ANTIRAID

Постановление ВС-КГС об отказе банку в обращении взыскания на предмет ипотеки путем признания права собственности

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

18 квітня 2018 року

м. Київ

справа N 318/2289/15-ц
провадження N 61-6871 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г.І. (суддя-доповідач), Кузнєцова В.О., Олійник А.С.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк",
відповідачі - ОСОБА_4

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2017 року у складі судді Комишні Н.І. та рішення апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Подліянової Г.С., Гончар М.С., Кримської О.М.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність предмета іпотеки.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 05 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк") та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 75 900,00 доларів США на термін до 05 вересня 2018 року.

З метою забезпечення належного виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за зазначеним кредитним договором, 05 вересня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок загальною площею 134,2 кв. м, з надвірними будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельна ділянка площею 0,0600 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться за цією ж адресою.

В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у разі порушення кредитних зобов'язань.

25 травня 2012 року первісний кредитор відступив ПАТ "Дельта банк" права вимоги за вказаними правочинами.

Внаслідок невиконання позичальником кредитного зобов'язання, у нього утворилася заборгованість, яка станом на 29 липня 2015 року становить 1 640 176 грн 47 коп.

Посилаючись на наведене, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за вищезазначеною адресою, шляхом визнання права власності на нерухоме майно за ПАТ "Дельта Банк".

Заперечуючи проти позову, у грудні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з зустрічним позовом до ПАТ "Дельта Банк" про визнання припиненим зобов'язання за кредитним договором зарахуванням однорідних вимог.

В обгрунтування зустрічних позовних вимог зазначав, що з 2012 року він здійснював погашення кредитної заборгованості за договором від 05 вересня 2008 року.

10 червня 2014 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_5 укладені договори банківського вкладу (депозиту): НОМЕР_2 на суму 443 653 грн 00 коп. та N 00004007685284 на суму 20 960, 00 доларів США.

26 січня 2015 року між ним та ОСОБА_5 укладено договір відступлення права вимоги за вищезазначеними договорами банківських вкладів, відповідно до якого до нього перейшли права первісного кредитора ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта Банк" за депозитними вкладами у розмірі 443 653 грн 00 коп. та 20 960, 00 доларів США.

Ураховуючи наведене, просив визнати припиненими з 28 січня 2015 року зобов'язання ОСОБА_4 перед ПАТ "Дельта Банк" за кредитним договором від 05 вересня 2008 року, шляхом зарахування його зустрічних однорідних вимог до ПАТ "Дельта Банк" за договорами банківських вкладів

від 10 червня 2014 року; у зв'язку з припиненням основного зобов'язання визнати припиненою іпотеку житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Ухвалою Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 27 грудня 2016 року позов ПАТ "Дельта Банк" та зустрічний позов ОСОБА_4 об'єднано в одне провадження.

Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2017 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.

Визнано припиненими з 28 січня 2015 року зобов'язання ОСОБА_4 перед ПАТ "Дельта Банк" за кредитним договором від 05 вересня 2008 року, зарахуванням зустрічних однорідних вимог ОСОБА_4 до ПАТ "Дельта Банк" за договорами банківських вкладів від 10 червня 2014 року; у зв'язку з припиненням основного зобов'язання визнано припиненою іпотеку житлового будинку та земельної ділянки, що знаходиться за адресою: вул. Набережна, 98, с. Іванівка, Кам'янсько-Дніпровський район, Запорізька область.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк", суд першої інстанції вважав, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки є положення пункту 1 статті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки іпотекодавець надав в іпотеку банку житловий будинок загальною площею 134,2 кв. м, з надвірними будівлями та спорудами та земельну ділянку на якій він розташований, який використовується як місце постійного проживання майнового поручителя, доказів про те, що в нього у власності знаходиться інше нерухоме майно, немає.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 рокуапеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" задоволено частково.

Рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність відмовлено з інших підстав.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ПАТ "Дельта Банк" про визнання припиненим зобов'язання та зарахування зустрічних однорідних вимог відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині підстав відмови у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем обрано спосіб судового захисту, який не передбачений законом, оскільки задоволення вимог шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", є способом позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2018 року,

ПАТ "Дельта Банк" просить скасувати рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2017 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року в частин відмови у задоволенні позову банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 12.3.1 договору іпотеки містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом переходу до останнього права власності на предмет іпотеки.

Застереження, за своєю правовою природою вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, і є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Наявність договору або застереження у договорі про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку.

Також поза увагою апеляційного суду залишися доводи представника позивача про те, що ПАТ "Дельта Банк" позбавлений можливості здійснити реєстрацію права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, оскільки для цього необхідно копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі.

З урахуванням наведеного вважав, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем можливе як за допомогою позасудового врегулювання, так і в судовому порядку.

Рішення судів в частині вирішення зустрічних позовних вимог не оскаржуються, а тому у касаційному порядку в цій частині не переглядаються (стаття 400 ЦПК України).

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК Україниу суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що уразі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Судами установлено, що договором іпотеки від 05 вересня 2008 року передбачено декілька способів звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема за рішенням суду та позасудові, у тому числі, відповідно до пункту 12.3.1 договору задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

Разом з тим, стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем н підставі рішення суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі.

Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 30 березня 2016 року у справі №6-1851цс15. Підстав для відступу від зазначеного правого висновку не убачала і Велика Палата Верховного Суду, зазначивши у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, оскільки з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Усик Г.І.
Кузнєцов В.О.
Олійник А.С.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата в очередной раз указала, что передача ипотекодержателю права собственности на предмет ипотеки в соответствии со статьями 36, 37 Закона Украины "Об ипотеке" является способом внесудебного урегулирования, который осуществляется по соглашению сторон без обращения в суд.

 

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      28.01.2019
      Справа № 756/1569/18
      УКРАЇНА
      ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА
      _________________________________________________________________
      Унікальний № 756/1569/18
      Провадження №2/756/873/19
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 січня 2019 року
      Оболонський районний суд м. Києва, в складі:
      головуючого судді О.В. Диби
      за участю секретаря І.О. Шпак
      розглянувши в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, приватний виконавець Білан Світлана Володимирівна про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, -
      ВСТАНОВИВ:
      ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 15.01.2007 між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8. З метою забезпечення виконання вказаного зобов'язання 15.01.2007 між ОСОБА_1 та відповідачем укладено Іпотечний договір №028/15-13, за яким позивач передала в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1.
      Постановою приватного виконавця Білан С.В. від 19.01.2018 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису №17817 від 04.09.2017, здійсненого приватним нотаріусом КМНО Чуловським В.А., за яким пропонується задовольнити вимогу Банку та звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, у зв'язку з тим, що станом на 30.05.2017 заборгованість ОСОБА_4 за кредитним договором становить 1 815 617,76 грн.
      Позивач зазначає, що вказаний виконавчий напис вчинено без наявності достатніх правових підстав для його вчинення та з порушенням норм чинного законодавства, зокрема у документах, на підставі яких вчинявся виконавчий напис, відсутні докази безспірності заборгованості боржника перед кредитором, оскільки зобов'язання позивача за Іпотечним договором є припиненими.
      На підставі викладеного просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 04.09.2017 приватним нотаріусом КМНО Чуловським В.А. за №17817 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1.
      В судове засідання позивач не з'явився, представник позивача звернувся до суду із заявою, в якій позовні вимоги підтримав в повному обсязі, справу просив розглядати за його відсутності та за відсутності позивача.
      Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав до суду відзив, в яких просив розглядати справу за його відсутності, проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису відповідно до вимог чинного законодавства і вчинений виконавчий напис відповідає вимогам закону. Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.
      Третя особа приватний виконавець Білан С.В. в судове засідання не з'явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила.
      Дослідивши матеріали справи, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
      Судом встановлено, що 15.01.2007 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_4 укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8, за умовами якого Кредитор зобов'язався надати Позичальнику кредитні кошти у розмірі 301 280,00 доларів США строком до 14.02.2018 зі сплатою 12,5% річних за користування кредитними коштами (а.с. 167-171).
      З метою забезпечення виконання вказаного зобов'язання 15.01.2007 між ОСОБА_1 та відповідачем укладено Іпотечний договір №028/15-13, за яким позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 134,5 кв.м, що належить Іпотекодавцеві на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право власності Серія НОМЕР_2, виданого 23.02.2005 Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (а.с. 11-14).
      ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, про що її син ОСОБА_5 повідомив відповідача шляхом направлення відповідної заяви з доданими документами від 08.09.2015 (а.с. 19-23).
      Частиною 1 ст. 608 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
      Статтями 1216, 1218 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
      Положеннями ст. 1281 ЦК України визначено, що спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
      Після смерті ОСОБА_4 жодний із спадкоємців не подав заяви про прийняття спадщини, отже якщо спадщина не була прийнята в цілому, то до спадкоємців не перейшли обов'язки за Кредитним договором.
      Учасниками судового процесу, клопотань про витребування спадкової справи відносно майна померлої ОСОБА_4 не заявлялися, а суд обмежений у праві збирати докази з власної ініціативи.
      Згідно ст. 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником. Тобто на іпотекодавця може бути покладено обов'язок виконання зобов'язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника спадкоємця, який прийняв спадщину, та згоди іпотекодавця відповідати за нового боржника у випадку переведення боргу за забезпечувальним зобов'язанням.
      Таким чином, позивач вважає, що зобов'язання за Договором про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8 від 15.01.2007 є припиненим з дня, наступного за днем, коли Банк втратив право вимоги - з 17.03.2016.
      13.06.2017 позивач отримала лист-вимогу від ПАТ «Укрсоцбанк» про усунення порушень та добровільне виселення з підстав того, що у зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість (а.с. 27-28).
      26.06.2017 позивач направила на адресу відповідача лист, у якому вимагала звернутися Банку до реєстраційних органів з метою проведення державної реєстрації припинення іпотеки та зняття заборони відчуження майна у зв'язку з тим, що зобов'язання за іпотечним договором були припинені з моменту припинення основного зобов'язання - з 17.03.2016, а отже Банк не має права звертатися до неї з вимогою про сплату заборгованості. Однак, жодної відповіді отримано не було (а.с. 29, зворот).
      Дані дії позивача свідчать про неможливість віднесення зобов'язання по кредитному договору до безспірного.
      Згідно ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.
      Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову у їх вчиненні» №2 від 31.01.1992 при вирішенні справ, пов'язаних з оскарженням відмови у видачі виконавчого напису або його видачею, виконавчий напис може бути вчинено нотаріусом і за умови, що наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується відповідними документами.
      У статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      У відповідності до п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою КМУ від 29.06.1999 №1172 в редакції чинній на час вчинення виконавчого напису для одержання виконавчого напису за нотаріально посвідченими договорами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно подаються оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів) та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.
      Відповідно до п.3.1 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2012 № 296/5 нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.
      Пунктом .3.5 глави 16 розділу ІІ цього Порядку при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172.
      Таким чином, на час вчинення виконавчого напису зобов'язання за Договором про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8 від 15.01.2007 не було безспірним, а отже існував спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості.
      За таких обставин позовні вимоги про визнання вищезазначеного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, підлягають задоволенню.
      Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 206, 263-265, 280-282, 354 ЦПК України, суд, -
      УХВАЛИВ:
      Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, приватний виконавець Білан Світлана Володимирівна про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню - задовольнити.
      Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 04 вересня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичем та зареєстрований в реєстрі за №17817 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, АДРЕСА_1);
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (03150, м. Київ, вул. Ковпака, 29, код ЄДРПОУ 00039019)) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, АДРЕСА_1) судовий збір в розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.
      Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Оболонський районний суд м. Києва. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;
      Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження.
      Суддя: О.В.Диба
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79772837
    • Автор: Marina-NET
      Категорія справи №  372/51/16-ц : не визначено. Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 24.01.2019. Оприлюднено: 24.01.2019.   Номер судового провадження: 14-511цс18  
       
      Постанова
      Іменем України
      12 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 372/51/16-ц
      Провадження № 14-511 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - ГудимиД.А.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула матеріали справи за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу СуперфінаБориса Михайловича (далі також - нотаріус), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору,- Товариство з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) «Кей-Колект» (далі також - третя особа), про визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав
      за касаційною скаргою третьої особи на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 серпня 2016 року, ухваленого суддею Морею О. М., й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі ОлійникаВ.І., БерезовенкоР.В., МатвієнкоЮ.О.
      Учасники справи:
              позивач: ОСОБА_3;
              відповідач: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу СуперфінБ.М.;
              третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: ТзОВ «Кей-Колект» (представник - адвокат КовалевськийЄ. В (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДН № 5050 від 30 травня 2018 року)).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1.           11 січня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним і скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 23473899, прийняте нотаріусом 6 серпня 2015 року (далі - оскаржуване рішення).
      2.           Мотивував позов такими обставинами:
      2.1.     8 грудня 2015 року представник позивача отримав інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 49375943, з якої позивачеві стало відомо, що 6 серпня 2015 року нотаріус прийняв рішення оскаржуване рішення та зареєстрував право власності на належну позивачу і його дружині квартиру АДРЕСА_2 (далі - квартира) за третьою особою.
      2.2.     Підставою виникнення права власності в оскаржуваному рішенні зазначений договір іпотеки № 2953 від 16 травня 2008 року (далі - договір іпотеки).
      2.3.     Оскаржуване рішення є незаконним і має бути скасоване судом, оскільки:
      2.3.1.                Третя особа не підтвердила факт невиконання чи неналежного виконання позивачем або його дружиною основного зобов'язання чи порушення ними умов договору іпотеки;
      2.3.2.                Законодавство не передбачає можливості проведення державної реєстрації речових прав на об'єкт нерухомого майна нотаріусами без вчинення щодо такого майна нотаріальної дії; ні позивач, ні його дружина письмові повідомлення та/чи вимоги від третьої особи як іпотекодержателя не отримували;
      2.3.3.                На квартиру поширюються вимоги Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»;
      2.3.4.                Квартира є єдиним житлом позивача, його дружини та трьох малолітніх дітей.
      Короткий зміст рішень судів щодо юрисдикції
      3.           12 січня 2016 року Обухівський районний суд Київської області постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі.
      4.           18 лютого 2016 року Обухівський районний суд Київської області постановив ухвалу, якою провадження у справі закрив, мотивуючи тим, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      5.           1 червня 2016 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою ухвалу суду першої інстанції скасував, а справу передав для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційний суд вказав, що у матеріалах справи відсутня інформація про недотримання заявником процесуальних вимог. Враховуючи ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2015 року про відмову у відкритті провадження за правилами адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції вважав, що має місце перешкоджання позивачеві в ефективній реалізації ним права на доступ до суду.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6.           3 серпня 2016 року Обухівський районний суд Київської області ухвалив заочне рішення, яким позовні вимоги задовольнив повністю.
      7.           Мотивував рішення так:
      7.1.     Відсутні належні підтвердження вручення повідомлень позивачу та його дружині про намір звернення стягнення на предмет іпотеки.
      7.2.     Порушуючи вимоги статті 35 Закону України «Про іпотеку», нотаріус не переконався у тому, чи боржники (позивач і його дружина) отримали повідомлення про намір звернення стягнення на предмет іпотеки, але зареєстрував право власності на квартиру за третьою особою як іпотекодержателем
      7.3.     Нотаріус провів державну реєстрацію права власності на квартиру всупереч вимогам частини п'ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (чинної на момент прийняття оскаржуваного рішення) та пунктів 1 і 2 додатка до Наказу Міністерства юстиції України № 607/5 від 2 квітня 2013 року «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб» (чинних на момент прийняття оскаржуваного рішення), якими було передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно на підставі договорів іпотеки, які містили застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, проводилась державними реєстраторами прав на нерухоме майно Міністерства юстиції України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8.           22 грудня 2016 року Апеляційний суд Київською області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      9.           Ухвалу суд апеляційної інстанції обґрунтував тим, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у матеріалах справи відсутні належні підтвердження вручення повідомлень про намір звернення стягнення на предмет іпотеки позивачу та його дружині.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      10.       10 березня 2017 року третя особа подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
      11.       Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, закрити провадження у справі, а у разі відмови у такому закритті - ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      12.       10 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13.       Обґрунтував ухвалу тим, що третя особа оскаржує заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 серпня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      14.       Третя особа вважає, що спір є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов'язанні з діями державного реєстратора як суб'єкта владних повноважень, а тому справа мала розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      15.       Стверджує, що висновки судів попередніх інстанцій зроблені з неповним встановленням усіх обставин, оскільки третя особа надсилала боржникам вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки у встановленому порядку відповідно до підпунктів 6.5 і 7.2 договору іпотеки та вимог Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 року № 207.
      16.       Вказує, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений у статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та не може припинити ані дії, яка порушує його права, ані відновити становище позивача, яке існувало до порушення.
      17.       Зазначає, що суди фактично дослідили не спірні договірні відносини позивача з третьою особою, а оскаржуване рішення нотаріуса, який у межах цих правовідносин діяв лише як суб'єкт владних повноважень.
      18.       9 жовтня 2018 року третя особа подала клопотання, в якому повідомила, що 19 жовтня 2016 року позивач продав квартиру ОСОБА_9. А тому між позивачем і нотаріусом спірні правовідносини відсутні. Вказує на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо розгляду спорів про оскарження рішень державних реєстраторів за правилами адміністративного судочинства, викладений у постановах від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17. Зазначає, що саме Міністерство юстиції України є належним відповідачем у цій справі, оскільки нотаріус у списку акредитованих суб'єктів державної реєстрації не значиться.
      (2) Позиції інших учасників справи
      19.       Позивач і нотаріус відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      20.       Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанції, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      21.       Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності.
      22.       Згідно з частиною першою статті 3 КАС України у вказаній редакції суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23.       Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      24.       Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      25.       Спір виник з приводу порушення права власності позивача на квартиру внаслідок дій ТзОВ «Кей-Колект» щодо реєстрації такого права за нею.
      26.       Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      27.       Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/10475/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16.
      28.       Окрім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач згадував в апеляційній скарзі на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 18 лютого 2016 року про закриття провадження у цій справі та визначення її підсудності адміністративному суду про те, що 18 грудня 2015 року цей же суд постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі № 372/5173/15-а за адміністративним позовом позивача до нотаріуса, третя особа - ТзОВ «Кей-Колект», про визнання дій неправомірними та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; роз'яснив позивачеві право на звернення до суду за правилами цивільного судочинства. Ця ухвала в адміністративній справі № 372/5173/15-а набрала законної сили.
      29.       ВеликаПалата Верховного Суду також звертає увагу на те, що з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах від 4 квітня 2018 року у справах № 817/567/16 та № 826/9928/15, від 10 квітня 2018 року у справі № 808/8972/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 5 червня 2018 року у справі № 804/20728/14, від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, від 13 червня 2018 року у справах № 820/2675/17 та № 803/1125/17 щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами до державного реєстратора осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, про скасування рішення та запису державного реєстратора у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2) Щодо належного відповідача у справі
      30.       Позивач заявив вимогу до нотаріуса, який діяв як державний реєстратор. Суди вважали останнього належним відповідачем. Натомість, третя особа вважає, що оскільки нотаріус у списку акредитованих суб'єктів державної реєстрації не значиться, то належним відповідачем у справі є Міністерство юстиції України.
      31.       ВеликаПалата Верховного Суду з вказаним висновком судів і з доводами третьої особи про належного відповідача не погоджується з огляду на таке:
      31.1.  Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (частини перша та друга статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      31.2.  Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      31.3.  Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України у вказаній редакції).
      31.4.  Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
      31.5.  Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      31.6.  Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв.
      31.7.  Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у подібних з цією справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора із залученням іпотекодержателя третьою особою спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та третьою особою через невиконання договірних зобов'язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 24 квітня 2018 року у справі № 825/478/17, від 29 травня 2018 року у справі № 826/19487/14, від 30 травня 2018 року у справі № 826/9417/16, від 6 червня 2018 року у справі № 804/3509/17, від 16 жовтня 2018 року у справі № 804/14296/15, від 14 листопада 2018 року № 826/1656/18).
      31.8.  До того ж, за змістом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 36 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно.
      31.9.  Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій третьої особи щодо реєстрації за нею такого права.
      31.10.              Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
      32.       З огляду на те, що позивач пред'явив позов до неналежного відповідача, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог є помилковими.
      (1.3) Щодо інших доводів третьої особи
      33.       Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      34.       ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що доводи касаційної скарги щодо неповного встановлення обставин справи зводяться до переоцінки доказів і виходять за межі розгляду справи в касаційному порядку. З огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України такі доводи не стосуються перевірки у межах касаційної скарги правильності застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права.
      35.       Згідно з частиною першою статті 330 ЦПК України у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.
      36.       Відповідно до статті 325 ЦПК України у вказаній редакції строк на подання касаційної скарги становив двадцять днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      37.       Згідно зі статтею 319 ЦПК України у зазначеній редакції ухвала апеляційного суду набирала законної сили з моменту її проголошення.
      38.       Третя особа подала касаційну скаргу 10 березня 2017 року, а клопотання, в якому викладені додаткові доводи щодо юрисдикції суду та неналежності відповідача - 9 жовтня 2018 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження.
      39.       Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України у редакції, чинній на час подання третьою особою клопотання від 9 жовтня 2018 року).
      40.       З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає вказане клопотання без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      41.       Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      42.       Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      43.       Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      44.       Враховуючи те, що позов у цій справі пред'явлений до неналежного відповідача, а касаційна скарга є частково обґрунтованою, заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 серпня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2016 року слід скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      45.       Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      46.       Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      47.       Відповідно до частини дванадцятої статті 141 ЦПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.
      48.       З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судовий збір у сумі 1 600 грн, сплачений у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід стягнути з позивача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1.   Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково.
      2.   Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 серпня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2016 року скасувати.
      3.   Ухвалити нове рішення:
      3.1.     У задоволенні позову ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору,- Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», про визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав відмовити.
      3.2.     Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код: НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (04080, м. Київ, вул. Кирилівська, 69, ідентифікаційний код: 37825968) 1 600 (одну тисячу шістсот) грн судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкН.П.Лященко С.В.БакулінаО.Б.Прокопенко В.В.БританчукЛ.І.Рогач О.С.ЗолотніковІ.В.Саприкіна О.Р.КібенкоО.М.Ситнік В.С.КнязєвВ.Ю.Уркевич Л.М.ЛобойкоО.Г.Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 369/382/17
      Провадження N 14-389цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року у складі колегії суддів: Савченка С.І., Верланова С.М., Сліпченка О.І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг", Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,
      ВСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг" (далі - ТОВ "Естейт Селлінг"), Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.
      Позивачі зазначали, що за умовами кредитного договору від 29 травня 2006 року, укладеного між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4, останній отримав кредитні кошти в сумі 27 тис. доларів США на умовах, визначених договором, строком на 4 роки. Виконання зобов'язань за кредитним договором було забезпечено договором іпотеки, укладеного того ж дня між банком та ОСОБА_4, за умовами якого в іпотеку банку було передано квартиру АДРЕСА_1.
      Позивачі вказували, що квартира є спільним майном подружжя, а позивач ОСОБА_3, яка зареєстрована в ній, згоди на укладення договору іпотеки не надавала.
      Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу предмету іпотеки з укладанням від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ "ПриватБанк" всіх передбачених нормативно-правовими актами державних дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. У решті позовних вимог відмовлено.
      На виконання судового рішення 31 серпня 2016 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг" було укладено договір купівлі-продажу, згідно умов якого ПАТ "КБ "ПриватБанк" передав у власність покупцю ТОВ "Естейт Селлінг" вказану квартиру, а покупець прийняв у власність нерухоме майно та сплатив продавцю кошти у розмірі 654 тис. 29 грн.
      Позивачі зазначали, що вказаний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки його укладено з порушенням вимог Закону України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", (далі - Закон України N 1304-VII), яким було тимчасово заборонено відчужувати без згоди власника нерухоме майно, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язання за споживчим кредитом, який був наданий в іноземній валюті.
      Крім того, в порушення вимог статті 38 Закону України N 898-IV "Про іпотеку" іпотекодержатель не повідомив іпотекодавця про продаж предмета іпотеки, чим порушив його переважне право придбати предмет іпотеки.
      На підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України N 1304-VII, позивачі просили визнати недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, укладений 31 серпня 2016 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг".
      Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що відповідно до вимог статті першої Закону України N 1304-VII протягом дії цього закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України N 898-IV "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
      Разом з тим, позивачами не доведено, що вони використовують спірну квартиру як місце свого постійного проживання, а також що у позичальника ОСОБА_4 у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно.
      Постановою Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: визнано недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, а саме квартири АДРЕСА_2, укладений 31 серпня 2016 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг"; вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи позовні вимоги на підставі частини першої статті 203, статті 215 ЦК України апеляційний суд виходив з того, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року вчинено банком 31 серпня 2016 року, тобто в період дії Закону України N 1304-VII, за наявності всіх умов, передбачених статтею 1 цього Закону, за яких майно не може бути примусово відчужене.
      Апеляційний суд також дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу квартири з підстав недотримання банком положень статті 38 Закону України N 898-IV "Про іпотеку", оскільки позивач ОСОБА_4 не надав доказів порушення його прав, а саме, що він мав намір придбати спірну квартиру і вжив для цього заходів, а також, що він мав необхідний обсяг коштів для погашення боргу.
      У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року, ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Доводи касаційної скарги зводяться до того, що кредитор правомірно задовольнив кредиторські вимоги шляхом укладення оспорюваного договору на основі іпотечного застереження, оскільки норми Закону України N 1304-VII не містять прямої заборони на позасудове врегулювання встановлене статтею 36 Закону України N 898-IV "Про іпотеку". Письмове застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, засвідчує згоду власника та свідчить про його волевиявлення на реалізацію предмета іпотеки.
      Касаційна скарга також містить посилання на те, що суд не звернув увагу на юрисдикцію даного спору та визнав недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами.
      Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та роз'яснено учасникам справи подати відзив на касаційну скаргу до 22 червня 2018 року.
      Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 серпня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 вересня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-VIII, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      Разом з тим, відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Оскільки до суду з позовом звернулися позивачі фізичні особи, які ставили питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і які хоч і не були стороною цього договору, проте є заінтересованими особами, оскільки вважали, що укладеним договором порушено їх права та законні інтереси.
      Отже, виходячи з вищезазначених положень норм ЦПК України та ГПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, спір, що виник між сторонами, де позивачами є фізичні особи, а відповідачами - юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу, за суб'єктним складом є цивільно-правовим, а юрисдикція щодо його розгляду належить суду загальної юрисдикції.
      В частині решти доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.
      Скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення можливе за наявності підстав, передбачених статтею 376 ЦПК України.
      Зазначеними підставами є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що воно ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
      При цьому, як зазначено в частині другій статті 376 ЦПК України, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Проте рішення апеляційного суду будь-яких висновків щодо цього узагалі не містить.
      Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи спір, виходили з положень статті 1 Закону України N 1304-VII, іншого тлумачення цим нормам апеляційний суд не дав.
      Порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставами для скасування чи зміни рішення, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). Зокрема, порушення вимог статей 76-79 ЦПК України щодо допустимості засобів доказування, необґрунтована відмова суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, у дослідженні доказів (стаття 81 ЦПК України), порушення вимог статті 265 ЦПК України щодо змісту рішення суду, тощо.
      Посилання на невідповідність висновків суду обставинам справи підлягає перевірці апеляційним судом шляхом дослідження доказів, яким суд першої інстанції не дав оцінки або дав неправильну оцінку.
      У разі ухвалення нового рішення або зміни рішення суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині рішення дає оцінку доказам, що наявні в матеріалах справи, а також новим доказам, якщо вони досліджувалися, в їх сукупності за правилами, встановленими статтями 263, 265 та 367 ЦПК України.
      Проте рішення апеляційним судом прийнято з порушенням вищезазначених вимог закону.
      В матеріалах справи відсутні будь-які докази, на підставі яких суд апеляційної інстанції дійшов своїх висновків.
      Зокрема, позивачами не надано жодного доказу використання спірної квартири як місця свого проживання, а встановлення цієї обставини судом апеляційної інстанції на підставі отримання позивачами судових повісток за адресою спірної квартири спростовується наявними у матеріалах справи конвертами, які протягом всього часу розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді поверталися на адресу судів без їх вручення позивачам за закінченням терміну зберігання.
      Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
      Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Проте позивачами не надано жодних доказів, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності в них іншого нерухомого житлового майна.
      Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відповідність предмета іпотеки у вигляді спірної квартири вимогам статті першої Закону України N 1304-VII та необхідність його застосування у спірних правовідносинах є передчасними.
      Крім того, посилаючись в своєму рішенні як на підставу реалізації іпотечного майна на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року про звернення стягнення на предмет іпотеки та маючи докази про його оскарження (а. с. 71-75) апеляційний суд навіть не з'ясував, чи є воно чинним.
      Отже, суд апеляційної інстанції належним чином не встановив фактичні обставини справи, не перевірив доводів апеляційної скарги, законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
      Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні.
      За викладених обставин постанова Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.
      Постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      18 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 921/107/15-г/16
      Провадження N 12-117гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      Головуючого, судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасники справи:
      позивач - Черних О.С., Павликівський В.І., Грицик А.С.,
      відповідач - Григор'єва Н. В., Овчиннікова В.В.,
      третя особа на стороні позивача - Грицик А.С., Шевченко Ю.С., Костюков Д.І.,
      треті особи на стороні відповідача - не з'явились,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум", позивач) в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року (судді: Марко Р.І. - головуючий, Костів Т.С., Малех І.Б.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року (суддя Андрушків Г.З.) у справі N 921/107/15-г/16 за позовом ПАТ "Банк Форум" до Публічного акціонерного товариства "Тернопільнафтопродукт" (далі - ПАТ "Тернопільнафтопродукт", відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) та за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР", Мале приватне підприємство "ВК ІМПЕКС", про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 29 січня 2015 року ПАТ "Банк "Форум" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Тернопільнафтопродукт", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР", Мале приватне підприємство "ВК ІМПЕКС" про: звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий Іпотекодержателю згідно з іпотечним договором N 1-0210/13/23-ІР від 30 травня 2013 року; визначення способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; встановлення початкової ціни продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
      1.2. На обґрунтування підстав позову позивач зазначив, що майно передано в іпотеку на підставі відповідного договору на забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб - позичальників за кредитними договорами; позичальники (треті особи у справі) свої зобов'язання з повернення кредиту не виконали; банк (позивач) звертався як до позичальників, так і до іпотекодавця (відповідача) з вимогами погасити наявну заборгованість за вказаними кредитними договорами, а також попереджав про звернення до суду з вимогами про звернення стягнення на іпотечне майно, однак його вимоги залишились без задоволення та реагування.
      1.3. Відповідач проти задоволення позову заперечив, зокрема, з тих підстав, що рішеннями господарських судів у справах N 918/1930/14 та N 918/1959/14 стягнуто з третіх осіб заборгованість з повернення кредитних коштів та нараховані проценти за користування кредитом за договорами N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL; на цей час ці рішення виконуються відповідно до графіку розстрочки, встановленого судами, а тому звернення стягнення на предмет іпотеки є передчасним та призведе до подвійного стягнення суми заборгованості з боржників та іпотекодавця.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Справа розглядалася судами неодноразово. Постановою Вищого господарського суду України від 12 квітня 2017 року у цій справі скасовані судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, справу направлено на новий розгляд у зв'язку з необхідністю перевірити доводи учасників справи та з'ясувати факт виконання рішення суду, яким постановлено задовольнити вимоги кредитора за рахунок або основного зобов'язання, або забезпечувального при наявності такого, при розгляді справи за позовом кредитора про задоволення його вимог за рахунок знову ж таки основного або забезпечувального зобов'язання.
      2.2. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року, у справі N 921/107/15-г/16 у задоволені позовних вимог відмовлено.
      2.6. Судові рішення мотивовані тим, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Оскільки виконання основного зобов'язання боржник здійснює за наданою йому судом розстрочкою, це виключає можливість задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов'язання.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. У листопаді 2017 року ПАТ "Банк "Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. подав касаційну скаргу на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року до Вищого господарського суду України, у якій просив судові рішення у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
      3.2. Мотивуючи касаційну скаргу, ПАТ "Банк "Форум" зазначив, що надане позичальникам за кредитними договорами право розстрочки сплати боргу за цими договорами відповідно до 31 серпня 2021 року та до 28 лютого 2022 року не змінює договірних зобов'язань сторін, а визначає виключно порядок виконання рішення суду для боржника, відносно якого застосовано розстрочення виконання рішення. Ухвала суду про розстрочення виконання судового рішення є способом захисту інтересів боржника і наявність такої ухвали не повинна обмежувати право кредитора на задоволення своїх вимог іншими способами, зокрема за рахунок реалізації предмета іпотеки.
      3.3. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно; стягнення заборгованості за основним зобов'язанням не виключає можливості задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов'язання. Крім того, незважаючи на існуючі рішення судів, заборгованість за кредитними договорами не погашена, що у свою чергу надає банку право на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.
      3.4. За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій при прийнятті рішень не врахували висновків Верховного Суду України, викладених в постановах від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14, від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, у яких викладено висновок про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне, тому задоволення вимог за основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня; позивач вважає, що стягнення заборгованості за основним зобов'язанням не виключає можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок забезпечувального зобов'язання.
      3.5. Серед іншого позивач звертає увагу на те, що Банк знаходиться в стадії ліквідації, строк ліквідаційної процедури встановлено до 15 червня 2018 року, тоді як розстрочення виконання судового рішення у справі N 918/1930/14 завершується у 2021 році, а в справі N 918/1959/14 - у 2022 році. Розстрочка значно перевищує термін, до якого повинна бути завершена ліквідація Банку, що унеможливлює виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушує права та інтереси кредиторів, гарантовані чинним законодавством.
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 квітня 2018 року справу N 921/107/15-г/16 разом з касаційною скаргою ПАТ "Банк "Форум" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року у цій справі передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини першої статті 7 та статті 33 Закону України "Про іпотеку", викладеного у постановах від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, у яких Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня.
      4.3. Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), у якій Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, за період такого розстрочення або відстрочення.
      4.4. Касаційний господарський суд послався на протилежний, на думку суду, висновок Верховного Суду України, вкладений в постановах від 4 липня 2011 року у справі N 13/210/10 та від 9 листопада 2016 року у справі N 9/5014/969/2012 (5/65/2011), відповідно до якого чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.
      4.5. Одночасно Касаційний господарський суд зазначив, що визнання розстрочки чи відстрочки виконання рішення підставою зміни строків виконання кредитних договорів, внаслідок чого ці нові строки можуть значно перевищувати терміни, до яких повинні бути завершені ліквідації банків, що унеможливить виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушить права й інтереси кредиторів, становить виключну правову проблему, яка вимагає формування єдиної правозастосовчої практики.
      5. Позиція учасників справи
      5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу проти задоволення касаційної скарги заперечив, наголошував, що сума заборгованості за кредитними договорами була стягнута з боржників (третіх осіб) судовими рішеннями у справах N 918/1930/14 та N 918/1959/14, які на цей час належним чином виконуються боржниками, разом з тим, задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання, отже, позов є необґрунтованим та передчасним.
      5.2. Треті особи - ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС" проти задоволення касаційної скарги заперечили, вказавши, що одночасне стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки є неправильним та призводить до подвійного стягнення, та послались на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі N 6-73цс13. При цьому треті особи наголосили на тому, що рішення господарських судів про стягнення заборгованості з основних боржників за кредитними договорами виконуються належним чином відповідно до графіків розстрочки платежів.
      5.3. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб касаційну скаргу підтримав, зазначав, що суди помилково ототожнили поняття належного виконання рішення та належного виконання умов договору; заборгованість за кредитними договорами на даний час не погашена, що є достатньою підставою для реалізації права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення наявної заборгованості.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. 29 березня 2013 року ПАТ "Банк Форум" (кредитор) та ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" (позичальник) уклали кредитний договір N 1-0020/13/30-KL, за умовами якого (з урахуванням додаткових договорів N 1-5 до нього) кредитор відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію, в рамках якої надає останньому кредитні кошти (надалі кредит) окремими частинами (надалі вибірки), на засадах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, в межах визначеної цим договором (пункт 1.2) граничної суми коштів (надалі за текстом кредитний ліміт), а позичальник зобов'язується вчасно погашати кредитору заборгованість за кредитом, а також сплачувати на користь кредитора проценти та комісії в розмірі, в строки (терміни) та на умовах, визначених цим договором.
      6.2. Згідно з підпунктом 1.6.2.22 пункту 1.6 кредитного договору (в редакції додаткового договору N 1) в якості забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором кредитор укладає/приймає іпотечний договір (іпотечні договори) з ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (майновий поручитель-3) щодо нерухомого майна, а саме: автозаправочної станції N 4, разом з рухомим майном, що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю), що розташоване (а) за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського, 94.
      6.3. 29 березня 2013 року ПАТ "Банк Форум" та МПП "ВК ІМПЕКС" уклали кредитний договір N 1-0021/13/30-KL, за умовами якого (в редакції додаткового договору N 1) кредитор відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію, в рамках якої надає останньому кредитні кошти (надалі кредит) окремими частинами (надалі вибірки), на засадах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, в межах визначеної цим договором (пункт 1.2) граничної суми коштів (надалі за текстом кредитний ліміт), а позичальник зобов'язується вчасно погашати кредитору заборгованість за кредитом, а також сплачувати на користь кредитора проценти та комісії в розмірі, в строки (терміни) та на умовах, визначених цим договором.
      6.4. Згідно з підпунктом 1.6.2.22 пункту 1.6 кредитного договору (в редакції додаткового договору N 1) в якості забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором кредитор укладає/приймає іпотечний договір (іпотечні договори) з ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (майновий поручитель-3) щодо нерухомого майна, а саме: автозаправочної станції N 4, разом з рухомим майном, що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю), що розташоване (а) за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського, 94.
      6.5. В забезпечення виконання позичальниками ТОВ "Золотий екватор" та МПП "ВК Імпекс" умов кредитних договорів N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL, а також додаткових договорів до них, ПАТ "Банк "Форум" (іпотекодержатель) та ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (іпотекодавець) уклали іпотечний договір N 1-0210/13/23-ІР від 30 травня 2013 року.
      6.6. Згідно з пунктом 1.2 іпотечного договору предметом іпотеки є нерухоме майно: автозаправочна станція N 4, розташована за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського М., буд. 94, а саме: операторна (літ. А), загальною площею 45,5 кв. м, мехмайстерня (літ. Б), загальною площею 91,9 кв. м, вбиральня (літ В), огорожа (1), естакада (2), піднавіс (3), замощення (І), що належить іпотекодавцю на праві власності, а також рухоме майно (основні засоби - обладнання), що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю) вказаного нерухомого майна, пов'язане з ним спільним призначенням та використовується для його обслуговування.
      6.7. Пунктом 1.3 іпотечного договору сторони визначили вартість предмета іпотеки за ринковою ціною, а саме: 1462745,00 грн. що за курсом НБУ станом на дату укладення цього договору становить 183003,25 дол. США.
      6.8. Відповідно до пункту 3.4 іпотечного договору іпотекодержатель має право: у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язань за основним договором та/або іпотекодавцем будь-якого з обов'язків за цим договором задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в один із способів, передбачених цим договором та чинним законодавством України (підпункт 3.4.1 пункту 3.4 договору); у випадках, передбачених основним договором, цим договором та/або чинним законодавством України вимагати дострокового виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (підпункт 3.4.2 пункту 3.4 договору).
      6.9. Суди з'ясували, що ПАТ "Банк "Форум" узяті на себе зобов'язання згідно з кредитними договорами N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL (з врахуванням додаткових угод) виконав належним чином, надав позичальнику ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" кредитні кошти в загальній сумі 50 218 983,35 дол. США, та позичальнику МПП "ВК ІМПЕКС" кредитні кошти в загальній сумі 10 000 000 дол. США.
      6.10. 19 листопада 2014 року у зв'язку з невиконанням позичальниками умов вищезазначених кредитних договорів N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL, позивач звернувся до позичальників ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС" з вимогами про дострокове виконання зобов'язань, в яких просив позичальників у 30-денний строк погасити заборгованість за відповідним кредитним договором.
      6.11. Одночасно позивач звернувся до відповідача як іпотекодавця з вимогами про усунення порушення (в порядку статті 35 Закону України "Про іпотеку"), в яких, посилаючись на підпункти 7.1.1 та 7.2.1 кредитних договорів та статті 33, 35 Закону про іпотеку, у зв'язку з порушенням боржниками своїх зобов'язань перед ПАТ "Банк "Форум" за відповідними кредитними договорами, вимагав у 30-денний строк виконати дану вимогу про дострокове виконання зобов'язань і сплатити суму заборгованості за даними кредитними договорами, в іншому випадку ПАТ "Банк "Форум" буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки.
      6.12. Вимоги ПАТ "Банк "Форум" ні позичальники за кредитними договорами, ні відповідач, як іпотекодавець, не виконали.
      6.13. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 6 жовтня 2015 року у справі N 918/1930/14 стягнуто з ТОВ "Золотий Екватор" на користь ПАТ "Банк "Форум" заборгованість по поверненню кредитних коштів за кредитним договором N 1-0020/13/30-KL від 29 березня 2013 року у розмірі 31 825 694,54 дол. США, що еквівалентно 500003971,04 грн. та нарахованих процентів за користування кредитом в розмірі 974661,90 дол. США, що еквівалентно 15312621,69 грн.
      6.14. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 9 жовтня 2015 року у справі N 918/1959/14, зміненим постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2015 року стягнуто з МПП "ВК Імпекс" на користь ПАТ "Банк "Форум" 970 831,47 дол. США заборгованості по поверненню кредитних коштів за кредитним договором N 1-0021/13/30-KL від 29 березня 2013 року, та 297302,33 дол. США простроченої заборгованості за нарахованими процентами, що разом еквівалентно 157774656,79 грн.
      6.15. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2017 року, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 19 червня 2017 року у справі N 918/1930/14, розстрочене виконання рішення суду від 6 жовтня 2015 року на загальну суму заборгованості в розмірі 502636341,72 грн на п'ять років шляхом щомісячної сплати боржником заборгованості за наведеним графіком.
      6.16. Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 22 березня 2017 року у справі N 918/1959/14, яка залишена без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 13 липня 2017 року, розстрочене виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 09 жовтня 2015 року у справі N 918/1959/14 (змінене постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2015 року) на загальну суму боргу в розмірі 153034656,79 грн. на п'ять років щомісячними платежами до повного його виконання за наведеним графіком.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      7.1. Щодо висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про необхідність відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятих ним рішеннях від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      7.2. У постанові від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 Верховний Суд України зазначив таке: "Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Згідно зі статтею 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Суд апеляційної інстанції встановив, що на час розгляду справи N 922/3658/13 рішення Господарського суду Харківської області від 16 грудня 2009 року у справі N 27/362-09 не було виконано, а предмет іпотеки не реалізовано, і, відповідно, погашення вимог кредитора за рахунок іпотеки не відбулося. Отже, зобов'язання відповідача за кредитним договором не припинилися, право вимоги Банку про повернення кредиту і сплату процентів залишалося дійсним і підлягало судовому захисту. Покладаючи в основу рішення висновок про подвійне стягнення, суд касаційної інстанції не врахував, що за змістом статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки повинно привести сторони до задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов'язання як такого, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України. Забезпечувальне зобов'язання має похідний характер, а не альтернативний основному. Звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня".
      7.3. Такої ж правової позиції Верховний Суд України дотримався, вирішуючи спір по справі N 6-1080цс15 у постанові від 3 лютого 2016 року.
      7.4. При цьому в обох зазначених справах збігалася особа боржника та іпотекодавця, що не має місце в справі, що переглядається.
      7.5. Також у наведених справах звернення кредитора з вимогою про звернення стягнення на майно боржника за договором іпотеки передувало зверненню до суду з позовом про стягнення заборгованості з цього боржника і саме на відсутність реального виконання рішення про звернення стягнення на майно вказував Верховний Суд України, обґрунтовуючи свої рішення.
      7.6. У справі, що розглядається, кредитор звернувся з вимогою про звернення стягнення на майно за договором іпотеки до іпотекодавця, чия особа не збігається з особою боржника, за наявності чинного рішення про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором.
      7.7. Відтак, враховуючи наведені обставини та обґрунтування вищевказаного висновку, відсутні підстави вважати, що наведена вище позиція Верховного Суду України, викладена у рішеннях від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, розповсюджувалася і на ситуації, коли боржник та іпотекодавець були різними особами, та за наявного чинного рішення про стягнення з основного боржника заборгованості за кредитним договором.
      7.8. Розглядаючи доводи Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо необхідності відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятому ним рішенні Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року по справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      7.9. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      7.10. Водночас у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), розглядаючи вимоги про стягнення 3 % річних за прострочення сплати відповідачем стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період із дня набрання рішенням законної сили до дня погашення заборгованості, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, за період такого розстрочення або відстрочення.
      7.11. Правовідносини, які розглядалися у наведених вище випадках, та правовідносини, наведені у цій справі, не є подібними, предмет, підстави позову та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин не є тотожними, що свідчить про відсутність підстав для врахування висновків або відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року по справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15).
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. За приписами статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; чинне законодавство (частина перша статті 598, статті 599 - 601, 604 - 609 ЦК України) не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення.
      8.2. Також відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (надалі - Закону про іпотеку), іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      8.3. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону про іпотеку).
      8.4. Іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (стаття 17 Закону про іпотеку).
      8.5. Відповідне регулювання наведено також у статті 593 ЦК України.
      8.6. Отже, наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.
      8.7. Згідно із частиною першою статті 7 Закону про іпотеку за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
      8.8. Відповідно до статті 33 Закону про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      8.9. Як вже вказано вище, суди попередніх інстанцій з'ясували, що позивач набув право вимоги до боржників (ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС") за укладеними з ними кредитними договорами та реалізував це право вимоги, звернувшись до суду; за доводами позивача ухвалені рішення про стягнення на його користь заборгованості з боржників не виконані.
      8.10. Неправильно застосувавши положення статті 33 Закону про іпотеку, суди не врахували, що позивач звернувся до суду у цій справі не з вимогою про стягнення з відповідача цієї ж суми заборгованості, а саме для звернення стягнення на предмет іпотеки у межах забезпечення відповідачем виконання основного зобов'язання, для чого є необхідним судове рішення.
      8.11. Застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості.
      8.12. Питання ж щодо виконання виданого кредитору виконавчого документа у разі, коли такий обов'язок боржника за таким виконавчим документом відсутній повністю або частково у зв'язку з його припиненням (через виконання боржником, іншою особою тощо) підлягають вирішенню в порядку, передбаченому частиною другою статті 328 ГПК України.
      8.13. З огляду на відсутність доказів виконання боржниками зобов'язань за кредитними договорами, наявність судових рішень про стягнення заборгованості, розстрочених у зв'язку з неможливістю їх негайного виконання, висновок господарських судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки є неправильним та таким, зроблений без урахування фактичних обставин справи та положень чинного законодавства.
      8.14. Отже, суди не виконали викладених у постанові суду касаційної інстанції вказівок щодо встановлення обставин справи, істотних для правильного вирішення цього спору, про обсяг виконаних боржником та поручителем обов'язків перед кредитором у межах виконання наведених вище судових рішень та дійсного обсягу відповідальності іпотекодавця відповідно до положень законодавства.
      8.15. Враховуючи викладене, судові рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на приписи частини другої статті 310 ГПК України. Серед іншого, судам слід належним чином дослідити доводи та заперечення сторін, повно з'ясувати обставини, що входять до предмету дослідження у цій справі, та вирішити спір відповідно до норм права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
      8.16. Направляючи справу до Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, крім того, на наявність у цій справі виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної та справедливої правозастосовчої практики та яка стосується питання визнання розстрочки чи відстрочки виконання рішення підставою зміни строків виконання кредитних договорів, внаслідок чого ці нові строки можуть значно перевищувати терміни, до яких повинні бути завершені ліквідації банків, що унеможливить виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушить права та інтереси кредиторів.
      8.17. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ліквідаційна процедура передбачає продаж майна банку, зокрема відповідно до статті 51 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Наявність судового рішення про задоволення вимоги банку до боржника, яким передбачене відстрочення або розстрочення виконання, не є перешкодою для здійснення продажу такої вимоги. Крім того, ліквідаційна процедура банку не стосується предмету спору у цій справі.
      9. Щодо судового збору
      9.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення вимог касаційних скарг та направлення справи для нового розгляду до суду першої інстанції, судові витрати, понесені сторонами у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відповідно до приписів статті 129 ГПК України буде розподілено за результатами розгляду позовної заяви.
      Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" Шевченко О.В. задовольнити частково.
      Рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06 листопада 2017 року у справі N 921/107/15-г/16 скасувати.
      Справу N 921/107/15-г/16 направити на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий, суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 520/6819/14-ц
      Провадження N 14-343цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"),
      відповідач - ОСОБА_3,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд
      ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року у складі колегії суддів Кузнецова В.О., Кадєтової О.В., Карпенко С.О., Леванчука А.О., Маляренка А.В.
      у цивільній справі за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про звернення стягнення на предмет іпотеки,
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2014 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 28 березня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Укрсоцбанк" (далі - АКБ "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 08-660/057-302, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 792 000 доларів США строком до 27 березня 2023 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за договором кредиту 28 березня 2008 року укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" житловий будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований.
      ОСОБА_5 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала. Заборгованість за договором станом на 12 лютого 2014 року склала 12 980 525,33 грн. ПАТ "Укрсоцбанк" просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 за договором кредиту звернути стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до ОСОБА_7, шляхом надання кредитору права на продаж предмета іпотеки.
      Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2014 року позов задоволено.
      Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 червня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку.
      Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 24 липня 2015 року замінено ОСОБА_4 як неналежного відповідача у справі на ОСОБА_3
      У жовтні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" подало до суду уточнені позовні вимоги, в яких вказало, що з 17 січня 2014 року власником іпотечного майна є ОСОБА_3, а тому саме вона набула обов'язків іпотекодавця, у зв'язку з чим просило:
      - у рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором від 28 березня 2008 року N 08-660/057-302, яка станом на 16 вересня 2015 року склала 44 329 390,11 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки, а саме на житловий будинок (загальною площею 550 кв. м та житловою площею 178,8 кв. м), розташований на АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га (кадастровий номер: НОМЕР_1), у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн;
      - визнати право власності на вказані житловий будинок та земельну ділянку.
      Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року позов задоволено. У рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором, укладеним 28 березня 2008 року з ПАТ "Укрсоцбанк", у розмірі 44 329 390,11 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки - житловий будинок, загальною площею 550 кв. м, житловою площею 178,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн. Визнано право власності ПАТ "Укрсоцбанк" на зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що на підставі статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 33, 37 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), статті 4 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в спосіб набуття іпотекодержателем права власності на нього рішенням суду не виключається.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що захист цивільних прав у спосіб визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки є неправильним з огляду на те, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України, а стаття 392 ЦК України підтверджує вже наявне право власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону N 898-IV, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. За умовами договору іпотеки від 28 березня 2008 року передбачений позасудовий узгоджений сторонами порядок визнання права власності при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом добровільного укладення окремого договору, проте в матеріалах справи відсутні дані про дотримання цих умов.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року скасовано, рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року залишено в силі.
      Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з його висновками та зазначив, що, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, суд першої інстанції захистив порушені права кредитодавця щодо виконання забезпечених іпотекою грошових зобов'язань.
      14 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просила скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року, від 27 квітня 2016 року, від 08 червня 2016 року, від 05 жовтня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 07 листопада 2016 року та від 06 червня 2017 року, а такожпостанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року (справа N 6-1851цс15), від 02 листопада 2016 року (справа N 6-2457цс16), від 22 березня 2017 року (справа N 6-2967цс16), в яких, на думку заявниці, по-іншому застосовані норми матеріального права, а саме: статті 16, 392 ЦК України, статті 33, 37, 39 Закону N 898-IV.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 травня 2018 року відкрито провадження у справі.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судового рішення
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 490/10889/14-ц;
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року у справі N 127/20971/15-ц;
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року у справі N 522/8137/15-ц;
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року у справі N 725/4895/15-ц;
      - постанову Вищого господарського суду України від 07 листопада 2016 року у справі N 916/5073/15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі N 912/3429/15.
      Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV, викладеним у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц, від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним.
      Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 березня 2008 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 08-660/057-302, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 792 000 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 27 березня 2023 року.
      На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено іпотечний договір від 28 березня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В., реєстровий N 483, за яким ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" належні їй на праві приватної власності житловий будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований (а. с. 10, 11, т. 1).
      У зв'язку з неналежним виконанням умов договору за ОСОБА_5 утворилась заборгованість перед ПАТ "Укрсоцбанк", яка станом на 16 вересня 2015 року склала 44 329 390,11 грн.
      ПАТ "Укрсоцбанк" просило у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.
      Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року позов задоволено. У рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором, укладеним 28 березня 2008 року з ПАТ "Укрсоцбанк", у розмірі 44 329 390,11 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки - житловий будинок, загальною площею 550 кв. м, житловою площею 178,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн. Визнано право власності ПАТ "Укрсоцбанк" на зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
      Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, статтями 33, 37 Закону N 898-IV не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 490/10889/14-ц, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що не підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок задоволення його вимог у спосіб, який визначено останнім, а саме шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, оскільки такий спосіб є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Із ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року у справі N 522/8137/15-ц вбачається, що, відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суди керувалися тим, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року у справі N 725/4895/15-ц суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Дослідивши надану заявником для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року у справі N 127/20971/15-ц, установлено, що суд касаційної інстанції скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив, що при вирішенні спору поза увагою судів залишилися умови іпотечного договору щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду. Зокрема, пунктом 4.5 договору іпотеки від 06 серпня 2007 року передбачено, що реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, у разі звернення стягнення на підставі рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса - в порядку, визначеному Законом N 898-IV.
      У постанові Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі N 912/3429/15-ц суд касаційної інстанції керувався тим, що визнання права власності на предмет іпотеки за відповідним застереженням, передбаченим в іпотечному договорі, як спосіб захисту вимог кредитора, є позасудовим способом захисту, яке іпотекодержатель може реалізувати шляхом звернення до державного реєстратора для реєстрації права власності на підставі договору іпотеки. На підставі судового рішення можливо звернути стягнення на предмет іпотеки лише з дотриманням порядку, встановленого статтями 38, 39 Закону N 898-IV.
      В ухвалі від 07 листопада 2016 року у справі N 916/5073/15-ц Вищий господарський суд України дійшов висновку, що суди не з'ясували причин недотримання банком встановленого, у тому числі договорами, порядку звернення стягнення на предмет іпотеки (з урахуванням правил, визначених статтями 36, 37 Закону N 898-IV); наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань.
      На підтвердження своїх доводів, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц, від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц.
      У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15 зроблено правовий висновок, що частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).
      Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
      При вирішенні такої категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також вчинення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки.
      У постанові від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 16, 335, 376, 328 та 392 ЦК України, при цьому зазначив, що аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, статті 392 ЦК України дає підстави для висновку, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
      У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37?39 Закону N 898-IV.
      Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону N 898-IV, статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та вказав, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону N 898-IV). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону N 898-IV.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV.
      У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      Відповідно до пункту 3.1 договору іпотеки, укладеного 28 березня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_5, у випадку порушення іпотекодавцем умов, визначених пунктами 2.1.1-2.1.10 цього договору, іпотекодержатель має право достроково звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, визначеному пунктом 2.4.4 цього договору.
      Пунктом 4.1 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки від 28 березня 2008 року іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: 1) на підставі рішення суду; 2) на підставі виконавчого напису нотаріуса; 3) шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV; 4) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону N 898-IV; або шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати".
      Як вбачається зі змісту іпотечного договору, пунктом 4.6 сторони погодили, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду реалізація предмета іпотеки здійснюється у спосіб, зазначений у відповідному рішенні суду, а саме: шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону N 898-IV або шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження відповідно до статті 39 Закону N 898-IV.
      Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.
      У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
      У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
      Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      У статті 12 Закону N 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
      Згідно зі статтею 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: 1) передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а також надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
      Стаття 37 Закону N 898-IV не вказує про можливість визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
      Відповідно до статті 37 Закону N 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
      Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.
      Можна констатувати, що згідно з чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.
      Разом з тим право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), як вказано у частини першій статті 38 згаданого Закону.
      Реалізація іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є:
      1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження;
      2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав;
      3) публічність державної реєстрації прав;
      4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом;
      5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.
      Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
      Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав.
      Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.
      Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.
      Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав.
      Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.
      За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.
      Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав.
      Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
      1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
      2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
      3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
      Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
      Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля іпотекодержателя та вчинення ним дій, передбачених законом.
      При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону N 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.
      Усі ці обставини залишені поза увагою судом касаційної інстанції.
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права у подібних відносинах також викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 14-38цс18.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції.
      За таких обставин постановлена у справі ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з залишенням в силі рішення суду апеляційної інстанції.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_3 про перегляд судового рішення задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року скасувати, рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська