denaram

Чи є підставою для припинення поруки в зв’язку з переуступкою права вимоги за відсутності згоди поручителя ?

Recommended Posts

Чи припиняється порука у разі, якщо первісний кредитор (наприклад ОТП Банк) переуступив право вимоги за кредитним договором новому кредитору (наприклад ОТП Факторинг) з тих підстав, що поручитель поручався саме перед первісним кредитором, а стосовно нового кредитора з поручителем, а ні первісний, а ні новий кредитор нічого не погоджував (не підписував) ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Думаю нет . Припинення поруки ст.559 ч.1 или ч.4 ЦК Украины .Но в результате отступления права вимоги  порука не припиняеться .

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
15 hours ago, denaram said:

Чи припиняється порука у разі, якщо первісний кредитор (наприклад ОТП Банк) переуступив право вимоги за кредитним договором новому кредитору (наприклад ОТП Факторинг) з тих підстав, що поручитель поручався саме перед первісним кредитором, а стосовно нового кредитора з поручителем, а ні первісний, а ні новий кредитор нічого не погоджував (не підписував) ?

Закон молчит, как рыба

10 hours ago, doroshal said:

Думаю нет . Припинення поруки ст.559 ч.1 или ч.4 ЦК Украины .Но в результате отступления права вимоги  порука не припиняеться .

С одной стороны, поручительство в случае факторинга вроде бы и не  прекращается.

С другой стороны, договор факторинга не заключается с поручителем и не предполагает перехода права требования к нему. Поручитель согласно договора поручительства остается обязанным первичному кредитору по уже несуществующему обязательству, уже несуществующего для него должника.

Так что, как скажет мудрый судья...

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: Iurii
      У травні 2016 року, представляючи інтереси двох громадян України я звернувся до Оболонського районного суду м. Києва. У позові я просив захистити права кожного довірителя і визнати припиненими правовідносини за договорами поруки. 
      У червні 2016 року, суд залишив мою позовну заяву без руху і вимагав доплатити судовий збір. При цьому, в мотивувальній частині ухвали суд не вказав мотивів, з яких прийшов таких висновків і не вказав скільки кожен з моїх довірителів повинен доплатити. 
      Вивчивши ухвалу суду і звернувшись до Закону України "Про судовий збір", а також до Закону України "Про державний бюджет України на 2016 рік" я прийшов до висновку, що інформація на сторінці Оболонського районного суду м. Києва про суму судового збору за подання позовної заяви немайнового характеру вказана громадянам некоректно. 
      З огляду на встановлений з 01 травня 2016 року розмір мінімальної заробітної плати, сума судового збору складала не 551 грн. 20 коп. (як було зазначено на веб-порталі "Судова влада"), а 580 грн. (1 450 грн. м.з.п. х 0,4% = 580 грн.). Тому, на виконання ухвали суду мої довірителі доплатили по 28 грн. 79 коп. кожен. 
      У липні 2016 року, суд вдруге постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху, відповідно до якої вирішив повернути заяву позивачам (напевно суд мав на увазі ухвалу про повернення заяви позивачам). У своєму рішенні суд вказав, що кожен з позивачів повинен був доплатити не по 28 грн. 79 коп., а по 551 грн. 20 коп. Оскільки ж недоліки не усунуто, суд вважав, що позовну заяву не подано і її слід повернути (тобто, всього, позивачі доплатили 57 грн. 58 коп., а повинні були, на думку суду, доплатити 1 102 грн. 40 коп.). Знову ж таки, в мотивувальній частині ухвали суд не вказав мотивів, з яких прийшов таких висновків.
      Подвійний розрахунок суду вказував на те, що по його висновках, в моєму позові кожен позивач об'єднав дві позовні вимоги немайнового характеру. Такі висновки, звичайно ж не відповідали дійсності. Виходячи з того, що звернення позивачів до суду за захистом своїх прав є реалізацією права звернення до суду (а ні вимогою), а також з огляду на скромне фінансове становище своїх довірителів (тобто, не було ні підстав ні можливості платити судовий збір), я подав апеляційну скаргу. 
      Крім усього іншого, я вказав в апеляції, що суд не може вимагати від позивачів сплатити по 551 грн. 20 коп. оскільки відповідно до Закону України "Про судовий збір" та Закону України "Про державний бюджет України на 2016 рік" сума судового збору за подання позовної заяви немайнового характеру складає 580 грн.) 
      В серпні 2016 року Апеляційний суд м. Києва відхилив мою скаргу і залишив ухвалу суду першої інстанції в силі, погодившись з тим, що мої довірителі заявили по дві вимоги немайнового характеру. Розчулює, що навіть коли апеляційний суд "тупить" він як завжди пише, що перевірив законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду) 
      У січні 2018 року Верховний суд України задовольнив мою касаційну скаргу, скасував ухвалу Оболонського районного суду м. Києва, ухвалу Апеляційного суду м. Києва та передав справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. 
      У своїй постанові суд касаційної інстанції вказав, що системний аналіз частин першої та другої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України, в редакції, яка діяла на момент постановлення оскаржуваних ухвал, та частини третьої статті 6 Закону України "Про судовий збір" дає підстави для висновку, що суд зобов'язаний дослідити суть заявлених позовних вимог, за розгляд яких справляється судовий збір, а не лише враховувати їх кількість.
      Отже, Оболонський районний суд неповно дослідив позовні вимоги, неправильно визначив кількість позовних вимог, розмір судового збору, який підлягає сплаті, що свідчить про передчасний висновок про повернення позовної заяви.
      Таким чином, через несправедливі судові процедури суд першої інстанції "вкрав" у моїх довірителів, майже два роки часу...
      Щож, як би не було, вважаю цей кейс перемогою справедливості і корисною судовою практикою!





    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 21 липня 2016 року та заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 червня 2014 року,
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі – ПАТ «Укрінбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 30 листопада 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, доповнений додатковим договором від 18 травня 2010 року НОМЕР_2, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 200 тис. грн зі строком повернення до 1 квітня 2011 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язань за кредитним договором 18 травня 2010 року між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився нести солідарну відповідальність перед банком у тому ж обсязі, що й боржник.
      Посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 28 березня 2014 року утворилася заборгованість у сумі 309 тис. 821 грн 45 коп., позивач просив стягнути зазначену суму заборгованості з відповідачів.
      Придніпровський районний суд м. Черкаси заочним рішенням від 26 червня 2014 року позов ПАТ «Укрінбанк» задовольнив: стягнув на його користь з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 309 тис. 821 грн 45 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 21 липня 2016 року заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 червня 2014 року змінив у частині визначення порядку стягнення заборгованості за кредитним договором і стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрінбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 309 тис. 821 грн 45 коп.; в іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 1 вересня 2016 року відмовив ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі –ЦПК України).
      У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень в частині стягнення з нього заборгованості за кредитним договором, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 251, 252, 267, 598, 599 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року (№ 6-106цс14), 29 жовтня 2014 року (№ 6-169цс16), 3 червня 2015 року (№ 6-31цс15), 29 червня 2016 року (№ 6-272цс16).
      У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 червня 2014 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 вересня 2016 року в частині стягнення з нього коштів, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 
      Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 30 листопада 2006 року між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, доповнений додатковим договором від 18 травня 2010 року НОМЕР_2, за умовами якого банк надав позичальнику 200 тис. грн зі ставкою 24,0 % річних та кінцевим терміном повернення до 1 квітня 2011 року (а. с. 8–11).
      З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 18 травня 2010 року між ПАТ «Укрінбанк» (банком) та ОСОБА_3 (поручителем) укладено договір поруки, за умовами якого остання поручилася відповідати в повному обсязі за виконання ОСОБА_1 (позичальником) зобов’язань щодо погашення кредиту, сплати процентів, неустойки (штрафу, пені) за кредитним договором та додатковими договорами до нього, в тому числі й такими, що будуть укладені пізніше. Відповідальність поручителя та позичальника є солідарною.
      Суди також установили, що з метою забезпечення належного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за цим кредитним договором 18 травня 2010 року між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки.
      24 листопада 2010 року ПАТ «Укрінбанк» надіслало ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 претензію про сплату боргу за кредитом, а також сплату процентів та пені в порядку статті 6 кредитного договору.
      28 березня 2014 року ПАТ «Укрінбанк» звернулося до суду з позовом про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором, яка станом на 28 березня 2014 року складала 309 тис. 821 грн 45 коп. (а.с. 2–7).
      Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Укрінбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник належним чином не виконував умов кредитного договору, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з боржника і поручителя відповідно до статей 526, 543, 554, 1048, 1054 ЦК України.
      Змінюючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив з того, що договором поруки передбачено солідарну відповідальність поручителя і боржника за порушення зобов’язань за кредитним договором, тому суд помилково не вказав у резолютивній частині рішення про солідарне стягнення заборгованості з відповідачів.
      У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться висновки про те, що: 
      - у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14; від 3 червня 2015 року № 6-31цс15);
      - у разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку (від 29 червня 2016 року № 6-272цс16);
      - у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за основним договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання або у зв’язку із застосуванням права на дострокове повернення кредиту за умови пред’явлення банком боржнику й поручителю такої вимоги, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов’язання й порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов’язання (від 24 вересня 2014 року (№ 6-106цс14).
      Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 559 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. 
      Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).
      Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.
      За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.
      Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків.
      У справі, яка переглядається, сторони в кредитному договорі узгодили дострокове повернення кредиту, сплату процентів, комісії та інших платежів, у тому числі у випадках, коли позичальник не сплатив банку в строк будь-яку суму, належну до сплати, не зміг виконати будь-яке зобов’язання за цим договором тощо. Про необхідність дострокового повернення кредиту, сплати процентів, комісій та інших платежів банк письмово повідомляє позичальника (підпункт 3.6.2 пункту 3.6 статті ІІІ, пункту 6.1 статті VI кредитного договору).
      При цьому сторони передбачили, що дострокове повернення кредиту, сплата процентів, комісій та інших платежів, передбачених цим договором, у випадках, установлених підпунктом 3.6.2 цього договору, повинне бути здійснено протягом 1 (одного) робочого дня з часу отримання від банку письмового повідомлення про дострокове повернення кредиту, сплату процентів, комісій та інших платежів, передбачених цим договором. У разі порушення зазначеного строку сплати банк має право вчиняти будь-які дії щодо примусового стягнення боргу відповідно до чинного законодавства, у тому числі звернути стягнення на заставлене майно, тощо (підпункт 3.6.3 пункту 3.6 статті ІІІ).
      Отже, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.
      Таким чином, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності.
      Унаслідок порушення боржником виконання зобов’язань за кредитним договором ПАТ «Укрінбанк» надіслало ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 претензію про сплату боргу за кредитом, а також сплату процентів та пені в порядку статті 6 кредитного договору. У цій претензії банк просив погасити прострочену заборгованість за кредитним договором та достроково повернути отриманий кредит у залишковій сумі протягом 30 календарних днів з моменту одержання цієї претензії (повідомлення) (а.с. 16–17).
      Згідно рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення зазначену претензію ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 отримали 25 листопада 2010 року (а.с. 17, зворот).
      Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання.
      У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню від цієї дати.
      У справі, яка переглядається, ПАТ «Укрінбанк» звернулось з позовними вимогами до ОСОБА_2 28 березня 2014 року, тобто з пропуском шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України.
      Установивши у справі, яка переглядається, що ПАТ «Укрінбанк», відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання та звернулося з позовними вимогами до ОСОБА_2 через три роки після цього строку, суди дійшли помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором.
      За таких обставин згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрінбанк».
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 червня 2014 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 вересня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати.
      У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді: Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-2615цс16
      За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків.
      Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.
      У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню від цієї дати.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2615цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F6034201C37FE28BC22581D9004AF1A9
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 жовтня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М., 
      суддів: Берднік І.С., 
      Гуменюка В.І., Ємця А.А.,
      Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П.,
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, третя особа – публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про стягнення заборгованості за договорами про відкриття та ведення кореспондентського рахунку й за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», третя особа – публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про визнання недійсним договору поруки, за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року, 
      в с т а н о в и л и :
      У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ПАТ «Ощадбанк» та ПАТ «Дельта Банк» 15 грудня 2010 року було укладено договори НОМЕР 1, НОМЕР 2 про відкриття та ведення кореспондентського рахунку, за умовами яких ПАТ «Дельта Банк» відкрило ПАТ «Ощадбанк» для проведення розрахунків кореспондентський рахунок типу «Лоро» в українських гривнях та мультивалютний кореспондентський рахунок та зобов’язалося здійснювати списання коштів із цих рахунків на підставі ключованих платіжних доручень ПАТ «Ощадбанк», переданих узгодженими договорами каналами зв’язку. 17 лютого 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило на адресу ПАТ «Дельта Банк» три платіжні доручення на списання/перерахування коштів із кореспондентських рахунків – на суму 12 000 000 євро, 107 814 956 доларів США, 655 000 000 грн., однак ПАТ «Дельта Банк» вказані платіжні доручення не виконало, не повідомило причин невиконання обов’язків за договорами кореспондентського рахунку, не сплатило також процентів, нарахованих на залишок коштів, розміщених на кореспондентських рахунках. 
      Позивач зазначав, що в забезпечення виконання зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами НОМЕР 1, НОМЕР 2 між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 6 листопада 2014 року було укладено договір поруки, за умовами якого відповідач зобов’язався солідарно та в повному обсязі відповідати перед ПАТ «Ощадбанк» за виконання ПАТ «Дельта Банк» своїх обов’язків за цими договорами. 15 травня 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило ОСОБА_1 вимогу про погашення ним, як поручителем ПАТ «Дельта Банк», заборгованості останнього і відповідач вимогу одержав 21 травня 2015 року, однак не виконав її без пояснення причин. 
      Зважаючи на такі обставини, позивач, під час розгляду справи збільшивши розмір позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором НОМЕР 1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в загальній сумі 948 005 232 грн 40 коп. (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня, інфляційні втрати), а також заборгованість за договором НОМЕР 2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в загальній сумі 111 797 984 дол. США 90 центів (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня) та 12 446 648 євро 40 євроцентів (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня).
      ОСОБА_1. звернувся із зустрічним позовом до ПАТ «Ощадбанк» і просив визнати недійсним договір поруки від 6 листопада 2014 року, укладений між ним, ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на те, що цей договір укладений із порушенням чинного законодавства, зокрема Закону України «Про банки і банківську діяльність», ЦК України, Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Положення про відкриття та функціонування кореспондентських рахунків банків – резидентів та нерезидентів в іноземній валюті та кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 року № 118. 
      Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що всі операції за кореспондентськими рахунками, які відкриті ПАТ «Ощадбанк» у ПАТ «Дельта Банк» на підставі договорів кореспондентського рахунку НОМЕР 1, НОМЕР 2, нерозривно пов'язані з ПАТ «Дельта Банк» як банківською установою, яка здійснює свою діяльність на підставі відповідної ліцензії. Відповідно й усі зобов'язання, які погоджені сторонами в договорах кореспондентського рахунку, також нерозривно пов'язані з ПАТ «Дельта Банк», а тому виконання цих зобов'язань поручителем за договором поруки – фізичною особою, не можливе і суперечить правовій природі кореспондентських відносин.
      Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. 
      Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року ухвалені в справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» та задоволено зустрічний позов ОСОБА_1: постановлено визнати недійсним договір поруки від 6 листопада 2014 року, укладений між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1. 
      У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції і залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 553 ЦК України у взаємозв’язку зі статтею 509 ЦК України, статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ «Ощадбанк» ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на підтримання заяви та представника ОСОБА_1- ОСОБА_6, представника уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у АТ «Дельта Банк» ОСОБА_7 – ОСОБА_8 на її заперечення, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що судове рішення, яке переглядається, є незаконним.
      У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що між ПАТ «Дельта Банк» та ВАТ «Ощадбанк» (згодом – ПАТ) було укладено договір НОМЕР 1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку та договір НОМЕР 2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку. У подальшому зміни та доповнення до договору НОМЕР 1 вносились додатковими договорами НОМЕР 3 від 30 червня 2011 року та НОМЕР 4 2 від 03 січня 2012 року, а до договору НОМЕР 2 – додатковим договором НОМЕР 3 від 30 червня 2011 року. 
      Згідно з умовами договорів кореспондентського рахунку (пункти 1.1. договорів) ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Ощадбанк» встановили між собою кореспондентські відносини: з метою здійснення розрахунків відповідно до чинного законодавства ПАТ «Дельта Банк» відкрило для ПАТ «Ощадбанк» кореспондентський рахунок типу «Лоро» в українських гривнях та мульти валютний кореспондентський рахунок. Згідно з пунктами 3.2. договорів кореспондентських рахунків списання коштів з кореспондентських рахунків здійснюється ПАТ «Дельта Банк» на підставі ключованих платіжних доручень ПАТ «Ощадбанк», переданих узгодженими договорами каналами зв'язку. Передача платіжних доручень, виписок, а також інших документів по договорах здійснюється за допомогою системи SWIFT (основний канал зв'язку) або пошти НБУ (резервний канал зв'язку) (пункти 2.3. договорів кореспондентських рахунків).
      06 листопада 2014 року, в забезпечення виконання зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами кореспондентського рахунку НОМЕР 1 та НОМЕР 2, між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки. Відповідно до умов цього договору поруки поручитель (ОСОБА_1) зобов'язався солідарно з боржником (ПАТ «Дельта Банк») у повному обсязі відповідати перед кредитором (ПАТ «Ощадбанк») за виконання ПАТ «Дельта Банк» в повному обсязі зобов’язань, що виникли з договорів кореспондентського рахунку НОМЕР 1 та НОМЕР 2 (пункт 2.1. договору поруки).
      Підпунктом 2.1.1. договору поруки передбачено, що Поручитель відповідає перед Кредитором за виконання Зобов'язання у тому ж обсязі, що і Боржник, в порядку та строки, визначені кожним з договорів кореспондентського рахунку, у тому числі, але не виключно у разі часткового або повного невиконання Боржником зобов'язання, зокрема, щодо забезпечення своєчасного виконання платіжних доручень Банку та здійснення платежів відповідно до умов кожного з договорів кореспондентського рахунку, та/або сплати процентів, які підлягають нарахуванню на кредитовий залишок коштів на кореспондентських рахунках та сплаті відповідно до умов кожного з договорів кореспондентського рахунку.
      Кредитор має право вимагати виконання від Поручителя Зобов'язання в разі невиконання (неналежного виконання) Боржником зобов'язання за кожним з договорів кореспондентського рахунку протягом більше ніж 20 (двадцять) календарних днів (підпункт 3.2.3 договору поруки). 
      Поручитель зобов’язується відповідно до законодавства, умов договорів кореспондентського рахунку та договору поруки здійснити виконання порушеного Зобов'язання протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати направлення Кредитором вимоги в обсязі та в порядку, зазначених у вимозі, який не повинен суперечити законодавству та умовам договорів кореспондентського рахунку та договору поруки (підпункт 3.2.6. договору поруки). Вимога Кредитора є єдиним та достатнім доказом настання підстав для виконання Поручителем Зобов'язання в розмірі, визначеному Кредитором у Вимозі (підпункт 3.2.7 Договору поруки).
      17 лютого 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило за допомогою системи SWIFT на адресу ПАТ «Дельта Банк» 3 (три) платіжні доручення на списання/перерахування коштів з кореспондентських рахунків на його, ПАТ «Ощабданк», рахунки в інших банках, а саме: 1) ВRS-DELK-4338794 від 17.02.2015 об 11:04:44 (тикет № 129 від 17.02.2015) на суму 12 000 000,00 Євро; 2) ВRS-DELK -4337895 від 17.02.2015 об 11:04:44 (тикет № 128 від 17.02.2015) на суму 107 814 956,00 доларів США; 3) 46-00236 від 17.02.2015 об 11:04:44 (розпорядження № 130 від 17.02.2015) на суму 655 000 000.00 гривень. 
      Зазначені платіжні доручення не були виконані ПАТ «Дельта Банк» у строки, передбачені договорами кореспондентських рахунків, і залишаються не виконаними на час судового розгляду. ПАТ «Дельта-Банк» не повідомляло ПАТ «Ощадбанк» про можливість виконання або про причини невиконання платіжних доручень. Крім того, ПAT «Дельта Банк» не виконало обов’язки, передбачені пунктами 3.5., 3.6. договорів кореспондентського рахунку: не сплатило ПАТ «Ощадбанк» проценти, нараховані на залишок коштів, розміщених на кореспондентських рахунках ПAT «Ощадбанк» за період січень – березень 2015 року. 
      Суди також установили, що відповідно до договору поруки ПAT «Ощадбанк» направило ОСОБА_1 вимогу (лист вих. НОМЕР 5 від 15 травня 2015 року) про виконання зобов'язання ПАТ «Дельта Банк» у спосіб сплати ним, поручителем, на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованості за договорами кореспондентських рахунків – суми основного боргу, а також процентів, 3% річних та пені. Зазначена вимога була отримана ОСОБА_1 21 травня 2015 року, однак він залишив її без задоволення. 
      Задовольняючи позов ПАТ «Ощадбанк» та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції застосував, зокрема, статті 526, 553, 554, 610, 612, 629, 1066, 1068 ЦК України, статтю 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статтю 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та виходив із такого. 
      Порука, як спосіб забезпечення виконання основного зобов'язання (договорів кореспондентських рахунків), є акцесорним зобов'язанням. Норми цивільного законодавства не встановлюють заборони на укладення таких правочинів для забезпечення виконання різних видів зобов'язань, в тому числі й зобов’язань за договором банківського рахунку, а є волею сторін і за своєю правовою природою носить договірний характер. Отже, відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного ОСОБА_1 договору поруки від 06 листопада 2014 року, оскільки він відповідає власному волевиявленню його сторін і не суперечить вимогам закону. 
      З урахуванням таких висновків та з огляду на встановлені факти невиконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами кореспондентських рахунків від 15 грудня 2010 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов до висновку про те, що ОСОБА_1 згідно з договором поруки зобов’язаний сплатити на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість, яка утворилася в зв’язку з невиконанням ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за цими договорами кореспондентських рахунків, - суму основної заборгованості (грошових коштів на кореспондентських рахунках), процентів, 3% річних та пеню.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, розглядаючи справу в касаційному порядку, не погодився з такими висновками судів.
      Скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій і ухвалюючи нове рішення, касаційний суд застосував статті 203, 215, 553 ЦК України, статтю 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність», норми Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 22 від 21 січня 2004 року, Правил реєстрації кореспондентських рахунків банків Національним банком України, затверджених постановою Правління Національного банку України № 343 від 15 серпня 2001 року, що була чинною на час укладення договорів кореспондентського рахунку, а також норми Положення про відкриття та функціонування кореспондентських рахунків банків – резидентів та нерезидентів в іноземній валюті та кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 року № 118. 
      За результатами суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що за умовами договорів кореспондентського рахунку від 15 грудня 2010 року всі операції за кореспондентським рахунком нерозривно пов'язані з особою кореспондента, оскільки фактично банк має право виконувати тільки ті операції за кореспондентським рахунком, які фактично ініційовані та погоджені безпосередньо особою – власником рахунку, а виконання цих зобов’язань фізичною особою, тобто поручителем за договором поруки, суперечить правовій природі кореспондентських рахунків. Оскільки частиною першою статті 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та вище наведеними нормативними актами встановлена правова природа кореспондентського рахунку як особливого рахунку для здійснення банківської діяльності, виконання вимог за кореспондентським рахунком одного банку перед іншим банком не може забезпечуватися порукою фізичної особи.
      З огляду на таке, касаційний суд зазначив, що в силу положень статті 553 ЦК України є неможливими виконання фізичною особою як поручителем, тобто ОСОБА_1, зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами кореспондентського рахунку від 15 грудня 2010 року, а тому оспорюваний ОСОБА_1 договір поруки суперечить закону і є недійсним із підстав, установлених частиною першою статті 203 ЦК України. 
      На підтвердження наявності підстав для перегляду Верховним Судом України рішення, ухваленого касаційним судом, ПАТ «Ощадбанк» надало для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц), постанову Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16), постанову Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14), постанову Вищого господарського суду України від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), постанову Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), постанову Вищого господарського суду України від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14). 
      Так, за результатами розгляду справи за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПП «Вінавтотранс», Особи_3 про стягнення заборгованості, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц), якою залишив без змін рішення апеляційного суду про часткове задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» і стягнення на його користь із Особи_3 як поручителя ПП «Вінавтотранс» заборгованості за кредитним договором. Згідно змісту цієї ухвали суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин статті 553, 554, 1054 ЦК України, виходив із того, що поручитель за кредитним договором несе цивільно-правову відповідальність перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник (виступає солідарним боржником), у разі, якщо основний боржник неналежно виконує зобов’язання, забезпечене порукою. 
      Згідно наданої ПАТ «Ощадбанк» для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16) касаційний суд розглядав справу за позовом ПАТ «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до Національного банку України, третя особа – Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про стягнення коштів та визнання права власності. За результатами розгляду цієї справи Вищий господарський суд України, застосувавши статті 509, 524, 533-535, 625 ЦК України, дійшов до висновку, що будь-яке зобов’язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим. 
      Постанова Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14) прийнята в справі за позовом обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Миргородтеплоенерго» до ПАТ «Терра Банк» про зобов’язання виконати умови договору банківського рахунку. За результатами розгляду цієї справи суд касаційної інстанції, застосувавши статтю 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», статті 1066, 1074, 1089 ЦК України, статті 2, 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статтю 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» дійшов до висновку, що за договором банківського рахунку між сторонами склалися зобов’язальні правовідносини, які носять майнового-грошовий характер, а тому, в даному випадку, позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами на рахунку й виконання платіжних доручень, наданих позивачем, банком обмежувалося положеннями пункту 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 
      Аналогічні висновки Вищий господарський суд України зробив у постановах від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14), які надані ПАТ «Ощадбанк» для порівняння. 
      Зміст постанов Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14), від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14) наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не підтверджує. Разом із тим, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц) висновки свідчать про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 553 ЦК України у взаємозв’язку зі статтями 509, 554 ЦК України, а також статтями 203, 215 цього Кодексу, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. 
      Згідно з приписами частини першої статті 509, статті 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до правил статей 546, 548 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
      Відносини, пов’язані з порукою, врегульовано нормами § 3 глави 49 розділу І книги 5 ЦК України. 
      Так, за даним у частині першій статті 553 ЦК України визначенням, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. 
      Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого порукою, передбачені статтю 554 ЦК України, відповідно до частин першої та другої якої у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      Порука має складну теоретичну природу, оскільки водночас є способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і сама має зобов’язальний, договірний характер, тому на правовідносини поруки поширюються загальні положення ЦК України про зобов’язання та договори.
      Норми ЦК України, якими врегульовано відносини поруки, не визначають переліку спеціальних істотних умов, які повинен містити саме договір поруки. Отже, ці норми мають диспозитивний характер, що з огляду на положення статей 6, 627 ЦК України надає сторонам можливість урегулювати на свій розсуд переважну частину умов договору, зокрема й щодо обсягу основного зобов’язання, за виконання якого боржником поручається поручитель, обсягу обов’язків поручителя, характеру зобов’язання поручителя тощо. 
      ЦК України також не містить переліку видів зобов’язань, які можуть забезпечуватися порукою чи навпаки, забезпечувати порукою які закон забороняє. З огляду на таке, порукою можуть забезпечуватися загалом будь-які зобов’язання. 
      Вищевикладені особливості правової природи поруки зумовлюють різноманітні правові моделі побудови правовідносин поруки, які не суперечать закону. Зокрема, залежно від змісту основного обов’язку поручителя існують: 1) заміщаюча порука (порука-виконання), яка має місце в тому випадку, коли поручитель бере на себе зобов’язання виконати в натурі обов’язок боржника за основним зобов’язанням, що не був належним чином виконаний; 2) компенсаційна порука (порука-відповідальність) – коли поручитель зобов’язується відшкодувати кредитору збитки, завдані порушенням боржником основного зобов’язання, проте поручитель не бере на себе обов’язку виконувати це основне зобов’язання в натурі; 3) заміщаючо-компенсаційна порука – має місце в тому разі, коли поручитель бере на себе обов’язок і виконати в натурі зобов’язання, яке забезпечується порукою, і відшкодувати збитки, завдані його порушенням боржником. 
      Отже, порука як традиційний інститут цивільного права – це акцесорне зобов’язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов’язання частково або в повному обсязі, а у разі його невиконання чи неналежного виконання – зобов’язується виконати зобов’язання боржника в натурі та/або нести цивільно-правову відповідальність за порушення боржником зобов’язання. 
      Таким чином, відсутні підстави для висновку про те, що зміст основного зобов’язання в частині обов’язків боржника цілком тотожний змісту зобов’язання поруки в частині обов’язків поручителя. Змістом поруки є обов’язок поручителя відповідати перед кредитором, якщо боржник порушив забезпечене порукою зобов’язання. Законодавчі формулювання «поручитель поручається за виконання боржником свого обов’язку» (абзац 1 частини першої статті 553 ЦК України) та «поручитель відповідає за порушення зобов’язання боржником» (абзац 2 частини першої статті 553 ЦК України) у взаємозв’язку з положеннями статей 509, 526, 554 ЦК України слід розуміти так, що за законом поручитель зобов’язується нести відповідальність перед кредитором боржника в тому разі, якщо основний боржник порушить основне зобов’язання, не залежно від виду цього основного зобов’язання та незалежно від того, який спосіб виконання основного забезпеченого зобов’язання саме для боржника передбачений у договорі про основне зобов’язання. 
      Поручитель може за власною ініціативою виконати зобов’язання боржника перед кредитором в натурі, однак за законом не зобов’язаний до такого реального виконання і не може бути примушений до цього, якщо інше не передбачене договором. Винятком із цього правила можна визнати правило, зазначене в частині другій статті 554 ЦК України, - поручитель відповідає перед кредитором у тому числі й за сплату основного боргу боржника. Тобто, поручившись за виконання боржником грошового зобов’язання, поручитель зобов’язаний виконати це зобов’язання понад те, що одночасно також несе цивільно-правову відповідальність за фактом порушення боржником зобов’язання. 
      У справі, рішення в якій переглядається, свої позовні вимоги про недійсність договору поруки ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що умовами договорів про відкриття та ведення кореспондентських рахунків сторони погодили ті зобов’язання ПАТ «Дельта Банк», які виключно пов’язані із забезпеченням схоронності коштів, що надходять на відповідний кореспондентський рахунок, виконанням платіжних доручень кореспондента і здійсненням платежів за ними. Виконувати такі зобов’язання може тільки банк, тобто юридична особа, яка має відповідну ліцензію. Тому він як фізична особа не міг поручатися за виконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами про відкриття та ведення кореспондентських рахунків», оскільки він не може здійснювати таких дій і виконання фізичною особою зобов’язань боржника за договорами кореспондентського рахунку суперечить правовій природі кореспондентських відносин. 
      Суд касаційної інстанції, погодившись із такими доводами, безпідставно задовольнив зустрічний позов, оскільки неправильно застосував положення статей 553, 554 ЦК України, в результаті чого помилився щодо змісту поруки ОСОБА_1 згідно з договором поруки від 6 листопада 2014 року. 
      Дійсно, відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті. З огляду на це, а також на приписи застосованих касаційним судом нормативних актів Національного банку України, статті 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та статті 1089 ЦК України, в зв’язку з правовою специфікою договору про відкриття та ведення кореспондентського рахунку зобов’язання банку, який відкриває кореспондентський рахунок для іншого банка-кореспондента, можуть в натурі виконуватися банком як юридичною особою з відповідною ліцензією, а не фізичною особою. 
      Разом із тим, судом установлено, що згідно з договором поруки від 6 листопада 2014 року ОСОБА_1 поручився за виконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами про відкриття та ведення кореспондентського рахунку шляхом прийняття на себе обов’язку відповідати солідарно з боржником за виконання в повному обсязі зобов’язань, що випливають із кожного з цих договорів (пункт 2.1. договору поруки). 
      При цьому, пунктом 3.2.2. договору поруки передбачено, що у випадку повного або часткового невиконання Боржником Зобов’язання в порядку та строки, встановлені кожним із договорів кореспондентського рахунку, Кредитор набуває права вимоги до Боржника і Поручителя щодо сплати заборгованості за порушеним Зобов’язанням. 
      Крім того, в договорі поруки від 6 листопада 2014 року його сторони окремо погодили порядок виконання Зобов’язання Поручителем (пункт 3.3. договору поруки). Так, відповідно до підпункту 3.3.3. договору поруки виконання Зобов’язання здійснюється Поручителем шляхом переказу грошових коштів на рахунок Кредитора. При цьому договір поруки не передбачає обов’язку ОСОБА_1 як поручителя виконувати в натурі всі без винятку обов’язки ПАТ «Дельта Банк», передбачені договорами кореспондентського рахунку для боржника саме як для банку. 
      Отже, змістом поруки ОСОБА_1 є не обов’язок із виконання ним у натурі всіх обов’язків ПАТ «Дельта Банк» як банку згідно з договорами кореспондентського рахунку (забезпечувати схоронність коштів на рахунках, здійснювати списання коштів згідно з платіжним дорученням тощо), а його обов’язок відповідати перед ПАТ «Ощадбанк» за порушення цих договорів ПАТ «Дельта Банк» шляхом сплати заборгованості в грошовому виразі, яка утворилась в зв’язку з невиконанням ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за цими договорами. Тобто порука ОСОБА_1 не є заміщаючою щодо зобов’язань ПАТ «Дельта Банк», нерозривно пов’язаних із боржником як банком. 
      З огляду на положення статей 6, 509, 553, 627 ЦК України врегулювання в такий спосіб сторонами договору поруки зобов’язань, що виникають із цього договору, здійснено відповідно до їх волевиявлення і чинному законодавству не суперечить. 
      Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 553, 554 ЦК України, та, з огляду на встановлені факти й обставини, обґрунтовано дійшов висновку про те, що оспорюваний ОСОБА_1 договір поруки від 6 листопада 2014 року не суперечить закону і відсутні передбачені частиною першою статті 203 ЦК України підстави для визнання його недійсним. 
      За таких обставин ухвалене в справі рішення суду касаційної інстанції слід скасувати та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, що були помилково скасовані касаційним судом.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л и :
      Заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити.
      Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року й ухвалу апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко
      В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук
      А.А. Ємець В.М. Сімоненко
      Т.Є. Жайворонок
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-981цс17 
      Згідно з приписами частини першої статті 509, статті 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до правил статей 546, 548 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
      За даним у частині першій статті 553 ЦК України визначенням, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. 
      Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого порукою, передбачені статтю 554 ЦК України, відповідно до частин першої та другої якої у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      Порука має складну теоретичну природу, оскільки водночас є способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і сама має зобов’язальний, договірний характер, тому на правовідносини поруки поширюються загальні положення ЦК України про зобов’язання та договори.
      Норми ЦК України, якими врегульовано відносини поруки, не визначають переліку спеціальних істотних умов, які повинен містити саме договір поруки. Отже, ці норми мають диспозитивний характер, що з огляду на положення статей 6, 627 ЦК України надає сторонам можливість урегулювати на свій розсуд переважну частину умов договору, зокрема й щодо обсягу основного зобов’язання, за виконання якого боржником поручається поручитель, обсягу обов’язків поручителя, характеру зобов’язання поручителя тощо. 
      ЦК України також не містить переліку видів зобов’язань, які можуть забезпечуватися порукою чи навпаки, забезпечувати порукою які закон забороняє. З огляду на таке, порукою можуть забезпечуватися загалом будь-які зобов’язання. 
      Вищевикладені особливості правової природи поруки зумовлюють різноманітні правові моделі побудови правовідносин поруки, які не суперечать закону. Зокрема, залежно від змісту основного обов’язку поручителя існують: 1) заміщаюча порука (порука-виконання), яка має місце в тому випадку, коли поручитель бере на себе зобов’язання виконати в натурі обов’язок боржника за основним зобов’язанням, що не був належним чином виконаний; 2) компенсаційна порука (порука-відповідальність) – коли поручитель зобов’язується відшкодувати кредитору збитки, завдані порушенням боржником основного зобов’язання, проте поручитель не бере на себе обов’язку виконувати це основне зобов’язання в натурі; 3) заміщаючо-компенсаційна порука – має місце в тому разі, коли поручитель бере на себе обов’язок і виконати в натурі зобов’язання, яке забезпечується порукою, і відшкодувати збитки, завдані його порушенням боржником. 
      Отже, порука як традиційний інститут цивільного права – це акцесорне зобов’язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов’язання частково або в повному обсязі, а у разі його невиконання чи неналежного виконання – зобов’язується виконати зобов’язання боржника в натурі та/або нести цивільно-правову відповідальність за порушення боржником зобов’язання. 
      Таким чином, відсутні підстави для висновку про те, що зміст основного зобов’язання в частині обов’язків боржника цілком тотожний змісту зобов’язання поруки в частині обов’язків поручителя. Змістом поруки є обов’язок поручителя відповідати перед кредитором, якщо боржник порушив забезпечене порукою зобов’язання. Законодавчі формулювання «поручитель поручається за виконання боржником свого обов’язку» (абзац 1 частини першої статті 553 ЦК України) та «поручитель відповідає за порушення зобов’язання боржником» (абзац 2 частини першої статті 553 ЦК України) у взаємозв’язку з положеннями статей 509, 526, 554 ЦК України слід розуміти так, що за законом поручитель зобов’язується нести відповідальність перед кредитором боржника в тому разі, якщо основний боржник порушить основне зобов’язання, не залежно від виду цього основного зобов’язання та незалежно від того, який спосіб виконання основного забезпеченого зобов’язання саме для боржника передбачений у договорі про основне зобов’язання. 
      Поручитель може за власною ініціативою виконати зобов’язання боржника перед кредитором в натурі, однак за законом не зобов’язаний до такого реального виконання і не може бути примушений до цього, якщо інше не передбачене договором. Винятком із цього правила можна визнати правило, зазначене в частині другій статті 554 ЦК України, - поручитель відповідає перед кредитором у тому числі й за сплату основного боргу боржника. Тобто, поручившись за виконання боржником грошового зобов’язання, поручитель зобов’язаний виконати це зобов’язання понад те, що одночасно також несе цивільно-правову відповідальність за фактом порушення боржником зобов’язання. 
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-981цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D3AF530371C38B71C22581C5003300A8
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      6 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: 
      Гуменюка В.І., 
      Романюка Я.М., 
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позивач зазначав, що 27 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк» (далі – ЗАТ КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 15 тис. грн, а ОСОБА_1 зобов'язалась повернути кредит та проценти за користування ним до 18 червня 2010 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки.
      Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 13 тис. 669 грн 44 коп. заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2008 року станом на 15 липня 2009 року. 
      Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належно не виконала зобов'язань за вказаним кредитним договором, позивач із урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідачів солідарно 34 тис. 541 грн 80 коп. заборгованості за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року.
      Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив.
      Апеляційний суд Дніпропетровської області 22 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 34 тис. 541 грн 80 коп. заборгованості за кредитним договором за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року, яка складається із заборгованості за процентами – 32 тис. 658 грн 86 коп., штрафу (фіксованої частини) – 250 грн, штрафу (процентної складової) – 1 тис. 632 грн 94 коп.; солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 – таку ж суму, а також солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 – таку ж суму.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 грудня 2016 року рішення апеляційного суду залишила без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 258, частини третьої статті 551, статей 616, 1048 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 і 26 березня, 22 жовтня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року. 
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року ОСОБА_4 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554, частини четвертої статті 559 ЦК України.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_4 надав копії постанов Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року та 11 березня 2015 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ОСОБА_1, ОСОБА_4 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заяви підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 червня 2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 15 тис. грн, а ОСОБА_1 зобов'язувалась повернути кредит та проценти за користування ним у строк та в порядку, встановлених кредитним договором, до 18 червня 2010 року.
      Пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що сторони встановили позовну давність до вимог про сплату кредиту, процентів, винагород, неустойки (пені, штрафів) за цим договором у 5 років.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки.
      Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 13 тис. 669 грн 44 коп. заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2008 року станом на 15 липня 2009 року. 
      Державний виконавець відділу державної виконавчої служби Нікопольського міськрайонного управління юстиції 13 грудня 2013 року відкрив виконавче провадження за вказаним рішенням суду, проте воно не виконане.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції виходив з того, що Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 липня 2009 року і на момент ухвалення цього рішення позивач мав право, але не скористався ним і не пред’явив уточнених вимог, а з позовом до суду у справі, яка переглядається, звернувся лише 5 червня 2013 року і просив стягнути заборгованість за процентами за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року та штрафи. Тому суд дійшов висновку, що позивач такими діями сприяв виникненню заборгованості, отже, відсутні правові підстави для стягнення заборгованості з позичальника. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав і для стягнення заборгованості з поручителів солідарно, оскільки вони надали поруку за різними договорами поруки й не несуть солідарної відповідальності перед кредитором, а позивач не пред’являв вимог до кожного з поручителів на підставі відповідного договору.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог банку, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов’язання залишається належно не виконаним відповідно до вимог статей 526, 599 цього Кодексу, тому правовідносини сторін за кредитним договором та зобов’язання ОСОБА_1 вважаються неприпиненими. Крім того, відсутні правові підстави, передбачені частиною третьою статті 554 ЦК України, для стягнення заборгованості з поручителів солідарно, проте це не може бути мотивом для відмови в задоволенні позовних вимог банку до поручителів, кожен з яких окремо поручився за зобов’язання позичальника за кредитним договором і до яких кредитор пред’явив позов.
      Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішеннях, зокрема ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2015 року, міститься висновок про те, що нарахування процентів за користування кредитом та пені після закінчення строку дії договору закон не передбачає; крім того, судовим рішенням кредитну заборгованість стягнуто повністю, тобто договірні правовідносини між сторонами припинились.
      У постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься правовий висновок про те, що непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення зобов’язання, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов’язанням. Звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку є підставою для відмови в позові не у зв’язку зі спливом позовної давності, а у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування частини четвертої статті 559 цього Кодексу.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша, друга статті 1054 ЦК України).
      Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
      За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
      За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 
      У справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено сплату процентів, розрахунок яких здійснюється до дати погашення кредиту згідно з графіком та умовами договору.
      Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
      За статтею 611 ЦК України в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
      Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання процентів і штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. 
      Оскільки Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 липня 2009 року, і це рішення боржник не виконав, то відповідно до вимог зазначених норм матеріального права кредитор має право на стягнення процентів за користування кредитними коштами та неустойки до остаточного виконання вказаного судового рішення.
      Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також процентів, належних кредитору відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Разом з тим, суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили поза увагою положення частини четвертої статті 559 ЦК України, за змістом яких порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Відповідно до частини першої статті 251 та частини першої статті 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
      Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). 
      Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яку суд застосовує за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.
      Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду.
      У справі, яка переглядається, з договорів поруки вбачається, що в них не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, а умова договорів поруки про їхню дію до повного припинення усіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «… якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.
      Це не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. 
      Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, договором чи законом установлено строк її дії, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. 
      Строк поруки не вважається строком захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після закінчення цього строку припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. 
      Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).
      У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком погашення кредиту та процентів), а за договорами поруки відповідальність поручителів установлена у такому ж розмірі, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з’ясували: чи пред’явив банк вимогу до поручителів у межах шести місяців за кожним місячним платежем.
      Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення позовних вимог до поручителів, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у цій частині.
      За таких обставин ухвалені у справі судові рішення у частині вирішення позовних вимог до поручителів підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. 
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, чи пред’явив банк вимогу до поручителів у межах шести місяців за кожним місячним платежем, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення позовних вимог до поручителів слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 551, статті 616 ЦК України ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня та 22 жовтня 2015 року, у яких міститься висновок про наявність правових підстав, передбачених статтями 551, 616 цього Кодексу, для зменшення розміру пені, що підлягає стягненню з позичальника, оскільки банк з початку порушення позичальником зобов’язань з погашення кредиту не вживав жодних заходів щодо погашення заборгованості, що свідчить про те, що своїми діями банк сприяв збільшенню розміру заборгованості та пені. 
      Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року міститься правовий висновок про те, що статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Якщо ж зобов’язання забезпечується кількома поручителями, які надали поруку за різними договорами поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності перед кредитором. У такому випадку кредитор має право пред’явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 червня 2008 року між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено окремі договори поруки.
      З огляду на викладене, а також на те, що нормами закону (як і умовами договорів поруки) не допускається солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні, тому суди апеляційної та касаційної інстанцій стягнули заборгованість з боржника та кожного з поручителів окремо на підставі відповідних договорів.
      Таким чином, указана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554 ЦК України.
      Крім того, у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року містяться висновки про те, що:
      - за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо по кожному дню, за який нараховується пеня, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права;
      - частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема, передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.
      Однак, у справі, яка переглядається, пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що сторони встановили позовну давність до вимог про сплату кредиту, процентів, винагород, неустойки (пені, штрафів) за цим договором у 5 років; крім того, не встановлено, що розмір неустойки значно перевищував розмір збитків.
      Таким чином, зазначена постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 1 частини другої статті 258 та частини третьої статті 551 ЦК України, оскільки у справі, за результатами перегляду якої її ухвалено, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      Заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року та рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко
       
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-623цс17
      За положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      У справі, яка переглядається, з договорів поруки вбачається, що в них не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, а умова договорів поруки про їхню дію до повного припинення усіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. 
      З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «… якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.
      Це не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. 
      Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).
       
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-623цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4813FF43DE1958C2C22581B40033CC57
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: 
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У серпні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості.
      Позивач зазначав, що 29 липня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США. 
      На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 
      Посилаючись на те, що у зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у боржника виникла заборгованість, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно 345 тис. 859 грн 11 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 3 червня 2014 року.
       
      Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 14 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року, задовольнив позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 345 тис. 859 грн 11 коп. кредитної заборгованості.
       
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 травня 2017 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. 
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). 
       
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії постанов Верховного Суду України від 29 червня, 7 і 14 вересня 2016 року, 29 березня 2017 року. 
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 липня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» (найменування якого було змінено на ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США на споживчі цілі зі сплатою 4,99 % річних + FIDR за користування кредитними коштами та строком повернення кредиту – 29 липня 2023 року.
      Згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. 
      На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 
      21 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору, за умовами якого сторони дійшли згоди щодо змін певних умов договору, а саме: розмір та валюта кредитування були змінені на 357 тис. 434 грн 80 коп., цільове використання кредиту – «на погашення поточної заборгованості позичальника за кредитним договором», процентна ставка – 0,49 % річних + FIDR. Відповідні зміни були внесені і до договору поруки додатковим договором № 1, укладеним 21 серпня 2009 року між банком і поручителем. 
      На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 червня 2012 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», останнє набуло права кредитора, в тому числі за кредитним договором від 29 липня 2008 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1.
      Згідно з розрахунком заборгованості станом на 27 червня 2014 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становила 345 тис. 859 грн 11 коп. та складалась із: 331 тис. 54 грн 75 коп. заборгованості за кредитним договором та 14 тис. 804 грн 36 коп. за процентами. 
       
      Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не погашав заборгованість за кредитним договором, унаслідок чого у нього утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача, а поручитель повинен нести цивільно-правову відповідальність за порушення кредитором узятих на себе зобов'язань. 
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 29 червня, 14 вересня 2016 року та 29 березня 2017 року містяться висновки про те, що саме з часу прострочення несплаченої заборгованості починається обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення кредитором вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень зазначеної норми порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
      У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року міститься висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за користування ним та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й повинен був пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. 
      Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
       
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. 
      Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. 
      Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).
      Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.
      За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.
      Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
      Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).
      Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).
      Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, «основне зобов’язання» – це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник (а відтак і поручитель) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 29 липня 2023 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) у розмірі та строки, визначені у графіку платежів.
      Отже, поряд з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору.
      Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.
      Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
      Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.
      Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
      У справі, яка переглядається, згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. Відповідно до пункту 2.1 договору поруки порукою забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов’язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором. 
       
      Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя.
      Якщо банк пред’явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
      Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.
      Таким чином, аналіз частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання.
      Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя.
      У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), а за договором поруки відповідальність поручителя встановлена у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з’ясували: чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем та за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє. 
      З огляду на наведене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог банку до поручителя підлягають скасуванню та передачі справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині задоволення позовних вимог банку до поручителя слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1455цс17
       
      За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Якщо умовами договору кредиту передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
      Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.
      Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
      Отже, оскільки у справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя.
      Якщо банк пред’явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
      Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1455цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7F557533CB5B6090C22581A9004114B8