Постановление БП-ВС о невозможности переуступить долг по кредиту физлицу и обязательности нотариального заверения договора по уступке права по ипотеке


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 465/646/11

Провадження N 14-222цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.

У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.

З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9

Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:

- стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;

- стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:

- стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;

- стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;

- стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);

- у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.

У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.

У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.

У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.

Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.

Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.

На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.

4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.

7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.

27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.

9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.

18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.

Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.

7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).

8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).

Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.

7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.

Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.

Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.

Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.

Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.

Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.

При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.

Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.

Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5

Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.

Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5

Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.

Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.

У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.

Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.

При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.

Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.

Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.

Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.

Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.

Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).

З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Большая палата указала, что без внимания судов остались требования статьи 24 Закона N 898-IV, согласно которой сделка об уступке прав по ипотечному договору подлежит нотариальному удостоверению. Сведения о такой уступке подлежат государственной регистрации в установленном законодательством порядке. Однако любые доказательства о наличии нотариально удостоверенного договора в материалах дела отсутствуют.

Кроме того, статьей 1054 ГК Украины определен перечень лиц, которые могут быть Кредитодателями в кредитных правоотношениях. Таковыми являются банк или другое финансовое учреждение. Этот перечень является исчерпывающим. 

Как следует из установленных судами обстоятельств, с заключением договора об уступке права требования по кредитному договору, произошла замена кредитодателя, который является финансовым учреждением, имеющим право на осуществление операций по предоставлению финансовых услуг, на физических лиц, которые не могут предоставлять финансовые услуги согласно приведенными нормами права. Таким образом, уступка права требования по кредитному договору в пользу физического лица противоречит положениям части 3 статьи 512 и статьи 1054 ГК Украины, поскольку для обязательств, которые возникли на основании кредитного договора, характерно специальный субъект, а именно, кредитор - банк или другое финансовое учреждение.

  • Like 5
Link to comment
Share on other sites

Маленькое уточнение для лучшего понимания темы поста, если позволите... Запрет на уступку права требования в пользу физ. лица распространяется ТОЛЬКО на кредитные договора... В других случаях, например, договор между двумя субъектами хозяйствования по которому проведена уступкаа права требования в пользу физ. лица не противоречит Закону ? Ведь для такого случая ст. 1054 ЦК Украины не применяется ? И как нужно использовать эту правовую позицию, если речь идет о договоре ПОЗЫКИ, ведь ч. 2 ст 1054 как бы намекает на определенное "родство" правоотношений кредитных и позиковых ? Было бы интересно послушать мнение участников Форума.

Link to comment
Share on other sites

15 минут назад, west11 сказал:

Маленькое уточнение для лучшего понимания темы поста, если позволите... Запрет на уступку права требования в пользу физ. лица распространяется ТОЛЬКО на кредитные договора... В других случаях, например, договор между двумя субъектами хозяйствования по которому проведена уступкаа права требования в пользу физ. лица не противоречит Закону ? Ведь для такого случая ст. 1054 ЦК Украины не применяется ? И как нужно использовать эту правовую позицию, если речь идет о договоре ПОЗЫКИ, ведь ч. 2 ст 1054 как бы намекает на определенное "родство" правоотношений кредитных и позиковых ? Было бы интересно послушать мнение участников Форума.

На мой взгляд, все что касается кредитных правоотношений запрещено переуступать. Что же касается займа, то было постановление БП-ВС и там все можно. Но тут исключительно кредит.

  • Like 3
Link to comment
Share on other sites

3 часа назад, ANTIRAID сказал:

На мой взгляд, все что касается кредитных правоотношений запрещено переуступать. Что же касается займа, то было постановление БП-ВС и там все можно. Но тут исключительно кредит.

Спасибо за Ваше мнение И я так думаю, но посоветоваться с юридическим сообществвом никогда на будет лишним.

Link to comment
Share on other sites

17 часов назад, Хомя4ок сказал:

А как поступить, если на момент уступки новый кредитор был фин.установой, а на момент подачи иска в суд - перестал быть таковой.(это я про ОТП Факторинг)

ИМХО никак, так как статус финансовой установы, на момент переуступки права (договор факторинга) ОТП Факторинг имел, а отсутствие такого статуса не является препятствием для подачи иска в суд (по стягненню кредитного долга или еще как...). Если физ. лицо имеет долг перед юридическим лицом, то юрику не обязательно иметь статус фин. учреждения для подачи иска в суд.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

4 часа назад, west11 сказал:

ИМХО никак, так как статус финансовой установы, на момент переуступки права (договор факторинга) ОТП Факторинг имел, а отсутствие такого статуса не является препятствием для подачи иска в суд (по стягненню кредитного долга или еще как...). Если физ. лицо имеет долг перед юридическим лицом, то юрику не обязательно иметь статус фин. учреждения для подачи иска в суд.

1. Так никто и не говорит, что ОТП Факторинг не может подать иск в суд при отсутствии статуса фин.установы.

Вопрос в другом - а докажет ли он суду, что не имея такого статуса, в его пользу надлежит взыскивать задолженность по договору о предоставлении потребительского кредита, по которому он стал кредитором в результате подписания договора факторинга № 22/12/14/5 от 22.12.2014. (иск в суд подан в ноябре 2015)

2. Как-то расплывчато "Если физ. лицо имеет долг перед юридическим лицом"... какой долг? в чем он выражен?

Link to comment
Share on other sites

19 часов назад, Хомя4ок сказал:

1. Так никто и не говорит, что ОТП Факторинг не может подать иск в суд при отсутствии статуса фин.установы.

Вопрос в другом - а докажет ли он суду, что не имея такого статуса, в его пользу надлежит взыскивать задолженность по договору о предоставлении потребительского кредита, по которому он стал кредитором в результате подписания договора факторинга № 22/12/14/5 от 22.12.2014. (иск в суд подан в ноябре 2015)

2. Как-то расплывчато "Если физ. лицо имеет долг перед юридическим лицом"... какой долг? в чем он выражен?

Давайте посмотрим на вопрос: "Как поступать ...?" Я Вам ответил - никак и предложил обоснование. Вы согласились с такими аргументами и сразу предложили мне пофантазировать на тему "а докажет ли ОН..." ? Надеюсь знаете на кого возлагается  обязанность по доказыванию ? Вот когда увидим доказательства ОТП Фака, тогда можна будет давать им оценку... А Вы предлагаете мне сыграть в шахматы самому с собой - выдвинуть за ОТП-ка аргументы и самому же их опровергнуть... Может еще и заплатить им гонорар за то что согласились выслушать? :D

  " Как-то расплывчато..." - хорошо что Вы тяготеете к  конкретике, но это была теоретическая посылка к общим нормам, которые могут быть применимы в этой ситуации.

Link to comment
Share on other sites

6 часов назад, Vladimir AB сказал:

А щодо продажу кредитів ФГВФО через аукціон фізичним особам?? Можливо застосовувати дану позицію ВП-ВС, як рахуєте? 

На мою думку для аукціона ця позиція ВП-ВС не працює. Згадайте, в основі висновку ВП покладений аналіз відступлення права вимоги до ФО шляхом надання фін. послуги. А при аукціоні відбувається купівлі-продаж, а для такої операції суб'єктний склад сторін не має значення.

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      08 вересня 2021 року
      м. Київ
      справа № 752/10274/16-ц
      провадження № 61-7108св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є.,
      суддів: Зайцева А. Ю., Карпенко С. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
      Крата В. І.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «Правекс-Банк»,
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича та представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної Альони Андріївни на рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Борисвої О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,
      ВСТАНОВИВ:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк
      «Правекс-Банк» (далі - ПАТ КБ «Правекс-Банк»; банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2008 року між акціонерно-комерційним банком «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 496-001/08P, відповідно до умов якого останньому було надано грошові кошти в сумі 300 000,00 доларів США зі сплатою 13,99 % процентів річних та кінцевим терміном повернення всієї заборгованості за договором кредиту до 19 серпня 2028 року.
      В забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за договором кредиту, між банком, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 20 серпня 2008 року укладено договори поруки: № 496-001/08P-1, № 496-001/08P-2, № 496-001/08P-3, № 496-001/08P-4, № 496-001/08P-5, відповідно до яких останні зобов`язалися у повному обсязі солідарно з позичальником відповідати за виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту.
      У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору станом на 10 червня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 447 475,71 доларів США, з яких: заборгованість зa кредитом в розмірі 280 244,00 доларів США; заборгованість за процентами в розмірі 167 231,71 доларів США.
      ПАТ КБ «Правекс-Банк» просило стягнути солідарно з боржника й поручителів суму боргу в розмірі 447 475,71 доларів США та вирішити питання судових витрат.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем. При цьому, суд першої інстанції застосував правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 02 листопада 2017 року у справі № 6-1174цс16.
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Правекс-Банк» задоволено.
      Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США.
      Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» судові витрати в розмірі 58 736,37 грн з кожного.
      Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки у період з жовтня
      2012 року по жовтень 2016 року відповідачем було здійснено переказ готівки на виконання умов кредитного договору, що свідчить про переривання строку позовної давності. А оскільки зобов?язання ОСОБА_1 було забезпечено договорами поруки, згідно умов яких поручителі зобов?язались відповідати за належне виконання ОСОБА_1 його зобов?язань за кредитним договором, то така заборгованість підлягає стягненню в судовому порядку солідарно з кожним поручителем окремо.
      Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг
      24 листопада 2017 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2017 року.
      Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. мотивована тим, що оскільки факт прострочення погашення заборгованості за кредитом та частково за сплатою відсотків мав місце за період з 01 березня 2012 року по 31 березня 2012 року, то у відповідності до пункту 4.4 кредитного договору, строк користування кредитом припинився 11 квітня 2012 року. Таким чином моментом виникнення у банка права на подачу позову та звернення до суду за захистом порушеного права є 12 квітня 2012 року.
      ОСОБА_1 жодних платежів, починаючи з 01 квітня 2012 року, на погашення кредитної заборгованості не вчиняв, вказаних банком в розрахунку платежів в розмірі 10,00 доларів США, 50,00 доларів США та 100,00 доларів США не вносив, внесення вказаних сум були умисними, неправомірними діями банку, для того щоб переривати строки позовної давності до позичальника та поручителів.
      Судом апеляційної інстанції не було взято до уваги посилання представника ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1174цс16, в якій зазначено, що «..якщо сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів, усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позичальник повинен звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати».
      29 листопада 2017 року представник ОСОБА_2 - адвокат Солона А. А. через засоби поштового зв?язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2017 року.
      Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної А. А. мотивована тим, що оскільки факт прострочення погашення заборгованості за кредитом та частково за сплатою відсотків мав місце за період з 01 березня 2012 року по 31 березня 2012 року, то у відповідності до пункту 4.4 кредитного договору, строк користування кредитом для боржника, а від так і для поручителя, припинився 11 квітня 2012 року. Таким чином моментом виникнення у банка права на подачу позову та звернення до суду за захистом порушеного права як до боржника, так і до поручителя є 12 квітня 2012 року.
      ОСОБА_1 жодних платежів, починаючи з 01 квітня 2012 року, на погашення кредитної заборгованості на вчиняв.
      Апеляційним судом не було взято до уваги посилання представника ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1174цс16.
      Доводи інших учасників справи
      31 липня 2018 року ПАТ КБ «Правекс-Банк» через засоби поштового зв?язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу
      ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року залишити без змін.
      Відзив мотивовано тим, що про припинення строку користування кредитом банк письмово повинен був повідомити про це позичальника (пункт 4.4 кредитного договору). Проте жодних повідомлень щодо припинення кредитного договору банк не направляв боржнику.
      Рух касаційних скарг та матеріалів справи
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»
      ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      У лютому 2018 року касаційні скарги разом з доданими до них матеріалами передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. та представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної А. А. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 рокуу даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Голосіївського районного суду міста Києва.
      Зупинено виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року до закінчення касаційного провадження.
      У серпня 2018 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
      Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      06 жовтня 2020 року справа надійшла до Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
      08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
      Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      За таких обставин розгляд касаційних скарг представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. та представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної А. А. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
      Перевіривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне.
      Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Короткий зміст фактичних обставин справи
      У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 серпня 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 496-001/08P, відповідно до умов якого останньому було надано грошові кошти в сумі 300 000,00 доларів США зі сплатою 13,99 % процентів річних та кінцевим терміном повернення всієї заборгованості за договором кредиту до 19 серпня 2028 року.
      Відповідно до умов договору про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 19 серпня № 496-001/08Р були внесені зміни до пункту 4.1. кредитного договору та внесені зміни до пунктів 10.2, 10.13 договору кредиту щодо збереження умов конфіденційності умов договору та засад збирання, використання та поширення конфіденційної інформації про позичальника.
      Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору з врахуванням внесених змін, позичальник зобов`язується погашати заборгованість за кредитом щомісяця, до 10 числа наступного місяця включно, відповідно до графіка погашення кредиту, встановленого в додатку 2 до даного договору.
      Пунктом 4.2 кредитного договору визначено, що відсотки за користування кредитом підлягають сплаті позичальником щомісяця (за час фактичного користування грошовими коштами протягом календарного місяця) у строк до 10 числа місяця, наступного за місяцем нарахування відсотків, а також у момент припинення дії кредитного договору, зазначеного в пункті 1.2 кредитного договору.
      Сторони домовились, що у випадку виникнення у позичальника прострочення погашення заборгованості за кредитом та/або сплатою відсотків за користування кредитом, строк користування кредитом, зазначений у пункті 1.2 даного договору припиняється достроково, на 11 день місяця, наступного за місяцем, у якому виникло прострочення. Про припинення строку прострочення кредиту банк письмово повідомляє позичальника (пункт 4.4 договору).
      Згідно розрахунку заборгованості наданого позивачем, ОСОБА_1 з квітня 2012 року порушив умови договору щодо погашення кредиту та відсотків, зокрема, сплачував заборгованість у розмірі, який не був передбачений графіком погашення кредиту.
      В забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за договором кредиту, між банком, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 20 серпня 2008 року укладено договори поруки: № 496-001/08P-1, № 496-001/08P-2, № 496-001/08P-3, № 496-001/08P-4, № 496-001/08P-5, відповідно до яких останні зобов`язалися у повному обсязі солідарно з позичальником відповідати за виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту.
      За умовами договорів поруки договори поруки набирають чинності з дати їх підписання сторонами і діють до 19 серпня 2031 року.
      З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх кредитних зобов`язань, було укладено договір: іпотеки № 496-001/08р-1 від 20 серпня 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_5 , згідно якого ОСОБА_5 передав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 та договір іпотеки № 496-001/08Р-2 від 20 серпня 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 згідно якого останні передали в іпотеку належне їм на праві власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 .
      Відповідно до пункту 6.1.11 кредитного договору, позичальник, зобов`язався протягом строку дії договору щомісяця сплачувати комунальні платежі і вартість спожитої електроенергії по об`єкту нерухомого майна, переданому в іпотеку, відповідно до пункту 3.1 даного договору.
      Пунктом 9.4 договору кредиту передбачено, що при невиконанні позичальником за договором кредиту пункту 6.1.11 строк користування грошовими коштами припиняється достроково, на 30-й день прострочення по сплаті комунальних платежів та/або електроенергії.
      Згідно довідки від 13 лютого 2017 року, виданої головою правління ОСББ «Волинь», ОСОБА_5 , як власник квартири АДРЕСА_1 , має заборгованість по оплаті житлово-комунальних послуг, яка виникла у 2010 році.
      За умовами пункту 6.1.14 договору кредиту позичальник зобов`язаний протягом строку дії даного договору забезпечити страхування майна, переданого в іпотеку банку відповідно до пункту 3.1 даного договору, шляхом укладення щорічно до 19 серпня договорів страхування зі страховими компаніями, визначеними банком, а також письмово узгоджувати умови договору страхування та не здійснювати дій, направлених на зміну цих умов.
      У випадку невиконання позичальником пунктів 3.1, 6.1.4 даного договору строк користування грошовими коштами, зазначений у пункті 1.2 даного договору, припиняється достроково, на 4-й день прострочення виконання, при цьому позичальник сплачує штраф у розмірі 100 % від суми, зазначеної в пункті 1.1 даного договору.
      07 жовтня 2009 року між ВАТ УСК «Дженералі Гарант» та ОСОБА_5 укладено договір УБG 0051831 добровільного страхування нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , що була передана в іпотеку згідно договору іпотеки від 20 серпня 2008 року № 496-001/08р-1, строк дії якого закінчився 06 жовтня 2010 року.
      07 жовтня 2009 року між ВАТ УСК «Дженералі Гарант» та ОСОБА_3 укладено договір УБG 0051829 добровільного страхування нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 , що була передана в іпотеку згідно договору іпотеки від 20 серпня 2008 року № 496-001/08р-1, строк дії якого закінчився 06 жовтня 2010 року.
      По закінченню строків дії договорів страхування, ОСОБА_1 не здійснив дій пов`язаних з подальшим страхуванням майна, переданого в іпотеку банку.
      Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у кредитному договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання та визначили умови такого повернення коштів.
      Представником позивача ПАТ КБ «Правекс-Банк» до суду апеляційної інстанції було надано належним чином завірені копії заяв про переказ готівки, згідно яких ОСОБА_1 здійснював оплату заборгованості за кредитом, а саме: заяву на переказ готівки № FJB1228201648215 від 08 жовтня 2012 на суму 100,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1300902870074 від 09 січня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1306003539254 від 01 березня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1315604706245 від 05 червня 2013 року на суму 100,00 доларів США.; заяву на переказ готівки № FJB1324505806962 від 02 вересня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1403807757904 від 07 лютого 2014 року на суму 50,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1407008125548 від 11 березня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1415509134171 від 04 червня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1427610491544 від 03 жовтня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1507012063832 від 11 березня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1519413090912 від 13 липня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1533714134250 від 03 грудня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1609714876705 від 06 квітня 2016 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1618715320864 від 05 липня 2016 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1628015733127 від 06 жовтня 2016 року на суму 10,00 доларів США.
      Заперечуючи проти заявлених позовних вимог, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подав до суду заперечення, в якому просив застосувати строки позовної давності.
      Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки у період з жовтня 2012 року по жовтень 2016 року відповідачем було здійснено переказ готівки на виконання умов кредитного договору, що свідчить про переривання строку позовної давності. А оскільки зобов'язання ОСОБА_1 було забезпечено договорами поруки, згідно умов яких поручителі зобов?язались відповідати за належне виконання ОСОБА_1 його зобов?язань за кредитним договором, то така заборгованість підлягає стягненню в судовому порядку солідарно з кожним поручителем окремо.
      Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна.
      У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Правові наслідки порушення зобов`язання, забезпеченого порукою, визначені у статті 554 цього Кодексу.
      З матеріалів справи відомо, що в забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за договором кредиту, між банком, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 20 серпня 2008 року укладено договори поруки: № 496-001/08P-1, № 496-001/08P-2, № 496-001/08P-3, № 496-001/08P-4, № 496-001/08P-5, відповідно до яких останні зобов`язалися у повному обсязі солідарно з позичальником відповідати за виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту.
      За умовами договорів поруки договори поруки набирають чинності з дати їх підписання сторонами і діють до 19 серпня 2031 року.
      Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
      Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      За умовами договору, сторони погодили кінцевий термін погашення кредиту - 19 серпня 2028 року.
      Відповідно до умов кредитного договору сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов`язань зі щомісячним погашенням заборгованості (пункт 4.1 договору, з урахуванням договору про внесення змін та доповнень до кредитного договору).
      Таким чином, строки сплати чергових платежів визначено місяцями.
      Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на підставі договору.
      У пункті 4.4 кредитного договору, сторони дійшли згоди про те, що у випадку виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості за кредитом та/або за сплати відсотків за користування кредитом строк користування кредитом, зазначений у пункті 1.2 даного договору припиняється достроково, на 11-й день місяць, наступного за місяцем, у якому виникло прострочення. Про припинення строку користування кредитом банк письмово повідомляє позичальника.
      Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення.
      Встановлено, що останній платіж за кредитним договором відповідно до графіка погашення кредиту та умов договору відповідач ОСОБА_1 здійснив
      01 березня 2012 року, а тому за умовами пункту 4.4 кредитного договору строком повернення кредиту вважається 11 день місяця, наступного за місяцем, у якому виникло прострочення, тобто 11 квітня 2012 року.
      Таким чином, з урахуванням зміни строку виконання кредитного зобов?язання з 19 серпня 2028 року на 11 квітня 2012 року (пункт 4.4 кредитного договору) банк не мав права нараховувати відсотки після зміни строку виконання зобов?язання.
      З наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що ним розраховано заборгованість станом на 10 червня 2016 року, а строк дії кредитного договору було змінено на 11 квітня 2012 року. Тобто, позивачем розраховано проценти за кредитом поза межами дії кредитного договору.
      Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
      Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (касаційне провадження № 14-10цс18).
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
      За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).
      Разом із тим, статтею 264 ЦК України закріплені підстави переривання позовної давності. Зокрема, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
      Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16.
      У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».
      Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, не можуть вважатися будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без відповідного волевиявлення останнього або без його схвалення.
      Такі правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 та Верховним Судом у постановах від 12 квітня 2018 року у справі № 191/2478/15-ц (провадження № 61-2501св18), від 11 липня 2018 року у справі № 366/1088/16-ц (провадження № 61-17516св18) та від 21 квітня 2021 року у справі № 211/5281/16-ц (провадження № 61-15522св19).
      Апеляційний суд, встановивши, що строк виконання основного зобов?язання було змінено на 11 квітня 2012 року, оскільки неналежний платіж було здійснено 01 березня 2012 року, проте, в подальшому ОСОБА_1 здійснював оплату заборгованості за кредитом, а саме: заява на переказ готівки № FJB1228201648215 від 08 жовтня 2012 на суму 100,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1300902870074 від 09 січня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1306003539254 від 01 березня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1315604706245 від 05 червня 2013 року на суму 100,00 доларів США.; заява на переказ готівки № FJB1324505806962 від 02 вересня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1403807757904 від 07 лютого 2014 року на суму 50,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1407008125548 від 11 березня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1415509134171 від 04 червня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1427610491544 від 03 жовтня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1507012063832 від 11 березня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1519413090912 від 13 липня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1533714134250 від 03 грудня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1609714876705 від 06 квітня 2016 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1618715320864 від 05 липня 2016 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1628015733127 від 06 жовтня 2016 року на суму 10,00 доларів США, апеляційний суд дійшов правильного висновку про переривання строку позовної давності відповідно до частини першої статті 264 ЦК України.
      Проте , розглядаючи спір, та стягуючи солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,ОСОБА_5 , ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США, яка розрахована станом на 10 червня 2016 року, апеляційний дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі, не перевіривши наданий позивачем розрахунок заборгованості у відповідності до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (касаційне провадження № 14-10цс18).
      Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційні скарги представника ОСОБА_8 - Кравця Р. Ю. та представника ОСОБА_2 - Солоної А. А. задовольнити частково, скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Керуючись статтями 141, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича та представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної Альони Андріївнизадовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      М. Є. Червинська
      Судді:
      А. Ю. Зайцев
      С. О. Карпенко
      В. М. Коротун
      В. І. Крат
      Джерело: ЄДРСР 99575184
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      31 серпня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 903/1030/19
      Провадження № 12-4гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Пількова К. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю
      секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,
      представника відповідача Боднарука Р. І.
      розглянула у судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом фізичної особи-підприємця Лешика Ігоря Івановича (далі - позивач) до Луцької міської ради (далі - відповідач) про визнання поновленим договору оренди землі
      за касаційною скаргою позивача на рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року, ухвалене суддею Гарбарою І. О., та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Філіпової Т. Л., Мельника О. В. і Бучинської Г. Б.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Громадянин придбав майно, для обслуговування якого на п`ять років оформив право оренди комунальною земельною ділянкою. У судовому порядку цей договір був поновлений ще на один такий строк - до 1 липня 2019 року. Через місяць після спливу строку оренди земельної ділянки її орендар з метою оформлення поновлення відповідного договору на тих самих умовах і на той самий строк надав до міської ради проєкт відповідної додаткової угоди. Проте рада відповіла, що оформити таку угоду неможливо без додаткових дій з боку орендаря. А після того, як орендар звернувся знову, - визнала укладення додаткової угоди неможливим.
      2. Орендар вважав, що оскільки він продовжив користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору її оренди, а міська рада впродовж місяця після спливу цього строку не заперечила проти поновлення договору, останній поновився на тих самих умовах і на той самий строк. Тому орендар звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі поновленим на підставі частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV). Мотивував вимогу тим, що продовжує користуватися орендованою земельною ділянкою після спливу строку відповідного договору, проти поновлення якого орендодавець упродовж установленого законом строку не заперечив. Суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили рішення не на користь позивача. Вважали, що він не реалізував право на поновлення договору оренди землі, бо всупереч умовам цього договору та припису частини другої статті 33 Закону № 161-XIV не повідомив орендодавця про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди землі на новий строк.
      3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, має відповісти на два ключові питання: (1) Який порядок поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV? (2) Чи дотримав такого порядку позивач?
      (2) Короткий зміст позовної заяви
      4. 27 грудня 2019 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати поновленим на тих самих умовах на п`ять років (до 1 липня 2024 року) укладений із відповідачем і зареєстрований у Державному реєстрі земель 1 липня 2009 року за № 040907700368 договір оренди землі від 16 червня 2009 року (далі - договір оренди землі), предметом якого є земельна ділянка площею 0,0050 га з кадастровим номером 0710100000:33:016:0034 на вул. Конякіна, 14к у м. Луцьку (далі - земельна ділянка). Мотивував позовну заяву так:
      4.1. 16 жовтня 2008 року позивач придбав за договором купівлі-продажу об`єкт за адресою: м. Луцьк, вул. Конякіна, 14к.
      4.2. 16 червня 2009 року згідно з рішенням відповідача від 27 травня 2009 року № 41/38 позивач уклав із відповідачем договір оренди землі, згідно з яким отримав у користування строком на п`ять років (до 1 липня 2014 року) земельну ділянку.
      4.3. 1 липня 2009 року Волинська регіональна філія Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» зареєструвала цей договір у Державному реєстрі земель за № 040907700368.
      4.4. 22 травня 2019 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення у справі № 903/180/19, згідно з яким поновив договір оренди землі на п`ять років, а саме до 1 липня 2019 року.
      4.5. 2 серпня 2019 року з метою поновлення договору оренди землі на тих самих умовах і на той самий строк позивач направив відповідачеві три примірники додаткової угоди до договору оренди землі. Проте отримав від відповідача лист, у якому той повідомив про необхідність надати додаткові документи, що є необхідними для укладення такої угоди.
      4.6. 28 жовтня 2019 року позивач надав відповідачеві необхідні документи.
      4.7. 19 листопада 2019 року відповідач у листі № 29-19/87/2019 відмовив у підписанні додаткової угоди та повернув позивачеві оригінали поданих документів.
      4.8. За змістом частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV (тут і далі - до зміни редакції цієї статті згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» від 5 грудня 2019 року (далі - Закон № 340-IX), підпункт 8 пункту 8 розділу I якого набрав чинності 16 липня 2020 року) орендар не має повідомляти орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі. Таке поновлення відбувається внаслідок того, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець не заперечує проти поновлення відповідного договору. Пролонгація останнього за відсутності протягом одного місяця після закінчення його строку заперечень орендодавця є обов`язковою. Рішення орендодавця про поновлення договору оренди землі не потрібно. Згода орендодавця вважається отриманою за відсутності його письмових заперечень протягом одного місяця після закінчення дії такого договору, тобто ця згода надається у формі мовчання згідно з частиною третьою статті 205 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      4.9. Відповідач порушив право позивача на поновлення договору оренди землі. Оскільки позивач є власником майна, розміщеного на земельній ділянці, та вчинив дії, необхідні для оформлення права її оренди на новий строк, надати таку ділянку іншим особам на будь-якому правовому титулі неможливо.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      5. 11 лютого 2020 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      5.1. Державна реєстрація права оренди земельної ділянки засвідчує вже набуте право, яке виникло на підставі договору оренди землі. Факт реєстрації права оренди земельної ділянки є лише елементом юридичного складу, за наявності якого виникає таке право, а не підставою його набуття. Тому строк договору оренди землі закінчився 1 липня 2019 року (аналогічні висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 390/612/16-ц, а Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду - у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 917/410/18).
      5.2. Передбачені у частинах першій - п`ятій і шостій статті 33 Закону № 161-XIV підстави для поновлення договору оренди землі не пов`язані між собою. Матеріально-правовою підставою позову позивач визначив частину шосту статті 33 Закону № 161-XIV. Для поновлення відповідного договору на цій підставі необхідна сукупність таких юридичних фактів: орендар належно виконує обов`язки за договором; до закінчення строку останнього він повідомив орендодавця в установлений строк про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову у поновленні договору оренди (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц).
      5.3. Позивач усупереч пункту 8 договору оренди землі та частині другій статті 33 Закону № 161-XIV не повідомив відповідача про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди землі на новий строк. Враховуючи те, що позивач не звертався до відповідача з листом-повідомленням про поновлення відповідного договору, таке переважне право припинилось.
      5.4. У матеріалах справи відсутні докази не тільки звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір продовжити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах, але й докази сплати орендної плати за землю та докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі на строк до 1 липня 2019 року.Тобто позивач не реалізував «право на продовження дії» цього договору та після спливу строку останнього не підтвердив доказами факт продовження користування земельною ділянкою.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      6. 3 червня 2020 року Північно-західний апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою підтримав висновки суду першої інстанції та залишив рішення останнього без змін. Окрім висновків, які навів суд першої інстанції, апеляційний суд зазначив таке:
      6.1. Відповідач не заперечує, що орендар є добросовісним користувачем земельної ділянки, вчасно і у повному обсязі сплачує орендну плату.
      6.2. Цивільні зобов`язання слід належно виконувати. Умови договору оренди землі передбачали обов`язок орендаря до закінчення строку договору звернутися до орендодавця з пропозицією підписати додаткову угоду. Цей обов`язок відповідав приписам статті 33 Закону № 161-XIV. За умови його виконання та наступної пасивної поведінки орендодавця позивач міг би вимагати укладення додаткової угоди, зокрема і через суд.
      6.3. Враховуючи межі апеляційного розгляду, визначені у статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), нема підстав досліджувати докази, які додатково подав позивач, бо він не обґрунтував об`єктивну неможливість їх подання до суду першої інстанції. Ці докази не впливають на висновок про відмову у позові, оскільки у матеріалах справи немає доказів звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах.
      6.4. На висновок про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі на новий строк не впливає те, що позивач не зареєстрував право оренди за цим договором, бо строк останнього визначений у чинному рішенні Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 3 липня 2020 року позивач подав касаційну скаргу, а 21 серпня 2020 року надіслав таку скаргу, врахувавши зауваження, викладені в ухвалі судді Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 27 липня 2020 року про залишення цієї скарги без руху. Просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позову. Скаржиться на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 9 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження на підставі пунктів 1 і 4 частини другої статті 287 ГПК України.
      9. 14 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував необхідністю відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18.
      9.1. Переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк (частини перша - п`ята статті 33 Закону № 161-XIV) потрібно відрізняти від поновлення договору оренди землі (частина шоста статті 33 вказаного Закону). Поновлення договору передбачає продовження договірних відносин після закінчення строку договору оренди землі, коли орендар продовжує користуватися земельною ділянкою та відсутні заперечення орендодавця протягом одного місяця. Цей договір поновлюється на той же строк і на тих самих умовах, що були у ньому передбачені. А переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк передбачає можливість установлення інших, відмінних від існуючих, умов за домовленістю сторін, тобто стосується укладення нового договору оренди землі на новий строк і з новими умовами.
      9.2. Закон ототожнив не поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» і «поновлення договору оренди землі», як вирішила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц та № 159/5756/18, а поняття «укладення договору оренди землі на новий строк» і «поновлення договору оренди землі». Натомість поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» стосується процедури, передбаченої частинами першою - п`ятою статті 33 Закону № 161-XIV.
      9.3. Пов`язування з можливістю поновлення договору оренди землі відповідно до частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV надсилання орендарем листа-повідомлення з проєктом додаткової угоди може зумовлювати труднощі та штучні перепони у реалізації орендарями земель державної чи комунальної власності механізму, передбаченого вказаною частиною, бо орендодавці таких земель здебільшого вирішують питання продовження орендних правовідносин через надання відповідних адміністративних послуг.
      9.4. Розмежування інститутів переважного права на укладення договору оренди землі на новий строк (частини перша - п`ята статті 33 Закону № 161-XIV) і поновлення договору оренди землі (частина шоста цієї статті) забезпечить еволюційний та послідовний підхід до впорядкування практики застосування норм зазначеного Закону під час вирішення відповідної категорії спорів.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      10.1. Суд апеляційної інстанції застосував приписи статті 33 Закону № 161-XIV без урахування висновку щодо їхнього застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18.
      10.2. Приписи статті 33 Закону № 161-XIV передбачають обов`язковість пролонгації договору оренди землі за відсутності заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку цього договору та не вимагають наявності рішення орендодавця про поновлення договору оренди землі. Згода орендодавця вважається отриманою у разі вчинення ним бездіяльності (частина третя статті 205 ЦК України), тобто за відсутності письмових заперечень протягом одного місяця після закінчення строку такого договору.
      10.3. Апеляційний суд звернув увагу на відсутність за місяць до закінчення строку договору оренди землі повідомлення про намір позивача скористатися переважним правом на поновлення цього договору згідно з частинами першою-п`ятою статті 33 Закону № 161-XIV. Але суд не врахував, що позивач вчинив дії, передбачені частиною шостою цієї статті, які є достатньою підставою для поновлення відповідного договору.
      10.4. Суд апеляційної інстанції не виконав вимоги статті 86 ГПК України щодо оцінки доказів, оскільки не оцінив у сукупності такі докази: лист позивача до відповідача від 2 серпня 2019 року; лист відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, в якому він повідомив позивача про необхідність подати для укладення додаткової угоди додаткові документи, надані відповідачу 28 жовтня 2019 року; лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019; довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. 5 листопада 2020 року до суду в електронній формі надійшов відзив відповідача на касаційну скаргу (т. 1, а. с. 207-213).Наступного дня аналогічний за змістом відзив відповідач надіслав суду засобами поштового зв`язку (т. 1, а. с. 229-233). Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Мотивував відзив так:
      11.1. Позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки замість вимоги про визнання договору оренди землі поновленим мав заявити вимогу про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту. Визнання договору оренди землі поновленим є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захисту порушеного права позивача через імперативний припис про обов`язковість оформлення такого поновлення саме шляхом укладення додаткової угоди (див. близькі за змістом висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 4 червня 2019 року у справі № 910/9044/18).
      11.2. Суди попередніх інстанцій мотивували їхні рішення висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суди не врахували викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18 висновок щодо застосування приписів статті 33 Закону № 161-XIV у подібних правовідносинах.
      11.3. Суд першої інстанції правильно вказав, що позивач не підтвердив належними та допустимими доказами факти продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди землі та внесення орендної плати.
      11.4. Крім того, з огляду на предмет і підстави позову необхідно встановити обставини продовження користування позивачем земельною ділянкою. Твердження позивача про те, що відповідач не заперечував добросовісність користування земельною ділянкою та повну сплату орендної плати, не означають, що позивач звільнений від обов`язку доказування цих обставин.
      11.5. Довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 і 20 лютого 2020 року про відсутність у позивача заборгованості зі сплати орендної плати за договором оренди землі позивач подав із порушенням вимог статті 80 ГПК України. Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв ці докази до уваги.
      12. 6 листопада 2020 року до суду в електронній формі надійшли додаткові пояснення відповідача (т. 1, а. с. 220-224) для підтвердження доводів про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Того ж дня аналогічні за змістом додаткові пояснення відповідач надіслав до суду засобами поштового зв`язку (т. 1, а. с. 234-236). Зазначив, що 22 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 159/5756/18, у якій відступила від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17, про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з надсиланням проєкту додаткової угоди для поновлення договору на підставі частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV (аналогічний висновок, від якого в означеній постанові відступила Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду сформулював у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18, яку позивач згадав у касаційній скарзі).
      13. Під час судового засідання представник відповідача просив у задоволенні касаційної скарги відмовити. Звернув увагу на те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного, на його думку, права, а належним способом захисту є звернення до суду з вимогою про визнання укладеною додаткової угоди. Вказав, що за змістом статті 33 Закону № 161-XIV в орендаря є обов`язок завчасно надіслати орендодавцю повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, і невиконання такого обов`язку унеможливлює поновлення договору. Такі доводи обґрунтував висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 159/5756/18. Вважає, що запропонований Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду підхід до тлумачення приписів статті 33 Закону № 161-XIV нівелює означений обов`язок орендаря.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Які наслідки пропуску відповідачем процесуальних строків і межі касаційного перегляду?
      14. Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 295 ГПК України).
      15. Відкриваючи касаційне провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду визначив 5 листопада 2020 року терміном для подання відзиву на касаційну скаргу.
      16. Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником (абзац перший частини другої статті 170 ГПК України). Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта вказаної статті).
      17. Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника). Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника) (частина восьма статті 42 ГПК України).
      18. Тобто, якщо учасник справи чи його представник подає до суду документи в електронній формі, він зобов`язаний їх підписати, використовуючи електронний цифровий підпис. Якщо відповідні документи учасник справи чи його представник належно не підписав, суд повертає їх без розгляду.
      19. 5 листопада 2020 року на електронну адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача (т. 1, а. с. 207-213), а наступного дня - його додаткові пояснення (т. 1, а. с. 220-224). Жоден із цих документів не був скріплений електронним цифровим підписом (т. 1, а. с. 214, 225). Тому Велика Палата Верховного Суду залишає їх без розгляду.
      20. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 118 ГПК України).
      21. 6 листопада 2020 року відповідач надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу та додаткові пояснення (т. 1, а. с. 229-236), аналогічні за змістом до тих, які суд отримав в електронній формі 5 і 6 листопада 2020 року відповідно.
      22. З огляду на те, що відзив на касаційну скаргу відповідач надіслав у паперовій формі після настання терміну, який визначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі про відкриття касаційного провадження від 9 жовтня 2020 року, а також враховуючи відсутність підстав для поновлення пропущеного процесуального строку (стаття 119 ГПК України), Велика Палата Верховного Суду залишає такий відзив без розгляду.
      23. При розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим кодексом (частина перша статті 161 ГПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ята цієї статті).
      24. Відповідач не просив дозволу подати додаткові пояснення, які він надіслав 6 листопада 2020 року, а суд за межами строку для подання відзиву на касаційну скаргу не визнавав їх подання необхідним. Тому ці додаткові пояснення Велика Палата Верховного Суду теж залишає без розгляду.
      25. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).
      26. Велика Палата Верховного Суду переглядає у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
      (2) Оцінка аргументів сторін і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (2.1) Який порядок поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV?
      27. Позивач стверджував, що має право на поновлення договору оренди землі на тих самих умовах і на той самий строк на підставі частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. Суди першої й апеляційної інстанцій з позивачем не погодилися. Велика Палата Верховного Суду їхні висновки щодо вирішення спору підтримує.
      28. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи за потрібне відступити від її висновків, викладених у постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц та № 159/5756/18. Підставою для відступу вважав те, що поновлення договору оренди землі згідно з частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV є автоматичним продовженням вказаного договору на той самий строк і на тих самих умовах, які сторони погодили під час його укладення, без необхідності повідомляти орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі, а також надсилати проєкт додаткової угоди; таке поновлення не вимагає прийняття орендодавцем відповідного рішення, оскільки земельні правовідносини сторони вже врегулювали під час передання земельної ділянки й укладення договору оренди землі, а подальше регулювання закон передбачив у вигляді поновлення цього договору.
      29. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи, зокрема, внесені згідно із Законом № 340-IX зміни до Закону № 161-XIV (доповнення його статтею 32-2 «Поновлення договорів оренди землі» та викладення статті 33 у новій редакції з назвою «Переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк») і до Земельного кодексу України (далі - ЗК України; доповнення його статтею 126-1 «Поновлення договору оренди землі, договору про встановлення земельного сервітуту, договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови»), вважає, що відсутні вагомі підстави для відступу від її висновку стосовно застосування частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV у редакції, яка існувала до її зміни згідно із Законом № 340-IX. Процедура поновлення договору оренди землі та процедура укладення такого договору на новий строк справді мали би відрізнятися, причому у разі поновлення договору мав би існувати спеціальний порядок державної реєстрації права оренди на новий строк. Але стаття 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX вимагала від орендаря саме для поновлення договору оренди землі завчасно надіслати орендодавцеві повідомлення про таке поновлення з проєктом відповідної додаткової угоди, а спеціального порядку державної реєстрації права оренди на новий строк законодавство не передбачало.
      30. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина третя статті 792 ЦК України).
      31. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом (частини перша та дев`ята статті 93 ЗК України).
      32. Стаття 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX мала назву «Поновлення договору оренди землі», тобто була цілком присвячена процедурам такого поновлення. Проте вони за змістом приписів указаної статті відрізнялися від тих, які пропонують застосувати позивач і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. Так, згідно з частиною першою цієї статті по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Таке формулювання зазначеного припису у сукупності з назвою статті 33 Закону № 161-XIV й іншими її приписами не підтверджує доводи позивача та висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду про те, що лише частина шоста цієї статті визначала правила поновлення договору оренди землі, які виключали необхідність вчинення активних дій орендарем. Конструкція статті 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX передбачала можливість поновлення договору оренди землі у порядку реалізації переважного права на укладення цього договору на новий строк.
      33. Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (речення перше частини другої статті 33 Закону № 161-XIV). До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди (частина третя статті 33 цього Закону).
      34. Отже, стаття 33 Закону № 161-XIV прямо передбачала подання орендарем у строки, визначені у частині другій цієї статті, повідомлення саме про поновлення договору оренди землі та проєкт додаткової угоди про таке поновлення.Шляхом надсилання орендодавцю відповідного письмового повідомлення орендар мав завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування земельною ділянкою. А орендодавець, будучи обізнаним із таким наміром, отримував можливість спланувати подальші дії у зв`язку зі спливом строку договору оренди землі, зважити доцільність пошуку інших потенційних орендарів, а за їх наявності - зіставити пропоновані ними умови оренди з умовами, викладеними у проєкті додаткової угоди, яку надав орендар.
      35. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що незалежно від того, чи бажають сторони змінити умови оренди на майбутнє, покладення на орендаря обов`язку з надсилання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проєктом відповідної додаткової угоди до спливу строку цього договору є вигідним для обох сторін і не є надмірно обтяжливим для будь-кого із них. Якщо орендар розраховував на відсутність потенційних орендарів (про яких орендодавець не зобов`язаний повідомляти) та завчасно не надіслав орендодавцеві лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі, а просто продовжив користуватися земельною ділянкою після спливу строку цього договору, він втрачав право оренди та ризикував отримати відмову орендодавця в укладенні нового договору оренди землі.
      36. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина п`ята статті 33 Закону № 161-XIV).
      37. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності) (частина шоста статті 33 Закону № 161-XIV).
      38. Частини п`ята та шоста статті 33 Закону № 161-XIV встановлюють загальне та спеціальне правила продовження орендних правовідносин:
      38.1. Зазагальним правилом, викладеним у частині п`ятій статті 33 Закону № 161-XIV, орендодавець у місячний строк із дня отримання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проєктом відповідної додаткової угоди їх розглядає, за потреби узгоджує з орендарем істотні умови договору, може повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень проти поновлення договору оренди землі, а за відсутності таких заперечень - вирішує поновити договір оренди землі (таке рішення потрібне лише щодо земель державної та комунальної власності) й укладає з орендарем відповідну додаткову угоду.
      38.2. Спеціальне правило, викладене у частині шостій Закону № 161-XIV, розраховане на випадки, коли орендодавець, який отримав від орендаря, наприклад, в останній день строку договору оренди землі лист-повідомлення про поновлення цього договору з проєктом відповідної додаткової угоди, протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві заперечень щодо такого поновлення, а орендар продовжив добросовісно користуватися земельною ділянкою. У такому разі орендодавець позбавлений можливості узгоджувати з орендарем нові істотні умови договору оренди землі, що вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були, без прийняття орендодавцем земель державної та комунальної власності окремого рішення про таке поновлення.
      Порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди землі (за наявності таких заперечень) у відповідь на вчасно відправлений орендарем лист-повідомлення про поновлення цього договору з проєктом відповідної додаткової угоди дає орендареві, який добросовісно продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, підстави розраховувати на поновлення такого договору в силу частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. Інакше кажучи, у такому разі відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як його мовчазну згоду на поновлення цього договору на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені у ньому раніше. Але таке поновлення обов`язково оформляється шляхом підписання сторонами додаткової угоди, а у разі якщо орендодавець цього не робить, - у судовому порядку за вимогою про визнання укладеною додаткової угоди та з фіксацією її повного тексту у резолютивній частині рішення суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18).
      39. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (частина четверта статті 33 вказаного Закону).
      40. Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку (частина восьма статті 33 Закону № 161-XIV). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина одинадцята статті 33 Закону № 161-XIV).
      41. Без укладення додаткової угоди до договору оренди землі завершення процедури поновлення такого договору було неможливим. Така угода має ознаки не тільки зобов`язального, але й речового договору, оскільки засвідчує волю сторін на передання земельної ділянки у тимчасове володіння орендареві на новий строк. Тому зазначена додаткова угода згідно з пунктом 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк. Саме з цією реєстрацією закон пов`язує виникнення права оренди (стаття 125 ЗК України). Тому не можна вважати, що поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, є «автоматичною» пролонгацією орендних правовідносин.
      42. Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує його обов`язки за цим договором; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору (див. постанови від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц, від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18).
      43. Єдиний механізм оформлення продовження орендних відносин, а саме шляхом укладення згаданої у частинах третій, п`ятій - восьмій, одинадцятій статті 33 Закону № 161-XIV додаткової угоди підтверджує змістовну єдність усіх приписів цієї статті. Тому помилковим є висновок суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про те, що передбачені у частинах першій - п`ятій і шостій статті 33 Закону № 161-XIV підстави для поновлення договору оренди землі не пов`язані між собою.
      44. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Закон № 340-ІХ суттєво змінив підхід до продовження орендних відносин. Він чітко розмежував зміст понять «поновлення договору оренди землі» та «переважне право орендаря на укладення договору оренди на новий строк», доповнивши ЗК України статтею 126-1 «Поновлення договору оренди землі, договору про встановлення земельного сервітуту, договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови», Закон № 161-XIV - статтею 32-2 «Поновлення договорів оренди землі», яка відсилає до статті 126-1 ЗК України, та виклавши статтю 33 Закон № 161-XIV у новій редакції з назвою «Переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк» (тобто приписи цієї статті незастосовні до поновлення договорів оренди землі). У частині зазначених змін і доповнень Закон № 340-ІХ набрав чинності 16 липня 2020 року.
      45. За змістом приписів статті 126-1 ЗК України можливість поновлення договору оренди землі має бути чітко передбачена у цьому договорі та підпорядкована низці умов. Таке поновлення не можна передбачати у договорах оренди земельних ділянок державної та комунальної власності, крім випадків, якщо на таких ділянках розташовані будівлі або споруди, які перебувають у власності користувача або набувача права користування відповідною ділянкою (див. частину першу вказаної статті). За наявності у договорі оренди землі умови щодо його поновлення після закінчення строку, на який його уклали сторони, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах без вчинення сторонами письмового правочину про його поновлення. Останнє можливе у разі відсутності заяви однієї зі сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Таку заяву сторона договору може подати до вказаного реєстру не пізніш як за місяць до дати закінчення договору оренди землі (див. частини другу та третю статті 126-1 ЗК України).
      46. Наведені законодавчі зміни спрямовані на впорядкування інститутів поновлення договорів оренди землі та переважного права орендаря на укладення цього договору на новий строк задля удосконалення регулювання відносин орендаря й орендодавця земельної ділянки. Проте такі зміни не спростовують наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування приписів статті 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX.
      (2.2) Чи дотримав позивач порядку поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV?
      47. Спірні правовідносини виникли через відмову відповідача поновити договір оренди землі після спливу його строку. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, хоч і з дещо відмінною мотивацією.
      47.1. Суд першої інстанції вважав, що оскільки в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до відповідача за 30 днів до спливу строку договору оренди землі з листом про поновлення такого договору, відсутні докази сплати орендної плати, а також докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі строком до 1 липня 2019 року, то позивач не реалізував право на поновлення договору оренди землі та не підтвердив продовження користування земельною ділянкою після спливу строку цього договору.
      47.2. Суд апеляційної вважав, що у задоволенні позову слід відмовити через відсутність у матеріалах справи доказів звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення строку договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах.
      48. Велика Палата Верховного Суду погоджується з відмовою у задоволенні позову за обставин, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, а саме:
      48.1. 16 червня 2009 року відповідач уклав із позивачем договір оренди землі, за умовами якого перший надав, а другий прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для обслуговування критої зупинки транспорту з торговим павільйоном (пункти 14 договору). Сторони уклали цей договір на 5 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право на його поновлення на новий строк. Для цього орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8 договору оренди землі). Орендодавець зобов`язаний у місячний строк з дня надходження клопотання орендаря розглянути питання про продовження дії договору (пункт 28 договору оренди землі). Договір припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено (пункт 36 договору оренди землі).
      48.2. 1 липня 2009 року вказаний договір був зареєстрований за № 040907700368 і діяв до 1 липня 2014 року.
      48.3. 22 травня 2019 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення у справі № 903/180/19, згідно з яким визнав поновленим договір оренди землі на тих самих умовах строком на п`ять років до 1 липня 2019 року. Це судове рішення набрало законної сили 18 червня 2019 року.
      48.4. 1 липня 2019 року строк договору оренди землі сплив.
      48.5. 2 серпня 2019 року позивач звернувся до відповідача з клопотанням, в якому просив укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, оскільки відповідач не висловив заперечень проти цього протягом місяця після закінчення дії договору.
      48.6. 19 листопада 2019 року відповідач направив позивачеві лист, в якому зазначив, що останній не виконав вимог, викладених у листі відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, а саме: не зареєстрував право оренди земельної ділянки на підставі рішення Господарського суду Волинської області від 22 травня 2019 року у справі № 903/180/19 і не подав документів для скасування рішення відповідача від 26 липня 2017 року № 29/50 «Про надання фізичній особі-підприємцю Лешику І. І. дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на вул. Конякіна, 14к», яке не можна виконати, бо договір оренди землі поновлений на новий строк, а за наявності цього рішення управління земельних ресурсів відповідача не може підготувати проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі.
      49. За змістом приписів статті 33 Закону № 161-XIV обов`язок підготувати проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі був покладений на орендаря. Рішення відповідача від 26 липня 2017 року № 29/50 не перешкоджало у такій підготовці ні орендареві, ні орендодавцеві, якби останній мав намір зробити орендареві відповідну пропозицію.
      50. Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач усупереч вимогам частини другої статті 33 Закону № 161-XIV і пункту 8 договору оренди землі не повідомив відповідача за 30 днів до спливу строку цього договору про намір його поновити, Велика Палата Верховного Суду з висновком судів про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі за частиною шостою статті 33 вказаного Закону погоджується.
      51. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції звернув увагу на те, що позивач не надав докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі на строк до 1 липня 2019 року. На думку апеляційного суду, те, що позивач не зареєстрував таке право після набрання 18 червня 2019 року законної сили рішенням суду у справі № 903/180/19, не впливає на висновок про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі на новий строк. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що станом на час набрання законної сили рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 діяли приписи статті 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з частиною першою якої реєстраційні дії на підставі рішень судів проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень, без подання відповідної заяви заявником (позивачем). Якщо Державна судова адміністрація України не забезпечила згідно з частиною другою статті 31-1 зазначеного Закону передачу до Державного реєстру прав примірника рішення Господарського суду Волинської області від 22 травня 2019 року у справі № 903/180/19, чи державний реєстратор усупереч частині третій цієї статті не вчинив належні реєстраційні дії на підставі відповідного судового рішення, негативні наслідки не можна покладати на сторону, на користь якої таке рішення ухвалив суд.
      52. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим застосування судом першої інстанції висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 390/612/16-ц, для обгрунтування того, що відсутність державної реєстрації права оренди земельної ділянки не впливає на можливість поновлення такого права. У зазначеній постанові такого висновку немає.
      53. Зауваження суду першої інстанції про те, що позивач не надав докази сплати орендної плати за землю та докази продовження користування тією земельною ділянкою, на якій розміщений належний йому на праві власності об`єкт, після спливу строку договору оренди землі, Велика Палата Верховного Суду оцінює критично. У разі правомірного знаходження на земельній ділянці належного особі на праві власності об`єкта нерухомості надання цієї ділянки в оренду іншим особам неможливе. Апеляційний суд вказав, що відповідач не заперечує добросовісність користування орендарем земельною ділянкою, а також вчасність і повноту внесення орендної плати.
      54. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 37-38)). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).
      55. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 ЦК України).
      56. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (абзац перший частини другої статті 120 ЗК України).
      57. З урахуванням наведених приписів у разі наявності в особи права власності саме на об`єкт нерухомості відсутність підстав для поновлення договору оренди землі за частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV не може бути перешкодою для реалізації такою особою права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування її об`єкта, а також для оформлення відповідних договірних відносин щодо цієї ділянки.
      (2.3) Щодо інших доводів позивача та відповідача
      58. Позивач стверджував, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги статті 86 ГПК України, оскільки не дослідив в сукупності такі докази: адресований відповідачу лист позивача від 2 серпня 2019 року; лист відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, в якому він повідомив позивачеві про необхідність подати додаткові документи для укладення додаткової угоди; лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019; довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14.
      59. Апеляційний суд зазначив, що немає підстав досліджувати докази, які додатково в апеляційній інстанції подав позивач, бо останній не пояснив, чому не міг їх подати до суду першої інстанції. Водночас апеляційний суд констатував, що ці докази не впливають на висновок про відмову у позові, бо позивач не звернувся до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір. Велика Палата Верховного Суду з цим погоджується.
      60. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 86 ГПК України). Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (речення друге частини другої вказаної статті).
      61. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 269 ГПК України).
      62. Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою (т. 1, а. с. 68-73), позивач долучив до неї копію листа відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019 (т. 1, а. с. 74) та оригінали довідок Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 (т. 1, а. с. 75) і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14 (т. 1, а. с. 76), а також спробував обґрунтувати неможливість подання деяких із цих документів до суду першої інстанції. Так, причиною неподання до суду першої інстанції листа відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019 позивач вказав відсутність у нього примірника цього листа та необхідність отримання його копії; неподання довідок податкового органу для підтвердження відсутності заборгованості з внесення орендної плати мотивував необхідністю виправлення описки у довідці, яку він отримав 7 лютого 2020 року. Зазначив, що лише 20 лютого 2020 року отримав довідку, в якій не було описки, але не пояснив, чому не подав до суду першої інстанції довідку Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року з поясненням наявності у ній описки у році видачі. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд недосконало мотивував відмову дослідити докази, які позивач подав в апеляційній інстанції. Але оскільки позивач не виконав умови договору оренди землі та статті 33 Закону № 161-XIV щодо поновлення такого договору, правильним є висновок апеляційного суду про те, що означені докази, як і витяг із нормативної грошової оцінки на земельну ділянку та документи, які позивач називає «невід`ємними додатками до угоди», не впливають на загальний висновок про необґрунтованість позову.
      63. З огляду на зміст постанови суду апеляційної інстанції необґрунтованим є і довід позивача про те, що цей суд не оцінив лист, адресований відповідачу, від 2 серпня 2019 року та лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019.
      64. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованою скаргу позивача на те, що суди першої й апеляційної інстанцій не застосували викладений у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18 висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду щодо застосування частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. У постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі для поновлення цього договору за частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV. Тому суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано не застосували вказаний висновок, яким позивач мотивував касаційну скаргу.
      65. Під час судового засідання відповідач вказав, що позовна вимога про визнання договору оренди землі поновленим є неефективним способом захисту. Мотивував висновками, викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 4 червня 2019 року у справі № 910/9044/18 про визнання договору оренди землі поновленим на той самий строк і на тих самих умовах. У тій постанові суд виснував, що належним способом захисту у спірних правовідносинах є вимога про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту, бо вимога про визнання договору оренди землі поновленим не забезпечує захист порушеного права позивача через обов`язковість оформлення поновлення договору оренди землі саме шляхом укладення додаткової угоди. Велика Палата Верховного Суду з цими доводами відповідача погоджується.
      66. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
      67. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).
      68. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14)).
      69. Якщо орендодавець відмовляється укласти чи ухиляється від укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов`язковість якої визначена у частині восьмій статті 33 Закону № 161-XIV, то належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною такої угоди з викладенням її змісту у резолютивній частині судового рішення (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (пункти 65-67) і від 29 травня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (пункти 76-77)).
      70. Позивач звернувся до суду за захистом права на поновлення договору оренди землі з вимогою визнати такий договір поновленим на тих самих умовах, тобто обрав неефективний спосіб захисту права, яке, до того ж, як встановлено вище, відповідач не порушив.
      (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (3.1) Щодо суті касаційної скарги
      71. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення(пункт 1 частини першої статті 308 ГПК України).
      72. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 309 ГПК України).
      73. Беручи до уваги наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права та встановлені недоліки оскаржених судових рішень, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року є правильними по суті та законними. Тому у задоволенні касаційної скарги позивача слід відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (3.2) Щодо судових витрат
      74. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо суті касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      Керуючись частинами першою та другою статті 300, пунктом 1 частини першої статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Лешика Ігоря Івановича залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      К. М. Пільков
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 99890781
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 вересня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 816/228/17
      Провадження № 11-109апп21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О.,Британчука В. В.,Власова Ю. Л.,Гриціва М. І.,Гудими Д. А.,Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С.,Князєва В. С., Крет Г. Р.,Лобойка Л. М., Пількова К. М.,Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Квант сервіс» до Головного управління Державної фіскальної службиу Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу
      за касаційною скаргою Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області) на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року (суддя Удовіченко С. О.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року (судді Перцова Т. С., Дюкарєва С. В., Жигилій С. П.),
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Квант сервіс» (далі - ТОВ «НВП «Квант сервіс»)звернулось до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області(далі - ГУ ДФС у Полтавській області), в якому просило:
      - визнати протиправним та скасувати наказ від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс»;
      - визнати недійсним акт від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства.
      На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що при направленні наказу про проведення перевірки відповідач повинен був зазначити адресу ТОВ «НВП «Квант сервіс», яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань, проте на порушення вимог Податкового кодексу України (далі - ПК) повідомлення та наказ про проведення перевірки направлені за іншою адресою. Вчинене контролюючим органом процедурне порушення вплинуло на можливість платника податків бути присутнім під час проведення перевірки та надавати пояснення і документи з питань, щодо яких проводилась перевірка.
      Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 1 березня 2017 року закрив провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним акта ГУ ДФС у Полтавській області від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період із 1 січня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період із 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки» у зв`язку з тим, що вказані позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року, визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДФС у Полтавській області від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» (код за ЄДРПОУ 37667365)».
      Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення, дійшли висновку про те, що оскільки відповідач не довів правомірності прийнятого наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ НВП «Квант сервіс» (код ЄДРПОУ 37667365)», то наявні підстави для визнання його протиправним та скасування.
      Ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що направлення документів про проведення перевірки платника податків контролюючим органом за іншою адресою, відмінною від зазначеної як місцезнаходження юридичної особи в статутних документах, призвело до несвоєчасного повідомлення контролюючим органом платника податків про строки проведення перевірки. Таким чином, вчинені контролюючим органом процедурні порушення вплинули на можливість платника податків захистити свої права під час проведення спірної перевірки, зокрема щодо надання відомостей про обставини спірних господарських операцій.
      При цьому суди послались на правову позицію щодо застосування норм матеріального права, викладену колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), згідно з якою ПК з метою дотримання балансу публічних і приватних інтересів встановлені певні умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.
      Не погодившись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ГУ ДФС у Полтавській області подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення судів і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні судових рішень не дотримано вимог матеріального та процесуального права, не враховано всіх фактичних обставин, що мають значення для вирішення спору.
      ГУ ДФС у Полтавській області зазначає, що оскаржуваний наказ про проведення перевірки направлявся за адресою ліквідатора, а тому обов`язок щодо належного повідомлення платника про проведення перевірки ним виконаний. Наполягає на тому, що спірний наказ реалізований, а відтак відсутні правові підстави для його скасування.
      На час розгляду справи відзиву від позивача не надходило.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДФС у Полтавській області.
      1 березня 2018 року справу в порядку, передбаченому підпунктом 4 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року; далі - КАС), передано до Верховного Суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 4 березня 2021 року на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Зазначене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду обґрунтовано наявністю виключної правової проблеми, яка полягає у з`ясуванні питання про те, чи є наказ про призначення перевірки окремим та самостійним актом індивідуальної дії, який у період своєї чинності впливав на права та обов`язки платника податків, суттєво їх порушуючи.
      Саме з таких мотивів колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги про неможливість скасування в судовому порядку спірного наказу з огляду на факт вичерпання ним своєї дії та допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс».
      На переконання колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, судові рішення у цій справі, про перегляд яких контролюючий орган подав касаційну скаргу, є правильними по суті, вони відповідають критеріям законності та обґрунтованості. Порушень норм процесуального права, які б призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, судами також не допущено.
      Підстав для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження в справі або залишенням позову без розгляду (стаття 354 КАС) колегією суддів теж не встановлено.
      Також немає підстав визначених у статті 351 КАС для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, як і визначених у статті 353 КАС підстав для скасування судових рішень з направленням справи для продовження розгляду або на новий розгляд.
      На етапі касаційного перегляду цієї справи колегією суддів не встановлено підстав, наведених у статтях 351, 353 КАС (перелік яких є вичерпним), наявність яких мала б наслідком скасування судових рішень першої та/або апеляційної інстанцій.
      Проте колегія суддів зазначає, що на час касаційного перегляду справи вона не може оминути наявності правового висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 22 лютого 2020 року, одним зі спірних у якій було питання щодо можливості скасування наказу про призначення перевірки після її проведення (справа № 826/17123/18) й ухвалення рішення, яке йому суперечитиме.
      У цьому рішенні судова палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду фактично відступила від попередньої практики Верховного Суду про те, що саме на етапі допуску до перевірки суб`єкт господарської діяльності може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного здійснення податкового контролю щодо себе; водночас допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні та проведенні відповідної виїзної або фактичної перевірки.
      Разом з тим у вказаному рішенні констатовано, що в разі якщо контролюючим органом була проведена перевірка на підставі наказу про її проведення і за наслідками такої перевірки прийнято податкові повідомлення-рішення чи інші рішення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження після допуску платником податків посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки не є належним способом захисту права платника податків, оскільки подальше скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права. За висновком судової колегії, належним способом захисту порушеного права платника податків у такому випадку є саме оскарження рішення, прийнятого за результатами перевірки.
      Колегія суддів дійшла висновку, що така ситуація й має ознаки виключної правової проблеми й потребує вирішення на рівні Великої Палати Верховного Суду.
      З огляду на викладене Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 31 березня 2021 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, у зв`язку з отриманням відомостей про винесення судового рішення про порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи - ТОВ «НВП «Квант сервіс»
      ГУ ДФС у Полтавській області на підставі підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.7 пункту 78.1, пункту 78.2 статті 78, статті 79 ПК та пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 28 грудня 2014 року № 71-VII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» видано наказ від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП Квант сервіс».
      Згідно із цим наказом призначено проведення невиїзної документальної перевірки
      ТОВ «НВП Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 березня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки терміном 5 робочих днів з 17 жовтня 2016 року.
      Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, наданого податковим органом на обґрунтування правомірності своїх дій, цей наказ надіслано адресату - арбітражному керуючому - ліквідатору ТОВ «НВП «Квант сервіс» Бугаєнку А. А. на адресу: вул. Нечуя-Левицького, 5, м. Полтава. Поштове відправлення за номером 3600015428390 вручене одержувачу 17 жовтня 2016 року.
      Водночас відповідно до статутних документів ТОВ «НВП «Квант сервіс» місцезнаходження юридичної особи визначено за адресою: вул. Конституції, 13, м. Полтава, 36020.
      За наслідками реалізації наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» відповідачем проведено позапланову невиїзну документальну перевірку ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 січня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки, за результатами якої складено акт від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365.
      У подальшому у зв`язку з виявленими контролюючим органом у ході перевірки порушеннями податкового законодавства на підставі акта перевірки ГУ ДФС у Полтавській області прийнято податкове повідомлення-рішення від 21 листопада 2016 року № 0005201404.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на таке.
      Велика Палата Верховного Суду наголошує, що касаційний перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС).
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС).
      Правовідносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
      Пунктом 75.1 статті 75 ПК (тут та надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
      Згідно з пунктом 79.1 статті 79 ПК документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності підстав для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.
      Як убачається зі змісту спірного наказу про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки, підставою для його прийняття зазначено, зокрема, підпункт 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК.
      Відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності обставин, коли розпочато процедуру реорганізації юридичної особи (крім перетворення), припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, закриття постійного представництва чи відокремленого підрозділу юридичної особи, в тому числі іноземної компанії, організації, порушено провадження у справі про визнання банкрутом платника податків або подано заяву про зняття з обліку платника податків.
      Посадові та службові особи контролюючих органів зобов`язані, зокрема, дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій (підпункти 21.1.1, 21.1.4 пункту 21.1 статті 21 ПК).
      Глава 8 розділу ІІ ПК визначає види перевірок, які можуть бути проведені контролюючими органами, а також порядок та процедуру їх проведення. Зокрема, встановлюється чітке розмежування щодо порядку допуску до виїзних та невиїзних перевірок, а також щодо місця проведення зазначених перевірок.
      При цьому приписи ПК в цій частині установлюють і певні правила поведінки при здійсненні перевірки як для суб`єкта владних повноважень, так і для платника податків, чітке дотримання яких вимагається задля забезпечення балансу між публічними і приватними інтересами.
      Допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної планової / позапланової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу. Документальна планова / позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу (пункт 77.6 статті 77, пункт 78.5 статті 78 ПК).
      Стаття 79 ПК визначає особливості проведення документальної невиїзної перевірки.
      Пунктом 79.2 цієї статті встановлено, що документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.
      Варто зазначити, що право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду перевірки. Реалізація такого права за відсутності обов`язку в контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою.
      Відповідно до пункту 79.3 статті 79 ПК присутність платників податків під час проведення документальних невиїзних перевірок не обов`язкова.
      Незважаючи на необов`язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній все ж має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК, відповідно до якого платник податків має право бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.
      За наявності письмового звернення платника податків замість документальної невиїзної перевірки може проводитися документальна виїзна перевірка (пункт 79.5 статті 79 ПК).
      Отже, у посадових осіб контролюючого органу виникає право на проведення документальної позапланової невиїзної перевірки за сукупності двох умов: наявності визначених законом підстав для її проведення (правова підстава) та надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки (формальна підстава).
      При цьому абзац другий пункту 79.2 статті 79 ПК визначає, що виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.
      Положення статті 19 Конституції України встановлюють, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 55 Конституції України).
      Право на судовий захист відображене і в частині першій статті 5 КАС, відповідно до якої кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
      Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені у статті 2 КАС.
      З урахуванням наведеного колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла таких висновків: аналізованими нормами ПК з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів установлено умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.
      Щодо вимоги про визнання протиправним та скасування наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 колегія суддів Великої Палати Верховного Суду зазначає таке.
      Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС визначено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
      В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що «… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».
      У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акта індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.
      Отже, у разі якщо контролюючий орган був допущений до проведення перевірки на підставі наказу про її проведення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження не є належним та ефективним способом захисту права платника податків, оскільки скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права.
      Неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки.
      При цьому підставами для скасування таких рішень є не будь-які порушення, допущені під час призначення і проведення такої перевірки, а лише ті, що вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та відповідно на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення.
      Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду не погоджується із позицією судів попередніх інстанцій у частині задоволення позову про протиправність наказу щодо призначення перевірки від 10 жовтня 2016 року № 1336, оскільки такий спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      При цьому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14).
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
      Слід зауважити, що хоча Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі саме на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, суд роз`яснив, що такі позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку жодного судочинства, відтак звернення із заявою про передачу справи не зможе бути розглянуте і вирішене судом.
      Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області) задовольнити частково.
      2. Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженнюне підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      В. С. Князєв
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС постанова оформлена суддею
      Князєвим В. С.
      Джерело: ЄДРСР 100022843
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 вересня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 1-421/10
      Провадження № 13-35зво21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Крет Г. Р.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Дегтяр Л. О.,
      заявника ОСОБА_1 ,
      захисника (у режимі відеоконференції) Черкаса В. М.,
      прокурора Антонець О. В.
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      встановила:
      Зміст оскаржених рішень національних судів і встановлені обставини справи
      1. Вироком Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 369 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.
      2. ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, дізнавшись від потерпілого ОСОБА_2 про його затримання працівниками міліції за підозрою у вчиненні злочину у період з 25 січня по 06 лютого 2006 року, з метою використати вказані обставини в особистих корисливих цілях і заволодіти шляхом обману та зловживання довірою чужим майном - грошовими коштами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в сумі 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грн, вчинив підбурювання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до давання хабаря через нього посадовим особам прокуратури та суду.
      3. 06 лютого 2006 року в 13:55 в приміщенні нотаріальної контори, що знаходиться у м. Маріуполі по проспекту Будівельників, 141, ОСОБА_1 , зловживаючи довірою потерпілих, не маючи наміру передавати вказану суму коштів посадовим особам правоохоронних органів, вчинив замах на незаконне заволодіння майном потерпілих, отримавши від ОСОБА_3 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грнта є великим розміром, проте довести до кінця свій злочинний умисел не зміг з підстав, що не залежали від його волі, оскільки був затриманий працівниками правоохоронних органів.
      Зміст рішення Європейського суду з прав людини
      4. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 17 грудня 2020 року у справі «Карташов проти України» (заява № 66362/11), яке набуло статусу остаточного 17 березня 2021 року (далі - рішення), констатовано порушення судом першої інстанції пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
      5. Констатувавши відповідне порушення, Суд виходив із того, що під час постановлення щодо заявника обвинувального вироку вирішальне значення мали показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (оскільки у кримінальній справі вони були у статусі потерпілих, то надалі по тексту застосовуватиметься термін «потерпілі»), які були єдиними безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник, а, після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи, інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, не було (пункт 36 рішення).
      6. Склад суду першої інстанції повністю змінився, і новий склад жодного з потерпілих не допитав (пункт 37 рішення).
      7. Оцінюючи причини неявки потерпілих у судове засідання, ЄСПЛ зазначив, що головною причиною була їхня відмова давати показання. Це було їхнє право згідно з національним законодавством (пункти 24 і 25), і тому суд першої інстанції не міг змусити їх давати показання. Також Суд не погодився з тим, що повне звільнення від обов`язку давати показання, яке національне законодавство надає потерпілим тільки з огляду на їхній офіційний процесуальний статус, було вагомою причиною з точки зору Конвенції. Як зазначив Суд, у цій справі не було наведено жодних конкретних причин для звільнення потерпілих від обов`язку давати показання (пункт 38 рішення).
      8. Навіть якщо суд згідно з національним законодавством не міг примусити потерпілих давати показання, суддя, яка повторно розглядала справу, не пояснила, чому, незважаючи на незрозуміле ухилення потерпілих від надання показань, вона все одно була готова покладатися на їхні попередні показання, хоча ніколи не бачила їх особисто (пункт 39 рішення).
      9. З огляду на принципову зміну у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      10. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 3 600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
      Позиція заявника й інших учасників судового провадження
      11. У заяві про перегляд судових рішень заявник, на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» порушення національними судами пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо нього, ставить питання про скасування вироку і ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд. На обґрунтування своїх вимог наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      12. У судовому засіданні заявник та його захисник підтримали позицію, викладену у заяві.
      13. Прокурор вважав за необхідне задовольнити заяву частково, скасувати ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Позиція Великої Палати та мотиви ухвалення постанови
      14. Держава Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      15. Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною.
      16. Главою 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру.
      17. Згідно зі статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      18. Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      -коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      19. Згідно з послідовною практикою ЄСПЛ необхідним елементом справедливості судового провадження є наявність в обвинуваченого можливості реалізувати своє право за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції шляхом безпосереднього допиту свідка в присутності судді, який ухвалює остаточне рішення у справі.
      20. ЄСПЛ зазвичай констатує порушення принципу безпосередності у випадках, коли склад суду повністю змінювався, однак новий склад суду не допитував свідків обвинувачення (пункти 49-50 рішення від 12 березня 2020 року у справі «Черніка проти України»; пункти 35-38 рішення від 25 липня 2019 року у справі «Сванідзе проти Грузії»; пункти 44-48 рішення від 07 березня 2017 року у справі «Церовшек та Божичнік проти Словенії»; пункти 70-73 рішення від 21 квітня 2009 року у справі «Гутеан проти Румунії»).
      21. Водночас відповідно до сформованих ЄСПЛ правових позицій сам по собі факт використання національним судом як допустимих доказів показань свідків без допиту їх у судовому засіданні не є безумовною підставою для визнання судового провадження несправедливим. Для оцінки в означених випадках процедури розгляду справи з точки зору дотримання вимог статті 6 Конвенції Суд розробив загальні критерії, зміст яких викладено в рішеннях у справах «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» від 15 грудня 2011 року (пункти 119-147), «Шачашвілі проти Німеччини» від 15 грудня 2015 року (пункти 110-131), «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року (пункти 74-76).
      22. Наведені критерії полягають у з`ясуванні таких питань: чи існували достатні підстави для неявки свідка в судове засідання та визнання допустимими доказами показань відсутнього свідка; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження, достатньо вагомою, щоб визнання їх допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони; чи існували достатні врівноважуючі фактори, в тому числі надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв`язку з неможливістю перевірки показань у судовому засіданні (рішення у справах «Шачашвілі проти Німеччини», «Черніка проти України»).
      23. Розкриваючи коло врівноважуючих факторів, Суд до їх числа відносить заходи, здатні забезпечити справедливу та належну оцінку достовірності показань (пункт 75 рішення у справі «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року). Одним з таких урівноважуючих заходів ЄСПЛ визнає можливість допиту стороною захисту свідка, котрий у подальшому не з`явився в судове засідання, під час досудового слідства в ході процесуальних дій, зафіксованих із застосуванням відеозапису (пункт 130 рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини»; пункти 19, 50 рішення у справі «Чмура проти Польщі» від 03 квітня 2012 року).
      24. Сформовані практикою ЄСПЛ правила реалізації права обвинуваченого за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції узгоджуються з нормами національного кримінально-процесуального закону, які діяли на час розгляду судом справи і постановлення вироку.
      25. Зокрема, відповідно до закріплених у статті 257 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) принципів безпосередності й усності судового розгляду суд першої інстанції при розгляді справи повинен був безпосередньо дослідити докази, в тому числі допитати свідків.
      26. Відповідно до статті 308 КПК 1960 року потерпілий допитувався за правилами допиту свідків. Загальний порядок допиту свідка встановлювався статтями 302, 303 цього Кодексу.
      27. Як виняток із загального правила щодо необхідності безпосереднього допиту свідка в судовому засіданні, відповідно до статті 306 КПК 1960 року, виключно у випадках, передбачених законом передбачалось оголошення судом показань свідка, даних під час досудового слідства. Згідно з пунктом 2 частини першої зазначеної статті в разі неприбуття свідка до суду дослідження його показань, даних слідчому, прокурору, допускалося лише в разі, якщо явка цієї особи з тих або інших причин неможлива. Поважними причинами, що зумовлюють таку неможливість, могли визнаватися обставини, які об`єктивно перешкоджали свідку з`явитися в судове засідання впродовж тривалого часу, - тяжка хвороба, смерть, переїзд за кордон на постійне проживання, війна, стихійне лихо, інша надзвичайна ситуація тощо.
      28. Хоч оцінка конкретних обставин як поважних чи неповажних причин неприбуття особи й залежно від цього - прийняття рішення про оголошення її показань, даних на попередній стадії процесу, чи забезпечення безпосереднього сприйняття свідчень становили дискреційні повноваження суду, однак існування відповідних обставин належало до предмета перевірки під час судового розгляду і мало підтверджуватися доказами. В інших випадках неприбуття свідка суд зобов`язаний був діяти відповідно до вимог статей 70, 71 КПК 1960 року, тобто вживати визначених цими статтями заходів для його допиту в судовому засіданні, в тому числі шляхом примусового приводу і притягнення до відповідальності за неявку до суду без поважних причин.
      Правові наслідки конвенційних порушень, констатованих ЄСПЛ у цій справі
      29. Рішення ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» набуло статусу остаточного згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції.
      30. Зазначене рішення спонукає до висновку, що в основі визнаного ЄСПЛ порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат судового провадження щодо ОСОБА_1 і є підставами для нового розгляду справи з метою відновлення порушених прав заявника.
      31. Зокрема, як убачається з вироку і взято до уваги Судом, в основу висновків суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, за які його засуджено, було покладено показання потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
      32. Однак показань жодної із наведених осіб суд, який постановив оскаржуваний вирок, безпосередньо не дослідив. Для забезпечення явки цих осіб суд неодноразово виносив постанови про їх примусовий привід. Однак відповідні судові доручення правоохоронними органами виконані не були, і вжиття уповноваженими службовими особами всіх необхідних і можливих заходів для їх виконання з матеріалів справи не вбачається. Обставин, які б об`єктивно унеможливлювали прибуття до суду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , під час судового розгляду встановлено не було.
      33. Натомість на підставі статті 306 КПК 1960 року в судовому засіданні лише були оголошені їх показання, дані під час досудового слідства, в тому числі на очних ставках із заявником. Сторона захисту спочатку не заперечувала проти оголошення показань вказаних осіб, але після цього, через виявлені суперечності, наполягала на їх виклику і допиті. Однак, судом першої інстанції було відмовлено в задоволенні відповідного клопотання (т. 4, а. с. 204).
      34. Наведене свідчить про те, що суд не використав усіх процесуальних можливостей для допиту ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні. ЄСПЛ наголошує, що за відсутності доказів поважних причин неприбуття вказаних осіб суд без достатніх підстав обмежився оголошенням їх показань під час досудового слідства (пункти 36 - 39 рішення).
      35. За таких обставин Суд акцентував увагу, що після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи не було інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, які вказували, що заявник вимагав та отримав гроші для надання хабаря, тому вирішальне значення під час ухвалення обвинувального вироку мали показання потерпілих. Саме ці особи були безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник (пункт 36 рішення).
      36. Дослідження на підставі статті 306 КПК 1960 року раніше даних показань свідків позбавило сторону захисту можливості взяти участь у їх допиті. Тоді як реалізація відповідного права забезпечила би стороні захисту можливість поставити свідкам запитання з урахуванням усіх інших доказів, з`ясувати чи уточнити обставини, що могли викликати сумніви, в тому числі зумовлені розбіжностями між ними.
      37. З огляду на викладене, як констатував Суд, принципова зміна у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      Спосіб виправлення допущених порушень
      38. Як убачається з матеріалів справи, у своїй апеляційній скарзі захисник Черкасс В. М. в інтересах засудженого ОСОБА_1 як на підстави для скасування вироку посилався, серед іншого, на неповноту судового слідства й істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону. Зокрема, вказував, що суд першої інстанції, обмежившись оголошенням показань потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , даних під час досудового розслідування та судового розгляду у іншому складі колегії суддів, безпосереднього їх не допитав, у задоволенні клопотання засудженого про їх виклик до суду та допит - відмовив (т. 4, а. с. 241 - 251).
      39. За змістом пункту 1 частини першої статті 367 та пункту 1 частини другої статті 368 КПК 1960 року неповнота судового слідства, у тому числі коли не були допитані певні особи, виступала підставою для зміни або скасування вироку в апеляційному порядку.
      40. Згідно з частиною третьою статті 358 КПК 1960 року суд апеляційної інстанції був уповноважений визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, коли буди підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно, а відповідно до частини п`ятої статті 362 цього Кодексу зазначений суд був уповноважений проводити судове слідство за правилами глави 26 цього Кодексу щодо тієї частини вироку, законність і обґрунтованість якої оспорювалась в апеляції.
      41. Таким чином, з огляду на вимоги апеляційної скарги захисника та повноваження суду апеляційної інстанції, вказаний суд мав можливість усунути допущені судом першої інстанції порушення шляхом проведення судового слідства на підставах і в порядку, встановлених частиною третьою статті 358, частиною п`ятою статті 362 КПК 1960 року.
      42. Проте, незважаючи на допущену місцевим судом неповноту судового слідства у зв`язку з незабезпеченням допиту потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , апеляційний суд не вжив заходів для усунення порушень вимог кримінально-процесуального закону судом першої інстанції.
      43. Всупереч вимогам частини другої статті 377 КПК 1960 року, залишаючи апеляційну скаргу захисника без задоволення, суд апеляційної інстанції не навів переконливих мотивів відповідних висновків, які б узгоджувалися з положеннями статей 257, 306 цього Кодексу щодо безпосередності, усності процесу й допустимості оголошення раніше даних потерпілим показань виключно в разі об`єктивної неможливості його явки.
      44. Не дав належної оцінки відповідним аргументам сторони захисту, що були наведені у касаційній скарзі, і суд касаційної інстанції (т. 4, а. с. 292 - 301).
      45. Таким чином, для усунення встановлених ЄСПЛ порушень конвенційних прав ОСОБА_1 необхідно забезпечити явку потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у судове засідання для їх допиту з урахуванням вимог статей 302, 308 КПК 1960 року та/або перевірити за матеріалами справи їх показання, зафіксовані в інших джерелах. Верховний Суд як суд права позбавлений процесуальних повноважень безпосередньо досліджувати й оцінювати докази.
      46. Апеляційний суд відповідно до частини третьої статті 358 та частини п`ятої статті 362 КПК 1960 року вправі провести повне або часткове судове слідство, в межах якого, зокрема, допитати потерпілих, дослідити документи та матеріали. Отже, у справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції в межах своїх повноважень, з урахуванням доводів апеляційної скарги має процесуальні можливості виправити недоліки провадження в місцевому суді.
      47. Разом із тим направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, на переконання Великої Палати, не є необхідним та ефективним способом усунення допущених порушень. Адже наслідком такого процесуального рішення було б відновлення судового провадження в повному обсязі спочатку, що передбачало б необхідність повторного виклику й допиту всіх свідків, перевірки всіх документів та інших матеріалів справи. Натомість порушення процедури сприйняття й дослідження судом інших доказів, крім показань зазначених вище двох потерпілих, ЄСПЛ не встановлено і з матеріалів справи не вбачається. За таких обставин призначення нового розгляду у місцевому суді може завдати шкоди інтересам кримінального судочинства, зокрема в частині дотримання розумних строків, а також реалізації засади безпосередності процесу, оскільки у зв`язку зі спливом тривалого часу після подій можливість забезпечення явки свідків до суду і відтворення ними обставин, що підлягають доказуванню, значно ускладнені.
      48. Виходячи з наведеного Велика Палата вважає, що виправлення констатованої ЄСПЛ невідповідності судового провадження вимогам статті 6 Конвенції можна здійснити шляхом нового апеляційного розгляду. Під час такого розгляду апеляційному суду необхідно з дотриманням норм процесуального права усунути порушення, зазначені в цій постанові.
      49. Зважаючи на викладене, керуючись статтями 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ухвалила:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Г. Р. Крет
      Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. М. Лобойко С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 99648450
       
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      18 серпня 2021 року
      м. Київ
      справа № 201/15310/16
      провадження № 61-547св21
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Крата В. І.,
      суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
      учасники справи:
      позивач -Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуАкціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у складі колегії суддів:
      Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.
      ОПИСОВА ЧАСТИНА
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому, з урахуванням уточнень, просило звернути стягнення на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки згідно договору іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року і додаткового договору до нього № 1 від 14 квітня 2009 року; паркувальне місце поз. АДРЕСА_2, що є предметом іпотеки згідно договорів іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року та № DNHLGB00000749/1 від 14 квітня 2009 року, шляхом продажу вказаних предметів іпотеки на прилюдних торгах із установленням початкової ціни продажу на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселити ОСОБА_1 з житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 .
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 17 липня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», Банк), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNHLGB00000749, вид кредитування - непоновлювана кредитна лінія з цільовим призначенням - купівля нерухомості. Відповідно до умов кредитного договору позивач надав відповідачу кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол. США з кінцевим терміном повернення до 17 липня 2037 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,80 % річних. Виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором було забезпечено укладеним між сторонами договорами іпотеки, відповідно до яких в іпотеку банку ОСОБА_1 передано нерухоме майно: квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та паркувальне місце, поз. АДРЕСА_2 . Зі свого боку позивач виконав зобов`язання за кредитним договором, проте відповідач умови кредитного договору належним чином не виконувала та допустила прострочення виконання зобов`язань, у зв`язку з чим станом на 06 травня 2016 року заборгованість за договором становила 722 575,68 дол. США, з яких: 576 105,14 дол. США - заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол. США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 14 287,40 дол. США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 39 301,50 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
      Суди керувалися тим, що кредитний договір між сторонами укладено в 2007 році, умови пункту 2.3.3, які визначають право банку розірвати договір в односторонньому порядку, недійсними не визнані; зміни до умов пунктів 2.3.1 та 2.3.3 договору сторонами не вносилися; викладені в листі № Г25.0.0.0./272 від 22 червня 2010 року про одностороннє розірвання договору з 01 липня 2010 року вимоги банком відкликані не були й у подальшому банком вчинені дії щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог станом на 01 липня 2010 року (включаючи повністю суму боргу за тілом кредиту). Тому суди зробили висновок, що вчинені кредитором дії засвідчують розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року. Після настання строку повернення кредиту у зв`язку з розірванням договору з 01 липня 2010 року АТ КБ "ПриватБанк", як кредитор, втратив право здійснювати нарахування процентів за користування кредитом та неустойки за ставкою, визначеною в кредитному договорі № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Виходячи з розрахунку заборгованості станом на 01 липня 2010 року, який наданий банком нотаріусу для вчинення виконавчих написів, заборгованість становила 597 156,91 дол. США. Згідно розрахунку відповідача та відповідно до наданих виписок по договору з дати заявлення банком вимоги про розірвання договору з 01 липня 2010 року та дострокове повернення заборгованості за кредитним договором в повному обсязі відповідачем сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол. США, отже різниця між сумою заявлених вимог на момент розірвання договору та сплачених платежів складала 280 508,71 дол. США. Тому позивач, як кредитор, має право вимоги до боржника в розмірі 280 508,71 дол. США, які АТ КБ "ПриватБанк", як іпотекодержатель, вправі задовольнити шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки.
      Відмовляючи у задоволенні позову в зв`язку зі спливом позовної давності, суд першої інстанції посилався на те, що позовна давність щодо стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки спливла 02 липня 2013 року, оскільки право звернення до суду з відповідним позовом після встановленої банком дати розірвання договору 01 липня 2010 року виникло у позивача з 02 липня 2010 року, з позовною заявою до суду банк звернувся 03 листопада 2016 року, тобто з пропуском загальної позовної давності за вимогами до боржника.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин.
      Враховуючи , що кредитний договір, укладений сторонами в 2007 році, положення Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" щодо заборони розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника з пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу, не можуть бути підставою для визнання нікчемною письмової вимоги Банку про розірвання кредитного договору в односторонньому порядку, оскільки на момент укладення кредитного договору вказаної заборони законодавством передбачено не було і сторони кредитного договору погодили між собою можливість розірвання кредитного договору.
      У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні підстави для задоволення вимоги АТ КБ "ПриватБанк" про виселення, як похідної.
      Аргументи учасників справи
      У січні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права; ненадання судами належної оцінки зібраним доказам, неврахування висновків Верховного Суду; неповне дослідження обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи; невідповідність висновків судів фактичним обставинами справи; застосування висновків, викладених у постановах Вищого господарського суду України, які не підлягають застосуванню, просило скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі; стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" судовий збір.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, щосудами неправильно визначено початок перебігу позовної давності у цій справі, оскільки позивач дізнався про порушене право 26 травня 2014 року, тобто з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку
      з визнанням виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню за рішенням суду, тому з цієї дати виникло право на позов. Судом апеляційної інстанції не досліджено та не враховано зазначені документи виконавчого провадження № 23303443, які мають істотне значення для правильного вирішення даної справи.
      Апеляційним судом не враховано переривання позовної давності, жодні висновки з цього приводу оскаржувана постанова не містить. Апеляційний суд в порушення вимог процесуального закону не дослідив зібрані у справі докази, не врахував виписки по рахункам з платіжними дорученнями, письмові заяви по суті спору щодо здійснених відповідачем погашень в межах позовної давності. Відповідно до виписок по рахунку за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року за період з 17 липня 2007 року по 16 травня 2018 року (01 жовтня 2018 року) за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року ОСОБА_1 регулярно з 2010 по 2014 роки періодично здійснювала погашення заборгованості за кредитним договором, що свідчить про визнання боржником свого боргу. Так, згідно виписок та розрахунку заборгованості - 25 листопада 2014 року позичальником здійснено останнє погашення у розмірі 6 500 дол. США та 02 грудня 2014 року - у розмірі 64 дол. США, що за сукупністю складає визначений кредитним договором (пункт 7.1) щомісячний платіж 6 563,94 дол. США. Після цієї дати погашення не проводилися позичальником, тому вже 26 грудня 2014 року, після несплати щомісячного платежу, з`являється прострочене тіло кредиту у розмірі 148,90 дол. США та відповідно починає перебіг позовна давність, виникає право кредитора звернутися до суду за захистом своїх прав. Кожен із цих платежів перериває позовну давність, тому звернувшись із позовом 03 листопада 2016 року, позивач не пропустив позовну давність.
      Розрахунок заборгованості здійснено позивачем станом на 06 травня 2016 року, тобто вже після усіх погашень та платежів зі сторони позичальника, отже борг відповідача складає 722 575,68 дол. США. Таким чином, висновки судів, що позивач як кредитор має право вимоги до боржника лише розмірі 280 508,71 дол. США є необґрунтовані, не відповідають обставинам та матеріалам справи.
      Згідно довідки Банку від 02 квітня 2012 року № 25.000/1-34 станом на 02 квітня 2012 року за кредитним договором № ОННЬОВ00000749 від 17 липня 2007 року, що діє до 17 липня 2037 року, поточна заборгованість складає - 590 654,91 дол. США, в тому числі: 587 519,20 дол. США - заборгованість за кредитом, 2 291,51 дол. США - заборгованість за проценти, 844,20 дол. США - заборгованість за комісією. На 02 квітня 2012 року прострочена заборгованість відсутня.
      Виконавчий напис № 1869 від 07 грудня 2010 року визнаний таким, що не підлягає виконанню згідно рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2012 року у справі № 2-10635/11, яке набрало законної сили. Виконавчий напис № 1870 від 07 грудня 2010 року визнаний таким, що не підлягає виконанню згідно рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2011 року у справі № 2-7132/11, яке набрало законної сили. 26 травня 2014 року Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (далі - Жовтневий ВДВС Дніпропетровського МУЮ) закрито виконавче провадження № 23303443 на підставі пункту 4 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з визнанням виконавчого напису нотаріуса № 1869 від 07 грудня 2010 року таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, Банк про неможливість реалізації свого права (тобто порушення права) на звернення стягнення на предмет іпотеки дізнався 26 травня 2014 року, тобто з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому перебіг позовної давності почався саме з цього моменту.
      Після закриття виконавчого провадження (26 травня 2014 року), АТ КБ «ПриватБанк» 13 жовтня 2015 року звернувся з позовом до ОСОБА_1 та до поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, що також свідчить про переривання строку позовної давності відповідно до частини другої статті 264 ЦК України. 09 листопада 2015 року ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська відкрито провадження у справі № 200/22545/15-ц та справа не розглянута.
      Суди помилково посилалися на листи від 22 червня 2010 року за № Г25.0.0.0./272 та від 14 липня 2010 року за № 25.0.0.0/1-303 як на підставу для розірвання кредитного договору Банком, оскільки відповідні листи не мали наслідків розірвання банком договору в односторонньому порядку. Згідно наведених листів позичальника повідомлено про дострокове розірвання з 01 липня 2010 року кредитного договору в односторонньому порядку на підставі пункту 2.3.3 договору з посиланням на те, що позичальник не надала своєї згоди на підвищення відсоткової ставки за договором до 14,21 %. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2011 року у справі № 2-7132/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2011 року, встановлено, що позичальник не отримувала та їй не надіслано повідомлення про зміну процентної ставки до 14,21 %, тому позичальник продовжила сплачувати щомісяця кошти для погашення кредиту (том 1, а. с. 199 - 204). Оскільки позичальник не погодився на підвищення процентної ставки та розірвання договору, Банк продовжив обслуговування кредиту на обумовлених сторонами первісних умовах без підвищення процентної ставки та без розірвання договору, а позичальник в свою чергу продовжив виконувати зобов`язання на підставі кредитного договору, що додатково підтверджується виписками по рахунках, розрахунком заборгованості та поясненнями відповідача по справі. Таким чином, висновки судів про розірвання банком договору, зміну строку його виконання, пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту, відсутність підстав для нарахування процентів та неустойки - не відповідають дійсності, не ґрунтуються на нормах закону та не відповідають матеріалам справи й умовам кредитного договору.
      Суди зробили помилковий висновок, що вчинені кредитором дії засвідчують розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року і не звернули уваги, що зміни законодавства відбулися 21 січня 2010 року, а листи датовані 22 червня 2010 року та 14 липня 2010 року, тобто після набрання чинності змін. Викладені в цих листах вимоги Банка з наведених в них підстав є нікчемними в силу закону, тому такі листи не створюють юридичних наслідків для сторін правочину.
      Відповідач підлягає виселенню з житла, яке є предметом іпотеки.
      У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий представником - адвокатом Іванчуком В. Я., у якому просила оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
      Рух справи
      Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
      Межі та підстави касаційного перегляду
      Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      В ухвалі Верховного Суду від 23 березня 2021 року вказано, що: наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19); Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18), від 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18), від 14 лютого 2018 року у справі № 161/15679/15-ц (№ 61-765св18); Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року (провадження № 6-2891цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16), від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15)).
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року в справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), зроблено висновок, що «вжитий банком спосіб позасудового захисту свого порушеного права, а саме звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить. Отже, до часу повернення виконавчого напису нотаріуса право банку щодо задоволення своїх майнових вимог за рахунок переданого в іпотеку майна порушено не було, а було захищено чинним у вказаний період виконавчим написом нотаріуса».
      Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18).
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18) зазначено, що «правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
      Досліджуючи надані позивачем розрахунок заборгованості та виписку по рахунку, апеляційним судом установлено, що останній платіж у сумі 500 грн відповідачем було здійснено у серпні 2012 року, шляхом внесення нею сум на погашення заборгованості за кредитним договором. Факт здійснення вказаного платежу також не заперечувалось і самим відповідачем. Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про вчинення відповідачем дій, які, відповідно до положень статті 264 ЦК України, свідчать про переривання строку позовної давності».
      У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».
      Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16) та Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18).
      У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15) зазначено, що «частина друга статті 109 цього Кодексу встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення».
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      17 липня 2007 року між Банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNHLGB00000749, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол. США у вигляді непоновлюваної кредитної лінії на купівлю нерухомості з кінцевим терміном повернення до 17 липня 2037 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10,08 % річних.
      Банк взяті на себе зобов`язання по видачі кредитних коштів виконав належним чином, що підтверджується випискою по позичковому рахунку НОМЕР_1 , згідно якої 17 липня 2007 року здійснено видачу кредитних коштів в сумі 603 000 дол. США. Відповідні обставини не заперечувалися відповідачем під час розгляду справи.
      Того ж дня в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року сторони уклали договір іпотеки № DNHLGB00000749, за умовами якого ОСОБА_1 надала в іпотеку майнові права на отримання у власність згідно договору № 15-ИП про спільну діяльність у будівництві, укладеного між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Перспектива Інвестмент», нерухомого майна, будівництво якого незавершене, а саме:
      - квартири, будівельний номер АДРЕСА_1 .
      - паркувального місця, поз. АДРЕСА_2 .
      14 квітня 2009 року між сторонами укладений додатковий договір № 1 до договору іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, яким пункти 38.3 та 38.4 договору іпотеки № DNHLGB00000749 викладені в іншій редакції, зокрема: пункт 38.3 - в забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно: квартиру, третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірній» за АДРЕСА_1 . Майно належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3 , виданого 08 січня 2009 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 11 січня 2009 року.
      14 квітня 2009 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року сторони уклали договір іпотеки № DNHLGB00000749/1, за умовами якого ОСОБА_1 надала в іпотеку паркувальне місце, поз. АДРЕСА_2 . Майно належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_4 , виданого 11 січня 2009 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 січня 2009 року.
      Того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладений додатковий договір № 1 до кредитного договору № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, яким сторони погодили внести зміни до пункту 7.3 договору та викласти його в іншій редакції: пункт 7.3. Забезпеченням виконанням позичальником зобов`язань за даним договором виступає іпотека нерухомого майна, а саме: квартира АДРЕСА _1 ; паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 .
      Умовами пункту 2.3.3 сторонами погоджено підстави та порядок розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку за умови ненадання позичальником у встановлений термін згоди сплачувати запропоновану банком процентну ставку, згідно з якимипри неотриманні Банком протягом 20-ти днів письмової відповіді Позичальника зі згодою сплачувати процентну ставку (запропоновану Банком) відповідно підпункту «в» пункту 2.3.1. Кредитного договору, банк на власний розсуд має право згідно статті 651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання Кредитного договору з надісланням відповідного повідомлення. При цьому, позичальник (Відповідач) зобов`язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію за фактичний строк його користування, повністю виконати інші зобов`язання за Кредитним договором.
      22 червня 2010 року банком на адресу ОСОБА_1 надіслано листа № Г25.0.0.0./272, в якому повідомлено про розірвання з 01 липня 2010 року в односторонньому порядку кредитного договору № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року на підставі пункту 2.3.3 договору та зазначено, що на адресу ОСОБА_1 було надіслано листа від 31 грудня 2008 року, в якому позичальника повідомлено про намір банку підвищити відсоткову ставку за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року до 14,21 % річних починаючи з 02 березня 2009 року, а також висунуто вимогу до позичальника строком до 01 липня 2010 року повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію й відсотки за фактичний строк користування кредитними коштами, що на день підписання цього листа складає: 595 375,77 дол. США тіло кредиту, 844,20 дол. США комісій та 5 894,76 дол. США відсотків.
      14 липня 2010 року банком на адресу ОСОБА_1 надіслано листа № 25.0.0.0./1-303, в якому повідомлено, що на підставі пункту 2.3.3 кредитного договору банк з 01 липня 2010 року достроково розірвав кредитний договір та висунуто вимогу про повернення кредиту у повному обсязі. У разі невиконання даної вимоги протягом 30 банківських робочих днів з дня отримання повідомлення, банк буде змушений задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна, яке було передано в іпотеку згідно договорів іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року та № DNHLGB00000749/1 від 14 квітня 2009 року шляхом звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису або з позовом до суду.
      07 грудня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. вчинено виконавчий напис № 1869 на договорі іпотеки та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно: квартиру АДРЕСА _1 в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року в сумі 597 156,91 дол. США, включаючи прострочену заборгованість за кредитом - 595 192,51 дол. США, суму заборгованості за відсотками - 1 964,40 дол. США.
      У виконавчому написі зазначено строк, за який має провадитися стягнення, а саме - з 17 липня 2007 року по 01 липня 2010 року.
      07 грудня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. вчинено виконавчий напис № 1870 на договорі іпотеки та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно: паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року в сумі 597 156,91 дол. США, включаючи прострочену заборгованість за кредитом - 595 192,51 дол. США, суму заборгованості за відсотками - 1 964,40 дол. США. У виконавчому написі зазначено строк, за який має провадитися стягнення, а саме - з 17 липня 2007 року по 01 липня 2010 року.
      Згідно розрахунку відповідача та відповідно до наданих виписок по договору з 01 липня 2010 року відповідачем сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол. США.
      У порушення умов кредитного договору позичальник взяті на себе зобов`язання по поверненню кредиту, сплати процентів та інших платежів належним чином не виконувала, у зв`язку з чим, згідно розрахунку Банку станом на 06 травня 2016 року, відповідач мала заборгованість в розмірі 722 575,68 дол. США, яка складається з: 576 105,14 дол. США - заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол. США - заборгованість по процентам; 14 287,40 дол. США - заборгованість по комісії; 39 301,50 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.
      Позивач подав до суду банківські виписки по рахункам НОМЕР_5 , НОМЕР_1 за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року з платіжними документами (а. с. 118 - 243, т. 2; а. с. 2 - 49, т. 3).
      МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
      Позиція Верховного Суду
      Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Відповідно до частини першої статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
      Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
      Слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).
      У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується.
      Тлумачення статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов?язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов?язком, у тому числі забезпечувальним.
      Отже, вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов`язанням, не переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою законом не передбачено.
      Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року по справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18), на висновки в якій послались суди в оскаржених рішеннях, зазначено, що «вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки починається від дня, коли у кредитора (іпотекодержателя) виникло право на відповідний позов, незалежно від того, чи звертався він після цього до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав. У силу положень статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, а також у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин.
      У справі, яка переглядається, 14 лютого 2013 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким звернуто стягнення на предмет іпотекиу рахунок погашення всієї заборгованості за кредитом. Даним виконавчим написом установлено, що строк платежу за зобов`язаннями настав 27 липня 2012 року. Тобто, вчинення виконавчого напису у даній справі потягло зміну строку виконання основного зобов`язання. За викладених обставин Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що вжитий банком засіб позасудового захисту свого порушеного права, а саме звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не бере до уваги висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), відповідно до якого перебіг позовної давності почався саме з моменту, коли виконавчий напис, яким банк задовольнив свої кредиторські вимоги, повернутий без виконання, оскільки містить різні конкретні обставини справи у порівнянні зі справою, яка переглядається. Так, у наведеній постанові встановлено, що банк про неможливість реалізації свого права (тобто порушення права) на звернення стягнення на предмет іпотеки дізнався з моменту, коли державний виконавець повернув виконавчий документ про звернення стягнення на предмет іпотеки. До часу повернення виконавчого напису нотаріуса право банку щодо задоволення своїх майнових вимог за рахунок переданого в іпотеку майна порушено не було, а було захищено чинним у вказаний період виконавчим написом нотаріуса. У свою чергу у справі, яка переглядається, банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, разом із тим, не реалізував свого права на стягнення всієї заборгованості за кредитним договором у судовому порядку в межах строку позовної давності».
      Підстав для ініціювання відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року по справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18) колегія суддів не вбачає.
      Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
      У справі, що переглядається, суди встановили, що АТ КБ «ПриватБанк» позов про звернення стягнення на предмет іпотеки пред`явлено у листопаді 2016 рокузі спливом позовної давності, оскільки внаслідок розірвання кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року банк змінив строк виконання зобов`язання, тому право на позов щодо звернення стягнення на предмет іпотеки виникло у позивача в липні 2010 року. Відповідач заявила про застосування позовної давності. Підстав для переривання перебігу позовної давності по спірному забезпечувальному зобов`язанню суди не встановили, про поважність причин пропуску позовної давності позивач не заявляв.
      За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за спливом позовної давності. У зв`язку з цим правильно відмовили і у задоволенні вимоги про виселення, як похідної.
      Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що про порушення своїх прав за пред?явленим у цій справі позовом банк дізнався з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса, оскільки у цій справі суди встановили, що банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом пред?явлення відповідачувимоги про дострокове розірвання кредитного договору на його умовах з 01 липня 2010 року, разом із тим, не реалізував свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку в межах позовної давності.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені: без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19); Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18), від 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18), від 14 лютого 2018 року у справі № 161/15679/15-ц (№ 61-765св18); Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року (провадження № 6-2891цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16), від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15)); без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.
      Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. І. Крат
      Судді: Н. О. Антоненко
      І. О. Дундар
      Є. В. Краснощоков
      М. М. Русинчук
      Джерело: ЄДРСР 99250652