Постановление ВСУ по пересмотру об отказе внесения изменений в договор на право временного долгосрочного пользования землей

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Ємця А.А., 
суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., 

за участю представників: Генеральної прокуратури України, Київської міської ради, публічного акціонерного товариства «Київметал», 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/26993/15 за позовом заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради до публічного акціонерного товариства «Київметал» про внесення змін до договору,

 в с т а н о в и л а:

У жовтні 2015 року виконувач обов’язків першого заступника прокурора Дніпровського району міста Києва (правонаступник – заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до публічного акціонерного товариства «Київметал» про внесення змін до договору на право тимчасового довгострокового користування землею від 25 серпня 1999 року, який зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею, про що 25 серпня 1999 року зроблено запис за № 66-5-00032 (далі – Договір), у частині збільшення розміру орендної плати за землю до 3 % від нормативної грошової оцінки землі.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 28 лютого 2013 року Київською міською радою прийнято рішення № 89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України», пунктом 1 якого передбачено внесення змін до договорів оренди земельних ділянок в частині річної орендної плати, встановивши її у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельних ділянок та зобов’язано орендарів забезпечити оформлення внесення відповідних змін до договорів оренди земельних ділянок. Оскільки відповідач до Київської міської ради з відповідною заявою про внесення змін до Договору не звертався, то прокурором подано цей позов.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 25 листопада 2015 року позов задоволено. Внесено зміни до договору на право тимчасового довгострокового користування землею від 25 серпня 1999 року, укладеного між Київською міською радою та закритим акціонерним товариством «Київметал», який зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею, про що 25 серпня 1999 року зроблено запис за № 66-5-00032, а саме п. 2.1 Договору викладено у наступній редакції: «Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 3% (три відсотки) від її нормативної грошової оцінки». Із відповідача стягнуто до Державного бюджету України 1 218 грн. судового збору. 

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 липня 2016 року вищевказане рішення суду скасовано. Прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 21 вересня 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 липня 2016 року залишено без змін.

В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про неможливість ототожнення договору на право тимчасового довгострокового користування землею та договору оренди землі. Оскільки спірний Договір не є різновидом договору оренди землі, то до нього не можуть застосовуватися як положення Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року, так і положення статті 8 Земельного кодексу України 1992 року та статті 288 Податкового кодексу України. 

До Верховного Суду України звернувся заступник Генерального прокурора України із заявою про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі у справі № 910/26993/15 із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 288 Податкового кодексу України, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

В обґрунтування неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 9 грудня 2015 року у справі № 910/4424/15-г та від 27 жовтня 2015 року у справі № 910/5402/15-г, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права.

Також заявником зроблено посилання на постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2014 року у справі № 21-274а14, в якій, на його думку, викладені висновки щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, яким не відповідає судове рішення суду касаційної інстанції. Однак, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає безпідставним це посилання заявника як на підставу, визначену пукнтом 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), для перегляду Верховним Судом України судових рішень у цій справі, оскільки правовідносини у зазначеній справі та у справі, що переглядається, не є подібними.

Ухвалою Верховного Суду України від 1 лютого 2017 року справу № 910/26993/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України судових рішень у цій справі.

У заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 910/26993/15 і постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 липня 2016 року та залишити в силі рішення Господарського суду м. Києва від 25 листопада 2015 року. 

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами, 25 серпня 1999 року між закритим акціонерним товариством «Київметал», правонаступником якого після зміни організаційно-правової форми відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства» є публічне акціонерне товариство «Київметал», та Київською міською радою було укладено Договір, за умовами якого Київська міська рада на підставі свого рішення від 18 лютого 1999 № 141/242 надала відповідачу в тимчасове довгострокове користування строком на 24 роки земельну ділянку загальною площею 13, 7119 га для експлуатації та обслуговування адміністративно-побутових корпусів та складської бази на АДРЕСА_1 (пункти 1.1., 1.2. Договору). Договір укладено в простій письмовій формі та зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею за № 66-5-00032. 

Пунктом 2.1. Договору встановлено, що плата за землю вноситься відповідачем згідно Закону України «Про плату за землю» у вигляді земельного податку у розмірі одного відсотку від грошової оцінки земельної ділянки, що оподатковується, на відповідний рахунок. 

28 лютого 2013 року Київська міська рада прийняла Рішення № 89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України», пунктом 1 якого вирішила внести зміни до договорів оренди земельних ділянок згідно з додатком до цього рішення, встановивши річну орендну плату у розмірі трьох відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок. 

У пункті 219 додатку до вказаного Рішення у переліку договорів оренди земельних ділянок, до яких необхідно внести зазначені зміни, міститься і Договір, укладений із відповідачем. 

Предметом спору у даній справі є вимога прокурора про внесення змін до Договору стосовно збільшення розміру орендної плати за землю до 3 % від нормативної грошової оцінки землі, що фактично є не лише зміною розміру плати за землю, а й форми її справляння – замість земельного податку встановити орендну плату.

У результаті розгляду справи Вищий господарський суд України постановою від 21 вересня 2016 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 липня 2016 року, якою рішення Господарського суду м. Києва від 25 листопада 2015 року про задоволення позову скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Суд касаційної інстанції зазначив про неможливість ототожнення договору на право тимчасового довгострокового користування землею та договору оренди землі. Оскільки Договір не є різновидом договору оренди землі, то до нього не можуть застосовуватися як положення Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року, так і положення статті 8 Земельного кодексу України 1992 року та статті 288 Податкового кодексу України.

Водночас у долучених заявником копіях постанов Вищого господарського суду України від 9 грудня 2015 року у справі № 910/4424/15-г та від 27 жовтня 2015 року у справі № 910/5402/15-г зроблено висновки, що з 1 січня 2011 року набрав чинності Податковий кодекс України, виключно положеннями якого врегульовано питання сплати податку на землю та оплати орендної плати за користування земельною ділянкою, що є підставою для задоволення позову про внесення змін до договору оренди земельної ділянки, у частині збільшення розміру орендної плати за землю до 3 % від нормативної грошової оцінки землі. 

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить з такого.

На час укладення спірного договору суспільні відносини щодо тимчасового користування землею регулювалися Земельним кодексом України (у редакції, яка була чинною з 15 травня 1992 року по 31 грудня 2001 року), Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року, Законом України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 року. 

Тобто, на момент укладення договору чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди як особливого виду договору користування землею. Зазначені два види договорів хоч і регулювали тотожні відносини у сфері землекористування, але мали суттєві відмінності. 

Суди касаційної та апеляційної інстанцій, проаналізувавши законодавство, яке регулювало правовідносини стосовно користування земельними ділянками, дійшли обгрунтованого висновку, що право довгострокового тимчасового користування землею та право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди являли собою різні види договорів, на підставі яких громадяни та юридичні особи отримували різні за змістом види прав на земельні ділянки.

При цьому Конституційний Суд України в рішенні у справі про постійне користування земельними ділянками від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначив про те, що чіткого розмежування випадків, коли земельні ділянки можуть надаватися у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, а коли – в оренду, у цьому Кодексі не здійснено. Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв’язку з непереоформленням правового титулу (пункт 5.3. мотивувальної частини рішення). 

25 жовтня 2001 року прийнято та введено у дію 1 січня 2002 року чинний Земельний кодекс України, а Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року втратив чинність. На відміну від останнього, чинний Земельний кодекс України не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю, як право тимчасового довгострокового користування землею, а містить положення про набуття та здійснення права оренди землі. 

Водночас, пунктом 7 розділу Х «Перехідні положення» чинного Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Оскільки Договір був укладений 25 серпня 1999 року строком на 24 роки, то на момент введення у дію чинного Земельного кодексу України він не втратив чинність. 

У зв’язку з цим відповідач після введення в дію чинного Земельного кодексу України зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, яке виникло на підставі укладеного із позивачем Договору. 

Із 1 січня 2011 року набрав чинності Податковий кодекс України та втратив чинність Закон України «Про плату за землю».

Відповідно до статті 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Згідно з підпунктом 14.1.72. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України земельний податок – обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Відповідно до положень статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України погоджується з висновками судів апеляційної та касаційної інстанцій, що норми статті 288 Податкового кодексу України підлягають застосуванню до земельних правовідносин, заснованих на договорі оренди.

Оскільки Договір був укладений 25 серпня 1999 року, тобто після прийняття і введення у дію Закону «Про оренду землі», є всі підстави вважати, що цей договір не є різновидом договору оренди землі і до нього не можуть застосовуватися як положення Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року, так і положення статті 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року та статті 288 Податкового кодексу України.

Статтями 525, 651 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статтями 188 та 193 Господарського кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов’язання або зміна його умов, а також зміна або розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Договором не передбачено односторонньої зміни його умов або його розірвання.

Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 651 ЦК України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. 

Оскільки судами не встановлено підстав для застосування частини другої статті 651 ЦК України, то суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. 

У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України.

Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд судових рішень у справі № 910/26993/15 відмовити. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий А.А. Ємець
Судді: І.С. Берднік
Т.Є. Жайворонок

Постанова від 15 березня 2017 року № 3-1624гс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/197E2F9AE6ABF675C22580ED0049C1B6

[ANTIRAID]

ВСУ в составе трех судей проанализировал нормы законодательства на момент заключения договора и пришел к выводу, что невозможно отождествление договора на право временного долгосрочного пользования землей и договора аренды земли. Таким образом положения Закона Украины «Об аренде земли» от 6 октября 1998 года, так и положения статьи 8 Земельного кодекса Украину в 1992 г. и статьи 288 Налогового кодекса Украины к нему применены не могут быть и соответственно не возможно увеличение арендной платы в одностороннем порядке.

 

 

[Bolt]

16 часов назад, ANTIRAID сказал:

ВСУ в составе трех судей

Да уж, хорошо хоть не составе одного судьи... Состав ВСУ меньше, чем состав кассации, в чём прикол у них и смысл такого рассмотрения не понимаю...)) Это какая то относительная формальная коллегиальность...