Определение Дарницкого райсуда об отказе банку ПУМБ во встречном обеспечении иска по отменен перегистрации права собственности на квартиру коммунальным регистратором
By
ANTIRAID, in Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
2 members have voted
-
Пользователи
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 755/9215/15-ц
Провадження № 14-382цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінчук Ігор Анатолійович (далі - приватний нотаріус),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса - Невмержицької Ірини Миколаївни
на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В. М.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0611 га у межах згідно з планом, розташовану на АДРЕСА_1 (далі - с/т «Київський ЕВРЗ ») з кадастровим номером 8000000000:66: 662:0003 , за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом, скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 26 жовтня 2007 року вказана земельна ділянка була подарована їй ОСОБА_3 Приватний нотаріус 13 серпня 2013 року при видачі свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_2 не з`ясував, що ця земельна ділянка останній не належить.
Зазначала те, що факт реєстрації цієї земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр) за відповідачкою перешкоджає їй здійснити реєстрацію земельної ділянки на своє ім`я.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Останнім рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0611 га, розташовану на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:66:662:0003, за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом. Скасовано рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку припинилося з моменту її відчуження, а саме з часу укладення договору дарування від 26 жовтня 2007 року, згідно з яким ОСОБА_3 подарував цю ділянку ОСОБА_1 . Тому спірна земельна ділянка не належала ОСОБА_3 на час складення державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції (далі - державний виконавець, ВДВС відповідно) акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року, на підставі якого у подальшому ця ділянка була передана ОСОБА_2 . Оскільки договір дарування земельної ділянки є чинним, то порушено право володіння позивачки на земельну ділянку. Видача 13 серпня 2013 року приватним нотаріусом свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку є незаконною.
Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Право власності на подаровану земельну ділянку позивачці належало з дня прийняття нею цієї земельної ділянки, тобто з 26 жовтня 2007 року, а тому на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року ця ділянка належала ОСОБА_1 , а не боржнику ОСОБА_3 . Крім того, позивачкою 29 квітня 2013 року до Державного реєстру була подана заява про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку.
Короткий зміст вимог, наведених у касаційних скаргах
У березні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У квітні 2019 року представник приватного нотаріуса - Невмержицька І. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року, які просила скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, в іншій частині судові рішення залишити без змін, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - ОСОБА_2 .
Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували при вирішенні цього спору вимог щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно. На думку ОСОБА_2 , рішення суду першої інстанції є непослідовним і нелогічним, незрозумілим у чому саме полягає незаконність дій нотаріуса, рішення якого скасовано, та які норми чинного законодавства нотаріусом при цьому було порушено. Крім того, відсутнє посилання на норми закону, порушені органом ВДВС, якого не було залучено до участі у справі в якості співвідповідача, на підставі постанови та акта якого приватний нотаріус виносив рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 і видавав відповідне свідоцтво. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях. Також судами не взято до уваги заяву про застосування позовної давності.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначено, що суди у порушення вимог статті 49 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) прийняли утчонену позовну заяву до розгляду, якою фактично змінено предмет та підставу позову. На думку ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що факт реєстрації 29 квітня 2013 року за ОСОБА_1 мав місце при наявності накладеної органами ДВС заборони на земельну ділянку і саме ця обставина стала підставою для визнання помилковим такого запису самим реєстратором. Суди не врахували вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору дарування), за умовами яких право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на неї. Сам факт підписання договору дарування земельної ділянки не здійснює перехід права власності на неї.
Також у касаційній скарзі вказано, що помилковими є висновки апеляційного суду про те, що накладені державним виконавцем 01 серпня 2012 року обтяження на спірну земельну ділянку вчинені з недотриманням вимог Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору дарування). Крім того, визнаючи недійсним свідоцтво, суди першої та апеляційної інстанцій, не зазначили жодних правових підстав для цього, оскільки оскаржувані судові рішення не містять посилань на неправомірність дій державного виконавця, що склав відповідний акт і передав майно, неправомірність дій або бездіяльності нотаріуса.
У поясненнях, поданих у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 зазначає, що оскаржувані судові рішення позбавляють її права власності на землю, набутого в рамках виконавчого провадження про стягнення коштів у розмірі 1 301 165,00 грн, у зв'язку ззакриттям такого внаслідок його повного виконання ще в 2013 році. При цьому ОСОБА_3 уникнув цивільно-правової відповідальності за виконання судового рішення про стягнення суми й зберіг право власності на спірну земельну ділянку.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М.
Касаційну скаргу представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М. мотивовано тим, що у спірних правовідносинах державний реєстратор є суб`єктом владних повноважень, який наділений державою на публічно-владні управлінські функції. Вважає, що спір у частині вирішення вимог про державну реєстрацію речового права не міг бути вирішений у порядку цивільного судочинства, оскільки він належить до адміністративного судочинства.
Крім того, суди попередніх інстанцій помилково застосували виключно положення статті 722 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому не врахували положення статті 334 ЦК України про державну реєстрацію прав на нерухомість та Закон № 1952-IV. Також у касаційній скарзі зазначено, що державний виконавець у своїй діяльності керувався відомостями, достовірність яких гарантована державою та згідно з якими власником спірного майна була саме третя особа - ОСОБА_3 , а не позивачка, у зв'язку з чим висновки судів про незаконність дій чи рішень державного виконавця не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, подану ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухвалених у справі судових рішень, просить касаційну скаргу відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалами Верховного Суду від 04 та 24 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
Суди встановили, що 26 жовтня 2007 року ОСОБА_3 згідно договору дарування земельної ділянки № 61, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучком В. П., реєстровий № 2943, подарував ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,0611 га, розташовану по АДРЕСА_1 .
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2010 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , відповідно до якого ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 за 124000 доларів США указану квартиру.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто завдані збитки у розмірі 1 297 628,00 грн, 1 700,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
На виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року старшим державним виконавцем ВДВС 01 серпня 2012 року складено акт опису й арешту майна - спірної земельної ділянки, а 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна цю ділянку передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу.
13 серпня 2013 року приватний нотаріус на підставі акта про передачу арештованого майна від 17 липня 2013 року видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на земельну ділянку, цього ж дня вніс до Державного реєстру запис за № 2090696 про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на зазначену земельну ділянку.
ОСОБА_1 подала у травні 2015 року цивільний позов до суду та вважала, що видача ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянку та рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на цю ділянку за ОСОБА_2 порушує її право на вільне володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Можна зробити висновок, що суди загальної юрисдикції не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Отже, одним з учасників адміністративного спору є суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.
Також у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та в пункті 1 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року надано визначення публічно-правового спору як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій у пункті 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та пункті 5 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року адміністративне судочинство визначено як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, установленому цим законом.
У статті 17 КАС України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, указано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред`явлення позову.
У цьому випадку виник спір про право, а не спір між фізичною особою та суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, тому цей спір не є публічно-правовим і належить до цивільної юрисдикції, оскільки саме суть правовідносин (зміст та характер спору) є вирішальною під час віднесення справи до цивільної чи адміністративної юрисдикції, а не суб`єктний склад та участь суб`єкта владних повноважень, який сам по собі не визначає спір як публічно-правовий і не відносить до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за його участю.
До того ж публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи особистого немайнового права та інтересу учасника.
Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений загрозою порушення приватного права та інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
Виникнення спірних правовідносин обумовлено наявністю між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спору про право власності на земельну ділянку, оскільки, на думку позивачки, ця ділянка належить їй згідно договору дарування земельної ділянки від 26 жовтня 2007 року, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
Тобто цей позов поданий на захист цивільного (речового) права позивачки.
Спір про скасування рішення та/чи запису про державну реєстрацію прав чи обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у якому позивачем є особа, яка не була заявником щодо вчинення відповідних реєстраційних дій, а відповідачем - державний реєстратор, що вчинив відповідні дії за заявою іншої особи, є приватноправовим.
Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення та/чи запису про проведену державну реєстрацію права має бути особа, право якої зареєстровано, а тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін.
Саме такі правові висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 14-109цс18, від 21 листопада 2018 року у справі № 14-330цс18, від 28 листопада 2018 року у справі № 1021апп18, від 12 грудня 2018 року у справі № 14-417цс18, від 23 січня 2019 року у справі № 11-1288апп18 і підстав для відступлення від них Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
Ураховуючи те, що в цій справі оспорюється правомірність набуття фізичною особою права власності на спірну земельну ділянку, що впливає на майнові права та інтереси цієї особи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
Щодо суті спору, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти (пункти 1, 4 частини другої статті 11 ЦК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.
Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (частина третя статті 334 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частиною першою статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 719 ЦК України).
Частиною першою статті 722 ЦК України передбачено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Згідно з приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов'язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів.
Водночас при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно слід керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин.
Статтею 14 Конституцією України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.
Підставами виникнення і припинення прав на земельні ділянки, як і прав на інші об`єкти нерухомого майна, розташовані на них, є передбачені законом юридичні факти, що підтверджуються відповідними документами.
Згідно з частиною першою статті 125 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору дарування) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 ЗК України).
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку. Видавалися державні акти вказаного зразка державними органами земельних ресурсів при місцевих державних адміністраціях або органах місцевого самоврядування, підписувались головою місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, а також начальником державного органу земельних ресурсів.
Постановами Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2008 року № 926, від 12 листопада 2008 року № 1019 були змінені форми державного акта на право власності на земельну ділянку.
Крім того, на момент укладення договору дарування діяла Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 04 травня 1999 року № 43 (далі - Інструкція № 43), згідно з пунктами 3.1, 3.2 якої державні акти на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою видаються структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України. Державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.
Порядок ведення книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі встановлюється наказом Держкомзему України (пункт 3.3 Інструкції № 43).
Пунктом 3.10 Інструкції № 43 визначено, що у випадку припинення права власності чи користування земельною ділянкою документ, який посвідчує це право, повертається до архіву державного органу земельних ресурсів, де зберігається другий примірник цього документа.
Тобто до 02 травня 2009 року документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку незалежно від способу набуття власником такого права, виступав виключно державний акт. При цьому також слід враховувати, що до травня 2009 року переоформлення державного акта у разі переходу права на земельну ділянку до нового власника було обов'язковим.
Відповідно до статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень - єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна.
Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
Зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна (частина сьома статті 3 Закону № 1952-IV).
За приписами пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно.
З аналізу норм права вбачається, що для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.
Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
Крім того, на час укладення договору дарування (26 жовтня 2007 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
А тому ОСОБА_1 , яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій до правовідносин, що виникли між сторонами, не застосували положення статей 125, 126 ЗК України, Закону № 1952-IV щодо отримання державного акта на право власності на земельну ділянку та обов`язкової державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Стаття 126 ЗК України у редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_2 за актом про передачу арештованого майна (17 липня 2013 року), передбачала, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Крім того, з 01 січня 2013 року право власності на земельну ділянку посвідчувалося на загальних засадах посвідчення права власності на об'єкти нерухомого майна, тобто свідоцтвом про право власності, що видавав державний реєстратор прав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Ураховуючи те, що позивачка, отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором дарування від 26 жовтня 2007 року, не отримала державний акт, не зареєструвала своє речове право на ділянку, а із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку звернулася лише 29 квітня 2013 року, то на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року не набула права власності на нього, бо власником земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, розташованої по АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі значився ОСОБА_3 .
Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Так, на час реєстрації ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку у квітні 2013 року уже існував акт опису й арешту майна, складений державним виконавцем ВДВС, відповідно до якого на спірну земельну ділянку було накладено арешт.
Частиною першою статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХIV) передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту (частини перша, друга статті 57 Закону № 606-ХIV).
Відповідно до частини п'ятої статті 57 Закону № 606-ХIV про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 57 Закону № 606-ХIV).
Отже, під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти щодо арештованого майна, а мають оскаржити вказані дії ДВС чи постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
За таких обставин власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_2 , яка отримала цю ділянку 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна у рахунок погашення боргу та13 серпня 2013 року зареєструвала право власності ділянки на своє ім`я, отримала відповідне свідоцтво, що відповідає вимогам ЦК України, ЗК України та Закону № 1952-IV.
Власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
Відповідно до статей 391, 392 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що вона набувала права власності на спірну земельну ділянку і таке право порушено відповідачами.
Крім того, ефективним способом захисту права неволодіючого власника до незаконно володіючого, на його думку, не власника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340).
За приписами частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково ухваленого нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року необхідно скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині судові рішення залишити без змін.
За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
На позивачку покладаються судові витрати за подання кожним із відповідачів касаційних скарг у березні - квітні 2019 року на підставі ставок, що діяли на момент вчинення процесуальної дії, з урахуванням пропорційності задоволених вимог, у розмірі 974,40 грн (1 218*0,2*2 немайнові вимоги*200 %).
Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича - Невмержицької Ірини Миколаївни задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ).
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича (03131, м. Київ, вул. Передова, 19, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова В. С. Князєв
С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
В. В. Британчук Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців В. В. Пророк
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
В. І. Данішевська О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 85869101
-
By ANTIRAID
Державний герб України
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження № 22-ц/824/14303/2019
справа № 357/9218/19
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 жовтня 2019 року Київський апеляційний суд в складі:
Судді - доповідача: Андрієнко А.М.
Суддів: Соколової В.В.
Поліщук Н.В.
При секретарі Дроздовій Ж.В.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» Фоміної Тетяни Леонідівни на ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, постановлену суддею Орєховою О.І. 21 серпня 2019 року про забезпечення позову, по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексія Івановича про визнання протиправним та скасування рішення,
У С Т А Н О В И Л А :
У серпні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ТОВ «Кредитні ініціативи», державного реєстратора КП «Агенція адміністративних послуг» Верестун О.І. про визнання протиправним та скасування рішення.
Також позивачем було подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 ; просив заборонити будь - яким третім особам, у тому числі представникам ТОВ «Кредитні ініціативи» вчиняти будь - які дії щодо проникнення до квартири АДРЕСА_1 ; заборонити будь - яким третім особам, у тому числі представникам ТОВ «Кредитні ініціативи» проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайм, безоплатне користування, укладати договори застави (іпотеки) або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування квартиру АДРЕСА_1 ; заборонити будь - яким третім особам, у тому числі представникам ТОВ «Кредитні ініціативи» вселятися в квартиру АДРЕСА_1 ; заборонити будь - яким третім особам, реєструватися в квартирі АДРЕСА_1 ; заборонити спеціально уповноваженому органу вносити до реєстраційного обліку відомості про реєстрацію місця проживання будь - яких третіх осіб в квартирі АДРЕСА_1 ; заборонити спеціально уповноваженому органу вносити до реєстраційного обліку відомості про зняття зареєстрованих осіб з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
Вказував, що на підставі оспорюваного незаконного рішення державного реєстратора, відповідач ТОВ «Кредитні ініціативи» може відчужити спірну квартиру, що у випадку задоволення позовної заяви призведе до неможливості виконання можливого рішення суду.
Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 21 серпня 2019 року заяву про забезпечення позову задоволено частково.
Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 .
В іншій частині заяви відмовлено.
Не погоджуючись із ухвалою суду, представник ТОВ «Кредитні ініціативи» Фоміна Т.Л. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду, посилаючись на те, що оскаржувана ухвала була винесена з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
На обґрунтування апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивачем не надано жодного доказу, який би підтверджував, що нерухоме майно може бути відчужене на користь третіх осіб, існування реальної загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду, у разі відчуження ТОВ «Кредитні ініціативи» спірного нерухомого майна.
Крім того зазначає, що суд, постановляючи оскаржувану ухвалу, не вирішив питання щодо необхідності застосування зустрічного забезпечення.
Сторони в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлені, причину неявки суду не повідомили.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленої ухвали, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга непідлягає задоволенню з наступних підстав.
Постановляючи ухвалу про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що заявником достатньо обґрунтовано та доведено, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Колегія суддів з таким висновком суду погоджується виходячи з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред?явлення позову, так і на будь - якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до ч.1 ст.153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду).
Згідно ч.1 ст.149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Відповідно до ч.1 ст.150 ЦПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмету спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов?язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.
Як убачається із матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ТОВ «Кредитні ініціативи», державного реєстратора КП «Агенція адміністративних послуг» Верестун О.І. про визнання протиправним та скасування рішення. Просив суд:
- визнати незаконними дії державного реєстратора комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексія Івановича щодо проведення 18 червня 2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи»;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державного реєстратора комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича індексний номер: 47440183 від 20.06.2019, згідно з яким внесено запис до Державного реєстру речових прав на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 1856104132103 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи».
- судові витрати покласти на відповідачів.
Так, ч.1 ст.151 ЦПК України встановлені вимоги до змісту заяви про забезпечення позову, серед яких: предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; ціна позову, про забезпечення якого просить заявник: пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення.
Положеннями частини 7 статті 153 ЦПК України встановлено, що в ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання та вирішує питання зустрічного забезпечення. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову.
Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Точне і неухильне додержання судами України норм чинного законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову є необхідною умовою здійснення завдань цивільного судочинства, які полягають у справедливому, неупередженому та своєчасному розгляді й вирішенні цивільних справ із метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно роз`яснень п.4 постанови Пленуму Верховного суду України від 22 грудня 2006 року №9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчилися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, яка звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Частково задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру є співмірним із позовними вимогами, а також, що позовні вимоги є матеріальними вимогами, а тому позов про скасування реєстрації повинен забезпечуватися шляхом накладання арешту на квартиру.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи із наступного.
Колегія суддів вважає, що накладення арешту на майно є саме тим заходом забезпечення позову, який робить можливим ефективний захист поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів Позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення заяви про вжиття заходів забезпечення позову, для вжиття яких існували усі передбачені законодавством підстави.
Колегія суддів вважає, що позивач має обґрунтоване припущення, що невжиття відповідних заходів забезпечення позову може призвести до відчуження квартири відповідачем , що зробить неможливим виконання потенційного рішення суду про скасування реєстрації.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині не вирішення місцевим судом питання щодо необхідності застосування зустрічного забезпечення, колегія суддів виходить з наступного.
Вимоги щодо змісту і форми ухвали суду визначено статтею 260 ЦПК України. Відповідно до частини сьомої статті 153 ЦПК України в ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання та вирішує питання зустрічного забезпечення. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову.
Згідно із частиною першою статті 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).
Із урахуванням наведеного, суд має право, проте не зобов?язаний вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача.
Випадки обов?язкового застосування зустрічного забезпечення встановлені частиною третьою статті 154 ЦПК України, відповідно до якої, суд зобов?язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
Проте, жодна із обставин, перерахованих у частині третій статті 153 ЦПК України, судом першої інстанції встановлена не була. Крім того, так як квартира перебуває в іпотеці відповідача, колегія суддів не застосовує зустрічне забезпечення, оскільки права ТОВ «Кредитні ініціативи» в даному випадку є захищеними.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, зібраним доказам дав належну оцінку та прийшов до правильного висновку про часткове задоволення заяви про забезпечення позову.
Постановлене судом рішення відповідає вимогам матеріального та процесуального права і не може бути скасоване з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» Фоміної Тетяни Леонідівни залишити без задоволення.
Ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 21 серпня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 28 жовтня 2019 року.
Суддя - доповідач:
Судді :
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85237807
-
By ANTIRAID
Справа № 558/485/18
номер провадження 2-а/558/11/18
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 серпня 2018 року смт. Демидівка
Демидівський районний суд Рівненської області, в складі судді одноособово ОСОБА_1, при секретарі Ковальській Л.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_1) до Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області (місцезнаходження: смт. Демидівка, вул. Луцька, 100, Рівненської області) про оскарження дій державного виконавця, -
в с т а н о в и в:
ОСОБА _2, як боржник у виконавчому провадженні, звернувся до Демидівського районного суду Рівненської області з позовною заявою в якій просить скасувати постанову начальника Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець Оксани Олександрівни від 17 травня 2018 року про арешт коштів боржника в частині накладення арешту на грошові кошти, що надходять від Пенсійного фонду України, як пенсійні виплати для ОСОБА_2 на рахунок № НОМЕР_2, відкритий у філії Рівненського обласного управління АТ «Ощадбанк», МФО 333368.
В поданій до суду позовній заяві ОСОБА_2 зазначає про те, що на примусовому виконанні в Демидівському районному відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області перебуває виконавче провадження № 56021914 про стягнення з нього, ОСОБА_2 грошових коштів в розмірі 1234582,88 гривень.
Постановою начальника Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О.О. від 27 березня 2018 року звернено стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, відповідно до якої здійснюється щомісячне відрахування в розмірі 20 % пенсії по інвалідності, яку він отримує на рахунок № НОМЕР_2, що відкритий у філії Рівненського обласного управління АТ «Ощадбанк».
В червні 2018 року при спробі отримати пенсію за допомогою картки у відділенні банку, зясувалося, що операція неможлива, а працівники банку повідомили про арешт коштів на його рахунку.
При зверненні до Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області йому стало відомо, що грошові кошти на його пенсійному рахунку арештовані на підставі постанови про арешт коштів боржника від 17 травня 2018 року у виконавчому провадженні № 56021914 та йому було вручено копію такої постанови.
Зазначеною постановою від 17 травня 2018 року про арешт коштів боржника було арештовано його усі кошти, в т.ч. і пенсія, яку отримує по інвалідності.
Позивач ОСОБА_2 у позовній заяві вказує про те, що 24 липня 2018 року написав заяву начальнику Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О.О., в якій просив скасувати постанову про арешт коштів в частині накладення арешту на грошові кошти, що надходять від Пенсійного фонду України, як пенсія, на рахунок № НОМЕР_2, відкритий у відділені Рівненського обласного управління АТ «Ощадбанк».
В цей же день отримав відповідь про те, що відсутні підстави для зняття державним виконавцем накладеного арешту на кошти боржника.
Однак, з таким рішення начальника Демидівському районному відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О.О. не погоджується, оскільки пенсія є єдиним джерелом його доходу, загальний розмір відрахувань з пенсії не може перевищувати 20% її розміру, а тому арешт всіх коштів у вигляді пенсійних виплат вважає неправомірним.
З вказаних підстав у позовній заяві позивач просив скасувати постанову начальника Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О.О. від 17 травня 2018 року про арешт коштів боржника в частині накладення арешту на грошові кошти, що надходять від Пенсійного фонду України, як пенсійні виплати для ОСОБА_2 на рахунок № НОМЕР_2, відкритий у філії Рівненського обласного управління АТ «Ощадбанк», МФО 333368.
Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не зявився, подав до суду заяву в якій просив справу розглянути без його участі.
Виконуючий обовязки начальника Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Колоєзд І.С. в судове засідання не зявився, подав до суду заяву в якій просив розгляд справи провести без його участі, не заперечує проти прийняття рішення по справі відповідно до чинного законодавства України.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 КАС України суд вирішує справу у письмовому провадженні.
Дослідивши матеріали справи, докази по справі, суд приходить до наступних висновків.
Суд розглянув адміністративну справу в межах позовних вимог позивача та на підставі наданих сторонами доказів.
Сторони та /чи їх представники клопотань по суті справи не заявляли.
Судом не вживалися заходи забезпечення доказів чи забезпечення позову по справі. Провадження по справі не зупинялося.
Судом встановлено, що в Демидівському районному відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області перебуває на виконанні виконавче провадження № 56021914 щодо виконання виконавчого напису № 23780, виданого 8 грудня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р.О. про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 1234582,88 гривень.
27 березня 2018 року, в межах виконавчого провадження № 56021914 начальником Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О.О. прийнято постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.
17 травня 2018 року постановою начальника Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О.О., з метою забезпечення виконання виконавчого напису, накладено арешт на кошти боржника ОСОБА_2, що знаходяться на рахунках відкритих на його імя в Філії Рівненське обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України».
Згідно повідомлення Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області № 5138/15.7-24 від 24 липня 2018 року, що було отримане ОСОБА_2 24 липня 2018 року, боржнику на його звернення було повідомлено про відсутність підстав у державного виконавця для скасування арешту коштів ОСОБА_2
Як встановлено з виписки по рахунку № НОМЕР_2 на такий рахунок ОСОБА_2 здійснюється зарахування його пенсії (а.с. 11-12).
Із змісту ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що з пенсії ОСОБА_2 за видом стягнення по даному виконавчому провадженні може бути відраховано не більше як 20% її розміру.
Таким чином, накладення арешту на рахунок ОСОБА_2, відповідно до постанови начальника Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О.О. від 17 травня 2018 року, що відкритий у Філії - Рівненське обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України», унеможливлює отримання ОСОБА_2 залишкових коштів, після стягнення 20 % пенсії в порядку виконання виконавчого напису.
Конституційний Суд України у своєму рішенні № 25рп/2009 від 7 жовтня 2009 року зазначив, що право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообовязковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел та забезпечується ст.ст. 7, 22, 46, 58, 68 Конституції України. А саме, кожний громадянин має право на соціальний захист, що включає право на пенсійне забезпечення і всі застраховані особи є рівноправними щодо отримання пенсійних виплат. Конституційні права і свободи громадянина України гарантуються і не можуть бути скасовані.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини у рішенні по справі «Хонякіна проти Грузії» № 17767/08 від 19 червня 2012 року, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.
Норми ст. 41 Конституції України встановлюють принцип непорушності права приватної власності.
Частина 1 ст. 287 КАС України визначає, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Суд приходить до висновку, що поновлення порушеного права ОСОБА_2 на отримання пенсії можливе виключно шляхом зняття арешту з його коштів, що знаходяться на банківському вкладі № НОМЕР_2 у Філії Рівненське обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України» (а.с. 3).
Відповідно до ч. 5 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» арешт з коштів боржника може бути знятий за рішенням суду.
З урахуванням вказаних обставин справи та правових норм, суд приходить до висновку, що вимоги ОСОБА_2 про зняття арешту з банківського рахунка (грошових коштів) у Філії Рівненське обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України» через який він отримує пенсію, є обгрунтованими та підлягають до задоволення.
Керуючись ст.ст. 241-246, 255, 287 КАС України, суд, -
в и р і ш и в:
Постанову начальника Демидівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О.О. від 17 травня 2018 року про арешт коштів боржника скасувати в частині накладення арешту на грошові кошти, що надходять від Пенсійного фонду України як пенсійні виплати ОСОБА_2 (житель АДРЕСА_1, РНОКПП - НОМЕР_1) на рахунок № НОМЕР_2, відкритий у Філії Рівненське обласне управління ПАТ «Державний ощадний банк України», МФО 333368.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Демидівський районний суд Рівненської області протягом десяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Т.С. Феха.
Джерело: ЄДРСР 76250507
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 жовтня 2019 року
м. Київ
Справа № 916/1572/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Даніан»
на ухвалу Господарського суду Одеської області від 13.06.2019 (суддя Оборотова О. Ю.)
і постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2019 (головуючий суддя Аленін О. Ю., судді Бєляновський В. В., Лавриненко Л. В.)
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Строй»
про забезпечення позову
у справі № 916/1572/19
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Строй»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Даніан»
про стягнення 1 545 646 грн,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Прем`єр Строй» (далі - позивач, ТОВ «Прем`єр Строй») звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Даніан» (далі - відповідач, ТОВ «Даніан») про стягнення 1 545 646,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог ТОВ «Прем`єр Строй» посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору поставки від 31.01.2018 № 088/102 (далі - договір поставки).
2. ТОВ «Прем`єр Строй» подало заяву про забезпечення позову, відповідно до якої заявник просить суд накласти арешт на грошові кошти ТОВ «Даніан» у загальному розмірі 1 545 646,00 грн, які обліковуються у банках та інших установах.
3. В обґрунтування заяви про забезпечення позову ТОВ «Прем`єр Строй» посилається на те, що відповідач протягом майже півроку не сплачує заборгованість за поставлений товар за договором постави, посадові особи ТОВ «Даніан» не відповідають на телефонні дзвінки, причини прострочення оплати товару ніяк не коментують, будь-яких пропозицій щодо врегулювання спору мирним шляхом не вносять, відповіді на претензію, надіслану позивачем, не надають, за інформацією позивача намагаються вивести грошові кошти з рахунків у банківських установах.
Отже, на думку позивача, до остаточного вирішення справи № 916/1572/19 за позовом ТОВ «Прем`єр Строй» до відповідача ТОВ «Даніан» про стягнення 1 545 646,00 грн, існує необхідність забезпечення позову у зв`язку з загрозою в подальшому утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 13.06.2019, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2019, заяву про забезпечення позову ТОВ «Прем`єр Строй» задоволено.
5. Господарський суд Одеської області вжив заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти в межах суми стягнення у розмірі 1 545 646,95грн, що належать ТОВ «Даніан» і знаходяться (обліковуються) на банківських рахунках в усіх банківських або інших кредитно-фінансових установах на території України.
6. Постановляючи ухвалу про забезпечення позову, місцевий господарський суд виходив з того, що заявником за допомогою належних та допустимих доказів доведено, що відповідач в процесі ведення господарської діяльності ухиляється від виконання договірних зобов`язань, у зв`язку з чим існує реальна загроза утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду.
7. Як встановлено місцевим господарським судом, зі змісту заяви про забезпечення позову випливає, що станом на дату подачі заяви про забезпечення позову, існує реальна загроза утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду, зокрема органами національної поліції внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато:
- кримінальне провадження № 12019050770001279 за фактом незаконного вторгнення представників ТОВ «Даніан» на територію ТОВ «Прем`єр Строй»;
- кримінальне провадження № 12019050770001505 за фактом вчинення посадовими особами ТОВ «Даніан» шахрайства, тобто за ознаками складу кримінального правопорушення передбаченого частиною другою статті 190 Кримінального кодексу. Подача ТОВ «Прем`єр Строй» даної заяви до органів національної поліції обумовлена саме умисним невиконанням ТОВ «Даніан» зобов`язань з оплати за договором поставки від 31.01.2018 № 088/102, придбанням прав на товар шляхом обману, зловживання довірою (без наміру оплати).
8. Разом із цим місцевим господарським судом встановлено, що за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, статутний капітал ТОВ «Даніан» складає 21 000,00 грн. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Державного реєстру іпотек. Єдиного реєстру відчуження об`єктів нерухомого майна щодо ТОВ «Даніан» від 06.06.2019 нерухоме майно у відповідача відсутнє.
На переконання місцевого господарського суду, викладене свідчить про наявність значних ризиків невиконання ТОВ «Даніан» взятих на себе договірних зобов`язань, та можливість задоволення позивачем своїх вимог до ТОВ «Даніан» лише за рахунок грошових коштів на його банківських рахунках.
9. Переглядаючи в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції, апеляційний господарський суд дійшов висновків, що заявником до справи подані належні докази того, що, в подальшому, можуть виникнути труднощі виконання судового рішення, а, отже, такі заходи забезпечення позову, які застосував суд першої інстанції, є цілком обґрунтованими та законними.
10. Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що вжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту грошових коштів відповідача є гарантією реального виконання рішення суду та не є порушенням прав відповідача щодо володіння та користування своїм майном, оскільки такі заходи не породжують юридичних наслідків для списання коштів з рахунків відповідача до моменту вступу рішення у даній справі в силу та виникнення у відповідача обов`язку з його виконання.
11. Суд апеляційної інстанції зазначив, що з огляду на ціну позову, а також предмет позовних вимог, застосування заходу забезпечення позову у вигляді арешту грошових коштів відповідача є адекватним та співрозмірним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
12. ТОВ «Даніан» подало касаційну скаргу, в якій просить суд касаційної інстанції ухвалу місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (узагальнено)
13. У касаційні скарзі ТОВ «Даніан» зазначає, що ухвала Господарського суду Одеської області від 13.06.2019 і постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2019 є незаконними, винесені з порушенням норм процесуального права, зокрема статей: 7, 13, 73, 136, 137, 139, 140 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
14. Скаржник посилається на те, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що невжиття заходів забезпечення позову утруднить чи зробить неможливим виконання рішення суду.
15. На думку скаржника, ухвалення оскаржуваних судових рішень фактично блокує господарську діяльність відповідача, унеможливлює виконання зобов`язань з виплати заробітної плати та сплати податків, зборів та інших обов`язкових платежів, а також зобов`язань перед контрагентами.
16. Скаржник зазначає, що місцевим господарським судом було порушено порядок розгляду заяви про забезпечення позову, передбачений статтею 141 ГПК України, а апеляційним господарським судом не надано цьому порушенню оцінки.
Позиція інших учасників справи, викладена у відзивах на касаційну скаргу
17. ТОВ «Прем`єр Строй» подало відзив на касаційну скаргу, в якому не погоджується з доводами, викладеними у касаційній скарзі, просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваних рішеннях.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
18. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
19. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
20. У відповідності до частини третьої статті 304 ГПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
21. Відповідно до статті 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
22. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 137 ГПК України позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб.
23. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
24. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
25. У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду або незабезпечення таким рішенням ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу.
26. Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення господарського суду, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
27. Аргументуючи заяву про забезпечення позову, позивач посилається на те, що з урахуванням правовідносин, які склалися між сторонами, майнового характеру позовних вимог та їх суттєвого розміру, існує дійсна ймовірність того, що невжиття обраного позивачем заходу забезпечення позову можу утруднити або зробити неможливим виконання судового рішення у разі задоволення позову. За твердженням позивача, які також не були спростовані відповідачем, ТОВ «Даніан» протягом майже півроку не сплачує заборгованість за поставлений товар, ігнорує вимоги позивача про сплату заборгованості, причини прострочення оплати товару не аргументує, будь-яких пропозицій щодо врегулювання спору мирним шляхом не вносять, відповіді на претензію, надіслану позивачем, не надає, та намагається вивести грошові кошти з рахунків в банківських установах.
28. Колегія суддів касаційного суду вважає, що при постановленні ухвали місцевий господарський суд надав оцінку обґрунтованості доводів позивача, встановив безпосередній зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову та предметом позову (стягнення заборгованості за договором поставки), і правильно застосував статтю 136 ГПК України та обгрунтовано обрав захід до забезпечення позову, який відповідає пункту 1 частини першої статті 137 ГПК України.
29. Вжиття заходів забезпечення позову сприятиме запобіганню порушення прав позивача на час вирішення спору в суді у разі задоволення позову. Навпаки, невжиття зазначених заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
30. У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову відповідають процесуальним нормам, що регулюють спірні правовідносини, зокрема вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, доведеності обставин щодо ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів, а тому підстав для задоволення касаційної скарги немає.
31. Суд відхиляє аргументи скаржника, викладені у пункті 16 цієї постанови (щодо порушення судами норм статті 141 ГПК України), з огляду на те, що частиною першою статті 141 ГПК України передбачено право суду, а не обов`язок вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення), а тому розгляд судом заяви про забезпечення позову без вирішення питання зустрічного позову не є порушенням наведених вимог законодавства та не свідчить про незаконність оскаржуваної ухвали місцевого суду, а відповідно і постанови апеляційного суду про залишення її без змін.
Крім цього, зважаючи на положення частини четвертої статті 141 ГПК України, ухвалення рішення про забезпечення позову без одночасного вирішення судом питання про зустрічне забезпечення не позбавляє заявника права звернутися до суду із клопотанням про зустрічне забезпечення, що може бути подано після застосування судом заходів забезпечення позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.06.2019 у справі № 904/661/19.
32. Щодо доводів відповідача, викладених у пункті 15 цієї постанови Суд зазначає таке.
Приписами частини першої статті 2, частини другої статті 10 Конвенції про захист заробітної плати від 01.07.1949 № 95, ратифікованої Україною 04.08.1961, визначено, що дана Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім`ї. Заробітна плата в розумінні поняття «власності» є майном, на захист якого в тому числі стає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Принципи, закріплені в статях 3 та 43 Конституції України, також знаходять своє вираження в положеннях статей 97 Кодексу законів про працю, статтях 15, 22, 24 Закону України «Про працю».
Зазначені норми в сукупності свідчать про те, що держава гарантує та захищає законом право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю.
Отже, виплата підприємством працівникам заробітної плати має пріоритет перед погашенням заборгованості іншим кредиторам підприємства. Накладення ж арешту на рахунок боржника, який призначений також і для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, унеможливлює своєчасне здійснення таких виплат, що невідворотно призводить до порушення конституційних прав громадян, які працюють на підприємстві відповідача, на оплату праці.
Відповідно до пункту 2 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» забороняється звернення стягнення та накладення арешту на кошти на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, на кошти, що перебувають на поточних рахунках із спеціальним режимом використання відкритих відповідно до статей 191 та 261 Закону України «Про теплопостачання», статті 151 Закону України «Про електроенергетику», та на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України «Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки», на кошти на інших рахунках боржника накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» у разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.
Тобто, рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.06.2019 у справі № 916/73/19.
33. При аналізі доводів скаржника щодо змісту рішення суду апеляційної інстанції Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні «Трофимчук проти України» зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).
34. Суд вважає, що в іншій частині подана касаційна скарга фактично зводиться до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями, є проханням про повторний перегляд матеріалів справи, переоцінку доказів та встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення додаткового апеляційного перегляду.
35. Відтак, наведені ТОВ «Даніан» у касаційній скарзі доводи не можуть бути підставою для скасування оскаржувних судових рішень, оскільки вони спростовуються встановленими судами обставинами та не доводять порушення або неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
36. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
37. Звертаючись із касаційною скаргою, ТОВ «Даніан» не спростувало висновків попередніх судових інстанцій про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову у справі № 916/1572/19 та не довело порушення судами норм процесуального права чи неправильного застосування норм матеріального права.
38. За таких обставин, касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу ТОВ «Даніан» залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Одеської області від 13.06.2019 і постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2019 - без змін.
Розподіл судових витрат
39. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати необхідно покласти на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд
ПОСТАНОВИВ :
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Даніан» залишити без задоволення.
2. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 13.06.2019 і постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2019 у справі № 916/1572/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Случ
Судді Н. О. Волковицька
С. К. Могил
http://reyestr.court.gov.ua/Review/84847733
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 жовтня 2019 року
м. Київ
Справа № 826/19433/16
Провадження № 11-901апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді -доповідача Гриціва М. І.,
суддів Антонюк Н. О., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Дельта банк» на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року (судді Пащенко К. С., Чудак О. М., Шейко Т. І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року (судді Бужак Н. П., Костюк Л. О., Мельничук В. П.) у справі № 826/19433/16 за позовом ПАТ «Дельта банк», ПАТ «Авант-банк» до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б. (далі - приватний нотаріус), треті особи - Приватне підприємство «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправним і скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, та
ВСТАНОВИЛА:
1. У грудні 2016 року ПАТ «Авант-Банк» звернулося до суду з позовними вимогами:
визнати протиправним (незаконним) рішення Мін`юсту, оформлене у формі наказу від 15 вересня 2016 року № 1087/7 від «Про відмову у задоволенні скарги ПАТ «Авант-банк» від 08 липня 2016 року № 3832»;
скасувати рішення Мін`юсту, оформлене у формі наказу від 15 вересня 2016 року № 1087/7 «Про відмову у задоволенні скарги Публічного акціонерного товариства «Авант-банк» 08 липня 2016 року № 3832»;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28492686 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505292 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505767 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.
ПАТ «Дельта банк» в позовній заяві просило:
внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про скасування державної реєстрації прав, зокрема: запису про право власності від 28 лютого 2016 року № 13473120; запису про іпотеку від 29 лютого 2016 року № 13484141; запису про обтяження від 29 лютого 2016 року № 13483808;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28492686 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505292 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505767 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про скасування державної реєстрації прав, зокрема: запису про право власності від 28 лютого 2016 року № 13473120; запису про іпотеку від 29 лютого 2016 року № 13484141; запису про обтяження від 29 лютого 2016 року № 13483808.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 10 жовтня 2018 року позовні вимоги ПАТ «Авант-банк» задовольнив.
Цей же суд ухвалою від 10 жовтня 2018 року щодо позовних вимог ПАТ «Дельта банк» на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження у справі закрив.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 04 грудня 2018 року ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року залишив без змін.
2. ПАТ «Дельта банк» не погодилося з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій і подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення та направити справу до суду першої інстанції.
Вимоги обґрунтовує тим, що вимоги ПАТ «Дельта банк» є похідними від вимог ПАТ «Авант-банк», співвідносяться між собою щодо вимог та способу захисту від протиправних дій органів державної влади.
За умови встановлення фактів порушення прав щодо одного позивача, безпідставно визначив належність тотожних вимог до іншої юрисдикції.
Повноваження Мін`юсту та Комісії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації як його територіального органу визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2017 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Таким чином, відповідач під час перевірки дотримання реєстраторами вимог законодавства під час вчинення реєстраційних дій виконує функцію суб`єкта владних повноважень, протиправність дій чи рішень якого має бути перевірена адміністративними судами.
Обґрунтовуючи помилковість висновків суду, покликається також на те, що ПАТ «Дельта банк» є не власником спірного майна, а лише іпотекодержателем, який оскаржує проведення реєстраційних дій під час заборони звернення стягнення на належне банку майно з огляду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Авант-банк».
Оскільки учасник справи оскаржував судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 серпня 2019 року відповідно до частини шостої статті 346 КАС України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 05 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
3. У цій справі суди встановили нижченаведені фактичні обставини.
23 серпня 2007 року Відкрите акціонерне товариство «Кредитпромбанк», (правонаступник - Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк»; далі - ПАТ «Кредипромбанк») та Приватне підприємство (далі - ПП) «Нікіта-Т» (змінено назву на ПП «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин») уклали кредитний договір № 49.8.2/38/2007-КЛТ.
На виконання зобов`язань за цим кредитним договором ПП «Нікіта-Т» на підставі іпотечного договору від 23 серпня 2007 року № 49.12/38/І 372/07-КЛТ передало ПАТ «Кредитпромбанк» нерухоме майно - готель іноземних спеціалістів «Жовтневий», що знаходиться за адресою: м . Черкаси , вул. Фрунзе, 145 . Зазначений об`єкт іпотеки належить третій особі - ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 2004 року.
18 лютого 2009 року ПАТ «Кредитпромбанк» та ПП «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин» уклали кредитний договір № 49.8.3/01/2009-КЛТ.
27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк та ПАТ «Дельта банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги, згідно з пунктом 2.1. якого Продавець погоджується продати права вимоги (всі права вимоги (як існуючі, так і майбутні, як наявні, так і умовні) Продавця як кредитора до позичальників за кредитними договорами, а також всі права вимоги Продавця до осіб, які надали забезпечення, за договорами забезпечення, включаючи будь-які та всі права вимоги та засоби захисту прав, які доступні Продавцю, щодо виконання позичальниками та/або особами, які надали забезпечення, будь-яких своїх обов`язків за кредитними договорами та договорами забезпечення) та передати їх Покупцю, а Покупець погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну.
05 лютого 2015 року ПАТ «Дельта банк» та Товариство з обмеженою відповідальністю (далі також - ТОВ) «АС-Нафтогазресурс» уклали договір застави майнових прав № 210. Відповідно до пункту 1.1. цього договору предметом застави є майнові права за кредитними договорами, які ПАТ «Дельта банк» уклало з юридичними особами.
12 лютого 2015 року ПАТ «Авант-банк» (заставодержатель) та ПАТ «Дельта банк» (заставодавець) уклали договір застави майнових прав, зареєстрований за № 236, за умовами якого предметом застави є майнові права за кредитними договорами, які заставодавець уклав з юридичними особами.
20 листопада 2015 року за ПАТ «Авант-банк» зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - комплекс будівель готелю, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Фрунзе, 145.
29 грудня 2015 року ОСОБА_1 та ПАТ «Авант-банк» уклали договір іпотеки для забезпечення виконання в повному обсязі своїх зобов`язань за договором банківського вкладу (депозиту) від 21 серпня 2012 року № Д-Ф/12/391. За цим договором ПАТ «Авант-банк» передало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно - комплекс будівель готелю, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Фрунзе, 145 , площею 11 826 кв. м (далі - предмет іпотеки).
25 лютого 2016 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб надіслав на адресу ОСОБА_1 повідомлення № 828 та № 829 про нікчемність правочину від 29 грудня 2015 року.
29 лютого 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер - 28492686, вчинив реєстраційний запис про право власності № 13473120 та провів державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 .
На підставі договору іпотеки від 29 лютого 2016 року № 322 ОСОБА_1 передав предмет іпотеки в наступну іпотеку ОСОБА_2 . З огляду на цей факт приватний нотаріус прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо іпотеки та заборони, індексні номери: 28505767 і 28505292, та вніс реєстраційні записи про іпотеку № 13484141 і обтяження № 13483808 відповідно.
У контексті описаних фактичних обставин суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв`язку з невиконанням договірних зобов`язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нежитлове приміщення. З цих обставин справи суди виснували, що існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
4. Суд першої інстанції, коли ухвалював рішення про закриття провадження у справі саме за позовними вимогами ПАТ «Дельта-банк» з тієї підстави, що на спірні правовідносини не поширюються правила адміністративного судочинства з окреслених вище причин, а суд апеляційної інстанції, коли погодився з цим судовим рішенням, керувалися тим, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина перша статті 4 КАС України).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
5. У цій справі було встановлено, що спір виник не тільки і не стільки від протиправних дій державного реєстратора, скільки від невиконання/порушення (недотримання) певними учасниками справи своїх договірних зобов`язань і через реалізацію прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нерухоме майно. В основі цих правовідносин лежить спір про право на майно, що унеможливлює його вирішення за правилами адміністративного судочинства. На ці правовідносини залежно від суб`єктного складу її учасників поширюється юрисдикція господарського або цивільного судів.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть та суб`єктний склад спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
5. Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» залишити без задоволення.
Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя -доповідач М. І. Гриців
Судді: Н. О. Антонюк В. В. Пророк
Ю . Л. Власов Л. І. Рогач
Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
О. С. Золотніков О. С. Ткачук
О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
В. С. Князєв О. Г. Яновська
Л. М. Лобойко
-
-
Темы
-
