Постановление ВСУ по пересмотру о применении сроков исковой давности в трудовых спорах и использовании принципа соразмерности

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 листопада 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров’я України» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров’я України» (далі – ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України») про стягнення 16 тис. 988 грн 85 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період із 7 червня по 29 серпня 2016 року.

ОСОБА_1 зазначала, що 18 серпня 2014 року її було звільнено з роботи у зв’язку із закінченням строку трудового договору з ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні відповідач не здійснив з нею повного розрахунку, а саме не сплатив заробітної плати за липень – серпень 2013 року в сумі 328 грн 30 коп., що підтверджується рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року. Відповідач також не виплатив суму моральної шкоди в розмірі 3 тис. грн, яка була присуджена позивачці за рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2015 року.

Посилаючись на положення статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку з огляду на суму її середньоденного заробітку 298 грн 5 коп., встановлену рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року, помножену на 57 робочих днів за період із 7 червня по 29 серпня 2016 року включно, що складає 16 тис. 988 грн 85 коп.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки кінцевого розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 500 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати постановлені в справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 117 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року та постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах із ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України».

Наказом НОМЕР_1 від 18 серпня 2014 року її було звільнено з роботи з ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України – у зв’язку із закінченням строку трудового договору.

Згідно з розрахунковим листом за 10 відпрацьованих днів у серпні 2014 року ОСОБА_1 було виплачено заробітну плату в розмірі 1 тис. 740 грн 55 коп. виходячи із розміру посадового окладу 2 тис. 377 грн.

Проте рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2013 року наказ ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» НОМЕР_2 від 6 червня 2013 року, яким ОСОБА_1 було встановлено оклад у розмірі 2 тис. 377 грн, визнано незаконним та встановлено, що заробітна плата позивачки повинна розраховуватися виходячи з окладу 2 тис. 869 грн.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року визначено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить 298 грн 5 коп.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2015 року з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 стягнуто 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року стягнуто з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 328 грн 30 коп. не нарахованої та не виплаченої частини її заробітної плати за липень–серпень 2013 року.

Крім того, суди встановили, що позивачка вже неодноразово зверталась до суду з позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.

Зокрема з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 стягнуто:

- 71 тис. 532 грн за період з 1 вересня 2013 року по 14 серпня 2014 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 лютого 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 червня 2015 року;

- 38 тис. 150 грн за період з 15 серпня 2014 року по 2 березня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 2 березня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2015 року;

- 11 тис. 922 грн 40 коп. за період з 3 березня по 29 квітня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2015 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2015 року;

- 8 тис. 643 грн 45 коп. за період з 30 квітня по 12 червня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2015 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року;

- 20 тис. 565 грн 45 коп. за період з 1 липня по 6 жовтня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 жовтня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2016 року,;

- 3 тис. 576 грн 60 коп. за період з 15 по 30 червня 2015 року та 17 тис. 883 грн за період з 7 жовтня по 30 грудня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 2015 року;

- 900 грн за період з 31 грудня 2015 року по 6 квітня 2016 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 квітня 2016 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2016 року;

- 11 тис. 922 грн за період з 7 квітня по 6 червня 2016 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 червня 2016 року.

У справі, яка переглядається, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 500 грн, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що розмір не виплаченого позивачці середнього заробітку за час затримки розрахунку, який позивачка просить стягнути на свою користь, становить 16 тис. 988 грн 85 коп. При цьому згідно з іншими рішеннями з відповідача на користь позивачки вже стягнуто 193 тис. 141 грн, що більш ніж у 588 разів перевищує розмір невиплаченої суми.

Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 117 КЗпП України посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та непроведення з ним остаточного розрахунку. 

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року, на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_1, за аналогічних обставин, принцип співмірності не застосовувався.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення вказаних розбіжностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку.

Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника.

Проте зазначені вимоги закону враховані судом не в повній мірі.

Установивши, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року вже стягнуто на користь позивачки не виплачені їй при звільненні 328 грн 30 коп., суд належним чином не з’ясував, яку частину від заявлених нею вимог становить ця сума (повністю чи частково задоволено позов), коли зазначена сума була виплачена позивачці та чи наявна вина відповідача у затримці її виплати. 

Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Суд не перевірив, чи дотримані позивачкою строки звернення до суду.

Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2016 року та рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк 
В.М. Сімоненко
Л.І. Охрімчук

Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 8 листопада 2017 року у справі
№ 6-1626цс17

Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку.

Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-1626цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFDB4934A35E0D95C22581D4004BA8BA
 

[ANTIRAID]

В этом решении ВСУ пришел к абсурдному и противозаконному выводу. Несмотря на то, что истец просил решить исключительно вопрос нарушения выплаты при увольнении и не ставил вопрос о восстановлении на работе, ВСУ указал, что для обращения работника в суд с заявлением о разрешении трудового спора по взысканию среднего заработка за все время задержки по день фактического расчета установлен трехмесячный срок, течение которого начинается со дня, когда уволенный работник узнал или должен был узнать о том, что владелец или уполномоченный им орган , по вине которого произошла задержка выплаты всех причитающихся при увольнении сумм, фактически рассчитался с ним.

И это не смотря на то, что в случае нарушения законодательства об оплате труда работник имеет право обратиться в суд с иском о взыскании причитающейся ему заработной платы без ограничения каким-либо сроком.

 

[Вячеслав1]

щодо того, що оплата за час вимушеного прогулу згідно з рішенням суду щодо незаконного звільнення та компенсація моральної шкоди не входять в структуру заробітної плати, що визначена діючим законодавством, та по своїй суті носить характер майнової відповідальності роботодавця перед працівником за незаконне звільнення, то відсутні підстави для застосування п.2 ч.1 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів» та визнання протиправними дій уповноваженої особи з включення вимог позивача до сьомої черги погашення суд вважає необґрунтованими з огляду на наступне.

Структуру заробітної плати визначає Закон України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» та розроблена відповідно до нього Інструкція зі статистики заробітної плати, затверджена наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 р. за №5.»

Згідно з нормами вказаного закону та Інструкції заробітна плата складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Перелік інших виплат, що не належать до фонду оплати праці, наведено у пункті 3 Інструкції. Слід зауважити, що середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не відноситься до виключень, які зазначені у п. 3 Інструкції»

 

[AntonZ17]

Дело в том, что тут ВСУ еще сделал одну нехорошую вещь - "Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини."

А дальше он пишет:  "Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним."

То есть раньше можно было взыскивать в течении трех месяцев с момента фактического расчета, а теперь с момента вынесения решения суда. Таким образом ВСУ просто обнаглел. Они пытаются обрубить все государственные задолженности по зарплате. Можно было подавать на взыскание среднего заработка сколько угодно, пока не рассчитаются. А теперь, если работник сразу обратится в суд, то в дальнейшем он не сможет взыскивать средний заработок. Недаром ВСУ в решении несколько раз упомянул о несоразмерности долга и суммы взысканного среднего заработка. И еще много раз упомянул о необходимости наличия вины у работодателя....  

[Сергій Поліщук]

Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власниками або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст. 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа організація повинні виплатити його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

            За структурою КЗпП України стаття 117, якою визначено підстави виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відноситься до розділу VII "Оплата праці" вказаного Кодексу.

            Таким чином, затримка розрахунку при звільненні за своєю природою пов'язана з трудовими відносинами, є оплатою праці та відноситься до структури заробітної плати.

Вказаний висновок кореспондується з позицією Верховного Суду України в Постанові від 03.03.2010р. у справі № 6-10039св09, в якій  Верховний Суд України висловив правову позицію згідно якої  "виплати за час простою та затримки розрахунку при звільненні, пов"язані з трудовими правовідносинами, є оплатою праці та їх слід віднести до структури заробітної плати".   http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8530459                                                                      В  Постанові від 03.10.2012р. у справі № 6-109цс12  Верховний Суд України висловив правову позицію згідно якої у трудових правовідносинах такі поняття як зобов’язання, неустойка чи інша санкція за невиконання зобов’язання не застосовуються. Такі терміни використовуються у низці статей Цивільного та Господарського кодексів. Статті 116, 117 КЗпП України структурно віднесені до розділу VII «Оплата праці» вказаного Кодексу. За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов’язання. Це компенсаційна виплата за порушення права на оплату праці, яка нараховується у розмірі середнього заробітку. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/26457818

 

 

[Сергій Поліщук]

В  Постанові від 17.10.2012р. у справі № 6-121цс12 Верховний Суд України висловив наступну правову позицію:

            "Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

            Зазначені норми трудового права структурно віднесені до розд. VII «Оплата праці» указаного Кодексу. За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні  не відноситься до  неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов'язання. Це компенсаційна виплата за порушення права на оплату праці, яка нараховується в  розмірі середнього заробітку".  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27226074                            

В постанові від 14.11.2012 у справі № 6-139цс12 Верховний Суд України також здійснив висновок про те, що за структурою КЗпП України стаття 117, якою визначено підстави виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відноситься до розділу VII "Оплата праці" вказаного Кодексу.

            Таким чином, затримка розрахунку при звільненні за своєю природою пов'язана з трудовими відносинами, є оплатою праці та відноситься до структури заробітної плати. За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов'язання. Це є компенсаційна виплата за порушення права на оплату праці, яка нараховується у розмірі середнього заробітку, на яку не поширюється дія мораторію, передбачена Законом України про банкрутство (постанова Верховного Суду України від 14.11.2012 у справі № 6-139цс12).                http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27595037

[Сергій Поліщук]

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не належить до неустойки і не є санкцією за невиконання грошового зобов'язання, а є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці.

             До аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції (Вищий господарський суд України) при вирішенні справ про банкрутство та вирішенні питання про черговість  вимог кредиторів, які так само заявляли кредиторські вимоги в частині стягнення передбаченого ст.117 КЗпПУ середнього заробітку за час затримки розрахунку.

             Зокрема, в постанові від 05.02.2015р. ВГСУ виходить з того, що "Затримка розрахунку при звільненні за своєю природою пов'язана з трудовими відносинами, є оплатою праці та відноситься до структури заробітної плати.http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42700052 

[Сергій Поліщук]

В постанові від 25.02.2015р. ВГСУ вказує на те, що " середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, індекс інфляції, нарахований на невиплачену суму заробітної плати відноситься до фонду додаткової заробітної плати."            http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42901901

[Сергій Поліщук]

            В постанові від 12.04.2016р. ВГСУ також здійснює висновок про те, що "норми ст. 117 КЗпП України, якою визначено підстави виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відносяться до розділу VII "Оплата праці" вказаного Кодексу., а також про те, що за висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 14.11.2012 року у справі № 6-139цс12, вимоги про стягнення середнього заробітку є вимогами, пов'язаними із виплатою заробітної плати."            http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57252568

            В постанові від 14.05.2014р. ВГСУ здійснює висновок про те, що "виплати за час простою та затримки розрахунку при звільненні, пов'язані з трудовими правовідносинами, а також гарантії та компенсації за невідпрацьований час, є оплатою праці та їх слід віднести до структури заробітної плати."            http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38718431        

[Сергій Поліщук]

            В постанові від 29.04.2014р. ВГСУ здійснює висновок про те, що "затримка розрахунку при звільненні за своєю природою пов'язана з трудовими відносинами, є оплатою праці та відноситься до структури заробітної плати. Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, індекс інфляції, нарахований на невиплачену суму заробітної плати відноситься до фонду додаткової заробітної плати." http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38549929

[Сергій Поліщук]

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64949479           http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64125457       http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61797948           http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61478428       http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58761378                         http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38718431     

[Igor Vityuk]

22 часа назад, ANTIRAID сказал:

В этом решении ВСУ пришел к абсурдному и противозаконному выводу. Несмотря на то, что истец просил решить исключительно вопрос нарушения выплаты при увольнении и не ставил вопрос о восстановлении на работе, ВСУ указал, что для обращения работника в суд с заявлением о разрешении трудового спора по взысканию среднего заработка за все время задержки по день фактического расчета установлен трехмесячный срок, течение которого начинается со дня, когда уволенный работник узнал или должен был узнать о том, что владелец или уполномоченный им орган , по вине которого произошла задержка выплаты всех причитающихся при увольнении сумм, фактически рассчитался с ним.

И это не смотря на то, что в случае нарушения законодательства об оплате труда работник имеет право обратиться в суд с иском о взыскании причитающейся ему заработной платы без ограничения каким-либо сроком.

 

З Вашого дозволу наведу свою думку.

Ваш висновок був би правильним, якби не останні слова цитати " фактіческі расчітался с нім". Тобто ВСУ має на увазі ситуацію, коли є

- рішення суду про стягнення середнього заробітку;

- немає спору з суми виплат при звільненні (важливо!);

- гроші стягнуті/виплачені, але не у день винесення рішення. Саме з цього моменту і починається відлік 3 місяців.  А зовсім не з дня звільнення/чи наступного за звільненням, якщо працівник не працював.

 В наведеній справі саме і був спір з розміру виплати належних працівнику сум при звільненні (різниця в окладах). Саме тому ВСУ і направив справу на новий розгляд (не було досліджено пропорційність позовних вимог вже виплаченій сумі).

Дякую!