ANTIRAID

Постановление БП-ВС о неправомерности исполнительных надписей на ипотечных договорах и кредитных договорах с 22.02.2017 в связи с отменой постановления КМУ

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

5 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      5
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 826/20084/14

Провадження N 11-174ас18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження заяву Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк") про перегляд судових рішень у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України (далі - Кабмін), треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра"), ПАТ КБ "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк" (далі - ПАТ "Альфа-банк"), про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовами (з урахуванням уточнених позовних вимог) про визнання незаконними, нечинними та часткове скасування пунктів 1 та 2 постанови Кабміну від 26 листопада 2014 року N 662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - постанова Кабміну N 662).

Окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 4 березня 2015 року вказані позовні заяви об'єднав в одне провадження.

Суди розглядали справу неодноразово.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 7 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково: визнав незаконною та нечинною постанову Кабміну N 662 в частині:

- пункту 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), зокрема текст "після слів "заставлене майно" доповнити словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)"; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту: "11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу".

- пункт 2 Змін, зокрема текст "Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту: "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості".

У задоволенні решти позовних вимог суд апеляційної інстанції відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 листопада 2017 року касаційні скарги Кабміну та ПАТ "КБ "Приватбанк" залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року без змін.

15 листопада 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до Верховного Суду України із заявою (з урахуванням доповнення до неї) про перегляд цього рішення з підстав, установлених пунктами 1, 2, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, на підтвердження чого додало копії постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (N К/9991/34681/11), ухвали цього ж суду від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), постанови Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (N 761/28870/15-ц), 4 жовтня 2017 року (N 523/6518/15-ц), 1 листопада 2017 року (N 761/2573/15-ц), постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року (N 6-63цс12), 4 лютого 2015 року (N 6-238цс14), 20 травня 2015 року (N 6-158 цс15), 9 вересня 2015 року (N 6-483цс15), 3 лютого 2016 року (N 6-2947цс15), 22 червня 2016 року (N 6-197цс16), 6 липня 2016 року (N 6-969цс16), 30 листопада 2016 року (N 308/22362/13-ц), 5 липня 2017 року (N 754/9711/14-ц).

Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 листопада 2016 року залишити в силі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС викладено в новій редакції.

Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції

Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Оскільки справа за заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" згідно із частиною другою статті 241 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат в адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 лютого 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який відповідно до підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив провадження у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Кабміну, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, ПАТ "КБ "Надра", ПАТ "КБ "Приватбанк", ПАТ "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови, а ухвалою від 8 червня 2018 року призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, а також доводи, що містяться у запереченні ОСОБА_4 та поясненні Кабміну, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання вимог статті 87 Закону України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) Кабмін прийняв постанову від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - Перелік).

Відповідно до пункту 1 цієї постанови (в редакції до 26 листопада 2014 року) документами, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, є нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно.

При цьому для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Постановою Кабміну N 662 до зазначеного Переліку внесено зміни, відповідно до яких, серед іншого, в абзаці першому пункту 1 після слів "заставлене майно" доповнено словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 1 цього Переліку)".

Крім того, розділ "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами" доповнено пунктом 11 такого змісту:

"Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу".

Також Перелік доповнено розділом "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" та пунктом 2 такого змісту:

"Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості".

Суди також установили, що позивачі є сторонами кредитних та іпотечних договорів, укладених за участю банківських установ, за якими позивачі мають прострочену заборгованість.

Листом від 12 грудня 2014 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" повідомило позивача ОСОБА_3, що в разі невиконання ним умов кредитного договору банк може звернутись до суду або відповідно до постанови Кабміну N 662 до нотаріуса для вчинення виконавчого напису на кредитному договорі.

Вважаючи оскаржувану постанову незаконною, позивачі звернулися із цим позовом до суду.

Відповідно пункту 1 частини першої статті 237 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Підставою звернення з такою заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" зазначає неоднакове, на його думку, застосування судами касаційної інстанції в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 46, 87, 88 Закону N 3425-XII. На підтвердження таких доводів заявник додав до заяви копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня, 4 жовтня та 1 листопада 2017 року (N 761/28870/15-4, 523/6518/15-ц, 761/2573/15-ц відповідно).

У справі, яка розглядається, позивачі оскаржують пункти постанови Кабміну N 662, якою внесено зміни до постанови Кабміну від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів".

Однак, як убачається зі змісту ухвал Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 листопада 2017 року, позовні вимоги у цих справах стосувалися визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

Тому ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ці рішення судів касаційної інстанції не є такими, що прийняті у подібних правовідносинах та можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у цій справі.

Ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня та 4 жовтня 2017 року, не містить висновків щодо застосування норм матеріального права, оскільки судами касаційної інстанції у цих справах скасовані рішення судів попередніх інстанцій, а справи направлено на новий розгляд до судів першої та апеляційної інстанцій, тобто рішення по суті позову не прийнято.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.

На підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права ПАТ "КБ "Приватбанк" надало постанову Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (К/9991/34681/11), у якій, на думку заявника, цей суд по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосував положення частини другої статті 171 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, а саме про те, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, тобто особа повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.

Разом з тим, як убачається зі змісту постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року, наданої на підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права, у цій справі суд дійшов висновку, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивачі уклали кредитні та іпотечні договори з банківськими установами, мають повідомлення стосовно прострочення заборгованості, що вказує на можливість застосування до них оскаржуваного нормативно-правового акта в майбутньому, тому вони мають право оскаржити такий акт до суду.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними твердження ПАТ "КБ "Приватбанк" про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права у справі що розглядається та у справі, рішення у якій надано нарівняння.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року, 4 лютого 2015 року, 20 травня, 9 вересня 2015 року, 3 лютого, 22 червня, 6 липня та 30 листопада 2016 року, 5 липня 2017 року не дає підстав вважати, що висновок Вищого адміністративного суду України не відповідає висновкам щодо застосування норм матеріального права, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України, оскільки рішення у цих справах стосувалися іншого правового регулювання.

Так, у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року спір стосувався стягнення заборгованості за кредитним договором; у постанові від 4 лютого 2015 року - зобов'язання старшого державного виконався відділу примусового виконання рішення управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області зняти арешт з нерухомого майна, що є предметом іпотеки, накладеного в порядку виконання рішення суду та надання до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про зняття арешту з нерухомого майна; у постанові від 20 травня 2015 року - визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню; у постанові від 9 вересня 2015 року - стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 3 лютого 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, у постанові від 22 червня 2016 року - усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення; у постанові від 6 липня 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 30 листопада 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та визнання частково недійсним кредитного договору; у постанові від 5 липня 2017 року - визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 242 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися (частина перша статті 244 КАС в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду).

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Відмовити в задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

  • Like 3
  • Thanks 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата окончательно подтвердила отсутствие неодинакового применения в деле об отмене постановления КМУ №662 от 26.11.2014 в части внесения изменений в постановления КМУ №1172 от 29.06.99 которым признано незаконным Перечень документов, по которым взыскание задолженности производится в бесспорном порядке на основании исполнительных надписей нотариусов, а именно в части:

1. Взыскания задолженности по нотариально удостоверенным договорам - Ипотечным договорам, предусматривающим право обращения взыскания на предмет ипотеки в случае просрочки платежей по основному обязательству до истечения срока исполнения основного обязательства.

2. Взыскание задолженности по основаниям, вытекающим из кредитных отношений - Кредитные договоры, по которым должниками допущена просрочка платежей по обязательствам.

Таким образом нотариальные надписи осуществленные с 22.02.2017 являются незаконными, а нотариусы их осуществившие подлежат привлечению к ответственности.

  • Like 5

Share this post


Link to post
Share on other sites

С самим постановлением о котором идет речь Вы можете озанкомится здесь: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/662-2014-п

Постановление в которое вносились изменения здесь: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1172-99-п

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, ANTIRAID сказал:

Таким образом нотариальные надписи осуществленные с 22.02.2017 являются незаконными

Здравствуйте! На мой взгляд,  все-же, если постановление КМУ №662 от 26.11.2014 г. незаконно, то таковым оно является с момента его принятия, т.е. с 26.11.2014 г. (суд не менял нормативный акт, а признал/констатировал факт его незаконности), а значит и ВСЕ исполнительные надписи, проведенные на основании незаконного нормативного акта - незаконны априори. А после 22.02.2017 г., за такие нотариальные действия, нотариусов уже можно штрафовать, взыскивать ущерб различного происхождения и привлекать за самоуправство.  ИМХО

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 часа назад, Marina-NET сказал:

Здравствуйте! На мой взгляд,  все-же, если постановление КМУ №662 от 26.11.2014 г. незаконно, то таковым оно является с момента его принятия, т.е. с 26.11.2014 г. (суд не менял нормативный акт, а признал/констатировал факт его незаконности), а значит и ВСЕ исполнительные надписи, проведенные на основании незаконного нормативного акта - незаконны априори. А после 22.02.2017 г., за такие нотариальные действия, нотариусов уже можно штрафовать, взыскивать ущерб различного происхождения и привлекать за самоуправство.  ИМХО

В мотивувальній частині рішення суду апеляційної інстанції вказано про незаконність постанови 662 з моменту її прийняття...правда, в резолютивній нема. Проте, є декілька постанов ВС, де зазначено саме так - недісна з моменту її прийняття.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Дождались... Наконец-то они его опубликовали в реестре спустя всего 9 месяцев с момента вынесения... Оприлюднено 10 апреля 2019 года, надо же... И с чего бы это интересно...

http://reyestr.court.gov.ua/Review/81020597

Цитата

 

Категорія справи №  826/20084/14 : не визначено.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 10.04.2019. Оприлюднено: 10.04.2019.
 
Номер судового провадження: 11-174ас18

 

 

 
  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites

" И с чего бы это интересно... " Ну да, представляете какой резонанс получит эта правовая позиция БП ? Банки шлепали ИН нотариусов направо и налево, а тут такой облом ! Надо было выдержать паузу... А может за это время кто-то уже что-то интересное отжал на основании ИН ? :P

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, Vladimir AB сказал:

В мотивувальній частині рішення суду апеляційної інстанції вказано про незаконність постанови 662 з моменту її прийняття...правда, в резолютивній нема. Проте, є декілька постанов ВС, де зазначено саме так - недісна з моменту її прийняття.

Здравствуйте! Нужно "покопаться" в законодательстве, где-то это определяется. Я давно читала об этом правовом постулате (и в старых Постановах Пленуму ВСУ и в научно-практической литературе), что незаконное (как и недействительное) может, в зависимости от обстоятельств: либо таким являться, либо становиться с определенного времени. Если что-то является незаконным, то оно незаконно от самого начала его осуществления ибо не может быть законным и одного дня. Если же что-то становится незаконным, то такой переход связан с существенным изменением обстоятельств (которые определяли изначальную законность) в определенный момент времени. 

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
47 минут назад, west11 сказал:

" И с чего бы это интересно... " Ну да, представляете какой резонанс получит эта правовая позиция БП ? Банки шлепали ИН нотариусов направо и налево, а тут такой облом ! Надо было выдержать паузу... А может за это время кто-то уже что-то интересное отжал на основании ИН ? :P

Так уже применяем давно... У меня например есть копия оригинала этой постановы... который я с успехом использую... Нормальная такая пауза получилась... наверняка неспроста...))

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
29 минут назад, Marina-NET сказал:

Нужно "покопаться" в законодательстве, где-то это определяется. 

Будем признательны...)

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
22 минуты назад, Bolt сказал:

Будем признательны...)

Я поищу и опубликую. Но вот хочу привести примитивный пример : мы обращаемся в суд и просим признать решения госрегистратора о перерегистрации права собственности на недвижимое имущество (с нас на коллектор) незаконными и отменить, суд удовлетворяет наше требование и признает решения незаконными, но не пишет в резолютивной части с какой даты они незаконны ибо подразумевается, что эти решения не были законными ни в какой период времени, так как изначально были приняты с нарушением закона. Если за то время, пока мы судимся, коллектор сдаст в аренду или продаст это недвижимое имущество, то такие его сделки также будут незаконными, а имущество истребовано у приобретателя.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Не все так просто - http://reyestr.court.gov.ua/Review/78327748

Колегія суддів ЦКС ВС вважає, 

Момент, з якого постанова Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 у відповідній частині втрачає чинність, згідно з резолютивною частиною постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року не визначений.

Оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року набрала законної сили з моменту проголошення, а оскаржуваний виконавчий напис вчинений 21 листопада 2016 року, ця постанова не свідчить про вчинення виконавчого напису із порушенням встановленої законодавством процедури.

Share this post


Link to post
Share on other sites
12 часов назад, samuraj сказал:

Не все так просто - http://reyestr.court.gov.ua/Review/78327748

Колегія суддів ЦКС ВС вважає, 

Момент, з якого постанова Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 у відповідній частині втрачає чинність, згідно з резолютивною частиною постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року не визначений.

Оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року набрала законної сили з моменту проголошення, а оскаржуваний виконавчий напис вчинений 21 листопада 2016 року, ця постанова не свідчить про вчинення виконавчого напису із порушенням встановленої законодавством процедури.

Здравствуйте! А мы и не сомневались в том, что определенные судьи будут всеми возможными способами и ухищрениями защищать банки, как родное дитя. ИМХО 

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
23 часа назад, Bolt сказал:

Будем признательны...)

Здравствуйте! Вот, "на скорую руку" нашла такой научно-практический анализ вопроса про "Правові наслідки незаконних адміністративних актів" - https://www.academia.edu/6404044/Правові_наслідки_незаконних_адміністративних_актів

"Із п. 10.2. Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.21013 року № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі" - вимоги про визнання акта "недійсним" або "неправомірним" передбачають наступні способи захисту порушенного права : "скасування" або "визнання нечинним акта", при цьому ці два способи захисту права не можуть бути застосовани судом одночасно тому, що скасування застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття, визнання акту нечинним означає, що акт "втрачає чинність із моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням, або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акту" .

 

Из Википедии : - https://uk.wikipedia.org/wiki/Нормативно-правовий_акт#cite_note-23

"Резолютивна частина постанови судового органу про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його не чинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постанови законної сили[22].

Нормативний акт, визнаний нечинним за судовим рішенням, може втрачати чинність принаймні з двох альтернативних моментів:

  • з моменту набрання законної сили рішенням суду, тобто на майбутнє,
  • з моменту набрання чинності самим актом (з моменту вступу в колізію з більш пріоритетним актом) в минулому, тобто зокрема, йдеться про фактичне анулювання акта.

В Україні на 2014 рік існує здебільшого саме перший варіант.

Так, за рішенням Конституційного Суду України нормативно-правові акти втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення. Проте, якщо КСУ надав своєму рішенню преюдиціальне значення, то, як правило, фактично акт втрачає своє реальне значення з більш ранньої дати в минулому.

Відповідно до правових позицій адміністративних судів нормативний акт, його окремі приписи, визнані нечинними цими судами, втрачає чинність з набранням законної сили рішенням суду[23]. "

 

В любом случае, "визнання судом нормативно-правового акту незаконним є способом відновлення порушенного права", а "відновлення порушенного права"  предполагает либо компенсацию ущерба, либо возврат к первоначальному положению.

Вопрос "визнання судом нормативно-правового акту незаконним", разумеется, является вопросом не простым и для многих болезненным - многие уже и не хотят возвращаться  к первоначальному положению, если теперешнее положение их вполне устраивает, не хотят дополнительных сложностей и потерь приобретенного. Такова жизнь.

По понятным причинам, узкопрофильные цивилисты и лоббисты могут искренне заблуждаться в том, что незаконным акт становится только после/в следствии соответствующего решения суда, и с "пеной у рта" именно это доказывать.

Такие дела. ИМХО

PS - еще можно просить "роз`яснити судове рішення", если сторона процесса захочет этим заниматься.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, Marina-NET сказал:

Здравствуйте! А мы и не сомневались в том, что определенные судьи будут всеми возможными способами и ухищрениями защищать банки, как родное дитя. ИМХО 

Абсолютно верно и таких достаточно...

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 14.04.2019 в 22:58, west11 сказал:

" И с чего бы это интересно... " Ну да, представляете какой резонанс получит эта правовая позиция БП ? Банки шлепали ИН нотариусов направо и налево, а тут такой облом ! Надо было выдержать паузу... А может за это время кто-то уже что-то интересное отжал на основании ИН ? :P

Вот его и понесли... как новость...))

https://ubr.ua/finances/banking-sector/u-ukraintsev-zapretili-otbirat-zhile-bez-suda-privatbanku-pridetsja-otdat-kvartiry-3881977

  • Haha 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
18 часов назад, Marina-NET сказал:

Здравствуйте! Вот, "на скорую руку" нашла такой научно-практический анализ вопроса про "Правові наслідки незаконних адміністративних актів" - https://www.academia.edu/6404044/Правові_наслідки_незаконних_адміністративних_актів

"Із п. 10.2. Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.21013 року № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі" - вимоги про визнання акта "недійсним" або "неправомірним" передбачають наступні способи захисту порушенного права : "скасування" або "визнання нечинним акта", при цьому ці два способи захисту права не можуть бути застосовани судом одночасно тому, що скасування застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття, визнання акту нечинним означає, що акт "втрачає чинність із моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням, або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акту" .

 

Из Википедии : - https://uk.wikipedia.org/wiki/Нормативно-правовий_акт#cite_note-23

"Резолютивна частина постанови судового органу про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його не чинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постанови законної сили[22].

Нормативний акт, визнаний нечинним за судовим рішенням, може втрачати чинність принаймні з двох альтернативних моментів:

  • з моменту набрання законної сили рішенням суду, тобто на майбутнє,
  • з моменту набрання чинності самим актом (з моменту вступу в колізію з більш пріоритетним актом) в минулому, тобто зокрема, йдеться про фактичне анулювання акта.

В Україні на 2014 рік існує здебільшого саме перший варіант.

Так, за рішенням Конституційного Суду України нормативно-правові акти втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення. Проте, якщо КСУ надав своєму рішенню преюдиціальне значення, то, як правило, фактично акт втрачає своє реальне значення з більш ранньої дати в минулому.

Відповідно до правових позицій адміністративних судів нормативний акт, його окремі приписи, визнані нечинними цими судами, втрачає чинність з набранням законної сили рішенням суду[23]. "

 

В любом случае, "визнання судом нормативно-правового акту незаконним є способом відновлення порушенного права", а "відновлення порушенного права"  предполагает либо компенсацию ущерба, либо возврат к первоначальному положению.

Вопрос "визнання судом нормативно-правового акту незаконним", разумеется, является вопросом не простым и для многих болезненным - многие уже и не хотят возвращаться  к первоначальному положению, если теперешнее положение их вполне устраивает, не хотят дополнительных сложностей и потерь приобретенного. Такова жизнь.

По понятным причинам, узкопрофильные цивилисты и лоббисты могут искренне заблуждаться в том, что незаконным акт становится только после/в следствии соответствующего решения суда, и с "пеной у рта" именно это доказывать.

Такие дела. ИМХО

PS - еще можно просить "роз`яснити судове рішення", если сторона процесса захочет этим заниматься.

Хорошая конструкция, надо будет внедрять в практику...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 минуты назад, Bolt сказал:
Вторник, 16 апреля 2019, 15:10 2019

У украинцев запретили отбирать жилье без суда. Приватбанку придется отдать квартиры

Автор: ЕЛЕНА ЛЫСЕНКО

Верховный суд подтвердил незаконность давнего постановления Кабмина №662

В Украине не имеют права отнимать жилье без постановлений суда. Банкам окончательно запретили применять исполнительную надпись нотариуса, и только на основании нее (без судебного решения) взыскивать недвижимость по проблемным ипотечным кредитам. Об этом говорится в заключении Большой палаты Верховного суда по делу №11-174ас18.

Финансисты пользовались исполнительной надписью для двух типов кредитов:

  • ипотечных;
  • кредитов, неоформленных нотариально.

Это позволялось постановлением Кабмина №662, утвержденным в 2014 году. Однако в вышеупомянутом постановлении БП-ВС подчеркивается, что это правительственное постановление было признано незаконным несколько лет назад тремя решениями:

  1. Окружного административного суда в г. Киева от 4 марта 2015 года;
  2. Киевского апелляционного административного суда от 22 февраля 2017 года;
  3. Высшего административного суда от 1 ноября 2017 года.

Последнее заключение было выдано по апелляции Приватбанка — того же банка, который судился по нотариальной надписи и постановлению Кабмина №662 сейчас. Хотя юристы госбанка должны были знать все о незаконности исполнительной надписи с 2017 года, однако все равно с ней работали.

Чтобы ни у кого из банков — и Приватбанка в том числе — не возникало сомнений и разночтений, Верховный суд в деле №11-174ас18 подчеркнул — исполнительная надпись по постановлению Кабмина №662 — незаконна.

«Исполнительная надпись незаконна еще с 2017 года, сейчас это снова подтвердили. А на самом деле ни Приватбанк, ни прочие структуры не имели права нею пользоваться уже два года. В теории все открытые исполнительные производства по таким надписям должны быть закрыты. Но даже если этого не произойдет, то это может легко сделать любой заемщик через суд. Даже если у него отобрали жилье и выселили. Банки не имели права на эти действия, так что их можно опротестовать и вернуть все к исходному варианту. А тех, кто творил беззаконие — привлечь в ответственности», — прокомментировал UBR.ua ситуацию старший партнер адвокатской компании «Кравец и партнеры» Ростислав Кравец.

По его словам, подобных дел было очень много.

«Это даже не сотни, а тысячи случаев. Ведь это было очень удобно для банков. Не нужно идти в суд: нотариус наложил исполнительную надпись, и финучреждение забрало квартиру. Особенно активно этим пользовался Приватбанк», — отметил Кравец.

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
8 минут назад, Bolt сказал:

Окружного административного суда в г. Киева от 4 марта 2015 года;

Здравствуйте! В статье ошибочка в дате первой Постановы в деле :

 

Державний герб України

 

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 березня 2015 року               10:55                     № 826/20084/14

 

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів:

головуючого судді Аблова Є.В.,

судді Амельохіна В.В.,

судді Шулежка В.П.,

при секретарі судового засідання Мальчик І.Ю.,

за участю сторін:

позивача - ОСОБА_1,

позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Заінчковського Д.А.,

третьої особи - ОСОБА_4,

представника третьої особи - ОСОБА_5,

розглянувши в відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України за участю третіх осіб - Нотаріальної палати України, ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України  №662 від 26.11.2014 року,-                         

                                        В С Т А Н О В И В:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулись  ОСОБА_2, ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України за участю третіх осіб - Нотаріальної палати України, ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України  №662 від 26.11.2014 року, мотивуючи позовні вимоги тим, що оскаржуваною постановою доповнено перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, що суперечить вимогам чинного законодавства України щодо доведеності безспірності заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання. Крім того, позивачі зазначили, що оскаржувані положення постанови прийняті з перевищенням повноважень відповідача та із порушенням порядку прийняття постанов Кабінету Міністрів України, а чинність оскаржуваних положень акта Кабінету Міністрів України призвела до порушення існуючого необхідного балансу прав та інтересів суб'єктів правовідносин, до яких застосовується цей акт, та призводить до несприятливих наслідків прав та інтересів осіб, що є позичальниками, зокрема і позивачів.

В позовній заяві ОСОБА_2 (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) просить суд визнати незаконними пункти 1 та 2 Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за яким стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (затвердж. 26.11.2014 р. прем'єр-міністром України Яценюком А.) та у зв'язку з цим нечинними з моменту набрання законної сили рішенням адміністративного суду.

Позивач - ОСОБА_1 в уточненому адміністративному позові просив суд: визнати незаконними і, як наслідок, нечинними, окремі положення Постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», а саме -

а) Пункт 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині:

«а після слів "заставлене майно" доповнити словами "(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)" та

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

"11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

б) Пункт 2 Змін, а саме -

« 2. Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:

"Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Позивачі в судовому засіданні підтримали позовні вимоги в повному обсязі та просили суд їх задовільнити.

Представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог з підстав правомірності прийняття оскаржуваної постанови та відсутності підстав для її скасування, оскільки КМУ при виданні постанови №662 від 26.11.2014 р. реалізував законодавчо визначені повноваження щодо встановлення переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів та привів акти Уряду у відповідність до діючого законодавства України. Крім того, представник відповідача зазначив, що позивачами не доведено наявність порушення їх прав внаслідок видання Кабінетом Міністрів України оскаржуваної постанови.

Представник третьої особи - Нотаріальної палати України підтримав позовні вимоги позивачів, зазначивши, що положення пункту 1 та пункту 2 Змін, що внесені до переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 року №662 «Про внесення змін до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» протирічать самій суті безспірності та повинні бути скасовані.

Третя особа - ОСОБА_4 в судовому засіданні підтримала позовні вимоги повністю.  

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, заслухавши пояснення позивачів, представника відповідача, представника третьої особи, третьої особи, суд встановив наступне.

26 листопада 2014 року Кабінет Міністрів України видав Постанову №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів».

Як вбачається з оскаржуваної постанови, якою затверджено Зміни, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), у розділі "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами": після слів "заставлене майно" доповнити словами "(крім випадку, передбаченого пунктом 1 1 цього переліку)"; доповнити розділ пунктом 1 1 такого змісту:

"1 1. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.".

Крім того, п. 2 Змін доповнено перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:

"Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.".

Позивачі, вважаючи зазначені положення Змін незаконними та такими, що суперечать законам України, звернулись до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначено ст. 171 КАС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 171 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо, зокрема, законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

При цьому, перевірка законності цих актів полягає у з'ясуванні їх відповідності законам України.

Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

Відповідно до ст. 18 Цивільного кодексу України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частиною 19 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. №3425-ХІІ (далі - Закон №3425-ХІІ) вчинення виконавчого напису визначено нотаріальною дією, що вчиняють нотаріуси.

Статтею 88 Закону №3425-ХІІ визначено умови вчинення виконавчих написів, згідно якої нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Згідно п. 3.1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 р., нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Згідно п. 3.2 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 р., безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 N 1172 (далі - Перелік №1172).

Відповідно до ст. 87 Закону №3425-ХІІ для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Наведені норми чинного законодавства свідчать, що нотаріус, перш ніж вчинити виконавчий напис, повинен перевірити чи підпадає заявлена вимога під той вид заборгованості, про який ідеться в Переліку №1172, чи подані всі передбачені  Переліком документи, чи оформлені такі документи належним чином, чи підтверджують подані документи безспірність заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання, чи не виник спір між зацікавленими особами, чи не минув встановлений законодавством строк для вчинення виконавчого напису.

В той же час, оскаржуваною постановою внесено Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, відповідно до п. 2 яких, для одержання виконавчого напису за кредитними договорами, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями, додаються:  а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Зазначене свідчить, що Кабінетом Міністрів України, якому законом надано повноваження щодо встановлення переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановив перелік документів, які необхідно надати нотаріусу для одержання виконавчого напису, що фактично нівелює вимогу законодавства щодо необхідності підтвердження наявності та безспірності заборгованості, набуття чинності кредитним договором та повноважень іпотекодержателя.  

Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно положень параграфа 1 зазначеної статті, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Водночас, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджені  оскаржуваною постановою, не передбачають обов'язку подання нотаріусу разом із оригіналом кредитного договору доказу на підтвердження факту укладення такого договору (шляхом передачі грошей або інших речей), що свідчить про суперечність та невідповідність вказаних положень Змін наведеним нормам Закону.

Крім того, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не враховують положень п. 6 ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якого, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Наведене свідчить, що зазначеною нормою Закону забезпечено право боржника на захист його інтересів шляхом направлення йому повідомлення про заборгованість та необхідність її погашення, водночас оскаржувані положення Змін не містять обов'язку доведення факту та/або обов'язку надання нотаріусу доказів того, що боржник отримав вимогу кредитора і що після цього минули законодавчо визначені строки погашення заборгованості, що є порушенням прав боржника.

Натомість, доповнений оскаржуваною постановою розділ Переліку «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» дозволяє кредиторам без повідомлення боржника здійснювати односторонній розрахунок заборгованості та звільняє кредитора від обов'язку доведення безспірності спору, його суми та факту прострочення.

Додатково суд також звертає увагу, що п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що кредитодавцю забороняється: вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.

В той же час, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не містять жодних заборон чи застережень щодо включення у розрахунок платежів по кредиту, строк давності яких сплинув, що суперечить наведеній нормі Закону.

Зі змісту ст.ст. 1, 5 Закону України «Про іпотеку» від 06.06.2003 р. №898-ІV (далі - Закон №898-ІV) вбачається, що предметом іпотеки може бути майно, зокрема житло.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 33 Закону №898-ІV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі, зокрема, виконавчого напису нотаріуса.

При цьому, п. 1 Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених оскаржуваною постановою, надає можливість іпотекодержателя задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на житло, яке є предметом іпотеки, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса всупереч вимог ст. 47 Конституції України, якою встановлено заборону примусового позбавлення житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При цьому, стаття 109 Житлового кодексу Української РСР передбачає, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Крім того, оскаржуваними положеннями Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів,  Перелік доповнено п. 11 «Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання».

Так, для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

З наведеного переліку необхідних документів для одержання виконавчого напису вбачається відсутність документів, які можуть підтверджувати безспірність заборгованості боржника і встановлювати прострочення виконання зобов'язання, що фактично нівелює зміст безспірності заборгованості.

В той же час, відповідно до усталеної судової практики, документами, які можуть підтверджувати наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлювати розмір зазначеної заборгованості є виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність»(постанова ВГСУ від 28.09.2011 р. у справі №10/52д, постанова ВГСУ від 27.10.2011 р. у справі №5015/1965/11, ухвала ВССУ від 15.06.2011 р. у справі №6-4882св11).

Одним із принципів діяльності Кабінету Міністрів України є здійснення виконавчої влади на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Згідно ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Згідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Відповідно до пояснювальної записки до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», проект постанови розроблений з метою забезпечення належної реалізації положень законів України «Про нотаріат», «;Про аграрні розписки», «;Про заставу», «;Про іпотеку», а також постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №665 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру аграрних розписок».

Водночас, під час розгляду та вирішення даної адміністративної справи судом встановлено невідповідність положень пункту 1, 2 Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою КМУ №662 від 26.11.2014 р., вимогам Цивільного кодексу України, Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про нотаріат», що з урахуванням вищенаведеного в сукупності свідчить про їх незаконність.

Згідно ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Застосуванням нормативно-правового акта до особи є також виникнення на підставі цього акта правовідносин, які покладають на особу певні права чи обов'язки.

Відповідно до п. 21 Постанови Пленуму ВАС України №2 від 06.03.2008 р. «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» судам слід мати на увазі, що за правилами частини другої статті 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.

Наведене свідчить, що оскаржуваний нормативно-правовий акт має бути таким, що породжує, змінює, припиняє права та обов'язки позивача або може породжувати, змінювати чи припиняти права та обов'язки позивача в майбутньому.

В матеріалах справи наявні копії кредитних договорів, укладених позивачами з банківськими установами, розрахунки банку та повідомлення про існування у них простроченої заборгованості, що свідчить про можливість застосування оскаржуваного нормативно-правового акту до позивачів в майбутньому та, як наслідок, можливість його оскарження останніми.

При прийнятті даної постанови суд бере до уваги також положення п. 10.2 постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 р. №7 «Про судове рішення в адміністративній справі», згідно якого визнання акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.  

Оскільки оскаржувані положення Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, можуть бути застосовані до необмеженого кола фізичних осіб у зв'язку з укладенням ними кредитних договорів та існуванням у них простроченої заборгованості, суд з метою недопущення порушень прав та законних інтересів осіб, що є позичальниками, вважає за необхідне визнати нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, з моменту її прийняття.

Крім того, відповідно до п. 10.2 постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 р. №7 «Про судове рішення в адміністративній справі», ухваливши рішення про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його з цих підстав нечинним, суд у порядку, визначеному частиною одинадцятою статті 171 КАС України, повинен зобов'язати орган, який видав оскаржуваний акт, невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено суду правомірність прийнятої оскаржуваної постанови в частині.

За таких обставин, Окружний адміністративний суд міста Києва, за правилами, встановленими ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині.

Відповідно до ч. 3 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. ст. 11, 94, 158-163, 171 КАС України, -

                                        ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги  ОСОБА_2, ОСОБА_1  задовольнити частково.

Визнати незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме:

п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів "заставлене майно" доповнити словами "(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)";

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

"11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів:

«Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:

"Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Зобов'язати Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про  визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.  

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Судові витрати в сумі по 36,54 грн. присудити на користь ОСОБА_2, ОСОБА_1 за рахунок Державного бюджету України.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі в Окружний адміністративний суд міста Києва  апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня її проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.

Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

 

 

Головуючий суддя                                                                            Аблов Є.В.

 

Суддя                                                                                          Амельохін В.В.

 

          Суддя                                                                                          Шулежко В.П.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

И еще:

Постанова від 20 березня 2015 року  № 826/20084/14 Окружного адміністративного суду міста Києва набула чинності після її апеляційного оскарження, а саме : 14 травня 2015 року

Державний герб України

 

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: №   826/20084/14                         Головуючий у 1-й інстанції:   Аблов Є.В.                                                                                             Суддя-доповідач:  Романчук О.М

 

У  Х  В  А  Л  А

Іменем України

 

    14 травня 2015 року                                                                                            м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого:                                                   Романчук О.М.,

Суддів:                                                              Глущенко Я.Б.,

                                                                                Шелест С.Б.,          

при секретарі                                                          Артюхіній М.А.,

розглянувши в судовому засіданні в м.Києві апеляційні скарги  Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», Кабінету Міністрів України та особи, яка приєдналася до апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», яка не брала участі у справі, щодо якої суд вирішив питання про її права та законні інтереси Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб: Нотаріальної палати України, ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року, -

      В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України за участю третіх осіб - Нотаріальної палати України, ОСОБА_5 про визнання незаконними та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року. Позовні вимоги мотивовані тим, що оскаржуваною постановою доповнено перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, що суперечить вимогам чинного законодавства України щодо доведеності безспірності заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання. Крім того, позивачі зазначили, що оскаржувані положення постанови прийняті з перевищенням повноважень відповідача та із порушенням порядку прийняття постанов Кабінету Міністрів України, а чинність оскаржуваних положень акта Кабінету Міністрів України призвела до порушення існуючого необхідного балансу прав та інтересів суб'єктів правовідносин, до яких застосовується цей акт, та призводить до несприятливих наслідків прав та інтересів осіб, що є позичальниками, зокрема і позивачів.

В позовній заяві ОСОБА_3 (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) просить суд визнати незаконними пункти 1 та 2 Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за яким стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (затвердж. 26.11.2014 року прем'єр-міністром України Яценюком А.) та у зв'язку з цим нечинними з моменту набрання законної сили рішенням адміністративного суду.

Позивач ОСОБА_4 в уточненому адміністративному позові просив суд: визнати незаконними і, як наслідок, нечинними, окремі положення Постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», а саме -

а) Пункт 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині:

«а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)» та

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

б) Пункт 2 Змін, а саме -

« 2. Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Позивачі в судовому засіданні підтримали позовні вимоги в повному обсязі та просили суд їх задовольнити.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме:

п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»;

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів:

«Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Зобов'язано Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.    

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Кабінет Міністрів України, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» подали апеляційні скарги, в яких просять скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволені позову відмовити.

25 березня 2015 року на адресу суду надійшла заява особи, яка приєдналася до апеляційної скарги, яка не брала участі у справі, щодо якої суд вирішив питання про її права та законні інтереси Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк».

20 квітня 2015 року на адресу суду надійшла заява особи, яка приєдналася до апеляційної скарги, яка не брала участі у справі, щодо якої суд вирішив питання про її права та законні інтереси Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк».

Відповідно до ч.1 ст.195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 26 листопада 2014 року Кабінет Міністрів України видав Постанову №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів».

Як вбачається з оскаржуваної постанови, якою затверджено Зміни, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), у розділі «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами»: після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»; доповнити розділ пунктом 1 1 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

Крім того, п. 2 Змін доповнено перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Позивачі, вважаючи зазначені положення змін незаконними та такими, що суперечать законам України, звернулись до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним із принципів діяльності Кабінету Міністрів України є здійснення виконавчої влади на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Згідно ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Згідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст.18 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.87 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року №3425-ХІІ для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року №3425-ХІІ визначено умови вчинення виконавчих написів, згідно якої нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

У відповідності до п. 3.1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 року, нотаріус вчиняє виконавчі написи:

- якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем;

- за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

У відповідності до п. 3.2 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 року, безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 року №1172.

Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, з системного на налізу норм чинного законодавства вбачається, що нотаріус, перш ніж вчинити виконавчий напис, повинен перевірити чи підпадає заявлена вимога під той вид заборгованості, про який йдеться в Переліку №1172, чи подані всі передбачені           Переліком документи, чи оформлені такі документи належним чином, чи підтверджують подані документи безспірність заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання, чи не виник спір між зацікавленими особами, чи не минув встановлений законодавством строк для вчинення виконавчого напису.

Як вбачається з матеріалів справи, постановою, яка оскаржується позивачами, внесено зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, відповідно до п. 2 яких, для одержання виконавчого напису за кредитними договорами, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями, додаються:          

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Тобто, як вірно зазначено судом першої інстанції в своїй постанові, Кабінетом Міністрів України, якому законом надано повноваження щодо встановлення переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановлено перелік документів, які необхідно надати нотаріусу для одержання виконавчого напису, що фактично нівелює вимогу законодавства щодо необхідності підтвердження наявності та безспірності заборгованості, набуття чинності кредитним договором та повноважень іпотекодержателя.          

Слід врахувати, що згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Параграфом 1 встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджені           оскаржуваною постановою, не передбачають обов'язку подання нотаріусу разом із оригіналом кредитного договору доказу на підтвердження факту укладення такого договору (шляхом передачі грошей або інших речей), що свідчить про суперечність та невідповідність вказаних положень Змін наведеним нормам Закону.

Разом з тим, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не враховують положень п. 6 ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якого, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Наведене свідчить, що зазначеною нормою Закону забезпечено право боржника на захист його інтересів шляхом направлення йому повідомлення про заборгованість та необхідність її погашення, водночас оскаржувані положення Змін не містять обов'язку доведення факту та/або обов'язку надання нотаріусу доказів того, що боржник отримав вимогу кредитора і що після цього минули законодавчо визначені строки погашення заборгованості, що є порушенням прав боржника.

Доповнений оскаржуваною постановою розділ Переліку «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» дозволяє кредиторам без повідомлення боржника здійснювати односторонній розрахунок заборгованості та звільняє кредитора від обов'язку доведення безспірності спору, його суми та факту прострочення.

Крім того, судом  першої інстанції звернуто увагу на ту обставину, що згідно п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що кредитодавцю забороняється: вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, а відповідно Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не містять жодних заборон чи застережень щодо включення у розрахунок платежів по кредиту, строк давності яких сплинув, що суперечить наведеній нормі Закону.

Зі змісту ст.ст. 1, 5 Закону України «Про іпотеку» від 06.06.2003 року №898-ІV вбачається, що предметом іпотеки може бути майно, зокрема житло. Так, згідно ч.ч. 1, 3 Закону України «Про іпотеку» від 06.06.2003 року №898-ІV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі, зокрема, виконавчого напису нотаріуса.

Втім, п. 1 Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених оскаржуваною постановою, надає можливість іпотекодержателю задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на житло, яке є предметом іпотеки, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса всупереч вимог ст. 47 Конституції України, якою встановлено заборону примусового позбавлення житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При цьому, стаття 109 Житлового кодексу Української РСР передбачає, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Положеннями Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів,           Перелік доповнено п. 11 «Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання».

Так, для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, з вказаного переліку необхідних документів для одержання виконавчого напису вбачається відсутність документів, які можуть підтверджувати безспірність заборгованості боржника і встановлювати прострочення виконання зобов'язання, що фактично нівелює зміст безспірності заборгованості.

Проте, документами, які можуть підтверджувати наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлювати розмір зазначеної заборгованості є виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». З наведеного є відповідна судова практика: постанова ВГСУ від 28.09.2011 року у справі №10/52д, постанова ВГСУ від 27.10.2011 року, у справі №5015/1965/11, ухвала ВССУ від 15.06.2011 року у справі №6-4882св11.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено правомірність прийнятої оскаржуваної постанови в частині.

Виходячи із вимог ст. 71 КАС України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 197, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційні скарги  Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», Кабінету Міністрів України та особи, яка приєдналася до апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», яка не брала участі у справі, щодо якої суд вирішив питання про її права та законні інтереси Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 березня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали виготовлено 19.05.2015 року.

 

Головуючий суддя:                                                                                  О.М. Романчук

 

Судді:                                                                                                        Я.Б.Глущенко

 

                                                                                                                              С.Б.Шелест

 

                                                                                                                                

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

А теперь, хочу обратить внимание уважаемых форумчан на то обстоятельство, что :

дело № 826/20084/14 о признании незаконными  "пунктів 1, 2  постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року" суды рассматривали: 2 года по первому кругу - чтобы эти злосчастные пункты 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №662 "Визнано незаконною та нечинною" 20.03.2015  и еще 2 года по второму  кругу - чтобы снова "Визнати незаконною та нечинною" уже 22.02.2017.

Вопрос на аттестат судьи : так когда пункти 1, 2  постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року были законными ?

 

Державний герб України

 

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: №   826/20084/14                                  Головуючий у 1-й інстанції:  Арсірій Р.О.  

Суддя-доповідач:  Аліменко В.О.

 

ПОСТАНОВА

Іменем України

 

22 лютого 2017 року                                                                                                 м. Київ

 

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

 

головуючого судді                               Аліменка В.О.,

суддів                                                   Безименної Н.В., Кучми А.Ю.,

за участю секретаря                              Лебедєвої Ю.Б.,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги  ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_4, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Альфа-Банк» про визнання нечиними та скасування п.1 та п. 2 Постанови КМУ № 662 від 26.11.2014 року, -

 

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися Окружного адміністративного суду міста з адміністративним позовом до  Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_4, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Альфа-Банк» про визнання незаконними та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року.          В позовній заяві ОСОБА_2, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить суд визнати незаконними пункти 1 та 2 Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за яким стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (затвердж. 26.11.2014 року прем'єр-міністром України ОСОБА_5 та у зв'язку з цим нечинними з моменту набрання законної сили рішенням адміністративного суду.

Позивач - ОСОБА_3 в уточненому адміністративному позові просив суд: визнати незаконними і, як наслідок, нечинними, окремі положення Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», а саме -

а) Пункт 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині:

«а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)» та

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

б) Пункт 2 Змін, а саме -

« 2. Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва  від 20 березня 2015 року адміністративні позови були задоволені частково.

Не погоджуючись із зазначеною постановою ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк», ПАТ «Альфа-Банк» та Кабінетом Міністрів України були подані апеляційні скарги, які ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року були залишені без задоволення, а постанова ОАС м. Києва від 20 березня 2015 року - без змін.

На ухвалу Київського ААС від 14 травня 2015 року Кабінетом Міністрів України та Публічним акціонерним Товариством «Комерційний банк «Приватбанк» було подано касаційні скарги.

Так, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.03.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.05.2015 року у справі № 826/20084/14, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року, з врахуванням висновків, викладених в ухвалі ВАС України від 24 листопада 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Позивачами, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подано апеляційні скарги, у яких скаржники просять скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Свої вимоги апелянти аргументують тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права та надано невірну правову оцінку діям відповідача щодо правомірності прийняття оспорюваної постанови в частині, оскільки, на їх думку, зазначений нормативно-правовий акт є неузгодженим з існуючим законодавством та суперечить йому.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні адміністративних позовів виходив з того, що оскаржувана постанова розроблена з метою забезпечення належної реалізації положень Законів України «Про нотаріат», «;Про аграрні розписки», «;Про заставу», «;Про іпотеку», Цивільного кодексу України, а також постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 року № 665 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру аграрних розписок», Кабінет Міністрів України прийняв оскаржувану постанову з метою забезпечення виконання механізму звернення стягнення на предмет іпотеки та предмет кредитного договору, передбачених відповідно статтями 33 Закону України «Про іпотеку», статтями 1054, 18 та параграфом першим глави 71 Цивільного кодексу України, а також статтею 87 Закону України «Про нотаріат», шляхом доповнення переліку документів, за якими стягнення проводиться на підставі виконавчих написів нотаріусів, нормам Цивільного кодексу України, Законів України «Про іпотеку», «;Про захист прав споживачів», тому діяв на підставі, у спосіб та в межах повноважень, визначених законодаством.

Однак, колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Так, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 26 листопада 2014 року Кабінет Міністрів України видав Постанову №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів».

Як вбачається з вказаної постанови, якою затверджено Зміни, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), у розділі «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами»: після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

Крім того, п. 2 Змін доповнено перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості».

Позивачі, вважаючи зазначені положення змін незаконними та такими, що суперечать законам України, звернулись до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним із принципів діяльності Кабінету Міністрів України є здійснення виконавчої влади на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Згідно ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Згідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Як вже було зазначено, оскаржуваною Постановою №662 було внесено зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Варто зазначити, що нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст.18 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Згідно із частиною першою статті 7 Закону нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, - законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Відповідно до ст.87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів, згідно якої нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Разом з тим, згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.02.2012 №282/20595) нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

У відповідності до п. 3.2 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 року, безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 року №1172.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що нотаріус, перш ніж вчинити виконавчий напис, повинен перевірити чи підпадає заявлена вимога під той вид заборгованості, про який йдеться в Переліку №1172, чи подані всі передбачені Переліком документи, чи оформлені такі документи належним чином, чи підтверджують подані документи безспірність заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання, чи не виник спір між зацікавленими особами, чи не минув встановлений законодавством строк для вчинення виконавчого напису.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваною постановою КМУ внесено зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, відповідно до п. 2 яких, для одержання виконавчого напису за кредитними договорами, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями, додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Тобто, в своїй постанові Кабінетом Міністрів України, якому законом надано повноваження щодо встановлення переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановлено перелік документів, які необхідно надати нотаріусу для одержання виконавчого напису, що фактично нівелює вимогу законодавства щодо необхідності підтвердження наявності та безспірності заборгованості, набуття чинності кредитним договором та повноважень іпотекодержателя.

Разом з тим, слід врахувати, що згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Параграфом 1 встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджені оскаржуваною постановою, не передбачають обов'язку подання нотаріусу разом із оригіналом кредитного договору доказу на підтвердження факту укладення такого договору (шляхом передачі грошей або інших речей), що свідчить про суперечність та невідповідність вказаних положень Змін наведеним нормам Закону.

Разом з тим, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не враховують положень п. 6 ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якого, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Таким чином, законодавець забезпечує право боржника на захист його інтересів шляхом направлення йому повідомлення про заборгованість та необхідність її погашення.

Однак, у пункті 2 Переліку відсутня вимога про надання нотаріусу документів, які б підтверджували повідомлення боржника кредитором про наявність заборгованості та необхідність її погашення, що безперечно є порушенням прав боржника.

Водночас, доповнений Постановою розділ Переліку «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» дозволяє кредиторам без повідомлення боржника здійснювати «односторонній» розрахунок заборгованості та звільняє кредитора від обов'язку доведення безспірності боргу, його суми та факту прострочення.

За таких обставин нотаріус не може здійснювати захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису.

Крім того, доповнений оскаржуваною постановою розділ Переліку «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» дозволяє кредиторам без повідомлення боржника здійснювати односторонній розрахунок заборгованості та звільняє кредитора від обов'язку доведення безспірності спору, його суми та факту прострочення.

Згідно п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що кредитодавцю забороняється: вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, а відповідно Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не містять жодних заборон чи застережень щодо включення у розрахунок платежів по кредиту, строк давності яких сплинув, що суперечить наведеній нормі Закону.

Разом з тим, варто зазначити, що на думку суду першої інстанції, оскаржувана постанова розроблена з метою забезпечення належної реалізації положень Законів України «Про нотаріат», «;Про аграрні розписки», «;Про заставу», «;Про іпотеку», а також постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 року № 665 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру аграрних розписок», отже висновок суду про фактичне нівелювання вимоги законодавства щодо необхідності підтвердження наявності та безспірності заборгованості не відповідає дійсності, оскільки оскаржувана Постанова не звужує перелік документів, а навпаки доповнює та конкретизує його, чим встановлює більш ефективний механізм стягнення заборгованості з позичальників, що ухиляються від виконання своїх зобов'язань.

Судом також зазначено, що даною Постановою вдосконалено механізм стягнення заборгованості за кредитами та нотаріально посвідченими договорами іпотеки, а також конкретизується перелік документів, які подаються нотаріусу для вчинення виконавчого напису на таких договорах.

Однак, колегія суддів вважає, що  такі висновки не відповідають дійсності, мотивуючи свою позицію наступним.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 12 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотеко держатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Частинами 1, 3 статті 33 Закону встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотеко держатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя.

Втім, п. 1 Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених оскаржуваною постановою, надає можливість іпотекодержателю задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на житло, яке є предметом іпотеки, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса всупереч вимог ст. 47 Конституції України, якою встановлено заборону примусового позбавлення житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Варто також зазначити, що положеннями Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, Перелік доповнено п. 11 «Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання».

Так, для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

Отже, з вказаного переліку необхідних документів для одержання виконавчого напису вбачається відсутність документів, які можуть підтверджувати безспірність заборгованості боржника і встановлювати прострочення виконання зобов'язання, що фактично нівелює зміст безспірності заборгованості.

Проте, документами, які можуть підтверджувати наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлювати розмір зазначеної заборгованості є виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Крім того, пунктами 1 та 2 статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» визначено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України за споживачем кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке житлове майно відповідає певним вимогам, а також інше майно (майнові права) при недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації предмета застави (іпотеки).

При цьому стягнення за виконавчим написом проводиться в порядку, встановленому статтею 90 Законом України «Про виконавче провадження».

В свою чергу, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та примусового виконання рішень інших органів (посадових осіб), а виконавчий напис нотаріуса є одним із виконавчих документів на підставі якого державною виконавчою службою здійснюється примусове виконання рішення (статті 1, 17 Закону України «Про виконавче провадження»).

З урахуванням наведеного, на переконання колегії суддів, оскаржуваною постановою, крім іншого, порушуються основоположні, конституційні права та свободи позивачів, зокрема:

- статті 41 Конституції України стосовно того, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Оскаржуваний акт, на думку суду апеляційної інстанції, створює протиправні можливості для сторони кредитора без належних, передбачених законом, на те підстави, протиправно позбавляти сторону позичальника його права власності на кошти та маймо, примушуючи останнього до тривалого і важкого процесу оскарження виконавчого напису, при цьому доки буде тривати оскарження, власність вже може бути безповоротно втрачена

- статті 47 Конституції України стосовно того, що ніхто не може бути примусово, позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Оскаржуваний акт, на думку суду, створює для сторони кредитора можливість примусово позбавити житла сторону позичальника в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на іпотечному договорі.

Крім того варто зазначити, що у справі «Беєлер проти Італії» Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.

Разом з тим, у рішенні від 09.01.2007 року у справі «Інтерсплав» проти України» Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати «справедливий баланс» між інтересами особи і суспільства.

Одночасно судова колегія вважає за необхідне вказати й на те, що при винесенні 26 листопада 2014 року Кабінетом Міністрів України Постанови №662, порушено необхідний баланс між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані застосовані заходи.

Таким чином, висновок суду першої інстанції, що оскаржувана постанова розроблена з метою забезпечення належної реалізації положень Законів України «Про нотаріат», «;Про аграрні розписки», «;Про заставу», «;Про іпотеку», Цивільного кодексу України, а також постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 № 665 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру аграрних розписок» є передчасним.

А висновок про те, що оскаржуваною Постановою вдосконалено механізм стягнення заборгованості за кредитами та нотаріально посвідченими договорами іпотеки, а також конкретизується перелік документів, які подаються нотаріусу для вчинення виконавчого напису на таких договорах, на переконання колегії суддів, не відповідає дійсності.

Водночас, колегія суддів звертає увагу, що до частини першої статті 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи чи інтереси.

Згідно з приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначено статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, до спірних правовідносин статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень, відповідно до частини другої якої право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

При цьому, перевірка законності цих актів полягає у з'ясуванні їх відповідності законам України.

Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

Системний аналіз наведеного дає підстави дійти висновку, що у спірних правовідносинах особа повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акту або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акту.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Вищий адміністративний суд України виходив з того, що суди не з'ясували яким чином застосування до позивачів спірного акту порушить їх права та законні інтереси.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).

Звернення до суду має стосуватися дійсного, а не абстрактного, порушеного права, свободи або інтересу такою дією/рішенням суб'єкта владних повноважень, що відповідає положенням ч. 1 ст. 6 КАС України, ч. 1 ст. 71 цього ж Кодексу в частині обов'язку доказування обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, у т.ч. наявність дійсного порушеного права/інтереса.

Підставами для визнання дій суб'єкта владних повноважень неправомірними є невідповідність таких дій вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який вчиняє ці дії. Утім, обов'язковою умовою визнання дій неправомірними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів.

Тобто, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясування питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до адміністративного суду чи на момент прийняття судом рішення, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція висловлена в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.10.2015 року справою № К/800/58100/14, К/800/56402/14.

Враховуючи наведені норми чинного законодавства та позицію Вищого адміністративного суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, в матеріалах справи наявні кредитні та іпотечні договори, що були укладені між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «Надра». Відповідно до цих договорів позивач, як позичальник та ПАТ КБ «Надра», іпотекодавець, безсумнівно є суб'єктами правовідносин до яких застосовуються оскаржувана Постанова №662, що надає позивачу право відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України оскаржити цей нормативно-правовий акт.

Колегія суддів не бере до уваги неодноразові посилання третьої особи - ПАТ КБ «ПриватБанк» на те, що до ОСОБА_6 не може бути застосовано спірний акт у зв'язку із тим що вже наявне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська № 202/34736/13-ц про стягнення з останнього боргу за кредитом в ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки дане рішення жодним чином не стосується справи, оскільки позов подано як позичальником банку «Надра», а не як позичальником ПАТ КБ «ПриватБанк».

Крім того, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська № 202/34736/13-ц, на яке посилається ПАТ КБ «ПриватБанк» є скасованим відповідно до ухвали того ж суду від 11.06.2015 року.

Разом з тим, в матеріалах справи наявні кредитні та іпотечні договори, що були укладені між ОСОБА_2 та ПАТ «Промінвестбанк». Відповідно до цих договорів позивач, як позичальник та ПАТ «Промінвестбанк», іпотекодавець, безсумнівно є суб'єктами правовідносин до яких застосовуються оскаржувана Постанова №662.

Більше того, в матеріалах справи лист №19219 від 12.12.2014 року, відповідно до якого ПАТ «Промінвестбанк» звернувся до ОСОБА_2 з попередженням про те, що в разі не виконання умов договорів, банк має намір скористуватись Постановою КМУ №662 та звернутись до нотаріуса для вчинення виконавчого напису на кредитному договорі.

В матеріалах справи наявні копії кредитних договорів, укладених позивачами з банківськими установами, розрахунки банку та повідомлення про існування у них простроченої заборгованості, що свідчить про можливість застосування оскаржуваного нормативно-правового акту до позивачів в майбутньому та, як наслідок, можливість його оскарження останніми.

Враховуючи все вище наведене, колегія суддів приходить до переконання, що позивачами доведено факт застосування до них оскаржуваного нормативно-правового акту, оскільки запропоновані оскаржуваною постановою КМУ зміни у процедуру вчинення виконавчих написів нотаріусів на кредитних і іпотечних договорах створюють можливість при наявності злого умислу, недбалості чи з інших причин кредитору та/чи його посадовим особам або пов'язаним із ними третім особам, незаконно заволодіти коштами або майном, як позивачів так і інших громадян України, шляхом введення в оману нотаріуса, який керуючись спірним актом буде вимушений вчинити виконавчий напис на підставі документів, що не є належними доказами безспірності заборгованості, та згодом стягнення майна чи коштів виконавчою службою на підставі такого виконавчого напису.

Також на думку суду, оскаржувані зміни порушують рівність кредитора та позичальника перед законом, визнаючи суб'єктивну і необґрунтовану належним (передбаченим законом) чином позицію заінтересованої особи (сторони кредитора) як істину на шкоду законним інтересам і сторони правочину (сторони позичальника).

Оскільки оскаржувані положення Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, можуть бути застосовані до необмеженого кола фізичних осіб у зв'язку з укладенням ними кредитних договорів та існуванням у них простроченої заборгованості, суд з метою недопущення порушень прав та законних інтересів осіб, що є позичальниками, вважає за необхідне визнати нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, з моменту її прийняття.

При прийнятті даної постанови суд бере до уваги також положення п. 10.2 постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 р. №7 «Про судове рішення в адміністративній справі», згідно якого визнання акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.    

Оскільки оскаржувані положення Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, можуть бути застосовані до необмеженого кола фізичних осіб у зв'язку з укладенням ними кредитних договорів та існуванням у них простроченої заборгованості, суд з метою недопущення порушень прав та законних інтересів осіб, що є позичальниками, вважає за необхідне визнати нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, з моменту її прийняття.

Крім того, відповідно до вказаної постанови Пленуму ВАС України №7, ухваливши рішення про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його з цих підстав нечинним, суд у порядку, визначеному частиною одинадцятою статті 171 КАС України, повинен зобов'язати орган, який видав оскаржуваний акт, невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено суду правомірність прийнятої оскаржуваної постанови в частині.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що доводи викладені в апеляційній скарзі знайшли своє підтвердження, оскаржувана постанова прийнята судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, не враховано всі обставини справи, тому існують підстави для задоволення апеляційної скарги.

Згідно до статті 202 КАС України - підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Керуючись ст. 160, 183, 195, 196, 198, 202, 205, 206, 254  КАС України, колегія суддів

 

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року - скасувати.

Визнати незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме:

п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»;

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу».

п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів:

«Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Зобов'язати Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення Постанови в повному обсязі.

 

Головуючий суддя                                                                       В.О. Аліменко

 

Судді                                                                                           Н.В. Безименна

 

                                                                                                                           А.Ю.Кучма

 

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 15.04.2019 в 09:13, samuraj сказал:

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/78327748   Колегія суддів ЦКС ВС вважає, 

Оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року набрала законної сили з моменту проголошення, а оскаржуваний виконавчий напис вчинений 21 листопада 2016 року, ця постанова не свідчить про вчинення виконавчого напису із порушенням встановленої законодавством процедури.

 

Сегодня придумался анекдот, относительно позиции судей ЦКС ВС :

"Суд рассматривает дело о нападении Петрова на Сидорова. Судом установлено обстоятельства дела, что Петров подбежал к Сидорову на улице и молотком вбил гвоздь в голову последнего. В резолютивной части своего решения суд пишет : учитывая, что гр-н Петров правша и держал молоток в правой руке, а гвоздь, соответственно, в левой - суд установил, что процедура не нарушена" 

Share this post


Link to post
Share on other sites

это мое дело и александра гумирова. чтоб его выиграть мы прошли через ад. против меня банкиры сфабриковали даже криминальное дело. КМУ не сопротивлялся. В основном  приватбанк.  Когда мы подали позов первый раз в суд ,то суд вынес ухвалу ,которой остановил действие  Постановления КМУ  и обязал их опубликовать в газете "Урядовий кур,эр" Сейчас пытаюсь взыскать на свою корысть суебные издержкм с КМУ .

  • Like 4
  • Thanks 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
39 минут назад, doroshal сказал:

это мое дело и александра гумирова. чтоб его выиграть мы прошли через ад. против меня банкиры сфабриковали даже криминальное дело. КМУ не сопротивлялся. В основном  приватбанк.  Когда мы подали позов первый раз в суд ,то суд вынес ухвалу ,которой остановил действие  Постановления КМУ  и обязал их опубликовать в газете "Урядовий кур,эр" Сейчас пытаюсь взыскать на свою корысть суебные издержкм с КМУ .

Да мы в курсе с самого начала и следили за делом и восхищаемся Вашей борьбой..!!! Именно от Гумирова у меня и есть копия оригинала постановы... А по какому поводу дело, чего инкриминировали Вам...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 16.04.2019 в 17:23, Bolt сказал:

И несут дальше...

https://protocol.ua/ru/oasmk_ta_vp_vs_nakladennya/

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      7 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/7674/18
      Провадження № 12-112гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року (суддя Картавцева Ю. В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року (судді Буравльов С. І., Мартюк А. І., Калатай Н. Ф.) у справі № 910/7674/18 за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін» (далі - ТОВ «ЮКГ «Тендервін»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про зобов`язання вчинити дії та
      УСТАНОВИЛА
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. 13 червня 2018 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ТОВ «ЮКГ «Тендервін», у якому просив:
      - визнати ОСОБА_2 таким, що вийшов зі складу засновників (учасників) ТОВ «ЮКГ «Тендервін» з 28 грудня 2017 року;
      - зобов`язати ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР), у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників.
      1.2. Вимоги позивача обґрунтовані тим, що він як учасник ТОВ «ЮКГ «Тендервін» вийшов зі складу його учасників на підставі нотаріально засвідченої заяви про вихід із цього товариства, однак останнє в порушення права позивача на вихід з учасників товариства та всупереч вимогам чинного законодавства в належний строк не вчинило дій з реєстрації змін до ЄДР щодо складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін».
      2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19 червня 2018 року було залучено до участі у справі ОСОБА_1 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
      2.2. Рішенням Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково: провадження у справі в частині вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що вийшов зі складу засновників (учасників) ТОВ «ЮКГ «Тендервін» з 28 грудня 2017 року, закрито; зобов`язано ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін»; вирішено питання про розподіл судових витрат.
      2.3. Суд першої інстанції установив, що відповідач, отримавши заяву про вихід позивача зі складу відповідача 9 січня 2018 року, не вчинив дій щодо державної реєстрації змін до відомостей про склад учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» у зв`язку з таким виходом. Відтак дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, визначивши обраний позивачем спосіб захисту шляхом зобов`язання цього товариства внести зміни до відомостей, що містяться в ЄДР, належним та ефективним.
      2.4. Також місцевий господарський суд, закриваючи провадження в частині позовних вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що вийшов зі складу засновників (учасників) ТОВ «ЮКГ «Тендервін» з 28 грудня 2017 року, зазначив про те, що предметом позову не може бути встановлення обставин, зокрема, обставин про вихід учасника зі складу учасників юридичної особи, оскільки вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, так як до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення, адже господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин. Аналогічних висновків дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16.
      2.5. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року залишено без змін.
      2.6. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав про те, що:
      - вихід зі складу учасників товариства не пов`язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів його товариства. У зв`язку із цим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами поштового зв`язку. З метою реалізації свого права на вихід з товариства учасник повинен передати посадовій особі товариства нотаріально засвідчену заяву про вихід або надіслати таку заяву на адресу товариства. Позивач вчинив необхідні дії, спрямовані на реалізацію свого права на вихід, а саме направив відповідачу нотаріально засвідчену заяву про вихід, яка отримана останнім 9 січня 2018 року;
      - позивач був фактично позбавлений можливості здійснити направлення ОСОБА_1 вимоги щодо скликання позачергових загальних зборів ТОВ «ЮКГ «Тендервін», оскільки адресою його реєстрації згідно з відомостями від Державної міграційної служби України є місто Донецьк, куди, відповідно до інформації з офіційного вебсайту Акціонерного товариства «Укрпошта», не здійснюється відправлення поштової кореспонденції. Інформацію про адресу в місті Києві, за якою слід направляти поштову кореспонденцію, ОСОБА_1 не повідомив.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У березні 2019 року ОСОБА_1 подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року, у якій просив скасувати судові рішення в частині задоволення позовних вимог щодо зобов`язання ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін», та закрити провадження у справі в цій частині.
      3.2. За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій не врахували, що застосований ним спосіб захисту не передбачений чинним законодавством, а у відповідача відсутній обов`язок та можливість вчиняти дії відносно позивача щодо реєстрації змін до відомостей про склад учасників товариства, тому в цій справі відсутній спір про право та предмет позову.
      3.3. Крім того, суди порушили приписи статей 77-79, 86, 91 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), встановивши обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Так, суди визнали доведеною обставину існування підписаної та посвідченої приватним нотаріусом заяви позивача від 28 грудня 2017 року, направлення її на адресу відповідача та отримання такої заяви представником відповідача, хоча засвідчення цієї копії відбулося з порушенням вимог до оформлення документів «ДСТУ 4163-2003» щодо змісту відмітки про засвідчення копії.
      3.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року, призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні, встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 3 липня 2019 року справу № 910/7674/18 разом із вказаною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      3.5. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини першої статті 148 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в подібних правовідносинах, що викладений в постанові Верховного Суду України від 14 березня 2011 року у справі № 12/198 (провадження № 3-12гс11), у якому Верховний Суд України вказав про те, що моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід зі складу учасників товариства.
      3.6. Не погоджуючись з таким висновком Верховного Суду України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав що право виходу учасника з товариства є його безумовним правом, яке не може бути будь-ким обмежене або залежати від прийняття загальними зборами товариства відповідного рішення. Водночас у частині першій статті 148 ЦК України встановлено умову для виходу учасника, а саме про свій вихід учасник повинен попередити товариство не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.
      3.7. Тобто, встановлюючи момент виходу учасника з товариства, слід враховувати, що таким моментом є дата спливу строку, передбаченого статутом товариства або частиною першою статті 148 ЦК України, або інша дата, зазначена в заяві учасника, якщо така дата визначена з дотриманням вимог цієї норми ЦК України.
      3.8. Ухвалою від 12 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 910/7674/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. Позивач у відзиві на касаційну скаргу просив залишити її без задоволення та зазначив, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовими рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ «ЮКГ «Тендервін» було зареєстровано 16 грудня 2014 року, відомості про що були внесені до ЄДР, номер запису 10671020000021298, ідентифікаційний код 39548892.
      5.2. Одним з учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» був зазначений ОСОБА_2 (розмір внеску до статутного капіталу - 85000,00 грн, 50% статутного капіталу; розмір статутного капіталу товариства - 170000,00 грн), що підтверджується відомостями з ЄДР та пунктами 5.1, 5.2 статуту товариства.
      5.3. Другим з учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» був зазначений ОСОБА_1 (розмір внеску до статутного капіталу - 85000,00 грн, 50% статутного капіталу; розмір статутного капіталу товариства - 170000,00 грн), що підтверджується відомостями з ЄДР та пунктами 5.1, 5.2 статуту товариства.
      5.4. Відповідно до протоколу № 2 загальних зборів учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» від 3 березня 2015 року учасниками відповідача прийнято рішення про обрання головою цього товариства Сюсяйла О. М.
      5.5. Відповідно до змісту заяви ОСОБА_2 від 28 грудня 2017 року, адресованої загальним зборам учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін», останній заявив про вихід зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» та про припинення своєї участі у складі учасників цього товариства. Ця заява посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шаповаленко А. І. 28 грудня 2017 року та зареєстрована в реєстрі за № 4574.
      5.6. 30 грудня 2017 року заяву ОСОБА_2 від 28 грудня 2017 року було надіслано на адресу ТОВ «ЮКГ «Тендервін» (02160, проспект Соборності, 15, офіс 505А, м. Київ), що підтверджується описом вкладення в цінний лист з відміткою відділення поштового зв`язку, фіскальним чеком від 30 грудня 2017 року № 5656 та повідомленням про вручення № 0209506434323 з відміткою про дату отримання представником відповідача за довіреністю 9 січня 2018 року.
      5.7. Станом на дату подання позову та розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій в ЄДР наявні відомості про те, що учасниками ТОВ «ЮКГ «Тендервін» є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зміни до відомостей про склад учасників юридичної особи не внесено.
      5.8. 4 січня 2018 року третя особа направила на адресу позивача та відповідача лист про розгляд заяви ОСОБА_1 щодо виходу зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» та вжиття відповідних заходів від 28 грудня 2017 року.
      5.9. Згідно з пунктом 10.8 статуту ТОВ «ЮКГ «Тендервін» загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (їх представники), які володіють у сукупності більш як 60 % голосів.
      5.10. Відповідно до пункту 10.11 статуту ТОВ «ЮКГ «Тендервін» учасники товариства, які володіють більш як 20 % голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства. Якщо протягом 25 днів голова товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати загальні збори учасників.
      5.11. Відповідно до витягу з протоколу № 1/12-03/2018 загальних зборів учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» від 23 травня 2018 року в порядку денному загальних зборів були, зокрема, питання розгляду заяви ОСОБА_2 від 28 грудня 2017 року про вихід зі складу учасників товариства, про зменшення статутного капіталу товариства на суму вкладу учасника, який вийшов, про внесення відповідних змін до ЄДР. Разом із цим, з усіх учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» присутнім на вказаних зборах був лише представник позивача, у зв`язку з чим жодне рішення з питань порядку денного не було прийняте.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо застосування судами норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      6.3. Оскільки ОСОБА_1 оскаржує висновки судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог щодо зобов`язання ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін», враховуючи визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, судові рішення у цій справі переглядаються в межах вимог та доводів касаційної скарги.
      Щодо розгляду справи по суті
      6.4. Згідно з положеннями статей 83, 88, 143 ЦК України (у редакції, чинній до 17 червня 2018 року), статей 88, 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (у редакції, чинній до 17 червня 2018 року, далі - Закон № 1576-XII), товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб`єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).
      6.5. Відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      6.6. Статтею 116 ЦК України унормовано права учасників господарського товариства. Так, учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, вийти з товариства.
      6.7. Частиною першою статті 148 ЦК України в редакції, чинній до 17 червня 2018 року, було встановлено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.
      6.8. Отже, за змістом частини першої статті 148 ЦК України та статті 10 Закону № 1576-XII станом на час виникнення спірних правовідносин учасник товариства (безвідносно до розміру належної йому частки в статутному капіталі товариства) мав право вийти з товариства у будь-який строк незалежно від згоди інших учасників та самого товариства. Підставою припинення участі в господарському товаристві міг бути юридичний факт подання учасником заяви про вихід з товариства.
      6.9. Реалізація права на вихід зі складу учасників товариства законодавчо не пов`язується ні з рішенням загальних зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства. Положення установчих документів, які обмежують чи забороняють право на вихід учасника з товариства, є такими, що суперечать чинному законодавству.
      6.10. З огляду на наведені вище норми, право на вихід з товариства у відповідний період було законодавчо врегульовано як безумовне суб`єктивне право учасника, яке не залежало від згоди товариства чи інших його учасників та реалізація якого мала наслідком припинення участі в товаристві.
      6.11. Тобто вихід з товариства є одностороннім правочином його учасника, вчиненим у письмовій формі у вигляді заяви про вихід з товариства, підписаної учасником.
      6.12. Такий правочин, хоч і вчиняється за волевиявленням однієї особи, спричиняє юридичні наслідки для інших осіб, зокрема, виникнення у товариства обов`язку виплатити колишньому учаснику вартість його частки у встановлений строк. Тому неодмінною умовою для реалізації учасником вчиненого ним волевиявлення на припинення участі в товаристві є повідомлення товариства про прийняте рішення.
      6.13. Відтак, вихід з товариства є безпосередньою дією учасника, спрямованою на припинення корпоративних відносин з товариством з ініціативи учасника товариства, вчинення якої реалізується учасником шляхом подання до товариства заяви в письмовій формі, підписаної учасником.
      6.14. У зв`язку із цим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв`язку.
      6.15. Щодо строків, наведених у статті 148 ЦК України, то вони мають значення для визначення моменту, коли в товариства настає строк виконання перед особою, яка вийшла з товариства, своїх обов`язків, пов`язаних з таким виходом.
      6.16. Відповідно до статті 7 Закону № 1576-XII, частини четвертої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (тут і далі у редакції станом на час звернення з позовом) зміни, які сталися в установчих документах товариства і які вносяться до ЄДР, підлягають державній реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства. Товариство зобов`язане протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення про внесення змін до установчих документів повідомити орган, що провів реєстрацію, для внесення необхідних змін до державного реєстру.
      Для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДР, у тому числі змін до установчих документів юридичної особи, подаються, зокрема, такі документи:
      - заява про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДР;
      - примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміни, що вносяться до ЄДР, крім внесення змін до інформації про кінцевих бенефіціарних власників (контролерів) юридичної особи, у тому числі кінцевих бенефіціарних власників (контролерів) її засновника, якщо засновник - юридична особа, про місцезнаходження та про здійснення зв`язку з юридичною особою;
      - установчий документ юридичної особи в новій редакції - у разі внесення змін, що містяться в установчому документі;
      - примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про вихід із складу засновників (учасників) та/або заява фізичної особи про вихід із складу засновників (учасників), справжність підпису на якій нотаріально засвідчена, та/або договору, іншого документа про перехід чи передачу частки засновника (учасника) у статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) юридичної особи, та/або рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про примусове виключення зі складу засновників (учасників) юридичної особи або ксерокопія свідоцтва про смерть фізичної особи, судове рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою - у разі внесення змін, пов`язаних зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи.
      6.17. З 17 червня 2018 року законодавче регулювання, наведене в частинах першій та п`ятій статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», визначає, що учасник товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить менше 50 відсотків, може вийти з товариства у будь-який час без згоди інших учасників. Учасник вважається таким, що вийшов з товариства, з дня державної реєстрації його виходу.
      6.18. Відтак частиною п`ятою статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» у редакції, чинній з 17 червня 2018 року, передбачено державну реєстрацію змін до складу учасників та встановлено, що для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю подаються такі документи:
      1) заява про державну реєстрацію змін до цих відомостей;
      2) документ про сплату адміністративного збору;
      3) один із таких відповідних документів: а) рішення загальних зборів учасників товариства про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників; б) рішення загальних зборів учасників товариства про виключення учасника з товариства; в) заява про вступ до товариства; г) заява про вихід з товариства; ґ) акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі товариства; д) судове рішення, що набрало законної сили, про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства; е) судове рішення, що набрало законної сили, про стягнення з (повернення з володіння) відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства.
      Документи подаються учасником, який виходить з товариства, або його спадкоємцем чи правонаступником для випадків якщо подається документ, зазначений у підпункті "г" вказаної частини статті.
      6.19. З аналізу наведених вище положень законодавства вбачається, що на час виникнення спірних правовідносин та звернення позивача з позовом (13 червня 2018 року) діяв певний порядок для оформлення товариством виходу особи зі складу його учасників, що втілювався у рішенні товариства про зміни в установчих документах товариства чи відповідних судових рішеннях та подальшій державній реєстрації цих змін.
      6.20. Згідно зі змінами до законодавства, яке регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, право ініціювати реєстрацію змін у складі учасників товариства з обмеженою відповідальністю надано відповідним учасникам товариства.
      6.21. Така реєстрація в державному реєстрі здійснюється (за ініціативи як товариства так і учасника) з метою фіксації змін відомостей про юридичну особу, засвідчення державою змін у статутних документах товариства, що відбулися на підставі відповідних юридичних фактів.
      6.22. Реєстрація внесених змін до статутних документів товариства здійснюється в межах правовідносин з державної реєстрації юридичних осіб, а не в межах зобов`язальних правовідносин між товариством та його колишнім учасником.
      6.23. У разі якщо всупереч законодавству, яке діяло на час звернення позивача до суду, товариство не вчиняло дії у зв`язку з виходом учасника з товариства, у тому числі не вирішувало питання про внесення змін до установчих документів товариства, то підстави для виникнення в товариства перед учасником обов`язку внести до ЄДР такі зміни відсутні. А учасник товариства мав право встановлювати фактичні обставини свого виходу з товариства у спорі з товариством про виконання обов`язків, пов`язаних з таким виходом, спростовуючи дані, внесені до ЄДР.
      6.24. Отже, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій у цій справі з порушенням вимог законодавства визнали належним та ефективним способом захисту порушеного права учасника товариства зобов`язання товариства внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, є переконливими.
      Щодо відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права в подібних правовідносинах
      6.25. За приписами підпункту 7 пункту 1 Розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      6.26. У справі № 910/16306/13, від висновків у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, Верховний Суд України в постанові від 14 березня 2011 року, установивши, що предметом спору є відмова відповідача у виплаті позивачу вартості його частки у статутному фонді товариства за відсутності підстав для прийняття товариством відповідного рішення та здійснення товариством відповідних виплат дійшов висновку про те, що моментом виходу з товариства є дата подачі ним заяви про вихід зі складу учасників товариства.
      6.27. У справі, яка розглядається, спір виник у зв`язку з тим, що позивач як учасник ТОВ «ЮКГ «Тендервін», на його думку, вийшов зі складу цього товариства з дати вручення органами поштового зв`язку відповідачу посвідченої приватним нотаріусом заяви про вихід позивача зі складу учасників товариства, однак останнє не вчинило дій щодо внесення змін до установчих документів та реєстрації таких змін у ЄДР.
      6.28. Таким чином, правовідносини та предмет спору в цих справах є подібними. Однак за викладеними вище висновками Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо моменту виходу учасника з товариства, викладеного в постанові від 14 березня 2011 року.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Відповідно до приписів частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      7.2. За частиною першою статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      7.3. Ураховуючи викладене, судові рішення в цій справі в оскарженій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у цій частині, а касаційна скарга - задоволенню.
      8. Щодо розподілу судових витрат
      8.1. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача.
      8.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог щодо зобов`язання ТОВ «ЮКГ «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в ЄДР, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ «ЮКГ «Тендервін» та відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної й касаційної інстанцій, покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Рішення Господарського суду міста Києва від 5 жовтня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 лютого 2019 року у справі № 910/7674/18 скасувати в частині задоволення позовних вимог щодо зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін».
      У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін» внести зміни до відомостей про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, у зв`язку зі зміною у складі його учасників, а саме виходом ОСОБА_2 зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридично-консалтінгова група «Тендервін» - відмовити.
      Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 3524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири) гривні судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, та 2643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С.Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90111800
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 815/209/18
      Провадження № 11-1185апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року (судді Турецька І. О., Стас Л. В., Шеметенко Л. П.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Тимчасової кваліфікаційної ради з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) (далі - Кваліфікаційна рада), треті особи: директор Інституту археології Національної академії наук України Чабай В. П., Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, про визнання протиправним та скасування рішення і
      ВСТАНОВИЛА :
      1. Усічні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом та з урахуванням змін до нього просив визнати протиправним та скасувати рішення Кваліфікаційної ради від 01 червня 2017 року про відмову видати кваліфікаційний документ (далі - Рішення Кваліфікаційної ради), який видається на проведення наукового дослідження археологічної спадщини України.
      Вимоги позову мотивував тим, що він як здобувач кафедри археології та етнології історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова в гарантованих йому статтею 54 Конституції України межах реалізовував своє право на свобідне зайняття науковою діяльністю і на виконання частини четвертої цієї статті про те, що культурна спадщина охороняється законом, як учасник громадської організації «Підводно-археологічна експедиція «НАВАРЕКС» (далі - ГО «НАВАРЕКС») у складі цієї експедиції проводив дослідження археологічної пам`ятки античного вітрильника «Зміїний-Патрокл» з моменту виявлення пам`ятки у 2011 році й дотепер.
      01 червня 2017 року Кваліфікаційна рада на своєму засіданні після розгляду заяви позивача від 28 березня 2017 року № 001243 про видачу йому кваліфікаційного документа (відкритого листа) - посвідчення встановленого зразка, що визначає фаховий рівень дослідника, відмовила йому в цьому. Підставами для відмови видати кваліфікаційний документ на проведення наукового дослідження археологічної спадщини України назвала настання обставин форс-мажору та через неможливість визначити якість здійснення досліджень у зв`язку з відсутністю програми практики студентів на об`єктах, зазначених у заяві дослідника (невиконання пункту 3.6 Положення про кваліфікаційний документ (відкритий лист).
      Відповідно до Положення про кваліфікаційний документ (відкритий лист) на проведення наукового дослідження археологічної спадщини України, затвердженого Вченою радою Інституту археології Національної академії наук України від 26 жовтня 2010 року, у редакції 2015 року (далі - Положення про кваліфікаційний документ) у відповідача не було підстав для відмови видати йому кваліфікаційний документ.
      Ще однією підставою для скасування Рішення Кваліфікаційної ради ОСОБА_1 вважає, що відповідач не повідомив його про істотну зміну вимог щодо отримання відкритого листа для проведення наукового дослідження культурної спадщини України, які були внесені в Положення про кваліфікаційний документ в 2015 році, що призвело до порушення його права на здійснення наукової діяльності.
      Позивач також зазначає, що Кваліфікаційна рада необґрунтовано покликалася на лист Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України Воронченка І. О. № 154/11/2055 від 31 травня 2017 року про проведення орієнтовано до початку осені 2017 року артилерійських стрільб кораблями та підрозділами Військово-Морських Сил Збройних Сил України в акваторії острова Зміїний як на підставу для ухвалення оскаржуваного рішення, оскільки цей лист третя особа ОСОБА_2 отримав як директор Інституту археології Національної академії наук України (далі - Інститут археології), а не як виконувач обов`язків голови Кваліфікаційної ради.
      2. Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому заперечує проти задоволення позову.
      Повідомляє, що в березні 2018 року відповідач клопотав про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Прохання мотивував тим, що відповідно до абзацу третього частини першої статті 35 Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон № 1805-III) кваліфікаційні документи видаються кваліфікаційною радою - колегіальним, незалежним органом, відповідальним за фаховий рівень виконавця робіт. Кваліфікаційна рада за своєю суттю не є і не може бути носієм владних повноважень та не реалізовує жодних владних управлінських функцій. Інститут археології не є носієм владних повноважень, зокрема і делегованих, та не наділений публічно-владними управлінськими функціями, не надає адміністративні послуги тощо. Спір у справі не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов`язаний з вирішенням питання щодо правомірності прийняття рішення про невидачу відкритого листа (кваліфікаційного документа, який не носить дозвільного характеру).
      3. За наслідками розгляду цього клопотання Одеський окружний адміністративний суд 05 березня 2018 року постановив ухвалу про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України. Ухвалюючи таке рішення, суд дійшов висновків, що Кваліфікаційна рада як орган, що видає державний кваліфікаційний документ, коли приймає рішення про відмову у видачі кваліфікаційного документа (відкритого листа), ухвалює управлінське рішення.
      4.Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 01 червня 2018 року в задоволенні адміністративного позову відмовив.
      5.П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 31 січня 2019 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 червня 2018 року скасував, провадження у справі закрив і роз`яснив позивачу про його право звернутися до суду цивільної юрисдикції.
      Суд апеляційної інстанції виходив з того, що цей позов підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, оскільки суть порушеного права стосується немайнових відносин та зводиться до відмови Кваліфікаційної ради, до складу якої входять провідні вчені-археологи, видати документ, що засвідчує його фаховий рівень і дає право на проведення досліджень археологічної спадщини.
      З огляду на це наявні правові підстави для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права позивача на дослідження археологічної спадщини.
      6. ОСОБА_1 не погодився із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій та оскаржив їх у касаційному порядку. У касаційній скарзі просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким задовольнити позов.
      7.Верховний Суд ухвалами від 21 березня 2019 року відмовив у відкритті касаційного провадження в частині оскарження рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 червня 2018 року та відкрив касаційне провадження в частині оскарження позивачем постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року.
      Рішення про відмову у відкритті касаційного провадження в частині оскарження рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 червня 2018 року касаційний суд обґрунтував тим, що рішення суду першої інстанції не було переглянуто в апеляційному порядку, що виключає можливість перегляду рішення судом касаційної інстанції.
      Автор касаційної скарги покликається на порушення судом правил предметної юрисдикції, вважає, що апеляційний суд дійшов хибного висновку про те, що цей спір є спором про цивільне право і тому захист таких прав має здійснюватися за правилами цивільного судочинства.
      8. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 23 жовтня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України.
      9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 лютого 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      10. У цій справі встановлено такі фактичні обставини.
      Позивач є здобувачем кафедри археології та етнології історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.
      ОСОБА_1 у складі ГО «НАВАРЕКС» проводив дослідження археологічної пам`ятки античного вітрильника «Зміїний-Патрокл». У 2014 та 2015 роках він успішно отримував кваліфікаційні документи (відкриті листи).
      06 квітня 2017 року Кваліфікаційна рада зареєструвала заяву Одеського національного університету імені І. І. Мечникова для отримання кваліфікаційного документа (відкритого листа) на ОСОБА_1 , здобувача кафедри археології та етнології України історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, за № 125-12/235.
      01 червня 2017 року Кваліфікаційна рада прийняла рішення про відмову у видачі кваліфікаційного документа для ОСОБА_1 .
      У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом.
      11. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи і дійшла такого висновку.
      Основним питанням, на яке слід надати відповідь у цій справі, є з`ясування, до юрисдикції якого суду - адміністративного чи цивільного - належить спір, предметом якого стало Рішення Кваліфікаційної ради.
      Для отримання відповіді на порушене в касаційній скарзі питання Велика Палата Верховного Суду в межах доводів і вимог касаційної скарги вважає за необхідне зазначити про таке.
      12. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи того виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин.
      13. Як убачається з матеріалів справи, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова звернувся і заявою № 001234 до Кваліфікаційної ради для отримання кваліфікаційного документа (відкритого листа) на ОСОБА_1 , здобувача кафедри археології та етнології України історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова з метою проведення наукового дослідження археологічної спадщини України.
      14. За частинами четвертою, п`ятою статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
      Відносини, пов`язані з охороною археологічної спадщини України регулюються Законом України від 18 березня 2004 року № 1626-IV «Про охорону археологічної спадщини» (далі - Закон № 1626-IV), за яким археологічна спадщина є невід`ємною частиною культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле. Цей Закон визначає права та обов`язки дослідників археологічної спадщини.
      За статтею 1 цього Закону під археологічною спадщиною України розуміється сукупність об`єктів археологічної спадщини, що перебувають під охороною держави, та пов`язані з ними території, а також рухомі культурні цінності (археологічні предмети), що походять з об`єктів археологічної спадщини; під археологічними розкопками - вид наукового дослідження археологічної спадщини, спрямований на пошук і вивчення археологічних залишків на території об`єкта археологічної спадщини, що здійснюється шляхом систематичного обстеження земної чи підводної поверхні та включає земляні і підводні роботи, наслідком яких може бути часткове або повне руйнування досліджуваного об`єкта; під дозволом - документ установленого зразка, виданий центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, що дає право на проведення археологічних розвідок, розкопок на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, історичних ареалах населених місць, а також на дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею та водою; під дослідником археологічної спадщини (археологом) - вчений (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), який має відповідну фахову освіту і кваліфікацію, професійно здійснює археологічні дослідження із складенням наукової звітності та публікацією наукових результатів; під кваліфікаційним документом - посвідчення установленого зразка, що визначає фаховий рівень дослідника.
      Основними завданнями законодавства України про охорону археологічної спадщини, зокрема, є визначення критеріїв щодо видачі кваліфікаційних документів та дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території археологічної пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею або водою (абзац одинадцятий частини першої статті 3 Закону №1626-IV).
      Видача дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок на території пам`ятки, в зонах охорони, на охоронюваній археологічній території, в історичних ареалах населених місць, а також на дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею та водою віднесено до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (абзац тринадцятий статті 6 Закону №1626-IV).
      Рішення про надання або відмову в наданні дозволу чи погодження приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (абзац другий статті 71 Закону № 1626-IV).
      Статтею 10 Закону № 1626-IV визначено, що право на проведення наукових досліджень археологічної спадщини надається виключно археологам, які мають практичний досвід проведення археологічних робіт (розкопок, розвідок), виконують вимоги законодавства України про охорону культурної спадщини.
      Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюється за дозволом, виданим центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини. Порядок видачі дозволів визначається Кабінетом Міністрів України.
      Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання археологом вимог охорони археологічної спадщини та наявності у нього кваліфікаційного документа, виданого кваліфікаційною радою, створеною відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини».
      15.Відповідно до пункту 17 частини другої статті 5 Закону № 1805-III до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить надання дозволів на проведення робіт на пам`ятках національного значення, об`єктах всесвітньої спадщини, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.
      Рішення про надання або про відмову в наданні дозволу, погодження чи висновку приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (стаття 61 Закону № 1805-III).
      Частиною першою статті 35 Закону № 1805-III визначено, що проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, що видається виконавцю робіт - фізичній особі, і за умови реєстрації цього дозволу у відповідному органі охорони культурної спадщини.
      Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа, виданого кваліфікаційною радою. Порядок надання дозволівустановлюється Кабінетом Міністрів України.
      Кваліфікаційні документи видаються кваліфікаційною радою - колегіальним, незалежним органом, відповідальним за фаховий рівень виконавця робіт. Порядок формування та діяльності кваліфікаційної ради затверджується Кабінетом Міністрів України. До складу кваліфікаційної ради входять відповідні фахівці наукових установ, вищих навчальних закладів, громадських організацій.
      16. На виконання вказаної статті Кабінет Міністрів України 13 березня 2002 року видав постанову № 316, якою затвердив Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України (далі - Порядок видачі дозволів).
      Пункт 5 Порядку видачі дозволів передбачає, що дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок видає Мінкультури на ім`я фізичної особи - наукового працівника за наявності у нього кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології, копія якого залишається у Мінкультури. Забороняється передавати право на проведення зазначених у дозволі робіт іншій особі. Дозвіл видається за заявами державних установ та організацій, які провадять діяльність, пов`язану з археологічними дослідженнями. Заява на видачу дозволу повинна бути надрукована на бланку організації або установи та підписана її керівником. У заяві на видачу дозволу, зокрема, зазначається: місце проведення археологічних досліджень (область, район, місто, район у місті, селище, село); вид робіт; прізвище, ім`я та по батькові наукового працівника.
      Згідно з пунктом 8 цього Порядку видачі дозволів Мінкультури може відмовити у видачі дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок у разі: 1) відсутності кваліфікаційного документа (відкритого листа); 2) зазначення в заяві об`єктів культурної спадщини, на які вже видано дозвіл іншому науковому працівникові; 3) наявності порушень науковим працівником, на ім`я якого видається дозвіл, правил, встановлених цим Порядком, перевищення обсягів робіт або невиконання умов, визначених попереднім дозволом; <�…>; 7) невиконання або неналежне виконання науковими працівниками установ чи організацій, від імені яких подано заяву на видачу дозволу, правил, установлених цим Порядком; 8) наявності висновку органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу охорони культурної спадщини обласної, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій про недоцільність проведення розвідок, розкопок.
      У частині другій цього пункту передбачено, що відмова Мінкультури у видачі дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок може бути оскаржена в порядку, встановленому законодавством.
      17.Кабінет Міністрів України не затвердив Порядку формування та діяльності кваліфікаційної ради з видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів). Натомість законодавець прийняв Закон України від 13 січня 2011 року № 2947-VI«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо компетенції правоохоронних органів в питаннях охорони підводної культурної та археологічної спадщини» (далі - Закон № 2947-VI), яким статтю 12 Закону № 1626-IV доповнив абзацом восьмим, згідно з яким Інститут археології наділяється повноваженнями формувати кваліфікаційну раду з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).
      18.За статтею 12 Закону № 1626-IV Інститут археології є державною науковою установою у сфері дослідження археологічної спадщини, що відповідно до законодавства, окрім того, що організує і здійснює наукові та науково-рятувальні дослідження археологічних об`єктів; координує наукові дослідження, що здійснюються на території України науковими установами та організаціями незалежно від їх підпорядкування та форми власності; <�…>; здійснює наукову експертизу результатів дослідження археологічної спадщини, про що також згадано вище, з 05 лютого 2011 року (дати набрання чинності Законом № 2947-VI) наділений повноваженнями формувати кваліфікаційну раду з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).
      Відповідно до Статуту Інститут археології є державною бюджетною неприбутковою науковою установою, що заснована на державній власності, перебуває у віддані Національної академії наук України та входить до складу відділення історії, філософії та права НАН України.
      Пунктом 4.2 Статуту визначено, що Інститут археології очолює директор, який обирається та звільняється з посади й діє відповідно до Закону України від
      26 листопада 2015 року № 849-VIII«Про науково і науково-технічну діяльність» (далі - Закон № 849-VIII) з урахуванням особливостей, визначених цим Статутом.
      19.За змістом статті 9 Закону № 848-VIII, керівник наукової установи, зокрема, видає відповідно до своєї компетенції накази і розпорядження.
      Положення про кваліфікаційний документ (відкритий лист) на проведення наукового дослідження археологічної спадщини України було введене в дію 04 січня 2016 року наказом директора Інституту археології від 04 січня 2016 року № 4 на підставі рішення Вченої ради цього вузу від 22 грудня 2015 року.
      Вказане Положення розроблене відповідно до Законів № 848-VIII, 1626-IV, 1805-III і визначає статус та порядок видачі кваліфікаційного документа - відкритого листа, а також права й обов`язки дослідників та організацій (установ), діяльність яких пов`язана з археологічними дослідженнями на території України.
      Відповідно до пункту 1.3 Положення про кваліфікаційний документвідкритий лист - єдиний державний кваліфікаційний документ установленого зразка, наведеного в додатку 1 до цього Положення, що визначає фаховий рівень дослідника і дає право на проведення досліджень археологічної спадщини на території України.
      Відкритий лист видається Кваліфікаційною радою з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) (пункт 1.4 Положення про кваліфікаційний документ).
      Відкритий лист дає право на проведення археологічних досліджень виключно особі, на ім`я якої він виданий, та зазначених у ньому об`єктах археологічної спадщини (пам`ятках) та їх зон охорони, історичних ареалах населених місць, охоронюваних археологічних територій або інших територіях (акваторіях) ймовірного знаходження культурного історичного шару (пункт 1.5 Положення про кваліфікаційний документ).
      Наявність відкритого листа є обов`язковою умовою для отримання дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (пункт 1.6 Положення про кваліфікаційний документ).
      Згідно з пунктом 3.12 Положення про кваліфікаційний документ організаційна діяльність з оформлення, видачі та обліку відкритих листів, здійснюється Інститутом археології відповідно до Тимчасового положення про Кваліфікаційну раду.
      20.Згідно з Тимчасовим положенням про Кваліфікаційну раду, яке затверджене головою Вченої ради Інституту археології та введене в дію наказом його директора від 22 грудня 2015 року № 22 (далі - Положення про Кваліфікаційну раду), Кваліфікаційна рада - постійно діючий, колегіальний, незалежний орган, відповідальний за фаховий рівень виконавців наукових досліджень археологічної спадщини (археологічні розвідки, розкопки, експертизи, інші земляні роботи на території пам`ятки (об`єкту), охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою (пункт 1.2 Положення Кваліфікаційну раду).
      Згідно з пунктом 1.4 Положення про Кваліфікаційну раду рішення Кваліфікаційної ради, прийняте в межах її повноважень, є обов`язковими для всіх установ (організацій) та дослідників (наукових працівників), які провадять археологічні дослідження на території України.
      Головним завданням Кваліфікаційної ради є визначення фахового рівня підготовки наукових працівників для проведення досліджень на пам`ятках (об`єктах) археологічної спадщини (підпункт 2.1.1 пункту 2.1 Положення про Кваліфікаційну раду).
      До повноважень Кваліфікаційної ради належить ухвалення рішень про видачу або відмову у видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) (підпункт 3.1.2 пункту 3.1 Положення про Кваліфікаційну раду).
      Оскарження рішень Кваліфікаційної ради здійснюється відповідно до законодавства (пункт 5.8 Положення про Кваліфікаційну раду).
      21.Відповідаючи на порушенні в касаційній скарзі питання щодо юрисдикційної належності спору, ініційованого за позовною заявою ОСОБА_1 , Велика Палата Верховного Суду в контексті суті та змісту фактичних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання вважає, що спір про оскарження Рішення Кваліфікаційної ради підсудний судам адміністративної юрисдикції.
      Із проаналізованих положень Основного Закону та законодавства України випливає, що доступ до дослідження культурної археологічної спадщини не є вільним, довільним чи необмеженим. Констатовані в Конституції України положення про те, що культурна спадщина охороняється законом і що держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, не означають, що держава встановила заборону на дослідження культурної археологічної спадщини, а є вираженням того, що доступ до культурних цінностей відбувається на умовах, в порядку, встановленому законом, який визначає коло осіб (суб`єктів), котрі мають право на дослідження культурної спадщини, та органи, які надають дозвіл на право ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і відновлення археологічної спадщини.
      Відносини, які виникають з приводу реалізації суб`єктивного права на дослідження в названій царині, по своїй суті є управлінськими, виникають між державою та суб`єктами, яким надається дозвіл на дослідження спадщини. За правовою природою ці відносини мають публічно-правовий характер, хоча б тому, що в них держава діє в особі спеціального, обов`язкового учасника дозвільних відносин, яким є орган публічної адміністрації, призначенням, завданням і функціонуванням якого є, серед іншого, убезпечення культурної спадщини від потенційної небезпеки, яку можуть спричини дії суб`єкта, якому надається дозвіл.
      У правовідносинах з надання дозволу на право ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини, центральним органом, що надає дозвіл на проведення робіт на пам`ятках національного значення, об`єктах всесвітньої спадщини, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць за Законом № 1805-III є Мінкультури. Очевидним видається, що відносини з видання дозволу на право ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини, є владно-управлінськими. У цих відносинах Мінкультури виступає як орган публічної адміністрацій - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, який визначає та вирішує, чи можна надати дозвіл на право ведення робіт в означеній сфері, чи є для цього встановлені законом відповідні підстави, а також наявні об`єкт цих відносин, яким є мислимі (ймовірні) дії особи, яка бажає досліджувати археологічну спадщину, та суб`єкт відносин, яким є особа, яка має намір займатися дослідженням спадщини.
      За цими неповними ознаками окресленого правовідношення можна визначити, що відмова Мінкультури видати дозвіл на право ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини, може спричинити спір, що матиме адміністративно-правову природу, на який, у разі його виникнення, поширюється юрисдикція адміністративного суду.
      22.Однією з умов для видання дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок є наявність кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології.
      Ні в Законі № 1805-III, ні в Порядку видачі дозволів, ні в Положенні про Кваліфікаційну раду чітко й недвозначно не вказано, до якого суду оскаржується рішення Кваліфікаційної ради про відмову видати кваліфікаційний документ (відкритий лист). У Положенні про Кваліфікаційну раду лише прописано, що оскарження рішень Кваліфікаційної ради здійснюється відповідно до законодавства.
      Як згадувалося вище, за абзацом третім частини першої статті 35 Закону № 1805-III кваліфікаційні документи видаються кваліфікаційною радою - колегіальним, незалежним органом, відповідальним за фаховий рівень виконавця робіт. Порядок формування та діяльності кваліфікаційної ради затверджується Кабінетом Міністрів України. До складу кваліфікаційної ради входять відповідні фахівці наукових установ, вищих навчальних закладів, громадських організацій.
      Згідно з абзацом восьмим статті 12 Закону № 1626-IV Інститут археології наділяється повноваженнями формувати кваліфікаційну раду з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).
      На виконання зазначених вимог цього Закону Інститут археології утворив Кваліфікаційну раду, визначив її статус, завдання, порядок формування та діяльності з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).
      Кваліфікаційна рада, як згадувалося вище, сформувала поняття кваліфікаційного документа (відкритого листа) і визначила його призначення та юридичну силу.
      Із законодавчих положень, що регламентують порядок видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) висновується, що відкритий лист є дозвільним документом, необхідним для отримання дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок. Без цього документа центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, не видає відповідного дозволу. За видом та юридичними наслідками відкритий лист є актом, який передує і від якого залежать результати рішення спеціального державного органу, який видає дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок.
      Водночас відкритий лист має ознаки автономного, окремого (самостійного) правосильного акта, що має юридичне значення для іншого дозвільного рішення (документа).
      За суб`єктом правотворення, юридичною силою, характером та обсягом дії відкритий лист має властивості акта управління, оскільки видається офіційним уповноваженим органом в межах своєї компетенції, встановленої та/або делегованої чинним законодавством; відображає юридичне волевиявлення суб`єкта видання; утворює юридичну основу для виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин або є тим юридичним фактом, який певним чином безпосередньо впливає на такі відносин; має письмову офіційну форму вираження; видається з дотриманням легітимізованих правил (процедур); як правовий акт управління окремо оскаржується.
      23.Підсумовуючи сказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що у сфері охорони археологічної спадщини Кваліфікаційна рада за своїм статусом, завданням, колом повноважень, функціональним призначенням, підставами та метою створення є тим органом, що має характерні властивості, притаманні суб`єктам владних повноважень, за якими має відноситися до органів, що здійснюють владно-управлінські повноваження. Акти у виді кваліфікаційного документа (відкритого листа) є різновидом індивідуального акта (рішення), який видає Кваліфікаційна рада на виконання владних управлінських функцій і який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи.
      За цими критеріями на справи, у яких виникає спір щодо оскарження рішень Кваліфікаційної ради про відмову у видачі кваліфікаційного документа (відкритого листа), має поширюватися юрисдикція адміністративних судів.
      24.Ще одним аргументом на користь думки про належність оскарження рішення Кваліфікаційної ради до адміністративних судів є те, що Кваліфікаційна рада згідно зі своїм статусом, повноваженнями та метою функціонування відноситься до переліку тих неконкретизованих, але подібних з атестаційними, конкурсними, медико-соціальними експертними комісіями та іншими органами, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб, на спори щодо оскарження яких відповідно до пункту 9 частини першої статті 19 КАС України поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      25. В аспекті наведених вище міркувань Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підсудні адміністративному суду.
      Цей суд визначив, що суть порушеного права стосується немайнових відносин та зводиться до відмови Кваліфікаційної ради, до складу якої входять провідні вчені-археологи, видати документ, що засвідчує його фаховий рівень і дає право на проведення досліджень археологічної спадщини. Проте ця позиція суду не є зовсім слушною.
      Мета видачі, призначення та юридична природа кваліфікаційного документа є відмінною від тієї, яку надав їй суд апеляційної інстанції. Кваліфікаційний документ (відкритий лист) є свого роду офіційним, відповідальним, обов`язковим схваленням, визнанням чи санкціонуванням того, що фізична особа, яка має необхідні фахові знання, відповідає умовам, встановленим законодавством, що дає їй право на ведення робіт, пов`язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини. У такому правовідношенні орган, який видає кваліфікаційний документ (відкритий лист) чи відмовляє у його видачі відповідно до унормованих підстав та порядку, діє насамперед як суб`єкт публічної адміністрації.
      26.Апелюючи до доводів відповідача, що Кваліфікаційна рада за своєю суттю не є і не може бути носієм владних повноважень, не реалізовує жодних владних управлінських функцій, що Інститут археології не є носієм владних повноважень, не наділений публічно-владними управлінськими функціями, що спір у справі пов`язаний з вирішенням питання щодо правомірності прийняття рішення про невидачу кваліфікаційного документа, який не носить дозвільного характеру, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що не кваліфікувала й не відносила Інститут археології до переліку органів державної влади чи управління.
      Водночас вважає, що за об`єктивним розумінням такого юридичного утворення, як Кваліфікаційна рада, цей постійно діючий, колегіальний, незалежний орган у відносинах з видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів) за унормованою процедурою, співвідноситься (уподібнюється) з поняттям суб`єкта владних повноважень, а рішення, дії чи акти цього органу набувають рис індивідуального акта, є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
      Провідні вчені й висококваліфіковані фахівці-археологи, які працюють у наукових установах, діяльність яких пов`язана з археологічними дослідженнями, від того, що входять до складу Кваліфікаційної ради, не втрачають властивостей знавців у галузі археології, але поряд із цим, коли здійснюють повноваження членів Кваліфікаційної ради, набувають характерних публічних, управлінських правоможностей на ухвалення рішень у сфері публічно-правових відносин, які зачіпають чи порушують права, свободи та інтереси особи, захист або відновлення яких можливо реалізувати через оскарження їх до суду.
      Про те, що рішення Кваліфікаційної ради можуть бути оскаржені, передбачено в Положенні про Кваліфікаційну раду.
      Велика Палата Верховного Суду на підставі аналізу фактичних обставин цієї справи та нормативного регулювання спірних правовідносин лише конкретизувала, що рішення Кваліфікаційної ради мають оскаржуватися до адміністративного суду.
      27. Отже, касаційна скарга ОСОБА_1 є прийнятною, обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню в частині скасування рішення суду апеляційної інстанції.
      Вимоги скаржника ухвалити нове рішення задоволенню не підлягають, оскільки вони є передчасними. Касаційний суд не може ухвалити нове рішення у справі, у якій через помилкове визначення підсудності спору фактично не відбувався апеляційний перегляд справи.
      28.Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції повністю і передати справу повністю для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      З огляду на наведене, керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року скасувати.
      Справу за позовом ОСОБА_1 до Тимчасової кваліфікаційної ради з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів), треті особи: директор Інституту археології Національної академії наук України Чабай В. П., Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, про визнання протиправним та скасування рішення направити для продовження розгляду до П`ятого апеляційного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді : Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т . О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      В. І. Данішевська Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90111802
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      17 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/10249/18
      Провадження № 11-771апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      розглянула в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві Міністерства юстиції України (далі - управління юстиції), державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Лугіної Марії Сергіївни (далі відповідно - управління державної реєстрації; державний реєстратор) про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою управління юстиції на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2019 року (судді Кузьменко В. В., Василенко Я. М., Шурко О. І.).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління юстиції, державного реєстратора, у якому просить суд:
      - визнати протиправними дії управління державної реєстрації - державного реєстратора в частині припинення юридичної особи Громадської організації «Всеукраїнська авіаційна асоціація «Аопа-Україна» (далі - ГО «ВАА «Аопа-України») в результаті ліквідації та відмінити державну реєстрацію припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна»;
      - зобов`язати управління юстиції, державного реєстратора внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) запис про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна».
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      2. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 12 грудня 2018 року закрив провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за нормами Цивільного процесуального кодексу України.
      3. За висновками цього суду спір у справі стосується права цивільного та фактично виник між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження, а тому має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору.
      4. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 21 березня 2019 року скасував ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      5. Цей суд дійшов висновку, що оскільки предметом позову є саме оцінка дій відповідача щодо державної реєстрації припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна», то це публічно-правовий спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      6. Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, управління юстиції подало касаційну скаргу на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2019 року, в якій просить скасувати її та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі.
      7. На думку скаржника, у цій справі позивач не погоджується з рішенням щодо припинення юридичної особи, призначення голови ліквідаційної комісії й проведення всієї ліквідаційної процедури, а не оскаржує дій суб`єкта владних повноважень, тому спір не є публічно-правовим.
      8. Відзивів на касаційну скаргу на час розгляду справи не надходило.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 24 липня 2019 року - передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      10. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС України, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного зазначає.
      11. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      12. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      13. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      14. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
      15. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.
      16. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      17. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин.
      18. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      19. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (провадження 12-58гс18, пункти 5.7, 5.8), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження 11-377апп18, пункти 28-30), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а (провадження № 11-1506апп18)).
      20. Водночас державний реєстратор, здійснюючи державну реєстрацію припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна», не був законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою позивача, указувати або забороняти йому певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність, а позивач відповідно не був зобов`язаний виконувати вимоги та приписи державного реєстратора.
      21. Отже, спір у цій справі не відповідає наведеним вище критеріям публічно-правового спору, напрацьованим Великою Палатою Верховного Суду.
      22. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що в цій справі наявний публічно-правовий спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Отже, постанову суду апеляційної інстанції потрібно скасувати.
      23. Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та про закриття провадження в цій справі.
      24. Водночас, вирішуючи питання про належну юрисдикцію, суд першої інстанції дійшов висновку, що справа має вирішуватися за нормами Цивільного процесуального кодексу України.
      25. Такі висновки суд першої інстанції зробив з огляду на те, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами; у таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулися реєстраційні дії, обов`язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів. Тому зазначена категорія справ має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору. При цьому суд першої інстанції послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15 (провадження № 11-192апп18) та від 21 листопада 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18).
      26. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, а також звертає увагу, що суд помилково врахував у цій справі висновки, викладені в постановах у згаданих справах. В останніх позовні вимоги були спрямовані на скасування державної реєстрації за іншими особами права власності та права оренди нерухомого майна. Водночас відносини щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно і державної реєстрації юридичних осіб є різними і регулюються різним матеріальним правом. Тому зазначені справи не є подібними до справи, що розглядається.
      27. Як видно зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 , від імені якого діє його представник Гончаренко Михайло Дмитрович , вважає дії державного реєстратора протиправними саме у зв`язку з тим, що він ухвалив рішення про державну реєстрацію припинення юридичної особи ГО «ВАА «Аопа-Україна» на підставі документів, які надійшли від осіб, котрі, як вважає позивач, не мали права ухвалювати таке рішення. Крім іншого, ОСОБА_1 стверджує, що документи, надані державному реєстратору, сфальшовані.
      28. Позивач обґрунтував позовні вимоги відсутністю в осіб, які звернулися до державного реєстратора із заявою про припинення юридичної особи, повноважень на вчинення таких дій та, як наслідок, фіксації їх у ЄДР.
      29. Відповідно до частини четвертої статті 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
      30. Статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовану презумпцію відомостей, унесених до ЄДР. Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19).
      31. Тому запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує.
      32. Якщо процедуру ліквідації юридичної особи не було здійснено належним чином, зокрема якщо її було здійснено на підставі рішення про ліквідацію, прийнятого особами, які не мали повноважень його ухвалювати, на підставі сфальшованих документів, якщо у процедурі ліквідації не було відчужено все майно юридичної особи тощо, то внесення до ЄДР запису про припинення цієї юридичної особи не є актом, з яким пов`язується її припинення та припинення права власності на її майно, а є лише записом, який не тягне за собою наслідків.
      33. Отже, спір про відміну державної реєстрації юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності й господарської компетенції (можливості мати господарські права та обов`язки) та не захищає права позивача в конкретних правовідносинах.
      34. Спір про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи не є спором з державним реєстратором про спонукання останнього внести відповідний запис до ЄДР. Цей спір не є спором у сфері публічно-правових відносин, у тому числі якщо він виник у зв`язку з протиправним внесенням до ЄДР державним реєстратором запису про проведення державної реєстрації юридичної особи; не є спором, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин; не є спором, що виникає у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.
      35. При цьому процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору.
      36. Велика Палата Верховного Суду, заповнюючи цю прогалину закону, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18) зазначила, що подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України), а тому повинні розглядатися за правилами господарського судочинства.
      37. Такий спір має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України незалежно від суб`єктного складу за місцезнаходженням юридичної особи (частина шоста статті 30 Господарського процесуального кодексу України).
      38. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків, викладених у наведених постановах Великої Палати Верховного Суду.
      39. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» судове рішення, що набрало законної сили, про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи є підставою для проведення відповідних реєстраційних дій. Тому належному способу захисту прав та інтересів відповідає позовна вимога про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи.
      40. Унесення державним реєстратором до ЄДР запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи не є виконанням судового рішення про задоволення відповідної позовної вимоги. Натомість згідно з пунктом 2 частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» судове рішення, що набрало законної сили, про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи є підставою для внесення запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи будь-яким державним реєстратором.
      41. Отже, спір у цій справі має вирішуватися за правилами господарського судочинства, у зв`язку із чим мотивувальну частину ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року належить змінити.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      42. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      43. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      44. Частинами першою, четвертою статті 351 КАС України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      45. Частиною першою статті 352 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      46. З огляду на викладене постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2019 року підлягає скасуванню; ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року слід змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.
      Керуючись статтями 243, 349, 351, 352, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у м. Києві Міністерства юстиції України задовольнити частково.
      2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2019 року скасувати.
      3. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Відповідно до частини третьої статті 355 Кодексу адміністративного судочинства України постанова оформлена суддею Данішевською В. І.
      Джерело: ЄДРСР 90111848
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      24 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 809/756/17
      Провадження № 11-144апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства до Товариства з обмеженою відповідальністю «Верховина - ДС» (далі - ТОВ «Верховина - ДС»), третя особа -
      Івано -Франківська обласна рада, про припинення права користування мисливськими угіддями
      за касаційною скаргою першого заступника прокурора Івано-Франківської області на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2017 року (судді Шинкар Т. І., Пліш М. А., Глушко І. В.),
      УСТАНОВИЛА:
      У травні 2017 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства, у якому просив припинити право користування мисливськими угіддями ТОВ «Верховина - ДС», надане товариству на підставі рішення Івано-Франківської обласної ради від 8 вересня 2006 року № 87-5/2006 та договору про умови ведення мисливського господарства від 6 липня 2009 року.
      На обґрунтування позовних вимог заступник прокурора Івано-Франківської області зазначив, що ТОВ «Верховина - ДС» як користувач мисливських угідь не виконує умови договору та порушує вимоги чинного законодавства в частині створення, організації та забезпечення діяльності єгерської служби.
      Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 6 червня 2017 року позовні вимоги задовольнив.
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 жовтня 2017 року постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 6 червня 2017 року скасував, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
      Не погодившись із такими судовими рішеннями, перший заступник прокурора
      Івано -Франківської області подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неповне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      На обґрунтування касаційної скарги перший заступник прокурора Івано-Франківської області зазначає, що частиною другою статті 23 Закону України від 22 лютого 2000 року № 1478-III «Про мисливське господарство та полювання» (далі - Закон № 1478-III) прямо передбачено, що позови про припинення права користування мисливськими угіддями вирішуються адміністративними судами. Тому скаржник вважає, що судом апеляційної інстанції безпідставно закрито провадження в цій адміністративній справі.
      Відзиву від учасників справи на касаційну скаргу на час розгляду справи не надходило.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 квітня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, мотивувавши це тим, що позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предме