за № 11/2-24/1014/1073с.
      Наприкінці липня - на початку серпня 2014 року працівники ПАТ «Державний ощадний банк України» запропонували їй зареєструватися за програмою «кримських вкладників» та повідомили, що поточний рахунок, який відкрито 13 травня 2014 року, не може бути використаний для одержання коштів, тому вона здійснила реєстрацію «кримських вкладників» за телефоном «гарячої лінії» 0 800 212 000.
      18 серпня 2014 року її ідентифікували за новим прізвищем - «ОСОБА_3», а згодом їй на телефон прийшло повідомлення - запрошення з'явитися 03 жовтня 2014 року до відділення ПAT «Державний ощадний банк України» по вул. Артема, 72 у м. Києві.
      У жовтні 2014 року у відділенні по вул. Артема, 72 у м. Києві відкрито ще один поточний рахунок НОМЕР_4, на який їй обіцяно перерахувати кошти, отримані на виконання рішення Європейського суду з прав людини, проте ці кошти не перераховані з посиланням на те, що вона не пройшла ідентифікацію за своїм новим прізвищем «ОСОБА_3».
      З огляду на зазначене, дії відповідача порушують її права на розпорядження коштами, тому позивач просила позов задовольнити.
      Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
      Справа розглядалася судами неодноразово.
      Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто із ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_3 суму вкладу у розмірі 108 576,91 грн, пеню у сумі 1 739 402,10 грн, три проценти річних у розмірі 4 765,49 грн, інфляційні втрати у сумі 78 783,41 грн. В іншій частині позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні докази, які б свідчили про належне виконання ПАТ «Державний ощадний банк України» взятих на себе зобов'язань щодо переказу належних позивачу коштів. Стягуючи з відповідача пеню, три проценти річних та інфляційні втрати, суд першої інстанції керувався положеннями статті 625 ЦК України.
      Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року в частині стягнення пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат змінено. Зменшено розмір пені з 1 739 402,10 грн до 200 000,00 грн, трьох процентів річних з 4 765,49 грн до 4 212,20 грн, розмір інфляційних втрат з 78 783,41 грн до 61 020,22 грн. В іншій частині заочне рішення суду залишено без змін.
      Змінюючи заочне рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що 13 травня 2014 року позивач звернулась до банку із заявою про перевід коштів із рахунку, відкритого у філії Кримського відділення банку на рахунок, відкритий у відділенні ПАТ «Державний ощадний банк України» у м. Києві.
      З огляду на зазначене, порушення права позивача на вільне володіння та розпорядження грошовими коштами необхідно обчислювати саме з вказаної дати і до дати звернення до суду - 28 серпня 2015 року, що складає 472 дні. Оскільки сума заборгованості складає 108 576,91 грн, тому три проценти річних складатимуть 4 212,20 грн (108 576,91 грн. х 0,03 х 472: 365), інфляційні втрати становитимуть 61 020,22 грн (108 576,91 грн х 1,562 - 108 576,91 грн), розмір пені становить 1 537 449,05 грн (108 576,91 грн х три проценти х 472).
      Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Оскільки розмір пені перевищує розмір збитків, він підлягає зменшенню з 1 537 449,00 грн до 200 000,00 грн.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_3
      У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати вказане судове рішення в частині зменшення розміру пені та ухвалити нове рішення, яким стягнути з банка пеню у розмірі 1 537 449,00 грн. 
      Короткий зміст вимог касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України»
      У серпні 2017 року ПАТ «Державний ощадний банк України» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові. 
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      23 серпня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3
      У травні 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      14 січня 2019 року ухвалою Верховного Суду призначено справу до розгляду.
      Аргументи учасників справи
      Доводи касаційної скарги ОСОБА_3
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що законних підстав для зменшення пені відповідачем не надано.
      Відсутність мотивації ухваленого у справі судового рішення щодо зменшення пені, навіть якщо такі висновки є правильними, позбавляє позивача можливості належним чином навести аргументи під час оскарження рішення апеляційного суду, що впливає на реалізацію права особи на справедливий суд.
      Визначена судом апеляційної інстанції пеня у розмірі 200 000,00 грн не перевищує розмір збитків позивача, встановлених рішенням Європейського суду з прав людини у розмірі 10 000,00 євро моральної шкоди.
      Заперечень на касаційну скаргу ОСОБА_3 не подано.
      Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України»
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції розглянув справу виключно в межах висновків, висловлених Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 26 квітня 2017 року щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про захист прав споживачів» та щодо надання оцінки доводам позивача.
      У рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій неправильно покладено за основу недобросовісність у діях відповідача у зв'язку з невиконанням зобов'язань за договором поточного рахунку.
      Після реєстрації у контакт-центрі, відповідач запропонував ОСОБА_3 03 жовтня 2014 року прийти до територіального відділення для заповнення відповідної заяви та надання позивачем необхідного пакету документів, однак у призначений час позивач до відділення не з'явилась.
      Єдиною умовою зарахування банком коштів клієнтів філії Кримського управління є надання банку документів, визначених Порядком обслуговування клієнтів філії Кримського управління, тому неподання позивачем до відділення банку особисто заповненої заяви, встановленого зразка та відповідного покату документів, тому саме дії позивача щодо недотримання встановленого банком порядку обслуговування клієнтів призвели до неможливості отримання нею належних позивачу коштів.
      Встановивши, що з позовом до суду ОСОБА_3 звернулася 28 серпня 2015 року, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно не застосували до вимог щодо стягнення пені позовну давність, визначену законом.
      Заперечень на касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» не подано.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 13 травня 2013 року та 14 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено договори № 1947227 та № 52652911 про відкриття та обслуговування рахунку, випуск та надання платіжної картки, про відкриття фізичній особі поточного рахунку у національній валюті та його обслуговування.
      Зазначені вище договори укладено з метою виконання рішення Європейського суду з прав людини від 16 травня 2013 року, яким позивачу визначено виплата компенсації у розмірі 10 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди.
      На виконання рішення Європейського суду з прав людини за платіжним дорученням від 20 січня 2014 року № 405 Міністерством юстиції України (оплачено Державною казначейською службою України 11 лютого 2014 року) належна до виплати сума у національній валюті України у гривні у розмірі 108 576,91 грн перераховано на рахунок ПАТ «Державний ощадний банк України» у філії «Кримське республіканське відділення ПАТ «Держаний ощадний банк України», відкритий на підставі договору від 14 жовтня 2013 року № 52652911.
      13 травня 2014 року у територіальному відділенні № 10026/0166 філії Головного управління у м. Києві та Київської області ПАТ «Державний ощадний банк України» (вул. Артема, 72) ОСОБА_3 відкрито новий поточний рахунок НОМЕР_1 із наданням платіжної картки MasterCard Elektronic.
      27 червня 2014 pоку ОСОБА_3 змінила прізвище з «ОСОБА_3» на «ОСОБА_3» у зв'язку з укладенням шлюбу.
      08 липня 2014 року ПАТ «Державний ощадний банк України» направило ОСОБА_3 лист, у якому повідомило, що у зв'язку з неможливістю здійснення банківської діяльності у рамках чинного законодавства України на території Автономної Республіки Крим, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а також на виконання постанови Національного банку України від 06 травня 2014 року № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» з 06 травня 2014 року ПАТ «Державний ощадний банк України» припинив банківські операції у Криму та закрив філію «Кримське Республіканське управління». Банк роз'яснив, що про порядок виплат вкладів та коштів з рахунків, відкритих у вказаній філії додатково буде повідомлено на офіційному сайті відповідача, або про відповідну інформацію можливо буде дізнатися за телефоном контакт-центру, у відділеннях банку та у засобах масової інформації.
      13 жовтня 2014 року ОСОБА_3 укладено договір № 2008005 про відкриття та обслуговування рахунку від 09 вересня 2014 pоку, відповідно до якого ПАТ «Державний ощадний банк України» відкрито позивачу поточний рахунок НОМЕР_4 та надано платіжну картку типу VISA Elektron.
      ОСОБА_3 неодноразово зверталась до ПАТ «Держаний ощадний банк України» з вимогою виплати грошових коштів, перерахованих на виконання рішення Європейського суду з прав людини, проте вказані кошти їй не повернуто.
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з огляду на таке.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Відповідно до частини першої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
      Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд (частина третя статті 1066 ЦК України).
      Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунками клієнта передбачені статтею 1073 ЦК України.
      Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
      За договором банківського рахунку банк надає клієнтам фінансові послуги.
      Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію або послуги для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
      Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі, коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
      Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої у разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
      Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що володілець банківського рахунку є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: сплату пені у розмірі тьох процентів вартості послуги за кожний день прострочення.
      Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.
      Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення - являє собою міру відповідальності.
      Відповідний правовий висновок Верховного Суду України висловлено у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 6-2558цс15.
      Доводи ПАТ «Державний ощадний банк України» про недотримання позивачем Порядку обслуговування клієнтів філії Кримського управління в частині заповнення позивачем особисто заяви для зарахування коштів Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 6 Порядку обслуговування клієнтів філії - Кримського республіканського управління АТ «Ощадбанк» за операціями з роздрібного бізнесу для отримання коштів вкладник Кримського республіканського управління реєструється на сайті банка або звертається до контакт-центру банка.
      Пунктами 7.4 Порядку обслуговування клієнтів філії - Кримського республіканського управління АТ «Ощадбанк» визначено дії працівника установи банка, до якої звернувся вкладник, зокрема, надає вкладнику республіканського управління для підпису обидва примірники договору про відкриття та обслуговування рахунку, випуск та надання платіжної картки, заяву-анкету на відкриття рахунку фізичній особі та видачу платіжної картки, розпису про отримання картки та ПІН-конверту та організовує отримання вкладником картки відповідно до встановленого порядку.
      Апеляційним судом встановлено, що 13 жовтня 2014 року ОСОБА_3 укладено договір № 2008005 про відкриття та обслуговування рахунку від 09 вересня 2014 pоку, відповідно до якого ПАТ «Державний ощадний банк України» відкрито позивачу поточний рахунок НОМЕР_4 та надано платіжну картку типу VISA Elektron.
      Верховний Суд зазначає, що такі дії зі сторони банка вчинено після дій ОСОБА_3 щодо отримання грошових коштів, проте вказані кошти їй не повернуто.
      З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» про те, що неправильно покладено за основу недобросовісність у діях відповідача у зв'язку з невиконанням зобов'язань за договором поточного рахунку є необґрунтованими.
      Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» про те, що ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції розглянув справу виключно в межах висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо перевірки доводів ОСОБА_3 та без перевірки доводів ПАТ «Державний ощадний банк України» є необґрунтованими, оскільки доводи банка підлягали перевірці, дослідженню та оцінці залежно від вирішення спору з урахуванням доводів позивача, що зроблено судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення. 
      Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України», що встановивши звернення ОСОБА_3 до суду 28 серпня 2015 року, суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до вимог щодо стягнення пені позовну давність у межах річного строку є необґрунтованими, оскільки суд апеляційної інстанції зменшив розмір пені з 1 537 449,05 грн до 200 000,00 грн, виклавши відповідні мотиви.
      Верховний Суд зауважує, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Разом з тим, позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення.
      Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що законних підстав для зменшення пені відповідачем не надано, а в рішенні суду апеляційної інстанції відсутня мотивація щодо зменшення пені, що впливає на реалізацію права особи на справедливий суд, є необґрунтованими, з огляду на таке.
      Згідно з частиною третьоюстатті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки розмір пені значно перевищує розмір збитків, він підлягає зменшенню з 1 537 449,05 грн до 200 000,00 грн, з урахуванням того, що розмір заборгованості складає 108 576,91 грн.
      Вирішуючи вказаний спір, суди першої та апеляційної інстанцій надали належну оцінку доказам, правильно здійснили тлумачення закону з урахуванням установлених обставин справи.
      Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», (CASE OF SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) рішення від 10 лютого 2010 року).
      Верховний Суд зазначає, що доводи касаційних скарг не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Судові рішення відповідають такій засаді цивільного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
      Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.
      Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      Оскільки ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року зупинено виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 до закінчення касаційного провадження у справі, тому згідно із положеннями статті 436 ЦПК України його виконання підлягає поновленню.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року у незмінній його частині та рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року залишити без змін.
      Поновити виконаннярішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді: С. О. Карпенко
      А.С. Олійник
      С.О. Погрібний
      О.В.Ступак
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/81202748
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 0417/12398/2012
      Провадження N 14-553цс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" до публічного акціонерного товариства "Акцент-банк", ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С.Г., та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Пономарь З.М., Баранніка О.П., Посунся Н.Є.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулось до суду з позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" (далі - ПАТ "А-Банк"), ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави.
      2. Позовну заяву мотивовано тим, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір N SUK0AK00070026, згідно з яким останній отримав кредит у сумі
      55 908,00 грн зі сплатою 15,96 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення 30 березня 2015 року.Кредит надавався на придбання відповідачем автомобіля FORD моделі Fiesta 1.3, 2007 року випуску, тип ТЗ легковий комбі-В, номер кузова НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2.
      3. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором у заставу банку було передано вищевказаний автомобіль.Крім того, зобов'язання за вказаним договором були забезпечені порукою у розмірі 10 000,00 грн відповідно до договору поруки, укладеного з ПАТ "А-Банк" 20 жовтня 2010 року N 167.
      4. ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконав, у зв'язку із чим станом на 13 липня 2012 року у нього виникла заборгованість у розмірі 90 963,40 грн. яка складається з 47 783,79 грн заборгованості за кредитом, 25 914,50 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 1 633,28 грн заборгованості за комісією за користування кредитом, 11 062,14 грн пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 250,00 грн штрафу (фіксована частина), 4 319,69 грн штрафу (процентна складова).
      5. У зв'язку з наведеним позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 31 березня 2008 року N SUK0AK00070026 у сумі 90 963,40 грн витребувати у відповідача ОСОБА_3 та передати в заставу шляхом вилучення ПАТ КБ "Приватбанк" предмета застави - автомобіля FORD моделі Fiesta 1.3, 2007 року випуску, тип ТЗ легковий комбі-В, номер кузова НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_3, комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу; звернути стягнення на цей предмет застави шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ "Приватбанк" з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ "Приватбанк" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнути з відповідачів солідарно на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 10 000,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      6. Рішенням Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. Провадження у частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк" про стягнення заборгованості закрито.
      7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав доказів повідомлення ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на заставне майно та надіслання боржнику вимоги щодо погашення кредитної заборгованості, внесення даних про реєстрацію в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, даних про письмове повідомлення всіх обтяжувачів та боржника про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання з викладенням про це повної інформації, що передбачено ст. 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", не підтвердив.
      8. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у позові.
      9. Апеляційний суд вважав, що висновок суду першої інстанції не в повному обсязі відповідає вимогам закону та обставинам справи, та, враховуючи принцип диспозитивності, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет застави у зв'язку з їх необґрунтованістю.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      10. ПАТ КБ "Приватбанк" у касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просило скасувати рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. У касаційній скарзі ПАТ КБ "Приватбанк" зазначило, що суди не врахували тієї обставини, що банк неодноразово направляв відповідачу повідомлення про наявність простроченої заборгованості з вимогою її погасити. ПАТ КБ "Приватбанк" надало суду докази щодо наявності кредитної заборгованості, а відповідач не спростував їх. Вважало, що використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права звернутися до суду. ПАТ КБ "Приватбанк" вказувало, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність обставин настання події дефолту, згідно з якими можливе звернення стягнення на предмет застави. Крім того, суди безпідставно закрили провадження у частині позовних вимог до ПАТ "А-Банк", оскільки відповідно до змісту спірних правовідносин та суб'єктного складу учасників цих правовідносин спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Щодо меж розгляду судом касаційної скарги
      12. 09 лютого 2017 рокуВищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своєю ухвалою відкрив касаційне провадження у цій справі.
      13. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції.
      14. Відповідно до п. 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      15. 07листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. Своє рішення суд мотивував тим, що позивач оскаржує рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 рокуз підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      17. 22 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Позиція Верховного Суду
      18. ВеликаПалата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
      19. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      20. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      21. Відповідно до вимог ст. 15 ЦПК України, якою керувалися суди і яка була чинною на час ухвалення судових рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у ст. 19 ЦПК України у чинній редакції.
      22. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      23. Водночас при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.
      24. Відповідно до ч. 1 ст. 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
      25. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені ст. 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у ч. 1 цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      26. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, установлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (п. 1 ч. 2 ст. 12 цього Кодексу).
      27. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (п. 1 ч. 1 ст. 20 цього Кодексу).
      28. Суди попередніх інстанцій встановили, що позов про звернення стягнення на предмет застави був поданий до позичальника, який, на думку заявника, допустив неналежне виконання зобов'язання за кредитним договором, а також до поручителя - юридичної особи.
      29. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі в частині позову до поручителя - юридичної особи, мотивувавши таке рішення тим, що вимога до цього відповідача не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до приписів ч. 1, 2 ст. 15, 16 ЦПК України, а також ст. 12 ГПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи.
      30. Так, ст. 16 ЦПК України не допускала об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
      31. Разом із тим заявлена у цій справі позовна вимога про звернення стягнення на предмет застави з боржника та поручителя могла бути предметом окремого розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки ст. 15 ЦПК України та ст. 12 ГПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи судами, не встановлювали відповідної заборони.
      32. Зі змісту ст. 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства.
      33. Разом з тим, крім предметного критерію, для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.
      34. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у суді першої інстанції) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      35. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
      36. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      37. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження того ж самого предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      38. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а також вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах від 17 та 24 лютого 2016 року у справах N 6-1965цс15 та N 6-1009цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-2307цс15, від 06 й 27 квітня 2016 року у справах N 6-77цс16 та N 6-2974цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2578цс15, від 06 липня 2016 року у справі N 6-1047цс16.
      39. Позовні вимоги у цій справі до боржника і поручителя є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом.
      40. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      41. Саме з цього виходила Велика Палата Верховного Суду, відступаючи від правового висновку щодо застосування вищезазначених норм процесуального права у подібних правовідносинах (постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54цс18), від 27 червня 2018 року N 534/1898/14-ц (провадження N 14-215цс18), від 07 листопада 2018 року N 755/13532/15-ц (провадження N 14-319цс18)).
      42. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок судів про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою.
      43. Таким чином, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог банку до поручителя - ПАТ "А-Банк", суди дійшли помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції господарських судів.
      44. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині вирішення спору по суті позовних вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави з огляду на наступне.
      45. Суди встановили, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитно-заставний договір N SUK0AK00070026, за умовами якого останній отримав споживчий кредит у сумі 55 908 грн зі сплатою 15,96 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення до 30 березня 2015 року. У пункті 17.1.3. договору зазначено, що кредитні кошти були надані на наступні цілі: 50 960,00 грн - на придбання автомобіля, 3 894, 80 грн - для сплати перших страхових платежів за договором страхування на перший рік дії кредиту, 34,00 грн за сплату коштів за реєстрацію предмета застави в Державному реєстрі застав рухомого майна, а також 1019,20 грн - для сплати винагороди банку за надання фінансового інструменту. За п. 2.2,17.8 кредитного договору для забезпечення повного і своєчасного виконання зобов'язань за договором ОСОБА_3 надав у заставу банку автомобіль FORD моделі Fiesta1.3, номерний знак НОМЕР_2. За п. 4.4.,17.8 договору погашення заборгованості здійснюється шляхом сплати щомісячних платежів, до яких входять платежі за винагородою (у випадку її наявності), проценти та кредитом (а. с. 9-13, т. 1). У додатку 1 до кредитно-заставного договору передбачено графік погашення кредиту та відповідні розміри щомісячних платежів (а. с. 14, т. 1).
      46. Зобов'язання за цим договором забезпечено також договором поруки від 20 жовтня 2010 року N 167, укладеним між ПАТ КБ "Приватбанк" та ПАТ "А-Банк", з обмеженням розміру відповідальності останнього сумою 10 000 грн (а. с. 7, т. 1).
      47. За розрахунком банку (а. с. 5, 6, т. 1) за вказаним кредитно-заставним договором, за ОСОБА_3 обліковується заборгованість, яка на 13 липня 2012 року становила 90 963,40 грн та складалась із 47 783,79 грн заборгованості за кредитом, 25 914,50 грн заборгованості за відсотками за користування кредитом, 1 633,28 грн заборгованості з комісії за користування кредитом, 11 062,14 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, 250 грн штрафу (фіксована частина), 4 319,69 грн штрафу (процентна складова).
      48. Згідно з актом від 31 березня 2008 року ОСОБА_3 передав ПАТ КБ "Приватбанк" у заставу в рахунок заборгованості за кредитним договором транспортний засіб - автомобіль FORD моделі Fiesta 1,3, номерний знак НОМЕР_2. Заборгованість ОСОБА_3 перед банком на час передачі автомобіля у заставу визначена у сумі 55 908,00 грн (а. с. 147, т. 1).
      49. Відповідно до ст. 589 ЦК України та ст. 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
      50. Відповідно до п. 17.1.5 кредитного договору кінцевим терміном погашення кредиту є 30 березня 2015 року.
      51. Поняття "подія дефолту" визначено у п. 12.1 кредитного договору, під яким, зокрема, слід розуміти затримання сплати позичальником частини наданого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць; перевищення заборгованості більш як на 10 % суми наданого кредиту; несплату позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми наданого кредиту; відмову позичальника в оформленні (переоформленні) будь-якого з договорів страхування відповідно до вимог ст. 3.4.3 договору тощо.
      52. Суди правомірно зазначили, що позовна заява банку взагалі не містить конкретних обставин, які б указували на настання конкретної, передбаченої кредитно-заставним договором події дефолту, яка була б підставою для звернення стягнення на предмет застави. Крім того, з наданого банком розрахунку заборгованості та з виписки з рахунку вбачається, що ОСОБА_3 фактично щомісячно сплачував платежі на погашення заборгованості.
      53. Разом із цим суди, відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_3, вірно керувались тим, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. ПАТ КБ "Приватбанк" не надано належних доказів повідомлення ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на заставне майно та вимогу щодо погашення кредитної заборгованості.
      54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" у частині вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      55. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      56. Відповідно до ч. 6 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      57. Ураховуючи викладене вище, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга в частині вимог про юрисдикцію є обґрунтованою. А тому рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог доПАТ "А-Банк", а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      58. В іншій частині рішення належить залишити без змін, оскільки воно ухвалено з дотриманням закону.
      Щодо судових витрат
      59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись ч. 1 ст. 400, ч. 3 ст. 406, п. 2 ч. 1 ст. 409, ч. 6 ст. 411, ст. 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити частково.
      2. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог до публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      3. У решті рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
      Постанова ВеликоїПалати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко О.М. Ситнік
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Яновська О.Г.
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      06 лютого 2019 року
      м. Київ
      справа № 175/4753/15-ц
      провадження № 61-8449св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д. Д.,
      суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у складі судді Озерянської Ж. М. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Лисичної Н. М.,
      ВСТАНОВИВ:
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
      Позовна заява мотивована тим, що 29 жовтня 2007 року між сторонами був укладений договір, за умовами якого банк передав відповідачу кредитну картку зі строком дії до жовтня 2009 року, з встановленим початковим кредитним лімітом на суму 3 000 дол. США. При порушенні позичальником зобов'язань по погашенню кредиту, він сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 1,6 % на місяць, розрахованих від суми залишку непогашеної заборгованості.
      У зв'язку з невиконанням позичальником умов договору утворилась заборгованість, яка станом на 27 серпня 2015 року складала 10 091,59 дол. США, з яких 2 879,42 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 072,17 дол. США - заборгованість по процентам за користуванням кредитом, 140 дол. США - заборгованість за пенею та комісією, яку за вирахуванням стягнутої з відповідача судовим рішенням від 24 квітня 2012 року заборгованості у сумі 4 650,58 дол. США та штрафів у сумі 23,34 дол. США (фіксована частина) та 232,53 (процентна складова) позивач просив стягнути з відповідача.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банк, звернувшись до суду у листопаді 2015 року, пропустив встановлений законом строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач та перебіг якого слід рахувати з дати ухвалення судом рішення про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором - 24 квітня 2012 року.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року відхилено апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк», рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Рішення апеляційного суду мотивовано пропуском банком строку позовної давності, перебіг якої слід рахувати з дати ухвалення судом рішення про стягнення з відповідача заборгованості за спірним кредитним договором і про застосування якої заявив відповідач. Кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
      У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати судові рішення із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а також не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій і процентів, передбачених умовами договору та ЦК України. Позивач має право на стягнення з відповідача щомісячних платежів у межах трирічного строку позовної давності, а саме з 26 листопада 2012 року до 25 листопада 2015 року.
      Відзив на касаційну скаргу відповідач не подала.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 175/4753/15-ц з Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      У лютому 2018 року провадження за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2019 року вказану справупризначено до розгляду.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Судами встановлено, що 29 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриваБанк» та ОСОБА_4 був укладений договір б/н, за умовами якого банк передав відповідачу кредитну картку зі строком дії до жовтня 2009 року, з встановленим початковим кредитним лімітом на суму 3 000 дол. США.
      У зв'язку з невиконання позичальником умов договору утворилась заборгованість, яка станом на 27 серпня 2015 року складала 10 091,59 дол. США, з яких 2 879,42 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 072,17 дол. США - заборгованість по процентам за користуванням кредитом, 140 дол. США - заборгованість за пенею та комісією.
      Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2012 року задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором № б/н від 29 жовтня 2007 року станом на 14 червня 2011 року в сумі 43 364,88 грн, з яких: 2950,58 дол. США - заборгованість за кредитом, 2041,60 дол. США - заборгованість по процентам за користування кредитом, 129,99 дол. США - заборгованість по комісії, а також штрафи у сумі 62,74 дол. США (фіксована частина) та 256,11 дол. США (процентна складова).
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із обґрунтованості позовних вимог, однак у зв'язку із пропуском ПАТ КБ «ПриватБанк» позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, вважав за можливе застосувати наслідки спливу позовної давності, встановлені частиною четвертою статті 267 ЦК України.
      Проте погодитися з такими висновками судів не можна з огляду на таке.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      За правилами частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
      Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
      Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
      Так, вважаючи обґрунтованими позовні вимоги про стягнення заборгованості за тілом кредиту, суди попередніх інстанцій не врахували, що за рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2012 року заборгованість у повному обсязі за тим самим кредитним договором вже стягнута, а тому повторне стягнення кредиту всупереч положень статті 61 Конституції України призведе до подвійного стягнення заборгованості за одне й те ж саме зобов'язання, а тому в цій частині позовні вимоги є необґрунтованими, у зв'язку із чим суди помилково застосували до них позовну давність.
      Вказане стосується й нарахованих відсотків за період з 29 жовтня 2007 року по 23 квітня 2012 року, що залишилося поза увагою судів.
      Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
      Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Таким чином, у справі, яка переглядається, вимоги банку про стягнення процентів та пені після жовтня 2009 року (закінчення строку кредитування) не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
      Такі правові висновки, що не були враховані судами під час вирішення спору, узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18.
      Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Отже, у даній справі кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені, однак таких вимог банк не заявляв, у зв'язку із чим позовні вимоги про стягнення процентів та пені, нарахованих після закінчення строку дії кредитного договору, є необґрунтованими, а тому судами безпідставно застосовано позовну давність й до цих вимог.
      Відповідно до вимог частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд вважає за можливе вийти за межі вимог та доводів касаційної скарги.
      За таких обставин, оскільки у позивача було відсутнє право повторно стягувати заборгованість за тілом кредиту, проценти та пеню, нараховані в межах строку дії кредитного договору при наявності судового рішення про стягнення цих сум, а також проценти та неустойку після закінчення строку дії кредитного договору, а вимог про застосування наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України, банк не заявляв, то у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі за його безпідставністю.
      Колегія суддів не бере до уваги посилання ПАТ КБ «ПриватБанк» на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки від цього правового висновку відступила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю.
      Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.
      Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення.
      У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта Ю. В. Черняк
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79958126
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      06 березня 2019 року
      м. Київ
      справа № 757/44680/15-ц
      провадження № 61-32171сво18
      Верховний Суд у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
      суддів: Гулька Б. І., Крата В. І. (суддя, який оформив постанову), Луспеника Д. Д., ЧервинськоїМ.Є.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство «Родовід Банк»,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року у складі судді: Васильєвої Н. П. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М.,
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - АТ «Родовід Банк», банк) звернулося з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      посилаючись на те, що 25 грудня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк», правонаступником якого є АТ «Родовід Банк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 15.3/СЖ-229.06.2, за умовами якого позичальнику відкрито відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 198 000 доларів США під 15 % річних на строк до 25 грудня 2009 року.
      16 квітня 2007 року між сторонами було укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою збільшено розмір відновлювальної кредитної лінії до 420 000 доларів США.
      У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором в нього станом на 22 жовтня 2015 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 51 360,93 доларів США та 999 418,31 грн.
      АТ «Родовід Банк» просило стягнути з ОСОБА_4:
      51 360,93 доларів США - заборгованості за процентами, яка нарахована за період з 22 жовтня 2012 року по 22 жовтня 2015 року на рівні облікової ставки Національного банку України;
      878 029,53 грн - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів, яка нарахована за період з 22 жовтня 2014 року по 22 жовтня 2015 року;
      121 388,78 грн - 3 % річних від суми простроченої кредитної заборгованості за період з 04 червня 2014 року по 22 жовтня 2015 року;
      понесені судові витрати.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 не виконував належним чином взятих на себе зобов'язань щодо повернення кредиту, процентів та пені, а тому позовні вимоги в цій частині є доведеними. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 липня 2015 року, було відмовлено в задоволенні позову АТ «Родовід Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 25 грудня 2006 року № 15.3/СЖ-229.06.2 у зв'язку з пропуском позовної давності. Оскільки з 11 липня 2007 року відповідач припинив здійснювати погашення кредиту, то банк повинен був звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом, процентами та трьома процентами річних у межах трирічної (до 12 липня 2010 року) позовної давності, а з позовом про стягнення пені - у межах річної позовної давності, початок якої слід обчислювати з 25 грудня 2009 року (з дня закінчення строку дії кредитного договору).
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Родовід Банк» відхилено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року залишено без змін.
      Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
      Аргументи учасників справи
      У вересні 2017 року АТ «Родовід Банк» подало касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2017 року, і ухвалити нове рішення про задоволення позову. При цьому посилалося на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, то їх розмір слід визначати на рівні облікової ставки НБУ. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 квітня 2015 року про відмову в задоволенні позову банку у зв'язку з пропуском позовної давності жодним чином не скасовує саму заборгованість відповідача, яка нарахована за інший період. Тому після закінчення строку кредитування банк має право (в межах трирічної позовної давності) нараховувати проценти за користування кредитними коштами в розмірі облікової ставки НБУ на підставі частини першої статті 1048 ЦК України, а також - на стягнення трьох процентів річних від суми простроченої кредитної заборгованості на підставі частини другої статті 625 ЦК України.
      Рух справи
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
      У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу № 757/44680/15-ц передано на розгляд Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвала мотивована тим, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення, однак у межах загальної позовної давності, тобто за три останні роки до дня подання позову. Разом з тим у постановах від 05 грудня 2018 року у справі № 754/7151/15-ц (провадження № 61-1051св18) та від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц (провадження № 61-5214св18) колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за обставин пред'явлення позивачем вимог про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, зробила інші висновки, а саме, що трирічна позовна давність до вимог про стягнення трьох процентів річних починає свій перебіг після набрання законної сили рішенням суду про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Ухвалою Верховного Суду у складі Обєднаної Палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2019 року справу прийнято до розгляду Обєднаною Палатою Касаційного цивільного суду.
      Позиція Верховного Суду
      Верховний Суд у складі Обєднаної Палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про часткове прийняття аргументів, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
      Суди встановили, що 25 грудня 2006 року між ВАТ «Родовід Банк», правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 15.3/СЖ-229.06.2, за умовами якого позичальнику відкрито відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 198 000 доларів США під 15 % річних на строк до 25 грудня 2009 року.
      16 квітня 2007 року між сторонами було укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою збільшено розмір відновлювальної кредитної лінії до 420 000 доларів США.
      ОСОБА_4 неналежним чином виконував свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка станом на 22 жовтня 2015 року склала: 51 360,93 доларів США - заборгованості за процентами, яка нарахована за період з 22 жовтня 2012 року по 22 жовтня 2015 року на рівні облікової ставки Національного банку України; 878 029,53 грн - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів, яка нарахована за період з 22 жовтня 2014 року по 22 жовтня 2015 року; 121 388,78 грн - 3 % річних від суми простроченої кредитної заборгованості за період з 04 червня 2014 року по 22 жовтня 2015 року.
      Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 липня 2015 року, було відмовлено у задоволенні позову АТ «Родовід Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 25 грудня 2006 року № 15.3/СЖ-229.06.2 у зв'язку з пропуском позовної давності.
      Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 подав заяву про застосування позовної давності до заявлених ПАТ «Родовід Банк» у цій справі позовних вимог.
      У пункті 1.1 кредитного договору сторони встановили строк його дії до 25 грудня 2009 року.
      Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах: від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1252цс16.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
      Тому Верховний Суд робить висновок про відсутність правових підстав нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку з огляду на те, що договором встановлений строк кредитування до 25 грудня 2009 року, тому після його закінчення банк мав право на стягнення заборгованості за кредитним договором, що виникла в межах строку кредитування.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред'явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов'язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, то вимоги про стягнення таких процентів і неустойки є необґрунтованими. Тому відсутні правові підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин в частині про стягнення нарахованих процентів та неустойки після закінчення строку кредитування.
      Таким чином, вказані в оскаржених судових рішеннях правові підстави для відмови в позові в частині стягнення процентів та неустойки є помилковими, у зв'язку з чим судові рішення в цій частині необхідно змінити та викласти їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      При застосуванні позовної давності до вимоги про стягнення трьох процентів річних від суми простроченої кредитної заборгованості, суди попередніх інстанцій вважали, що 11 липня 2007 року відповідач припинив здійснювати погашення заборгованості, а банк звернувся до суду з позовом у листопаді 2015 року, тобто з пропуском трирічної позовної давності.
      Верховний Суд не погоджується з мотивами відмови судів в частині вимоги про стягнення 3 % річних з таких підстав.
      Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Згідно частини першої статті 267 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.
      Відповідно до статті 625 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.
      Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що:
      (1) натуральним є зобов'язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
      (2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
      (3) кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
      У постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 3-1522гс16 зроблено висновок, що «зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК), а тому 12 квітня 2016 року (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов'язання припинилося. Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим. Зважаючи на викладене, висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у зв'язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу - помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України». У справі № 3-1522гс16 між сторонами не існувало натурального зобов'язання і тому висновок у справі № 3-1522гс16 не може бути застосований у справі, що переглядається.
      У справі, що переглядається ПАТ «Родовід Банк» просило стягнути з відповідача 3 % річних від суми простроченої заборгованості за тілом кредиту за період з 04 червня 2014 року по 22 жовтня 2015 року. Оскільки рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 липня 2015 року, було відмовлено у задоволенні позову АТ «Родовід Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 25 грудня 2006 року № 15.3/СЖ-229.06.2 у зв'язку з пропуском позовної давності, то 3 % річних у справі, що переглядається, були нараховані до вимоги, яка існує в натуральному зобов'язанні.
      Тому в задоволенні позовної вимоги про стягнення 3 % річних слід відмовити за безпідставністю. Таким чином, вказані в оскаржених рішеннях правові підстави для відмови в позові в частині стягнення 3 % річних є помилковими, у зв'язку з чим судові рішення в цій частині необхідно змінити та викласти їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      За таких обставин доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін.
      Оскільки Верховний Суд змінює оскаржені рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
      Висновки про правильне застосування норм права
      Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати.
      На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Обєднаної Палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.
      Натуральним є зобов'язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» задовольнити частково.
      Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
      В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді: Б. І. Гулько
      В. І. Крат
      Д. Д. Луспеник
      М. Є. Червинська
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/80783101