ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о недействительности отчуждения имущества во время действия обеспечения иска, хотя в дальнейшем и отмененного

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

за участю представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Укрінком», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсним договору купівлі-продажу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» про перегляд рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» (далі – Санаторій) звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 23 серпня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (далі – АТ «Брокбізнесбанк») та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позивачеві кредит у сумі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних. Грошові кошти надавалися на викуп приміщень будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» площею 377,8 кв. м, їдальні літ. «Б-1» площею 642,9 кв. м, холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» площею 358,7 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» площею 1916 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. 

На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку було передано вищевказані нежитлові будівлі та приміщення, що знаходяться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3. 

Крім того, зобов’язання Санаторію за кредитним договором від 23 серпня 2012 року було забезпечено договором поруки НОМЕР_1, укладеним між АТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2. 

Згідно з постановою Правління Національного банку України (далі – НБУ) від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації банку та призначено на це уповноважену особу Фонду. 

Відповідно до оголошення, розміщеного в газеті «Голос України» від 5 червня 2015 року № 98 (6102), уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк» оголошено конкурс з реалізації активів банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитами іншим фінансовим установам, який проводитиметься на електронному майданчику Товарної біржи «Електронні торги України» (далі – ТБ «Електронні торги України»). Серед переліку таких кредитів було зазначено кредитний договір НОМЕР_1 з початковою ціною лота № 200697 в розмірі 2 млн 360 тис. 800 грн. Згідно з офіційною інформацією, розміщеною на сайті ТБ «Електронні торги України», 19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою й порукою фізичної особи, та учасник з індивідуальним кодом НОМЕР_4 запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн. 

15 липня 2015 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі – ПАТ «Укрінбанк») (після зміни найменування – ПАТ «Укрінком») надіслало Санаторію повідомлення (вимогу) від 10 липня 2015 року № 2843/0/2-15, в якій ішлося про те, що AT «Брокбізнесбанк» відступив ПАТ «Укрінбанк» право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 та зазначеними іпотечним договором та договором поруки. Крім того, ПАТ «Укрінбанк» повідомило позивача про необхідність погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1, яка станом на 3 липня 2015 року складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило його про свій намір укласти з третіми особами договір купівлі-продажу предмета іпотеки в разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором після спливу 30-денного строку з моменту направлення вимоги. 

29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» загальною площею 377,8 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» загальною площею 1916 кв. м, приміщення їдальні літ. «Б-1» загальною площею 642,9 кв. м, приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» загальною площею 358,7 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7. Предмет іпотеки банк відчужив за ціною 2 млн 447 тис. 775 грн, тоді як ринкова вартість предмета іпотеки відповідно до звіту про оцінку майна, виконаного оцінювачем фізичною особою – підприємцем ОСОБА_8, становить 7 млн 204 тис. 440 грн. Крім того, вказане майна було відчужене за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборони на його відчуження та без згоди Санаторію на отримання банком будь-яких документів від свого імені для укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки.

Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 жовтня 2016 року позов задовольнив: визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим НОМЕР_5; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Львівської області рішенням від 12 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року, рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позову; вирішив питання про розподіл судових витрат.

У заяві Санаторію порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року та залишення без змін рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав:

неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Санаторій посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Санаторія – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди встановили, що 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого АТ «Брокбізнесбанк» узяло на себе зобов’язання надати позичальнику кредит у розмірі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних.

23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 за реєстровим № 420.

Згідно з цим іпотечним договором в іпотеку було передано нежитлові будівлі та приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9).

У цьому договорі зазначено, що предмет іпотеки знаходиться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3.

У статті 7 цього договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідного до пункту 7.1 вказаного іпотечного договору банк має право у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником умов основного зобов’язання за кредитним договором у цілому або в його частині та/або невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем обов’язків, установлених цим договором, у цілому або в тій чи іншій їх частинах, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання умов основоного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

У пункті 7.4 цього іпотечного договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та умовами іпотечного договору.

Згідно з пунктом 7.6.2 іпотечного договору іпотекодавець цим договором уповноважує іпотекодержателя подавати та отримувати від імені іпотекодавця будь-які довідки та документи (в тому числі технічну документацію в бюро технічної інвентаризації (далі – БТІ)), необхідні для підготовки предмета іпотеки для продажу, в тому числі, але не виключно, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно або довідку-характеристику БТІ, сплачувати всі необхідні платежі.

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 23 серпня 2012 року між AT «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_1. 

Згідно з постановою Правління НБУ від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та з рішенням виконавчої дирекції Фонду від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації АТ «Брокбізнесбанк» та призначено на це уповноважену особу Фонду. 

19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою та порукою фізичної особи. В інформації щодо результатів конкурсу зазначено: учасник індивідуальний код НОМЕР_4, запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн.

10 липня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» направило Санаторію повідомлення (вимогу) № 2843/0/2-15, яким повідомило про відступлення йому AT «Брокбізнесбанк» права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами і договором поруки відповідно до договорів про відступлення права вимоги від 3 липня 2015 року № 21 та про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 9 липня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим № 5114.

У вказаному повідомленні (вимозі) ПАТ «Укрінбанк» вимагало від Санаторію погасити заборгованість за кредитним договором, яка станом на дату укладення договору про відступлення права вимоги складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило, що в разі невиконання позичальником зобов’язання в повному обсязі після спливу 30-денного строку з моменту направлення повідомлення має намір укласти з третьою особою договір купівлі-продажу предмета іпотеки.

3 серпня 2015 року позивач направив на адресу ПАТ «Укрінбанк» заяву про відкликання довіреності, виданої шляхом укладення іпотечного договору від 23 серпня 2012 року, якою повідомив банк, що з моменту отримання цього повідомлення дії, що будуть вчинені на виконання пункту 7.6.2 указаного договору, та інші дії за цим договором, будуть уважатися недійсними та незаконними.

5 серпня 2015 року Ржищівський міський суд Київської області постановив ухвалу в справі № 374/326/15-ц за позовом ОСОБА_10 до Санаторію про захист прав споживача та стягнення коштів, відповідно до якої заяву ОСОБА_10 про забезпечення позову задовольнив: наклав арешт на нерухоме майно, що належить Санаторію, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1; заборонив Санаторію вчиняти дії, спрямовані на відчуження вказаного нерухомого майна.

10 серпня 2015 року державний виконавець відділу Державної виконавчої служби Дрогобицького міськрайонного управління юстиції виніс постанову НОМЕР_10 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження на підставі вказаної ухвали суду в справі № 374/326/15-ц.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 грудня 2015 року № 125679683 державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві ОСОБА_11 28 жовтня 2015 року на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року в справі № 574/8346/15-ц припинив обтяження – арешт зазначеного нерухомого майна Санаторію. 

29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлі лікувального корпусу, позначеної на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлі спального корпусу, позначеної на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначеного на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначених на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9). Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7.

У відповіді Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року № 01.19/31/2016 на звернення представника Санаторію ОСОБА_12 від 13 квітня 2016 року повідомлено, що згідно з даними автоматизованої системи документообігу цього суду цивільної справи за № 574/8346/15-ц не існує. 

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що нотаріус посвідчив оспорюваний договір купівлі-продажу за наявності заборон в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна на відчуження спірних будівель від 28 квітня 2006 року та 23 серпня 2012 року. Крім того, ухвала Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову на момент укладення вказаного договору набрала законної сили та була скасована лише 2 грудня 2015 року. При цьому предмет іпотеки вибув з володіння Санаторію поза його волею. 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час посвідчення оспорюваного договору (29 жовтня 2015 року) ніяких інших заборон відчуження та/або арештів на предмет іпотеки, крім заборон, які були зареєстровані на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 23 серпня 2012 року за реєстровим № 420, та договором про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 9 липня 2015 року за реєстровим № 5114, не було. При цьому нотаріус не знав і не міг знати про те, що припинення обтяження до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було вчинено державним реєстратором на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року, постановленій в неіснуючій справі № 574/8346/15-ц. Крім того, продавець за договором – іпотекодержатель ПАТ «Укрінком» при укладенні оспорюваного договору діяв у межах повноважень, наданих йому Законом України «Про іпотеку» та іпотечним договором.

Разом з тим, в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладені правочини щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, є недійсними, незважаючи на те, чи було зареєстровано таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року зазначено, що забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права, а саме статей 203, 215, 216 ЦК України в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України та нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). 

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. 

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу). 

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 3, 4, 14, 15, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. 

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. 

У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України обов’язковість судового рішення закріплено як одну з основних засад судочинства, яка з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

При цьому як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про відмову в задоволенні позову, на вказане уваги не звернули та не встановили, чи було достеменно відомо банку на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями від 29 жовтня 2015 року про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, адже саме ПАТ «Укрінбанк» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційної скаргою від 18 вересня 2015 року на ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову, яка міститься в матеріалах справи. 

Без оцінки судом першої інстанції вказаних обставин ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України. 

Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» задовольнити частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді 
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

Правовий висновок
у справі № 6-1361цс17

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. 

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1361цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/51FDB6DA63980F2EC22581BD004BC045

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ очень избирательно подходит к решению однотипных споров и как показывает практика в большинстве случаев в интересах банков. В этом деле ВСУ пришел к абсолютно законному выводу о неправомерном отчуждении имущества во время действия определения об обеспечении иска. При этом, не смотря на то, что в дальнейшем определение об обеспечении было отменено, ВСУ забыл о своих более ранних позициях позволяющих игнорировать подобные определения, и все таки указал на незаконность отчуждения.

Теперь банк получил право повторно продать тоже самое имущество, а кроме того не возвращать средства за предыдущую продажу. Подобные решения ВСУ остаются несмываемым позором на всей судебной системе.

  • Confused 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Тут вопрос к стороне. Кто мешал выполнить определение об обеспечении, почему не зарегистрировали в реестре? Сделали бы как следует и проблем не возникало бы. 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Рішення моє тому можу Вам роз'яснити - заборони були зареєстровані в реєстрі - Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області, реєстратор типу не побачив явних ознак підробки та зняв заборони. Основна вказівка ВСУ якраз про те, що стороні було достеменно відомо про факт існування заборони:

 

"При цьому як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про відмову в задоволенні позову, на вказане уваги не звернули та не встановили, чи було достеменно відомо банку на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями від 29 жовтня 2015 року про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, адже саме ПАТ «Укрінбанк» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційної скаргою від 18 вересня 2015 року на ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову, яка міститься в матеріалах справи. "

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
6 минут назад, Rupinskiy сказал:

Рішення моє тому можу Вам роз'яснити - заборони були зареєстровані в реєстрі - Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області, реєстратор типу не побачив явних ознак підробки та зняв заборони.

Уголовное производство открыли ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
24 минуты назад, Rupinskiy сказал:

Відповідачі дали реєстратору підроблену ухвалу Апеляційного суду Львівської області,

Однако обеспечение было отменено.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54067546

"апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрінбанк» задовольнити частково.

Ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 05 серпня 2015 року скасувати, питання передати на новий розгляд до суду першої інстанції."

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 922/371/16
      Провадження N 12-25зг18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.
      та представника позивача (відповідача за зустрічним позовом) - Яціва О.Р.,
      представників відповідача (позивача за зустрічним позовом) - Харитонова О.В.,
      Поддимая А.Б.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року (головуючий суддя Карабань В.Я., судді Корнілова Ж.О., Нєсвєтова Н.М.) у справі N 922/371/16 Господарського суду Харківської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про стягнення 5 082 691,40 грн. за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" про стягнення 232 409,10 грн
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У лютому 2016 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - позивач, банк, ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" (далі - відповідач, товариство, ПрАТ "Інюрполіс") про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами:
      - відповідач не виконав умов укладеної з позивачем генеральної угоди N 10.11.2002 від 09 листопада 2010 року в частині стягнення заборгованості з боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова енергія світу";
      - сплачені банком товариству кошти в розмірі 5082691,40 грн набуті останнім безпідставно та підлягають стягненню на користь позивача.
      1.3. Як на правову підставу позову позивач посилається на статті 526, 901 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач стверджує, що правові підстави для повернення на користь банку раніше отриманої відповідачем суми винагороди відсутні.
      1.5. Відповідач зазначає, що отримані від позивача грошові кошти не можна кваліфікувати як безпідставно набуті, оскільки згідно з умовами договору підставою для їх сплати були акт здачі-приймання виконаних робіт та рахунок-фактура.
      1.6. У лютому 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Господарського суду Харківської області із зустрічним позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників.
      1.7. Позовні вимоги за зустрічним позовом обґрунтовано такими обставинами:
      - у період з 20 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство надало банку юридичні послуги на спірну суму боргу за укладеними з ПАТ АБ "Укргазбанк" генеральними угодами, проте банк цих послуг не оплатив.
      1.8. Як на правову підставу зустрічного позову товариство посилається на статті 16, 526, 625 ЦК України, статтю 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
      1.9. Заперечуючи проти зустрічних позовних вимог, банк стверджує про припинення правовідносин сторін за генеральними угодами та скасування з листопада 2015 року довіреностей, виданих банком товариству, з огляду на що підстави для стягнення спірної суми за юридичні послуги відсутні.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 09 листопада 2010 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 10.11.2002 (далі - генеральна угода N 1).
      2.2. Надалі сторони у справі укладали додаткові угоди до генеральної угоди N 1, а саме: N 1, 3, 8 від 09 лютого 2011 року, N 9, 11 від 26 квітня 2011 року.
      2.3. 13 березня 2015 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 15.02.2014 (далі - генеральна угода N 2), а також додаткову угоду N 2 до генеральної угоди N 2.
      2.4. За умовами пункту 2.2.4 генеральних угод N 1, 2 банк зобов'язався надати працівникам ПрАТ "Інюрполіс" довіреності для представництва інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк".
      2.5. Кожна додаткова угода передбачала окремий предмет роботи щодо стягнення заборгованості з конкретних позичальників ПАТ АБ "Укргазбанк" та звернення стягнення на предмет іпотеки.
      2.6. За період з 21 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство склало акти здачі-приймання виконаних робіт від 04 січня 2016 року на загальну суму 232409,10 грн.
      2.7. 11 січня 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" направило на адресу ПАТ АБ "Укргазбанк" лист від 04 січня 2016 року N 03-01 з проханням підписати акти здачі-приймання виконаних робіт та оплатити їх відповідно до наданих рахунків.
      2.8. У відповідь на цей лист банк листом від 03 лютого 2016 року N 117/1036/2016 повідомив про відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт.
      2.9. Відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт мотивовано тим, що банк неодноразово письмово повідомляв ПрАТ "Інюрполіс" про скасування довіреностей на представництво інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк" з листопада 2015 року та про припинення правовідносин за генеральними угодами.
      2.10. 03 листопада 2015 року (лист N 117/9437/2015) та 03 грудня 2015 року (лист N 117/10393/2015) банк письмово повідомляв про відмову від отримання юридичних послуг та про відкликання довіреностей, які до цього часу банку не повернуті, що, за оцінкою суду, підтверджує обізнаність ПрАТ "Інюрполіс" про їх скасування.
      2.11. 03 грудня 2015 року банк листом N 1172/10381/2015 додатково направив повідомлення юристам ПрАТ "Інюрполіс" про припинення дії їх довіреностей.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 27 квітня 2016 року у справі N 922/371/16, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 липня 2016 року, у задоволенні первісного позову відмовлено; зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 219649,10 грн заборгованості та 3294,76 грн судового збору.
      3.2. Постановою Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано у частині зустрічних позовних вимог, а справу в цій частині направлено на новий розгляд; в іншій частині судові рішення залишено без змін.
      3.3. За наслідком нового розгляду справи рішенням Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року в задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      3.4. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 194981,60 грн заборгованості, 2924,72 грн судового збору за подання зустрічного позову, 3217,20 грн судового збору за подання апеляційної скарги; в решті зустрічних позовних вимог відмовлено.
      3.5. Постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року скасовано, рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року залишено у силі.
      3.6. Рішення судів першої та касаційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовані посиланням на обставини письмового повідомлення банком товариства про припинення дії довіреностей з підстави їх скасування з 15 листопада 2015 року, а тому товариство не мало права вчиняти дії та представляти інтереси банку в судових органах, а послуги фактично не могли бути надані на правових підставах.
      3.7. Рішення суду апеляційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовано посиланням на те, що у спірний період з листопада по грудень 2015 року у судових засіданнях від імені ПАТ АБ "Укргазбанк" разом з працівниками ПрАТ "Інюрполіс" брали участь штатні працівники банку, що, на думку суду, свідчить про фактичну згоду банку з представленням його інтересів цим товариством. Суд апеляційної інстанції також виходив з того, що правовідносини сторін за генеральними угодами не вичерпуються представництвом за довіреностями, а тому скасування зазначених довіреностей саме по собі не може бути підставою для висновку про припинення правовідносин ПАТ АБ "Укргазбанк" та ПрАТ "Інюрполіс" щодо надання останнім юридичних послуг банку.
      4. Короткий зміст вимог і доводів, наведених у заяві про перегляд судових рішень
      4.1. 14 грудня 2017 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права.
      4.2. Заявник просить скасувати рішення суду першої та постанову суду касаційної інстанції, натомість залишити в силі постанову суду апеляційної інстанції.
      4.3. Заявник зазначає, що Вищий господарський суд України при прийнятті постанови неправильно застосував частину другу статті 249 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою визначено обов'язок особи, яка видала довіреність і згодом скасувала, негайно повідомити про це представника.
      4.4. Доводи заявника зводяться до того, що надання доказів про направлення на адресу представника відомостей щодо скасування довіреності є недостатнім.
      4.5. Заявник наголошує, що представник вважається повідомленим належним чином тільки в тому випадку, коли є докази, що він отримав таке повідомлення та ознайомився з ним.
      4.6. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанцій однієї і тієї ж норми матеріального права товариство додало до заяви копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 та постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07), у яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ту саму норму матеріального права, дійшли протилежних висновків про те, що направлення нотаріусом заяви про скасування довіреності за відсутності доказів отримання цієї заяви особою не є підставою вважати, що особа знала чи могла знати про її скасування.
      4.7. ПАТ АБ "Укргазбанк" надало пояснення на заяву ПрАТ "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, відповідно до яких, на думку банку, обставини у справі, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, різняться з обставинами у справах N 6-46221св12 та N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07).
      4.8. Крім того, у судовому засіданні ПрАТ "Інюрполіс" надало пояснення на заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, у якому міститься додаткове обґрунтування підстав перегляду постанови з посиланням на статтю 651 ЦК України та немає посилання на обставини неоднакового застосування судами частини другої статті 249 цього Кодексу.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 111-16 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      5.2. Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
      5.3. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предметів спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      5.4. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду.
      5.5. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги за первісним позовом про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року, та вимоги за зустрічним позовом про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників.
      5.6. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову, Вищий господарський суд України, пославшись на норми статті 249 ЦК України, керувався тим, що довіритель скористався своїм правом на відмову від представництва шляхом письмового повідомлення представника про відкликання відповідних довіреностей та припинення взаємовідносин сторін, а відповідач за первісним позовом був обізнаним про скасування його довіреностей.
      5.7. Водночас в ухвалі від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ при вирішенні спору про визнання недійсними договорів купівлі-продажу транспортного засобу та витребування майна, пославшись на норми частини другої статті 249 ЦК України, зазначив, що оскільки позивач підтвердив, що самостійно не повідомляв повірених осіб про скасування довіреності, то направлення нотаріусом заяви позивача про скасування довіреності за відсутності в справі даних про отримання ними цієї заяви, не є підставою вважати, що відповідачі знали чи могли знати про її скасування.
      5.8. У постанові від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання недійсним рішення загальних зборів та стягнення штрафних санкцій, пославшись на норми статті 249 ЦК України, зазначив, що лист приватного нотаріуса не є належним доказом повідомлення представника про скасування довіреності, оскільки немає доказів отримання цього листа та ознайомлення з ним особою.
      5.9. Відповідно до положень частини другої статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
      5.10. Юридичне значення такого повідомлення полягає в тому, що довіреність, яка скасована, зберігає чинність щодо представника, особи, яку представляють, прав та обов'язків третьої особи, з якою представник уклав правочин, до тих пір, допоки вони не довідаються або не матимуть змоги довідатися про скасування довіреностей.
      5.11. У справі N 922/371/16, яка переглядається, судами першої та касаційної інстанцій встановлено факт обізнаності відповідача за первісним позовом про скасування банком відповідних довіреностей.
      5.12. Натомість, вирішуючи спір у справах N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) та N 6-46221св12, суди касаційних інстанцій виходили з обставин відсутності належних доказів повідомлення представника про скасування довіреності.
      5.13. Отже, зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України та зі змісту зазначених рішень судів касаційної інстанції не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах за однакових встановлених судами фактичних обставин.
      5.14. Оскільки факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права немає.
      5.15. Відповідно до частини першої статті 111-26 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 відмовити.
      2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      3. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 925/3/17
      Провадження N 12-53гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.,
      учасники справи:
      позивач - Національне антикорупційне бюро України (представники - Семенчук М.А., Ярчак І.С.),
      відповідач - Публічне акціонерне товариство "Азот" (представники - адвокати Демидас Д.А., Вєдєрнікова О.С.),
      відповідач - Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" (представник - не з'явився),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Енергоринок" (представники - адвокати Стилик О.Ю., Калінін М.В.),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" арбітражний керуючий Литвин В.В. (представник - не з'явився),
      розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року (головуючий суддя - Короткевич О.Є., судді Куровський С.В., Удовиченко О С.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року (головуючий суддя - Майданевич А.Г., судді Гаврилюк О.М., Коротун О.М.) у справі N 925/3/17 Господарського суду Черкаської області за позовом Національного антикорупційного бюро України до Публічного акціонерного товариства "Азот", Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Енергоринок", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" арбітражний керуючий Литвин В.В., про визнання угоди недійсною.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2017 року Національне антикорупційне бюро України (далі - НАБУ) звернулося до Господарського суду Черкаської області з позовом до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Азот" і ПАТ "Черкасиобленерго" про визнання недійсною угоди у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21 червня 2016 року N 202-09/45.
      2. На обґрунтування позовних вимог НАБУ зазначило про невідповідність спірної угоди вимогам статті 4, частини другої статті 15-1, статті 26 Закону України "Про електроенергетику", пункту 6.3 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 року N 28 (далі - ПКЕЕ), а також інтересам держави і суспільства.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 24 травня 2005 року між Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) "Черкасиобленерго" як постачальником та ВАТ "Азот" як споживачем укладено договір постачання електричної енергії N 524-213/24 (далі - договір).
      4. У подальшому ВАТ "Черкасиобленерго" та ВАТ "Азот" на вимогу пункту 5 розділу XVII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про акціонерні товариства" були перейменовані у ПАТ "Черкасиобленерго" і ПАТ "Азот" відповідно.
      5. Пунктом 1 договору передбачено, що постачальник електричної енергії (ПАТ "Черкасиобленерго") постачає електричну енергії споживачу (ПАТ "Азот"), а споживач оплачує постачальнику електричної енергії її вартість та здійснює інші платежі згідно з умовами договору та додатками до договору, що є його невід'ємними частинами.
      6. Суди попередніх інстанцій встановили, що за поставлену ПАТ "Черкасиобленерго" на виконання договору у січні 2016 року активну електричну енергію ПАТ "Азот" не оплатило 15 млн грн вартості спожитої електричної енергії, що призвело до утворення заборгованості.
      7. 25 травня 2016 року ПАТ "Азот" і ПАТ "Черкасиобленерго" уклали між собою договір про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги N 188-304, відповідно до якого розмір фінансової допомоги становить 15 млн грн (пункти 2.1, 4.2 договору N 188-304). Строк повернення фінансової допомоги - до 15 червня 2016 року.
      8. 21 червня 2016 року ПАТ "Азот" направило ПАТ "Черкасиобленерго" заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог N 202-09/45, якою здійснено зарахування та припинення зобов'язань ПАТ "Азот" перед ПАТ "Черкасиобленерго" за договором по оплаті активної електроенергії на суму 15 млн грн та зобов'язань ПАТ "Черкасиобленерго" перед ПАТ "Азот" щодо повернення отриманих за договором N 188-304 грошових коштів на суму 15 млн грн та про припинення зобов'язань між цими особами щодо сплати вказаної суми коштів.
      9. Звертаючись із позовом до суду, НАБУ зазначило, що ця угода у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог суперечить вимогам закону та укладена з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, і за доведення будь-якої з цих підстав така угода повинна бути визнана недійсною.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      10. Господарський суд Черкаської області рішенням від 14 березня 2017 року у позові відмовив повністю.
      11. Господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання угоди недійсною з мотивів її невідповідності вимогам законодавства чи укладеності з наміром порушення прав держави.
      12. Київський апеляційний господарський суд постановою від 07 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року, рішення Господарського суду Черкаської області від 14 березня 2017 року скасував. Позов задовольнив і визнав недійсною угоду у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21 червня 2016 року N 202-09/45.
      13. Приймаючи зазначену постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що в цьому випадку внаслідок здійсненого за заявою ПАТ "Азот" від 21 червня 2016 року N 202-09/45 зарахування зустрічних однорідних вимог відповідачі знехтували вимогами Закону України "Про електроенергетику" і ПКЕЕ щодо оплати вартості поставленої електричної енергії виключно шляхом перерахування коштів споживачем на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника. Сторони фактично провели розрахунки за поставлену електричну енергію в іншому форматі без використання поточного рахунку із спеціальним режимом використання енергопостачальника і тим самим уникнули перерахування іншим учасникам оптового ринку електричної енергії коштів із такого поточного рахунку за відповідним алгоритмом оптового ринку електричної енергії, що в силу статті 26 Закону України "Про електроенергетику" не вважається оплатою спожитої ПАТ "Азот" у січні 2016 року електричної енергії.
      Короткий зміст заяви про перегляд судових рішень
      14. 14 грудня 2017 року ПАТ "Азот" подало до Верховного Суду України заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), у якій просило ці судові рішення скасувати, а рішення Господарського суду Черкаської області від 14 березня 2017 року залишити в силі.
      15. Заявник вказує на те, що, приймаючи оскаржену постанову, Вищий господарський суд України помилково дійшов висновку, що НАБУ як орган, який створений для захисту інтересів держави, має право на звернення до суду із позовами про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України, з огляду на приписи Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" і на виконання покладених на нього завдань та (або) обов'язків. Заявник також не погоджується з висновками суду касаційної інстанції про те, що угода у формі заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог є такою, що вчинена з порушенням норм чинного законодавства, а саме частини другої статті 15-1, статті 26 Закону України "Про електроенергетику", та суперечить інтересам держави.
      16. На підтвердження наведених вище підстав для подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі ПАТ "Азот" до заяви додало копії постанов Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14 та копії постанов Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, у яких, за твердженням заявника, по-іншому, ніж в судових рішеннях, про перегляд яких він просить суд, застосовано норми матеріального права.
      17. Крім того, ПАТ "Азот" просило відшкодувати йому судові витрати за рахунок позивача.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      18. За змістом підпункту 1 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      19. 01 лютого 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з Верховного Суду України надійшла заява ПАТ "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року.
      20. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 лютого 2018 року допустив справу до провадження Верховного Суду, відкрив провадження за заявою ПАТ "Азот", здійснив підготовчі дії, витребував з Господарського суду Черкаської області матеріали справи, надіслав копії заяви особам, які беруть участь у справі, встановив термін подання пояснень до 23 лютого 2018 року. 22 та 23 лютого надійшли письмові пояснення від Державного підприємства "Енергоринок" та НАБУ.
      21. За підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      22. На підставі цих норм процесуального права Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду заяву ПАТ "Азот" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі.
      23. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в судових рішеннях, на які посилається заявник як на підставу неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України, застосовуючи в подібних правовідносинах одні й ті самі норми матеріального та процесуального права, що й у постанові Вищого господарського суду України, про перегляд якої подано заяву, дійшли протилежних правових висновків про відсутність законодавчих обмежень для здійснення зарахування зустрічних однорідних вимогна підставі аналізу положень статей 598, 601, 602 Цивільного кодексу України, статей 151, 26 Закону України "Про електроенергетику".
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      24. Заява ПАТ "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у справі N 925/3/17 подана з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви).
      25. Як доказ неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (пункт 1 частина перша статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, в яких суд встановив відсутність законодавчих обмежень для здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі статті 601 Цивільного кодексу України.
      26. Також до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, в яких суд касаційної інстанції проаналізував та застосував ті ж норми законодавства, що й у цій справі, однак дійшов висновку про недоведеність підстав для визнання спірних правочинів недійсними та повернув справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
      27. Заявник також вказує на ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 20 жовтня 2015 року у справі N 826/3917/14, від 02 червня 2015 року у справі N 826/17716/14, від 05 квітня 2016 року у справі N 2а/1570/6741/11, предметом судового розгляду у яких є законність проведення зарахування зустрічних однорідних вимог за зобов'язаннями, що випливають з господарських договорів за наявності спеціального законодавства, що регулює порядок здійснення розрахунків за такими договорами. На підставі аналізу норм статей 598, 601, 602 Цивільного кодексу України суд, при розгляді цих справ, дійшов висновку, що випадки недопустимості припинення зобов'язань зарахуванням вимог повинні бути прямо передбачені у законі або у договорі між сторонами таких однорідних зобов'язань. При цьому вказав на те, що норми статей 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику", як і спірні договори, не містять заборони припинення зобов'язань зарахуванням зустрічної вимоги.
      28. Як доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права (пункт 2 частина перша статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви) до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, в яких зауважено на тому, що наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а отже, є необхідність встановлення у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Заявник вказує, що НАБУ не є органом, що наділений правом подавати позови в інтересах держави, оскільки наявність такого повноваження не передбачено ні статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, ні нормами Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України".
      29. Також ПАТ "Азот" стверджує, що суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, не врахували правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15 (пункт 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), про можливість зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, за наявності умов, встановлених статтею 601 Цивільного кодексу України, та відсутності випадків, передбачених статтею 602 Цивільного кодексу України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається.
      30. Також вказує, що оскаржуване рішення суду касаційної інстанції щодо визнання правочину недійсним відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України внаслідок невідповідності інтересам держави і суспільства не відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15.
      31. У судовому засіданні представник заявника зазначив про необхідність дотримання принципу рівності перед законом і судом, а також про порушення принципу правової визначеності в оскаржуваній постанові судом касаційної інстанції.
      (2) Позиція інших учасників справи
      32. Позивач і Державне підприємство "Енергоринок" у своїх письмових поясненнях зазначають, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, прийнятим відповідно до фактичних обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Також вказують, що Вищий господарський суд України під час винесенні оскаржуваної постанови не допустив неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права та невідповідності постанови, яка переглядається, висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, у зв'язку з чим підстав для скасування судових рішень у цій справі немає.
      33. Заяву про перегляд судових рішень просять залишити без задоволення, а постанову Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року - без змін.
      34. Інші учасники справи письмово свою позицію стосовно заяви ПАТ "Азот" не виклали, проте у судовому засіданні просили в задоволенні заяви відмовити.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів заявника
      35. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному в постанові Верховного Суду України, висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
      36. Проаналізувавши правові висновки, викладені в постанові Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі та у постановах Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14 та постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      37. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      38. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду.
      39. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      40. Так, у справах N 26/387, N 37/436-42/416 та N 37/436, що розглядалися Вищим господарським судом України, виникли правовідносини з продажу ДП "НАЕК "Енергоатом" електричної енергії на оптовому ринку електроенергії та купівлі ДП "НАЕК "Енергоатом" такої електроенергії в оптового ринку електроенергії, а направлені заяви у цих справах про зарахування зустрічних однорідних вимог були спрямовані на припинення зобов'язань з оплати електроенергії, яка була ДП "НАЕК "Енергоатом" вироблена, продана на оптовому ринку електроенергії та придбана для власних потреб. Розглядаючи ці справи, суди зазначили, що відповідно до абзацу третього пункту 6 постанови Кабінету міністрів України від 05 травня 2000 року N 755 "Про утворення державного підприємства "Енергоринок" допускається зарахування зустрічних однорідних вимог у разі купівлі електричної енергії на оптовому ринку електричної енергії України постачальником, який був власником проданої ним цьому ринку електроенергії для використання її на власні потреби.
      41. У справі, про перегляд якої просить заявник, виникли правовідносини з постачання-споживання електричної енергії, які регулюються спеціальним нормативно-правовим актом - Законом України "Про електроенергетику" (статті 4, 15-1, 26 цього Закону), відповідно до якого регулювання відносин в електроенергетиці має особливості, визначені цим Законом, а саме - розрахунки за спожиту електричну енергію проводяться виключно коштами шляхом їх перерахування споживачем електричної енергії на поточний рахунок із спеціальним режимом використання постачальника електричної енергії.
      42. Проте у судових рішеннях, що надані для порівняння, суди застосовували інший нормативно-правовий акт - постанову Кабінету Міністрів України від 05 травня 2000 року N 755, якою передбачені випадки розрахунків за куплену на оптовому ринку електричну енергію шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Викладене вказує на відсутність неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      43. У постановах Вищого господарського суду України від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 16 травня 2017 року у справі N 910/26687/14 та від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, копії яких надано заявником на підтвердження підстав для перегляду судового рішення відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви), суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справи передав на новий розгляд до суду першої інстанції для з'ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору і безпосередньо впливають на висновок суду про наявність або відсутність підстав для задоволення позову. Ці постанови не містять висновків, які б свідчили про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.
      44. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не можуть бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому, оскільки предметом спору у цих справах визнання протиправною та скасування вимоги Контрольно-ревізійного управління щодо усунення порушень фінансово-господарської діяльності, виявлених ревізією, та про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень; тобто предмет спору суттєво відрізняється від предмета спору у справі, що розглядається, оскільки не стосується відносин, що виникають при постачанні-споживанні електричної енергії.
      45. Отже, у цих ухвалах Вищого адміністративного суду України, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, та у постанові суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, предмет спору та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними.
      46. У справі N 34/8, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, суди встановили, що на підтвердження погашення заборгованості за рішеннями суду відповідач направив заяву про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому до цих правовідносин суди застосували лише положення статті 601 Цивільного кодексу України. У той же час у справі, що переглядається, суди комплексно застосували як приписи наведеної норми цивільного законодавства, так і спеціальні норми права, закріплені у статтях 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику". Відтак суди не допустили неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права.
      47. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів могла бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - під час оскарженння судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ.
      48. У справі, яка переглядається, позивачем виступає НАБУ. Пунктом 13 частини першої статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" НАБУ та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків, які визначені у статті 16 цього Закону, надається право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України (порядок подання такого позову визначено статтями 1, 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви), а у справах N 922/6436/15, N 904/6558/15, N 910/6732/14, на які посилається заявник, як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм процесуального права, Вищий господарський суд України не застосовував норми статей 1, 2 та 21 цього Кодексу в контексті наявності права державного правоохоронного органу на подання позову про визнання недійсною угоди.
      49. Отже, зважаючи на відмінність фактичних обставин у названих справах та у справі, що розглядається, а звідси - й на відсутність подібних правовідносин, суди касаційних інстанцій не допустили неоднакового застосування статей 1, 2 та 21 Господарського процесуального кодексу (в редакції, чинній на час подання заяви).
      50. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви)заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      51. Доводи заявника про невідповідність рішення суду касаційної інстанції у справі, що переглядається, викладеному в постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими з огляду на таке.
      52. У справі N 3-255гс15 предметом спору було стягнення заборгованості за поставлений природний газ, де суд застосував норми права, які регулюють відносини у сфері постачання-споживання природного газу, а саме положення Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", в той час як у справі, яка переглядається, виникли відносини щодо невідповідності угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог вимогам Закону України "Про електроенергетику" та ПКЕЕ, а отже, правовідносини у цих справах не є подібними, а звідси й відсутні підстави для врахування судом висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 24 червня 2015 року.
      53. Як убачаться із судових рішень у справах N 6-166цс15, N 6-1528цс15, при вирішенні спорів Верховний Суд України застосовував норми частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України щодо нікчемності договору як такого, що порушує публічний порядок, проте у справі, що розглядається, НАБУ посилалося на суперечність угоди інтересам держави і суспільства (частина третя статті 228 Цивільного кодексу України), а отже, суди не встановлювали обставини щодо порушення публічного порядку внаслідок вчинення оспорюваної угоди та нікчемності правочину за нею.
      54. За таких обставин правовий висновок суду касаційної інстанції у цій справі не суперечить викладеному у постановах Верховного Суду України N 3-255гс15, N 6-166цс15, N 6-1528цс15 висновку щодо застосування норм матеріального права, оскільки правовідносини між сторонами у зазначених справах та у справі, яка переглядається, не є аналогічними.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      55. Відповідно до частини першої статті 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      56. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не виявила обставин, які б свідчили про неоднакове застосування норм матеріального права при вирішенні справи, у задоволенні заяви ПАТ "Азот" слід відмовити.
      Щодо судових витрат
      57. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
      58. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову у задоволенні заяви ПАТ "Азот" судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на заявника.
      Керуючись пунктами 1 і 2 розділу XI "Перехідні положення", статтею 315 Господарського процесуального кодексу України, статтею 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання заяви), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року у справі N 925/3/17 відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови складений 02 травня 2018 року.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      07 березня 2018 року
      м. Київ
      справа № 310/10926/15-ц
      провадження № 61-3272 зпв 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д. Д.,
      суддів: Білоконь О. В., Карпенко С. О., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»,
      відповідач - ОСОБА_1,
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»,
      розглянув у порядку письмового провадження заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Гулька Б. І., Закропивного О. В., Хопти С. Ф., ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С., та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у складі судді Прінь І. П.,
      ВСТАНОВИВ:
      У грудні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та збитків.
      Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого у розпорядження ОСОБА_1 передано автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який він зобов'язувався прийняти та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору і графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США.
      Відповідач належним чином не виконував умови договору фінансового лізингу, у зв'язку із чим ТОВ «Порше Лізинг Україна» неодноразово направляло йому вимогу про сплату заборгованості та повернення об'єкта лізингу, яку відповідачем виконано не було.
      07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис про повернення об'єкта лізингу.
      У межах виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса 18 вересня 2015 року автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, вилучено у відповідача.
      08 жовтня 2015 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та товариством з обмеженою відповідальністю «Автомир» (далі - ТОВ «Автомир») укладено договір купівлі-продажу/поставки автомобіля, який був у вжитку, за умовами якого ТОВ «Автомир» набуло право власності на автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, сплативши його вартість у розмірі 274 189 грн 50 коп. на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна».
      Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Тріпл Сі» (далі - ТОВ «Тріпл Сі») позивачу надано юридично-консультаційні послуги щодо повернення простроченої заборгованості вартістю 76 207 грн 63 коп. та послуги щодо складання процесуальних документів для захисту прав позивача у суді вартістю 6 тис. грн. Загальна вартість збитків склала 82 207 грн 63 коп.
      Позивачу завдано збитки у вигляді упущеної вигоди у вигляді щомісячних платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу за період з травня по вересень 2015 року у розмірі 52 979 грн.
      Крім того, позивач вважав, що йому завдано збитки у вигляді різниці між ринковою вартістю транспортного засобу та сумою несплачених лізингових платежів на час укладення договору купівлі-продажу у розмірі 267 789 грн 20 коп.
      На підставі викладеного ТОВ «Порше Лізинг Україна» просило стягнути із ОСОБА_1 на свою користь збитки у розмірі 403 976 грн 18 коп.
      У січні 2016 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічну позовну заяву до ТОВ «Порше Лізинг Україна», у якій просив визнати недійсними пункти 6.3., 6.4., 6.4.1., 6.4.2. Загальних комерційний умов внутрішнього фінансового лізингу, що є невід'ємною частиною договору фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року, якими передбачено погашення витрат та виплати лізингових платежів в іноземній валюті - доларах США, що порушує принцип рівності сторін у договірних зобов'язаннях, та визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 04 лютого 2014 року.
      Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року за своєю правовою природою є змішаним договором і містить елементи договору купівлі-продажу та оренди (найму) транспортного засобу. Однією із сторін договору є фізична особа, тому відповідно до частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він підлягав нотаріальному посвідченню. Оскільки сторонами не додержано вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору, то цей договір є нікчемним та не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тому вимоги позивача за первісним позовом про стягнення збитків у зв'язку із невиконанням умов недійсного (нікчемного) договору не підлягають задоволенню. У задоволенні вимог зустрічного позову відмовлено, оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання правової оцінки окремим положенням недійсного (нікчемного) правочину.
      Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міського суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін.
      Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що залучення коштів від фізичних осіб передбачає отримання юридичною особою, що надає послуги фінансового лізингу, відповідної ліцензії, яка у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутня. Суд першої інстанції правильно встановивши характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного та зустрічного позовів.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 16 лютого 2017 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року та увалу апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року залишено без змін.
      Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанції, відмовляючи у позові ТОВ «Порше Лізинг Україна», на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли правильного висновку про те, що відповідно до положень статей 628, 799 ЦК України договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму), у зв'язку із чим підлягає нотаріальному посвідченню. Встановивши нікчемність договору фінансового лізингу, суди обґрунтовано відмовили у позові.
      У травні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення в частині первісного позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
      Підставою для перегляду вказаних судових рішень ТОВ «Порше Лізинг України» зазначає неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм статті 779 ЦК України, статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність зазначених судових рішень висновкам, викладеним в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
      На обґрунтування заяви ТОВ «Порше Лізинг України» надало копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах за номерами: 6-10827св15 від 24 грудня 2015 року, 6‑30443ск15 від 10 грудня 2015 року, 6-24072св15 від 28 жовтня 2015 року, 6‑20913св15 від 24 вересня 2015 року, 6-25875ск15 від 11 вересня 2015 року, 6-21156ск15 від 03 липня 2015 року, 6-1620св15 від 10 червня 2015 року, 6‑5314св15 від 14 травня 2015 року, 6-45654св14 від 18 березня 2015 року, 6 ‑5285св15 від 11 березня 2015 року, 6-24929ск15 від 03 серпня 2015 року, 6 ‑15502св14 від 21 жовтня 2015 року, 6-32121св14 від 11 грудня 2014 року, 6‑17593св14 від 01 жовтня 2014 року, 6-19893св14 від 02 липня 2014 року, 6‑15962св14 від 28 травня 2014 року, та копію ухвали Верховного Суду України у справі № 6-24070св09 від 14 липня 2010 року.
      Законом України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Відповідно до пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      24 січня 2018 року заяву ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд судового рішення разом з матеріалами справи № 310/10926/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2018 року цивільну справу призначено до розгляду.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві ТОВ «Порше Лізинг Україна» доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно із частиною першою статті 360-5 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року у справі № 6 10827св15; від 24 вересня 2015 року у справі № 6-20913св15; від 11 вересня 2015 року у справі № 2-25875ск15; від 03 липня 2015 року у справі № 6-21156ск15; від 10 червня 2015 року у справі № 6-1620св15; від 11 березня 2015 року у справі № 6-5285св15; від 03 серпня 2015 року у справі № 6‑24929ск15; від 11 грудня 2014 року у справі № 6-32121св14; від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-17593св14, суди виходили із того, що договір фінансового лізингу не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2015 року у справі № 6-3044св15 суд касаційної інстанції виходив із того, що відносини, які виникають із договору лізингу регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та нормами Закону України «Про фінансовий лізинг». Статті 806 - 809 ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не містять вимог щодо нотаріального посвідчення цього договору.
      Ухвали цього ж суду від 28 жовтня 2015 року у справі № 6-24072св15 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-19893св14 містять правовий висновок про те, що за змістом статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), які містяться у параграфі 1 глави 58 розділу ІІІ ЦК України.
      В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2015 року у справі № 6-5314св15 та від 28 травня 2014 року у справі № 6-15962св14 суд касаційної інстанції погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що правовідносини, які виникають із умов договору фінансового лізингу регулюються нормами Цивільного кодексу України, які викладені у параграфі 6 глави 58 розділу ІІІ.
      Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у справі про визнання недійсним договору фінансового лізингу, суд касаційної інстанції в ухвалі від 18 березня 2015 року у справі № 6-45654 св14 виходив із того, що послуги фінансового лізингу не потребують ліцензування.
      У наданій для порівняння ухвалі від 14 липня 2010 року у справі № 6‑24070цс09 Верховний Суд України погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами у письмовій формі та відповідно до вимог частини першої статті 209 ЦК України, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, прямо встановлених законом або за домовленістю сторін.
      Крім того, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року у справі № 6‑15502св15, на яку посилається заявник, як на підставу неоднакового застосування норм матеріального права, спір по суті заявлених позовних вимог не розглянуто, оскільки справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого передано у розпорядження ОСОБА_1 автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який зобов'язувався прийняти його як об'єкт лізингу та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору та графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США.
      Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна», суди попередніх інстанцій встановили, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року нотаріально посвідчено не було. Дозвіл (ліцензія) на здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутній.
      Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
      Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
      За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.
      Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону).
      Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
      Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
      При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України).
      З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.
      До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17.
      Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року.
      Крім наведеного, колегія суддів керується положенням частини першої статті 360-2 ЦПК України, відповідно до якого справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII (тобто за правилами розгляду справ судом касаційної інстанції).
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою статті 360‑5 ЦПК України, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII, пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII,
      П О С Т А Н О В И В:
      У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Д. Д. Луспеник
      Судді: О. В. Білоконь
      С. О. Карпенко
      Є. В. Синельников
      Ю. В. Черняк
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72970247
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      20 лютого 2018 року
      м. Київ
      справа № 640/4439/16-ц
      провадження № 61-3274 зпв 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
      суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
      розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 24 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року,
      ВСТАНОВИВ:
      У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 4 липня 2013 року між ним та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» в особі філії «Кримське регіональне управління Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») було укладено договір банківського вкладу № SAMDNFF000736242308 про розміщення грошових коштів на депозитних рахунках за програмою «Стандарт на 12 місяців», на виконання умов якого він вніс кошти в сумі 34 253,04 доларів США під 9,25 % річних строком на 366 днів - до 4 липня 2014 року включно, з періодом нарахування відсотків за вкладом один місяць. Враховуючи, що банк відмовляється повернути йому вклад і проценти, просив стягнути з відповідача грошові кошти за договором банківського вкладу в сумі 44 502,54 доларів США, з яких: 34 253,04 доларів США - сума вкладу; 24 52,64 доларів США - сума невиплачених відсотків; 5 833,34 доларів США - сума не нарахованих відсотків; 1 963,52 доларів США - три відсотки річних.
      Заперечуючи проти позову, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що воно є неналежним відповідачем, оскільки на виконання договору кошти вносилися у банківському відділенні на території Автономної Республіки Крим, яка є тимчасово окупованою територією, що позбавляє банк можливості перевірити вимоги позивача та виконати умови договору.
      Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 23 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 42 523,08 доларів США заборгованості за депозитним договором, а також три відсотки річних від простроченої суми в розмірі 1 903,61 доларів США. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 24 листопада 2016 року рішення Київського районного суду міста Харкова від 23 серпня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2, яка діяла в інтересах ОСОБА_1, відхилено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 24 листопада 2016 року залишено без змін.
      У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 24 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року. 
      У заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України 2004 року), підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 1058-1060 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), пункту 1.3 розділу ІV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою правління Національного банку України від 05 березня 2008 року № 53 «Про врегулювання питань здійснення операцій із застосуванням програмно-технічних комплексів самообслуговування», пункту 1.4 постанови Правління Національного Банку України «Про затвердження Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд ОСОБА_1 послався на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року, від 8 лютого, 10 лютого, 27 липня 26 жовтня 2016 року.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального Кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року, що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 
      03 січня 2018 року Верховним Судом України передано цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 24 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо встановить, що воно є незаконним.
      У справі, яка переглядається суди встановили, що 4 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» в особі філії «Кримське регіональне управління ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір банківського вкладу № SAMDNFF000736242308 про розміщення грошових коштів на депозитних рахунках за програмою «Стандарт на 12 місяців, за яким позивач вніс кошти у валюті вкладу в сумі 34 253,04 доларів США під 9,25 % річних на строк 366 днів по 4 липня 2014 року включно, з періодом нарахування відсотків по вкладу один місяць. Рахунок для зарахування процентів за вкладом № 26356620667644.
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, місцевий суд виходив з того, що стороною укладеного з позивачем договору є ПАТ КБ «ПриватБанк». Згідно із законодавством, яке регулює спірні правовідносини, зобов'язання за договором банківського вкладу має виконувати саме ПАТ КБ «ПриватБанк» як юридична особа, а не його Кримська філія. Ліквідація філій або припинення у будь-який спосіб їх діяльності не звільняє відповідача від виконання обов'язків за укладеними і дійсними договорами. Однак відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився і касаційний суд, виходив з недоведеності позовних вимог, оскільки в матеріалах справи відсутні оригінал чи належним чином завірена копія договору банківського вкладу, а також - платіжний документ, який підтверджує внесення грошової суми, оформлені у встановленому законом порядку.
      В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року та від 27 липня 2016 року, які заявником надані на підтвердження його заяви про перегляд, суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалені у справах рішення та передаючи справи на новий розгляд, зазначив, що судами неналежним чином з'ясовано обставини справи, не надано оцінки наявним у матеріалах справи доказам, представленим позивачами на підтвердження своїх доводів.
      Порівняння змісту ухвал касаційного суду від 02 грудня 2015 року та від 27 липня 2016 року (№ 6-22116св15 та № 201/1182/15-ц) зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      Разом із тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2016 року суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом, який, ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, виходив з того, що між сторонами укладено договір банківського вкладу у письмовій формі у вигляді заяви на оформлення вкладу та платіжного доручення про внесення первинного внеску, чеку поповнення депозитного рахунку, оригінали вказаних документів були оглянуті судом, однак банком не виконано обов'язку, передбаченого статтею 1060 ЦК України.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, на яку також посилається заявник, суд касаційної інстанції встановив, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд правильно виходив з того, що між сторонами було укладено договір банківського вкладу, підтвердженням чого є копії заяви та квитанції, оригінали яких були оглянуті в судовому засіданні, однак банком всупереч положенням статей 629, 1060, 1074 ЦК України не виконано зобов'язання про повернення вкладу відповідно до договору банківського вкладу.
      У наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, які частково задовольнили позов про стягнення боргу за договорами банківського вкладу, виходив з того, що банком всупереч положенням статей 629, 1060, 1074 ЦК України не виконано зобов'язання про повернення вкладів за договорами, укладеними між позивачем та банком на тимчасово окупованій території. Факт внесення грошових коштів підтверджується квитанціями, які містять всі необхідні реквізити відповідно до Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174, оригінали яких були оглянуті в судовому засіданні, позивач зверталася до відповідача з вимогою повернути вклади у зв'язку із закінченням строку дії договорів, проте ці вимоги відповідачем виконані не були.
      Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходить з такого.
      Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      Згідно з частиною першою 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
      Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).
      Відповідно до частини першої 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
      Пунктом 1.4 глави 1 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516 (далі - Положення) передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
      Грошові кошти в національній та іноземній валюті або банківські метали, залучені від юридичних і фізичних осіб, обліковуються банками на відповідних рахунках, відкриття яких здійснюється банком на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу або договору банківського рахунку та інших документів відповідно до законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України з питань відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті (пункт 2.1 Положення).
      Згідно з пунктом 1.17 глави 1 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 (далі - Інструкція),в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за операціями з видачі готівки або приймання її для зарахування на відповідний рахунок із застосуванням платіжних пристроїв формується та роздруковується відповідний касовий документ (квитанція/чек банкомата, сліп) на паперовому носії, який видається клієнту.
      Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Отже, за нормами вказаної Інструкції на квитанції повинні міститися: підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.
      Згідно з частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
      Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.
      Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов'язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов'язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).
      Судом першої інстанції встановлено, що внесення грошових коштів на передбачений договором відповідний рахунок підтверджується копією квитанції про розміщення коштів у сумі 34 253,04 доларів США на депозитний рахунок № 26356620667644.
      Оригінал договору банківського вкладу та оригінал квитанції про внесення грошових коштів на передбачений договором рахунок судом першої інстанції оглядалися в судовому засіданні, матеріали справи містять їх засвідчені суддею копії, що відповідає вимогам статей 64, 138 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення місцевого суду.
      Згідно з пунктом 2 укладеного між сторонами договору виплата відсотків здійснюється на рахунок/карту для зарахування відсотків по закінченню кожного цілого місяця, що пройшов с моменту укладання договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення договору, після 15:00.
      18 серпня 2016 року позивач звернувся до банку із заяву про повернення йому суми вкладу та нарахованих процентів, однак листом банку від 26 серпня 2014 року йому було відмовлено в повернені коштів у зв'язку із припиненням діяльності українських банківських установ та їх підрозділів на території Криму.
      Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, встановивши, що між сторонами був укладений договір банківського вкладу, факт внесення грошових коштів підтверджується квитанцією, яка містить всі необхідні реквізити, оригінал якої був оглянутий в судовому засіданні, позивач звертався до відповідача з вимогою повернути вклад, однак ця вимога відповідачем виконана не була, виходив з того, що сторонами дотримана письмова форма договору банківського вкладу та, керуючись статтями 625, 1059, 1060, 1061 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову про стягнення внесених за договором коштів та нарахованих відсотків, а також - 3 % річних.
      У справі, судові рішення в якій переглядаються, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права - статті 1058-1061 ЦК України, не взяли до уваги відповідних положень вищенаведених нормативно-правових актів Національного банку України, не застосували їх норм, що призвело до ухвалення судом касаційної інстанції різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а це відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, що переглядаються.
      Натомість рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ґрунтується на правильному застосуванні вказаних норм матеріального права і узгоджується з такими ж по суті висновками, які викладені у вищенаведених ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого, 10 лютого та 26 жовтня 2016 року, на які посилався заявник як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, яке було помилково скасоване апеляційним судом.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 360-2, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною другою статті 360-4 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Рішення Апеляційного суду Харківської області від 24 листопада 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Харкова від 23 серпня 2016 року залишити в силі. 
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді: С. О. Карпенко
      В.О. Кузнєцов
      А.О. Олійник
      С.О. Погрібний
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/72348795
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 грудня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: 
      головуючого Гуменюка В.І.,
      суддів:
      Охрімчук Л.І., 
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому зазначав, що 9 липня 2010 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, відповідно до умов якого останній винен йому 286 тис. доларів США та зобов’язався повернути вказану суму грошей до кінця 2012 року. 
      ОСОБА_3 поручився відповідати перед позивачем за виконання боргових зобов’язань ОСОБА_2, про що 9 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір поруки. Оскільки в зазначений строк ОСОБА_2 борг не повернув, тому уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути солідарно на свою користь з відповідачів 286 тис. доларів США боргу, 34 тис. 664 доларів США інфляційних втрат, 13 тис. 586 доларів США – 3 % річних від простроченої суми, що за офіційним курсом Національного баку України (далі – НБУ) станом на 6 лютого 2015 року становило 7 млн 731 тис. 202 грн.
      Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 9 лютого 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
      Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 3 липня 2015 року вказане рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 9 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 млн 929 тис. 424 грн 18 коп., з яких: 6 млн 615 тис. 180 грн (286 тис. доларів США) – сума боргу за договором позики; 314 тис 244 грн 18 коп. (13 тис. 586 доларів США) – 3 % річних. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 лютого 2017 року вказане рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив у силі. 
      У травні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. 
      У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2017 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3 липня 2015 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди встановили, що ОСОБА_2 9 липня 2010 року власноручно написав розписку такого змісту: «Я, ОСОБА_1 (НОМЕР_1, виданий 7 вересня 1996 року) должен ОСОБА_1 двести восемьдесят шесть тысяч долларов США. Обязуюсь вернуть вышеуказанную сумму до конца 2012 года». 
      З метою забезпечення боргових зобов’язань ОСОБА_2 за вказаною розпискою 9 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір поруки.
      Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що зі змісту розписки слідує, що 9 липня 2010 року позивач не позичав відповідачу грошей, а розписка була написана відповідачем як гарантія надання позивачу посередницьких послуг з оформлення права власності на земельні ділянки, отже, між сторонами не виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв’язку із чим відсутні правові підстави для стягнення боргу. 
      Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року, ухвалу цього ж суду від 18 вересня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року.
      Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року та 18 вересня 2014 року про стягнення заборгованості за договором позики, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка є підтвердженням укладення договору позики, який вважається укладеним з моменту передачі грошей.
      Верховний Суд України у постановах від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від його найменування і з огляду на установлені результати – робити відповідні правові висновки.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
      Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
      Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
      Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. 
      За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
      Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
      У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову виходив з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Суд встановив, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки ОСОБА_2, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов’язання повернути ці кошти ОСОБА_1 до кінця 2012 року. Оскільки у визначений у розписці строк кошти ОСОБА_2 повернуті не були, у позивача були підстави для звернення з даним позовом.
      Суд касаційної інстанції на зазначене вище не звернув уваги та скасував законне та обґрунтоване рішення суду апеляційної інстанції.
      Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 
      Таким чином, постановлене в справі судове рішення касаційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції – залишенню в силі.
      Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасувати, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3 липня 2015 року залишити в силі.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.І. Гуменюк 
      Судді:
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-996цс17
      Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
      Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
      Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
      Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 13 грудня 2017 року № 6-996цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F95AB69C4B58BDB9C2258204005C4A2B