ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о необходимости соблюдения расчета по валютному договору с учетом условий пересчета курса предусмотренных договором

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 лютого 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,

за участю заявниці ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» до ОСОБА_1 про стягнення грошової суми за договором купівлі-продажу квартири за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2014 року приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ПрАТ «ФФ «Дарниця») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 лютого 1997 року між закритим акціонерним товариством «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ЗАТ «ФФ «Дарниця»), правонаступником якого із 6 червня 2012 року є ПрАТ «ФФ «Дарниця», та ОСОБА_1, ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції становило 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення цього договору. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Посилаючись на те, що відповідачка сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, позивач під час розгляду справи збільшив позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 288 тис. 643 грн 50 коп. заборгованості за укладеним договором з урахуванням 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), а також судові витрати.

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» задовольнив частково: стягнув на користь останнього з ОСОБА_1 214 тис. 941 грн 22 коп. за договором купівлі-продажу квартири; вирішив питання розподілу судових витрат.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції залишила без змін.

27 липня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статті 99 Конституції України, статей 48, 60 та 169 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2015 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі рішення та ухвалити нове рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно зі статтею 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що 31 серпня 1995 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» та ОСОБА_1, ОСОБА_4 уклали договір про дольове будівництво будинку АДРЕСА_1, за умовами якого ЗАТ «ФФ «Дарниця» зобов’язувалося після закінчення будівництва передати у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_4 квартиру, а останні – сплатити вартість житла.

На виконання умов укладеного договору про дольове будівництво ОСОБА_1 сплатила ЗАТ «ФФ «Дарниця» внесок за квартиру в сумі 369 млн 585 тис. крб.

Після введення будинку в експлуатацію 6 лютого 1997 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» (продавець) та ОСОБА_1, ОСОБА_4 (покупці) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 6–7).

У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції складає 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом НБУ на день укладення договору.

Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 6 лютого 2012 року (пункт 5 договору).

На виконання умов укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 сплатила 32 тис. 200 грн, з яких 9 тис. 876 грн – до 30 листопада 2000 року та 22 тис. 324 грн – 7 вересня 2011 року (т.1, а.с. 117; т.2, а.с. 139–148).

Відповідно до свідоцтва про смерть ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с. 85).

17 грудня 2014 року ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини після смерті сина ОСОБА_4 (т.1, а.с. 135–146).

Задовольняючи позовні вимоги ПрАТ «ФФ «Дарниця», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем за спірним договором купівлі-продажу.

Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками, зауваживши, що належним виконанням зобов’язань за договором купівлі-продажу є внесення грошових коштів у національній валюті України в сумі, що на день здійснення платежу відповідає еквіваленту визначеної вартості квартири, зазначеній у договорі в умовних одиницях, перерахованого в гривню за офіційним курсом НБУ долара США до гривні.

Наданою для порівняння ухвалою від 21 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «ФФ «Дарниця», установивши повне виконання відповідачами зобов’язань з оплати вартості квартири.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 

Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.

Тобто закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ПрАТ «ФФ «Дарниця» послалося на пункт 4 укладеного з відповідачкою договору купівлі-продажу та положення статті 526 ЦК України.

Установивши, що в спірному договорі купівлі-продажу сторони визначили грошовий еквівалент в умовних одиницях здійснюваної в національній валюті операції, суди не звернули уваги на те, що в пункті 4 цього договору зазначено еквівалент вартості квартири на день укладення договору, тобто 21 лютого 1997 року.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, передчасно стягнув з відповідачки кошти, обчисливши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу.

Судам слід з’ясувати порядок обчислення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, зокрема встановити: чи є належним виконанням зобов’язання зі сплати суми в розмірі 32 тис. 200 грн, що відповідає еквіваленту вартості квартири на день укладення договору; чи сума заборгованості визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-1905цс16

Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 

Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.

Закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 8 лютого 2017 року № 6-1905цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1553BFB1003370C3C22580C6004257BB

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ указал, что для правильного решения дела в случае заключения договора в эквиваленте к валюте, необходимо определить каким образом и по какому курсу должен происходить расчет, то ли на момент заключения договора, то ли на момент осуществления платежа.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 18.02.2017 в 22:47, ANTIRAID сказал:

ВСУ указал, что для правильного решения дела в случае заключения договора в эквиваленте к валюте, необходимо определить каким образом и по какому курсу должен происходить расчет, то ли на момент заключения договора, то ли на момент осуществления платежа.

Почти во всех валютных кредитных договорах предусмотрено, что расчет происходит в валюте, а не в еквиваленте на момент осуществления платежа.

Как это решение можно использовать?

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
16 часов назад, у.zaporozhskiy сказал:

Как это решение можно использовать?

Присоединяюсь к вопросу...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

На мій погляд, якщо в договорі не зазначено за яким саме курсом (який діяв на момент укладання договору, або який діє на момент платежу), буде визначатися сума платежу в гривні, а саме її еквівалент по відношенню до валюти, у якій було отримано кредит, то у даному випадку слід застосовувати норми ч. 1 та ч. 2 ст. 533 ЦК України (на яку також посилається ВСУ) у вищевказаній постанові), у якій зазначено, що грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

З наведеного вбачається, що, якщо брати запропоновану Вами редакцію кредитного договору, у якій не має конкретизації відносно того, що "курс визначається на дату укладання договору" (тобто договором не встановлено порядок визначення курсу), то у даному випадку, враховуючи норми ст. 533 ЦК України, курс буде визначатися виключно на дату платежу.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 29.03.2017 в 09:26, diplomat777 сказал:

На мій погляд, якщо в договорі не зазначено за яким саме курсом (який діяв на момент укладання договору, або який діє на момент платежу), буде визначатися сума платежу в гривні, а саме її еквівалент по відношенню до валюти, у якій було отримано кредит, то у даному випадку слід застосовувати норми ч. 1 та ч. 2 ст. 533 ЦК України (на яку також посилається ВСУ) у вищевказаній постанові), у якій зазначено, що грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

 

З наведеного вбачається, що, якщо брати запропоновану Вами редакцію кредитного договору, у якій не має конкретизації відносно того, що "курс визначається на дату укладання договору" (тобто договором не встановлено порядок визначення курсу), то у даному випадку, враховуючи норми ст. 533 ЦК України, курс буде визначатися виключно на дату платежу.

 

Тоесть данное постановление ничего не дает большинству валютных заемщиков.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 523/6003/14-ц
      Провадження N 14-84цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_4 про перегляд
      рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року у складі судді Пепеляшкова О.С., рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року у складі колегії суддів Громіка Р.Д., Панасенкова В.О., Парапана В.О. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Євграфової Є.П., Умнової О.В., Фаловської І.М.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору підряду укладеним, розірвання договору і відшкодування збитків,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір, відповідно до умов якого останній зобов'язався за його завданням виконати підрядні будівельні роботи, зокрема здійснити реконструкцію фасаду житлового будинку по АДРЕСА_1 відповідно до проектно-кошторисної документації у строк до 01 жовтня 2013 року, а позивач зобов'язався здійснити оплату за виконання будівельних робіт.
      Договір між сторонами укладено в усній формі, при цьому жодна зі сторін не наполягала на письмовій формі договору.
      При укладанні договору сторони дійшли згоди щодо всіх умов, які є істотними: предмета, умов та строків виконання договору, місця його виконання та порядку оплати тощо. Після того як сторони узгодили кошторис, відповідач приступив до виконання будівельних робіт та отримав оплату в розмірі 115 тис. 450 грн 30 коп., про що склав відповідну розписку.
      Проте відповідач не закінчив розпочатих будівельних робіт з реконструкції фасаду в передбачений строк та, не попередивши про свої наміри позивача, припинив виконувати зобов'язання, належним чином ремонту не зробив, унаслідок чого ОСОБА_3 був змушений звернутися до іншої особи для закінчення будівельних робіт з реконструкції фасаду житлового будинку.
      Позивач зазначив, що невиконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань спричинило збитки, які складаються з вартості робіт по демонтажу конструкцій та вартості робіт, виконаних відповідачем з дефектами й недоліками, вартості фасадних робіт, що виконуються новим підрядником, замість неякісних робіт.
      ОСОБА_3 просив визнати укладеним договір підряду від 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4, визнати цей договір розірваним з 03 березня 2014 року і стягнути з ОСОБА_4 22 тис. 813 доларів США компенсації збитків у гривнях за курсом Національного банку України на момент ухвалення рішення у справі.
      Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 02 листопада 2015 року про виправлення описки, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано укладеним договір підряду між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Визнано розірваним договір підряду, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 293 тис. 911 грн 05 коп. компенсації збитків, понесені судові витрати у розмірі 2 тис. 939 грн 11 коп., а всього стягнуто 296 тис. 850 грн 16 коп. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
      Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку. Орієнтовний кошторис на загальну суму 166 тис. 326 грн 20 коп. складений ОСОБА_4 та надісланий ОСОБА_3 електронною поштою. Відповідач отримав від позивача всього 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн. але виконав роботу не в повному обсязі та неналежним чином. Стягуючи з відповідача компенсацію збитків у розмірі 293 тис. 911 грн 05 коп., суд керувався висновком експертизи.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року змінено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
      Змінюючи рішення суду першої інстанції та стягуючи з відповідача на користь позивача компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп., суд апеляційної інстанції зазначав, що відповідно до частини другої статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Не погодившись з указаними рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою.
      Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року в незміненій частині та рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про наявність правових підстав для визнання укладеним договору підряду між сторонами та його розірвання, компенсацією відповідачем збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру компенсації збитків, суд апеляційної інстанції правильно врахував, що більша частина авансування була здійснена в доларах США (про що свідчать розписки відповідача), ремонтно-відновлювальні роботи не виконувалися, а курс долара суттєво зріс, проведеною судовою експертизою обґрунтовано, що з метою відшкодування позивачу понесених збитків суму грошового зобов'язання необхідно визначити в доларах США.
      У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року.
      У заяві ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_4 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року, 24 жовтня 2012 року, 19 грудня 2012 року, 29 січня 2014 року, дві від 14 квітня 2016 року, 14 червня 2017 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року, 16 листопада 2011 року, 09 листопада 2016 року, 23 листопада 2016 року, 05 квітня 2017 року та 21 червня 2017 року.
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 04 вересня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із Суворовського районного суду м. Одеси. Зупинено виконання судових рішень до закінчення розгляду справи у Верховному Суді України.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      11 січня 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу і заяву ОСОБА_4 про перегляд рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_4 подав заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення до суду із заявою) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      23 квітня 2018 року представник позивача - адвокат ОСОБА_5 подав відзив на заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень, у якому просив залишити вказану заяву без задоволення.
      Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц;
      - ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14;
      - ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115;
      - постанову Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011;
      - постанову Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16;
      - постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16;
      - постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17.
      Заявник зазначає, що у вказаних судових рішенням по-іншому застосовано частину першу статті 202, частину третю статті 203, статті 208, 638, 641, частину першу статті 875, частини першу і другу статті 877 ЦК України, що є підставою для перегляду за пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним.
      Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      Суди встановили, що 27 листопада 2012 року ОСОБА_3 уклав з інспекцією з благоустрою міста Одеської міської ради договір N 153 на тимчасове порушення існуючого благоустрою території міста Одеси з подальшим його відновленням та отримав право на встановлення тимчасового огородження з метою реконструкції об'єкта нерухомості (т. 1, а. с. 248).
      На запит суду щодо оформлення ОСОБА_3 паспорта фасаду будинку по АДРЕСА_1 надано відповідну копію (т. 1, а. с. 231?238).
      На підтвердження надання кошторисної документації позивач надав суду фотокопії доказів направлення 19 та 22 липня 2013 року відповідачем електронною поштою листів з кошторисом фасадних робіт, згідно з яким загальна кошторисна вартість будівельних робіт склала 166 тис. 326 грн 20 коп. (т. 1, а. с. 244?247).
      Згідно з копією розписки відповідача він отримав за період з 27 липня по 28 листопада 2013 року грошові кошти на придбання будівельних матеріалів та здійснення фасадних робіт у розмірі 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн (т. 1, а. с. 13, 14).
      12 лютого 2014 року під час перевірки якості виконаних відповідачем робіт між позивачем та ОСОБА_6 складено дефектний акт на капітальний ремонт, яким установлено факт неякісно виконаних ОСОБА_4 робіт та неможливості закінчення та приведення фасаду до стану, придатного до експлуатації, без попереднього демонтажу виконаного утеплення фасаду, декоративних елементів, розбору бетонного карнизу, відбивки штукатурки з поверхонь цегляних стін та стель тощо (т. 1, а. с. 44?48).
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним Товариством з обмеженою відповідальністю "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" (далі - ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз") на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, виконані відповідачем будівельні роботи не відповідають вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва, фасад житлового будинку по АДРЕСА_1 потребує виконання робіт з часткового демонтажу існуючих елементів, виконаних відповідачем, для приведення його до стану, придатного до використання та відповідного вимогам норм і стандартів у галузі будівництва. Вартість робіт з демонтажу існуючих будівельних елементів, виконаних відповідачем, а також робіт з відновлювального ремонту для приведення фасаду у стан, придатний до експлуатації та відповідний нормам і стандартами у галузі будівництва, згідно з висновком експерта склала з урахуванням ПДВ 295 тис. 543 грн 49 коп. (т. 1, а. с. 142?185).
      Суди у справі визнали, що між сторонами виникли правовідносини договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку, тому наявні підстави для стягнення з нього збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права.
      Дослідивши надані для порівняння заявником ухваликолегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16, від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц, від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15, а також постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16, від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16 та від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вони не є підставою для перегляду, оскільки обставини у цих справах не подібні до обставин у справі, про перегляд рішень у якій подано заяву.
      Зокрема, із зазначених судових рішень вбачається, що, на відміну від судового рішення, про перегляд якого подав заяву ОСОБА_4, між сторонами були укладені письмові договори підряду, у яких погоджені умови виконання робіт, підрядники отримали від замовників грошові кошти за виконання робіт і взяли на себе відповідальність за кваліфіковане виконання робіт, проте позивачам відмовлено у задоволенні позову про відшкодування збитків, оскільки вони не надали належних і допустимих доказів на підтвердження неналежної якості виконаних робіт та наявності вини відповідачів.
      Тобто порівняння наведених судових рішень судів касаційних інстанцій із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У справах досліджувалися надані сторонами докази щодо наявності вини відповідачів у завданні збитків неналежним виконанням ними робіт, а не встановлювалося, чи було належним чином дотримано форму договору підряду та досягнуто згоди з істотних умов, які необхідні для його укладення.
      Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15 відмовлено в допуску до провадження Верховного Суду України справи про відшкодування шкоди за заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року.
      Зазначена ухвала постановлена Верховним Судом України не як судом касаційної інстанції, а за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права в подібних правовідносинах, тому вона не може бути підставою перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України.
      Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11 суд касаційної інстанції не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що усний договір підряду в силу вимог статті 203 ЦК України є дійсним, оскільки з матеріалів справи не вбачається, яких істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, сторони досягли, та якими доказами це підтверджено, тобто не дотримано вимог статей 875, 877, 882 цього Кодексу.
      В ухвалі від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що суди на порушення статей 875, 877, 882 ЦК України не з'ясували: яких істотних умов усного договору підряду щодо обсягу робіт, їх якості сторони досягнули і коли; початку та закінчення виконання робіт відповідачем; чи виконувалися роботи поетапно; як відбувалося їх прийняття позивачем і коли; чи оглядалася виконана робота позивачем; чи було при виявленні допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків позивачем негайно заявлено про це підрядникові; чи прийняв позивач роботу без/з перевіркою; на підставі якого нормативного акта вимагається наявність спеціального дозволу на виконання вказаних підрядних робіт.
      В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12 суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що в матеріалах справи немає жодних квитанцій, товарних чи касових чеків, квитків, талонів, або інших документів, виданих відповідачем, які б свідчили про укладення усного договору підряду (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"). За висновками експертизи проектно-кошторисна документація та технологічні карти на проведення робіт з реконструкції будинку відсутні (стаття 877 ЦК України).
      Ухвалою від 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодилася з рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій, у яких суди дійшли висновків, що сторони не дотримались форми договору та не досягли істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, а саме: щодо розроблення проектно-кошторисної документації, яка визначає обсяг та зміст робіт, ціни договору, строків початку та закінчення робіт, прав та обов'язків сторін, порядку розрахунку за виконані роботи, порядку здачі-приймання закінчених робіт, гарантій строків якості закінчених робіт, порядку усунення недоліків і відповідальності сторін за порушення умов договору. Крім того, для укладення договору підряду відповідач не мав спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт. Тобто не дотримано вимог статей 843, 853, 875, 877, 882 ЦК України.
      Погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, яким відмовлено в позові про відшкодування збитків, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц зазначила, що неналежне виконання відповідачем проведених ремонтних робіт ґрунтується на припущеннях. Також суд наголосив, що між сторонами була укладена усна домовленість щодо проведення на замовлення позивача ремонтних робіт, тоді як за змістом статей 856, 875 ЦК України між сторонами має бути укладено договір у письмовій формі з викладенням усіх істотних умов.
      В ухвалі від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначила, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив тверджень відповідачів про те, що всупереч вимогам статей 875, 877, 882 ЦК України сторони в договорі підряду не погодили всіх істотних умов договору, зокрема не визначили складу та змісту проектно-кошторисної документації, а також тієї обставини, хто зі сторін цього договору зобов'язаний таку документацію підготувати. Стягуючи збитки за неналежне виконання підрядних робіт, зокрема за відступлення від вимог проектно-кошторисної документації, апеляційний суд не перевірив, чи передавалася відповідачам зазначена документація, та чи мали вони обов'язок невідступно її виконувати. У зв'язку з невстановленням фактичних обставин справи суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд.
      У постанові Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115, якою залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову в позові про визнання договору дійсним, суд касаційної інстанції керувався тим, що за статтями 875, 877, 882ЦК України, які регулюють відносини будівельного підряду, істотними умовами такого договору є обсяг робіт, їх ціна та строки виконання. Отже, в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо вказаних істотних умов. З листування між сторонами у справі, на яке посилається позивач, суди не встановили досягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору будівельного підряду.
      Постановою Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011 постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції про відмову в позові про розірвання договору, повернення коштів - залишено в силі. Суд касаційної інстанції зазначив, що умову щодо погодження проектно-кошторисної документації (статті 875, 877 ЦК України) виконано не було, тому договір підряду є неукладеним.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України.
      За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      У частині третій статті 203 ЦК України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
      Відповідно до вимог статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
      У статті 641 ЦК України визначено, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
      Відповідно до частин першої, третьої статті 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
      Умова про предмет договору підряду є істотною. Предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника на який спрямована узгоджена воля сторін.
      Умова щодо предмета договору підряду уточнюється ціною підрядних робіт.
      Ціна договору підряду - це грошова сума, належна підрядникові за виконане замовлення. За статтею 843 ЦК України у договорі підряду визначається або конкретна ціна роботи, або способи її визначення. Отже, ціна може бути визначена в тексті договору підряду безпосередньо, або у договорі підряду може зазначатися спосіб визначення ціни. Крім того, ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі, який містить постатейний перелік затрат на виконання робіт, є додатком до договору та його невід'ємною частиною.
      За відсутності цих умов ціну може встановити суд на основі звичайно застосовуваних за аналогічні роботи цін з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами.
      Таким чином, закріплене у ЦК України визначення договору підряду дає підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній та оплатний договір. Причому консенсуальність договору підряду означає, що він визнається укладеним у момент одержання особою, що направила оферту, акцепту.
      Відповідно до статті 846 ЦК Українистроки виконання роботи або її окремих етапів установлюються в договорі підряду. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.
      При цьому в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо істотних умов договору.
      Досліджуючи надані докази (фотокопії направлення електронних листів та розписок), суди першої й апеляційної інстанцій не здійснили їх оцінки з погляду допустимості відповідно до вимог статті 59 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи). Договір підряду в письмові формі між сторонами не укладався.
      Крім того, обов'язковою умовою виконання робіт з реконструкції житлового будинку є наявність у підрядника спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт, що передбачено частиною третьою статті 837 ЦК України.
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, при дослідженні матеріалів справи встановлено відсутність проектно-кошторисної документації, виготовленої в установленому законом порядку (т. 1, а. с. 143, зворот).
      У матеріалах справи також відсутня проектно-кошторисна документація та інші додатки до договору будівельного підряду, підписані обома сторонами з чітким переліком видів робіт та їх орієнтовною вартістю, які мав виконати відповідач як підрядник під час реконструкції фасаду житлового будинку.
      За вимогами частини першої статті 853 ЦК України замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право в подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.
      Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2012 року у справі N 23/236, обов'язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт негайно про них заявити (у тому числі шляхом мотивованої відмови від підписання акта виконаних робіт) закон покладає саме на замовника.
      Усі ці обставини залишені поза увагою як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції.
      За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 583/3328/16-ц
      Провадження N 14-186 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (далі також - відповідач), третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_4 (далі також - третя особа), про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,
      за заявою відповідача про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Євграфової Є.П., Євтушенка О.І., Кадєтової О.В. (далі також - заява про перегляд судового рішення).
      Учасники справи:
      - позивач: ОСОБА_3;
      - відповідач: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (представник - адвокат Данилова Тетяна Анатоліївна);
      - третя особа без самостійних вимог: ОСОБА_4.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивував тим, що є власником автомобіля "Peugeot 308", реєстраційний номер НОМЕР_1 (далі - автомобіль), який застрахований у відповідача відповідно до договору добровільного страхування від 24 червня 2015 року N 19/15-Т/С. 14 жовтня 2015 року приблизно о 05:15 год. на вул. Червоноармійській у м. Охтирка третя особа не впоралася з керуванням автомобілем, виїхала на ліве узбіччя, допустивши наїзд на пеньок дерева, заїхала у річку, внаслідок чого автомобіль був механічно пошкоджений.
      2. На звернення до відповідача щодо відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), позивачеві було запропоновано часткову виплату страхового відшкодування, яка була значно меншою від встановленого збитку. А листом від 11 серпня 2016 року позивача було повідомлено про відмову у виплаті відшкодування.
      3. На підставі статей 22, 23, 526, 979, 988, 1187, 1167 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 6 Закону України "Про страхування" просив стягнути з відповідача відшкодування майнової шкоди, завданої у результаті пошкодження автомобіля у розмірі 173 411,00 грн. а також стягнути з відповідача судові витрати.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 31 січня 2017 року Охтирський міськрайонний суд Сумської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
      5. Рішення суд першої інстанції обґрунтував тим, що позивач і третя особа неналежно виконали умови договору страхування, зокрема, несвоєчасно повідомили правоохоронні органи про ДТП, що стало причиною несвоєчасного проходження медичного огляду водієм на стан алкогольного сп'яніння та позбавило страховика можливості дізнатися, чи є страховим випадком подія, яка мала місце 14 жовтня 2015 року.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Сумської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову: стягнув з відповідача на користь позивача кошти у розмірі 173 411, 00 грн в рахунок відшкодування майнового збитку, завданого у результаті пошкодження автомобіля; вирішив питання про стягнення судового збору.
      7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачу у виплаті страхового відшкодування з підстав несвоєчасного повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медичного огляду на стан сп'яніння.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 9 листопада 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року.
      9. Суд касаційної інстанції мотивував рішення тим, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, правильно застосувавши норми матеріального права, на підставі належно оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на той час).
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень
      10. 14 грудня 2017 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, відповідач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року.
      11. Просить скасувати вказану ухвалу та залишити в силі рішення суду першої інстанції з огляду на неоднакове застосування касаційними судами статті 25 Закону України "Про страхування".
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 26 січня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою надав відповідачеві строк для усунення недоліків заяви про перегляд судового рішення, а саме для подання документа, що підтверджує сплату судового збору, та надання копій різних за змістом рішень судів касаційної інстанції, які свідчать про неоднаковість застосування норм матеріального права.
      13. 21 березня 2018 року після усунення відповідачем зазначених недоліків згідно із заявою від 22 лютого 2018 року (вх. N 13074/0/220-18 від 12 березня 2018 року) суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрив провадження у справі.
      14. 11 квітня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду призначив справу до розгляду Верховним Судом у складі колегії з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      15. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII)ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. Ухвалу суд мотивував тим, що відповідач просить переглянути рішення суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції з посиланням на відповідні рішення цих судів. А тому відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення відповідача із заявою про перегляд судового рішення, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України.
      17. 15 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      18. Відповідач вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 979 і 990 ЦК України та статей 16 і 25 Закону України "Про страхування", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      19. На підтвердження обґрунтованості заяви про перегляд судового рішення відповідач подав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц, від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц, від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц та постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241.
      (2) Позиції інших учасників справи
      20. Позивач та третя особа позиції щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень
      21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи відповідача, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      22. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
      23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у вказаній редакції підставою для подання такої заяви у цивільних справах було неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      24. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України Закон N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      25. Тому підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є заява про перегляд судового рішенняВерховним Судом України, яка повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      26. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, ця заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції.
      27. Відповідач надав як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції різних юрисдикцій приписів статті 990 ЦК України та статті 25 Закону України "Про страхування" постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц та від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц.
      28. Крім того, прикладом неоднакового застосування статті 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування" вважає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц.
      29. З огляду на вказане Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      30. Розглядаючи заяву про перегляд судового рішення, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 31 січня 2017 року. Рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову, відповідач скасувати не просить, хоча саме рішення апеляційного суду було залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року.
      31. За обставинами справи N 711/3945/16-ц, копію ухвали в якій Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року надав відповідач, страхувальник, не оскаржуючи відмову страховика у виплаті страхового відшкодування, звернувся до суду з вимогою про зобов'язання страховика здійснити виплату страхового відшкодування. Касаційний суд підтвердив правильність застосування судами першої й апеляційної інстанцій, які відмовили у позові, статей 629 і 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування", оскільки суди вірно встановили, що особа, яка керувала застрахованим автомобілем, з порушенням умов договору страхування повідомила органи ДАІ про настання ДТП, викликавши їх лише через 8 годин, внаслідок чого тест на вживання алкоголю був проведений після 14-ї години, тоді як ДТП сталася о 2-ій годині.
      32. У справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, встановив, що при виїзді на місце ДТП співробітник ДАІ не ставив під сумнів стан водія і після закінчення огляду місця події забезпечив його доставку до найближчого медичного закладу, в якому лікар-нарколог надав висновок про відсутність ознак сп'яніння у третьої особи. А доказів на підтвердження того, що остання на час настання ДТП була у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння у матеріалах справи, як вказав суд апеляційної інстанції, немає.
      33. У справі N 711/3945/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій, з якими погодився касаційний суд, дійшли висновку, що ДТП не є страховим випадком, оскільки несвоєчасне повідомлення органу ДАІ про ДТП фактично позбавило страховика можливості з'ясувати, чи перебував водій в момент ДТП у стані алкогольного та інших видів сп'яніння.
      34. Натомість за інших обставин у справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції встановив, що мав місце страховий випадок, і у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачеві у виплаті страхового відшкодування через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медогляду на стан сп'яніння. Апеляційний суд вказав, що несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку саме по собі не може бути підставою для відмови у страховому відшкодуванні, а лише в тому випадку, коли воно позбавляє страховика можливості дізнатися, чи є ця подія страховим випадком. Тобто, якщо буде доведено, що відсутність у страховика відомостей про це могла вплинути на його обов'язок виплатити страхове відшкодування. З огляду на зібрані у справі докази суд дійшов висновку, що відповідач не довів, що своєчасно надіслане позивачем письмове повідомлення про настання страхового випадку позбавило відповідача можливості переконатися у настанні такого випадку.
      35. У заяві про перегляд судового рішення відповідач фактично просить переоцінити висновки суду апеляційної інстанції щодо обставин повідомлення органу ДАІ та страховика про ДТП, а також проходження медогляду на стан сп'яніння. Проте, перевіряючи наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, який діє за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (частина перша статті 3602), не вправі надавати нову оцінку доказам.
      36. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, про перегляд якої просить відповідач, касаційний суд вказав, що суд апеляційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин статті 5, 6, 20, 22 і 26 Закону України "Про страхування" та статті 979 і 991 ЦК України, дійшов правильного висновку про настання страхового випадку та відсутність у відповідача підстав для відмови у виплаті страхового відшкодування позивачеві через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та несвоєчасне проходження медичного огляду на стан сп'яніння.
      37. У наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 вказано, що на підставі статті 990 ЦК України та пункту 3 частини першої статті 20 і статті 25 Закону України "Про страхування" страхувальник просив стягнути на його користь зі страховика недоплачену суму страхового відшкодування за страховим випадком. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову за вирахуванням франшизи та втрати товарної вартості пошкодженого автомобіля.
      38. Натомість у справі N 583/3328/16-цвідповідач не визнав факт настання страхового випадку та відмовив у виплаті страхового відшкодування. А стверджуючи про невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року постанові Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 в частині зменшення останнім суми страхового відшкодування на суму, яка не відшкодовується страховиком згідно з умовами договору страхування, відповідач фактично просить переоцінити висновки судів щодо розміру страхового відшкодування, хоча у суді він, як встановив суд апеляційної інстанції, не спростовував розмір збитків, визначених згідно з наданим позивачем звітом про незалежну експертну оцінку.
      39. В іншій наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц вказано, що страхувальник звернувся з позовом до страховика про стягнення страхового відшкодування, інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені. Касаційний суд підтвердив правильність висновків судів про те, що мав місце страховий випадок, і страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який з огляду на умови договору страхування скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь страхувальника інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені.
      40. У справі N 335/5041/15-ц, копія ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року в якій також надана для порівняння, страхувальник просив стягнути зі страховика несплачену частину страхового відшкодування, інфляційні втрати, три проценти річних, а також відшкодування моральної шкоди. Мотивував, зокрема, тим, що страховик відмовляється виплатити належну суму страхового відшкодування, що складає різницю між необхідною сумою для проведення відновлювального ремонту та вже виплаченою страховою сумою. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав докази того, що витратив на відновлювальний ремонт автомобіля більше коштів, ніж та частина страхового відшкодування, яка вже була виплачена; а крім того, не підлягала стягненню моральна шкода, бо згідно з умовами договору страхування непрямі збитки не відшкодовуються.
      41. Отже, обставини справ N 465/9833/13-ц і N 335/5041/15-ц та відповідні висновки судів також суттєво відрізняються від обставин справи, в якій відповідач просить переглянути ухвалу суду касаційної інстанції.
      42. Крім того, згідно з текстом ухвали, про перегляд якої просить відповідач, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосовував приписи статті 990 ЦК України і статті 25 Закону України "Про страхування", які відповідач вважає застосованими в його справі інакше, ніж у справах N 8/241, N 465/9833/13-ц, N 335/5041/15-ц.
      43. З огляду на зазначене відсутні підстави для встановленнянеоднакового застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судового рішення
      44. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява відповідача про перегляд судового рішення є необґрунтованою, оскільки надані для порівняння копії рішень судів касаційної інстанції не дають підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що і в справі відповідача, а отже, і про ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Тому у задоволенні вказаної заяви слід відмовити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      46. З огляду на висновок щодо суті заяви про перегляд судових рішень судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на відповідача.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, статтею 404 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 760/21151/15-ц
      Провадження N 14-142цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А.,
      Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво.
      Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
      23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою).
      На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16.
      Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу).
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської).
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3.
      12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2.
      21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася.
      27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4.
      29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності.
      Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.
      На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер.
      Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи).
      Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
      Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України.
      Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.
      В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи).
      Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права.
      У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності.
      Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України.
      На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій.
      На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2/1712/783/2011
      Провадження N 14-228цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату (далі - релігійна громада УПЦ КП),
      відповідачі: Рівненська обласна державна адміністрація (далі - Рівненська ОДА), релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви (далі - релігійна громада УПЦ),
      розглянула в порядку письмового провадження заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року
      у цивільній справі за позовом релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання права власності на нерухоме майно,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2011 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до суду із позовом до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення виконавчого комітету Ровенської обласної Ради народних депутатів (далі - Ровенська облрада) від 03 грудня 1991 року N 221 (пункт 1.2) в частині безоплатного повернення культової будівлі і майна (храму Казанської ікони Божої Матері) у власність релігійної громади УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області. Визнати право власності на культову будівлю та майно (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, за релігійною громадою УПЦ КП, зареєстрованої розпорядженням Представника Президента України в Рівненській області від 09 серпня 1993 року N 353.
      Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" зареєстровано статут релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області та повернуто безоплатно культову будівлю і майно у власність цієї громади.
      Позивач вказував, що під час прийняття оспорюваного рішення Ровенською облрадою не були з'ясовані питання щодо походження, джерел формування та правового статусу культової споруди (храму) до його передачі в 1939 році на користь держави СРСР.
      Крім того, не було з'ясовано питання про належність храму саме релігійній громаді УПЦ, а культова будівля та майно в с. Заболотинці (раніше с. Кнерути) Млинівського району Рівненської області на момент їх передачі у державну власність у 1939 році належали релігійній громаді Української автокефальної православної церкви (далі - релігійна громада УАПЦ) на території Західної України, яка входила до складу Польщі. Ця ж обставина додатково підтверджується листом єпископа Волинського та Рівненського на запит Московського патріархату про підпорядкованість церкви в 1923-1939 роках Волинській єпархії.
      Також факт належності релігійних громад та їх майна, в тому числі і в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, до ієрархічної структури УПЦ КП встановлений рішенням Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року, в якому вказано, що ще в червні та жовтні 1990 року Український екзархат православної церкви отримав адміністративну незалежність від Московського патріархату і набув самостійного статусу як УПЦ, проте зі збереженням канонічного підпорядкування останньому. Саме цього конфесійного напряму і дотримується релігійна громада с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, статут якої був зареєстрований оскаржуваним рішенням відповідача та на користь якої повернуто храм з церковним майном.
      Позивач зазначав, що 25 та 26 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський православний собор, за рішеннями якого були об'єднані в єдину релігійну організацію УПК КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, а рішення Харківського архієрейського собору УПЦ від 27 травня 1992 року не були визнані Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України як такі, що ухвалені з порушенням статуту УПЦ. Вищевикладені обставини вказують, що культова будівля з церковним майном в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не перебували у власності релігійної громади УПЦ на момент їх безкоштовної передачі (а не повернення), а була у власності УАПЦ до передачі її майна на користь держави, а згодом об'єднана в єдину релігійну організацію - УПЦ КП.
      Неодноразові звернення релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА про скасування свого рішення про передачу храму з церковним майном на користь жителів села, що входять до релігійної громади УПЦ, керівництво якої ухиляється від виконання рішення загальних зборів жителів села про утворення єдиної релігійної громади конфесійного спрямування Київського патріархату, залишені без задоволення з посиланням на те, що релігійна громада УПЦ є власником храму з церковним майном, а тому вважає, що спір, що виник з приводу припинення права власності на об'єкти нерухомості, вирішується в судовому порядку.
      Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року касаційну скаргу релігійної громади УПЦ КПвідхилено, рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року залишено без змін.
      У лютому 2016 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6, постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72, постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 37, 39 Цивільного кодексу Української РСР, статтю 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви).
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року відкрито провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      10 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 рокудо Верховного Суду.
      Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки релігійна громада УПЦ КП подала заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 37, 39 ЦК Української РСР, статті 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статей 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6;
      - постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47;
      - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72;
      - постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53;
      - ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08.
      Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Як вбачається з матеріалів справи, заява релігійною громадою УПЦ КП подана, у тому числі з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, зокрема статей 5, 61, 309 ЦПК України.
      Оскільки вказані норми цивільного процесуального законодавства не регулюють порядок провадження у справі, правила підсудності чи компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, то Велика Палата Верховного Суду правових підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права з огляду на положення пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України не вбачає.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно із архівною довідкою від 19 листопада 2013 року N 792/01.22 у документах Волинської духовної консисторії є картки реєстрації православних церков Дубенського повіту за 1925-1939 років, в яких зазначено, що в с. Кнерути (Клегаїу) (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) у 1890 році побудовано церкву на честь Казанської ікони Божої Матері. Церква дерев'яна, візантійського стилю, побудована за кошти парафіян (т. 2, а. с. 236).
      Крім того, відповідно до даних архіву Варшавської православної митрополії XXVI/II "Список-перелік штатних і нештатних парафій та філій, а також штатів духовенства Волинської Єпархії" на момент переходу у власність держави церкви Казанської ікони Божої Матері нею користувалася релігійна громада Польської автокефальної церкви, що об'єктивно підтверджується копією довідки православного Митрополита Варшавського і всієї Польщі N 440/2002 від 31 грудня 2002 року, з якої вбачається, що територія теперішньої Рівненської області в період 1918-1939 років входила на той час до складу територій колишнього Волинського воєводства разом з усіма православними парафіями того регіону. Також православні парафії колишніх воєводств: Львівського, Тернопільського, Поліського, Гродненського, Вільнюського - належали до Польської автокефальної православної церкви, які були утворені (виділені) з Російської православної церкви (далі - РПЦ) (т. 2, а. с. 49).
      08 січня 1946 року Свято-Казанська Богородична церква (храм Казанської ікони Божої Матері) с. Кнерути Острожецького району Рівненської області (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) була передана в користування місцевій православній громаді (т. 2, а. с. 14-34).
      Водночас суди з'ясували, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" повернуто безоплатно у власність релігійної громади УПЦ в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культову будівлю та майно (т. 1, а. с. 4-7).
      03 грудня 1991 року було зареєстровано статут УПЦ, керівний орган якої розташовано та діяльність якої поширюється на с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області (т. 2, а. с. 60).
      Релігійна громада УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрована як юридична особа 03 грудня 1991 року (т. 1, а. с. 127).
      25-26 червня 1992 року Всеукраїнський православний собор в м. Києві постановив об'єднати УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх її коштів, майна рухомого і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками УПЦ КП (т. 1, а. с. 22-23).
      Релігійна громада УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району зареєстрована як юридична особа 09 серпня 1993 року (т. 1, а. с. 11).
      Статут релігійної громади УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрований 08 серпня 2005 року (т. 1, а. с. 33).
      Відмовляючи у позовіу справі, що переглядається, місцевий суд і суд апеляційної інстанції керувалися тим, що оскільки спірна культова будівля (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, збудована за кошти парафіян, тому вона на той час вважалася власністю відповідної релігійної громади та з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося. При цьому підтвердження належності спірного майна УАПЦ відсутні.
      У зв'язку із наведеним, оскаржуваним рішенням Рівненської облради юридично закріплено та офіційно підтверджено відповідним державним органом безоплатне повернення у власність релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культової будівлі і майна, оскільки на момент прийняття такого (03 грудня 1991 року) у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області діяла та була зареєстрована лише одна релігійна громада УПЦ, яка й звернулася до органу державної влади із відповідним клопотанням.
      Також суди попередніх інстанцій зазначили, що на момент повернення безоплатно у власність релігійній громаді УПЦ культової будівлі та майна постанови Всеукраїнського православного собору (25-26 червня 1992 року) не існувало, а релігійною громадою УПЦ КП не надано підтверджень того, що вона є правонаступником православної релігійної громади, яка діяла в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області до 1991 року. При цьому згідно зі статутом позивача релігійна громада УПЦ КП є новоутвореною релігійною громадою станом на 1993 рік, а на момент повернення спірного майна відповідачу в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не було жодних інших православних релігійних громад іншої конфесійної приналежності, а також на вищевказане культове майно не претендувала й офіційно зареєстрована на той час УАПЦ, тому Ровенська облрада не мала правових підстав для відмови релігійній громаді УПЦ у задоволенні її заяви про повернення вищевказаної церкви із іншим церковним майном.
      Крім того, судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що фактично має місце спір між нинішніми та колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади, оскільки незначна частина членів релігійної громади УПЦ у травні 1993 року перейшла в підпорядкування УПЦ КП, однак більшість відмовилася, у зв'язку із чим була створена релігійна громада УПЦ КП, яка стала претендувати на спірне культове майно, посилаючись на постанову Всеукраїнського помісного об'єднавчого собору від 25-26 червня 1992 року.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій.
      Вбачається, що рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6 та постанова Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, надані заявником як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, ухвалені в одній справі, де релігійна громада УПЦ КП с. Милостів Рівненського району Рівненської області заявила вимогу про визнання недійсним розпорядження Рівненського облвиконкому (тепер Рівненська ОДА) від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" щодо повернення культової будівлі релігійній громаді УПЦ с. Милостів Рівненського району Рівненської області.
      При цьому колегія суддів по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України як суд касаційної інстанції погодилася з висновком суду про задоволення позову та скасування згаданого розпорядження органу виконавчої влади з огляду на відсутність доказів того, що споруда Свято-Троїцького храму в с. Милостів Рівненського району Рівненської області була власністю релігійної громади УПЦ чи РПЦ на момент її націоналізації та перехід у державну власність, оскільки за змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" поверненням культових будівель і майна у власність вважається повернення будівель і майна у власність тих релігійних організацій, що були власниками будівель і майна на момент їх переходу у власність держави.
      Тобто у цьому випадку судами, на відміну від рішення у вищевказаній справі, яку заявником надано для прикладу неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, встановлено, що спірна культова споруда збудована за кошти парафіян єдиної православної релігійної громади, що була на той момент у с. Кнерути (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області), при цьому докази втрати права власності релігійною громадою на неї відсутні, а спір виник між колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади УПЦ, частина яких у 1993 році перейшла до новоствореної релігійної громади УПЦ КП.
      Також унаданих для порівняння заявником рішенні Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72 та постанові Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, які прийняті в одній і ті й же справі за заявою релігійної громади УПЦ КП с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Вищого арбітражного суду України від 14 серпня 1998 року, було визнано недійсним рішення Рівненського облвиконкому від 25 вересня 1991 року N 173 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" в частині повернення релігійній громаді УПЦ с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області храму Святої ВеликомучениціПараскеви і житлового будинку, оскільки судами було достовірно встановлено, що спірна культова будівля до переходу (націоналізації) її у державну власність (1939 рік) релігійній громаді РПЦ не належала, вона перебувала у користуванні УАПЦ.
      Такого висновку арбітражний суд дійшов з огляду на виявлену в архівних матеріалах книгу приходу і витрачання коштів, які збиралися з прихожан на будівництво спірної будівлі храму з 1897 року, яку вважав доказом перебування культової споруди на території Польщі, а тому радянською владою не був націоналізований, а також достовірно встановлений факт того, що до 1944 року храм належав релігійній громаді УАПЦ, яка до цього часу діяла в с. Дядьковичі, а з 1944 року до 1991 року ним користувалася релігійна громада РПЦ, що спростовує висновок суду про право власності РПЦ на храм до переходу його у державну власність.
      Провівши аналіз зазначеного рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлені судом фактичні обставини не є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається, оскільки в цій справі судами встановлено, що документи, які б підтверджували належність УАПЦ культової будівлі та майна (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, чи права користування нею до (націоналізації) набуття державою права власності, а також на момент прийняття постанови Всеукраїнського православного собору, від 25-26 червня 1992 року у матеріалах справи відсутні.
      Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі були позовні вимоги релігійної громади УПЦ КП Стрітенської парафії про визнання незаконним та скасування рішення Прилуцької міської ради від 28 квітня 2007 року "Про передачу приміщення краєзнавчого музею (Стрітенського собору)" з огляду на те, що, приймаючи оскаржуване рішення, орган місцевого самоврядування перевищив свої повноваження, оскільки діяв всупереч вимогам пункту 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", тому що вирішення цього питання належить до повноважень органу державної влади - відповідної обласної державної адміністрації.
      Суд касаційної інстанції не погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про відмову у позові та їх висновками про те, що Прилуцька міська рада діяла в межах своєї компетенції, визначеної пунктом 30 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки спірне нерухоме майно - приміщення краєзнавчого музею не є культовою спорудою, перебувало у комунальній власності та знаходилося на балансі її виконавчого комітету, а, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий адміністративний суд України вказав про передчасність їх висновку та поверхове дослідження фактичних обставин справи при визначенні статусу будівлі. При цьому Вищим адміністративним судом України зазначено про те, що органом місцевого самоврядування жіночому монастирю передане спірне нерухоме майно саме у розпорядження, однак статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено передачу культових споруд лише у користування або повернення у власність.
      Отже, у зазначених справах також наявні різні фактичні обставини, до яких застосовано відповідний матеріальний закон, оскільки у цій справі позивачем не оскаржується прийняте органом виконавчої влади рішення з підстав прийняття його за межами владних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, а також відсутній спір між сторонами щодо належності будівлі та майна до категорії культових споруд.
      З наданої для порівняння заявником ухвали Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 рокувбачається, що предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання незаконним розпорядження голови Рівненської ОДА від 12 лютого 2001 року N 82 "Про передачу кульових будівель с. Дядьковичі та с. Милостів Рівненського району" в частині, що стосується передачі культової будівлі Свято-Троїцької церкви с. Милостів".
      Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про визнання вказаного рішення органу виконавчої влади незаконним, Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України виходила з того, що Рівненська ОДА під час його прийняття не дотрималася вимог статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про свободу совісті та релігійні організації" і не врахувала, що з часу набрання чинності Законом в 1991 році жодна з релігійних громад с. Милостів у встановленому порядку спірним приміщенням храму не користувалася, інших храмів крім Свято-Троїцької Церкви в селі немає.
      Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року в якій посилається релігійна громада УПЦ КП на обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні обставини щодо встановлених судами фактів правомірності користування спірною культовою спорудою, оскільки у цій справі встановлено, що на момент набуття чинності Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" єдиною релігійною громадою у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області була релігійна громада УПЦ, якій і передано спірну культову споруду, яка з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
      Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви релігійної громади парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      5 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 243/10982/15-ц
      Провадження N 14-81 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи - Моторного (транспортного) страхового бюро України, про відшкодування майнової та моральної шкоди
      за заявою позивача про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Жданової В.С., Канурної О.Д., Осипчук О.В., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року, постановленої колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Висоцької В.С., Маляренка А.В., Ткачука О.С.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат ОСОБА_10),
      відповідачі:Міністерство оброни України, Державна казначейська служба України,
      третя особа без самостійних вимог: Моторне (транспортне) страхове бюро України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 10 листопада 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 1 лютого 2015 року на автодорозі "Київ-Харків-Довжанське" біля м. Словянськ Донецької області з вини механіка-водія військової частини польової пошти В 2731, яка розташована у м. Новоград-Волинський, молодшого сержанта ОСОБА_11, під час проходження останнім військової служби та виконання військових обов'язків сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП). Внаслідок ДТП позивач і його дружина з донькою отримали тілесні ушкодження, а належний позивачеві на праві власності автомобіль марки "NISSAN ALMERA", реєстраційний номер НОМЕР_1, - значні механічні пошкодження. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_11 за частиною першою статті 415 Кримінального кодексу України було закрите у зв'язку відсутністю в діях водія складу кримінального правопорушення.
      2. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідача на його користь 182 824,77 грн на відшкодування вартості ремонту пошкодженого автомобіля та 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 27 червня 2016 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення про часткове задоволення позову: стягнув з Міністерства оборони України через Державну казначейську службу України на користь позивача 182 824,77 грн на відшкодування майнової шкоди, 30 тис. грн - на відшкодування моральної шкоди та 12 462,64 грн судових витрат і зобов'язав Державну казначейську службу України списати з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 225 287,41 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дії водія БМП-2 не відповідали приписам пункту 12.1. Правил дорожнього руху України та стали причиною ДТП, що встановлено постановою Військової прокуратури сил антитерористичної операції Військової прокуратури Донецького гарнізону від 29 жовтня 2015 року та висновком судової автотехнічної експертизи N 341 від 25 серпня 2015 року.
      5. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що Міністерство оборони України як володілець джерела підвищеної небезпеки має нести відповідальність за заподіяну ним матеріальну та моральну шкоду. А тому встановлена висновком судової автотоварознавчої експертизи N 57-28 від 5 квітня 2016 року ринкова вартість автомобіля в розмірі 170 524,77 грн. витрати пов'язані зі зберіганням автомобіля на автостоянці "Атлант-М На Гагаріна" у сумі 12 300 грн. а також заподіяна позивачу внаслідок пошкодження його майна моральна шкода у розмірі 30 тис. грн мають бути стягнені з Міністерства оборони України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 18 жовтня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову.
      7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідачами у справі визначені Міністерство оборони України та Державна казначейська служба України, однак володільцем джерела підвищеної небезпеки (БМП-2) згідно з довідкою військової частини польова пошта В 2731 від 17 жовтня 2016 року N Е08ЖТ7398 на час скоєння ДТП була військова частина польова пошта В 2731, яка відповідно до статті 1187 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України повинна нести відповідальність з відшкодування шкоди, спричиненої позивачу внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем цієї військової частини.
      8. Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції керувався також тим, що військова частина польова пошта В 2731 має статус юридичної особи.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 7 листопада 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій через порушення норм матеріального та процесуального права просив скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року та залишити в силі рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2016 року.
      10. 22 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень
      11. 21 листопада 2017 року відповідно до пунктів 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України в редакції, чинній на той час, позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року (далі також - заява).
      12. Підставою для перегляду зазначених судових рішень вважає неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах закріпленого у вказаній статті припису матеріального права. Обґрунтовуючи заяву, вказує на те, що суди по-різному визначали володільця військового майна (Міністерство оборони України чи військову частину), якого зобов'язували відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 6 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржив рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року з підстав неоднакового застосовування норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, кримінальної та господарської), реквізити рішень яких вказав у заяві.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      15. На підтвердження підстав подання заяви позивач вказує на такі судові рішення як на зразки для порівняння, в яких, на його думку, судами касаційної інстанції неоднаково (інакше, ніж в його справі) застосована стаття 1187 ЦК України:
      - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12,
      - постанову Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г,
      - ухвалу від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції.
      16. У заяві позивач зазначає, що в ухвалах від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (колегії суддів судових палат у цивільних і кримінальних справах відповідно) висловив позицію, про те що обов'язок відшкодувати шкоду, спричинену загибеллю військовослужбовця, покладено на Міністерство оборони України.
      17. У постанові від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г Вищий господарський суд України висловив позицію, що саме на державу в особі Міністерства оборони України покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень. Аналогічну до цієї позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14.
      18. Натомість, в ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07 Верховний Суд України дійшов висновку, що шкоду, завдану внаслідок вибуху боєприпасів, має бути відшкодовано солідарно Міністерством оборони України та військовою частиною.
      19. Також позивач вказує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах припису статті 1187 ЦК України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів
      (1.1) Щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України у подібних правовідносинах
      20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, що діяла на момент звернення із заявою, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є, зокрема, неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      21. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: 1) у різному тлумаченні судами змісту цих норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; 2) у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; 3) у застосуванні різних таких норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або в поширенні дії юридичних норм на певні правовідносини в одних випадках і у незастосуванні цієї ж норми до аналогічних відносин в інших випадках; 4) у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
      22. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
      23. У цій справі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відповідальність за статтею 1187 ЦК України з відшкодування шкоди, завданої майну позивача внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем військової частини, повинна нести військова частина, яка має статус юридичної особи та є володільцем джерела підвищеної небезпеки, яким завдана шкода.
      24. Натомість, у наданій позивачем для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г суд касаційної інстанції з посиланням на статтю 1187 ЦК України дійшов висновку, що обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління. У вказаній постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що саме на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема, боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, зокрема, у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку.
      25. Отже, у порівнюваній справі, як і в справі, що переглядається, йде мова про шкоду, завдану майну джерелом підвищеної небезпеки, яке є військовим майном і закріплене за військовою частиною.
      26. У постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року у справі N 243/10982/15-ц, якою залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, про перегляд яких подана заява, неоднаково застосовані одні і ті самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Різне тлумачення судами змісту статті 1187 ЦК України зумовило різні висновки про наявність/відсутність юридичних обов'язків учасників відповідних правовідносин.
      27. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого.
      28. Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
      29. Діяльність із використання, зберігання й утримання військовими частинами бойової техніки, зокрема БМП-2, має ознаки джерела підвищеної небезпеки.
      30. У відповідності до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      31. Володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є юридична або фізична особа, що експлуатує такий об'єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права. Не вважається володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо).
      32. Тобто, володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є не лише його власник, але й інша фізична чи юридична особа, яка на відповідній правовій підставі володіє цим об'єктом.
      33. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, національні суди повинні встановити, хто та на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      34. Органами, які здійснюють управління військовим майном згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України.
      35. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління ЗСУ здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами ЗСУ, зокрема у разі їх розформування.
      36. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами ЗСУ на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до ЗСУ і закріплення його за військовою частиною ЗСУ воно набуває статусу військового майна.
      37. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно (зокрема, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси), закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі також - ЗСУ).
      38. Відповідно до частини другої статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління.
      39. Згідно з частиною першою статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
      40. Відповідно до статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" за шкоду і збитки, заподіяні правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором.
      41. Враховуючи те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з частиною другою статті 1187 ЦК України.
      42. У судових рішеннях, про перегляд яких просить позивач, суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили, що БМП-2 N Е08ЖТ7398 на час ДТП перебував на балансі військової частини - польова пошта В 2731 і належав їй на праві оперативного управління. Відтак, висновки судів про те, що ця військова частина відповідно до статті 1187 ЦК України повинна нести відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є обґрунтованими, а норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, були застосовані правильно.
      43. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвалі колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 суд надав оцінку підставності стягнення з Міністерства оборони України матеріальної та моральної шкоди, завданої смертю військовослужбовця при виконанні ним службових обов'язків, та не робив висновків, щодо застосування статті 1187 ЦК України.
      44. Оскільки правовідносини між учасниками вказаних справ не є подібними до правовідносин учасників справи за участю позивача, і в цих справах суди встановили різні фактичні обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      45. В ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановленій колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції, сформульований висновок про наявність у подібних правовідносинах підстав для солідарної відповідальності військової частини та Міністерства оборони України.
      46. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Втім, у правовідносинах за участі позивача відсутній закон чи договір, що передбачають солідарну відповідальність Міністерства оборони України та військової частини на випадок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.
      (1.2) Щодо невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України
      47. У постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 судові палати у господарських, цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, у тому числі у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку. У цій справі суд вказав, що обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.
      48. У справі, рішення в якій є предметом перегляду, суд касаційної інстанції дійшов іншого правового висновку, згідно з яким відповідальність за заподіяну військовим майном шкоду повинна нести військова частина, а не Міністерство оборони України, оскільки саме вона є володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      49. Таким чином, існує невідповідність ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України.
      50. З огляду на те, що законодавство України чітко врегульовує питання відповідальності військових частин ЗСУ за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (див. пункти 30-41 цієї постанови), і норми права в ухвалі суду касаційної інстанції, про перегляд якої просить позивач, були застосовані правильно, Велика Палата Верховного Суду у цій справі відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14, щодо застосування статті 1187 ЦК України.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень
      51. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      52. Враховуючи те, що у справі, яка переглядається, положення статті 1187 ЦК України судами апеляційної та касаційної інстанції застосовано правильно, Велика Палата Верховного Суду вважає, що узадоволенні заяви слід відмовити.
      (2.2) Висновки про правильне застосування норм права
      53. Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      54. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні з'ясувати, який суб'єкт і на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      55. Шкода, заподіяна об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і який був закріплений Міністерством оборони України на праві оперативного управління за військовою частиною, що має статус юридичної особи, відшкодовується цією військовою частиною.
      Керуючись пунктами 1 і 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення, пунктом 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року залишити без задоволення.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 21 червня 2018 року.