ANTIRAID

Постановление БП-ВС о неправомерности исполнительных надписей на ипотечных договорах и кредитных договорах с 22.02.2017 в связи с отменой постановления КМУ

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

5 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      5
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 826/20084/14

Провадження N 11-174ас18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження заяву Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк") про перегляд судових рішень у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України (далі - Кабмін), треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра"), ПАТ КБ "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк" (далі - ПАТ "Альфа-банк"), про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовами (з урахуванням уточнених позовних вимог) про визнання незаконними, нечинними та часткове скасування пунктів 1 та 2 постанови Кабміну від 26 листопада 2014 року N 662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - постанова Кабміну N 662).

Окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 4 березня 2015 року вказані позовні заяви об'єднав в одне провадження.

Суди розглядали справу неодноразово.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 7 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково: визнав незаконною та нечинною постанову Кабміну N 662 в частині:

- пункту 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), зокрема текст "після слів "заставлене майно" доповнити словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)"; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту: "11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу".

- пункт 2 Змін, зокрема текст "Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту: "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості".

У задоволенні решти позовних вимог суд апеляційної інстанції відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 листопада 2017 року касаційні скарги Кабміну та ПАТ "КБ "Приватбанк" залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року без змін.

15 листопада 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до Верховного Суду України із заявою (з урахуванням доповнення до неї) про перегляд цього рішення з підстав, установлених пунктами 1, 2, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, на підтвердження чого додало копії постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (N К/9991/34681/11), ухвали цього ж суду від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), постанови Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (N 761/28870/15-ц), 4 жовтня 2017 року (N 523/6518/15-ц), 1 листопада 2017 року (N 761/2573/15-ц), постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року (N 6-63цс12), 4 лютого 2015 року (N 6-238цс14), 20 травня 2015 року (N 6-158 цс15), 9 вересня 2015 року (N 6-483цс15), 3 лютого 2016 року (N 6-2947цс15), 22 червня 2016 року (N 6-197цс16), 6 липня 2016 року (N 6-969цс16), 30 листопада 2016 року (N 308/22362/13-ц), 5 липня 2017 року (N 754/9711/14-ц).

Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 листопада 2016 року залишити в силі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС викладено в новій редакції.

Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції

Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Оскільки справа за заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" згідно із частиною другою статті 241 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат в адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 лютого 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який відповідно до підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив провадження у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Кабміну, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, ПАТ "КБ "Надра", ПАТ "КБ "Приватбанк", ПАТ "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови, а ухвалою від 8 червня 2018 року призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, а також доводи, що містяться у запереченні ОСОБА_4 та поясненні Кабміну, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання вимог статті 87 Закону України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) Кабмін прийняв постанову від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - Перелік).

Відповідно до пункту 1 цієї постанови (в редакції до 26 листопада 2014 року) документами, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, є нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно.

При цьому для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Постановою Кабміну N 662 до зазначеного Переліку внесено зміни, відповідно до яких, серед іншого, в абзаці першому пункту 1 після слів "заставлене майно" доповнено словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 1 цього Переліку)".

Крім того, розділ "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами" доповнено пунктом 11 такого змісту:

"Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу".

Також Перелік доповнено розділом "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" та пунктом 2 такого змісту:

"Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості".

Суди також установили, що позивачі є сторонами кредитних та іпотечних договорів, укладених за участю банківських установ, за якими позивачі мають прострочену заборгованість.

Листом від 12 грудня 2014 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" повідомило позивача ОСОБА_3, що в разі невиконання ним умов кредитного договору банк може звернутись до суду або відповідно до постанови Кабміну N 662 до нотаріуса для вчинення виконавчого напису на кредитному договорі.

Вважаючи оскаржувану постанову незаконною, позивачі звернулися із цим позовом до суду.

Відповідно пункту 1 частини першої статті 237 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Підставою звернення з такою заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" зазначає неоднакове, на його думку, застосування судами касаційної інстанції в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 46, 87, 88 Закону N 3425-XII. На підтвердження таких доводів заявник додав до заяви копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня, 4 жовтня та 1 листопада 2017 року (N 761/28870/15-4, 523/6518/15-ц, 761/2573/15-ц відповідно).

У справі, яка розглядається, позивачі оскаржують пункти постанови Кабміну N 662, якою внесено зміни до постанови Кабміну від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів".

Однак, як убачається зі змісту ухвал Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 листопада 2017 року, позовні вимоги у цих справах стосувалися визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

Тому ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ці рішення судів касаційної інстанції не є такими, що прийняті у подібних правовідносинах та можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у цій справі.

Ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня та 4 жовтня 2017 року, не містить висновків щодо застосування норм матеріального права, оскільки судами касаційної інстанції у цих справах скасовані рішення судів попередніх інстанцій, а справи направлено на новий розгляд до судів першої та апеляційної інстанцій, тобто рішення по суті позову не прийнято.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.

На підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права ПАТ "КБ "Приватбанк" надало постанову Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (К/9991/34681/11), у якій, на думку заявника, цей суд по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосував положення частини другої статті 171 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, а саме про те, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, тобто особа повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.

Разом з тим, як убачається зі змісту постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року, наданої на підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права, у цій справі суд дійшов висновку, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивачі уклали кредитні та іпотечні договори з банківськими установами, мають повідомлення стосовно прострочення заборгованості, що вказує на можливість застосування до них оскаржуваного нормативно-правового акта в майбутньому, тому вони мають право оскаржити такий акт до суду.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними твердження ПАТ "КБ "Приватбанк" про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права у справі що розглядається та у справі, рішення у якій надано нарівняння.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року, 4 лютого 2015 року, 20 травня, 9 вересня 2015 року, 3 лютого, 22 червня, 6 липня та 30 листопада 2016 року, 5 липня 2017 року не дає підстав вважати, що висновок Вищого адміністративного суду України не відповідає висновкам щодо застосування норм матеріального права, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України, оскільки рішення у цих справах стосувалися іншого правового регулювання.

Так, у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року спір стосувався стягнення заборгованості за кредитним договором; у постанові від 4 лютого 2015 року - зобов'язання старшого державного виконався відділу примусового виконання рішення управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області зняти арешт з нерухомого майна, що є предметом іпотеки, накладеного в порядку виконання рішення суду та надання до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про зняття арешту з нерухомого майна; у постанові від 20 травня 2015 року - визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню; у постанові від 9 вересня 2015 року - стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 3 лютого 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, у постанові від 22 червня 2016 року - усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення; у постанові від 6 липня 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 30 листопада 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та визнання частково недійсним кредитного договору; у постанові від 5 липня 2017 року - визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 242 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися (частина перша статті 244 КАС в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду).

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Відмовити в задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

  • Like 3
  • Thanks 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата окончательно подтвердила отсутствие неодинакового применения в деле об отмене постановления КМУ №662 от 26.11.2014 в части внесения изменений в постановления КМУ №1172 от 29.06.99 которым признано незаконным Перечень документов, по которым взыскание задолженности производится в бесспорном порядке на основании исполнительных надписей нотариусов, а именно в части:

1. Взыскания задолженности по нотариально удостоверенным договорам - Ипотечным договорам, предусматривающим право обращения взыскания на предмет ипотеки в случае просрочки платежей по основному обязательству до истечения срока исполнения основного обязательства.

2. Взыскание задолженности по основаниям, вытекающим из кредитных отношений - Кредитные договоры, по которым должниками допущена просрочка платежей по обязательствам.

Таким образом нотариальные надписи осуществленные с 22.02.2017 являются незаконными, а нотариусы их осуществившие подлежат привлечению к ответственности.

  • Like 5

Share this post


Link to post
Share on other sites

С самим постановлением о котором идет речь Вы можете озанкомится здесь: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/662-2014-п

Постановление в которое вносились изменения здесь: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1172-99-п

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, ANTIRAID сказал:

Таким образом нотариальные надписи осуществленные с 22.02.2017 являются незаконными

Здравствуйте! На мой взгляд,  все-же, если постановление КМУ №662 от 26.11.2014 г. незаконно, то таковым оно является с момента его принятия, т.е. с 26.11.2014 г. (суд не менял нормативный акт, а признал/констатировал факт его незаконности), а значит и ВСЕ исполнительные надписи, проведенные на основании незаконного нормативного акта - незаконны априори. А после 22.02.2017 г., за такие нотариальные действия, нотариусов уже можно штрафовать, взыскивать ущерб различного происхождения и привлекать за самоуправство.  ИМХО

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 часа назад, Marina-NET сказал:

Здравствуйте! На мой взгляд,  все-же, если постановление КМУ №662 от 26.11.2014 г. незаконно, то таковым оно является с момента его принятия, т.е. с 26.11.2014 г. (суд не менял нормативный акт, а признал/констатировал факт его незаконности), а значит и ВСЕ исполнительные надписи, проведенные на основании незаконного нормативного акта - незаконны априори. А после 22.02.2017 г., за такие нотариальные действия, нотариусов уже можно штрафовать, взыскивать ущерб различного происхождения и привлекать за самоуправство.  ИМХО

В мотивувальній частині рішення суду апеляційної інстанції вказано про незаконність постанови 662 з моменту її прийняття...правда, в резолютивній нема. Проте, є декілька постанов ВС, де зазначено саме так - недісна з моменту її прийняття.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Дождались... Наконец-то они его опубликовали в реестре спустя всего 9 месяцев с момента вынесения... Оприлюднено 10 апреля 2019 года, надо же... И с чего бы это интересно...

http://reyestr.court.gov.ua/Review/81020597

Цитата

 

Категорія справи №  826/20084/14 : не визначено.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 10.04.2019. Оприлюднено: 10.04.2019.
 
Номер судового провадження: 11-174ас18

 

 

 
  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites

" И с чего бы это интересно... " Ну да, представляете какой резонанс получит эта правовая позиция БП ? Банки шлепали ИН нотариусов направо и налево, а тут такой облом ! Надо было выдержать паузу... А может за это время кто-то уже что-то интересное отжал на основании ИН ? :P

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, Vladimir AB сказал:

В мотивувальній частині рішення суду апеляційної інстанції вказано про незаконність постанови 662 з моменту її прийняття...правда, в резолютивній нема. Проте, є декілька постанов ВС, де зазначено саме так - недісна з моменту її прийняття.

Здравствуйте! Нужно "покопаться" в законодательстве, где-то это определяется. Я давно читала об этом правовом постулате (и в старых Постановах Пленуму ВСУ и в научно-практической литературе), что незаконное (как и недействительное) может, в зависимости от обстоятельств: либо таким являться, либо становиться с определенного времени. Если что-то является незаконным, то оно незаконно от самого начала его осуществления ибо не может быть законным и одного дня. Если же что-то становится незаконным, то такой переход связан с существенным изменением обстоятельств (которые определяли изначальную законность) в определенный момент времени. 

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
47 минут назад, west11 сказал:

" И с чего бы это интересно... " Ну да, представляете какой резонанс получит эта правовая позиция БП ? Банки шлепали ИН нотариусов направо и налево, а тут такой облом ! Надо было выдержать паузу... А может за это время кто-то уже что-то интересное отжал на основании ИН ? :P

Так уже применяем давно... У меня например есть копия оригинала этой постановы... который я с успехом использую... Нормальная такая пауза получилась... наверняка неспроста...))

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
29 минут назад, Marina-NET сказал:

Нужно "покопаться" в законодательстве, где-то это определяется. 

Будем признательны...)

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
22 минуты назад, Bolt сказал:

Будем признательны...)

Я поищу и опубликую. Но вот хочу привести примитивный пример : мы обращаемся в суд и просим признать решения госрегистратора о перерегистрации права собственности на недвижимое имущество (с нас на коллектор) незаконными и отменить, суд удовлетворяет наше требование и признает решения незаконными, но не пишет в резолютивной части с какой даты они незаконны ибо подразумевается, что эти решения не были законными ни в какой период времени, так как изначально были приняты с нарушением закона. Если за то время, пока мы судимся, коллектор сдаст в аренду или продаст это недвижимое имущество, то такие его сделки также будут незаконными, а имущество истребовано у приобретателя.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Не все так просто - http://reyestr.court.gov.ua/Review/78327748

Колегія суддів ЦКС ВС вважає, 

Момент, з якого постанова Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 у відповідній частині втрачає чинність, згідно з резолютивною частиною постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року не визначений.

Оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року набрала законної сили з моменту проголошення, а оскаржуваний виконавчий напис вчинений 21 листопада 2016 року, ця постанова не свідчить про вчинення виконавчого напису із порушенням встановленої законодавством процедури.

Share this post


Link to post
Share on other sites
12 часов назад, samuraj сказал:

Не все так просто - http://reyestr.court.gov.ua/Review/78327748

Колегія суддів ЦКС ВС вважає, 

Момент, з якого постанова Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 у відповідній частині втрачає чинність, згідно з резолютивною частиною постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року не визначений.

Оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року набрала законної сили з моменту проголошення, а оскаржуваний виконавчий напис вчинений 21 листопада 2016 року, ця постанова не свідчить про вчинення виконавчого напису із порушенням встановленої законодавством процедури.

Здравствуйте! А мы и не сомневались в том, что определенные судьи будут всеми возможными способами и ухищрениями защищать банки, как родное дитя. ИМХО 

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
23 часа назад, Bolt сказал:

Будем признательны...)

Здравствуйте! Вот, "на скорую руку" нашла такой научно-практический анализ вопроса про "Правові наслідки незаконних адміністративних актів" - https://www.academia.edu/6404044/Правові_наслідки_незаконних_адміністративних_актів

"Із п. 10.2. Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.21013 року № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі" - вимоги про визнання акта "недійсним" або "неправомірним" передбачають наступні способи захисту порушенного права : "скасування" або "визнання нечинним акта", при цьому ці два способи захисту права не можуть бути застосовани судом одночасно тому, що скасування застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття, визнання акту нечинним означає, що акт "втрачає чинність із моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням, або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акту" .

 

Из Википедии : - https://uk.wikipedia.org/wiki/Нормативно-правовий_акт#cite_note-23

"Резолютивна частина постанови судового органу про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його не чинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постанови законної сили[22].

Нормативний акт, визнаний нечинним за судовим рішенням, може втрачати чинність принаймні з двох альтернативних моментів:

  • з моменту набрання законної сили рішенням суду, тобто на майбутнє,
  • з моменту набрання чинності самим актом (з моменту вступу в колізію з більш пріоритетним актом) в минулому, тобто зокрема, йдеться про фактичне анулювання акта.

В Україні на 2014 рік існує здебільшого саме перший варіант.

Так, за рішенням Конституційного Суду України нормативно-правові акти втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення. Проте, якщо КСУ надав своєму рішенню преюдиціальне значення, то, як правило, фактично акт втрачає своє реальне значення з більш ранньої дати в минулому.

Відповідно до правових позицій адміністративних судів нормативний акт, його окремі приписи, визнані нечинними цими судами, втрачає чинність з набранням законної сили рішенням суду[23]. "

 

В любом случае, "визнання судом нормативно-правового акту незаконним є способом відновлення порушенного права", а "відновлення порушенного права"  предполагает либо компенсацию ущерба, либо возврат к первоначальному положению.

Вопрос "визнання судом нормативно-правового акту незаконним", разумеется, является вопросом не простым и для многих болезненным - многие уже и не хотят возвращаться  к первоначальному положению, если теперешнее положение их вполне устраивает, не хотят дополнительных сложностей и потерь приобретенного. Такова жизнь.

По понятным причинам, узкопрофильные цивилисты и лоббисты могут искренне заблуждаться в том, что незаконным акт становится только после/в следствии соответствующего решения суда, и с "пеной у рта" именно это доказывать.

Такие дела. ИМХО

PS - еще можно просить "роз`яснити судове рішення", если сторона процесса захочет этим заниматься.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, Marina-NET сказал:

Здравствуйте! А мы и не сомневались в том, что определенные судьи будут всеми возможными способами и ухищрениями защищать банки, как родное дитя. ИМХО 

Абсолютно верно и таких достаточно...

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 14.04.2019 в 22:58, west11 сказал:

" И с чего бы это интересно... " Ну да, представляете какой резонанс получит эта правовая позиция БП ? Банки шлепали ИН нотариусов направо и налево, а тут такой облом ! Надо было выдержать паузу... А может за это время кто-то уже что-то интересное отжал на основании ИН ? :P

Вот его и понесли... как новость...))

https://ubr.ua/finances/banking-sector/u-ukraintsev-zapretili-otbirat-zhile-bez-suda-privatbanku-pridetsja-otdat-kvartiry-3881977

  • Haha 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
18 часов назад, Marina-NET сказал:

Здравствуйте! Вот, "на скорую руку" нашла такой научно-практический анализ вопроса про "Правові наслідки незаконних адміністративних актів" - https://www.academia.edu/6404044/Правові_наслідки_незаконних_адміністративних_актів

"Із п. 10.2. Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.21013 року № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі" - вимоги про визнання акта "недійсним" або "неправомірним" передбачають наступні способи захисту порушенного права : "скасування" або "визнання нечинним акта", при цьому ці два способи захисту права не можуть бути застосовани судом одночасно тому, що скасування застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття, визнання акту нечинним означає, що акт "втрачає чинність із моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням, або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акту" .

 

Из Википедии : - https://uk.wikipedia.org/wiki/Нормативно-правовий_акт#cite_note-23

"Резолютивна частина постанови судового органу про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його не чинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постанови законної сили[22].

Нормативний акт, визнаний нечинним за судовим рішенням, може втрачати чинність принаймні з двох альтернативних моментів:

  • з моменту набрання законної сили рішенням суду, тобто на майбутнє,
  • з моменту набрання чинності самим актом (з моменту вступу в колізію з більш пріоритетним актом) в минулому, тобто зокрема, йдеться про фактичне анулювання акта.

В Україні на 2014 рік існує здебільшого саме перший варіант.

Так, за рішенням Конституційного Суду України нормативно-правові акти втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення. Проте, якщо КСУ надав своєму рішенню преюдиціальне значення, то, як правило, фактично акт втрачає своє реальне значення з більш ранньої дати в минулому.

Відповідно до правових позицій адміністративних судів нормативний акт, його окремі приписи, визнані нечинними цими судами, втрачає чинність з набранням законної сили рішенням суду[23]. "

 

В любом случае, "визнання судом нормативно-правового акту незаконним є способом відновлення порушенного права", а "відновлення порушенного права"  предполагает либо компенсацию ущерба, либо возврат к первоначальному положению.

Вопрос "визнання судом нормативно-правового акту незаконним", разумеется, является вопросом не простым и для многих болезненным - многие уже и не хотят возвращаться  к первоначальному положению, если теперешнее положение их вполне устраивает, не хотят дополнительных сложностей и потерь приобретенного. Такова жизнь.

По понятным причинам, узкопрофильные цивилисты и лоббисты могут искренне заблуждаться в том, что незаконным акт становится только после/в следствии соответствующего решения суда, и с "пеной у рта" именно это доказывать.

Такие дела. ИМХО

PS - еще можно просить "роз`яснити судове рішення", если сторона процесса захочет этим заниматься.

Хорошая конструкция, надо будет внедрять в практику...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 минуты назад, Bolt сказал:
Вторник, 16 апреля 2019, 15:10 2019

У украинцев запретили отбирать жилье без суда. Приватбанку придется отдать квартиры

Автор: ЕЛЕНА ЛЫСЕНКО

Верховный суд подтвердил незаконность давнего постановления Кабмина №662

В Украине не имеют права отнимать жилье без постановлений суда. Банкам окончательно запретили применять исполнительную надпись нотариуса, и только на основании нее (без судебного решения) взыскивать недвижимость по проблемным ипотечным кредитам. Об этом говорится в заключении Большой палаты Верховного суда по делу №11-174ас18.

Финансисты пользовались исполнительной надписью для двух типов кредитов:

  • ипотечных;
  • кредитов, неоформленных нотариально.

Это позволялось постановлением Кабмина №662, утвержденным в 2014 году. Однако в вышеупомянутом постановлении БП-ВС подчеркивается, что это правительственное постановление было признано незаконным несколько лет назад тремя решениями:

  1. Окружного административного суда в г. Киева от 4 марта 2015 года;
  2. Киевского апелляционного административного суда от 22 февраля 2017 года;
  3. Высшего административного суда от 1 ноября 2017 года.

Последнее заключение было выдано по апелляции Приватбанка — того же банка, который судился по нотариальной надписи и постановлению Кабмина №662 сейчас. Хотя юристы госбанка должны были знать все о незаконности исполнительной надписи с 2017 года, однако все равно с ней работали.

Чтобы ни у кого из банков — и Приватбанка в том числе — не возникало сомнений и разночтений, Верховный суд в деле №11-174ас18 подчеркнул — исполнительная надпись по постановлению Кабмина №662 — незаконна.

«Исполнительная надпись незаконна еще с 2017 года, сейчас это снова подтвердили. А на самом деле ни Приватбанк, ни прочие структуры не имели права нею пользоваться уже два года. В теории все открытые исполнительные производства по таким надписям должны быть закрыты. Но даже если этого не произойдет, то это может легко сделать любой заемщик через суд. Даже если у него отобрали жилье и выселили. Банки не имели права на эти действия, так что их можно опротестовать и вернуть все к исходному варианту. А тех, кто творил беззаконие — привлечь в ответственности», — прокомментировал UBR.ua ситуацию старший партнер адвокатской компании «Кравец и партнеры» Ростислав Кравец.

По его словам, подобных дел было очень много.

«Это даже не сотни, а тысячи случаев. Ведь это было очень удобно для банков. Не нужно идти в суд: нотариус наложил исполнительную надпись, и финучреждение забрало квартиру. Особенно активно этим пользовался Приватбанк», — отметил Кравец.

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
8 минут назад, Bolt сказал:

Окружного административного суда в г. Киева от 4 марта 2015 года;

Здравствуйте! В статье ошибочка в дате первой Постановы в деле :

 

Державний герб України

 

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 березня 2015 року               10:55                     № 826/20084/14

 

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів:

головуючого судді Аблова Є.В.,

судді Амельохіна В.В.,

судді Шулежка В.П.,

при секретарі судового засідання Мальчик І.Ю.,

за участю сторін:

позивача - ОСОБА_1,

позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Заінчковського Д.А.,

третьої особи - ОСОБА_4,

представника третьої особи - ОСОБА_5,

розглянувши в відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України за участю третіх осіб - Нотаріальної палати України, ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України  №662 від 26.11.2014 року,-                         

                                        В С Т А Н О В И В:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулись  ОСОБА_2, ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України за участю третіх осіб - Нотаріальної палати України, ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України  №662 від 26.11.2014 року, мотивуючи позовні вимоги тим, що оскаржуваною постановою доповнено перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, що суперечить вимогам чинного законодавства України щодо доведеності безспірності заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання. Крім того, позивачі зазначили, що оскаржувані положення постанови прийняті з перевищенням повноважень відповідача та із порушенням порядку прийняття постанов Кабінету Міністрів України, а чинність оскаржуваних положень акта Кабінету Міністрів України призвела до порушення існуючого необхідного балансу прав та інтересів суб'єктів правовідносин, до яких застосовується цей акт, та призводить до несприятливих наслідків прав та інтересів осіб, що є позичальниками, зокрема і позивачів.

В позовній заяві ОСОБА_2 (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) просить суд визнати незаконними пункти 1 та 2 Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за яким стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (затвердж. 26.11.2014 р. прем'єр-міністром України Яценюком А.) та у зв'язку з цим нечинними з моменту набрання законної сили рішенням адміністративного суду.

Позивач - ОСОБА_1 в уточненому адміністративному позові просив суд: визнати незаконними і, як наслідок, нечинними, окремі положення Постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», а саме -

а) Пункт 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині:

«а після слів "заставлене майно" доповнити словами "(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)" та

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

"11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

б) Пункт 2 Змін, а саме -

« 2. Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:

"Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Позивачі в судовому засіданні підтримали позовні вимоги в повному обсязі та просили суд їх задовільнити.

Представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог з підстав правомірності прийняття оскаржуваної постанови та відсутності підстав для її скасування, оскільки КМУ при виданні постанови №662 від 26.11.2014 р. реалізував законодавчо визначені повноваження щодо встановлення переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів та привів акти Уряду у відповідність до діючого законодавства України. Крім того, представник відповідача зазначив, що позивачами не доведено наявність порушення їх прав внаслідок видання Кабінетом Міністрів України оскаржуваної постанови.

Представник третьої особи - Нотаріальної палати України підтримав позовні вимоги позивачів, зазначивши, що положення пункту 1 та пункту 2 Змін, що внесені до переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 року №662 «Про внесення змін до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» протирічать самій суті безспірності та повинні бути скасовані.

Третя особа - ОСОБА_4 в судовому засіданні підтримала позовні вимоги повністю.  

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, заслухавши пояснення позивачів, представника відповідача, представника третьої особи, третьої особи, суд встановив наступне.

26 листопада 2014 року Кабінет Міністрів України видав Постанову №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів».

Як вбачається з оскаржуваної постанови, якою затверджено Зміни, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), у розділі "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами": після слів "заставлене майно" доповнити словами "(крім випадку, передбаченого пунктом 1 1 цього переліку)"; доповнити розділ пунктом 1 1 такого змісту:

"1 1. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.".

Крім того, п. 2 Змін доповнено перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:

"Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.".

Позивачі, вважаючи зазначені положення Змін незаконними та такими, що суперечать законам України, звернулись до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначено ст. 171 КАС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 171 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо, зокрема, законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

При цьому, перевірка законності цих актів полягає у з'ясуванні їх відповідності законам України.

Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

Відповідно до ст. 18 Цивільного кодексу України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частиною 19 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. №3425-ХІІ (далі - Закон №3425-ХІІ) вчинення виконавчого напису визначено нотаріальною дією, що вчиняють нотаріуси.

Статтею 88 Закону №3425-ХІІ визначено умови вчинення виконавчих написів, згідно якої нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Згідно п. 3.1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 р., нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Згідно п. 3.2 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 р., безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 N 1172 (далі - Перелік №1172).

Відповідно до ст. 87 Закону №3425-ХІІ для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Наведені норми чинного законодавства свідчать, що нотаріус, перш ніж вчинити виконавчий напис, повинен перевірити чи підпадає заявлена вимога під той вид заборгованості, про який ідеться в Переліку №1172, чи подані всі передбачені  Переліком документи, чи оформлені такі документи належним чином, чи підтверджують подані документи безспірність заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання, чи не виник спір між зацікавленими особами, чи не минув встановлений законодавством строк для вчинення виконавчого напису.

В той же час, оскаржуваною постановою внесено Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, відповідно до п. 2 яких, для одержання виконавчого напису за кредитними договорами, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями, додаються:  а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Зазначене свідчить, що Кабінетом Міністрів України, якому законом надано повноваження щодо встановлення переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановив перелік документів, які необхідно надати нотаріусу для одержання виконавчого напису, що фактично нівелює вимогу законодавства щодо необхідності підтвердження наявності та безспірності заборгованості, набуття чинності кредитним договором та повноважень іпотекодержателя.  

Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно положень параграфа 1 зазначеної статті, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Водночас, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджені  оскаржуваною постановою, не передбачають обов'язку подання нотаріусу разом із оригіналом кредитного договору доказу на підтвердження факту укладення такого договору (шляхом передачі грошей або інших речей), що свідчить про суперечність та невідповідність вказаних положень Змін наведеним нормам Закону.

Крім того, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не враховують положень п. 6 ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якого, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Наведене свідчить, що зазначеною нормою Закону забезпечено право боржника на захист його інтересів шляхом направлення йому повідомлення про заборгованість та необхідність її погашення, водночас оскаржувані положення Змін не містять обов'язку доведення факту та/або обов'язку надання нотаріусу доказів того, що боржник отримав вимогу кредитора і що після цього минули законодавчо визначені строки погашення заборгованості, що є порушенням прав боржника.

Натомість, доповнений оскаржуваною постановою розділ Переліку «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» дозволяє кредиторам без повідомлення боржника здійснювати односторонній розрахунок заборгованості та звільняє кредитора від обов'язку доведення безспірності спору, його суми та факту прострочення.

Додатково суд також звертає увагу, що п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що кредитодавцю забороняється: вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.

В той же час, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не містять жодних заборон чи застережень щодо включення у розрахунок платежів по кредиту, строк давності яких сплинув, що суперечить наведеній нормі Закону.

Зі змісту ст.ст. 1, 5 Закону України «Про іпотеку» від 06.06.2003 р. №898-ІV (далі - Закон №898-ІV) вбачається, що предметом іпотеки може бути майно, зокрема житло.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 33 Закону №898-ІV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі, зокрема, виконавчого напису нотаріуса.

При цьому, п. 1 Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених оскаржуваною постановою, надає можливість іпотекодержателя задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на житло, яке є предметом іпотеки, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса всупереч вимог ст. 47 Конституції України, якою встановлено заборону примусового позбавлення житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При цьому, стаття 109 Житлового кодексу Української РСР передбачає, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Крім того, оскаржуваними положеннями Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів,  Перелік доповнено п. 11 «Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання».

Так, для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

З наведеного переліку необхідних документів для одержання виконавчого напису вбачається відсутність документів, які можуть підтверджувати безспірність заборгованості боржника і встановлювати прострочення виконання зобов'язання, що фактично нівелює зміст безспірності заборгованості.

В той же час, відповідно до усталеної судової практики, документами, які можуть підтверджувати наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлювати розмір зазначеної заборгованості є виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність»(постанова ВГСУ від 28.09.2011 р. у справі №10/52д, постанова ВГСУ від 27.10.2011 р. у справі №5015/1965/11, ухвала ВССУ від 15.06.2011 р. у справі №6-4882св11).

Одним із принципів діяльності Кабінету Міністрів України є здійснення виконавчої влади на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Згідно ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Згідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Відповідно до пояснювальної записки до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», проект постанови розроблений з метою забезпечення належної реалізації положень законів України «Про нотаріат», «;Про аграрні розписки», «;Про заставу», «;Про іпотеку», а також постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №665 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру аграрних розписок».

Водночас, під час розгляду та вирішення даної адміністративної справи судом встановлено невідповідність положень пункту 1, 2 Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою КМУ №662 від 26.11.2014 р., вимогам Цивільного кодексу України, Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про нотаріат», що з урахуванням вищенаведеного в сукупності свідчить про їх незаконність.

Згідно ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Застосуванням нормативно-правового акта до особи є також виникнення на підставі цього акта правовідносин, які покладають на особу певні права чи обов'язки.

Відповідно до п. 21 Постанови Пленуму ВАС України №2 від 06.03.2008 р. «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» судам слід мати на увазі, що за правилами частини другої статті 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.

Наведене свідчить, що оскаржуваний нормативно-правовий акт має бути таким, що породжує, змінює, припиняє права та обов'язки позивача або може породжувати, змінювати чи припиняти права та обов'язки позивача в майбутньому.

В матеріалах справи наявні копії кредитних договорів, укладених позивачами з банківськими установами, розрахунки банку та повідомлення про існування у них простроченої заборгованості, що свідчить про можливість застосування оскаржуваного нормативно-правового акту до позивачів в майбутньому та, як наслідок, можливість його оскарження останніми.

При прийнятті даної постанови суд бере до уваги також положення п. 10.2 постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 р. №7 «Про судове рішення в адміністративній справі», згідно якого визнання акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.  

Оскільки оскаржувані положення Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, можуть бути застосовані до необмеженого кола фізичних осіб у зв'язку з укладенням ними кредитних договорів та існуванням у них простроченої заборгованості, суд з метою недопущення порушень прав та законних інтересів осіб, що є позичальниками, вважає за необхідне визнати нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, з моменту її прийняття.

Крім того, відповідно до п. 10.2 постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 р. №7 «Про судове рішення в адміністративній справі», ухваливши рішення про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його з цих підстав нечинним, суд у порядку, визначеному частиною одинадцятою статті 171 КАС України, повинен зобов'язати орган, який видав оскаржуваний акт, невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено суду правомірність прийнятої оскаржуваної постанови в частині.

За таких обставин, Окружний адміністративний суд міста Києва, за правилами, встановленими ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині.

Відповідно до ч. 3 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. ст. 11, 94, 158-163, 171 КАС України, -

                                        ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги  ОСОБА_2, ОСОБА_1  задовольнити частково.

Визнати незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме:

п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів "заставлене майно" доповнити словами "(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)";

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

"11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів:

«Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:

"Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Зобов'язати Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про  визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.  

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Судові витрати в сумі по 36,54 грн. присудити на користь ОСОБА_2, ОСОБА_1 за рахунок Державного бюджету України.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі в Окружний адміністративний суд міста Києва  апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня її проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.

Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

 

 

Головуючий суддя                                                                            Аблов Є.В.

 

Суддя                                                                                          Амельохін В.В.

 

          Суддя                                                                                          Шулежко В.П.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

И еще:

Постанова від 20 березня 2015 року  № 826/20084/14 Окружного адміністративного суду міста Києва набула чинності після її апеляційного оскарження, а саме : 14 травня 2015 року

Державний герб України

 

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: №   826/20084/14                         Головуючий у 1-й інстанції:   Аблов Є.В.                                                                                             Суддя-доповідач:  Романчук О.М

 

У  Х  В  А  Л  А

Іменем України

 

    14 травня 2015 року                                                                                            м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого:                                                   Романчук О.М.,

Суддів:                                                              Глущенко Я.Б.,

                                                                                Шелест С.Б.,          

при секретарі                                                          Артюхіній М.А.,

розглянувши в судовому засіданні в м.Києві апеляційні скарги  Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», Кабінету Міністрів України та особи, яка приєдналася до апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», яка не брала участі у справі, щодо якої суд вирішив питання про її права та законні інтереси Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб: Нотаріальної палати України, ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року, -

      В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України за участю третіх осіб - Нотаріальної палати України, ОСОБА_5 про визнання незаконними та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року. Позовні вимоги мотивовані тим, що оскаржуваною постановою доповнено перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, що суперечить вимогам чинного законодавства України щодо доведеності безспірності заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання. Крім того, позивачі зазначили, що оскаржувані положення постанови прийняті з перевищенням повноважень відповідача та із порушенням порядку прийняття постанов Кабінету Міністрів України, а чинність оскаржуваних положень акта Кабінету Міністрів України призвела до порушення існуючого необхідного балансу прав та інтересів суб'єктів правовідносин, до яких застосовується цей акт, та призводить до несприятливих наслідків прав та інтересів осіб, що є позичальниками, зокрема і позивачів.

В позовній заяві ОСОБА_3 (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) просить суд визнати незаконними пункти 1 та 2 Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за яким стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (затвердж. 26.11.2014 року прем'єр-міністром України Яценюком А.) та у зв'язку з цим нечинними з моменту набрання законної сили рішенням адміністративного суду.

Позивач ОСОБА_4 в уточненому адміністративному позові просив суд: визнати незаконними і, як наслідок, нечинними, окремі положення Постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», а саме -

а) Пункт 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині:

«а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)» та

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

б) Пункт 2 Змін, а саме -

« 2. Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Позивачі в судовому засіданні підтримали позовні вимоги в повному обсязі та просили суд їх задовольнити.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме:

п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»;

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів:

«Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Зобов'язано Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.    

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Кабінет Міністрів України, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» подали апеляційні скарги, в яких просять скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволені позову відмовити.

25 березня 2015 року на адресу суду надійшла заява особи, яка приєдналася до апеляційної скарги, яка не брала участі у справі, щодо якої суд вирішив питання про її права та законні інтереси Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк».

20 квітня 2015 року на адресу суду надійшла заява особи, яка приєдналася до апеляційної скарги, яка не брала участі у справі, щодо якої суд вирішив питання про її права та законні інтереси Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк».

Відповідно до ч.1 ст.195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 26 листопада 2014 року Кабінет Міністрів України видав Постанову №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів».

Як вбачається з оскаржуваної постанови, якою затверджено Зміни, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), у розділі «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами»: після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»; доповнити розділ пунктом 1 1 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

Крім того, п. 2 Змін доповнено перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Позивачі, вважаючи зазначені положення змін незаконними та такими, що суперечать законам України, звернулись до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним із принципів діяльності Кабінету Міністрів України є здійснення виконавчої влади на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Згідно ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Згідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст.18 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.87 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року №3425-ХІІ для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року №3425-ХІІ визначено умови вчинення виконавчих написів, згідно якої нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

У відповідності до п. 3.1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 року, нотаріус вчиняє виконавчі написи:

- якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем;

- за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

У відповідності до п. 3.2 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 року, безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 року №1172.

Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, з системного на налізу норм чинного законодавства вбачається, що нотаріус, перш ніж вчинити виконавчий напис, повинен перевірити чи підпадає заявлена вимога під той вид заборгованості, про який йдеться в Переліку №1172, чи подані всі передбачені           Переліком документи, чи оформлені такі документи належним чином, чи підтверджують подані документи безспірність заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання, чи не виник спір між зацікавленими особами, чи не минув встановлений законодавством строк для вчинення виконавчого напису.

Як вбачається з матеріалів справи, постановою, яка оскаржується позивачами, внесено зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, відповідно до п. 2 яких, для одержання виконавчого напису за кредитними договорами, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями, додаються:          

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Тобто, як вірно зазначено судом першої інстанції в своїй постанові, Кабінетом Міністрів України, якому законом надано повноваження щодо встановлення переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановлено перелік документів, які необхідно надати нотаріусу для одержання виконавчого напису, що фактично нівелює вимогу законодавства щодо необхідності підтвердження наявності та безспірності заборгованості, набуття чинності кредитним договором та повноважень іпотекодержателя.          

Слід врахувати, що згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Параграфом 1 встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджені           оскаржуваною постановою, не передбачають обов'язку подання нотаріусу разом із оригіналом кредитного договору доказу на підтвердження факту укладення такого договору (шляхом передачі грошей або інших речей), що свідчить про суперечність та невідповідність вказаних положень Змін наведеним нормам Закону.

Разом з тим, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не враховують положень п. 6 ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якого, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Наведене свідчить, що зазначеною нормою Закону забезпечено право боржника на захист його інтересів шляхом направлення йому повідомлення про заборгованість та необхідність її погашення, водночас оскаржувані положення Змін не містять обов'язку доведення факту та/або обов'язку надання нотаріусу доказів того, що боржник отримав вимогу кредитора і що після цього минули законодавчо визначені строки погашення заборгованості, що є порушенням прав боржника.

Доповнений оскаржуваною постановою розділ Переліку «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» дозволяє кредиторам без повідомлення боржника здійснювати односторонній розрахунок заборгованості та звільняє кредитора від обов'язку доведення безспірності спору, його суми та факту прострочення.

Крім того, судом  першої інстанції звернуто увагу на ту обставину, що згідно п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що кредитодавцю забороняється: вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, а відповідно Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не містять жодних заборон чи застережень щодо включення у розрахунок платежів по кредиту, строк давності яких сплинув, що суперечить наведеній нормі Закону.

Зі змісту ст.ст. 1, 5 Закону України «Про іпотеку» від 06.06.2003 року №898-ІV вбачається, що предметом іпотеки може бути майно, зокрема житло. Так, згідно ч.ч. 1, 3 Закону України «Про іпотеку» від 06.06.2003 року №898-ІV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі, зокрема, виконавчого напису нотаріуса.

Втім, п. 1 Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених оскаржуваною постановою, надає можливість іпотекодержателю задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на житло, яке є предметом іпотеки, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса всупереч вимог ст. 47 Конституції України, якою встановлено заборону примусового позбавлення житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При цьому, стаття 109 Житлового кодексу Української РСР передбачає, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Положеннями Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів,           Перелік доповнено п. 11 «Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання».

Так, для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, з вказаного переліку необхідних документів для одержання виконавчого напису вбачається відсутність документів, які можуть підтверджувати безспірність заборгованості боржника і встановлювати прострочення виконання зобов'язання, що фактично нівелює зміст безспірності заборгованості.

Проте, документами, які можуть підтверджувати наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлювати розмір зазначеної заборгованості є виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». З наведеного є відповідна судова практика: постанова ВГСУ від 28.09.2011 року у справі №10/52д, постанова ВГСУ від 27.10.2011 року, у справі №5015/1965/11, ухвала ВССУ від 15.06.2011 року у справі №6-4882св11.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено правомірність прийнятої оскаржуваної постанови в частині.

Виходячи із вимог ст. 71 КАС України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 197, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційні скарги  Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», Кабінету Міністрів України та особи, яка приєдналася до апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», яка не брала участі у справі, щодо якої суд вирішив питання про її права та законні інтереси Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 березня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали виготовлено 19.05.2015 року.

 

Головуючий суддя:                                                                                  О.М. Романчук

 

Судді:                                                                                                        Я.Б.Глущенко

 

                                                                                                                              С.Б.Шелест

 

                                                                                                                                

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

А теперь, хочу обратить внимание уважаемых форумчан на то обстоятельство, что :

дело № 826/20084/14 о признании незаконными  "пунктів 1, 2  постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року" суды рассматривали: 2 года по первому кругу - чтобы эти злосчастные пункты 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №662 "Визнано незаконною та нечинною" 20.03.2015  и еще 2 года по второму  кругу - чтобы снова "Визнати незаконною та нечинною" уже 22.02.2017.

Вопрос на аттестат судьи : так когда пункти 1, 2  постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року были законными ?

 

Державний герб України

 

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: №   826/20084/14                                  Головуючий у 1-й інстанції:  Арсірій Р.О.  

Суддя-доповідач:  Аліменко В.О.

 

ПОСТАНОВА

Іменем України

 

22 лютого 2017 року                                                                                                 м. Київ

 

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

 

головуючого судді                               Аліменка В.О.,

суддів                                                   Безименної Н.В., Кучми А.Ю.,

за участю секретаря                              Лебедєвої Ю.Б.,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги  ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_4, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Альфа-Банк» про визнання нечиними та скасування п.1 та п. 2 Постанови КМУ № 662 від 26.11.2014 року, -

 

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися Окружного адміністративного суду міста з адміністративним позовом до  Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_4, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Альфа-Банк» про визнання незаконними та скасування пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року.          В позовній заяві ОСОБА_2, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить суд визнати незаконними пункти 1 та 2 Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за яким стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (затвердж. 26.11.2014 року прем'єр-міністром України ОСОБА_5 та у зв'язку з цим нечинними з моменту набрання законної сили рішенням адміністративного суду.

Позивач - ОСОБА_3 в уточненому адміністративному позові просив суд: визнати незаконними і, як наслідок, нечинними, окремі положення Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», а саме -

а) Пункт 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині:

«а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)» та

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

б) Пункт 2 Змін, а саме -

« 2. Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва  від 20 березня 2015 року адміністративні позови були задоволені частково.

Не погоджуючись із зазначеною постановою ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк», ПАТ «Альфа-Банк» та Кабінетом Міністрів України були подані апеляційні скарги, які ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року були залишені без задоволення, а постанова ОАС м. Києва від 20 березня 2015 року - без змін.

На ухвалу Київського ААС від 14 травня 2015 року Кабінетом Міністрів України та Публічним акціонерним Товариством «Комерційний банк «Приватбанк» було подано касаційні скарги.

Так, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.03.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.05.2015 року у справі № 826/20084/14, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року, з врахуванням висновків, викладених в ухвалі ВАС України від 24 листопада 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Позивачами, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подано апеляційні скарги, у яких скаржники просять скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Свої вимоги апелянти аргументують тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права та надано невірну правову оцінку діям відповідача щодо правомірності прийняття оспорюваної постанови в частині, оскільки, на їх думку, зазначений нормативно-правовий акт є неузгодженим з існуючим законодавством та суперечить йому.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні адміністративних позовів виходив з того, що оскаржувана постанова розроблена з метою забезпечення належної реалізації положень Законів України «Про нотаріат», «;Про аграрні розписки», «;Про заставу», «;Про іпотеку», Цивільного кодексу України, а також постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 року № 665 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру аграрних розписок», Кабінет Міністрів України прийняв оскаржувану постанову з метою забезпечення виконання механізму звернення стягнення на предмет іпотеки та предмет кредитного договору, передбачених відповідно статтями 33 Закону України «Про іпотеку», статтями 1054, 18 та параграфом першим глави 71 Цивільного кодексу України, а також статтею 87 Закону України «Про нотаріат», шляхом доповнення переліку документів, за якими стягнення проводиться на підставі виконавчих написів нотаріусів, нормам Цивільного кодексу України, Законів України «Про іпотеку», «;Про захист прав споживачів», тому діяв на підставі, у спосіб та в межах повноважень, визначених законодаством.

Однак, колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Так, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 26 листопада 2014 року Кабінет Міністрів України видав Постанову №662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів».

Як вбачається з вказаної постанови, якою затверджено Зміни, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), у розділі «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами»: після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.».

Крім того, п. 2 Змін доповнено перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості».

Позивачі, вважаючи зазначені положення змін незаконними та такими, що суперечать законам України, звернулись до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним із принципів діяльності Кабінету Міністрів України є здійснення виконавчої влади на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Згідно ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Згідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Як вже було зазначено, оскаржуваною Постановою №662 було внесено зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Варто зазначити, що нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст.18 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Згідно із частиною першою статті 7 Закону нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, - законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Відповідно до ст.87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів, згідно якої нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Разом з тим, згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.02.2012 №282/20595) нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

У відповідності до п. 3.2 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 року, безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 року №1172.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що нотаріус, перш ніж вчинити виконавчий напис, повинен перевірити чи підпадає заявлена вимога під той вид заборгованості, про який йдеться в Переліку №1172, чи подані всі передбачені Переліком документи, чи оформлені такі документи належним чином, чи підтверджують подані документи безспірність заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання, чи не виник спір між зацікавленими особами, чи не минув встановлений законодавством строк для вчинення виконавчого напису.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваною постановою КМУ внесено зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, відповідно до п. 2 яких, для одержання виконавчого напису за кредитними договорами, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями, додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Тобто, в своїй постанові Кабінетом Міністрів України, якому законом надано повноваження щодо встановлення переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановлено перелік документів, які необхідно надати нотаріусу для одержання виконавчого напису, що фактично нівелює вимогу законодавства щодо необхідності підтвердження наявності та безспірності заборгованості, набуття чинності кредитним договором та повноважень іпотекодержателя.

Разом з тим, слід врахувати, що згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Параграфом 1 встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджені оскаржуваною постановою, не передбачають обов'язку подання нотаріусу разом із оригіналом кредитного договору доказу на підтвердження факту укладення такого договору (шляхом передачі грошей або інших речей), що свідчить про суперечність та невідповідність вказаних положень Змін наведеним нормам Закону.

Разом з тим, Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не враховують положень п. 6 ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якого, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Таким чином, законодавець забезпечує право боржника на захист його інтересів шляхом направлення йому повідомлення про заборгованість та необхідність її погашення.

Однак, у пункті 2 Переліку відсутня вимога про надання нотаріусу документів, які б підтверджували повідомлення боржника кредитором про наявність заборгованості та необхідність її погашення, що безперечно є порушенням прав боржника.

Водночас, доповнений Постановою розділ Переліку «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» дозволяє кредиторам без повідомлення боржника здійснювати «односторонній» розрахунок заборгованості та звільняє кредитора від обов'язку доведення безспірності боргу, його суми та факту прострочення.

За таких обставин нотаріус не може здійснювати захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису.

Крім того, доповнений оскаржуваною постановою розділ Переліку «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» дозволяє кредиторам без повідомлення боржника здійснювати односторонній розрахунок заборгованості та звільняє кредитора від обов'язку доведення безспірності спору, його суми та факту прострочення.

Згідно п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що кредитодавцю забороняється: вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, а відповідно Зміни до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не містять жодних заборон чи застережень щодо включення у розрахунок платежів по кредиту, строк давності яких сплинув, що суперечить наведеній нормі Закону.

Разом з тим, варто зазначити, що на думку суду першої інстанції, оскаржувана постанова розроблена з метою забезпечення належної реалізації положень Законів України «Про нотаріат», «;Про аграрні розписки», «;Про заставу», «;Про іпотеку», а також постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 року № 665 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру аграрних розписок», отже висновок суду про фактичне нівелювання вимоги законодавства щодо необхідності підтвердження наявності та безспірності заборгованості не відповідає дійсності, оскільки оскаржувана Постанова не звужує перелік документів, а навпаки доповнює та конкретизує його, чим встановлює більш ефективний механізм стягнення заборгованості з позичальників, що ухиляються від виконання своїх зобов'язань.

Судом також зазначено, що даною Постановою вдосконалено механізм стягнення заборгованості за кредитами та нотаріально посвідченими договорами іпотеки, а також конкретизується перелік документів, які подаються нотаріусу для вчинення виконавчого напису на таких договорах.

Однак, колегія суддів вважає, що  такі висновки не відповідають дійсності, мотивуючи свою позицію наступним.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 12 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотеко держатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Частинами 1, 3 статті 33 Закону встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотеко держатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя.

Втім, п. 1 Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених оскаржуваною постановою, надає можливість іпотекодержателю задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на житло, яке є предметом іпотеки, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса всупереч вимог ст. 47 Конституції України, якою встановлено заборону примусового позбавлення житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Варто також зазначити, що положеннями Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, Перелік доповнено п. 11 «Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання».

Так, для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

Отже, з вказаного переліку необхідних документів для одержання виконавчого напису вбачається відсутність документів, які можуть підтверджувати безспірність заборгованості боржника і встановлювати прострочення виконання зобов'язання, що фактично нівелює зміст безспірності заборгованості.

Проте, документами, які можуть підтверджувати наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлювати розмір зазначеної заборгованості є виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Крім того, пунктами 1 та 2 статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» визначено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України за споживачем кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке житлове майно відповідає певним вимогам, а також інше майно (майнові права) при недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації предмета застави (іпотеки).

При цьому стягнення за виконавчим написом проводиться в порядку, встановленому статтею 90 Законом України «Про виконавче провадження».

В свою чергу, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та примусового виконання рішень інших органів (посадових осіб), а виконавчий напис нотаріуса є одним із виконавчих документів на підставі якого державною виконавчою службою здійснюється примусове виконання рішення (статті 1, 17 Закону України «Про виконавче провадження»).

З урахуванням наведеного, на переконання колегії суддів, оскаржуваною постановою, крім іншого, порушуються основоположні, конституційні права та свободи позивачів, зокрема:

- статті 41 Конституції України стосовно того, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Оскаржуваний акт, на думку суду апеляційної інстанції, створює протиправні можливості для сторони кредитора без належних, передбачених законом, на те підстави, протиправно позбавляти сторону позичальника його права власності на кошти та маймо, примушуючи останнього до тривалого і важкого процесу оскарження виконавчого напису, при цьому доки буде тривати оскарження, власність вже може бути безповоротно втрачена

- статті 47 Конституції України стосовно того, що ніхто не може бути примусово, позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Оскаржуваний акт, на думку суду, створює для сторони кредитора можливість примусово позбавити житла сторону позичальника в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на іпотечному договорі.

Крім того варто зазначити, що у справі «Беєлер проти Італії» Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.

Разом з тим, у рішенні від 09.01.2007 року у справі «Інтерсплав» проти України» Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати «справедливий баланс» між інтересами особи і суспільства.

Одночасно судова колегія вважає за необхідне вказати й на те, що при винесенні 26 листопада 2014 року Кабінетом Міністрів України Постанови №662, порушено необхідний баланс між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані застосовані заходи.

Таким чином, висновок суду першої інстанції, що оскаржувана постанова розроблена з метою забезпечення належної реалізації положень Законів України «Про нотаріат», «;Про аграрні розписки», «;Про заставу», «;Про іпотеку», Цивільного кодексу України, а також постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 № 665 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру аграрних розписок» є передчасним.

А висновок про те, що оскаржуваною Постановою вдосконалено механізм стягнення заборгованості за кредитами та нотаріально посвідченими договорами іпотеки, а також конкретизується перелік документів, які подаються нотаріусу для вчинення виконавчого напису на таких договорах, на переконання колегії суддів, не відповідає дійсності.

Водночас, колегія суддів звертає увагу, що до частини першої статті 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи чи інтереси.

Згідно з приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначено статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, до спірних правовідносин статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень, відповідно до частини другої якої право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

При цьому, перевірка законності цих актів полягає у з'ясуванні їх відповідності законам України.

Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

Системний аналіз наведеного дає підстави дійти висновку, що у спірних правовідносинах особа повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акту або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акту.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Вищий адміністративний суд України виходив з того, що суди не з'ясували яким чином застосування до позивачів спірного акту порушить їх права та законні інтереси.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).

Звернення до суду має стосуватися дійсного, а не абстрактного, порушеного права, свободи або інтересу такою дією/рішенням суб'єкта владних повноважень, що відповідає положенням ч. 1 ст. 6 КАС України, ч. 1 ст. 71 цього ж Кодексу в частині обов'язку доказування обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, у т.ч. наявність дійсного порушеного права/інтереса.

Підставами для визнання дій суб'єкта владних повноважень неправомірними є невідповідність таких дій вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який вчиняє ці дії. Утім, обов'язковою умовою визнання дій неправомірними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів.

Тобто, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясування питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до адміністративного суду чи на момент прийняття судом рішення, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція висловлена в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.10.2015 року справою № К/800/58100/14, К/800/56402/14.

Враховуючи наведені норми чинного законодавства та позицію Вищого адміністративного суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, в матеріалах справи наявні кредитні та іпотечні договори, що були укладені між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «Надра». Відповідно до цих договорів позивач, як позичальник та ПАТ КБ «Надра», іпотекодавець, безсумнівно є суб'єктами правовідносин до яких застосовуються оскаржувана Постанова №662, що надає позивачу право відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України оскаржити цей нормативно-правовий акт.

Колегія суддів не бере до уваги неодноразові посилання третьої особи - ПАТ КБ «ПриватБанк» на те, що до ОСОБА_6 не може бути застосовано спірний акт у зв'язку із тим що вже наявне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська № 202/34736/13-ц про стягнення з останнього боргу за кредитом в ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки дане рішення жодним чином не стосується справи, оскільки позов подано як позичальником банку «Надра», а не як позичальником ПАТ КБ «ПриватБанк».

Крім того, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська № 202/34736/13-ц, на яке посилається ПАТ КБ «ПриватБанк» є скасованим відповідно до ухвали того ж суду від 11.06.2015 року.

Разом з тим, в матеріалах справи наявні кредитні та іпотечні договори, що були укладені між ОСОБА_2 та ПАТ «Промінвестбанк». Відповідно до цих договорів позивач, як позичальник та ПАТ «Промінвестбанк», іпотекодавець, безсумнівно є суб'єктами правовідносин до яких застосовуються оскаржувана Постанова №662.

Більше того, в матеріалах справи лист №19219 від 12.12.2014 року, відповідно до якого ПАТ «Промінвестбанк» звернувся до ОСОБА_2 з попередженням про те, що в разі не виконання умов договорів, банк має намір скористуватись Постановою КМУ №662 та звернутись до нотаріуса для вчинення виконавчого напису на кредитному договорі.

В матеріалах справи наявні копії кредитних договорів, укладених позивачами з банківськими установами, розрахунки банку та повідомлення про існування у них простроченої заборгованості, що свідчить про можливість застосування оскаржуваного нормативно-правового акту до позивачів в майбутньому та, як наслідок, можливість його оскарження останніми.

Враховуючи все вище наведене, колегія суддів приходить до переконання, що позивачами доведено факт застосування до них оскаржуваного нормативно-правового акту, оскільки запропоновані оскаржуваною постановою КМУ зміни у процедуру вчинення виконавчих написів нотаріусів на кредитних і іпотечних договорах створюють можливість при наявності злого умислу, недбалості чи з інших причин кредитору та/чи його посадовим особам або пов'язаним із ними третім особам, незаконно заволодіти коштами або майном, як позивачів так і інших громадян України, шляхом введення в оману нотаріуса, який керуючись спірним актом буде вимушений вчинити виконавчий напис на підставі документів, що не є належними доказами безспірності заборгованості, та згодом стягнення майна чи коштів виконавчою службою на підставі такого виконавчого напису.

Також на думку суду, оскаржувані зміни порушують рівність кредитора та позичальника перед законом, визнаючи суб'єктивну і необґрунтовану належним (передбаченим законом) чином позицію заінтересованої особи (сторони кредитора) як істину на шкоду законним інтересам і сторони правочину (сторони позичальника).

Оскільки оскаржувані положення Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, можуть бути застосовані до необмеженого кола фізичних осіб у зв'язку з укладенням ними кредитних договорів та існуванням у них простроченої заборгованості, суд з метою недопущення порушень прав та законних інтересів осіб, що є позичальниками, вважає за необхідне визнати нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, з моменту її прийняття.

При прийнятті даної постанови суд бере до уваги також положення п. 10.2 постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 р. №7 «Про судове рішення в адміністративній справі», згідно якого визнання акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.    

Оскільки оскаржувані положення Змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, можуть бути застосовані до необмеженого кола фізичних осіб у зв'язку з укладенням ними кредитних договорів та існуванням у них простроченої заборгованості, суд з метою недопущення порушень прав та законних інтересів осіб, що є позичальниками, вважає за необхідне визнати нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, з моменту її прийняття.

Крім того, відповідно до вказаної постанови Пленуму ВАС України №7, ухваливши рішення про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його з цих підстав нечинним, суд у порядку, визначеному частиною одинадцятою статті 171 КАС України, повинен зобов'язати орган, який видав оскаржуваний акт, невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено суду правомірність прийнятої оскаржуваної постанови в частині.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що доводи викладені в апеляційній скарзі знайшли своє підтвердження, оскаржувана постанова прийнята судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, не враховано всі обставини справи, тому існують підстави для задоволення апеляційної скарги.

Згідно до статті 202 КАС України - підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Керуючись ст. 160, 183, 195, 196, 198, 202, 205, 206, 254  КАС України, колегія суддів

 

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року - скасувати.

Визнати незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме:

п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»;

доповнити розділ пунктом 11 такого змісту:

« 11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору;

б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання;

в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості;

г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання;

ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу».

п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів:

«Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:

«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин

2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.

Для одержання виконавчого напису додаються:

а) оригінал кредитного договору;

б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.».

Зобов'язати Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України №662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення Постанови в повному обсязі.

 

Головуючий суддя                                                                       В.О. Аліменко

 

Судді                                                                                           Н.В. Безименна

 

                                                                                                                           А.Ю.Кучма

 

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 15.04.2019 в 09:13, samuraj сказал:

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/78327748   Колегія суддів ЦКС ВС вважає, 

Оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року набрала законної сили з моменту проголошення, а оскаржуваний виконавчий напис вчинений 21 листопада 2016 року, ця постанова не свідчить про вчинення виконавчого напису із порушенням встановленої законодавством процедури.

 

Сегодня придумался анекдот, относительно позиции судей ЦКС ВС :

"Суд рассматривает дело о нападении Петрова на Сидорова. Судом установлено обстоятельства дела, что Петров подбежал к Сидорову на улице и молотком вбил гвоздь в голову последнего. В резолютивной части своего решения суд пишет : учитывая, что гр-н Петров правша и держал молоток в правой руке, а гвоздь, соответственно, в левой - суд установил, что процедура не нарушена" 

Share this post


Link to post
Share on other sites

это мое дело и александра гумирова. чтоб его выиграть мы прошли через ад. против меня банкиры сфабриковали даже криминальное дело. КМУ не сопротивлялся. В основном  приватбанк.  Когда мы подали позов первый раз в суд ,то суд вынес ухвалу ,которой остановил действие  Постановления КМУ  и обязал их опубликовать в газете "Урядовий кур,эр" Сейчас пытаюсь взыскать на свою корысть суебные издержкм с КМУ .

  • Like 4
  • Thanks 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
39 минут назад, doroshal сказал:

это мое дело и александра гумирова. чтоб его выиграть мы прошли через ад. против меня банкиры сфабриковали даже криминальное дело. КМУ не сопротивлялся. В основном  приватбанк.  Когда мы подали позов первый раз в суд ,то суд вынес ухвалу ,которой остановил действие  Постановления КМУ  и обязал их опубликовать в газете "Урядовий кур,эр" Сейчас пытаюсь взыскать на свою корысть суебные издержкм с КМУ .

Да мы в курсе с самого начала и следили за делом и восхищаемся Вашей борьбой..!!! Именно от Гумирова у меня и есть копия оригинала постановы... А по какому поводу дело, чего инкриминировали Вам...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 16.04.2019 в 17:23, Bolt сказал:

И несут дальше...

https://protocol.ua/ru/oasmk_ta_vp_vs_nakladennya/

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 6-23/08
      Провадження № 14-367цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      заявник - відділ державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (далі - ВДВС Дубенського МУЮ),
      стягувач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»),
      боржник - ОСОБА_1 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк»
      на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року у складі колегії суддів Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Шимківа С. С.
      у цивільній справі за поданням ВДВС Дубенського МУЮ, стягувач - ПАТ «Ощадбанк», боржник - ОСОБА_1 , про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст вимог
      У липні 2008 року ВДВС Дубенського МУЮ звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 .
      На обґрунтування вказаних вимог зазначив, що на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебуває п`ять виконавчих документів про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь стягувачів. Ці виконавчі документи прийняті у 2006, 2007, 2008 роках.
      Станом на час звернення до суду з указаним поданням ОСОБА_1 не виконав своїх боргових зобов`язань за жодним з виконавчих документів.
      Посилаючись на положення статті 6 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII), згідно з якою громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках, зокрема, якщо діють неврегульовані договірні чи інші невиконані зобов`язання, - до виконання зобов`язань, заявник просив подання задовольнити.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року тимчасово обмежено ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов`язань.
      Суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 має боргові зобов`язання за п`ятьма виконавчими документами на загальну суму 64 483 грн. Оскільки ОСОБА_1 має паспорт громадянина України, що дає право на виїзд з України, а тому може ухилитися від виконання боргових зобов`язань.
      Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року ухвалу Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року скасовано, провадження у справі закрито.
      Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд послався на пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зробив висновок, що подання не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини регулюються Законом № 3857-XII і дії відповідних органів щодо обмеження виїзду ґрунтуються не на судовому рішенні, а на нормах цього Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У лютому 2017 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Апеляційний суд не взяв до уваги положення частини першої статті 377-1 ЦПК України та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який був чинним на час розгляду справи в суді першої інстанції, а тому помилково вважав, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      У справі, що розглядається, до суду звернувся ВДВС Дубенського МУЮ з поданням, у якому просив постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 до виконання ним своїх зобов`язань.
      Зі змісту указаного подання вбачається, що звернення до суду зумовлено невиконанням ОСОБА_1 своїх боргових зобов`язань.
      Станом на час розгляду вказаного подання на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебувало п`ять виконавчих документів, у яких ОСОБА_1 є боржником, а саме: виконавчий напис нотаріуса від 08 вересня 2006 року № 4795, про звернення стягнення на заставний автомобіль на суму 9 682,33 дол. США та 689 грн на користь Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра»; вимога від 14 березня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 1 014,94 грн; виконавчий лист № 2-307/2008, виданий Дубенським міськрайонним судом Рівненської області 14 березня 2008 року, про стягнення на користь Відкритого акціонерного товариства «Ощадбанк» заборгованості в розмірі 19 828,55 грн; судовий наказ № 2-н-874, виданий Рівненським міським судом Рівненської області 15 жовтня 2007 року, про стягнення на користь Кредитної спілки «Пріорітет» коштів у сумі 4 788,56 грн; вимога від 17 квітня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 268,2 грн.
      Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      У статті 58 Конституції України зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
      У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
      Закон № 3857-XII регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері.
      У статті 6 цього Закону (у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням) установлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо:
      - діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання - до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;
      - він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань;
      - щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі.
      Статтею 8 Закону № 3857-XII у вказаній редакції передбачалося, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 - 8 частини першої статті 6 цього Закону, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3 - 5 і 9 частини першої статті 6 цього Закону, оскарженню не підлягає.
      Зазначеним Законом № 3857-XII не передбачено можливості у цивільному судочинстві тимчасово обмежувати виїзд за кордон боржника у виконавчому провадженні до виконання рішення суду саме як забезпечення виконання рішення суду, ухваленого за правилами цивільного судочинства, відповідно до статті 383 ЦПК України.
      З огляду на вказане апеляційний суд правильно вважав, що дії відповідних органів державної влади щодо обмеження виїзду ґрунтуються на нормах статті 6 зазначеного Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду справи в суді першої інстанції, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки подання державного виконавця щодо тимчасового обмеження виїзду за межі України боржника у виконавчому провадженні до виконання зобов`язань за рішенням суду не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, то апеляційний суд правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України.
      При цьому апеляційний суд зазначив, що державний виконавець мав повноваження, передбачені статтею 5 Закону № 606-XIV, для вжиття необхідних заходів для виконання рішення суду.
      З матеріалів справи та змісту оскаржуваного судового рішення апеляційного суду не вбачається, що суд порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання у касаційній скарзі на статтю 377-1 ЦПК України з огляду на таке.
      Статтею 377-1 (вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України) доповнено ЦПК України на підставі Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)».
      Указаною статтею передбачалося, що питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням виконавчого округу за поданням приватного виконавця. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця, приватного виконавця (у редакції зі змінами 2016 року).
      Однак у справі, що розглядається, державний виконавець звернувся з поданням до суду і воно розглянуто судом першої інстанції у липні 2008 року. У ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, була відсутня стаття 377-1.
      У частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду його в суді першої інстанції, передбачалося, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Аналогічна норма міститься й у ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (частина третя статті 3).
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане оскаржувану ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.
      Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов О. С. Ткачук
      М. І. Гриців В. Ю. Уркевич
      Д. А. Гудима О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 84274319
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      4 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 750/7865/18
      Провадження № 14-392 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - відповідач) про зобов`язання виплатити пенсію як спадкоємцю
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 1 серпня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив зобов`язати відповідача виплатити йому відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року нараховану, але не виплачену пенсію у сумі 6 706,3 грн, що належала за життя батьку позивача - ОСОБА_2 .
      2. Мотивував позов такими обставинами :
      2.1. ОСОБА_2 перебував на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова, правонаступником якого є відповідач.
      2.2. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати.
      2.3. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн.
      2.4. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність.
      2.5. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн.
      2.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
      2.7. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року, виданим державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори, позивач є спадкоємцем сум пенсії у розмірі 6 706,23 грн, які не отримав ОСОБА_2
      2.8. 14 травня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату йому пенсії, нарахованої ОСОБА_2 , але відповідач залишив цю заяву без задоволення.
      2.9. Такі дії відповідача порушують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки успадковані позивачем кошти є майном.
      3. До позовної заяви позивач долучив ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2018 року про закриття провадження у справі № 825/2344/18 за позовом позивача до відповідача про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3.1. 3 січня 2019 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. Відповідач незаконно утримує належне позивачеві спадкове майно, а саме: суми недоотриманої пенсії в розмірі 6 706,23 грн, що була нарахована ОСОБА_2 на підставі рішення суду і не виплачена спадкодавцеві за життя.
      4.2. Відповідач порушив право позивача на мирне володіння своїм майном, передбачене статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції.
      4.3. Позовні вимоги слід задовольнити, зважаючи на принцип захисту легітимних очікувань особи, що є одним із загальновизнаних способів захисту прав особи в національному законодавстві України та полягає у примусовому виконанні обов`язку в натурі, а також на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у його рішеннях від 25 червня 1996 року у справі «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», заява № 19776/92), від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»(«The Former King of Greece and Others v. Greece», заява № 25701/94), від 1 березня 2001 року у справі «Малама проти Греції» («Malama v. Greece», заява N 43622/98), від 23 листопада 1983 року у справі «Ван дер Мюсель проти Бельгії» («Van Der Mussele v. Belgium», заява № 8919/80), від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» («Kopecky v. Slovakia», заява № 44912/98).
      4.4. Відсутність у відповідача бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 21 березня 2019 року Чернігівський апеляційний суд прийняв постанову, якою залишив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року без змін.
      6. Мотивував постанову так :
      6.1. Суд першої інстанції правильно вважав, що відповідач порушує право позивача на отримання сум пенсії, успадкованих після смерті його батька, а тому це право суд має захистити шляхом стягнення коштів у примусовому порядку.
      6.2. Не можна взяти до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не зобов`язаний виплачувати нараховані суми за судовими рішеннями.
      6.3. Безпідставними є доводи апеляційної скарги стосовно того, що рішення суду на користь позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум. З позовом про стягнення пенсійних виплат звернувся син померлого ОСОБА_2 , якому за життя ці кошти належали згідно з рішеннями судів і не були йому виплачені. Позивач має право звернутися з позовом про примусове стягнення коштів, набутих у порядку спадкування.
      6.4. Спір не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки підставою звернення з цим позовом до суду стала відмова відповідача виплатити позивачу кошти, які є частиною спадщини, внаслідок чого позивач був позбавлений права власності на майно.
      6.5. Обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 24 квітня 2019 року відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Відповідач мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. Рішення про нарахування та виплату нарахованих сум пенсії є рішеннями відповідача як суб`єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги треба розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      10.2. Відповідач не порушував права й інтереси позивача. Згідно з судовими рішеннями у справах № 2-а-2506/18620/11 і № 2-а-2506/18205/11 суми недорахованих основної та додаткової пенсій вже були донараховані відповідачем ОСОБА_2 Питання їх виплати уповноважене вирішувати Головне управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області, а не відповідач. В останнього немає обов`язку виплачувати нараховані суми за вказаними судовими рішення.
      10.3. Наявність свідоцтва про право на спадщину не тягне для відповідача будь-яких юридичних наслідків, оскільки відповідач не здійснює виплату нарахованих сум пенсії. Така виплата можлива лише шляхом заміни сторони виконавчого провадження з примусового виконання ухвалених на користь ОСОБА_2 судових рішень, і цим правом позивач не скористався.
      10.4. Задоволення позовних вимог позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. Позивач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      13. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      14. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      15. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України визначає публічно-правовий спір, зокрема, як спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      16. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      17. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      18. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій.
      19. Позовні вимоги не стосуються оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання особою пенсійних виплат. Позивач мотивував позовну заяву порушенням приписів цивільного законодавства та права власності на успадковані кошти. Предметом позовних вимог є зобов`язання відповідача виплатити позивачу нараховані, але не отримані спадкодавцем за життя суми пенсії, що ввійшли до складу спадщини. Вказані вимоги є майновими. Тому спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, а доводи касаційної скарги про належність спору до юрисдикції адміністративного суду є необґрунтованими.
      20. Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18 і від 26 червня 2019 року у справі № 284/252/17.
      (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги
      21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
      21.1. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати.
      21.2. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн.
      21.3. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність.
      21.4. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн.
      21.5. Відповідач підтверджує факт нарахування ОСОБА_2 пенсії на підставі вказаних судових рішень у розмірі 6 706,23 грн.
      21.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджує копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 6 лютого 2017 року.
      21.7. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року позивач успадкував після смерті ОСОБА_2 спадщину, до якої ввійшли недоотримані спадкодавцем суми пенсії у розмірі 6 706,23 грн, яка йому належала на підставі повідомлення відповідача № 18586/07 від 27 червня 2017 року.
      21.8. На виконанні Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції перебували виконавчі листи № 2а-2506/18620/11 і № 2а-2506/18205/11, видані відповідно 26 жовтня та 12 грудня 2011 року на підставі рішень Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 та 27 жовтня 2011 року.
      21.9. На підставі вказаних виконавчих листів 15 грудня 2011 року та 5 березня 2012 року державний виконавець виніс постанови про відкриття виконавчих проваджень, які згодом були закінчені на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на той час.
      22. Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
      23. Згідно зі статтею 1227 ЦК України суми пенсії, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.
      24. Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, виплачується - по місяць смерті включно членам його сім`ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті, у тому числі непрацездатним членам сім`ї, зазначеним у частині другій статті 36 цього Закону, які знаходилися на його утриманні, незалежно від того, проживали вони разом з померлим пенсіонером чи не проживали.
      25. Члени сім`ї, зазначені в частині першій цієї статті, повинні звернутися за виплатою суми пенсії померлого пенсіонера протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. У разі звернення кількох членів сім`ї, які мають право на отримання суми пенсії, зазначеної у частині першій цієї статті, належна їм відповідно до цієї статті сума пенсії ділиться між ними порівну (частина друга статті 52 Закону № 1058-IV).
      26. У разі відсутності членів сім`ї, зазначених у частині першій зазначеної статті, або у разі незвернення ними за виплатою вказаної суми в установлений частиною другою цієї статті строк сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, входить до складу спадщини (частина третя статті 52 Закону № 1058-IV).
      27. Отже, оскільки ОСОБА_2 за життя була нарахована, але не виплачена сума пенсії в розмірі 6 706,23 грн, і цю суму у встановленому законом порядку успадкував позивач, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц і від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18).
      28. Доводи касаційної скарги про необхідність звернення позивача до органу державної виконавчої служби згідно з Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 440, є необґрунтованими. Постанови Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18620/11 і від 27 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18205/11 позивача не стосуються, а виконавчі провадження з їх примусового виконання закінчені через неможливість їх виконання без участі боржника. Тому звернення із заявами про заміну стягувача правонаступником у цих виконавчих провадженнях після їх закінчення не призведе до захисту порушеного права позивача.
      29. Позивач звернувся до суду не через невиконання судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, а через відмову відповідача виплати йому як спадкоємцю успадковані суми пенсії, нарахованої, але невиплаченої за життя спадкодавцеві. Тобто спір виник саме з відповідачем, а не з Головним управлінням Державної казначейської служби України в Чернігівській області, як про це зазначив відповідач у касаційній скарзі.
      30. Позивач не міг скористатися передбаченим статтею 382 КАС України, механізмом судового контролю за виконанням судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, оскільки це питання могло вирішуватися виключно за клопотанням ОСОБА_2 (а не його спадкоємця), на користь якого були ухвалені відповідні судові рішення, або ж за ініціативою судді.
      31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за обставинами цієї справи зобов`язання відповідача на підставі відповідних рішень суду нарахувати та виплатити спадкодавцю суму пенсії без визначення її конкретного розміру, а також стягнення спадкоємцем у судовому порядку нарахованої на підставі вказаних рішень, але невиплаченої спадкодавцю за життя суми пенсії, не уможливить подвійне стягнення з держави одних і тих самих сум.
      32. Аргументи касаційної скарги про те, що відповідач неуповноважений виплатити суми пенсії, щодо яких виник спір, спростовують приписи частини першої статті 58 Закону № 1058-IV, згідно з якою саме органи пенсійного фонду зобов`язані забезпечувати своєчасне і повне фінансування та виплату пенсій.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      33. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      34. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
      35. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      36. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області залишити без задоволення.
      2. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова
      О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна
      В. В. Пророк
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 84274314
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 202/32532/13-ц
      Провадження № 14-374цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційного банку «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»),
      відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк»
      на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у складі судді Мороза В. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у складі колегії суддів Черненкової Л. А., Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М.
      у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПАТ «Акцент-Банк», про визнання договору поруки припиненим та
      УСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитнимдоговором № МА-36-07від 17 грудня 2007 року у розмірі 109 593,47 долара США; стягнути солідарно з ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь 10 000,00 грн.
      Позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року.
      На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладені окремі договори поруки.
      ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що ОСОБА_1 умови кредитного договору № МА-36-07 належним чином не виконував, на вимоги банку як він так і поручителі не реагували, унаслідок чого утворилася заборгованість за кредитом, яка станом на 25 липня 2012 року становила 110 845,03 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 56 291,44 долара США, заборгованість по процентах за користування кредитом - 35 468,85 долара США, заборгованість по комісії - 13 776,62 долара США, штраф (фіксована частина) - 31,28 долара США, штраф (процентна складова) - 5 276,85 долара США.
      У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання договору поруки припиненим відповідно до частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої надання коштів здійснюється окремими частинами (траншами) кредиту, сукупна величина сальдо по яких не буде перевищувати суму, обумовлену у пункті 1.2 цієї угоди, тобто загальна сума кредиту у рамках кредитної угоди - 100 000,00 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язання за зазначеним кредитним договором цього ж дня між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір поруки.
      При цьому вказував, що у лютому 2011 року він дізнався, що між банком та позичальником укладені договори про видачу траншу від 17 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року по 100 000,00 доларів США кожний, а разом 200 000,00 доларів США, на основі підписаної раніше кредитної угоди. Проте він не був повідомлений про підписання вказаних договорів траншу. Вважав, що кредитор та позичальник своїми діями змінили зобов'язання за кредитною угодою, чим збільшили обсяг відповідальності поручителя та без його згоди на це.
      Зазначав, що зобов`язання за кредитною угодою та договорами про видачу траншу виконані у повному обсязі, згідно з квитанцією № 1 від 17 січня 2008 року та прибуткового касового ордеру № 1 від 17 січня 2008 року ОСОБА_1 сплатив у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до умов зазначених договорів.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано припиненим договір поруки, укладений 17 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк».
      Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не надано належних доказів видачі кредиту позичальникові, відсутня деталізація розрахунку заборгованості та належного повідомлення боржника щодо здійснення примусового стягнення боргу, а також не надано кредитну справу для огляду судом. ОСОБА_1 взяв на себе зобов'язання стосовно погашення кредиту отриманого від банку частинами та у строк, що визначені додатком № 1 до кредитного договору від 17 грудня 2007 року та додатком № 1 до кредитного договору від 17 січня 2008 року. Спір між сторонами врегульовано шляхом підписання відповідного правочину щодо погашення суми кредитного зобов'язання. ОСОБА_1 погашено у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до кредитної угоди та договору про видачу від 17 грудня 2007 року, що підтверджено квитанцією від 17 січня 2008 року та касовим ордером від 18 січня 2008 року.
      Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 дізнався про договори траншу лише у лютому 2011 року, коли ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося вперше до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року скасовано у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, провадження у справі закрито. Повідомлено ПАТ КБ «Приватбанк», що розгляд позовних вимог до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості віднесено до юрисдикції господарських судів. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року залишено без змін.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, апеляційний суд керувався тим, що спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості виникли на підставі укладеного між ними окремого договору поруки, який є самостійним предметом розгляду, тому спір між юридичними особами підвідомчий господарському суду.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд керувався тим, що оскільки 18 січня 2008 року позичальник достроково погасив заборгованість, що визнано кредитором, відтак відсутні правові підстави для задоволення позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Договір поруки, укладений між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 , припинений на підставі частини першої статті 559 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У червні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, які просив скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази отримання позичальником кредитних коштів, як і часткова сплата на їх погашення за договором траншу від 17 січня 2008 року, надані суду. Позовні вимоги за зустрічним позовом про припинення договору поруки не підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання за кредитною угодою не виконано і не припинено, а відповідальність поручителя не збільшилася.
      Також зазначено, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі у частині вимог банку до поручителя ПАТ «Акцент-Банк». У виниклих правовідносинах постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15 не може бути застосована, оскільки позичальником є фізична особа.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 зазначав, що повне виконання ОСОБА_1 свого зобов`язання за кредитною угодою та договору про видачу траншу має наслідком припинення його зобов`язання, і відповідно припинення договору поруки. Спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» випливають із договору поруки, тобто між юридичними особами, а тому, на його думку, підвідомчі господарському суду.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_1 , який уклав з позивачем кредитний договір № МА-36-07, а також до поручителів, якими є фізичні особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та юридична особа - ПАТ «Акцент-Банк». Вказані особи є відповідачами у зв`язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» уклав такі договори: 17 грудня 2007 року - договори поруки з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та 20 жовтня 2010 року - договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язання за кредитним договором.
      ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин, передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.
      Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати саме по собі.
      Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.
      Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.
      У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору.
      Однак стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою.
      ЦПК України на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог.
      Обов `язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя ПАТ «Акцент-Банк», який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до боржника, та поручителів, які є фізичними особами, несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд необґрунтовано закрив провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, оскільки порука є похідною від основного зобов`язання, позовні вимоги взаємопов`язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, 21 березня 2018 року № 14-41цс18, 25 квітня 2018 року № 14-74цс18, 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року № 14-269цс18, від 03 квітня 2019 року № 14-662цс18 та інших і підстав для відступу від них не вбачається.
      Що стосується висновків судів попередніх інстанцій по суті спору в частині вирішення вимог первісного позову ПАТ КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_3 , то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Суди установили, що 17 грудня 2007 року ПАТ КБ «Приватбанк» укладено із ОСОБА_1 кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року (пункти 1.1, 1.2 договору).
      На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № МА-36-07 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладені окремі договори поруки № МА-36-07, а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» - договір поруки № 167.
      17 січня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про видачу траншу № МА-36/2-07, згідно з пунктом 1.1 якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в частині загального ліміту, встановленого п. 1.2 кредитного договору № МА-36-07 від 17 грудня 2007 року. Сума траншу - 100 000,00 доларів США.
      18 січня 2008 року ОСОБА_1 достроково виконав зобов'язання за кредитним договором № МА-36-07 (т. 1, а. с. 172).
      Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.
      Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
      Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Відповідно до частини першої статті 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
      Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
      З матеріалів справи убачається, що 17 та 18 січня 2008 року ОСОБА_1 здійснено погашення кредиту та відсотків по кредиту саме згідно з кредитним договором, а не згідно з договором про видачу траншу № МА-36/2-07.
      Доказів того, що кредит було видано в іншому, більшому розмірі і він залишився не погашеним, матеріали справи не містять, про що правильно зробили висновок суди на підставі принципу змагальності.
      Враховуючи, що ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося з позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором № МА-36-07, яка погашена позичальником достроково, Велика Плата Верховного Суду вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України).
      Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання.
      Тому суди обґрунтовано задовольнили зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      За таких обставин оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню у частині закриття провадження у справі з направленням справи у цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року підлягає залишенню без змін. У цьому випадку згідно вимог статті 141 ЦПК України питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року скасувати в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до Публічного акціонерного товариства«Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року в нескасованій частині та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов О. С. Ткачук
      М. І. Гриців В. Ю. Уркевич
      Д. А. Гудима О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 84274316
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      11 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 620/371/17
      Провадження № 14-296цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у письмовому провадженні справу за позовом заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року, ухвалене суддею Бойко Г.В. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, прийняту у складі суддів Яцини В.Б., Бурлака І.В., Кіся П.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У червні 2017 року заступник керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області, діючи в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення її у власність держави.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 17 червня 2014 року між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 28,4925 га, що розташована на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області для ведення фермерського господарства. Договір зареєстровано в установленому законом порядку.
      При цьому, на думку прокурора, ОСОБА_1 фермерське господарство належним чином не створив, безпідставно набув право користування земельною ділянкою у пільговому порядку, який відповідно до положень Закону України «Про фермерське господарство», ст. 22, 31, 93, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не передбачає конкурентної процедури земельних торгів, яка є обов`язковою в інших випадках. ОСОБА_1 отримав земельну ділянку в оренду за спрощеною процедурою з метою ухилення від земельних торгів та встановлення орендної плати в результаті конкурсної процедури, що спричинило недоотримання місцевим бюджетом орендних платежів, а отже вказані правовідносини належать до сфери інтересів держави у забезпеченні законного використання землі та надходження бюджетних платежів.
      При цьому укладенню оспореного договору оренди не передувало проведення нормативно-грошової оцінки земельної ділянки, що впливає на належне визначення орендної плати, яка є істотною умовою договору оренди, чим були порушені приписи ст. 13 Закону України «Про оренду земель».
      Короткий зміст судових рішень
      3. Рішенням Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 17 червня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 28,4935 га, що знаходиться на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, у власність держави. Вирішено питання розподілу судових витрат.
      4. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_1 , отримавши землю для ведення фермерського господарства, не використовував її за цим призначенням, оскільки фермерське господарство не було зареєстроване. Під час отримання дозволів на відведення ОСОБА_1 в оренду землі та під час укладення та подальшого виконання спірного договору, останній не мав на меті ведення фермерського господарства. Місцевий суд також дійшов висновку, що спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку землі», а саме, без проведення обов`язкової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов`язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
      5. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при укладенні оспореного договору оренди земельної ділянки не були додержані вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, тому відповідно до ст. 228 ЦК України такий правочин може бути визнаний недійсним. Апеляційний суд також погодився і з висновком суду першої інстанції про повернення орендованої земельної ділянки, посилаючись на ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 договір вчинив з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
      6. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність порушень, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантій на мирне володіння майном, у даному випадку у вигляді права оренди, оскільки відповідача ОСОБА_1 не можна вважати добросовісним орендарем.
      7. Апеляційний суд також дійшов висновку, що цей спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки при укладенні договору оренди у спірних правовідносинах ОСОБА_1 діяв як фізична особа.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на те, що суди не врахували, що за весь час дії договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 28,4935 га відповідач ОСОБА_1 використовує її за цільовим призначенням, своєчасно та в повному обсязі сплачує орендну плату за землю, заборгованості за платежами немає.
      9. Також касаційна скарга містить посилання на те, що на час розгляду справи, ОСОБА_1 був зареєстрований як фермер, фізичною особою-підприємцем, а спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування із зареєстрованими в установленому законом порядку фермерськими господарствами підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.
      10. Крім того, аргументом касаційної скарги також указано те, що відповідач
      ОСОБА _1 не був повідомлений про час та місце розгляду справи, що призвело до неповного встановлення фактичних обставин справи та порушення його прав.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      11. 04 березня 2019 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
      12. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду.
      13. 22 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      15. 06 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та вирішила відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року та постанови Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року.
      Позиція Верховного Суду
      16. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      17. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      18. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , отримавши землю для ведення фермерського господарства, не використовує її за цим призначенням, оскільки фермерське господарство не було зареєстроване, а отже, цей відповідач під час отримання дозволів на відведення йому в оренду землі та під час укладення та подальшого виконання спірного договору не мав на меті реєстрації відповідного фермерського господарства. Таким чином, спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку землі», а саме: без проведення обов`язкової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов`язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
      19. Відповідно до ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни, які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
      20. Отже, суди посилалися на ту обставину, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для землі державної та комунальної власності.
      21. Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться.
      22. Разом з тим відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (ст. 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним.
      23. У ст. 124 ЗК України передбачений порядок передачі земельних ділянок в оренду та визначено наступне. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 цього Кодексу.
      24. Відповідно до ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону, за результатами проведення якого укладається договір купівлі-продажу, оренди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки з учасником (переможцем) земельних торгів, який запропонував найвищу ціну за земельну ділянку, що продається, або найвищу плату за користування нею, зафіксовану в ході проведення земельних торгів.
      25. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється виключно на земельних торгах, крім випадків, встановлених ч. 2 і 3 ст. 134 цього Кодексу. На земельних торгах не може бути використане переважне право купівлі. Також, у ст. 134 ЗК України визначено обов`язковість продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них на конкурентних засадах (земельних торгах), крім надання земельних ділянок в інших випадках, визначених законом, а також якщо земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених ст. 34 (земельні ділянки особистих селянських господарств), ст. 36 (земельні ділянки для городництва) та ст. 121 (для ведення фермерського господарства) цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу.
      26. Таким чином, у ст. 22, 31, 93, 124 ЗК України не передбачено конкурентної процедури земельних торгів для передачі землі в оренду для фермерських господарств, яка є обов`язковою в інших випадках.
      27. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.
      28. Частиною 1 та ч. 5 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
      29. Частиною 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      30. Відповідно до ч. 1 та ч. 5 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.
      31. Відповідно до ст. 228 ЦПК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
      32. Судами встановлено, що у відповідності із спірним договором оренди від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 було надано в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 28,4925 га, що розташована на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області. Дані про цей договір того ж дня внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Проте, станом на 16 серпня 2017 року цей відповідач фермерське господарство не зареєстрував. Нормативна грошова оцінка землі, що є предметом спірного договору станом на 16 серпня 2017 року відсутня.
      33. При цьому визначена у спірному договорі орендна плата була повністю сплачена ОСОБА_1 , заборгованість по встановленій орендній платі відсутня.
      34. Суди посилались на те, що надання в оренду земельної ділянки потенційному засновнику фермерського господарства можливо за умови доведення ним наявності бажання створити відповідне фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.
      35. Згідно із ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      36. Разом з тим, суди попередніх інстанцій не навели достатніх доказів, які б об`єктивно доводили відсутність у ОСОБА_1 наміру здійснювати фермерську діяльність на вказаній земельній ділянці, яка була надана йому в оренду згідно зі спірним договором оренди землі від 17 червня 2014 року, без реєстрації відповідного фермерського господарства, при цьому, суди попередніх інстанцій констатували, але фактично не врахували тієї обставини, що вказана орендована земельна ділянка фактично використовується цим відповідачем за призначенням, а орендар сплачує встановлену орендну плату у повному обсязі, отже вказаними фактичними діями відповідача ОСОБА_1 доведено його спроможність виробляти відповідну товарну сільськогосподарську продукцію.
      37. Крім того, суди попередніх інстанцій констатували, але фактично не врахували тієї обставини, що відповідачем ОСОБА_1 на розгляд голови Зачепилівської районної державної адміністрації (далі - Зачепилівської РДА) все ж таки була подана заява, в якій ОСОБА_1 просить надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 38 га саме для створення та ведення фермерського господарства і наявними доказами не доведено, що саме на момент укладення спірного договору оренди землі від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 діяв не маючи на меті створювати фермерське господарство згідно з вищевказаними положеннями Закону України «Про фермерське господарство», а також не наведено даних щодо недотримання відповідачами (сторонами спірного договору оренди землі) норм матеріального права в частині умов спірного договору оренди землі від 17 червня 2014 року.
      38. Крім того, судами попередніх інстанцій не обґрунтовано та не наведено жодних фактичних даних, щодо сплати ОСОБА_1 орендної плати за оренду спірної земельної ділянки саме у меншому розмірі, ніж передбачено законодавством для фізичної особи, яка здійснює фермерську діяльність без реєстрації відповідного фермерського господарства. При цьому у судових рішеннях судів попередніх інстанцій на припущеннях зроблено висновок, про те, що спірний договір оренди землі укладений відповідачами всупереч інтересам держави та суспільства у зв`язку зі сплатою ОСОБА_1 орендної плати у меншому розмірі ніж належить згідно з Законом. Разом з тим, посилаючись на регламентований ст.13 Закону України «Про оцінку землі» порядок грошової оцінки землі, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на ту обставину, що у справі відсутні дані, які б дозволили встановити саме математичну невідповідність орендної плати, яку сплатив ОСОБА_1 , тій яка за твердженням позивача «у більшому розмірі» мала бути йому встановлена у випадку надання вказаної спірної земельної ділянки не в порядку, який передбачений саме для фермерських господарств, в тому числі, згідно з вищенаведеними нормами ЗК України та Законом України «Про фермерське господарство».
      39. Таким чином, висновок щодо того, що відповідач ОСОБА_1 діяв з метою отримання у користування земельної ділянки поза межами конкурсної процедури (що напряму забезпечує менший розмір орендної плати для відповідача як орендаря), чим останній порушив захищений законом державний та суспільний інтерес, є таким, що зроблений судами безпідставно.
      40. Крім того, згідно із ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.
      41. Невиконання цієї вимоги Закону може мати юридичну оцінку за умови дотримання заінтересованою особою порядку притягнення до відповідальності того, хто порушує Закон, у тому числі шляхом розірвання відповідного договору, проте позивач у справі не скористався такими юридичними механізмами.
      42. Відповідно до положень ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки може здійснюватися шляхом визнання угоди недійсною, а також визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
      43. Проте, відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. При цьому, у справі відсутні належні та допустимі докази у їх сукупності як про те, що ОСОБА_1 не можна вважати добросовісним орендарем, так щодо факту порушення інтересів держави та суспільства.
      44. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій були постановлені з порушенням норм процесуального права, без дотримання положень ст. 12, 81 ЦПК України, які регламентують, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, а також було допущено неправильне застосування норм матеріального права в частині застосування до спірних правовідносин вищенаведених норм ЦК України, які регламентують підстави визнання правочину недійсним.
      45. Разом з тим, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не повідомлявся про розгляд справи судом першої інстанції правильно визнані апеляційним судом безпідставними, оскільки суд повідомляв його про такий розгляд за останнім відомим місцем проживання. При цьому ОСОБА_1 під час розгляду його апеляційної скарги не був обмежений у доступі до суду та у праві надати докази на підтвердження доводів своєї скарги та заперечень проти позову, та скористався правничою допомогою.
      46. Щодо доводів касаційної скарги про те, що на час розгляду справи, ОСОБА_1 був зареєстрований як фермер, фізичною особою-підприємцем, а спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування із зареєстрованими в установленому законом порядку фермерськими господарствами підлягають розгляду за правилами господарського судочинства, то Велика Палата Верховного Суду вважає їх безпідставними з огляду на таке.
      47. Згідно зі ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      48. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      49. Частиною 1 ст. 19 ЦПК Українипередбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      50. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України(у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      51. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      52. Положеннями ст. 2 та ст. 3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) передбачено наступне. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб`єкта господарювання, та відносини суб`єкта господарювання з його структурними підрозділами.
      53. Статтею 1 ГПК України (у редакції, чинній на час подання позову) було визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      54. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (ст. 12 ГПК України у редакції, чин