Проблема онлайн займов в национальном масштабе
By
Mercato®, in Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
-
Пользователи
No members to show
-
Similar Content
-
By Владимировна
Здравствуйте еще в апреле взяла кредит в компании швидко гроши на сумму 4000 гривен поменялась робота сейчас просто подработка , после этого всю сумму не могу отдать плачу деньги что бы продлить уже так продлила на 3 тисячи , отдать нужно 5 200 , Скажите можно ли как то собрать квитанции они у меня есть и договорить или добиться того что бы заплать остаток от 2200 грн , Просто полностью я так не смогу выплать , А деньги и так мне пока с трудом попадают
Спасибо вам за ответ
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
15 травня 2019 року
м. Київ
Справа N 817/649/16
Провадження N 11-1032апп18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у справі за його позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною,
УСТАНОВИЛА:
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року про залишення апеляційної скарги без руху повернув заявнику, оскільки вона не відповідає вимогам статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
Не погодившись із такою ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
Як на приклад неоднакового застосування норм процесуального права заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2016 року у справі N 565/562/15-ц, у якій суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми процесуального права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд України ухвалою від 28 жовтня 2016 року відкрив провадження у цій справі.
До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про перегляд судового рішення цим судом не закінчено.
На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 вересня 2018 року адміністративну справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII, оскільки така справа підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат у адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 1 жовтня 2018 року прийняла до розгляду заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року.
Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 11 січня 2019 року справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши заяву ОСОБА_1., Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
Як убачається з матеріалів справи N 817/649/16 та касаційного провадження N К/800/17881/16, уквітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду про зобов'язання виплатити, перерахувати безготівково належні позивачу кошти (відсотки, еквівалент 3 490,47 дол. США) та визнання бездіяльності протиправною.
Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 25 травня 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 повернув позивачу, оскільки він не усунув недоліків цієї заяви, а саме - не сплатив судовий збір.
Не погодившись із таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу.
Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху та надав йому строк для усунення недоліків скарги - сплати судового збору.
У червні 2016 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на вказану ухвалу суду апеляційної інстанції.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, а касаційну скаргу позивача на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року залишив без руху у зв'язку з тим, що заявник не додав документа про сплату судового збору та копії оскаржуваного судового рішення.
Оскільки заявник не усунув недоліків скарги, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернув заявнику, тому що вона не відповідає вимогам статті 213 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
Як убачається із заяви ОСОБА_1, позивач вважає, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував одні й ті самі норми права щодо підстав звільнення від сплати судового збору.
Так, ОСОБА_1 у касаційній скарзі заявив клопотання про звільнення його від сплати судового збору з посиланням на частину третю статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII), відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року у задоволенні зазначеного клопотання відмовив. При цьому суд виходив з того, що предметом заявлених позовних вимог є відносини, які виникли внаслідок укладання договору і не вважаються відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону N 1023-XII, що унеможливлює звільнення позивача від сплати судового збору.
У справі N 565/562/15-ц, рішення у якій надано для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" (далі - Банк) про визнання дій протиправними, стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу, нарахованих процентів за користування чужими коштами, трьох процентів річних, дійшов висновку, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII, тому немає необхідності у вирішенні питання про звільнення його від сплати судового збору.
Зі змісту позовної заяви у справі, що розглядається, убачається, що ОСОБА_1 позивається до Фонду і просить суд визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язати його виплатити, перерахувати безготівково кошти.
Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон N 1023-XII, який установлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Відповідно до частини третьої статті 22 цього Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону N 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 Цивільного кодексу України).
За змістом статті 1 Закону N 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов'язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII.
Подібний за змістом правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16 відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав.
Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач як споживач фінансових послуг звільняється від сплати судового збору за частиною третьою статті 22 Закону N 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.
Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом своїх порушених прав, зокрема, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII.
Разом з цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).
Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII не поширюється на позивача, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_1 у зв?язку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.
За приписами частин першої та третьої статті 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) у разі порушення судом норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та скасовує оскаржуване рішення повністю і передає справу на розгляд до відповідного суду.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року скасувати.
Справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною - передати на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
15 травня 2019 року
м. Київ
Справа N 817/777/16 (К/9901/6605/18)
Провадження N 11-11апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Саприкіної І.В.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов?язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИЛА:
У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправною бездіяльність Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, Фонд) та зобов?язати відповідача виплатити та перерахувати позивачці відсотки по договору банківського вкладу (депозиту) у розмірі 3 537,20 дол. США в гривневому еквіваленті.
На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначила, що рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року з Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" (далі - ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива") на користь ОСОБА_3 стягнуто 3 537,20 дол. США, що еквівалентно 83 188,41 грн ненарахованих відсотків за договором банківського вкладу. Однак ці кошти ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" не виплатив, оскільки постановою Правління Національного банку України від 23 червня 2015 року N 408 цей банк віднесено до категорії неплатоспроможних.
За позицією позивачки, після запровадження з 24 червня 2015 року в ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію спірні кошти (відсотки за договором банківського вкладу) підлягають стягненню саме з ФГВФО.
Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2016 року залишив позов ОСОБА_3 без руху та встановив позивачці строк для сплати судового збору.
06 червня 2016 року позивачка направила до суду першої інстанції заяву, у якій зазначила, що вона звільнена від сплати судового збору за цей позов на підставі ч. 3 ст. 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII), як споживач послуг банку.
14 червня 2016 року Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою повернув ОСОБА_3 її позовну заяву разом з доданими до неї документами.
Не погоджуючись із зазначеною вище ухвалою, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, яка ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2016 року була повернута скаржниці у зв?язку з несплатою судового збору.
ОСОБА_3 оскаржила в касаційному порядку ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2016 року про повернення її позову. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 серпня 2016 року повернув цю касаційну скаргу скаржниці, оскільки вона не сплатила судовий збір за подання такої скарги. При цьому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладання договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування у розумінні Закону N 1023-XII, а тому позивачка не звільнена від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 цього Закону.
Не погодившись з таким рішенням касаційного суду, 05 вересня 2016 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року з підстав, установлених п. 2 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), у якій просила скасувати ухвалу суду касаційної інстанції від 18 серпня 2016 року та направити справу до відповідного суду для продовження розгляду.
Верховний Суд України ухвалою від 17 жовтня 2016 року відкрив провадження в цій справі за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року в порядку п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали суду).
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
Згідно з підп. 1 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 вказана заява разом зі справою передана до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 грудня 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), та на підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАСУкраїни (у редакції Закону N 2147-VIII).
За приписами підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Оскільки справа за заявою ОСОБА_3 згідно із ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та цивільних справах, то її подальший розгляд здійснює Велика Палата Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Дослідивши наведені в заявах доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.
17 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" було укладено договір банківського вкладу "Пенсійний" N 211808 (далі - Депозитний договір), за умовами якого ОСОБА_3 розмістила у ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" 500 дол. США терміном до 22 липня 2014 року під 11,5 % річних, з правом поповнення вкладу протягом перших 180 календарних днів з дати внесення вкладу.
16 серпня 2013 року ОСОБА_3 на підставі укладеного між сторонами додаткового договору N 1 поповнила суму депозитного вкладу на 22 000,00 дол. США.
У строк, встановлений Депозитним договором (22 липня 2014 року), суму депозитного вкладу та відсотків ОСОБА_3 не було повернуто.
Кузнецовський міський суд Рівненської області рішенням від 04 листопада 2014 року у справі N 565/1087/14-ц визнав протиправним порушення ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Депозитного договору та стягнув з ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3 заборгованість за Депозитним договором у сумі 22 954,56 дол. США; ненараховані відсотки за Депозитним договором у сумі 314,45 дол. США та 3 % річних від простроченої суми за Депозитним договором у розмірі 75,47 дол. США.
Крім того, рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року у справі N 565/1042/15-ц визнано дії ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" щодо неповернення ОСОБА_3 коштів за Депозитним договором суми депозитного вкладу та процентів у строки, встановлені цим договором, порушенням права приватної власності позивачки та стягнуто з банку на користь ОСОБА_3. 3 537,20 дол. США, що еквівалентно 83 188,41 грн ненарахованих процентів за Депозитним договором. Також стягнуто з ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3 503,74 дол. США, що еквівалентно 11 847,03 грн. 3 % річних від простроченої суми за Депозитним договором.
З матеріалів справи також убачається, що 23 червня 2015 року Правлінням Національного банку України винесено постанову N 408 "Про віднесення ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" до категорії неплатоспроможних", на підставі якого цього ж дня виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення N 121 про запровадження з 24 червня 2015 року тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" та призначення уповноваженої особи Фонду на її здійснення.
Вважаючи неправомірною бездіяльність Фонду щодо невиплати їй відсотків за Депозитним договором, ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про зобов?язання ФГВФО виплатити їй зазначені кошти на підставі п. 1 ч. 6 ст. 36 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року підлягає задоволенню з огляду на таке.
За правилами п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підставою перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарження судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
Підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року ОСОБА_3 зазначила неоднакове застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у побідних правовідносинах положень ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII стосовно звільнення позивачів від сплати судового збору за подання позовів про стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу.
На підтвердження вказаного заявниця долучила до справи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 лютого 2016 року у справі N 565/562/15-ц, у якій зазначено, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову про стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII.
Разом із цим, у справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, повертаючи ОСОБА_3 її касаційну скаргу у зв?язку з несплатою судового збору, зазначив, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII на позивачку в цій справі не поширюється, оскільки відносини, які виникли внаслідок укладання договору банківського вкладу, не є споживчими у розумінні Закону N 1023-XII.
Зокрема, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до преамбули Закону N 1023-XII цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Пунктом 22 ч. 1 Закону N 1023-XII визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 зазначено, що положення п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону N 1023-XII у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України слід розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
За таких обставин Вищий адміністративний суду України дійшов висновку, що укладання договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону N 1023-XII, а тому на позивачку не розповсюджується дія ч. 3 ст. 22 зазначеного Закону.
Однак, Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок суду касаційної інстанції помилковим з огляду на таке.
Відповідно до ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону N 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України).
У свою чергу, за змістом ст. 1 Закону N 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (п. 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п. 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3).
З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, що пов'язаний з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII.
Подібна за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такого висновку.
Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач, як споживач фінансових послуг, звільнений від сплати судового збору за ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.
Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом його порушених прав, серед іншого, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII.
Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та ФГВФО під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI).
Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не поширюється на позивачку, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_3 у зв?язку з несплатою судового збору, є необґрунтованою та підлягає скасуванню.
Водночас при постановленні спірної ухвали від 18 серпня 2016 року про повернення ОСОБА_3 її касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України залишив поза увагою питання про предметну юрисдикцію цього спору.
З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
За змістом ст. 107 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя після одержання позовної заяви, серед іншого, з?ясовує чи належить розглядати такий позов у порядку адміністративного судочинства. Тобто питання юрисдикції спору вирішується на стадії відкриття провадження у справі.
Предметом спору у цій справі є стягнення суми відсотків за Депозитним договором з Фонду, який, на думку позивачки, після введення тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" уповноважений здійснювати відповідні розрахунки.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що визначена в позові сума вже була предметом судового розгляду, і рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року у справі N 565/1042/15-ц стягнута з ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону N 4452-VI вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.
Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, установленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.
Однак, заявлені позовні вимоги стосуються не виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, а стягнення з ФГВФО відсотків за Депозитним договором. Такі позовні вимоги зумовлені, на думку позивачки, несвоєчасним виконанням банком зобов'язань за договором банківського вкладу, представництво інтересів якого після введення тимчасової адміністрації та (або) ліквідації банку здійснює Фонд.
При цьому, у своєму позові ОСОБА_3 не зазначає про необхідність її включення до переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, та чи отримала вона від ФГВФО суму відшкодування коштів за вкладом (у тому числі суму депозитного вкладу).
Велика Палата Верховного Суду наголошує й на тому, що юрисдикція спору, однією зі сторін якого є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи. Першочергово суд повинен визначити чи має цей спір ознаки публічно-правового характеру або є приватноправовим, що обумовлений порушенням прав позивачки неналежним виконанням банком узятих на себе договірних зобов'язань.
Вказаний висновок узгоджується з висновком, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі N 569/1437/16-ц.
За приписами ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) у разі порушення судом норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та скасовує судове рішення повністю і передає справу на розгляд до відповідного суду.
Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241, 242, 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підп. 1, 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року скасувати.
Справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов?язання вчинити певні дії - передати на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
Судді:
Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук Л.І. Рогач
Д.А. Гудима О.М. Ситнік
О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
В.С. Князєв О.Г. Яновська
Лобойко Л.М.
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 березня 2019 року
м. Київ
Справа N 761/26293/16-ц
Провадження N 14-64цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Лященко Н.П.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Промінвестбанк" про стягнення коштів,
ВСТАНОВИЛА:
У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору-анкети від 16 грудня 2015 року вона уклала з ПАТ "Промінвестбанк" договір банківського вкладу "Стабільний" (далі - Договір) в іноземній валюті у розмірі 4 358,13 євро за ставкою 9 % річних зі строком повернення депозиту 13 червня 2016 року. Того ж дня позивачка внесла на відкритий за Договором вкладний рахунок у цьому банку відповідну суму коштів в іноземній валюті. Згідно з умовами цього Договору банк зобов'язаний повернути вклад разом з нарахованими процентами в дату повернення депозиту. Проте 13 червня 2016 року ПАТ "Промінвестбанк" відмовило ОСОБА_3 у поверненні банківського вкладу та нарахованих за вкладом процентів, чим порушило встановлене Договором зобов'язання. У день повернення вкладу - 13 червня 2016 року банк перерахував на поточний рахунок позивачки суму вкладу у розмірі 4358,13 євро та нараховані за вкладом проценти у розмірі 154,13 євро, а всього - 4512,26 євро. Вважаючи переказ вкладу та нарахованих за ним процентів на поточний рахунок позивачки належним виконанням зобов'язань за Договором, ПАТ "Промінвестбанк" відмовило їй у подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого Договором зобов'язання з повернення вкладу. Ураховуючи, що після відкриття провадження у справі відповідач виплатив позивачці 4 512,74 євро за вкладом та закрив поточний рахунок, на який мало здійснюватись перерахування вкладу та процентів, ОСОБА_3 уточнила позовні вимоги та просила суд стягнути з ПАТ "Промінвестбанк" на свою користь: проценти за користування вкладом за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро; суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро; пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 10 423,32 євро; 5000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями банку, що передбачено нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Законом України "Про захист прав споживачів".
ПАТ "Промінвестбанк" проти позову заперечило, посилаючись на те, що Договором передбачено виплату процентів та повернення депозиту шляхом перерахування коштів на поточний рахунок позивачки, що банк виконав у встановлений Договором термін. Після перерахування коштів на поточний рахунок зобов'язання банку за Договором є виконаними, а тому на ці кошти нараховувались проценти у розмірі 0,1 % відповідно до тарифів банку. Вини відповідача у неможливості отримання позивачкою коштів за Договором готівкою немає, оскільки на той час існували певні обмеження на видачу готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати, встановлені Національним банком України (далі - НБУ).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ "Промінвестбанк" на користь ОСОБА_3 проценти за користування вкладом у розмірі 85,67 євро, 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання у розмірі 28,56 євро, пеню за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 10 423,32 євро. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зобов'язання сторін за договором банківського вкладу припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені ОСОБА_3 грошові кошти на її вимогу у визначені Договором строки повернуто не було, то вона має право на отримання процентів за користування банком депозитними коштами за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року виходячи зі ставки 9 %, а також на отримання 3 % річних за невиконання грошового зобов'язання на підставі статті 625 ЦК України та пені на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" за цей же період у сумі, визначеній у валюті Договору. При цьому суд керувався відповідними правовими висновками Верховного Суду України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення цих вимог, оскільки умовами Договору така відповідальність не передбачена.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Апеляційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк" задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року змінено. Зменшено розмір процентів за користування вкладом з 87,65 до 82,74 євро та визначено розмір пені за прострочення виконання зобов'язань в сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_3 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку в максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100 000,00 грн. такого розпорядження клієнта не виконав, коштів не повернув. Перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності реальної можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку про те, що зобов'язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими процентами є виконаним, тому висновок суду першої інстанції про нарахування процентів у розмірі, встановленому Договором, за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року є правильним. Але оскільки проценти за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року мають бути нараховані лише на суму вкладу 4 358,13 євро, то суму нарахованих процентів за користування вкладом за вказаний період зменшено з 87,65 до 82,74 євро. Крім того, з банку на користь позивачки підлягають стягненню 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про захист прав споживачів" та наявність підстав для стягнення з банку пені в розмірі, встановленому цим Законом. Однак не погодився з висновком районного суду щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута в національній валюті України, отже з ПАТ "Промінвестбанк" на користь ОСОБА_3 стягнуто пеню в сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро. При цьому здійснено посилання на відповідні правові позиції Верховного Суду України.
Апеляційний суд зазначив, що обмеження, встановлені НБУ, щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті не були перешкодою для повернення коштів, оскільки, по-перше, такі обмеження введені після звернення позивачки до банку, а, по-друге, сума, яку просила повернути позивачка, знаходилась у межах уведених обмежень. Також суд першої інстанції установив, що між сторонами виникли договірні правовідносини, а ні Договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов'язання.
У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду в частині зміни рішення суду першої інстанції щодо визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язань у сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро, а рішення районного суду в цій частині залишити в силі. Просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення зазначеної позовної вимоги у повному обсязі.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд, змінюючи рішення районного суду щодо висновків про стягнення пені в гривневому еквіваленті, порушив норми процесуального права, зокрема принципи диспозитивності та змагальності сторін. Суд апеляційної інстанції з власної ініціативи, без вимоги сторін порушив питання про зміну валюти стягнення пені з євро на гривню і змінив рішення суду першої інстанції в цій частині шляхом конвертації валюти пені. Крім того, мотивувальна частина оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції не містить посилань на норму закону, на підставі якої суд дійшов висновку про необхідність зміни валюти стягнення пені з євро на гривню. ОСОБА_3 зазначала, що зобов'язання зі сплати пені виникає з порушення основного грошового зобов'язання і обчислюється виходячи з його суми. Отже, зобов'язання зі сплати пені є похідним від основного зобов'язання, тому має бути виконано у валюті такого зобов'язання. Чинне законодавство не містить норм, які б перешкоджали стягненню з боржника неустойки (пені) в іноземній валюті. При цьому позивачка посилається на відповідні правові позиції Верховного Суду України. ОСОБА_3 також указувала, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що відшкодування моральної шкоди не передбачено законом, який регулює спірні правовідносини, є помилковим, вважаючи, що таке відшкодування передбачено статтями 23, 611 ЦК України та статтями 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів".
У березні 2017 року ПАТ "Промінвестбанк" звернулося з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що до спірних правовідносин необґрунтовано застосовано положення статей 1058, 1061 ЦК України, що стало наслідком стягнення з банку процентів за ставкою договору банківського вкладу у розмірі 9 % річних (85,67 євро). Натомість до спірних правовідносин необхідно застосувати положення частини другої статті 1070 ЦК України, відповідно до якої проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Відповідну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України. Крім того, у спірних правовідносинах безпідставно не враховано постанову Правління НБУ від 7 червня 2016 року N 342 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України" (далі - Постанова N 342) у поєднанні із частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", що призвело до неправомірного стягнення з ПАТ "Промінвестбанк" пені в сумі 295 459,43 грн. Оскільки затримка банку у видачі коштів ОСОБА_3 відбулась унаслідок запровадження НБУ обмежень, дії банку не можна вважати як неналежне виконання зобов'язань. На час дії постанови НБУ з 9 червня по 14 вересня 2016 року не підлягає нарахуванню пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України. ПАТ "Промінвестбанк" посилалось на те, що до спірних правовідносин неправильно застосовано частину другу статті 625 ЦК України, внаслідок чого було вирішено стягнути з банку 3 % річних (28,56 євро), нарахованих на суму вкладу (4 358,13 євро) та на суму нарахованих і виплачених банком процентів (154,13 євро). При цьому інший розмір процентів було встановлено і договором, і законом. У спірних правовідносинах не надано належної правової оцінку обставинам, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, а сааме: кошти було правомірно, відповідно до умов Договору перераховано банком на картковий рахунок, яким передбачено відповідальність у вигляді сплати пені, що не може перевищувати 0,1 % від невиконаної суми.
Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого та 23 березня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Промінвестбанк" відповідно, надано цим особам строк на подання заперечень (до 20 березня 2017 року - на касаційну скаргу ОСОБА_3 та до 14 квітня 2017 року - на касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк"). За клопотанням ПАТ "Промінвестбанк" зупинено виконання оскаржуваних ним судових рішень.
10 квітня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення від ОСОБА_3 в особі її представника ОСОБА_4 на касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк", у яких містяться посилання на те, що наведені у касаційній скарзі банку доводи є необґрунтованими, тому касаційна скарга задоволенню не підлягає. Зміст цих доводів зводиться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм і не спростовує висновків судів попередніх інстанцій.
У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до розгляду.
Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.
Обґрунтовуючи зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на таке.
По-перше, за змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
Відповідно до частини першої статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу.
Частиною другою статті 1070 ЦК України передбачено, що проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України на картковий рахунок позивачки ПАТ "Промінвестбанк" нараховував 0,1 % (пункт 2.3 тарифів банку), а позивачка отримала нараховані проценти, що підтверджено виписками у справі: 30 червня 2016 року - 0,17 євро (проценти за червень), 31 липня 2016 року - 0,31 євро (проценти за липень), 30 серпня 2016 року - 0,29 євро (проценти за серпень).
Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року N 6-36цс15, від 2 березня 2016 року N 6?2861цс15, від 27 квітня 2016 року N 6-302цс16.
Разом з тим суди попередніх інстанцій стягнули з банку 9 % річних, що було передбачено договором банківського вкладу.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України, з огляду на таке.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини другої статті 1060 ЦК України за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника.
Таким чином, виходячи з положень статтей 1058, 1060, частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу до банку, до дня фактичного його повернення вкладникові, а грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами було повернуто ОСОБА_3 29 серпня 2016 року.
Отже, банківський вклад є повернутим у день його фактичного повернення, а не в день формального перерахування на рахунок вкладника, з якого кошти неможливо отримати.
Крім того, такої ж правової позиції дотримувався і Верховний Суд України. Зокрема, у постанові від 25 грудня 2013 року N 6-140цс13 зазначено, що згідно зі статтями 526, 1058 ЦК України зобов'язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладникові готівкою або надання реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використання цих коштів зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов'язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України.
Таку ж правову позицію Верховний Суд України висловив у різні періоди, зокрема у постановах від 4 вересня 2013 року у справі N 6-67цс13, від 29 травня 2013 року у справі N 6-39цс13, від 28 січня 2015 року у справі N 6?247цс14, від 21 вересня 2016 року у справі N 6-544цс16. Водночас у цей же період Верховний Суд України дотримувався й іншої правової позиції, про що йшлося вище.
По-друге, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Встановлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_3 на підставі Договору розмістила у ПАТ "Промінвестбанк" банківський вклад "Стабільний" в іноземній валюті у розмірі 4 358,13 євро строком на 180 днів за ставкою 9 % річних.
Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.
Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, договір банківського вкладу було укладено в іноземній валюті.
Проте апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, зазначив, що нарахування пені в іноземній валюті не передбачено законодавством.
Такий висновок (і щодо статті 625 ЦК України) виклав Верховний Суд України у постанові від 22 березня 2017 року у справі N 6-2829цс16.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від цього висновку з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон України не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (втратив чинність з 7 лютого 2019 року), Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94?ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (втратив чинність з 7 лютого 2019 року).
Можливість стягнення неустойки у валюті передбачено в подальшому й Верховним Судом України, хоч і в кредитних правовідносинах (постанова N 6?211цс17 від 15 травня 2017 року).
По-третє, у постановах від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.
До моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення є мірою відповідальності.
Ураховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги Постанови N 342, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов'язань.
Тому на час дії Постанови N 342 не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", у зв'язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів.
Ураховуючи зазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" на спірні правовідносин у поєднанні з Постановою N 342.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від такого висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України, з огляду на таке.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Обмеження, встановлені Постановою N 342, не перешкоджають банку виконати грошове зобов'язання з повернення коштів вкладу, оскільки добове обмеження на видачу (отримання) готівкової валюти становило 100 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2019 року справу N 761/26293/16-ц прийнято до розгляду.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ "Промінвестбанк" підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_3 (клієнт) уклала з ПАТ "Промінвестбанк" Договір, положеннями якого передбачено, що банк відкриває на ім'я клієнта поточний рахунок для здійснення операцій за банківським вкладом (депозитом) та вкладний (депозитний) рахунок N НОМЕР_1, а клієнт вносить на рахунок грошові кошти (депозит) на таких умовах. Сума депозиту - 4358,13 євро, ставка - 9 %, дата розміщення депозиту - 16 грудня 2015 року, дата повернення депозиту - 13 червня 2016 року. Виплата процентів та повернення депозиту здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок N НОМЕР_2. Повернення депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату його повернення та на умовах, визначених законодавством України. Своїм підписом під цим Договором клієнт доручає банку здійснити переказ коштів з поточного рахунку N НОМЕР_3 на вкладний (депозитний) рахунок, відкритий на виконання цього Договору у сумі депозиту.
У день укладення Договору ОСОБА_3 внесла 4358,13 євро на відкритий у цьому банку вкладний рахунок N НОМЕР_1.
У день повернення вкладу - 13 червня 2016 року банк перерахував суму вкладу у розмірі 4358,13 євро та нараховані за вкладом проценти у розмірі 154,13 євро, а всього - 4512,26 євро на поточний рахунок позивачки N НОМЕР_2.
13 червня 2016 року ОСОБА_3 звернулась до ПАТ "Промінвестбанк" з вимогами про повернення банківського вкладу та нарахованих за вкладом процентів з урахуванням обмежень, установлених НБУ, шляхом видачі готівки двома платежами у розмірі, що не перевищує 100 000 грн. та про закриття банківського рахунку N НОМЕР_2.
Листом від 2 липня 2016 року банк повідомив позивачку про тимчасові фінансові труднощі та можливість видачі готівкових коштів у національній валюті до 5000,00 грн або еквівалента цієї суми в іноземній валюті на добу на одного клієнта. У закритті поточного рахунку відмовлено, оскільки на ньому обліковуються кошти, що унеможливлює його закриття.
29-30 серпня 2016 року кошти за вкладом у сумі 4512,75 євро банк повернув ОСОБА_3 При цьому відповідач нарахував позивачці 0,1 % відповідно до тарифів банку на залишок коштів на поточному рахунку за період з 13 червня до 30 серпня 2016 року, що підтверджується виписками: 30 червня 2016 року - 0,17 євро (проценти за червень), 31 липня 2016 року - 0,31 євро (проценти за липень), 30 серпня 2016 року - 0,29 євро (проценти за серпень).
Установивши, що в день повернення депозиту банк зарахував суму вкладу та нарахованих на нього процентів відповідно до умов Договору на поточний рахунок позивачки N НОМЕР_2, проте відмовився видати ці кошти готівкою, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що проценти на банківський вклад у розмірі 9 % мають нараховуватись до дня фактичного повернення вкладу клієнтові з огляду на положення статей 526, 1058, 1060, 1061 ЦК України. Зобов'язання банку з повернення коштів за договором банківського вкладу вважається виконаним з моменту їх повернення вкладникові готівкою або надання реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд. У разі перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використовувати ці кошти зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним.
Така позиція підтверджується відповідними висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України, прийнятих у 2013-2016 роках.
Разом з тим в інших постановах Верховного Суду України, прийнятих у той самий період, викладено висновок, згідно з яким закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання банком зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором або законом. У такому випадку відповідно до вимог статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, які знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти у розмірі, встановленому договором банківського рахунка, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Бажаючи відійти від цього висновку, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду послалася на необхідність висловлення Великою Палатою Верховного Суду правової позиції з метою забезпечення єдності судової практики.
Ураховуючи, що така неоднозначність призводить до неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції (наприклад, у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі N 761/24140/15, від 18 квітня 2018 року у справі N 712/13783/15, від 21 листопада 2018 року у справі N 658/4877/14, від 6 грудня 2018 року у справі N 750/10139/17), Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне висловити правову позицію з цього питання.
Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За змістом положень статей 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Особливості правовідносин за договором банківського вкладу визначено параграфом третім глави 71 ЦК України, у якому визначено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України).
Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).
Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).
Таким чином строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов'язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов'язку повернути (видати) кошти вкладникові.
Сторони за домовленістю можуть визначити порядок здійснення повернення коштів за строковим вкладом - шляхом перерахування на поточний рахунок вкладника, шляхом видачі готівкою через касу банку, або іншим шляхом. Зазначені вище норми не містять обмежень при виборі сторонами такого договору способу виконання зобов'язання з повернення коштів банку перед вкладником.
У разі, якщо договором банківського вкладу передбачено повернення вкладу коштів шляхом їх перерахування на поточний рахунок вкладника, із чим погодились обидві сторони, укладаючи такий договір, то після здійснення зазначеної операції правовідносини сторін трансформуються у правовідносини банківського рахунку відповідно до положень частини третьої статті 1058 ЦК України.
Така трансформація означає, що вкладник має право отримати готівкою повернуті банком на поточний рахунок кошти за вкладом, але до правовідносин між ними вже не можуть застосовуватись положення договору строкового банківського вкладу у зв'язку з тим, що строк його дії закінчився.
У матеріалах справи (т. 1, а. с. 18, 54, 55) міститься договір, відповідно до якого банк на підставі заяви позивачки відкрив їй рахунок N НОМЕР_2, який містить умови, зокрема, щодо тарифів банку для даного виду рахунків (у тому числі щодо щомісячного нарахування процентів на кошти, розміщені на ньому). Цей рахунок зазначений у Договорі як поточний рахунок, на який має бути здійснено виплату процентів та повернуто депозит 13 червня 2016 року. Суди встановили, що в цей день усі належні ОСОБА_3 за Договором кошти були перераховані банком з вкладного рахунку на цей поточний рахунок.
За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами (стаття 1066 ЦК України).
Банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом (стаття 1068 ЦК України).
Згідно зі статтею 1070 цього Кодексу за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).
Таким чином, з часу перерахування банком вкладу на поточний рахунок клієнта відповідно до умов укладеного між ними договору банк має сплатити проценти за користування цими грошовими коштами у розмірі, визначеному відповідно до вимог статті 1070 ЦК України.
Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунком клієнта визначено статтею 1073 цього Кодексу.
Невиконання або неналежне виконання зобов'язань банку за договором банківського рахунка, зокрема відмова виконати розпорядження клієнта з видачі йому відповідних сум з рахунка, має наслідком настання відповідальності банку, встановленої договором або законом.
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі N 6-36цс15, від 2 березня 2016 року у справі N 6?2861цс15, від 27 квітня 2016 року у справі N 6-302цс16, та не вбачає підстав для відступу від них.
Оскільки у справі, яка розглядається, банк нараховував та виплатив проценти за користування коштами, розміщеними на поточному рахунку позивачки, з 13 червня 2016 року (дня повернення депозиту) до дня видачі їй коштів за ставкою 0,1 % відповідно до умов укладеного між ними договору банківського рахунка та вимог статті 1070 ЦК України, то судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення позову про стягнення процентів за користування вкладом за цей період за ставкою 9 % з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до положень частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", проте не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6?2829цс16 (щодо нарахування суми відповідальності в іноземній валюті) та від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16 (щодо застосування частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у поєднанні з положеннями постанов Правління НБУ, якими встановлювались певні обмеження щодо здійснення виплат коштів банками), з огляд у на таке.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).
Частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що уразі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
Оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".
Таким чином, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.
У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6?2829цс16, від висновку у якій вважає за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловлено правову позицію щодо призначення до стягнення суми 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, виключно в національній валюті України - гривні.
Таким чином, посилання в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на те, що у зазначеній постанові викладено висновок щодо нарахування пені в іноземній валюті, не відповідає дійсності, а відтак немає підстав для відступу від висновку, викладеного у цій постанові.
Висновок щодо можливості стягнення неустойки в іноземній валюті, викладений у постанові Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2017 року у справі N 6-211цс17, стосувався укладеного між банком і позичальником кредитного договору та обґрунтований законодавчо встановленим правом банку здійснювати операції з валютними цінностями на підставі відповідної ліцензії НБУ та відповідними умовами кредитного договору.
Зазначене також не свідчить про наявність підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України.
Водночас звертаємо увагу на те, що у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 373/2054/16-ц викладено висновок щодо виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті. Відповідно до цієї постанови як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Таким чином цей висновок стосується можливості виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, та нарахування 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, які входить до складу грошового зобов'язання та мають компенсаційний характер, в іноземній валюті.
Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, її сплата та розмір визначені Законом України "Про захист прав споживачів" за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.
За таких обставин висновки апеляційного суду у справі, яка розглядається, щодо визначення суми пені, встановленої частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у гривні, є правильними.
Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16, про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" на правовідносини щодо відповідальності за невиконання банком зобов'язань за договором надання банківських послуг у поєднанні з постановами Правління НБУ, якими встановлено певні обмеження на видачу банками готівкових коштів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси і банки, виходячи з таких міркувань.
У постановах, від висновків у яких пропонується відступити, суди встановили, що такі обмеження були встановлені постановами Правління НБУ від 29 серпня 2014 року N 540 (на період з 2 вересня по 2 грудня 2014 року), від 1 грудня 2014 року N 758 (на період з 1 грудня по 1 березня 2014 року) та від 3 березня 2015 року N 160 (на період з 4 березня по 3 червня 2015 року), якими зобов'язано уповноважені банки обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті або банківських металів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ.
Натомість на час звернення ОСОБА_3 до банку з вимогою видати належні їй кошти у зв'язку із закінченням строку договору вкладу дія зазначених обмежень припинилася. Постановою N 342 було встановлено добове обмеження на видачу (отримання) готівкової валюти в розмірі 100 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ і в досудовій претензії, вимозі про повернення коштів позивачка просила видати їй кошти саме з урахуванням положень цієї Постанови двома частинами: у день звернення із заявою - у розмірі, що не перевищує еквівалент 100 000 грн (3535,00 євро за курсом НБУ на 13 червня 2016 року), та наступного дня - у розмірі остаточного залишку на рахунку, що не перевищує еквівалент 100 000 грн. Натомість банк відмову у видачі з урахуванням зазначених обмежень обґрунтував тимчасовими фінансовими труднощами, а не наявністю регуляторного нормативного акта.
За таких обставин, застосовуючи положення Закону України "Про захист прав споживачів" у поєднанні з Постановою N 342 та ураховуючи установлені у справі обставини, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що банк не був позбавлений можливості видати позивачці належні їй кошти двома частинами з урахуванням обмежень, установлених вказаною Постановою, а тому на нього покладається відповідальність у вигляді стягнення пені за увесь час порушення зобов'язання.
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).
Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.
Такого висновку дійшли Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 4 листопада 2015 року у справі N 6-1120цс15, і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 703/1181/16-ц.
Установлено, що банк прострочив виконання зобов'язання з видачі ОСОБА_3 належних їй за договором коштів у сумі 4 512,26 євро у період з 13 червня 2016 року (день звернення клієнта до банку з вимогою про видачу коштів) до 29 серпня 2016 року (день фактичної видачі коштів). Пеню за прострочення зобов'язання за цей період визначено судом першої інстанції на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у розмірі 10 423,32 євро та змінено апеляційним судом на 295 459,43 грн.
Отже, висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивачки пені у розмірі, що більше ніж удвічі перевищує суму простроченого зобов'язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає можливим зменшити розмір неустойки до 100 000,00 грн. що відповідатиме принципу пропорційності у цивільному судочинстві.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди, оскільки відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов'язання (стаття 611 ЦПК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України).
Суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме не застосували до спірних правовідносин положення статті 1070 ЦК України, які підлягали застосуванню.
Разом з тим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року змінено рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року як у частині вирішення позовної вимоги про стягнення процентів за користування вкладом (шляхом її зменшення), так і в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання (шляхом визначення його у гривнях), а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
За таких обставин рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення процентів за користування вкладом підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, а в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання - підлягає зміні.
У решті рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року слід залишити без змін.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Разом з тим оскільки ОСОБА_3 звільнено від сплати судового збору відповідно до положень частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів", розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
У задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 відмовити.
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування вкладом скасувати, у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовити; в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання у сумі 295 459,43 грн змінити, зменшивши її розмір до 100 000,00 грн (сто тисяч гривень).
В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
-
By ANTIRAID
Державний герб України
Постанова
Іменем України
20 березня 2019 року
м. Київ
справа № 761/24461/15-ц
провадження № 61-27661св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міністерство юстиції України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року у складі судді Юзькової О. Л. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Музичко С. Г. та касаційну скаргу ОСОБА_3 рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міністерство юстиції України, про захист прав споживача та стягнення коштів.
Позов обґрунтовано тим, що рішенням Європейського суду з прав людини «ОСОБА_3 проти України» від 16 травня 2013 року їй визначено виплату компенсації у розмірі 10 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані у національну валюту держави - відповідача за курсом на день здійснення платежу, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватися.
Листом від 24 вересня 2013 року Державна виконавча служба України повідомила її про відкриття виконавчого провадження та запропонувала у триденний строк надати банківські реквізити рахунку для перерахування зазначених вище коштів.
14 жовтня 2013 року між позивачем та ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі територіального відділення № 10011/0188 філії «Кримське республіканське управління ПAT «Ощадбанк» укладено договір № 526529911 та відкрито поточний рахунок у національній валюті НОМЕР_2.
12 березня 2013 року позивач звернулася до територіального відділення № 10011/0188 ПАТ «Державний ощадний банк України» (м. Євпаторія), де їй стало відомо, що електронна система не працює, тому отримати інформацію чи кошти з її поточного рахунку неможливо.
Листом від 17 квітня 2014 року № Б-5743-5.-488/16 Міністерство юстиції України повідомило позивача про те, що під час виконання рішення Європейського суду з прав людини платіжним дорученням від 20 січня 2014 року № 405 на її рахунок перераховані кошти у розмірі 108 576,91 грн.
13 травня 2014 року в територіальному відділенні № 10026/0166 філії Головного управління у м. Києві та Київської області ПАТ «Державний ощадний банк України» (вул. Артема, 72) позивачем відкрито новий поточний рахунок НОМЕР_1 та подано заяву про перерахунок коштів із поточного рахунку НОМЕР_2 на поточний рахунок НОМЕР_3 з метою їх використання та розпорядження.
У червні 2014 року у телефонній розмові працівник Головного управління у м. Києві та Київській області ПАТ «Державний ощадний банк України» повідомив їй, що заява про виплату компенсації від 13 травня 2014 року не може бути виконана, оскільки відсутній механізм переводу коштів із рахунку, відкритого у філії Кримського відділення банку на рахунок, відкритий у відділенні ПАТ «Державний ощадний банк України» у м. Києві.
Аналогічну відповідь банку їй надано у листі від 08 липня 2014 року за № 11/2-24/1014/1073с.
Наприкінці липня - на початку серпня 2014 року працівники ПАТ «Державний ощадний банк України» запропонували їй зареєструватися за програмою «кримських вкладників» та повідомили, що поточний рахунок, який відкрито 13 травня 2014 року, не може бути використаний для одержання коштів, тому вона здійснила реєстрацію «кримських вкладників» за телефоном «гарячої лінії» 0 800 212 000.
18 серпня 2014 року її ідентифікували за новим прізвищем - «ОСОБА_3», а згодом їй на телефон прийшло повідомлення - запрошення з'явитися 03 жовтня 2014 року до відділення ПAT «Державний ощадний банк України» по вул. Артема, 72 у м. Києві.
У жовтні 2014 року у відділенні по вул. Артема, 72 у м. Києві відкрито ще один поточний рахунок НОМЕР_4, на який їй обіцяно перерахувати кошти, отримані на виконання рішення Європейського суду з прав людини, проте ці кошти не перераховані з посиланням на те, що вона не пройшла ідентифікацію за своїм новим прізвищем «ОСОБА_3».
З огляду на зазначене, дії відповідача порушують її права на розпорядження коштами, тому позивач просила позов задовольнити.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Справа розглядалася судами неодноразово.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто із ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_3 суму вкладу у розмірі 108 576,91 грн, пеню у сумі 1 739 402,10 грн, три проценти річних у розмірі 4 765,49 грн, інфляційні втрати у сумі 78 783,41 грн. В іншій частині позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні докази, які б свідчили про належне виконання ПАТ «Державний ощадний банк України» взятих на себе зобов'язань щодо переказу належних позивачу коштів. Стягуючи з відповідача пеню, три проценти річних та інфляційні втрати, суд першої інстанції керувався положеннями статті 625 ЦК України.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року в частині стягнення пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат змінено. Зменшено розмір пені з 1 739 402,10 грн до 200 000,00 грн, трьох процентів річних з 4 765,49 грн до 4 212,20 грн, розмір інфляційних втрат з 78 783,41 грн до 61 020,22 грн. В іншій частині заочне рішення суду залишено без змін.
Змінюючи заочне рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що 13 травня 2014 року позивач звернулась до банку із заявою про перевід коштів із рахунку, відкритого у філії Кримського відділення банку на рахунок, відкритий у відділенні ПАТ «Державний ощадний банк України» у м. Києві.
З огляду на зазначене, порушення права позивача на вільне володіння та розпорядження грошовими коштами необхідно обчислювати саме з вказаної дати і до дати звернення до суду - 28 серпня 2015 року, що складає 472 дні. Оскільки сума заборгованості складає 108 576,91 грн, тому три проценти річних складатимуть 4 212,20 грн (108 576,91 грн. х 0,03 х 472: 365), інфляційні втрати становитимуть 61 020,22 грн (108 576,91 грн х 1,562 - 108 576,91 грн), розмір пені становить 1 537 449,05 грн (108 576,91 грн х три проценти х 472).
Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Оскільки розмір пені перевищує розмір збитків, він підлягає зменшенню з 1 537 449,00 грн до 200 000,00 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_3
У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати вказане судове рішення в частині зменшення розміру пені та ухвалити нове рішення, яким стягнути з банка пеню у розмірі 1 537 449,00 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України»
У серпні 2017 року ПАТ «Державний ощадний банк України» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
23 серпня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3
У травні 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
14 січня 2019 року ухвалою Верховного Суду призначено справу до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3
Касаційну скаргу мотивовано тим, що законних підстав для зменшення пені відповідачем не надано.
Відсутність мотивації ухваленого у справі судового рішення щодо зменшення пені, навіть якщо такі висновки є правильними, позбавляє позивача можливості належним чином навести аргументи під час оскарження рішення апеляційного суду, що впливає на реалізацію права особи на справедливий суд.
Визначена судом апеляційної інстанції пеня у розмірі 200 000,00 грн не перевищує розмір збитків позивача, встановлених рішенням Європейського суду з прав людини у розмірі 10 000,00 євро моральної шкоди.
Заперечень на касаційну скаргу ОСОБА_3 не подано.
Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України»
Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції розглянув справу виключно в межах висновків, висловлених Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 26 квітня 2017 року щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про захист прав споживачів» та щодо надання оцінки доводам позивача.
У рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій неправильно покладено за основу недобросовісність у діях відповідача у зв'язку з невиконанням зобов'язань за договором поточного рахунку.
Після реєстрації у контакт-центрі, відповідач запропонував ОСОБА_3 03 жовтня 2014 року прийти до територіального відділення для заповнення відповідної заяви та надання позивачем необхідного пакету документів, однак у призначений час позивач до відділення не з'явилась.
Єдиною умовою зарахування банком коштів клієнтів філії Кримського управління є надання банку документів, визначених Порядком обслуговування клієнтів філії Кримського управління, тому неподання позивачем до відділення банку особисто заповненої заяви, встановленого зразка та відповідного покату документів, тому саме дії позивача щодо недотримання встановленого банком порядку обслуговування клієнтів призвели до неможливості отримання нею належних позивачу коштів.
Встановивши, що з позовом до суду ОСОБА_3 звернулася 28 серпня 2015 року, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно не застосували до вимог щодо стягнення пені позовну давність, визначену законом.
Заперечень на касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» не подано.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 13 травня 2013 року та 14 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено договори № 1947227 та № 52652911 про відкриття та обслуговування рахунку, випуск та надання платіжної картки, про відкриття фізичній особі поточного рахунку у національній валюті та його обслуговування.
Зазначені вище договори укладено з метою виконання рішення Європейського суду з прав людини від 16 травня 2013 року, яким позивачу визначено виплата компенсації у розмірі 10 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди.
На виконання рішення Європейського суду з прав людини за платіжним дорученням від 20 січня 2014 року № 405 Міністерством юстиції України (оплачено Державною казначейською службою України 11 лютого 2014 року) належна до виплати сума у національній валюті України у гривні у розмірі 108 576,91 грн перераховано на рахунок ПАТ «Державний ощадний банк України» у філії «Кримське республіканське відділення ПАТ «Держаний ощадний банк України», відкритий на підставі договору від 14 жовтня 2013 року № 52652911.
13 травня 2014 року у територіальному відділенні № 10026/0166 філії Головного управління у м. Києві та Київської області ПАТ «Державний ощадний банк України» (вул. Артема, 72) ОСОБА_3 відкрито новий поточний рахунок НОМЕР_1 із наданням платіжної картки MasterCard Elektronic.
27 червня 2014 pоку ОСОБА_3 змінила прізвище з «ОСОБА_3» на «ОСОБА_3» у зв'язку з укладенням шлюбу.
08 липня 2014 року ПАТ «Державний ощадний банк України» направило ОСОБА_3 лист, у якому повідомило, що у зв'язку з неможливістю здійснення банківської діяльності у рамках чинного законодавства України на території Автономної Республіки Крим, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а також на виконання постанови Національного банку України від 06 травня 2014 року № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» з 06 травня 2014 року ПАТ «Державний ощадний банк України» припинив банківські операції у Криму та закрив філію «Кримське Республіканське управління». Банк роз'яснив, що про порядок виплат вкладів та коштів з рахунків, відкритих у вказаній філії додатково буде повідомлено на офіційному сайті відповідача, або про відповідну інформацію можливо буде дізнатися за телефоном контакт-центру, у відділеннях банку та у засобах масової інформації.
13 жовтня 2014 року ОСОБА_3 укладено договір № 2008005 про відкриття та обслуговування рахунку від 09 вересня 2014 pоку, відповідно до якого ПАТ «Державний ощадний банк України» відкрито позивачу поточний рахунок НОМЕР_4 та надано платіжну картку типу VISA Elektron.
ОСОБА_3 неодноразово зверталась до ПАТ «Держаний ощадний банк України» з вимогою виплати грошових коштів, перерахованих на виконання рішення Європейського суду з прав людини, проте вказані кошти їй не повернуто.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд (частина третя статті 1066 ЦК України).
Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунками клієнта передбачені статтею 1073 ЦК України.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За договором банківського рахунку банк надає клієнтам фінансові послуги.
Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію або послуги для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі, коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої у разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що володілець банківського рахунку є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: сплату пені у розмірі тьох процентів вартості послуги за кожний день прострочення.
Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.
Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення - являє собою міру відповідальності.
Відповідний правовий висновок Верховного Суду України висловлено у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 6-2558цс15.
Доводи ПАТ «Державний ощадний банк України» про недотримання позивачем Порядку обслуговування клієнтів філії Кримського управління в частині заповнення позивачем особисто заяви для зарахування коштів Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до пункту 6 Порядку обслуговування клієнтів філії - Кримського республіканського управління АТ «Ощадбанк» за операціями з роздрібного бізнесу для отримання коштів вкладник Кримського республіканського управління реєструється на сайті банка або звертається до контакт-центру банка.
Пунктами 7.4 Порядку обслуговування клієнтів філії - Кримського республіканського управління АТ «Ощадбанк» визначено дії працівника установи банка, до якої звернувся вкладник, зокрема, надає вкладнику республіканського управління для підпису обидва примірники договору про відкриття та обслуговування рахунку, випуск та надання платіжної картки, заяву-анкету на відкриття рахунку фізичній особі та видачу платіжної картки, розпису про отримання картки та ПІН-конверту та організовує отримання вкладником картки відповідно до встановленого порядку.
Апеляційним судом встановлено, що 13 жовтня 2014 року ОСОБА_3 укладено договір № 2008005 про відкриття та обслуговування рахунку від 09 вересня 2014 pоку, відповідно до якого ПАТ «Державний ощадний банк України» відкрито позивачу поточний рахунок НОМЕР_4 та надано платіжну картку типу VISA Elektron.
Верховний Суд зазначає, що такі дії зі сторони банка вчинено після дій ОСОБА_3 щодо отримання грошових коштів, проте вказані кошти їй не повернуто.
З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» про те, що неправильно покладено за основу недобросовісність у діях відповідача у зв'язку з невиконанням зобов'язань за договором поточного рахунку є необґрунтованими.
Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» про те, що ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції розглянув справу виключно в межах висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо перевірки доводів ОСОБА_3 та без перевірки доводів ПАТ «Державний ощадний банк України» є необґрунтованими, оскільки доводи банка підлягали перевірці, дослідженню та оцінці залежно від вирішення спору з урахуванням доводів позивача, що зроблено судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення.
Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України», що встановивши звернення ОСОБА_3 до суду 28 серпня 2015 року, суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до вимог щодо стягнення пені позовну давність у межах річного строку є необґрунтованими, оскільки суд апеляційної інстанції зменшив розмір пені з 1 537 449,05 грн до 200 000,00 грн, виклавши відповідні мотиви.
Верховний Суд зауважує, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Разом з тим, позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що законних підстав для зменшення пені відповідачем не надано, а в рішенні суду апеляційної інстанції відсутня мотивація щодо зменшення пені, що впливає на реалізацію права особи на справедливий суд, є необґрунтованими, з огляду на таке.
Згідно з частиною третьоюстатті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки розмір пені значно перевищує розмір збитків, він підлягає зменшенню з 1 537 449,05 грн до 200 000,00 грн, з урахуванням того, що розмір заборгованості складає 108 576,91 грн.
Вирішуючи вказаний спір, суди першої та апеляційної інстанцій надали належну оцінку доказам, правильно здійснили тлумачення закону з урахуванням установлених обставин справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», (CASE OF SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) рішення від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд зазначає, що доводи касаційних скарг не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Судові рішення відповідають такій засаді цивільного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року зупинено виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 до закінчення касаційного провадження у справі, тому згідно із положеннями статті 436 ЦПК України його виконання підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року у незмінній його частині та рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року залишити без змін.
Поновити виконаннярішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: С. О. Карпенко
А.С. Олійник
С.О. Погрібний
О.В.Ступак
http://reyestr.court.gov.ua/Review/81202748
-
-
Темы
-
.jpg.8798bcfee7ff97156bc03c005d80b552.thumb.jpg.f7c3ba54e4e10a527c41f191358a6d9e.jpg)
