ANTIRAID

Постановление БП-ВС о порядке снятия ареста с ипотеки наложенного в уголовном процессе, гражданском в виде обеспечения и при исполнении решения суда

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2018 року

м. Київ

Справа N 640/17552/16-ц

Провадження N 14-418цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_7, ОСОБА_5,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області) Барсегян Арутюн Овсепович, старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко Ольга Миколаївна

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3

на рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року в складі судді Попрас В.О. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в складі колегії суддів Карімової Л.В., Бурлака І.В., Яцини В.Б.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегян А.О., старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко О.М., про звільнення майна з-під арешту та

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 05 травня 2008 року між ним та ОСОБА_7 укладено договір позики, за яким останній отримав у борг 57 500 доларів США. Неодноразово до цього договору укладалися додаткові угоди про збільшення суми позики. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника 05 травня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, з наступним внесенням змін до нього, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1.

Позивач указував, що через неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо повернення суми позики, в останнього виникла заборгованість. Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року стягнуто з ОСОБА_7 на користь позивача борг за договором позики в розмірі 3 161 068 грн. а рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року у рахунок погашення цього боргу звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що знайшов покупця, який погодився придбати іпотечне майно, проте позбавлений можливості реалізувати предмет іпотеки для задоволення своїх вимог за договором позики, оскільки державними виконавцями та судом накладені обтяження, що перешкоджають укладенню та нотаріальному посвідченню договору купівлі-продажу житлового будинку, ОСОБА_3 просив звільнити іпотечне майно, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 з-під арештів, накладених на підставі: постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року; ухвал Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року та від 14 серпня 2014 року.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав чи законних інтересів, а виконавчі провадження, за якими накладено арешти на предмет іпотеки, відкриті за заявами стягувача ОСОБА_3 Тобто позивач є стороною відповідних виконавчих проваджень (стягувачем), а тому має право самостійно звернутися до відповідних державних виконавців із заявою (клопотанням) про скасування арештів за реєстровими номерами 13092359 та 6835065, а у разі відмови у задоволенні таких заяв - оскаржити відповідні рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців до суду в порядку розділу VII Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) шляхом подання скарги. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, судом також зазначено, що у цивільному провадженні неможливо розглядати вимоги щодо звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. При цьому зазначено, що арешти на майно накладені в інтересах ОСОБА_3, який є стороною виконавчого провадження, однак відповідного клопотання про зняття арешту не заявляв.

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Одним із доводів касаційної скарги є те, що питання про звільнення майна з-під арешту, накладеного в порядку досудового кримінального провадження, якщо його ініціює іпотекодержатель, вирішується в порядку цивільного судочинства, а тому, на думку заявника, суди помилково вважали, що справа у цій частині підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.

При цьому суди не звернули увагу, що він не є підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником чи законним представником у справі N 640/18667/15-к, у рамках якої був накладений арешт на нерухоме спірне майно. ОСОБА_3 у касаційній скарзі зазначав, що як іпотекодержатель, а не власник чи володілець іпотечного майна, не наділений правом подавати слідчому судді клопотання про зняття арешту з іпотечного майна у порядку статті 174 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

Крім того, особа, яка подала касаційну скаргу, вказувала, що арешти іпотечного майна за реєстровими номерами 13092359, 6835065, накладені державними виконавцями відповідно 02 лютого 2016 року, 29 серпня 2014 року, тобто в період дії чинного на той час Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV). У силу положень статті 54 Закону N 606-XIV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а статтею 60 цього ж Закону обумовлено випадки, підстави й порядок зняття арешту з майна, у тому числі відповідно до частини п'ятої цієї статті у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт із майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.

Вважав, що оскільки у даній справі немає жодної визначеної частинами першою - четвертою статті 60 Закону N 606-XIV підстави для зняття арешту з іпотечного майна самим державним виконавцем за заявою стягувача, відтак підлягає застосуванню частина п'ята статті 60 Закону N 606-XIV.

На думку ОСОБА_3, ним обрано належний спосіб захисту своїх прав іпотекодержателя і він правомірно звернувся до суду з позовом про звільнення іпотечного майна з-під накладених державними виконавцями арештів у рамках незавершених виконавчих проваджень.

Крім того, заявник не погоджувався із тим, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги щодо зняття арешту з майна, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року у справі N 640/14037/14-ц, з тих підстав, що цей арешт має бути скасований в іншому порядку за заявою ОСОБА_3 згідно з правилами про скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

23 листопада 2017 року ОСОБА_5 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких просить касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на їх відповідність нормам матеріального та процесуального права.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.

У червні 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції зазначеного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою цього ж суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами установлено, що 05 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 укладено договір позики, згідно з яким останній отримав у позику 57 500 доларів США та зобов'язався повертати частинами по 1 250 доларів США не пізніше 05 числа кожного місяця у період до 05 жовтня 2008 року, здійснити остаточне повернення позики у розмірі 51 250 доларів США не пізніше 05 листопада 2008 року.

На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за договором позики 05 травня 2008 року між сторонами укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за реєстровим N 1568, за яким ОСОБА_7 передав ОСОБА_3 в іпотеку належний йому на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м, який знаходиться на земельній ділянці площею 738 кв. м, на якій розташовані житловий будинок літ. С-2, огорожа N 1, 2, за адресою: АДРЕСА_1.

У подальшому сторонами вносилися зміни до договору позики та до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Внаслідок неналежного виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за договором позики утворилася заборгованість, яка заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року стягнута на користь позикодавця.

Після ухвалення вказаного судового рішення іпотечне майно без відома позивача тричі відчужувалось, останнім набувачем є ОСОБА_5

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та звернення стягнення на предмет іпотеки позов задоволено частково. Визнано недійсними договори купівлі-продажу спірного будинку. У рахунок задоволення вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7 за договором позики від 05 травня 2008 року з наступними змінами на суму 3 161 068,65 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування визначеної статтею 38 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) процедури продажу шляхом надання іпотекодержателю ОСОБА_3 права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі - покупцю на його власний розсуд за ціною, встановленою на рівні, не нижче, ніж за визначеною згідно звіту Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківська інвестиційна агенція нерухомості" ціною на рівні 2 000 200 грн. Передано предмет іпотеки в управління ОСОБА_3 на період до його реалізації за визначеною статтею 38 Закону N 898-IV процедурою продажу.

Постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко О.М. від 29 серпня 2014 року накладено арешт на все майно ОСОБА_7 у виконавчому провадженні ВП N 44551381 з виконання виконавчого листа N 640/3913/13-ц, виданого 21 серпня 2014 року Київським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 боргу в розмірі 3 161 068,65 грн. зареєстровано державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Коваленком А.В. за N 6835065.

Постановою головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегяна А.О. від 02 лютого 2016 року накладено арешт на все майно ОСОБА_7 у виконавчому провадженні ВП N 46541449 з виконання виконавчого листа N 2/640/1611/13/17, виданого 21 серпня 2014 року Київським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 боргу у розмірі 3 161 068,5 грн. зареєстровано державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Плугатирьовим П.В. за N 13092359.

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к за клопотанням слідчого СВ Київського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області Колісник М.В. накладено арешт на нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м

ОСОБА_3 не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у вказаному кримінальному провадженні.

Звертаючись до суду, ОСОБА_3 просив звільнити іпотечне майно, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 з-під арештів, накладених на підставі: постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року; ухвал Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року та від 14 серпня 2014 року, посилаючись на те, що знайшов покупця, який погодився придбати іпотечне майно, проте позбавлений зазначеними обтяженнями можливості реалізувати предмет іпотеки для задоволення своїх вимог за договором позики.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку, якщо такий спір є спором цивільним.

У разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України.

Згідно з частиною першою статті 174 КПК України від 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження? судом.

Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України від 2012 року).

Зазначені вимоги співпадають з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України (згідно з якою здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час його здійснення порушуються права і свободи людини, гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України) та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка передбачає право особи на ефективний засіб правового захисту на національному рівні від порушень прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією.

Тобто чинним кримінальним процесуальним законом передбачено способи захисту прав власника або володільця майна, який не є учасником кримінального провадження і, разом з тим, чинним цивільно-процесуальним законом не передбачена можливість такого захисту у порядку цивільного судочинства.

Посилаючись на те, що позивач не є учасником у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вважали, що справа у цій частині підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.

ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме: статті 15, 16 ЦПК України та положення КПК України у редакціях, чинних на час подання позову до суду, оскільки обмеження прав позивача як іпотекодержателя щодо нерухомого майна відбулися у порядку кримінального судочинства на підставі ухвали суду. Оцінку правомірності процесуального документа, ухваленого в порядку кримінального судочинства, не може бути надано у порядку іншого, а саме цивільного судочинства, оскільки КПК України передбачено порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності органу досудового розслідування.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині зняття арешту з нерухомого майна, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, неправильно застосували норми процесуального права.

Оскільки розгляд цього питання передбачено в установленому кримінальним процесуальним законом порядку, суди неправомірно розглянули спір по суті у порядку цивільного судочинства, відмовивши у задоволенні усіх позовних вимог, чим порушили предметну юрисдикцію спору.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі у частині вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. При цьому позивачу слід роз'яснити його право на судовий захист у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом.

З висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог у частині звільнення майна з-під арештів, накладених на підставі постанов державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року, Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з наступних підстав.

Відповідно до статті 124 Конституції України неможливість вирішити спір у суді пов'язується з наявністю закону, яким би передбачалася можливість розглянути спір іншими органами та пряма заборона розгляду спору судом.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.

Згідно з пунктами першим, третім частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) у порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, з єдиним обмеженням, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про звільнення майна, що є предметом іпотеки, з-під арештів, накладених 02 лютого 2016 року головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегян А.О. та 29 серпня 2014 року старшим державним виконавцем Сидоренко О.М. за реєстровими номерами 13092359, 6835065 відповідно, тобто в період дії Закону N 606-XIV.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову у суд, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів й права, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "ЛеКонт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії" (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), заяви N N 6878/75, 7238/75).

ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom)).

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)).

Статтею 60 Закону N 606-ХІV обумовлено випадки, підстави та порядок зняття арешту з майна.

Конкретні випадки визначені в частинах першій - четвертій цієї статті Закону N 606-XIV, зокрема, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодження або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований.

У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частина п'ята статті 60 Закону N 606-XIV).

Частиною першою статті 54 Закону N 606-XIV передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна (частина четверта статті 54 Закону N 606-XIV).

За таких обставин, суди неправильно застосували положення статей 54, 60 Закону N 606-XIV та відмовили у задоволенні позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного постановами державних виконавців.

Відповідно до положень частин четвертої, шостої статті 411 ЦПК України судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанов державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року, підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому необхідно врахувати, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року задоволено позов ОСОБА_3 та звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом надання ОСОБА_3 права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі на власний розсуд.

Висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року у справі N 640/14037/14-ц, з підстав того, що цей арешт має бути скасований в іншому порядку за заявою ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову є правильним.

Згідно з частиною третьою статті 154 ЦПК України (у редакції чинній, на час звернення з позовом до суду) заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу.

При цьому із заявою про скасування заходів забезпечення позову (накладенням арешту на майно) може звернутись лише особа, щодо якої такі заходи забезпечення позову вжито, тобто сторона у справі чи третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору (частина четверта статті 154 ЦПК України).

Відповідно до пункту другого частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції щодо забезпечення позову.

Крім того, як убачається зі змісту ухвали Київського районного суду м. Харкова від 20 липня 2017 року, тобто після ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, заяву ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову задоволено. Скасовано накладений ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року арешт на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м, та знято заборону його відчуження та зміну власника, видачу правовстановлюючих документів (а. с. 162).

У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від наведених у касаційній скарзі доводів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своє ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку, відтак спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, підлягають скасуванню, а провадження у справі у цій частині - закриттю.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За таких обставин рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року, необхідно залишити без змін.

Оскільки суд касаційної інстанції залишає оскаржувані судові рішення в частині без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 410, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Барсегян АрутюнОвсепович, старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Сидоренко Ольга Миколаївна, в частині вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, - закрити.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанов державних виконавців відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року,? скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік

Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

О.С. Золотніков І.В. Саприкіна

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала в каких случаях и куда необходимо обращаться взыскателю для снятия ареста с предмета ипотеки:

1. В случае, если право собственности лица нарушено в уголовном производстве, такое лицо, даже при условии, что она не является участником уголовного судопроизводства, имеет право на обращение с ходатайством об отмене ареста и решения других вопросов, которые непосредственно касаются его прав, обязанностей или законных интересов в порядке, предусмотренном УПК Украины.

2. Статьей 60 Закона N 606-хиv обусловлено случаи, основания и порядок снятия ареста с имущества. Во всех остальных случаях незавершенного исполнительного производства арест с имущества или средств может быть снят по решению суда (часть пятая статьи 60 Закона N 606-XIV). Об обращении взыскания на заложенное имущество для удовлетворения требований взыскателей, не являющихся залогодержателями, государственный исполнитель сообщает залогодержателю не позднее следующего дня после наложения ареста на имущество или если ему стало известно, что арестованное имущество должника находится в залоге, и разъясняет залогодержателю право на обращение в суд с иском о снятии ареста с заложенного имущества (часть четвертая статьи 54 Закона N 606-XIV).

3. Истец, который является стороной соответствующих исполнительных производств (взыскателем), а потому имеет право самостоятельно обратиться в соответствующие государственному исполнителю с заявлением (ходатайством) об отмене арестов, а в случае отказа в удовлетворении таких заявлений - обжаловать соответствующие решения, действия или бездействие государственных исполнителей в суд в порядке раздела VII Гражданского процессуального кодекса Украины (далее - ГПК Украины) путем подачи жалобы.

 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      6 лютого 2019 року 
      м. Київ 
      Справа № 462/2646/17
      Провадження № 11-1272апп18 
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу № 462/2646/17 за позовом ОСОБА_3 до Управління державної реєстрації Львівської міської ради (далі - Управління державної реєстрації), третя особа - Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «На Війтівській» (далі -ОСББ «На Війтівській»), про визнання незаконними дій, скасування державної реєстрації та зобов'язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2018 року (судді Нос С. П., Курилець А. Р., Хобор Р. Б.),
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила:
      - визнати протиправною та скасувати реєстраційну дію державного реєстратора Управління державної реєстрації Фенчин Віри-Ярини Володимирівни - державну реєстрацію юридичної особи - ОСББ «На Війтівській» в Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) про проведення державної реєстрації юридичної особи від 10 червня 2016 року, номер запису 1020000039099;
      - зобов'язати Управління державної реєстрації внести до ЄДР запис щодо скасування проведення державної реєстрації юридичної особи ОСББ «На Війтівській» в ЄДР про проведення державної реєстрації юридичної особи від 10 червня 2016 року, номер запису 1020000039099.
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначила, що вона є власником квартири АДРЕСА_1. 10 червня 2016 року державним реєстратором Фенчин В.-Я. В. було здійснено реєстрацію юридичної особи - ОСББ «На Війтівській», яке створено власниками квартир будинків № 2, 4, 6, 8 на АДРЕСА_2 та будинку № АДРЕСА_1, яка не відповідає вимогам закону, оскільки заяву про державну реєстрацію прийнято від сторонньої, неуповноваженої особи, із неповними даними та даними, які суперечать вимогам державної реєстрації юридичної особи.
      Залізничний районний суд міста Львова рішенням від 13 квітня 2018 року адміністративний позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував державну реєстрацію державного реєстратора Управління державної реєстрації ОСББ «На Війтівській» від 10 червня 2016 року, номер запису 1020000039099; у задоволенні позовної вимоги щодо зобов'язання Управління державної реєстрації вчинити певні дії відмовив за безпідставністю.
      Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 серпня 2018 року рішення Залізничного районного суду міста Львова від 13 квітня 2018 року скасував, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 
      Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, бо між сторонами виник спір про право цивільне, який має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК).
      Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_3 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2018 року, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду.
      На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначила, що апеляційний суд зробив помилковий висновок про наявність підстав для закриття провадження у справі, оскільки спір у цій справі стосується незаконних дій державного реєстратора щодо створення юридичної особи - ОСББ «На Війтівській», а не оспорення порушення її житлових прав, тобто спір про право відсутній, а отже, справа повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
      У відзиві на касаційну скаргу ОСББ «На Війтівській» зазначає, що позивачкою не надано жодних доказів, що її права як співвласника майна багатоквартирного будинку порушені, з урахуванням того, що позивачка є учасником ОСББ «На Війтівській» та має право брати участь у діяльності ОСББ, та яким чином будуть відновлені її права шляхом скасування державної реєстрації створення юридичної особи. Дії ОСОБА_3 спрямовані на недопущення роботи ОСББ «На Війтівській» та відведення останнім земельної ділянки для обслуговування будинків.
      Управління державної реєстрації у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2018 року - без змін. Теж вважає, що ОСОБА_3 не надала жодних доказів, що її права як співвласника майна багатоквартирного будинку порушені, з урахуванням того, що позивачка є учасником ОСББ «На Війтівській» та має право брати участь у діяльність ОСББ, та яким чином будуть відновлені її права шляхом скасування державної реєстрації створення юридичної особи.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 вересня 2018 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_3, а ухвалою від 24 жовтня 2018 року - передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Суди попередніх інстанцій встановили такі обставини справи.
      10 червня 2016 року державним реєстратором Управління державної реєстрації ФенчинВ.-Я. В. здійснено реєстрацію юридичної особи - ОСББ «На Війтівській», яке створено власниками квартир будинків № 2, 4, 6, 8 на АДРЕСА_2 та будинку № АДРЕСА_1.
      Заяву про державну реєстрацію створення юридичної особи - ОСББ «На Війтівській» подав 10 червня 2016 року заявник - ОСОБА_5
      Однак ОСОБА_5 не є засновником юридичної особи ОСББ «На Війтівській», про що не вказано в поданій заяві, і не є співвласником нерухомого майна багатоквартирних будинків, які ввійшли до складу ОСББ «На Війтівській».
      Не погоджуючись із вказаною реєстрацією та вважаючи порушеними свої права внаслідок здійснення реєстрації юридичної особи - ОСББ «На Війтівській, позивачка звернулася до суду із цим адміністративним позовом.
      Розглядаючи та вирішуючи справу по суті заявлених вимог, суд першої інстанції виходив із того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Апеляційний суд закрив провадження у справі виходячи із того, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки між сторонами виник спір про право цивільне, який має вирішуватись за правилами ЦПК.
      Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      Відповідно до статті 2 КАС у редакції, чинній на час розгляду справи судами, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
      Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС).
      Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Водночас при визначенні предметної юрисдикції справи суд має виходити із суті права/інтересу, за захистом якого суб'єкт публічного права звертається до суду, та мети звернення з позовом, оскільки саме такі критерії розмежування належності спору до тієї чи іншої юрисдикції дають змогу найбільш ефективно захистити порушене право позивача, аніж розмежування юрисдикції виключно на підставі участі у спорі суб'єкта владних повноважень.
      При цьому визначальною ознакою приватноправових відносин є наявність майнового чи особистого немайнового інтересу. Оспорювані або невизнані майнові права та інтереси підлягають захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення такого права або інтересу призвели дії суб'єкта владних повноважень при виконанні ним владних управлінських функцій.
      Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) у чинній редакції юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      За приписами пункту 3 частини першої статті 20 ГПК господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      Згідно зі статтею 385 Цивільного кодексу України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об'єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту. Об'єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.
      Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України від 29 листопада 2001 року № 2866-III «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон № 2866-III).
      Статтею 1 цього Закону встановлено, що ОСББ - це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.
      Відповідно до статті 4 Закону № 2866-III об'єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов'язків, належного утримання й використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.
      Основна діяльність ОСББ полягає в здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання.
      Отже, вищезазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.
      Як убачається з матеріалів справи та позовних вимог, ОСОБА_3 є мешканцем будинку та власником квартири в будинку, який увійшов до новоствореного та зареєстрованого ОСББ «На Війтівській». При цьому вважає, що державну реєстрацію проводив ОСОБА_5, який не є уповноваженою особою і, на думку позивача, не може бути керівником ОСББ «На Війтівській», а отже, допущено порушення її житлових прав.
      Отже, спірні правовідносини виникли між ОСОБА_3 - мешканкою будинку, що увійшов до новоствореного та зареєстрованого ОСББ «На Війтівській», яка має право брати участь у його діяльності, та фактичними учасниками зазначеного новоствореного ОСББ і державним реєстратором щодо державної реєстрації юридичної особи - ОСББ «На Війтівській».
      За таких обставин цей спір стосується не стільки правомірності дій суб'єкта владних повноважень щодо державної реєстрації юридичної особи - ОСББ «На Війтівській», скільки приватного інтересу, а саме права ОСОБА_3 як співвласника майна багатоквартирного будинку, порушеного, на думку ОСОБА_3, державним реєстратором Управління державної реєстрації при реєстрації юридичної особи - ОСББ «На Війтівській».
      Викладені у касаційній скарзідоводи щодо помилковості висновку апеляційної інстанції не підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, помилково зазначив, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Спір про відміну державної реєстрації юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності та господарської компетенції (можливості мати господарські права та обов'язки). Цей спір не є спором у сфері публічно-правових відносин, навіть якщо виник у зв'язку з протиправним внесенням до ЄДР суб'єктом владних повноважень запису про проведення державної реєстрації юридичної особи; не є спором, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин; не є спором, що виникає у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, а є спором про абстрактну можливість брати участь у конкретних правовідносинах.
      При цьому процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору.
      Велика Палата Верховного Суду постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, заповнюючи цю прогалину закону, зазначила, що подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов'язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи )пункт 3 частини першої статті 1 статті 20 ГПК), а тому повинні розглядатись за правилами господарського судочинства.
      Отже, цей спір має вирішуватися за правилами ГПК незалежно від суб'єктного складу, за місцезнаходженням юридичної особи (частина шоста статті 30 ГПК)
      Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Статтею 351 КАС визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, помилково дійшов висновку про те, що цей спір має вирішуватися за правилами ЦПК, а тому наявні підстави для зміни постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2018 рокув її мотивувальній частині з викладених вище підстав.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2018 рокув частині встановлення предметної юрисдикції змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови та визначивши право позивача на звернення із цим позовом до суду в порядку господарського судочинства.
      3. У решті судове рішення залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко В.С. Князєв О.Г. Яновська
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80224650
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      13 березня 2019 року
      Київ
      справа №712/8985/17
      адміністративне провадження №К/9901/49333/18
      Верховний Суд у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
      судді-доповідача - Бевзенка В.М.,
      суддів: Олендера І.Я., Гімона М.М., Гриціва М.І., Данилевич Н.А., Ханової Р.Ф., Смоковича М.І.,
      розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №712/8985/17,
      за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» до Черкаської міської ради про визнання нечинним рішення про встановлення місцевих податків, провадження по якій відкрито
      за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року (постановлену у складі судді Пироженка В.Д.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року (постановлену у складі колегії суддів Сорочка Є.О., Літвіної Н.М., Федотова І.В.)
      ВСТАНОВИВ:
      І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      Товариство з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» звернулось до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом до Черкаської міської ради, в якому просило визнати нечинним, таким, що не набрало чинності рішення Черкаської міської ради «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Черкаси» від 22 січня 2015 року №2-672 (далі - Рішення №2-672).
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, оскаржене Рішення №2-672 не було опубліковано у встановлений законом спосіб, а тому позивач вважає його таким, що не вступило в законну силу та, як наслідок, є нечинним.
      Короткий зміст рішень судів першої інстанції та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» до Черкаської міської ради про визнання нечинним, таким, що не набрало чинності рішення Черкаської міської ради від 22 січня 2015 року за №2-672 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Черкаси» - залишено без розгляду.
      Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року залишено без змін.
      Залишаючи позов без розгляду на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, далі -КАС України), суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач, звернувшись у липні 2017 року до суду з позовом про скасування Рішення №2-672, пропустив шестимісячний строк звернення до суду, визначений частиною другою статті 99 КАС України, без поважних на те причин.
      Визнаючи причини пропуску строку звернення до адміністративного суду неповажними, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач був обізнаний про існування Рішення №2-672 у 2015 році, оскільки саме в цьому періоді його застосовував при самостійному обчисленні, декларуванні і сплаті податків до місцевого бюджету. Крім того, суди дійшли висновку про те, що обставини належного чи неналежного оприлюднення оскаржуваного рішення міської ради не впливають на факт обізнаності позивача про це рішення.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї
      Товариство з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» звернулось з касаційною скаргою, в якій просило скасувати ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 99, частини третьої статті 171, частини першої статті 223 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
      Зокрема, вказує на те, що шестимісячний строк звернення до суду ним не пропущений, оскільки лише з моменту офіційного опублікування акта органу місцевого самоврядування, особа, права якої порушені таким актом, має реальну можливість дізнатися про його зміст, а тому саме з цього моменту починається відраховуватись строк звернення з позовом до суду. Позивач зазначив, що опублікування Рішення №2-672 в Інформаційному віснику Черкаської міської ради «Місто» не може вважатись офіційним оприлюдненням, оскільки вказаний випуск друкованого засобу масової інформації не містить публікації додатків до рішення, зокрема Додатку 1. Положення про податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на території міста Черкаси, в якому встановлено ставку податку.
      Відзив на касаційну скаргу Черкаська міська рада не надіслала, що не заважає подальшому розгляду справи.
      ІІ. РУХ АДМІНІСТРАТИВНОЇ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ
      Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2018 року прийнято до розгляду касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року.
      Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2018 року касаційну скаргу передано на розгляд об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду.
      ІIІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що Черкаською міською радою прийнято Рішення №2-672, яке опубліковане 02 лютого 2015 року у Інформаційному віснику Черкаської міської ради №1, яке належить Комунальному підприємству «Муніципальне інформаційне агенство «Черкаси» Черкаської міської ради.
      Позивач протягом 2015 року самостійно обчислював, декларував та сплачував податок, який відповідач встановив оскарженим Рішенням №2-672.
      25 травня 2017 року позивач направив до відповідача запит на отримання публічної інформації, в якому просив надати інформацію про таке: « 1. Де та у який спосіб було оприлюднено Рішення?; 2. Чи було Рішення офіційно опубліковано у друкованому засобі масової інформації?; 3. Чи є у Черкаської міської ради комунальний друкований засіб масової інформації?; Чи укладено Черкаською міською радою угоди (угоду) із будь-якими засобами масової інформації щодо офіційного опублікування рішень Черкаської міської ради?».
      Відповідач листом від 09 травня 2017 року №7671-01-9 надав відповіді на поставлені позивачем у запиті запитання.
      Не погоджуючись з Рішенням №2-672, позивач у липні 2017 року звернувся до суду з цим позовом. При цьому, позивач наголошує на тому, що дізнався про порушення своїх прав оскаржуваним Рішенням №2-672 лише після отримання листа Черкаської міської ради від 29 травня 2017 року.
      IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Суд виходить з таких міркувань.
      Суд касаційної інстанції наголошує на том, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      Статтею 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону.
      Пунктом 12.5 статті 12 Податкового кодексу України передбачено, що офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті.
      Згідно частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію.
      Відповідно до статті 22 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» рішення органів місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
      Особливості оскарження нормативно-правових актів, зокрема, органів місцевого самоврядування передбачені статтею 171 КАС України. Правила цієї статті не містять спеціальних вимог до строку звернення до адміністративного суду з позовами, предметом оскарження яких є нормативно-правові акти.
      Згідно частини першої, другої статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
      Таким чином, законодавець встановлює строк звернення до адміністративного суду з дня, коли особа дізналася або мала б дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
      Перевіряючи обґрунтованість висновку судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до адміністративного суду, Суд враховує сутність і ознаки нормативно-правового акту.
      Для нормативно-правових актів притаманні такі характерні властивості, ознаки:
      - приймається як у спосіб безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це органом за встановленою процедурою;
      - містить загальнообов'язкові правила поведінки, легітимізовані людьми;
      - розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосування.
      Згідно частини першої статті 36 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом.
      Прийняття органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту про встановлення місцевих податків чи зборів визначає передумови виникнення у платника податків податкового обов'язку за відповідним податком чи збором, який полягає у його обчисленні, декларуванні та/або сплаті в порядку і строки, визначені Податковим кодексом України.
      Тому, звертаючись до суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, позивач має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб'єктивних прав, свобод, інтересу.
      Конституційний Суд України у рішення від 16.04.2009 №7-рп/2009, проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
      Суд зазначає, що дія нормативно-правового акту є постійною тривалий час і не обмежується його разовим застосуванням. Відповідно, чинним нормативно-правовим актом суб'єктивні права, свободи чи інтереси можуть порушуватися неодноразово, тобто постійно, упродовж усього часу чинності такого акту.
      Тому, факт порушення прав, свобод чи інтересів, у разі дії чинного нормативно-правового акту, може мати триваючий характер. Оскільки чинний нормативно-правовий акт може обумовлювати триваюче порушення суб'єктивних прав, свобод чи інтересів, то, відповідно, строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи слід розраховувати від усього часу чинності (тривалості дії) нормативно-правового акту.
      Отже, обчислюючи строк звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, необхідно брати до уваги таке:
      - багаторазове застосування та триваюча дія (тривала чинність) нормативно-правового акту;
      - дійсність факту перебування суб'єкта у відносинах, які регулюються нормативно-правовим актом;
      - дата факту порушення прав, свобод, інтересів, тобто - коли саме особа (позивач) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів;
      - чи є чинним нормативно-правовий акт, яким порушено права, свободи, інтереси особи (позивача);
      - чи перебуває особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду;
      - коли вступила особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і, коли з них вибула?
      З урахуванням вищезазначеного, можна зробити висновок, що за умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 КАС України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.
      Зважаючи на наведений аналіз норм права та фактичних обставин адміністративної справи, змісту правового регулювання, Суд робить висновок про порушення норм процесуального права при постановлені ухвали Соснівським районним судом м. Черкаси та прийнятті постанови Київським апеляційним адміністративним судом.
      За правилами частини першої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      За таких обставин Суд робить висновок, що оскаржені ухвала Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року мають бути скасовані з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -
      ПОСТАНОВИВ:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» - задовольнити.
      2. Ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року й постанову Київського апеляційного адміністративного суду 28 березня 2018 року у адміністративній справі №712/8985/17 - скасувати.
      3. Справу направити на продовження розгляду до Соснівського районного суду м. Черкаси.
      4. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.
      Суддя-доповідач В.М.Бевзенко
      Судді І.Я.Олендер
      М.М.Гімон
      М.І.Гриців
      Н.А.Данилевич
      Р.Ф.Ханова
      М.І.Смокович
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80457637
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 761/32696/13-ц
      Провадження N 14-606цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Консоль ЛТД" Венської О.О. на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 грудня 2013 року в складі судді Гриньковської Н.Ю. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 червня 2017 року у складі колегії суддів Рубан С.М., Желепи О.В., Іванченка М.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Консоль ЛТД" про визнання майнових прав на об'єкт інвестування,
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Консоль ЛТД" (далі - ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД"), який в подальшом уточнив, про визнання майнових прав на об'єкт інвестування.
      ОСОБА_4 зазначив, що 21 липня 2003 року між ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1594/322-64 (р) про спільну діяльність по дольовій участі у будівництві багатоквартирного житлового будинку та низку додаткових угод до нього, відповідно до умов яких ОСОБА_5 зобов'язався в якості внеску у спільну діяльність по дольовій участі у будівництві, внести грошовий внесок у розмірі в еквіваленті 179 тис. 411 доларів США 16 центів в національній валюті України по курсу Національного банку України, а ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", в свою чергу, зобов'язалося завершити будівництво багатоквартирного будинку відповідно до проекту та вимог державних будівельних норм та передати ОСОБА_5 в натурі 4-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4 секційний будинок), та паркомісце НОМЕР_1 у другій черзі будівництва, блок "В", на другому поверсі вказаного комплексу. Строк закінчення будівництва та введення об'єкта будівництва в експлуатацію згідно з умовами договору було встановлено IV квартал 2009 року. ОСОБА_5 свої зобов'язання за договором зі сплати пайових внесків виконав у повному обсязі.
      ОСОБА_4 зазначив, що 29 серпня 2013 року між відповідачем та ОСОБА_5 було укладено додаткову угоду про розірвання договору N 1594/322-64 (р) від 21 липня 2003 року про спільну діяльність по дольовій участі у будівництві багатоквартирного житлового будинку, згідно з умовами якої ОСОБА_5 передав раніше внесений пай за договором у розмірі 179 тис. 411 доларів США 16 центів в якості паю за договором N 0326/322-405 від 02 вересня 2013 року та всі права на оформлення права власності на 4-х кімнатну квартиру НОМЕР_3 на 9-му поверсі - позивачу ОСОБА_4, а 02 вересня 2013 року між позивачем та ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" було укладено договір 0326/322-405 про пайову участь у будівництві, згідно з умовами якого 179 тис. 411 доларів США 16 центів зараховано як перший внесок за договором на підставі додаткової угоди від 29 серпня 2013 року до договору N 1594/322-64 (р) від 21 липня 2003 року.
      Посилаючись на те, що до узгодженої сторонами дати відповідач не ввів будинок в експлуатацію, чим порушив права позивача як інвестора за договором, в частині передачі у власність зазначеної квартири та паркомісця та позбавляє його права вільно користуватися та розпоряджатися своїм майном, позивач просив визнати за ним майнові права на 4-х кімнатну квартиру НОМЕР_3, загальною площею 175,3 кв. м, яка буде знаходитись на 9-му поверсі будинку N АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4-секційний будинок)" та паркомісце НОМЕР_1 у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1
      Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 грудня 2013 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_4 майнові права на об'єкт інвестування - 4-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 в "Житлово-громадському комплексі по АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4-секційний будинок)". Визнано за ОСОБА_4 майнові права на об'єкт інвестування - паркомісце НОМЕР_1 у другій черзі будівництва, блок "В", комплексу на АДРЕСА_1 на другому поверсі. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що до завершення будівництва об'єкта нерухомості та введення його в експлуатацію позивачу як інвестору належать майнові права на цей об'єкт, а тому, враховуючи, що відповідачем не виконуються належним чином взяті на себе зобов'язання, будинок АДРЕСА_1 не введено в експлуатацію, суд дійшов висновку про визнання за позивачем майнових прав на вищевказані спірні об'єкти.
      У березні 2017 року до суду з апеляційною скаргою звернувся ліквідатор ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" Венська О.О.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 червня 2017 року апеляційну скаргу відхилено, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2013 року залишено без змін.
      Відхиляючи наведені в апеляційній скарзі доводи про те, що цей спір повинен розглядатися в порядку господарського судочинства (за твердженням скаржника ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16 липня 2012 року порушено провадження у справі про банкрутство відносно ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД"), апеляційний суд виходив з того, що заявник копії відповідного рішення суду не надав, а в постанові Господарського суду Київської області від 04 серпня 2016 року про визнання банкрутом боржника - ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", якою було призначено ліквідатором Венську О.О., відомості про порушення стосовно боржника в 2012 році справи про банкрутство не зазначені, процедура визнання його банкрутом та початок ліквідації провадилися в загальному порядку.
      Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правельність ухваленого судом рішення.
      У липні 2017 року ліквідатор ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" Венська О.О. подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дотрималися норм процесуального права в частині юрисдикції розгляду справи, оскільки Господарський суд Автономної Республіки Крим 16 липня 2012 року порушив справу N 5002-4/2325/2012 про банкрутство відносно ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", відповідну ухвалу розміщено на офіційному сайті "Судова влада України" в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а тому справа за позовом ОСОБА_4 відноситься до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У червні 2018 року справу отримаво Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року призначено справу до судового розгляду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 28 листопада 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      Суди встановили, що 21 липня 2003 року між ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1594/322-64 (р) про спільну діяльність по дольовій участі у будівництві багатоквартирного житлового будинку (далі -договір про спільну діяльність).
      Відповідно до умов пункту 3.1 цього договору ОСОБА_5 зобов'язався в якості внеску у спільну діяльність по дольовій участі у будівництві внести грошовий внесок у розмірі в еквіваленті 182 тис. 661 долар США в національній валюті України по курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент оплати поетапно у строк до 10 березня 2005 року.
      Відповідно до пунктів 3.2-3.4 договору про спільну діяльність, відповідач зобов'язався завершити будівництво багатоквартирного будинку, відповідно до проекту й вимог будівельних норм та передати пайщику в натурі 4-х кімнатну квартиру НОМЕР_2 на 9-му поверсі, проектною площею 164,56 кв. м у строк - І квартал 2005 року.
      Згідно з умовами додаткової угоди N 1 від 15 квітня 2004 року до договору про спільну діяльність, сторони доповнили пункт 3.2 в частині встановлення зобов'язання відповідача надати пайщику одне місце паркінгу у другій черзі будівництва комплексу по АДРЕСА_1 вартістю, що діє на момент продажу, але не більше ніж 15 тис. доларів США.
      Додатковою угодою N 2 від 20 квітня 2005 року до договору про спільну діяльність сторони доповнили пункт 3.2, вказавши, що відповідач надає пайщику одне місце паркінгу у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1 у строк - IV квартал 2007 року.
      Згідно з положеннями додаткової угоди N 3 від 17 березня 2009 року до договору про спільну діяльність, сторони узгодили зміну: розміру внеску за договором, сума якого на дату укладення договору складає еквівалент 179 тис. 403 долари США 50 центів, в гривні по офіційному курсу НБУ на момент сплати; будівельного номеру квартири з НОМЕР_2 на НОМЕР_3, проектної площі квартири з 164,56 кв. м на 162,50 кв. м; строку закінчення будівництва та введення об'єкту в експлуатацію - IV квартал 2009 року.
      Відповідно до додаткової угоди N 4 від 05 квітня 2012 року до договору про спільну діяльність змінено проектну площу квартири з 162,50 кв. м на 175,30 кв. м
      Додатковою угодою N 5 від 06 квітня 2012 року до договору про спільну діяльність встановлено назву об'єкту будівництва "Житлово-громадський комплекс по АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, IV секційний будинок)".
      Суди встановили та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 зобов'язання за договором про спільну діяльність зі сплати пайових внесків виконав у повному обсязі, що підтверджується копіями квитанцій про сплату пайових внесків (т. 1, а. с. 23-27).
      У подальшому згідно з додатковою угодою від 29 серпня 2013 року до договору про спільну діяльність, сторони дійшли згоди про розірвання договору про спільну діяльність по дольовій участі в будівництві багатоквартирного житлового будинку N 1594/322-64 (р) від 21 липня 2003 року та встановили, що раніше внесений пай за договором про спільну діяльність в розмірі еквівалентному 179 тис. 411 доларів США 16 центів, передається як пай ОСОБА_4, проти чого не заперечував ОСОБА_5
      02 вересня 2013 року між ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" та ОСОБА_4 було укладено договір N 0326/322-405 пайової участі у будівництві, відповідно до пункту 1.1 якого учасники цього договору зобов'язалися спільно діяти для досягнення загальної мети, а саме: отримання правовстановлюючих документів, проектування, будівництво та введення в експлуатацію житлово-громадського комплексу по АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4-секційний будинок).
      03 вересня 2013 року на виконання умов додаткової угоди від 29 серпня 2013 року до договору про спільну діяльність між ОСОБА_6, яка діяла в інтересах ОСОБА_5, та позивачем було складено та підписано акт прийому-передачі оригіналів документів, а саме: договору про спільну діяльність N 1594/322-64 (р) від 21 липня 2003 року з додатковими угодами до нього; технічного паспорта Київського БТІ на квартиру НОМЕР_3 у будинку НОМЕР_4, виготовленого станом на 31 серпня 2011 року (інвентаризаційна справа N 44237); квитанції до приходно-касових ордерів в кількості 15 штук на суму 954 тис. 856 грн 60 коп. (а. с. 28).
      Відповідно до положень пункту 3.1 договору пайової участі пай у загальній сумі, еквівалентній 179 тис. 411 доларів США 16 центів, в гривнях за офіційним курсом НБУ на момент зарахування враховується як пайовий внесок за даним договором на підставі додаткової угоди від 29 серпня 2013 року до договору про спільну діяльність від 21 липня 2003 року, укладеного ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" з ОСОБА_5
      Згідно з підпунктом 3.6.1 договору пайової участі, пайщику по завершенню будівництва об'єкта із створеної учасниками спільної дольової власності, виділяється його дол. в натурі у вигляді 4-х кімнатної квартири НОМЕР_3 на 9-му поверсі, загальною площею 175,3 кв. м, а також одне місце паркінга в даному об'єкті N 16 та одне місце паркінга у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1 НОМЕР_1 на другому поверсі.
      Правовідносини, які склалися між сторонами, регулюються Законом України від 18 вересня 1991 року N 1560-XII "Про інвестиційну діяльність" (далі - Закон N 1560-XII).
      Відповідно до частини п'ятої статті 7 Закону N 1560-XII інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами результатами інвестицій відповідно до законодавчих актів.
      Згідно зі статею 4 Закону N 1560-XII об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь яке майно, а також майнові права.
      Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема сукупність речей, а також майнові права та обов'язки, при цьому майнові права визнаються речовими правами.
      Згідно з частиною другою статті 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, споруди, тощо) виникає з моменту завершення будівництва. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
      За положеннями пункту 2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 461 від 13 квітня 2011 року, прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до І-III категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією України та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
      Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
      Судами встановлено, що ОСОБА_4 виконав свої зобов'язання сторони за договором N 0326/322-405 пайової участі у будівництві в повному обсязі, сплатив пайові внески та додаткові внески у визначених договорами сумах, у зв'язку з чим, за умовами договору, набув майнових прав щодо "долі пайщика", зокрема, права на отримання в подальшому у спіної квартири та двох місць для паркування.
      ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", в якості свого вкладу за договором пайової участі у будівництві, прийняло на себе зобов'язання завершити будівництво вищевказаного будинку, з подальшим виділенням пайщику його дол. в натурі.
      Вказаним договором також встановлювалися строки виконання сторонами своїх договірних зобов'язань.
      Згідно статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      За правилом статті 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
      Згідно статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Отже, висновки судів про те, що до завершення будівництва об'єкту нерухомості, а саме 4-кімнатної квартири АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4- секційний будинок), а також місця паркінгу у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1 на другому поверсі і введення їх в експлуатацію, позивачу, як інвестору, належать майнові права на цей об'єкт, є правильними.
      Встановивши під час розгляду справи, що відповідачем не виконувалися належним чином взяті на себе зобов'язання, а також, враховуючи, що будинок АДРЕСА_1 на той час не було введено в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачем майнових прав на вищевказані спірні об'єкти.
      Доводи касаційної скарги про те, що вказаний спір повинен розглядатися господарським судом, оскільки ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16 липня 2012 року порушено провадження у справі про банкрутство відносно ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", не заслуговують на увагу, оскільки в постанові Господарського суду Київської області від 04 серпня 2016 року про визнання банкрутом боржника "ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", відомості щодо порушеної щодо боржника в 2012 році справи про банкрутство не зазначені, процедура визнання його банкрутом та початок ліквідації провадилися в загальному порядку Господарським судом Київської області вже після розгляду справи судом першої інстанції. Недоведеність факту порушення провадження у справі про банкрутство Господарським судом Автономної Республіки Крим 16 липня 2012 року встановлено апеляційним судом; ця обставина не може бути переоцінена в межах касаційного провадження.
      Доводи касаційної скарги, що судом не в повному обсязі встановлено та з'ясовано обставини спірних правовідносин за договорами про пайову участь спростовуються матеріалами справи.
      Щодо решти доводів касаційної скарги, зокрема, що на час звернення до суду першої інстанції з позовом у грудні 2013 року відповідач не порушив жодного права позивача, оскільки відповідно до пункту 1.2 договору про пайову участь у будівництві визначено та узгоджено сторонами строк виконання зобов'язань до 30 червня 2014 року, то судами ці доводи обгрунтовано не взяті до уваги, оскільки встановлено наступне.
      Об'єкт будівництва по АДРЕСА_1, в м. Києві ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" не завершила, наприкінці 2012 року будівництво припинила. Воно було закінчене за ініціативою інвесторів зазначеного будинку за їх особисті додаткові кошти.
      Апеляційним судом встановлено, що на час розгляду справи на спірний об'єкт будівництва Державною архітектурно - будівельною інспекцією України видано сертифікат відповідності закінченого будівництвом об'єкта: житлово-громадського комплексу на АДРЕСА_1 (І черга будівництва,4-секційний будинок) (т. 1, а. с. 82).
      Також, судом встановлено, що ОСОБА_4 оформив право власності на квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право власності від 16 квітня 2015 року, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та свідоцтвом про право власності на машиномісце.
      Згідно Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
      Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності").
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Христов проти України" (рішення від 19 лютого 2009 року, заява N 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії"). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду.
      В даному випадку, скаржник звернувся до суду з апеляційною скаргою на судове рішення, ухвалене близько чотирьох років тому.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Консоль ЛТД" Венської Оксани Олександрівни залишити без задоволення.
      Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 червня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко