ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о недействительности отчуждения имущества во время действия обеспечения иска, хотя в дальнейшем и отмененного

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

за участю представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Укрінком», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсним договору купівлі-продажу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» про перегляд рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» (далі – Санаторій) звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 23 серпня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (далі – АТ «Брокбізнесбанк») та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позивачеві кредит у сумі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних. Грошові кошти надавалися на викуп приміщень будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» площею 377,8 кв. м, їдальні літ. «Б-1» площею 642,9 кв. м, холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» площею 358,7 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» площею 1916 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. 

На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку було передано вищевказані нежитлові будівлі та приміщення, що знаходяться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3. 

Крім того, зобов’язання Санаторію за кредитним договором від 23 серпня 2012 року було забезпечено договором поруки НОМЕР_1, укладеним між АТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2. 

Згідно з постановою Правління Національного банку України (далі – НБУ) від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації банку та призначено на це уповноважену особу Фонду. 

Відповідно до оголошення, розміщеного в газеті «Голос України» від 5 червня 2015 року № 98 (6102), уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк» оголошено конкурс з реалізації активів банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитами іншим фінансовим установам, який проводитиметься на електронному майданчику Товарної біржи «Електронні торги України» (далі – ТБ «Електронні торги України»). Серед переліку таких кредитів було зазначено кредитний договір НОМЕР_1 з початковою ціною лота № 200697 в розмірі 2 млн 360 тис. 800 грн. Згідно з офіційною інформацією, розміщеною на сайті ТБ «Електронні торги України», 19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою й порукою фізичної особи, та учасник з індивідуальним кодом НОМЕР_4 запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн. 

15 липня 2015 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі – ПАТ «Укрінбанк») (після зміни найменування – ПАТ «Укрінком») надіслало Санаторію повідомлення (вимогу) від 10 липня 2015 року № 2843/0/2-15, в якій ішлося про те, що AT «Брокбізнесбанк» відступив ПАТ «Укрінбанк» право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 та зазначеними іпотечним договором та договором поруки. Крім того, ПАТ «Укрінбанк» повідомило позивача про необхідність погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1, яка станом на 3 липня 2015 року складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило його про свій намір укласти з третіми особами договір купівлі-продажу предмета іпотеки в разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором після спливу 30-денного строку з моменту направлення вимоги. 

29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» загальною площею 377,8 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» загальною площею 1916 кв. м, приміщення їдальні літ. «Б-1» загальною площею 642,9 кв. м, приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» загальною площею 358,7 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7. Предмет іпотеки банк відчужив за ціною 2 млн 447 тис. 775 грн, тоді як ринкова вартість предмета іпотеки відповідно до звіту про оцінку майна, виконаного оцінювачем фізичною особою – підприємцем ОСОБА_8, становить 7 млн 204 тис. 440 грн. Крім того, вказане майна було відчужене за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборони на його відчуження та без згоди Санаторію на отримання банком будь-яких документів від свого імені для укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки.

Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 жовтня 2016 року позов задовольнив: визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим НОМЕР_5; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Львівської області рішенням від 12 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року, рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позову; вирішив питання про розподіл судових витрат.

У заяві Санаторію порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року та залишення без змін рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав:

неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Санаторій посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Санаторія – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди встановили, що 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого АТ «Брокбізнесбанк» узяло на себе зобов’язання надати позичальнику кредит у розмірі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних.

23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 за реєстровим № 420.

Згідно з цим іпотечним договором в іпотеку було передано нежитлові будівлі та приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9).

У цьому договорі зазначено, що предмет іпотеки знаходиться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3.

У статті 7 цього договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідного до пункту 7.1 вказаного іпотечного договору банк має право у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником умов основного зобов’язання за кредитним договором у цілому або в його частині та/або невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем обов’язків, установлених цим договором, у цілому або в тій чи іншій їх частинах, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання умов основоного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

У пункті 7.4 цього іпотечного договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та умовами іпотечного договору.

Згідно з пунктом 7.6.2 іпотечного договору іпотекодавець цим договором уповноважує іпотекодержателя подавати та отримувати від імені іпотекодавця будь-які довідки та документи (в тому числі технічну документацію в бюро технічної інвентаризації (далі – БТІ)), необхідні для підготовки предмета іпотеки для продажу, в тому числі, але не виключно, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно або довідку-характеристику БТІ, сплачувати всі необхідні платежі.

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 23 серпня 2012 року між AT «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_1. 

Згідно з постановою Правління НБУ від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та з рішенням виконавчої дирекції Фонду від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації АТ «Брокбізнесбанк» та призначено на це уповноважену особу Фонду. 

19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою та порукою фізичної особи. В інформації щодо результатів конкурсу зазначено: учасник індивідуальний код НОМЕР_4, запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн.

10 липня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» направило Санаторію повідомлення (вимогу) № 2843/0/2-15, яким повідомило про відступлення йому AT «Брокбізнесбанк» права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами і договором поруки відповідно до договорів про відступлення права вимоги від 3 липня 2015 року № 21 та про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 9 липня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим № 5114.

У вказаному повідомленні (вимозі) ПАТ «Укрінбанк» вимагало від Санаторію погасити заборгованість за кредитним договором, яка станом на дату укладення договору про відступлення права вимоги складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило, що в разі невиконання позичальником зобов’язання в повному обсязі після спливу 30-денного строку з моменту направлення повідомлення має намір укласти з третьою особою договір купівлі-продажу предмета іпотеки.

3 серпня 2015 року позивач направив на адресу ПАТ «Укрінбанк» заяву про відкликання довіреності, виданої шляхом укладення іпотечного договору від 23 серпня 2012 року, якою повідомив банк, що з моменту отримання цього повідомлення дії, що будуть вчинені на виконання пункту 7.6.2 указаного договору, та інші дії за цим договором, будуть уважатися недійсними та незаконними.

5 серпня 2015 року Ржищівський міський суд Київської області постановив ухвалу в справі № 374/326/15-ц за позовом ОСОБА_10 до Санаторію про захист прав споживача та стягнення коштів, відповідно до якої заяву ОСОБА_10 про забезпечення позову задовольнив: наклав арешт на нерухоме майно, що належить Санаторію, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1; заборонив Санаторію вчиняти дії, спрямовані на відчуження вказаного нерухомого майна.

10 серпня 2015 року державний виконавець відділу Державної виконавчої служби Дрогобицького міськрайонного управління юстиції виніс постанову НОМЕР_10 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження на підставі вказаної ухвали суду в справі № 374/326/15-ц.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 грудня 2015 року № 125679683 державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві ОСОБА_11 28 жовтня 2015 року на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року в справі № 574/8346/15-ц припинив обтяження – арешт зазначеного нерухомого майна Санаторію. 

29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлі лікувального корпусу, позначеної на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлі спального корпусу, позначеної на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначеного на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначених на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9). Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7.

У відповіді Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року № 01.19/31/2016 на звернення представника Санаторію ОСОБА_12 від 13 квітня 2016 року повідомлено, що згідно з даними автоматизованої системи документообігу цього суду цивільної справи за № 574/8346/15-ц не існує. 

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що нотаріус посвідчив оспорюваний договір купівлі-продажу за наявності заборон в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна на відчуження спірних будівель від 28 квітня 2006 року та 23 серпня 2012 року. Крім того, ухвала Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову на момент укладення вказаного договору набрала законної сили та була скасована лише 2 грудня 2015 року. При цьому предмет іпотеки вибув з володіння Санаторію поза його волею. 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час посвідчення оспорюваного договору (29 жовтня 2015 року) ніяких інших заборон відчуження та/або арештів на предмет іпотеки, крім заборон, які були зареєстровані на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 23 серпня 2012 року за реєстровим № 420, та договором про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 9 липня 2015 року за реєстровим № 5114, не було. При цьому нотаріус не знав і не міг знати про те, що припинення обтяження до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було вчинено державним реєстратором на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року, постановленій в неіснуючій справі № 574/8346/15-ц. Крім того, продавець за договором – іпотекодержатель ПАТ «Укрінком» при укладенні оспорюваного договору діяв у межах повноважень, наданих йому Законом України «Про іпотеку» та іпотечним договором.

Разом з тим, в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладені правочини щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, є недійсними, незважаючи на те, чи було зареєстровано таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року зазначено, що забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права, а саме статей 203, 215, 216 ЦК України в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України та нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). 

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. 

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу). 

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 3, 4, 14, 15, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. 

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. 

У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України обов’язковість судового рішення закріплено як одну з основних засад судочинства, яка з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

При цьому як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про відмову в задоволенні позову, на вказане уваги не звернули та не встановили, чи було достеменно відомо банку на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями від 29 жовтня 2015 року про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, адже саме ПАТ «Укрінбанк» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційної скаргою від 18 вересня 2015 року на ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову, яка міститься в матеріалах справи. 

Без оцінки судом першої інстанції вказаних обставин ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України. 

Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» задовольнити частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді 
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

Правовий висновок
у справі № 6-1361цс17

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1361цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/51FDB6DA63980F2EC22581BD004BC045

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ очень избирательно подходит к решению однотипных споров и как показывает практика в большинстве случаев в интересах банков. В этом деле ВСУ пришел к абсолютно законному выводу о неправомерном отчуждении имущества во время действия определения об обеспечении иска. При этом, не смотря на то, что в дальнейшем определение об обеспечении было отменено, ВСУ забыл о своих более ранних позициях позволяющих игнорировать подобные определения, и все таки указал на незаконность отчуждения.

Теперь банк получил право повторно продать тоже самое имущество, а кроме того не возвращать средства за предыдущую продажу. Подобные решения ВСУ остаются несмываемым позором на всей судебной системе.

  • Confused 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Тут вопрос к стороне. Кто мешал выполнить определение об обеспечении, почему не зарегистрировали в реестре? Сделали бы как следует и проблем не возникало бы. 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Рішення моє тому можу Вам роз'яснити - заборони були зареєстровані в реєстрі - Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області, реєстратор типу не побачив явних ознак підробки та зняв заборони. Основна вказівка ВСУ якраз про те, що стороні було достеменно відомо про факт існування заборони:

 

"При цьому як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про відмову в задоволенні позову, на вказане уваги не звернули та не встановили, чи було достеменно відомо банку на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями від 29 жовтня 2015 року про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, адже саме ПАТ «Укрінбанк» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційної скаргою від 18 вересня 2015 року на ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову, яка міститься в матеріалах справи. "

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
6 минут назад, Rupinskiy сказал:

Рішення моє тому можу Вам роз'яснити - заборони були зареєстровані в реєстрі - Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області, реєстратор типу не побачив явних ознак підробки та зняв заборони.

Уголовное производство открыли ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
24 минуты назад, Rupinskiy сказал:

Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області,

Однако обеспечение было отменено.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54067546

"апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрінбанк» задовольнити частково.

Ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 05 серпня 2015 року скасувати, питання передати на новий розгляд до суду першої інстанції."

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 липня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 522/2732/16-ц
      Провадження N 14-240цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області,
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року в складі колегії суддів Мостової Г.І., Євтушенко О.І., Карпенко С.О.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області, про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 за договором позики отримав від ОСОБА_7 грошові кошти в розмірі 1 158 506,50 грн. що еквівалентно 145 000 доларам США.
      На забезпечення виконання зобов'язань 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 передав ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки.
      29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого визначено способи та порядок позасудового звернення стягнення не предмет іпотеки.
      Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2013 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 заборгованість за договором позики в розмірі 10 010 609 грн. проте під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_7 відмовився від позову.
      14 листопада 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно за ОСОБА_7 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року зареєстровано право власності на спірну квартиру.
      Позивачі зазначали, що ОСОБА_7 незаконно отримав у власність спірну квартиру та відчужив її за договором купівлі-продажу від 16 травня 2015 року ОСОБА_5, який, у свою чергу, 19 травня 2015 року уклав договір іпотеки з ОСОБА_6, за яким передав вказану квартиру в іпотеку. 24 грудня 2015 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу продав спірну квартиру ОСОБА_6 Вважали, що вказані правочини укладені з порушенням вимог законодавства, оскільки договір купівлі-продажу від 16 травня 2015 року, договір іпотеки від 19 травня 2015 року та договір купівлі-продажу квартири від 24 грудня 2015 року - фіктивні, тобто не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а мали на меті приховання незаконної реєстрації права власності на цю квартиру за ОСОБА_7
      Позивачі вказували, що факт одночасного укладення договору іпотеки та договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 свідчить про зловмисну домовленість між собою, спрямовану на незаконне позбавлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1 та виселення його та членів сім'ї.
      Крім того, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося із порушенням умов договору та вимог законодавства, яке полягало в тому, що ОСОБА_3 жодних письмових вимог від ОСОБА_7 про усунення порушень щодо виконання умов договору позики не отримував; у порушення пункту 8 договору про задоволення вимог іпотекодержателя ОСОБА_7 не надсилав жодних повідомлень про перехід до нього права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики; звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося незважаючи на факт перебування квартири під арештом, який був незаконно знятий за рішенням суду, яке не набрало законної сили.
      ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили визнати незаконною та скасувати проведену реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_7; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 16 травня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5;визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6
      Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2017 року провадження у справі у частині позовних вимог до ОСОБА_7 закрито у зв'язку зі смертю.
      Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що посилання позивачів на порушення процедури позасудового врегулювання питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними; позивачі не надали доказів фіктивності укладених договорів; посилання на зловмисну домовленість є припущенням; обтяження у вигляді заборони було накладено в інтересах ОСОБА_7 для унеможливлення відчуження спірної квартири позивачами і скасування арешту на вказану квартиру - не порушувало права позивачів.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції та вказав, що права позивачів не порушено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_8 відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року залишено без змін.
      Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції керувався тим, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2013 року N 868 (далі - Порядок N 868), який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин; від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби.
      12 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15, від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15; від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15 та постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15, у яких, на його думку, по іншому застосовані норми матеріального права, а саме: частина друга статті 9, частини друга, тринадцята статті 15 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), пункти 15, 46 Порядку N 868, стаття 84 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року).
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      23 березня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 травня 2018 року відкрито провадження у справі.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15.
      Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), викладеним у постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошей, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав у борг від ОСОБА_7 1 158 506,50 грн. які зобов'язався повернути до 29 грудня 2012 року. Вказаний договір було пролонговано до 29 грудня 2013 року.
      Факт укладення вказаного договору сторонами не заперечувався.
      29 грудня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язання за договором позики укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ОСОБА_7 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Божемовською Н.В. за реєстровим N 1806.
      Одночасно з укладенням договору позики грошей та договору іпотеки 29 грудня 2011 року сторони уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно з пунктом 11 договору про задоволення вимог іпотекодержателя при зверненні стягнення на предмет іпотеки перехід права власності на предмет іпотеки відбувається після спливу 30-денного строку з моменту надіслання на адресу позичальника письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі невиконання зазначеної вимоги, шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя. Іпотекодавець надає згоду на таке набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, та у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником договору позики, додаткова згода іпотекодавця на набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки не потрібна (т. 2, а. с. 30).
      07 квітня 2014 року ОСОБА_7 склав заяву про порушення ОСОБА_3 зобов'язання за договором позики від 29 грудня 2011 року та попередження про те, що у разі невиконання вимоги про повернення позики в розмірі 1 158 506 грн 50 коп., право власності на предмет іпотеки перейде до нього відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року.
      Вказана заява посвідчена нотаріально, зареєстрована за N 523 та направлена на адресу ОСОБА_3, про що свідчить рекомендоване повідомлення кур'єрської служби "Weltex" від 05 травня 2014 року за N 00271510-ААWH із описом вкладеного, а саме "нотаріально посвідчена заява про виконання вимог та стягнення предмета іпотеки від 07 квітня 2014 року".
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 відмовився від отримання вказаної кореспонденції, що підтверджено підписом кур'єра (т. 2, а. с. 79).
      Зважаючи на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку N 868, статтям 19, 24 Закону N 1952-IV, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби і позивачами вказана обставина не спростована.
      Згідно зі статтею 84 Закону N 3425-ХІІ нотаріус передає заяви громадян, підприємств, установ та організацій іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Заяви передаються поштою із зворотним повідомленням або особисто адресатам під розписку. Заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. На прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви.
      Відповідно до пункту 46 Порядку N 868, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає:
      1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги;
      2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
      3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
      Згідно з вимогами статті 19 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться, зокрема, на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
      Відповідно до статті 24 Закону N 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.
      Суди зробили висновок, що відмова боржника від отримання письмової вимоги іпотекодавця про виконання порушеного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, засвідчена працівником кур'єрської служби, свідчить про належне повідомлення боржника і дотримання вимог пункту 46 Порядку N 868.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що повідомлення Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта", яке не містить прізвища позивача або члена його сім'ї із зазначенням родинного зв'язку, не може вважатися належним доказом вручення позивачу вимоги про усунення порушення відповідно до пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV. Тобто не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається.
      Із ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15 вбачається, що, відмовляючи у позові, суди керувалися тим, що повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яке є вимогою про усунення порушень кредитного договору від 16 листопада 2007 року, направлено Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" позивачу 24 грудня 2014 року рекомендованим поштовим відправленням з повідомленнями про вручення та містить вказівку про його отримання особисто позивачем 16 січня 2015 року. Разом з тим позивач надав до суду копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, який містить відмітку про перетин ним 06 січня 2015 року кордону України з Республікою Польща та перебування поза межами території України до 17 жовтня 2015 року. Зазначене не може вважатися виконанням вимог пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV.
      З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається.
      Відповідно до наданих для порівняння ухвал Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15 та від 28 вересня 2016 року у справі 3 826/1873/15 суд касаційної інстанції залишив без змін постанови апеляційного суду з огляду на те, що на порушення пункту 46 Порядку N 868 державним реєстратором при прийнятті спірного рішення не перевірено надходження до позивача як іпотекодавця від іпотекодержателя іпотечного повідомлення з вказівкою на загальну суму боргових зобов'язань та граничний строк погашення боргових зобов'язань.
      У зазначених ухвалах убачаються інші підстави для відмови у позові, оскільки у справі, що переглядається, суди керувалися тим, що позивач відмовився від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання, а у наданих для порівняння - отримання чи неотримання попередження не підтверджено жодним чином.
      На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15.
      У зазначеній постанові Верховний Суд України зробив висновок, що підтвердженням отримання позивачем письмової вимоги банку, яка пересилалася поштою рекомендованим листом, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 12 травня 2006 року N 211.
      Як установили суди, таке повідомлення, як і документ про оплату послуг пересилання поштового відправлення, банк разом із іншими документами для проведення державної реєстрації права не подав. Тобто вимоги Порядку N 868 щодо надання документа, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, не виконано. Тому державна реєстрація за банком права власності на земельну ділянку за неподання для цього передбачених пунктом 46 Порядку N 868 документів проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону N 1952-IV, а отже, рішення зазначеного суб'єкта владних повноважень від 09 лютого 2015 року N 19199600 про реєстрацію права власності є протиправним.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки правовідносини у справах не є подібними.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року - відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 523/6003/14-ц
      Провадження N 14-84цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_4 про перегляд
      рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року у складі судді Пепеляшкова О.С., рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року у складі колегії суддів Громіка Р.Д., Панасенкова В.О., Парапана В.О. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Євграфової Є.П., Умнової О.В., Фаловської І.М.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору підряду укладеним, розірвання договору і відшкодування збитків,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір, відповідно до умов якого останній зобов'язався за його завданням виконати підрядні будівельні роботи, зокрема здійснити реконструкцію фасаду житлового будинку по АДРЕСА_1 відповідно до проектно-кошторисної документації у строк до 01 жовтня 2013 року, а позивач зобов'язався здійснити оплату за виконання будівельних робіт.
      Договір між сторонами укладено в усній формі, при цьому жодна зі сторін не наполягала на письмовій формі договору.
      При укладанні договору сторони дійшли згоди щодо всіх умов, які є істотними: предмета, умов та строків виконання договору, місця його виконання та порядку оплати тощо. Після того як сторони узгодили кошторис, відповідач приступив до виконання будівельних робіт та отримав оплату в розмірі 115 тис. 450 грн 30 коп., про що склав відповідну розписку.
      Проте відповідач не закінчив розпочатих будівельних робіт з реконструкції фасаду в передбачений строк та, не попередивши про свої наміри позивача, припинив виконувати зобов'язання, належним чином ремонту не зробив, унаслідок чого ОСОБА_3 був змушений звернутися до іншої особи для закінчення будівельних робіт з реконструкції фасаду житлового будинку.
      Позивач зазначив, що невиконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань спричинило збитки, які складаються з вартості робіт по демонтажу конструкцій та вартості робіт, виконаних відповідачем з дефектами й недоліками, вартості фасадних робіт, що виконуються новим підрядником, замість неякісних робіт.
      ОСОБА_3 просив визнати укладеним договір підряду від 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4, визнати цей договір розірваним з 03 березня 2014 року і стягнути з ОСОБА_4 22 тис. 813 доларів США компенсації збитків у гривнях за курсом Національного банку України на момент ухвалення рішення у справі.
      Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 02 листопада 2015 року про виправлення описки, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано укладеним договір підряду між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Визнано розірваним договір підряду, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 293 тис. 911 грн 05 коп. компенсації збитків, понесені судові витрати у розмірі 2 тис. 939 грн 11 коп., а всього стягнуто 296 тис. 850 грн 16 коп. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
      Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку. Орієнтовний кошторис на загальну суму 166 тис. 326 грн 20 коп. складений ОСОБА_4 та надісланий ОСОБА_3 електронною поштою. Відповідач отримав від позивача всього 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн. але виконав роботу не в повному обсязі та неналежним чином. Стягуючи з відповідача компенсацію збитків у розмірі 293 тис. 911 грн 05 коп., суд керувався висновком експертизи.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року змінено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
      Змінюючи рішення суду першої інстанції та стягуючи з відповідача на користь позивача компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп., суд апеляційної інстанції зазначав, що відповідно до частини другої статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Не погодившись з указаними рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою.
      Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року в незміненій частині та рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про наявність правових підстав для визнання укладеним договору підряду між сторонами та його розірвання, компенсацією відповідачем збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру компенсації збитків, суд апеляційної інстанції правильно врахував, що більша частина авансування була здійснена в доларах США (про що свідчать розписки відповідача), ремонтно-відновлювальні роботи не виконувалися, а курс долара суттєво зріс, проведеною судовою експертизою обґрунтовано, що з метою відшкодування позивачу понесених збитків суму грошового зобов'язання необхідно визначити в доларах США.
      У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року.
      У заяві ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_4 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року, 24 жовтня 2012 року, 19 грудня 2012 року, 29 січня 2014 року, дві від 14 квітня 2016 року, 14 червня 2017 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року, 16 листопада 2011 року, 09 листопада 2016 року, 23 листопада 2016 року, 05 квітня 2017 року та 21 червня 2017 року.
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 04 вересня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із Суворовського районного суду м. Одеси. Зупинено виконання судових рішень до закінчення розгляду справи у Верховному Суді України.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      11 січня 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу і заяву ОСОБА_4 про перегляд рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_4 подав заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення до суду із заявою) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      23 квітня 2018 року представник позивача - адвокат ОСОБА_5 подав відзив на заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень, у якому просив залишити вказану заяву без задоволення.
      Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц;
      - ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14;
      - ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115;
      - постанову Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011;
      - постанову Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16;
      - постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16;
      - постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17.
      Заявник зазначає, що у вказаних судових рішенням по-іншому застосовано частину першу статті 202, частину третю статті 203, статті 208, 638, 641, частину першу статті 875, частини першу і другу статті 877 ЦК України, що є підставою для перегляду за пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним.
      Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      Суди встановили, що 27 листопада 2012 року ОСОБА_3 уклав з інспекцією з благоустрою міста Одеської міської ради договір N 153 на тимчасове порушення існуючого благоустрою території міста Одеси з подальшим його відновленням та отримав право на встановлення тимчасового огородження з метою реконструкції об'єкта нерухомості (т. 1, а. с. 248).
      На запит суду щодо оформлення ОСОБА_3 паспорта фасаду будинку по АДРЕСА_1 надано відповідну копію (т. 1, а. с. 231?238).
      На підтвердження надання кошторисної документації позивач надав суду фотокопії доказів направлення 19 та 22 липня 2013 року відповідачем електронною поштою листів з кошторисом фасадних робіт, згідно з яким загальна кошторисна вартість будівельних робіт склала 166 тис. 326 грн 20 коп. (т. 1, а. с. 244?247).
      Згідно з копією розписки відповідача він отримав за період з 27 липня по 28 листопада 2013 року грошові кошти на придбання будівельних матеріалів та здійснення фасадних робіт у розмірі 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн (т. 1, а. с. 13, 14).
      12 лютого 2014 року під час перевірки якості виконаних відповідачем робіт між позивачем та ОСОБА_6 складено дефектний акт на капітальний ремонт, яким установлено факт неякісно виконаних ОСОБА_4 робіт та неможливості закінчення та приведення фасаду до стану, придатного до експлуатації, без попереднього демонтажу виконаного утеплення фасаду, декоративних елементів, розбору бетонного карнизу, відбивки штукатурки з поверхонь цегляних стін та стель тощо (т. 1, а. с. 44?48).
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним Товариством з обмеженою відповідальністю "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" (далі - ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз") на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, виконані відповідачем будівельні роботи не відповідають вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва, фасад житлового будинку по АДРЕСА_1 потребує виконання робіт з часткового демонтажу існуючих елементів, виконаних відповідачем, для приведення його до стану, придатного до використання та відповідного вимогам норм і стандартів у галузі будівництва. Вартість робіт з демонтажу існуючих будівельних елементів, виконаних відповідачем, а також робіт з відновлювального ремонту для приведення фасаду у стан, придатний до експлуатації та відповідний нормам і стандартами у галузі будівництва, згідно з висновком експерта склала з урахуванням ПДВ 295 тис. 543 грн 49 коп. (т. 1, а. с. 142?185).
      Суди у справі визнали, що між сторонами виникли правовідносини договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку, тому наявні підстави для стягнення з нього збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права.
      Дослідивши надані для порівняння заявником ухваликолегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16, від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц, від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15, а також постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16, від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16 та від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вони не є підставою для перегляду, оскільки обставини у цих справах не подібні до обставин у справі, про перегляд рішень у якій подано заяву.
      Зокрема, із зазначених судових рішень вбачається, що, на відміну від судового рішення, про перегляд якого подав заяву ОСОБА_4, між сторонами були укладені письмові договори підряду, у яких погоджені умови виконання робіт, підрядники отримали від замовників грошові кошти за виконання робіт і взяли на себе відповідальність за кваліфіковане виконання робіт, проте позивачам відмовлено у задоволенні позову про відшкодування збитків, оскільки вони не надали належних і допустимих доказів на підтвердження неналежної якості виконаних робіт та наявності вини відповідачів.
      Тобто порівняння наведених судових рішень судів касаційних інстанцій із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У справах досліджувалися надані сторонами докази щодо наявності вини відповідачів у завданні збитків неналежним виконанням ними робіт, а не встановлювалося, чи було належним чином дотримано форму договору підряду та досягнуто згоди з істотних умов, які необхідні для його укладення.
      Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15 відмовлено в допуску до провадження Верховного Суду України справи про відшкодування шкоди за заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року.
      Зазначена ухвала постановлена Верховним Судом України не як судом касаційної інстанції, а за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права в подібних правовідносинах, тому вона не може бути підставою перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України.
      Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11 суд касаційної інстанції не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що усний договір підряду в силу вимог статті 203 ЦК України є дійсним, оскільки з матеріалів справи не вбачається, яких істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, сторони досягли, та якими доказами це підтверджено, тобто не дотримано вимог статей 875, 877, 882 цього Кодексу.
      В ухвалі від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що суди на порушення статей 875, 877, 882 ЦК України не з'ясували: яких істотних умов усного договору підряду щодо обсягу робіт, їх якості сторони досягнули і коли; початку та закінчення виконання робіт відповідачем; чи виконувалися роботи поетапно; як відбувалося їх прийняття позивачем і коли; чи оглядалася виконана робота позивачем; чи було при виявленні допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків позивачем негайно заявлено про це підрядникові; чи прийняв позивач роботу без/з перевіркою; на підставі якого нормативного акта вимагається наявність спеціального дозволу на виконання вказаних підрядних робіт.
      В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12 суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що в матеріалах справи немає жодних квитанцій, товарних чи касових чеків, квитків, талонів, або інших документів, виданих відповідачем, які б свідчили про укладення усного договору підряду (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"). За висновками експертизи проектно-кошторисна документація та технологічні карти на проведення робіт з реконструкції будинку відсутні (стаття 877 ЦК України).
      Ухвалою від 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодилася з рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій, у яких суди дійшли висновків, що сторони не дотримались форми договору та не досягли істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, а саме: щодо розроблення проектно-кошторисної документації, яка визначає обсяг та зміст робіт, ціни договору, строків початку та закінчення робіт, прав та обов'язків сторін, порядку розрахунку за виконані роботи, порядку здачі-приймання закінчених робіт, гарантій строків якості закінчених робіт, порядку усунення недоліків і відповідальності сторін за порушення умов договору. Крім того, для укладення договору підряду відповідач не мав спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт. Тобто не дотримано вимог статей 843, 853, 875, 877, 882 ЦК України.
      Погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, яким відмовлено в позові про відшкодування збитків, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц зазначила, що неналежне виконання відповідачем проведених ремонтних робіт ґрунтується на припущеннях. Також суд наголосив, що між сторонами була укладена усна домовленість щодо проведення на замовлення позивача ремонтних робіт, тоді як за змістом статей 856, 875 ЦК України між сторонами має бути укладено договір у письмовій формі з викладенням усіх істотних умов.
      В ухвалі від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначила, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив тверджень відповідачів про те, що всупереч вимогам статей 875, 877, 882 ЦК України сторони в договорі підряду не погодили всіх істотних умов договору, зокрема не визначили складу та змісту проектно-кошторисної документації, а також тієї обставини, хто зі сторін цього договору зобов'язаний таку документацію підготувати. Стягуючи збитки за неналежне виконання підрядних робіт, зокрема за відступлення від вимог проектно-кошторисної документації, апеляційний суд не перевірив, чи передавалася відповідачам зазначена документація, та чи мали вони обов'язок невідступно її виконувати. У зв'язку з невстановленням фактичних обставин справи суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд.
      У постанові Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115, якою залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову в позові про визнання договору дійсним, суд касаційної інстанції керувався тим, що за статтями 875, 877, 882ЦК України, які регулюють відносини будівельного підряду, істотними умовами такого договору є обсяг робіт, їх ціна та строки виконання. Отже, в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо вказаних істотних умов. З листування між сторонами у справі, на яке посилається позивач, суди не встановили досягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору будівельного підряду.
      Постановою Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011 постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції про відмову в позові про розірвання договору, повернення коштів - залишено в силі. Суд касаційної інстанції зазначив, що умову щодо погодження проектно-кошторисної документації (статті 875, 877 ЦК України) виконано не було, тому договір підряду є неукладеним.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України.
      За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      У частині третій статті 203 ЦК України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
      Відповідно до вимог статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
      У статті 641 ЦК України визначено, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
      Відповідно до частин першої, третьої статті 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
      Умова про предмет договору підряду є істотною. Предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника на який спрямована узгоджена воля сторін.
      Умова щодо предмета договору підряду уточнюється ціною підрядних робіт.
      Ціна договору підряду - це грошова сума, належна підрядникові за виконане замовлення. За статтею 843 ЦК України у договорі підряду визначається або конкретна ціна роботи, або способи її визначення. Отже, ціна може бути визначена в тексті договору підряду безпосередньо, або у договорі підряду може зазначатися спосіб визначення ціни. Крім того, ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі, який містить постатейний перелік затрат на виконання робіт, є додатком до договору та його невід'ємною частиною.
      За відсутності цих умов ціну може встановити суд на основі звичайно застосовуваних за аналогічні роботи цін з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами.
      Таким чином, закріплене у ЦК України визначення договору підряду дає підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній та оплатний договір. Причому консенсуальність договору підряду означає, що він визнається укладеним у момент одержання особою, що направила оферту, акцепту.
      Відповідно до статті 846 ЦК Українистроки виконання роботи або її окремих етапів установлюються в договорі підряду. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.
      При цьому в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо істотних умов договору.
      Досліджуючи надані докази (фотокопії направлення електронних листів та розписок), суди першої й апеляційної інстанцій не здійснили їх оцінки з погляду допустимості відповідно до вимог статті 59 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи). Договір підряду в письмові формі між сторонами не укладався.
      Крім того, обов'язковою умовою виконання робіт з реконструкції житлового будинку є наявність у підрядника спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт, що передбачено частиною третьою статті 837 ЦК України.
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, при дослідженні матеріалів справи встановлено відсутність проектно-кошторисної документації, виготовленої в установленому законом порядку (т. 1, а. с. 143, зворот).
      У матеріалах справи також відсутня проектно-кошторисна документація та інші додатки до договору будівельного підряду, підписані обома сторонами з чітким переліком видів робіт та їх орієнтовною вартістю, які мав виконати відповідач як підрядник під час реконструкції фасаду житлового будинку.
      За вимогами частини першої статті 853 ЦК України замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право в подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.
      Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2012 року у справі N 23/236, обов'язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт негайно про них заявити (у тому числі шляхом мотивованої відмови від підписання акта виконаних робіт) закон покладає саме на замовника.
      Усі ці обставини залишені поза увагою як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції.
      За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 583/3328/16-ц
      Провадження N 14-186 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (далі також - відповідач), третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_4 (далі також - третя особа), про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,
      за заявою відповідача про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Євграфової Є.П., Євтушенка О.І., Кадєтової О.В. (далі також - заява про перегляд судового рішення).
      Учасники справи:
      - позивач: ОСОБА_3;
      - відповідач: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (представник - адвокат Данилова Тетяна Анатоліївна);
      - третя особа без самостійних вимог: ОСОБА_4.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивував тим, що є власником автомобіля "Peugeot 308", реєстраційний номер НОМЕР_1 (далі - автомобіль), який застрахований у відповідача відповідно до договору добровільного страхування від 24 червня 2015 року N 19/15-Т/С. 14 жовтня 2015 року приблизно о 05:15 год. на вул. Червоноармійській у м. Охтирка третя особа не впоралася з керуванням автомобілем, виїхала на ліве узбіччя, допустивши наїзд на пеньок дерева, заїхала у річку, внаслідок чого автомобіль був механічно пошкоджений.
      2. На звернення до відповідача щодо відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), позивачеві було запропоновано часткову виплату страхового відшкодування, яка була значно меншою від встановленого збитку. А листом від 11 серпня 2016 року позивача було повідомлено про відмову у виплаті відшкодування.
      3. На підставі статей 22, 23, 526, 979, 988, 1187, 1167 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 6 Закону України "Про страхування" просив стягнути з відповідача відшкодування майнової шкоди, завданої у результаті пошкодження автомобіля у розмірі 173 411,00 грн. а також стягнути з відповідача судові витрати.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 31 січня 2017 року Охтирський міськрайонний суд Сумської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
      5. Рішення суд першої інстанції обґрунтував тим, що позивач і третя особа неналежно виконали умови договору страхування, зокрема, несвоєчасно повідомили правоохоронні органи про ДТП, що стало причиною несвоєчасного проходження медичного огляду водієм на стан алкогольного сп'яніння та позбавило страховика можливості дізнатися, чи є страховим випадком подія, яка мала місце 14 жовтня 2015 року.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Сумської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову: стягнув з відповідача на користь позивача кошти у розмірі 173 411, 00 грн в рахунок відшкодування майнового збитку, завданого у результаті пошкодження автомобіля; вирішив питання про стягнення судового збору.
      7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачу у виплаті страхового відшкодування з підстав несвоєчасного повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медичного огляду на стан сп'яніння.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 9 листопада 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року.
      9. Суд касаційної інстанції мотивував рішення тим, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, правильно застосувавши норми матеріального права, на підставі належно оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на той час).
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень
      10. 14 грудня 2017 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, відповідач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року.
      11. Просить скасувати вказану ухвалу та залишити в силі рішення суду першої інстанції з огляду на неоднакове застосування касаційними судами статті 25 Закону України "Про страхування".
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 26 січня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою надав відповідачеві строк для усунення недоліків заяви про перегляд судового рішення, а саме для подання документа, що підтверджує сплату судового збору, та надання копій різних за змістом рішень судів касаційної інстанції, які свідчать про неоднаковість застосування норм матеріального права.
      13. 21 березня 2018 року після усунення відповідачем зазначених недоліків згідно із заявою від 22 лютого 2018 року (вх. N 13074/0/220-18 від 12 березня 2018 року) суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрив провадження у справі.
      14. 11 квітня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду призначив справу до розгляду Верховним Судом у складі колегії з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      15. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII)ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. Ухвалу суд мотивував тим, що відповідач просить переглянути рішення суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції з посиланням на відповідні рішення цих судів. А тому відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення відповідача із заявою про перегляд судового рішення, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України.
      17. 15 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      18. Відповідач вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 979 і 990 ЦК України та статей 16 і 25 Закону України "Про страхування", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      19. На підтвердження обґрунтованості заяви про перегляд судового рішення відповідач подав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц, від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц, від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц та постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241.
      (2) Позиції інших учасників справи
      20. Позивач та третя особа позиції щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень
      21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи відповідача, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      22. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
      23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у вказаній редакції підставою для подання такої заяви у цивільних справах було неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      24. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України Закон N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      25. Тому підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є заява про перегляд судового рішенняВерховним Судом України, яка повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      26. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, ця заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції.
      27. Відповідач надав як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції різних юрисдикцій приписів статті 990 ЦК України та статті 25 Закону України "Про страхування" постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц та від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц.
      28. Крім того, прикладом неоднакового застосування статті 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування" вважає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц.
      29. З огляду на вказане Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      30. Розглядаючи заяву про перегляд судового рішення, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 31 січня 2017 року. Рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову, відповідач скасувати не просить, хоча саме рішення апеляційного суду було залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року.
      31. За обставинами справи N 711/3945/16-ц, копію ухвали в якій Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року надав відповідач, страхувальник, не оскаржуючи відмову страховика у виплаті страхового відшкодування, звернувся до суду з вимогою про зобов'язання страховика здійснити виплату страхового відшкодування. Касаційний суд підтвердив правильність застосування судами першої й апеляційної інстанцій, які відмовили у позові, статей 629 і 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування", оскільки суди вірно встановили, що особа, яка керувала застрахованим автомобілем, з порушенням умов договору страхування повідомила органи ДАІ про настання ДТП, викликавши їх лише через 8 годин, внаслідок чого тест на вживання алкоголю був проведений після 14-ї години, тоді як ДТП сталася о 2-ій годині.
      32. У справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, встановив, що при виїзді на місце ДТП співробітник ДАІ не ставив під сумнів стан водія і після закінчення огляду місця події забезпечив його доставку до найближчого медичного закладу, в якому лікар-нарколог надав висновок про відсутність ознак сп'яніння у третьої особи. А доказів на підтвердження того, що остання на час настання ДТП була у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння у матеріалах справи, як вказав суд апеляційної інстанції, немає.
      33. У справі N 711/3945/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій, з якими погодився касаційний суд, дійшли висновку, що ДТП не є страховим випадком, оскільки несвоєчасне повідомлення органу ДАІ про ДТП фактично позбавило страховика можливості з'ясувати, чи перебував водій в момент ДТП у стані алкогольного та інших видів сп'яніння.
      34. Натомість за інших обставин у справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції встановив, що мав місце страховий випадок, і у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачеві у виплаті страхового відшкодування через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медогляду на стан сп'яніння. Апеляційний суд вказав, що несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку саме по собі не може бути підставою для відмови у страховому відшкодуванні, а лише в тому випадку, коли воно позбавляє страховика можливості дізнатися, чи є ця подія страховим випадком. Тобто, якщо буде доведено, що відсутність у страховика відомостей про це могла вплинути на його обов'язок виплатити страхове відшкодування. З огляду на зібрані у справі докази суд дійшов висновку, що відповідач не довів, що своєчасно надіслане позивачем письмове повідомлення про настання страхового випадку позбавило відповідача можливості переконатися у настанні такого випадку.
      35. У заяві про перегляд судового рішення відповідач фактично просить переоцінити висновки суду апеляційної інстанції щодо обставин повідомлення органу ДАІ та страховика про ДТП, а також проходження медогляду на стан сп'яніння. Проте, перевіряючи наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, який діє за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (частина перша статті 3602), не вправі надавати нову оцінку доказам.
      36. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, про перегляд якої просить відповідач, касаційний суд вказав, що суд апеляційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин статті 5, 6, 20, 22 і 26 Закону України "Про страхування" та статті 979 і 991 ЦК України, дійшов правильного висновку про настання страхового випадку та відсутність у відповідача підстав для відмови у виплаті страхового відшкодування позивачеві через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та несвоєчасне проходження медичного огляду на стан сп'яніння.
      37. У наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 вказано, що на підставі статті 990 ЦК України та пункту 3 частини першої статті 20 і статті 25 Закону України "Про страхування" страхувальник просив стягнути на його користь зі страховика недоплачену суму страхового відшкодування за страховим випадком. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову за вирахуванням франшизи та втрати товарної вартості пошкодженого автомобіля.
      38. Натомість у справі N 583/3328/16-цвідповідач не визнав факт настання страхового випадку та відмовив у виплаті страхового відшкодування. А стверджуючи про невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року постанові Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 в частині зменшення останнім суми страхового відшкодування на суму, яка не відшкодовується страховиком згідно з умовами договору страхування, відповідач фактично просить переоцінити висновки судів щодо розміру страхового відшкодування, хоча у суді він, як встановив суд апеляційної інстанції, не спростовував розмір збитків, визначених згідно з наданим позивачем звітом про незалежну експертну оцінку.
      39. В іншій наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц вказано, що страхувальник звернувся з позовом до страховика про стягнення страхового відшкодування, інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені. Касаційний суд підтвердив правильність висновків судів про те, що мав місце страховий випадок, і страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який з огляду на умови договору страхування скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь страхувальника інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені.
      40. У справі N 335/5041/15-ц, копія ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року в якій також надана для порівняння, страхувальник просив стягнути зі страховика несплачену частину страхового відшкодування, інфляційні втрати, три проценти річних, а також відшкодування моральної шкоди. Мотивував, зокрема, тим, що страховик відмовляється виплатити належну суму страхового відшкодування, що складає різницю між необхідною сумою для проведення відновлювального ремонту та вже виплаченою страховою сумою. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав докази того, що витратив на відновлювальний ремонт автомобіля більше коштів, ніж та частина страхового відшкодування, яка вже була виплачена; а крім того, не підлягала стягненню моральна шкода, бо згідно з умовами договору страхування непрямі збитки не відшкодовуються.
      41. Отже, обставини справ N 465/9833/13-ц і N 335/5041/15-ц та відповідні висновки судів також суттєво відрізняються від обставин справи, в якій відповідач просить переглянути ухвалу суду касаційної інстанції.
      42. Крім того, згідно з текстом ухвали, про перегляд якої просить відповідач, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосовував приписи статті 990 ЦК України і статті 25 Закону України "Про страхування", які відповідач вважає застосованими в його справі інакше, ніж у справах N 8/241, N 465/9833/13-ц, N 335/5041/15-ц.
      43. З огляду на зазначене відсутні підстави для встановленнянеоднакового застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судового рішення
      44. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява відповідача про перегляд судового рішення є необґрунтованою, оскільки надані для порівняння копії рішень судів касаційної інстанції не дають підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що і в справі відповідача, а отже, і про ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Тому у задоволенні вказаної заяви слід відмовити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      46. З огляду на висновок щодо суті заяви про перегляд судових рішень судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на відповідача.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, статтею 404 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 760/21151/15-ц
      Провадження N 14-142цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А.,
      Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво.
      Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
      23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою).
      На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16.
      Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу).
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської).
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3.
      12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2.
      21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася.
      27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4.
      29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності.
      Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.
      На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер.
      Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи).
      Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
      Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України.
      Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.
      В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи).
      Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права.
      У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності.
      Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України.
      На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій.
      На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2/1712/783/2011
      Провадження N 14-228цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату (далі - релігійна громада УПЦ КП),
      відповідачі: Рівненська обласна державна адміністрація (далі - Рівненська ОДА), релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви (далі - релігійна громада УПЦ),
      розглянула в порядку письмового провадження заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року
      у цивільній справі за позовом релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання права власності на нерухоме майно,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2011 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до суду із позовом до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення виконавчого комітету Ровенської обласної Ради народних депутатів (далі - Ровенська облрада) від 03 грудня 1991 року N 221 (пункт 1.2) в частині безоплатного повернення культової будівлі і майна (храму Казанської ікони Божої Матері) у власність релігійної громади УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області. Визнати право власності на культову будівлю та майно (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, за релігійною громадою УПЦ КП, зареєстрованої розпорядженням Представника Президента України в Рівненській області від 09 серпня 1993 року N 353.
      Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" зареєстровано статут релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області та повернуто безоплатно культову будівлю і майно у власність цієї громади.
      Позивач вказував, що під час прийняття оспорюваного рішення Ровенською облрадою не були з'ясовані питання щодо походження, джерел формування та правового статусу культової споруди (храму) до його передачі в 1939 році на користь держави СРСР.
      Крім того, не було з'ясовано питання про належність храму саме релігійній громаді УПЦ, а культова будівля та майно в с. Заболотинці (раніше с. Кнерути) Млинівського району Рівненської області на момент їх передачі у державну власність у 1939 році належали релігійній громаді Української автокефальної православної церкви (далі - релігійна громада УАПЦ) на території Західної України, яка входила до складу Польщі. Ця ж обставина додатково підтверджується листом єпископа Волинського та Рівненського на запит Московського патріархату про підпорядкованість церкви в 1923-1939 роках Волинській єпархії.
      Також факт належності релігійних громад та їх майна, в тому числі і в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, до ієрархічної структури УПЦ КП встановлений рішенням Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року, в якому вказано, що ще в червні та жовтні 1990 року Український екзархат православної церкви отримав адміністративну незалежність від Московського патріархату і набув самостійного статусу як УПЦ, проте зі збереженням канонічного підпорядкування останньому. Саме цього конфесійного напряму і дотримується релігійна громада с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, статут якої був зареєстрований оскаржуваним рішенням відповідача та на користь якої повернуто храм з церковним майном.
      Позивач зазначав, що 25 та 26 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський православний собор, за рішеннями якого були об'єднані в єдину релігійну організацію УПК КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, а рішення Харківського архієрейського собору УПЦ від 27 травня 1992 року не були визнані Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України як такі, що ухвалені з порушенням статуту УПЦ. Вищевикладені обставини вказують, що культова будівля з церковним майном в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не перебували у власності релігійної громади УПЦ на момент їх безкоштовної передачі (а не повернення), а була у власності УАПЦ до передачі її майна на користь держави, а згодом об'єднана в єдину релігійну організацію - УПЦ КП.
      Неодноразові звернення релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА про скасування свого рішення про передачу храму з церковним майном на користь жителів села, що входять до релігійної громади УПЦ, керівництво якої ухиляється від виконання рішення загальних зборів жителів села про утворення єдиної релігійної громади конфесійного спрямування Київського патріархату, залишені без задоволення з посиланням на те, що релігійна громада УПЦ є власником храму з церковним майном, а тому вважає, що спір, що виник з приводу припинення права власності на об'єкти нерухомості, вирішується в судовому порядку.
      Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року касаційну скаргу релігійної громади УПЦ КПвідхилено, рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року залишено без змін.
      У лютому 2016 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6, постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72, постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 37, 39 Цивільного кодексу Української РСР, статтю 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви).
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року відкрито провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      10 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 рокудо Верховного Суду.
      Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки релігійна громада УПЦ КП подала заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 37, 39 ЦК Української РСР, статті 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статей 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6;
      - постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47;
      - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72;
      - постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53;
      - ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08.
      Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Як вбачається з матеріалів справи, заява релігійною громадою УПЦ КП подана, у тому числі з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, зокрема статей 5, 61, 309 ЦПК України.
      Оскільки вказані норми цивільного процесуального законодавства не регулюють порядок провадження у справі, правила підсудності чи компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, то Велика Палата Верховного Суду правових підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права з огляду на положення пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України не вбачає.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно із архівною довідкою від 19 листопада 2013 року N 792/01.22 у документах Волинської духовної консисторії є картки реєстрації православних церков Дубенського повіту за 1925-1939 років, в яких зазначено, що в с. Кнерути (Клегаїу) (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) у 1890 році побудовано церкву на честь Казанської ікони Божої Матері. Церква дерев'яна, візантійського стилю, побудована за кошти парафіян (т. 2, а. с. 236).
      Крім того, відповідно до даних архіву Варшавської православної митрополії XXVI/II "Список-перелік штатних і нештатних парафій та філій, а також штатів духовенства Волинської Єпархії" на момент переходу у власність держави церкви Казанської ікони Божої Матері нею користувалася релігійна громада Польської автокефальної церкви, що об'єктивно підтверджується копією довідки православного Митрополита Варшавського і всієї Польщі N 440/2002 від 31 грудня 2002 року, з якої вбачається, що територія теперішньої Рівненської області в період 1918-1939 років входила на той час до складу територій колишнього Волинського воєводства разом з усіма православними парафіями того регіону. Також православні парафії колишніх воєводств: Львівського, Тернопільського, Поліського, Гродненського, Вільнюського - належали до Польської автокефальної православної церкви, які були утворені (виділені) з Російської православної церкви (далі - РПЦ) (т. 2, а. с. 49).
      08 січня 1946 року Свято-Казанська Богородична церква (храм Казанської ікони Божої Матері) с. Кнерути Острожецького району Рівненської області (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) була передана в користування місцевій православній громаді (т. 2, а. с. 14-34).
      Водночас суди з'ясували, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" повернуто безоплатно у власність релігійної громади УПЦ в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культову будівлю та майно (т. 1, а. с. 4-7).
      03 грудня 1991 року було зареєстровано статут УПЦ, керівний орган якої розташовано та діяльність якої поширюється на с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області (т. 2, а. с. 60).
      Релігійна громада УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрована як юридична особа 03 грудня 1991 року (т. 1, а. с. 127).
      25-26 червня 1992 року Всеукраїнський православний собор в м. Києві постановив об'єднати УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх її коштів, майна рухомого і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками УПЦ КП (т. 1, а. с. 22-23).
      Релігійна громада УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району зареєстрована як юридична особа 09 серпня 1993 року (т. 1, а. с. 11).
      Статут релігійної громади УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрований 08 серпня 2005 року (т. 1, а. с. 33).
      Відмовляючи у позовіу справі, що переглядається, місцевий суд і суд апеляційної інстанції керувалися тим, що оскільки спірна культова будівля (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, збудована за кошти парафіян, тому вона на той час вважалася власністю відповідної релігійної громади та з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося. При цьому підтвердження належності спірного майна УАПЦ відсутні.
      У зв'язку із наведеним, оскаржуваним рішенням Рівненської облради юридично закріплено та офіційно підтверджено відповідним державним органом безоплатне повернення у власність релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культової будівлі і майна, оскільки на момент прийняття такого (03 грудня 1991 року) у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області діяла та була зареєстрована лише одна релігійна громада УПЦ, яка й звернулася до органу державної влади із відповідним клопотанням.
      Також суди попередніх інстанцій зазначили, що на момент повернення безоплатно у власність релігійній громаді УПЦ культової будівлі та майна постанови Всеукраїнського православного собору (25-26 червня 1992 року) не існувало, а релігійною громадою УПЦ КП не надано підтверджень того, що вона є правонаступником православної релігійної громади, яка діяла в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області до 1991 року. При цьому згідно зі статутом позивача релігійна громада УПЦ КП є новоутвореною релігійною громадою станом на 1993 рік, а на момент повернення спірного майна відповідачу в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не було жодних інших православних релігійних громад іншої конфесійної приналежності, а також на вищевказане культове майно не претендувала й офіційно зареєстрована на той час УАПЦ, тому Ровенська облрада не мала правових підстав для відмови релігійній громаді УПЦ у задоволенні її заяви про повернення вищевказаної церкви із іншим церковним майном.
      Крім того, судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що фактично має місце спір між нинішніми та колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади, оскільки незначна частина членів релігійної громади УПЦ у травні 1993 року перейшла в підпорядкування УПЦ КП, однак більшість відмовилася, у зв'язку із чим була створена релігійна громада УПЦ КП, яка стала претендувати на спірне культове майно, посилаючись на постанову Всеукраїнського помісного об'єднавчого собору від 25-26 червня 1992 року.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій.
      Вбачається, що рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6 та постанова Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, надані заявником як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, ухвалені в одній справі, де релігійна громада УПЦ КП с. Милостів Рівненського району Рівненської області заявила вимогу про визнання недійсним розпорядження Рівненського облвиконкому (тепер Рівненська ОДА) від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" щодо повернення культової будівлі релігійній громаді УПЦ с. Милостів Рівненського району Рівненської області.
      При цьому колегія суддів по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України як суд касаційної інстанції погодилася з висновком суду про задоволення позову та скасування згаданого розпорядження органу виконавчої влади з огляду на відсутність доказів того, що споруда Свято-Троїцького храму в с. Милостів Рівненського району Рівненської області була власністю релігійної громади УПЦ чи РПЦ на момент її націоналізації та перехід у державну власність, оскільки за змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" поверненням культових будівель і майна у власність вважається повернення будівель і майна у власність тих релігійних організацій, що були власниками будівель і майна на момент їх переходу у власність держави.
      Тобто у цьому випадку судами, на відміну від рішення у вищевказаній справі, яку заявником надано для прикладу неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, встановлено, що спірна культова споруда збудована за кошти парафіян єдиної православної релігійної громади, що була на той момент у с. Кнерути (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області), при цьому докази втрати права власності релігійною громадою на неї відсутні, а спір виник між колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади УПЦ, частина яких у 1993 році перейшла до новоствореної релігійної громади УПЦ КП.
      Також унаданих для порівняння заявником рішенні Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72 та постанові Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, які прийняті в одній і ті й же справі за заявою релігійної громади УПЦ КП с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Вищого арбітражного суду України від 14 серпня 1998 року, було визнано недійсним рішення Рівненського облвиконкому від 25 вересня 1991 року N 173 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" в частині повернення релігійній громаді УПЦ с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області храму Святої ВеликомучениціПараскеви і житлового будинку, оскільки судами було достовірно встановлено, що спірна культова будівля до переходу (націоналізації) її у державну власність (1939 рік) релігійній громаді РПЦ не належала, вона перебувала у користуванні УАПЦ.
      Такого висновку арбітражний суд дійшов з огляду на виявлену в архівних матеріалах книгу приходу і витрачання коштів, які збиралися з прихожан на будівництво спірної будівлі храму з 1897 року, яку вважав доказом перебування культової споруди на території Польщі, а тому радянською владою не був націоналізований, а також достовірно встановлений факт того, що до 1944 року храм належав релігійній громаді УАПЦ, яка до цього часу діяла в с. Дядьковичі, а з 1944 року до 1991 року ним користувалася релігійна громада РПЦ, що спростовує висновок суду про право власності РПЦ на храм до переходу його у державну власність.
      Провівши аналіз зазначеного рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлені судом фактичні обставини не є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається, оскільки в цій справі судами встановлено, що документи, які б підтверджували належність УАПЦ культової будівлі та майна (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, чи права користування нею до (націоналізації) набуття державою права власності, а також на момент прийняття постанови Всеукраїнського православного собору, від 25-26 червня 1992 року у матеріалах справи відсутні.
      Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі були позовні вимоги релігійної громади УПЦ КП Стрітенської парафії про визнання незаконним та скасування рішення Прилуцької міської ради від 28 квітня 2007 року "Про передачу приміщення краєзнавчого музею (Стрітенського собору)" з огляду на те, що, приймаючи оскаржуване рішення, орган місцевого самоврядування перевищив свої повноваження, оскільки діяв всупереч вимогам пункту 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", тому що вирішення цього питання належить до повноважень органу державної влади - відповідної обласної державної адміністрації.
      Суд касаційної інстанції не погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про відмову у позові та їх висновками про те, що Прилуцька міська рада діяла в межах своєї компетенції, визначеної пунктом 30 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки спірне нерухоме майно - приміщення краєзнавчого музею не є культовою спорудою, перебувало у комунальній власності та знаходилося на балансі її виконавчого комітету, а, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий адміністративний суд України вказав про передчасність їх висновку та поверхове дослідження фактичних обставин справи при визначенні статусу будівлі. При цьому Вищим адміністративним судом України зазначено про те, що органом місцевого самоврядування жіночому монастирю передане спірне нерухоме майно саме у розпорядження, однак статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено передачу культових споруд лише у користування або повернення у власність.
      Отже, у зазначених справах також наявні різні фактичні обставини, до яких застосовано відповідний матеріальний закон, оскільки у цій справі позивачем не оскаржується прийняте органом виконавчої влади рішення з підстав прийняття його за межами владних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, а також відсутній спір між сторонами щодо належності будівлі та майна до категорії культових споруд.
      З наданої для порівняння заявником ухвали Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 рокувбачається, що предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання незаконним розпорядження голови Рівненської ОДА від 12 лютого 2001 року N 82 "Про передачу кульових будівель с. Дядьковичі та с. Милостів Рівненського району" в частині, що стосується передачі культової будівлі Свято-Троїцької церкви с. Милостів".
      Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про визнання вказаного рішення органу виконавчої влади незаконним, Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України виходила з того, що Рівненська ОДА під час його прийняття не дотрималася вимог статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про свободу совісті та релігійні організації" і не врахувала, що з часу набрання чинності Законом в 1991 році жодна з релігійних громад с. Милостів у встановленому порядку спірним приміщенням храму не користувалася, інших храмів крім Свято-Троїцької Церкви в селі немає.
      Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року в якій посилається релігійна громада УПЦ КП на обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні обставини щодо встановлених судами фактів правомірності користування спірною культовою спорудою, оскільки у цій справі встановлено, що на момент набуття чинності Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" єдиною релігійною громадою у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області була релігійна громада УПЦ, якій і передано спірну культову споруду, яка з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
      Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви релігійної громади парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська