ANTIRAID

Постановление ВС-КГС о неправомерности внесудебного обращения взыскания нотариусом предмета ипотеки по валютному кредиту во время действия моратория

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

31 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 465/1310/17
провадження № 61-29771 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,

треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити дії.

Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 15 грудня 2016 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11096020000 (далі - кредитний договір), на забезпечення виконання зобов'язань за яким того ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 (далі - майнові поручителі) укладено іпотечний договір, згідно якого майновими поручителями передано в іпотеку нерухоме майно - однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16, 9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором.

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 серпня 2014 року, з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кей-Колект» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 34 235,72 дол. США, що еквівалентно 272 951,12 грн.

З інформаційної довідки від 24 лютого 2017 року № 81217239 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, їй стало відомо, що за рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. 11 квітня 2016 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1, що перебувала в іпотеці, перереєстровано за ТОВ «Кей-Колект».

Оскільки зазначена квартира є єдиним місцем проживання позивача та інших майнових поручителів, зазначене нерухоме житлове майно, як таке, що відповідає вимогам підпункту першого пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) протягом дії зазначеного Закону.

Посилаючись на наведене ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про право власності № 16925503 від 11 квітня 2016 року на спірну квартиру за ТОВ «Кей-Колект»; поновити відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про зазначений об'єкт нерухомого майна, що передували скасованим записам.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року позов задоволено.

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31889864 від 17 жовтня 2016 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., яким проведено державну реєстрацію права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект».

Скасовано реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу КобелєвоїА. М. про право власності №16925503 від 11 квітня 2016 року на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект».

Поновлено відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що передували скасованим записам.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за наслідками прийняття приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на те, що спірна квартира підпадає під дію такого Закону, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника та не перевищує 140 кв. м.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, оскільки цей Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а відтак не може бути підставою для відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно на підставі договорів, укладених в порядку, встановленому законом, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356 цс 15.

Мораторій на звернення стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті, протягом строку його дії, є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР.

Крім того апеляційний суд зазначив, що нотаріус не був залучений до участі у справі щодо оскарження його протиправних дій та рішень, як суб'єкта, наділеного владними повноваженням щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав.

У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просила скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року та залишити у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року, з огляду на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не може бути відповідачем у спорах, що виникають із цивільних правовідносин, пов'язаних з нотаріальною дією, оскільки не є юридично заінтересованою у результатах вирішення справи особою. Крім того, апеляційний суд не урахував положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки тимчасова заборона примусового стягнення на майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов'язань за кредитом в іноземній валюті, діє з урахуванням приписів Закону України «Про іпотеку» та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, який відповідає вимогам пункту першого зазначеного Закону, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб.

Станом на момент розгляду справи відзив на касаційну скаргу не надійшов.

У поясненнях, що надійшли у жовтні 2018 року, ТОВ «Кей-Колект» зазначило, що положення Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:"; розповсюджуються на примусову реалізацію майна, стягнення на предмет іпотеки було звернуто у позасудовому порядку на виконання умов іпотечного застереження, добровільно погодженого сторонами при укладенні іпотечного договору, а тому на спірні правовідносини мораторій не поширюється. Квартира АДРЕСА_1, передана в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, не відповідає критеріям визначеним пунктом 1 Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:";, оскільки не використовувалася як постійне місце проживання позичальника, з якою позивача пов'язують родинні стосунки.

Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

25 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11096020000, відповідно до якого позичальнику надано кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у сумі 33 000 дол. США в порядку і на умовах, визначених цим договором.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, в цей же день, між АКІБ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку передано однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16,9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до підпунктів 4.2, 4.6 договору іпотеки, звернення стягнення здійснюється на підставі: або рішення суду; або виконавчого напису нотаріуса; або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; або за договором між іпотекодавцем, іпотекодавцями - майновими поручителями та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та розділу V Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За змістом статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором.

Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер № 31889864 від 17 жовтня 2016 року, право власності на нерухоме житлове майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 було перереєстровано на нового власника - ТОВ «Кей-Колект».

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.

Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» .

Згідно статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 07 липня 2004 року.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

07 червня 2014 року набув чинності Закон України &qu , пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України &q?ен;Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України &qu"';Про іпотеку&quць;, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, дійшов правового висновку про те, що поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Установлений Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки Закон України &qu01;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qusp; не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР.

Обгрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя та відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії по реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд не врахував, що фактичні обставини у цій справі та у справі № 6-1356цс15 не є подібними. Зокрема, у справі № 6-1356цс15 Верховним Судом України проананалізовано правовідносини, що виникли за наслідками звернення іпотекодержателя до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, у той час як у справі, що є предметом перегляду, іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди, як власників.

Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстраціїправа власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотекина підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна.

Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України &qu=U;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&q? м; є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна.

Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu

Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обгрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року підлягає скасуванню, з залишенням у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року.

Частиною першою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, сплачений при її поданні судовий збір у розмірі 2 304,00 грн підлягає стягненню з ТОВ «Кей-Колект» на користь позивача.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року скасувати, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року залишити в силі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_1 2 304,00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук
Судді: В. О. Кузнєцов
А.С. Олійник
О.В. Ступак
Г.І. Усик

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78129590

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Верховный суд поставил точку в трактовании возможности обращения взыскания на предмет ипотеки во время действия моратория и указал на противоправность перерегистрации имущества нотариусом.

В решении суд указал, что суд первой инстанции правильно установив фактические обстоятельства дела и характер спорных правоотношений, пришел к обоснованному выводу, что по результатам принятого частным нотариусом Киевского городского нотариального округа Кобелевой А. Н. решения о проведении государственной регистрации права собственности на однокомнатную квартиру за ООО «Кей -Колект» по соответствующему предостережению в ипотечном договоре, фактически произошло принудительное взыскание указанного имущества без согласия собственника, несмотря на запрет, установленный Законом Украины «О моратории на взыскание имущества граждан Украины, предоставленного в качестве обеспечения кредитов в иностранной валюте».

  • Like 5

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это постановление обсуждалось вот здесь 

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 755/9215/15-ц
      Провадження № 14-382цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідачі: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінчук Ігор Анатолійович (далі - приватний нотаріус),
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса - Невмержицької Ірини Миколаївни
      на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В. М.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0611 га у межах згідно з планом, розташовану на АДРЕСА_1 (далі - с/т «Київський ЕВРЗ ») з кадастровим номером 8000000000:66: 662:0003 , за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом, скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 26 жовтня 2007 року вказана земельна ділянка була подарована їй ОСОБА_3 Приватний нотаріус 13 серпня 2013 року при видачі свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_2 не з`ясував, що ця земельна ділянка останній не належить.
      Зазначала те, що факт реєстрації цієї земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр) за відповідачкою перешкоджає їй здійснити реєстрацію земельної ділянки на своє ім`я.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Справа розглядалася судами неодноразово.
      Останнім рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0611 га, розташовану на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:66:662:0003, за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом. Скасовано рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку припинилося з моменту її відчуження, а саме з часу укладення договору дарування від 26 жовтня 2007 року, згідно з яким ОСОБА_3 подарував цю ділянку ОСОБА_1 . Тому спірна земельна ділянка не належала ОСОБА_3 на час складення державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції (далі - державний виконавець, ВДВС відповідно) акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року, на підставі якого у подальшому ця ділянка була передана ОСОБА_2 . Оскільки договір дарування земельної ділянки є чинним, то порушено право володіння позивачки на земельну ділянку. Видача 13 серпня 2013 року приватним нотаріусом свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку є незаконною.
      Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року залишено без змін.
      Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Право власності на подаровану земельну ділянку позивачці належало з дня прийняття нею цієї земельної ділянки, тобто з 26 жовтня 2007 року, а тому на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року ця ділянка належала ОСОБА_1 , а не боржнику ОСОБА_3 . Крім того, позивачкою 29 квітня 2013 року до Державного реєстру була подана заява про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку.
      Короткий зміст вимог, наведених у касаційних скаргах
      У березні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      У квітні 2019 року представник приватного нотаріуса - Невмержицька І. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року, які просила скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, в іншій частині судові рішення залишити без змін, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - ОСОБА_2 .
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували при вирішенні цього спору вимог щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно. На думку ОСОБА_2 , рішення суду першої інстанції є непослідовним і нелогічним, незрозумілим у чому саме полягає незаконність дій нотаріуса, рішення якого скасовано, та які норми чинного законодавства нотаріусом при цьому було порушено. Крім того, відсутнє посилання на норми закону, порушені органом ВДВС, якого не було залучено до участі у справі в якості співвідповідача, на підставі постанови та акта якого приватний нотаріус виносив рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 і видавав відповідне свідоцтво. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях. Також судами не взято до уваги заяву про застосування позовної давності.
      У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначено, що суди у порушення вимог статті 49 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) прийняли утчонену позовну заяву до розгляду, якою фактично змінено предмет та підставу позову. На думку ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що факт реєстрації 29 квітня 2013 року за ОСОБА_1 мав місце при наявності накладеної органами ДВС заборони на земельну ділянку і саме ця обставина стала підставою для визнання помилковим такого запису самим реєстратором. Суди не врахували вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору дарування), за умовами яких право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на неї. Сам факт підписання договору дарування земельної ділянки не здійснює перехід права власності на неї.
      Також у касаційній скарзі вказано, що помилковими є висновки апеляційного суду про те, що накладені державним виконавцем 01 серпня 2012 року обтяження на спірну земельну ділянку вчинені з недотриманням вимог Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору дарування). Крім того, визнаючи недійсним свідоцтво, суди першої та апеляційної інстанцій, не зазначили жодних правових підстав для цього, оскільки оскаржувані судові рішення не містять посилань на неправомірність дій державного виконавця, що склав відповідний акт і передав майно, неправомірність дій або бездіяльності нотаріуса.
      У поясненнях, поданих у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 зазначає, що оскаржувані судові рішення позбавляють її права власності на землю, набутого в рамках виконавчого провадження про стягнення коштів у розмірі 1 301 165,00 грн, у зв'язку ззакриттям такого внаслідок його повного виконання ще в 2013 році. При цьому ОСОБА_3 уникнув цивільно-правової відповідальності за виконання судового рішення про стягнення суми й зберіг право власності на спірну земельну ділянку.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М.
      Касаційну скаргу представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М. мотивовано тим, що у спірних правовідносинах державний реєстратор є суб`єктом владних повноважень, який наділений державою на публічно-владні управлінські функції. Вважає, що спір у частині вирішення вимог про державну реєстрацію речового права не міг бути вирішений у порядку цивільного судочинства, оскільки він належить до адміністративного судочинства.
      Крім того, суди попередніх інстанцій помилково застосували виключно положення статті 722 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому не врахували положення статті 334 ЦК України про державну реєстрацію прав на нерухомість та Закон № 1952-IV. Також у касаційній скарзі зазначено, що державний виконавець у своїй діяльності керувався відомостями, достовірність яких гарантована державою та згідно з якими власником спірного майна була саме третя особа - ОСОБА_3 , а не позивачка, у зв'язку з чим висновки судів про незаконність дій чи рішень державного виконавця не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу, подану ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухвалених у справі судових рішень, просить касаційну скаргу відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалами Верховного Суду від 04 та 24 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      Суди встановили, що 26 жовтня 2007 року ОСОБА_3 згідно договору дарування земельної ділянки № 61, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучком В. П., реєстровий № 2943, подарував ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,0611 га, розташовану по АДРЕСА_1 .
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2010 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , відповідно до якого ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 за 124000 доларів США указану квартиру.
      Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто завдані збитки у розмірі 1 297 628,00 грн, 1 700,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
      На виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року старшим державним виконавцем ВДВС 01 серпня 2012 року складено акт опису й арешту майна - спірної земельної ділянки, а 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна цю ділянку передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу.
      13 серпня 2013 року приватний нотаріус на підставі акта про передачу арештованого майна від 17 липня 2013 року видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на земельну ділянку, цього ж дня вніс до Державного реєстру запис за № 2090696 про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на зазначену земельну ділянку.
      ОСОБА_1 подала у травні 2015 року цивільний позов до суду та вважала, що видача ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянку та рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на цю ділянку за ОСОБА_2 порушує її право на вільне володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Можна зробити висновок, що суди загальної юрисдикції не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
      Отже, одним з учасників адміністративного спору є суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.
      Також у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та в пункті 1 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року надано визначення публічно-правового спору як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій у пункті 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та пункті 5 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року адміністративне судочинство визначено як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, установленому цим законом.
      У статті 17 КАС України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, указано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
      Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред`явлення позову.
      У цьому випадку виник спір про право, а не спір між фізичною особою та суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, тому цей спір не є публічно-правовим і належить до цивільної юрисдикції, оскільки саме суть правовідносин (зміст та характер спору) є вирішальною під час віднесення справи до цивільної чи адміністративної юрисдикції, а не суб`єктний склад та участь суб`єкта владних повноважень, який сам по собі не визначає спір як публічно-правовий і не відносить до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за його участю.
      До того ж публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом із тим однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи особистого немайнового права та інтересу учасника.
      Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений загрозою порушення приватного права та інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
      Виникнення спірних правовідносин обумовлено наявністю між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спору про право власності на земельну ділянку, оскільки, на думку позивачки, ця ділянка належить їй згідно договору дарування земельної ділянки від 26 жовтня 2007 року, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
      Тобто цей позов поданий на захист цивільного (речового) права позивачки.
      Спір про скасування рішення та/чи запису про державну реєстрацію прав чи обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у якому позивачем є особа, яка не була заявником щодо вчинення відповідних реєстраційних дій, а відповідачем - державний реєстратор, що вчинив відповідні дії за заявою іншої особи, є приватноправовим.
      Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення та/чи запису про проведену державну реєстрацію права має бути особа, право якої зареєстровано, а тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін.
      Саме такі правові висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 14-109цс18, від 21 листопада 2018 року у справі № 14-330цс18, від 28 листопада 2018 року у справі № 1021апп18, від 12 грудня 2018 року у справі № 14-417цс18, від 23 січня 2019 року у справі № 11-1288апп18 і підстав для відступлення від них Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Ураховуючи те, що в цій справі оспорюється правомірність набуття фізичною особою права власності на спірну земельну ділянку, що впливає на майнові права та інтереси цієї особи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
      Щодо суті спору, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти (пункти 1, 4 частини другої статті 11 ЦК України).
      Згідно з частинами першою, другою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.
      Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України).
      Згідно з частиною третьою статті 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
      Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (частина третя статті 334 ЦК України).
      Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
      Згідно з частиною першою статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
      Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 719 ЦК України).
      Частиною першою статті 722 ЦК України передбачено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
      Згідно з приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
      Законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов'язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів.
      Водночас при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно слід керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин.
      Статтею 14 Конституцією України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.
      Підставами виникнення і припинення прав на земельні ділянки, як і прав на інші об`єкти нерухомого майна, розташовані на них, є передбачені законом юридичні факти, що підтверджуються відповідними документами.
      Згідно з частиною першою статті 125 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору дарування) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
      Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 ЗК України).
      Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку. Видавалися державні акти вказаного зразка державними органами земельних ресурсів при місцевих державних адміністраціях або органах місцевого самоврядування, підписувались головою місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, а також начальником державного органу земельних ресурсів.
      Постановами Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2008 року № 926, від 12 листопада 2008 року № 1019 були змінені форми державного акта на право власності на земельну ділянку.
      Крім того, на момент укладення договору дарування діяла Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 04 травня 1999 року № 43 (далі - Інструкція № 43), згідно з пунктами 3.1, 3.2 якої державні акти на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою видаються структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України. Державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.
      Порядок ведення книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі встановлюється наказом Держкомзему України (пункт 3.3 Інструкції № 43).
      Пунктом 3.10 Інструкції № 43 визначено, що у випадку припинення права власності чи користування земельною ділянкою документ, який посвідчує це право, повертається до архіву державного органу земельних ресурсів, де зберігається другий примірник цього документа.
      Тобто до 02 травня 2009 року документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку незалежно від способу набуття власником такого права, виступав виключно державний акт. При цьому також слід враховувати, що до травня 2009 року переоформлення державного акта у разі переходу права на земельну ділянку до нового власника було обов'язковим.
      Відповідно до статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
      Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень - єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна.
      Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
      Зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна (частина сьома статті 3 Закону № 1952-IV).
      За приписами пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно.
      З аналізу норм права вбачається, що для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.
      Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
      Крім того, на час укладення договору дарування (26 жовтня 2007 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
      А тому ОСОБА_1 , яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій до правовідносин, що виникли між сторонами, не застосували положення статей 125, 126 ЗК України, Закону № 1952-IV щодо отримання державного акта на право власності на земельну ділянку та обов`язкової державної реєстрації прав на нерухоме майно.
      Стаття 126 ЗК України у редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_2 за актом про передачу арештованого майна (17 липня 2013 року), передбачала, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
      Крім того, з 01 січня 2013 року право власності на земельну ділянку посвідчувалося на загальних засадах посвідчення права власності на об'єкти нерухомого майна, тобто свідоцтвом про право власності, що видавав державний реєстратор прав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      Ураховуючи те, що позивачка, отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором дарування від 26 жовтня 2007 року, не отримала державний акт, не зареєструвала своє речове право на ділянку, а із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку звернулася лише 29 квітня 2013 року, то на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року не набула права власності на нього, бо власником земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, розташованої по АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі значився ОСОБА_3 .
      Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Так, на час реєстрації ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку у квітні 2013 року уже існував акт опису й арешту майна, складений державним виконавцем ВДВС, відповідно до якого на спірну земельну ділянку було накладено арешт.
      Частиною першою статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХIV) передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
      Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту (частини перша, друга статті 57 Закону № 606-ХIV).
      Відповідно до частини п'ятої статті 57 Закону № 606-ХIV про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
      Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 57 Закону № 606-ХIV).
      Отже, під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти щодо арештованого майна, а мають оскаржити вказані дії ДВС чи постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею.
      У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
      За таких обставин власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_2 , яка отримала цю ділянку 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна у рахунок погашення боргу та13 серпня 2013 року зареєструвала право власності ділянки на своє ім`я, отримала відповідне свідоцтво, що відповідає вимогам ЦК України, ЗК України та Закону № 1952-IV.
      Власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
      Відповідно до статей 391, 392 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
      Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що вона набувала права власності на спірну земельну ділянку і таке право порушено відповідачами.
      Крім того, ефективним способом захисту права неволодіючого власника до незаконно володіючого, на його думку, не власника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340).
      За приписами частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково ухваленого нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року необхідно скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині судові рішення залишити без змін.
      За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      На позивачку покладаються судові витрати за подання кожним із відповідачів касаційних скарг у березні - квітні 2019 року на підставі ставок, що діяли на момент вчинення процесуальної дії, з урахуванням пропорційності задоволених вимог, у розмірі 974,40 грн (1 218*0,2*2 немайнові вимоги*200 %).
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича - Невмержицької Ірини Миколаївни задовольнити частково.
      Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року залишити без змін.
      Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ).
      Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича (03131, м. Київ, вул. Передова, 19, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ).
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85869101
    • By Marina-NET
      Не часто удается получить истинное удовольствие от судебной практики Верховного Суда, но вот нашлось такое решение : http://reyestr.court.gov.ua/Review/85805018
      Обстоятельства дела таковы: 
      ТОВ «Кей-Колект» выкупил у ПАТ «УкрСиббанк» право требования долга физлица по кредитному и ипотечному договорам, заключенным в 2006 году. "Хитрый" ТОВ «Кей-Колект» принял предмет ипотеки в собственность по цене, указанной в ипотечном договоре в гривнах (сумма оказалась небольшая), а остальную сумму задолженности, рассчитанную им самостоятельно в долларах США, аннулировал - простил. Уведомление о аннулировании - прощении долга ТОВ «Кей-Колект» направил заемщику-должнику и в налоговую службу по месту регистрации заемщика - с целью начисления такому заемщику налога на "дополнительное благо". Т.е., не желая платить налог на доход самостоятельно, кредитор решил переложить это бремя на заемщика.
      Заемщик оспорил порядок перехода прав собственности на предмет ипотеки в суде. Суд удовлетворил требования заемщика и признал  регистрацию права собственности на недвижимое имущество (предмет ипотеки) за ТОВ «Кей-Колект» незаконной.
      Затем, заемщик обратился с иском в суд о прекращении ипотеки, в связи с прощением кредитором его долга по кредитному договору - предоставив письмо-уведомление ТОВ «Кей-Колект» о аннулировании - прощении должнику значительной суммы долга в долларах США.
      Суды первой и апелляционной инстанций исследовали письмо-уведомление ТОВ «Кей-Колект» о аннулировании - прощении долга заемщику по кредитному договору и согласились с истцом-заемщиком, что его обязательства по основному обязательству прекращены полностью путем прощения, а как следствие - признали прекращенным договор ипотеки.
      ТОВ «Кей-Колект» обжаловал такие судебные решения, настаивая, что долг был прощен по ошибке, не уполномоченным сотрудником компании и в связи с принятием в собственность кредитором предмета ипотеки.
      Верховный суд отказал в удовлетворении кассационной жалобы ТОВ «Кей-Колект» полностью.
      ВС констатировал, что "прощение долга" - односторонний договор, составлен кредитором письменно, четко выражает волю кредитора, соответствует нормам ЦКУ и ни как не связывается с действиями кредитора по взысканию предмета ипотеки во внесудебном порядке.
      Наслаждайтесь :
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      30 жовтня 2019 року
      м. Київ
       
      справа № 686/5252/17
      провадження № 61-27666 св 18
       
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати  Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач),  Журавель В. І., Русинчука М. М.,
       
      учасники справи:
      позивач -  ОСОБА_1 ,
      відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»
      розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року в складі судді Карплюка О. І. та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року в складі колегії суддів Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М.,
      ВСТАНОВИВ :
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом, в якому просила припинити обтяження нерухомого майна - будинку по АДРЕСА_1 , який на праві власності належить позивачеві, номер запису про обтяження 10584580 від 07 грудня 2006 року.
      В обґрунтування позовних вимог послалася на те, що вказане обтяження накладене на належне їй нерухоме майно на підставі договору іпотеки від 07 грудня 2006 року, укладеного між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором № 11089485000 від 05 грудня 2006 року.
      У грудні 2015 року на адресу позивача від ТОВ «Кей-Колект», яке згідно договору факторингу від 12 грудня 2011 року набуло від ПАТ «УкрСиббанк» право вимоги до ОСОБА_1 , надійшло повідомлення про анулювання боргу позивача за кредитним договором № 11089485000.
      У зв'язку з прощенням кредитором боргу позивач вважала припиненим основне кредитне зобов`язання та зобов`язання за договором іпотеки, з огляду на що просила припинити обтяження належної їй квартири.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області              від 19 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект» задоволено, припинено обтяження нерухомого майна - будинку по АДРЕСА_1 , який на праві власності належить позивачеві, номер запису про обтяження 10584580 від 07 грудня 2006 року.
      Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для зняття обтяження з належної позивачеві квартири у зв`язку з припиненням іпотеки внаслідок прощення (анулювання) кредитором боргу ОСОБА_1 за основним зобов`язанням.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року апеляційна скарга відповідача відхилена, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року залишене без змін як ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      У серпні 2017 року ТОВ «Кей-Колект» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року, в якій відповідач просив скасувати зазначені судові рішення, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження в даній справі та зупинено виконання оскаржуваних судових рішень.
      На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України дана справа передана до Верховного Суду.
      Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд.
      Аргументи учасників справи
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Відповідач в касаційній скарзі послався на те, що суди не з`ясували чи дійсно мало місце припинення кредитного та іпотечного зобов`язань позивача перед ТОВ «Кей-Колект», враховуючи, що прощення боргу було здійснене у зв`язку з позасудовим зверненням стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект», однак указане рішення державного реєстратора в подальшому було скасоване судом. Крім того зазначав, що суди не перевірили повноважень осіб, якими було прийняте рішення про анулювання боргу ОСОБА_1 .
      Заперечення/відзив на касаційну скаргу
      Заперечення/відзив на дану касаційну скаргу від інших учасників справи до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду не надходили.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Суди встановили, що 05 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11089485000, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у сумі 43 970 доларів США зі сплатою 12,3 % річних з кінцевим терміном поверненням кредиту 05 грудня 2017 року.
      07 грудня 2006 року з метою забезпечення виконання позичальником кредитних зобов`язань між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1 .
      На підставі указаного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 07 грудня 2006 року зареєстроване обтяження на предмет іпотеки у вигляді заборони відчуження нерухомого майна.
      12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» (клієнт) та ТОВ «Кей-Колект» (фактор) укладений договір факторингу та договір відступлення права вимоги, за умовами яких банк відступив фактору своє право вимоги до ОСОБА_1 за договором кредиту № 11089485000 від 05 грудня 2006 та договором іпотеки від 07 грудня 2006 року.
      14 серпня 2015 року ТОВ «Кей-Колект» прийняло рішення про анулювання (прощення) заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 11089485000, яка станом на 28 липня 2015 року складала 52 720 доларів США, що підтверджується повідомленням про анулювання боргу, яке ТОВ «Кей-Колект» направило ОСОБА_1 25 листопада 2015 року.
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Рішення судів попередніх інстанцій відповідають зазначеним вимогам закону.
      Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Згідно зі статтею 605 ЦК України зобов`язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов`язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
      За положеннями статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
      Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
      За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
      Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, з урахуванням наведених норм та на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для припинення обтяження нерухомого майна, враховуючи припинення зобов`язання, на підставі якого воно було накладене.
      Погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, колегія суддів керується тим, що прощення(анулювання) боргу - це односторонній правочин, який вчиняє кредитор та який не потребує дій на його виконання. Правочин, спрямований на припинення зобов`язання прощенням боргу, слід вважати вчиненим в момент отримання боржником письмової заяви кредитора про прощення боргу.
      Отже, суди правильно встановили, що кредитне та іпотечне зобов`язання ОСОБА_1 перед ТОВ «Кей-Колект» є припиненими з моменту отримання позичальником повідомлення ТОВ «Кей-Колект» про анулювання боргу.
      Суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку доводам ТОВ «Кей-Колект» відносно того, що кредитор анулював борг з підстав звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності, однак рішенням суду реєстрація права власності на предмет іпотеки за кредитором була скасована, зазначивши, що вказані доводи не спростовують рішення кредитора про прощення боргу ОСОБА_1 , яке в позасудовому чи судовому порядку скасовано не було й залишається чинним.
      Суди обґрунтовано виходили з того, що рішення про анулювання боргу прийнято кредитором добровільно, а при прийнятті такого рішення він мав враховувати всі ризики, пов`язані з його прийняттям.
      Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що рішення про прощення (анулювання) боргу ОСОБА_1 було прийняте саме у зв`язку із задоволенням вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Доводи касаційної скарги про те, що суди не перевірили повноваження осіб, якими прийняте рішення про анулювання боргу, підлягають відхиленню, оскільки повідомлення про анулювання боргу підписане генеральним директором ТОВ «Кей-Колект» Шалай А. В., яка згідно статуту відповідача є його керівником і підписантом.
      Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки доказів та встановлених судами обставин, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.
      Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
      Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду - без змін.
      Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ :
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» залишити без задоволення.
      Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року залишити без змін.
      Поновити виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвали апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Судді:                                                                                                    Н. О. Антоненко
                                                                                                                      В. І. Журавель
                                                                                                                  М. М. Русинчук
       
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 205/578/14-ц
      Провадження № 14-48 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальниця), яка діє у власних інтересах і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , а також до ОСОБА_3 (далі разом - відповідачі), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Органу опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки
      за касаційною скаргою позичальниці на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований у АДРЕСА_1 (далі - будинок), шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      1.2. Виселити відповідачів із будинку, які в ньому зареєстровані та проживають.
      2. Позовну заяву мотивував такими обставинами:
      2.1. 22 червня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, уклало з позичальницею кредитний договір, відповідно до умов якого позивачнадав останній кредит у розмірі 24 000,00 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 22 червня 2027 року.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки (далі - договір іпотеки), за яким позичальниця передала в іпотеку позивачеві будинок.
      2.3. Через неналежне виконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 грудня 2013 року становила 23 826,43 доларів США (еквівалент - 190 373,18 грн).
      2.4. На підставі пункту 29 договору іпотеки (далі - договір про задоволення вимог іпотекодержателя) та статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від імені позичальниці будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 10 жовтня 2014 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      4. Мотивував такими обставинами:
      4.1. Позивач направив позичальниці вимогу про повернення заборгованості за кредитним договором та про добровільне звільнення будинку, що є предметом іпотеки (том 1, а. с.10), але позичальниця вимогу не виконала.
      4.2. У задоволенні позовних вимог слід відмовити через дію на час ухвалення рішення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII(далі - Закон № 1304-VII).
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      5. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року залишив без змін.
      6. Суд апеляційної інстанції вважав висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову обґрунтованим, оскільки на спірні правовідносини поширюються приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», позичальниця постійно проживає у будинку, площа якого не перевищує 250 кв. м, не має іншого житла та не давала згоду на відчуження будинку.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 29 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, в якій рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 грудня 2014 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
      8. Мотивував ухвалу тим, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення у період дії Закону № 1304-VII. Чинність цього закону на час ухвалення рішення є лише підставою для визначення порядку його виконання.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд)
      9. 29 вересня 2015 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      10. Рішення суд мотивував так:
      10.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором належно не виконала, допустила прострочення повернення кредиту та процентів за кредитом. Загальна сума заборгованості позичальниці становить 23 826,43 доларів США, з яких заборгованість: за кредитом - 22 052,29 доларів США, за процентами за кредитом - 602,62 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за кредитним договором - 7,13 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (процентна складова) - 1 133,10 доларів США.
      10.2. Позивач направив позичальниці передбачену статтею 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення, яку та отримала 2 листопада 2013 року. Проте доказів виконання цієї вимоги позичальниця суду не надала.
      10.3. Суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, про те, що, виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні у розумінні статті 39 цього Закону визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 того ж Закону.
      10.4. Згідно з пунктом 24 договору іпотеки для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку початкова ціна цього предмета встановлюється у розмірі, зазначеному у пункті 35.5 вказаного договору (151 500,00 грн). Тобто, ці правила визначення початкової ціни стосуються лише випадків позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та не поширюються на спірні правовідносини.
      10.5. Позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Зазначення ціни предмета іпотеки є обов`язковим, оскільки ця умова вказана як обов`язкова для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 зазначеного Закону. Тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в примусовому порядку, а також для виселення відповідачів з будинку.
      10.6. Вимога про виселення є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому в її задоволенні теж слід відмовити.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      11. 4 липня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог:
      11.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю вчинення всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      11.2. Відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів.
      11.3. Відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону № 1304-VII.
      12. Мотивував рішення так :
      12.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором не виконує, а тому позивач вправі задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом звернення стягнення на нього в судовому порядку у визначений іпотекодержателем спосіб.
      12.2. За змістом частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36 і частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань. Зазначені приписи передбачають задоволення вимог іпотекодержателя «шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачений іпотечним договором».
      12.3. Виконання рішення у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII слід відстрочити. Цей Закон не встановлює, що іпотека припиняється, а передбачає заборону примусового звернення стягнення на житло та є підставою для визначення порядку виконання відповідного судового рішення, а саме для вказівки на те, що це рішення не можна примусово виконати впродовж чинності зазначеного Закону.
      12.4. Суд вважав необґрунтованою вимогу про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною з огляду на приписи частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 176 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 405 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      13. У липні 2016 року позичальниця звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      14. 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      15. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов`язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      16. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду неоднаково застосовує приписи вказаних статей Закону України «Про іпотеку».
      16.1. Так, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 922/2416/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16.
      16.2. А у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договір іпотеки не передбачає іншого порядку). Тому позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку» звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий.
      17. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах не сприяє єдності правозастосовної практики. У справі № 205/578/14-ц слід застосувати підхід до тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку», аналогічний до того, що вже висловлений Великою Палатою Верховного Суду у справі № 760/14438/15-ц у постанові від 21 березня 2018 року щодо застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      18. Позичальниця мотивує касаційну скаргу так:
      18.1. Позивач не надав відомостей про початкову ціну предмета іпотеки, не оцінив будинок, що суперечить статтям 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», а тому апеляційний суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Слід застосувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15.
      18.2. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з розділом V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладеного у договорі іпотеки (пункт 24 цього договору).
      Відповідно до пункту 29 останнього звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя можна здійснити у позасудовому порядку шляхом : 1) переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; 2) продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, зокрема на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному у статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, зокрема отримувати витяг з державного реєстру права власності на нерухоме майно.
      Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем є неналежним, оскільки сторони договору іпотеки визначили такий спосіб як позасудовий, що згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку»виключає можливість його застосування у судовому порядку.
      (2) Позиція інших учасників справи
      19. Позивач та інші учасники відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо змісту понять «спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя», «підстава звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб задоволення вимог іпотекодержателя»
      20. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.
      21. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України).
      22. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку», одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
      23. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону).
      24. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      25. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду(стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).
      26. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
      27. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 14-20, 57-60 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.
      (1.2) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем
      28. У касаційній скарзі позичальниця зазначила, що сторони у пункті 29 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя через продаж ним від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку позичальниці, позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює.
      29. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 5 грудня 2018 року передав справу № 205/578/14-ц до Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду вже відступила у постанові від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц від зазначеного висновку.
      30. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).
      31. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 цього Закону).
      32. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Положення вказаної частини не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      33. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя статті 35 Закону України «Про іпотеку»).
      34. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
      35. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку») не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Це означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (див. пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      36. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (див. пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). Судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону.
      37. Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      38. Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      39. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      40. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      41. Позичальниця постійно наголошувала на тому, що у договорі іпотеки сторони передбачили іпотечне застереження з двома визначеними частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем від імені позичальницібудь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку».
      42. З огляду на наведені вище висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 37, 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», враховуючи обов`язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які, визначаючи його умови, реалізували принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду вважає висновки апеляційного суду помилковими. Задовольняючи позов у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторони у договорі іпотеки визначили відповідний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанцій не обґрунтовував. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює.
      43. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.
      44. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд застосував частину другу статті 16 ЦК України, частину третю статті 33, статтю 36 і частину першу статті 37 Закону України «Про іпотеку» та вважав, що через невиконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором у позивача виникло право задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки, звернувши на нього стягнення шляхом його продажу з укладенням позивачем від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Мотивуючи рішення, апеляційний суд також вказав, що можливим є звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
      45. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке :
      45.1. Згідно з частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, та право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 зазначеного Закону, є двома різними способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.
      45.2. Процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      45.3. На відміну від судового порядку, який за певних умов (див. пункти 61-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц) може бути застосований для реалізації права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, регламентованим статтею 37 цього Закону, яка не передбачає можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі № 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц). Саме тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, які зазначив в ухвалі від 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі № 205/578/14-ц.
      45.4. З огляду на викладене апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентований статтею 37 Закону України «Про іпотеку», з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також дійшов помилкового висновку про те, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду.
      45.5. Більше того, застосована апеляційним судом стаття 37 згаданого Закону взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а саме для реалізації цього права позивач звернувся до суду. Натомість стаття 38 Закону України «Про іпотеку», яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Тоді як позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Незважаючи на вимоги закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
      45.6. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач встановити у рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця (див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      46. У касаційній скарзі позичальниця просить, зокрема, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      47. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зокрема, застосувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. Мотивував відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки тим, що позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», тоді як зазначення такої ціни є обов`язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону. Погоджену для звернення стягнення на предмет іпотеки у договорі іпотеки початкову ціну цього предмета суд не взяв до уваги, встановивши, що таке погодження мало місце для випадків застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вимогу про виселення суд вважав похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні цієї вимоги він теж відмовив.
      48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Отже, аналогічно саме по собі незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення на підставі рішення суду стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого предмета іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві.
      49. З огляду на вказане, враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, немає підстав залишити в силі рішення цього суду щодо відмови у задоволенні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      (1.3) Щодо вимоги про виселення відповідачів
      50. У касаційній скарзі відсутні доводи про те, що суди порушили норми права, вирішуючи вимоги позивача про виселення. Однак з огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає рішення судів попередніх інстанцій у цій частині.
      51. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з будинку з огляду на те, що ця вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої суд відмовив.
      52. Ухвалюючи нове рішення та відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною, апеляційний суд застосував частину четверту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частини другу та третю статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 176 СК України, статтю 405 ЦК України.
      53. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      54. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом (частина третя статті 109 Житлового кодексу УРСР).
      55. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
      56. У частині другій зазначеної статті й у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР встановлений порядок дій іпотекодержателя з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки, у випадку прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного договору. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
      57. Отже, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення.
      58. Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань. Вказаний закон не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання цих рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію вказаного Закону на період його чинності (див. висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 643/2333/15-ц).
      59. Враховуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, судові рішення в частині вирішення вимоги позивача про виселення відповідачів з будинку також слід скасувати, відмовивши узадоволенні цієї вимоги з підстав, викладених у цій постанові.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      60. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      61. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      62. Зважаючи на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та надану оцінку аргументам позичальниці, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. А тому рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове про відмову у позові.
      (2.2) Щодо судових витрат
      63. Позичальниця була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Документальні підтвердження інших її судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Тому за наслідками перегляду справи підстав для розподілу таких витрат немає.
      Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суд Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. М. Ситнік
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 85541604
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      02 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 826/19433/16
      Провадження № 11-901апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Дельта банк» на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року (судді Пащенко К. С., Чудак О. М., Шейко Т. І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року (судді Бужак Н. П., Костюк Л. О., Мельничук В. П.) у справі № 826/19433/16 за позовом ПАТ «Дельта банк», ПАТ «Авант-банк» до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б. (далі - приватний нотаріус), треті особи - Приватне підприємство «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправним і скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, та
      ВСТАНОВИЛА:
      1. У грудні 2016 року ПАТ «Авант-Банк» звернулося до суду з позовними вимогами:
      визнати протиправним (незаконним) рішення Мін`юсту, оформлене у формі наказу від 15 вересня 2016 року № 1087/7 від «Про відмову у задоволенні скарги ПАТ «Авант-банк» від 08 липня 2016 року № 3832»;
      скасувати рішення Мін`юсту, оформлене у формі наказу від 15 вересня 2016 року № 1087/7 «Про відмову у задоволенні скарги Публічного акціонерного товариства «Авант-банк» 08 липня 2016 року № 3832»;
      скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28492686 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
      скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505292 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
      скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505767 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.
      ПАТ «Дельта банк» в позовній заяві просило:
      внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про скасування державної реєстрації прав, зокрема: запису про право власності від 28 лютого 2016 року № 13473120; запису про іпотеку від 29 лютого 2016 року № 13484141; запису про обтяження від 29 лютого 2016 року № 13483808;
      скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28492686 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
      скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505292 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
      скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28505767 від 29 лютого 2016 року, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна М. Б.;
      внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про скасування державної реєстрації прав, зокрема: запису про право власності від 28 лютого 2016 року № 13473120; запису про іпотеку від 29 лютого 2016 року № 13484141; запису про обтяження від 29 лютого 2016 року № 13483808.
      Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 10 жовтня 2018 року позовні вимоги ПАТ «Авант-банк» задовольнив.
      Цей же суд ухвалою від 10 жовтня 2018 року щодо позовних вимог ПАТ «Дельта банк» на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження у справі закрив.
      Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 04 грудня 2018 року ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року залишив без змін.
      2. ПАТ «Дельта банк» не погодилося з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій і подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення та направити справу до суду першої інстанції.
      Вимоги обґрунтовує тим, що вимоги ПАТ «Дельта банк» є похідними від вимог ПАТ «Авант-банк», співвідносяться між собою щодо вимог та способу захисту від протиправних дій органів державної влади.
      За умови встановлення фактів порушення прав щодо одного позивача, безпідставно визначив належність тотожних вимог до іншої юрисдикції.
      Повноваження Мін`юсту та Комісії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації як його територіального органу визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2017 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Таким чином, відповідач під час перевірки дотримання реєстраторами вимог законодавства під час вчинення реєстраційних дій виконує функцію суб`єкта владних повноважень, протиправність дій чи рішень якого має бути перевірена адміністративними судами.
      Обґрунтовуючи помилковість висновків суду, покликається також на те, що ПАТ «Дельта банк» є не власником спірного майна, а лише іпотекодержателем, який оскаржує проведення реєстраційних дій під час заборони звернення стягнення на належне банку майно з огляду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Авант-банк».
      Оскільки учасник справи оскаржував судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 серпня 2019 року відповідно до частини шостої статті 346 КАС України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 05 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      3. У цій справі суди встановили нижченаведені фактичні обставини.
      23 серпня 2007 року Відкрите акціонерне товариство «Кредитпромбанк», (правонаступник - Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк»; далі - ПАТ «Кредипромбанк») та Приватне підприємство (далі - ПП) «Нікіта-Т» (змінено назву на ПП «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин») уклали кредитний договір № 49.8.2/38/2007-КЛТ.
      На виконання зобов`язань за цим кредитним договором ПП «Нікіта-Т» на підставі іпотечного договору від 23 серпня 2007 року № 49.12/38/І 372/07-КЛТ передало ПАТ «Кредитпромбанк» нерухоме майно - готель іноземних спеціалістів «Жовтневий», що знаходиться за адресою: м . Черкаси , вул. Фрунзе, 145 . Зазначений об`єкт іпотеки належить третій особі - ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 2004 року.
      18 лютого 2009 року ПАТ «Кредитпромбанк» та ПП «Готельно-ресторанний комплекс «Апельсин» уклали кредитний договір № 49.8.3/01/2009-КЛТ.
      27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк та ПАТ «Дельта банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги, згідно з пунктом 2.1. якого Продавець погоджується продати права вимоги (всі права вимоги (як існуючі, так і майбутні, як наявні, так і умовні) Продавця як кредитора до позичальників за кредитними договорами, а також всі права вимоги Продавця до осіб, які надали забезпечення, за договорами забезпечення, включаючи будь-які та всі права вимоги та засоби захисту прав, які доступні Продавцю, щодо виконання позичальниками та/або особами, які надали забезпечення, будь-яких своїх обов`язків за кредитними договорами та договорами забезпечення) та передати їх Покупцю, а Покупець погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну.
      05 лютого 2015 року ПАТ «Дельта банк» та Товариство з обмеженою відповідальністю (далі також - ТОВ) «АС-Нафтогазресурс» уклали договір застави майнових прав № 210. Відповідно до пункту 1.1. цього договору предметом застави є майнові права за кредитними договорами, які ПАТ «Дельта банк» уклало з юридичними особами.
      12 лютого 2015 року ПАТ «Авант-банк» (заставодержатель) та ПАТ «Дельта банк» (заставодавець) уклали договір застави майнових прав, зареєстрований за № 236, за умовами якого предметом застави є майнові права за кредитними договорами, які заставодавець уклав з юридичними особами.
      20 листопада 2015 року за ПАТ «Авант-банк» зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - комплекс будівель готелю, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Фрунзе, 145.
      29 грудня 2015 року ОСОБА_1 та ПАТ «Авант-банк» уклали договір іпотеки для забезпечення виконання в повному обсязі своїх зобов`язань за договором банківського вкладу (депозиту) від 21 серпня 2012 року № Д-Ф/12/391. За цим договором ПАТ «Авант-банк» передало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно - комплекс будівель готелю, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Фрунзе, 145 , площею 11 826 кв. м (далі - предмет іпотеки).
      25 лютого 2016 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб надіслав на адресу ОСОБА_1 повідомлення № 828 та № 829 про нікчемність правочину від 29 грудня 2015 року.
      29 лютого 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер - 28492686, вчинив реєстраційний запис про право власності № 13473120 та провів державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 .
      На підставі договору іпотеки від 29 лютого 2016 року № 322 ОСОБА_1 передав предмет іпотеки в наступну іпотеку ОСОБА_2 . З огляду на цей факт приватний нотаріус прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо іпотеки та заборони, індексні номери: 28505767 і 28505292, та вніс реєстраційні записи про іпотеку № 13484141 і обтяження № 13483808 відповідно.
      У контексті описаних фактичних обставин суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв`язку з невиконанням договірних зобов`язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нежитлове приміщення. З цих обставин справи суди виснували, що існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
      4. Суд першої інстанції, коли ухвалював рішення про закриття провадження у справі саме за позовними вимогами ПАТ «Дельта-банк» з тієї підстави, що на спірні правовідносини не поширюються правила адміністративного судочинства з окреслених вище причин, а суд апеляційної інстанції, коли погодився з цим судовим рішенням, керувалися тим, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина перша статті 4 КАС України).
      Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      5. У цій справі було встановлено, що спір виник не тільки і не стільки від протиправних дій державного реєстратора, скільки від невиконання/порушення (недотримання) певними учасниками справи своїх договірних зобов`язань і через реалізацію прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нерухоме майно. В основі цих правовідносин лежить спір про право на майно, що унеможливлює його вирішення за правилами адміністративного судочинства. На ці правовідносини залежно від суб`єктного складу її учасників поширюється юрисдикція господарського або цивільного судів.
      Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть та суб`єктний склад спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      5. Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» залишити без задоволення.
      Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді: Н. О. Антонюк В. В. Пророк
      Ю . Л. Власов Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Л. М. Лобойко