Олег1964

Вся борьба Монтян Татьяны коту под хвост.

Всегда пользуюсь портативным диктофоном. Даже в Верховном Суде. Отличная штука. Это Ваше право: ч. 8 ст. 6 ЦПКУ.

Вот здесь ВСУ подыграл коммунальной мафии ( 5-59цс13 30.10.13): http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/98E275B900EF2D53C2257C1900263D0F

Если воникает новое обязательство (после выполнения обязательства по возмещению ущерба) без замены кредитора - это регресс. Вообще очень хорошо про суброгацию и регресс написано здесь: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34412608 За положеннями ст.993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Така ж позиція викладена у ст. 27 Закону України «Про страхування». Відповідно до цієї норми до страховика в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки. Перехід права вимоги від страхувальника до страховика за договором добровільного страхування є суброгацією. Відповідно до ст. 980 Цивільного кодексу України та ст. 4 Закону України «Про страхування» предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності). Таким чином, Цивільний кодекс України та Закон України «Про страхування» передбачає три види страхування, а саме особисте, майнове та страхування відповідальності. Виходячи із вищезазначеного, можливість застосування механізму суброгації обмежена рамками майнового страхування з урахуванням наведених приписів. Суброгація істотно відрізняється від регресу. Основна відмінність суброгації від регресу полягає в тому, що при суброгації переходить існуюче право з усіма його забезпеченнями, а регрес породжує нове право. Суброгація - це перехід прав до третьої особи на основі закону. Регрес - це право, що виникає у особи внаслідок платежу. При суброгації до страховика переходить право, що вже виникло (з моменту заподіяння шкоди) у страхувальника. Право регресу - це право зворотної вимоги, що виникає у страховика (регредієнта) до винної особи (регресату) на тій основі, що страховик попередньо провів виконання за страховим зобов'язанням, виплативши страхове відшкодування страхувальникові, тобто право регресу виникає з моменту сплати за третю особу. Таким чином, регрес, це нове право що виникає у особи внаслідок здійснення платежу. Право регресу це право зворотної вимоги страховика до регресату, через те що страховик виконав обов'язок за страховим зобов'язанням. А, отже, у страхуванні відповідальності, навіть після виконання зобов'язання страховиком суброгація не припустима, оскільки виникають правовідносини із відшкодування витрат у порядку регресу. Роз'яснення про застосування вищезазначених понять також наведені у п. 27 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» №4 від 01.03.2013 року. Відповідно до якого, при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика суди повинні розрізняти поняття «регрес» та «суброгація». Наприклад, у випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов'язанні (заміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. У такому разі страхувальник передає свої права страховикові на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.

Согласен. Нужно вальнуть без кавычек профиль пациента.

Если суброгацию назвать регрессом, то суброгация от этого регрессом не станет. Даже если этого очень хотят страховые компании. Если страховая компания обращается к своему застрахованному, который виновен в ДТП и за которого страховая компания выплатила ущерб, возместить этот ущерб - это регресс. Если страховая компания обращается за возмещением ущерба к лицу, который виновен в ДТП, но не есть застрахованым в этой страховой компаниии - это суброгация.

Подпишусь под каждым словом.

Спасибо.

Дайте, пожалуйста, ссылку.

Посмотрим и снова сделаем вывод о ТС:

Как ни странно (почти все привыкли к судейскому беспределу), но это действительно законное, справедливое и правильное решение суда.

В Постанове ВСУ указано: нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності. Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України. в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю. Тесть здесь третье лицо, которое дало деньги зятю для занятия предпринимательской деятельности без письменной сделки. Это была безвозмездная помощь со стороны тестя.

А где в постановлении идет речь о расписке или ином долговом документе? Тесть дал деньги зятю под честное слово. А зря.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 25 липня 1998 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї цілі від батьків ОСОБА_1 зі згоди останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, придбано нежилі приміщення площею S, що розташовані АДРЕСА_1, для їх використання у його підприємницькій діяльності. Возможно была попытка признать кредитные договора и договор ипотеки и поруки недействительными, используя Семейный Кодекс. Возможно зять кинул семью. Водночас у справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності. Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю. Тестю нужно было брать долговую расписку от зятя и решения были бы другими. В любом случае: Мораль сей басни такова - брачный конкракт лучший способ улучшить жизнь в браке.

Родители жены дали денег зятю на предпринимательскую деятельность. Вот что получилось: ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 жовтня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., - розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру", ОСОБА_2, приватного підприємства "Вітер Плюс" про визнання недійсним договорів та визнання права власності, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 25 липня 1998 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. Указувала, що 24 квітня 2008 року ОСОБА_2 як фізична особа-підприємець за спільні сумісні кошти подружжя з її згоди для здійснення підприємницької діяльності придбав нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1. 5 травня 2008 року ОСОБА_2 прийняв рішення про внесення ним як засновником до статутного фонду приватного підприємства "Любе Сервіс" (далі – ПП "Любе Сервіс") зазначених нежилих приміщень (згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи найменування приватного підприємства змінилося на "Вітер Плюс"). Пізніше, 4 липня 2008 року, без її згоди ОСОБА_2 уклав кредитні договори з акціонерним банком "АвтоЗАЗбанк" (далі – АБ "АвтоЗАЗбанк"), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Банк Кіпру" (далі – ПАТ "Банк Кіпру"), а за договором від 4 липня 2008 року ПП "Любе Сервіс" передало в іпотеку цьому банку зазначені нежилі приміщення. Посилаючись на порушення ОСОБА_2 вимог закону під час укладення цих договорів, ОСОБА_1 просила: визнати недійсними кредитні договори від 4 липня 2008 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2, які укладені ОСОБА_2 як позичальником та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсними договори поруки НОМЕР_3, НОМЕР_4, які укладені ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнати недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 4 липня 2012 року позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнано недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнано нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, визнання недійсним договору іпотеки від 4 липня 2008 року та визнання нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. У решті – рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції. 10 квітня 2013 року надійшла заява ПАТ "Банк Кіпру" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. У заяві про перегляд ПАТ "Банк Кіпру" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року із залишенням у силі рішення апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 57, 60, 61 СК України. На обґрунтування заяви ПАТ "Банк Кіпру" додало ухвалу Верховного Суду України від 6 червня 2012 року у справі № 6-4984 вов 10, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року (№6-4072 св12) та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року (№6-19258св11), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2013 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 25 липня 1998 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї цілі від батьків ОСОБА_1 зі згоди останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, придбано нежилі приміщення площею S, що розташовані АДРЕСА_1, для їх використання у його підприємницькій діяльності. 5 травня 2008 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 як засновник ПП "Любе Сервіс" відповідно до п. 2 рішення засновника без згоди дружини вніс до статутного фонду цього підприємства зазначене нежиле приміщення. 4 липня 2008 року АБ "АвтоЗАЗбанк" і ОСОБА_2 уклали кредитні договори НОМЕР_1 та НОМЕР_2, згідно з якими АБ "АвтоЗАЗбанк" надав ОСОБА_2 кредит на поточні потреби в сумі 620 тис. доларів США та 3 млн грн. З метою забезпечення виконання зобов’язання за зазначеними кредитними договорами в цей самий день, 4 липня 2008 року, АБ "АвтоЗАЗбанк" і ПП "Любе Сервіс" уклали договори поруки НОМЕР_3 та НОМЕР_4, за якими ПП "Любе Сервіс" зобов’язувалось відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_2 перед кредитором - АБ "АвтоЗАЗбанк", і договір іпотеки, за яким ПП "Любе Сервіс" передало спірне приміщення в іпотеку банку. В ухвалі від 13 лютого 2013 року у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що нежиле приміщення, яке придбане фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 під час шлюбу з ОСОБА_1 за рахунок спільних коштів і внесене до статутного фонду заснованого ним ПП "Любе Сервіс", є спільним сумісним майном подружжя. Оскільки ОСОБА_2 не отримав письмової згоди ОСОБА_1 на внесення цього майна до статутного фонду ПП "Любе Сервіс" та на передачу цього майна в іпотеку, суд дійшов висновку про недійсність указаних угод із підстав, передбачених ст. ст. 57, 60, 65 СК України. Водночас в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року та рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року, які додані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції, застосовуючи норми ст.ст. 57, 61, 65 СК України та ст. 52 ЦК України, зазначив, що нерухоме майно, яке придбане під час шлюбу одним із подружжя - фізичною особою-підприємцем, а також майно, яке внесене до статутного фонду приватного підприємства, не набуває статусу спільного сумісного майна подружжя, а є майном фізичної особи-підприємця, приватного підприємства, на розпорядження яким згода іншого з подружжя не вимагається. Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цим судом норм ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України. Що стосується ухвали Верховного Суду України від 6 червня 2012 року (№ 6-4984 вов 10), то вона не є підставою для перегляду, оскільки не є рішенням суду касаційної інстанції, а тому посилання на неї не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Таким чином, предметом перегляду в справі, яка переглядається, є застосування касаційним судом ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України при визначенні правового режиму майна, набутого під час шлюбу одним із подружжя – фізичною особою-підприємцем, та вирішення питання про те, чи є майно, яке внесене одним із подружжя до статутного фонду приватного підприємства, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, розпорядження яким вимагає згоди іншого з подружжя. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Стаття 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підстави її набуття. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою. Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в інших наданих для порівняння судових рішеннях. Водночас у справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності. Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю. За таких обставин висновок суду про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах ст. 60 СК України. Отже, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво". У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво" розкривається поняття "підприємництва" як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Проголошена в ч. 1 ст. 3 цього Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону. Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Відповідно до ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи – громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ). Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України). Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України). Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності ПП "Любе Сервіс" та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежиле приміщення (рішення виконавчого комітету м. Львова від 13 червня 2008 року НОМЕР_5, свідоцтво про право власності від 19 червня 2008 року НОМЕР_6), суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України). Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (ч. 2 ст. 67 ГК України). За змістом ст. 51 ГК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності. За таких обставин висновок суду про необхідність отримання ОСОБА_2 у цих випадках згоди іншого з подружжя відповідно до норм ст. 65 СК України не ґрунтується на вимогах закону. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Саме такого висновку дійшов суд касаційної інстанції в ухвалах, які надані для порівняння заявником. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу, та скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року скасувати, направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-79 цс 13) Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво". Відповідно до ст. 320 ЦК України, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Окремою формою підприємницької діяльності є підприємницька діяльність фізичних осіб. Жодних спеціальних умов чи обмежень використання фізичною особою, яка перебуває у шлюбі, свого майна для здійснення підприємницької діяльності законом не встановлено. Як зазначається у ч. 2 ст. 52 ЦК України, фізична особа – підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. На підставі цього положення, а також норм ст. ст. 57, 61 СК України слід дійти висновку про те, що майно фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності . Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/47ABD5881B0EBA62C2257BFF002C54E7

Лучше не скажешь.

В кассации желательно личное присутствие на заседании с убедительными пояснениями. Иногда помогает.

Может и должен. Но не как Ляшко. А как, например, в Румынии.

Народ молчит. Народу пофиг.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 вересня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Єврокапітал” про визнання частково недійсним кредитного договору та стягнення збитків за заявами ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2012 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 8 листопада 2008 року він та товариство з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Єврокапітал” (далі – ТОВ “ФК “Єврокапітал”) уклали кредитний договір, відповідно до умов якого йому було надано 80 946 грн 50 коп. кредиту, строк повернення якого встановлено не пізніше ніж 8 листопада 2010 року. Крім установлення плати за користування кредитом у розмірі 5 процентів річних, пунктами 2.2.3, 4.1 та 4.3 указаного кредитного договору передбачені плата за обслуговування кредиту й плата за його дострокове погашення. Вважаючи, що пункти 2.2.3, 4.1 та 4.3 кредитного договору є несправедливими й не відповідають вимогам статей 11, 18 Закону України від 12 травня 1991 року №1023-XII “Про захист прав споживачів” (далі - Закон України “Про захист прав споживачів”), оскільки курс долара коливається, тому плата за обслуговування кредиту та плата за його дострокове погашення є змінною величиною, а також кредитний договір укладений ним під впливом обману з боку відповідача, ОСОБА_1 просив визнати пункти 2.2.3, 4.1 та 4.3 кредитного договору недійсними й стягнути з відповідача на його користь 59 380 грн 54 коп. збитків (зайво сплачені платежі за кредитним договором за період з грудня 2008 року до жовтня 2009 року). Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 11 квітня 2012 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2012 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою останнього на вказані рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій. У заявах ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2012 року порушується питання про скасування цієї ухвали й направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). В обґрунтування заяв ОСОБА_1 посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: статей 11, 18 Закону України “Про захист прав споживачів”, статті 6 Закону України від 12 липня 2001 року №2664-III “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” (далі - Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”), статтей 6, 203, 215, 627, 638 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяв про перегляд Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_1 надав: ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2012 року у справі про визнання недійсними окремих положень кредитного договору та стягнення збитків; ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2013 року у справі про визнання частково недійсним кредитного договору та стягнення безпідставно отриманих коштів; ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року у справі про визнання недійсними пунктів кредитного договору та зобов’язання вчинити певні дії; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року у справі про визнання частково недійсним кредитного договору та стягнення безпідставно отриманих коштів. Заслухавши доповідь судді–доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що 8 листопада 2008 року між ТОВ “ФК “Єврокапітал” та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останньому надано кредит у розмірі 80 946 грн 50 коп. на придбання автотранспортного засобу зі сплатою ним процентів за користування коштами в розмірі 5 процентів річних і строком повернення до 8 листопада 2010 року. За пунктом 2.2.3 цього договору плата за обслуговування кредиту розраховується за певною формулою та залежить від коефіцієнта зміни курсу Національного банку України (далі – НБУ) долара США до гривні. Цим самим пунктом установлено, що розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту у відсотках дорівнює 0,00 процентів. Пунктом 4.1 указаного договору передбачено, що у разі дострокового погашення кредиту за ініціативою позичальника плата за дострокове погашення також розраховується за певною формулою. Згідно із затвердженим сторонами графіком платежів, який є невід’ємною частиною договору, позивач повинен сплачувати щомісяця до 8 жовтня 2010 року фіксовану суму в розмірі 3 551 грн 24 коп. та 8 листопада 2010 року сплатити останній платіж у розмірі 3 531 грн 78 коп. Ці платежі складаються із частини основного боргу, процентів та плати за обслуговування кредиту, яка дорівнює нулю. З квитанцій про сплату коштів за кредитним договором убачається розбіжність між розмірами щомісячних платежів, установлених графіком, і сумами фактично сплачених щомісячних платежів, до яких включені плата за обслуговування кредиту, розмір якої змінювався відповідно до зміни курсу НБУ долара США до гривні. Так, ОСОБА_1 сплачено: у грудні 2008 року 4 510 грн, у січні 2009 року 4 716 грн, у лютому, березні та квітні 2009 року по 4 720 грн, у травні 2009 року 4 726 грн, у червні 2009 року 4 662 грн, у липні 2009 року 4 670 грн, у серпні 2009 року 4 720 грн, у вересні 2009 року 4 900 грн, у жовтні 2009 року 4 906 грн, унаслідок чого розмір щомісячних платежів збільшився. У жовтні 2009 року ОСОБА_1 достроково виконав усі платежі за кредитним договором, сплативши 61 692 грн, і в цю суму входить плата за дострокове погашення кредиту. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив із того, що плата за обслуговування кредиту та його дострокове погашення передбачені кредитним договором, підписаним сторонами, і ця плата не суперечить законодавству. ОСОБА_1 був ознайомлений з усіма умовами кредитного договору, погодився з ними, виконав їх. В ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2012 року та від 30 січня 2013 року, доданих до заяв ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, містяться висновки про те, що умови кредитного договору про оплату позичальником коштів за обслуговування кредиту та його дострокове повернення є несправедливими й не відповідають вимогам частини п’ятої статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів”. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року, наданій для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновків про те, що відповідно до положень частини п’ятої статті 11, статті 18 Закону України “Про захист прав споживачів” умова кредитного договору, якою встановлена процентна ставка в розмірі 72 процентів річних за прострочення сплати щомісячного платежу, перевищує розумну межу компенсації за невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим ця умова договору є несправедливою. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 11, 18 Закону України “Про захист прав споживачів”, статті 6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями частини п’ятої статті 11, статті 18 Закону України “Про захист прав споживачів” до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Оскільки в спірному договорі плата за обслуговування кредиту та за його дострокове погашення визначена за формулою зі змінними величинами, то такі умови суперечать як положенням частини п’ятої статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів”, так і затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовану суму, де розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2012 року, від 30 січня 2013 року та від 24 квітня 2013 року, які надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах, і вони відповідають установленим обставинам справи та нормам матеріального права. Крім того, такий самий висновок міститься в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-80цс12). Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, помилково погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання спірних умов кредитного договору недійсними. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 та частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Судді Верховного Суду України: А.Г. Ярема В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція у справі №6-80цс13 За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 6 Закону України від “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями частини п’ятої статті 11, статті 18 Закону України від “Про захист прав споживачів” до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними. Справа № 6-80цс13 Головуючий у першій інстанції: Черенкова Н.П. Доповідач Ярема А.Г. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/44D3C0EAE881F754C2257BF9004B269E

Клиентом в договоре факторинга может быть физическое лицо, являющееся субъектом предпринимательской деятельности. Значит, физическое лицо, не являющееся субъектом предпринимательской дечтельности, клиентом в договоре факторинга быть не может. Написано ясно. Зачем толкование ВСУ?

Случай клинический. Спорить бесполезно.

Почитаем и посмотрим выступление Саакашвили на Генеральной Ассамблее ООН (что и как в Грузии знаю. Был два раза: в августе 2011 и в феврале сего года): http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/52454d83cdafe/ Делаем выводы.

168 прямо говорит о том что должно быть в договоре. Вы не дочитали до конца Постанову 168. Потом найдите в интернете Пам'ятку позичальника от НБУ. И обратите внимание на п.6 ч.1 ст.6 ЗУ "Про фінансові послуги..."

Заявлялось два исковых требования. Одно о признании недействительным отдельных пунктов договора, нарушающих права потребителей и противоречащим актам гражданского законодательства, второе требование - признание недействительным договора в целом по ст.19 ЗУоЗПП - нельзя перекладывать валютные риски по кредиту в гривне на потребителя - это нечесная предпринимательская деятельность. Иск удовлетворен частично - пункты договора признаны недействительными. А вот договор в целом нет, потому что он есть недействительный в силу закона и дополнительного признания его недействительным судом не требуется. Вы невнимательно прочитали решение суда. Решение суда есть образец, если так можно сказать, судейского искусства. Полное, обоснованное, законное, правильное и справедливое. Обгромное спасибо судье Богдан О.О. В апеляционной жалобе Еврокапитал даже не обжаловал применение им нечесной практики. Забыл неверное. Либо крыть нечем, потому что доказательст обслуживания кредита нет и быть не может.