ANTIRAID

Постановление БП-ВС о невозможности переуступить долг по кредиту физлицу и обязательности нотариального заверения договора по уступке права по ипотеке

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 465/646/11

Провадження N 14-222цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.

У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.

З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9

Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:

- стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;

- стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:

- стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;

- стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;

- стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);

- у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.

У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.

У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.

У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.

Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.

Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.

На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.

4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.

7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.

27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.

9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.

18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.

Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.

7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).

8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).

Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.

7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.

Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.

Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.

Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.

Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.

Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.

При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.

Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.

Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5

Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.

Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5

Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.

Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.

У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.

Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.

При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.

Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.

Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.

Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.

Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.

Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).

З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что без внимания судов остались требования статьи 24 Закона N 898-IV, согласно которой сделка об уступке прав по ипотечному договору подлежит нотариальному удостоверению. Сведения о такой уступке подлежат государственной регистрации в установленном законодательством порядке. Однако любые доказательства о наличии нотариально удостоверенного договора в материалах дела отсутствуют.

Кроме того, статьей 1054 ГК Украины определен перечень лиц, которые могут быть Кредитодателями в кредитных правоотношениях. Таковыми являются банк или другое финансовое учреждение. Этот перечень является исчерпывающим. 

Как следует из установленных судами обстоятельств, с заключением договора об уступке права требования по кредитному договору, произошла замена кредитодателя, который является финансовым учреждением, имеющим право на осуществление операций по предоставлению финансовых услуг, на физических лиц, которые не могут предоставлять финансовые услуги согласно приведенными нормами права. Таким образом, уступка права требования по кредитному договору в пользу физического лица противоречит положениям части 3 статьи 512 и статьи 1054 ГК Украины, поскольку для обязательств, которые возникли на основании кредитного договора, характерно специальный субъект, а именно, кредитор - банк или другое финансовое учреждение.

  • Like 5

Share this post


Link to post
Share on other sites

Маленькое уточнение для лучшего понимания темы поста, если позволите... Запрет на уступку права требования в пользу физ. лица распространяется ТОЛЬКО на кредитные договора... В других случаях, например, договор между двумя субъектами хозяйствования по которому проведена уступкаа права требования в пользу физ. лица не противоречит Закону ? Ведь для такого случая ст. 1054 ЦК Украины не применяется ? И как нужно использовать эту правовую позицию, если речь идет о договоре ПОЗЫКИ, ведь ч. 2 ст 1054 как бы намекает на определенное "родство" правоотношений кредитных и позиковых ? Было бы интересно послушать мнение участников Форума.

Share this post


Link to post
Share on other sites
15 минут назад, west11 сказал:

Маленькое уточнение для лучшего понимания темы поста, если позволите... Запрет на уступку права требования в пользу физ. лица распространяется ТОЛЬКО на кредитные договора... В других случаях, например, договор между двумя субъектами хозяйствования по которому проведена уступкаа права требования в пользу физ. лица не противоречит Закону ? Ведь для такого случая ст. 1054 ЦК Украины не применяется ? И как нужно использовать эту правовую позицию, если речь идет о договоре ПОЗЫКИ, ведь ч. 2 ст 1054 как бы намекает на определенное "родство" правоотношений кредитных и позиковых ? Было бы интересно послушать мнение участников Форума.

На мой взгляд, все что касается кредитных правоотношений запрещено переуступать. Что же касается займа, то было постановление БП-ВС и там все можно. Но тут исключительно кредит.

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 часа назад, ANTIRAID сказал:

На мой взгляд, все что касается кредитных правоотношений запрещено переуступать. Что же касается займа, то было постановление БП-ВС и там все можно. Но тут исключительно кредит.

Спасибо за Ваше мнение И я так думаю, но посоветоваться с юридическим сообществвом никогда на будет лишним.

Share this post


Link to post
Share on other sites

А как поступить, если на момент уступки новый кредитор был фин.установой, а на момент подачи иска в суд - перестал быть таковой.(это я про ОТП Факторинг)

Share this post


Link to post
Share on other sites
17 часов назад, Хомя4ок сказал:

А как поступить, если на момент уступки новый кредитор был фин.установой, а на момент подачи иска в суд - перестал быть таковой.(это я про ОТП Факторинг)

ИМХО никак, так как статус финансовой установы, на момент переуступки права (договор факторинга) ОТП Факторинг имел, а отсутствие такого статуса не является препятствием для подачи иска в суд (по стягненню кредитного долга или еще как...). Если физ. лицо имеет долг перед юридическим лицом, то юрику не обязательно иметь статус фин. учреждения для подачи иска в суд.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 часа назад, west11 сказал:

ИМХО никак, так как статус финансовой установы, на момент переуступки права (договор факторинга) ОТП Факторинг имел, а отсутствие такого статуса не является препятствием для подачи иска в суд (по стягненню кредитного долга или еще как...). Если физ. лицо имеет долг перед юридическим лицом, то юрику не обязательно иметь статус фин. учреждения для подачи иска в суд.

1. Так никто и не говорит, что ОТП Факторинг не может подать иск в суд при отсутствии статуса фин.установы.

Вопрос в другом - а докажет ли он суду, что не имея такого статуса, в его пользу надлежит взыскивать задолженность по договору о предоставлении потребительского кредита, по которому он стал кредитором в результате подписания договора факторинга № 22/12/14/5 от 22.12.2014. (иск в суд подан в ноябре 2015)

2. Как-то расплывчато "Если физ. лицо имеет долг перед юридическим лицом"... какой долг? в чем он выражен?

Share this post


Link to post
Share on other sites

А щодо продажу кредитів ФГВФО через аукціон фізичним особам?? Можливо застосовувати дану позицію ВП-ВС, як рахуєте? 

Share this post


Link to post
Share on other sites
19 часов назад, Хомя4ок сказал:

1. Так никто и не говорит, что ОТП Факторинг не может подать иск в суд при отсутствии статуса фин.установы.

Вопрос в другом - а докажет ли он суду, что не имея такого статуса, в его пользу надлежит взыскивать задолженность по договору о предоставлении потребительского кредита, по которому он стал кредитором в результате подписания договора факторинга № 22/12/14/5 от 22.12.2014. (иск в суд подан в ноябре 2015)

2. Как-то расплывчато "Если физ. лицо имеет долг перед юридическим лицом"... какой долг? в чем он выражен?

Давайте посмотрим на вопрос: "Как поступать ...?" Я Вам ответил - никак и предложил обоснование. Вы согласились с такими аргументами и сразу предложили мне пофантазировать на тему "а докажет ли ОН..." ? Надеюсь знаете на кого возлагается  обязанность по доказыванию ? Вот когда увидим доказательства ОТП Фака, тогда можна будет давать им оценку... А Вы предлагаете мне сыграть в шахматы самому с собой - выдвинуть за ОТП-ка аргументы и самому же их опровергнуть... Может еще и заплатить им гонорар за то что согласились выслушать? :D

  " Как-то расплывчато..." - хорошо что Вы тяготеете к  конкретике, но это была теоретическая посылка к общим нормам, которые могут быть применимы в этой ситуации.

Share this post


Link to post
Share on other sites
6 часов назад, Vladimir AB сказал:

А щодо продажу кредитів ФГВФО через аукціон фізичним особам?? Можливо застосовувати дану позицію ВП-ВС, як рахуєте? 

На мою думку для аукціона ця позиція ВП-ВС не працює. Згадайте, в основі висновку ВП покладений аналіз відступлення права вимоги до ФО шляхом надання фін. послуги. А при аукціоні відбувається купівлі-продаж, а для такої операції суб'єктний склад сторін не має значення.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 819/2895/14-а
      Провадження № 11-1502апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» (далі - НААУ) на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року (суддя Осташ А. В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року (судді Святецький В. В., Гудим Л. Я., Довгополов О. М.) у справі № 819/2895/14-а за позовом НААУ до Тернопільського міськрайонного управління юстиції (далі - Тернопільське МУЮ), виконуючої обов`язки голови Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Тернопільської області (далі - в. о. голови; КДКА відповідно) Тиханської Тетяни Василівни, державного реєстратора Тернопільського МУЮ Береш Євгенії Миколаївни, державного реєстратора Тернопільського МУЮ Червеняк Ольги Дмитрівни, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_1 , треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Рада адвокатів Тернопільської області, КДКА, про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У грудні 2014 року НААУ звернулася до суду з позовом до відповідачів, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила:
      - визнати протиправними дії в. о. голови КДКА ОСОБА_3 під час подання 19 листопада 2014 року та 25 вересня 2015 року документів державному реєстратору для здійснення державної реєстрації змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Реєстр);
      - визнати протиправними дії державного реєстратора Тернопільського МУЮ Червеняк О. Д. щодо внесення 19 листопада 2014 року змін до Реєстру стосовно керівництва КДКА, а саме запису № 16461070005006628, згідно з яким керівником КДКА є ОСОБА_3 , а також визнати протиправними дії державного реєстратора Тернопільського МУЮ Береш Є . М. щодо внесення 25 вересня 2015 року змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (запис № 16461070007006628);
      - зобов`язати відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної служби (далі - відділ держреєстрації) Тернопільського МУЮ скасувати у Реєстрі запис № 16461070005006628, внесений 19 листопада 2014 року державним реєстратором Червеняк О. Д. , а також запис № 16461070007006628, внесений 25 вересня 2015 року державним реєстратором Береш Є. М.
      2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що при поданні державному реєстратору документів для внесення відомостей до Реєстру ОСОБА_3 діяла з порушенням принципу обов`язковості виконання рішень адвокатського самоврядування, а саме без дотримання вимог пункту 1.8 розділу ІІ «Повноваження Ради адвокатів України» Положення про Раду адвокатів України (далі - Положення; РАУ відповідно), затвердженого Установчим з`їздом адвокатів України 17 листопада 2012 року.
      3. 19 листопада 2014 року державний реєстратор Червеняк О. Д. вчинила реєстраційну дію на порушення положень статті 19 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», оскільки повинна була залишити без розгляду подані ОСОБА_3 документи з огляду на те, що вони: подані не в повному обсязі особою, яка не має відповідних повноважень; не завірені належним чином; не відповідають вимогам Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI).
      4. Крім того, на думку НААУ, протиправними є й дії державного реєстратора Береш Є. М. щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, оскільки така реєстраційна дія порушує права та інтереси позивача як вчинена без його відома на підставі документів, поданих неуповноваженою на це особою.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      5. Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 27 квітня 2016 року в задоволенні позову відмовив.
      6. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 листопада 2016 року скасував постанову суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 і закрив провадження у справі в цій частині. В іншій частині суд апеляційної інстанції постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року залишив без змін.
      7. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що відповідачами по відношенню до НААУ як засновника КДКА не прийнято жодних рішень, не вчинено жодних дій чи бездіяльності, які б порушували права чи інтереси позивача у сфері публічно-правових відносин.
      8. Проте, скасовуючи постанову окружного адміністративного суду в частині позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 та закриваючи в цій частині провадження у справі, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що, подаючи документи державному реєстратору для здійснення реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, в. о. голови КДКА не здійснювала владних управлінських функцій, а тому її дії не можуть бути оскаржені в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись з указаними судовими рішеннями, НААУ подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що суди попередніх інстанцій фактично самостійно, незважаючи на положення нормативно-правових актів, установили порядок внесення змін до відомостей про орган адвокатського самоврядування - КДКА, порушивши право позивача самостійно вирішувати питання організації та діяльності органів адвокатського самоврядування. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що пункт 1.8 розділу ІІ «Повноваження Ради адвокатів України» Положення передбачає право РАУ приймати рішення про реєстрацію змін до установчих документів органів адвокатського самоврядування та змін до відомостей, що містяться у Реєстрі, є помилковими, оскільки зазначене є повноваженнями, а не правом РАУ.
      10. Крім того, НААУ не погоджується з висновком апеляційного суду щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій ОСОБА_3 з огляду на те, що остання здійснювала функції представника КДКА перед державним реєстратором на момент учинення реєстраційної дії та, відповідно, є суб`єктом владних повноважень, у межах реалізації яких має право вчиняти дії, що породжують, змінюють або припиняють правовідносини. Отже, на думку скаржника, цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду судом адміністративної юрисдикції.
      11. У зв`язку з викладеним НААУ просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.
      Позиція інших учасників справи
      12. Відповідачі та треті особи заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не надіслали.
      Рух касаційної скарги
      13. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 15 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      14. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      15. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      16. У лютому 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      17. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 грудня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      19. НААУ є засновником КДКА.
      20. 15 листопада 2014 року Конференція адвокатів Тернопільської області прийняла рішення про дострокове відкликання ОСОБА_1 з посади голови КДКА, а також рекомендувала КДКА покласти обов`язки її голови на заступника (голову однієї з палат КДКА).
      21. 17 листопада 2014 року на своєму засіданні КДКА прийняла рішення про покладення виконання обов`язків голови КДКА на голову кваліфікаційної палати КДКА ОСОБА_3 .
      22. 19 листопада 2014 року в. о. голови КДКА ОСОБА_3 звернулась до відділу держреєстрації Тернопільського МУЮ для проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, а пов`язані зі зміною керівника.
      23. Для проведення змін ОСОБА_3 подала такі документи: реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Реєстрі; рішення уповноваженого органу управління про зміну керівника - витяг із протоколу засідання КДКА від 17 листопада 2014 року; документ про призначення керівника - наказ КДКА від 17 листопада 2014 року № 1.
      24. На підставі зазначених документів 19 листопада 2014 року державний реєстратор Червеняк О. Д . внесла до Реєстру запис № 16461070005006628 про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна керівника юридичної особи), згідно з яким керівником КДКА є ОСОБА_3 .
      25. 25 вересня 2015 року державний реєстратор Береш Є. М. внесла до Реєстру запис № 16461070007006628 про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна додаткової інформації), про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) в учасника (засновника) юридичної особи - НААУ.
      26. Вважаючи внесені державними реєстраторами зміни до Реєстру такими, що суперечать нормам чинного законодавства, а дії ОСОБА_3 протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      27. Вирішуючи питання предметної юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      28. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      29. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      30. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      31. Частиною другою статті 4 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      32. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      33. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      34. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      35. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      36. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      37. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      38. Відповідно до частини третьої статті 45 Закону № 5076-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) НААУ є юридичною особою та діє через організаційні форми адвокатського самоврядування, передбачені цим Законом.
      39. Згідно з частиною першою статті 46 Закону № 5076-VI організаційними формами адвокатського самоврядування є конференція адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рада адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Рада адвокатів України, з`їзд адвокатів України.
      40. Адвокатське самоврядування здійснюється через діяльність конференцій адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рад адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, ревізійних комісій адвокатів регіонів (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої ревізійної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України (частина друга статті 46 Закону № 5076-VI).
      41. На підставі частини десятої статті 50 Закону № 5076-VI КДКА є юридичною особою і діє відповідно до цього Закону, інших законів України та положення про КДКА.
      42. Як убачається зі змісту позову, НААУ оскаржує до адміністративного суду дії суб`єктів владних повноважень - державних реєстраторів, пов`язані з реєстрацією змін до відомостей про КДКА, тобто іншу юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, - внесення відомостей щодо зміни керівника КДКА та про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) в учасника (засновника) юридичної особи, посилаючись при цьому на недотримання цими суб`єктами установленого законом порядку проведення такої реєстрації.
      43. Проте з висловлених позивачем мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на його думку, реєстрації таких змін пов`язана з поданням неуповноваженою особою документів, справжність та правомірність яких позивач заперечує,оскільки рішення про обрання ОСОБА_3 головою КДКА не приймалося, як не приймалося й рішення про призначення її в. о. голови КДКА.
      44. Таким чином, спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача із прийнятими державними реєстраторами рішеннями про реєстрацію змін до відомостей про іншу юридичну особу й покликані фактично відновити попередню реєстрацію інформації про керівника КДКА.
      45. Отже, звернення НААУ до суду із цим позовом зумовлене необхідністю захисту порушених, на її думку, прав та інтересів позивача як засновника КДКА, а не прав у сфері публічно-правових відносин, що виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
      46. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання позову) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, правами та обов`язками учасників (засновників, акціонерів, членів) такої особи, крім трудових спорів.
      47. Ураховуючи суть спірних правовідносин та їх суб`єктний склад, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку господарського судочинства.
      48. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      49. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 , оскільки, подаючи документи державному реєстратору для здійснення реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, ОСОБА_3 не здійснювала владних управлінських функцій, а тому її дії не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      50. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      51. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      52. На підставі абзацу першого частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження.
      53. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу в частині позовних вимог з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі у відповідній частині.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 354, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» задовольнити частково.
      2. Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року в частині позовних вимог про визнання протиправними дій державних реєстраторів та зобов`язання їх вчинити певні дії - скасувати, а провадження у справі в цій частині позовних вимог - закрити.
      3. В іншій частині ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85776324
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 488/402/16-ц
      Провадження № 14-564цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н. П.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2017 року (в складі судді Лазаревої Г. М.) та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року (в складі колегії суддів Царюк Л. М., Козаченка В. І., Крамаренко Т. В.) у цивільній справі за позовом Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство», про скасування рішень міської ради та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку,
      ВСТАНОВИЛА:
      У січні 2016 року Миколаївська місцева прокуратура № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) звернулася до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування пункту 35 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 року, пунктів 15 та 15.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року; визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 139483 від 04 листопада 2008 року, виданого ОСОБА_1 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2012 року.
      Позовну заяву мотивовано тим, що пунктом 35 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 8 листопада 2007 року ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 тис. кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку у АДРЕСА_1 .
      Пунктами 15 та 15.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1 тис. кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство», з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у АДРЕСА_1 .
      На підставі рішення міськради № 23/44 від 25 квітня 2008 року та рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 жовтня 2008 року ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯЗ № 139483 від 04 листопада 2008 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0020.
      Посилаючись на те, що спірну земельну ділянку передано у власність ОСОБА_1 . Миколаївською міською радою з перевищенням повноважень і з порушенням вимог статей 116, 141 та 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), та статей 7, 8, 17, 28, частини третьої пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України (далі - ЛК України), оскільки вказана земельна ділянка на час її відчуження належала до земель державного лісового фонду та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», прокурор просив задовольнити позов.
      Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 серпня 2016 року задоволено заяву позивача про забезпечення позову, накладено арешт на спірну земельну ділянку, заборонено вчиняти будь-які дії із земельною ділянкою з кадастровим номером 4810136600:05:001:0020, у тому числі укладати договори, вчиняти інші правочини стосовно цієї земельної ділянки та виконувати на ній будівельні роботи.
      У жовтні 2016 року прокурор Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця, де просив визнати такі дії неправомірними та скасувати постанову державного виконавця від 30 вересня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження за ухвалою суду про забезпечення позову у справі, посилаючись на те, що при винесенні зазначеної постанови державним виконавцем не враховані положення чинного законодавства щодо збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.
      Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 31 січня 2017 року скаргу Миколаївської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА, на дії державного виконавця Інгульського ВДВС м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області задоволено.
      Визнано неправомірними дії державного виконавця щодо винесення 30 вересня 2016 року постанови ВП № 52402661 про відмову у відкритті виконавчого провадження (відмову у прийнятті до провадження виконавчого документа) з виконання ухвали про забезпечення позову у справі № 488/402/16-ц; скасовано вказану постанову про відмову відкритті виконавчого провадження (відмову у прийнятті до провадження виконавчого документа).
      Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2017 року позов Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА задоволено.
      Визнано незаконним та скасовано пункт 35 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 року. Визнано незаконним та скасовано пункти 15 та 15.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року.
      Визнано недійсним державний акт серії ЯЗ № 139483 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0020 площею 1 тис. кв. АДРЕСА_1 , виданий 04 листопада 2008 року на ім`я ОСОБА_1 , з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ягужинською К. Т. за № 2757.
      Задовольняючи позов Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором доведено факт незаконного отримання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки без згоди на її вилучення у попереднього користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», з порушенням порядку, встановленого для вилучення земель лісового фонду та зміни їх цільового призначення, а в подальшому незаконного отримання державного акта на право власності на земельну ділянку.
      Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року апеляційні скарги Інгульського ВДВС м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області та ОСОБА_1 відхилено. Ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 31 січня 2017 року та рішення цього ж суду від 17 березня 2017 року залишено без змін.
      У жовтні 2017 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року, у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА відмовити.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди дійшли висновку про належність спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду та перебування її у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» без урахування положень ЗК та ЛК України, які регулюють спірні правовідносини.
      Крім того, суди не врахували, що прокурором було подано позов в інтересах юридичної особи - Миколаївської ОДА про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, яка також є юридичною особою, а тому спір у цій частині підвідомчий господарським судам.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У зв`язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Частиною шостою статті 403 ЦПК України встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 ЦПК України (частина четверта статті 404 цього Кодексу).
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 вересня 2019 року її передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України з огляду на те, щоОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, установлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 6 частини другої статті 12).
      ГПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою статті 20), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі на землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6 частини першої статті 20).
      Як установили суди першої й апеляційної інстанцій, прокурор звернувся до суду, зокрема, з вимогою про визнання протиправними і скасування пункту 35 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 рокупро надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, пунктів 15 та 15.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року про затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки.
      У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.
      Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
      Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою заявлення зазначеної позовної вимоги є оспорювання речового права (права власності), що виникло внаслідок реалізації відповідного рішення суб`єкта владних повноважень.
      Тобто якщо у результаті прийняття рішення суб`єктом владних повноважень фізична особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.
      Суди встановили, що прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваних рішень є етапами передання земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , який отримав державний акт на право власності на спірну земельну ділянку.
      ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб`єктним складом, як у цій справі, за правилами цивільного судочинства, а ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, навпаки, встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову одночасно до юридичної особи та фізичних осіб.
      Тому з огляду на зміст спірних правовідносин, взаємопов`язаність позовних вимог, субєктний склад спору, наведені в касаційній скарзі доводи про юрисдикцію господарського суду щодо розгляду вимог про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень Миколаївської міської ради не заслуговують на увагу, заявлені вимоги правильно розглянуті за правилами цивільного судочинства.
      Щодо решти доводів касаційної скарги слід зазначити таке.
      Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
      Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються приписами ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).
      До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).
      Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).
      Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
      Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.
      Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.
      Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.
      Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що спірна земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та на час прийняття оспорюваних рішень перебувала в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».
      При цьому суди дали належну правову оцінку зібраним у справі доказам, доводи касаційної скарги їх не спростовують. Факт перебування земельної ділянки в користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» на момент прийняття оспорюваних рішень визнавався й Миколаївською міською радою, яка прямо зазначила у своїх рішеннях, що відведення та надання ОСОБА_1 у власність спірної земельної ділянки відбувається за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» (т. 1, а. с. 16, 17).
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.
      Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.
      Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.
      Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:
      а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.
      Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою ? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.
      Отже, згідно з наведеними приписами, вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», а також передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА.
      З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим доводи касаційної скарги щодо наявності саме у Миколаївської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою.
      Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство») у встановленому порядку повноважним органом (Миколаївською ОДА) не вилучалась, а зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась.
      Отже, відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.
      Відповідно до положень статей 141, 149 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача.
      За приписами частини четвертої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
      З огляду на встановлені обставини та надані докази суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що при передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 . Миколаївська міська рада порушила процедуру, визначену земельним та лісовим законодавством, щодо вилучення земельної ділянки у ДП «Миколаївське лісове господарство» та зміни цільового призначення спірної ділянки із земель лісогосподарського призначення на землі житлової забудови.
      Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).
      Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника. Відсутність такого рішення держави в особі Миколаївської ОДА як уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки відбулось поза волею власника, отже, висновки судів у цій справі про визнання незаконними і скасування окремих пунктів оскаржених рішень як таких, що суперечать актам законодавства та порушують право власності держави на земельну ділянку, є правильними.
      Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів в частині визнання недійсним державного акта слід зазначити таке.
      Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
      Отже, підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на наведене та межі перегляду справи судом касаційної інстанції оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Н. П. Лященко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85836910
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      5 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 906/392/18
      Провадження № 12-57гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасника справи - представника відповідача - Корольчук О. А.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Попільнянської селищної ради Попільнянського району Житомирської області (далі - Рада, відповідач) на рішення Господарського суду Житомирської області від 27 вересня 2018 року (суддя Вельмакіна Т. М.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15 січня 2019 року (судді Розізнана І. В., Бучинська Г. Б., Філіпова Т. Л.) у справі № 906/392/18 за позовом Попільнянського кооперативного ринку (далі - Кооперативний ринок, позивач) до Ради про визнання недійсним рішення від 27 березня 2018 року № 502.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У травні 2018 року Кооперативний ринок звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом до Ради про визнання недійсним її рішення від 27 березня 2018 року № 502, яким припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 0,4061 га, що розташована за адресою: вул. Героїв Майдану, смт Попільня Житомирської обл.
      1.2. В обґрунтування позовних вимог Кооперативний ринок зазначив, що він є правонаступником прав та обов`язків Попільнянського колгоспного ринку, якому на підставі рішення виконавчого комітету Попільнянської селищної ради народних депутатів від 18 листопада 1993 року № 106 було видано державний акт на право постійного користування для виробничого використання земельною ділянкою розміром 0, 4061 га у смт Попільня Житомирської обл. на вул. Радянській (Героїв Майдану). Позивач із посиланням на частину другу статті 108 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частину першу статті 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) зазначив, що оспорюваним рішенням Рада порушує його право на вказану земельну ділянку як землекористувача.
      1.3. Рада проти позовних вимог заперечила, вказавши, що оспорюваним рішенням було припинено право постійного користування Попільнянському колгоспному ринку на підставі пункту «в» частини першої статті 141 ЗК України у зв`язку з припиненням його діяльності, відомостей про правонаступництво позивача за правами та обов`язками колгоспного ринку його статутні документи не містять, тож порушення прав позивача спірним рішенням не доведено.
      1.4. Крім того, за доводами відповідача на спірній земельній ділянці знаходиться нерухоме майно іншої особи Попільнянського районного споживчого товариства (далі - РайСТ), а наданий позивачем державний акт оформлений з порушенням нормативно встановлених правил, що викликає сумніви у його дійсності.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 27 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15 січня 2019 року, позов задоволено: визнано недійсним пункт 3 рішення Ради від 27 березня 2018 року № 502; стягнуто з Ради на користь Кооперативного ринку 1762 грн судового збору.
      2.2. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, зазначили про те, що за документами, які містяться у матеріалах справи, Попільнянський колгоспний ринок та Кооперативний ринок мають один і той же код ЄДРПОУ, є однією і тією ж юридичною особою, якій відповідно до рішення Попільнянської селищної ради народних депутатів від 18 листопада 1993 року № 106 був виданий державний акт на право постійного користування землею від 27 травня 1994 року і цей акт на час вирішення спору у цій справі є дійсним. Відтак, з моменту видачі державного акта на право постійного користування землею на підставі статті 22 ЗК України (у редакції, чинній на момент видачі вказаного акта), у позивача виникло право постійного користування земельною ділянкою згідно з планом землекористування та в межах, встановлених зазначеним актом.
      2.3. Дійсність державного акта на право постійного користування землею серії ЖТ-04-30-000021 від 27 травня 1994 року, як і факт передачі спірної земельної ділянки, були предметом дослідження у господарській справі № 906/801/15, під час розгляду якої у задоволенні вимоги Ради про визнання недійсним та скасування вказаного державного акта було відмовлено.
      2.4. Спірне рішення не містить посилання на певний пункт статті 141 ЗК України, обставини, які взяв до уваги відповідач при прийнятті рішення, мали місце у 1996 році, тобто, до набрання чинності ЗК України.
      2.5. Та обставина, що розміщене на спірній земельній ділянці майно, як і кооперативний ринок, є власністю РайСТ, не впливає на результат вирішення спору, зважаючи на наведені в оскаржуваному рішенні Ради нормативні підстави припинення права постійного користування позивача.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в них доводів
      3.1. У лютому 2019 року Рада подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Житомирської області від 27 вересня 2018 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15 січня 2019 року, в якій просила скасувати ухвалені судові рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог Кооперативного ринку.
      3.2. У касаційній скарзі Рада вказала, що оскаржує судові рішення в тому числі з підстав порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції. Так, скаржник зазначав, що відповідно до статті 12 ЗК України до повноважень рад входить розпорядження землями територіальних громад, у таких правовідносинах Рада діє як суб`єкт владних повноважень, а тому спір у цій справі має розглядатись за правилами адміністративного судочинства.
      3.3. Крім того, за доводами касаційної скарги, суди першої й апеляційної інстанцій порушили та неправильно застосували норми матеріального права, зокрема статті 80, 83, 120, 141 ЗК України, статті 58, 59 Конституції України, залишили поза увагою доводи та докази, якими доведено наявність підстав для припинення права користування спірною земельною ділянкою.
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 20 лютого 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Ради на рішення Господарського суду Житомирської області від 27 вересня 2018 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15 січня 2019 року та призначив її до розгляду, а ухвалою від 3 квітня 2019 року справу № 906/392/18 разом із вказаною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      4.2. Ухвалою від 17 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 906/392/18 разом із касаційною скаргою Ради та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      5. Позиція інших учасників справи та заявлені учасниками справи клопотання
      5.1. У відзиві на касаційну скаргу позивач просив залишити її без задоволення, а прийняті у справі судові рішення - без змін. Зазначив, що Попільнянський колгоспний ринок змінив назву на Кооперативний ринок за волею власника на підставі постанови Житомирської обласної спілки споживчих товариств (далі - облспоживспілка) від 5 грудня 1994 року № 158, однак є однією і тією ж юридичною особою. Разом із тим державний акт на право постійного користування спірною земельною ділянкою, виданий Попільнянському колгоспному ринку, на сьогодні не визнано недійсним та не скасовано.
      5.2. 20 серпня 2019 року Рада відповідно до приписів статті 197 ГПК України подала до Верховного Суду клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, у якому просила обов`язок забезпечити проведення судового засідання в режимі відеоконференції покласти на Попільнянський районний суд Житомирської області.
      5.3. Ухвалою від 21 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду задовольнила вказане клопотання, зокрема доручила Попільнянському районному суду Житомирської області забезпечити проведення судового засідання у режимі відеоконференції за участю уповноважених представників.
      5.4. У зв`язку з тим, що Рада направила представника для особистої участі у судовому засіданні Великої Палати Верховного Суду 5 листопада 2019 року, відеоконференція не проводилась.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. Суди попередніх інстанцій установили, що на підставі Постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів Української РСР від 14 квітня 1987 № 124 «Про поліпшення роботи колгоспних ринків» та за актом безоплатного приймання-передачі обласного управління торгівлі від 26 червня 1987 року проведено передачу Попільнянського колгоспного ринку Житомирській облспоживспілці.
      6.2. 27 травня 1994 року Рада на підставі рішення виконавчого комітету Попільнянської селищної ради народних депутатів від 18 листопада 1993 року № 106 видала Попільнянському колгоспному ринку державний акт на право постійного користування землею серії ЖТ-04-30-000021, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 21.
      6.3. Згідно з постановою правління Житомирської облспоживспілки від 5 грудня 1994 року № 158 «Про внесення змін у статути підприємств облспоживспілки та райспоживспілок» (далі - Постанова № 158) вирішено з назви спільних підприємств - ринків облспоживспілки у всіх районах області виключити слово «колгоспний»; внести зміни в тексти статутів такого характеру - «кооперативний ринок облспоживспілки»; зобов`язати начальника управління ринками і директорів ринків облспоживспілки в районах до 15 грудня 1994 року здійснити перереєстрацію статутів у місцевих радах з урахуванням відповідних змін.
      6.4. Відповідно до постанови правління Житомирської облспоживспілки товариств від 16 грудня 1996 року № 234 вилучено із підпорядкування спільного підприємства управління кооперативними ринками облспоживспілки та міської кооперативної торгівлі ринків облспоживспілки та передано їх у підпорядкування правлінням РайСТ з наданням їм права володіння, користування та розпорядження майном спільного підприємства.
      6.5. Згідно з актом приймання-передачі від 25 грудня 1996 року Кооперативний ринок із підпорядкування обласного управління кооперативними ринками та міської кооперативної торгівлі передано на баланс Попільнянському РайСТ.
      6.6. Суди попередніх інстанцій також установили, що згідно з Постановою № 158 та постановою правління Попільнянського РайСТ від 24 грудня 1996 року № 157 (далі - Постанова правління № 157), змінена назва юридичної особи з Попільнянський колгоспний ринок на Попільнянський кооперативний ринок, здійснена перереєстрація статуту вказаної юридичної особи.
      6.7.Рішенням Попільнянського РайСТ № 9 від 28 грудня 1996 року затверджено статут Кооперативного ринку, у підпункті 1.1 якого визначено, що він є госпрозрахунковим підприємством Попільнянської РайСТ. Його створено у відповідності до Постанови правління № 157 і він є власністю Попільнянського РайСТ.
      6.8. 20 травня 2015 року загальні збори засновників Кооперативного ринку затвердили нову редакцію статуту, згідно з якою останній створений відповідно до Постанови правління № 157 та є правонаступником прав і обов`язків Попільнянського колгоспного ринку згідно з Постановою № 158, що відповідає змісту та меті вказаних вище постанов. Кооперативний ринок є юридичною особою, має самостійний баланс, відокремлене майно, може від свого імені здійснювати правочини, набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов`язки, бути учасником у судах всіх форм.
      6.9. 27 березня 2018 року Рада прийняла рішення № 502, яким припинила право постійного користування Попільнянського колгоспного ринку земельною ділянкою площею 0,4061 га, що розташована за адресою: вул . Героїв Майдану, 48, смт Попільня Житомирської обл .
      6.10. Згідно з довідкою Головного управління статистики у Житомирській області від 31 серпня 2018 року № 07-08/391 під ідентифікаційним номером 01559092 зареєстровано Підприємство споживчої кооперації Кооперативного ринку (місцезнаходження: Житомирська область, Попільнянський район, смт Попільня, вул. Героїв Майдану, 48), а також зазначено, що в попередніх відомостях за вказаним номером було зареєстровано Попільнянський колгоспний ринок Житомирського обласного управління колгоспними ринками, який згідно з рішенням Попільнянської райдержадміністрації від 14 липня 1993 року № 155 був перереєстрований у Спільне підприємство Попільнянський колгоспний ринок (орган управління - Центральна спілка споживчих товариств України). Рішенням від 2 червня 1997 року № 161 Спільне підприємство Попільнянський колгоспний ринокперереєстроване у Кооперативний ринок.
      6.11. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 24 липня 2015 року по справі № 906/801/15, яке набрало законної сили, було задоволено позов Кооперативного ринку до Ради про визнання недійсним рішення 49 сесії VI скликання Ради від 31 березня 2015 року № 874 «Про внесення змін та доповнень до рішень селищної ради», яким, зокрема, припинялось право постійного користування земельною ділянкою площею 0,4061 га, що знаходиться за адресою: смт Попільня Житомирської області, вул. Героїв Майдану 46 (Радянська), натомість Раді було відмовлено у задоволенні зустрічних позовних вимог до Кооперативного ринку про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею серії ЖТ-04-30-000021.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1.Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо юрисдикції спору
      7.2. Стаття 124 Конституції України закріплює, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      7.3. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      7.4. Відповідно до частин першої, другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      7.5. Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України, за змістом якої, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6).
      7.6. Разом з тим, відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) справою адміністративної юрисдикції є адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      7.7. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      7.8. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      7.9. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, або їхніх службових чи посадових осіб є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі зазначених суб`єктів не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      7.10. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      7.11. Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб.
      7.12. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової або службової особи, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів у відповідності до положень статті 21 ЦК України.
      7.13. У справі, яка розглядається, Кооперативний ринок оскаржує рішення Ради щодо припинення права користування земельною ділянкою, яке, на його думку, порушує його право як землекористувача, набуте на підставі державного акта, припиняючи це право всупереч положенням чинного законодавства.
      7.14. Отже, цей спір зумовлений порушенням прав юридичної особи на нерухоме майно - земельну ділянку правовим актом індивідуальної дії відповідача, і позов спрямований на відновлення права особи на це майно у спосіб, визначений позивачем.
      7.15. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин у цій справі та дійшли обґрунтованого висновку щодо розгляду спору в порядку господарського судочинства, а тому доводи касаційної скарги в частині того, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, є безпідставними.
      Щодо вирішення спору по суті
      7.16. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
      7.17. Згідно з частиною першою статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.
      7.18. За змістом частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
      7.19. Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
      7.20. Згідно з приписами частини першої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
      7.21. Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
      7.22. Стаття 22 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року № 561-XII (чинного на час видачі державного акта) встановлювала, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
      7.23. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 вказав, що стаття 92 ЗК України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб (Постанова Кабінету Міністрів від 2 квітня 2002 року № 449 (чинна до 23 липня 2013 року).
      7.24. Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.
      7.25. Разом із тим, відповідно до статті 141 ЗК України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.
      7.26. За приписами статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
      7.27. Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України , перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.
      7.28. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 ЗК України.
      7.29. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в РішенніКонституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005.
      7.30. У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що Попільнянський колгоспний ринок, який є землекористувачем земельної ділянки згідно з державним актом серії ЖТ-04-30-000021 від 27 травня 1994 року, на підставі постанови правління Житомирської облспоживспілки та постанови правління Попільнянського РайСТ, у володінні якого перебуває ринок, змінив назву юридичної особи на Кооперативний ринок. Також здійснено перереєстрацію статуту вказаної юридичної особи, при цьому код ЄДРПОУ Попільнянського ринку не змінювався.
      7.31. Отже, висновок судів попередніх інстанцій про те, що Попільнянський колгоспний ринок та Кооперативний ринок є однією і тією ж юридичною особою, якій 27 травня 1994 року було видано державний акт серії ЖТ-04-30-000021 на право постійного користування спірною земельною ділянкою, є правильним.
      7.32. Таким чином, Рада, приймаючи рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою Попільнянського колгоспного ринку, яке є безстроковим та набуте згідно з державним актом, без належних на те законодавчо встановлених підстав порушила та припинила право постійного користування земельною ділянкою Кооперативного ринку.
      7.33. З огляду на викладене судом першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про скасування рішення Ради від 27 березня 2018 року № 502 в частині припинення права постійного користування Попільнянського колгоспного ринку земельною ділянкою площею 0,4061 га, що розташована за адресою: вул. Героїв Майдану, смт Попільня Житомирської обл.
      7.34. Доводи касаційної скарги стосовно того, що позивач не набув у встановленому законом порядку право користування на спірну земельну ділянку, спростовуються обставинами, встановленими рішенням Господарського суду Житомирської області від 24 липня 2015 року по справі № 906/801/15, про що зауважено в судових рішеннях судів попередніх інстанцій.
      7.35. Докази, на які посилається відповідач у касаційній скарзі, були досліджені судами попередніх інстанцій, що відображено в тексті судових рішень; переоцінка цих доказів не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).
      8.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      8.3. З огляду на наведене, ураховуючи те, що доводи касаційної скарги по суті вирішеного спору зводяться до переоцінки обставин, повно та достовірно встановлених судами попередніх інстанцій, підстав для скасування постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 15 січня 2019 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 27 вересня 2018 рокуне вбачається.
      9 Щодо судового збору
      9.1. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 301, 302, 309, 314, 315 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Попільнянської селищної ради Попільнянського району Житомирської області залишити без задоволення.
      Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15 січня 2019 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 27 вересня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85838039
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 755/9215/15-ц
      Провадження № 14-382цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідачі: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінчук Ігор Анатолійович (далі - приватний нотаріус),
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса - Невмержицької Ірини Миколаївни
      на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В. М.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0611 га у межах згідно з планом, розташовану на АДРЕСА_1 (далі - с/т «Київський ЕВРЗ ») з кадастровим номером 8000000000:66: 662:0003 , за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом, скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 26 жовтня 2007 року вказана земельна ділянка була подарована їй ОСОБА_3 Приватний нотаріус 13 серпня 2013 року при видачі свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_2 не з`ясував, що ця земельна ділянка останній не належить.
      Зазначала те, що факт реєстрації цієї земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр) за відповідачкою перешкоджає їй здійснити реєстрацію земельної ділянки на своє ім`я.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Справа розглядалася судами неодноразово.
      Останнім рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0611 га, розташовану на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:66:662:0003, за ОСОБА_2 , видане 13 серпня 2013 року та зареєстроване у Реєстрі нотаріальних дій за № 7228 приватним нотаріусом. Скасовано рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_2 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку припинилося з моменту її відчуження, а саме з часу укладення договору дарування від 26 жовтня 2007 року, згідно з яким ОСОБА_3 подарував цю ділянку ОСОБА_1 . Тому спірна земельна ділянка не належала ОСОБА_3 на час складення державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції (далі - державний виконавець, ВДВС відповідно) акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року, на підставі якого у подальшому ця ділянка була передана ОСОБА_2 . Оскільки договір дарування земельної ділянки є чинним, то порушено право володіння позивачки на земельну ділянку. Видача 13 серпня 2013 року приватним нотаріусом свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку є незаконною.
      Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року залишено без змін.
      Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Право власності на подаровану земельну ділянку позивачці належало з дня прийняття нею цієї земельної ділянки, тобто з 26 жовтня 2007 року, а тому на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року ця ділянка належала ОСОБА_1 , а не боржнику ОСОБА_3 . Крім того, позивачкою 29 квітня 2013 року до Державного реєстру була подана заява про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку.
      Короткий зміст вимог, наведених у касаційних скаргах
      У березні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      У квітні 2019 року представник приватного нотаріуса - Невмержицька І. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року, які просила скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, в іншій частині судові рішення залишити без змін, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - ОСОБА_2 .
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували при вирішенні цього спору вимог щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно. На думку ОСОБА_2 , рішення суду першої інстанції є непослідовним і нелогічним, незрозумілим у чому саме полягає незаконність дій нотаріуса, рішення якого скасовано, та які норми чинного законодавства нотаріусом при цьому було порушено. Крім того, відсутнє посилання на норми закону, порушені органом ВДВС, якого не було залучено до участі у справі в якості співвідповідача, на підставі постанови та акта якого приватний нотаріус виносив рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 і видавав відповідне свідоцтво. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях. Також судами не взято до уваги заяву про застосування позовної давності.
      У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначено, що суди у порушення вимог статті 49 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) прийняли утчонену позовну заяву до розгляду, якою фактично змінено предмет та підставу позову. На думку ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що факт реєстрації 29 квітня 2013 року за ОСОБА_1 мав місце при наявності накладеної органами ДВС заборони на земельну ділянку і саме ця обставина стала підставою для визнання помилковим такого запису самим реєстратором. Суди не врахували вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору дарування), за умовами яких право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на неї. Сам факт підписання договору дарування земельної ділянки не здійснює перехід права власності на неї.
      Також у касаційній скарзі вказано, що помилковими є висновки апеляційного суду про те, що накладені державним виконавцем 01 серпня 2012 року обтяження на спірну земельну ділянку вчинені з недотриманням вимог Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору дарування). Крім того, визнаючи недійсним свідоцтво, суди першої та апеляційної інстанцій, не зазначили жодних правових підстав для цього, оскільки оскаржувані судові рішення не містять посилань на неправомірність дій державного виконавця, що склав відповідний акт і передав майно, неправомірність дій або бездіяльності нотаріуса.
      У поясненнях, поданих у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 зазначає, що оскаржувані судові рішення позбавляють її права власності на землю, набутого в рамках виконавчого провадження про стягнення коштів у розмірі 1 301 165,00 грн, у зв'язку ззакриттям такого внаслідок його повного виконання ще в 2013 році. При цьому ОСОБА_3 уникнув цивільно-правової відповідальності за виконання судового рішення про стягнення суми й зберіг право власності на спірну земельну ділянку.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу - представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М.
      Касаційну скаргу представника приватного нотаріуса - Невмержицької І. М. мотивовано тим, що у спірних правовідносинах державний реєстратор є суб`єктом владних повноважень, який наділений державою на публічно-владні управлінські функції. Вважає, що спір у частині вирішення вимог про державну реєстрацію речового права не міг бути вирішений у порядку цивільного судочинства, оскільки він належить до адміністративного судочинства.
      Крім того, суди попередніх інстанцій помилково застосували виключно положення статті 722 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому не врахували положення статті 334 ЦК України про державну реєстрацію прав на нерухомість та Закон № 1952-IV. Також у касаційній скарзі зазначено, що державний виконавець у своїй діяльності керувався відомостями, достовірність яких гарантована державою та згідно з якими власником спірного майна була саме третя особа - ОСОБА_3 , а не позивачка, у зв'язку з чим висновки судів про незаконність дій чи рішень державного виконавця не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу, подану ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухвалених у справі судових рішень, просить касаційну скаргу відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалами Верховного Суду від 04 та 24 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      Суди встановили, що 26 жовтня 2007 року ОСОБА_3 згідно договору дарування земельної ділянки № 61, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучком В. П., реєстровий № 2943, подарував ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,0611 га, розташовану по АДРЕСА_1 .
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2010 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , відповідно до якого ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 за 124000 доларів США указану квартиру.
      Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто завдані збитки у розмірі 1 297 628,00 грн, 1 700,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
      На виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2011 року старшим державним виконавцем ВДВС 01 серпня 2012 року складено акт опису й арешту майна - спірної земельної ділянки, а 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна цю ділянку передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу.
      13 серпня 2013 року приватний нотаріус на підставі акта про передачу арештованого майна від 17 липня 2013 року видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на земельну ділянку, цього ж дня вніс до Державного реєстру запис за № 2090696 про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на зазначену земельну ділянку.
      ОСОБА_1 подала у травні 2015 року цивільний позов до суду та вважала, що видача ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянку та рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на цю ділянку за ОСОБА_2 порушує її право на вільне володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Можна зробити висновок, що суди загальної юрисдикції не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
      Отже, одним з учасників адміністративного спору є суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.
      Також у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та в пункті 1 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року надано визначення публічно-правового спору як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій у пункті 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, та пункті 5 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року адміністративне судочинство визначено як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, установленому цим законом.
      У статті 17 КАС України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, указано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
      Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред`явлення позову.
      У цьому випадку виник спір про право, а не спір між фізичною особою та суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, тому цей спір не є публічно-правовим і належить до цивільної юрисдикції, оскільки саме суть правовідносин (зміст та характер спору) є вирішальною під час віднесення справи до цивільної чи адміністративної юрисдикції, а не суб`єктний склад та участь суб`єкта владних повноважень, який сам по собі не визначає спір як публічно-правовий і не відносить до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за його участю.
      До того ж публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом із тим однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи особистого немайнового права та інтересу учасника.
      Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений загрозою порушення приватного права та інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
      Виникнення спірних правовідносин обумовлено наявністю між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спору про право власності на земельну ділянку, оскільки, на думку позивачки, ця ділянка належить їй згідно договору дарування земельної ділянки від 26 жовтня 2007 року, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
      Тобто цей позов поданий на захист цивільного (речового) права позивачки.
      Спір про скасування рішення та/чи запису про державну реєстрацію прав чи обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у якому позивачем є особа, яка не була заявником щодо вчинення відповідних реєстраційних дій, а відповідачем - державний реєстратор, що вчинив відповідні дії за заявою іншої особи, є приватноправовим.
      Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення та/чи запису про проведену державну реєстрацію права має бути особа, право якої зареєстровано, а тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін.
      Саме такі правові висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 14-109цс18, від 21 листопада 2018 року у справі № 14-330цс18, від 28 листопада 2018 року у справі № 1021апп18, від 12 грудня 2018 року у справі № 14-417цс18, від 23 січня 2019 року у справі № 11-1288апп18 і підстав для відступлення від них Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Ураховуючи те, що в цій справі оспорюється правомірність набуття фізичною особою права власності на спірну земельну ділянку, що впливає на майнові права та інтереси цієї особи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
      Щодо суті спору, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти (пункти 1, 4 частини другої статті 11 ЦК України).
      Згідно з частинами першою, другою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.
      Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України).
      Згідно з частиною третьою статті 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
      Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (частина третя статті 334 ЦК України).
      Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
      Згідно з частиною першою статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
      Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 719 ЦК України).
      Частиною першою статті 722 ЦК України передбачено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
      Згідно з приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
      Законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов'язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів.
      Водночас при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно слід керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин.
      Статтею 14 Конституцією України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.
      Підставами виникнення і припинення прав на земельні ділянки, як і прав на інші об`єкти нерухомого майна, розташовані на них, є передбачені законом юридичні факти, що підтверджуються відповідними документами.
      Згідно з частиною першою статті 125 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору дарування) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
      Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 ЗК України).
      Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку. Видавалися державні акти вказаного зразка державними органами земельних ресурсів при місцевих державних адміністраціях або органах місцевого самоврядування, підписувались головою місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, а також начальником державного органу земельних ресурсів.
      Постановами Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2008 року № 926, від 12 листопада 2008 року № 1019 були змінені форми державного акта на право власності на земельну ділянку.
      Крім того, на момент укладення договору дарування діяла Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 04 травня 1999 року № 43 (далі - Інструкція № 43), згідно з пунктами 3.1, 3.2 якої державні акти на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою видаються структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України. Державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.
      Порядок ведення книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі встановлюється наказом Держкомзему України (пункт 3.3 Інструкції № 43).
      Пунктом 3.10 Інструкції № 43 визначено, що у випадку припинення права власності чи користування земельною ділянкою документ, який посвідчує це право, повертається до архіву державного органу земельних ресурсів, де зберігається другий примірник цього документа.
      Тобто до 02 травня 2009 року документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку незалежно від способу набуття власником такого права, виступав виключно державний акт. При цьому також слід враховувати, що до травня 2009 року переоформлення державного акта у разі переходу права на земельну ділянку до нового власника було обов'язковим.
      Відповідно до статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
      Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень - єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна.
      Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
      Зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна (частина сьома статті 3 Закону № 1952-IV).
      За приписами пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно.
      З аналізу норм права вбачається, що для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.
      Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
      Крім того, на час укладення договору дарування (26 жовтня 2007 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
      А тому ОСОБА_1 , яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій до правовідносин, що виникли між сторонами, не застосували положення статей 125, 126 ЗК України, Закону № 1952-IV щодо отримання державного акта на право власності на земельну ділянку та обов`язкової державної реєстрації прав на нерухоме майно.
      Стаття 126 ЗК України у редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_2 за актом про передачу арештованого майна (17 липня 2013 року), передбачала, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
      Крім того, з 01 січня 2013 року право власності на земельну ділянку посвідчувалося на загальних засадах посвідчення права власності на об'єкти нерухомого майна, тобто свідоцтвом про право власності, що видавав державний реєстратор прав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      Ураховуючи те, що позивачка, отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором дарування від 26 жовтня 2007 року, не отримала державний акт, не зареєструвала своє речове право на ділянку, а із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку звернулася лише 29 квітня 2013 року, то на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року не набула права власності на нього, бо власником земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, розташованої по АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі значився ОСОБА_3 .
      Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Так, на час реєстрації ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку у квітні 2013 року уже існував акт опису й арешту майна, складений державним виконавцем ВДВС, відповідно до якого на спірну земельну ділянку було накладено арешт.
      Частиною першою статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХIV) передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
      Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту (частини перша, друга статті 57 Закону № 606-ХIV).
      Відповідно до частини п'ятої статті 57 Закону № 606-ХIV про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
      Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 57 Закону № 606-ХIV).
      Отже, під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти щодо арештованого майна, а мають оскаржити вказані дії ДВС чи постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею.
      У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
      За таких обставин власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_2 , яка отримала цю ділянку 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна у рахунок погашення боргу та13 серпня 2013 року зареєструвала право власності ділянки на своє ім`я, отримала відповідне свідоцтво, що відповідає вимогам ЦК України, ЗК України та Закону № 1952-IV.
      Власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
      Відповідно до статей 391, 392 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
      Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що вона набувала права власності на спірну земельну ділянку і таке право порушено відповідачами.
      Крім того, ефективним способом захисту права неволодіючого власника до незаконно володіючого, на його думку, не власника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340).
      За приписами частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково ухваленого нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року необхідно скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині судові рішення залишити без змін.
      За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      На позивачку покладаються судові витрати за подання кожним із відповідачів касаційних скарг у березні - квітні 2019 року на підставі ставок, що діяли на момент вчинення процесуальної дії, з урахуванням пропорційності задоволених вимог, у розмірі 974,40 грн (1 218*0,2*2 немайнові вимоги*200 %).
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги ОСОБА_2 , представника приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича - Невмержицької Ірини Миколаївни задовольнити частково.
      Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року скасувати в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року залишити без змін.
      Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ).
      Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 974 (дев`ятсот сімдесят чотири) гривень 40 коп. судового збору на користь приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука Ігоря Анатолійовича (03131, м. Київ, вул. Передова, 19, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ).
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85869101
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 1-07/07
      Провадження № 13-36зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Лобойка Л. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,
      засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_1 ,
      захисника Тарахкала М. О.,
      прокурора Чупринської Є. М.
      розглянула в судовому засіданні заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року (справа № 1-07/07) з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст судових рішень
      1. Вироком Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року ОСОБА_1 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115, частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК), до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
      2. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочинів за таких обставин.
      У грудні 2004 року ОСОБА_2 замовила й організувала умисне вбивство ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з мотивів особистої неприязні, оскільки вважала їх винуватими у руйнуванні сімейних стосунків зі своїм співмешканцем ОСОБА_4 . Реалізуючи свій умисел, ОСОБА_2 підбурила до вчинення цього злочину ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які виступили виконавцями вбивства.
      10 грудня 2004 року близько 19 години ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на виконання замовлення ОСОБА_2 , за попередньою змовою з нею та між собою, з метою позбавлення життя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , озброєні наданими ОСОБА_2 ножами, прибули до належного сім`ї ОСОБА_8 домоволодіння АДРЕСА_1 . У приміщенні літньої кухні ОСОБА_1 , діючи з особливою жорстокістю, завдав ОСОБА_5 не менше двадцяти двох ударів, а ОСОБА_6 - не менше восьми ударів ножем у різні частини тіла, у тому числі у життєво важливі органи. Від отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_5 та ОСОБА_6 померли на місці події.
      Крім того, ОСОБА_1 спочатку помилково сприйняв присутню в помешканні сім`ї ОСОБА_9. за одну з осіб, котрих він мав убити на замовлення ОСОБА_2 , у зв`язку з чим завдав ОСОБА_9 одного удару ножем у грудну клітку і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я.
      3. Ухвалою Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року вирок щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 змінено шляхом виключення кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченої пунктом 6 частини другої статті 115 КК, - вчинення умисного вбивства з корисливих мотивів, і застосування судом за цим законом додаткового покарання - конфіскації майна. В решті вирок залишено без змін.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      4. Рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 16 квітня 2019 року у справі «Алахвердян проти України» набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту другого статті 28 Конвенції.
      5. Зазначеним рішенням ЄСПЛ констатував порушення Україною під час досудового розслідування в даній справі вимог підпункту «с» пункту третього та пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
      6. За висновками Суду таке порушення полягало у відібранні в ОСОБА_1 12 грудня 2004 року явки з повинною і проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події у процесуальному статусі свідка без участі захисника, попри наявність фактичних і правових підстав офіційно обвинувачувати його у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин. На час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов`язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою.
      7. Міжнародна судова установа визнала невідповідність національного судового провадження вимогам статті 6 Конвенції в частині використання судами першої та касаційної інстанцій на обґрунтування своїх висновків про винуватість заявника у вчиненні вбивства даних явки з повинною і результатів відтворення обстановки і обставин події, проведених з порушенням його конвенційних прав.
      Зміст заяви про перегляд судових рішень
      8. У заяві про перегляд судових рішень засуджений ОСОБА_1 ставить питання про скасування вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року, ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого ЄСПЛ порушення національним судом прав заявника за пунктом першим та підпунктом «с» пункту третього статті 6 Конвенції.
      9. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на використання під час постановлення обвинувального вироку як частини доказової бази результатів процесуальних дій за його участю, проведених за відсутності адвоката, - явки з повинною та показань під час відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року. На обґрунтування своєї позиції заявник наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      10. У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали позицію, викладену в заяві. Мотивуючи наведене, захисник зазначив, що з урахуванням висновків міжнародної судової установи необхідно визнати недопустимими доказами як дані явки з повинною і протоколу відтворення обставновки і обставин події за участю ОСОБА_1 від 12 грудня 2004 року, так і похідні від них відомості, що містяться у подальших визнавальних показаннях заявника як підозрюваного і обвинуваченого, у тому числі на очних ставках з ОСОБА_2 та свідками і під час відтворення обстановки і обставин події у статусі підозрюваного, процесуальних документах про виявлення і вилучення у вказаних ОСОБА_1 місцях фрагментів спаленого одяту та светра зі слідами крові, а також установлені за результатами експертиз цих речових доказів. З огляду на викладене, на переконання захисника, вирішення питання про допустимість і достатність для висновків про доведеність чи недоведеність обвинувачення решти доказів потребує їх повторного дослідження й переоцінки у межах змагальної судової процедури, проте Верховний Суд, на відміну від суду першої інстанції, позбавлений процесуальних повноважень вчиняти ці дії.
      11. Прокурор наголосила на необхідності залишити заяву без задоволення, а судові рішення - без зміни. На обґрунтування своєї позиції звернула увагу, що вирок та ухвала у частині засудження ОСОБА_1 за умисне вбивство ґрунтуються не лише на його власних визнавальних показаннях, а і на сукупності інших доказів, порядок одержання яких не пов`язаний з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав заявника. Додатково зазначила, що міжнародна судова установа у своєму рішенні не знайшла підстав вважати становище заявника під час відібрання явки з повинною і першого допиту особливо вразливим, не піддала сумніву добровільність його зізнання в убивстві і врахувала, серед іншого, факт зміни ОСОБА_1 показань лише через тривалий час після написання явки з повинною і проведення першого відтворення обстановки і обставин події, хоча починаючи з наступного дня він був забезпечений кваліфікованою правовою допомогою.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Правові наслідки констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      Докази вбивства, отримані з порушенням конвенційних прав заявника
      12. Відповідно до висновків, викладених у рішенні міжнародної судової установи, в основі порушення Україною міжнародних зобов'язань лежали суттєві процедурні помилки, які мали місце в частині недотримання права ОСОБА_1 на захист під час відібрання явки з повинною 12 грудня 2004 року, проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події та використання судом в обвинувальному вироку результатів зазначених процесуальних дій і похідних від них засобів доказування.
      13. Як видно з матеріалів справи, в цих явці з повинною і показаннях ОСОБА_1 докладно повідомляв обставини вчинення ним у співучасті з ОСОБА_3 умисного вбивства ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на замовлення ОСОБА_2 , яка мала особисту неприязнь до потерпілих на ґрунті ревнощів свого співмешканця ОСОБА_4 до ОСОБА_6 і підозри ОСОБА_5 у сприянні стосункам між ними.
      14. Як зазначав заявник, після вчинення злочину вони спалили свій одяг зі слідами крові на городі домоволодіння ОСОБА_3 , однак светр, у який він, ОСОБА_1 , був одягнений під час убивства, залишився в нього вдома (т. 1, а. с. 92-95, 128-133).
      15. Під час відтворення обстановки і обставин події на городі домоволодіння сім`ї ОСОБА_10 було виявлено фрагменти згорілого одягу. Крім цього, в подальшому за місцем проживання ОСОБА_1 виявлено та вилучено светр, результати експертного дослідження якого щодо наявності й ідентифікації слідів крові також було покладено судом в основу вироку поряд з іншими доказами (т. 1, а. с. 117, т. 3, а. с. 78-83).
      16. Процедуру відібрання в ОСОБА_1 явки з повинною і проведення з ним відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року міжнародна судова установа визнала несумісною з гарантіями, закріпленими у підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
      17. Зокрема, ЄСПЛ зауважив, що зазначена вище явка з повинною не була першим контактом ОСОБА_1 з правоохоронними органами. Зранку цього ж дня працівники міліції, які мали інформацію про вбивство ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , вже допитували заявника як свідка, і в цих показаннях він не повідомляв жодних даних про свою причетність до злочину і заперечував власну обізнаність щодо обставин його вчинення (т. 1, а. с. 87-88).
      18. Виходячи з наведеного, Суд дійшов висновку, що після висловлення ОСОБА_1 наміру написати явку з повинною слідчий мав розуміти її зміст, зокрема зізнання в умисному вбивстві двох осіб, і правові наслідки для заявника. Зазначені обставини створювали фактичні і правові підстави обвинувачувати ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК. Відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК 1960 року) у справах про такі злочини участь захисника була обов`язковою з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      19. Проте ні під час відібрання явки з повинною, в якій заявник вже офіційно підтвердив свою участь в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин, ні в подальшому під час відтворення обстановки і обставин події його не було забезпечено кваліфікованою юридичною допомогою і не роз`яснено право мати захисника (пункти 55, 62 рішення; т. 1, а. с. 92-95, 128-133).
      20. Акцентував увагу ЄСПЛ і на тому, що обидві названі процесуальні дії проводилися з ОСОБА_1 у процесуальному статусі свідка, а не підозрюваного.
      21. Положення частини першої статті 431 КПК 1960 року пов`язували набуття особою статусу підозрюваного з двома альтернативними обставинами: затриманням її за підозрою у вчиненні злочину; застосуванням щодо особи запобіжного заходу до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого. Жодної з зазначених процесуальних дій щодо ОСОБА_1 на час відібрання в нього явки з повинною та відтворення обстановки і обставин події за його участю 12 грудня 2004 року в установленому законом порядку здійснено і задокументовано не було.
      22. Водночас, як установлено ЄСПЛ, перед допитом заявника як свідка 12 грудня 2004 року працівники правоохоронних органів прибули до нього додому, попросили прослідувати з ними до слідчого і доставили до Татарбунарського відділу міліції. Беручи до уваги короткі проміжки часу між цим допитом (з 10.00 до 11.00 год.), подальшим відібранням явки з повинною у приміщенні цієї ж установи (з 14.20 до 16.00 год), проведенням відтворення обстановки і обставин події (з 16.30 до 19.53 год) й оформленням затримання відповідним протоколом у порядку статті 115 КПК 1960 року (19.30 год), Суд поставив під сумнів наявність в ОСОБА_1 реальної можливості залишити відділ міліції з моменту прибуття туди у супроводі уповноважених службових осіб аж до офіційного документування його затримання (т. 1, а. с. 87, 88, 92-95, 104, 128-133).
      23. Нормами КПК 1960 року, чинного на час проведення у справі досудового слідства, момент затримання конкретно не визначався, однак, виходячи зі змісту статей 106, 115 КПК 1960 року, набуття особою статусу затриманого і його правові наслідки пов`язувалися з оформленням відповідного протоколу.
      24. Із прийняттям нині чинного Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК 2012 року) правове регулювання моменту затримання зазнало докорінних змін. Зокрема, згідно зі статтею 209 цього Кодексу особа вважається затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному такою особою.
      25. Відповідні зміни є проявом тенденції приведення національного законодавства у відповідність до закріплених практикою ЄСПЛ міжнародних стандартів, згідно з якими під час вирішення питань, пов`язаних із втручанням у гарантовані Конвенцією права людини, безумовний пріоритет надається внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження.
      26. Наведене з достатньою переконливістю свідчить про те, що ОСОБА_1 , постійно знаходячись під контролем працівників міліції 12 грудня 2004 року, по суті впродовж усього цього часу був затриманим. Попри те, що Судом не було констатовано свавільного затримання ОСОБА_1 у період з 10.00 до 19.30 год 12 грудня 2004 року і порушення прав заявника за статтею 5 Конвенції, перебування його під контролем правоохоронних органів без процесуального оформлення затримання на час відібрання явки з повинною і відтворення обстановки та обставин події підтверджує висновок міжнародної судової установи про те, що у відповідний час ОСОБА_1 лише формально перебував у статусі свідка, хоча фактично з ним поводилися як із підозрюваним.
      27. З огляду на зазначене, одержання працівниками міліції явки з повинною від заявника по суті мало ознаки допиту в умовах затримання як підозрюваного, під час якого ОСОБА_1 зізнався у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин. Зазначене зумовлювало додаткову необхідність невідкладного надання заявнику офіційного статусу підозрюваного (обвинуваченого) в цьому злочині і залучення захисника-адвоката до всіх слідчих дій за його участю.
      28. Поводження з заявником як з підозрюваним додатково підтверджує і та обставина, на яку звернув увагу ЄСПЛ, що згідно з відеозаписом відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року під час цієї процесуальної дії слідчий звертався до ОСОБА_1 як до «підозрюваного» (пункт 11 рішення).
      29. Водночас у протоколі відтворення обстановки і обставин події заявника офіційно названо «особою, котра написала явку з повинною» (т. 1, а. с. 128). Проте такого процесуального статусу норми КПК 1960 року не передбачали, а з огляду на обставини справи альтернативно можливими для ОСОБА_1 були статуси свідка, підозрюваного або обвинуваченого.
      30. На час відібрання явки з повинною і відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року заявник формально користувався правами й обов`язками свідка, що позбавляло його наданих законом підозрюваному гарантій бути забезпеченим кваліфікованою правовою допомогою.
      31. Істотно обмежувала ОСОБА_1 у здійсненні свого права на захист під час відтворення обстановки і обставин події і та обставина, що свідок, на відміну від підозрюваного (обвинуваченого), підлягає кримінальній відповідальності за статтею 384 КК за завідомо неправдиві показання. Хоча і про таку відповідальність заявника перед слідчою дією не попереджали, однак невизначеність його процесуального статусу, на переконання Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата), суттєво перешкоджала ОСОБА_1 правильно розуміти зміст і обсяг своїх прав та обов`язків і могла завадити ефективному використанню відповідних прав і вибору позиції захисту.
      32. Як на порушення вимог Конвенції Суд вказав і на нероз`яснення заявнику перед відтворенням обстановки і обставин події права не свідчити проти себе, хоча на рівні національного законодавства таке право гарантовано кожному частиною першою статті 63 Конституції України і конкретизовано щодо свідка у кримінальній справі спеціальною нормою пункту 6 частини першої статті 691 КПК 1960 року (пункти 11, 56 рішення, т. 1, а. с. 128).
      33. Міжнародна судова установа акцентувала увагу на тому, що лише після проведення відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року, коли були зібрані необхідні докази злочинної діяльності заявника, йому було офіційно пред`явлено обвинувачення за частиною другою статті 115 КК й надано необхідні гарантії (пункти 12, 62 рішення).
      34. Виходячи з викладеного ЄСПЛ констатував факт обмеження без вагомих підстав права ОСОБА_1 на захист під час відібрання явки з повинною та проведення відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року.
      35. Наведених процесуальних недоліків не було виправлено і під час судового розгляду. Зокрема, порушення права ОСОБА_1 на захист не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції.
      36. На ці ж самі порушення як на підставу для скасування вироку заявник посилався у касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду України. У цій скарзі засуджений акцентував увагу на тому, що він мав бути забезпечений обов`язковою кваліфікованою правовою допомогою з моменту написання явки з повинною. Однак цей аргумент не був належним чином розглянутий судом касаційної інстанції і в ухвалі відповіді на нього не надано (пункт 66 рішення).
      37. Оцінюючи правові наслідки допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника, міжнародна судова установа взяло до уваги, що суди першої й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин використали дані його явки з повинною і протоколу відтворення обстановки і обставин події від 12 грудня 2004 року. Відповідних правових наслідків не змінює той факт, що суди посилалися на ці процесуальні документи не в переліку доказів винуватості заявника у злочині, а під час спростування його доводів про істотне порушення органами досудового слідства вимог кримінально-процесуального закону (пункти 28, 31, 65 рішення). Адже дії правоохоронних органів, які становили визнане ЄСПЛ порушення права заявника за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, національні суди оцінили як правомірні й по суті констатували допустимість доказів, одержаних у такий спосіб.
      Докази, які є «плодами отруєного дерева»
      38. Відповідно до сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree), якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж (рішення у справах «Гефген проти Німеччини», пункти 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)»). Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.
      39. Як видно з матеріалів даної справи і взято до уваги міжнародною судовою установою, в явці з повинною і показаннях під час відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року ОСОБА_1 не лише повідомив про вчинення ним подвійного вбивства, а й надав інформацію, за допомогою якої одержано окремі речові докази - светр, у який заявник був одягнений під час убивства, і фрагменти спаленого одягу (пункти 55, 62, 63 рішення).
      40. Дані про вилучення светра під час виїмки за місцем проживання ОСОБА_1 і виявлення на ньому за висновками судово-імунологічної і судово-медичної генотипоскопічної експертиз слідів крові, яка могла належати ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а також щодо встановленого в результаті криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів способу спалювання куртки заявника, фрагменти якої було виявлено на території домоволодіння ОСОБА_10 під час відтворення обстановки і обставин події з ОСОБА_1 12 грудня 2004 року, суд використав у вироку як частину доказової бази (т. 1, а. с. 128-133, 117; т. 3, а. с. 78-83, т. 9, а. с. 210, 211, 232-238).
      41. Як визнала міжнародна судова установа, наслідки початкових показань ОСОБА_1 , за допомогою яких було одержано й частину інших доказів на підтвердження його обвинувачення у вбивстві, перешкодили заявнику в подальшому ефективно відмовитися від зазначених свідчень (пункт 63 рішення).
      42. Виходячи з наведеного, не можуть бути визнані допустимими доказами і всі подальші визнавальні показання заявника як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події 14 грудня 2004 року та на очних ставках із ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 , навіть попри те, що допити ОСОБА_1 як підозрюваного та обвинуваченого, відтворення обстановки і обставин події за його участю від 14 грудня 2004 року й очна ставка між ним та ОСОБА_2 проводилися за участю захисника після роз'яснення ОСОБА_1 передбачених законом процесуальних прав (т. 1, а. с. 119-127, 164-168, 220-225; т. 2, а. с. 1-11, 51-57, 98, 99; т. 4, а. с. 141-145). Водночас, як видно з матеріалів справи, під час очних ставок зі свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 ОСОБА_1 , який був уже офіційно затриманий за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК, всупереч вимогам пункту четвертого частини першої статті 45 КПК 1960 року не забезпечувався кваліфікованою правовою допомогою (т. 2, а. с. 51-57).
      43. Не ґрунтується на вимогах кримінально-процесуального закону і врахування Верховним Судом України на підтвердження доведеності пред'явленого заявнику обвинувачення його пояснень під час проведення судово-психіатричної експертизи, які за змістом є аналогічними початковим визнавальним показанням (т. 3, а. с. 213-215). Тим більше, що мета відповідного експертного дослідження обмежувалася вирішенням питання про осудність ОСОБА_1 , а не встановленням фактів вчинення ним протиправних дій.
      Нормативне обґрунтування висновків щодо недопустимості доказів убивства, отриманих з порушенням конвенційних прав заявника, і доказів, які є «плодами отруєного дерева»
      44. Оцінюючи законність і обґрунтованість вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року у контексті констатованих Судом порушень Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата звертає увагу, що на час прийняття цих судових рішень були чинними Конституція України і Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України».
      Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      До таких договорів належить Конвенція, ратифікована Україною на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
      45. Як передбачено частиною першою статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню відповідно до норм міжнародного права.
      46. Органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, згідно з частиною першою статті 16 зазначеного Закону забезпечують виконання зобов`язань, узятих за такими договорами.
      47. Таким чином, під час розгляду справи суди зобов`язані були дотримуватися вимог Конвенції як частини національного законодавства.
      48. Викладені у рішенні висновки міжнародної судової установи щодо характеру і правових наслідків порушення конвенційних прав заявника узгоджуються з нормами національного законодавства, чинного на час постановлення вироку й ухвали.
      Зокрема, згідно з частиною першою статті 65 КПК 1960 року доказами у кримінальній справі є «всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи».
      Відтак обов`язковим критерієм допустимості доказів є спосіб їх одержання, що ґрунтується на дотриманні визначеного законом порядку. Порушення такого порядку є безумовною перешкодою для використання доказів на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину. Адже, згідно з частиною третьою статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.
      49. Велика Палата погоджується з позицією сторони захисту (пункт 10 цієї постанови) і вважає, що не ґрунтуються на дотриманні вимог кримінально-процесуального закону висновки судів у частині врахування як допустимих доказів винуватості ОСОБА_1 у вбивстві даних: явки з повинною заявника; протоколу відтворення обстановки і обставин події від за участю ОСОБА_1 як свідка; протоколів допитів заявника як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як підозрюваного; протоколів очних ставок між заявником і ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 у частині показань ОСОБА_1 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовими бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні ОСОБА_10 ; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 92-95, 117, 119-133, 164-168, 220-225; т. 2, а. с. 1-11, 51-57, 98, 99; т. 3, а. с. 78-83, 213-215; т. 4, а. с. 141-145, т. 9, а. с. 210, 211, 232-238). Посилання на ці докази підлягають виключенню з судових рішень.
      50. Отримання доказів унаслідок порушення права особи на захист і їх подальше використання судом на підтвердження висунутого особі обвинувачення є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону у розумінні статті 370 КПК 1960 року і згідно з пунктом 1 частини першої статті 398 цього Кодексу становлять підстави для скасування або зміни судових рішень.
      Допустимі докази
      51. Проте виключення з вироку й ухвали зазначених доказів не впливає на законність і обґрунтованість висновків суду в частині визнання ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочинів, за які його засуджено, кримінально-правової кваліфікації його дій та призначення покарання. Відповідні висновки ґрунтуються на сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку і які були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом відповідно до вимог статті 67 КПК 1960 року. Невідповідності процедури одержання цих засобів доказування вимогам Конвенції міжнародною судовою установою не встановлено.
      52. Зокрема, визнаючи пред`явлене ОСОБА_1 обвинувачення доведеним, суд першої інстанції поклав в основу вироку: послідовні показання потерпілої ОСОБА_9 під час досудового слідства і в судовому засіданні 23 червня 2005 року про те, що коли вона перебувала в домоволодінні сім`ї ОСОБА_8 , у приміщення літньої кухні зайшли ОСОБА_1 із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 одразу завдав їй ножового поранення і на її очах вбив ОСОБА_5 та ОСОБА_6 численними ударами ножем; досліджені в судовому засіданні показання ОСОБА_3 як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події й на очній ставці з ОСОБА_2 , надані в присутності захисника, в яких він підтверджував ці ж самі обставини вбивства ОСОБА_1 двох жінок на замовлення ОСОБА_2 ; надані на досудовому слідстві й оголошені судом показання потерпілого ОСОБА_14 та показання в судовому засіданні свідка ОСОБА_15 , які дізналися про обставини позбавлення життя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від ОСОБА_9 (т. 1, а. с. 135-140, 143-149, 154-159, 226-232; т. 2, а. с. 13-24, 81-83, 93, 94, 115-123, 143-148; т. 4, а. с. 60, 61, 151-154; т. 5, а. с. 93-114, 126-130, т. 10, а. с. 61-73, 149-зворот- 153, 193 , 198-зворот- 201, 206 , 256-зворот-258, 262-зворот-263 ) .
      53. Початкові показання засудженого ОСОБА_3 і показання потерпілої ОСОБА_9 узгоджуються з дослідженими судом на підставі статті 306 КПК 1960 року показаннями свідка ОСОБА_13 під час досудового слідства про те, що 12 грудня 2004 року приблизно о 19 год. ОСОБА_1 і ОСОБА_3 приходили додому до ОСОБА_2 , де перебувала і свідок, ОСОБА_1 був дуже наляканий, поводився нервово й одразу попросив ОСОБА_13 залишити їх із ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 195-202, т. 2, а. с. 43-46, 55-57, 64-66).
      54. На користь висновку про безпосереднє заподіяння ОСОБА_1 ножових поранень потерпілим свідчили й оголошені в судовому засіданні на підставі статті 306 КПК 1960 року показання під час досудового слідства свідка ОСОБА_16 - матері ОСОБА_3 , яка на прохання останнього прала штани ОСОБА_1 і бачила, що вони були забруднені речовиною, схожою на кров (т. 2, а. с. 84-86, т. 10, а. с. 100-зворот).
      55. Відомості, зазначені ОСОБА_9 і ОСОБА_3 , узгоджувалися зі слідовою картиною, зафіксованою у протоколі огляду місця події, і з даними висновків судово-медичних та медико-криміналістичних експертиз щодо характеру, кількості, локалізації завданих ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і ОСОБА_9 тілесних ушкоджень, механізму, знарядь їх заподіяння і причинно-наслідкового зв`язку ножових поранень, спричинених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , з їх смертю (т. 1, а. с. 6-13; т. 3, а. с. 5-10, 18-26, 34; т. 4, а. с. 6-9, 18-20, 42-47).
      56. Доводи ОСОБА_1 та його захисника щодо обмови заявника ОСОБА_3 внаслідок застосування недозволених методів слідства, недостовірності показань ОСОБА_9 , наявності в обох засуджених алібі були ретельно перевірені судами першої та касаційної інстанцій й аргументовано спростовані у вироку й ухвалі. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу, що в порядку виключного (екстраординарного) судового провадження на підставі, передбаченій пунктом другим частини першої статті 40012 КПК 1960 року, не здійснюється повторного касаційного перегляду судових рішень, а їх законність і обґрунтованість перевіряється лише з точки зору впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на загальну справедливість судового розгляду. З огляду на зазначене, керуючись принципом юридичної визначеності, Велика Палата в межах відповідного провадження не перевіряє правильності оцінки судами доказів, кримінально-правової кваліфікації діянь, дотримання вимог кримінально-процесуального закону і вирішення інших питань, які не пов`язані з констатованими міжнародною судовою установою порушеннями прав особи, визначених Конвенцією.
      57. Оцінюючи вплив недотримання конвенційних прав ОСОБА_1 під час проведення окремих процесуальних дій на результати судового провадження загалом, Велика Палата враховує позицію міжнародної судової установи в рішеннях, у яких було встановлено невідповідність вимогам статті 6 Конвенції провадження у Верховному Суді України щодо перегляду вироків з підстав констатованих ЄСПЛ порушень державою міжнародних зобов`язань, зокрема у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2).
      58. Проте обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень ЄСПЛ, і такі відмінності мають істотне значення з точки зору правових наслідків допущеного у кримінальній справі недотримання вимог Конвенції.
      59. Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а, насамперед, у повторному врахуванні доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей і в обґрунтуванні власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним із гарантіями справедливого судового розгляду.
      60. Як слідує зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Яременко проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного (екстраординарного) судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав належними і допустимими доказами винуватості ОСОБА_17 у вмисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1-13, 65, 66 зазначеного рішення).
      61. В рішенні у справі «Шабельник проти України» (№ 2) констатовано недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань ОСОБА_18 на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав Шабельника, а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на співставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з точки зору вимог Конвенції (пункти 51, 52). Тобто наведені результати оглядів місця події й експертних досліджень були «плодами отруєного дерева». Окрім цього, окремим порушенням права ОСОБА_18 на справедливий судовий розгляд Суд визнав використання Верховним Судом України як доказу винуватості заявника в умисному вбивстві його пояснень під час проведення судово-психіатричної експертизи, мета якої обмежувалася вирішенням питання про його осудність, хоча суд першої інстанції на висновок зазначеної експертизи у даному контексті не посилався (пункт 53).
      62. Натомість у цій справі показання ОСОБА_3 , потерпілої ОСОБА_9 , свідків, дані протоколів огляду місця події, висновків судово-медичних експертиз трупів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , медико-криміналістичних експертиз не мають ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав ОСОБА_1 на початку досудового слідства.
      63. Зокрема, свідчення ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_16 і ОСОБА_13 стосувалися обставин, які кожен із них сприймав безпосередньо, а показання ОСОБА_14 і ОСОБА_15 - зі слів ОСОБА_9 , незалежно від відомостей, повідомлених ОСОБА_1 правоохоронним органам.
      64. Протоколи огляду місця події і зазначені вище висновки експертиз містять об`єктивну інформацію щодо наслідків і слідової картини злочину, зафіксовану й досліджену в установленому законом порядку. Факт виявлення трупів і слідів убивства на місці події не був пов`язаний із даними, одержаними від заявника. Наведений у вироку аналіз змісту відповідних протоколів і результатів експертних досліджень ґрунтується на їх співставленні не лише з показаннями ОСОБА_1 , а й з доказами, одержаними з інших процесуальних джерел, - показаннями засудженого ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_9 .
      65. Як видно з матеріалів справи і протоколу судового засідання, суд у межах змагальної процедури допитував ОСОБА_3 , котрий під час судового розгляду відмовився від своїх початкових показань під час досудового слідства, свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_16 (т. 10, а. с. 41-44, 61-73, 91-зворот-102). Потерпіла ОСОБА_9 давала показання в судовому засіданні 23 червня 2005 року в межах провадження, за результатами якого було постановлено попередній вирок. З метою з`ясування питань, пов`язаних із протиріччями у показаннях ОСОБА_3 та ОСОБА_16 під час досудового слідства і судового розгляду, суд дослідив їх початкові показання на підставі статей 301, 306 КПК 1960 року і надавши перевагу первісним свідченням, навів у вироку переконливі мотиви прийнятого рішення (т. 10, а. с. 100-зворот, 149-зворот-153, 161-зворот, 162, 193-196, 198-зворот-201, 206, 207).
      66. Під час судового розгляду ОСОБА_1 та його захиснику надавалися належні й достатні можливості поставити запитання іншому підсудному ОСОБА_3 , свідкам ОСОБА_15 і ОСОБА_16 , взяти участь у дослідженні показань потерпілих ОСОБА_14 і ОСОБА_9 , які в судових засіданнях 22 і 23 червня 2005 року допитувались стороною захисту, в тому числі безпосередньо ОСОБА_1 , показань свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_16 і ОСОБА_13 на досудовому слідстві і навести власні аргументи на заперечення свідчень, що викривали заявника у вчиненні злочинів. Відповідні аргументи були перевірені судом і обґрунтовано спростовані. Будь-яких порушень національним судом вимог статті 6 Конвенції, які були би пов`язані з порядком допиту ОСОБА_3 , потерпілих та свідків і способом використання їх показань у вироку, міжнародною судовою установою не встановлено. Тому, на переконання Великої Палати, залишення без зміни вироку в частині, що ґрунтується на показаннях зазначених осіб, не призведе до порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд в аспекті реалізації його права допитувати свідків обвинувачення, передбаченого пунктом «d» статті 6 Конвенції.
      Спосіб виправлення допущених порушень
      67. Згідно з вимогами пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      68. Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      69. Як зазначено у статті 10 цього Закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Одним зі способів відновлення попереднього юридичного стану заявника є повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      70. Відповідно до Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським Судом з прав людини» (1), прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація), зобов'язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ за певних обставин включають вжиття інших заходів, окрім справедливої сатисфакції, яку присуджує Суд, згідно зі статтею 41 Конвенції, та/або загальних заходів, якими потерпілій стороні забезпечується, наскільки це можливо, відновлення попереднього правового становища, яке ця сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      71. Пункт перший наведеного джерела міжнародного права рекомендує договірним сторонам забезпечити на національному рівні адекватні можливості досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо.
      72. Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.
      73. Згідно з пунктом другим Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
      і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Водночас, ні Рекомендація, ні Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження. Адже процедури відповідного розгляду в різних правових системах істотно відрізняються і встановлюються в кожній державі нормами національного процесуального закону.
      Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом як особливий порядок виключного судового провадження вже сам по собі є формою відновлення провадження і повторного розгляду справи.
      Крім цього, у розумінні пункту другого Рекомендації засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень, які можуть бути виправлені виключно через повторний розгляд справи шляхом скасування цього судового рішення, лише у випадках, коли порядок постановлення вироку та/або його зміст загалом є несумісними з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.
      За відсутності підстав для висновку, що визнані ЄСПЛ порушення прав особи призвели до несправедливості її засудження, виконання рішення міжнародної судової установи не вимагає відновлення юридичного становища, яке засуджений мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину.
      74. Практика ЄСПЛ не свідчить про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення лише в частині використання доказів, одержаних у результаті відповідних порушень, без призначення нового розгляду у суді першої інстанції.
      75. Зокрема, як зазначено ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland», повторна процедура на національному рівні не є самоціллю; вона є лише засобом, який може бути задіяний для повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).
      Водночас держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов'язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Scozzari and Giunta v. Italy»).
      76. Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних зобов`язань, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «MoreiraFerreira v. Portugal», відступ від принципу правовової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, яке може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).
      77. На рівні національного процесуального закону порядок розгляду Великою Палатою справ у межах виключного (екстраординарного) судового провадження, в тому числі на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, регулюється нормами глави 34 КПК. Згідно з частиною першою статті 467 цього Кодексу при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами нового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.
      Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК.
      Згідно з частиною першою статті 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом, зокрема, змінити судові рішення.
      78. Як передбачено частиною першою статті 467 КПК, за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати це рішення повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Проте право скасувати вирок та/або ухвалу з направленням справи на новий судовий розгляд є лише одним із альтернативних, яким повноваження Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про перегляд судових рішень не обмежуються.
      79. Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду судових рішень Верховним Судом України з підстав установлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом були встановлені статтею 40022 КПК 1960 року. Відповідно до частини третьої цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати вирок та/або ухвалу і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
      80. Водночас зміна вироку за своїм змістом передбачає менший ступінь втручання в це судове рішення, порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, повноваження прийняти яке прямо передбачено спеціальними нормами процесуального права. Виходячи з викладеного здійснення відповідної зміни в порядку екстраординарного судового провадження не призведе до обмеження процесуальних прав особи, встановлених національним законом і визначених міжнародними стандартами.
      81. Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 , Велика Палата виходить із того, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів усього судового провадження, не свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо ОСОБА_1 як у цілому, так і в частині визнання заявника винуватим в умисному вбивстві, а отже не дають підстав вважати його засудження несправедливим.
      Такий висновок Великої Палати не суперечить із позицією ЄСПЛ, висловленою у пункті 79 рішення «Алахвердян проти України» про те, що визнання порушень статті 6 пунктів 1 та 3 (с) в цій справі саме по собі є справедливою компенсацією понесеної заявником моральної шкоди і не означає, що він був несправедливо засуджений.
      82. Таким чином, виконання державою міжнародних зобов'язань за даних конкретних обставин не передбачає необхідності відновлення юридичного становища, яке ОСОБА_1 мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку.
      83. Натомість, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і юридичні наслідки, виправлення таких порушень можливо здійснити шляхом зміни вироку й ухвали і виключення з переліку доказів винуватості ОСОБА_1 в умисних убивствах за обтяжуючих обставин даних, одержаних у результаті недотримання його конвенційних прав, і похідних від них засобів доказування.
      Щодо впливу констатованого ЄСПЛ порушення права на захист заявника на судові рішення в частині інших злочинів та інших засуджених
      84. Встановлене ЄСПЛ недотримання права ОСОБА_1 на захист жодним чином не вплинуло на законність і обґрунтованість судових рішень у частині його засудження за умисне заподіяння ОСОБА_9 легких тілесних ушкоджень, кваліфіковане за частиною другою статті 125 КК, обвинувачення за якою не вимагає обов`язкової участі захисника. Порушень конвенційних прав заявника під час судового провадження у цій частині обвинувачення міжнародною судовою установою констатовано не було.
      85. Окрім наведеного, юридичні наслідки недотримання зазначених вище прав ОСОБА_1 поширюються лише на нього і не зачіпають інтересів інших засуджених у справі, які до ЄСПЛ не зверталися і порушень прав яких Судом не встановлено.
      86. Визначаючи найбільш доцільний спосіб виправлення констатованих міжнародною судовою установою процедурних помилок, необхідно дотримуватися справедливого балансу між захистом прав особи і принципом юридичної визначеності, який є одним із фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду.
      87. Засада остаточності судових рішень полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, заява № 28342/95, пункти 61-62; «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, пункти 51-52; «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03, пункт 40; «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року, заява № 32053/13, пункт 46).
      88. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, в частині наслідків констатованого ЄСПЛ недотримання Україною Конвенції, то задоволення вимог ОСОБА_1 про скасування винесених щодо нього вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в тій частині, в якій не встановлено порушень державою міжнародних зобов`язань, а також скасування цього вироку та вищевказаної ухвали щодо інших засуджених, буде виходом суду за межі правових підстав перегляду та порушенням принципу юридичної визначеності.
      89. Виходячи з наведеного втручання у вирок та ухвалу в частині засудження ОСОБА_1 за злочин, передбачений статтею 125 КК, а також у частині засудження ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не ґрунтуватиметься на висновках міжнародної3 судової установи, вимогах національного кримінального процесуального закону і суперечитиме засаді остаточності судових рішень як одному з аспектів справедливості судового розгляду.
      Щодо перегляду вироку від 25 липня 2005 року та ухвали від 21 березня 2006 року
      90. Вимоги заяви ОСОБА_1 про скасування вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року та ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року є безпідставними, оскільки вирок від 25 липня 2005 року вже скасовано зазначеною вище ухвалою, а ухвала від 21 березня 2006 року не є остаточним судовим рішенням, яким би завершувався розгляд справи, а тому не може бути предметом перевірки Великої Палати.
      Зважаючи на викладене, керуючись статтями 40021, 40022 КПК 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК 2012 року, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.
      Вирок Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в частині засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 11, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України змінити.
      Виключити з вироку та ухвали посилання як на докази на дані: явки з повинною ОСОБА_1 ; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як свідка; протоколів допитів ОСОБА_1 як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як підозрюваного; протоколів очних ставок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 у частині показань ОСОБА_1 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовини бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні ОСОБА_10 ; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів.
      У решті судові рішення в цій частині і у повному обсязі в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 125 КК залишити без змін.
      Постанова є остаточною і не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. М. Лобойко
      Судді:
      Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
      О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85869105