ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о недействительности отчуждения имущества во время действия обеспечения иска, хотя в дальнейшем и отмененного

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

за участю представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Укрінком», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсним договору купівлі-продажу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» про перегляд рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» (далі – Санаторій) звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 23 серпня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (далі – АТ «Брокбізнесбанк») та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позивачеві кредит у сумі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних. Грошові кошти надавалися на викуп приміщень будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» площею 377,8 кв. м, їдальні літ. «Б-1» площею 642,9 кв. м, холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» площею 358,7 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» площею 1916 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. 

На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку було передано вищевказані нежитлові будівлі та приміщення, що знаходяться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3. 

Крім того, зобов’язання Санаторію за кредитним договором від 23 серпня 2012 року було забезпечено договором поруки НОМЕР_1, укладеним між АТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2. 

Згідно з постановою Правління Національного банку України (далі – НБУ) від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації банку та призначено на це уповноважену особу Фонду. 

Відповідно до оголошення, розміщеного в газеті «Голос України» від 5 червня 2015 року № 98 (6102), уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк» оголошено конкурс з реалізації активів банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитами іншим фінансовим установам, який проводитиметься на електронному майданчику Товарної біржи «Електронні торги України» (далі – ТБ «Електронні торги України»). Серед переліку таких кредитів було зазначено кредитний договір НОМЕР_1 з початковою ціною лота № 200697 в розмірі 2 млн 360 тис. 800 грн. Згідно з офіційною інформацією, розміщеною на сайті ТБ «Електронні торги України», 19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою й порукою фізичної особи, та учасник з індивідуальним кодом НОМЕР_4 запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн. 

15 липня 2015 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі – ПАТ «Укрінбанк») (після зміни найменування – ПАТ «Укрінком») надіслало Санаторію повідомлення (вимогу) від 10 липня 2015 року № 2843/0/2-15, в якій ішлося про те, що AT «Брокбізнесбанк» відступив ПАТ «Укрінбанк» право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 та зазначеними іпотечним договором та договором поруки. Крім того, ПАТ «Укрінбанк» повідомило позивача про необхідність погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1, яка станом на 3 липня 2015 року складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило його про свій намір укласти з третіми особами договір купівлі-продажу предмета іпотеки в разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором після спливу 30-денного строку з моменту направлення вимоги. 

29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» загальною площею 377,8 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» загальною площею 1916 кв. м, приміщення їдальні літ. «Б-1» загальною площею 642,9 кв. м, приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» загальною площею 358,7 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7. Предмет іпотеки банк відчужив за ціною 2 млн 447 тис. 775 грн, тоді як ринкова вартість предмета іпотеки відповідно до звіту про оцінку майна, виконаного оцінювачем фізичною особою – підприємцем ОСОБА_8, становить 7 млн 204 тис. 440 грн. Крім того, вказане майна було відчужене за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборони на його відчуження та без згоди Санаторію на отримання банком будь-яких документів від свого імені для укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки.

Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 жовтня 2016 року позов задовольнив: визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим НОМЕР_5; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Львівської області рішенням від 12 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року, рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позову; вирішив питання про розподіл судових витрат.

У заяві Санаторію порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року та залишення без змін рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав:

неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Санаторій посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Санаторія – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди встановили, що 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого АТ «Брокбізнесбанк» узяло на себе зобов’язання надати позичальнику кредит у розмірі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних.

23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 за реєстровим № 420.

Згідно з цим іпотечним договором в іпотеку було передано нежитлові будівлі та приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9).

У цьому договорі зазначено, що предмет іпотеки знаходиться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3.

У статті 7 цього договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідного до пункту 7.1 вказаного іпотечного договору банк має право у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником умов основного зобов’язання за кредитним договором у цілому або в його частині та/або невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем обов’язків, установлених цим договором, у цілому або в тій чи іншій їх частинах, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання умов основоного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

У пункті 7.4 цього іпотечного договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та умовами іпотечного договору.

Згідно з пунктом 7.6.2 іпотечного договору іпотекодавець цим договором уповноважує іпотекодержателя подавати та отримувати від імені іпотекодавця будь-які довідки та документи (в тому числі технічну документацію в бюро технічної інвентаризації (далі – БТІ)), необхідні для підготовки предмета іпотеки для продажу, в тому числі, але не виключно, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно або довідку-характеристику БТІ, сплачувати всі необхідні платежі.

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 23 серпня 2012 року між AT «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_1. 

Згідно з постановою Правління НБУ від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та з рішенням виконавчої дирекції Фонду від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації АТ «Брокбізнесбанк» та призначено на це уповноважену особу Фонду. 

19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою та порукою фізичної особи. В інформації щодо результатів конкурсу зазначено: учасник індивідуальний код НОМЕР_4, запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн.

10 липня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» направило Санаторію повідомлення (вимогу) № 2843/0/2-15, яким повідомило про відступлення йому AT «Брокбізнесбанк» права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами і договором поруки відповідно до договорів про відступлення права вимоги від 3 липня 2015 року № 21 та про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 9 липня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим № 5114.

У вказаному повідомленні (вимозі) ПАТ «Укрінбанк» вимагало від Санаторію погасити заборгованість за кредитним договором, яка станом на дату укладення договору про відступлення права вимоги складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило, що в разі невиконання позичальником зобов’язання в повному обсязі після спливу 30-денного строку з моменту направлення повідомлення має намір укласти з третьою особою договір купівлі-продажу предмета іпотеки.

3 серпня 2015 року позивач направив на адресу ПАТ «Укрінбанк» заяву про відкликання довіреності, виданої шляхом укладення іпотечного договору від 23 серпня 2012 року, якою повідомив банк, що з моменту отримання цього повідомлення дії, що будуть вчинені на виконання пункту 7.6.2 указаного договору, та інші дії за цим договором, будуть уважатися недійсними та незаконними.

5 серпня 2015 року Ржищівський міський суд Київської області постановив ухвалу в справі № 374/326/15-ц за позовом ОСОБА_10 до Санаторію про захист прав споживача та стягнення коштів, відповідно до якої заяву ОСОБА_10 про забезпечення позову задовольнив: наклав арешт на нерухоме майно, що належить Санаторію, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1; заборонив Санаторію вчиняти дії, спрямовані на відчуження вказаного нерухомого майна.

10 серпня 2015 року державний виконавець відділу Державної виконавчої служби Дрогобицького міськрайонного управління юстиції виніс постанову НОМЕР_10 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження на підставі вказаної ухвали суду в справі № 374/326/15-ц.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 грудня 2015 року № 125679683 державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві ОСОБА_11 28 жовтня 2015 року на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року в справі № 574/8346/15-ц припинив обтяження – арешт зазначеного нерухомого майна Санаторію. 

29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлі лікувального корпусу, позначеної на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлі спального корпусу, позначеної на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначеного на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначених на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9). Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7.

У відповіді Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року № 01.19/31/2016 на звернення представника Санаторію ОСОБА_12 від 13 квітня 2016 року повідомлено, що згідно з даними автоматизованої системи документообігу цього суду цивільної справи за № 574/8346/15-ц не існує. 

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що нотаріус посвідчив оспорюваний договір купівлі-продажу за наявності заборон в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна на відчуження спірних будівель від 28 квітня 2006 року та 23 серпня 2012 року. Крім того, ухвала Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову на момент укладення вказаного договору набрала законної сили та була скасована лише 2 грудня 2015 року. При цьому предмет іпотеки вибув з володіння Санаторію поза його волею. 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час посвідчення оспорюваного договору (29 жовтня 2015 року) ніяких інших заборон відчуження та/або арештів на предмет іпотеки, крім заборон, які були зареєстровані на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 23 серпня 2012 року за реєстровим № 420, та договором про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 9 липня 2015 року за реєстровим № 5114, не було. При цьому нотаріус не знав і не міг знати про те, що припинення обтяження до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було вчинено державним реєстратором на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року, постановленій в неіснуючій справі № 574/8346/15-ц. Крім того, продавець за договором – іпотекодержатель ПАТ «Укрінком» при укладенні оспорюваного договору діяв у межах повноважень, наданих йому Законом України «Про іпотеку» та іпотечним договором.

Разом з тим, в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладені правочини щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, є недійсними, незважаючи на те, чи було зареєстровано таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року зазначено, що забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права, а саме статей 203, 215, 216 ЦК України в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України та нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). 

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. 

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу). 

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 3, 4, 14, 15, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. 

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. 

У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України обов’язковість судового рішення закріплено як одну з основних засад судочинства, яка з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

При цьому як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про відмову в задоволенні позову, на вказане уваги не звернули та не встановили, чи було достеменно відомо банку на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями від 29 жовтня 2015 року про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, адже саме ПАТ «Укрінбанк» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційної скаргою від 18 вересня 2015 року на ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову, яка міститься в матеріалах справи. 

Без оцінки судом першої інстанції вказаних обставин ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України. 

Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» задовольнити частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді 
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

Правовий висновок
у справі № 6-1361цс17

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1361цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/51FDB6DA63980F2EC22581BD004BC045

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ очень избирательно подходит к решению однотипных споров и как показывает практика в большинстве случаев в интересах банков. В этом деле ВСУ пришел к абсолютно законному выводу о неправомерном отчуждении имущества во время действия определения об обеспечении иска. При этом, не смотря на то, что в дальнейшем определение об обеспечении было отменено, ВСУ забыл о своих более ранних позициях позволяющих игнорировать подобные определения, и все таки указал на незаконность отчуждения.

Теперь банк получил право повторно продать тоже самое имущество, а кроме того не возвращать средства за предыдущую продажу. Подобные решения ВСУ остаются несмываемым позором на всей судебной системе.

  • Confused 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Тут вопрос к стороне. Кто мешал выполнить определение об обеспечении, почему не зарегистрировали в реестре? Сделали бы как следует и проблем не возникало бы. 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Рішення моє тому можу Вам роз'яснити - заборони були зареєстровані в реєстрі - Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області, реєстратор типу не побачив явних ознак підробки та зняв заборони. Основна вказівка ВСУ якраз про те, що стороні було достеменно відомо про факт існування заборони:

 

"При цьому як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про відмову в задоволенні позову, на вказане уваги не звернули та не встановили, чи було достеменно відомо банку на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями від 29 жовтня 2015 року про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, адже саме ПАТ «Укрінбанк» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційної скаргою від 18 вересня 2015 року на ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову, яка міститься в матеріалах справи. "

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
6 минут назад, Rupinskiy сказал:

Рішення моє тому можу Вам роз'яснити - заборони були зареєстровані в реєстрі - Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області, реєстратор типу не побачив явних ознак підробки та зняв заборони.

Уголовное производство открыли ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
24 минуты назад, Rupinskiy сказал:

Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області,

Однако обеспечение было отменено.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54067546

"апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрінбанк» задовольнити частково.

Ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 05 серпня 2015 року скасувати, питання передати на новий розгляд до суду першої інстанції."

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 760/21151/15-ц
      Провадження N 14-142цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А.,
      Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво.
      Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
      23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою).
      На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16.
      Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу).
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської).
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3.
      12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2.
      21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася.
      27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4.
      29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності.
      Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.
      На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер.
      Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи).
      Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
      Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України.
      Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.
      В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи).
      Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права.
      У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності.
      Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України.
      На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій.
      На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2/1712/783/2011
      Провадження N 14-228цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату (далі - релігійна громада УПЦ КП),
      відповідачі: Рівненська обласна державна адміністрація (далі - Рівненська ОДА), релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви (далі - релігійна громада УПЦ),
      розглянула в порядку письмового провадження заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року
      у цивільній справі за позовом релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання права власності на нерухоме майно,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2011 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до суду із позовом до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення виконавчого комітету Ровенської обласної Ради народних депутатів (далі - Ровенська облрада) від 03 грудня 1991 року N 221 (пункт 1.2) в частині безоплатного повернення культової будівлі і майна (храму Казанської ікони Божої Матері) у власність релігійної громади УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області. Визнати право власності на культову будівлю та майно (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, за релігійною громадою УПЦ КП, зареєстрованої розпорядженням Представника Президента України в Рівненській області від 09 серпня 1993 року N 353.
      Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" зареєстровано статут релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області та повернуто безоплатно культову будівлю і майно у власність цієї громади.
      Позивач вказував, що під час прийняття оспорюваного рішення Ровенською облрадою не були з'ясовані питання щодо походження, джерел формування та правового статусу культової споруди (храму) до його передачі в 1939 році на користь держави СРСР.
      Крім того, не було з'ясовано питання про належність храму саме релігійній громаді УПЦ, а культова будівля та майно в с. Заболотинці (раніше с. Кнерути) Млинівського району Рівненської області на момент їх передачі у державну власність у 1939 році належали релігійній громаді Української автокефальної православної церкви (далі - релігійна громада УАПЦ) на території Західної України, яка входила до складу Польщі. Ця ж обставина додатково підтверджується листом єпископа Волинського та Рівненського на запит Московського патріархату про підпорядкованість церкви в 1923-1939 роках Волинській єпархії.
      Також факт належності релігійних громад та їх майна, в тому числі і в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, до ієрархічної структури УПЦ КП встановлений рішенням Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року, в якому вказано, що ще в червні та жовтні 1990 року Український екзархат православної церкви отримав адміністративну незалежність від Московського патріархату і набув самостійного статусу як УПЦ, проте зі збереженням канонічного підпорядкування останньому. Саме цього конфесійного напряму і дотримується релігійна громада с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, статут якої був зареєстрований оскаржуваним рішенням відповідача та на користь якої повернуто храм з церковним майном.
      Позивач зазначав, що 25 та 26 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський православний собор, за рішеннями якого були об'єднані в єдину релігійну організацію УПК КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, а рішення Харківського архієрейського собору УПЦ від 27 травня 1992 року не були визнані Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України як такі, що ухвалені з порушенням статуту УПЦ. Вищевикладені обставини вказують, що культова будівля з церковним майном в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не перебували у власності релігійної громади УПЦ на момент їх безкоштовної передачі (а не повернення), а була у власності УАПЦ до передачі її майна на користь держави, а згодом об'єднана в єдину релігійну організацію - УПЦ КП.
      Неодноразові звернення релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА про скасування свого рішення про передачу храму з церковним майном на користь жителів села, що входять до релігійної громади УПЦ, керівництво якої ухиляється від виконання рішення загальних зборів жителів села про утворення єдиної релігійної громади конфесійного спрямування Київського патріархату, залишені без задоволення з посиланням на те, що релігійна громада УПЦ є власником храму з церковним майном, а тому вважає, що спір, що виник з приводу припинення права власності на об'єкти нерухомості, вирішується в судовому порядку.
      Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року касаційну скаргу релігійної громади УПЦ КПвідхилено, рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року залишено без змін.
      У лютому 2016 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6, постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72, постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 37, 39 Цивільного кодексу Української РСР, статтю 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви).
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року відкрито провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      10 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 рокудо Верховного Суду.
      Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки релігійна громада УПЦ КП подала заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 37, 39 ЦК Української РСР, статті 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статей 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6;
      - постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47;
      - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72;
      - постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53;
      - ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08.
      Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Як вбачається з матеріалів справи, заява релігійною громадою УПЦ КП подана, у тому числі з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, зокрема статей 5, 61, 309 ЦПК України.
      Оскільки вказані норми цивільного процесуального законодавства не регулюють порядок провадження у справі, правила підсудності чи компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, то Велика Палата Верховного Суду правових підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права з огляду на положення пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України не вбачає.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно із архівною довідкою від 19 листопада 2013 року N 792/01.22 у документах Волинської духовної консисторії є картки реєстрації православних церков Дубенського повіту за 1925-1939 років, в яких зазначено, що в с. Кнерути (Клегаїу) (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) у 1890 році побудовано церкву на честь Казанської ікони Божої Матері. Церква дерев'яна, візантійського стилю, побудована за кошти парафіян (т. 2, а. с. 236).
      Крім того, відповідно до даних архіву Варшавської православної митрополії XXVI/II "Список-перелік штатних і нештатних парафій та філій, а також штатів духовенства Волинської Єпархії" на момент переходу у власність держави церкви Казанської ікони Божої Матері нею користувалася релігійна громада Польської автокефальної церкви, що об'єктивно підтверджується копією довідки православного Митрополита Варшавського і всієї Польщі N 440/2002 від 31 грудня 2002 року, з якої вбачається, що територія теперішньої Рівненської області в період 1918-1939 років входила на той час до складу територій колишнього Волинського воєводства разом з усіма православними парафіями того регіону. Також православні парафії колишніх воєводств: Львівського, Тернопільського, Поліського, Гродненського, Вільнюського - належали до Польської автокефальної православної церкви, які були утворені (виділені) з Російської православної церкви (далі - РПЦ) (т. 2, а. с. 49).
      08 січня 1946 року Свято-Казанська Богородична церква (храм Казанської ікони Божої Матері) с. Кнерути Острожецького району Рівненської області (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) була передана в користування місцевій православній громаді (т. 2, а. с. 14-34).
      Водночас суди з'ясували, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" повернуто безоплатно у власність релігійної громади УПЦ в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культову будівлю та майно (т. 1, а. с. 4-7).
      03 грудня 1991 року було зареєстровано статут УПЦ, керівний орган якої розташовано та діяльність якої поширюється на с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області (т. 2, а. с. 60).
      Релігійна громада УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрована як юридична особа 03 грудня 1991 року (т. 1, а. с. 127).
      25-26 червня 1992 року Всеукраїнський православний собор в м. Києві постановив об'єднати УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх її коштів, майна рухомого і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками УПЦ КП (т. 1, а. с. 22-23).
      Релігійна громада УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району зареєстрована як юридична особа 09 серпня 1993 року (т. 1, а. с. 11).
      Статут релігійної громади УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрований 08 серпня 2005 року (т. 1, а. с. 33).
      Відмовляючи у позовіу справі, що переглядається, місцевий суд і суд апеляційної інстанції керувалися тим, що оскільки спірна культова будівля (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, збудована за кошти парафіян, тому вона на той час вважалася власністю відповідної релігійної громади та з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося. При цьому підтвердження належності спірного майна УАПЦ відсутні.
      У зв'язку із наведеним, оскаржуваним рішенням Рівненської облради юридично закріплено та офіційно підтверджено відповідним державним органом безоплатне повернення у власність релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культової будівлі і майна, оскільки на момент прийняття такого (03 грудня 1991 року) у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області діяла та була зареєстрована лише одна релігійна громада УПЦ, яка й звернулася до органу державної влади із відповідним клопотанням.
      Також суди попередніх інстанцій зазначили, що на момент повернення безоплатно у власність релігійній громаді УПЦ культової будівлі та майна постанови Всеукраїнського православного собору (25-26 червня 1992 року) не існувало, а релігійною громадою УПЦ КП не надано підтверджень того, що вона є правонаступником православної релігійної громади, яка діяла в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області до 1991 року. При цьому згідно зі статутом позивача релігійна громада УПЦ КП є новоутвореною релігійною громадою станом на 1993 рік, а на момент повернення спірного майна відповідачу в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не було жодних інших православних релігійних громад іншої конфесійної приналежності, а також на вищевказане культове майно не претендувала й офіційно зареєстрована на той час УАПЦ, тому Ровенська облрада не мала правових підстав для відмови релігійній громаді УПЦ у задоволенні її заяви про повернення вищевказаної церкви із іншим церковним майном.
      Крім того, судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що фактично має місце спір між нинішніми та колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади, оскільки незначна частина членів релігійної громади УПЦ у травні 1993 року перейшла в підпорядкування УПЦ КП, однак більшість відмовилася, у зв'язку із чим була створена релігійна громада УПЦ КП, яка стала претендувати на спірне культове майно, посилаючись на постанову Всеукраїнського помісного об'єднавчого собору від 25-26 червня 1992 року.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій.
      Вбачається, що рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6 та постанова Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, надані заявником як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, ухвалені в одній справі, де релігійна громада УПЦ КП с. Милостів Рівненського району Рівненської області заявила вимогу про визнання недійсним розпорядження Рівненського облвиконкому (тепер Рівненська ОДА) від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" щодо повернення культової будівлі релігійній громаді УПЦ с. Милостів Рівненського району Рівненської області.
      При цьому колегія суддів по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України як суд касаційної інстанції погодилася з висновком суду про задоволення позову та скасування згаданого розпорядження органу виконавчої влади з огляду на відсутність доказів того, що споруда Свято-Троїцького храму в с. Милостів Рівненського району Рівненської області була власністю релігійної громади УПЦ чи РПЦ на момент її націоналізації та перехід у державну власність, оскільки за змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" поверненням культових будівель і майна у власність вважається повернення будівель і майна у власність тих релігійних організацій, що були власниками будівель і майна на момент їх переходу у власність держави.
      Тобто у цьому випадку судами, на відміну від рішення у вищевказаній справі, яку заявником надано для прикладу неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, встановлено, що спірна культова споруда збудована за кошти парафіян єдиної православної релігійної громади, що була на той момент у с. Кнерути (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області), при цьому докази втрати права власності релігійною громадою на неї відсутні, а спір виник між колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади УПЦ, частина яких у 1993 році перейшла до новоствореної релігійної громади УПЦ КП.
      Також унаданих для порівняння заявником рішенні Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72 та постанові Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, які прийняті в одній і ті й же справі за заявою релігійної громади УПЦ КП с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Вищого арбітражного суду України від 14 серпня 1998 року, було визнано недійсним рішення Рівненського облвиконкому від 25 вересня 1991 року N 173 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" в частині повернення релігійній громаді УПЦ с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області храму Святої ВеликомучениціПараскеви і житлового будинку, оскільки судами було достовірно встановлено, що спірна культова будівля до переходу (націоналізації) її у державну власність (1939 рік) релігійній громаді РПЦ не належала, вона перебувала у користуванні УАПЦ.
      Такого висновку арбітражний суд дійшов з огляду на виявлену в архівних матеріалах книгу приходу і витрачання коштів, які збиралися з прихожан на будівництво спірної будівлі храму з 1897 року, яку вважав доказом перебування культової споруди на території Польщі, а тому радянською владою не був націоналізований, а також достовірно встановлений факт того, що до 1944 року храм належав релігійній громаді УАПЦ, яка до цього часу діяла в с. Дядьковичі, а з 1944 року до 1991 року ним користувалася релігійна громада РПЦ, що спростовує висновок суду про право власності РПЦ на храм до переходу його у державну власність.
      Провівши аналіз зазначеного рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлені судом фактичні обставини не є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається, оскільки в цій справі судами встановлено, що документи, які б підтверджували належність УАПЦ культової будівлі та майна (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, чи права користування нею до (націоналізації) набуття державою права власності, а також на момент прийняття постанови Всеукраїнського православного собору, від 25-26 червня 1992 року у матеріалах справи відсутні.
      Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі були позовні вимоги релігійної громади УПЦ КП Стрітенської парафії про визнання незаконним та скасування рішення Прилуцької міської ради від 28 квітня 2007 року "Про передачу приміщення краєзнавчого музею (Стрітенського собору)" з огляду на те, що, приймаючи оскаржуване рішення, орган місцевого самоврядування перевищив свої повноваження, оскільки діяв всупереч вимогам пункту 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", тому що вирішення цього питання належить до повноважень органу державної влади - відповідної обласної державної адміністрації.
      Суд касаційної інстанції не погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про відмову у позові та їх висновками про те, що Прилуцька міська рада діяла в межах своєї компетенції, визначеної пунктом 30 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки спірне нерухоме майно - приміщення краєзнавчого музею не є культовою спорудою, перебувало у комунальній власності та знаходилося на балансі її виконавчого комітету, а, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий адміністративний суд України вказав про передчасність їх висновку та поверхове дослідження фактичних обставин справи при визначенні статусу будівлі. При цьому Вищим адміністративним судом України зазначено про те, що органом місцевого самоврядування жіночому монастирю передане спірне нерухоме майно саме у розпорядження, однак статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено передачу культових споруд лише у користування або повернення у власність.
      Отже, у зазначених справах також наявні різні фактичні обставини, до яких застосовано відповідний матеріальний закон, оскільки у цій справі позивачем не оскаржується прийняте органом виконавчої влади рішення з підстав прийняття його за межами владних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, а також відсутній спір між сторонами щодо належності будівлі та майна до категорії культових споруд.
      З наданої для порівняння заявником ухвали Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 рокувбачається, що предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання незаконним розпорядження голови Рівненської ОДА від 12 лютого 2001 року N 82 "Про передачу кульових будівель с. Дядьковичі та с. Милостів Рівненського району" в частині, що стосується передачі культової будівлі Свято-Троїцької церкви с. Милостів".
      Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про визнання вказаного рішення органу виконавчої влади незаконним, Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України виходила з того, що Рівненська ОДА під час його прийняття не дотрималася вимог статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про свободу совісті та релігійні організації" і не врахувала, що з часу набрання чинності Законом в 1991 році жодна з релігійних громад с. Милостів у встановленому порядку спірним приміщенням храму не користувалася, інших храмів крім Свято-Троїцької Церкви в селі немає.
      Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року в якій посилається релігійна громада УПЦ КП на обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні обставини щодо встановлених судами фактів правомірності користування спірною культовою спорудою, оскільки у цій справі встановлено, що на момент набуття чинності Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" єдиною релігійною громадою у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області була релігійна громада УПЦ, якій і передано спірну культову споруду, яка з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
      Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви релігійної громади парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      5 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 243/10982/15-ц
      Провадження N 14-81 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи - Моторного (транспортного) страхового бюро України, про відшкодування майнової та моральної шкоди
      за заявою позивача про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Жданової В.С., Канурної О.Д., Осипчук О.В., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року, постановленої колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Висоцької В.С., Маляренка А.В., Ткачука О.С.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат ОСОБА_10),
      відповідачі:Міністерство оброни України, Державна казначейська служба України,
      третя особа без самостійних вимог: Моторне (транспортне) страхове бюро України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 10 листопада 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 1 лютого 2015 року на автодорозі "Київ-Харків-Довжанське" біля м. Словянськ Донецької області з вини механіка-водія військової частини польової пошти В 2731, яка розташована у м. Новоград-Волинський, молодшого сержанта ОСОБА_11, під час проходження останнім військової служби та виконання військових обов'язків сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП). Внаслідок ДТП позивач і його дружина з донькою отримали тілесні ушкодження, а належний позивачеві на праві власності автомобіль марки "NISSAN ALMERA", реєстраційний номер НОМЕР_1, - значні механічні пошкодження. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_11 за частиною першою статті 415 Кримінального кодексу України було закрите у зв'язку відсутністю в діях водія складу кримінального правопорушення.
      2. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідача на його користь 182 824,77 грн на відшкодування вартості ремонту пошкодженого автомобіля та 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 27 червня 2016 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення про часткове задоволення позову: стягнув з Міністерства оборони України через Державну казначейську службу України на користь позивача 182 824,77 грн на відшкодування майнової шкоди, 30 тис. грн - на відшкодування моральної шкоди та 12 462,64 грн судових витрат і зобов'язав Державну казначейську службу України списати з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 225 287,41 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дії водія БМП-2 не відповідали приписам пункту 12.1. Правил дорожнього руху України та стали причиною ДТП, що встановлено постановою Військової прокуратури сил антитерористичної операції Військової прокуратури Донецького гарнізону від 29 жовтня 2015 року та висновком судової автотехнічної експертизи N 341 від 25 серпня 2015 року.
      5. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що Міністерство оборони України як володілець джерела підвищеної небезпеки має нести відповідальність за заподіяну ним матеріальну та моральну шкоду. А тому встановлена висновком судової автотоварознавчої експертизи N 57-28 від 5 квітня 2016 року ринкова вартість автомобіля в розмірі 170 524,77 грн. витрати пов'язані зі зберіганням автомобіля на автостоянці "Атлант-М На Гагаріна" у сумі 12 300 грн. а також заподіяна позивачу внаслідок пошкодження його майна моральна шкода у розмірі 30 тис. грн мають бути стягнені з Міністерства оборони України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 18 жовтня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову.
      7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідачами у справі визначені Міністерство оборони України та Державна казначейська служба України, однак володільцем джерела підвищеної небезпеки (БМП-2) згідно з довідкою військової частини польова пошта В 2731 від 17 жовтня 2016 року N Е08ЖТ7398 на час скоєння ДТП була військова частина польова пошта В 2731, яка відповідно до статті 1187 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України повинна нести відповідальність з відшкодування шкоди, спричиненої позивачу внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем цієї військової частини.
      8. Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції керувався також тим, що військова частина польова пошта В 2731 має статус юридичної особи.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 7 листопада 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій через порушення норм матеріального та процесуального права просив скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року та залишити в силі рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2016 року.
      10. 22 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень
      11. 21 листопада 2017 року відповідно до пунктів 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України в редакції, чинній на той час, позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року (далі також - заява).
      12. Підставою для перегляду зазначених судових рішень вважає неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах закріпленого у вказаній статті припису матеріального права. Обґрунтовуючи заяву, вказує на те, що суди по-різному визначали володільця військового майна (Міністерство оборони України чи військову частину), якого зобов'язували відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 6 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржив рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року з підстав неоднакового застосовування норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, кримінальної та господарської), реквізити рішень яких вказав у заяві.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      15. На підтвердження підстав подання заяви позивач вказує на такі судові рішення як на зразки для порівняння, в яких, на його думку, судами касаційної інстанції неоднаково (інакше, ніж в його справі) застосована стаття 1187 ЦК України:
      - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12,
      - постанову Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г,
      - ухвалу від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції.
      16. У заяві позивач зазначає, що в ухвалах від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (колегії суддів судових палат у цивільних і кримінальних справах відповідно) висловив позицію, про те що обов'язок відшкодувати шкоду, спричинену загибеллю військовослужбовця, покладено на Міністерство оборони України.
      17. У постанові від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г Вищий господарський суд України висловив позицію, що саме на державу в особі Міністерства оборони України покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень. Аналогічну до цієї позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14.
      18. Натомість, в ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07 Верховний Суд України дійшов висновку, що шкоду, завдану внаслідок вибуху боєприпасів, має бути відшкодовано солідарно Міністерством оборони України та військовою частиною.
      19. Також позивач вказує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах припису статті 1187 ЦК України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів
      (1.1) Щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України у подібних правовідносинах
      20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, що діяла на момент звернення із заявою, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є, зокрема, неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      21. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: 1) у різному тлумаченні судами змісту цих норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; 2) у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; 3) у застосуванні різних таких норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або в поширенні дії юридичних норм на певні правовідносини в одних випадках і у незастосуванні цієї ж норми до аналогічних відносин в інших випадках; 4) у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
      22. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
      23. У цій справі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відповідальність за статтею 1187 ЦК України з відшкодування шкоди, завданої майну позивача внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем військової частини, повинна нести військова частина, яка має статус юридичної особи та є володільцем джерела підвищеної небезпеки, яким завдана шкода.
      24. Натомість, у наданій позивачем для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г суд касаційної інстанції з посиланням на статтю 1187 ЦК України дійшов висновку, що обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління. У вказаній постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що саме на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема, боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, зокрема, у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку.
      25. Отже, у порівнюваній справі, як і в справі, що переглядається, йде мова про шкоду, завдану майну джерелом підвищеної небезпеки, яке є військовим майном і закріплене за військовою частиною.
      26. У постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року у справі N 243/10982/15-ц, якою залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, про перегляд яких подана заява, неоднаково застосовані одні і ті самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Різне тлумачення судами змісту статті 1187 ЦК України зумовило різні висновки про наявність/відсутність юридичних обов'язків учасників відповідних правовідносин.
      27. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого.
      28. Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
      29. Діяльність із використання, зберігання й утримання військовими частинами бойової техніки, зокрема БМП-2, має ознаки джерела підвищеної небезпеки.
      30. У відповідності до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      31. Володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є юридична або фізична особа, що експлуатує такий об'єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права. Не вважається володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо).
      32. Тобто, володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є не лише його власник, але й інша фізична чи юридична особа, яка на відповідній правовій підставі володіє цим об'єктом.
      33. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, національні суди повинні встановити, хто та на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      34. Органами, які здійснюють управління військовим майном згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України.
      35. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління ЗСУ здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами ЗСУ, зокрема у разі їх розформування.
      36. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами ЗСУ на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до ЗСУ і закріплення його за військовою частиною ЗСУ воно набуває статусу військового майна.
      37. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно (зокрема, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси), закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі також - ЗСУ).
      38. Відповідно до частини другої статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління.
      39. Згідно з частиною першою статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
      40. Відповідно до статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" за шкоду і збитки, заподіяні правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором.
      41. Враховуючи те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з частиною другою статті 1187 ЦК України.
      42. У судових рішеннях, про перегляд яких просить позивач, суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили, що БМП-2 N Е08ЖТ7398 на час ДТП перебував на балансі військової частини - польова пошта В 2731 і належав їй на праві оперативного управління. Відтак, висновки судів про те, що ця військова частина відповідно до статті 1187 ЦК України повинна нести відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є обґрунтованими, а норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, були застосовані правильно.
      43. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвалі колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 суд надав оцінку підставності стягнення з Міністерства оборони України матеріальної та моральної шкоди, завданої смертю військовослужбовця при виконанні ним службових обов'язків, та не робив висновків, щодо застосування статті 1187 ЦК України.
      44. Оскільки правовідносини між учасниками вказаних справ не є подібними до правовідносин учасників справи за участю позивача, і в цих справах суди встановили різні фактичні обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      45. В ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановленій колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції, сформульований висновок про наявність у подібних правовідносинах підстав для солідарної відповідальності військової частини та Міністерства оборони України.
      46. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Втім, у правовідносинах за участі позивача відсутній закон чи договір, що передбачають солідарну відповідальність Міністерства оборони України та військової частини на випадок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.
      (1.2) Щодо невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України
      47. У постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 судові палати у господарських, цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, у тому числі у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку. У цій справі суд вказав, що обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.
      48. У справі, рішення в якій є предметом перегляду, суд касаційної інстанції дійшов іншого правового висновку, згідно з яким відповідальність за заподіяну військовим майном шкоду повинна нести військова частина, а не Міністерство оборони України, оскільки саме вона є володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      49. Таким чином, існує невідповідність ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України.
      50. З огляду на те, що законодавство України чітко врегульовує питання відповідальності військових частин ЗСУ за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (див. пункти 30-41 цієї постанови), і норми права в ухвалі суду касаційної інстанції, про перегляд якої просить позивач, були застосовані правильно, Велика Палата Верховного Суду у цій справі відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14, щодо застосування статті 1187 ЦК України.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень
      51. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      52. Враховуючи те, що у справі, яка переглядається, положення статті 1187 ЦК України судами апеляційної та касаційної інстанції застосовано правильно, Велика Палата Верховного Суду вважає, що узадоволенні заяви слід відмовити.
      (2.2) Висновки про правильне застосування норм права
      53. Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      54. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні з'ясувати, який суб'єкт і на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      55. Шкода, заподіяна об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і який був закріплений Міністерством оборони України на праві оперативного управління за військовою частиною, що має статус юридичної особи, відшкодовується цією військовою частиною.
      Керуючись пунктами 1 і 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення, пунктом 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року залишити без задоволення.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 21 червня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 359/2421/15-ц
      Провадження N 14-168цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів: Данішевської В.І., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С.,
      представника позивача -Халанчук О.С.,
      розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права
      у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави,
      УСТАНОВИЛА:
      У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільський лісгосп") звернувся до суду із позовом до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави.
      Позов мотивовано тим, що на виконання судових рішень розпорядженням голови Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) від 25 листопада 2008 року було припинено право користування та вилучено 10 земельних ділянок загальною площею 9,9 га (ліси), змінено їх цільове призначення із категорій земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14
      На підставі розпорядження Київської ОДА від 25 листопада 2008 року вказаним вище особам видано державні акти на право власності на земельній ділянки площею 0, 99 га кожна для ведення особистого селянського господарства.
      Розпорядженням Київської ОДА від 02 лютого 2010 року змінено цільове призначення земельних ділянок, право власності на які було оформлено на ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_13, із категорії для ведення особистого селянського господарства на землі для індивідуального садівництва. У подальшому на підставі договорів купівлі-продажу зазначені земельні ділянки перейшли у власність ОСОБА_6
      Посилаючись на те, що судові рішення, які стали підставою для ухвалення розпоряджень Київської ОДА, були скасовані, процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечить вимогам чинного законодавства та здійснена поза межами компетенції Київської ОДА, порушено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок, прокурор просив: визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 25 листопада 2008 року та від 02 лютого 2010 року; визнати недійсними державні акти від 12 вересня 2011 року, видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на спірні земельні ділянки; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельні ділянки площею 0, 9900 га кожна, які розташована на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_6 спірні земельні ділянки.
      Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що посилання прокурора на те, що земельні ділянки вибули з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" поза його волею, не відповідає дійсності, оскільки відповідно до пояснень його представника Анісімова Ф.Х. ДП "Бориспільський лісгосп" надав дозвіл на вилучення в нього спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення з його постійного користування. Також суд першої інстанції зазначив, що позовні вимоги прокурора про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, видані на ім'я ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, є похідними вимогами від вимоги про визнання протиправними та скасування оспорюваних розпоряджень і тому не підлягають задоволенню. Крім того, суд першої інстанції послався на пропуск строків позовної давності для пред'явлення зазначених позовних вимог.
      Рішенням Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав, суд апеляційної інстанції посилався на те, що Київська ОДА розпорядилася землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, що свідчить про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом повноважень. Процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечить вимогам чинного законодавства та здійснена Київською ОДА поза межами її компетенції. Обласні державні адміністрації не були наділені повноваженнями щодо вилучення лісів площею понад 1 га в межах сіл, лісів, селищ та міст. Органом, уповноваженим приймати рішення про припинення права постійного користування внаслідок добровільної відмови землекористувача, був Кабінет Міністрів України, а не Київська ОДА. Київська ОДА не була наділена повноваженнями щодо передачі спірних земельних ділянок у власність, надання їх у користування та вилучення. Разом з тим оскільки прокурор подав позов з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, клопотання про поновлення строку не заявив, доказів поважності причин пропуску не надав, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку із пропуском встановленого законом строку звернення до суду.
      Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року відхилено касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду з вищезазначеним позовом.
      7 серпня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із завою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час звернення із заявою, а саме: неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267, 268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також - невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      У заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року та ухвалити нове - про задоволення позову.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень та зобов'язання повернути за актом прийому-передачі орендованого майна; постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна; постанову Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальх справ від 24 лютого 2016 року у справі за позовом про визнання права власності на частину квартири, визнання коштів спільними, а також постанову Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок; постанову Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна; постанову Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку; постанову Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок; постанову Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору й акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними та витребування земельної ділянки; постанову Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги.
      Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України, у редакції на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      14 серпня 2017 року суддею Верховного Суду України відкрито провадження у зазначеній справі та витребувано з Бориспільського міськрайонного суду Київської області матеріали цивільної справи.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції.
      Згідно з підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н.О. (суддя-доповідач), Журавель В.І., Крата В.І., відповідно до підп. 2 п. 1 розділу XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.
      14 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 до Київської ОДА про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії, позовні вимоги задоволені. Визнано протиправною відмову Київської обласної державної адміністрації відвести позивачам земельну лісову ділянку кожному по 0,99 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель ДП "Бориспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6) на території Гірської сільської ради Бориспільського району, а також визнано протиправною відмову Київської ОДА відвести відповідачам земельні лісові ділянки кожному площею по 0,90 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель ДП "Бориспільський лісгосп" Вишеньківське лісництво", квартал 6 на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області. Зобов'язано Київську ОДА надати згоду та затвердити "Проект землеустрою щодо припинення права користування земельною ділянкою ДП "Бориспільський лісгосп", перевести зазначену земельну ділянку із земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення з метою подальшої передачі у власність позивачам для ведення особистого селянського господарства на території сільської ради; вилучити з постійного користування ДП "Борспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6) земельну ділянку, що визначена для передачі у власність позивачам земельні ділянки по 0,99 га кожному на території Гірської сільської ради; змінити цільове призначення, вилучених за цим рішенням земельних ділянок з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", з категорії земель лісогосподарського призначення на категорію сільськогосподарського призначення та передати їх у власність позивачам в розмірі 0,99 га кожному для ведення особистого селянського господарства (а. с. 15-18).
      Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10 до Київської ОДА про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії позовні вимоги задоволені (а. с. 25-28).
      На виконання вказаних постанов Солом'янського районного суду міста Києва головою Київської ОДА було видано розпорядження від 25 листопада 2008 року за N N 1469-1478, якими припинено право постійного користування та вилучено 10 земельних ділянок загальною площею 9,9 га (ліси) на території Гірської сільської ради з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6); змінено їх цільове призначення з категорії земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 (а. с. 37-41,47-51).
      На підставі розпоряджень голови Київської ОДА для ведення особистого селянського господарства особам були видані державні акти на земельні ділянки, розташовані на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, а саме:
      ОСОБА_13 - державний акт серії НОМЕР_1 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_2 (а. с. 42);
      ОСОБА_12 - державний акт серії НОМЕР_3 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_4 (а. с. 43);
      ОСОБА_4 - державний акт серії НОМЕР_5 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_2 (а. с. 44);
      ОСОБА_14 - державний акт серії НОМЕР_6 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_7 (а. с. 45).
      ОСОБА_11 - державний акт серії НОМЕР_8 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_9 (а. с. 46);
      ОСОБА_10 - державний акт серії НОМЕР_10 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_11 (а. с. 32);
      ОСОБА_5 - державний акт серії НОМЕР_12 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_13 (а. с. 33);
      ОСОБА_9 - державний акт серії НОМЕР_14 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_15 (а. с. 34);
      ОСОБА_8 - державний акт серії НОМЕР_16 від 12 вересня 2011 року площею 0,9900 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_17 (а. с. 35).
      ОСОБА_7 - державний акт серії НОМЕР_18 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_19 (а. с. 36).
      Розпорядженнями Київської ОДА від 02 лютого 2010 року за N N 81-82 було змінено цільове призначення земельних ділянок з ведення особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва. На підставі цих розпоряджень треті особи 29 грудня 2012 року отримали державні акти на право власності на земельні ділянки: ОСОБА_14 - державний акт серії НОМЕР_20; ОСОБА_15 - державний акт серії НОМЕР_21; ОСОБА_11 - державний акт серії НОМЕР_22; ОСОБА_10 - державний акт серії НОМЕР_23; ОСОБА_9 - державний акт серії НОМЕР_24; ОСОБА_8 - державний акт серії НОМЕР_25; ОСОБА_7 - державний акт серії НОМЕР_26 та ОСОБА_13 - державний серії НОМЕР_27.
      Відповідно до змісту інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 52-68) зазначені земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу від 01 квітня 2013 року були відчужені на користь ОСОБА_6
      Разом із тим, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2010 року за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі - міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА, постанову Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року скасовано та прийнято постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4 та ОСОБА_14 відмовлено у повному обсязі.
      Ухвалою Вищого адміністративного суду України від листопада 2012 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2010 року залишено без змін.
      Звертаючись до суду у березні 2015 року, Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП "Бориспільське лісове господарство", посилався на те, що Кабінет Міністрів України та ДП "Бориспільське лісове господарство" не були учасниками вищезазначених адміністративних справ та про наявність оскаржуваних розпоряджень та державних актів про право власності на земельні ділянки прокурору стало відомо лише після проведеної перевірки у 2015 році.
      У постановах Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року та від 16 травня 2017 року, а також в ухвалі колегій суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, предмети та підстави позову є відмінним від тих, щодо яких вирішено спір в оскаржуваному рішенні. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці судові рішення не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права.
      Так само у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги та у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, на які як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо товарів виробничо-технічного призначення та нежитлових приміщень. Правовий режим земельної ділянки загального призначення відрізняється від предметів позовних вимог і спірних відносин, щодо яких постановлено додані позивачем судові рішення, тому ці постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Посилання прокурора на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору й акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними та витребування земельної ділянки та постанову від 22 березня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку - не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цих справах позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури.
      Разом із тим у наданих для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки, на яке як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки відповідачами не доведено коли саме прокурор та позивачі дізнались про порушення своїх прав, тому підстави для застосування строку позовної давності відсутні.
      Також у постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок, від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації, від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок - надані заявником як приклад невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суди дійшли висновку про те, що зі змісту статей 256, 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      При цьому відповідно до частини першої ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
      Відповідно до п. 5 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
      Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
      На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
      Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
      При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
      Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).
      Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.
      Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
      Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
      Строк позовної давності має вираховуватись із моменту, коли особа дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав. Разом з тим суди всупереч вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави, а також не з'ясували, коли саме Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення державних інтересів щодо права власності на вищезазначені земельні ділянки.
      Оскільки суди не встановили всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 910/12532/16
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
      Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Пєсков В.Г.
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є.
      представник - адвокат Сочавський А.З. (довіреність №10-10 від 15.01.2018),
      представник - адвокат Палажченко О.О. (довіреність №10-11 від 15.01.2018)
      відповідач - Національний банк України
      представник - Бойко С.М. (довіреність №18-0014/19796 від 06.04.2018)
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
      представник - адвокат Кустова Т.В. (довіреність №27-5561/18 від 15.03.2018)
      розглянув заяву Національного банку України
      про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017
      у складі колегії суддів: Картере В.І. (головуючий), Малетич М.М., Плюшко І.А.
      за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є.
      до Національного банку України
      про стягнення коштів та зобов'язання вчинити дії
      ПРОЦЕДУРА ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
      1. 14.12.2017 Національний банк України шляхом надіслання поштового відправлення звернувся до Верховного Суду України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 в порядку Розділу ХІІ-2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15.12.2017 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 111-16 цього Кодексу.
      2. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ зазначена заява як така, що не розглянута Верховним Судом України, 11.01.2018 передана для розгляду до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 31.01.2018 визначено склад колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я.; у зв'язку з перебуванням судді Погребняка В.Я. на лікарняному, склад колегії змінено на: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Пєсков В.Г. відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 15.02.2018. 
      3. Ухвалою Верховного Суду від 16.02.2018 допущено справу №910/12532/16 до провадження Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, відкрито провадження за заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16, зупинено виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у справі №910/12532/16 до прийняття рішення Верховним Судом.
      4. Ухвалою Верховного Суду від 22.03.2018 справу №910/12532/16 разом із заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 і доданими до неї документами передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 2 пункту 1 Розділу XI Перехідні положення, частини 5 статті 302 ГПК України в редакції Закону України №2147-VIII від 03.10.2017.
      5. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 справу №910/12532/16 разом із заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 повернено до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в порядку частини 6 статті 303 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017.
      6. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №910/12532/16 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Пєсков В.Г., що підтверджується протоколом передачі справи раніше визначеному складу суду від 12.04.2018.
      7. Ухвалою Верховного Суду від 18.04.2018 у складі колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Пєсков В.Г. прийнято до провадження справу №910/12532/16 разом із заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 з доданими до неї документами та вирішено здійснити перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 за заявою Національного банку України без повідомлення та виклику учасників справи.
      8. Ухвалою Верховного Суду від 27.04.2018 за клопотанням Національного банку України розгляд його заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 призначено в судовому засіданні Касаційного господарського суду на 15.05.2018 о 09 год. 05 хв.
      9. В обґрунтування підстав для перегляду постанови суду касаційної інстанції відповідно до пунктів 1, 3 частини 1 статті 111-16 цього Кодексу в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991 заявник зазначав про неоднакове застосування Вищим господарським судом України статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, положень статей 22, 623 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 217, 224, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 20 Закону України "Про заставу", статті 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України у господарських та цивільних справах висновками щодо застосування зазначених норм.
      ВСТАНОВЛЕНІ ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ ЗА РІШЕННЯМИ СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
      Розгляд в суді першої інстанції
      10. У липні 2016 року Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" (далі - Уповноважена особа, позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - НБУ, відповідач) про скасування нарахованої та стягненої пені на суму 21 923 106, 16 грн., а також про стягнення доходу від погашення цінних паперів на суму 675 667 000 грн., купонного доходу на суму 114 728 256, 60 грн., процентів за користування купонним доходом та коштами, отриманими від погашення цінних паперів, - на суму 2 795 026, 44 грн., інфляційних нарахувань на суму 827 069 596, 51 грн.
      11. Позовні вимоги мотивовано тим, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15 визнано незаконною та скасовано постанову Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про переведення у власність відповідача належних позивачеві цінних паперів, у зв'язку з чим позивачем заявлено вимогу про скасування необґрунтованого, на його думку, стягнення на підставі статті 22 ЦК України збитків у вигляді неотриманих позивачем доходів - купонного доходу за цінними паперами, доходу від погашення цінних паперів, а також стягнення інфляційних нарахувань та процентів за користування купонним доходом на підставі статті 625 ЦК України, нарахування та стягнення пені на суму 21 923 106, 16 грн.
      12. Позивач тричі (01.08.2016, 08.11.2016 та 22.11.2016) до початку розгляду справи по суті зменшував розмір заявлених позовних вимог та остаточно визначив їх як вимоги про скасування нарахованої та стягненої пені на суму 21 923 106, 16 грн., про стягнення отриманого доходу від погашення цінних паперів на суму 450 670 000 грн., про стягнення отриманого купонного доходу на суму 76 523 766 грн., про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів, - на суму 1 108 204, 92 грн., про стягнення процентів за користування чужими коштами, одержаними як купонний дохід, - на суму 442 207, 01 грн., про стягнення інфляційних нарахувань на суму 1 695 099, 34 грн.,
      13. Судом першої інстанції встановлено, що 20.06.2014 між позивачем - ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", як позичальником, та відповідачем - Національним банком України, як кредитором, укладено кредитний договір №171/06-14/КТ, за умовами якого кредитор надав позичальнику кредит з рефінансування на суму 622 000 000 грн. на строк з 20.06.2014 по 26.01.2015 з оплатою 14,25 % річних; договір набирає чинності з дня його підписання і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань (пункти 1.1., 5.3. договору); судом встановлено обставини зміни сторонами строку погашення відсотків за користування кредитом за листопад 2014 року - 26.12.2014 шляхом укладення 01.12.2014 договору про внесення змін №1 до кредитного договору (том 1, а.с. 20-23).
      14. Судом встановлено, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором на підставі договору застави №171/06-14/ДОУ від 20.06.2014 позивач передав у заставу відповідачу (НБУ) державні облігації України UA4000181275 загальною вартістю 675 667 000 грн. у кількості 675 667 штук номінальною вартістю 1000 грн. за одну штуку балансовою вартістю 1006,11 грн. за одну штуку із датою погашення 01.06.2016; право власності позивача на зазначені цінні папери станом на дату укладення договору застави підтверджено біржовими звітами - Виписками з Переліку біржових контрактів, укладених на Фондовій біржі ПФТС, які долучено до матеріалів справи; пунктом 4.2. договору застави сторони погодили, що договір набирає чинності з часу перерахування коштів на кореспондентський рахунок заставодавця і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (т. 1, а.с.24-25).
      15. Суд встановив, що на виконання пункту 2.1.1. кредитного договору, відповідач перерахував на розрахунковий рахунок позивача суму кредитних коштів та одночасно заблокував у депозитарії цінних паперів відповідача цінні папери, визначені у договорі застави, які були надані під забезпечення кредиту.
      16. Місцевим судом встановлено, що пунктом 2.2.4. кредитного договору сторони погодили право відповідача наступного робочого дня за днем неповернення коштів позивачем віднести заборгованість на рахунки з обліку простроченої заборгованості та прострочених нарахованих доходів, а також нарахувати з наступного календарного дня, що настає за днем порушення позичальником будь-якого зобов'язання за кредитним договором, пеню в розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період порушення виконання зобов'язання.
      17. Суд встановив, що за змістом пункту 2.2.2. договору застави, у разі невиконання заставодавцем умов, що передбачені кредитним договором (неповернення, часткового неповернення або несвоєчасного повернення), та неможливості списання відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" у безспірному порядку заборгованості з кореспондентського рахунку заставодавця та його філій, які працюють у СЕП за окремими кореспондентськими рахунками, до її повного погашення через 10 робочих днів з дня виникнення простроченої заборгованості, заставодержатель (НБУ) вправі здійснити продаж державних облігацій України третім особам, або переведення державних облігацій у власність заставодержателя і за рахунок отриманих коштів задовольнити всі свої вимоги відповідно до цього Договору.
      18. Судом встановлено, що пунктом 2.2.4. договору застави сторони погодили право заставодержателя (НБУ) залишити заставлені державні облігації України у своїй власності за справедливою ціною у разі неможливості продажу предмета застави; аналогічне право НБУ, як кредитора, передбачено пунктом 2.2.8. укладеного між сторонами кредитного договору №171/06-14/КТ від 20.06.2014.
      19. Місцевий суд прийняв до уваги, що відповідач здійснив 05.03.2015 безспірне списання коштів на суму 51 899 165, 55 грн. з кореспондентського рахунку ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива"; в подальшому, списання коштів з рахунку позивача відповідачем не здійснювалося у зв'язку з віднесенням банку-позивача до категорії проблемних та відсутністю у нього коштів на рахунках.
      20. Судом встановлено, що на підставі постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №408 "Про віднесення ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива" до категорії неплатоспроможних" Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23.06.2015 №121 "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива", яким з 24.06.2015 по 23.09.2015 включно у банку-позивача запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива" Кашуту Д.Є.
      21. Судом встановлено обставини вжиття відповідачем заходів звернення стягнення на предмет застави згідно укладених кредитного та договору застави, шляхом прийняття рішення відповідно до Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про покриття обсягу заборгованості позивача за рядом кредитних договорів, укладених з відповідачем, в тому числі й за кредитним договором №171/06-14/КТ від 20.06.2014 про набуття за справедливою вартістю у власність НБУ державних облігацій, які є предметом застави за цими кредитними договорами та які заблоковані на користь НБУ, як забезпечення виконання кредитних зобов'язань, а саме 2 186 218 штук облігацій, загальною вартістю 2 096 119 520, 28 грн.; визначено черговість спрямування вартості набутого у власність забезпечення на погашення заборгованості: у першу чергу - суми основного боргу за кредитами, у другу чергу - суми процентів за користування кредитами, у третю чергу - суми нарахованої пені та в четверту чергу - суми штрафів.
      22. Судом встановлено, що справедлива вартість державних облігацій України визначалась відповідно до Порядку оцінки за справедливою вартістю цінних паперів, що перебувають у власності НБУ, та становила 2 096 119 520, 28 грн.; на підставі Постанови Правління НБУ №407/БТ від 23.06.2015 у власність НБУ було переведено предмет застави позивача - державні облігації України UA4000181275 загальною вартістю 450 670 000 грн. у кількості 450 670 штук, номінальною вартістю 1000 грн. за одну штуку, балансовою вартістю 1006,11 грн. за одну штуку із датою погашення 01.06.2016; державні облігації в кількості 224 997 штук вивільнені НБУ з-під застави у зв'язку з погашенням 19.09.2014 позивачем частини кредиту, що підтверджувалося випискою з рахунку депозитарної установи та не заперечувалося сторонами спору під час розгляду справи. Також, за рахунок предмета забезпечення НБУ було погашено нараховану позивачеві пеню на суму 21 923 101, 16 грн.
      23. Місцевий суд прийняв, як преюдиційну, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15, якою визнано незаконною та скасовано постанову Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про переведення у власність відповідача належних позивачеві цінних паперів з порушенням порядку визначення їх справедливої вартості, що надало можливість відповідачу набути у власність майно (цінні папери) позивача за заниженою вартістю без здійснення процедури їх попереднього продажу третім особам.
      24. Судом встановлено, що зважаючи на обставини скасування в судовому порядку Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ позивач листом за вих. №06 від 04.03.2016 звернувся до відповідача з вимогою про повернення йому цінних паперів, які були переведені у власність НБУ, однак, відповідачем її залишено без задоволення. Зазначене стало підставою для звернення позивача до суду з позовом про стягнення з відповідача доходу від погашення цінних паперів на суму 450 670 000 грн., оскільки повернення державних облігацій України UA4000181275 загальною вартістю 450 670 000 грн. у кількості 450 670 штук в натурі не є можливим, так як НБУ задовольнив свої вимоги до позивача за кредитним договором шляхом звернення стягнення на спірні цінні папери у бездокументарній формі. Також, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 76 523 766 грн. купонного доходу від спірних цінних паперів, 1 108 204, 92 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів, 442 207, 01 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, одержаними як купонний дохід, та 1 695 099, 34 грн. інфляційних нарахувань. Зазначені грошові суми позивач вважає збитками, завданими незаконними діями позивача, відповідно до статті 22 ЦК України.
      25. Задовольняючи позов в частині стягнення з відповідача 76 523 766 грн. отриманого купонного доходу та 450 670 000 грн. отриманого доходу від погашення цінних паперів, суд першої інстанції виходив із встановлених рішенням суду від 25.02.2016 в адміністративній справі №826/18784/15 преюдиційних обставин протиправності набуття відповідачем права власності на спірні цінні папери, що є предметом забезпечення кредитних зобов'язань позивача, у бездокументарній формі на підставі Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ, яку в подальшому визнано незаконною та скасовано адміністративним судом, та погодився з оцінкою заявлених до стягнення позивачем сум як збитків, завданих йому відповідачем шляхом прийняття незаконної Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ.
      26. Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення з відповідача пені на суму 21 923 101, 16 грн., місцевий господарський суд зазначив про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав в розумінні статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України в цій частині позовних вимог. Також, суд першої інстанції відмовив у стягненні з відповідача процентів за користування купонним доходом та кошами, отриманими від погашення цінних паперів, нарахованих у вигляді 3% річних на загальну суму 1 550 411, 93 грн., та інфляційних нарахувань на суму 1 695 009, 34 грн., оскільки їх заявлено до стягнення на підставі частини 2 статті 625 ЦК України, положення якої не застосовуються до вимог про стягнення збитків відповідно до статті 22 ЦК України.
      Провадження в апеляційному суді та обґрунтування його постанови
      27. Не погодившись з рішенням Господарського суду міста Києва від 28.02.2017 у справі №910/12532/16 відповідач оскаржив його в апеляційному порядку та просив апеляційний суд скасувати рішення суду про часткове задоволення позовних вимог як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права та за умов неповноти встановлених обставин справи, та прийняти нове рішення про відмову в позові.
      28. Переглядаючи справу в повному обсязі, апеляційний суд погодився з правильністю встановлення судом першої інстанції обставин завдання відповідачем (НБУ) збитків позивачу на заявлені до стягнення суми купонного доходу в розмірі 76 523 766 грн. та доходу від погашення цінних паперів в розмірі 450 670 000 грн. та їх стягнення з відповідача на підставі статті 22 ЦК України та статей 217, 224 ГК України.
      29. Разом з тим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позивачем до стягнення з відповідача сум 3% річних за користування купонним доходом в розмірі 442 207, 01 грн. та коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів в розмірі 1 108 204, 92 грн., зважаючи на обставини пред'явлення позивачем вимог про повернення відповідачем неправомірно одержаного купонного доходу та доходу від погашення цінних паперів у грошовому вираженні, які відповідачем залишено без задоволення. При цьому, апеляційний суд змінив визначений позивачем період нарахування сум 3% річних та визначив його з урахуванням строку для погашення відповідачем спірних сум купонного доходу та доходу від погашення цінних паперів відповідно до пред'явлених позивачем вимог 04.03.2016 та 29.04.2016.
      30. Апеляційний суд визнав обґрунтованими позовні вимоги в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат в розмірі 717 235, 57 грн., виходячи із власного розрахунку інфляційних втрат позивача за користування відповідачем грошовими коштами позивача у вигляді купонного доходу в розмірі 76 523 766 грн. за період з 12.03.2016 по 30.06.2016 та грошовими коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів позивача на суму 1 108 204, 92 грн. за період з 01.06.2016 по 30.06.2016.
      31. З огляду на таке, постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у справі №910/12532/16 скасовано частково, в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача сум 3% річних за користування купонним доходом в розмірі 442 207, 01 грн., 3% річних за користування коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів в розмірі 1 108 204, 92 грн., та інфляційних втрат на суму 717 235, 57 грн., викладено рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у такій редакції:
      "Позов задовольнити частково.
      Стягнути з Національного банку України (м. Київ, вул. Інститутська, буд. 9, код ЄДРПОУ 00032106) на користь Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є. (м. Київ, вул. Щорса, буд. 7/9, код ЄДРПОУ 33299878) отриманий купонний дохід у розмірі 76 523 766, 00 грн., отриманий дохід від погашення цінних паперів у розмірі 450 670 000, 00 грн., 3% річних за користування купонним доходом у розмірі 442 207, 01 грн., 3% річних отриманих від погашення номіналу цінних паперів у розмірі 1 108 204, 92 грн., інфляційні втрати в розмірі 717 235, 57 грн., судовий збір за подання позовної заяви 67 528, 89 грн.
      Видати наказ.
      В іншій частині позовних вимог відмовити".
      Стягнено з Національного банку України на користь Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є. судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 74 776, 99 грн.
      Постанова Вищого господарського суду України та її обґрунтування
      32. Постановою Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 касаційну скаргу Національного банку України задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних за користування купонним доходом в розмірі 442 207, 01 грн., 3% річних отриманих від погашення номіналу цінних паперів в розмірі 1 108 204, 92 грн., інфляційних втрат в розмірі 717 235, 57 грн. та розподілу судового збору, постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 в частині стягнення з відповідача отриманого купонного доходу в розмірі 76 523 766 грн., отриманого доходу від погашення цінних паперів в розмірі 450 670 000 грн. та в частині відмови у задоволенні позову про скасування нарахованої та стягненої пені на суму 21 923 106, 16 грн., а рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 - залишено без змін, поновлено виконання рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016, стягнено з Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" на користь Національного банку України 1 517, 64 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги.
      33. Приймаючи таке рішення касаційний суд зазначив про встановлення судами попередніх інстанцій преюдиційних при розгляді справи №910/12532/16 фактів скасування рішенням суду від 25.02.2016 в адміністративній справі №826/18784/15 Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про переведення у власність відповідача (НБУ) належних позивачу державних облігацій України, що є предметом договору застави №171/06-14/ДОУ від 20.06.2014 в забезпечення виконання зобов'язань позивача, як позичальника, за укладеним з відповідачем кредитним договором №171/06-14/КТ від 20.06.2014 про надання позивачу кредиту в розмірі 622 000 000 грн. Зазначені обставини за висновком суду касаційної інстанції є самостійною підставою для відшкодування позивачу збитків, завданих відповідачем прийняттям Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ, яку в подальшому було визнано незаконною та скасовано в судовому порядку судами адміністративної юрисдикції.
      34. Разом з тим, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів про правову природу отриманих відповідачем під час дії Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ доходів (купонного доходу в розмірі 76 523 766 грн. та доходу від погашення вартості цінних паперів, які є предметом застави, в розмірі 450 670 000 грн.) як збитків, завданих позивачу - власнику спірних цінних паперів (державних облігацій України), в розумінні статті 22 ЦК України та залишив без змін постанову апеляційного суду від 28.02.2017 про задоволення позовних вимог в цих частинах.
      35. Заявлення позову в частині вимог про скасування нарахованої та стягненої відповідачем пені в розмірі 21 923 106, 16 грн. суд касаційної інстанції визнав неналежним способом захисту позивачем своїх прав з огляду на положення статті 16 ЦК України та погодився з висновками судів про відмову в позові в цій частині.
      36. Суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду в частині стягнення з відповідача сум інфляційних втрат та 3% річних, зазначивши про безпідставність застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання відповідно до статті 625 ЦК України у правовідносинах з відшкодування шкоди, що виникли між позивачем та відповідачем у зв'язку з прийняттям відповідачем незаконного рішення (постанови), як акта індивідуальної дії, про переведення у його власність належних позивачеві цінних паперів, обтяжених заставою відповідача.
      ДОВОДИ ЗАЯВНИКА
      37. Звертаючись із заявою про перегляд рішень суду у справі №910/12532/16 господарської юрисдикції, заявник аргументував про помилковість висновків судів щодо можливості прийняття, як преюдиційних, висновків судів в адміністративній справі №826/18784/15, як такій, що розглянута з виходом за межі підсудності адміністративним судам спорів, що не випливають з правовідносин владного підпорядкування, а є за своєю природою господарськими правовідносинами, пов'язаними з діяльністю двох суб'єктів господарювання, один з яких (НБУ) хоч і є державним органом, однак в даному випадку перебуває у господарських правовідносинах з позивачем у справі. А тому скаржник доводив прийняття зазначеного рішення з порушенням статті 6 Конвенції, як таке, що прийняте не "судом, встановленим законом", а тому невірно оцінено судами, як преюдиційний факт у даній справі та помилково покладено в основу судового рішення, яке переглядається. Скаржник зазначав про чисельну практику Верховного Суду України, яка підтверджує таке застосування статті 6 Конвенції, згідно якого рішення судів, прийняті за відсутності юрисдикції з розгляду конкретного спору, не вважаються такими, що прийняті "судом, встановленим законом" та не мають жодних правових наслідків. Зокрема, скаржник посилався на Постанови Верховного Суду України від 09.12.2014 у справі №21-308а14, від 24.02.2015 у справі №21-34а15, від 02.12.2014 у справі №21-530а14, 17.02.2015 №21-551а14 (т. 4, а.с. 114-115, 118-119, 120-121, 112-11).
      38. Скаржник аргументував, що встановлення обставин "справедливості ціни" при вчиненні дій із звернення стягнення на предмет застави (цінні папери) повинно здійснюватися господарськими судами шляхом власного дослідження та оцінки всієї сукупності доказів у справі, а стягнення "збитків", що є предметом спору в даній справі, за наслідком прийняття рішення адміністративного суду, який діє в даному випадку не як "суд, встановлений законом", порушує принципи цивільного судочинства щодо змагальності сторін та суперечить практиці застосування статті 22 ЦК України, оскільки встановлення збитків має здійснюватися за правилами цивільного судочинства, за наслідком дослідження судами всієї сукупності дій сторін (заставодавця та заставодержателя при зверненні стягнення на предмет застави) та встановлення складу цивільного правопорушення в діях відповідача, а не виключно з посиланням на недійсність акта ненормативного характеру (Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ). Зокрема, скаржник посилався на Постанову Верховного Суду України 10.10.2017 у справі №210/5803/13-а, згідно якої прийнято саме такий висновок.
      З огляду на зазначене, колегія суддів касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає правильним розглянути по суті подану заяву про перегляд Постанови ВГСУ від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 та зазначає, що при прийнятті Постанови Верховного Суду від 16.04.2018 у справі №910/13057/16 касаційним судом не було встановлено обставин надання для порівняння практики Верховного Суду України та касаційних судів на предмет різного застосування статті 6 Конвенції.
      Також, у доводах заявника наявні посилання на різну практику судів адміністративної та господарської юрисдикції на предмет розгляду спорів про відшкодування збитків при здійсненні господарської діяльності юридичною особою, яка є державним органом, однак, в спірних правовідносинах виступає суб'єктом господарювання та саме як господарюючий суб'єкт формує свою волю на вчинення певних дій (приймає рішення про звернення стягнення на предмет застави). Суд вважає, що на обґрунтування різного застосування принципів судочинства, зокрема, статті 6 Конвенції, може бути прийнята до уваги надана заявником для порівняння судова практика у Постановах Верховного Суду України від 09.12.2014 у справі №21-308а14, від 24.02.2015 у справі №21-34а15, від 02.12.2014 у справі №21-530а14, 17.02.2015 №21-551а14, яка свідчить про різне застосування такого принципу, як "право на справедливий суд" в контексті прийняття судових рішень поза межами юрисдикції конкретних судів, незалежно від відмінностей даних справ за фактичними обставинами, оскільки застосування принципів судочинства не пов'язано з необхідністю встановлення тотожних обставин у справах, які порівнюються. 
      ПОЗИЦІЯ ТА ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      39. Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права, що також знаходить своє відображення у Господарському процесуальному кодексі України в пункті 1 частини 3 статті 2 та частині 1 статті 11 цього Кодексу, згідно з яким, верховенство права є одним з принципів господарського судочинства. Крім того, відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України, Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
      Відповідно до статті 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У Рішенні ЄСПЛ "Zand v Austria" зазначається про те, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів…" З огляду на це, не вважається "судом встановленим законом" орган, котрий не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
      Як встановлено судами, згідно з Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15 визнано незаконною та скасовано Постанову Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про переведення у власність Національного банку України належних позивачу державних облігацій UA 4000180582 в кількості 821 395 шт., UA 4000181275 в кількості 1 021 733 шт., UA 4000186159 в кількості 100 695 шт., UA4000173280 в кількості 200 000, UA 4000186928 в кількості 42 395 шт., як предметів застави за кредитами рефінансування, наданими НБУ, зокрема за Кредитним договором №171/06-14КТ від 20.06.2014, стягнення збитків за яким є предметом спору в даній справі. Постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15 залишена в силі Постановою Вищого адміністративного суду України 12.07.2016 (т. 1, а.с. 33-36, 109-113).
      Отже, розглянувши спір щодо законності прийняття акта ненормативного характеру (Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ) про встановлення процедури звернення стягнення на заставне майно відповідача, який припинив свою дію за наслідком його виконання, суди адміністративної юрисдикції у справі №826/18784/15 вийшли за межі визначеної для них юрисдикційності розгляду спорів та прийняли рішення про права та обов'язки сторін, які перебували у господарських правовідносинах (про правомірність обраного способу звернення стягнення на заставлене майно), а тому відповідно до статті 6 Конвенції зазначені рішення судів у адміністративній справі №826/18784/15 є такими, що прийняті "судом не встановленим законом".
      40. Частиною 3 статті 35 ГПК України, в редакції, чинній на момент прийняття рішень у даній справі судами першої та апеляційної інстанцій, визначено, як підставу звільнення від доказування "обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини".
      Разом з тим, рішення, прийняті судом "не встановленим законом" в розумінні статті 6 Конвенції, не можуть встановлювати таких обставин та бути підставою звільнення від доказування відповідно до статті 35 ГПК України, оскільки таке рішення не відповідає вимогам забезпечення кожному права на "справедливий суд".
      41. Як вбачається за змістом Постанови ВГСУ 16.06.2017 у справі №910/12532/16, суд касаційної інстанції погодився з правильністю висновків судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення завданих позивачу збитків в порядку статті 22 ЦК України в розмірі доходу від погашення заставодержателем - відповідачем вартості цінних паперів на суму 450 670 000 грн. та втраченої вигоди, як купонного доходу на суму 76 523 766 грн., з посиланням на преюдиційність висновків резолютивної та мотивувальної частини Постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15 про незаконність постанови Правління НБУ №407/БТ від 23.06.2015 та про необхідність повернення позивачу в натурі облігацій, на які було звернено стягнення (т. 4, а.с. 40-41), не звернувши уваги на помилкове застосування норм процесуального права, що гарантують особі право на справедливий суд.
      З огляду на зазначене, Верховний Суд вважає, що судами невірно застосовані норми процесуального права та стаття 6 Конвенції та помилково прийнято до уваги, як преюдиційні обставини, визнання незаконною та скасування Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ (про переведення у власність Національного банку України належних позивачу державних облігацій UA 4000180582 в кількості 821 395 шт., UA 4000181275 в кількості 1 021 733 шт., UA 4000186159 в кількості 100 695 шт., UA4000173280 в кількості 200 000, UA 4000186928 в кількості 42 395 шт., як предметів застави за кредитами рефінансування, наданими НБУ, зокрема за Кредитним договором №171/06-14КТ від 20.06.2014) згідно Постанови Київського апеляційного суду від 25.02.2016 в адміністративній справі №826/18784/15.
      42. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з НБУ на користь позивача збитків в розмірі вартості цінних паперів, на які було звернено стягнення (прямі збитки) та купонного доходу від цінних паперів (втрачена вигода) згідно статті 22 ЦК України, суди не дослідили повного складу цивільного правопорушення, наявність якого є підставою для стягнення збитків.
      Суд зазначає, що у постанові касаційного суду, яка переглядається є два взаємно-протилежні висновки. З одного боку, предмет спору визначено позивачем, як збитки, завдані неналежним виконанням цивільно-правових зобов'язань відповідача із звернення стягнення на предмет застави, і суди з цим погодились, а з іншого, касаційний суд дійшов висновку, що встановлений адміністративним судом факт прийняття незаконного акта НБУ "є самостійною підставою для відшкодування позивачу збитків, завданих відповідачем прийняттям Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ", що може бути тільки наслідком вчинення адміністративного правопорушення і стягуватися як шкода, завдана незаконними діями органу влади в судах адміністративної юрисдикції, однак такого предмету спору в даній справі позивачем не обиралося.
      43. Виходячи з положень статей 1, 4, 5 Закону України "Про заставу", статей 177, 194 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Предметом застави можуть бути майно та майнові права, в тому числі цінні папери як різновид майна. Застава цінних паперів може здійснюватись шляхом передачі їх заставодержателю.
      Частиною 1 статті 20 Закону України "Про заставу" заставодержателю надано право звернути стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
      Пунктом 2.2.2. договору застави державних облігацій України №171/06-14/ДОУ від 20.06.2014, укладеного між сторонами спору, відповідачу, як заставодержателю, надано право звернути стягнення на предмет застави (цінні папери позивача) шляхом його продажу третім особам або переведення державних облігацій України у свою власність для задоволення вимог до позивача-заставодавця у разі невиконання ним умов кредитного договору та неможливості списання заставодержателем (НБУ) у безспірному порядку заборгованості з кореспондентського рахунку заставодавця та його філій, які працюють у СЕС за окремими кореспондентськими рахунками до її повного погашення.
      При цьому, суди не досліджували чи є право відповідача-заставодержателя звернути стягнення на заставлені цінні папери позивача за змістом пункту 2.2.2. договору застави самостійним, чи залежить можливість його реалізації від вжиття відповідачем заходів щодо продажу спірних паперів третім особам, виходячи з того, що пунктом 2.2.2. способи звернення стягнення на предмет застави визначені альтернативно - шляхом продажу НБУ цінних паперів третім особам або шляхом їх переведення у власність НБУ. Також, суди не звернули уваги на те, що в договорі застави від 20.06.2014 відсутній пункт 2.2.8, в той час, як зазначений пункт включено до тексту кредитного договору №171/06-14/КТ, та не дослідили коли має застосовуватися загальне правило про реалізацію заставного майна "за справедливою ціною" на момент вчинення НБУ дій із переведення цінних паперів у власність НБУ, чи пізніше, в ході реалізації предмета застави НБУ.
      44. Також, судами не досліджувалися, в контексті встановлення правомірності дій відповідача, спеціальні норми банківського законодавства, які визначають особливості кредитування Національним банком України комерційних банків. Зокрема, відповідно до частин 1, 2 статті 73 Закону України "Про Національний банк України", Національний банк України "має переважне і безумовне право задовольнити будь-яку вимогу, засновану на здійсненому рефінансуванні, за якою настав строк погашення".
      45. Суди не досліджували правомірності вимог позивача виходячи з його зобов'язань згідно з абзацом 2 пункту 8 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" №4452-VІ від 23.02.2012, згідно якого позивач, як одержувач кредиту, зобов'язаний здійснити зарахування зустрічних однорідних вимог у разі, "якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов'язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами ". 
      Отже, навіть якщо б Національний банк України отримав якийсь дохід від реалізації заставного майна банку-боржника, який перебуває у ліквідаційній процедурі, такі кошти повинні зараховуватися відповідно до абзацу 2 пункту 8 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в рахунок виконання зобов'язань за кредитним договором цього боржника перед цим банком та можуть бути предметом витребування до ліквідаційної маси банку-боржника, як збитки, тільки у випадку перевищення активу від реалізації майна боржника над пасивом (загальною сумою кредитних зобов'язань перед НБУ).
      46. Отже, висновки судів про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача (НБУ) отриманого купонного доходу в розмірі 76 523 776 грн. та доходу від погашення цінних паперів, які є предметом застави в розмірі 450 670 000 грн. є передчасними, як такі, що зроблені за умов неповноти дослідження фактичних обставин справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та невірного застосування норм матеріального та процесуального права.
      47. Аналізуючи повноту дослідження судами обставин при розгляді даної справи Суд, керуючись Рішенням ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції не зобов'язує національні суди надавати детальну відповідь на кожен аргумент заявника (сторони у справі). Суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Питання чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає з статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки в світлі конкретних обставин справи (пункти 21, 23 Рішення). Аналізуючи через призму зазначених висновків ЄСПЛ повноту дослідження судами обставин даної справи та обґрунтування судових рішень про стягнення збитків, завданих відповідачем позивачу, з посиланням на незаконність обраного ним способу звернення стягнення на заставне майно (державні облігації) позивача, Суд вважає, що у даній справі судами не було належним чином виконано обов'язку щодо обґрунтування своїх висновків про стягнення збитків з відповідача, внаслідок вчинення цивільного правопорушення.
      48. Відповідно до статті 111-25 ГПК України, суд задовольняє за наявності однієї з підстав, передбачених частиною 1 статті 111-16 цього Кодексу. Згідно з пунктами 2- 3 статті 111-16 ГПК України в редакції до 15.12.2017, у разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженні й справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ, невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, заява про перегляд судового рішення може бути задоволена відповідно до Розділу ХІІ-2 ГПК України.
      З огляду на зазначене та встановлення різного застосування статті 6 Конвенції та статті 22 ЦК України, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає правильним задоволити заяву Національного банку України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16.
      Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду приймає до уваги той факт, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 справу №910/12532/16 разом із заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 повернено до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в порядку частини 6 статті 303 ГПК України в редакції з 15.12.2017, а також те, що передача даної справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду є неможливою, оскільки провадження у справі здійснюється відповідно до Розділу ХІІ-2 ГПК України в редакції до набрання чинності змінами 15.12.2017. Тому дана Постанова змінює практику Верховного Суду згідно з Постановою від 12.03.2018 у справі №910/13704/16.
      49. Отже, постанова Вищого господарського суду України від 16.06.2017, постанова Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у справі №910/12532/16 підлягають скасуванню з переданням справи №910/12532/16 на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. При новому розгляді справи судам належить врахувати викладене та прийняти судові рішення з дотриманням принципів "справедливого суду" згідно статті 6 Конвенції та вимог матеріального права щодо відповідача, як особливого суб'єкта господарських правовідносин, з належним дослідженням господарських зобов'язань сторін згідно кредитного договору та договору застави та встановленням безпосередньо в ході нового розгляду даної справи обставин вчинення відповідачем цивільного правопорушення, які можуть бути підставою для стягнення збитків.
      Судові витрати
      50. У зв'язку із задоволенням заяви відповідача та скасуванням рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі №910/12532/16 за результатами їх перегляду в порядку Розділу ХІІ-2 ГПК України в редакції до набрання чинності змінами 15.12.2017, питання про розподіл судових витрат Верховним Судом не вирішується, оскільки розгляду по суті позовних вимог не відбулося.
      На підставі викладеного та керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу ХІ Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017, статтями 111-23, 111-24, 111-25 Господарського процесуального кодексу України в редакції до набрання чинності Законом України №2147-VІІІ від 03.10.2017, Верховний Суд, -
      ПОСТАНОВИВ:
      1. Заяву Національного банку України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 задовольнити.
      2. Постанову Вищого господарського суду України від 16.06.2017, постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у справі №910/12532/16 скасувати.
      Справу №910/12532/16 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 111-16 ГПК України.
      Головуючий Л.Й. Катеринчук
      Судді С.В. Жуков
       В.Г. Пєсков
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/74160428